Вибране

Куріють вигаслі багаття,

собаки виють до зірок,

а в річці місяць, мов латаття,

доріс до повні і розмок.

І в ртутній спеці фіолету

він невимовне довго чез,

лишившись тільки для прикмети,

як цятка сяєва небес.

Самотність аркою провисла

над райські кущі в пригри снів.

Шукай по них щасливі числа,

так, як раніше ти умів:

той день, як від земної тверді

найперше сонце відійшло,

і той, що мітить знаком смерті

ще нерозгадане число.

А ти іще посередині,

ще посередині твоє.

Отож, радій вечірній днині,

допоки в ребра серце б’є.

Сиве небо обрієм пролилося.

Лиловіє Труханів острів.

І Дніпро у моїх очах,

катери і автомобілі.

І не розхлюпати себе,

і не витримати,

за тамбережні гони

серця не виплескати.

Гримить радіо. Надсадно тріщать сороки.

Натужно здіймається автобус угору.

А ти відкритий — для всіх чотирьох вітрів,

відкритий, як шлюз,

з котрого

не витікає вода.

Жалами витягнулись трамваїв гальма.

Човен моторний, задерши ніс,

полишає чорну розбіглу тінь.

Баржа — під жовто-зеленими вогнями,

за баржею — жовтувата вода.

Вижовкни, світе мій,

споловій мою душу, ранній,

хай запізно омолодитись,

та зарано ще — старіти.

Вижовкни, світе мій,

від води і від берега вижовкни,

споловілим піском упади

на захмелену душу,

поки я, мов баржа, обважнений,

як шлюз з невитіклою водою,

поки пізні плавці на воді —

застряглими спогадами у горлі.

Бронзові, як жарини,

з давнини, з теміні упокореної

вихопляться ліхтарі,

як півні з прохолоди.

Ліхтарі — то про тишу вистояну,

ліхтарі — то про спогад вистражданий,

ліхтарі — то трішечки теплоти,

а більше туги.

А тобі ж хіба до тужінь?

Ти даремно не увіруєш в доброчесність,

у власну не увіруєш глупоту,

в те, що всі твої совісті і гризоти

вигадані, як злодії ночі.

Вони обкрадають тебе,

вигадані з тобою живуть

(ждуть, принишклі,

поки засвітяться ліхтарі),

потім накочуються

і п’ють з тебе душу:

присмоктами хвиль,

присмоктами недолюбленого,

присмоктами незбагненного,

присмоктами недопитих спогадів.

А ти не бережешся, ні?

А ти — не бережешся?

Думаєш — вистачить на віки?

На рік бодай — вистачить?

Не муч мене.

О не муч,

річко спогадів,

забуття мого,

річко тиші.

Сиве небо, пролите обрієм,

витишений Труханів острів,

тамбережні колючі присмерки —

то все не кожної ж миті

западає, виповнюючи

тебе наче шлюз, із котрого

ніколи не витікає вода.

Думи визбираю, мов зерня,

ніби стернями колоски.

Колять сльози. Колючі сльози.

Остюками — в очах.

Ніч протовпиться, як п’яниця,

по кімнаті, по стінах шастає.

І мовчить, і мовчить. Домовий

так ходив би. Мовчав би.

За вікном гуркотять літаки,

ніби відьми — на шабаш.

Понад дахами,

понад затихлими,

понад притахлим Києвом — гуркотять.

Емігрантом. Їй-богу. Ліжко.

І на ковдрі — од вікон — ґрати.

І подушка моя скуйовджена,

і скуйовджена голова.

Що ви ловите, телевізорні

Збожеволілі антени — погорільці?

Що ви ловите — запалим ротом —

комини почорнілі?

Вам повітря забракло? Диму?

Розум спертий, як спирт, горить?

Другу ніч уже, другу — не спиться.

Жовкнуть у вікні ліхтарі.

Осліпле листя відчувало яр

і палене збігало до потоку,

брело стежками, навпрошки і покотом

донизу, в воду — загасить пожар.

У лісі рівний голубий вогонь

гудів і струнчив жертвенні дерева.

Зібравши літніх райдуг оберемок,

просторив вітер білу хоругов.

Осамотілі липи в вітрі хрипли,

сухе проміння пахло сірником,

і плакала за втраченим вінком

юначка, заробивши на горіхи.

І верби в шумі втоплені. Аж ось

паде як мед настояно-загуслий

останній лист. Зажолобіє з гусінню —

і жди-пожди прийдешніх медоносів.

Так по стерні збирають пізній даток,

так вибілене полотно — в сувій,

так юна породілля стане матір’ю

в своєму щасті і в ганьбі своїй.

Схилились осокори до води,

на шум єдиний в лісі. Яр вирує,

а осінь день, як повечір’я, чує.

Кружляє лист в передчутті біди.

Жовтий місяць, а ще вище — крик твій,

а ще вище — той,

хто крізь зорі всі твої молитви

пересіяв, мов на решето,

він, німуючи, відкрився в тверді,

ніжністю спотворив і закляв,

і тобі, потворі, спересердя

добру мову й розум одібрав.

А підвівши добрі дві долоні,

а зітерши подуми з лиця,

він промовив: радісні комоні

випущені з стаєнь правітця,

радісну стежу вам прокопитять

і заграє обраділий степ...

А світання золоте обіддя

котиться, округле і пусте.

Увечері везли віолончель,

немов джмеля, дрімотного й німого,

як запліталась порохом дорога,

лягаючи трубою на плече.

