Вибране: Королі і капуста. Оповідання та новели

Долоня Тобіна[187] ^{Переклад Ю. Іванова}

Якось Тобін і я поїхали вдвох на Коні-Айленд[188]. У нас було чотири долари на двох, а Тобіну треба було розвіятись. Його кохана Кеті Магорнер з графства Сліго[189], виїхавши три місяці тому до Америки, пропала. При ній були сотня доларів власних заощаджень і сотня виручена від продажу Тобінової спадщини, що складалась з маленького будиночка і одної свині. Після того, як Тобін одержав листа, в якому вона писала, що виїжджає до нього, про неї не було більше жодної чутки. Тобін давав об’яви у газетах, але дівчина не знайшлась.

Так от, поїхали ми з Тобіном на Коні-Айленд, гадаючи, що різні атракціони і запах смажених зерен кукурудзи розвіють тугу серця в його грудях. Але Тобін був важкодум, і журба міцно вселилась в нього. Він скреготав зубами, дивлячись на повітряні кулі, він проклинав кіно, і хоч жодного разу не відмовився від пропозиції випити, все ж таки з презирством відвернувся від лялькового театру і ладен був побити усіх фотографів.

Тоді я повів його на одну з бічних алей, де атракціони були трохи менш настирливими. Біля невеличкого, шість на вісім футів, балагана Тобін зупинився і щось людське з’явилось у його погляді.

— Тут, — каже він, — я розвію свою журбу. Чудова хіромантка з-над ріки Нілу дослідить долоню моєї руки, і мені буде відомо, чи трапиться те, що має трапитись.

Тобін вірив у всілякі прикмети і надприродні явища. Він мав тверді переконання відносно таких речей, як чорні коти, щасливі номери і прогнози погоди у газетах.

Ми увійшли в цей чудесний курятник, де для таємничості були розвішані червоні простирадла і малюнки рук, на яких лінії перехрещувались, як рейки на залізничному вузлі. Напис над дверима повідомляв, що у цьому курятнику сидить мадам Зозо, єгипетська хіромантка. Мадам була гладка жінка у червоному джемпері з вигаптованими на ньому закарлючками і чудернацькими звірами. Тобін дає їй десять центів і простягає руку. Вона піднімає його руку — рідну сестру копита ломової коняки — і дивиться, чи не прийшов він бува за підковою.

— Чоловіче, — каже мадам Зозо, — лінії вашої кінцівки показують...

— Це зовсім не нога, — перебиває її Тобін. — Звичайно, вона не дуже красива, але перед вами моя долоня.

— Лінії показують, — каже мадам, — що у вашому житті було нещастя. І воно не останнє. Гора Венери, — чи, може, це просто синець від каменя, — показує, що ви закохані. Ви мали клопіт, причиною якого була ваша кохана.

— Це вона про Кеті Магорнер згадує, — голосно шепоче Тобін, нахиляючись до мене.

— Я бачу, — каже хіромантка, — багато журби та нещастя через когось, кого ви не можете забути. Я бачу лінії, які вказують на літеру “К” і літеру “М” у її імені.

— Чуєш, — каже мені Тобін, — чуєш, що вона говорить?

— Стережіться, — веде далі хіромантка, — темного чоловіка і світлої жінки: вони принесуть вам неприємності. Дуже скоро ви поїдете водою і зазнаєте фінансової втрати. Я бачу лінію, яка принесе вам щастя. Є чоловік, який увійде у ваше життя і приверне до вас фортуну. Коли ви його побачите, ви пізнаєте його по кривому носу.

— А ім’я його там не позначене? — питає Тобін. — Було б зручніше привітатись до нього, коли він почне навалювати мені щастя.

— Його ім’я, — каже хіромантка, прикидаючись замисленою, — не написане лініями, але вони показують, що воно має бути довгим і у ньому повинна бути літера “О”. Я нічого більше не можу сказати. Бувайте здорові! Не загороджуйте двері.

— Дивно, звідки вона все це знає, — каже Тобін по дорозі на пристань.

Коли ми проштовхувались біля воріт, якийсь негр зачепив запаленою сигарою Тобіна за вухо і почались неприємності. Тобін вдарив його по шиї, жінки заверещали, і мені довелось витягати його з натовпу, поки не з’явилась поліція. Тобін завжди буває у небезпечному настрої, коли задоволений собою. Ми повертались пароплавом і коли почули оклик “Кому потрібні послуги офіціанта?”, Тобін спробував відгукнутися, відчуваючи бажання вихилити кухоль пива, але, обмацавши кишені, з’ясував, що вони порожні. Хтось зацікавився його грішми під час бійки. Так ми і сиділи з сухими горлами на лавах, слухаючи, як італійці вигравали на скрипках на палубі. Як би там не було, настрій у Тобіна був гірший, ніж коли ми виїжджали.

На лаві, що напроти поручнів, сиділа молода жінка з волоссям майже білого кольору і вдягнена так, як одягаються пасажирки шикарних автомобілів. Проходячи повз неї, Тобін ненароком зачепив її за ногу, і оскільки він завжди дуже люб’язний з дамами, коли буває напідпитку, спробував зняти свого капелюха, щоб вибачитись. Але замість того збив капелюх з голови, і вітер здув його за борт.

Тобін повернувся назад і сів, а я вирішив глядіти за ним, бо напасті сипались на нього одна за одною. У таких випадках у нього звичайно з’являлось бажання побити того з присутніх, хто був найкраще одягнений, а зараз він міг би навіть спробувати захопити команду над пароплавом.

Коли раптом Тобін хапає мене за руку і каже схвильовано:

— Джон, ти знаєш, що ми зараз робимо? Ми їдемо водою!

— Нічого, — кажу я. — Заспокойся. Через десять хвилин пароплав пристане.

— Глянь, — каже він, — на цю біляву жінку, яка сидить он там. А пам’ятаєш нефа, який припік мені вухо? А хіба не втратив я гроші? Там було аж долар шістдесят п’ять центів.

Я думав, що він просто підсумовує свої невдачі, щоб розбушуватися, діставши для цього підходяще виправдання, як це звичайно роблять усі люди, і тому спробував переконати його, що всі ці невдачі — просто дурниці.

— Слухай, — каже Тобін. — Тобі не дано сприймати дар пророкування або розуміти чудеса тих, ким рухає натхнення. Що сказала тобі дама хіромантка по моїй руці? Тепер це проходить перед твоїми очима. “Стережіться,— сказала вона, — темного чоловіка і світлої жінки: вони принесуть вам неприємності”. Хіба ти забув про того негра, хоч і він одержав трохи неприємностей від мого стусана? Чи можеш ти показати мені світлішу жінку, ніж та блондинка, через яку мій капелюх упав у воду? І де, нарешті, той долар шістдесят п’ять центів, які були у моїй жилетці, коли ми вийшли з тиру?

Здавалося, що, коли розставити події, як це зробив Тобін, вони дійсно підтверджували правильність провіщення, але, на мою думку, такі нещастя могли спіткати кожного на Коні Айленді навіть без будь-якого втручання з боку хіромантії. Тобін підвівся і почав походжати по палубі, пильно придивляючись до пасажирів своїми маленькими червоними очима. Я спитав його, що за причина цих маневрів: ніколи не знаєш, що Тобін має на думці, поки він не почне це здійснювати.

— Слід тобі знати, — каже він, — що я чекаю порятунку, який обіцяли мені лінії моєї долоні. Я шукаю кривоносого чоловіка, який має принести щастя. Це єдине, що нас врятує. Джон, чи бачив ти коли у своєму житті більшу банду чортових прямоносих?

Пароплав причалив опів на десяту, ми вийшли і попрямували у місто по Двадцять другій вулиці. Тобін ішов без капелюха.

На розі вулиці під газовим ліхтарем стояла людина і дивилась поверх рейок надземної залізниці на місяць. Це був високий чоловік, порядно вдягнений, з сигарою у зубах, і я помітив, що його ніс, подібно до змії, робив два вигини між переніссям і кінчиком носа. Тобін також відразу помітив його, і я почув, як важко він став дихати, наче кінь, з якого знімають сідло. Він підходить прямо до цього чоловіка, і я разом з ним.

— Добривечір вам! — каже йому Тобін.

Чоловік виймає з рота сигару і видавлює з себе дружнє привітання.

— А чи не скажете ви нам ваше ім’я і дасте нам цим змогу встановити його розміри?— питає Тобін.— Можливо, нам доведеться з вами познайомитись.

— Моє ім’я, — ввічливо каже чоловік, — Фріденха-усман-Максімус Г. Фріденхаусман.

— Довжина підходяща, — каже Тобін. — А чи не вживаєте ви при написанні “О” де-небудь на протязі вашого імені?

— Ні, не вживаю, — каже чоловік.

— А можете ви написати його з літерою “О”? — стурбовано довідується Тобін.

— Якщо ваша совість дозволить вам, — каже носач, — і якщо ви не маєте нахилу до іноземних мов, ви могли б, щоб вдовольнити себе, всунути цю літеру у передостанній склад.

— Дуже добре, — каже Тобін. — Перед вами Джон Малоун і Даніель Тобін.

— Дуже приємно познайомитись, — каже чоловік вклоняючись. — А тепер, оскільки я ще не зрозумів, нащо вам було скликати нараду з питань правопису на розі вулиці, можливо, ви наведете якісь розумні виправдання вашої вільної поведінки.

— За двома ознаками, — відповідає Тобін, пояснюючи йому, — які ви назвали у відповідності з тим, що єгипетська хіромантка прочитала на долоні моєї руки, ви покликані компенсувати мене щастям за лінії турбот, що ведуть до негра та блондинки, якій наступили на ногу на пароплаві, не кажучи вже про фінансову втрату в розмірі долара шістдесяти п’яти центів. Досі все збувалося.

Чоловік кинув курити і глянув на мене.

— Може, ви хочете запропонувати якісь поправки до цієї заяви, чи й ви в однаковому стані? По вашому вигляду я вважав, що ви могли б за ним доглядати.

— Ніяких, — відповідаю я, — крім того, що на вигляд ви, як одна підкова схожа на іншу, схожі на щастя, провіщене моєму другові. Якщо ні, я не знаю, що й казати, — мабуть, брешуть лінії Тобінової руки.

— Обидва ви один одного варті, — каже носатий чоловік, шукаючи очима полісмена. — Я одержав величезну насолоду від розмови з вами. На добраніч.

Промовивши це, він засовує у рота свою сигару і поспіхом переходить на другий бік вулиці. Але Тобін не відстає від нього і тримається з одного боку, а з другого — крокую я.

— Що це? — дуже голосно питає він, зупиняючись на тротуарі і зсуваючи капелюх на потилицю. — Ви йдете за мною? Я вже сказав вам, що дуже радий був познайомитись. Але тепер єдине моє бажання — позбутися вас. Я йду додому.

— Ідіть собі, — каже Тобін, погладжуючи його рукав. — Справді, ідіть собі додому. А я сидітиму перед дверима вашого будинку, поки ви не вийдете ранком. Бо тільки від вас залежить зняти з мене прокляття негра, блондинки і фінансової втрати у долар шістдесят п’ять центів.

— Дивна галюцинація, — говорить чоловік, звертаючись до мене, як до більш поміркованого психа. — А чи не краще було б вам забрати його додому?

— Слухайте, чоловіче, — кажу я йому. — Даніель Тобін зараз, як і завжди, при своєму розумі. Може, його думки трохи безладні, так це з тої причини, що він випив достатньо, щоб схвилюватись, але недостатньо, щоб заглушити голос розуму. Він робить тільки те, що підказують йому його категорії мислення та забобони, про які я вам усе поясню.

Сказавши так, я виклав йому факти про даму-хіромантку і про те, як підозра впала на нього як на знаряддя щасливої долі. — Тепер зрозумійте, — закінчив я, — мою позицію у цьому порушенні громадського спокою. Як видно з моїх пояснень, я друг мого друга Тобіна. Легко бути другом багатого, бо він платить; неважко бути і другом бідного, бо тоді ви від подяк стаєте гордовитим і ваші портрети, на яких ви зображені сиротою і з відром вугілля у кожній руці, всюди друкують. Але найважчим випробуванням дружніх почуттів є справжня дружба з дурнем від народження. А це саме те, що я зараз роблю, бо, на мою думку, з долоні моєї руки не прочитаєш іншої долі, крім тої, яка була туди вписана держаком мого кайла. І хоч ви маєте на своєму носі найбільший горб у Нью-Йорку, я сумніваюсь, чи змогли б навіть усі віщуни, які практикують в цій галузі, видоїти з вас хоч краплю щастя. Але лінії на Тобіновій руці ясно вказують на вас, і я допомагатиму йому, доки він не переконається, що з вас нічого взяти.

Тоді чоловік раптом почав реготати. Він сперся на стіну будинку і довго реготав. Потім він поплескав мене і Тобіна по плечах і взяв кожного попід руку.

— Це моя помилка, — говорить він. — Хіба міг я сподіватись, що на розі вулиці зі мною трапиться така приємна і чудова пригода? Мені здавалося, що ви не варті уваги. Тут зовсім близенько є невеличке кафе, підходяще для того, щоб розважитись з такими цікавими людьми. Ходімо туди, вип’ємо і побалакаємо про марність безумовного.

Говорячи так, він завів нас із Тобіном у задню кімнату бара, замовив випивку і заплатив за неї. Ми запалили сигари, і він дивився на нас, як на рідних братів.

— Треба вам знати, — каже цей посланець долі, — що моєю професією є те, що зветься літературою. Я виходжу ночами з дому й блукаю, шукаючи особливостей характеру у людях й істини у небесах, що над нами. Коли ви мене зустріли, я роздумував про надземну залізницю у зв’язку з головним світилом ночі. Тут швидко залишаєш поезію та мистецтво: місяць — не більше як нудне, безживне тіло, що механічно рухаєтся. Але це лише особисті думки, бо література має свої окремі закони. Я сподіваюсь написати книгу, у якій поясню дивні речі, які я відкрив у житті.

— Ви збираєтесь всунути мене у книжку! — каже Тобін, обурюючись. — Мене — у книжку?

— Ні, я цього не зроблю, — каже чоловік, — бо ви не уміститесь поміж обкладинки. Ні. Найкраще, що я можу зробити, — це одержати від вас насолоду самому, бо ще не прийшов час зламати обмеження друку. Ви виглядали б фантастичним типом. І все одно тільки я сам мушу випити цю чашу насолоди. Але дякую вам, хлопці, повірте, я справді вдячний.

— Ваше базікання, — каже Тобін, дмухаючи через свої вуса і б’ючи кулаком по столу, — це тільки огидні випади проти мого терпіння. З вашого кривого носа було обіцяне щастя, але ви приносите не більше плодів, ніж барабанна паличка. Ви нагадуєте з своїми книжними балачками вітер, що дме крізь дірку. Певна річ, тепер я подумав би, що долоня моєї руки збрехала, але, оскільки виявилися правдою негр і блондинка, і...

— Помовчте, — каже довгов’язий чоловік. — Хіба ви заблукаєте через мою фізіономію? Мій ніс зробить все, що у його можливостях. Наповнимо знову ці склянки, бо видатні характери мусять бути добре змочені, вони швидко псуються в сухій моральній атмосфері.

Так от, цей літератор зробив, на мою думку, добре, охоче розплатившись за все в той час, коли наш з Тобіном капітал був остаточно вичерпаний пророцтвами. Але Тобін вважав себе скривдженим, і хоч він пив спокійно, його очі наливались кров’ю.

Через якийсь час ми вибрались звідти, бо була вже одинадцята година, і постояли трохи на тротуарі. Тоді чоловік сказав, що йому час повертатись додому і запросив нас іти разом з ним. Так ми пройшли два квартали і попали у провулок, уздовж якого тягнулися цегляні будинки з високими ґанками і залізними огорожами. Чоловік підійшов до одного з них і глянув на верхні вікна, які вже були темні.

— Це і є моє скромне помешкання, — каже він. — За всіма ознаками я починаю думати, що моя дружина пішла спочивати, і тому я ризикну виявити трохи гостинності. Я хотів би, щоб ви зайшли до нижньої кімнати, де ми обідаємо, і перекусили. Там знайдеться трохи смачної холодної качки, сир і пляшка або дві елю. Заходьте, будь ласка, і їжте, бо я перед вами в боргу за розвагу.

Наші з Тобіном апетит і совість були схильні прийняти цю пропозицію, хоч Тобіну з його забобонами важко було повірити, що саме кілька склянок спиртного і холодна закуска являють собою щастя, обіцяне у відповідності з лініями на його долоні.

— Спускайтеся вниз цими сходами, — каже чоловік з кривим носом, — а я піду у верхні двері і відчиню вам. Я скажу новій дівчині, що працює у нас на кухні, приготувати вам каву. Як на молоду ірландську дівчину, що прибула до Америки лише три місяці тому, — Кеті Магорнер чудово готує каву. Заходьте, каже чоловік, — а я зараз пошлю її до вас.

Дари волхвів[190][191] ^{Переклад Ю. Іванова}

Один долар вісімдесят сім центів. Це було все. Із них шістдесят центів — монетками по одному центу. Вона відвойовувала кожну монетку, торгуючись із бакалійником, зеленярем, м’ясником так запекло, що аж вуха палали від мовчазного осуду її скупості, викликаної надмірною ощадливістю. Делла тричі перелічила гроші. Один долар вісімдесят сім центів. А завтра Різдво.

Що було діяти — хіба впасти на стару, потерту маленьку кушетку і заплакати. Так Делла і зробила. З цього маємо дійти повчального висновку, що життя складається зі сліз, зітхань, усмішок, причому зітхання переважають.

Поки господиня переходить поступово від першої стадії до другої, огляньмо її господу. Мебльована квартира за вісім доларів на тиждень. Не можна сказати, що вона зовсім убога, але щось спільне з цим поняттям, безперечно, має.

Внизу, у вестибюлі, скринька для листів, у щілину якої не ввійшов би жоден лист, і кнопка електричного дзвоника, з якої жодному смертному не пощастило б витиснути ніякого звуку. На дверях була ще прикріплена картка з написом “М-р Джеймс Діллінгем Янг”.

Слово “Діллінгем” розтягнулось на всю довжину в той недавній час процвітання, коли власник цього імені одержував тридцять доларів на тиждень. Тепер він заробляв тільки двадцять доларів, і літери в слові “Діллінгем” поблякли, немовби серйозно замислились, чи не скоротитись їм до скромного, без претензій “Д”. Та хоч коли містер Джеймс Діллінгем Янг, приходячи додому, піднімався у свою квартиру на верхньому поверсі, його завжди зустрічав вигук “Джім!” і гарячі обійми місіс Джеймс Діллінгем Янг — її ви вже знаєте як Деллу. А це й справді так гарно!

Делла перестала плакати і провела пуховкою по щоках. Вона стояла біля вікна, сумно дивлячись на сірого кота, який прогулювався по сірому паркану в сірому дворі. Завтра Різдво, а у неї тільки долар і вісімдесят сім центів, щоб купити подарунок Джімові! Вона місяцями економила буквально кожен цент, і ось це все, що вдалося зібрати. За двадцять доларів на тиждень далеко не заїдеш. Витрати були більші, ніж вона розраховувала. Витрати завжди більші. Тільки долар і вісімдесят сім центів, щоб купити подарунок Джімові! Її Джімові! Багато щасливих годин провела вона, роздумуючи, що б таке подарувати йому на Різдво. Щось особливе, рідкісне, коштовне, хоч трохи гідне високої честі належати Джімові.

Між вікнами кімнати стояло трюмо. Можливо, вам ніколи не випадало дивитися в трюмо у восьми-доларовій мебльованій квартирі. Дуже худа і дуже рухлива людина, спостерігаючи швидку зміну своїх відображень у його довгих та вузьких дзеркалах, може дістати досить точне уявлення про свою зовнішність. Делла була струнка, і їй пощастило опанувати це мистецтво.

Вона раптом одійшла од вікна і зупинилась перед дзеркалом. Очі її сяяли, як діаманти, але за якихось двадцять секунд лице втратило свої кольори. Вона хутенько висмикнула шпильки і розпустила своє довге волосся.

У подружжя Джеймс Діллінгем Янг було дві речі, якими вони дуже пишалися. Одна — це золотий годинник Джіма, що належав колись його батькові та дідові, друга — волосся Делли. Якби цариця Савська[192] жила в будинку навпроти, Делла часом, помивши голову, сушила б своє волосся біля вікна, щоб затьмарити блиск оздоб і коштовностей її величності. Якби цар Соломон[193]був швейцаром у будинку, де вони жили, і зберігав би всі свої скарби в підвалі, Джім, проходячи повз нього, завжди діставав би свій годинник, щоб побачити, як Соломон рве собі бороду від заздрощів.

Прекрасне волосся Делли розсипалось каштановими хвилями, сяючи, мов струмені водоспаду. Воно спадало нижче її колін і вкривало, наче плащем, майже всю її постать. Потім вона знову, нервуючи і поспішаючи, підібрала його. Завагавшись, постояла якусь мить нерухомо, і дві чи три сльози впали на потертий червоний килим.

Мерщій надіти старенький коричневий жакет і старенький коричневий капелюшок! Махнувши спідницею, Делла кинулася до дверей і вибігла з дому на вулицю, а в очах у неї ще поблискували діамантовими краплями сльози.

Вона зупинилась перед дверима з вивіскою: “М-м Софроні. Найрізноманітніші вироби з волосся”. Делла вибігла на другий поверх і спинилася, переводячи дух, серце її швидко билося. Мадам Софроні була здоровенна білява жінка з сухими манерами.

— Чи не купите ви моє волосся? — спитала Делла.

— Я купую волосся, — відповіла мадам. — Зніміть капелюшок, треба подивитися, що за товар.

Знову заструменів каштановий водоспад.

— Двадцять доларів, — сказала мадам, звично зважуючи в руці волосся.

— Давайте мерщій, — промовила Делла.

Дві години після цього пролетіли на рожевих крилах — вибачайте за банальну метафору. Делла бігала по крамницях, шукаючи подарунок Джімові.

Нарешті знайшла. Безперечно, ця річ була створена для Джіма, і тільки для нього. Нічого схожого не було в жодній іншій крамниці, вона вже все перевернула там догори дном. Це був платиновий ланцюжок для кишенькового годинника, простий і строгий, він привертав увагу коштовністю матеріалу, з якого був зроблений, а не мішурним блиском — саме такими мають бути всі гарні речі. Він навіть був гідний годинника. Побачивши його, Делла відразу дійшла думки, що ланцюжок повинен належати Джімові. Він був такий, як Джім. Скромність і гідність — ці якості були у них обох. За ланцюжок довелося заплатити двадцять один долар. У Делли лишилося ще вісімдесят сім центів, і вона поспішила додому. З таким ланцюжком Джім у будь-якому товаристві зможе дістати свій годинник, глянути, котра година, бо хоч який чудовий був той годинник, а Джім іноді дивився на нього крадькома, бо висів він не на ланцюжку, а на старому шкіряному ремінці.

Коли Делла повернулася додому, її захоплення трохи вщухло, натомість з’явилися передбачливість та розсудливість. Вона дістала щипці для завивання, запалила газ і почала виправляти спустошення, вчинені великодушністю та любов’ю. А це завжди надзвичайно важка праця, дорогі друзі, велетенська праця.

За сорок хвилин її голова вкрилася дрібними кучериками і Делла стала дуже схожою на хлопчиська, що втік з уроків. Довгим, уважним і критичним поглядом вона глянула на себе в дзеркало.

“Якщо Джім не вб’є мене з першого погляду, — подумала, то, глянувши вдруге, скаже, що я схожа на хористку з Коні-Айленда. Але що, що могла б я зробити з одним доларом і вісімдесятьма сімома центами?!”

О сьомій годині кава була готова, а гаряча сковорода стояла на плиті, чекаючи, коли на ній смажитимуться котлети. Джім ніколи не спізнювався. Делла затиснула в руці платиновий ланцюжок і сперлася на краєчок стола біля вхідних дверей. Невдовзі вона почула його кроки внизу на сходах і на мить зблідла. Вона мала звичку звертатися до Бога з коротенькими молитвами з приводу всяких життєвих дрібниць і тепер швиденько зашепотіла:

— Господи, зроби, будь ласка, так, щоб я все ще сподобалася йому!

Двері відчинилися, Джім увійшов і причинив їх. Його худе обличчя було заклопотане. Бідолаха, в двадцять два роки він мав годувати сім’ю! Йому давно треба було купити нове пальто, і рукавичок у нього не було.

Джім увійшов і завмер, наче сетер, що збирається кинутися на перепелицю. Його очі спинилися на Деллі, в них був вираз, якого вона не могла зрозуміти, і їй стало страшно. Це не були ні гнів, ні здивування, ні докір, ні жах — жодне з тих почуттів, яких вона могла сподіватись. Він просто пильно дивився на неї, і на обличчі у нього був отой дивний вираз. Делла зіскочила з столу і кинулась до нього.

— Джіме, милий, — вигукнула вона, — не дивись так на мене! Я обстриглась і продала волосся, бо я б не пережила, якби нічого не змогла подарувати тобі на Різдво. Воно знову виросте! Ти ж не гніваєшся, ні? Я повинна була це зробити. Волосся у мене росте дуже швидко. Поздоров мене з Різдвом, Джіме, і будьмо щасливі. Ти ж навіть не знаєш, який гарний, чудовий подарунок я приготувала для тебе!

— Ти обстригла волосся? — насилу спитав Джім так, наче він не міг усвідомити цього очевидного факту, хоч його мозок напружено працював.

— Обстригла і продала його, — відповіла Делла. — Але ж я тобі все одно подобаюсь? Я ж така сама, тільки з коротким волоссям!

Джім здивовано оглянув кімнату.

— То, виходить, твого волосся вже нема? — спитав він з якимсь безглуздим виразом.

— І не шукай його, не знайдеш, — відповіла Делла, — кажу ж тобі: я його продала — обстригла і продала. Сьогодні свят-вечір, Джіме. Будь зі мною ласкавий, це ж я зробила для тебе. Можливо, волосся на моїй голові і можна було б перелічити, — в її голосі раптом прозвучала глибока ніжність, — але ніхто й ніколи не зможе виміряти мою любов до тебе! Смажити котлети, Джіме?

І Джім раптом наче прокинувся від важкого сну. Він обняв свою Деллу. Будьмо скромні — відвернімося на якихось десять секунд і займімося чимось іншим. Подумаймо, наприклад, яка різниця між вісьмома доларами на тиждень і мільйоном на рік? І математик, і мудрець дадуть неправильні відповіді. Волхви принесли коштовні дари, але серед них не було одного. Цей туманний натяк ми роз’яснимо пізніше.

Джім витяг з кишені свого пальта пакуночок і кинув його на стіл.

— Зрозумій мене правильно, Делл, — сказав він. — Ніяка стрижка, ніякі нові зачіски не примусять, щоб я розлюбив тебе, дівчинко. Але розгорни цей пакунок і ти зрозумієш, чому я спершу трохи розгубився.

Білі спритні пальчики розірвали мотузку й папір. Пролунав крик захвату, а на зміну йому — ой леле! — прийшли, як то буває тільки у жінок, потоки сліз та зойки. Довелось негайно вдатися до всіх заспокійливих засобів, які тільки були у господаря квартири.

Річ у тім, що на столі лежали гребінці, набір гребінців — бічні й задні, — якими Делла давно любувалася на одній з бродвейських вітрин. Чудові гребінці, справжні черепахові, прикрашені по краях дрібними коштовними каменями, і саме того відтінку, що пасував би до її волосся. Гребінці коштували дорого, вона знала це, і її серце давно вже нило від того, що не було ніякої надії купити їх. Тепер вони належали їй, але де ж ті коси, що їх прикрасили б ці довгождані гребінці.

А проте вона міцно притисла їх до грудей, підвела нарешті затуманені сльозами очі, всміхнулась і промовила:

— У мене дуже швидко росте волосся, Джіме!

Делла підскочила, як ошпарене котеня, і вигукнула:

— О господи!

Джім ще не бачив свого чудового подарунка. Вона хутенько подала йому на долоні ланцюжок. Матовий коштовний метал, здавалося, засяяв відбитим світлом її гарячої і щирої радості.

— Ну, правда ж гарний, Джім? Я обнишпорила все місто, поки знайшла його. Тепер ти можеш дивитись, котра година, хоч сто разів на день. Дай-но мені свій годинник. Я хочу побачити, який вигляд він матиме з ланцюжком.

Але Джім не послухався — він ліг на кушетку, заклав руки під голову і всміхнувся.

— Делл, — сказав, — давай сховаємо свої подарунки до іншого часу. Вони занадто гарні, щоб так зразу ними користуватись. Я продав годинник, щоб купити тобі гребінці. А тепер, гадаю, пора смажити котлети.

Волхви, ті, що принесли дари немовляті у яслах, були, як ви знаєте, мудрі люди, надзвичайно мудрі люди. Вони винайшли звичай робити різдвяні подарунки. Бо вони були мудрі, і дари їхні були мудрі, можливо їх можна було навіть замінити, якщо траплялися два однакових подарунки. А я розповів вам нічим не примітну історію про двох дурненьких дітей, які жили у восьмидоларовій квартирі і зовсім немудро пожертвували одне для одного найдорожчими своїми скарбами. Але до відома мудреців наших днів слід сказати, що з усіх, хто робив подарунки, ці двоє були наймудріші. З усіх, хто приносить і приймає дари, наймудріші тільки такі, як вони. Це всюди так. Вони і є волхви.

В антракті[194] ^{Переклад Ю. Іванова}

Травневий місяць яскраво осявав приватний пансіон місіс Мерфі. Заглянувши до календаря, ви дізнаєтесь, що в той вечір його промені, крім того, освітлювали досить велику площу. Гарячка весни була у розпалі, а слідом за нею скоро мала прийти і сінна гарячка. В парках з’явилися молоді зелені листочки і закупники з західних та південних штатів. Розцвітали квіти й процвітали курортні агенти; повітря і вироки суду ставали м’які; скрізь грали шарманки, фонтани і картярі.

Вікна пансіону місіс Мерфі були відчинені. Купка пожильців сиділа на високому ґанку на круглих та пласких матах, схожих на млинці. Біля одного вікна на другому поверсі місіс Мак-Каскі ждала свого чоловіка. Вечеря остигала на столі. Жар з неї переходив у місіс Мак-Каскі.

О дев’ятій прийшов Мак-Каскі. На руці у нього було пальто, а в зубах люлька. Він вибачився перед пожильцями за те, що потурбував їх, вибираючи, куди б поставити ногу в черевику найбільшого розміру.

Увійшовши до кімнати, він був приємно здивований. Замість конфорки від плити або машинки для картопляного пюре, від ударів яких йому звичайно доводилось уникати, в нього полетіли тільки слова.

Мак-Каскі вирішив, що ласкавий травневий місяць пом’якшив серце його дружини.

— Чула я вже, — долетіло до нього замість кухонного посуду — і як ти вибачаєшся перед усякою поганню, що незграбними ногами наступив їй на хвіст, у жінки на шиї ладен танцювати, і хоч би що, а я його, негідника, жду не діждусь, аж очі болять і вечеря простигла, купила її на останні гроші, ти ж пропиваєш по суботах у Галлегера всю зарплатню, а сьогодні вже двічі приходив по гроші чоловік від газової компанії.

— Жінко! — сказав Мак-Каскі, кидаючи пальто і капелюх на стілець. — Цей галас псує мені апетит. Нехтуючи ввічливістю, ти руйнуєш цемент, що скріплює цеглини у фундаменті суспільства. Коли дами перегороджують дорогу, то джентльмен повинен попросити дозволу пройти між ними, це просто вияв його дотепності. Чи не досить тобі виставляти своє свиняче рило у вікно, може, ти краще даси мені їсти?

Місіс Мак-Каскі важко підвелась і підійшла до плити. В її руках було щось таке, що примусило містера Мак-Каскі насторожитися. Коли куточки її губ опускалися вниз, це, наче барометр, віщувало град горщиків та казанків, фаянсових, емальованих, чавунних.

— Ага, свиняче рило? — сказала місіс Мак-Каскі і шпурнула у свого володаря повну каструлю з тушеною ріпою.

Мак-Каскі не був новаком у таких дуетах. Він знав, що чекає його після вступу. На столі лежав шматок смаженої свинини, прикрашений трилисником. Цим він і відповів, після чого негайно одержав від жінки хлібний пудинг у полив’яній мисці. Шматком швейцарського сиру чоловік влучив місіс Мак-Каскі під око. Вона кинула в нього кофейник, повний гарячої, чорної, не позбавленої запаху рідини. Цим закінчувалося меню, а відповідно мала б закінчитися й битва.

Але Мак-Каскі не належав до відвідувачів дешевих ресторанів. Хай злиденна богема вважає, що кава — це вже кінець обіду. Хай собі порушує світські норми. Він вчинить хитріше. Він з досвіду знав, що є ще миски для миття рук. У пансіоні Мерфі їх не було, але під рукою був чудовий замінник. Він, тріумфуючи, шпурнув миску для умивання в голову своїй дружині-супротивниці. Місіс Мак-Каскі вчасно ухилилася. Вона схопила праску, з допомогою якої сподівалась остаточно покінчити цю гастрономічну дуель. Але голосний крик унизу спинив її та містера Мак-Каскі і примусив їх укласти перемир’я.

“Це знову Джон Мак-Каскі з своєю хазяйкою, — роздумував полісмен. — Піти розборонити їх, чи що? Ні, не піду. Вони люди сімейні, розваг у них мало. Видно, вже скоро закінчать. Не позичатимуть же вони тарілок у сусідів”.

І саме в цю мить на нижньому поверсі почувся пронизливий зойк, в якому були жах і невимовне горе.

— Мабуть, кіт, — промовив полісмен Клірі і швидко пішов геть.

Пожильці, що сиділи на східцях ґанку, переполошились. Містер Тумі, страховий агент за походженням і дослідник життєвих явищ за фахом, зайшов у будинок, щоб з’ясувати причини зойку. Він повернувся і приніс новину: зник Майк — хлопчик місіс Мерфі. Слідом прийшла і сама місіс Мерфі — двісті фунтів слів та істерики, — хапаючи повітря руками та волаючи до небес про втрату тридцяти фунтів ластовиння й пустощів. Звичайно, вульгарне видовище, але містер Тумі сидів поряд модистки міс Пурді, і їхні руки співчутливо зустрілися. Сестри Уолш, дві старі діви, які завжди нарікали на галас у коридорах, відразу ж спитали, чи не дивилися за стоячим годинником: може, хлопець там сховався.

Майор Гріг, що сидів із своєю гладкою жінкою на верхньому східці, підвівся і застебнув свій сюртук.

— Малий пропав? — вигукнув він. — Я обшукаю все місто.

Його жінка ніколи не дозволяла йому ввечері виходити з дому. Але тепер вона мовила баритоном:

— Іди, Людовик! Хто бачить горе матері і не поспішає на допомогу, у того кам’яне серце.

— Дай мені якихось тридцять або... шістдесят центів, моя мила, — сказав майор. — Діти, загубившись, іноді заходять дуже далеко. Може, мені доведеться їхати трамваєм.

Старий Денні — з великої кімнати у двір на четвертому поверсі, — який сидів на нижньому східці і при світлі вуличного ліхтаря читав газету, перегорнув сторінку, дочитуючи статтю про страйк теслярів. Місіс Мерфі репетувала, звертаючись до місяця:

— О-о, де мій Майк, ради Господа Бога, де ж мій маленький синочок?

— Коли ви його востаннє бачили? — спитав старий Денні, зазираючи одним оком у замітку про спілку будівельників.

— Ой, — голосила місіс Мерфі, — може, вчора, а може, чотири години тому. Не знаю. Але ж його нема, нема мого маленького синочка Майка. Ще сьогодні вранці він грався на тротуарі, чи це було в середу? Я така заклопотана, що важко все запам’ятати. Але я обшукала будинок від горища до підвалів, і ніде його нема. О-о, ради Господа Бога... Мовчазне, похмуре, величезне місто завжди витримувало нападки своїх ганьбителів. Вони кажуть, що місто холодне, як залізо, що в його грудях нема ні краплі жалості; вони порівнюють його вулиці з дикими лісами, з пустелями вистиглої лави. Але під твердим панциром краба можна знайти смачне й соковите м’ясо. Можливо, інше порівняння звучало б тут краще. Проте ніхто не повинен сприймати це як образу. Ми не назвали б крабом того, хто не має добрих, великих клешень.

Ніяке лихо не вражає просте людське серце більше, ніж втрата дитини. Дитячі ноженята такі непевні й слабенькі, а дороги незнані і такі круті.

Майор Гріг хутко звернув за ріг, і пройшовши трохи вулицею, заглянув у ресторанчик Біллі.

— Дайте-но мені чарочку горілки, — сказав він офіціантові. Чи не бачили ви такого кривоногого мурзатого чортеняти років шести, воно десь тут заблукало?

На східцях містер Тумі, як і раніше, тримав міс Пурді за руку.

— Подумати тільки про це миле дитятко! — мовила міс Пурді. Воно загубило свою мамусю і, може, попало вже під ковані копита коней, коли ті мчать галопом. О, який жах!

— І справді, — погодився містер Тумі, потискуючи їй руку. Може, піти й мені та пошукати його?

— Треба було б, — сказала міс Пурді. — Але ж, Господи, ви, містер Тумі, такий запальний, такий сміливий і відчайдушний, що коли з вами трапиться якесь лихо, тоді ж...

Старий Денні, водячи пальцем по рядках, читав про угоду, досягнуту з допомогою арбітражної комісії.

На другому поверсі містер і місіс Мак-Каскі підійшли до вікна, щоб віддихатись. Містер Мак-Каскі зігнутим пальцем зчищав із своєї жилетки тушковану ріпу, а його дружина витирала сльози на очах, бо туди попала сіль із смаженої свинини. Почувши внизу зойки, вони висунули голови у вікно.

— Пропав маленький Майк, — тихо сказала місіс Мак-Каскі, — такий хороший пустунчик, красивий, мов янголятко!

— Зник хлопчина? — озвався містер Мак-Каскі, перехиляючись через підвіконня. — Це зовсім погано. Діти — то інша річ. Якби це пропала жінка, я б і слова не сказав, без них багато спокійніше жити.

Не звертаючи уваги на цю шпильку, місіс Мак-Каскі поклала чоловікові руку на плече.

— Джоне, — мовила вона сентиментально, — загубився синок місіс Мерфі. Загубився в такому великому місті. Йому було всього шість років. Джоне, це ж і нашому було б стільки, якби він народився шість років тому.

— Але ж не народився, — сказав містер Мак-Каскі, дотримуючись фактів.

— А якби народився, Джоне, яке горе спіткало б нас сьогодні ввечері. Наш малий Філан заблудився в цьому місті чи, може, його вкрали!

— Дурниці ти верзеш, — відповів містер Мак-Каскі. — Ми назвали б його Пат, на честь мого старого у Кентрімі.

— Брешеш! — без гніву озвалася місіс Мак-Каскі. — Мій брат був вартий десяти дюжин твоїх болотяників Мак-Каскі. На його честь ми й назвали б хлопчика. — Вона перехилилась через підвіконня і дивилась на метушню внизу.

— Джоне, — сказала ніжно місіс Мак-Каскі, — вибач, я погарячкувала.

— Це правда, — відповів чоловік, — пудинг був гарячий. А за ним одразу ще гарячіша ріпа й кава! Таки й справді гаряча вечеря.

Місіс Мак-Каскі поклала свою руку на руку чоловіка і погладила його шершаву долоню.

— Ти чуєш, як побивається бідна місіс Мерфі, — сказала вона.

— Просто жах, коли дитина загубиться в такому великому місті. Якби це трапилося з нашим маленьким Філаном, моє серце не витримало б.

Містер Мак-Каскі незграбно вивільнив свою руку, але відразу обняв жінку за плечі.

— Воно, звісно, дурниці, — промовив він грубувато, — але й для мене це було б як гострий ніж у серце, якби нашого малого... Пата викрали або ще щось із ним трапилось. Тільки ж у нас ніколи не було дітей. Часом я поводжуся з тобою погано і грубо, Джуді. То ти забудь про це.

Вони вдвох перехилились у вікно, стежачи за драмою, що розгорталася внизу.

Довго вони так сиділи. Натовп хвилювався на тротуарі, люди штовхалися, запитували, наповнювали вулицю пустопорожніми чутками та припущеннями. Місіс Мерфі була в тому натовпі наче велика пухка гора, по якій спливав цілий водоспад сліз. Гінці з’являлись і йшли геть.

Раптом шум голосів і гамір перед пансіоном стали гучніші.

— Що там таке, Джуді? — спитав Мак-Каскі.

— Це голос місіс Мерфі, — озвалась його дружина, прислухаючись. — Каже, що знайшла Майка у себе в кімнаті під ліжком, спав за сувоєм старого лінолеуму.

Містер Мак-Каскі зареготав.

— Оце тобі твій Філан, — насмішкувато вигукнув він. — Хай йому чорт! Пат ніколи не втнув би такої штуки. Коли б хлопця, якого у нас нема, вкрали або ж він десь зник, дідько з ним, хай би його звали Філан і хай би він ховався під ліжком, як погане щеня.

Місіс Мак-Каскі важко підвелась і попрямувала до буфета, куточки її рота опустилися.

Коли натовп розійшовся, полісмен Клірі знову з’явився з-за рогу. Здивовано глянув на вікна квартири Мак-Каскі, звідки, як і раніше, чути було брязкіт тарілок, каструль та іншого кухонного начиння. Полісмен Клірі витягнув з кишені годинника.

— Щоб я не зійшов з цього місця! — вигукнув він. — За моїм годинником Джон Мак-Каскі з дружиною б’ються вже годину з чвертю. Хазяйка важча від нього, мабуть, фунтів на сорок. Боже, додай йому сили!

Полісмен Клірі знову завернув за ріг. Старий Денні згорнув газету і мерщій рушив на ґанок, бо місіс Мерфі саме збиралася замикати двері на ніч.

Кімната на горищі[195] ^{Переклад Ю. Іванова}

Спочатку місіс Паркер показує вам квартиру з кабінетом та приймальнею. Не наважуючись перервати її, ви слухаєте, як вона описує вигоди цієї квартири і високі достоїнства джентльмена, котрий жив у ній цілих вісім років. Нарешті знаходите в собі сили і, заїкаючись, признаєтеся, що ви не лікар і не дантист. Місіс Паркер сприймає це ваше признання так, що ви назавжди перестаєте поважати своїх батьків, які не дали вам професії, відповідної до кабінету і приймальної місіс Паркер.

Потім ви піднімаєтесь по сходах і вже на другому поверсі оглядаєте квартиру вікнами у двір за вісім доларів на тиждень. Пояснення, які дає місіс Паркер на другому поверсі, переконують вас, що ці кімнати варті всіх дванадцяти доларів — стільки й платив за них містер Тузенберрі, поки не виїхав у Флоріду доглядати апельсинову плантацію свого брата поблизу Палм-Біч, де проводить кожну зиму і місіс Макінтайр, яка живе у двох кімнатах з вікнами на вулицю, з окремою ванною. Ви все це слухаєте, а проте зрештою набираєтесь мужності пробелькотіти, що хотіли б подивитися щось ще дешевше.

Якщо ви переживете презирство, з яким сприйняла це бажання місіс Паркер, вас поведуть оглянути велику кімнату містера Скіддера на третьому поверсі. Кімната містера Скіддера не здається внайми. Він просиджує в ній цілі дні, пише п’єси і курить цигарки. Але кожного, хто шукає квартиру, приводять сюди помилуватись ламбрекенами. Після таких відвідин містер Скіддер від страху, що його можуть вигнати, звичайно віддає частину боргу за кімнату.

Тоді — о, тоді! — якщо ви ще тримаєтесь на ногах, стискаючи гарячою рукою в кишені мокрі від поту три долари, і хрипким голосом оповіщаєте про свою гидку і гідну осуду бідність, місіс Паркер перестає супроводжувати вас. Вона голосно гукає: “Кларо!”, повертається до вас спиною і йде вниз. Після цього Клара, служниця-негритянка, веде вас по вкритих доріжкою вузеньких, крутих, мов корабельний трап, сходах на четвертий поверх і показує Кімнату на Горищі. Ця кімната площею сім на вісім футів міститься посеред будинку. По обидва боки її розташовано темні комірки.

У кімнаті є залізне ліжко, умивальник і стілець. Полиця править за стіл і шафу. Чотири голі стіни кімнати сходяться над вами, мов віко труни. Рука у вас тягнеться до горла, ви задихаєтесь, дивитесь угору, як з колодязя, — і з полегкістю зітхаєте: через невеличке віконце в стелі видніє квадратик безмежної блакиті.

— Два долари, сер, — каже Клара напівпрезирливо, напівпривітно.

Якось, шукаючи кімнату, сюди прийшла міс Лісон. Вона тягла на собі друкарську машинку, зроблену з розрахунку на те, що її носитиме набагато огрядніша жінка. Міс Лісон була дуже маленька дівчина, а її очі та волосся, здавалося, ще росли, хоч сама вона вже й перестала рости, і наче хотіли сказати: “Ой дівчино, чому ж ти відстаєш од нас?”

Місіс Паркер показала їй квартиру з кабінетом та приймальнею.

— У цій шафі, — казала вона, — ви можете тримати кістяк, або ліки, чи вугілля...

— Та я ж не лікар і не дантист, — промовила міс Лісон, здригнувшись.

Місіс Паркер окинула її скептичним, повним презирства крижаним поглядом, який вона зберігала для тих, хто не мав щастя стати лікарем чи дантистом, і повела її на другий поверх у квартиру з вікнами на подвір’я.

— Вісім доларів? — спитала міс Лісон. — Ні, нізащо! Я не можу собі цього дозволити. Я тільки бідна дівчина, яка сама собі заробляє на хліб. Покажіть мені що-небудь вище, але щоб ціна була нижча.

Коли постукали у двері містера Скіддера, він схопився і недокурки розлетілися по підлозі.

— Вибачайте, містере Скіддер, — з демонічною посмішкою сказала місіс Паркер, помітивши, як той зблід. — Я не знала, що ви вдома. Я запросила цю жінку подивитися на ваші ламбрекени.

— Вони справді дуже симпатичні, — сказала міс Лісон, усміхаючись саме так, як це роблять ангели.

Коли вони пішли, містер Скіддер заходився викреслювати із своєї останньої (невиданої) п’єси високу чорняву героїню і вписувати замість неї маленьку й пустотливу, з важкими блискучими косами і жвавим обличчям.

— Анна Хелд накинеться на цю роль, — промовив сам до себе містер Скіддер, задираючи ноги аж до ламбрекенів і зникаючи в цілій хмарі диму, наче якась повітряна каракатиця. Незабаром оклик “Кларо!”, що пролунав як на сполох, сповістив світ про стан гаманця міс Лісон. Чорний домовик схопив її, підняв по пекельних сходах, кинув у склеп, куди ледь проникало десь зверху тьмяне світло, і пробурмотів грізні кабалістичні слова: “Два долари!”.

— Я згодна, — зітхнула міс Лісон, сідаючи на скрипуче залізне ліжко.

Міс Лісон щодня ходила на роботу. Ввечері вона приносила додому списані папери і передруковувала їх на своїй машинці. Часом ввечері у неї не було роботи, і тоді вона, звичайно разом з іншими пожильцями, сиділа на східцях високого ґанку. Природа не призначала міс Лісон для горища. То була весела, повна ніжності та химерних фантазій дівчина. Якось вона дозволила містерові Скіддеру прочитати їй три акти своєї великої (неопублікованої) комедії “Це не Дитина, або Спадкоємець Підземки”.

Щоразу, коли міс Лісон могла посидіти якусь годинку на східцях, чоловіків, що мешкали в домі, охоплювала радість. Але міс Лонгнекер, висока блондинка, яка викладала в міській школі і на все, що тільки їй казали, відповідала: “От уже, справді!”, сідала на верхньому східці і презирливо сопіла. А міс Дорн, яка працювала в універсальному магазині і щонеділі їздила на Коні-Айленд стріляти в тирі по пливучих качках, сідала на нижньому східці й теж невдоволено сопіла. Міс Лісон сідала на середньому східці, і чоловіки швидко збиралися навколо неї.

Найперше містер Скіддер, який подумав відвести їй головну роль у романтичній (нікому не розказаній) інтимній драмі з реального життя. І ще містер Гувер, сорока п’яти років, гладкий, добре забезпечений і дурний. І ще дуже молодий містер Івенс, який навмисне починав глухо кашляти, щоб вона просила його покинути курити. Чоловіки дійшли думки, що вона “дуже весела й компанійська”, але сопіння на верхньому та нижньому східцях було нестерпне.

Дозвольте на якийсь час припинити хід нашої драми, поки Хор підійде до рампи і проллє елегійну сльозу на гладку комплекцію містера Гувера. Труби оповістять про те, яким згубним є ожиріння, якого прокляття заслуговує неповороткість, яке це лихо — гладкість. Спробуйте вникнути, і ви зрозумієте, що Фальстаф[196] міг би мати більше романтики на тонну ваги, ніж хирлявий, мов обтягнутий шкірою кістяк, Ромео[197]. Коханець має право зітхати, але він не повинен пихтіти. Гладкі чоловіки приречені танцювати у почті Момуса[198]. Марно битиметься найвірніше серце над п’ятдесятидвохдюймовою талією. Геть, Гувере! Гувер, сорока п’яти років, добре забезпечений і дурний, міг би полонити саму Єлену Прекрасну[199]; Гуверові, сорока п’яти років, добре забезпеченому, дурному і гладкому, судилося пропасти. Ніколи ти не мав жодного шансу на успіх, Гувере.

Одного літнього вечора, коли пожильці місіс Паркер сиділи на ґанку, міс Лісон глянула на небосхил, тихо, весело засміялась і вигукнула:

— О, онде Біллі Джексон! Я його і звідси бачу.

Усі глянули вгору — хто на вікна хмарочосів, хто на небо, шукаючи повітряний корабель, що його веде Джексон.

— Це он ота зірка, — пояснила міс Лісон, показуючи своїм маленьким пальчиком. — Не та велика, що блимає, а ота біля неї, що світить рівним блакитним світлом. Я бачу її щоночі через вікно в стелі. Я назвала ту зірку Біллі Джексон.

— От уже, справді! — сказала міс Лонгнекер. — Я не знала, що ви астроном, міс Лісон.

— Аякже, — відповідала маленька спостерігачка зірок, — я знаю не гірше, ніж будь-хто з них, який фасон рукавів буде наступної осені на Марсі.

— От уже, справді! — сказала міс Лонгнекер. — Зірка, яку ви згадали, це Гамма з сузір’я Кассіопеї. Вона належить до зірок другої величини і проходить через меридіан у...

— О, — сказав дуже молодий містер Івенс, — я гадаю, що Біллі Джексон набагато краще ім’я для цієї зірки.

— Авжеж, — підтвердив містер Гувер, зневажливо засопівши в сторону міс Лонгнекер. — Я думаю, міс Лісон має таке саме право давати назви зіркам, як усі ці стародавні астрономи.

— От уже, справді! — сказала міс Лонгнекер.

— Цікаво, чи впаде ця зірка? — зауважила міс Дорн. — У неділю на Коні-Айленді я влучила у дев’ять качок і одного кролика з десятьох.

— Звідси, знизу, він не такий гарний, — сказала міс Лісон. Подивилися б ви на нього з моєї кімнати. А ви чули, що з дна колодязя навіть удень видно зірки? Вночі моя кімната як ствол вугільної шахти, і тому Біллі Джексон, який дивиться з неї, схожий на велику діамантову шпильку, що нею Ніч сколола своє кімоно.

Потім настав час, коли міс Лісон не приносила вже нерозбірливі папери, щоб передрукувати їх дома. І вранці, виходячи з дому, вона йшла не на роботу, а ходила з контори до контори, і її серце краяли холодні відмови, які переказували їй нахабні молоді посильні. Так тривало довго. Одного вечора міс Лісон стомлено піднялась на ґанок будинку місіс Паркер — це було саме в той час, коли вона звичайно поверталася після обіду в кав’ярні. Але цього разу вона прийшла не пообідавши.

У вестибюлі вона зустріла містера Гувера, який вирішив скористатися з цієї нагоди. Він спитав міс Лісон, чи не погодиться вона вийти за нього заміж. Його гладке черево нависало на перила. Він спробував узяти її за руку, але вона підняла руку і легенько вдарила його по щоці. Крок за кроком вона піднімалася вгору, хапаючись за перила.

Пройшла повз кімнату містера Скіддера, де той червоним чорнилом вписував у свою (неприйняту) комедію ремарку для Мертл Делорм (міс Лісон), що мала “пройти піруетом з лівої частини сцени до того місця, де стоїть Граф”. Нарешті вона доплентала по вкритих доріжкою крутих сходах до горища і відчинила двері своєї кімнати.

У неї не стало сил, щоб засвітити лампу або роздягнутись. Вона впала на залізне ліжко, і старі пружини навіть не прогнулися під вагою її легенького тіла. В цій кімнаті, яка була схожа на пекло, міс Лісон підняла важкі повіки й усміхнулась.

Бо її вірний, спокійний і яскравий Біллі Джексон сяяв їй крізь вікно у стелі. Вона була відірвана від усього світу. Вона поринула у глибоку пітьму, і тільки маленький квадрат блідого світла облямовував зірку, яку вона так химерно, але марно назвала. Мабуть, міс Лонгнекер має слушність: це Гамма у сузір’ї Кассіопеї, а не Біллі Джексон. Але все-таки не хочеться погоджуватися з тим, що це Гамма.

Лежачи на спині, вона двічі спробувала підняти руку. На третій раз це їй вдалось, вона піднесла два худеньких пальці до уст і з темної ями послала Біллі Джексону поцілунок. Потім її рука безсило впала:

— Прощай, Біллі, — ледве прошепотіла вона. — Ти за мільйони миль звідси, і ти навіть не блимнеш мені. Але ти світив, і я тебе бачила майже весь час, коли навколо не було нічого, крім пітьми, правда ж?.. Мільйони миль... Прощай, Біллі Джексон!

Наступного ранку о десятій годині служниця-негритянка Клара побачила, що двері міс Лісон замкнені, їх зламали. Ні оцет, ні розтирання й палені пера не допомогли, і тоді хтось побіг викликати по телефону “швидку допомогу”.

В означений час карета із страшним дзвоном розвернулась біля ґанку і з неї вискочив енергійний молодий медик у білому халаті, впевнений, готовий діяти, спокійне лице його було напівжиттєрадісне, напівпохмуре.

— У будинок сорок дев’ять викликали карету, — сказав він коротко. — Що трапилось?

— Так, так, докторе, — зітхнула місіс Паркер, ніби вона найбільше непокоїлася, що у її домі трапилося нещастя. Я не розумію, що з нею могло статися. Ми зробили все, що могли, але вона все ще не приходить до свідомості. Це молода жінка, міс Елсі — так, якась міс Елсі Лісон. Ніколи раніше в моєму домі...

— Яка кімната? — вигукнув лікар таким страшним голосом, якого місіс Паркер ніколи раніше не чула.

— Кімната на горищі. Це...

Мабуть, лікар “швидкої допомоги” добре знав розташування кімнат на горищі. Він побіг угору сходами, стрибаючи через чотири східці. Місіс Паркер поволі, як того вимагала її гідність, рушила слідом.

На першій площадці сходів вона зустріла лікаря, який уже повертався, несучи на руках “астронома”. Він зупинився і стиха сказав кілька слів, гострих, як скальпель хірурга. Місіс Паркер повільно зігнулась, мов сукня з цупкої матерії, яка впала з цвяха. Відтоді вона лишилась назавжди зігнутою і душею, і тілом. Траплялось, цікаві пожильці питали, що сказав їй тоді лікар.

— А, хай йому, — відповідала вона. — Коли б мені пощастило вимолити прощення за те, що я слухала його, я була б задоволена.

Лікар із своєю ношею пройшов повз натовп цікавих, яких завжди ваблять усякі видовища, і навіть вони, ошелешені, розступилися, бо вигляд у лікаря був такий, наче він ховає найдорожчу людину.

Вони помітили, що лікар не поклав тіло, яке ніс, на носилки, а тільки сказав шоферові: “Жени щодуху, Уїлсон!”

Оце й усе. Чи вийшло у мене оповідання? На другий день у ранковій газеті я побачив маленьку замітку, і її останні слова, можливо, допоможуть вам (як допомогли мені) зв’язати всі події.

У замітці повідомлялося, що з будинку сорок дев’ять по Східній... вулиці до лікарні Беллвю привезли молоду жінку, надзвичайно виснажену тривалим голодуванням. Замітка кінчалася словами:

“Доктор Уїльям Джексон, лікар “швидкої допомоги”, якого викликали до хворої, твердить, що вона видужає”.

Жертви любові[200] ^{Переклад Ю. Іванова}

Коли любиш Мистецтво, ніякі жертви не здаються надто великими. Це передумова. Наше оповідання приведе нас до відповідного висновку цієї передумови і в той же час покаже, що сама та передумова — неправильна. Для логіки — це новина, а як літературний прийом він, можливо, не набагато старіший за Великий китайський мур[201].

Джо Лерребі, палаючи пристрастю до образотворчого мистецтва, прибув з рівнин Середнього Заходу, де ростуть вікові дуби. У шість років він намалював картину, на якій зобразив міську водокачку і відомого городянина, що йшов повз неї. Цей результат — плід творчих зусиль, вставили в раму й вивісили у вітрині аптеки поряд з качаном кукурудзи, зерна в якому складали непарне число рядків. Коли Джо минуло двадцять років, він зав’язав широким бантом краватку, склав своє добро в маленький пакуночок і вирушив до Нью-Йорка.

Ділія Керузерс жила на Півдні в селі серед соснового лісу і так багатообіцяюче справлялася з шістьма октавами фортепіанної клавіатури, що родичі зібрали досить грошей, аби вона могла поїхати “на Північ” і там “завершити музичну освіту”. Вони не могли передбачити, що... але саме про це ми й розповімо.

Джо та Ділія зустрілись у студії, де молодь, що вивчала живопис і музику, збиралась, бувало, щоб побалакати про світлотіні, про музику, про Вагнера[202], творіння Рембрандта[203], картини, шпалери, Вальдтейфеля[204], Шопена[205], Улонга[206]...

Джо та Ділія покохали одне одного, або закохались одне в одного — як вам більше до вподоби, — і невдовзі побралися, бо (дивись вище), коли любиш Мистецтво, ніякі жертви не здаються надто великими.

Містер і місіс Лерребі почали хазяйнувати у квартирі, яку вони найняли. Це була квартира у відлюдному місці, загублена так далеко, як ля діез на самісінькому лівому кінці клавіатури. Вони були щасливі: Мистецтво належало їм, а вони одне одному. І от моя порада багатим молодим людям: продай усе, що маєш, і гроші роздай бідним... можна швейцарові, щоб пізнати насолоду жити у такій квартирі із своїм Мистецтвом і своєю Ділією.

Мешканці таких квартир, певна річ, підпишуться під моїм твердженням, що тільки вони справді щасливі. Якщо в домі панує щастя, він не може бути тісним. Хай перевернута шафа заміняє вам більярд, хай камінна дошка править за трюмо, письмовий стіл — за спальню, умивальник — за піаніно. Хай хоч усі чотири стіни, коли їм заманеться, зійдуться, аби для вас і вашої Ділії лишилося трохи місця. Але якщо у вашому домі нема щастя, то хай він буде великий і просторий, щоб ви могли ввійти через золоті Ворота, повісити свого капелюха на мис Гаттерас, пальто — на мис Горн і вийти через Лабрадор. Джо вивчав живопис у класі самого великого Меджістера. Ви, звісно, чули про нього. Бере він за навчання багато, а вчить мало чому, певно, це і принесло йому славу майстра ефектних контрастів. Ділія навчалась у Розенштока — ви знаєте, яку славу здобув цей порушник спокою фортепіанних клавішів. Молоді були дуже щасливі, доки мали гроші. Так воно завжди буває... але не буду цинічним. Їхня мета була певна і ясна. Джо в найближчому майбутньому мав навчитися малювати такі картини, щоб за право придбати їх старі джентльмени з ріденькими бакенбардами і товстими гаманцями в його майстерні били один одного обушками по голові. Ділія ж повинна була так опанувати Музику, а потім стати такою байдужою до неї, щоб, побачивши вільні місця у партері чи в ложах, захворіти горлом і лікувати його омарами в особистих департаментах, відмовляючись вийти на сцену.

Але найкращим, на мою, думку, було саме їхнє життя в маленькій квартирі: палкі й тривалі бесіди вечорами після повернення з уроків; приємні обіди вдвох і легкі сніданки; обмін честолюбними прагненнями, коли кожне мріяло про успіхи другого, про те, щоб допомогти йому і дати натхнення; і вибачте мені мою безпосередність — бутерброди з сиром та маслини об одинадцятій вечора. Однак час минав, і прапор Мистецтва схилився. Так іноді трапляється навіть тоді, коли прапороносець цього не хоче. Все йшло з господи і нічого до неї, як-то кажуть вульгарні люди. Не стало грошей, щоб платити за дорогі уроки містера Меджістера та гера Розенштока. Та коли любиш Мистецтво, ніякі жертви не здаються надто великими. І от Ділія заявила, що вона даватиме уроки музики і цим зароблятиме на прожиття.

Кілька днів вона шукала учнів. Нарешті одного вечора повернулася додому в піднесеному настрої.

— Джо, милий, — сказала вона радісно, — у мене є учениця і ти знаєш, вони такі чудові люди. Генерал... генерал А. Б. Пінкні та його дочка. Це на Сімдесят першій вулиці. Такий розкішний будинок, Джо! Ти б тільки подивився на парадний вхід! Візантійський стиль[207] — так, мабуть, ти це називатимеш. А всередині! О Джо, я ніколи раніше нічого схожого не бачила! Моя учениця — дочка генерала, Клементина. Вона мені відразу дуже сподобалась. Таке тендітне створіння, вдягнута в усе біле, а які приємні, прості манери! Їй лише вісімнадцять років. Я даватиму три уроки на тиждень. Ти тільки подумай, Джо, п’ять доларів за урок! Це мене цілком влаштовує. Якщо я матиму ще двох чи трьох таких учнів, то зможу знову вчитись у гера Розенштока. Ну, милий, не хнюпся і давай добре повечеряємо!

— Тобі добре так говорити, Ділі, — мовив Джо, атакуючи з ножем і сокиркою банку консервованого гороху.

— А я? Чи не думаєш ти, що я збираюсь витати в сферах чистого мистецтва, поки ти бігатимеш на заробітки? Ні в якому разі, присягаюсь кістками Бенвенуто Челліні![208] Я, мабуть, зможу продавати газети або брукувати вулиці і приносити додому кілька доларів.

Ділія підійшла і обняла його за шию.

— Джо, милий, який ти дурненький у мене! Ти повинен продовжувати своє навчання. Це ж не означає, що я кидаю музику і йду на якусь іншу роботу. Коли я веду уроки, я й сама вчусь. А за п’ятнадцять доларів на тиждень ми зможемо жити так чудово, як живуть мільйонери. І не думай кидати навчання у Меджістера.

— Гаразд, — сказав Джо, дістаючи голубий салатник у формі черепашки. — Але все-таки дуже прикро, що тобі доводиться давати уроки. Це не мистецтво. І все ж ти, кохана, просто молодчина.

— Коли любиш Мистецтво, ніякі жертви не здаються надто великими, — промовила Ділія.

— Меджістер похвалив небо на тому етюді, що я малював у парку, — сказав Джо. — А Тінкл дозволив мені повісити два етюди у його вітрині. Може, й пощастить продати один, коли його побачить який-не-будь підходящий ідіот з грошима.

— Я певна, що пощастить, — ніжно мовила Ділія. — Ну, а тепер дякуватимемо долі за генерала Пінкні та цей шматок телятини. Весь наступний тиждень подружжя Лерребі снідало рано. Джо захопився етюдами при ранковому освітленні, які він робив у Центральному парку, і о сьомій годині Ділія з ніжними турботами, заохоченнями та поцілунками виряджала його, нагодувавши сніданком. Мистецтво — вимоглива кохана. Джо тепер звичайно повертався додому аж увечері о сьомій годині.

Наприкінці тижня Ділія, стомлена, але повна ніжної гордості, урочисто поклала три банкноти по п’ять доларів на маленький (вісім на десять дюймів) столик, що стояв посеред вітальні (вісім на десять футів).

— Клементина іноді засмучує мене, — сказала вона трохи стомлено. — Боюсь, що вона мало працює над вправами, і мені часто доводиться повторювати одне й те саме по кілька разів. Крім того, завжди цей білий одяг, він наганяє на мене нудьгу. Але генерал Пінкні — чудовий старий! Якби ти тільки знав його, Джо. Він удівець, я тобі, здається, казала, іноді заходить, коли ми з Клементиною сидимо за роялем, стоїть і куйовдить свою сиву цапину борідку. “Ну, як справи з шістнадцятим і тридцять другим?” — завжди питає. Джо, а якби ти бачив панелі у їхній вітальні! А килимові портьєри! Клементина трохи покашлює. Сподіваюсь, що вона міцніша, ніж можна судити по її зовнішності. Я справді прив’язалась до неї: вона така ніжна і так добре вихована. Брат генерала Пінкні був колись послом у Болівії.

Але ось Джо, наче граф Монте-Крісто[209], вийняв десять доларів, потім ще п’ять, два та один — чотири справжнісінькі повноцінні банкноти — і поклав їх поряд із заробітком Ділії.

— Продав акварель з обеліском якомусь чоловікові з Пеорії, — проголосив він приголомшливу новину.

— Не жартуй, — вигукнула Ділія. — Невже з Пеорії?!

— Так, так, уяви собі. Якби ти його бачила, Ділі. Гладкий чоловік у шерстянім кашне і з зубочисткою. Він побачив етюд у вітрині Тінкла і спочатку вирішив, що то вітряк. Навіть замовив мені ще один — олією, щоб забрати його з собою: вид Лекуонської товарної станції. А що твої уроки музики! Ну, звичайно, щось спільне з Мистецтвом вони Мають.

— Я така рада, що ти й далі працюєш у своїй галузі, — палко промовила Ділія. — Ти неодмінно доб’єшся успіху, мій милий. Тридцять три долари! У нас ніколи раніше не було стільки грошей. Сьогодні на вечерю у нас будуть устриці.

— І філе-міньйон з шампіньйонами, — додав Джо. — А де виделка для оливок?

Наступної суботи ввечері Джо прийшов перший. Він поклав свої вісімнадцять доларів на столику у вітальні і змив щось з рук — мабуть, шар чорної фарби.

Через півгодини повернулась і Ділія. Її права рука, обв’язана ганчірками та бинтами, була схожа на незграбний пакуночок.

— В чому річ? — спитав Джо після звичайного обміну ніжностями. Ділія засміялась, але якось не дуже весело.

— Клементина хотіла, щоб я після уроку покуштувала валлійські грінки. Вона така дивачка. О п’ятій годині валлійські грінки! Генерал теж був там. І ти б тільки подивився, як він кинувся по сковороду, наче у них немає слуг. Я знаю, що Клементина хворіє; вона така нервова. Готуючи ці грінки, вона ненароком хлюпнула гарячим розтопленим сиром мені на руку. Це був жахливий біль, Джо! Мила дівчинка так засмутилась! А генерал Пінкні! Джо, цей старий мало не збожеволів. Він кинувся в підвал і послав когось, — здається, кочегара, — по мазь і все що треба. Тепер уже не дуже болить.

— А це що? — спитав Джо, ніжно беручи її за руку і смикаючи за якесь біле лахміття, що стирчало з-під бинта.

— Це щось м’яке,— сказала Ділія, — на що кладуть мазь. О Джо, ти продав ще один етюд? — побачила вона гроші на столі.

— Чи я продав? — сказав Джо. — Спитай того чоловіка з Пеорії. Він забрав сьогодні свою товарну станцію і, здається, думає замовити мені ще один пейзаж у парку й вид на Гудзон. О котрій годині ти обпекла руку, Ділі?

— Здається, о п’ятій, — сумно відповіла Ділія. — Праску... тобто сир, зняли з плити приблизно в цей час. Якби ти подивився на генерала Пінкні, Джо, коли...

— Сядь на хвилинку, Ділі, — сказав Джо. Він посадив її на кушетку, сів поряд і обняв її за плечі.

— Що ти робила останніх два тижні, Ділі? — спитав. Якусь мить вона бадьорилася, дивлячись на чоловіка очима, повними любові й упертості, пробурмотіла щось невиразне про генерала Пінкні, а потім схилила голову, і разом із потоком сліз у неї вилилась правда.

— Я не могла знайти уроки, — призналась вона. — І я б не витримала, коли б ти кинув свої заняття. Тоді я пішла прасувати сорочки в ту велику пральню, що на Двадцять четвертій вулиці. Здорово я це вигадала про генерала Пінкні та Клементину, як ти гадаєш, Джо? А коли сьогодні по обіді одна дівчина в пральні обпекла мені руку праскою, я всю дорогу вигадувала цю історію про валлійські грінки. Ти ж не гніваєшся, Джо, правда? Якби я не знайшла роботи, ти, може, і не продав би своїх етюдів тому чоловікові з Пеорії.

— Він був не з Пеорії, — поволі мовив Джо.

— Ну, це не має значення, звідки він. Який ти кмітливий, Джо, скажи, — ні, спочатку поцілуй мене, Джо, — скажи, як це ти запідозрив, що я не даю уроки музики Клементині?

— Я й не підозрював... до сьогоднішнього вечора, — сказав Джо. — І ніколи б не догадався, але сьогодні я послав з котельної наверх у пральню ганчір’я і мазь для якоїсь дівчини, якій обпекли руку праскою. Я вже два тижні працюю кочегаром, у цій пральні.

— Так ти не...

— Мій покупець з Пеорії, — сказав Джо, — і твій генерал Пінкні — це тільки твори мистецтва, яке не назвеш ні живописом, ні музикою.

Обоє засміялись, і Джо сказав:

— Коли любиш Мистецтво, ніякі жертви не...

Але Ділія не дала Джо закінчити, затуливши йому рота рукою. — Ні, — мовила вона. — Просто: коли любиш...

Фараон[210] і хорал[211] ^{Переклад Ю. Іванова}

Сопі стурбовано засовався на своїй лаві у Медісон-сквері. Коли дикі гуси кричать, летючи по ночах високо в небі, коли жінки, які не мають котикових манто, стають привітніші до своїх чоловіків, коли Сопі починає стурбовано соватися на своїй лаві у парку, це означає, що зима не за горами. Пожовклий лист упав на коліна Сопі. То була візитна картка Діда Мороза. Він добрий до постійних мешканців Медісон-скверу і щоразу чесно попереджає про свій прихід. На перехресті чотирьох вулиць він вручає свою візитну картку Північному вітрові, швейцарові готелю “На свіжому повітрі”, щоб його пожильці могли приготуватись.

Сопі зрозумів, що настав час заснувати у своїй власній особі комітет для відшукання шляхів і заходів захисту себе від суворої природи. Саме тому він і засовався стурбовано на своїй лаві.

У думках про те, як перезимувати, Сопі не заносився високо. Він не мріяв ні про поїздку по Середземному морю, ні про сяюче небо Півдня і чудові краєвиди Неаполітанської затоки. Три місяці ув’язнення на Острові[212] — ось чого жадала його душа. Три місяці забезпеченого притулку[213] і харчування у приємній компанії, далеко від посягань Борея[214] та фараонів це було для Сопі верхом бажань.

Уже кілька років гостинна в’язниця Блекуелл була його зимовою квартирою. Як його щасливіші співгромадяни по Нью-Йорку купували кожної зими квитки до Палм Біч або на Рів’єру, так і Сопі робив свої нескладні приготування до свого щорічного паломництва на Острів. Тепер настав час для цього.

Минулої ночі три недільні газети, які він розподілив — одну під піджак, другу на ноги і третю на коліна, — не захистили його від холоду, коли він спав на своїй лаві біля фонтана в старому парку. Тому він дійшов думки, що вже час переселитися на Острів, який дасть йому бажаний притулок. Він з презирством ставився до всіх подачок міській бідноті в ім’я благодійності. На його думку, закон був милостивіший, ніж філантропія. У місті були численні громадські та приватні благодійні установи, де він міг би мати потрібні йому скромні притулок і їжу. Але для такої гордої людини, як Сопі, дари благодійності були надто обтяжливі. За допомогу з рук філантропів треба було платити якщо не грошима, то приниженням. За кожну ніч у благодійній установі треба було неодмінно платити, приймати ванну — там примушували митись, а за кожний шматок хліба домагались відповіді на різні інтимні запитання. Куди краще бути гостем закону! Там усе робиться за встановленими правилами, зате ніхто безцеремонно не лізе в особисті справи джентльмена.

Надумавши зимувати на Острові, Сопі відразу ж почав здійснювати свій задум. До в’язниці вело багато легких шляхів. Найприємніший — це розкішно пообідати у дорогому ресторані, а потім оголосити про своє банкрутство. Вас спокійненько й без усякого галасу передають полісменові, а послужливий суддя зробить далі все що треба.

Сопі підвівся з лави, вийшов із скверу й переступив асфальтове море в тому місці, де зливаються Бродвей і П’ята авеню. Він пішов Бродвеєм і зупинився перед яскраво освітленим рестораном, де вечорами зосереджується найкраще з того, що можуть дати виноградна лоза, шовкопряд і протоплазма.

Сопі був упевнений в собі від нижнього ґудзика на жилетці і далі вгору. Він був поголений, його піджак мав пристойний вигляд, а красиву чорну краватку подарувала йому в День Подяки[215] дама-місіонерка. Якби йому пощастило, не викликавши підозри, дістатися до столика в ресторані, успіх був би забезпечений. Та його частина, яку буде видно над столиком, не викличе в офіціанта ніяких підозр. Смажена дичина і пляшка шаблі[216], думав Сопі, якраз підійдуть. Потім сир, чорна кава й сигара. Сигару треба брати не дорожче, ніж за долар. Рахунок не буде такий великий, щоб спонукати адміністрацію, кафе до різких проявів мстивості, а він, задоволений і щасливий, вирушить після такої закуски в подорож до свого зимового притулку.

Але тільки-но Сопі переступив поріг ресторану, пильне око метрдотеля зупинилося на його потертих штанях і стоптаних черевиках. Сильні, вправні руки швидко повернули його і тихо виштовхнули на тротуар, врятувавши дичину від сумної долі, яка їй загрожувала.

Сопі звернув з Бродвея. Здавалося, що епікурейський шлях на жаданий Острів відрізано. Треба було вигадати інший спосіб пробратися до в’язниці.

На розі Шостої авеню його увагу привернула яскраво освітлена вітрина, де за дзеркальним склом були гарно розкладені товари. Сопі взяв камінь і пожбурив у вітрину. З-за рогу почали збігатись люди, попереду мчав полісмен. Сопі спокійно стояв, засунувши руки в кишені, і посміхався назустріч мідним ґудзикам.

— Хто це зробив? — спитав задиханий полісмен.

— А чи не думаєте ви, що можу до цього бути причетним я? — промовив Сопі не без сарказму, проте дружньо, як людина, що вітає своє щастя.

Але полісмен не захотів сприйняти Сопі навіть як гіпотезу. Люди, які розбивають вітрини, не залишаються на місці для переговорів з представниками закону. Вони щодуху тікають. Полісмен побачив за півквартала чоловіка, що біг за трамваєм. Він підняв свого кийка і кинувся його доганяти. Сопі, обурений до глибини душі, поплентав далі... Друга невдача.

На протилежному боці вулиці був ресторан без особливих претензій. Туди заходили люди з великим апетитом і скромним гаманцем. Посуд і повітря в ньому були важкі, суп і скатертини — ріденькі. Сюди Сопі без перешкод провів свої викривальні черевики та красномовні штани. Він сів за столик і проковтнув біфштекс, млинці, пончики та пиріг. А потім пояснив офіціантові, що він, Сопі, і навіть найдрібніша монета — аж ніяк не друзі.

— Ну, а тепер кличте фараона, — сказав Сопі. — І поспішайте: не примушуйте джентльмена чекати.

— Ніяких фараонів! — відповів офіціант, у якого був солодкий, мов печиво, голос і очі, схожі на вишні у коктейлі. — Гей, Коне, ходи сюди!

Два офіціанти так вправно викинули Сопі, що його ліве вухо опинилося на нечутливому тротуарі. Він підвівся, суглоб за суглобом, так, як розгинається теслярська лінійка, і зчистив пилюку з одягу. Арешт видавався йому рожевою мрією. Острів знову відступив кудись дуже далеко. Полісмен, який стояв біля аптеки, що в сусідньому будинку, засміявся і пішов собі вулицею.

П’ять кварталів прошкандибав Сопі перше ніж набрався хоробрості зробити нову спробу. Цього разу трапилася така нагода, яка, на його думку, неодмінно мала закінчитися успіхом. Молода жінка, скромно і гарно вдягнена, стояла перед вітриною, зацікавлено розглядаючи встановлені там приладдя для гоління і чорнильниці, а майже зовсім поруч сперся на пожежну колонку здоровенний, зовні дуже суворий полісмен.

Сопі надумав виступити в ролі огидного і ненависного всім вуличного ловеласа. Елегантна зовнішність обраної жертви і присутність суворого фараона давали йому всі підстави сподіватися, що скоро він відчує на своєму плечі приємну руку закону і зимова квартира на маленькому затишному острівці буде забезпечена для нього.

Сопі поправив подаровану дамою-місіонеркою краватку, витягнув манжети, які завжди ховались у рукавах, зсунув набакир капелюх і підійшов до молодої жінки. Підморгнув їй, кашлянув, усміхнувся і нахабно почав розігрувати банальну гидку комедію вуличного залицяння. Краєчком ока Сопі бачив, що полісмен пильно стежить за ним. Молода жінка відступила на кілька кроків і знову зосередила свою увагу на тазиках для гоління. Сопі рушив слідом за нею, нахабно став поруч, трошки підняв капелюха і сказав:

— Ах, дорогенька! Чи не хочете ви прогулятись зі мною? Полісмен усе ще стежив. Варто було скривдженій молодій жінці поворухнути пальцем, і Сопі вже мандрував би до раю на Острові. Йому здавалося, що він уже відчуває приємне тепло поліцейської дільниці. Молода жінка глянула на нього, простягла руку і вхопила Сопі за рукав.

— Авжеж, Майк! — сказала вона весело. — Почастуєш пивком? Я б до тебе раніше озвалась, та фараон стежить.

Молода жінка обвилась навколо враженого Сопі, як плющ навколо дуба, і вони вдвох пройшли повз полісмена. Сопі здавалося, що він приречений лишитись на свободі.

На найближчому розі він позбувся своєї супутниці і втік. Зупинився у кварталі, де ввечері розливалося ціле море світла, де однаково легкі були серця, любовні клятви і музика. Жінки в хутрах і чоловіки в зимових пальтах весело перемовлялися на холодному вітрі. Раптом страх охопив Сопі: може, хтось його заворожив від арешту? Від цієї думки Сопі мало не охопила паніка, і, проходячи повз другого полісмена, який велично стояв перед яскраво освітленим театром, він ухопився за соломинку “порушення громадського спокою”.

Сопі щодуху почав горлати хрипким голосом якусь п’яну пісню. Він танцював, кричав, завивав на тротуарі і як тільки міг порушував спокій.

Полісмен покрутив кийка, одвернувся від Сопі і пояснив перехожому:

— Це один з тих Ієльських студентів[217]. Вони сьогодні святкують свою перемогу над футбольною командою Хартфордського коледжу[218]. Трохи галасу, але нічого небезпечного. Ми маємо інструкцію не заважати їм.

Безутішний Сопі припинив свої марні домагання. Невже жоден полісмен не схопить його за барки? Уява малювала йому Острів як недосяжну Аркадію[219]. Сопі застебнув свій підбитий вітром піджак: холод ставав дедалі пронизливіший.

У тютюновій крамниці він побачив добре вдягненого чоловіка, який прикурював сигару від газового ріжка. Свою шовкову парасольку він залишив біля входу. Сопі ввійшов до крамниці, взяв парасольку і поволі вийшов. Чоловік, що прикурював сигару, поспішив за ним.

— Це моя парасолька, — твердо сказав він.

— Та ну? — глузливо посміхнувся Сопі, додаючи до дрібної крадіжки образу. — В такому разі вам треба було б гукнути полісмена. Я справді взяв вашу парасольку. Чому ж ви не кличете фараона? Онде він стоїть на розі.

Господар парасольки йшов уже повільніше. Сопі теж уже передчував, що й на цей раз щастя зрадить його. Полісмен зацікавлено дивився на цю пару.

— Звичайно, — сказав чоловік із сигарою, — бачите... ну, трапляються такі помилки... я... якщо це ваша парасолька, то, сподіваюсь, ви пробачите мені... я ненароком узяв її сьогодні в ресторані... якщо ви впізнали свою парасольку... я сподіваюсь, ви...

— Авжеж, це моя парасолька, — сердито промовив Сопі. Колишній власник парасольки відступив. Полісмен хутенько подався допомогти високій блондинці в манто перейти вулицю, бо за два квартали з’явився трамвай.

Сопі попрямував на схід вулицею, спотвореною ремонтними роботами. Спересердя він викинув парасольку в якусь яму, бурмочучи прокляття на адресу людей у шоломах і з кийками. Йому хотілося попасти їм у руки, а вони, здавалося, ставились до нього як до непогрішного папи Римського. Нарешті Сопі опинився на одній із східних авеню, де не було ні гомону, ні метушні. І рушив у напрямі до Медісон-скверу, бо інстинкт, який тягне людину додому, живе навіть тоді, коли домівкою є лава у парку.

На одному дуже тихому розі вулиці Сопі зупинився. Тут стояла стара, чудернацька церква з високим шпилястим дахом. Через фіолетові шибки вікна лилося м’яке світло. Певно, органіст грав хорал, який мав виконати під час відправи в неділю, бо до вух Сопі долетіли солодкі звуки музики, і він завмер, притулившись до завитків чавунної огорожі.

Високо в небі світив спокійний місяць; екіпажів та перехожих було небагато; під карнизами сонно цвірінькали горобці, можна було подумати, що ви на сільському кладовищі. І хорал, що його виконував органіст, міцно прикував Сопі до чавунної огорожі, бо він добре знав музику з тих днів, коли в його житті були мати, троянди, плани на майбутнє, друзі, чисті думки і комірці.

Під впливом музики, яка линула із старої церкви, у зворушеній душі Сопі сталася раптова чудесна зміна. Він з жахом побачив безодню, в яку впав, ганебні дні, негідні бажання, мертві надії, втрачені здібності і ці прагнення, з яких складалося його життя.

І серце його наче у відповідь на ті нові почуття забилося дужче. Він раптом відчув у собі достатньо сил, щоб боротися з лихою долею. Він вилізе з цього бруду, він знову стане людиною, він переможе те зло, яке заполонило його. Він ще порівняно молодий, у нього є час. Треба оживити в собі давні палкі поривання і невідступно здійснювати їх. Урочисті й солодкі звуки органа зробили в його душі переворот. Завтра він піде в метушливу ділову частину міста і знайде собі роботу. Один торговець хутром пропонував йому колись місце водія. Завтра він знайде цього торговця і попросить узяти його на те місце. Він знову буде людиною. Він буде...

Сопі відчув, як чиясь рука лягла на його плече. Він швидко оглянувся і побачив перед собою широке обличчя полісмена.

— Що ви тут робите? — спитав охоронець закону.

— Нічого, — відповів Сопі.

— Тоді ходімо, — сказав полісмен.

— Три місяці на Острові, — виніс вирок суддя на другий день уранці.

Приворотне зілля Айкі Шоенштайна[220] ^{Переклад Ю. Іванова}

Аптека “Блакитне світло” знаходиться у центрі міста, між вулицями Бауері та Першою авеню, там, де відстань між цими вулицями найкоротша. У “Блакитному світлі” вважають, що в аптеці мають не тільки старий мотлох, парфуми та морозиво. Тут вам не продадуть цукерки замість ліків від болю.

В “Блакитному світлі” зневажають усі новинки сучасної фармацевтики, що мають на меті полегшити працю. Тут аптекарі самі вимочують опіум, самі фільтрують з нього настойку. І в наші дні пілюлі тут роблять за високим рецептурним прилавком — їх розкачують на спеціальній плитці, розрізають шпателем, потім качають між вказівним та великим пальцями, кульки обсипають магнезією і вручають покупцеві у маленьких круглих картонних коробочках.

Аптека міститься на розі, поблизу граються ватаги патлатих метушливих дітей, які й стають претендентами на краплі від кашлю та заспокійливі мікстури, що чекають на них у “Блакитному світлі”.

Айкі Шоенштайн був у “Блакитному світлі” нічним черговим і другом своїх клієнтів. Так воно ведеться на Іст Сайді, де морозиво ще не стало основою фармацевтики. Там, як це й повинно (бути, аптекар є оборонцем, сповідником, порадником, вправним проповідником та наставником, він завжди готовий подати допомогу, його вченість ціанують, перед його таємничою мудрістю благоговіють, і його ліки, часто навіть не розгорнувши їх, викидають на смітник. Тому Айкі з кривим носом, увінчаним окулярами, з худою, зігнутою під вагою знань постаттю добре знали поблизу “Блакитного світла”, а його порада чи зауваження завжди бували дуже бажані.

Айкі жив у пансіоні місіс Рідл, за два квартали від аптеки. У місіс Рідл була дочка — Розі. Не витрачатимете зайвих слів — ви й самі можете здогадатися: Айкі був закоханий у Розі. На ній були настояні всі його мрії, вона була у нього основою всіх хімічно чистих та цілющих речовин, фармакопея[221] не знала нічого такого, що могло б зрівнятися з нею. Але Айкі був несміливий, і його надії лишалися, мов порошок у розчиннику, що складався з його соромливості і страхів.

За прилавком він був вищою істотою, сповненою почуття власної гідності і спокійного розуміння своїх особливих знань, а на вулиці — лише непоказним, підсліпуватим перехожим, якого проклинали водії трамваїв, у бахматому, вкритому плямами хімікатів костюмі, від якого тхнуло проносним і валеріанкою.

Ложкою дьогтю в бочці меду надій Айкі був Чанк Мак-Гоуен. Містер Мак-Гоуен теж намагався ловити світлі усмішки, що їх кидала Розі. Але в цій грі він не пас задніх, як Айкі, а щоразу спритно підхоплював ті усмішки. В той же час він був другом і клієнтом Айкі й частенько після приємно проведеного на Бауері вечора забігав до аптеки “Блакитне світло”, щоб йому змазали йодом садна або заліпили пластиром порізи. Якось пополудні Мак-Гоуен, миловидний, поголений, сильний, впертий і добродушний, неквапливо зайшов мовчки до аптеки й умостився на стільці.

— Айкі, приготуйся слухати, — промовив він, коли його друг приніс ступку і сів напроти нього, перетираючи бензойну смолу на порошок. — Мені потрібні ліки, якщо тільки вони є у вас.

Айкі уважно оглянув фізіономію містера Мак-Гоуена, шукаючи звичайних слідів сутички, але нічого не знайшов.

— Знімай піджак, — велів він. — Тебе, видно, штрикнули ножем під ребра. Скільки разів я тобі казав, що ці італійчики прикінчать тебе.

Мак-Гоуен усміхнувся.

— Ні, не вони, не італійчики, — сказав він. — Але діагноз ти встановив досить правильно — це справді під піджаком і під ребрами. Слухай, Айкі! Ми — Розі і я — надумали сьогодні ввечері втекти і одружитись.

Айкі тер у своїй ступці, притримуючи її за край вказівним пальцем лівої руки. Він сильно вдарив по пальцю товкачиком, але навіть не відчув болю. Тим часом усмішка на обличчі містера Мак-Гоуена змінилася виразом розгубленості й смутку.

— Це в тому разі, — мовив він далі, — якщо вона в останню хвилину не передумає. Ось уже два тижні, як ми готуємось утекти. Вдень вона каже, що згодна, а ввечері — ні. Тепер домовились на сьогоднішній вечір, і Розі вже два дні не змінює свого рішення. Але до умовленого часу ще цілих п’ять годин, боюся, що, коли дійде до діла, вона підведе мене.

— Ти казав, що тобі потрібні якісь ліки, — зауважив Айкі.

По обличчю Мак-Гоуена було видно, що він почував себе ніяково та неспокійно — такий стан був зовсім незвичний для нього. Він згорнув у трубку каталог патентованих ліків і з незрозумілою старанністю намагався насунути його на палець. — Навіть за мільйон я б тепер не погодився, щоб сьогодні зірвалися ці скачки з перешкодами, — промовив він. — Я вже приготував маленьку квартирку в Гарлемі: на столі там стоять хризантеми, є чайник, який треба тільки закип’ятити. Я домовився з священиком, щоб він ждав нас дома о пів на десяту. Все повинно бути гаразд. Аби тільки Розі знову не передумала! — тут містер Мак-Гоуен замовк, остаточно поринувши у вир своїх сумнівів.

— І все-таки не розумію; — сказав Айкі, — про які ліки ти кажеш і що я можу тут зробити?

— Старий Рідл трохи мене недолюблює, — мовив повний сумнівів закоханий, розвиваючи далі свої міркування. — Вже тиждень він не дозволяє Розі навіть вийти за двері зі мною. Вони б уже давно вигнали мене, тільки не хочуть втрачати пожильця. Я заробляю двадцять доларів на тиждень, і Розі ніколи не шкодуватиме, що вийшла за Чанка Мак-Гоуена.

— Перепрошую, Чанк, — сказав Айкі. — Мені треба приготувати ліки, по які незабаром прийдуть.

— Слухай, — раптом підвів очі Мак-Гоуен, — слухай, Айкі! Чи нема яких-небудь таких ліків, якихось порошків, щоб дати їх дівчині і вона від того дужче покохала б тебе?

Айкі презирливо скривив верхню губу, але ще не встиг відповісти, як Мак-Гоуен заговорив знову:

— Тім Лейсі казав мені колись, що він роздобув такі порошки у одного чаклуна, розчинив їх у газованій воді і дав своїй дівчині. Після першої ж дози він став для неї найбільшим козирем, усі інші були проти нього ніщо. Не минуло й двох тижнів, вони одружились.

У Чанка Мак-Гоуена була сильна і проста душа. Той, хто знав людей краще, ніж Айкі, зрозумів би, що ця сильна людина впевнено йде вперед. Мов добрий генерал, який от-от увірветься на територію ворога, він намагався зробити все, щоб уникнути можливої невдачі.

— Я думав, — з надією вів далі Чанк, — що, якби у мене був такий порошок, я дав би його Розі сьогодні за вечерею, це могло б її підбадьорити, і вона не відмовила. Я не думаю, що її треба тягнути силою, але все-таки жінки поступливіші, коли вони вже в дорозі, ніж перед дорогою.

Коли б була якась суміш, що діяла кілька годин, то все б вийшло гаразд.

— Коли має бути ваша дурна втеча? — спитав Айкі.

— О дев’ятій годині, — відповів містер Мак-Гоуен. — Вечеря о сьомій. О восьмій Розі прикинеться, що в неї болить голова, і піде в свою кімнату. О дев’ятій старий Парвенцано, що живе в сусідньому будинку, пустить мене до себе в двір, а там є місце, де з Рідлового паркана виламано дошку. Я підійду під вікно Розі і допоможу їй спуститися пожежною драбиною. Доводиться робити все так рано через священика. Все піде як по маслу, якщо тільки Розі не почне впиратися. То що, Айкі, можеш ти дати мені такий порошок?

Айкі Шоенштайн поволі потирав собі перенісся.

— Чанк, — сказав він, — це такі ліки, з якими фармацевти повинні бути дуже обережні. Тільки тобі з усіх моїх приятелів міг би я довірити такий порошок. Я зроблю його, і ти побачиш, що після нього Розі більше думатиме про тебе. Айкі пішов за прилавок. Там він розтер на порошок дві розчинені таблетки — по чверть грана — морфію. Щоб порошку було більше, він додав трохи молочного цукру, потім акуратно загорнув суміш у білий папір. Прийнявши такий порошок, доросла людина без ніякої небезпеки для себе кілька годин міцно проспала б. Сказавши, що порошок краще вживати, розчинивши в чомусь рідкому. Айкі віддав суміш Чанку Мак-Гоуену і дістав за це щиру подяку Локінвара[222] з заднього двору.

Хитрість Айкі стане цілком зрозумілою, коли розповісти, що він зробив далі. Айкі послав посильного по містера Рідла і відкрив йому план втечі Мак-Гоуена з Розі. Містер Рідл був кремезний чоловік, сильний і досить швидкий на руку.

— Дуже вам вдячний, — коротко сказав він Айкі. — Нахабний гульвіса! Моя кімната якраз над кімнатою Розі. Після вечері я зразу піднімусь туди, заряджу рушницю і чекатиму. Якщо він з’явиться у мене в дворі, його повезуть звідти в кареті “швидкої допомоги”, а не у весільнім екіпажі.

Знаючи, що Розі кілька годин буде в обіймах Морфея[223], а заздалегідь попереджений розлютований батько чекатиме із зброєю в руках, Айкі вважав, що його суперник близький до поразки.

Всю ніч, чергуючи в аптеці “Блакитне світло”, він ждав, що от-от почує про трагедію, але ніхто не приходив.

О восьмій ранку його змінив інший аптекар, і Айкі поспішив до будинку місіс Рідл, щоб дізнатися, чим усе закінчилось. Але — о диво! — тільки-но він вийшов з аптеки, коли не хто інший, як Чанк Мак-Гоуен, зіскочивши з трамвая, побіг і схопив його за руку! Сяючи від щастя, Мак-Гоуен переможно всміхався.

— Мені пощастило, — сказав він, усміхаючись іще ширше, ніби вже потрапив у рай. — Розі вилізла на пожежну драбину вчасно, з точністю до секунди, і о дев’ятій годині й тридцять з чимось хвилин ми обвінчались у преподобного. Вона зараз у тій квартирі. Сьогодні вранці наділа блакитний халатик і смажила яєчню... Господи! Який я щасливий! Ти повинен колись прийти до нас, Айкі, ми будемо тобі раді. Я працюю недалеко від мосту і оце зараз лечу туди.

— А порошок?! — ледве вимовив Айкі.

— А, ті ліки, що ти мені дав! — сказав Чанк, ще ширше всміхаючись. — Ну, це було так. Сидячи вчора за вечерею у Рідлів і дивлячись на Розі, я сказав собі: “Чанк, якщо ти хочеш завоювати цю дівчину, роби це чесно, без ніякого шахрайства”. Пакетик, який ти дав, лишився у мене в кишені. А потім я глянув, на того, хто ще був за столом, і подумав, що йому бракує відповідних почуттів до свого майбутнього зятя. Вибрав момент і висипав порошок у каву старому Рідлу, розумієш?

Кохання та гроші[224] ^{Переклад Ю. Іванова}

Старий Антоні Рокуол, відставний фабрикант і власник фірми “Мило Евріка”, виглянув з вікна свого кабінету, що містився в його особняку на П’ятій авеню, і усміхнувся. Його сусід праворуч, аристократ-клубмен Джон ван-Шалайт Сеффольк-Джонс, вийшов з свого особняка назустріч своєму автомобілеві і, за своїм звичаєм, зневажливо подивився, задерши носа, на фасад палацу миловара, збудованого в стилі Відродження.

— Ач, лежень! — вигукнув мильний екс-король. — Теж задирає носа, опудало городнє. Я ось примушу малярів на те літо розмалювати весь будинок червоною, білою і синьою фарбами[225]. Може, ти ще вище задереш свого голландського носа.

І Антоні Рокуол, що не визнавав дзвінків, підійшов до дверей свого кабінету й загорлав: “Майк!” тим самим голосом, яким колись він відколював шматки небесного склепіння в канзаських преріях.

— Скажи моєму синові, — наказав Антоні слузі, що з’явився на дверях, — щоб він зайшов до мене перед тим, як їхатиме з дому.

Коли молодий Рокуол увійшов до кабінету, старий відклав набік газету, подивився на нього з ласкавого похмурістю на своєму круглому голеному, червоному обличчі, розкуйовдив одною рукою своє сиве волосся, а другою забрязкотів у кишені, перебираючи там ключі.

— Річере, — сказав Антоні Рокуол, — почому ти платиш за мило, що ним ти умиваєшся?

Річер, який тільки півроку тому приїхав додому з коледжа, був трохи здивований. Він ще не розібрався в своєму батькові, в якому було так само повно несподіванок, як у дівчини на першому балу.

— Шість доларів за дюжину, тату... здається.

— А за костюми?

— Здається, по шістдесят доларів... загалом.

— Ти джентльмен, — рішуче сказав Антоні. — Я чув про молодих аристократів, які платять по двадцять чотири долари за дюжину мила і понад сто за костюм. У тебе стільки, ж грошей для марнотратства, скільки і у них, але ти додержуєшся поміркованості й достойності. Я сам вживаю “Евріку”, — не тільки через сентиментальність, але й тому, що це найчистіше мило на ринку. Все, що ти платиш за шматок мила понад десять центів, ти платиш за погані пахощі та за пакування. Мило за п’ятдесят центів шматок цілком придатне для юнака такого походження, як ти, та такого стану і з такими статками. Ти джентльмен. Вони кажуть, що потрібно три покоління, щоб створити джентльмена. Брешуть! Гроші роблять це значно швидше. Коли є капітал, то все йде, як санки з гори. Гроші зробили з тебе джентльмена. Якого дідька! Вони й мене майже зробили. Я майже такий самий брутальний, нахабний і погано вихований, як і ті обидва аристократи, що живуть по обидва боки вашого дому; вони аж спати не можуть через те, що я засотався між них посередині.

— Є речі, перед якими, пасують гроші, — зауважив молодий Рокуол досить похмурим тоном.

— Не кажи так! — заперечив Антоні, обурившись. — Я переглянув усю енциклопедію, від А до Я, шукаючи речі, — якої не можна було б набути за гроші. Доведеться переглядати ще додаткові томи. Скажи мені, чого не можна купити за гроші.

— Та хоч би, — сказав Річер, — ні за які гроші не можна купити собі місця у вищому колі суспільства.

— Овва! Невже не можна купити? — вигукнув оборонець коріння всілякого лиха. — А де, скажи ти, будь ласка, було б це вище суспільство, якби у першого Астора[226] не було грошей, щоб заплатити за переїзд на палубі?

Річер зітхнув.

— Еге ж, де?.. Я ось до чого це кажу, — провадив далі старий вже не так гучно. — Ось чого просив я тебе зайти. З тобою щось недобре робиться, мій любий. Я вже два тижні помічаю це. На дідька воно? Адже я можу покласти до кишені одинадцять мільйонів готівкою протягом одного дня. А нерухоме майно? Якщо в тебе з печінкою негаразд, то сідай на “Ремблера”! Він набирає оце вугілля й через два дні буде готовий відплисти на Багамські острови.

— Ви майже вгадали, тату... щось ніби печінка.

— Ах, он воно що! — сказав Антоні. — Ну, скажи, як її звати?

Річер почав ходити по кабінету. Цей грубий, старий батько став йому симпатичним. Він був добрим приятелем. Річер вирішив розкрити перед ним свою душу.

— То чому ж ти не освідчишся їй? — сказав старий Антоні. — І вона ж кинеться тобі на шию. У тебе ж і гроші є, і вигляд у тебе непоганий, і достойний ти. Руки в тебе чисті: на них нема слідів мила “Евріка”[227]. Ти був, щоправда, в коледжі, ну та вона не вважатиме цього за провину.

— Не було нагоди, — сказав Річер.

— Влаштуй нагоду, — сказав Антоні. — Запроси її на прогулянку до парку, або покататися, або проведи її додому з церкви. Не було нагоди! Теж мені...

— Ви не знаєте того суспільства, тату. А вона ж частка того потоку, що захоплює суспільство. Кожна година, кожен день, кожна хвилина в неї розподілені наперед. Я повинен домогтися цієї дівчини, тату! Без неї Нью-Йорк для мене — наче нудне болото. І я не можу написати їй... розумієш, не можу я цього зробити.

— Кинь! — сказав старий. — Ти хочеш переконати мене, що при всьому моєму капіталі ти не можеш набути особисто для себе годинку-другу часу цієї дівчини.

— Я занадто пізно зібрався, тату. Вона їде післязавтра, о другій п’ятнадцять, до Європи на два роки. Я побачу її тільки завтра увечері, якусь хвилинку. Вона зараз у Ларгмонті в своєї тітки. Я не можу поїхати туди. Вона не дозволяє. Але вона дозволила мені зустріти її завтра увечері на Центральному вокзалі, о пів на дев’яту. Ми поїдемо в кебі — галопом, звісно, — до театру на Бродвеї, де нас чекатимуть уже її мати та ціла компанія, щоб разом піти в ложу. Ви думаєте, вона слухатиме моє освідчення протягом тих шести-семи хвилин, що випадуть при таких обставинах? Ні, звісно! А який шанс матиму я потім у театрі? Або після театру? Ніякого! Ні, тату, це такий клубок, що його не розмотають навіть ваші капітали. Ми не можемо купити — навіть за готівку — зайвої хвилини часу. Якби ми могли, багачі жили б тоді дуже довго. У мене нема ніякої надії на те, що я зможу поговорити з міс Лентрі до її від’їзду.

— Нічого, Річер, мій хлопчику, — весело сказав Антоні. — Ну, ти можеш тепер іти собі до свого клубу. Я радий, що це в тебе не печінка. Ти кажеш, що за гроші не можна купити часу? Звісно, ти не можеш замовити собі вічність, щоб її запакували й приставили тобі додому. Але я бачив, як батько наш аж ноги намулював, коли йому спадало в голову почати мандрівку по золотих розсипищах.

Увечері приїхала тітка Елен, тиха, сентиментальна, зморшкувата, придушена своїм багатством жінка, що завжди зітхала. Антоні читав у той час вечірню газету. Тітка розпочала дискусію на тему про любовні негоди.

— Він мені у всьому признався, — сказав її брат Антоні. — Я сказав йому, що весь мій поточний рахунок у банку до його послуг. Тоді він почав лаяти гроші. Він каже, що гроші не можуть допомогти.

— Він каже, що суспільних умовностей, не можна зрушити з місця, хоч би запряглося, й десять мільйонерів, — зітхнула тітка Елен. Занадто великої ваги ти надаєш грошам. Багатство — ніщо в порівнянні з щирим коханням. Кохання всемогутнє. Ах, якби він освідчився їй раніше. Вона не відмовила б нашому Річерові. Але тепер, я боюся, уже пізно. В нього, не буде нагоди договорити з нею. Все твоє золото не може принести щастя твоєму синові.

О восьмій годині наступного дня тітка Елен дістала з своєї поїденої міллю шкатулки золоту обручку старовинного зразка й подала її Річеру.

— Надінь її сьогодні увечері, Річер, — сказала вона. — Мені подарувала її твоя мати. Вона мені сказала, що ця обручка приносить щастя в коханні. Вона просила мене віддати її тобі, коли ти знайдеш собі подругу в житті.

Молодий Рокуол шанобливо взяв обручку і хотів надіти її на мізинець. Вона налізла до другого суглоба і там застрягла. Річер скинув її й засунув у жилетну кишеню. Потім він викликав телефоном свій кеб.

На вокзалі він визволив міс Лентрі з галасливої юрби пасажирів.

Було рівно тридцять дві хвилини на дев’яту.

— Не можна примушувати маму та всю компанію довго чекати, — сказала вона.

— До Уоллек-театру, якнайшвидше! — чесно наказав кучерові Річер.

Вони вилетіли Сорок восьмою вулицею на Бродвей і поїхали осяяною сліпучим світлом дорогою, що з’єднує нижні майданчики західного Нью-Йорка з кам’яним громаддям східного.

На Тридцять четвертій вулиці Річер звелів кучерові зупинитися.

— Я упустив обручку, — він попрохав пробачення і виліз. — Вона належала моїй матері, і мені було б дуже прикро, якби я загубив її. Я затримаю вас на півхвилини. Я бачив, куди вона покотилась.

Менше ніж через хвилину він уліз у кеб з обручкою. Але протягом цієї хвилини трамвайний вагон зупинився якраз проти кеба. Кучер спробував був об’їхати ліворуч, але важкий фургон, що розвозить товари по місту, загородив йому дорогу. Кучер спробував узяти праворуч, але йому довелося ту ж мить податися назад перед важкою й зовсім недоречною тут хурою, що перевозить меблі. Кучер спробував повернути назад, але змушений був кинути віжки й вилаятися. Кеб не міг їхати, оскільки навкруги була мішанина з коней та екіпажів.

Захаращення було таке, що раптом зупинився весь рух у цьому великому місті.