Як бубон, бився волохатий жаль,

на поворотах автострада тихла

і ластівок ласкаве чорне пікколо

ліпилось як гніздо до етажа

безлистих посвистів осінніх крон

(плането душ! Ти вигорілий кратер!)

Рвав вітер на шматки далекий трактор

і поніч рвав, мов стінки хорих бронх.

Шуміли шини, шастали колеса

і пересохлий сипався пісок

у кузов. Угорі літак прокреслювався,

мов у відьомське зловлений ласо —

робив віраж управо — аж до місяця

і крихкотіли зорі на льоду

нічного безгоміння. Раптом виткався

ставок під фарами. Болотний дух

убгався в плеса, кумканням застелені.

Шофер, почувши жаб’ячий оркестр,

на гальма тиснув: од шляху за метр

ставок доходив форм віолончельних.

А в кузові її німий округ

гамує хрипи хорого музики.

Пливуть над ставом перехлипи тихі

і дикі перехлюпи темних рук.

Згорнули руки — не викричатись

(як викричатись — без рук?).

Засніженим віттям витишитись

тополі і не беруться.

Спочили ясні, мов свічі,

холодом, як вогнем,

применшені і порідшалі

з грудневим недобрим днем.

Спочили до дна у роздумах,

наповнені, наче амфори,

піщаним повітрям морозним

української Африки.

З них кожна за розпач вища,

як герметична ніч,

цурупалком нервів свище

крізь праліси протиріч.

І лячно, немов антена

ловить радарною кроною

візерунчастий день,

гаптований криком вороновим,

гаптований дзвоном трамваїв,

гострим сміхом дітей

і круглим міліцейським бісером

на розі Хрещатика.

Те, що було тобою, стало сном.

Вже й сон розтав, як крига в чорній хвилі.

Минулося! Нема мені дозвілля!

Пантрує обережно за ставком

бляшане листя. День крутоберегий

уклався спати, ніби шарий віл.

Кажи — прощай! Перемкнули черги

розлітанням! Добраніч, суходіл!

Минулося! Немає більших слів!

В душі, немов на пересохлім ставі,

вітрила, геть подерті поприспали...

Такого ти впокорення волів?

Перепочинь, немає більше снів!

І гайвороння геть заговорило

нерадісним шелепанням розкрилля

нерадісну покору куширів.

Утік з казарми, прослав шинельку, відкинув ратиці,

і зазираю в уральські хмари, неначе в святці.

Така далека моя родина така далека

і що робити, коли стомила юга і спека?

і що робити, як так марудно у цьому світі?

У необжитім?

Хіба ненавидячи любити?

Хіба ненавидячи кохати?

Вар’ят — за брата?

Уральські гори, уральські сосни, край Кисегачу,

я межи вами — валунний камінь — лежу і трачусь

А шкода віку, і шкода щастя, і неба — шкода,

і дуже шкода тебе, прегорда чужа природо!

Мій вороне, пророче мій, несамовито-синій вороне мій,

мій фіолетово-сухий, мій вижарений у віках,

у курних степах, по кураях, по рідних селах, по містах,

чужих містах — ти тах і кляк і однокрило ріс угору.

Мій ворон, крила розведи і не ціди крізь темінь літ

свій фосфорований вогонь — не залякаєш в сні цвинтарному:

хай я поранений — дарма. Впаду — та не кажи амінь.

Мені зарано ще амінь казати. Так, іще зарано мені.

Я з вітром вирвусь — і на степ. Я й непритомний утечу

межи очей, пожежі брів, осклілими глухими шкельцями.

Я вже на волі, раз почув, як в полі бродить круглий шурхіт

молочаїв, суріп і грициків і стежка геть до лісу стелеться.

Ти думаєш — уже піймав? Що, може, очі зав’язав,

геть голову забрив мою, у москалі віддав навіки-віків?

А я дремену й не верну і обмину і згадку й засідку.

Перехова мене байрак, допоки день як день не виткається.

А крикне пугач уночі — і хлопці виринуть спочилі,

і на Летичів подамось, перегородим шлях як греблею,

наскочить пан — то і жупан, і гаманець — кріпацький чинш —

все видерем, йому ж залишимо лиш грішну душу й слово тепле.

Тож, чорний вороне, замовч і головоньки не мороч,

бо так накрячеш — що аби уже й добрався б до товариша...

а десь самотній упаду, а вмру — ніхто й не стулить очі...

А то — ще й хворим підберуть — і на Сибір відправлять маршем.

Глухо сосни скриплять на світанні,

хмурі плеса озер віддалі.

Ніби спалахи світла на грані —

краєвиди моєї землі.

Сосон бронза й березові плями,

аж до обрію частокіл.

Промайнули верби похилені

і сховалися за горбами.

Сплять солдати, накрившись бушлатами,

перед досвітом сном знеможені,

снять обідами і дівчатами

і обличчям матері, може.

Україно, тебе вже не видно —

ні тополь твоїх, ні дубів.

За Михайлівським хутором, рідна,

я надовго тебе загубив.

Ти не вернеш уже, не вернеш,

ти втікаєш і груди рвеш.

Витікаєш, неначе з вен,

ніби горлом і через...

Лиш напнутий осіннім вихором,

упокорений ліс утікає.

Ти ж, як свічка маленька, під вітром —

палахкочеш, мигтиш і згасаєш.

Прощавай, Україно, туго моя!

Розіп’ялись темні путі.

І сповитий димом, мов думою,

поїзд злякано стукотить.

Висамітнів день. Висмоктали сили,

висотали біль.

Все тобі — чуже. Все тобі — немиле.

Все гірке тобі.