— Чому ми стоїмо? — вигукнула нетерпляче міс Лентрі. — Ми спізнимось!

Річер підвівся в кебі й оглянувся на всі боки. Він побачив завмерлий потік карет, фургонів, платформ, дрог, кебів та трамваїв. Усі ці екіпажі заповнили перехрестя так, як дівчина з талією в двадцять шість дюймів заповнює двадцятидводюймовий корсет. А з усіх вулиць, що перехрещувалися тут, — з Бродвея, з Шостої авеню, з Тридцять четвертої вулиці — все ще мчали, гуркочучи, нові екіпажі. Вони мчали повною ходою, врізалися в масу, зчеплювалися колесами, а візники, лаючись, додавали й свою лепту до загального галасу. Весь вуличний рух Нью-Йорка немов зосередився навколо кеба, в якому сиділи Річер та міс Лентрі. Найстаріший з глядачів, що їх тисячі стояли на тротуарах, зроду не бачив, ще в Нью-Йорку такого захаращення.

— Я дуже винен, але нас, як видно, затерло, — сказав Річер, влаштовуючись на сидінні. — Їм не розплутати цього вузла й за годину. Це моя провина... Якби я не впустив обручки...

— А покажіть мені цю обручку, — сказала міс Лентрі. — Ну, раз нічого не можна зробити, то й говорити нема чого. Врешті-решт, театр — це така нудьга...

Об одинадцятій годині вечора хтось легенько постукав у двері спальні Антоні Рокуола.

— Заходьте! — загримів Антоні. Він сидів у червоному халаті й читав роман з життя піратів.

Хтось, постукав, — це була тітка Елен. Вона була схожа на сивого ангела, якого через неуважність забули на землі.

— Вони заручені, Антоні, — сказала вона тихо. — Вона дала слово нашому Ричару. Коли вони їхали до театру, на вулиці сталося захаращення, і тільки через дві години їм вдалося вибратися. От, братіку Антоні, ніколи більше не хвастай могутністю грошей. Маленька емблема справжнього кохання — маленька старовинна обручка, яка символізувала безмежне й некорисливе кохання, була причиною того, що наш Річер знайшов своє щастя. Він упустив обручку на брук і вийшов з кеба, щоб підняти її. Але перше ніж вони встигли рушити далі, вулицю було захаращено. Він освідчився міс Лентрі й підкорив її серце, поки кеб стояв через те захаращення. Гроші — ніщо в порівнянні з чистим коханням, Антоні!

— Чудово! — сказав старий. — Я радий, що хлопець добився свого щастя. Я сказав йому, що не зупинюсь перед будь-якими перешкодами, коли...

— Але, братіку Антоні, чим же тут могли допомогти ваші гроші?

— Сестро, — сказав Антоні Рокуол, — я залишив свого пірата в чорт зна якому важкому стані. Його корабель тільки що зазнав аварії, але він занадто добре знає ціну грошам, щоб дати йому затонути. Дай мені дочитати цей розділ.

Оповідання, власне, тут мало закінчитися. Я не менше, — ніж ви, хотів би поставити тут крапку. Але істина? Адже треба спуститися за тою істиною на дно колодязя!

Наступного дня особа з червовими руками й блакитною краваткою, що звала себе Келлі, подзвонила біля під’їзду особняка Рокуола. Цю особу негайно припровадили до кабінету.

— Ну, — сказав Антоні, дістаючи свою чекову книжку, — здорово ви наробили з мила піни! Який там у нас рахунок? Я дав вам п’ять тисяч готівкою.

— Я доплатив ще триста доларів своїх, — сказав Келлі. — Мені довелося трохи перевищити кошторис. Фургони від крамниць та кеби я дістав переважно по п’ять доларів, але платформи та дроги здебільшого дерли з мене по десятці. Шофери вимагали не менше, ніж по десятці а деякі платформи з вантажем то й по двадцять. Найбільше з мене здерли фараони. Двом довелося заплатити по п’ятдесят, з іншим по двадцять та по двадцять п’ять. Але яке видовище, містер Рокуол, — га! І без будь-якої репетиції. Хлопці прибули на місце хвилина в хвилину. Ну й захаращення було, я вам скажу! Протягом двох годин навіть змії не вдалося б пролізти вулицею.

— Отже, тисяча триста... ось, Келлі, — сказав Антоні Рокуол, відриваючи чек. — Тисяча доларів гонорару і триста, що ви витратили з своїх. До речі, — грошима ви не нехтуєте, Келлі?

— Я? — сказав Келлі. — Та я ладен дати по морді людині, що видумала бідність!

Коли Келлі вже виходив, Антоні спинив його.

— Ви не помітили, — спитав він, — там, в отій каші, не було такого, знаєте, начебто товстенького хлопчика — зовсім голого, — з луком та стрілами, знаєте?

— Ех-і, — відповів здивований Келлі. — Не бачив такого... Та якби він був такий, як ви кажете, то фараони, напевне, його зараз би схопили.

— Я боявся, щоб цей шибеник, не спізнився, — усміхнувся Антоні. — Ну, бувайте здорові, Келлі!

Кульбаба[228] ^{Переклад Ю. Іванова}

Був березневий день.

Коли ви пишете оповідання, ніколи не починайте так. Нема гіршої передмови. Невиразно, плесковато, сухо, ніби вітром підбито. Але в цьому разі можливо. Бо подальший вступ, що з нього, власне, треба було розпочати повістку, надто дикий, і неподібний, щоб можна було шпурнути його читачеві в лице без підготовки.

Сара плакала над обіденною карткою.

Подумайте-но: нью-йоркська дівчина, що ревом реве над меню!

Щоб пояснити це, вам дозволяється ворожити: може омарів не вистачило? Або вона заприсягалася не їсти мороженого цілий великий піст? Або замовила цибулі? Або допіру повернулась з ранкової вистави мелодрами! А як гадки ці помилкові, дозвольте по цьому оповідати далі.

Джентльмен, що заявив, ніби світ — устриця, що її він розкриє своїм мечем, улучив куди слід дуже легко[229]. Подумаєш, яка штука — відкрити устрицю мечем! А от, чи траплялося вам бачити, щоб хто-небудь намагався одкрити земного слимака за допомогою друкарської машинки? Чи не завгодно зачекати, доки вам подадуть дюжину розкритих таким способом?

Сара справлялась з своєю безрукою машиною саме настільки, щоб трішки тільки відкрити світову устрицю й одщипнути собі шматочок в холоднім і слизькім світі, там у середині. Вона знала скоропис не більш як дипломована стенографістка, тільки-но випущена в світ комерційною школою. Отже, не вміючи ще стенографувати, вона не мала змоги увійти в ясне й блискуче зібрання конторських талантів. Вона була друкарниця, що працювала акордово, й дістала, як побачите, чудернацьку роботу по переписці.

Найблискучішим подвигом Сариним у бою зо світом була угода з "Шуленберговими хатніми обідами". Шуленбергова їдальня була поруч старої кам’яниці, де Сара тулилась у комірчині.

Одного вечора після Шуленберського обіду за 40 центів, за табльдотом[230] з п’яти страв, подаваних так швидко, як швидко ви кидаєте свої п’ять опук в голову кольорового джентльмена[231], — Сара взяла з собою обіденну картку. Картку було написано нечітко, не розбереш чи то по-англійськи, чи по-німецьки, й так складено, що не вивчивши її уважно, ви починали обідати з зубочистки й рижового пудинга, а кінчали юшкою й днем з тижня.

На ранок Сара показала Шуленбергові чисту картку з чудово надрукованим на машинці меню, де страви ласо вишикувались всі в рядочок, кожне на своїм місці, за своєю назвою, від “закусок” до “за верхню одежу й парасолі не відповідаємо”.

Шуленберг “натуралізувався” в американських громадян і сам керував своїм маленьким ділом. Перш ніж Сара пішла з ресторану, він з охотою пішов з нею на згоду. Вона була повинна постачати для всіх двадцять одного столика в його їдальні видрукуване на машинці обіденне меню — нове щодня, а меню для сніданку й для вечері — коли мінялись страви або картки дуже вже забруднювались.

Натомість Шуленберг зобов’язувався посилати Сарі їжу тричі на день в її комірчину через лакея — по можливості найчемнішого, — й щодня сповіщати її запискою про те, що Доля виготувала для Шуленбергових клієнтів на завтра.

Ця угода задовольняла обидва боки. Шуленбергові гості знали тепер, принаймні, як звалися ті страви, що їх вони їли, навіть коли їхня природа іноді бентежила їх.

А Сара мала харчі на всю холодну, похмуру тьмяну зиму, й це позбавляло її найголовніших турбот. Потім календар почав брехати, кажучи, що вже весна настала. Весна приходить, коли справді настає весна. А тут січневий замерзлий сніг ще лежав діамантами на вулицях. Ручні катеринки пригравали, як і раніше “за старого славного, літнього часу”, — із звичайною їхньою грудневою жвавістю й виразністю чоловіки почали підписувати місячні векселі, щоб купити до Великодня костюм. Воротарі позакривали парове опалення. А коли те все трапляється, — знайте! — столиця все ще в лещатах зими.

Одного разу, по обіді, Сара тремтіла з холоду в своїй прибраній комірчині, “будинок опалюється; бездоганна чистота; зручно; перевірте й пересвідчитесь самі”. У Сари не було іншої роботи, як друкувати картки для Шуленберга. Вона сиділа на своїм рипучім кріслі й дивилась у вікно. Календар на стіні настирливо кричав їй: “Capo, весна! Я ж вам кажу — весна! Погляньте-но на мене — мій вигляд вам це скаже. Та ви й самі весняна істота — ви дуже гарненькі, Capo — але чого так тоскно ви дивитесь у вікно?”

Сарина кімната виходила у двір. Виглядаючи у вікно, вона могла бачити задню цегляну безвіконну стіну ящикового заводу на сусідній вулиці. Але стіна була чистісінький хрусталь. І Сара бачила внизу зелену поляну в тіні вишневих дерев і берестків, облямовану малиновими й трояндовими кущами.

Справжні віщуни весни надто непомітні для очей і для вух. Декотрим з них, перш ніж вони зможуть привітати Даму в зеленім, потрібний шапран у цвіту, блискуче тернове дерево, пташині співи, — навіть таке грубе нагадування, як прощальне ручкання з устрицями й з іншими стравами зимового меню. Але до вибраних синів старої матері землі з’являються радісні весняні віщуни, проголошуючи їх рідними дітьми, а не приймаками, — хіба тільки вони самі побажають ними бути.

Минулого літа Сара поїхала на село й покохала фермера.

(Коли пишете оповідання, ніколи так не зупиняйтесь. Це погане мистецтво, й від цього може покривитись всяка цікавість. Хай оповідання йде вперед, не зупиняючись.)

Сара залишалася два тижні на фермі “Соняшне Джерело”. Тут вона пройшла науку кохання з сином старого фермера Франкліна — Уолтером. Взагалі фермери кохались, брали шлюб і переверталися на лопух дуже швидко. Але молодий Уолтер Франклін був теперешнім агрономом. У його корівнику стояв телефон, і він міг точно вирахувати, як уплине врожай канадійської пшениці майбутнього року на картоплю, посаджену на молодику.

На тій тінявій полянці, зарослій малиновими кущами, Уолтер залицявся до Сари й скорив її. Вони сиділи разом і плели вінок із кульбаби для її волосся. Він захоплювавсь ефектом жовтих квіток на її чорнявих косах, і вона залишилась у вінку, пішла додому, розмахуючи солом’яним морським брилем.

Уолтер сказав, що вони візьмуть шлюб навесні при перших ознаках весни. І Сара вернулася назад, у столицю, барабанити на своїй друкарській машинці.

Грюк у двері розвіяв Сарині спомини про ті щасливі дні. Лакей приніс записку олівцем — меню “Хатніх обідів” на наступний день, — власноручні розкаряки старого Шуленберга.

Сара сіла за машинку й пропустила картку між вальки. Вона працювала проворно. Звичайно, всі двадцять одна картка були готові за півтори годині.

Сьогодні в меню змін було більше ніж як завжди. Юшки були легші. Із перших страв свинину було викреслено й красувалася вона тільки з руською ріпою у відділі смажених. Граціозний дух весни перейшов усю обіденну картку. Ягня, що нещодавно розбишакувало на зелених горбках, скористовано для підливи, що нагадувала про його жвавість. Устрицина пісня ще хоч і не зовсім змовкла, але чулася вже “duminuendo con amore”[232]. Сковородка, очевидно, гуляла. Реєстр різних пиріжків розпухав, важкі пудинги зникли. Сосиски, обгорнуті гарніром, танули в солоднечій передсмертній тузі в товаристві гречаної каші.

Сарині пальчики танцювали, як мошка над струмком улітку. Вона перебирала страви, розміреним оком визначала кожній її місце відповідно до того, яка в неї завдовжки назва.

Якраз перед десертом стояв реєстр городини: морква й горох, спаржа з сухарями, перманентна картопля й пшеничка, рижова каша, квасоля, капуста й потім.... потім....

Сара плакала над обіденною карткою. З глибини якогось релігійного розпачу здіймалися сльози до її серця й збиралися в її очах. Вона схилила голову на столик своєї маленької друкарської машинки, і клавіші сухо акомпанували їй риданням.

Аджеж два тижні вона не мала листа від Уолтера — а далі на картці стояв салат з кульбаби з якимись яйцями... Ну до чого вони ті яйця? Кульбаба — її золотистими квітками Уотлер коронував її, назвав своєю коханою королівною й майбутньою дружиною, кульбаба — віщун весни, — сумна гирлянда її горя — спогади про її найщасливіші дні.

Панно, дозволяю вам усміхнутися, доки ви самі зазнаєте такого іспиту. Хай на ваших очах за Шуленберґовим табльдотом подадуть Маршалові Нієлеві троянди — Персеїв подарунок[233], а тою ніччю, коли ви оддали йому ваше серце, хай подадуть троянди, як салат з французьким гарніром. Коли б Джульєті[234] довелося побачити ознаки свого кохання так низько впалими, вона миттю б кинулася за травами Лети[235] до якось гарного аптекаря.

Але що за чарівниця Весна! До велетенського міста з каменю й заліза треба надіслати звістку. Нема кому принести її, опріч маленького хороброго посланця з ланів, простенького виглядом, в суворій зеленій одежі. Вона, як призваний солдат щастя, — та кульбаба dent de lion “левів зуб” — як називають її кухарі-французи. Коли вона цвіте — вона співучасниця любовної гри, заплетена в каштанове волосся моєї героїні. Коли він юний, коли в нього нема ще пиляків і пелюстків, її кидають у киплячий казан — і він знову несе привіт своїй шановній господині.

Сара швидко вгамувала сльози. Треба ж понаписувати обіденні картки.

Все ще не зовсім прокинувшись од своєї кульбабиної мрії, вона кілька хвилин розгубливо стукала машинкою, а розумом і серцем — уся була, зо своїм фермером на чудовій стежці. Однак вона швидко повернула до гранатових полян у Нью-Йорку, й її машинка почала гриміти й підскакувати, як штрайкбрехерів грузовик.

О шостій годині лакей приніс їй обід і забрав видрукувані на машинці її обіденні картки. Пообідавши, Сара одсунула, зітхнувши, у бік миску з салатом із кульбаби, прикрашеним гирляндою з великих крашанок. Як і оця темна маса з яскравих, одзначених коханням квітів перевернутих на жалюгідний, безславний салат, так і її літні надії зав’яли й розлетілись. Шекспір[236] і сказав, що любов може живитися з себе. Але Сара не могла примусити себе з’їсти салат з кульбабиного листя, що прикрасило перший бенкет її серця, її справжнього кохання.

О шостій з половиною пара в сусідній кімнаті зняла чвару. Мужчина в кімнаті нагорі намагався підібрати “ля” на своїй флейті. Газ почав гаснути. Хури з угіллям зупинились для вигрузки — єдиний звук, що викликав заздрість у фонографа. Кішки на парканах поволі одсувалися до Мукдену[237]. З цих ознак Сара знала, що їй час читати. Вона витягла “Монастир і серце”[238] — кращу з нехідких книжок за місяць, — поставила ноги на валізку й узялась мандрувати разом з героєм — Жераром.

Біля дверей почувся дзвінок. Квартирна хазяйка озвалася. Сара кинула Жерара й Дені на шматування ведмедеві й прислухалась.

Ви вже догадались. Вона вискочила на сходи якраз, коли фермер, стрибаючи через троє східців, вискочив нагору, скосив Сару, зв’язав її, не залишивши для інших навіть колосся підбирати.

— О, чому ти не написав? — крикнула Сара.

— Нью-Йорк не маленьке містечко, — сказав Уолтер Франклін. — Я вже тиждень одшукую тебе на стару адресу. Я дізнавсь, що ти переїхала у вівторок і трохи втішився; а може, думаю, не буде такої невдачі, як у п’ятницю. А, проте, я ловив тебе з поліцією й усякими іншими способами — аж до сьогодні.

— Я писала, — гаряче одказала Сара.

— Не дістав жодного листа.

— Як же ти відшукав мене?

Лице в молодого фермера засвітилося весняною усмішкою.

— Сьогодні ввечері я потрапив до хатньої їдальні, це отут поряд. Я не цікавився, що то за їдальня, а просто я цього сезону люблю страви з городини. Продивляюсь таку гарну, надруковану на машинці ресторанну картку, вишукую що-небудь підходяще з городини. Тільки-но переступив через капусту, — миттю перекинув свого стільця й гаркнув: “Хазяїне!” — й від нього довідався про твою адресу.

— Я пригадую, — сказала сяйлива Сара. — Після капусти стояв салат з кульбаби.

— Хоч де б у світі я натрапив на твоє титульне “У” з отими знайомими закрутками твоєї друкарської машинки, я б його обов’язково впізнав, — завважив Франклін.

— Як? Адже в “кульбабі” нема титульного “У”, — здивовано одказала Сара.

Молодий фермер витяг з кишені обіденну картку й показав у ній один рядок.

Сара впізнала першу з видрукуваних нею сьогодні карток. У правім верхнім кутку ще збереглася пляма, — там упала її сльоза. А вгору від плями, на місці назви запашної рослини, в тісне коло спогадів про його золотисті квіти, Сарині пальці заплели щось дивне. Поміж синьою капустою й гашеним зеленим перцем красувалося:

Зелені двері[239] ^{Переклад Ю. Іванова}

Уявіть собі, що ви прогулюєтесь після обіду по Бродвею і десять хвилин, потрібних, щоб викурити сигару, міркуєте, куди піти — на розважальну трагедію чи на щось серйозне, на зразок водевілю. Раптом на ваше плече лягає чиясь рука. Ви обертаєтесь, і ваші очі зустрічаються з хвилюючими очима прекрасної жінки в діамантах і російських соболях. Вона поквапливо тицяє вам у руку гарячу булочку з маслом і, вихопивши маленькі ножиці, відрізає ними ґудзика на вашому пальті, потім, багатозначно вигукнувши одне-єдине слово “Паралелограм!”, — швидко перебігає на другий бік вулиці, боязко озираючись.

Це буде справжня пригода. Чи погодилися б ви взяти в ній участь? Ні, тільки не ви. Ви б розгубилися, сором’язливо кинули б булочку і пішли по Бродвею, з жалем обмацуючи те місце, де був ґудзик. Ви зробили б саме так, якщо тільки не належите до тих небагатьох, у кому ще не зовсім вмер дух пригоди.

Справжніх шукачів пригод завжди було небагато. Ті, про кого звичайно пишуть як про шукачів пригод, це переважно просто енергійні люди, які винайшли щось нове. Вони покидали свій дім, щоб здобути те, чого прагнули: золотого руна, чаші святого Грааля, кохання, скарбів, корони чи слави. Справжній шукач пригод сміливо йде назустріч незнаній долі, не думаючи про мету і розрахунок. Чудовим прикладом цього може бути блудний син, коли він повернув назад додому.

Дуже багато було напівшукачів пригод — людей хоробрих і визначних. З часів хрестових походів вони збагатили історію і літературу, а також і видавців історичних романів. І кожен з цих людей хотів одержати приз чи забити гол, перемогти на скачках, уславити своє ім’я, розплатитися з кимось чи просто щось урвати для себе. Словом, то не були справжні шукачі пригод.

У великому місті близнюки Романтика і Пригода завжди шукають достойних служителів. Коли ми тиняємось по вулицях, вони лукаво дивляться і манять нас, прибираючи то один вигляд, то інший. Ми раптом не знали чому відводимо погляд і бачимо у вікні обличчя, яке немовби належить до галереї наших сімейних портретів. На тихій сонній вулиці ми чуємо крик агонії і жаху, який лине з порожнього, забитого будинку. Замість знайомого під’їзду візник зупиняється перед чужими дверима, усміхаючись, незнайомець відчиняє їх і просить нас зайти. Списаний папірець падає до наших ніг з високого вікна випадку. В натовпі, що завжди кудись поспішає, ми раптом помічаємо окремих перехожих, обмінюємось з ними поглядами, повними ненависті, приязні або страху. Сипоне дощ — і під нашою парасолькою може сховатися дочка Повного Місяця або двоюрідна сестра Зоряної Системи. На кожному розі губляться носовички, манять пальці, запитують очі, і до наших рук потрапляють загублені, одинокі, чудові, таємничі, небезпечні, мінливі ключі Пригод. Проте мало хто з нас має бажання підняти їх і скористатися ними. Ми не нахилимось, бо до спини нам прив’язано стальний стрижень умовностей. Ми проходимо повз ці ключі, і настає час, коли ми, дійшовши до кінця свого нуднющого життя, збагнемо, що вся наша Романтика — це тільки бліді спогади про один чи два шлюби, атласна розетка, яка зберігається у замкнутій шухляді письмового стола, і постійні сутички з радіатором парового опалення.

Рудольф Стайнер був справжнім шукачем пригод. Рідко траплявся вечір, коли він залишався у своїй маленькій кімнатці, а не тинявся, шукаючи чогось несподіваного і незвіданого. Для нього найцікавіше було те, що могло діятися за найближчим рогом вулиці. Траплялося, що його прагнення випробувати долю приводило до дивовижних наслідків. Двічі він ночував у поліції. Знову і знову ставав жертвою хитрих і жадібних шахраїв. За одну привабливу пригоду йому довелося заплатити годинником і гаманцем. Одначе він з таким же запалом приймав кожен виклик долі в чудовому турнірі Пригод. Якось увечері Рудольф гуляв собі по одній з гомінких вулиць старої центральної частини міста. Два потоки людей заповнювали тротуари — ті, що поспішали додому, і ті, що відреклись від домашніх обідів заради сумнівної насолоди харчуватися в ресторані.

Молодий, зовні приємний шукач пригод, який поволі йшов уперед, пильно стежачи за всім, що відбувалося навколо. Вдень він служив продавцем у магазині піаніно. Краватку він не прикріплював булавкою, а протягав крізь кільце з топазом, і одного разу написав редакторові журналу листа про те, що книга міс Лоббі[240]“Випробування любові Джуні” мала найбільший вплив на його життя.

Голосне клацання зубами спершу наче привернуло його увагу до ресторану, перед яким він опинився, але, глянувши вгору, Рудольф побачив на сусідньому будинку зроблену з електричних лампочок рекламу дантиста. Гігант-негр, фантастично вбраний у червоний, розшитий візерунками піджак, жовті штани і кепі військового зразка, з роздумом давав якісь картки тим із натовпу, хто хотів їх узяти.

Такий вид реклами дантистів Рудольф уже бачив не раз. Звичайно він проходив повз негра і не брав візитних карток, але сьогодні той всунув одну з них йому в руку так спритно, що вона залишилася у нього.

Відійшовши кілька кроків, він кинув байдужий погляд на картку. Здивований, зацікавлено оглянув її з обох боків. Одна сторона картки була чиста, на другій чорнилом було написано двоє слів: “Зелені двері”. І в цю мить Рудольф помітив, як перехожий, що йшов попереду, викинув картку, яку вручив йому негр, на тротуар. Рудольф підняв її. На ній були надруковані ім’я та адреса дантиста і звичайний перелік: “коронки”, “пломби”, “мости” — з сумнівним запевненням, що всі види зуболікування виконуються “без болю”.

Шукач пригод в особі продавця піаніно зупинився на розі й задумався. Потім перейшов на другий бік вулиці, повернувся на один квартал назад, знову перетнув вулицю і приєднався до потоку людей, що тік у тому напрямі, де сяяла реклама дантиста. Вдаючи, ніби проходить повз негра вперше, Рудольф байдуже взяв картку, яку той йому вручив. Пройшовши десять кроків, оглянув її. На ній тим самим почерком було написано: “Зелені двері”. Перехожі, які йшли попереду й позад нього, викинули на тротуар три чи чотири картки. Всі вони впали чистою стороною догори. Рудольф перевернув їх. На кожній була надрукована реклама принад кабінету дантиста.

Рідко траплялося таке, щоб лукавому Духові Пригоди треба було двічі кликати Рудольфа Стайнера, його щирого послідовника. Але тепер заклик прозвучав двічі, і рицар пригоди вирушив у похід.

Рудольф не поспішаючи повернувся назад і пройшов повз вітрину, в якій клацали зуби, повз гіганта-негра. Цього разу картки він не дістав. Незважаючи на яскраве і кумедне вбрання, негр мав якусь природжену гідність, коли одному чемно пропонував картку, а іншому — ні. Час від часу з його грудей виривався якийсь неприємний, незрозумілий вигук, схожий на вигуки кондукторів трамвая або речитатив у оперному співі. Цього разу він не тільки не дав картки, але, як здалося Рудольфові, кинув на нього погляд, повний холодної, майже нищівної зневаги.

Цей погляд наче вжалив нашого шукача пригод. То був мовчазний докір за те, що він чогось іще сподівається. Хоч би що означали таємничі слова, написані на картках, негр вибрав з натовпу саме його і вручив їх йому. Тепер негр, здавалося, осуджував його за нерішучість, без якої не розгадати загадки.

Стоячи осторонь від натовпу, молодик швидко оглянув будинок, де, на його думку, крилася розгадка таємниці. Будинок був високий — п’ять поверхів. Внизу, в підвалі, містився невеличкий ресторан.

На першому поверсі була крамниця чи то жіночих капелюшків, чи то хутра, зачинена в такий час. Другий поверх, судячи по мерехтливій електричній рекламі, належав дантистові. Над ним було ціле вавілонське стовпотворіння різних вивісок та реклам, які багатьма мовами сповіщали, що там містяться хіроманти, кравці, музиканти і лікарі. А ще вище — про це свідчили спущені завіси та пляшки з молоком, які біліли на підвіконнях, — були житла.

Оглянувши будинок зовні, Рудольф швидко увійшов усередину його. По вкритих килимами сходах піднявся на третій поверх і зупинився. Коридор ледве освітлювали бліді вогники з двох газових ріжків — один далеко праворуч, другий — ближче ліворуч. Рудольф глянув у напрямі ближчого вогника і побачив при його тьмяному світлі зелені двері. Якусь мить він вагався, потім немовби знову побачив зухвалу посмішку на обличчі негра, який жонглював картками, підійшов прямо до зелених дверей і постукав.

І перше ніж йому відповіли, відчув на собі швидкий подих справжньої пригоди. Що тільки могло критися за цими зеленими дверима! Картярі за грою; хитрі пройдисвіти, які підступно заманюють його у розставлену пастку; красуня, яка чекає на сміливого юнака; небезпека, смерть, любов, розчарування, осміяння — кожне з цих припущень могло стати відповіддю на його відважний стук у двері.

В кімнаті почулося тихе шарудіння, і двері поволі відчинилися. Перед ним, похитуючись, стояла дуже бліда дівчина, якій, здавалося, не було ще й двадцяти років. Вона випустила ручку дверей і, намагаючись навпоцамки знову знайти її, трохи не впала. Рудольф підхопив її і поклав на потерту кушетку, що стояла біля стіни. Зачинив двері і при мерехтливому світлі газового ріжка оглянув кімнату. Те, що він побачив, являло собою картину надзвичайної бідності, хоч усе було охайно прибрано.

Дівчина лежала нерухомо, мабуть, непритомна. Рудольф стурбовано кинувся шукати в кімнаті бочку. Треба покласти на бочку людину, яка... ні, ні, це для утоплеників. Він почав махати над нею, немов віялом, своїм капелюхом. Ця спроба закінчилась успішно: крисами капелюха він зачепив дівчину за носа, і вона розплющила очі. І тоді юнак побачив, що саме цього обличчя не вистачало, щоб галерея дорогих його серцю портретів була повна. Щирі сірі очі, маленький, трохи кирпатий ніс, каштанове волосся, що кучерявилося, наче вусики гороху. Це був кінець і гідна винагорода за всі його пригоди. Але яке бліде і виснажене обличчя було у неї! Дівчина глянула на нього спокійно, а потім усміхнулася.

— Я, здається, знепритомніла? — спитала вона тихим голосом. — Ну а з ким би це не трапилось? Поживіть три дні без їжі, тоді побачите!

— Прокляття! — вигукнув Рудольф, скочивши на ноги. Чекайте, я зараз!

Він вибіг через зелені двері й помчав сходами вниз. Хвилин через двадцять він повернувся і легенько постукав у двері ногою, щоб вона відчинила. Обидві руки його були зайняті пакунками з бакалійної крамниці та ресторану. Все принесене він: розклав на столі. Тут були і хліб з маслом, і холодне м’ясо, і кекс, і солодкий пиріг, і різні приправи, і устриці, і смажене курча, і пляшка молока, й навіть чайник з гарячим чаєм.

— Це просто дурість — не їсти, — суворо промовив Рудольф. Щоб ви більше ніколи не йшли на такі дурні парі. Вечеря готова.

Він допоміг дівчині сісти на стілець біля столу і спитав:

— У вас є чашка для чаю?

— На полиці біля вікна, — відповіла вона.

Коли він повернувся до столу з чашкою, вона, сяючи від задоволення очима, саме їла велику маслину, яку з інстинктом, властивим жінкам, швидко знайшла і дістала з пакунка. Він сміючись забрав її в неї і налив повну чашку молока.

— Спочатку випийте оце, — велів він, — а потім трохи чаю та куряче крильце. Якщо добре себе почуватимете, то завтра з’їсте маслину. А тепер, коли дозволите бути вашим гостем, повечеряємо.

Він присунув до столу другий стілець. Від чаю обличчя дівчини ледь порожевіло і вона трохи пожвавішала. Почала їсти з тою граціозною жадібністю, яка властива голодним диким звірам.

Здавалося, вона вважає присутність юнака і допомогу, яку дістала від нього, цілком природним явищем. І це не тому, що вона нехтувала умовностями: просто пережите давало їй право відкинути все штучне в людській істоті. Але поступово сили та спокій повернулися, разом з ними повернулась свідомість того, що треба додержуватись деяких умовностей.

Вона почала розповідати йому про себе. Це була одна з тисячі маленьких історій, які щодня трапляються в місті — розповідь про звичайну продавщицю з низькою платнею, про штрафи, від яких зростають прибутки магазину, про хворобу і втрачену роботу, про розбиті надії і, зрештою, про те, як у зелені двері постукала Пригода.

Але Рудольфові ця розповідь видалася такою ж величною, як “Іліада”[241] або найкращі сторінки роману “Випробування любові Джуні”.

— Тільки подумати, що вам довелося пережити це! — вигукнув він.

— Це був просто жах, — сумно мовила дівчина.

— Невже у вас немає ні родичів, ні друзів у місті?

— Немає нікого.

— Я теж самітний на світі, — сказав Рудольф, помовчавши.

— Я дуже рада, що це так! — швидко сказала дівчина. Юнакові було приємно це почути.

Несподівано повіки дівчини стулились, і вона глибоко зітхнула.

— Страшенно хочеться спати, — сказала вона. — Мені так гарно.

Рудольф підвівся і взяв свій капелюх.

— Ну, тоді на добраніч. Вам треба поспати.

Він подав руку, вона взяла її і промовила “на добраніч”. Але в її очах було таке красномовне, щире і зворушливе запитання, що він відповів:

— Завтра я зайду, побачу, як ви тут. Вам не так легко буде позбутися мене.

Потім, коли Рудольф ступив уже до дверей, вона спитала, як він потрапив до неї, ніби причина цього була куди менш важлива, ніж сам факт його появи.

— А як це сталося, що ви постукали до мене?

Він глянув на неї, згадав про картки й відчув, як у ньому прокинулись ревнощі. А що якби ті картки попали не йому, а якомусь іншому шукачеві пригод? І Рудольф вирішив, що вона ніколи не повинна узнати правду. Він ніколи не скаже їй, що знав до яких хитрих витівок змусило її вдатися нещастя.

— Один з наших настройщиків фортепіано живе в цьому будинку, — сказав він. — Я помилився і постукав у ваші двері. Останнє, що він побачив, зачиняючи зелені двері, була її усмішка.

Біля сходів Рудольф зупинився і зацікавлено оглянувся довкола. Потім пройшов до кінця коридора, повернувся, піднявся на поверх вище. Всі двері, які він побачив у будинку, були пофарбовані в зелений колір.

Здивований, він вийшов на вулицю. Фантастично вдягнений негр стояв на тому ж місці. Рудольф підійшов до нього, тримаючи в руці обидві картки.

— Скажіть, чому ви дали мені ці картки і що це мало означати? — сказав він.

Широка доброзичлива посмішка негра продемонструвала чудову роботу його хазяїна-дантиста.

— Це он там, бос, — мовив він, показуючи кудись убік. — Але, мені здається, ви трохи запізнилися на першу дію.

Глянувши туди, куди показував негр, Рудольф побачив над входом до театру сяючі електричні літери реклами нової вистави: “ЗЕЛЕНІ ДВЕРІ”.

— Мені казали, що це прекрасна вистава, сер, — вів далі негр. — Агент, який рекламує її, подарував мені долар, щоб я роздавав його картки разом з докторськими. Можна запропонувати вам одну картку доктора, сер?

На розі кварталу, де Рудольф жив, він зайшов у бар, щоб випити кухоль пива і купити сигару. Закуривши, вийшов на вулицю, застебнув пальто, зсунув на потилицю капелюх і твердо промовив, звертаючись до ліхтарного стовпа:

— Все одно я вірю, що це рука Долі вказала мені шлях, як знайти її.

Такий висновок, якщо взяти до уваги описані обставини, безсумнівно, дає нам право зарахувати Рудольфа Стайнера до справжніх послідовників Романтики і Пригоди.

Незакінчена оповідь[242] ^{Переклад Ю. Іванова}

Тепер ми вже не стогнемо і не посипаємо голови попелом, коли чуємо про геєну вогненну[243]. Бо навіть проповідники починають говорити нам, що Бог — це радій, ефір або ще якась суміш з науковою назвою, а найгірше з усього, що жде нас, грішних, у майбутньому, — це хімічна реакція. Приємна, звісно, гіпотеза, але ж ми ще не зовсім позбулися старого релігійного страху. Є тільки дві речі, про які можна говорити довго, давши волю фантазії і не боячись спростувань. Можна розповідати про сни і можна переказувати те, що ви чули від папуги. Ні Морфея[244], ні птахів суд не визнає правомочними свідками, і тому ніхто із слухачів, не наважиться причепитися до вашої розповіді. Так от, темою моєї розповіді будуть сновидіння, і за це я прошу вибачення у папуг, лексикон яких, здається мені, надто обмежений.

Я бачив сон дуже далекий від сучасного критичного напрямку, бо в ньому було дещо спільне з старою, поважною небіжчицею теорією страшного суду.

Гавриїл[245] просурмив, і тих із нас, хто не відразу відгукнувся на його поклик, притягли на допит. З одного боку я помітив купку професійних поручителів в урочистому чорному вбранні з застебнутими ззаду комірцями[246]. Не все, видно, було гаразд із їхнім майновим цензом, бо не скидалося на те, що вони збираються взяти нас на поруки.

Крилатий ангел-полісмен підлетів і взяв мене за ліве крило. Поруч з нами стояла купка, здавалося, дуже заможних привидів, яких теж викликали до суду.

— Ви з цієї зграї? — спитав полісмен.

— А хто вони такі? — в свою чергу спитав я.

— Як вам сказати, — промовив він, — вони...

Але все це не стосується справи і тільки забирає місце, призначене для розповіді.

Делсі працювала в універсальному магазині. Вона продавала гамбурзькі стрічки чи, може, фарширований перець, автомобілі чи якісь інші дрібниці, що ними торгують в універсальних магазинах. З того, що вона заробляла, Делсі одержувала шість доларів на тиждень. Решту записували їй у кредит, а комусь у дебет в головній книзі, яку веде Бог... вибачайте, ваша превелебність — безсумнівно, Первинна Енергія. Ну так от, у головній книзі Первинної Енергії.

Коли Делсі працювала в магазині перший рік, їй платили п’ять доларів на тиждень. Повчально було б узнати, як вона жила на ці гроші. Яке це має значення? Гаразд, вас, можливо, цікавлять більші суми. Шість доларів — це більша сума. Я розповім вам, як вона жила на шість доларів на тиждень. Якось о шостій годині вечора, приколюючи свого капелюшка булавкою, яка пройшла на одну восьму дюйма від мозочка, Делсі сказала своїй подружці Седі — дівчині, яка завжди повертається до вас лівим боком, коли ви підходите до прилавка.

— Чуєш, Седі, я домовилася сьогодні ввечері піти обідати з Піггі.

— Та ну! — захоплено вигукнула Седі. — Ну й пощастило ж тобі! Піггі страшенно шикарний і завжди водить дівчат у шикарні місця. Одного вечора він повів Бланш навіть у ресторан Гофмана, а там шикарна музика і стільки шикарної публіки. Ти шикарно проведеш час, Делсі!

Делсі квапилась додому. Очі її сяяли, а на щоках палали ніжні рожеві відблиски прийдешньої зорі життя — справжнього життя. Була п’ятниця, і від тижневого заробітку Делсі лишилося тільки п’ятдесят центів.

Як завжди в години пік, вулиці були залиті потоками людей. Електричні вогні Бродвею сяяли, приваблюючи з темряви метеликів, які прилітали сюди за десятки й сотні миль, щоб навчитися тут обпалювати собі крильця. Охайно вдягнені чоловіки обертались і дивились на Делсі, а вона поспішала, не помічаючи їх. Манхеттен, нічний кактус, почав розкривати свої мертвотно-білі, з важким ароматом пелюстки.

Делсі зайшла в магазин дешевих товарів і на всі п’ятдесят центів купила комірець машинного мережива. Ці гроші слід було б витратити інакше: п’ятнадцять центів на вечерю, десять на сніданок і десять — на обід. Ще десять треба було додати до її скромних заощаджень, а п’ять центів розтринькати на локричні льодяники: коли покласти їх у рот, то щока випинається і здається, що у вас флюс, а коли їх смоктати, то це тягнеться так само довго, як флюс. Локричні льодяники були, звичайно, марнотратством, майже оргією, але чого варте було б наше життя без насолод!

Делсі жила у мебльованих кімнатах. Є певна різниця між мебльованими кімнатами і пансіоном. Якщо, скажімо, ви живете в мебльованих кімнатах, то інші пожильці не знають, коли ви голодуєте.

Делсі піднялась у свою кімнату — третій поверх вікнами на подвір’я в похмурому кам’яному будинку. Вона запалила газ. Вчені кажуть, що алмаз — найтвердіша з відомих речовин. Вони помиляються. Квартирні господарки знають таку суміш, перед якою алмаз — не твердіший від замазки для вікон. Вони змазують цією сумішшю кришки газових горілок, і ви, стоячи на стільці, можете розколупувати її, доки ваші пальці не вкриються саднами, — усе буде марно. Навіть шпилька не допоможе вам; тому назвемо цю суміш стійкою.

Так-от, Делсі запалила газ. При його світлі, рівнозначному одній чверті свічки, ми оглянемо кімнату.

Ліжко, стіл, комод, умивальник, стілець — усе це було від хазяйки. Решта належала Делсі. На комоді розміщались її скарби: фарфорова з позолотою вазочка, яку їй подарувала Седі, календар-реклама заводу маринадів, сонник, трохи рисової пудри на скляному блюдечку і гроно штучних вишень, зв’язаних рожевою стрічкою.

Притулені до кривого дзеркала, стояли портрети генерала Кітченера[247], Уїльяма Мелдуна, герцогині Мальборо та Бенвенуто Челліні[248]. На стіні висіла гіпсова тарілка з зображенням якогось воїна в римському шоломі, а поряд з нею — барвиста олеографія: жовтий, як лимон, хлопчик переслідує вогняно-червоного метелика. Це була вершина художнього смаку Делсі, але зважте, що його ніхто ніколи не похитнув. Шушукання про плагіати ніколи не порушувало її спокою, жоден критик не зводив брови, дивлячись на її малолітнього ентомолога.

Піггі мав зайти по неї о сьомій. Поки вона хутенько прибирається, скромно відвернімось і трохи потеревенимо. За кімнату Делсі платить два долари на тиждень. У будні її сніданок коштує десять центів: вона готує собі кофе і, поки одягається, варить яйце на газовому пальнику. Вранці у неділю вона влаштовує для себе королівський бенкет: іде в ресторан “Біллі” і їсть телячі котлети та оладки з ананасами, це коштує двадцять п’ять центів, і десять центів вона дає офіціантці на чай. У Нью-Йорку стільки спокус для марнотратства. Вдень Делсі снідає в ресторані при магазині за шістдесят центів на тиждень і обідає за один долар п’ять центів. Вечірня газета, — покажіть мені жителя Нью-Йорка, який би обходився без щоденної газети! — коштує шість центів на тиждень, а дві недільні газети — одна, щоб переглянути шлюбні об’яви, а друга для читання — десять центів. Загальна сума становить чотири долари сімдесят шість центів. Але ж треба ще купувати одяг, і...

З мене досить. Я чував про надзвичайно дешевий розпродаж мануфактури і про чудеса, які можна зробити з допомогою голки й нитки, одначе сумніваюсь. Перо в моїй руці зависає в повітрі, коли я згадую, що в житті Делсі ще треба було б додати хоч трохи тих радощів, які належать жінці в силу всіх неписаних, священних, природних, недіючих законів вищої справедливості. Двічі вона була на Коні-Айленді й каталася на каруселі. Сумно підраховувати радощі, які трапляються тільки раз на рік, а не на годину.

Про Піггі[249] можна сказати лише кілька слів. Коли дівчата його так прозвали, незаслужена ганьба лягла на благородну свинячу породу. Характер Піггі складався з рис, властивих іншим тваринам: він був гладкий, але мав душу щура, вдачу кажана, великодушність кота... Він одягався, як франт, був великим фахівцем у галузі голодування. Глянувши на продавщицю, він міг визначити з точністю до години, скільки часу минуло, відколи вона їла щось поживніше, ніж пастилу з чаєм. Він завжди тинявся в торговельному районі міста, шукав здобич в універсальних магазинах і запрошував дівчат з магазинів пообідати. Чоловіки, які водять по вулицях собак на прогулянку, і ті дивляться на нього зверхньо. Це — певний тип, і досить про нього. Моє перо не може зобразити його, а я не тесляр.

Близько сьомої Делсі була готова. Вона глянула на себе у криве дзеркало і лишилася задоволена. Темно-синя сукня, що лежала на ній без жодної зморшки, капелюшок з елегантним чорним пером, майже зовсім нові рукавички — все це свідчило про самозречення, про відмову навіть від їжі, було їй дуже до лиця.

На мить Делсі забула про все, крім того, що вона красива і що життя от-от підніме перед нею краєчок таємничої завіси й покаже свої чудеса. Чоловіки ще ніколи не запрошували її до ресторану. Тепер вона загляне, хоч на мить, у сяючий та розкішний світ.

Дівчата казали, що Піггі — “тринькало”. Отже, буде багатий обід і музика, можна буде подивитись на розкішно вбраних жінок і покуштувати таких страв, од яких у дівчат дивно зводило щелепи, коли вони намагались розповісти про них. Звичайно, він ще коли-небудь запросить її.

У вітрині одного магазину вона бачила синю сукню з китайського шовку. Якщо відкладати щотижня не десять, а двадцять центів... ану, полічимо... Ні, це триватиме кілька років! Але на Сьомій авеню є крамниця ношених речей, де... Хтось постукав у двері. Делсі відчинила. На порозі стояла квартирна хазяйка і, вдавано усміхаючись, втягувала носом повітря — чи не пахне їжею, готованою на краденому газі.

— Там унизу вас питає якийсь джентльмен, — сказала вона. — Його звуть містер Віггінс.

Під таким іменем Піггі знали ті нещасні, які сприймали його серйозно.

Делсі повернулась до комода, щоб узяти носовичок, і раптом завмерла, міцно прикусивши нижню губу. Дивлячись у дзеркало, вона бачила казкову країну і себе — принцесу, яка щойно прокинулась від довгого сну. Вона забула про того, хто стежив за нею сумними, красивими й суворими очима, про єдиного, хто міг похвалити чи засудити її за те, що вона робить. Прямий, стрункий і високий, з виразом сумного докору на мужньому меланхолійному обличчі, генерал Кітченер дивився на неї своїми дивними очима з фотографії, що стояла в позолоченій рамці на комоді.

Як заводна лялька, Делсі обернулася до хазяйки.

— Скажіть йому, що я не піду, — мовила вона похмуро. Скажіть, що я хвора або ще щось. Скажіть, що я не виходжу.

Зачинивши і замкнувши за хазяйкою двері, Делсі впала на ліжко так, що її чорне перо зім’ялось, і плакала десять хвилин. Генерал Кітченер був її єдиним другом. Він був для Делсі ідеалом рицаря. Він мав такий вигляд, немовби у нього було якесь приховане горе, а його чудові вуса були як мрія, і вона трохи боялася суворого, але ніжного виразу його очей. Траплялось, вона мріяла, що коли-небудь він зайде в цей будинок, і спитає про неї, і його шабля постукуватиме по ботфортах. Одного разу, коли якийсь хлопчак стукав ланцюжком по ліхтарному стовпу, вона навіть відчинила вікно й виглянула на вулицю. Але марно! Вона знала, що генерал Кітченер десь далеко в Японії веде свою армію проти диких турків. Ніколи він не вийде до неї із своєї позолоченої рамки. А проте один його погляд цього вечора переміг Піггі. Так, цього вечора.

Поплакавши, Делсі підвелася, зняла свою найкращу сукню і наділа старенький блакитний халатик. Їй не хотілось обідати. Вона проспівала два куплети з “Саммі”, потім дуже зацікавилась червоною плямкою на своєму носі. А тоді присунула стілець до розхитаного столу, витягла стару колоду карт і почала ворожити.

— Ти бачиш, от нахаба! — сказала вголос. — Я ж ніколи ні словом, ні поглядом не давала йому приводу так думати.

О дев’ятій годині Делсі витягла із скриньки бляшанку з печивом та маленьке горнятко з малиновим варенням і влаштувала бенкет. Вона запропонувала печиво з варенням генералові Кітченеру, проте він тільки подивився на неї, як сфінкс подивився б на метелика, якщо взагалі в пустелі є метелики.

— Не хочете, ну й не їжте, — сказала Делсі. — Але не задирайте носа і не докоряйте мені своїми очима. Подивилась би я, чи були б ви таким гордовитим та чванливим, якби вам довелося жити за шість доларів на тиждень.

Делсі наговорила грубощів генералові Кітченеру; це була погана ознака. Потім вона сердито повернула Бенвенуто Челліні лицем до стіни. То це вже можна було їй пробачити, бо Делсі завжди думала, що то Генріх VIII[250], поведінку якого вона не схвалювала.

О пів на десяту Делсі востаннє глянула на портрети на комоді, погасила світло і шмигнула в ліжко. Страшно засинати, глянувши на прощання тільки на генерала Кітченера, Уїльяма Мелдуна, герцогиню Мальборо та Бенвенуто Челліні.

Це оповідання, власне, нічим не закінчується. Кінець буде колись пізніше: Піггі знову запросить Делсі в ресторан, вона почуватиметься дуже самотньо, генерал Кітченер, можливо, гляне інакше, і тоді...

Так от, як я вже казав, мені снилося, що я стояв недалеко від купки ангелів, здавалося, заможних, а полісмен взяв мене за крило і спитав, чи я не їхньої компанії.

— А хто вони? — спитав я.

— Як вам сказати? — промовив він. — Це люди, що наймали на роботу дівчат і платили їм п’ять чи шість доларів на тиждень. Ви з цієї зграї?

— Ні, ваша безсмертносте, — сказав я. — Я тільки підпалив сирітський притулок і вбив сліпого, щоб забрати його мідяки.

Роман біржового маклера[251] ^{Переклад Ю. Іванова}

Пітчер, довірений клерк у конторі біржового маклера Гарві Максуела, дозволив своєму звичайно непроникному обличчю виразити деяку цікавість і здивування, коли о пів на десяту ранку до контори швидко увійшов його хазяїн у супроводі молодої стенографістки. Квапливо промовивши “доброго ранку, Пітчер”, він кинувся до свого столу так, ніби збирався перестрибнути через нього, і відразу поринув у величезну купу листів та телеграм, що чекали на нього.

Молода стенографістка працювала у Максуела вже рік. Вона була красива жінка, але в цій красі не було нічогісінько від стенографії. Вона зневажала пишність чарівної зачіски Помпадур[252]. Вона не носила ні ланцюжків, ні браслетів, ні медальйонів. У неї не було такого вигляду, ніби вона завжди готова прийняти запрошення на обід. На ній була проста сіра сукня, яка, проте, рівно і скромно облягала її постать. Строгий чорний капелюшок-тюрбан прикрашало зелено-золоте перо папуги. Цього ранку вона наче світилась м’яким, сором’язливим світлом. Її очі замріяно сяяли, щоки були схожі на персиковий цвіт, на щасливому обличчі відбивалися спогади.

У своєму стриманому зацікавленні Пітчер помітив, що цього ранку вона поводиться трохи не так, як завжди. Замість пройти прямо до суміжної кімнати, де стояв її стіл, вона в нерішучості затрималась у конторі. Раз навіть підійшла до столу Максуела досить близько, щоб він міг помітити її. Людина, що сиділа за столом, не була більше людиною. Це був заклопотаний нью-йоркський маклер — машина, яку рухали коліщата і пружини.

— Ну, в чому справа? Що таке? — різко спитав Максуел. Розпечатана пошта лежала на його столі, як кучугура бутафорного снігу. Гострі сірі очі його, байдужі та холодні, блиснули на неї майже неприязно.

— Нічого, — відповіла стенографістка і, посміхаючись, відійшла.

— Містер Пітчер, — звернулась вона до довіреного клерка, містер Максуел казав вам учора про те, щоб прийняти нову стенографістку?

— Так, — відповів Пітчер. — Він велів мені знайти нову стенографістку. Вчора після обіду я сповістив у бюро, щоб вони сьогодні зранку прислали кілька зразків. Вже за чверть на одинадцяту, а жоден модний капелюшок і жодна паличка ананасної жувальної гумки ще не з’являлась.

— Тоді я працюватиму, як завжди, — сказала молода жінка, поки хтось прийде на моє місце.

І вона відразу пішла до свого столу й повісила чорний капелюшок-тюрбан з зелено-золотим пером папуги на звичайне місце.

Той, кому не доводилося бачити гарячкової діяльності заклопотаного манхеттенського маклера за роботою, ніколи не зможе бути справжнім знавцем антропології. Поет оспівує “повну годину славного життя”. Година маклера не тільки повна, хвилини та секунди в ній тримаються за ремені і висять на буферах та підніжках. Сьогодні ж у Гарві Максуела був гарячий день. Телеграфний апарат почав конвульсивно розмотувати свою стрічку, телефон на столі слабував на хронічні припадки дзижчання. Контору заповнював натовп людей, які зверталися до нього через бар’єр — хто весело, хто різко, хто гнівно, хто схвильовано. Вбігали і вибігали посильні з листами й телеграмами, клерки контори бігали і стрибали, як матроси під час шторму. Навіть на обличчі Пітчера з’явилося щось схоже на пожвавлення.

На біржі бушували урагани та снігові бурі, виникали обвали, ожеледі та виверження вулканів, і усі ці стихійні нелади відбувалися в мініатюрі в конторі маклера. Максуел відсунув стілець до стіни й укладав угоди, танцюючи, як балерина на пуантах. Він стрибав від телеграфного апарата до телефону, від столу до дверей з професійною проворністю арлекіна. Серед цього дедалі більшого напруження маклер раптом помітив перед собою закручений чубок золотавого волосся, над яким похитувався балдахін з оксамиту і страусових пер, сак із штучного котика та низку великих, завбільшки з добрячий горіх, коралів, на кінці якої, десь аж біля підлоги, висіло срібне сердечко. З цими аксесуарами була зв’язана самовпевнена молода особа. Поряд неї стояв Пітчер, готовий пояснити її появу.

— Це з стенографічного бюро, відносно місця, — сказав Пітчер.

Максуел обернувся; в руках у нього були папери і телеграфні стрічки.

— Якого місця? — спитав він, насупившись.

— Місця стенографістки, — відповів Пітчер. — Вчора ви сказали мені подзвонити в бюро, щоб сьогодні вранці прислали нову стенографістку.

— Ви збожеволіли, Пітчер, — сказав Максуел. — Як я міг дати вам таке розпорядження? Міс Леслі вже цілий рік, відколи вона тут, чудово працює. Місце за нею, поки вона сама не надумає відмовитись од нього. У нас нема вільних місць, мадам. Повідомте бюро, Пітчер, і нікого більше до мене не водіть...

Срібне сердечко з обуренням залишило контору, незалежно погойдуючись і зачіпаючи конторські меблі. Пітчер, вибравши хвилинку, зауважив бухгалтерові, що “старий” з кожним днем стає все більш неуважним та забудькуватим.

Натиск невідкладних справ ставав дедалі дужчий, темп нездоланно зростав. На біржі топтали і шматували з півдюжини акцій, в які клієнти Максуела вклали великі гроші. Накази про купівлю та продаж літали туди-сюди, як ластівки. Під загрозою була частина власного портфеля акцій Максуела, і він працював з величезним напруженням, мов якась складна, тонка і сильна машина, пущена на повний хід; не вагаючись, він вчасно знаходив потрібні слова, рішення і діяв швидко й точно, як годинниковий механізм. Акції та зобов’язання, позики і закладні, прибутки й цінні папери — це був світ фінансів, і в ньому не було місця ні для світу людини, ні для світу природи.

Коли настала пора обіду, цей вир на якийсь час трохи затих. Максуел стояв біля столу, в руках у нього було повно телеграм та записів; за праве вухо він заклав авторучку, волосся розкуйовдженими пасмами спадало йому на лоб. Вікно було відчинене, бо мила швейцарка Весна вже посилала в радіатори парового опалення землі трохи тепла.

І через вікно в кімнату проникали — може, випадково — чудові пахощі, тонкий і солодкий запах бузку, який на мить примусив маклера завмерти. Бо цей запах належав міс Леслі. Це був її запах, і тільки її.

Цей запах поставив її перед ним — видиму, майже реальну. Фінансовий світ раптом зменшився, став як порошинка. А вона була в сусідній кімнаті, за якихось двадцять кроків.

— Їй-Богу, я зараз це зроблю, — мовив Максуел напівголосно. — Зараз я її спитаю. Дивно, як я раніше не зробив цього.

З поспішністю біржового гравця, який намагається покрити недостачу вже проданих товарів, він кинувся в суміжну кімнату до столу стенографістки.

Вона глянула на нього і всміхнулась. Легкий рум’янець зарожевів на її щоках, а погляд був у неї лагідний та щирий. Максуел сперся ліктем на її стіл. Він усе ще тримав у руках купу паперів, а за вухом у нього стирчала авторучка.

— Міс Леслі, — поспіхом почав він, — я маю щонайбільше хвилину вільного часу. За цю хвилину хочу вам щось сказати. Чи згодні ви стати моєю дружиною? У мене не було часу залицятися до вас, як це звичайно роблять, але я справді люблю вас. Кажіть, будь ласка, швидше — ці негідники вибивають останній дух з “Об’єднаних Тихоокеанських”.

— Про що ви говорите! — вигукнула молода жінка. Вона підвелась і широко розплющеними очима глянула на нього.

— Ви не розумієте мене? — занепокоєно спитав Максуел. — Я хочу, щоб ви вийшли за мене заміж. Я люблю вас, міс Леслі. Я давно хотів вам сказати про це і ось вибрав вільну хвилину, поки там трохи стихло. О, знову мене кличуть до телефону! Скажіть їм, щоб почекали хвилинку, Пітчер. То як, міс Леслі?

Стенографістка повелася дуже дивно. Спершу, здавалось, вона здивувалась, з її розгублених очей ринули сльози, а потім вона радісно всміхнулась крізь сльози і ніжно обняла однією рукою маклера за шию.

— Тепер я розумію, — сказала вона лагідно. — Це все робота вибила на якийсь час із твоєї голови все інше. А спершу я злякалась. Невже ти забув, Гарві? Ми ж обвінчалися вчора о восьмій вечора в Маленькій церкві за рогом[253].

Втрачена нагода[254] ^{Переклад Ю. Іванова}

Містер Тауерс Чендлер прасував у своїй кімнатці вечірній костюм. Один утюг грівся на маленькій газовій плитці, а другим він енергійно водив туди і сюди, добиваючись бажаної складки; пізніше можна буде побачити, як вона протягнеться прямою лінією від його лакованих черевиків до краю жилета з низьким вирізом. Оце й усе, що можна повідати про туалет нашого героя. Про решту може здогадатися той, кого шляхетна бідність примушує вдаватись до принизливих хитрощів. Ми побачимо містера Чендлера знову, коли він спускатиметься сходами мебльованих кімнат, де живе, бездоганно та старанно вдягнений, елегантний, спокійний та самовпевнений; за зовнішністю — типовий молодий нью-йоркський клубмен, який, трохи занудьгувавши, вийшов, щоб кинутись у вир вечірніх розваг.

Чендлер заробляв вісімнадцять доларів на тиждень. Він працював у конторі одного архітектора. Йому було двадцять два роки. Він вважав архітектуру справжнім мистецтвом і щиро вірив, хоч і не наважився б визнати це в Нью-Йорку, що хмарочос “Утюг” поступається за своїм виглядом перед славетним Міланським собором[255].

З кожного тижневого заробітку Чендлер відкладав один долар. У кінці кожного десятого тижня на накопичений таким чином надкапітал він купував у крамничці старого скнари Дядька Часу один вечір, в який він був справжнім джентльменом. Прикрасивши себе регаліями мільйонерів та президентів, прямував у ту частину міста, де життя сяє найяскравішими барвами веселощів, і там обідав з смаком та розкошами. Маючи десять доларів, можна кілька годин успішно розігрувати багатого неробу. Цієї суми цілком вистачить на гарну їжу, пляшку вина солідної марки, відповідні чайові, сигару, візника та все інше, що з цим зв’язане.

Цей один чудовий вечір, який він викроював з сімдесяти інших нудних вечорів, був для Чендлера джерелом блаженства, що відроджувалось кожен раз з новою силою. У світської дівчини перший виїзд у світ буває тільки раз у житті, і радісні спогади про нього залишаються в її пам’яті навіть тоді, коли волосся її посивіє. А Чендлерові кожен десятий тиждень приносив насолоду таку ж гостру, хвилюючу та нову, як і перший раз. Сидіти під пальмами серед гурманів, чути звуки схованого оркестру, дивитись на постійних відвідувачів цього раю і відчувати, як вони дивляться на тебе, — що у порівнянні з цим перший танець та газове плаття молодої дівчини?

Чендлер рухався по Бродвею разом з натовпом, який являв собою виставку вечірнього вбрання. Цього вечора він був не тільки спостерігачем, а й одним з експонатів виставки. Наступні шістдесят дев’ять вечорів він буде обідати в дешевому костюмі за сумнівними табльдотами[256] біля стойки випадкового бара, або у своїй кімнаті сендвічами та пивом. Але він ладен був це робити, бо був справжнім сином метушні великого міста, і один вечір, освітлений яскравими вогнями, відшкодовував йому втрачене за численні вечори, проведені в пітьмі.

Чендлер ішов далі, поки сорокові вулиці почали перетинати великий, залитий світлом шлях насолод. Бо було ще рано, а коли людина належить до вищого світу тільки один день з сімдесяти, їй хочеться продовжити цю приємність. Погляди — сяючі, зловісні, цікаві, захоплені, задирливі, спокусливі — були звернені до нього, бо його вбрання та вигляд показували, що він є одним з учасників години втіх та розваг.

На одному розі він зупинився, замислившись над питанням, чи не час повернути назад і піти до відомого модного ресторану, де він звичайно обідав у дні своїх надмірних розкошів. Саме в цю мить якась дівчина, що поспішала з-за рогу, посковзнулась на грудці заледенілого снігу і впала просто на тротуар.

Чендлер зараз же з дбайливою люб’язністю допоміг їй підвестись. Шкутильгаючи, дівчина відійшла до стіни будинку, сперлась на неї і скромно йому подякувала.

— Я, здається, розтягнула ногу, — промовила вона. — Нога підвернулась, коли я падала.

— Вам дуже боляче? — спитав Чендлер.

— Тільки коли я на неї спираюсь. Гадаю, що через дві-три хвилини я зможу йти.

— Чи не можу я вам ще чим-небудь допомогти? — запропонував юнак. — Може, покликати кеб або...

— Дуже дякую, — тихо, але тепло промовила дівчина. — Не турбуйтесь. Як це зі мною могло трапитись? І каблуки в мене найзвичайнісінькі. Я не можу скласти вину на них.

Чендлер глянув на дівчину і відчув, що у нього зростає цікавість до неї. Вона була якось витончено гарненька, а її очі світились веселістю та добротою. Вдягнена вона була у просту й дешеву чорну сукню, схожу на ті, що носять продавщиці. Під дешевим капелюшком з чорної соломки, єдиною прикрасою якого була оксамитова стрічка з бантом, виднілись кучері блискучого темно-каштанового волосся. З неї можна було писати портрет гарної, повної власної гідності трудящої дівчини.

Раптом нова ідея осяяла молодого архітектора. Він запросить цю дівчину пообідати з ним. Це було саме те, чого не вистачало його блискучим, але самітнім святам. Короткий час його витончених розкошів приніс би вдвоє більше насолоди, якби він міг провести його у товаристві жінки. Вона була порядна дівчина: її манери й мова підтверджували це. І, хоч вона була у дуже простому вбранні, він відчув, що йому буде приємно сидіти з нею за столом.

Ці думки швидко промайнули в його голові, і він вирішив запросити її. Певна річ, це було порушення правил пристойності, але дівчата, які живуть на власний заробіток, часто нехтують формальностями у таких справах. Взагалі, вони проникливо судять про чоловіків, і у своїх діях віддають перевагу власній думці перед марними умовностями. Якщо розсудливо витратити його десять доларів, вони удвох зможуть справді чудово пообідати. Цей обід, безсумнівно, буде видатною подією у сірому повсякденному житті дівчини; а від її відвертого захоплення його тріумф та насолода стануть ще більшими.

— Я гадаю,— сказав він цілком серйозно, — що ваша нога потребує довшого відпочинку, ніж ви думаєте. От я і збираюсь запропонувати вам спосіб, щоб дати їй відпочинок і одночасно зробити мені приємність. Я саме збирався пообідати на самоті, коли ви впали на розі вулиці. Ходімо пообідаємо десь у затишному місці, приємно побалакаємо, а за цей час біль у нозі вщухне, і, я певен, ви легко дійдете додому.

Дівчина кинула швидкий погляд на відкрите, приємне обличчя Чендлера. У її очах майнув яскравий вогник, а потім вона дружелюбно посміхнулася.

— Але ж ми не знайомі... чи добре це буде? — з сумнівом промовила вона.

— Нічого поганого в цьому немає, — сказав він просто. — Я сам вам відрекомендуюсь... дозвольте... містер Тауерс Чендлер. Після обіду, який я спробую зробити якомога приємнішим, я скажу вам “На добраніч!” або проведу вас до ваших дверей, — як вам більше сподобається.

— Але Господи, у цій старій сукні та капелюшку! — сказала дівчина, глянувши на бездоганне вбрання Чендлера.

— Це не має ніякого значення,— радісно сказав Чендлер.— Я певен, що ви чарівніші у вашій сукні, ніж будь-яка з дам, яких ми побачимо, у найвитонченішому вечірньому туалеті.

— Нога в мене ще справді болить, — призналась дівчина, обережно спробувавши ступити. — Я, мабуть, прийму ваше запрошення, містер Чендлер. Можете звати мене... міс Меріан.

— У такому разі ходімо, міс Меріан, — сказав молодий архітектор весело, але з бездоганною чемністю, — вам не доведеться йти далеко. На наступному кварталі є хороший та дуже пристойний ресторан. Зіпріться на мою руку... ось так... і помалу підемо. Нудно обідати на самоті. Я навіть трохи радий, що ви посковзнулися на льоду.

Коли їх посадовили за гарно сервірований столик і послужливий офіціант нахилився, чекаючи їх розпоряджень, Чендлер відчув справжнє блаженство, яке давали йому його періодичні вилазки.

Цей ресторан не був таким розкішним і претенціозним, як той далі по Бродвею, де він звичайно обідав, але мало в чому поступався йому. За столиками сиділо немало відвідувачів, вигляд яких промовляв про їх багатство, тихо грав оркестр, не заважаючи одержувати насолоду від приємної бесіди, а кухня та обслуговування були понад усяку критику. Його супутниця навіть у своєму дешевому капелюшку та сукні трималася з такою гідністю, яка додавала щось особливе до природної краси її обличчя та фігури. А коли вона дивилась на Чендлера, який був пожвавлений, але стриманий, у його схвильовані, чесні блакитні очі, на її чарівному личку з’являвся вираз дуже близький до захоплення.

І тут Тауерса Чендлера охопило безумство Манхеттена[257], шаленство суєти та самовихваляння, бацила хвастощів і провінціальна чума дешевого позерства. Він на Бродвею, оточений шиком і розкошами, і було кому подивитись на нього. На цій комедійній сцені він вирішив у свій один вечір зіграти роль метелика моди та нероби з грошима і смаком. Він був відповідно вдягнений для цієї ролі, і його ангели-хранителі не мали досить сили, щоб перешкодити йому зіграти її.

І він почав брехати міс Меріан про клуби, банкети, гольф і верхову їзду, псарні, котильйони[258] і поїздки за кордон, він навіть зробив кілька натяків на власну яхту, яка нібито стояла у Ларчмонті. Помітивши, що його пусті балачки справляють на дівчину велике враження, він додав до них кілька імпровізованих вигадок про величезне багатство та запросто згадав кілька імен, які обиватель вимовляє з шанобливим благоговінням. Цей короткий вечір належав Чендлеру, і він витискував з нього все, що, на його думку, було найкращим. І все ж через туман самозакоханості, який заслав від нього весь світ, він раз чи два побачив чисте золото серця цієї дівчини.

— Цей спосіб життя, про який ви говорите, — сказала вона, — здається таким пустим та безцільним! Невже ви не знайдете у світі такої праці, яка могла б вас більше зацікавити?

— Праця! — вигукнув він.— Мила моя міс Меріан, подумайте тільки про те, що вам щодня треба переодягатися для обіду, робити на день з півдюжини візитів, що на кожному розі стоїть полісмен, готовий стрибнути у ваше авто і потягти вас до участку, як тільки ви перевищите швидкість віслюка. Ми, нероби, і є найпрацьовитіші люди у світі!

Обід закінчився, офіціант одержав щедру винагороду, обоє вийшли з ресторану і дійшли до того рогу, де вони познайомились. Міс Меріан йшла тепер дуже добре, було майже не помітно, що вона шкутильгає.

— Дякую вам за приємно проведений час,— сказала вона щиро. — Тепер мені треба бігти додому. Мені дуже сподобався обід, містер Чендлер.

Сердечно посміхаючись, він потис їй руку і сказав щось відносно партії в бридж у своєму клубі. Може, хвилину він дивився, як вона поквапливо йшла у напрямку на схід, потім покликав візника і поволі поїхав додому.

У своїй холодній кімнатці Чендлер зняв свій вечірній костюм і поклав його відпочивати на шістдесят дев’ять днів. Потім він замислився.

— Вона чудова дівчина! — промовив він до себе. — І, присягаюсь, вона порядна, хоч їй і доводиться самій заробляти на хліб. Може, якби я сказав їй правду, а не всі оті дурниці, ми могли б... Хай йому чорт! Треба ж було підроблятися під костюм.

Так говорив дикун, народжений та вихований у вігвамах племені манхеттенців.

Залишивши свого компаньйона, дівчина поспішила на схід і через два квартали опинилась біля красивого та солідного особняка, який виходив на авеню, що є головною магістраллю Мамони[259] та сонму допоміжних богів. Вона поквапливо увійшла до будинку і піднялась у кімнату, де красива дівчина в елегантному домашньому платті стурбовано виглядала у вікно.

— Ах ти, шибайголова! — вигукнула вона, коли її сестра увійшла. — Доки ти будеш лякати нас такими витівками? Минуло вже дві години, як ти втекла в цьому старому дранті та капелюшку Мері. Мама так стривожена. Вона послала Луї на машині шукати тебе всюди. Ти погане й дурне дівчисько! Дівчина натиснула на кнопку, і в ту ж мить увійшла покоївка.

— Мері, скажіть мамі, що міс Меріан повернулась.

— Не сварись, сестро. Я тільки збігала до мадам Тео сказати їй, щоб вона замість рожевої прошивки поставила лілову. А цей костюм і капелюшок Мері став мені у нагоді. Я певна, що всі вважали мене продавщицею з магазина.

— Обід уже скінчився, моя мила, ти так запізнилася.

— Я знаю. Я посковзнулась на тротуарі та розтягнула ногу. Я не могла йти, якось дошкутильгала до ресторану і сиділа там, поки не відчула себе краще. От я і забарилась.

Обидві дівчини сиділи біля вікна і дивились на вогні на вулиці та на потік екіпажів, що поспішали по авеню. Молодша схилилася і поклала голову сестрі на коліна.

— Обидві ми вийдемо заміж коли-небудь, — сказала вона замріяно. — У нас стільки грошей, що нам не дозволять розчарувати публіку. Хочеш, сестричко, я розкажу тобі, якого чоловіка я могла б полюбити?

— Кажи вже, вітрогонка, — посміхнулась друга.

— Я могла б полюбити чоловіка з глибокими та ласкавими блакитними очима, який з повагою та люб’язністю ставиться до бідних дівчат, був би красивий та добрий і не пробував би фліртувати. Але я могла б полюбити його тільки тоді, коли б він мав якесь прагнення, мету, намагався зробити якусь корисну роботу. Я б не подивилася, що він бідний і допомогла б йому домогтися успіху. Але, сестро мила, навколо нас тільки люди, які живуть бездіяльним життям, витрачають весь свій час на розваги та клуби, — і такого чоловіка я не могла б полюбити, навіть коли у нього блакитні очі і він завжди такий добрий до бідних дівчат, яких зустрічає на вулиці.

Мебльована кімната[260] ^{Переклад О. Логвиненка}

Непосидющі, метушливі, скороминучі, як сам час, — такі здебільшого мешканці рудувато-цегляних кварталів нижнього Вест-Сайду. Це люди бездомні, але у них є сотні будинків. Вони перепурхують з однієї мебльованої кімнати до іншої, все у них тимчасове — тимчасове житло, тимчасові почування і думки. Вони співають “Мій рідний дім” у ритмі регтайму, свої лари й пенати[261] тягають за собою в картонних коробках, виноградні грона прикрашають гарний капелюшок, а звичайний каучуконос для них — їхнє фігове дерево.

Отож будинки в цьому районі, перебачивши тисячі пожильців, могли б, мабуть, розповісти тисячі історій, ясна річ, переважно невеселих. Та було б дивно, якби після всіх отих бездомних блукальців у будинках не завелося жодного привиду. Одного вечора, коли вже споночіло, серед цих потрісканих і облуплених рудих осель ходив якийсь хлопець і дзвонив у кожні двері. Біля дванадцятих дверей він поставив свою убогу валізку на сходи і витер з лоба та капелюха пилюку. Дзвінок пролунав ледь чутно, десь далеко-далеко в глибині будинку. На поріг цих уже дванадцятих дверей вийшла господиня. Вона нагадала хлопцеві огидного жирного черв’яка, що виїв усю середину горіха й тепер заманює в порожню шкаралупу їстівних пожильців.

Хлопець запитав, чи немає вільної кімнати.

— Заходьте, — сказала господиня. Голос у неї лунав так, ніби виходив з горла, підбитого хутром. — Є кімната на четвертому поверсі, вікнами у двір, уже тиждень стоїть порожня. Хочете подивитись?

Хлопець рушив услід за нею вгору по сходах. Від тьмяного світла, що йшло невідомо звідки, тіні в коридорах втрачали чіткі обриси. Обоє нечутно ступали по сходах, застелених таким витертим килимом, що від нього, певно, відмовився б тепер навіть верстат, на якому його виткали. Той килим став ніби якимось дерном, виродився в цьому затхлому, похмурому проході в пишний лишайник чи лапатий мох, що пучками поприростав до східців і тепер липне до підошов, мов органічна речовина. На кожному завороті сходів у стіні зяяла порожня ніша. Колись там, видно, стояли квіти. Якщо так, то вони повсихали в цьому нечистому гнилому повітрі. А може, в цих нішах стояли статуї святих, але неважко було собі уявити, як одної темної ночі чорти й чортенята повитягали їх звідти і скинули в нечестиву глибінь якогось мебльованого пекла.

— Оце і є та кімната, — пролунало з хутряного горла хазяйки. Гарна кімната. Вона в мене рідко гуляє. Торік улітку тут жили такі славні люди — ніякого тобі клопоту, і платили наперед, у точно визначений день. А вода он там, в кінці коридора. Три місяці кімнату наймали Спраулз і Муні. Вони актори, грали скетчі. Міс Бретта Спраулз — ви, мабуть, чули про неї... Ні, ні, вона під цим прізвищем тільки виступала в театрі. А шлюбне свідоцтво висіло он там, над комодом, у рамочці. Газ ось тут, і стінних шаф, як бачите, доволі. Така кімната хоч кому сподобається. Вона ніколи довго не гуляє.

— Скажіть, актори часто наймають у вас кімнати? — спитав хлопець.

— Всяк буває. Чимало моїх пожильців працюють у театрі. Аякже, сер, у нас район театральний. А актори ніколи довго не засиджуються на одному місці. Поселяються вони й у мене. Я ж кажу, всяк буває.

Хлопець сказав, що наймає кімнату й заплатить за тиждень наперед. Потім додав, що дуже стомився і вже нікуди не піде. Він відрахував і віддав гроші. Господиня завважила, що кімната прибрана, є навіть вода і рушник. Коли вона зібралась іти, хлопець запитав про те, про що питав уже тисячу разів.

— А таку молоду дівчину, міс Вешнер, міс Елоїзу Вешнер, ви не пригадуєте серед своїх пожильців? Вона, схоже, співає десь у театрі. Така вродлива дівчина, середня на зріст, струнка, коси рудуваті, аж золотаві, а на лівій скроні темна родимка.

— Ні, такого прізвища не пригадую. Ці актори міняють свої імена так само часто, як і кімнати. Всяк буває. Але такої, як ви кажете, не пам’ятаю.

Ні. Щоразу ні, ні, ні. П’ять місяців невпинних пошуків, і все марно. Скільки згаєш часу, скільки обійдеш за день антрепренерів, агентів, студій і кордебалетів, а ввечері театри, від першокласних, де самі зірки, до мюзик-холів, таких дешевих, що йому навіть страшно було знайти там те, чого найбільше сподівався. Він кохав її найдужче на світі і давно шукав. Він був певен, що, відколи вона зникла з дому, це велике, оточене водою місто десь її ховає, але місто — величезна пустеля сипучого піску, який весь час перемішується, провалюється, і ті піщинки, що сьогодні ще на виду, завтра безслідно зникнуть під наносом і мулом. Мебльована кімната зустріла свого нового пожильця кволим спалахом удаваної гостинності, гарячковим, вимученим, байдужим привітанням, схожим на облудну усмішку вуличної дівки. Марево сумнівного комфорту стояло над старими пошарпаними меблями, обірваною парчевою оббивкою канапи та двох стільців, вузьким, завширшки з фут, дешевим дзеркалом між вікнами, над позолоченими рамами з картинами, над металевим ліжком у кутку.

Хлопець нерухомо сидів на стільці, відкинувшись на спинку, а кімната, так ніби вона була одним із поверхів Вавілонської вежі[262], плутано розповідала йому про своїх несхожих одне на одного пожильців.

Строкатий килимок, наче всіяний яскравими квітами прямокутний острівець у тропіках, омивало розбурхане море вичовганих постілок. На обклеєних сірими шпалерами стінах висіли картини, що переслідують з квартири в квартиру всіх бездомних, — “Коханки гугенота”, “Перша сварка”, “Весільний сніданок”, “Псіхея біля водограю”. Цнотливо-сувора лінія обличкування каміна сором’язливо виглядала з-за розв’язної драпіровки, хвацько накинутої навскоси, ніби газовий шарф балерини в танку амазонок. А на самому каміні тулилися, мов на безлюдному острові, жалюгідні уламки катастрофи, покинуті шукачами Щастя, коли вітрило вдачі понесло їх до нового порту — дешевенькі вазочки, портрети актрис, пляшечка з-під ліків, розпарована колода карт.

Один по одному, немов знаки тайнопису, розкривалися ледь помітні сліди довгої вервечки пожильців, що побували в цій мебльованій кімнаті. Витерта латка на килимку перед комодом розповідала, що в тій вервечці траплялися гарні жінки. Невеличкі відбитки пальців на шпалері свідчили про маленьких бранців, що намагалися знайти дорогу до сонця й волі. Чимала зірчаста пляма на стіні, наче вирва від бомби, показувала місце, де розлетілася на друзки повна склянка чи пляшка. На дзеркалі хтось криво нашкрябав алмазом ім’я “Марі”. Здавалося, всіх пожильців цієї кімнати доводив до нестями якийсь гнів — може, вони втрачали терпець через обурливу байдужість цієї кімнати і зривали на ній-таки свою злість. Меблі були порізані, пошарпані, з канапи загрозливо стриміли пружини, і вони скидалися на бридке чудовисько, що застигло в страшних корчах. Під час якогось великого гармидеру від каміна відколовся чималий шматок мармуру. Кожна мостина стогнала й рипіла по-своєму, так ніби скаржилася на свої, більш нікому не відомі страждання. Не вірилося, що всі ці рани і шкоду заподіяли кімнаті люди, які хоч і не довго, а все ж таки називали її своєю. А втім, може, їхню злість розпалив ошуканий, затамований, однак іще живий інстинкт рідного кутка, обурення і гнів на зрадливих домашніх богів.

Бо свою власну домівку, бодай найубогішу, ми й прибиратимемо, і прикрашатимемо, і любитимемо.

Новий молодий пожилець сидів на стільці й байдуже прислухався до цих думок, що непомітно соталися в його свідомості. А тим часом до кімнати вже поволі стікалися мебльовані звуки та запахи. З однієї кімнати долинав нестримний, уривчастий, сиплий сміх; з інших — монолог сварливої жінки, стукіт гральних костей, колискова пісня, приглушений плач, а над головою захоплено бриніло банджо. Десь грюкали двері; раз у раз гуркотіли поїзди надземної залізниці, у дворі на паркані жалісно нявчав кіт. І хлопець вдихав подих цього будинку — навіть не запах, а вільготний присмак — холодні, терпкі, прокислі, наче з льоху, випари, змішані з смородом лінолеуму та пліснявого гнилого дерева.

І раптом, поки він отак сидів, кімнату наповнили густі солодкуваті пахощі резеди. Вони залетіли сюди, немов їх приніс рвучкий порив вітру, такі навальні, духмяні, виразні, що здавалися майже живими, якимись перелітними птахами. І хлопець вигукнув: “Що, кохана?” — так ніби його хтось покликав. Потім він скочив на ноги й озирнувся. Густий запах напливав на нього, огортав його. Хлопець простяг руки схопити його, всі почуття у нього враз змішалися й переплутались. Хіба може запах так владно кликати людину? Ні, то був, без сумніву, звук. Але тоді, виходить, звук торкнувся його, ніжно до нього пригорнувся?

— Вона тут була! — вигукнув хлопець і заметався по кімнаті, сподіваючись знайти хоч якісь, бодай найменші її сліди. Він знав, що впізнає кожну дрібничку, яка їй належала або до якої вона торкалась. А оцей п’янкий дух резеди, запах, який вона так любила, її запах — звідки він?

Кімната була прибрана абияк. На застеленому м’ятою серветкою комоді валялося з півдесятка шпильок для волосся — цих німих, майже непомітних супутників усіх жінок, — жіночого роду, невизначеного виду, хтозна-якого часу. Хлопець не затримався біля шпильок, розуміючи, що вони все одно вперто мовчатимуть. У шухляді комода він знайшов невеличку розірвану хустинку і притис її до обличчя. Хустинка гостро й зухвало тхнула геліотропом; хлопець кинув її на підлогу. В другій шухляді він натрапив на кілька різних ґудзиків, театральну програмку, ломбардну квитанцію, два шматочки солодкого зефіру та сонник. В останній шухляді лежав чорний атласний бант, і хлопцеві на мить перехопило дух. Але чорний атласний бант — це теж скромна, позбавлена всяких ознак прикраса будь-якої жінки й нічого не розповість.

І тоді він пішов по кімнаті, як собака по сліду — оглядав стіни, ставав навкарачки й придивлявся до настовбурчених ріжків постілки, обшукав столи й камін, портьєри і завіски, перехняблену шафку в кутку. Він усе шукав якогось знаку, негоден повірити, що вона тут, поруч, недалеко, довкола, в ньому, над ним, горнеться до нього, благає, так болісно волає до його свідомості, що навіть його почування відгукнулися на той поклик. І він знов відповів їй уголос:

— Я тут, кохана! — і обернувся.

Але його широко розплющені очі побачили тільки порожнечу, бо він іще не вмів у запаху резеди розрізняти обриси, барви, кохання і простягнені руки. О Господи! Звідки ж цей запах, і відколи це пахощі почали кликати людським голосом? І хлопець заходився шукати далі.

Він порпався в кутках, зазирав у щілини, знаходив корки та сигарети і байдуже, зневажливо відкидав їх геть.

Та ось у складці постілки йому трапився недокурок сигари, і він, люто, грубо вилаявшись, розтоптав його підбором. Хлопець ніби просіював усю кімнату, з кутка у куток, крізь сито. І знаходив похмурі й ганебні рядки про десятки блукачів-пожильців. Але тієї, яку шукав, яка, можливо, жила тут, дух якої, здавалося, витав у цій кімнаті, не знаходив і сліду.

Тоді він згадав про господиню.

Із запрудженої привидами кімнати хлопець збіг сходами вниз до дверей, з-під яких вибивалася смужка світла. На його стук вийшла господиня.

— Скажіть, — благально промовив він, ледь стримуючи збудження, — хто жив у тій кімнаті до мене?

— Гаразд, сер, можу розповісти вам іще раз. Отже, так: жили там, як я й казала, Спраулз і Муні, Міс Бретта Спраулз — це так її звали в театрі, а насправді — місіс Муні. У мене живуть тільки порядні люди, це знають усі. І шлюбне свідоцтво висіло в рамочці, на цвяшку, над...

— А що вона за жінка була та міс Спраулз? Тобто яка вона була з себе?

— Ну, чорнява, сер, невисока, повненька, обличчя таке кумедне. Вона виїхала минулого вівторка.

— А до них?

— А до них жив один джентльмен, він мав справу з підводами і перевозками. Поїхав і не заплатив за цілий тиждень. До нього була місіс Краудер з двома дітьми, вона прожила у мене чотири місяці. А ще раніше був старий містер Дойл — за нього платили його сини. Він наймав кімнату аж півроку. От вам уже й цілий рік, сер, а хто жив ще раніше, я не пригадую. Хлопець подякував і спроквола рушив назад до своєї кімнати. Тепер вона стояла мертва. Того, що змусило її ожити, більше не було. Пахощі резеди щезли. Натомість у кімнаті панував давній, затхлий дух вкритих пліснявою меблів, дух складського приміщення.

Спалах надії спопелив його сили. Хлопець сидів, утупившись очима в жовте, сичаве газове світло. Згодом підійшов до ліжка й почав дерти простирадла на стьожки. Далі дістав ножа й лезом щільно законопатив усі шпарини на вікнах і в дверях. Зробивши це, він погасив світло, потім відкрив газ і вдячно простягся на ліжку.

Цього вечора йти по пиво була черга місіс Мак-Куль. Вона взяла кухву, принесла пива і тепер сиділа з місіс Парді в одному з тих підземель, де збираються власники квартир і де черв не вмирає[263].

— А я віддала сьогодні оту кімнату на четвертому поверсі, похвалилася місіс Парді, схиляючись над цілою шапкою піни. Ту, що вікнами у двір. Якийсь молодий хлопець найняв. І вже ліг спати, години зо дві тому.

— Та що ви кажете, місіс Парді?! — захоплено вигукнула місіс Мак-Куль. — Невже таки віддали? Просто дивно, як ви, люба, вмієте зробити, щоб у вас наймали такі кімнати. А ви ж йому сказали, що там?.. — закінчила вона хрипким, таємничим шепотом.

— Мебльовані кімнати, — мовила місіс Парді найхутрянішим своїм голосом, — на те і є, щоб їх наймали. Я нічого йому не сказала, місіс Мак-Куль.

— І правильно зробили, люба. Бо ми тільки з того й живемо, що здаємо в найми кімнати. А ви маєте голову на в’язах, люба! Стільки є таких людей, котрі нізащо не поселяться в кімнаті, як узнають, що там хтось наклав на себе руки, та ще в ліжку.

— Ох, правду кажете, місіс Мак-Куль, жити всім якось треба, — зітхнула місіс Парді. — Атож, люба, треба. Що так, то так. Це ж сьогодні якраз тиждень, як я помагала вам прибирати покійну. Гарненька така. І чого ото було труїти себе газом? І з личка така мила...

— Та гарненька, далебі, це ви правду кажете, — погодилася, хоч і осудливо, місіс Парді. — Тільки ота родимка на лівій скроні трохи той... Наливайте собі ще, місіс Мак-Куль!

Короткий тріумф Тільді[264] ^{Переклад Ю. Іванова}

Якщо ви не знаєте “Закусочної та родинного ресторану” Богля, ви багато втратили. Бо коли ви один з тих щасливих, хто їсть дорогі обіди, вам слід було б поцікавитись, як споживає продовольство друга половина людства. Коли ж ви належите до тієї половини, для якої поданий офіціантом рахунок є подією, то вам слід познайомитися з Боглем, бо там ви одержите за свої гроші те, що вам належить (принаймні по кількості).

Ресторан Богля міститься на головній магістралі буржуазного кварталу, бульварі Брауна-Джонса-Робінсона — на Восьмій авеню. У залі два ряди столиків, по шість у кожному ряду. На кожному столику стоїть судок, а в ньому пляшечка з різними приправами. З перечниці можна витрусити хмарку чогось меланхолійного, без смаку, як вулканічний пил. Можете й не чекати, що вам пощастить добути що-небудь із сільниці. Навіть людина, здатна витиснути червоний сік з білої ріпи, зазнає поразки, якщо захоче видобути сіль з Боглевої сільниці. На кожному столі стоїть також пляшечка підробки під той самий чудовий соус, що виготовляється “за рецептом одного індійського раджі”.

За касою сидить Богль, холодний, повільний, грізний і корисливий, він приймає гроші. Виглядаючи з-за гори зубочисток, Богль дає вам здачу, наколює ваш чек і уривчасто, наче жаба, кидає вам кілька слів про погоду. Найкраще — не ризикувати і обмежитися підтвердженням його метеорологічних висновків. Ви не друг Богля, ви тільки випадковий відвідувач — прийшли до нього поїсти і, можливо, не зустрінетеся з ним до того дня, коли сурма Гавриїла скличе всіх на останній обід[265]. Так от, беріть здачу і йдіть собі — хоч до дідька. Так думає Богль.

Їжу відвідувачам Богля подавали дві офіціантки та Голос. Одну офіціантку звали Ейлін. Вона була висока, красива, жвава, привітна й уміла позубоскалити. Її прізвище? У ресторані Богля потреби у прізвищах було не більше, ніж у полоскальницях для рук.

Ім’я другої офіціантки було Тільді. Чому неодмінно Матільда? Вслухайтесь іще раз: Тільді, Тільді. Тільді була кремезна, некрасива і надто прагнула всім догодити. Перечитайте останнє речення разів два-три — і ви впевнитесь, що повторення в ньому має певний сенс.

Голос у ресторані Богля був невидимкою. Він виходив з кухні і не вражав оригінальністю. Це був неосвічений Голос, який задовольнявся простим повторенням кулінарних вигуків офіціанток.

Сподіваюсь, вам не набридне слухати, коли я знову нагадаю, що Ейлін була красива. Якби вона наділа вбрання на кількасот доларів та пройшлася в ньому на Великдень по вулиці, і ви б побачили її, то й самі поспішили б сказати те саме. Відвідувачі ресторану Богля були її рабами. Вона вміла обслуговувати відразу шість столиків. Ті, що квапилися, стримували своє нетерпіння заради насолоди помилуватись її швидкими руками та граціозною поставою. Ті, що вже кінчали їсти, знову замовляли що-небудь, щоб довше побути в сяйві її усмішок. Кожен чоловік, — а відвідувачі були переважно чоловіки, — намагався справити на неї враження. Ейлін уміла обмінюватись жартами одночасно з дюжиною клієнтів і робила це з успіхом. Кожна її усмішка влучала, як дробинки з дробовика, в багато сердець. І в той же час вона проявляла чудеса спритності, подаючи на столи свинину з квасолею, рагу, яєчню, ковбасу з пшеничним соусом та багато інших страв у сковородах і сотейниках. Ці бенкети, флірт і веселі дотепи робили ресторан Богля дуже схожим на салон, у якому Ейлін грала роль мадам Рекам’є[266].

Навіть випадкові клієнти захоплювались чарівною Ейлін, а постійні відвідувачі були просто закохані в неї. Між ними було серйозне суперництво. Ейлін могла б проводити час із своїми залицяльниками хоч кожного вечора. Щонайменше двічі на тиждень хтось із них водив її в театр чи на танці. Один гладкий джентльмен, якого вони з Тільді прозвали між собою Кабаном, подарував їй перстень з бірюзою. Другий, що працював у ремонтній майстерні трамвайної компанії і дістав прізвисько Нахаба, збирався подарувати їй пуделя, як тільки його брат-візник одержить підряд на Дев’ятій вулиці. А мужчина, який завжди їв свинячу порібрину з шпинатом і казав, що він біржовий маклер, запросив її на “Парсифалю”.

— Я не знаю, де це “Парсифаль”[267], — завважила Ейлін, обговорюючи все з Тільді, — але я не зроблю й стібка на своїй дорожній сукні, доки у мене на пальці не буде обручки. Правильно чи ні?

А Тільді...

У ресторані Богля, повному випарів, балаканини та запаху капусти, розігрувалась душевна трагедія. До Тільді, незграбної, з приплюснутим носом, волоссям кольору соломи та ластовинням на обличчі, ніхто ніколи не залицявся. Чоловіки не проводжали її поглядом, коли вона бігала туди й сюди по ресторану, за винятком тих випадків, коли вони, голодні, як вовки, шукали очима замовлену страву. Жоден з них не загравав з нею, викликаючи на кокетливий обмін дотепами. Жоден з них не жартував з нею вранці, як з Ейлін, і, коли траплялися якісь затримки з сніданками, не казав їй, що вона, певно, вчора пізно гуляла й тому сьогодні така млява. Жоден не подарував їй персня з бірюзою і не кликав її в мандрівку до таємничого, далекого “Парсифалю”.

Тільді була хороша офіціантка, і чоловіки терпіли її. Ті, що сиділи за її столиками, говорили до неї короткими цитатками з меню, а потім уже зовсім іншим, медовим голосом зверталися до красуні Ейлін. Вони нахилялися, сидячи на стільцях, щоб десь за Тільді побачити Ейлін і щоб її краса обернула їхню яєчню з салом на амброзію[268].

І Тільді задовольнялася своїм становищем скромної трудівниці, до якої ніхто не залицяється, аби тільки Ейлін діставалися лестощі та схиляння. Приплюснутий ніс був вірнопідданим короткого грецького носика. Вона була другом Ейлін і раділа, коли бачила, як Ейлін панує над серцями і відвертає увагу чоловіків від смачного пирога та лимонного крему.

Але у всіх нас, навіть зовсім невродливих, десь глибоко під поцяткованою ластовинням шкірою і волоссям кольору соломи криється мрія про принца або принцесу, які прийдуть не для когось, а тільки для нас.

Якось уранці Ейлін прийшла на роботу з підбитим оком, і Тільді так співчувала їй, що того співчуття було б досить, аби вилікувати будь-які хвороби очей.

— Уяви собі, якийсь нахаба, — пояснювала Ейлін, — учора ввечері, коли я поверталась додому, причепився до мене на розі Двадцять третьої та Шостої вулиць. Але не на таку напав! Я відшила його як слід, і він одчепився. А потім виявилося, що він ішов за мною і на Вісімнадцятій знову спробував приставати. Я як мазнула його просто в морду! Тоді він мені й підбив око. Воно справді має жахливий вигляд, Тіль? Як мені прикро, що містер Нікольсон побачить це, коли о десятій прийде пити чай з кексом.

Тільді слухала розповіді про цю пригоду, затамувавши подих від захоплення. Жоден мужчина ніколи й не пробував приставати до неї. На вулиці вона була в цілковитій безпеці в будь-який час усі двадцять чотири години. Яке це, мабуть, блаженство, коли мужчина пристає до тебе і від любові підбиває тобі око!

Серед відвідувачів ресторану Богля був юнак на прізвище Сідерс, який працював у пральні. Містер Сідерс був худий та білявий, і здавалося, що його тільки-но висушили та накрохмалили. Він був надто сором’язливий, щоб добиватись уваги Ейлін, тому звичайно сідав за один з столиків Тільді, прирікаючи себе на мовчанку і варену рибу.

Одного разу містер Сідерс прийшов трохи напідпитку. В ресторані було тільки два чи три відвідувачі. Покінчивши з рибою, містер Сідерс підвівся, обняв Тільді за талію, гучно й безцеремонно поцілував її, вийшов на вулицю, показав своїй пральні дулю і подався в пасаж, де були всілякі атракціони, опускати центи в гральні автомати. Тільді на мить скам’яніла, потім до її свідомості дійшло, що Ейлін погрожує їй пальцем і каже:

— Оце так Тіль, от ти яка! Ну й хитрюга! Так ти відіб’єш у мене всіх моїх хлопців. Доведеться мені за тобою стежити, моя мила.

І ще одна думка засяяла у свідомості Тільді. Ця дівчина з безнадійної, тихої поклонниці вмить перетворилась у таку ж дочку Єви, як всемогутня Ейлін. Вона сама тепер стала Цірцеєю[269], мішенню для стріл Купідона[270], сабінянкою[271], яка повинна стерегтися, коли римляни бенкетують. Мужчина визнав її талію привабливою, а її губи бажаними. Цей стрімкий, закоханий Сідерс, здавалося, вчинив з нею за одну мить таке чудо, як роблять у пральні. Він зняв з неї ряднину непривабливості, виправ, висушив, накрохмалив, випрасував і дав їй легке, прозоре, вишиване вбрання, гідне самої Венери[272].

Ластовиння на щоках Тільді зникло в полум’ї рум’янцю. Тепер Цірцея і Психея[273] виглядали з її променистих очей. Навіть саму Ейлін ніхто не обіймав і не цілував в ресторані у всіх на очах.

Тільді не могла втримати в собі цю чудову таємницю. В хвилину короткого затишшя вона підійшла і стала біля каси, де сидів Богль. Очі її сяяли, вона старалася говорити так, щоб у її словах не чути було гордості або хвастощів.

— Один джентльмен сьогодні образив мене, — сказала вона. — Він обняв мене за талію і поцілував.

— Справді? — спитав Богль, на мить відхиливши забрало своєї діловитості. — З наступного тижня ви одержуватимете на долар більше.

Коли в ресторані знову було повно відвідувачів, Тільді, подаючи страви знайомим, кожному казала скромно, як жінка, чиї принади не потребують підтвердження:

— Один джентльмен образив мене сьогодні в ресторані. Він обняв мене за талію і поцілував.

Ті сприймали це признання по-різному: одні недовірливо, другі поздоровляли її, треті почали засипати її жартами, які досі призначалися тільки Ейлін. А серце Тільді сповнювалося щастям — на обрії сірої рівнини, по якій вона так довго блукала, з’явилися вежі романтики.

Два дні містер Сідерс не приходив. За цей час Тільді твердо стала на позицію жінки, до якої залицяються. Вона накупила стрічок, зробила таку саму зачіску, як у Ейлін, і затягнула свою талію ще на два дюйми. Їй ставало і моторошно, й приємно від самої думки про те, що містер Сідерс може вдертися до ресторану і застрелити її з пістолета. Він, мабуть, безнадійно закоханий у неї, а ці палкі закохані завжди страшенно ревниві. Навіть у Ейлін ніхто не стріляв з пістолета. І Тільді вирішила, що краще було б, щоб він не стріляв у неї; вона ж завжди була вірною подругою Ейлін і не хотіла затьмарити свою подругу.

На третій день о четвертій годині дня містер Сідерс прийшов. За столиками не було нікого. В глибині ресторану Тільді накладала гірчицю, а Ейлін різала пиріг. Містер Сідерс підійшов до них.

Тільді підвела очі й побачила його. Їй перехопило подих, і вона притисла до серця ложку, якою накладала гірчицю. Її волосся було пов’язане червоним бантом, на шиї видніла емблема Венери з Восьмої авеню — блакитне намисто з символічним срібним сердечком.

Містер Сідерс червонів та ніяковів. Одну руку він засунув у кишеню штанів, а другу — у свіжий пиріг з гарбузом.

— Міс Тільді, — мовив він, — я хочу просити вибачення за те, що зробив того вечора. Правду кажучи, я тоді добряче хильнув, а то ніколи не дозволив би собі таке. Я б ніколи з жодною жінкою так не вчинив би, якби був тверезий. Сподіваюсь, міс Тільді, що ви приймете моє вибачення й повірите, що я б ніколи цього не зробив, якби не був п’яний і не тямив, що роблю.

Виголосивши цю захисну промову, містер Сідерс позадкував до дверей і вийшов, відчуваючи, що загладив свою провину.

А Тільді за рятівною ширмою схилила свою голову на стіл і серед кружалець масла та чашок для кави виплакала біль свого серця. Виплакала й повернулася знову на сіру рівнину, де блукають такі, як вона, — з приплюснутими носами і волоссям кольору соломи. Вона зірвала з своєї зачіски червоний бант і кинула його на підлогу. Вона глибоко зневажала Сідерса. Його поцілунок видався їй тоді поцілунком сміливого казкового принца, який прийшов, щоб розбудити зачаровану країну сну і пустити в рух її годинники. Насправді ж той поцілунок був п’яний і випадковий. Фальшива тривога не сполохнула придворних, і Тільді назавжди судилося лишатися сплячою красунею.

Але не все ще було втрачено. Ейлін обняла її, червона рука Тільді намацала спочатку кружальця масла, а потім руку Ейлін і відчула теплий дружній потиск.

— Та ну його, не переживай, Тіль, — сказала Ейлін, яка не зовсім розуміла її. — Сідерс, у якого і обличчя схоже на ріпу, не вартий цього. Якби він був хоч трошки джентльмен, то ніколи б не вибачився.

Маятник[275] ^{Переклад М. Дмитренка}

— Вісімдесят перша вулиця... Виходьте кому треба! — закричав пастух у синьому мундирі.

Отара баранів-пасажирів вилізла з вагона, на її місце влізла друга, така сама отара. Дзінь-дзінь! Вагони для перевезення худоби Манхеттенської надземної залізниці з гуркотом покотили далі, а Джон Перкінс разом з усією випущеною на волю отарою спустився по сходах на вулицю.

Джон повільно рушив у напрямку до своєї квартири. Повільно, бо в лексиконі його повсякденного життя не було таких слів, як “а що як?”. Ніякі сюрпризи не ждуть чоловіка, що вже два роки як одружений і живе в дешевій квартирі. Дорогою Джон Перкінс з похмурим цинізмом, пригнічений, уявляв собі близьке закінчення цього нудного дня.

Кеті зустріне його біля дверей поцілунком, що пахне кольдкремом та ірисками. Він зніме пальто, сяде в тверде, мов брук, крісло і прочитає у вечірній газеті про росіян та японців, яких убила смертоносна фантазія газетярів. На вечерю буде тушковане м’ясо, салат, засмажений таким соусом, яким можна чистити взуття, — до того ж з гарантією, що шкіра не порепається і не зіпсується, — компот з ревеня і пляшка густого полуничного сиропу, який почервонів від того, що на етикетці написано “Чистий”. Після вечері Кеті покаже йому новий квадратик на пошитій з клаптів ковдрі — цей клаптик тканини їй дав продавець льоду, відрізавши його з широкого кінця свого галстука-самов’яза. О пів на восьму вони позастеляють меблі газетами, щоб ловити шматки штукатурки, які сипатимуться із стелі, коли товстун у квартирі над ними почне робити фізичні вправи. Рівно о восьмій Хіккі й Муні, естрадна парочка (без ангажементу) в квартирі навпроти, поступляться ніжному впливові delirium tremens[276] і почнуть перекидати стільці, не знати чого уявивши, ніби антрепренер Хеммерстайн женеться за ними з контрактом на п’ятсот доларів на тиждень. Потім добродій з будинку по той бік двора-колодязя сяде біля вікна з своєю флейтою; газ, як і щоночі, почне весело вириватися на волю; кухонний ліфт зіскочить з полозків; двірник ще раз прожене за річку Ялу[277] п’ятьох дітлахів місіс Зановицької; дама в блідо-зелених туфлях легко збіжить із скайтер’єром униз і наклеїть над своїм дзвінком і поштовою скринькою папірець з прізвищем, яке вона бере собі по четвергах, і вечірнє життя прибуткового будинку Фрогмора потече усталеним звичаєм.

Джон Перкінс знав, що все буде саме так. І ще він знав, що о чверть на дев’яту він, посміливішавши, візьме капелюх, а його дружина роздратовано скаже такі слова:

— Куди це ти зібрався, Джоне Перкінсе, хотіла б я знати?

— Думаю заглянути до Мак-Клоскі, — відповість він, — зіграти партію-другу на більярді.

Останнім часом у Джона Перкінса це ввійшло у звичку. О десятій чи об одинадцятій він повертався додому. Іноді Кеті вже спала, іноді чекала на нього, готова розтопити в тиглі свого гніву ще трохи позолоти із сталевих ланцюгів шлюбного життя. За такі речі Купідону ще доведеться відповідати, коли він стане на божий суд із своїми жертвами з прибуткового будинку Фрогмора.

Цього вечора Джон Перкінс, відчинивши двері, натрапив на неймовірне порушення повсякденності. Кеті не зустріла його солоденьким поцілунком. У квартирі був лиховісний безлад. Речі Кеті були розкидані. Туфлі валялися посеред кімнати, щипці для завивки, банти, нічна сорочка, коробка з пудрою все лежало впереміш на комоді та стільцях. Це аж ніяк не було схоже на Кеті. А коли Джон побачив гребінець, на якому заплуталась кучерява хмарка її каштанового волосся, в грудях у нього похололо. Кеті, видно, страшенно хвилювалась і поспішала, бо звичайно вона дбайливо ховала зняте з гребінця волосся в голубу вазочку на каміні, щоб коли-небудь зробити з нього шиньйон — мрію кожної жінки.

На видному місці, прив’язаний до газового ріжка мотузкою, висів складений папірець. Джон схопив його. Це була записка від його дружини. Там було написано:

За два роки подружнього життя він і Кеті не провели нарізно жодної ночі. Джон спантеличено перечитував записку ще й ще. Заведений раз назавжди незмінний порядок був порушений, і це приголомшило Джона.