А немудре все! Хоч би дотягти,

та бодай — до краю.

Світ — уже не світ. Ти — уже не ти.

(Хто із вас — конає?)

Хочеш — задушись. Можеш — утечи

сам од себе.

Скільки не волай, скільки не кричи,

а — порожнє небо.

Хто б тебе почув? Хто б тебе схотів

зрозуміти?

Висохло перо. І мулькавий стіл

слізьми — змитий.

Як нам порозумітись — душа в душу

і серце в серце? Тишею? Без слів?

Як нам порозумніти — без жалів,

без нарікань, без сліз?

Невже я мушу

сторч головою западати в прірву

у карооку? Западати так,

щоб знітитись і зникнути. Розтанути,

ввійти в єдиний звук, єдину віру,

в просторі очі, ніби в тятиву

ввійти стрімкою пружною стрілою.

І відчувати дикою бровою,

що тільки мить — і дивом задивлюсь,

і задимію димом. І вогнем

прорвуся. Ти ж, моя гірка покаро,

підійдеш, візьмеш головешку з жару,

і жально усміхнувшись, не збагнеш,

і що, й до чого.

Я марно вчив граматику кохання,

граматику гріховних губ твоїх,—

ти утікала і ховала сміх

межи зубів затиснений захланних.

Біліли стегна в хижих шелюгах.

Нескорена вовчиця зголодніла

по диких лозах шматувала тіло,

аж червонів багульник у ногах.

О покотьоло губ, і рук, і ніг,

о вовча хіть і острахи ягнятка!

Аж ось вона, аж ось вона — розплата,

аж ось він, шал, і ярий грім, і гріх!

І довгі гони видовжених тіл,

і витлілі на дим верхівки сосон,

і цей кошлатий, цей простоволосий,

глухий, гарячий, тьмяний суходіл!

Вовтузилася петрівчана ніч

відвільглий ранок припахав навозом.

Сузір’я бігли за Чумацьким возом,

а ми пливли в чумацькому човні.

Удруге кульбаба в долині пророста,

шпориш удруге попри стежку пружиться,

і молодіє в жовтих пелюстках

прижухлий очерет.

Ще й горобці беруться

переспівати спокій і журу

і тишу ковилево-полинову.

Прокільчилося молодими врунами

осіннє поле — зеленіє знову.

Тебе ж нема. Була ти — і нема.

І вдруге не пройдеш новими травами:

на окрайсвіті бродиш під вітрами,

під чорними вітрами чотирма.

Хрещатиком вечірнім під неоновим

блідавим світлом, у суху поземку

ти плинеш, таємнича незнайомко

із Блока — в вечір, ніби в синій сон.

Сповита мороком, загорнена у норку,

ти висвітлила темінь і дорогу,

мов лижниця, що донесла з Говерли

тривожний запах снігу і зірок.

Чужа розмовам, юрбам і рекламам,

поміж сирен, гудків автомобілів

несеш крізь гамір вулиць і проспектів

свою солону і гірку красу.

Так спроквола у мерехтливий вечір,

в хлипкій пітьмі нічного снігопаду,

охрипне сніг у тебе під ногами

під владним деспотичним каблуком.

І перед диктатурою краси

відступляться потворні диктатури,

одну-єдину і високу владу

утверджуєш ти образом своїм.

Ти словом і мовчанкою — караєш,

байдужістю холодною — караєш,

ти спокоєм і кроками — караєш,

морозом — теж, і віхолою — теж.

Але неправота твоя — красива,

твої покари — горді і красиві,

Хрещатик сивий, Київ теж — красиві,

бо ти в цей світ державити прийшла.

З обличчям першокласниці-школярки,

що перед цілим світом завинила

дитинячою чистотою зору

і немічністю власної цноти —

такою, щойно вийшовши з трамваю,

ти гамірну проходиш автостраду,

спустивши долу очі наполохані

і несучи торбинку, як портфель.

Двійним, трійним рятована видінням,

покорою рятуючись од лиха,

ти знаєш: шлях існує для дорослих,

а для дітей — вузенький пішохід.

Двоїться гуркіт і бордюр двоїться,

і ця відчута раптом кривоокість

тобі віщує ночі неспокійні,

(ти звістки ждеш в важкім передчутті)

і перший поклик долі озоветься

таким жалінням довгим, що намарне

себе переконати: все, як треба,

і все, як у дорослих, буде в нас.

І добрістю рятована й терпінням,

збагнеш нарешті: доля милосердна

до того, хто через подвійну раму

на неї подивляє тайкома.

Гарноброва, пожежностанна,

снами вимріяна і трачена,

зголоднілим поглядом спалена,

непокірна, нічна і лячна.

Як твоє розпросторилось тіло!

Як прозріло мені в імлі!

Десь на всій на великій землі —

тільки й того: довічне диво

твого голосу, губ, очей,

губ твоїх голубливе гудиння.

В небі місяць стоїть, як шельвах,

стереже нам святешні будні.

Криво усмішка гасне десь,

сновигаючи, як сновида.

Вже заходить на ранок в день,

в заціловане підборіддя,

в хаос ліній твоїх німих,

ув осліплений сполох пальців.

Хлюпостаємося у щасті,

загубивши годинам лік.

П’єм як з корця. Ненатла ніч

проминає зачадним щемом,

лиш не щезни — благаю. Ще нам

сон-трава зацвіте в вікні.

І не те, щоб жити — більше:

споконвіку б — без розлуки.

До віків і після віку —

це — любов. Оце — вона!

І не те, щоб знову — «з Богом!»