На стільці, навіюючи своєю пусткою та безформністю смуток, висів жіночий халат з чорними цятками — його Кеті завжди надівала, подаючи на стіл. Її будній одяг похапки був розкиданий де попало. Паперовий пакетик з її улюбленими ірисками лежав нерозв’язаний. На підлозі валялася розгорнута газета з чотирикутною діркою в тому місці, де було вирізано розклад руху поїздів. Усе в кімнаті свідчило про втрату, про те, що сама її сутність зникла, що з тої кімнати відлетіли і душа, й життя. Джон Перкінс стояв серед мертвих руїн, і дивне почуття безмежної самотності закрадалося йому в серце. Він заходився, як умів, наводити в квартирі лад. А коли доторкнувся до одягу Кеті — затремтів од якогось жаху. Раніше йому ніколи не спадало на думку, як би він жив без Кеті. Вона так злилася з його життям, що стала немов повітря, яким він дихав, — необхідною, хоч і зовсім непомітною. І ось тепер вона, не попередивши його, поїхала, щезла, пропала, наче її ніколи не було. Зрозуміло, це всього на кілька днів, щонайбільше на тиждень чи два, але йому вже здавалося, ніби сама смерть показала пальцем на його надійний й затишний прихисток.

Джон витягнув з льодовні холодну баранину, зварив каву і самотньо сів до вечері віч-на-віч із безсоромним твердженням про чистоту полуничного сиропу. Серед утрачених благ яскравими привидами йому являлися тушковане м’ясо і салат, засмачений коричневим кремом для взуття. Його домівку зруйновано. Хвора на ангіну теща занапастила його хатнє вогнище. Самотньо повечерявши, Джон умостився біля вікна. Курити йому не хотілося. За вікном гуркотіло місто, закликало його кинутись у вир шалених розваг. Ніч належала йому. Він може піти куди завгодно, вільно, як перший-ліпший безтурботний холостяк, торкнути струни насолод, і ніхто ні про що його не спитає. Він може пити-гуляти, вештатися казна-де, парубкувати хоч до ранку, і сердита Кеті не чекатиме на нього з важкою чашею, повною гіркого осадку від його гуляння.

Може, якщо захоче, із своїми друзями-волоцюгами грати у Мак-Клоскі на більярді доти, поки проміння Аврори не затьмарить своїм світлом електричних лампочок. Узи Гіменея, що завжди стримували його, навіть тоді, коли від прибуткового будинку Фрогмора вернуло з душі, тепер ослабли — Кеті поїхала.

Джон Перкінс не звик аналізувати свої почуття. Але сидячи у вітальні (розміром десять на дванадцять футів), де вже не було Кеті, він точно знав, чого йому так незатишно. Тепер він розумів, що Кеті конче потрібна йому для щастя. Його почуття до неї, заколисані одноманітною буденщиною, враз прокинулися, коли її не стало. Та й хіба не втокмачують нам з допомогою приказок, проповідей і байок, що ми починаємо цінувати пісню нібито тільки тоді, як солодкоголоса пташка полетить геть, хіба не навіюють щось таке не в менш барвистих і правильних висновках?

“Дурень я, дурень, — розмірковував Джон Перкінс. — Просто соромно, як я ставлюся до Кеті. Щовечора йду з дому, граю на більярді і випиваю чарку замість того, щоб посидіти з нею. Бідолашна дівчина сумує тут сама, без ніяких розваг, а я взяв собі таку моду! Джоне Перкінсе, ти останній гультіпака. Але я виправлюсь, моя дівчинка буде мною задоволена. Поведу її в ресторан, нехай розважиться. І від цієї миті й знати не хочу про Мак-Ююскі та його завсідників”.

А за вікном гуркотіло місто, закликаючи Джона Перкінса пристати до танку Момуса. У Мак-Клоскі приятелі заганяли кулі в лузи, тренуючись перед вечірньою грою. Але ні втіхи й насолоди, ні стукотіння більярдних київ не спокушали сповнену каяття душу осиротілого Перкінса. У нього забрали його власність, якої він не цінував, яку скоріше навіть зневажав, і тепер йому бракувало її. Охоплений каяттям, Перкінс міг би простежити свій родовід аж до того чоловіка, якого звали Адам і якого херувими витурили з фруктового саду.

Праворуч од Джона Перкінса стояв стілець. На ньому висіла синя Кетіна кофтина. Вона ще немов зберігала обриси її тіла. На рукавах видніли характерні тонкі брижі, що утворилися від руху її рук, — то вона працювала, щоб йому було зручно і приємно. Від кофтини линув ледь чутний, але виразний аромат дзвіночків. Джон узяв її в руки і довго й пильно роздивлявся байдужий маркізет. А от Кеті ніколи не була байдужою. Сльози — так, сльози — набігли Джонові Перкінсу на очі. Коли вона повернеться, все буде інакше. Він віддячить їй за свою неуважність. Хіба варте чогось життя без неї?

Двері відчинилися. В кімнату ввійшла з маленьким саквояжем Кеті. Джон отетеріло витріщився на неї.

— Ох, яка я рада, що повернулась, — мовила Кеті. — Мама не дуже хвора. Сем зустрів мене на станції і сказав, що у неї було просто невеличке загострення хвороби і що все минулося після того, як вони дали телеграму. От я й повернулась найближчим поїздом. Умираю — хочу кави.

Ніхто не чув клацання й скреготу зубчастих коліс, коли механізм третього поверху прибуткового будинку Фрогмора знову запрацював відповідно до заведеного порядку. Паси стали на місце, пружину полагоджено, передачу відрегульовано, і колеса закрутилися, як і раніше.

Джон Перкінс глянув на годинник. Було чверть на дев’яту. Він узявся за капелюх і подався до дверей.

— Куди це ти зібрався, Джоне Перкінсе, хотіла б я знати? — роздратованим тоном спитала Кеті.

— Думаю заглянути до Мак-Клоскі, — відповів Джон, — зіграти з хлопцями партію-другу на більярді.

Закупник із Кактус-Сіті[278] ^{Переклад В. Мусієнка}

Дуже добре, що здоровий клімат Кактус-Сіті, штат Техас, не сприяє простудам і нежиті, бо чхати на розташований там універсальний магазин “Наварро і Платт” було б просто безглуздо.

Двадцять тисяч мешканців Кактус-Сіті щедро сиплють долари, купуючи все, що душа забажає. І той дощ напівкоштовних монет майже повністю падає на “Наварро і Платта”. Цей магазин, величезна цегляна споруда, займає площу, якої вистачило б для випасу десятка овець. У “Наварро і Платта” можна купити краватку із шкіри гримучої змії, автомобіль або останній крик моди — коричневе жіноче пальто за вісімдесят доларів будь-якого з двадцяти пропонованих вам відтінків. Колишні власники ранчо на захід від Колорадо-Рівер, Наварро і Платт першими в своїй окрузі переключились на комерцію. Будучи людьми діловими й мислячими, вони раніше від інших зрозуміли, що світ не перестає існувати, коли не лишається вільних пасовищ.

Щовесни живий елегантний Наварро, старший компаньйон фірми, напівіспанець і космополіт, навідувався в Нью-Йорк по крам. Цього року його злякала така далека поїздка. П’ятдесят п’ять років давалися взнаки; очікуючи післяобідньої сієсти, він не раз поглядав на годинника.

— Джоне, — сказав молодшому компаньйонові, — цього року ти поїдеш по крам.

Платт спохмурнів.

— Я чув, — відповів він, — що Нью-Йорк — нуднюще містечко, та що вдієш, поїду. По дорозі заверну в Сан-Антоніо, трохи розвіюсь.

Два тижні по тому чоловік у парадному костюмі техасця — чорний сюртук, капелюх із широкими крисами, стоячий комірець заввишки чотири дюйми з одворотами і чорною, наче з кованого заліза, краваткою — заходив у приміщення фірми “Зіззбаум і Син, готовий одяг” на нижньому Бродвеї.

Старий Зіззбаум мав око морського орла, пам’ять слона, а розум — бистрий і точний, як складна лінійка. Перехильцем, схожий на полярного ведмедя, він підійшов до дверей і потис Платтові руку.

— Як поживає там, у Техасі, шановний містер Наварро? Не ризикнув цього разу пуститися в дорогу. То я радий вітати містера Платта.

— В самісіньке яблучко, — здивовано вигукнув Платт, — і я віддав би сорок акрів незрошуваної землі — в окрузі Пекос, щоб узнати, як ви догадались.

— Я просто знаю, — всміхнувся Зіззбаум. — Так само, як знаю, що цього року в Ель-Пасо випало двадцять вісім і п’ять десятих дюйма опадів, себто на п’ятнадцять дюймів більше, ніж звичайно, і тому “Наварро і Платт” цієї весни куплять одягу на п’ятнадцять тисяч доларів, а не на десять, як у посушливий рік. Та про це завтра. А зараз у моєму кабінеті на вас чекає сигара, аромат якої знищить у вашому роті присмак контрабандного тютюну, який ви дістаєте з-за Ріо-Гранде і вважаєте хорошим тільки тому, що він контрабандний.

Надходив вечір, торгівля закінчувалась. Поки Платт докурював сигару, Зіззбаум зазирнув у кабінет сина. Той збирався вже йти і стояв перед дзеркалом, заколюючи галстук діамантовою шпилькою.

— Ейбі, — сказав старий, — сьогодні ввечері тобі доведеться походити з містером Платтом. Вони вже десять років купують у нас. З містером Наварро ми грали в шахи щоразу, коли він приїздив і випадав вільний час. Захоплююче заняття, але містер Платт людина молода і в Нью-Йорку вперше. Отож розважити його буде легко.

— Гаразд, — відповів Ейбі, старанно загвинчуючи замочок на шпильці. — Я візьму його. Коли він намилується отим хмарочосом, що його називають “Праска”, та метрдотелем готелю “Астор”, послухає, як грамофон грає “Під старою яблунею”, буде пів на одинадцяту, тобто настане час містерові Техасцю загорнутися в ковдру. О пів на дванадцяту я вечеряю з друзями, але наш гість тоді вже бачитиме солодкі сни.

Наступного ранку, о десятій, Платт прийшов у магазин Зіззбаума в повній діловій готовності, з букетиком гіацинтів у петельці. Зіззбаум особисто зустрів відвідувача. “Наварро і Платт” були добрими клієнтами, їм незмінно надавали скидку, бо вони завжди платили готівкою.

— То як вам сподобалося наше місто? — з простодушною усмішкою манхеттенця спитав Зіззбаум.

— Я б тут не жив, — відповів Платт. — Ми з вашим сином устигли вчора дещо побачити. З водою у вас добре, зате у нас, у Кактус-Сіті освітлення краще.

— На Бродвеї є й світлі місця, хіба ні, містере Платт?

— Але й темних не менше, — відповів Платт. — Щиро кажучи, мені найбільше сподобалися тут коні. Жодної шкапи не бачив. Зіззбаум повів його нагору дивитися зразки.

— Покличте сюди міс Ешер, — звелів він службовцеві. Увійшла міс Ешер, і Платтові з фірми “Наварро і Платт” уперше сяйнуло дивне світло романтичного захоплення. Витріщивши очі, він завмер, як гранітна скеля над каньйоном у Колорадо. Вона це помітила і спалахнула рум’янцем, хоч таке за нею і не водилося.

Міс Ешер була найелегантнішою манекенницею в “Зіззбаума й сина”. Відтінок її волосся належав до так званих “притишено білявих”, а її габарити трохи перевершували досконалістю навіть ідеальну пропорцію 38-25-42. Вона служила у Зіззбаума два роки й добре знала своє діло. Блиск її очей обдавав холодом, і якби вона стрілася поглядом з василіском, то міфічна потвора відвернулася б перша. Знала вона й закупників.

— Отже, містере Платт, — сказав Зіззбаум, — мені спершу хотілося б показати вам оці сукні світлих тонів фасону “принцеса”. Саме те, що потрібно у вас на півдні. Прошу, починайте з цього, міс Ешер.

Суперманекенниця раз у раз зникала в гардеробній і виходила звідти ще прекраснішою в кожній новій сукні.

З блискучою незворушністю демонструвала вона їх ошелешеному закупникові, а той наче завмер і мовчки ковтав медоточиві розумування Зіззбаума про моду та фасони.

На обличчі манекенниці застигла професійна холодна усмішка, яка прикривала, здавалося, щось схоже на нудьгу й зневагу.

Коли показ закінчився, Платт, схоже, вагався. Занепокоєний Зіззбаум уже подумав, чи не збирається той часом навідатись до інших постачальників. Але Платт просто перебирав у пам’яті найкращі ділянки в Кактус-Сіті, міркуючи, де звести новий будинок для майбутньої дружини... яка в цей час знімала в гардеробній ясно-блакитну тюлеву вечірню сукню.

— Не поспішайте, містере Платт, — сказав Зіззбаум. — Подумайте, у вас іще є вечір. Такого краму, як наш, і за таку ціну ви ніде не купите. Схоже, ви нудьгуєте в. Нью-Йорку, містере Платт. Людина ваших років... без жіночого товариства, звісно, вам сумно. А що коли ви запросите на обід яку-небудь симпатичну молоду леді... Скажімо, міс Ешер. Вона приваблива, удвох вам було б значно веселіше.

— Але ж вона мене не знає, — здивувався Платт. — І не чула про мене. Хіба вона згодиться? Ми навіть не знайомі.

— Згодиться? — перепитав Зіззбаум, скинувши брови. — Звичайно, згодиться. Я вас познайомлю. Звичайно, згодиться! Зіззбаум голосно гукнув міс Ешер. Вона ввійшла, незворушна й трохи презирлива, в білій блузці і чорній спідниці.

— Містер Платт ласкаво просить вас пообідати з ним сьогодні ввечері, — сказав Зіззбаум, виходячи з кімнати.

— Авжеж, дуже приємно, — дивлячись у стелю, відповіла міс Ешер. — Західна, двадцять, дев’ятсот одинадцятий. О котрій? — Скажімо, о сьомій?

— Чудово. Тільки не приходьте завчасно. Я наймаю кімнату з однією вчителькою, а вона не дозволяє, щоб до нас заходили чоловіки. Вітальні у нас немає, тож вам доведеться чекати в коридорі. Але на сьому я буду готова.

О пів на восьму Платт і міс Ешер уже сиділи в ресторані на Бродвеї. Міс Ешер була в чорному напівпрозорому вбранні простого крою. Платт не знав, що його супутниця лише виконує одне із своїх службових завдань.

З ненав’язливою допомогою освідченого офіціанта йому вдалося замовити цілком пристойний обід, якому бракувало тільки традиційного бродвейського початку.

— Ви не заперечуєте, якщо мені принесуть що-небудь випити? — спитала міс Ешер.

— Ні, звісно, — відповів Платт. — Замовляйте все, що хочете. — Сухий мартіні, — сказала вона офіціантові.

Та коли вже келих опинився перед нею, Платт простягнув руку й відставив його вбік.

— Що це? — запитав він.

— Коктейль, звісно.

— Я думав, ви замовляєте щось схоже на чай. А це спиртне. Вам не треба його пити. Як вас звати?

— Близькі друзі, — крижаним тоном відповіла міс Ешер, — називають мене Елен.

— Послухайте, Елен, — заговорив, нахиляючись до неї, Платт. — Уже вкотре, коли в прерії розцвітають весняні квіти, мене заполонюють думки про когось, кого я ніколи не бачив і не чув. Про вас. Я відразу це зрозумів, коли вчора побачив вас. Завтра я вертаюсь додому, і ви поїдете зі мною. Поїдете неодмінно, я це знаю відтоді, як ви вперше глянули на мене. І не думайте опиратись, у вас нічого не вийде. Ось подивіться, яку дрібничку я купив для вас.

Він щиглем переправив через стіл каблучку з солітером завбільшки два карати. Міс Ешер відкинула її виделкою назад. — Не заривайтеся, — сказала вона сердито.

— Я коштую сто тисяч доларів, — вів далі Платт. — Я збудую для вас найкращий у Західному Техасі будинок.

— Ви не купите мене, містере Закупнику, — сказала міс Ешер, — навіть за сто мільйонів. Не сподівалась я, що доведеться вгамовувати вас. Спершу мені здалося, ніби ви не схожі на інших, та, певно, всі ви однакові.

— Хто всі?

— Закупники. Ви гадаєте, коли нам, дівчатам, доводиться з вами обідати, щоб не залишитися без роботи, то ви маєте право верзти все, що заманеться? Досить. Я вважала, ви не такий, як інші, а тепер бачу, що помилилась.

Платт раптом ляснув пальцями по столу, осяяний несподіваним щасливим здогадом.

— Згадав! — вигукнув він задоволено. — Ділянка Ніколсона в північному районі. Там велика діброва й природне озеро. Старий будинок можна розібрати, а новий ми зведемо подалі від дороги.

— Заспокойтесь! — обірвала його міс Ешер. — Мені шкода опускати вас із рожевих хмар на землю, та що вдієш. З вашим братом інакше не можна. У мої обов’язки входить супроводжувати вас у ресторан і розважати, щоб вам не перехотілося купляти у старого Зіззі костюми. Тільки не сподівайтеся, що в одному з куплених костюмів знайдете мене.

— Ви хочете сказати, — здивовано протяг Платт, — що так само ходите по ресторанах і з іншими клієнтами, і всі вони... всі кажуть вам те саме, що й я?

— Улещують мене всі, — відповіла міс Ешер, — але, зізнаюсь, в одному ви перегнали їх. Ті лише говорять про діаманти, а ви свій притягли справді.

— Ви давно працюєте, Елен?

— О, я бачу, ви запам’ятали моє ім’я. Вже вісім років я сама себе утримую. Була касиркою, пакувальницею, потім продавщицею, поки доросла до манекенниці. Вам не здається, містере Техасцю, що наша розмова не буде такою сухою, якщо розмочити її ковтком вина?

— Вина ви вже не питимете, люба. Страшно подумати, що ми... Завтра я зайду в магазин і заберу вас з собою. Перед від’їздом підберіть на свій смак автомобіль. Більше нам нічого не треба тут купляти.

— Та облиште, зрештою! Знали б ви, як мені обридли ці розмови!

Після ресторану вони пішки пройшли по Бродвею і дійшли до невеликого темного парку, над яким височіла вежа з Діаною. Платт задивився на дерева й мимоволі звернув на доріжку, що вилася між ними. В очах манекенниці, віддзеркалюючи світло ліхтарів, заблищали дві сльози.

— Це вже мені не подобається, — сказав він. — Що сталося?

— Так, пусте, — відповіла міс Ешер. — Просто мені... це тому, що спершу мені здалося, ніби ви не такий. Але всі ви однакові. А тепер, будь ласка, проведіть мене додому чи мені покликати поліцейського?

Платт провів її до пансіону. Якусь хвилину вони постояли в під’їзді. Міс Ешер дивилась на нього так презирливо, що навіть його дубове серце тьохнуло. Рука Платта потягнулася до її стану, але тої ж миті дівчина врізала йому ляпаса.

Платт відсахнувся, від цього звідкись випала обручка й застрибала по кам’яній підлозі. Він нахилився і швидко підняв її..

— Ідіть геть з вашим проклятим діамантом, містере Закупнику! — випалила вона.

— Це... обручка, — мовив техасець, розтуливши долоню, на якій заблищала гладенька золота обручка.

Очі міс Ешер спалахнули в пітьмі.

— То ви справді... то ви... Хтось відчинив двері в коридор. — На добраніч, — сказав Платт. — До зустрічі в магазині.

Міс Ешер вибігла по сходах, влетіла в свою кімнату й заходилася трясти вчительку; та схопилася в ліжку, готова закричати: “Пожежа!”

— Де? — кричала вона.

— Саме це я хотіла у тебе спитати, — сказала манекенниця. — Ти вивчала географію, Еммо, кому ж знати, як не тобі. Де це містечко, що зветься Как... Как... Карак... Каракас-Сіті, так, здається?

— І ти заради цього розбудила мене? — обурилася вчителька. — Каракас, звісно, у Венесуелі.

— А який він?

— В основному — вулкани, землетруси, негри, мавпи і малярія.

— Ну й хай собі, — радісно відмахнулася міс Ешер. — Завтра я туди виїжджаю.

Чия вина?[279] ^{Переклад В. Мусієнка}

У гойдалці біля вікна сидів рудий, неголений, неохайний чоловік. Він щойно закурив люльку й задоволено випускав сизі клуби диму. Потім скинув черевики і взув вицвілі сині капці. Склавши вдвоє вечірню газету, він з похмурою жадібністю спраглого споживача новин ковтав жирні чорні заголовки, передчуваючи, як запиватиме їх меншим шрифтом тексту.

У сусідній кімнаті жінка готувала вечерю. Запахи смаженої грудинки й гарячої кави змагалися з гострим запахом тютюну.

Вікно виходило на одну з тих густо населених вулиць іст-Сайда, де, як тільки настають сутінки, відкриває свій вербувальний пункт сатана. Надворі було повно дітлахів, вони танцювали, бігали, гралися. Одні були в лахмітті, інші — в чистенькому білому одязі і зі стрічечками в кісках; одні дикі й неспокійні, мов яструбенята, інші — сором’язливі й тихі; одні вигукували грубі, непристойні слова, інші слухали їх, завмираючи від жаху, але скоро й вони повинні були до них звикнути. Діти пустували в оселі Пороку. Над цим майданчиком для ігор завжди ширяв великий птах. Гумористи стверджували, що то лелека. Але жителі Крісті-стріт краще знали орнітологію: вони називали його коршаком.

До чоловіка, що читав біля вікна, несміливо підійшла дванадцятилітня дівчинка і сказала:

— Тату, давай пограємо в шашки, якщо ти не дуже втомився. Рудий, неголений, неохайний чоловік, що сидів без черевиків біля вікна, відповів похмуро:

— В шашки? Цього ще бракувало! Цілий день на роботі, а дома теж не дадуть відпочити. Чому ти не йдеш надвір гратися з дітьми?

Жінка, що готувала вечерю, підійшла до дверей.

— Джоне, — сказала вона, — я не люблю, коли Ліззі грається надворі. Діти набираються там чого не слід. Вона цілий день просиділа в кімнаті. Невже важко хоч трохи побути з нею, коли ти вдома?

— Якщо їй кортить розважатися, то хай іде надвір і грається там, як усі діти, — відказав рудий, неголений, неохайний чоловік. — І дайте мені спокій.

— Ах так? — сказав Малюк Меллалі. — Ставлю п’ятдесят доларів проти двадцяти п’яти, що Енні піде зі мною на танцюльки. Викладайте грошенята!

Малюка зачепило за живе, він був уражений, чорні очі його блищали. Він дістав пачку грошей, відрахував п’ять десяток і поклав на прилавок бару. Три чи чотири юнаки, яких він піймав на слові, виклали і свої ставки, хоч і не одразу. Бармен, який був і за третейського суддю, зібрав гроші, ретельно загорнув їх у папір, куценьким олівцем записав на ньому умови парі й засунув пакет у куток каси.

— Ну й перепаде тепер тобі на горіхи, — обізвався один із приятелів, передчуваючи задоволення.

— Це вже мій клопіт, — суворо урвав його Малюк. — Наливай, Майк.

Усі випили, і тоді Берк, підлабузник-секундант, друг і великий візир Малюка, вивів його надвір, до будки чистильника взуття на розі, де вирішувались найважливіші питання Клубу Опівнічників. Поки Тоні вп’яте за сьогодні наводив глянець на жовтих черевиках президента й секретаря клубу, Берк старався надоумити свого шефа.

— Покинь ти цю білявку, Малюк, — радив він, — матимеш неприємності. Тобі що, своя вже обридла? Де ти ще знайдеш таку, що тремтіла б за тобою так, як Ліззі? Вона варта сотні таких Енні!

— Та мені Енні й не подобається, — відповів Малюк. Він струсив попіл з цигарки на лискучий носок свого черевика й витер його об плече Тоні. — Але я хочу провчити Ліззі. Вона втовкмачила собі, що я — її власність. Нахваляється, ніби я не смію навіть заговорити ще з якоюсь дівчиною. Ліззі загалом молодчага. Тільки надто вже багато п’є останнім часом. І лається так, що аж вуха в’януть.

— Ви ж наче заручені? — спитав Берк.

— Авжеж. На той рік, мабуть, поберемось.

— Я бачив, як ти вперше заставляв її випити склянку пива, сказав Берк. — Це було два роки тому, коли вона, простоволоса, виходила після вечері на ріг зустрічати тебе. Скромна дівчина була тоді Ліззі, слова не могла сказати, не почервонівши.

— Зате тепер меле язиком так, що далі нікуди! — відповів Малюк. — Терпіти не можу ревнощів. Саме тому я піду на танці з Енні. Треба трошки провчити Ліззі.

— Ну, дивись, будь обережний, — сказав на прощання Берк. Якби Ліззі була моя дівчина і я надумав потайки від неї піти на танцюльки з якоюсь Енні, то під парадний піджак неодмінно надів би кольчугу.

Ліззі тинялася по володіннях лелеки-коршака. Її чорні очі сердито, але неуважно шукали когось у натовпі перехожих. Час від часу вона наспівувала уривки безглуздих пісеньок, а в проміжках стискала свої дрібненькі білі зуби й цідила грубі слова, які часто можна було почути серед мешканців іст-Сайду.

На Ліззі була шовкова зелена спідниця. Картата — коричневе з рожевим — кофта зграбно сиділа на ній. На пальці поблискувала обручка з великими фальшивими рубінами, з шиї на довгому, аж до колін, срібному ланцюжку звисав медальйон. Її туфлі з викривленими високими каблуками давно вже не знали щітки, великий капелюх навряд чи помістився б у діжку з-під борошна.

Ліззі зайшла в кав’ярню “Синя сойка” з чорного входу. Вона сіла за столик і натиснула кнопку, як знатна леді, котра дзвонить, щоб їй подали екіпаж. Підійшов офіціант. Його широка усмішка і тихий голос виражали шанобливу фамільярність. Ліззі задоволено пригладила свою шовкову спідницю. Вона втішалася. Тут можна розпоряджатися, і тут їй прислужували. Це було все з тих жіночих привілеїв, що запропонувало дівчині життя.

— Віскі, Томмі, — сказала вона. Так її посестри в багатих кварталах кажуть: “Шампанського, Джеймс”.

— Слухаю, міс Ліззі. З чим бажаєте?

— З зельтерською. Скажіть, Томмі, Малюк сьогодні заходив?

— Ні, міс Ліззі, я його сьогодні не бачив.

Офіціант не скупився на “міс Ліззі”: усі знали, що Малюк не пробачить нікому, хто принизить гідність його нареченої.

— Я шукаю його, — мовила Ліззі, ковтнувши із склянки. — До мене дійшло, ніби він казав, що піде на танцюльки з Енні Карлсон. Хай тільки посміє! Червоноокий білий щур! Я його шукаю. Ви мене знаєте, Томмі. Ми з Малюком уже два роки заручені. Подивіться, ось обручка. Він казав, що вона коштує п’ятсот доларів. Хай тільки він посміє піти з нею на танцюльки. Що я зроблю? Серце виріжу йому з грудей. Ще віскі, Томмі.

— Чи варто звертати увагу на плітки, міс Ліззі? — сказав офіціант, м’яко видушуючи слова із щілини над підборіддям. — Не може Малюк Меллалі кинути таку дівчину, як ви. Ще зельтерської?

— Так, уже два роки, — повторила Ліззі, поволі заспокоюючись під магічним впливом алкоголю. — Я завжди гуляла вечорами надворі, бо вдома нічого було робити. Спершу тільки сиділа на ґанку і весь час дивилася на вогні та перехожих. А потім якось вулицею пройшов Малюк, глянув на мене, і я одразу вклепалася в нього. Коли він уперше напоїв мене, я проплакала вдома цілу ніч і мені дали прочухана за те, що заважала іншим спати. А тепер... Скажіть, Томмі, ви бачили коли-небудь цю Енні Карлсон? У неї тільки й краси, що перекис. О! Я його шукаю! Ви так і скажіть Малюкові, коли він зайде. Я йому покажу! Я йому серце виріжу! Так скажіть. Ще віскі, Томмі.

Нетвердою ходою, але сторожко поблискуючи очима, Ліззі йшла вулицею. На порозі цегляного прибуткового будинку сиділо кучеряве дівча й замислено розглядало заплутаний мотузочок. Ліззі плюхнулася на поріг поряд з дитиною. Крива, непевна усмішка блукала по її розпашілому обличчю, а очі раптом стали ясними й щирими.

— Давай я покажу тобі, як гратися в мотузок, — сказала вона, ховаючи запилені туфлі під зеленою шовковою спідницею.

Поки вони сиділи там, у Клубі Опівнічників спалахнули святкові вогні. Раз на два місяці там влаштовувались бали. Члени клубу дуже цінували такі дні і старалися, щоб усе було парадно й розкішно.

О дев’ятій годині в залі з’явився президент Клубу Малюк Меллалі під руку з дамою. Волосся було у неї золоте, як у Лорелеї. Вона говорила з ірландським акцентом, але її “так”, хоч воно й звучало як насмішкувате “отаке”, ніхто не сприйняв би за відмову. Вона плуталася в довгій спідниці, червоніла й усміхалась — усміхалась, дивлячись в очі Малюкові Меллалі.

І коли вони зупинилися посеред кімнати на навощеній підлозі, сталося те, для відвернення чого безліч ламп світиться по ночах у багатьох кабінетах і бібліотеках.

З кола глядачів вихопилась Доля — в зеленій шовковій спідниці, під псевдонімом “Ліззі”. Погляд у неї був суворий, очі — чорніші за агат. Вона не кричала, не хиталася. Зовсім не по-жіночому кинула одну-єдину лайку — улюблену Малюкову лайку — таким самим, як у нього, грубим голосом. А тоді на превеликий жах і сум’яття Клубу Опівнічників виконала хвалькувату обіцянку, яку дала офіціантові Томмі, виконала, наскільки вистачило довжини ножа та сили її руки.

Потім у неї прокинувся інстинкт самозбереження... а може, то був інстинкт самознищення, інстинкт, який суспільство органічно приживило до дерева природи.

Ліззі вибігла на вулицю й мов стріла помчала по ній — так у сутінках вальдшнеп летить через молодий лісок.

Отоді й почалося — найбільша ганьба великого міста, його задавнена виразка, його скверна і приниження, його темна пляма, його вічне безчестя і злочин, заохочуваний, некараний, успадкований від часів глибокого варварства, почалося цькування людини. Тільки у великих містах ще зберігся цей жахливий звичай, у великих містах, де в цькуванні бере участь те, що називається витонченістю, цивілізацією і високою культурою.

Вони гналися за нею — ревучий натовп батьків, матерів, коханців, дівчат — вони кричали, вищали, свистіли, кликали на допомогу, жадали крові. Добре знаючи дорогу, з однією думкою — скоріш би вже кінець — Ліззі мчала по знайомих вулицях, поки не відчула під ногами прогнилі дошки старої пристані. Ще кілька кроків — і добра мати Східна річка прийняла Ліззі в свої обійми, обійми замулені, але надійні, і за п’ять хвилин розв’язала задачу, над якою ночами при світлі вогнів сушать голови в тисячах пасторатів і коледжів.

Кумедні сни бувають часом. Поети називають їх видивами, але видиви — це тільки сон білими віршами. Мені приснився кінець цієї історії.

Сниться мені, ніби я на тому світі. Не знаю, як я там опинився. Мабуть, їхав поїздом надземної залізниці по Дев’ятій авеню, або прийняв патентовані ліки, чи намагався смикнути за ніс Джіма Джеффріса[280], а може, вчинив ще щось необдумане. Як би не було, а я опинився там, серед великого натовпу, біля входу до судової зали, де відбувалося засідання. І час од часу вродливий величний ангел — судовий пристав — з’являвся в дверях і викликав: “Наступна справа!”

Поки я подумки перебирав свої земні гріхи й міркував, чи не спробувати довести своє алібі, пославшись на те, що я жив у штаті Нью-Джерсі, ангел — судовий пристав — відчинив двері й оголосив:

— Справа номер 99852743!

З натовпу бадьоро вийшов сищик у цивільному — їх там безліч, усі в чорному, наче пастори, і вони розштовхували нас, духів, точнісінько так, як, бувало, полісмени на грішній землі розштовхували людей, — отож вийшов сищик, тягнучи за руку... кого б ви думали? Ліззі!

Судовий пристав втягнув її до зали й зачинив двері. Я підійшов до крилатого ангела і спитав його, що це за справа.

— Дуже сумний випадок, — відповів він, склавши пучки пальців з налакованими нігтями. — Я спеціальний агент у земних справах, превелебний Джонс. Цю справу доручили мені. Дівчина вбила свого нареченого й позбавила життя себе. Виправдань у неї нема ніяких. У доповідній, яку я передав суду, факти викладено з усіма подробицями, усі вони підкріплені надійними свідченнями. Кара за гріх — смерть. Хвала Творцеві! З дверей зали вийшов судовий пристав.

— Бідолашна дівчина, — сказав спеціальний агент у земних справах, превелебний Джонс, витираючи сльозу. — Це один з найсумніших випадків, які мені траплялись. Ясна річ, її... — ...виправдали, — випередив його судовий пристав. — Ану, підійди сюди, Джонс. Дивись, аби тебе не списали на мило. Чи, може, тобі закортіло бути місіонером десь у Полінезії, га? Щоб більше не було таких несправедливих арештів, а то дістанеться тобі. А в цій справі треба арештувати он того рудого, неголеного, неохайного чоловіка, що сидить біля вікна й читає газету, поки його діти граються на вулиці! Ну, мерщій, мерщій повертайся!

Дурний сон, правда ж?

Останній листок[281] ^{Переклад М. Дмитренка}

У невеличкому районі на захід від площі Вашінгтона вулиці показилися й розбились на вузькі смужки, що називаються проїздами. Ці проїзди утворюють химерні кути й повороти. Там одна вулиця перетинає навіть сама себе разів зо два. Якомусь художникові пощастило відкрити надзвичайно цінні властивості цієї вулиці. Уявімо собі, що збирач боргів з рахунком за фарби, папір та полотно, йдучи цим маршрутом, раптом стрічає самого себе, коли він уже повертається назад, не діставши в оплату жодного цента!

Отож люди мистецтва незабаром налетіли в старий чудернацький Грініч-Вілідж[282] у пошуках вікон, що виходять на північ, гостроверхих дахів XVIII століття, голландських мансард і низької квартирної платні. Потім вони притягли туди з Шостої авеню кілька олов’яних кухлів та одну-дві жаровні й утворили “колонію”.

Студія Сью і Джонсі містилася на горищі присадкуватого триповерхового цегляного будинку. Джонсі — пестливе від Джоанна. Одна дівчина приїхала з штату Мен, друга — із штату Каліфорнія. Вони познайомилися за табльдотом у місцевому “Дельмоніко”, ресторанчику на Восьмій вулиці[283], побачили, що їхні погляди на мистецтво, салат з листя цикорію та широкі рукави цілком збігаються, і вирішили найняти спільну студію.

Це було в травні. А в листопаді холодний, невидимий пришелець, якого лікарі називають Пневмонією, почав бродити по колонії, торкаючись то одного, то другого своїми крижаними пальцями. По іст-Сайду цей зарізяка розгулював сміливо, ішов швидко, вражаючи десятки жертв, але тут, у лабіринті вузьких, порослих мохом проїздів, насилу переставляв ноги.

Містера Пневмонію не можна було назвати благородним старим джентльменом. Для цього підтоптаного задишкуватого бовдура з червоними кулацюрами мініатюрна дівчина, недокрівна від каліфорнійських зефірів, навряд чи була тією дичиною, на яку дозволялося полювати. Проте він напосівся на неї, і тепер Джонсі, нездатна й поворухнутись, лежала на фарбованому залізному ліжку, дивлячись крізь невеличкі шибки голландського вікна на глуху стіну сусіднього мурованого будинку.

Одного ранку заклопотаний лікар порухом кошлатої сивої брови запросив Сью в коридор.

— У неї один шанс... ну, скажімо, з десяти, — повідомив він, збиваючи ртуть у термометрі. — І цей шанс полягає в тому, щоб вона хотіла жити. Та коли люди починають діяти в інтересах гробаря, то вся фармакопея — марнота[284]. Ваша маленька подруга вже вирішила, що ніколи не одужає. Які в неї були наміри на майбутнє?

— Вона... вона хотіла намалювати коли-небудь Неаполітанську затоку, — сказала Сью.

— Намалювати? Дурниці! Чи нема у неї чогось такого, про що справді варто було б думати — наприклад, якогось хлопця?

— Хлопця? — перепитала Сью голосом, схожим на звук натягнутої струни. — Хіба хлопець вартий... ні, докторе, нічого такого немає.

— Ну, тоді це просто занепад сил, — підсумував лікар. — Я зроблю все, що тільки може наука, знаряддям якої я є. Але коли мій пацієнт починає рахувати карети в своїй похоронній процесії, я скидаю з цілющої сили ліків п’ятдесят процентів. Якщо вам удасться, щоб вона хоч раз спитала, який буде цієї зими новий фасон рукавів у пальтах, я зможу поручитися, що в неї буде один шанс не з десяти, а з п’яти.

Коли лікар пішов, Сью вибігла в майстерню й плакала в японську паперову серветку, аж доки та геть не розмокла.

Потім узяла креслярську дошку і, насвистуючи веселий мотивчик, незалежно ввійшла до кімнати.

Джонсі, майже непомітна під ковдрою, лежала, повернувшись обличчям до вікна. Сью перестала насвистувати, подумавши, що Джонсі заснула.

Вона прилаштувала дошку й почала малюнок тушшю — ілюстрацію до журнального оповідання. Молоді художники мусять мостити; свій шлях у Мистецтво, малюючи ілюстрації до журнальних оповідань, які молоді автори пишуть для того, щоб вимостити собі шлях у Літературу.

Малюючи героя оповідання, ковбоя із штату Айдахо в елегантних штанях, з моноклем, Сью почула тихий шепіт, що повторився кілька разів. Вона швидко підійшла до ліжка.

Очі у Джонсі були широко розплющені. Дівчина дивилась у вікно й лічила — лічила в зворотному порядку:

— “Дванадцять”, — мовила вона і трохи згодом: “одинадцять”, — потім: — “десять” і “дев’ять”, — а тоді, майже одночасно: — “вісім” і “сім”.

Сью стривожено подивилась у вікно. Що там лічити? Адже перед очима лише порожніє безмежно похмуре подвір’я та глуха стіна цегляного будинку на відстані двадцяти футів. До половини тієї стіни видряпався старезний плющ, вузлуватий і підгнилий біля коріння. Холодний подих осені струсив з нього листя, й було добре видно, як майже голі галузки рослини чіпляються за потріскані цеглини.

— Що там таке, серденько? — спитала Сью.

— Шість, — ледь чутно мовила Джонсі. — Тепер вони падають швидше. Три дні тому їх було майже сто. Аж голова боліла рахувати. А сьогодні вже легко. Он іще один упав. Тепер лишилося тільки п’ять.

— П’ять чого, серденько? Скажи своїй Сьюді.

— Листків. На плющі. Коли впаде останній, я помру. Я знаю це вже три дні. Хіба лікар нічого тобі не сказав?

— Таких дурниць я ще ніколи не чула, — пирхнула Сью, чудово вдаючи зневагу. — Яке відношення має листя старого плюща до твого одужання? А ти ж, капосне дівчисько, так любила цей плющ! Не будь дурненькою. Бо ж іще сьогодні вранці лікар мені казав, що твої шанси одужати, та й то скоро... стривай, як же він сказав?.. Він сказав, що в тебе десять шансів проти одного! А це майже стільки, як у кожного з нас у Нью-Йорку, коли їдеш у трамваї або проходиш повз новий будинок. Спробуй-но тепер з’їсти бульйону і дай твоїй Сьюді докінчити малюнок, щоб можна було продати його редакції і купити своїй хворій дівчинці портвейну, а собі, ненажері, свинячих котлет.

— Не треба більше купувати вина, — мовила Джонсі, не відриваючи погляду від вікна. — Он іще один полетів. А бульйону я не хочу. Залишилось усього чотири листочки. Я хочу, поки не стемніло, побачити, як одірветься останній. Тоді помру і я.

— Джонсі, люба, — сказала Сью, схиляючись над ліжком, — ти можеш пообіцяти мені, що заплющиш очі й не дивитимешся у вікно, поки я закінчу роботу? Я повинна здати ці малюнки завтра. Мені потрібне світло, інакше я опустила б штору.

— А чи не могла б ти малювати в другій кімнаті? — холодно спитала Джонсі.

— Краще я побуду біля тебе, — відповіла Сью. — До того ж я не хочу, щоб ти весь час дивилась на ті дурні листки.

— Тоді скажи мені, коли закінчиш, — заплющуючи очі, попросила Джонсі, бліда й непорушна, мов повалена статуя, — бо я хочу побачити, як упаде останній листок. Я стомилася чекати. Стомилася думати. Мені хочеться розслабитись, ні за що не триматися й полетіти — дедалі нижче й нижче — як один з отих нещасних, виснажених листків.

— Спробуй заснути, — порадила Сью. — Мені треба покликати сюди Бермана, щоб намалювати з нього відлюдька-золотошукача. Я вийду на хвилинку, не більше. А ти лежи й не рухайся, поки я не повернуся.

Старий Берман був художником і жив на першому поверсі під ними. Йому вже перевалило за шістдесят, і борода в нього, як у скульптури Мікеланджело[285] “Мойсей”, кільцями спускалася з його голови сатира на тіло карлика. У мистецтві Берман був невдахою. Сорок років тримав він у руках пензель, але й на крок не наблизився до своєї Музи, щоб хоч торкнутися краю її мантії. Він весь час збирався створити шедевр, але навіть не почав над ним роботи. Уже кілька років, як він не малював нічого, крім якоїсь мазанини — вивісок та реклам. На шматок хліба він заробляв, позуючи тим молодим художникам з колонії, які не могли платити натурникові-професіоналу. Він занадто багато пив і ще не облишив балачок про свій майбутній шедевр. Що ж до всього іншого, то це був буркітливий дідок, який нещадно знущався з усякої делікатності, у кому б вона не виявлялась, і дивився на себе як на сторожового пса, спеціально поставленого захищати двох молодих художниць у студії нагорі.

Сью застала Бермана, від якого дуже тхнуло ялівцівкою, в його тьмяно освітленій комірчині внизу. В кутку стояв мольберт з підрамником, на якому було натягнуто чисте полотно, що вже двадцять п’ять років чекало перших штрихів шедевра. Сью розповіла старому про химери Джонсі й про свої побоювання відносно того, як би її подруга, легенька й тендітна, немов листок, не відлетіла від них, коли зв’язок із світом у неї ще послабшає.

Старий Берман з червоними очима, які помітно сльозилися, галасливо виявив свою зневагу, знущаючись із таких ідіотських вигадок.

— Що, — кричав він з жахливим німецьким акцентом, — хіба ще є такі дурні, щоб умирати через листя, яке осипається з клятого плюща? Вперше чую. Ні, не хочу позувати для вашого йолопа відлюдька! Як це ви дозволяєте їй забивати голову такими дурницями? Ах, маленька бідолашна міс Джонсі!

— Вона дуже хвора й зовсім знесилена,— сказала Сью, — а від високої температури ще наче й схибнулася, бо в голові у неї повно всяких химер. Гаразд, містере Берман, якщо не хочете позувати мені, то й не треба. Просто я думаю, що ви гидкий старий... старий базіка.

— Ви справжня жінка! — загорлав Берман. — Хто каже, що я не хочу позувати? Ану вперед. Я йду з вами. Півгодини я намагаюся пояснити, що готовий позувати. Боже мій! Тут зовсім непідходяще місце хворіти такій гарній дівчині, як міс Джонсі. Колись я намалюю шедевр, і ми всі виберемося звідси. Їй-бо, виберемося!

Джонсі спала, коли вони піднялися нагору. Сью опустила штору аж до підвіконня й знаком веліла Берманові пройти в другу кімнату. Там вони зупинилися біля вікна й з острахом подивилися на плющ. Потім мовчки перезирнулись. Надворі вперто йшов холодний дощ із снігом. Берман у старій синій сорочці, зображаючи відлюдька-золотошукача, всівся на перекинутому догори дном чайнику, що правив за скелю.

Наступного ранку, прокинувшись після короткого сну, Сью побачила, що Джонсі не зводить сумних, широко розплющених очей із опущеної зеленої штори.

— Підніми її, я хочу подивитися, — пошепки наказала Джонсі.

Сью стомлено послухалась.

Неймовірна річ! Цілу ніч періщив дощ і шаленів рвучкий вітер, а на цегляній стіні ще виднів листок плюща. Один єдиний. Темно-зелений біля стебла, але з жовтизною тління й розкладу по зубчастих краях, він хоробро тримався на галузці за двадцять футів від землі.

— Це останній, — мовила Джонсі. — Я думала, він неодмінно впаде вночі. Я чула, який був вітер. Сьогодні він упаде, тоді й я помру.

— Та Бог з тобою! — сказала Сью, схиляючись змученим обличчям над подушкою. — Подумай хоч би про мене, якщо не хочеш думати про себе. Що буде зі мною?

Джонсі не відповіла. Душі, яка лаштуєтеся вирушити в далеку таємничу подорож, усе на світі стає чуже. Невідчепна думка про смерть опановувала Джонсі дедалі дужче в міру того, як одна по одній слабшали ниточки, що зв’язували її з подругою і всім земним.

День повільно минув, але навіть у присмерку вони бачили на тлі цегляної стіни, що самотній листок плюща тримається на своїй ніжці. А потім, коли настала ніч, знову зірвався північний вітер, знов у вікна періщив дощ, тарабанячи по низьких голландських карнизах.

Коли розвидніло, Джонсі безжально звеліла підняти штору. Листок плюща був ще на своєму місці.

Джонсі лежала й довго дивилась на нього. А потім озвалася до Сью, яка на газовій плитці розігрівала для неї курячий бульйон.

— Я була поганим дівчиськом, — сказала Джонсі. — Щось примусило цей останній листок залишитись там, де він є, щоб показати, яка я була противна. Це гріх — хотіти вмерти. Тепер ти можеш дати мені трохи бульйону й молока з портвейном... Або ні, принеси спочатку дзеркало, потім обклади мене подушками — я сидітиму й дивитимусь, як ти готуєш їсти.

Через годину вона сказала:

— Сьюді, я сподіваюсь намалювати коли-небудь Неаполітанську затоку.

Удень прийшов лікар, і Сью, проводжаючи його, знайшла привід вийти в коридор.

— Шанси рівні, — сказав лікар, потискуючи худеньку тремтячу руку Сью. — Гарний догляд — і ви виграєте. А тепер я повинен навідатися ще до одного хворого, тут унизу. Його прізвище Берман, здається, він художник. Теж пневмонія. Він старий, немічний, а хвороба в тяжкій формі. Надії ніякої, але сьогодні його заберуть до лікарні, там йому буде зручніше. Наступного дня лікар сказав Сью:

— Небезпека минула. Ви перемогли. Тепер харчування й догляд — і більше нічого не треба.

А надвечір того ж дня Сью підійшла до ліжка, де лежала Джонсі, умиротворено плетучи дуже синій і зовсім непотрібний вовняний шарф, і однією рукою — разом з подушками та плетивом — обняла подругу.

— Мені треба щось тобі розповісти, біле мишенятко, — сказала вона. — Сьогодні в лікарні від запалення легенів помер містер Берман. Він хворів тільки два дні. Позавчора вранці двірник знайшов старого в його кімнаті безпорадного від страждань. Його черевики й одяг геть промокли й були холодні як лід. Ніхто не міг збагнути, куди він ходив такої жахливої ночі. Потім знайшли ліхтар, який ще горів, драбину, перетягнуту в інше місце, кілька розкиданих пензлів і палітру, на якій було змішано зелену та жовту фарби. А тепер подивись у вікно, люба, на останній листок плюща. Тебе не дивувало, що він ні разу не затремтів і не колихнувся від вітру? Ах, сонечко, це і є шедевр Бермана, він намалював його тієї ночі, коли впав останній листок.

Пором нездійснених мрій[286] ^{Переклад М. Рябової}

На розі вулиці, твердий, як граніт під натиском людського потоку, стояв чоловік із Ному.[287] Полярні вітри і сонце зробили його обличчя брунатним, як кавове зерно. В очах йому все ще світився блакитний відблиск льодовиків.

Він був чуйний, як лис, твердий, як котлета з м’яса карібу і величезний, як північне сяйво. Він стояв оббризканий Ніагарою[288] звуків — грюкотом повітряної залізниці, шумом автомобілів, стуком негумових шин і лайкою візників та биндюжників, що вправлялися в умінні швидко і влучно огризатися. Обернувши золотий пісок у приємну суму в сто тисяч доларів і порозкошувавши тиждень готгемськими тістечками та елем, що лишили йому в роті гіркоту, чоловік із Ному зітхнув на думку, що вже час повернутися знов до Чилкуту, час покинути цю країну вуличного шуму і яблучних пирогів.

Уверх по Шостому авеню, разом з потоком людей, що підстрибуючи, підскокуючи, весело базікаючи й сяючи очима, поспішали додому, йшла дівчина з універсального магазину Сібер-Мейсон. Чоловік із Ному глянув на неї і виявив, що, по-перше, вона надзвичайно вродлива згідно з його уявленням про вроду, а по-друге, що вона йшла точнісінько з тою самою впевненою граційністю, з якою рухаються запряжені собаками санки по рівній сніговій поверхні. І його вмить опанувала свідомість, що він страшенно бажає її. Люди з Ному швидко ухвалюють певні вирішення. До того ж він незабаром збирався повернутися на північ, так що діяти теж треба було швидко.

Сотні дівчат із величезного універсального магазину Сібер-Мейсон ішли по тротуару, утворюючи потік, по якому було небезпечно пливти чоловікам, що вже три роки не бачили інших жінок окрім сівашських та чилкутських скво[289]. Але чоловік із Ному, вірний тій, що розбудила від довгого сну його серце, кинувся в цей потік краси і рушив слідом за нею.

Вона швидко пливла вздовж Двадцять третьої вулиці, не оглядаючись на боки і кокетуючи не більше, ніж бронзова Діана в ґардені[290]. Її гарне темне волосся було майстерно заплетене; чиста блузка і чорна спідничка без єдиної зморшки красномовно говорили за її смак і ощадність. За десять ярдів позад неї йшов запалений жагою чоловік із Ному.

Міс Клерібел Колбі, дівчина з магазину Сібер-Мейсон, належала до тієї сумної категорії людей, яким щодня доводиться їздити на поромі до острова Джерсі. Вона увійшла до почекальні для пасажирів, потім піднялась по сходах і надзвичайно швидкими дрібними кроками добігла до порому, що вже рушав. Чоловік із Ному перескочив десять ярдів, що відділяли його від дівчини, трьома стрибками і плигнув на пором слідом за нею.

Міс Колбі вибрала затишне місце на імперіалі. Ніч була тепла і їй хотілося бути далі від цікавих очей і нудних голосів пасажирів. До того ж, вона страшенно втомилася і просто падала від бажання спати. Напередодні вона вшанувала своєю присутністю щорічний бал і вечерю з устрицями в клубі прикажчиків гуртових рибних комор і спала тільки три години.

А день випав надзвичайно неспокійний. Покупці були якісь особливо клопітні; один покупець у її відділі привселюдно вилаяв її за те, що в неї спустилася панчоха; а її найкраща подруга, Мемі Титгіл, образила її — пішла снідати з іншою дівчиною.

Дівчина з магазину Сібер-Мейсон була в тому млявому розм’яклому настрої, який часто опановує дівчат, що самостійно заробляють собі на життя. Такий настрій особливо слушний для чоловіків, які хочуть до них позалицятися. В такі хвилини дівчина прагне свого дому і вірного серця; їй хочеться підтримки, дужої руки і спокою, спокою. А міс Клерібел до того ж ще страшенно хотілося спати.

І от до неї підійшов дужий чоловік, засмажений, недбайливо і гарно вбраний, з капелюхом у руці.

— Леді, — з пошаною промовив чоловік із Ному, — вибачте, що я заговорив до вас, але... але я побачив вас на вулиці і... і...

— Відчепіться, — сказала дівчина з магазину Сібер-Мейсон, глянувши на нього з усією холодністю, на яку тільки була здатна. — Невже ніяк не можна позбутися цих вічних приставань? Я вже все перепробувала, і цибулю їла, і носила довгі шпильки в капелюсі. Ідіть своєю дорогою, мій любий.

— Я не з таких, леді, — сказав чоловік із Ному, — слово чести не з таких. Як я вам уже сказав, я побачив вас на вулиці і мені до того захотілося познайомитися з вами, що я не міг не піти слідом за вами. Я боявся, що якщо я не заговорю до вас, то більше ніколи не побачу вас у цьому великому місті. От чому я й підійшов.

Міс Колбі пильно подивилася на нього при тьмяному світлі перонних ліхтарів. Ні, у нього не було ні робленої солодкої усмішки, ані безсоромного нахабства спокусника. Крізь його полярну засмагу сяяли щирість і скромність. І вона подумала, що добре було б послухати його трохи.