І не те, щоб — «чорту в зуби!»

Ні. Не те. А тихо-тихо:

ані пестощів, ні ласк.

Тільки б так: вона — як щогла,

в ріст Великої Дзвіниці

(велич гнітиться доземно,

ниць сягає до небес).

Не дзвонар ти. І не Шедель,

а відвідувач, закоха-

ний. Не говори — по вуха:

геть поверх людських голів...

Це — любов. Вона, як жінка

крутостегна. Це — початок

твій. Це вечір. Смерк ласкавий.

Це перерва, як прорив.

І не те, щоб більше — (жити б!)

І не те, щоб жити — (більше!)

...до віків і після віку —

перемрієш — тільки й того.

На нашій молодій воді

тепер ані човна.

Чадіють пасма молоді —

то бариться весна.

Ще герметичний стогін верб

не влився в жили віт,

а вже пожовклий стовбур стерп,

глухий, як динаміт.

Як закорковане вино,

беріз шумує сік,

він чує небо, ніби дно,

а землю — гирлом рік.

Іще на ранньому лужку

не кільчиться моріг

(був виплів стежечку витку,

а душ — не поберіг

рахманно пагорбами ріль

води — рахманно — вис

малий метелик, наче біль

малий на крилах ніс —

рахманно — пагорбами ріль

він ріс і даленів...

Під ятаган татарських зіль

сумний наш човен плив

і — переспраглий носорог —

біг місяць молодий.

Він плеса бив — торох-торох!

аби добуть води).

На чорній молодій воді —

ані тобі човна.

Лиш миче пасмуги руді

задумана весна.

Зима, і сніг, і соловей

співає — підпадьом,

благаю — геть з-перед очей:

реве аеродром.

Вже, збожеволілий циклоп,—

кліпає літак

і — цілить в лоб, і — цілить в лоб.

Га, так його перетак!

Раптово крила відросли —

і вже. І немає крил,

і тільки гурмом басалиг

шаліє суходіл.

Га, так і так! І так і так,

і так його перетак!

В долоні падає літак,

маленький гарячий птах.

Розлукозустріче і не-

пусти і зупини,

і вже навіки поверни —

бодай мене — мені!

Не відповідаєш? Мовчиш? Заціпило?

Не можеш вибачити? Клянеш?

Не можеш вивіритись розлуці?

Серцю — довіритися?

Мовчиш, як покинена вагітна?

Мовчиш, як бомба? Мовчиш?

Думаєш — од чекання розтрісну?

Думаєш — збожеволію?

Надаремне, любов моя.

Надаремне, тюрмо моя.

Надаремне все, зненавидо.

Надаремне, кохана.

Я тебе не сльозою — ждатиму.

Я тебе кулаками — ждатиму.

Кулаками — у глупу поніч,

кулаками — в подушку.

Не пиши. Не відповідай.

Проклинаю. Цілую. Мовчки.

Задушився чеканням — мовчки.

Кулаками — в подушку.

Скорбний хорал за стіною:

діти розплакались.

За вікном ластівки

точать вечора ультрамарин,

поспішаючи, поки дощ

землю не змочить.

Темні фіранки на вікнах,

мов крила благої темряви,

спущено. По кутках

принишкло чекання.

Ти, мабуть, прийшла з роботи,

вечеряєш нашвидку,

кудись поспішаєш в гості?

До мене приходь.

Я ждатиму.

Тільки приходь.

Вона заслухана у себе,

їй чути порухи дитини,

а хиже сонце ополудне

і небо жити не дають.

Розважно пляжників минає

і попід верби крайбережні

вона спускається в долину,

де тінь і легіт і трава.

Там, горілиць упавши долу,

вона відчує, як тріпоче

земля — вимогливо і ніжно —

заслухана у височінь.

Ти чуєш тріск в високих зорях?

їм треба поміняти кола:

в свічаді світної любові

нова вже родиться зоря,

коли ти, губи закусивши,

відчуєш, як земля натужно

тебе обляже, бо тобою

ридає з радістю в очах.

Бідне серце!

Як воно дико б’ється

на останньому перегоні

між Ясинуватою і Донецьком!

Як воно перераховує оглухлі стики!

А коли побачиш трамвай,

цього пустограку — хлопчиська,

що проноситься

між «Передачею» і «Главснабом»

(пригадаєш болітце попід мостом,

де в воді — жовтувата зелень,

там ти бачив колись

п’яного біля насипу,

веселого п’яного,

що спав, захопивши в обійми сітку

із півлітрою, хлібом і оселедцем),

то видасться:

ти нікуди звідси й не виїздив.

Тут твої двадцять літ,

тут розсвітання,

перші вищерби,

гіркота,

перші втечі...

Пригадуєш маторженики?

І борщі з лободою?

Кукурудзяне поле матері

з квасолею й картоплями?

Культпоходи по колоски,

хованки від об’їздчиків?

Деремося на терикон

з відрами і мішками.

«Як вона поливала?» —

регочемо, з’їжджаючи на мішках.

О, спогади чорномазі!

З каучуковим футболом

і чебрецевою самотою

на динамітному полі!

Гой, як прибралися знані схили,

приготувавшись до зустрічі з тобою:

тебе вже помітили,

стежать, не признаються.

Чуєш, як болить тобі в грудях

вісімнадцятирічний Василь?

Як йому зручно тут,

на забутій стежині.

Як йому ніяково

перед тридцятирічним,

як тридцятирічний

журиться перед ним!