— Ну, можете сісти, — сказала вона, ввічливо прикриваючи рукою позіх. — Але знайте, що якщо ви собі дозволите що-небудь зайве, я зараз же покличу стюарда.

Чоловік із Ному сів біля неї. Він був зачарований нею. Він був більше, ніж зачарований. Її врода була якраз такою, якої він так довго даремно шукав у жінці. Чи зможе вона коли-небудь уподобати його? Ну, це буде видно. У всякому разі він повинен зробити все, що в його силах, щоб добути її.

— Мене звуть Блейден, — сказав він, — Генрі Блейден.

— Ви цілком певні, що не Джонз? — спитала дівчина з чарівною тонкою глузливістю, нахиляючись до нього.

— Я із Ному, — правив він далі заклопотано й серйозно. — Я наскріб там чималенько піску.

— Он як! — засміялась дівчина, все ще весело глузуючи. — Так ви значить з бюро “Біллі Крила?”[291]Здається, я вас десь бачила.

— Ви не бачили мене сьогодні на вулиці, коли я побачив вас.

— Я ніколи не дивлюсь на мужчин на вулиці.

— А я дивився на вас. І я ніколи ще не бачив дівчини, що була б хоч наполовину така гарненька, як ви.

— Дякую. Здачі можна не давати? — спитала вона жартівливо.

— Та забирайте її собі. Я гадаю, що ви можете забрати взагалі все, що я маю. Я, мабуть, на вашу думку, людина проста, груба, але я можу бути страшенно добрим до тих, кого люблю. Я пережив скрутні часи на півночі, але тепер я добився свого. Поки я був там, я промив близько 5000 унцій піску.

— Боже мій! — вигукнула міс Колбі співчутливо. — Так там, мабуть, страшенно брудно!

А потім очі її заплющились. Через те, що чоловік із Ному говорив дуже серйозно, голос його звучав монотонно. Крім того, як нудно було слухати про швабри та брудний пісок! Вона сперлася головою об стіну.

— Міс, — говорив далі чоловік із Ному ще з більшою серйозністю і монотонністю, — я ніколи не зустрічав нікого, хто б мені так подобався, як ви. Я знаю, що ви не можете тепер почувати до мене те саме, що я до вас. Але ви мені дозволите надіятися? Може ви дозволите мені познайомитися з вами ближче і тоді видно буде чи зможу я вам теж подобатися.

Голова дівчини з магазину Сібер-Мейсон тихо хитнулась і лягла йому на плече, її охопив солодкий сон і їй ввижався чудовий бал у клубі прикажчиків гуртових рибних комор.

Джентльмен із Ному не обняв її. Йому й на думку не спадало, що вона спить, але він був надто розумний, щоб зрозуміти цей рух, як капітуляцію. В серці його бреніла радість, але він дивився на голову дівчини на своєму плечі лише як на заохочування, як на вісник успіху, і гадав, що користуватися з цього руху не можна.

Маленька частка лігатури знецінювала золото його радості. Чи не говорив він надто одверто про своє багатство? Він хотів би, щоб любили його, а не його гроші.

— Я хочу сказати, міс,— мовив він далі, — що ви можете на мене покластися. Мене знають на Клондайку від Жуно до Серкл Сіті і по всьому Юкону. Багато ночей пролежав я там на снігу. Як невільник працював цілі три роки і питав себе чи полюбить мене хто коли-небудь. Цей пісок непотрібний був мені лише для себе. Я думав, що коли-небудь зустріну дівчину, яка прийдеться мені до серця і от сьогодні зустрів. Гроші мати дуже добре, але коли тебе любить та, дорожче якої немає нічого на світі, то це ще краще. Якби ви збиралися виходити заміж, міс, що б ви хотіли щоб ваш чоловік мав?

— Платіть гроші! — Голосно й різко зірвались ці слова з уст міс Колбі. Очевидно вона бачила себе у сні за прилавком великого універсального мазагину Сібер-Мейсон.

Раптом її голова хитнулась набік. Вона прокинулась, випросталась, протерла очі. Чоловік із Ному зник.

— От тобі й маєш! Здається, я спала, — сказала міс Колбі. — А куди ж це дівся той з “Білих Крил”?

Гіменеїв[293] порадник[294] ^{Переклад М. Рябової}

Я, Сендерсон Прет, гадаю, що народною освітою в Сполучених Штатах повинно було б завідувати метеорологічне бюро. Я можу навести вам поважні доводи щодо цього, а от ви навряд чи зможете сказати мені, чому не можна було б, професорів наших коледжів перевести до метеорологічного департаменту. Аджеж їх учили читати і їм було б за іграшки проглядати ранішні газети і потім телеграфувати до головної метеорологічної управи якої погоди можна сподіватися. Але це ще не все. Я от хочу вам розповісти як через погоду ми з Айдего Ґріном здобули розкішну освіту.

Ми шукали золота в горах Гіркого Коріння за Монтанським кряжем. У Волле-Волле якийсь бородатий чолов’яга, здатний вірити й надіятися, ризикнув дати нам набір харчів. І от, маючи стільки харчів, що їх вистачило б прогодувати цілу армію протягом мирної конференції, ми посувалися попід горами і довбали землю.

Одного дня листоноша, їдучи з Карлоса через гори, стає у нас на перепочинок, з’їдає три бляшанки законсервованих слив і на прощання лишає нам свіжу газету. У цій газеті друкували прогноз погоди і про гори Гіркого Коріння там було сказано: “тепло і ясно, легкий західній вітер”.

Того самого вечора почав йти сніг і зі сходу подув сильний вітер. Ми з Айдего піднялися вище в гори і отаборилися там у старій порожній хатинці, гадаючи, що це лише невеличка метелиця, звичайна в листопаді. Але скоро снігу навалило на три фути і хуга завзялася не на жарт. Ми зрозуміли, що нас заносить. Але ми заздалегідь запаслися паливом, харчів у нас було аж на два місяці і як би там не бушували розгнівані стихії і не рівняли з землею все, що їм здумається, нам було байдужісінько.

Якщо ви хочете, щоб сталося вбивство, то зачиніть на місяць двох людей у хатинці площею вісімнадцять футів на двадцять. Людська натура цього не витримає.

Коли падали перші сніжинки, ми з Айдего жартували, сміялися і прихвалювали надіб’я, яке ми виколупували з кастрюльки і називали хлібом. Але на прикінці третього тижня Айдего звертається до мене з такою промовою:

— Я ніколи не чув який буває звук, коли кисле молоко падає з аеростату на бляшану сковороду, але гадаю, що це розкішна музика проти жалюгідного потоку придушених думок, що витікає з ваших мовних органів. Ті напіврозжовані звуки, що ви випускаєте щодня, нагадують мені коров’ячу жуйку, тільки корова досить вихована особа, щоб лишати її при собі, а ви ні.

— Містере Ґрін, — кажу я, — ви були колись моїм другом і через це я не без деякого вагання признаюся вам, що якби мені довелося вибирати між вашим товариством і товариством звичайного рудого кульгавого псиська, то один з мешканців цієї хати зараз метеляв би хвостом.

У такому дусі ми розмовляємо ще два-три дні, а потім і зовсім припиняємо всякі балачки. Ми ділимо наше кухонне начиння і Айдего починає куховарити по один бік вогнища, а я по другий. Сніг лежить аж по самі вікна і нам доводиться піддержувати вогонь цілий день.

Треба вам сказати, що ні я, ні Айдего не мали ніякої освіти, хіба що тільки вміли читати та вирішувати на грифельній дошці задачу про те, як “у Джона було три яблука, а в Джемза п’ять”. Ми ніколи не почували потреби в університетському дипломі, а, блукаючи по світу, здобули деякі справжні знання і при нагоді могли б їх використати. Але, занесені снігом у цій хатинці в горах Гіркого Коріння, ми вперше подумали, що якби ми вивчали Гомера[295] або Греків, дроби й інші вищі галузі наукового мислення, то в нас були б деякі ресурси для мізкування. Працюючи по таборах у різних кінцях Заходу, я бачив чимало хлопців із східніх коледжів і помітив, що освіта ;заважала їм менше, ніж можна було б сподіватися. Наприклад, одного разу, коли я працював на Гадючій річці, у Ендру Меквіл’ямса захворів на правець верховий кінь, так він навіть послав воза за десять миль по правника. Правда, той кінь усеж таки здох.

Одного ранку Айдего почав шурхати палицею по полиці, яка була прибита так високо, що до неї не можна було дістати рукою. На підлогу впали дві книжки. Я кинувся був до них, але раптом почув на собі погляд Айдего. І він заговорив — уперше за цілий тиждень.

— Глядіть “не опечіться”, — каже він. — Хоч ви годитесь у товариші лише сонній земляній черепасі, я все ж хочу обійтися з вами як з порядною людиною. І цим самим я зроблю куди більше, ніж ваші батьки, що випустили вас у світ, нагородивши товариськістю гадюки-гримучки та здібністю спати мов замерзла ріпа. Ми зараз потягнемо жеребок. Хто витягне, той вибере собі книжку, а другий візьме ту, що лишиться.

Жеребок витягнув Айдего. Він вибрав собі книжку, а я взяв другу. Потім ми умостилися кожен у своєму кутку і заходились читати. Я ніколи так не радів самородкові в десять унцій, як цій книжці. А Айдего теж дивився на свою, як дитинча на цукерку.

Мені припала маленька книжка під назвою Геркімер. Збірка найпотрібніших відомостей”. Може я й помиляюся, але, на мою думку, це найкраща з усіх будь-коли написаних книжок. Вона є в мене й досі. І за які-небудь п’ять хвилин я можу п’ятдесят разів побити вас і кого хочете знаннями з цієї книжки. Що там Соломон або нью-йоркська “Трибуна”! Геркімер зажене в суточки їх обох. Цій людині, мабуть, довелося витратити п’ятдесят років і виїздити мільйони миль, щоб добути стільки відомостей. Там є і про те, скільки людности в кожному місті, і як визначити, скільки років дівчині, і скільки зубів у верблюда. Звідти ви можете довідатися який найдовший тунель у світі, скільки на небі усіх зірок, на який день висипає куряча віспа, якого розміру повинна бути в жінки шия, про право губернаторів, на “вето”, про час, коли збудовано римські акведуки, скільки фунтів рису можна купити, якщо не випивати щодня по три кухлі пива, яка пересічна річна температура в місті Августа, столиці штату Мейн, скільки насінин моркви піде на один акр, якщо сіяти рядками, про протиотруйні ліки, про те скільки волосин на голові у блондинки, як зберігати яйця, про висоту всіх гір на землі, про дати всіх війн та битв, як приводити до притомності утоплеників і вражених сонячним ударом, скільки невеличких цвяхів піде на фунт, як виготовляти динаміт, як викохувати квіти і як робити клумби, і що робити перед приходом лікаря і ще про тисячу всяких речей. Може є що-небудь таке, чого Геркімер не знав би, але я, принаймні, не помітив ніяких прогалин у його книзі.

Отже я сидів і читав цю книжку чотири години підряд. Усі досягнення науки були зібрані в ній. Я забув про сніг, забув і про те, що ми з Айдего розбили глек. Він сидів нерухомо на дзиґлику і все читав, і щось напівніжне, напівтаємниче сяяло крізь його рудуваті бакенбарди.

— Айдего, — кажу я, — що то в тебе за книжка?

Айдего, мабуть, теж забув про наші сварки, бо відповів лагідно, без ніякої злоби і лайки.

— Та це, — каже він, — здається, — том творів Омара Х.М.[296]

— Омара Х.М., а як прізвище? — питаю я.

— Омар Х.М. і все, — каже він.

— Ти брешеш, — кажу я розсердившись, що Айдего хоче поглузувати з мене. — Ніхто не підписує своїх книжок самим ім’ям без прізвища. Якщо це який не-будь Омар Х.М. Спупендайк або Омар Х.М. Мексвіні, або Омар Х.М. Джонз, так чому-б не сказати цього по-людському замість відкушувати кінець немов те теля, що відриває шмат сорочки, вивішеної сушитися.

— Я тобі правду кажу, Сенді, — спокійно каже Айдего. — Це книжка поем Омара Х.М. Я спочатку не міг нічого розібрати, але якщо читати довго, то врешті-решт натрапиш на жилу. Я б не проміняв цієї книжки навіть і на пару червоних ковдр.

— Ну й читай її собі на здоров’я, — кажу я. — Мені ж більше до вподоби безстороннє констатування фактів, над якими можна попрацювати головою, а це, здається, якраз і є в моїй книжці.

— Те, що тобі припало, — каже Адейго, — просто статистика, найнижча ступінь знання. Вона тільки отруює мозок. Мені більше подобається система натяків оцього Х.М. Він, очевидно, щось ніби агент винної фірми. Він раз-у-раз оголошує тост за те, щоб нічого не робити і хоч, здається, страшенний буркотун, але так здорово заливає себе, що навіть коли він лається, то здається, що то він запрошує вихилити чарчину. Але це ж поезія, — каже Айдего далі, — а от твоїм биндюжником, що постачає знання футами й цалями, я просто погорджую. І якби дійшло до пояснювання філософського інстинкту в світлі науки, я певний, що мій Х.М. побив би твого писаку і у параграфах, і, у цифрах, і у розмірах грудей, і у пересічних дощових опадах.

Отак ми з Айдего і здобули освіту. День і ніч ми читали наші книжки. Ця хуртовина, безумовно, дала кожному з нас чималенько знання. І якби під ту пору, як сніг почав танути, ви б зненацька підійшли до мене й спитали:

— Сендер-сане Прет, у що стане покрити квадратний фут даху залізними листами двадцять на двадцять вісім, ціною по дев’ять доларів п’ятдесят центів за ящик? — я відповів би вам з такою самою швидкістю, з якою світло, що проходить сто дев’яносто дві тисячі міль за секунду, перебігло б від одного кінця лопати до другого. А хіба багато хто зможе це зробити? От спробуйте збудити серед ночі кого хочете з ваших знайомих і одразу спитайте його скільки костей у людському кістяку крім зубів, або скільки по закону штату Небраска треба голосів, щоб скасувати “вето” губернатора. От спробуйте й побачите.

Яку користь мав Айдего із своєї книжки, я точно не знаю. Айдего, правда, вихваляв свого винного агента, як тільки розкривав рота, та я йому не дуже вірив.

Цей Омар Х.М., на думку Айдего, здається мені схожий на собаку, що дивиться на життя, як на бляшанку з-під консервів, прив’язану йому до хвоста.

Набігавшись до смерті, він сідає, виваливши язика, дивиться на бляшанку і каже:

— Ну, якщо вже ніяк неможна позбутися цієї бляшанки, то наповнимо її тут у шинку за рогом і вип’ємо за мій кошт.

Крім того, він, здається, був персіянин, а я ніколи не чув, щоб із Персії виходило що-небудь варте уваги, крім турецьких килимів та мальтійських котів.

Тієї весни ми з Айдего натрапили на жилу. Ми мали звичку зараз же продавати і рушати далі. Ми заплатили нашому кредиторові за харчі по вісім тисяч доларів кожний, а потім рушили до маленького міста Роза, що стоїть на Лососевій річці, — відпочити, попоїсти по-людському і скосити бакенбарди.

Місто Роза не схоже на золотокопальні селища. Воно лежить у долині і в ньому так само мало грюкотні і зарази, як і в усякому тихому містечку. Там навіть є екіпажний шлях, що йде аж за околицю. Перший тиждень ми з Айдего цілий день їздили в екіпажі, а на ніч ховалися в готелі “Сонячна краса”. Як ми чималенько поблукали по світу, а до того ж були й досить начитані, то незабаром нас познайомили з найкращим товариством Рози і почали запрошувати на найшиковіші й найбонтонніші розваги. І от на одному вечері в міській управі, де на користь пожежної сторожі влаштовували фортеп’янний концерт і змагання хто більше з’їсть перепілок, ми з Айдего Ґріном уперше зустрілися з місіс Д. Ормонд Семпсон, королевою товариства Рози.

Місис Семпсон була вдова і власниця єдиного на все місто двоповерхового будинку. Цей будинок був пофарбований у жовте і звідки б ви не глянули, він так само впадав у око, як крихта яйця на підборідді пан-отця в пісний день. Двадцять два мешканці міста Рози, крім мене й Айдего, зазіхали на цей жовтий будинок.

Коли ноги і кістки перепілок були винесені з управи, почалися танці. Двадцять три поклонники місис Семпсон почали гасати навколо неї і навперейми запрошувати її до танцю. Я ж ухилився від ту-степу і попросив дозволу провести її додому. От тут мені й пощастило.

По дорозі вона й каже мені:

— Правда, містере Прет, зорі сьогодні якось особливо гарні й ясні.

— При тих шансах, що припали їм, — кажу я, — вони поводяться досить пристойно. Он, бачите, та велика відстоїть від нас за шістдесят шість більйонів миль. Світло її доходить до нас за тридцять шість років. У вісімнадцятифутовий телескоп ви можете побачити сорок три мільйони зір, включаючи й зорі тринадцятої величини. Якби одна з таких зір зараз погасла, ви б усе ж таки бачили її ще дві тисячі сімсот років.

— Ох, Боже мій! — каже місіс Сампсон. — А я цього зовсім не знала. Ох, як жарко! Я така мокра, неначе тільки що хтозна й як танцювала.

— Причину цього дуже легко зрозуміти, — кажу я, — коли взяти до уваги, що у вашому тілі одночасно працюють два мільйони потових залоз. Якби всі ваші потові протоки, які завдовшки чверті дюйма кожний, покласти кінцями один до одного, то вони витягнулися б на сім миль.

— Ой, Господи! — каже місіс Семпсон. — Ви немов зрошувальну канаву списуєте, містере Прет. Звідки ви все це знаєте?

— Із спостережень, місіс Семпсон, — кажу я їй. — Блукаючи по світу, я до всього придивляюся.

— Містере Прет, — каже вона, — я завжди захоплювалася освіченими людьми. У нашому місті так мало вчених серед цих пустоголових потвор, що поговорити з культурним джентльменом просто насолода. Я буду вам дуже вдячна, якщо ви завітаєте до мене, коли матимете охоту.

От таким то чином я й завоював ласку леді з жовтого будинку. Щочетверга і щоп’ятниці я ходив до неї ввечері і розказував їй про всякі дива всесвіту, що їх відкрив, записав у таблиці і скомпілював з природи Геркімер. Айдего ж та інші її поклонники користувалися кожною хвилиною інших днів, як тільки могли.

Мені ніколи не спадало на думку, що Адейго залицяється до місіс Семпсон за системою Х.М. Але одного вечора, ідучи до неї з кошиком дикого мироболану, я зустрів цю леді у провулку, що вів до її дому. Очі її метали блискавки, а капелюх небезпечно звисав над одним оком.

— Містере Прет, — починає вона, — цей містер Ґрін, здається ваш друг?

— Уже дев’ять років, — кажу я.

— Порвіть з ним, — каже вона, — він не джентльмен.

— Ну, знаєте, мадам, — кажу я, — він, правда, простий золотошукач, необтесаний і з усіма звичайними хибами всіх марнотратів і брехунів, але навіть у найскрутніших випадках я не міг йому одмовити в джентльменстві. Може щодо франтовства, пишного поводження та експозиції Айдего й ображає око, але щодо нутра, мадам, то я вважаю Айдего за неприступного для нижчих ступенів криміналістики і товстошкірості. Пробувши дев’ять років у товаристві Айдего, місіс Семпсон, — закінчую я, — мені неприємно самому його гудити і прикро чути як гудять його інші.

— Це дуже похвально, містере Прет, — каже місіс Семпсон, — що ви так старанно бороните свого друга, але це не міняє того факту, що він зробив мені пропозицію досить гидотну, щоб збезчестити всяку даму.

— Ну, що ви, що ви, — кажу я. — Щоб Айдего зробив отаке! Та я б скоріше повірив, почувши це про себе. Я знаю за ним тільки один грішок і виною цьому хуґа. Коли нас одного разу занесло в горах снігом, він став жертвою якихось поганих недоладних віршів. От може це вони й відбилися на його поводженні.

— Авжеж відбилися, — каже місіс Семпсон. — Відколи я з ним познайомилась, він тільки й знає, що деклямувати мені блюзнірські вірші якоїсь особи на ймення Рубай Ате[297]. От, яка, здається, не краща за свої вірші, як судити з них.

— Е, так тоді значить, Айдего потрапив на якусь нову книжку, — кажу я, — бо ту, що була в нього раніш, написав якийсь чоловік під nom de plume[298] Х.М.

— То краще б він уже й держався її, яка б вона там не була, — каже місіс Семпсон. — Сьогодні він дійшов краю. Прислав мені букет квітів і пришпилив до них записку. Ну, от ви, містере Прет, зразу розбираєтесь у дамах. І ви знаєте моє становище в товаристві Рози. Ви можете хоч на хвилину уявити, щоб я пішла у ліс з мужчиною, прихопивши з собою глек вина і хлібину, і почала там співати й танцювати з ним під деревами. Я, правда, випиваю трохи кларету за обідом та вечерею, але в усякому разі не маю звички тягти з собою в кущі цілий глек і таким способом тішити там нечистого. І до того ж він узяв би з собою ці вірші. Він так і сказав. Ні, хай уже він сам улаштовує свої скандальні пікніки. І може прихопити з собою свою Рубай Ате. Я думаю, вона не буде упиратися, якщо тільки в них буде ще що-небудь крім хліба. Ну, що ви тепер скажете про вашого друга джентльмена, містере Прет?

— Що ж, — кажу я, — може запросини Айдего, це, так би мовити, свого роду поезія, і в ній немає наміру образити вас. Може це якраз належить до того сорту поезій, що звуться фігуральними. Вони, звичайно, порушують закон і порядок, але її усе ж пропускають на пошті, бо вони значать не те, що в них сказано. Я був би дуже радий за Айдего, якби ви вибачили йому, — кажу я. — А тепер відвернемо нашу увагу від низьких галузей поезії до вищих сфер факту і фантазії. У такий прегарний день як сьогодні, місіс Семпсон, — правлю я далі, — нам треба відповідно настроїти й наші думки. Хоч сьогодні й жарко, ми все ж повинні пам’ятати, що на екваторі лінія вічних снігів лежить на висоті п’ятнадцять тисяч футів. А між сороковим і сорок дев’ятим градусами широти вона лежить на висоті від чотирьох до дев’яти тисяч футів.

— Ах, містере Прет, — каже місіс Семпсон, — це таке щастя слухати як ви розказуєте про такі прегарні факти після такої нісенітниці, як поезії цієї розпусниці Рубай Ате.

— Сядьмо ж на цій колоді при дорозі, — кажу я, — і забудьмо про нелюдськість і розпусність поетів. Красу можна знайти лише в чудових стовпцях установлених фактів і узаконних вимірів. От у цій самій колоді, на якій ми зараз сидимо, місіс Семпсон, — кажу я, — захована статистика дивовижніша за всяку поему. Бачите ці кільця на зрізі? Вони показують, що дереву було шістдесят років. На глибині двох тисяч футів воно через три тисячі років перетворилося б на вугілля... Найглибша вугляна копальня в світі у Кіллініворсі біля Ньюкесла... Ящик у чотири фути завдовшки, три фути завширшки і два фути вісім дюймів завглибшки вміщає тонну вугілля... Якщо ви випадково розріжете артерію, треба стиснути її трохи вище від порізаного місця... Нога людини складається з тридцяти кісток... Лондонський Тавер згорів 1841 року...

— Розкажіть ще що-небудь, містере Прет, — каже місіс Семпсон. — Ваші думки такі оригінальні і так заспокоюють. На мою думку, краще від статистики нічого не може й бути.

Але тільки через два тижні після цієї розмови я взяв від Геркімера все, що він міг мені дати.

Одної ночі я прокинувся від криків “пожежа”, що неслися з усіх боків. Я скочив, одягнувся і вийшов на вулицю помилуватися видовищем. Але коли я побачив, що це горить будинок місіс Семпсон, я аж застогнав і за дві хвилини опинився на місці пожежі.

Увесь долішній поверх будинку був у полум’ї і все чоловіче, жіноче і собаче населення міста метушилося навколо, кричучи, гавкаючи і заважаючи пожежникам. Айдего теж був там. Він відбивався від шести пожежників, що не пускали його до будинку. Вони говорили йому, що вогонь пройшов уже скрізь і всякий, хто пройде туди, не вибереться живим.

— Де місіс Семпсон? — питаю я.

— Її ніхто не бачив, — каже один з пожежників. — Очевидно, вона спить нагорі. Ми хотіли пробратись туди та не могли, і до того ж у нас і драбин немає.

Я біжу до місця освітленого сильним полум’ям і витягаю з кишені Геркімера. Я аж засміявся, коли почув його в руках, я просто очманів від збудження.

— Геркі, друзяко, — кажу я, гортаючи сторінки, — ти ще ніколи не обманював, мене і ніколи не кидав у біді. Скажи ж мені, що робити, голубчику, скажи ж мені що робити?

Нарешті я найшов, що робити в нещасливих випадках, на сторінці 117. Я веду пальцем по сторінці і раптом потрапляю на те, що треба.

Славний друзяка Геркімер, він нічого не пропустив. Там було сказано:

— Задушення від диму або газу. — У таких випадках немає нічого кращого за лляне насіння. Треба покласти скілька зерен у куточок ока.

Я сунув книжку в кишеню і схопив якогось хлопця, що пробігав повз мене.

— Слухай, — кажу я і даю йому гроші, — біжи зараз до аптеки і купи на долар лляного насіння. Біжи мерщій і дістанеш долар для себе.

— А тепер, — кричу я юрбі, — по місіс Семпсон — і скидаю пальто й капелюх.

Два пожежники і двоє громадян хапають мене.

— Це ж на смерть іти, — кажуть вони, — аджеж там уже провалюються підлоги.

— Та як же, до дідька, я зможу покласти в око насіння, коли немає самого ока?, — кричу я їм, усе ще сміючись, хоч мені зовсім не було смішно.

Я саданув ліктями просто в обличчя пожежникам, здер ударом ноги шкіру з гомілки одного громадянина, а другого збив з ніг. Тоді кинувся в будинок.

Якщо я помру раніш ніж ви, я напишу вам листа і розкажу чи гірше на тім світі, ніж було тоді в цьому жовтому будинку. Але поки що не думайте, що гірше. Піджарився я там куди краще, ніж ті курчата, що подають вам у ресторані на порційне замовлення. Я двічи падав на підлогу, задихаючись від диму і вогню, і мало не посоромив Геркімера, відступивши, але тут пожежники допомогли мені, пустивши маленький струмок води, і я дістався до кімнати місіс Семпсон. Вона знепритомніла від диму, так що я загорнув її у простирадла і поклав собі на плечі. Між іншим, з підлогами, очевидно, не було так погано, як мені казали, інакше я нізащо не зміг би зробити цього ні в якому разі.

Я відніс її за п’ятдесят ярдів від будинку і поклав на траву. Тоді, звичайно, всі двадцять два претенденти на руку цієї леди, стовпилися навколо неї з кухлями води, готові рятувати її. Але тут прибіг хлопець із лляним насінням.

Я, зняв простирадло з голови місіс Семпсон. Вона розплющила очі й каже:

— Це ви, містере Прет?

— Ш-ш-ш, — кажу я, — не кажіть нічого поки вам не дадуть ліків.

Я обіймаю її одною рукою за шию, ніжно підіймаю їй голову, а другою розриваю мішечок з лляним насінням. Потім обережно, як тільки можу, нахиляюся і кладу їй три чи чотири зернятка в куточок ока.

Але цієї хвилини під’їжджає міський лікар, фуркає, починає мацати місіс Семпсон за пульс і питає “навіщо я роблю такі дурниці”.

— Ах, ти ж, стара касторко! — кажу я, — у мене, правда, немає постійної практики, але все ж я можу послатися на певний авторитет.

Мені приносять мій піджак і я виймаю Геркімера.

— Подивіться на сторінці 117, що робити при задушенні від диму або газу, — кажу я. — Сказано: “покласти в зовнішній куточок ока лляне насіння. Я не знаю чи воно вбирає в себе дим чи пускає в дію гастрогіпотамічний нерв, але Геркімер це пропонує, а його першого покликано до пацієнта. Якщо ви хочете влаштувати консиліум, я нічого не маю проти.

Старий лікар бере книжку, надіває окуляри і при світлі пожежного лихтаря починає читати.

— Бачите, містере Прет, — каже він, — ви, очевидно, потрапили не на той рядок, коли ставили свій діагноз. Рецепт від задушення от який: якнайшвидче винесіть пацієнта на свіже повітря і покладіть його навзнак. А лляне насіння рекомендується проти “пороху або попелу в оці” на рядок вище. Але, кінець кінцем...

— Чекайте, — перебиває його місіс Семпсон. — Я гадаю, що теж маю право взяти участь у цьому консиліумі. Так от знайте, що лляне насіння помогло мені більше за всі ліки, які я будь-коли приймала.

Потім вона підводить голову, знов кладе її мені на руку і каже:

— Сенді, любий, поклади мені ще і в друге око.

І от, якщо завтра або коли-небудь ще вам доведеться бути в місті Роза, ви побачите там новий пишний жовтий будинок, якого найкраща оздоба — місіс Прет, колишня місіс Семпсон. І якщо ви увійдете в самий будинок, то побачите на мармуровому столику посеред вітальні збірку найпотрібніших відомостей Геркімера, оправлену в червоний сап’ян і готову дати кожному всяку пораду щодо людського щастя і мудрості.

Пімієнтські млинці[299] ^{Переклад М. Дмитренка}

Коли в долині річки Фріо ми гуртували стадо худоби з тавром “Трикутник-О”, довга гілка сухого мескитового дерева зачепила моє дерев’яне стремено і я вивихнув ногу — довелося тиждень провалятись у таборі.

На третій день вимушеного неробства я виповз на світ Божий біля фургона з харчами й безпорадно ліг на землю під словесним вогнем Джадсона Одома, табірного кухаря. Природа створила Джада для виголошення монологів, але доля, як завжди, все переплутала і накинула йому таку професію, при якій у нього здебільшого не було аудиторії.

Отож я став манною небесною в пустелі Джадового вимушеного мовчання. Але скоро у мене виникло природне для хворого бажання з’їсти щось таке, що не входило до нашого раціону. А після того, як мені явилося видіння матусиної комірчини, “спокусливе, мов молоде кохання, і сповнене безмежного жалю”, я спитав.

— Джаде, ти вмієш пекти млинці?

Джад поклав свій шестизарядний револьвер, яким лаштувався потовкти шматки антилоп’ячого м’яса для відбивних, і став наді мною в позі, що не віщувала нічого доброго. Холодний, підозріливий погляд його блідо-голубих очей, яким він утупився в мене, красномовно підтверджував безпомилковість такого враження.

— Слухай, ти, — мовив він з неприхованим, хоч і не дуже великим гнівом, — ти це серйозно чи хочеш познущатися з мене? Мабуть, хлопці розказали тобі про оту халепу з млинцями?

— Ні, Джаде, це серйозно, — щиро запевнив я. — Зараз я ладен проміняти свого коня разом із сідлом на гірку жирних, підсмажених млинців і горщик свіжої новоорлеанської патоки. А хіба була якась історія з цими млинцями?

Побачивши, що я ні на що не натякаю, Джад відразу пом’якшав. Він приніс із продуктового фургона якісь таємничі торбинки та бляшанки й поклав усе це в тіні під кущем, де вмостився і я. Я стежив, як він, склавши з одного боку бляшанки, а з другого — торбинки, заходився розв’язувати численні шворки.

— Ні, не історія, — відповів Джад, розплутуючи шворки, — а просто логічна невідповідність між мною, червонооким вівчарем з улоговини Дохлого Мула й міс Віллелою Лірайт. Зараз я тобі все розкажу.

Я пас тоді худобу у старого Вілла Тумі на Сан-Мігуелі. І от одного разу мені наче перед погибеллю закортіло з’їсти чогось консервованого, що ніколи не мукало, не мекало, не рохкало і чого ніколи не відмірювали мірами ємкості сипких тіл. Отож я сідаю на свого малюка і лечу до крамниці дядечка Емслі Телфера, що примостилась на Пімієнтській переправі через Нуесес.

Близько третьої години дня я накинув поводи на сук мескитового дерева і пішки пройшов останніх двадцять ярдів до крамниці дядечка Емслі. Там я сів на прилавок і сказав, що, за всіма прикметами, світовому врожаю фруктів загрожує цілковите знищення. За хвилину біля мене були до моїх послуг лантух галет, ложка з довжелезним держаком і відкриті консервні банки з абрикосами, ананасами, вишнями та сливами, а дядечко Емслі вже заклопотано вирубував сікачем кришку на банці з жовтими персиками. Я почував себе як Адам до того дурного походу по яблука[300], гатив острогами в прилавок і завзято працював своєю двадцятичотирьохдюймовою ложкою. І раптом випадково глянув у вікно на подвір’я дядечкового будинку, що був поряд з крамницею.

Там стояла якась приїжджа дівчина з усім, що належить мати молодій особі; вона гралася крокетним молотком і розважала себе тим, що стежила за моїм методом заохочення роботи фруктово-консервної промисловості.

Я з’їхав з прилавка й передав свою лопату дядечкові Емслі.

— Це моя племінниця, — мовив він. — Міс Віллела Лірайт, приїхала з Палестини[301] провідати мене. Хочеш, познайомлю? Із святої землі, — сказав я собі, і мої думки збилися докупи, наче вівці, коли їх намагаються загнати в кошару. А чом би й ні? З усього видно, що ангели таки були в тій Палес...

— Звичайно, дядечку Емслі, — мовив я вголос, — страшенно радий був би познайомитися з міс Лірайт.

Тоді дядечко Емслі повів мене у двір і познайомив нас.

Я ніколи не боявся жінок. І ніколи не міг зрозуміти, чого це дехто з чоловіків, здатних встигнути ще до сніданку об’їздити мустанга й поголитися в темряві, стають страшенно незграбні, обливаються потом і без кінця вибачаються, забачивши клапоть вибивного ситцю, обгорнутого довкола чогось усередині. Не минуло й восьми хвилин, як ми з міс Віллелою вже нещадно ганяли крокетні кулі й почували себе так, немов троюрідні брат і сестра. Вона поглузувала щодо кількості з’їдених мною фруктових консервів, а я, не панькаючись, дав їй відкоша, нагадавши, що від однієї леді, яку звали Єва, почалися пов’язані з фруктами прикрощі, а було це на першому вільному пасовиську... “десь у Палестині, чи не так?” — докидаю я невимушено, немов заарканюю однолітку.

Отак я ввійшов у дружні стосунки з міс Віллелою Лірайт, і що далі, то міцнішою ставала наша взаємна прихильність. Лірайт приїхала на Пімієнтську переправу, щоб зміцнити здоров’я, хоч воно й так було у неї чудове, і ще заради клімату, який був тут на сорок процентів жаркіший, ніж у Палестині. Спочатку я приїжджав побачитися з нею раз на тиждень, а потім підрахував, що коли подвою кількість своїх приїздів, то бачитиму її вдвічі частіше.

Якось на одному тижні я вирвався до неї втретє, і ось тоді у гру втрутились млинці й червоноокий вівчар.

Сидячи того вечора на прилавку з персиком і двома сливами в роті, я спитав дядечка Емслі, що робить міс Віллела.

— А вона, — каже дядечко Емслі, — поїхала з Джексоном Птицею, вівчарем з улоговини Дохлого Мула.

Я проковтнув персикову кісточку й дві сливові. Певно, хтось тримав прилавок за вуздечку, поки я з нього злазив. А потім я подався навпростець, поки не вперся лобом у мескитове дерево, до якого був прив’язаний мій чалий.

— Поїхала кататися, — прошепотів я на вухо своєму малюкові, — з Птицсоном Джицею, мулом з улоговини Дохлого Вівчаря. Ти це розумієш, старий?

Мій чалий аж заплакав, зрозуміло, на свій манір. Він був вихований, як ковбойський кінь, і не любив вівчарів.

Я повернувся до дядечка Емслі й спитав його:

— То ти сказав, з вівчарем?

— Так, я сказав — з вівчарем, — повторив дядечко Емслі. — Ти, певно, чув про Джексона Птицю. У нього вісім ділянок пасовиськ і чотири тисячі найкращих мериносів на південь од Північного полярного кола.

Я вийшов, сів на землю в тіні поблизу крамниці й прихилився до кактуса-опунції. Сам того не помічаючи, сипав собі за халяви пісок і якийсь час виголошував монологи про птицю, оздоблену пишним хвостом, — прізвищем Джексон.

Я ніколи не бив вівчарів і не думав, що це треба робити. Якось зустрів одного, він їхав верхи й читав латинську граматику, то я його й пальцем не зачепив! Вівчарі ніколи не дратували мене, як вони дратували більшість ковбоїв. Та й навряд чи треба нівечити і калічити цих нікчем, які їдять за столом, носять черевики й розмовляють з тобою на різні теми. Я ніколи не звертав на них уваги, як не звертаєш уваги на кролів, скажеш, було, щось ради чемності або кілька слів про погоду, але не зупиняєшся, щоб дати йому ковтнути із своєї фляги. Мені й на думку не спадало ставитися до вівчарів вороже. І через те, що я був з ними поблажливий, давав їм існувати, один такий катається зараз із міс Віллелою Лірайт!

За годину до заходу сонця вони повернулись і зупинилися біля воріт дядечка Емслі. Овеча особа допомогла міс Віллелі злізти з коня, і вони трохи постояли, жваво перекидаючись хитромудрими фразами. А потім цей тип скакає в сідло, легенько піднімає капелюха-сковорідку й трюхикає в напрямку свого баранячого ранчо. На той час я вже витрусив з чобіт пісок, відчепився від кактуса, а коли вівчар від’їхав на півмилі від Пімієнти, я на своєму чалому порівнявся з ним.

Я назвав цього нікчему червонооким, проте насправді він таким не був. Зорове пристосування його було досить сіре, але вії — червоні, а волосся — руде, тому й здавалося, що він червоноокий. Не вівчар, а, сказати б, ягняр — мале, з якоюсь жовтою шовковою хусткою на шиї і в черевиках із шнурками бантиком.

— Драсьтє, — кажу я йому. — Ви зараз їдете в товаристві вершника, якого тут називають Джадсон Дорога на Той Світ з огляду на його вміння стріляти. Коли я хочу познайомитися з кимось, то завжди роблю це до того, як вихоплю револьвер, бо терпіти не можу потискувати руку покійникам.

— А, — каже він, — я радий познайомитися з вами, містере Джадсон. Мене звуть Джексон Птиця, я з ранчо в улоговині Дохлого Мула.

Саме в цю мить одне моє око побачило куріпку, що бігла вистрибом униз із пагорба, а друге око помітило яструба — сидів на сухій гілляці береста. Щоб він зрозумів, з ким має діло, я поклав їх обох із свого сорокап’ятикаліберного.

— Дві з трьох, — кажу. — Птиці так і лізуть під мої кулі, куди б я не поткнувся.

— Добре стріляєте, — спокійнісінько зауважує вівчар. — А чи вам ніколи не траплялося на третьому пострілі схибити? Чудовий дощик пройшов минулого тижня, тепер молода травичка почне підніматися, правда ж, містере Джадсон?

— Трясогузко, — кажу я, під’їжджаючи ближче до його дамського коника, — ваші засліплені любов’ю батьки, може, й нарекли вас Джексоном, але ви, полинявши, з усього видно, перетворилися на трясогузку, та ще й цвірінькаєте. Досить аналізувати дощик та інші стихії, й перейдімо до розмови, що виходить за межі словника папуг. У вас з’явилася погана звичка кататися верхи з молодими дівчатами. Я знав пташок, кажу, — яких засмажували й за менші гріхи. Міс Віллела, кажу я, — не потребує гнізда, звитого з овечої вовни пташечкою з джексонівської породи. То як ви — перестанете тут крутитися чи волієте з розгону наскочити на те, що означає додаток до мого імені? Майте на увазі, що в моєму прізвиську “Дорога на Той Світ”, крім чотирьох слів, є ще принаймні одна похоронна процесія.

Джексон Птиця спочатку трохи почервонів, а потім засміявся.

— Ну, містере Джадсон, — каже він, — ви помиляєтесь. Я справді кілька разів заїжджав до міс Лірайт, але зовсім не для того, що ви собі уявили. Мій інтерес має чисто гастрономічний характер.

Я потягнувся до револьвера.

— Всякий койот, — кажу, — який насмілиться без належної поваги...

— Заждіть хвилинку, — каже цей Птиця, — зараз я все поясню. Нащо мені дружина? Шкода, що ви не бачили мого ранчо! Я сам варю собі їсти, сам латаю одяг, їжа в ній уся втіха, яку я маю від розведення овець. Містере Джадсон, ви коли-небудь куштували млинці, що їх пече міс Лірайт?

— Я? Ні, — відповідаю. — Ніколи не чув, що вона займається кулінарними маніпуляціями.

— Це ж золоте сонячне сяйво, — каже він, — підсмажене до медового кольору на божественно солодкому вогні Епікура[302]. Я віддав би два роки життя, аби дізнатися, як готувати оті млинці. Ось чого я їжджу до міс Лірайт, — каже Джексон Птиця, — але вивідати мені нічого не вдається. Це старовинний рецепт, він зберігається в родині вже сімдесят п’ять років. Його передають з покоління в покоління, а нізащо не кажуть чужим. Якби я мав той рецепт, то пік би сам собі такі млинці на ранчо й був би щасливою людиною, — каже Птиця.

— А ви певні, — кажу я йому, — що ганяєтеся не за рукою, яка місить тісто для млинців?

— Певен, — каже Джексон. — Міс Лірайт надзвичайно мила дівчина, проте можу заприсягтися, що мої наміри не виходять за межі гастро... — Він помітив, як моя рука потяглася до кобури, і змінив вислів. — За моє бажання роздобути рецепт млинців.

— А ви не такий уже й поганий чоловічок, — кажу я, намагаючись бути справедливим. — Я надумав зробити ваших овець сиротами, але цього разу дозволю вам полетіти від мене цілим. Липніть до млинців, — кажу, — липніть так, як липне млинець до своїх сусідів, тільки не їздіть сюди й не змішуйте патоку з сентиментами, бо інакше на вашому ранчо співатимуть, а ви нічого не будете чути.

— Щоб переконати вас у моїй щирості, — каже вівчар, — я прошу допомогти мені. Ви з міс Лірайт великі друзі, і вона, мабуть, зробить для вас те, чого не хоче зробити для мене. Якщо ви дістанете мені рецепт млинців, то, даю слово, я ніколи до неї не приїду.

— Оце чесно, — кажу, я і тисну Джексону Птиці руку. — Радий буду зробити вам послугу і дістати рецепт, якщо зможу.

Він повернув до порослої кактусами рівнини на П’єдрі в напрямі Дохлого Мула, а я взяв курс на північний захід до ранчо старого Вілла Ту мі.

Тільки через п’ять днів після цього я знову зміг заїхати в Пімієнту. Ми з міс Віллелою провели приємний вечір у дядечка Емслі. Вона дещо заспівала й добряче помучила піаніно цитатами з опер. А я зображав гримучу змію, розповідав про новий спосіб оббіловувати корів, придуманий Снейкі Мак-Фі, і про те, як одного разу їздив до Сент-Луїса. Наша взаємна повага дедалі міцніла. І от, думаю я, якщо тепер мені вдасться переконати Джексона податись у вирій, перемога за мною. Згадавши Джексонову обіцянку, пов’язану з рецептом млинців, я вирішую умовити міс Віллелу дати мені той рецепт, щоб переказати його Джексону; якщо я тоді знову зловлю тут пташенятко з Дохлого Мула, то скручу йому голову.

Отож десь близько десятої години я, напустивши на обличчя улесливу усмішку, кажу міс Уїллелі: “Знаєте, якщо мені й подобається щось більше, ніж бачити рудого бичка на зеленій траві, то це смак добрячого гарячого млинця, змазаного цукровою патокою”.

Міс Віллела аж підскочила на стільчику біля піаніно і якось дивно глянула на мене.

— Так, — каже вона, — це справді смачно. А як, ви казали, називається та вулиця в Сент-Луїсі, містере Одоме, де ви загубили капелюха?

— Проспект Млинців, — кажу я, підморгнувши, аби показати, що знаю про родинний рецепт і на манівці мене не заведеш. — Ну, сміливіше, міс Віллела, — кажу, — розкажіть, як ви їх робите. Млинці так і крутяться мені в голові, мов фургонні колеса. Починайте... фунт борошна, вісім дюжин яєць і так далі. Що там іще в списку складників?

— Пробачте, будь ласка, я на хвилиночку, — каже міс Віллела і, косо глянувши на мене, сповзає зі стільчика. Потім швидко вибігає в другу кімнату, а звідти негайно виходить дядечко Емслі в жилетці і з пляшечкою води. Він повертається боком, щоб узяти зі столу склянку, і я бачу в кишені його штанів револьвер сорок п’ятого калібру.

“От тобі й маєш! — думаю я. — Ця сімейка так цінує свої кулінарні рецепти, що готова захищати їх вогнепальною зброєю. Інші люди не зайшли б так далеко навіть у разі спадкової родинної ворожнечі”.

— Випий, — каже дядечко Емслі, даючи мені склянку води. — Ти сьогодні надто багато їздив, Джаде, і перехвилювався. Спробуй думати про щось інше.

— А ти знаєш, як пекти млинці, дядечку Емслі? — питаю.

— Ну, я не так обізнаний з їхньою анатомією, як дехто, — каже дядечко Емслі, — але, здається, треба взяти піввідра сироватки, трохи масла, соди та кукурудзяного борошна і змішати все це, як звичайно, з яйцями й сколотинами. А що, Джаде, чи не збирається старий Вілл знову гнати худобу в Канзас-Сіті цієї весни?

Це була вся млинцева специфікація, яку мені пощастило дістати того вечора. Тож не дивно, що й Джексон Птиця нічого не добився в цьому ділі. Тому я облишив цю тему й трохи побалакав з дядечком Емслі про бичків та циклони. Потім увійшла міс Віллела, сказала “на добраніч”, і я поскакав до себе на ранчо.

Приблизно за тиждень після цього я зустрів Джексона Птицю, коли він повертався з Пімієнти, а я їхав туди. Ми зупинилися на дорозі й перекинулися кількома дріб’язковими фразами.

— Ну як, дістали список секретів ваших плескачів? — спитав я його.

— На жаль, ні, — каже Джексон. — І мені, мабуть, ніколи в цьому не пощастить. А ви пробували?

— Пробував, — кажу, — тільки це все одно, що викопати лугового собаку з його нори шкаралупою земляного горіха. Цей млинцевий рецепт, певно, вважається талісманом — так вони за нього тримаються.

— Я майже ладен облишити це діло, — каже Джексон так сумно, що я аж пожалів його, — але мені страшенно кортить дізнатись, як робити ці млинці, щоб їсти їх на своєму самотньому ранчо. Я ночами не сплю, все думаю, які вони смачні.

— Ну то не відступайтеся, — кажу йому, — і я теж старатимусь. Зрештою хтось із нас неодмінно накине їм на роги зашморга. Ну, бувайте, Джексі.

Розумієш, на той час ми були з ним у наймирніших стосунках. Коли я впевнився, що він не ганяється за міс Віллелою, то почав дивитися на це руде ледащо більш терпимо. Щоб задовольнити потреби його апетиту, я все намагався виманити у міс Віллели той рецепт. Але щоразу, коли я вимовляв слово “млинці”, в очах у неї з’являлися якась відчуженість та неспокій, і вона старалася перемінити тему. Якщо ж я наполягав, то вона вислизала з кімнати й присилала дядечка Емслі з пляшечкою води й кишеньковою гарматою.

Одного дня я прискакав до крамнички з чималеньким букетом голубої вербени — я нарізав її у череді диких квітів на луках Отруєного Собаки. Дядечко Емслі глянув на букет, заплющивши одне око, та й питає:

— Чув новину?

— Мо’, худоба подорожчала?

— Віллела і Джексон Птиця повінчалися вчора в Палестині, — каже він. — Сьогодні вранці одержав від них листа.

Я впустив квіти в бочку з сухарями й почекав, поки ця новина пройде крізь мої вуха, потім далі до лівої верхньої кишені сорочки і нарешті увійде в ноги.

— Чи не міг би ти, дядечку Емслі, повторити це ще раз? — кажу йому. — Мабуть, у мене щось негаразд із слухом і ти сказав тільки, що першокласні телята йдуть по чотири долари вісімдесят, центів за голову або щось таке інше.

— Повінчалися вчора, — каже дядечко Емслі, — й поїхали в шлюбну подорож до Вако й Ніагарського водопаду. Хіба ти ніколи нічого не помічав? Джексон Птиця упадав коло Віллели від того самого дня, як їздив з нею кататися.

— Чого ж тоді він плів мені всякі дурниці про млинці? — вигукнув я. — Поясни мені!

Коли я сказав “млинці”, дядечко Емслі зробив такий рух, наче ухилявся від удару, і ступив крок назад.

— Хтось мене здорово пошив у дурні з тими млинцями, — кажу, — і я це з’ясую. Здається, ти все знаєш. Ану, признавайся, — кажу, — або зараз я зроблю з тебе тісто.

Я перескочив через прилавок і кинувся до дядечка Емслі. Він спробував схопити свою гармату, але вона лежала в шухляді, і він на два дюйми не дотягнувся до неї. Я вчепився йому в барки і штовхнув у куток.

— Розказуй про млинці, — кажу, — бо зараз сам перетворишся на млинець. Міс Віллела пече їх чи ні?

— За все своє життя жодного не спекла, я її млинців і в очі не бачив, — втішає мене дядечко Емслі. — Та заспокойся, Джаде, заспокойся. Ти розхвилювався, і рана в голові затуманює твій розум. Постарайся не думати про млинці.

— Дядечку Емслі, — кажу я, — у мене ніякої рани в голові немає, хіба що мої природні розумові здібності підупали. Джексон Птиця сказав, ніби він їздить до міс Віллели, щоб узнати її спосіб приготування млинців, і попросив мене допомогти йому добути список усього того, з чого вони складаються. Я погодився, а наслідки ти бачиш сам. Виходить, оте руде ледащо зовсім забило мені памороки. Чи як?

— Відпусти мою сорочку, — каже дядечко Емслі, — і я дещо скажу тобі. Схоже, що Джексон Птиця таки пошив тебе в дурні. На другий день після того, як вони з Віллелою їздили кататися, він знову приїхав сюди і сказав нам, щоб ми тебе стереглися, коли ти почнеш говорити про млинці. Він сказав, що одного разу ти був у таборі, де пекли млинці, і хтось із хлопців гахнув тебе по макітрі сковорідкою. Джексон сказав, що тільки-но ти перегрієшся чи розхвилюєшся, рана починає боліти і ти стаєш ніби божевільним і мариш млинцями. Сказав, що тоді тебе треба відвернути від розмови про млинці, заспокоїти, і ти перестанеш бути небезпечним. От ми з Віллелою й робили для тебе все що могли. Подумати тільки, — каже дядечко Емслі, — такі вівчарі, як цей Джексон Птиця, не часто трапляються.

Розповідаючи цю історію, Джад неквапливо, але вправно змішував у певних пропорціях те, що брав із своїх торбочок і бляшанок. Наприкінці розповіді він поставив переді мною закінчений виріб — кілька гарячих рум’яних млинців на олов’яній тарілці. З якоїсь таємної схованки видобув ще грудку добрячого масла й пляшку із золотавою патокою.

— А давно це було? — спитав я його.

— Три роки тому, — відповів Джад. — Тепер вони живуть на ранчо Дохлого Мула. Але нікого з них я відтоді більше не бачив. Кажуть, ніби Джексон Птиця прикрашав своє ранчо кріслами-гойдалками та фіранками весь час, поки морочив мені голову тими млинцями. Ну, я помалу прийшов до тями. Але хлопці й досі з мене потішаються.

— А оці млинці ти зробив за тим славнозвісним рецептом? — спитав я.

— Кажу ж тобі: ніякого рецепта не було, — мовив Джад. Хлопці так репетували про млинці, що й справді захотіли їх покуштувати, от я й вирізав цей рецепт із газети. Які вони тобі на смак, подобаються?

— Млинці чудові, — відповів я. — А ти чому не їси, Джаде? Почулося зітхання.

— Я? — перепитав Джад. — Я їх і в рот не беру.