Вглядайся,

вслухайся

в радощі скам’янілі,

в припорошену печаль,

екскаваторами прориту,

реставровуй своїх тривог

путилівську стежку:

згірклі губи коханої,

підтряхлу стежку,

вигнівлену любов...

«Кроки криво від стежки проклались.

Прокляла. Заридала. Пішла.

В ліс пірнула — й одразу склякла,

обхопивши стовбура.

— Не жалій мене, ой, не жалій!

— Не за жалість, за добрість — цілую.

(Ніби в жабра, пожадно хапаю

повітря — руками).

Слово стало у горлі, як грудка.

Не сьорбнути зелених голок.

Не напитися. Не наколотися:

Сколотилося в серці.

Гірко пахне ялицею в грудях.

Так, напевно, миш’як — по губах.

Стовбур вгвинчувавсь, ніби шуруб,

у промерзлу безодню.

Пам’ятаєш — упав? Пам’ятаєш?

Блисли в місяці лікті мої.

Ти казала — ступні, як провалля.

Голова моя, голова...

Заривались вітри по ярах.

Вдарило. Спорошило очі.

Як вітряк, я руками повітря хапав.

Паморочилось».

А те, що було тобою,

за чорним яром спливло,

а те, що було тобою,

сповзає в безодню.

Перестрибни через провалля,

допоки ще не старий,

і впадеш у своє дитинство:

просто навзнак — пахка трава.

Упади в своє дитинство,

в себе, випалого, впади.

Де ти, доле моя пречиста?

Антрацитом горять, антрацитом горять

позосталі заплави води.

... Все тут виросло і змінилось:

і до свят вибілений вокзал,

і носій у синьому фартушку,

(як виблискує його медальйон на грудях!),

і нове приміщення КДБ,

і знайома буфетниця,

у якої знайдеться донецьке пиво,

і вичовганий жданням

перон пристанційний,

і залізнична лазня,

і вічно поновлюваний асфальт автостради,

і завше переповнений автобус від селища,

і вишки геологів,

що риють, риють, дошукуються скарбів,

і шахтарська їдальня,

і барачні будиночки,

і розгасла дорога по вулиці...

і рахуєш кроки

із заплющеними очима:

перша хата,

друга,

третя...

Глянув — біля крана мама стоїть

з низько пов’язаною хустиною,

на ній — кофта із дрібненькими квіточками,

на ній — чорна спідниця,

і вся вона просмагла

від гару, вишневого сонця й розлуки,

журно всміхається витепленими очима.

Але поїзд

тільки-но притишив свій хід,

поїзд м’яко осідає на гальмах.

І шпичастий вокзальний шпиль

защемів — не дихнути.

Сьогодні — неділя,

і раз на тиждень

можна признатись собі,

що набридли дисертаційні розділи,

набридли однаково добрі книги,

набрид розфасований на одеській фабриці

цейлонський чай.

Раз на тиждень

можна бути одвертим

і промовити:

цілоденні клопоти

сидять тобі в печінках.

Раз на тиждень

приємно піти до лісу,

де на круглих галявах біліє сніг.

Раз на тиждень

хорошо бутись в колі старого лісівника,

що, вивчаючи жерделі,

знає Персію, Малу Азію

і старезну, як світ, грушанку.

(Раз на тиждень

приємно побути поруч

майже незнаної дівчини,

яку ти любиш по-особливому:

чим далі від неї,

тим більше любиш,

коли ти й не думаєш

про фізичну із нею близькість,

але потерпаєш,

що вона дізнається про таку любов

і розсердиться).

Хороше, блукаючи добрим гуртом,

березовий пити сік,

милуватись криваво-червоною

жальною свидиною

і злегка роздумувати

про схожість свидини і кохання.

Хороше розуміти плин часу,

який ніби полишається обік нас

(— тобі — скільки?

— а тобі хіба не байдуже?

раз без спогадів, то й без літ).

Матріархальна грушанка,

зеленіючи прикорінням дерев,

брижить думи,

розпросторені на десятки тисяч літ:

одна — далеко позаду,

а друга — щойно народжує тебе,

так що між грушанкою

і цією проглядуваною думкою

ти існуєш, ніби в коробці,

яка не затискає тебе,

а ґречно подовжується на тебе...

Крім того:

як виспівують горобці!

Як тонкоголосять горихвістки!

Друзі на тебе чекають?

То нічого.

Коли вміє чекати — той друг.

А втім, не буду і я свинею:

от тільки доголю праву щоку

(електробритва «Дніпро» нікуди

не годиться,

треба купити безпечну:

дешево й гарно),

тільки доголю —

і на трамвай.

Таки добре

хоч час від часу

звільнюватись від друзів.

Саме так:

лишився один,

увімкнув радіоприймач,

підставив люстерко

і сам себе переглядаєш,

як старий поетичний збірник.

Без друзів — добре.

А втім —

застібаємо комірець

(так, сорочко?),

дістаємо капелюх

(добрий день, самотнику!),

тепер пальто

(не сердься на мене:

тобі сумно, коли одне —

і тільки тремпель,

як музейна кістка викопної тварини —

з нього злецький сусід! —

я знаю, але не сердься на мене:

я ж поки що не цілком

звільнився від родимих плям

капіталізму,

щоб із почуття максимальної доброти

ніколи не скидати із себе).

Я тебе розумію.

Але не сердься:

бути абсолютно справедливим —

небезпечно:

можна поламати власний хребет.

Беремо ключ

(тобі добре, дурню:

на весь твій вік —

однісінька шпара),

і — гайда.

Трохи спізнююсь — не біда.

Затримався — і не треба

лякатись.

Усе гаразд.