Різдво з несподіванкою[303] ^{Переклад В. Мусієнка}

Черокі називали батьком-засновником Жовтої Кирки. А Жовта Кирка — нове поселення золотошукачів, побудоване з нетесаних соснових колод і парусини. Черокі був золотошукачем. Одного дня, поки його ослик гамував голод кварцом і сосновими шишками, Черокі вивернув кайлом самородок вагою тридцять унцій. Черокі застовпив ділянку, а сам, будучи людиною щирої і широкої вдачі, негайно розіслав усім своїм друзям-золотошукачам у трьох штатах запрошення приїхати сюди, де йому так пощастило.

Звісно, ніхто із запрошених не надіслав чемної відмови. І наїхало їх, шукачів золотої удачі, з Хілі, Солт-Рівера, Пекоса, Альбукерка, Фенікса, Санта-Фе — з усіх навколишніх поселень.

Майже тисяча золотошукачів застовпили ділянки і розмістилися на них, назвавши своє поселення Жовтою Киркою. Потім обрали комітет охорони громадського порядку й піднесли Черокі дарунок — ланцюжок для годинника з невеличких самородків.

За три години по тому золото на ділянці Черокі закінчилось. Виявилось, він застовпив не золотоносну жилу, а кишеню. Черокі кинув цю ділянку і заходився розробляти нові — одну за одною. Але йому все не щастило. Золотого піску, що його Черокі намивав за день, жодного разу не вистачало навіть на оплату рахунку в барі. А в тих, що недавно приїхали, все йшло чудово, і йому нічого не лишалось, як весело всміхатися й вітати їх з успіхом.

У Жовтій Кирці підібрався народ, що вмів поважати людей сильних духом. Тож друзі і спитали Черокі, чим вони можуть йому допомогти.

— Мені? — перепитав Черокі. — Думаю, не завадила б невелика позичка. Хочу спробувати щастя в Марипозі. Якщо натраплю на багату жилу, то відразу повідомлю. Ви ж знаєте — я не з тих, хто приховує удачу від друзів.

У травні Черокі склав своє нехитре майно на ослика й повернув його задумливу сиво-сіру морду на північ. Натовп поселенців провів його до умовної міської межі, і він під прощальні вигуки й побажання успіху рушив далі. В його кишенях було п’ять фляжок без жодної бульбашки повітря між корком і вмістом. Черокі просили не забувати, що в Жовтій Кирці для нього завжди знайдеться ліжко, яєчня з салом і гаряча вода, щоб поголитися, коли фортуна не захоче провідати його в Марипозі й погрітися з ним біля вогнища.

Черокі називали батьком-засновником Жовтої Кирки за тією системою, що виробилась у золотошукачів. Ніхто не вимагав свідоцтва про охрещення — кожен діставав своє прізвисько й без нього. Законне ім’я й прізвище вважалося особистою власністю людини, а щоб її легше було гукнути до шинку та якось відрізнити серед інших двоногих у синіх сорочках, громада надавала їй тимчасове звання, титул або прізвисько. Приводом для цих непередбачених законом хрестин найчастіше були притаманні кожній людині особливості. До більшості легко прилипала назва тієї місцевості, звідки вони, за їхніми словами, прибули. Дехто голосно й зухвало називав себе Адамс, або Томпсон, чи ще якось, напускаючи туману на самих себе. Дехто хвалькувато й безсоромно розкривав своє справжнє ім’я, але це сприймалося як чванькуватість і не мало успіху серед золотошукачів. Один такий сказав, ніби він Честертон Л. К. Белмонт, і посвідчив це паперами, але йому рішуче запропонували ще до заходу сонця залишити поселення. Особливо розповсюджені були прізвиська Коротун, Криволапий, Техасець, Лежінь Білл, Роджер-Непохмільний, Кривий Райлі, Суддя і Каліфорнія Ед. Черокі дали таке прізвисько тому, що він нібито прожив деякий час серед індіанського племені.

Двадцятого грудня поштар Болді прикотив у Жовту Кирку з приголомшливою новиною.

— Кого, ви думаєте, я бачив в Альбукерку? — спитав Болді, вмостившись на своє місце в барі. — Черокі. Одягнений, як той султан турецький, і смітить) грішми наліво й направо. Ми з ним славненько погуляли й добряче набралися шипучки, хай їй грець, і Черокі за все платив готівкою. У нього кишені тріщать од грошей, бо напхані ними, як більярдні лузи кулями.

— Черокі, мабуть, знайшов багату жилу, — сказав Каліфорнія Ед. — От славний хлопець! Я радий за нього.

— Не завадило б тепер Черокі навідатись у Жовту Кирку й побачитися з давніми друзями, — докинув хтось сумним голосом. — Воно завжди так. Гроші — найкращий засіб відбити людині пам’ять.

— Стривайте, — знов озвався Болді, — я ще не все сказав. Черокі там, у Марипозі, натрапив на трифутову жилу і з кожної тонни руди намивав стільки золота, що можна їхати в Європу. Потім він цю жилу продав якомусь синдикатові за сто тисяч доларів готівкою, купив собі шубу з молоденьких котиків, червоні сани і... ану, вгадайте, що він збирається втнути?

— Різатися в карти, — виклав свій здогад Техасець, що не уявляв собі інших розваг.

— Ох, поцілуй скоріш мене, красуне! — проспівав Коротун, що носив у кишені чиєсь фото й не знімав яскраво-рожевої краватки навіть тоді, коли працював на ділянці.

— Купить салун, — вирішив Роджер-Непохмільний.

— Черокі повів мене до себе в кімнату, — вів далі Болді. — А там — гора дитячих барабанів, ляльок, ковзанів, мішечків з цукерками, стрибунців, заводних баранчиків, свистульок і всякої всячини. І як ви думаєте, що він збирається робити з тим непотребом? Нізащо не вгадаєте. Так от Черокі мені сказав. Він надумав повантажити все те багатство на свої червоні сани і... — заждіть, заждіть, не кваптеся замовляти віскі! — і приїхати сюди, в Жовту Кирку, влаштувати тутешнім дітлахам — так-так, саме тутешнім дітлахам — різдвяну ялинку, роздати їм балакаючих ляльок, а розумним хлопчикам — великі набори столярних інструментів, словом, влаштувати таку ялинку і таке гуляння, які навіть не снилися жодній дитині на захід од мису Гаттераса!

Після цих слів на кілька хвилин запала мертва тиша, її порушив бармен. Він вирішив, що настала слушна мить показати свою гостинність, і штовхнув по шинквасу батарею склянок, слідом за якими, хоч і не так стрімко, поповзла пляшка віскі.

— А ти йому сказав? — спитав золотошукач на прізвисько Трінідад.

— Та ні, — затинаючись, відповів Болді, — не сказав. Якось не наважився. Адже Черокі вже купив увесь той мотлох, заплатив за нього готівкою й дуже тішиться собою та своєю вигадкою... Ще її шипучки тої ми добряче хильнули. Ні, я нічого йому не сказав.

— Признатися, мене дивує, — озвався Суддя, чіпляючи ціпок з ручкою із слонової кістки на шинквас, — як наш друг Черокі міг так кепсько подумати про своє, сказати б, рідне місто!

— Пхе, всякі дива бувають на світі, — заперечив Болді. Черокі виїхав звідси сім місяців тому. Все могло статися за цей час. Та й звідки йому знати, що тут нема жодної дитини і, видно, не буде?

— Справді, дивно, — зауважив Каліфорнія Ед, — що їх досі не занесло сюди. Певно, це тому, що наше поселення недостатньо підготовлене для малечі.

— А щоб ця різдвяна витівка була химернішою, — вів далі Болді, — Черокі збирається сам стати Санта Клаусом. Він добув собі білу перуку, бороду, червоний, вишитий хутром балахон, величезні рукавиці і червоний ковпак. У цьому одязі він геть схожий на того хлопця — Вільяма Каллена Лонгфелло, якого малюють у книжках. І треба ж такому бути, нічого цього не побачать різні Енн та Віллі. А вони так про це мріють!

— Коли Черокі збирається в Жовту Кирку? — спитав Трінідад.

— Вранці перед різдвом, — відповів Болді. — Хоче, щоб ви, шановні, підготували приміщення, поставили ялинку й попросили жінок прикрасити її. Але тільки тих жінок, які вміють мовчати, бо ялинка повинна бути справжньою несподіванкою для дітей.

Усе сказане про Жовту Кирку відповідало сумній дійсності. Ніколи тут не дзвенів дитячий голос, не тупотіли невтомні дитячі ніжки по єдиній немощеній вулиці. Все прийшло згодом. А в ті часи Жовта Кирка була звичайним, загубленим у горах табором золотошукачів, і ніхто ще не бачив там широко розплющених дитячих очей, які іскрилися, чекаючи, що на свято буде якесь казкове диво; ніхто не бачив рук, що жадібно тягнуться до таємничих подарунків Сайта Клауса, не чув радісного галасу на великому зимовому святі ялинки. Словом, не було кому в Жовтій Кирці гідно оцінити щиросердий вчинок Черокі.

Жінок у Жовтій Кирці було тільки п’ять — дружина пробірника, власниця готелю “Щаслива знахідка” і праля, що за день намивала у своїх ночвах унцію золотого піску, жили тут постійно. Сестри Спенглер — міс Фаншон і міс Ірма — були з “Трансконтинентального комедійного театру”, що виступав саме в імпровізованому театрі “Ампір”. Але дітей не було. Інколи міс Фаншон захоплено грала роль якого-небудь шибеника-підлітка, але створюваний нею образ був жалюгідно далекий від справжньої дитини, яку уявляв Черокі, готуючись нагородити її своєю щедрістю.

Різдво випадало на четвер. У вівторок зранку Трінідад не пішов працювати на ділянку, а подався до Судді в готель “Щаслива знахідка”.

— Страшна ганьба впаде на Жовту Кирку, — мовив Трінідад, якщо ми не підтримаємо Черокі в його ялинковій витівці. Черокі, вважай, створив це місто. Я особисто хочу щось придумати й допомогти Санта Клаусові.

— Я з радістю вас підтримаю, — підхопив Суддя, — бо вдячний Черокі за його колишні вчинки. Проте я не бачу... власне, те, що в нашому поселенні немає дітей, я досі розцінював як благо, але тепер... Однак я не бачу шляхів і засобів...

— Подивіться на мене, — сказав Трінідад, — і ви їх побачите. Шляхи й засоби перед вами, в шубі, і готові рушати в дорогу. Зараз я знайду сани, і на виставі Черокі буде цілий табун дітей... хай би навіть мені довелося вчинити наліт на сирітський притулок.

— Еврика! — вигукнув Суддя.

— Е, ні! — рішуче заперечив Трінідад. — То я знайшов. Я теж колись чув у школі це грецьке слово.

— Я вас тільки супроводитиму, — сказав Суддя, розмахуючи ціпком. — Може, моє, хай скромне, красномовство і ораторські здібності стануть нам у пригоді, коли треба буде переконати наших юних друзів підтримати наш намір.

За годину вся Жовта Кирка довідалась про план Трінідада та Судді й цілком схвалила його. Кожен, хто на сорок миль довкола знав сім’ю з малолітніми нащадками, поспішав повідомити про це Трінідада. Трінідад старанно все записав і, не гаючи часу, подався шукати коней і сани.

Першу зупинку намітили зробити біля зрубу за п’ятнадцять миль од Жовтої Кирки. Трінідад гукнув — двері відчинились, і на порозі з’явився господар. Він підійшов до воріт і сперся на розхитану хвіртку. Слідом висипала юрба дітлахів, обірваних, але рум’яних і цікавих.

— Ось яке діло, — почав Трінідад. — Ми з Жовтої Кирки. І приїхали, щоб з вашої згоди викрасти у вас дітей. Один з наших шанованих друзів, охоплений ялинковою манією, захотів стати Санта Клаусом. Завтра він приїде і привезе повно різних пофарбованих у червоне дитячих витребеньок, зроблених у Німеччині. А в нас, у Жовтій Кирці, найменший шибеник уже користується сорокап’ятикаліберним пістолетом і безпечною бритвою. А хто ж кричатиме “Ох!” та “Ах!”, коли на ялинці запалають свічки? Словом, шановний, якщо ви позичите нам двійко дітей, ми обіцяємо повернути їх у повній цілості в перший день різдва. Кожне привезе додому чудовий настрій і по книжці про робінзонське життя однієї родини, рогів достатку, червоних барабанів і безліч цяцьок. То як ви на це?

— Іншими словами, — втрутився Суддя, — ми вперше з часу заснування нашого невеликого, але процвітаючого поселення помітили його цілковиту недосконалість, бо в ньому немає жодної дитини. І це в зв’язку з наближенням того календарного строку, коли за звичаєм передбачено дарувати, так би мовити, ніжним і юним всілякі витребеньки...

— Ясно, — урвав господар, натоптуючи великим пальцем тютюн у люльку. — Не буду вас затримувати, джентльмени. У нас зі старою, не приховую, семеро дітей. Так ось, перебравши подумки всіх, чомусь не знайшов жодного, кого б ми могли позичити для вашої гулянки. Стара вже насмажила кукурудзи, в скрині в неї сховано ганчір’яні ляльки, і ми самі збираємося відзначити свята, хоч і по-домашньому, без витребеньок. Словом, мені ця ваша вигадка не до душі і жодного із своїх дітей я не позичу. Дуже вдячний вам, джентльмени.

Трінідад і Суддя погнали упряжку далі, потім виїхали на горб і зупинилися біля ранчо Уайлі Уїлсона. Трінідад виклав господареві своє прохання. Суддя урочисто прогудів другу партію. Місіс Уайлі сховала двох рожевощоких шибеників у складках своєї спідниці й не усміхнулася, поки не побачила, що містер Уайлі сміється й заперечно хитає головою. Знову відмова!

Коли в долині між пагорбами почало сутеніти, Трінідад і Суддя вже викреслили більше половини свого списку — і все було марно. Вони переночували в придорожньому готелі й на світанку рушили далі. А в санях не було жодного нового пасажира.

— Я, здається, починаю розуміти, — сказав Трінідад, — що взяти дитину напрокат на свята — це все одно, що вкрасти масло в людини, яка збирається їсти млинці.

— Немає сумнівів, — додав Суддя, — що родинні зв’язки набувають у цей час виняткової, так би мовити, міцності.

У переддень свята вони проїхали тридцять миль, чотири рази марно зупинялися й виголошували безуспішні промови. Діти скрізь були на вагу золота.

Сонце вже хилилося до обрію, коли дружина старшого доглядача на глухій залізничній колії, загородивши собою ще один скарб, який не підлягав вилученню, сказала:

— На Гранітній Стрілці працює нова буфетниця. У неї, здається, є синок. Може, вона й відпустить його з вами.

О п’ятій годині вечора Трінідад під’їхав до станції Гранітна Стрілка. Поїзд щойно відійшов, забравши з собою ситих, умиротворених пасажирів.

На сходах залізничного буфету вони побачили худого, похмурого хлопчину років десяти з цигаркою в зубах. У буфеті, де пасажири з наскоку задовольняли свій кочовий апетит, панувало безладдя. Молода, але виснажена роботою жінка знеможено сиділа, відкинувшись на спинку стільця. Обличчя її зберігало вроду, яка ніколи не зникає безслідно, але й ніколи не повертається. Трінідад пояснив буфетниці мету їхніх відвідин.

— Та я буду тільки рада, коли ви хоч ненадовго заберете з собою Боббі, — втомлено сказала жінка. — Крутишся тут, як ошпарена, з ранку до ночі, ніколи й доглянути за ним. А він набирається чортзна-чого від дорослих. Хіба тут до ялинки? Може, у вас...

Чоловіки вийшли на ґанок поговорити з Боббі. Трінідад описав йому розкішну ялинку з подарунками.

— А потім, мій юний друже, — додав Суддя, — сам Санта Клаус прийде з подарунками до нас ознаменувати те, що колись волхви...

— Та кінчайте теревенити! Я не дитина, — насмішкувато обірвав його Боббі. — Нема ніяких Санта Клаусів. Це ви, дядечки, самі купуєте в лавці всякі дурниці і вночі запихаєте дітям під подушки. А потім кажете, що то Санта Клаус приїздив на санях.

— Може, воно й так, — примирливо згодився Трінідад. — Але ж ялинка справжнісінька. І вона буде у нас, знаєш, яка? Ніби універсальний магазин в Альбукерку — кожна іграшка не дешевша десяти центів. І барабани будуть, і дзиги, і ноїв ковчег, і...

— До біса! — холодно відповів Боббі. — Я вже давно вийшов з того віку. Хочу рушницю. Не іграшкову, а справжню, щоб стріляти диких котів. Та хіба на вашій дурнуватій ялинці може бути справжня рушниця?!

— Напевне сказати не можу, — дипломатично відповів Трінідад, — але хто його знає... Їдьмо з нами, а там видно буде... Заронивши слабкий вогник надії в душу Боббі, вербувальники вмовили його згодитися піти назустріч філантропічному поривові Черокі й рушили зі своєю єдиною здобиччю назад.

У Жовтій Кирці тим часом запустіле приміщення складу перетворили у святкову залу, прикрашену, мов палац доброї арізонської феї. Жінки попрацювали на славу. Ялинка, вся у свічках, сріблястих блискітках та іграшках, яких вистачило б на добрих два десятки дітей, височіла в центрі зали. Коли вже смеркло, всі, охоплені нетерплячкою, почали вибігати надвір — чи не з’явиться, бува, команда з дітьми. Ще опівдні Черокі влетів у містечко на червоних санях, завалених найрізноманітнішими пакунками та коробками. Захоплений своєю безкорисливою витівкою, він навіть не помітив, що в містечку нема дітей, а відкрити йому очі на ганьбу Жовтої Кирки ні в кого не вистачило духу; до того ж усі були певні, що Трінідад і Суддя таки зуміють заповнити цю страхітливу порожнечу.

Коли сонце сховалося, Черокі хитро підморгнув усім з лукавою усмішкою на обвітреному зморшкуватому обличчі вийшов із зали, прихопивши вузлик з реквізитом Санта Клауса і таємничу торбу з іграшками.

— Тільки-но зійдуться діти, — велів він членам добровільного ялинкового комітету, — запаліть свічки на ялинці, і пограйтеся з ними в киці-баби. Коли вони захопляться грою, отоді... тоді тихенько й зайде Санта Клаус. Подарунків, гадаю, вистачить.

Жінки пурхали навколо ялинки, востаннє знімали деякі прикраси, щоб одразу ж повісити їх знову. Сестри Спенглер теж були як персонажі з нової вистави “Наречена рудокопа” одна в костюмі леді Вайолет де Вір, друга — служниці Марі. Вистави в театрі починалися тільки о дев’ятій, тому актриси, з ласкавого дозволу комітету, допомагали прикрашати ялинку. Час від часу хтось вибігав і прислухався, чи не вертається команда Трінідад. Занепокоєння зростало, бо насувалася ніч і пора було запалювати ялинку, та й Черокі будь-якої миті міг з’явитися на порозі в повному обладунку різдвяного Санта Клауса.

Та ось на вулиці заскрипіли сани, і “викрадачі” під’їхали до складу. Жінки сполохано забігали навколо ялинки й почали запалювати свічки. Чоловіки неспокійно походжали з кутка в куток або стояли маленькими групами, ніяково переступаючи з ноги на ногу.

Трінідад і Суддя, втомлені довгими пошуками, зайшли до зали, ведучи за руку худого, миршавого, зовсім бешкетливого з вигляду хлопчака. Той презирливо глянув спідлоба на барвисто оздоблену ялинку.

— А де ж іще діти? — спитала дружина пробірника, що грала першу скрипку в усіх світських подіях міста.

— Добродійко, — зітхаючи, відповів Трінідад, — пускатися на пошуки дітей перед святами — все одно, що добувати срібло у вапняках. Так звані батьківські почуття — для мене цілковита загадка. Схоже, що татусям і матусям зовсім байдуже, якщо їхнє потомство триста шістдесят чотири дні на рік тонутиме, об’їдатиметься отруйними горіхами, попадатиме в лапи диких котів чи викрадачів дітей. А на Різдво воно, бач, хай там що, має отруювати своєю присутністю сімейні збіговиська. Оцей екземпляр, добродійко, — єдине, що нам пощастило відкопати за два дні пошуків.

— Ой, яке чудове дитя! — промурмотіла міс Ірма, тягнучи свій театральний шлейф на середину сцени.

— Відчепіться! — похмуро буркнув Боббі. — Хто це дитя? Чи не ви, бува?

— Зухвалий хлопчисько! — зойкнула міс Ірма, але не встигла пригасити емалевої усмішки.

— Старались як могли, — сказав Трінідад. — Жаль Черокі, та що вдієш?

Раптом розчинилися двері і з’явився Черокі в традиційному костюмі Санта Клауса. Білі пасма перуки й розкішна біла борода закривали майже все його обличчя — видно було тільки темні іскристо-веселі очі. На плечах у нього був мішок.

Усі завмерли. Навіть сестри Спенглер, забувши стати в кокетливі пози, зацікавлено витріщили очі на високу постать різдвяного Санта Клауса. Набурмосений Боббі засунув руки в кишені й понуро дивився на безглузде, обвішане іграшками дерево. Черокі поставив на підлогу мішок і здивовано озирнувся довкола. Може, подумав він, нетерплячу ватагу дітлахів загнали кудись у куток, аби випустити, коли він зайде. Черокі рушив до Боббі і подав йому руку в червоній рукавиці.

— Вітаю тебе із святом, хлопче, — сказав він. — Можеш вибирати на ялинці все, що тобі заманеться, — ми негайно дістанемо. То давай руку, привітайся з Санта Клаусом.

— Нема ніяких Санта Клаусів, — шморгнувши носом, буркнув Боббі. — У тебе фальшива борода. З козячої вовни. Я не дитина. На дідька мені твої ляльки і олов’яні коники? Візник сказав, що дадуть рушницю. А в тебе її нема. Я хочу додому. Трінідад кинувся рятувати Черокі. Він ухопив його руку й гаряче потис.

— Ти вже пробач, Черокі, — сказав. — У нас у Жовтій Кирці нема дітей, та й не було ніколи. Ми сподівалися привезти їх цілий табун на твоє свято, але, крім цього шибеника, нікого не вдалося роздобути. А він, бач, атеїст і не вірить у різдвяних Санта Клаусів. Нам дуже прикро, що ти даремно витратився. Ми з Суддею сподівалися привезти сюди повні сани дітей, і всі твої свистульки пригодилися б.

— То не біда, — спокійно мовив Черокі. — Подумаєш, витрати! Нема чого шкодувати. Викинемо весь цей непотріб у стару шахту, й кінець. І треба ж бути таким віслюком — зовсім забув, що в Жовтій Кирці нема дітей!

Гості тим часом з похвальною старанністю, хоч і без особливого успіху, вдавали, ніби розважаються.

Боббі відійшов у куток і вмостився на стільці. Холодна нудьга чітко відбилася на його обличчі. Черокі ще не зовсім вийшов із своєї ролі й сів поряд з Боббі.

— Де ти живеш, хлопче? — ввічливо спитав він.

— На Гранітній Стрілці, — неохоче процідив Боббі. У залі було душно. Черокі зняв ковпака, перуку й бороду.

— Еге! — трохи отямившись, вигукнув Боббі. — То я ж тебе знаю!

— Хіба ми зустрічалися, малий?

— Не пам’ятаю. Але картку твою бачив. Сто разів.

— Де?! — Боббі вагався.

— Вдома. На скрині.

— Скажи-но, хлопчику, а як тебе звати?

— Роберт Лемсден. Це материна картка. Вона ховає її на ніч під подушку. Одного разу я навіть бачив, як вона її цілувала. А я б нізащо. Та жінки всі однакові.

Черокі встав і поманив до себе Трінідада.

— Посидь із хлопчиком, я зараз повернуся. Піду зніму цей балахон і запряжу сани. Треба відвезти його додому.

— Ну, безбожнику, — сказав Трінідад, умостившись на місце Черокі. — То ти, брат, стільки набачився всього, що тебе не цікавлять такі дурнички, як цукерки та іграшки?

— Ти неприємний тип, — в’їдливо процідив Боббі. — Обіцяв рушницю. А тут людині навіть покурити не можна. Я хочу додому.

Черокі підігнав сани до ґанку, і Боббі виліз на сидіння. Баскі коні рвонули по накатаній сніговій дорозі. На Черокі була його п’ятсотдоларова шуба з молоденьких котиків. Хутряна підкладка приємно гріла.

Боббі дістав з кишені цигарку й почав чиркати сірником.

— Викинь цигарку! — сказав Черокі спокійно, але якимсь новим голосом.

Трохи повагавшись, Боббі кинув цигарку в сніг.

— Викинь усю пачку, — звелів той самий голос. Хлопець скорився не відразу, та все-таки виконав і цей наказ.

— Слухай! — обізвався раптом Боббі. — А ти мені подобаєшся. Навіть не знаю чого. Спробував би хто-небудь отак мною командувати!

— Послухай, хлопче, — сказав Черокі звичайним голосом. — А ти не брешеш, що твоя мати цілувала карточку? Ту, що на мене схожа?

— Та ні. Сам бачив.

— Ти, здається, щось казав про рушницю?

— Казав. А що? У тебе є?

— Завтра матимеш. Із срібними наклепками. Черокі дістав годинника.

— Пів на десяту. Що ж, ми прибудемо на Гранітну Стрілку в самісіньке свято. Тобі не холодно? Сідай ближче, синку.

Голос міста[305] ^{Переклад Ю. Іванова}

Двадцять п’ять років тому школярі вчили свої уроки виспівуючи їх монотонним речитативом. Це було щось середнє між казанням епіскопа і дзижчанням тартака[306]. Тільки не подумайте, що я хочу когось образити. В житті потрібні і маршославство, і тертуха.

Я пригадую один прегарний і повчальний ліричний твір, що ми його співали на лекціях з фізіології. Ось найдивовижніший рядок із нього:

“Го-міл-ко-ва кістка — най-біль-ша кістка у тілі лю-ди-ни”.

Яке б це було неоціненне благо для людства, якби отаким способом, за допомогою логіки й мелодії, можна було б прищеплювати юним головам все, що стосується фізичного й духовного життя людини. Але, на жаль, ті знання, що ми їх надбали в школі з анатомії, музики й філософії, дуже мізерні.

Ось цими днями я був збитий з пантелику. Мені треба було навести промінь світла на одне питання, і я звернувся по допомогу до своїх шкільних днів. Але з усіх пісень, що ми колись гугняво виводили, сидячи на твердих лавках, я не міг пригадати жодної, в якій ішлося б про колективний людський голос.

Інакше кажучи, про голос великого міста.

У наші дні голосів індивідуальних дуже бракує. Ми прегарно розуміємо вірші поета, дзюркотіння струмка, розуміємо й значення слів людини, що просить у вас п’ять доларів до понеділка, розуміємо написи на гробницях єгипетських фараонів, мову квітів, вигук кондуктора “прошу сідати”, розуміємо прелюдію, що виграють бідони з молоком, в’їжджаючи в місто о четвертій вранці. А деякі довговухі запевняють, що розуміють вібрації слухової перетинки від струсу повітря, що його зчиняв містер Г. Джемс[307].

— Але хто розуміє голос міста?

І я пішов шукати відповідь.

Найперше я спитав Аврелію. Вона була в білій легкій сукні та в капелюсі з квітами; тут і там майоріли стрічки та ще якісь речі.

— Скажіть мені, — запитав я, запинаючись, бо в мене власного голосу не було, — скажіть мені, що, на вашу думку, говорить це велике... величезне гомінке місто. Воно ж повинно мати свій голос. Каже воно вам що-небудь? І ви розумієте значення його слів? Це загадка, але до неї повинен бути ключ.

— Як до чемодана? — спитала Аврелія.

— Ні, ви не жартуйте, будь ласка. Я справді гадаю, що кожне місто має свій голос. І кожне говорить щось тому, хто здатний його зрозуміти. Ну, що каже вам це величезне місто?

— Усі міста, — розсудливо сказала Аврелія, — говорять те саме. Все, що каже одне, лунає в другому. Вони однодушні.

— Ну, ось тут, наприклад, чотири мільйони жителів,— настоював я, — розмістилися на одному острові. Раз так багато людей живе на такому маленькому просторі, у них повинна бути певна одностайність і спільні засоби її вислову. Повинна бути викристалізована загальна думка, яку передає нам голос міста. Можете ви мені сказати, що каже це місто?

Аврелія чудесно усміхнулася. Вона сиділа на горішній приступці. Пагінь плюща зухвало лоскотав їй праве вухо. Промінь безсоромного місяця тріпотів у неї на носі. Але я був твердий, як алмаз у стальній оправі.

— Я зараз піду й постараюсь довідатися, що каже це місто, — сказав я. — Інші міста мають свої голоси, повинне мати й це. І хочу знати, що цей голос каже. Нью-Йорку, — промовив я, підводячи голову, — ти краще не подавав би мені сигари з словами: “Любий мій, я не можу говорити привселюдно”. Ніяке інше місто не поводиться так, як ти. Чікаго каже, не вагаючись: “Я можу”, Філадельфія: “Могла б”, Нью-Орлеан: “Я завжди”, Луїсвіль: “Хіба тобі не однаково?”, Сен-Луї: “Вибачте”, Пітсбург: “Слухай”. А ти, Нью-Йорку?..

Аврелія всміхнулася.

— Ну, гаразд, — сказав я, — піду й таки довідаюсь.

Я ввійшов у палац з череп’яною підлогою та з херувимами на стелі й сказав до Біля Магнаса, найкращого шапкаря на всю єпархію:

— Слухайте, Біль, от ви вже дуже давно живете в Нью-Йорку. Скажіть, якої пісні співає вам це старе місто? Я хочу сказати, чи не здається вам, що всі балачки в місті збираються докупи і линуть до вас у шинок, ніби якась епіграма, що кусає всіх своїм жалом. У ній почуваєтеся і гіркота, і щось...

— Вибачте, одну хвилинку, — сказав Біль. — Хтось дзвонить. Він пішов, потім повернувся з порожнім кухлем, наповнив його і знову зник; повернувшись, сказав:

— Це моя жіночка. Вона завжди дзвонить двічі, вона любить випити склянку пива за вечерею. Та й маля наше теж. Якби ви тільки бачили, як воно тягнеться з свого високого крісельця до пива... Але ви щось просили? Я про все забуваю, коли чую ці два дзвінки. Ви чого хотіли, джину?

— Імбірного елю, — відповів я.

Я попростував до Бродвея. На розі стояв поліцай, той самий поліцай, що підбирає дітей,, переводить через вулицю жінок і забирає чоловіків. Я підійшов до нього.

— Дозвольте мені, якщо це не буде нескромно, спитати вас про одну річ, — сказав я. — От ви бачите Нью-Йорк у гомінкі години. Ви, як і ваші товариші полісмени, охороняєте акустику міста. Значить, ви повинні розуміти його громадську мову. Вночі, під час своїх самотніх обходів, ви, мабуть, чуєте її. Що ви виловлюєте серед шуму і гомону? Що каже вам місто?

— Нічого воно мені не каже, друже мій, — відказав поліцай, вертячи своєю палицею. — Накази я дістаю від начальства. Слухайте, ви, здається, порядна людина. Постійте тут за мене та не пропустіть як-небудь доглядача.

І поліцай розтанув у темряві бокової вулиці. Хвилин через десять він повернувся.

— Вийшла заміж у вівторок, — похмуро мовив він. — Ви ж знаєте, які вони всі. Вона приходила сюди на ріг щодня, о дев’ятій увечері, щоб... щоб поздоровкатися. І я вже завжди теж успособлявся, щоб стояти на цьому посту... Ви, здається, про щось питали мене... здається, що нового в місті? Відкрито один чи два сади на даху. Кварталів за дванадцять звідси.

Я перейшов через трамвайні рейки й попростував уздовж огорожі темного парку.

На вежі, під владою всіх вітрів, велична, героїчна, стояла позолочена Діана[308], виблискуючи в ясному світлі своєї небесної одноіменниці. Мені назустріч стрімголов мчав кудись мій знайомий кудлатий поет, творячи на бігу дактилем і спандеєм. Я спинив його.

— Біль, — сказав я (в журналах він — Клеон), — поможи мені. Я хочу знати, що говорить місто. Бачиш, це незвичайне завдання. Звичайно, коли хочеш що-небудь вияснити, треба тільки зібрати погляди на цю справу таких осіб, як Генрі Клюз[309], Джон Сюлліван[310], Едвін Маркгем[311], Мей Ірвінг[312] та Чарлз Шваб[313], і все буде ясно. Але тут справа стоїть інакше. Тут потрібна широка поетична, містична вокалізація душі міста. І якраз ти можеш мені в цім допомогти. Декілька років тому хтось, побувавши на Ніагарі, визначив основну висоту її тону. Це — нота, на два фути нижча за найнижче “до” на фортепіано. Звичайно, Нью-Йорк визначити одною нотою неможливо, але як ти думаєш, що він міг би сказати, якби вмів говорити? Це повинно бути щось могутнє, гучне. Щоб уявити собі це, треба взяти страшенну гуркотняву міста вдень, його сміх і музику вночі, урочисті звуки голосу доктора Паркгарста[314], галас на товчку, плач і глухе ремство коліс кебів, крики газетників, дзюркіт фонтанів по садах на даху, крикливість фруктівників та обкладинок на “Журналі для всіх”, шепіт закоханих у парку, — все де повинно звучати в твоєму “голосі міста”, але не скомбіноване, а злите. З усього цього треба зробити есенцію, з есенції — екстракт, екстракт звуковий. Одна крапля його дасть нам те, чого ми шукаємо.

— Ти пам’ятаєш, — з легким смішком спитав поет, — ту дівчину з Каліфорнії, що ми з нею познайомилися в студії Стайверса на тім тижні? Я оце якраз іду до неї. Знаєш, вона вивчила мою поему “Дань весни” слово в слово. По-моєму, вона, — це найцікавіше, що є зараз у місті. Слухай, як сидить оцей триклятий галстук? Я пом’яв аж чотири, перше ніж як слід зав’язав цей.

— Ну, а як же буде з голосом? — спитав я.

— О, вона не співає, — сказав Клеон. — Але якби ти тільки чув, як вона декламує мою поему “Ангел прибережного вітру”.

Я пішов від нього. На розі я наскочив на хлопця-газетника, що розмахував рожевими пророчими листками, які перегнали події на дві революції.

— Слухай, синку, — сказав я, вдаючи, що шукаю в кишені монету, — чи не здається тобі, що місто щось говорить? От щодня трапляється багато поганого й гарного, багато всяких чудних речей, — що про це все сказало б місто, якби воно могло говорити?

— Що ви глузуєте з мене? — сказав хлопчик. — Яку вам газету? Мені зараз ніколи. Сьогодні народження Мег, і мені треба заробити тридцять центів, щоб купити їй подарунок.

Ніхто не міг мені сказати, що говорить місто. Я купив газету і кинув її з усіма її неоголошеними договорами, вигаданими вбивствами і небувалими битвами в скриньку для сміття.

Я знов пішов до парку і сів у тіні, ховаючись від місячного світла. Я все думав і думав, і ніяк не міг додуматися, чому ніхто не відповів на моє запитання.

І раптом, як світло нерухомої зірки, відповідь прийшла до мене.

Я схопився й побіг, і біг я так швидко, як повинні бігти всі подібні до мене резонери. Я біг назад, туди, звідки прийшов. Тепер я мав відповідь і, біжучи, міцно тримав її в своїх грудях, боячись, щоб хто-небудь не спинив мене й не відібрав її в мене.

Аврелія все ще сиділа на східцях. Місяць стояв тепер високо, а плющ здавався зовсім чорним. Я сів поруч неї, і ми дивилися, як маленька хмаринка набігла на мить на місяць, зблідла й розтанула.

І раптом, о диво з див і незрівнянне блаженство! — руки наші зіткнулися, пальці переплелись і більше не розходилися. Через півгодини Аврелія сказала мені, усміхаючись своєю чудовою усмішкою:

— Знаєте, ви не промовили жодного слова, відколи прийшли.

— Це і є голос міста, — відповів я, глибокодумно хитаючи головою.

Як Джон Гопкінс зажив повного життя[315] ^{Переклад М. Рябової}

Кажуть, що людина тільки тоді має право сказати, що жила повним життям, коли вона зазнала і бідності, й кохання, і боротьби; а справедливо це, чи ні нехай судять охочі забиратися в нетрі філософії. Отже, в цих трьох моментах полягає все, чого треба зазнати в житті. Поверховий мислитель додасть ще багатство. Але це неправильно. Бо коли бідняк випадково находить за підбивкою свого жилета двадцятип’ятицентову монету, що давно колись заскочила туди крізь дірку в кишені, він так глибоко відчуває радощі життя, як ніякому мільйонерові й не снилося.

Очевидно, та розумна сила, що керує життям, вважає за благо для людини перепускати її через ці три іспити, і ніхто не може прожити, не перейшовши ні через один із них. На селі це не має, такого значення: бідність там не так гостро відчувається, кохання там спокійне, а боротьба обмежується суперечками за межу та сусідську курку. А от щодо міста, то наш афоризм звучить правдиво і сильно; там, наприклад, один чоловік, на ймення Джон Гопкінс, пройшов через усі три іспити за надзвичайно короткий час.

Квартира Джона Гопкінса була як тисячі інших квартир. На одному вікні стояли якісь квіти; на другому — сидів покусаний блохами тер’єр, роздумуючи, чи настане коли-небудь для нього день визволення.

Сам Джон Гопкінс був як тисячі інших людей. Він працював за двадцять доларів на тиждень у цегляному дев’ятиповерховому будинку, на якому красувалося багато всяких вивісок; тут були і “Страхове товариство”, і “Підойми Бакла”, і “Мозольний оператор”, і “Позичкова каса”, і “Продаж блоків”, і “Чищу боа”, і “Гарантую вивчення вальсу за п’ять лекцій”, і “Штучні органи”. А в якій саме з цих галузей подвизався містер Гопкінс, діло не наше.

Місіс Гопкінс була як тисячі інших жінок. Мала золоті зуби, вела сидяче життя, любила в неділю побродити вулицями, була ласа до делікатесів гастрономічних крамниць замість готувати їх вдома, мала шалену пристрасть до розпродажів по універсальних магазинах, страждала від вищості над нею дами, що жила на третьому поверсі в квартирі вікнами на вулицю, носила справжні страусеві пера і на табличці над дзвінком мала два імені. Вона могла цілими годинами просиджувати, приліпившись до підвіконня, завжди вміла уникнути агента, що збирає гроші за взяті на виплат речі, невтомно розвивала слуховий апарат своєї безвідмовної служниці; одне слово, всі атрибути нью-йоркської жительки були її атрибутами.

Ще кілька слів — і почнеться оповідання.

У великому місті з вами щохвилини трапляються несподівані й важливі події. Ви завертаєте за ріг вулиці і раптом штрикаєте кінчиком парасолі в око своєму давньому приятелеві. Ви виходите прогулятися парком й зірвати кілька гвоздик, трах — на вас нападають бандити, вас везуть у кареті швидкої допомоги до шпиталю, і ви женитесь на вашій доглядачці; потім ви берете розлучення, страшенно бідуєте й раптом одружуєтесь з багатою спадкоємицею, викупляєте в пралі свою білизну, розплачуєтеся з клубними боргами — і все це як оком мигнути. Або ви йдете вулицею і раптом хтось манить вас пальчиком, коло вас падає носова хустинка; або на вас падає цегла, рветься линва в ліфті, лопається ваш банк; а то ще вам несподівано завдає прикростей ваша дружина або ресторанний обід; одне слово, доля грається вами і кидає вас в усі боки як той корок у пляшці вина, відіткнутій лакеєм, якому не дали на чай. Місто — це пустун-хлопчисько, а ви червона фарба на його іграшці, і він вас лиже, поки не злиже.

Джон Гопкінс, цупко пообідавши, сидів у своїй тісній, як рукавичка, квартирці вікнами на вулицю. Сидів він на твердому, як камінь, дивані і дивився з задоволенням на прибиту до стіни картину “Буря” з серії “Мистецтво народові”. Місіс Гопкінс мляво говорила щось про кухонні пахощі, що доносились з сусідньої квартири. Покусаний блохами тер’єр дивився з огидою на Гопкінса, виставивши свої людиноненависні ікла.

Тут не було ні бідності, ні кохання, ні боротьби; але навіть і до таких висохлих стовбурів можна прищепити відросток повного життя.

Джон Гопкінс силкувався вкинути родзинку в прісне тісто свого існування.

— На службі в нас поставили новий ліфт,— сказав він, — а патрон зголив свої баки.

— Та невже! — вигукнула місіс Гопкінс.

— А містер Віплз,— говорив далі Джон,— прийшов сьогодні в новому весняному костюмі. Мені дуже подобається. Такий сірий з... — він спинився раптом, охоплений якимсь бажанням.— Я піду куплю на розі сигару, — заявив він.

Джон Гопкінс надів капелюх і рушив по затхлих коридорах та сходах свого дому.

Був теплий вечір. На вулиці стояв веселий гомін безжурних дітей, в якому завжди є якийсь особливий таємний ритм. Дорослі сиділи коло порогів своїх домівок та балакали, ліниво попахкуючи з люльок. І як це не парадоксально, а пожежні драбини давали притулок закоханим парочкам, що йшли туди не рятуватися від полум’я, що охопило їх, а навпаки, роздмухувати його.

Тютюнова крамничка, до якої попростував Джон Гопкінс, належала одному чоловікові на прізвище Фрешмейєр, що дивився на світ, як на безплідну пустелю.

Гопкінс, якого в крамничці не знали, увійшов і жартівливо сказав:

— Дайте мені одну з ваших капустяних сигар за п’ять центів.

Цей зухвалий натяк ще більше поглибив Фрешмейєрів песимізм, але він усе ж подав пачку сигар, що якістю дуже нагадували те, чого у нього просили. Гопкінс відкусив кінчик сигари, запалив її від газового ріжка, поліз у кишеню, щоб розплатитися і... не найшов там і пенні.

— Слухайте, друже, — одверто сказав він. — У мене зараз немає дрібних. Я занесу вам іншим разом, як тільки проходитиму мимо.

Невимовних радощів сповнилося Фрешмейєрове серце. Ще раз підтвердилося його переконання, що світ прогнив, а людина — ходяче зло. Не кажучи ні слова, він вийшов з-за прилавка і розпочав рішучий наступ на свого покупця. Але Гопкінс був не з таких, щоб правити за подушку для вправляння в боксі всякому песимістично налаштованому цигарникові, і на-замін доброго стусана, що він дістав від крамаря, який продавав лише за готівку, підсинив йому око.

Навальна атака супротивника примусила Гопкінса відступити на тротуар і тут уже битва закипіла. Мирний дерев’яний індієць з застиглою посмішкою на вирізьблений устах, що прикрашав крамничку, був перекинутий на землю, і юрба глядачів, що так люблять усяку колотнечу, збіглася подивитися на цей запальний турнір.

Але незабаром з’явився неминучий у таких випадках полісмен, однаково небажаний як для того, хто нападає, так і для того, хто обороняється. Джон Гопкінс був одним з тих мирних громадян, що сидять вечорами вдома і сушать собі голову над усякими ребусами, але і в ньому десь у тайниках душі жив дух опору, що виявляється в розпалі бою. Він пхнув полісмена на бакалійникову виставку, що стояла на тротуарі, а Фрешмейєрові дав такого штовхана, що той зараз же пожалкував, що не взяв собі за правило відкривати кредит на п’ять центів деяким покупцям. Потому Гопкінс щодуху кинувся навтьоки вздовж тротуару, а за ним слідком погналися цигарник і полісмен, мундир якого ясно свідчив про те, що бакалійник мав рацію писати на своїй вивісці: “Яйця дешевше, ніж будь-де у місті”.

На бігу Гопкінс помітив великий червоний автомобіль, що весь час ішов нарівні з ним. Раптом авто повернуло до його тротуару, і шофер знаком запросив його вскочити. Не вагаючись і хвилини, Гопкінс кинувся з розгону в машину і впав на оббите яскраво-червоним сидіння поруч шофера. Тоді з кашлем “diminuendo”[316] здоровенна машина понеслась, як альбатрос, уздовж авеню, на яке виходила Гопкінсова вулиця.

Не говорячи ні слова, шофер прискорював хід. Здоровенні окуляри і шоферське вбрання надавали йому диявольського вигляду.

— Дуже вдячний, друзяко, — промовив Гопкінс. — Я бачу, в вас тече кров справжнього джентльмена, і ви не з тих, що спокійно дивляться, як двоє насідають на одного. Ще б трохи, і вони б були мене злапали.

По шоферові не видно було, чи чув він, чи ні. Гопкінс знизав плечима і почав жувати сигару, в яку він під час бійки люто врізався зубами.

Хвилин через десять автомобіль в’їхав у розчинену браму пишного будинку з темного каменю і спинився. Шофер вискочив з авто і сказав:

— Ідіть мерщій. Леді сама з’ясує вам у чім справа. Це велика честь для вас, месьє. Ох, якби міледі доручила це Арманові. Але ні, я ж тільки простий шофер.

Сильно жестикулюючи, шофер провів Гопкінса в дім, і той опинився в маленькій, але розкішно обставленій вітальні. Назустріч йому підвелася молода, прегарна, як видіння, леді. Очі її палали гнівом, що надавав їй ще більше краси. Дугасті, тоненькі, як ниточки, брови були чарівно нахмурені.

— Місіс, — сказав шофер, низько вклоняючись, — маю честь вам доповісти, що я був у месьє Льонґа, але не застав його вдома. Повертаючись назад, я побачив, як цей джентльмен бився проти... як це кажуть... проти переважаючих сил супротивника. Він бився з п’ятьма... десятьма... тридцятьма чоловіками і жандарями aussi[317]. Так, місіс, він, як у вас кажуть, побив мало не до смерти трьох... ні, вісьмох полісменів. Так от, раз месьє Льонґа не було вдома, я подумав, що цей джентльмен зможе зробити місіс ту саму послугу, і привіз його сюди.

— Гаразд, Армане, — сказала леді, — можете йти, — і повернулась до Гопкінса.

— Я посилала шофера, — сказала вона, — по мого кузена Волтера Льонґа. Справа в тім, що тут у домі є один чоловік, який тяжко образив мене. Я поскаржилася тьоті, а вона сміється з мене. Арман каже, що ви людина хоробра. А в наш прозаїчний вік так рідко можна знайти відважного й здатного на лицарський учинок чоловіка. Чи можу я важити на вашу поміч?

Джон Гопкінс сунув у кишеню недопалок сигари. Він дивився на цю чарівну істоту й уперше за своє життя почув, як душа його затріпотіла від романтичного кохання. Це було лицарське кохання, і в ньому не було зради ні квартирі з покусаним блохами тер’єром, ні обраній ним супутниці життя. Він одружився з нею після пікніка, влаштованого “Спілкою етикетниць”, одружився з похвальби, побившись об заклад із своїм приятелем Біллі Мак Манусом на новий капелюх і варену рибу в сухарях для всієї компанії. Але цей янгол, що благав його допомогти, був надто небесний для вареної риби в сухарях, а щодо капелюха... не капелюх, а золоту з самоцвітами корону носити їй.

— Слухайте, — сказав Джон Гопкінс, — ведіть мене зараз же до того типа, що скривдив вас. Досі я, правда, не дуже розвивав свій хист бійця, але сьогодні вже такий день.

— Він там, — сказала леді, вказуючи на зачинені двері. — Ідіть. Ви певні, що не злякаєтесь і не відступитесь в останню хвилину?

— Я? — сказав Гопкінс. — Дайте мені тільки одну з цих троянд, що у вас на грудях. Дасте?

І леді дала йому червону-червону троянду. Джон Гопкінс поцілував її і сховав у кишеню. Потім відчинив двері й ввійшов у кімнату, на яку йому вказала леді. Це була розкішна бібліотека, м’яко, але ясно освітлена. Там сидів молодий чоловік і читав.

— Книжки, як поводитися в порядному товаристві, от що вам треба читати, — різко промовив Гопкінс. — Вставайте, я вас зараз повчу. Бути грубим з дамою. Бач, який!

Молодий чоловік глянув на нього трохи здивовано. Потім, не поспішаючи, підвівся, спритно схопив Джона Гопкінса за руки й повів його до виходу з такою силою, що той і не пробував опиратися.

— Схаменіться, Ральфе Бренскоме, — кричала молода жінка, ідучи за ними слідом. — Як ви смієте так поводитися з хоробрим джентльменом, що хотів за мене заступитися!

Молодий чоловік делікатно виставив Джона Гопкінса за двері і зачинив за ним.

— Бес, — сказав він спокійно, — зроби мені таку ласку, покинь читати історичні романи. Звідки взявся цей суб’єкт?

— Арман привіз його, — відказала місіс. — Це було так недобре з твого боку не дозволити мені взяти того сенбернара. І я послала Армана по Вольтера. Я була так на тебе сердита.

— Ну будь же хоч трохи розсудлива, Бес, — сказав молодий чоловік, беручи її за руку. — Цей же собака небезпечний, він уже покусав двох чи трьох чоловіків. Ну, ходім скажемо тьоті, що ми вже помирилися. І вони пішли, взявшись за руки.

Джон Гопкінс прийшов додому. На східцях гралася п’ятилітня воротарева донька. Гопкінс дав їй чудесну червону троянду і піднявся до себе нагору.

Місіс Гопкінс морочилася з своїми папільйотками.

— Дістав сигару? — байдуже спитала вона.

— Звичайно, — відповів Гопкінс, і пройшовся трохи. — Чудовий вечір сьогодні.

Він знов усівся на своєму твердому дивані, вийняв недопалок сигари, закурив її і, роздивляючись на сповнені грації постаті на картині “Буря”, сказав:

— Я почав тобі був розказувати про новий костюм містера Віплза. Він сірий, у крихітну таку клітинку. Дуже гарно.

Як прозрів Доуерті[318] ^{Переклад М. Рябової}

“Великий Джим” Доуерті був спортсмен. Він належав якраз до цієї породи людей. А на Манхеттені[319] це особлива порода. Це північні каріби[320]— сильні, вправні, самовдоволені, дружні, як одна родина; вони чесні в межах законів своєї породи, а до людей, що підлягають законам суспільства, ставляться з легкою зневагою. Я, звичайно, кажу про спортсменську аристократію.

Найбільше люблять вони сидіти на верандах кафе-ресторанів. На зріст вони бувають усякі: маленькі, середні, великі. Але що в них абсолютно однакове, так це завжди чисто виголені синьо-чорні підборіддя та щоки, і (в сезон, звичайно) темні пальта з чорними оксамитовими комірами.

Про їхнє хатнє життя мало що відомо. Кажуть, бувають випадки, коли Амур[321] і Гіменей[322] беруть участь у грі, і “краля” програє. Деякі сміливі теоретики запевняють, що спортсмени буває й женяться і навіть наживають потомство. Часом спортсмен бере участь у якій-небудь політичній грі; і тоді на одному з пікніків раптом об’являється місіс Спортсмен і маленькі Спортсменята в блискучих капелюшках, з бляшаними відерцями в руках.

Але здебільшого спортсмени додержують східніх звичаїв. Жінкам, на їхню думку, не треба давати особливих привілеїв. Вони можуть чекати їх за ґратами, вдома. Там вони, безумовно, ходять по перських килимах, слухають пташок у клітках, грають на цитрі[323] і їдять ласощі. Але поза домом спортсмен цілком належить самому собі. У вільні, години він не конвоює розвійних мережев і високих підборів, що вистукують щасливі секунди вечірніх прогулянок, як це буває з мужчинами інших менхеттенських порід. Він тиняється вулицями з гуртом таких як сам і прикладає своїм жаргоном прикладки прохожим.

У “Великого Джима” Доуерті була дружина, але її мініатюри він у петельці не носив. У нього було своє домашнє огнище на одній з тих темнокам’яних, перерізаних трамвайними рейками, вулиць у західній частині міста, що так нагадують недавно розкопані вулиці Помпеї[324].

До цього свого огнища містер Доуерті повертався щодня, коли наступала та пізня година, коли вже не можна було сподіватися ніяких спортивних розваг. У цей час єдина мешканка його гарему вже відходила в царство снів, пташка мовчала, і містерові Доуерті теж лишалось тільки спати. “Великий Джим” завжди вставав о дванадцятій, перед самим сніданком, і зараз же вирушав на rendes-vous[325] з своєю компанією.