Буде все — якнайкраще.

Друзі знають,

що ти їм друг,

нехай ти й великий-великий грішник.

Тебе прийматимуть і такого.

І такого — прийматимуть.

Бо хіба ж ти, знаючи кожного з них,

не відпускаєш, як Господь Бог,

гріхи кожного,

коли бачиш,

як посміхнувся суворий рот,

як начищені туфлі

у неохайного вчителя етики,

як лагідно розмовляє вчорашній христопродавець,

як, перепивши, п’яниця добре стоїть на ногах

ховаючи обличчя в розкриту «Правду».

Як людина, що проживає пенсію

за єдиний мозоль на вказівному пальці,

ходить сьогодні з перев’язаною рукою,

(а маленький біль від абсцесу

повернув лицем до людей

вчорашнього ката),

(тобто: хто бачив оце обличчя?

Він його замикав так само,

як тюремний сторож замикає на кілька замків

ув’язненого),

як учорашній міліціонер

марно шукає в своїй робочій спецівці

свисток,

а не знаходячи —

осміхається.

Як начальник електромеханічного цеху

упевнено підраховує,

на скільки процентів

виконає виробничий план 1969 року,

як жінка, поневажена якимось альфонсом,

гордо випинає важкий живіт.

Це так добре,

так приємно бачити

задуману в собі

стишену дівчинку,

маленьку дочку асенізатора

(у неї коротша ліва ніжка,

і вона бере уроки фортепіанної гри),

як вона висвітлюється власною мрією,

мов весняна калюжка

під високим небом 17 березня 1965 року.

Але ж... кондукторе,

зупиніть, будь ласка, свій шарабан:

я проїхав зупинку!

Бредуть берези, по коліна в небі,

в баюрах по коліна. І навкруг —

весняна твань. Болото — аж гримить,

а сонця спах — опукою на релях.

О стома провесни і довгих сподівань,

і вікових невдач, твоїх, убогих,

і — вікових невдач. Твоїх. Убогих.

і — вікових невдач.

Спасибі, можна виходити серце

і можна все забути. До чобіт

такого начіпляється болота —

усе забудеш.

Далека подорож — немов на край землі.

Чи навпаки: ти — по краю остався.

Остався по краю. Один — остався.

Остався — по краю.

Бредуть берези, калюжі, сонця —

і в покотьолі провесни шаленім

ти — з себе скалок. Вискалки твої —

мов зайчики у чорнім вируванні.

І де ти є? І де ти тільки є?

Отут, у твані звільненого світу?

Чи там — ізвідки йдеш? Чи там, ізвідки

тобі немає більше вороття?

Не співатиму. Казатиму. Отак:

жінка шмаття випрала. На жердці

пришпилила. Біля ніг собачка

лащиться. Вимахує хвостом,

іклами всміхаючись до сонця.

Спогади, що навмання блукають,

випірнуть із пам’яті. Напнеться

спокій твій, мов сукня на дорідних

грудях молодих. А ти мовчи.

Шепочи, поки пливуть слова,

і мовчи, коли на серці тихне.

Не співатиму. Казатиму. Тепер

вистоялось. Вивітрилось. Уперше

ні печалі. Ні благоговіння.

На півсвіту — безберегий день.

Гамірний прогуркотить візок.

У прориви хмар ввірветься небо,

і доносить сонце громохке

вічності високу нетактовність.

Обраділий, мовчки влию в шклянку

з другом недопитої горілки

і дивитимусь, як час минає

галасливим гицеля візком.

Не співатиму. Слова шовкові

набігають на уста. Лоскочуть,

а тобі — вікно. І гамір вулиць.

Неспокійна самота — тобі.

(...ти кажи собі. Потиху шепочи:

не добрати з уст ясного глузду,

загубилась тиша. Без цілунків

ні на крок. Не бачиш? — беручкий

вітер розкриває п’яні вікна.

І гаразд. І добре. І люблю).

Нехай горить трава по осені,

хай чорні димляться поля,

та тільки ж та палітра просині,

і обрій той, і та земля.

Холодним полум’ям займається

повітря мрійне, як вода.

Не надаремне серце мається,

коли завирувала даль.

Не марне дзвону вечоровому

вторує вороновий крик.

Скорись дорозі уготованій,

хоч і коритися не звик.

Але живий живому тішиться,

живий не думає про смерть.

По ярій вечора доріжці

йде місяця остання чверть.

Хай світ насів тобі на горло,

проклятим Марком бродить ніч —

високі тіні, мрії, пориви

мережать зорі у вікні.

То ж хай горить трава по осені,

хай чорні димляться поля —

але ще буде в ранках росяних

журитись благісна земля.

Він у розпачі.

Він не може в собі затриматись.

Він, мов свічечка, по сльозі

гріє скульптора серце.

З нього висотують жили.

Його оголюють,

і не подітись від очей зненависних,

і п’ятий не знайти куток.

О таїнство

народження й сконання!

Ці пружні пальці,

що взяли його

поперек горла:

передайся ввесь

в чужі холодні

зсатанілі очі.

Піддатливий, мов глина,

не знайде,

за що вхопитись.

Терпне мертве тіло,

і вже, мембрановий,

натурщик остигає

на гострій, ніби шпиль,

колючій ноті.

Вона хилиталася цілий день.

Упокорилась вітрові.

Упокорилась дощеві.

Упокорилась сонцеві.

І всі манили її,

кликали за собою,

а вона угору росла,

біла рожа.

Ранні роси ту рожу зрошують.

Ранні діти її дитинять

і долоні її долонять

і пригублюють губи.

А тоді, коли день проходить,

а тоді, коли ніч минає,

коли знову світає день —

все іде по-старому:

діти дитинять її,

губи — пригублюють,

ярна зірка робить її

нічницею.

А вона

угору росте.

Небо. Кручі. Провалля. Вода.

Сонце. Чайки. Високі хвилі

поглинає загусла даль.

Ми — рибалки спочилі.

Шебершать однокрилі сосни.

Морок лагідно землю обліг,

як джерельця, струміли коси,

поміж пальців окляклих моїх.

Гострі плечі. Червоно-чорна

ковдра вечора на ногах.

Пароплав заніміло прочохкав,

в баранці загортаючи гамір.

Потім — Господи, не доведи! —

небокрай закушпелило виблий,

видавалось: росли з води

лячні ноги, як білі риби.

Зорі пахли живицею. Ніч

пахла водорістю, і в проруб

з жальним свистом спускались вогні,

до світіння розжаривши вохру.

Морс, наче ведмідь в барлозі,

ще не маючи спокою,

губить колений глицею зір,

доброзичливий рокіт.

Темінь всмоктували гаї,

прохолоду хлипку ковтали.

О твої солов’ї!

О любов’ю воложені губи!

І човнами слова

непорочні

між нас

пропливали.

Дні стали сторч. І рік — мов чорний бір

простер у хмари голову колючу.

Він над минулим дибиться, як круча,

і шлях заслав — майбутньому всупір.

Мій ангеле, страждання проводир,

знеси мене над хвилю ту летючу,

нехай востаннє спогадом омучу

свій зір. І з кручі — прямо в водовир

потомних літ. Хай вік схолов, мов лід —

ще довгий встид подовжить хвилю лету,

нема кінця суворому поету,

немає краю. Ні віків, ні літ,

ні миті вже не вистане — рушаю —

і перебіжне обрій озираю.

Не гайте часу, друзі,

чи ж випити чортма?

День на вечірнім прузі

зависнув жартома.

Вологою гіркою

сполощем кришталі,

поки махне рукою

байдужий машталір.

Скінчились мандри. Досить.

Вмирають — тільки раз.

Хай друга друг припросить

гасити власний сказ.

Нехай горілка ллється —

розлиймо по чарках.

Підпилий засміється —

злякає костомах.

А вже як жить доволі —

натхненно вийде час,

хай перестріне в полі

той друг, що не про нас.

Зустріне по дорозі —

і чарку на ралець,

надію май у Бозі,

та в вірний вір свинець.

Скінчилось! Вийшло! Доста

сказати б, достомать,

а вже, підпивши, просто

і чорта обламать.

Не гайте часу, друзі,

чи ж випити чортма?

День на вечірнім прузі

зависнув жартома.

Мовчазно,

як дивиться на себе стіл.

Сумовиті

опали сутінки.

Пройшли подвір’ям

і стали

перед твоїм вікном.

— Твій день — закінчився?

А ти — закінчив свій день?

А ти — не спечалений,

що, як плавець,— поміж

далекими берегами?

Що довга-предовга ніч

пролягає попереду

і шамотить,

шамотить хвилями,

шамотить?

Несамовито-синій вороновий

розкрилений косопис напівкільний —

душі твоєї витлілі окрушини —

з кального сонця приспадає тихо

і важко стрягне в молоду траву.

Немов кавалки згорненого болю —

з морозного травневого полудня

падуть на діл, яріший божевілля,

яріший за хмільний, за тьмяний сказ.

Дзьобами — об корчі. Дзьобами — об,

дзьобами — об покорену планету,

об ластів’яче об яйце —- дзьобами

і Україну вечорову — об

Вернадського, 53! Ковчеже!

Ти збоку, збоку, збоку — — і не в крені?

Вже поточилась далеч, геть зарюмсана.

І тільки він не точиться. Ковчег.

Лягають тіні синім полум’ям

Де осені спижеве маєво...

І важко річка, літом повнена,

Спливає гаєм.

Холоне вітер серед віт дерев,

Котрі дощем тернистим зрошені...

Нехай вас чорт, печалі, забере,

Чом причаїлися непрошсні!?

Нехай не тане дум кошлатий дим!

Лови в туманів променистий біль,

Докіль забудеш хлипання біди,

Як забувають рідний хліб і сіль.

Хай тіні полум’ям лягають в синяві,

Нехай спижева осінь зринула —

Не мовкни. Борсайся в холодній піняві:

Ми не перейдемо! Не переминемо!

Сурмлять прощання дальні журавлі,

на пізніх ватрах догоряє осінь,

і обрію зеленувата просинь,

мов кораблі, гойда гірські шпилі.

Тривожить вітер віти чорних сосон,

колише біля пристані човни,

берез хвилює неспокійні сни,

ворушить хмар улежані покоси.

І місячна доріжка ув імлі

лягла сріблястим спалахом на хвилі.

Окрилля хвиль — неначе гуси білі!

проблисне і розтане віддалі.

Та зорі, як медузи, брижать воду:

в’юнкі маленькі рибки золоті

хлюпочуться в холодній самоті.

Пантрує місяць їх цнотливу вроду.

Прощай, Урале, радісна покаро!

Натужно хвилі в берег б’ють і б’ють,

немов прощальні поцілунки шлють,

лиш чути серця трепетні удари.

Хай відсурмили дальні журавлі,

хай сурми вранці виграють тривогу,—

та хороше на цій землі, їй-богу,

тривожно й хороше на цій землі.

Негр у червоному.

У жовтій сукенці

з чорним пояском —

білява дівчина.

Пройшли Хрещатик,

вийшли на Володимирську гірку.

Голубів Дніпро — останнім денним полум’ям,

голубіли очі,

вечорішав, світлішав негр.

Тихо хлюпа лимонна хвиля,

а край берега —

у червоному негр,

поруч дівчина

в жовтій сукенці з чорним пояском,

та небо, зловлене у витишений Дніпро,

і дівчина —

в волохаті обійми ночі.

Голова невагома,

як від легкого сп’яніння,

або так,

ніби під загальним наркозом

мені зроблено

повну резекцію головного мозку.

Хороше

після цілоденних турбот,

як у холодну ванну,

йти в ліжко,

під чисті простирадла

(сьогодні в гуртожитку

поміняли білизну).

Хороше відчувати,

легкість у голові,

і знати, що тебе ніщо не турбує.

(Буде спокійний сон?

І не мучитиме безсоння?

Аж ні? Я не рахуватиму до тисячі,

заколисуючи себе

рівномірним диханням?)

І будуть гарні сновидіння,

стрункі, як тихі дощі.

Я витягатиму власне тіло,

наморене за цілий день

у біганині по чергах,

бібліотеках і далеких побаченнях.

Вийду з зазубнів

розбіганої власної душі

і гукатиму:

— Сходьтесь,

тут, окрім нас, немає нікого!

І всі частини мого тіла

опівночі почнуть повертатися,

як добрі нічні феї.

— Сходьтесь! Уже споночіло!

Я один і більше нема нікого.

Сходьтесь,

щоб до ранку виповнилась моя голова

мільйоновою волею

від моїх органів почуття,

щоб нарано, почуваючись на силі,

я знову бігав — по бібліотеках,

чергах і далеких-далеких побаченнях.

Дві дівчинки

на трамвайній зупинці

жваво обговорюють

вчорашній день.

(Дівчата завше інакші

в своєму дівочому товаристві:

їхнім видом

відбивається кожен перехожий,

як хмарка на сонці).

Їм ніби подобається

не помічати

доброго, як благостиня

заждалого трамвая,

не хочеться думати,

що це — маленька радість,

котрої ліпше не відчувати:

настільки вона маленька,

що може зникнути.

Дві дівчинки

на трамвайній зупинці

діждуться трамвая іншого,

перекидаючись словами,

зайдуть у вагон

(їхатимуть — розмовлятимуть,

розмовлятимуть — їхатимуть),

і трамвай,

це добре створіння

цивілізації нашого віку,

так слугуватиме непомітно,

щоб ці двоє

навіть не дякували

за його людську добрість.

Отак і вікувати,

пізнавши роки мсти

(це — за добро заплата).

І — Господи, прости.

Не нарікаю, Боже,

на іспити важкі:

одним стражденним дрожем

злютовано віки.

Та виболіти землю —

нам! Зберегти живе —

нам! Вивершити стелю —

нам! І Господь зове —

нас! Бо його надія —

не фарисеї, ми

(не садукеї ж скніють

під мурами тюрми).

Нам шлях прослався вгору —

не вбік, не вниз, а — ввись.

Ми, добротою хорі,

до неба возмоглись,

Там наша Україна,

котра не знає ґрат,

а притиску, а кпини,

а помсти — й востократ.

В вселенському стражданні

один твій, Дніпре, зміст.

Держи ж свій біль на грані,

ти з ним одним зріднивсь

із клекотіння магми.

Натужний біль століть

заповідав нам Ягве.

Кричи ж, коли болить.

Верби навесні — немов човни.

Лаком і смолою трохи пахнуть,

і самі прокурені, пропарені,

мов діжки торішні.

Вербам — радість. Котики зійшли,

як зіходить ластовиння з виду,

в синім травні густо поросли

кучері, вітрами передрібнені.

Вербам — радість. Верби хилять стан,

хай пристаркуваті — — то даремно,

то даремно, бо сміється став,

молодо сміється став наш древній.

Скільки літ — на прив’язі човни,

жабуриння, кумкання, латаття.

Соловей витьохкує і тягне

на вологій волосині ніч.

Тут здасться — цілий вік — весна,

лаком і смолою пахне трохи,

а берегова драговина,

ще не завдає тобі мороки.

Вся сторожова твоя маєтність

до ставка збігає в кілька суголовків.

Тут, як кажуть, чисто все — твоє:

ти — його, воно ж — тебе пантрує.

На призволенні, між сонних див

огіркам, капусті, помідорам

це свічадо тихої води

видасться безберегим морем.

Харон суворо мовив: ні!

Пором відчалив. До Тенара

Надходить чорнокрила хмара.

В вечірнім палена огні.

І в громі — чується мені —

Дзвенить тривожена кифара...

Напевно, смерть тобі не пара,

Ганебна смерть на чужині.

Напевно, ні, коли в затоні

Гуркоче грім. І дощ. І град.

І рвуться сідлані комоні

З печери. До світів. Назад.

І никнуть привиди похмурі.

Вже дальні далі на меті.

Ще варто жити, коли бурі

Клечають хмари золоті.

Туго пісня випиналась

над рікою — тятивою,

ніби райдугу пустили

з лісу-бору,

з-за ріки.

Вечорове.

Вечорниці.

Голоси дівчат під місяцем

чорнобриві.

Заздро мріють

заворожені зірки.

З надвечір’я визирає ніч.

Виповнився, визрів ярий обрій.

Не колишеться.

Не мріє.

Не струмить...

— Добрий вечір!

— Доброго здоров’я!