Невиразна свідомість того, що на світі існує місіс Доуерті, в нього була завжди, і, якби хтось здумав обвинувачувати його в тім, що спокійна, гарненька, весела жіночка, що щодня сидить проти нього коло столу — його дружина, він не став би заперечувати. Справді, він навіть досить добре пам’ятав, що от уже майже чотири роки, як вони одружені. Повертаючись щовечора о сьомій додому, він був певний, що йому подадуть смачний обід. За обідом вона часто розповідала йому про втішні штуки, що витинає її канарка Спот, і про біляву леді, що живе через вулицю. І “Великий Джим” часом навіть слухав, що вона йому оповідає.

Вона часом ходила на денні спектаклі. Крім того, в неї був грамофон з шістьма десятками пластинок. А раз, коли якимсь вітром занесло до них дядька Емоса з верхніх штатів, вона ходила з ним до Еденського музею. Далебі, всяка б жінка була рада мати стільки розваг.

Одного дня містер Доуерті, як завжди, зараз же після сніданку, надів капелюха і попростував до дверей. Він уже взявся був за ручку, як раптом почув жінчин голос.

— Джиме, — твердо сказала вона, — я хочу, щоб ти запросив мене сьогодні куди-небудь пообідати. От уже три роки, як ти нікуди зі мною не ходив.

“Великий Джим” остовпів з дива. Ніколи ще вона не зверталась до нього з таким проханням. Це мало принадність новизни. А який же спортсмен не любить її.

— Гаразд, — сказав він. — Тільки коли я прийду о сьомій, будь готова. І щоб не було цих “почекай хвилинку”, себто годину або дві. Чуєш, Делі?

— Я буду готова, — спокійно відповіла дружина.

Рівно о сьомій, вона сходила по кам’яних східцях на вулицю, що нагадувала Помпею. На ній була вечірня сукня з матерії, яку могли виткати лише павуки, а викрасив її, очевидно, вечірній присмерк. На плечі було накинуте легке пальто з багатьма чарівно-непотрібними пелеринками і принаднонекорисними стрічками. Гарне пір’ячко — гарна й пташечка; ця приказка повинна звучати, як закид для тих чоловіків, що відмовляються давати свій заробіток для удосконалення промисловості, що обробляє страусове пір’я.

“Великий Джим” Доуерті був збитий з пантелику. Поруч себе він бачив якусь незнайому істоту. Він пригадував те скромне пір’я, що його звичайно носила ця райська пташка в своїй клітці, і це нове бентежило його. Зараз, правда, вона нагадувала йому ту саму Делію Каллен, з якою він одружився чотири роки тому. І якось соромливо і трохи незграбно ступав він праворуч неї.

— По обіді я проведу тебе додому, Делі, — сказав містер Доуерті, — а сам піду з хлопцями до Зельцера. Можеш сьогодні гульнути, Делі. Я вчора виграв на Анаконді. Так що можеш замовляти все, що хочеш.

Містер Доуерті збирався пообідати з своєю незвичайною компаньйонкою скромно і непомітно. Догоджувати дружині в його колі вважалося за непрощенну легкодухість. Якщо хто-небудь з його товаришів з треку, більярду або тоталізатора і мав дружину, то ніколи не скаржився на це привселюдно. Тут недалеко від широкого, залитого ярким світлом проспекту, на бічних вулицях було чимало скромних ресторанів, і до одного з них він збирався повести дружину, щоб усе було, як кажуть, тишком-нишком.

Але дорогою містер Доуерті передумав. Він увесь час крадькома скидав оком на свою привабливу супутницю і прийшов до висновку, що вона не яка-небудь шкапа. Тоді він вирішив попарадувати з нею перед кафе Зельцера, де в цей час звичайно збиралися його приятелі-спортсмени, щоб полупати очима на прохожих. Так, обідати він поведе її до Гуілі, найшикарнішого ресторану на весь район.

У Зельцера, як завжди, на своєму посту вже сиділа ціла компанія чисто виголених джентльменів, і, коли містер Доуерті й його перетворена Делія проходили мимо, вони витріщились на них з неймовірним здивуванням і раптом зняли капелюхи — річ так само незвичайна, як і те, що їм сьогодні підніс “Великий Джим”. На безстрасному обличчі цього останнього промайнуло щось подібне до тріумфу, — якийсь ледве помітний порух, що нагадував трохи той, що з’являвся у “Великого Джима”, коли він бачив у себе на руках гарну карту.

У Гуілі панувала жвавість. Електричне світло було ярке, яким воно й повинно бути. Скатерки, серветки, посуд і квіти теж похвально виконували свої обов’язки. Публіки було багато, всі були гарно вдягнені і веселі.

Офіціант, без особливої рабської упадливості, провів “Великого Джима” та його дружину до одного з столиків.

— Вибирай з цього меню все, що хочеш, Делі,— сказав “Великий Джим”. — Сьогодні твоє свято. А ми, здається, й справді засиділися на домашніх харчах.

Дружина “Великого Джима” замовила обід. Він уже дивився на неї з пошаною. Вона відзначила й трюфелі, а він і не підозрював, що вона знає, що це таке. Вино вона теж вибрала відповідне і якраз таке, як він любить. Тепер він дивився на неї не без захоплення.

Вона ж уся сяяла тим невинним захватом, що дає жінці вдоволене почуття самоповаги. Вона з піднесенням і радістю оповідала йому про всяку всячину, і поступово на її прозоро-блідих від затворницького життя лицях з’явився ніжний рум’янець. “Великий Джим” оглянув зал і найшов, що там не було жінки, гарнішої за неї. І коли він згадав про те, що цілих три роки продержав її замкнуту в чотирьох стінах і не чув від неї жодної скарги, він аж зашарівся від сорому, бо його credo гравця було завжди грати чесно.

Але діло дійшло до трьох чвертів свого напруження, коли до їхнього столика підійшов високошановний Петрік Корріген, лідер району Доуерті і його приятель. Високошановний Петрік Корріген був людина благородна як на словах, так і на ділі. Що ж до того, як він повівся з компанією “Бларні Стон”, то, звичайно, він покрив би ті величезні втрати, що вона потерпіла через порушення договору, якби “Бларні Стон” вважала за зручне позивати високошановного Петріка.

— Здорово, Джиммі, друзяко! — вигукнув він, плескаючи Доуерті по плечі, і, сяючи як сонце в полудень, глянув на Делію.

— Високошановний містер Корріген — місіс Доуерті, — познайомив їх “Великий Джим”.

Високошановний Петрік пустив цілий фонтан красномовности й захоплення. Він звелів офіціанту принести йому стільця, присів до їхнього столу, і чарки знов наповнились.

— Ах ти, старий шалапут, — посварився він пальцем на “Великого Джима”. — Так довго ховати від нас місіс Доуерті.

“Великий Джим” Доуерті, що взагалі ніколи не відзначався особливою балакучістю, тепер зовсім занімів і дивився як його дружина, та сама дружина, з якою він цілі три роки обідав удома, розцвітала на його очах, як якась чарівна квітка.

Жвава, дотепна, чарівна, вона легко й спритно відбивала словесну атаку досвідченого в цій справі високошановного Петріка, і він незабаром відчув себе враженим, переможеним, зачарованим. Вона розгорнула свої пелюстки, що так довго були згорнені, і вся кімната обернулась у квітучий сад. Вони пробували затягнути в розмову “Великого Джима”, але в нього не було слів.

Але от у кімнату ввійшла ціла компанія політиків і славних хлопців, що живуть лише спортом. Побачивши “Великого Джима” і лідера, вони підійшли до них, і їх теж познайомили з місіс Доуерті. І не пройшло й кількох хвилин, як вона заправляла цілим салоном. За нею упадало шестеро мужчин, і всі шість мали її за чарівну. А “Великий Джим” сидів злий і весь час твердив про себе: “три роки, три роки”.

Обід скінчився, і високошановний Петрік простягнув був руку по пальто місіс Доуерті, але що тут уже була потрібна дія, а не слова, то здоровенна рука Доуерті випередила Петрікову на цілих дві секунди. Коли біля виходу всі почали прощатися, високошановний Петрік сильно ляснув Доуерті по спині і голосно прошепотів:

— Джиммі, синку, твоя жінка — діамант найчистішої води. Ну, й щастить же тобі, як сукиному сину.

“Великий Джим” ішов з дружиною додому. І здавалося, що огні і ярко освітлені вітрини завдають їй стільки ж радості, як і захоплення нею мужчин у Гуілі. Коли вони проходили повз Зельцера, до них донеслися голоси спортсменів, що обговорювали за чаркою денні події. Біля дверей своєї кватирі Делія спинилася. Все її личко так і випромінювало втіхою від гарно проведеного часу. Звичайно, вона не могла сподіватися, що Джим буде часто віддавати їй свої вечори, але навіть один сьогоднішній надовго прикрасить її самотні години.

— Спасибі тобі, Джиме, за сьогоднішній вечір, — сказала вона. — Ти, звичайно, зараз підеш до Зельцера?

— До біса Зельцера, — з серцем сказав “Великий Джим”. — Чорт з ним і з Петом Коррііеном. Що він думає, що я сліпий, чи що?

І двері зачинилися за ними обома.

Персик[326] ^{Переклад М. Рябової}

Медовий місяць був уповні. Кватира була застелена новими кольористими килимами, обвішана портьєрами з шовковими китицями, а в їдальні на виступі, що йшов над панеллю, стояло шість пивних кухлів з олив’яними покришками. Чари кватири ще володіли молодими. Та воно й зрозуміло. Ніхто з них ніколи не бачив первоцвіту на березі річки, і якби вони побачили його під той час, то він здався б їм чимось — ну ви ж розумієте, чим може здатися звичайнісінький первоцвіт людям в їхньому становищі.

Молода лежала в гойдалці, і весь світ був біля її ніг. Оповита рожевими мріями і шовком кімоно того ж самого кольору, вона думала, що кажуть у Гренландії, Тасманії і Белуджістані про її шлюб з Кідом Мак-Ґаррі. Звичайно, їй було байдуже, що саме там кажуть. Від Лондона до Південного Хреста[327] не було борця важкої ваги, що витримав би чотири години, чи то пак, чотири тури проти її чоловіка. І от уже цілих три тижні, як він належав їй самій, і її маленький пальчик повертав його швидше, ніж кулак супротивника, що зводить сорок два фунти одною рукою.

Кохання, коли кохають нас, здається нам сповненим самозречення і готовості до жертв, але нехай хто інший здумає так розуміти це почуття до себе, ми називаємо це зарозумілістю й надмірною пихою.

Молода схрестила свої шнуровані черевички й замислено подивилась на безпутних купідонів на стелі.

— Серденько, — сказала вона з видом Клеопатри[328], що прохає Антонія[329] привезти їй до палацу Рим, загорнутий у найтонший папір. — Я неначе охоче з’їла б персика.

Кід Мак-Ґаррі підвівся, надів пальто і капелюх. Він був виголений, серйозний, чулий і меткий.

— Гаразд, — заявив він так спокійно, ніби висловлював згоду підписати умову на змагання з чемпіоном Англії. — Я зараз побіжу і принесу, добре?

— Ти ж не барися, — сказала молода. — А то я почуватиму себе дуже самотньою без мого поганого хлопчиська. Тільки ж добудь гарного, стиглого.

Після довгих прощань, немов виражаючись у неминучу подорож до далеких країв, Кід вийшов на вулицю.

Тут він не без підстави спинився в нерішучості. Надворі стояла рання весна, і було дуже мало шансів найти на одній з цих ще холодних вулиць бажаний солодкий дар золотого літа. Він спинився на розі біля фруктової крамнички італійця і кинув презирливий погляд на його виставку, де красувалися загорнуті в папір помаранчі, поліровані яблука й блідаві, прагнущі сонця, банани.

— Єсть da персики?— спитав Кід, намагаючись говорити мовою Данте[330], улюбленця всіх закоханих.

— Ах, no!— зітхнув крамар. — Ще одного місяця нема da персика. Зарано. Майте da гарні помаранчі. Хотів da помаранчі?

Не ушанувавши італійця відповіддю, Кід подався далі. Він зайшов до підприємства свого приятеля прихильника, Юстуса О’Коллагена, що являло собою разом і нічну крамницю, і кафе, і кегельбан. О’Коллаген був, як завжди, на своєму господарському посту, пильнуючи, щоб що не “попливло” з крамниці.

— Моїй старій щось, ні сіло ні впало, закортіло персика,— сказав йому Кід. — Якщо в тебе є, Коле, давай мерщій. А якщо маєш багато, давай усі.

— Уся моя крамниця до твоїх послуг, — сказав О’Коллаген,— але персиків у мене немає. Ще дуже рано. Гадаю, що ти його навіть на Бродвеї не знайдеш. Погана твоя справа, друже. Якщо жінці чого заманеться, то вже нічим її не заспокоїш. Та й пізно вже, першорядні фруктові крамниці вже зачинені. Але якщо ти гадаєш, що твоя місіс не проти того, щоб з’їсти гарну помаранчу, я якраз одержав цілу скриньку — чудових...

— Дуже вдячний тобі, Коле, але тут хоч лусни, а треба саме персика добути. Спробую ще пошукати.

Коли Кід ішов уздовж Вест-Сайд авеню, було вже над північ; він обійшов ті декілька крамниць, що ще були відчинені, питаючи персика, але його там просто брали на глузи.

А в затишній кватирі молода впевнено чекала свого персика. Невже ж чемпіон борців не зможе дістати його? Що для нього пори року, Зодіак, альманах, раз йому треба добути своїй коханій червневий плід Амсдену або Джорджи?

Кідів погляд упав на освітлене вікно, що виблискувало розкошами найпишніших кольорів природи. Світло раптом погасло. Кід кинувся скільки духу до вітрини і постиг якраз, коли фруктовник уже зачиняв свою крамницю.

— Персика... — нерішуче промовив Кід.

— Немає, сер. Будуть не раніш як через чотири тижні. Не думаю, щоб ви могли зараз десь знайти їх. Може в місті і є трохи оранжерейних, але де саме ви їх можете знайти, далебі не знаю. Може в якому-небудь з дорогих ресторанів, або ще де-небудь, де кидають на вітер гроші. Але в мене є прегарні помаранчі, сьогодні тільки одержав...

Кід постояв трохи на розі, роздумуючи, потім раптом попростував до пари зелених вогнів, що освітлювали сходи якогось будинку на темній боковій вулиці.

— І капітан тут? — спитав він чергового сержанта поліційного участку. Не встиг той і відповісти, як з сусідньої кімнати з’явився й сам капітан. Він був у цивільному вбранні й мав діловий вигляд.

— Хелло, Кіде!— привітав він борця. — а я гадав, що ви ще справляєте свою весільну подорож.

— Учора повернувся. Тепер я вже солідний громадянин і цікавлюся міськими справами. Що ви скажете, капітане, на те, щоб сьогодні вночі заскочити до Денвера Діка?

— Трохи запізно, друже, — відказав капітан, покручуючи вуса. — Денвера вже два місяці як прикрито.

— Вибачте, — сказав Кід, — після, того, як Реферті вигнав його з Сорок третьої вулиці, він перебрався в ваш района, і гра в нього тут іде така як ніколи. А мені муляє очі цей гральний дім, і я з радістю допоможу вам.

— У моєму районі? — заревів капітан. — Ви певні, Кіде? Ви мені робите велику ласку. А ви знаєте пароль? Як же ми це зробимо?;

— Доведеться вибити двері, — сказав Кід. — Вони ще не встигли приробити до них штаби. Треба буде взяти чоловік з десятеро. Мене вони не впустять. Денвер уже пробував розправитися зі мною, бо він гадає, що минулого разу я його виказав, хоч я тут був ні при чому. Ну, поспішайте, бо мені треба додому. Це за два кроки звідси.

Не пройшло й десяти хвилин, як капітан з десятьма полісменами під проводом Кіда прокрався в неосвітлений, але дуже пристойний на вигляд будинок, що вдень, здавалось, кипів діловим життям.

— Третій поверх, — шепнув Кід, — ідіть за мною.

Два полісмени з сокирами напоготові спинилися перед дверима, на які вказав Кід.

— Щось дуже вже тихо, — висловив сумнів капітан. — Ви певні, Кіде, що це тут?

— Рубайте, — сказав Кід. — Я беру все на себе.

Сокири з тріском проломили погано захищені двері.

Сліпуче світло прорвалося крізь розколини, двері впали, і нападники зі зброєю в руках ускочили в кімнату.

Величезна кімната була обставлена з блиском і пишнотою, такими любими західній душі Денвера Діка. Різні заборонені ігри йшли повним ходом. Чоловік з п’ятдесят кинулося на полісменів, боронячи свою особисту свободу. Цим одягненим у цивільне вбрання прихильникам запальних ігор довелося добре попрацювати кулаками і більше ніж половині з них пощастило втекти.

Цієї ночі Денвер Дік ушанував гравців своєю особистою присутністю. Він повів перед наступу, щоб знищити невеличкий загін нападників, але, побачивши Кіда, враз змінив тактику і віддався особистим почуттям. Належачи, як і Кід, до категорії важких, він з радістю кинувся на слабшого на вигляд супротивника, і обидва, злившися в міцних обіймах, покотилися вниз по сходах. Опинившись на площадці, вони випустили один одного й скочили на ноги. І тут Кід зміг ужити деяких з своїх професійних прийомів, що не могли йому стати в пригоді, поки він перебував в обіймах схвильованого джентльмена, який важив 200 фунтів і мав утратити двадцять тисяч доларів жінчиного посагу.

Подолавши свого суперника, Кід поспішно піднявся нагору і кинувся в маленьке приміщення, відокремлене від гральної кімнати аркою.

Там стояв великий стіл, розкішно сервований китайською порцеляною та сріблом і рясно заставлений різними вишуканими дорогими стравами, до яких такі ласі завзяті гравці. І в цьому знову виявився витончений смак джентльмена, відомого в місті під прізвищем Денвера Діка.

На підлозі з-під скатертини висунувся на декілька цалів патентований шкіряний боток № 10. Кід схопив боток і витяг зпід стола неіра в лівреї, з білою краваткою.

— Вставай, — скомандував Кід. — Ти завідуєш буфетом?

— Так, са-а, завідував. — Знов заскочили нас?

— Здається, що так. Слухай. У тебе є персики. Якщо немає, — я пропав.

— Було аж три десятки, са-а, коли почався гра, але здається джентльмени з’їв їх усі. Може, са-а хотів би з’їсти перша сорт помаранча. Я можу знайти для...

— Якщо хто-небудь здумає запропонувати мені сьогодні помаранчі, я йому всю морду розіб’ю, — сердито закричав Кід. — Зараз же, де хочеш, знайди мені персика, а то тобі погано прийдеться.

Нагородою за напад на шалено дорогий і багатющий буфет Денвера Діка був лише один останній персик, що якимось дивом уникнув епікурейських щелепів[331] шукачів щастя. Він зараз же зник у Кідовій кишені, і невтомний фуражир поспішив якнайшвидше понести свою коштовну здобич. Опинившись на тротуарі, він ледве глянув на полісменів, які розсаджували по екіпажах своїх заарештованих, і широкими швидкими кроками рушив додому.

На серці у нього було ясно. Так колись середньовічні лицарі, після небезпеки і великих подвигів, поверталися до своїх прекрасних дам серця. Кідова дама серця дала йому наказ, і він зараз же послухався. Правда, треба було лише дістати персика, що їй його забажалося; але це не такий уже й малий подвиг роздобути персика опівночі взимку, на вулицях, укритих збитим, як залізо, лютневим снігом. Їй захотілося персика... Їй, його коханій, і він весь час придержував у кишені коштовний плід, боячись, щоб якось його не загубити. По дорозі Кід зайшов у аптеку і звернувся до фармацевта в окулярах:

— Будь ласка, подивіться, чи не поламав я собі ребра. Я оце вскочив у невеличку замороку і скотився з другого поверху.

Аптекар оглянув його.

— Ні, переломів немає, — був його діагноз, — але тіло так побите, що можна подумати, що ви двічі скотилися з Ейфелевої вежі.

— Ну, це нічого, — сказав Кід. — Дайте мені, будь ласка, одежну щітку.

Молода чекала в м’якому світлі від рожевого абажура. Значить, ще не минули часи чудес. Їй досить було тільки висловити найменше бажання — квітку, гранат... ах, ні, вона ж захотіла персика — і її чоловік зараз же пішов шукати його, не зважаючи на нічну пору, бо ніщо в світі не могло йому перешкодити виконати бажання його коханої.

І ось він стоїть біля неї і кладе їй у руку персика.

— Ах, поганий хлопчисько, — каже вона любовно. — Хіба ж я просила персика? Мені здається, я б з більшою охотою з’їла помаранчу.

Хай буде благословенна молода!

Провісник весни[332] ^{Переклад М. Рябової}

Задовго до того, як у грудях тюхтіюватого селюка виникне передчуття весни, городянин уже твердо знає, що богиня у зеленому вбранні знову зійшла на свій престол. Сидячи між чотирьох кам’яних стін, він снідає — їсть яйця та грінки — і читає у вранішній газеті всякі весняні повідомлення.

Бо колись вісником весни була поява в нас особливо ніжних почуттів, що з’являлися в нашому серці, а тепер їх замінило агентство Ассошиейтед Пресс.

Спів першої коноплянки в Хакенсаку; зелене вбрання кленів у Бенінгтоні; котики на вербах уздовж головної вулиці в Сіракузах; перший ураган в Сент-Луїсі; лебедина пісня лонг-айлендської устриці; песимістичний прогноз щодо врожаю персиків у Помптоні (штат Нью-Джерсі); поява на озері біля станції Білджуотер прирученої дикої гуски з переламаною лапою; підступна спроба Аптечного тресту нагнати ціну на хінін, викрита членом конгресу Джінксом; перша розбита блискавкою тополя, під якою екскурсанти шукали захисту від грози; перше скресання криги на річці Аллегейні; фіалка біля моху, що її знайшов у Раунд-Корнерсі наш кореспондент, — ось які ознаки пробудження природи передає телеграф, мудрому місту, тоді як фермер на своїх сумних полях бачить ще лише повновладну зиму.

Але всі ці ознаки суто зовнішні. Справжній провісник весни — наше серце. Тільки тоді, коли Дафніс починає шукати свою Хлою[333], а Майк — свою Меггі, тільки тоді можна бути певним, що весна справді прийшла, і тільки тоді можна сміливо повірити газетному повідомленню, що на пасовиську фермера Петтігрю вбили гримучу змію завдовжки п’ять футів.

Перша фіалка ще не розквітла, коли містер Пітере, містер Регздейл і містер Кід, сидячи на лаві в Юніон-сквері, змовилися про щось. У цьому тріо волоцюг за д’Артаньяна[334] був містер Пітере. Він являв собою найбруднішу, наймізернішу пляму на тлі зелених садових лав. Але в ту хвилину він відігравав першу роль.

У містера Пітерса була жінка. Досі ця обставина не давала йому ніякої переваги перед Регзі і Кідом. Але сьогодні саме вона наділяла його особливою владою. Щасливо уникнувши кайданів шлюбного життя, друзі містера Пітерса не раз брали його на глузи за те, що він зважився пуститися по таких бурхливих хвилях, але тепер вони мусили визнати одне з двох: або що доля наділила його особливою передбачливістю, або що йому просто надзвичайно пощастило.

Річ у тому, що місіс Пітере мала долар. Цілий долар, справжній білет державної скарбниці, який годився, щоб заплатити мито, податки, страхові та інші внески. І ось троє бувалих у бувальцях мушкетерів сушили собі голову над тим, як добути цей долар.

— А звідки ти знаєш, що в неї є цілий долар? — спитав Регзі, якого велетенські розміри цієї суми настроїли на скептичний лад.

— Вугляр бачив, що їй заплатили долар, — відповів містер Пітере. — Учора вона кудись ходила прати. А снідати що вона мені дала? Скоринку хліба та чашку кави, а в самої цілий долар.

— От відьма! — сказав Регзі.

— Знаєте що, ходімо зараз до неї, почастуємо добряче стусанами, заткнемо пельку рушником і відберемо долар, — похмуро запропонував Кід. — Чи, може, ви жінку боїтеся?

— Вона, чого доброго, ще так загорлає, що нас схоплять, — заперечив Регзі. — Я не лупцюватиму жінку, коли в домі повно людей.

— Джентльмени, — суворо мовив містер Пітере крізь руду бороду, що закривала йому губи, підборіддя, — не забувайте, що йдеться про мою дружину. Кожен, хто хоч пальцем зачепить жінку не для того, щоб...

— А Магайр учора одержав нову бочку пива, — в’їдливо зауважив Регзі. — Якби ми мали долар, то можна було б...

— Мовчи вже, — сказав містер Пітере, облизуючи губи. — Так чи так, хлопці, а нам цей долар треба якось добути... Та що там довго розводитися! Хіба те, що належить жінці, не належить і її чоловікові? Я сам це зроблю. Зараз же піду додому і заберу його. Чекайте мене тут.

— Вони слабодухі, дай доброго стусана під ребро, одразу кажуть, де в них заховано гроші, — мовив Кід.

— Ніякий порядний чоловік не битиме жінку, — доброчинно заявив містер Пітере. — От хіба трохи придушити, легенько отак узяти за горло, щоб і слідів ніяких не лишилось, це ще можна. Ну, ви тут почекайте. Будьте певні, я зараз принесу долар.

Пітерси жили на горішньому поверсі будинку між Другою авеню та річкою. Їхня кімната виходила вікнами на подвір’я і була така темна, що хазяїн червонів, беручи за неї плату. Місіс Пітере коли-не-коли підробляла: ходила прати й мити підлоги. А щодо містера Пітерса, то за останніх п’ять років він не заробив і цента. І все-таки вони трималися одне одного, міцно зв’язані взаємною ненавистю і злиднями. Вони були рабами тієї самої звички, що не дає землі розлетітися на друзки, хоч, правда, є ще якась безглузда теорія тяжіння. Місіс Пітере вмостила своє двохсотфунтове тіло на міцнішому з двох стільців і через єдине вікно безтямно дивилася на цегляну стіну сусіднього будинку. Очі в неї були червоні й мокрі. Всі меблі можна було вивезти на одному ручному візку, але жоден хазяїн візка не взяв би їх і задарма.

Двері відчинились, і до кімнати ввійшов містер Пітере. Його фокстер’єрові очиці жадібно блищали. Характер того блиску жінка визначила правильно, але в одному помилилась — у чоловіковім погляді вона побачила голод, насправді ж то була жага.

— До вечора їсти нічого не дам, — сказала місіс Пітере і знову втупилась у вікно. — і зараз же забирайся геть, щоб я не бачила твоєї собачої морди.

Містер Пітере прикинув на око відстань, яка відділяла його від дружини. Щоб захопити її зненацька, можна, мабуть, кинутися стрибком, повалити її й вдатися до тої душильної тактики, якою він нещодавно вихвалявся перед своїми приятелями. Правда, тільки вихвалявся, бо сам він ще ні разу не наважився підняти на жінку руку; але сама думка про чудове холодне пиво додала йому хоробрості, і Пітере ладен був відмовитися від своєї власної теорії щодо того, як джентльменові треба поводитись із дамою. Але він, як справжній волоцюга, волів методів, що потребують не так сміливості, як артистичності, і тому вдався до дипломатії, а в! такій грі справжній козир — це вміння створити враження, ніби ти не сумніваєшся в успіху.

— У тебе є долар, — сказав він недбало, але значуще, як говорять, запалюючи дорогу сигару, якщо, певна річ, вона є.

— Є, — відповіла місіс Пітере і, вийнявши схованого за пазухою папірця, навмисне зашелестіла ним, дразнячи чоловіка.

— Мені запропонували роботу в... чайній крамниці, — сказав містер Пітере. — Завтра вже маю вийти. Тільки треба купити собі пару...

— Брешеш, — мовила місіс Пітере, знову ховаючи гроші. — В чайну крамницю... Та тебе ніякий крамар і на поріг не пустить. Я собі геть руки постирала, перучи сорочки та підштаники, щоб заробити цей долар. Думаєш, я для того всі ці дні бовталася в змилках, щоб ти його пропив? А дзуськи! І не думай про ці гроші.

Було ясно, що талейранівським способом[335] долара не здобути. Але дипломатія винахідлива. Артистичний темперамент містера Пітерса підняв його за вушка штиблетів і поставив на нову позицію. В очах його з’явилася розпачлива меланхолія.

— Кларо, — мовив він глухим голосом, — боротися далі — марна річ. Ти ніколи мене не розуміла. Бачить Бог, я щосили намагався втриматися на поверхні, але хвилі житейського моря...

— Облиш рожеві надії на мій долар і перестань варнякати про те, як ти підеш блукати по світу, — сказала місіс Пітере. — Це я вже не раз чула. Он там на миснику за коробкою з-під кави стоїть пляшка з карболкою. Пий на здоров’я.

Містер Пітере замислився. Що робити далі? Випробувані способи нікуди не годилися. Але ж там, біля руїн замку, тобто на садовій лаві з кривими чавунними ніжками, його ждуть два підтоптаних мушкетери. На карту поставлено його честь. Він же взявся сам-один піти на штурм і добути скарб, що дасть їм утіху й забуття. І єдиною перешкодою між ним і жаданим доларом стоїть його дружина, оте молоденьке дівча, яке... Стривай! А чому б не спробувати знову? Колись він кількома ніжними словами міг добитися від неї чого завгодно. Чи не спробувати і тепер? Але ж скільки часу минуло відтоді! Тяжкі злидні і взаємна ненависть убили все. Однак Регзі й Кід ждуть його з доларом.

Містер Пітере крадькома пильно глянув на дружину, її повна фігура не вміщувалась на стільці. Жінка, не відриваючись, мов зачарована, дивилась у вікно. По очах було видно, що вона недавно плакала.

— Не знаю, — тихо проказав містер Пітере, — мабуть, з цього нічого не вийде.

У відчинене вікно було видно цегляну стіну й брудні, безлюдні задвірки. І якби знадвору в кімнату не долинало тепле повітря, можна було б подумати, що в місті ще зима, так непривітно й похмуро зустрічали вулиці облогу весни. Але весна ніколи не приходить під гуркіт гармат. Вона робить підкопи, закладає міни — і, хочеш не хочеш, доводиться здаватись.

“Ну, спробую”, — вирішив містер Пітере і зробив кислу міну.

Підійшовши до жінки, він обняв її за плечі.

— Кларо, люба моя, — сказав він тоном, що не міг би обдурити й немовля, — навіщо нам сваритись і говорити одне одному всякі прикрості? Хіба ж ти не рибонька-голубонька моя?

Амур у своїй найголовнішій книзі відзначить ваш вчинок чорним хрестом, містере Пітере. На вас лягає звинувачення у тяжкому злочині: у спробі пограбування і блюзнірській підробці найсвятіших слів Кохання.

Але весна зробила чудо. Сліпим завулком, попід темними похмурими стінами прокрався в кімнату на задвірках Провісник. Це було смішно, проте... і ви, сер, і ви, мадам, та й усі ми, грішні, потрапляємо в цю пастку.

Червона, гладка, ридаюча, мов Ніобея[336] або Ніагара, місіс Пітере кинулась на шию своєму повелителеві і затопила його сльозами. Містер Пітере з радістю витяг би долар із родинного сейфа, але його руки були притиснуті до боків міцними обіймами дружини.

— Ти мене любиш, Джеймсе? — спитала місіс Пітере.

— Шалено, — відповів Джеймс, — але...

— Ти хворий! — вигукнула місіс Пітере. — Ти такий блідий, у тебе такий стомлений вигляд!

— Я себе якось погано почуваю, — сказав містер Пітере. Я...

— Стривай, я знаю, що з тобою. Хвилинку, Джеймсе, я зараз...

Ще раз на прощання стиснувши чоловіка в обіймах так міцно, що він згадав “Непереможного турка”, місіс Пітере хутенько вибігла з кімнати й загуркотіла вниз по сходах.

Містер Пітере засунув великі пальці за підтяжки.

— Чудово, — звернувся він до стелі. — Діло буде. Я й не думав, що моя стара може розм’якнути від таких дурниць. Хіба ж я не Клод Мельнот?[337] Тепер я певен, що долар мій. Але куди ж це вона побігла? Ага, мабуть, на другий поверх до місіс Мальдун розказати, що ми помирилися. Треба буде цей спосіб запам’ятати. М’яка, як мило. А Кід радив надавати їй стусанів.

Місіс Пітере повернулася з пляшкою настоянки сарса-паріли.

— Яке щастя, що в мене був долар, — сказала вона. — Ти ж геть змарнів, серденько моє.

Містерові Пітерсу довелося проковтнути повну столову ложку цього зілля. Потім місіс Пітере сіла йому на коліна і прошепотіла:

— Назви мене ще раз своєю рибонькою-голубонькою, Джеймсе. Він сидів нерухомо, притиснутий до стільця новим втіленням богині весни.

Весна прийшла.

А в Юніон-сквері містер Регздейл та містер Кід, відчуваючи, що у них пересохло в горлі, совалися на лаві — нетерпляче ждали д’Артаньяна з доларом.

“Ех, шкода, що я її зразу не схопив за горлянку”, — подумав містер Пітере.

Поки чекає автомобіль[338] ^{Переклад М. Рябової}

Коли почало смеркатися, у цей затишний куток невеличкого тихого парку знов прийшла дівчина в сірій сукні. Вона сіла на лаву й розгорнула книжку, бо ще з півгодини можна було розібрати літери.

Повторюємо: сукня на ній була сіра й досить простенька простенька настільки, щоб не впадала в око бездоганність фасону і крою. Негуста вуаль оповивала схожий на тюрбан капелюшок і спадала на обличчя, що сяяло спокійною досконалою красою. Дівчина приходила сюди о цій порі і вчора, й позавчора, і хтось був, хто це знав.

Юнак, який знав про це, блукав поблизу, приносячи жертви великому ідолові — випадкові, і сподіваючись на його прихильність. І юнакові надії збулися: дівчина, перегортаючи сторінку, не втримала книжки, вона впала, відлетівши мало не на два кроки від лави.

Юнак миттю кинувся до книжки, підняв її і віддав власниці, суворо дотримуючись того особливого стилю, що процвітає в парках та інших публічних місцях і являє собою суміш галантності й надії, приборкуваних почуттям пошани до постового полісмена. Приємним голосом юнак наважився висловити кілька міркувань про погоду — звичайна тема, що допомагає почати знайомство, але нерідко стає причиною всяких нещасть, — і замовк, чекаючи вирішення своєї долі. Дівчина неквапливо окинула поглядом його скромний охайний костюм і обличчя, що не вирізнялося нічим особливим.

— Можете сісти, якщо хочете, — сказала вона протяглим, звучним контральто[339]. — Справді, сідайте, мені навіть приємно буде побалакати. Читати вже темно.

Раб випадку радо сів біля неї на лаву.

— Чи відомо вам, — спитав він, удаючись до форми, якою оратори звичайно відкривають у парку мітинг, — що ви найдивовижніша дівчина з усіх, яких я будь-коли бачив? Я ще вчора не зводив з вас очей. Невже ви, моя люба, не помітили, що ваші гарненькі оченята вразили декого в самісіньке серце?

— Хоч би хто ви були, — мовила дівчина крижаним тоном, — але прошу вас не забувати, що я — леді. Я вибачаю вам ваші слова,, бо вони, без сумніву, є наслідком непорозуміння. Може, у вашому колі й заведено думати, що коли дівчина запрошує сісти поруч, то цим вона дає право називати себе “моя люба”. Але якщо це так, то я беру своє запрошення назад.

— Вибачте мені, будь ласка, — благально вигукнув молодик. Самовдоволений вираз його обличчя змінився на покаянний і покірливий. — Я дуже винен перед вами, але... знаєте, в парку часто гуляють дівчата, які, розумієте... ні, ви, звісно, цього не розумієте... але...

— Облишмо цю тему, будь ласка. Звісно, я це розумію. Ви краще розкажіть мені ось про цих людей, що сунуть в усіх напрямках, по всіх цих доріжках. Куди вони йдуть? Куди поспішають? І чи вони щасливі? Як ви гадаєте?

Юнак миттю змінив грайливий тон. Він не зрозумів, яку роль йому призначено, і надумав поки що зайняти очікувальну позицію.

— Так, цікаво стежити за ними, — відповів він, вирішивши нарешті, що вловив настрій своєї співрозмовниці. — Чудесна загадка. Одні йдуть вечеряти, інші... гм... інші в якісь інші місця. Хотілося б знати, як вони живуть, що переживають.

— Саме це мене зовсім не цікавить, — сказала дівчина. — Я приходжу сюди посидіти тільки для того, щоб почути, як б’ється велике серце людства. Моє життя тече в середовищі, де ніколи не чути його ударів. Скажіть, чи здогадуєтесь ви, чому я так розмовляю з вами, містере...

— Паркенстекер, — підказав юнак, глянувши на неї очима, в яких світилося запитання і надія.

— Е ні, — сказала дівчина і, всміхаючись, посварилася на нього гарненьким пальчиком, — це прізвище надто добре всі знають. Так важко перешкодити газетам друкувати деякі прізвища. І навіть портрети. Ця вуалетка й капелюшок моєї покоївки дають мені можливість зберегти “інкогніто”. Коли б ви тільки знали, як шофер дивиться на мене, вважаючи, що я не помічаю його поглядів. Адже небагато таких прізвищ, які, так би мовити, належать до святая святих нашої країни. П’ять чи шість, не більше, і моє завдяки випадкові народження — серед них. Я кажу все це вам, містере Стекенпот...

— Паркенстекер, — несміливо поправив хлопець.

— ...кажу, містере Паркенстекер, тому що мені захотілося хоч раз у житті поговорити із звичайною людиною, людиною, не зіпсованою нікчемним блиском багатства і свідомістю свого так званого “високого суспільного становища”. О, ви не повірите, як мені набридли гроші. Весь час гроші, гроші й гроші! А як я стомилася від тих, хто оточує мене! Це якісь маріонетки, всі на один копил. Мене аж нудить від розваг, коштовностей, виїздів, товариства, від усяких розкошів.

— А мені завжди здавалося, — нерішуче мовив юнак, — що гроші — річ приємна.

— Зрозуміло, приємно жити в достатку. Та коли у тебе стільки мільйонів, що... — Вона закінчила фразу розпачливим жестом. — Усе це страшенно одноманітно і скоро набридає. Катання, обіди, театри, бали, вечори. І на всьому позолота надмірного багатства. Часом навіть дзенькіт льоду в моєму келиху з шампанським дратує мене до божевілля.

Містер Паркенстекер, здавалося, слухав її дуже зацікавлено. — Я завжди любив, — сказав він, — читати і слухати про життя багачів і великосвітського товариства. Мабуть, я трошки сноб. Але я люблю мати точне уявлення про все, і, знаєте, мені завжди здавалося, що не лід кладуть у шампанське, а навпаки, пляшку з шампанським ставлять у лід.

Дівчина засміялась мелодійним сміхом — його зауваження, очевидно, неабияк її потішило.

— Річ у тому, — пояснила вона поблажливо, — що ми, люди заможного класу, часто розважаємось тим, що порушуємо загальновизнані норми. Нині модно класти лід у шампанське. Це дивацтво увійшло у звичай після обіду в Уолдорфі[340], даного на честь якогось татарського князя. Але скоро, мабуть, вигадають і ще щось. Ну от, наприклад, на цьому тижні на званому обіді на Медісон-авеню біля кожного прибору поклали зелену замшеву рукавичку, яку всі надівали, коли їли оливки.

— Тепер я бачу, — смиренно згодився молодик, — що всі ці тонкощі, всі розваги інтимних кіл високого товариства нам, простим людям, невідомі.

— Іноді, — вела дівчина далі, легеньким кивком голови прийнявши його слова про необізнаність із життям високого товариства, — іноді мені спадає на думку, що якби я могла покохати, то тільки чоловіка, нижчого за мене своїм суспільним становищем. Трударя, а не неробу. Але, безперечно, вимоги кастовості й багатства виявляться сильніші за мої нахили. Зараз мені докучають двоє. Один німецький можновладний герцог. Кажуть, ніби такої буйної вдачі і такий жорстокий, що довів свою жінку до божевілля. Другий претендент — англійський маркіз, такий бундючний та користолюбний, що я, мабуть, віддам перевагу жорстокості герцога. Але нащо я все це вам розказую, містере Покенстекер?

— Паркенстекер, — ледь чутно поправив юнак. — Ви не уявляєте собі, як я ціню ваше довір’я.

Дівчина подивилась на нього холодним, байдужим поглядом, що недвозначно підкреслив різницю в їхньому суспільному становищі.

— Яка у вас професія, містере Паркенстекер? — спитала вона.

— О, дуже скромна. Але я маю надію досягти дечого в житті. Скажіть, ви не жартували, коли говорили, що могли б покохати чоловіка, становищем нижчого за вас?

— Звичайно, я говорила серйозно, але ж я сказала “могла б”, а тут, ви ж бачите, і великий герцог, і маркіз. Певна річ, ніяка професія не видалась би мені скромною, аби сама людина дуже мені подобалась.

— Я працюю в ресторані, — оповістив містер Паркенстекер.

Дівчина трохи здригнулась.

— Але ж ви не офіціант? — спитала вона майже з благанням у голосі. — Звісно, будь-яка праця благородна, тільки розумієте, особисте обслуговування, лакеї і...

— Ні, я не офіціант, я касир у... — Навпроти, на вулиці, що тяглася по другий бік парку, яскраво сяяла електричними лампочками вивіска “Ресторан”. — Он бачите, у тому ресторані.

Дівчина глянула на маленький годинник на браслеті тонкої роботи й поспішно підвелася. Вона сунула свою книжку у гарненьку сумочку, що висіла біля пояса й була трохи замала для книжки.

— А чого ж ви зараз не на роботі? — спитала дівчина.

— Сьогодні я працюю в нічній зміні, — відповів молодик, — у мене ще є вільна година. Але ж це не остання наша зустріч? Чи можу я сподіватись побачитися з вами?

— Не знаю. Можливо. Але навряд, щоб мені захотілося приїхати сюди ще раз. Ну, я поспішаю. Сьогодні треба бути на званому обіді, потім ложа в театрі... ох, знову те саме. Ви, може, помітили на розі біля парку білий автомобіль?

— З червоними колесами? — спитав хлопець, замислено насупивши брови.

— Так. Я завжди їжджу в цьому авто. П’єр зараз чекає на мене біля входу. Він певен, що я купую щось у магазині по той бік парку. Уявляєте, яка це неволя, а не життя, коли доводиться обдурювати навіть власного шофера? До побачення.

— Вже зовсім темно, — сказав містер Паркенстекер, — а в парку вештається стільки всяких нахаб. Дозвольте мені провести...

— Якщо ви хоч трохи зважаєте на мої бажання, — твердо відказала дівчина, — то сидітимете на цій лаві ще хвилин десять після того, як я піду. Не те що я вам не довіряю, але ви ж, мабуть, знаєте, що на автомобілях звичайно ставлять монограму власника... Ну, ще раз до побачення.

Швидкою ходою, проте з гідністю, вона рушила темною алеєю. Молодий чоловік дивився вслід її граціозній постаті. Ось вона вийшла з парку на тротуар і пішла до рогу, де стояв автомобіль. Тоді він, не вагаючись, по-зрадницькому почав скрадатися поміж дерев і кущів парку, назирці за дівчиною, йдучи паралельно по вулиці, якою йшла вона.

Дійшовши до рогу, дівчина обернулась, мимохідь глянула на автомобіль і, поминувши його, перетнула вулицю. Під захистом кеба, що стояв біля парку, хлопець спокійно стежив за кожним її рухом. Пройшовши трохи протилежним тротуаром, вона увійшла в ресторан з сяючою вивіскою. Це був один з тих ресторанів, де все блищить, де все пофарбовано білою фарбою, де всюди скло і де можна дешево й шикарно пообідати. Дівчина пройшла через увесь зал і зникла десь у глибині ресторану, звідки невдовзі повернулась, але вже без капелюшка й вуалетки.

Каса ресторану містилась одразу ж біля скляних вхідних дверей. Руда дівчина, що сиділа за нею, встала з табурета й значуще подивилась на годинник. Дівчина в сірій сукні сіла на її місце.

Молодик засунув руки в кишені й повільно пішов назад. На розі він зачепив ногою маленьку книжку, що валялася на землі. По яскравому малюнку він упізнав книжку, яку читала дівчина в сірому. Неуважно підняв її і побачив, що то були “Нові казки Шехерезади” Стівенсона. Хлопець кинув її в траву і трохи постояв у нерішучості. Потім сів у білий автомобіль з червоними колесами, відкинувся на подушки і сказав шоферові три слова:

— До клубу, Анрі.

Комедія цікавості[341] ^{Переклад М. Рябової}

Всупереч твердженням усіх охочих до метафор, можна врятуватися від смертельних випарів анчара, можна, якщо дуже пощастить, підбити око василіскові, можна навіть утекти від невсипущого Цербера або Аргуса; але ніхто, живий чи мертвий, не може уникнути погляду цікавої людини, яку сама природа наділила надзвичайно гнучкою, майже гумовою шиєю.

Нью-Йорк — місто роззяв. Звичайно, там є багато й таких, що йдуть своєю дорогою, наживаючи гроші й не дивлячись ні праворуч, ні ліворуч, але тут же, на вулицях, ви зустрінете й ту особливу породу людей, у яких, немов у марсіан, є тільки очі та органи пересування.

Ці раби цікавості злітаються на місце незвичайної події, як мухи, і вмить утворюють тісне коло, задихаючись, відштовхуючи одне одного і силкуючись пролізти наперед. Чи то робітник відкриває каналізаційний люк, чи попаде під трамвай житель північної околиці, чи маленький хлопчик, повертаючись додому з крамниці, впустить яйце, чи в тунель підземної залізниці провалиться будинок, чи якась дама загубить мідяка, що випаде крізь дірочку плетеної сумочки, чи полісмен забере телефон і записи бігових ставок з читальні Ібсенівського товариства, чи то сенатор Діп’ю, або містер Чак Конорс вийде на прогулянку — словом, нехай станеться хоч одна з цих оказій, і ви побачите, як нестримним потоком, немов божевільні, на місце події рине плем’я цікавих.

Важливість події не має ніякого значення. Вони однаково зацікавлено й захоплено витріщають очі і на якусь хористку, і на людину, що малює рекламу пілюль від хвороб печінки. Вони утворюють міцний кордон і навколо якого-небудь клишоногого інваліда, й навколо автомобіля, що забуксував. Їх мучить демон цікавості; це якісь зорові ненажери, що розкошують і гладшають за рахунок нещастя своїх ближніх. Вони дивляться, витріщившись, глипають своїми каламутними риб’ячими очима на нещастя, немов банькатий окунь на гачок з принадою.

Здавалося б, ці одержимі цікавістю вампіри мали б бути надто холодні, щоб спалахнути від вогняних стріл Амура. Однак зовсім несприйнятливих істот нам ще не доводилося бачити навіть поміж найпростіших. Отож чари кохання не минули двох представників і цього племені, і серця їхні запалали саме тоді, коли вони тиснулися в юрбі навколо розпростертого на землі тіла людини, яку переїхала підвода з пивом.

Вільям Прай примчав на місце події перший. Він був знавець у таких видовищах. Сяючи від радості, він стояв над жертвою нещасливого випадку і слухав її стогін, мов найсолодшу музику. Коли юрба роззяв збільшилась і зімкнулась тісним колом, на протилежному боці від того місця, де він стояв, Вільям помітив якийсь незвичайний рух. Якесь тіло, мов смерч, розтинало юрбу цікавих, розкидаючи людей на всі боки, наче скраклі. Працюючи ліктями, парасолькою, шпилькою від капелюха, язиком і нігтями, Вайолет Сеймор енергійно прокладала собі дорогу в перший ряд. Дужі чоловіки, що легко сідали в гарлемський поїзд о 5.30, відлітали, як діти, перед її навальним рухом до центру. Дві солідні дами, які на власні очі бачили весілля герцога Роксборо і які не раз зупиняли своїми показними персонами рух на Двадцять третій вулиці, відступили в другий ряд з подертими блузками, коли Вайолет як слід узялася до них. Вільям Прай покохав її з першого погляду.

Карета швидкої допомоги забрала непритомного Амурового підмогача. Юрба розійшлась, але Вільям і Вайолет лишилися на місці. Це були справжні представники племені роззяв. Люди, що покидають місце події разом із каретою “швидкої допомоги”, не мають потрібних елементів, з яких складається справжня цікавість. Адже насолоду дає не сама страва, а той присмак, що лишається після неї в роті. Найбільша втіха для Вільяма Прая та Вайолет Сеймор полягала в тому, щоб поїдати очима саме місце події, роздивлятися сусідні будинки й поринати в такий неземний екстаз, якого не знають навіть курці опіуму, — вони були майстри своєї справи і вміли до кінця вичерпати насолоду з кожного нещасного випадку!

Потім вони глянули одне на одного. У Вайолет на шиї була темна родимка завбільшки з срібний півдолар. Вільям уп’явся в неї очима. У нього самого були надзвичайно криві ноги, і Вайолет, давши собі волю, досхочу видивлялася на них. Вони довго стояли віч-на-віч, розглядаючи одне одного. Етикет не дозволяв їм заговорити, але дивитися в місті роззяв дозволено скільки завгодно — і на дерева в парку, і на фізичні вади своїх ближніх.

Нарешті вони зітхнули і розійшлись. Але так чи так, а підводою з пивом правив Амур, і колесо, що переїхало ногу людині, з’єднало двоє палких сердець.

Вдруге герой і героїня нашої оповіді зустрілися біля щита з оголошеннями недалеко від Бродвею. День випав страшенно нездатний. На вулицях не сталося жодної бійки, діти не потрапили під колеса трамваїв, навіть калік і товстунів майже не було, ніхто не посковзнувся на банановій шкуринці, ніхто не вмер від розриву серця. Навіть дивак з Кокомо, штат Індіана, що називає себе родичем колишнього мера Лоу, не проїжджав того дня в своєму кебі і не кидав, як звичайно, з вікна дрібняків. Словом, не було абсолютно нічого, на що варто було б дивитись, і Вільям Прай уже починав нудитись.

І раптом він побачив схвильовану юрбу людей, що, штовхаючи одне одного, намагалися протиснутись якнайближче до щита з оголошеннями. Стрімголов кинувся туди. Збивши по дорозі стару жінку й дитину, що несла пляшку молока, він, мов демон, влетів у натовп і почав розчищати собі дорогу. Вайолет Сеймор уже стояла в першому ряду. На її сукні не було одного рукава і двох золотих прошивок, планшетка від корсета опинилася на спині, одна рука була вивихнута. Але вона була щаслива, бо дивилася на те, на що всі хотіли дивитись. Якийсь чоловік виписував рекламу: “їжте галети від них ваше обличчя погладшає”.

Побачивши Вільяма Прая, Вайолет зашарілась. Вільям шторхнув під ребра даму в чорному шовковому реглані, ударив по нозі якогось хлопчиська, дав у вухо старому джентльменові і таким чином пробрався ближче до Вайолет. Цілу годину вони стояли поряд, дивлячись, як чоловік малює літери. Вільямові несила було довше критися з своїми почуттями. Він легенько торкнувся її руки.

— Ходімо зі мною, — сказав. — Я покажу вам одного чистильника взуття, у якого немає адамового яблука.

Вона сором’язливо глянула на нього, і стільки любові світилось у тому погляді, що її обличчя аж погарнішало.

— І ви приберегли це для мене? — спитала вона, завмираючи в передчутті освідчення в коханні.

Вони побігли до рундука чистильника і, дивлячись на цього молодого каліку, постояли ще годину.

Біля них упав з п’ятого поверху чоловік, що мив там вікна, і, коли, сигналячи, під’їхала карета “швидкої допомоги”, Вільям радісно потиснув Вайолет руку.

— Щонайменше четверо ребер і складний перелом, — прошепотів він. — Ви не шкодуєте, що зустрілися зі мною, моя люба? Ні?

— Я? — вигукнула Вайолет, відповідаючи на потиск. — Звичайно, ні. Я ладна цілими днями блукати з вами по вулицях.

їхній роман дійшов своєї найвищої точки через кілька днів. Може, читач пам’ятає, яке хвилювання охопило все місто, коли негритянці Елізі Джейн мали вручати судову повістку. Все плем’я роззяв розмістилося табором на вулиці, де жила обвинувачена. Вільям Прай власними руками поклав дошку на дві бочки з-під пива, і разом з Вайолет вони просиділи навпроти будинку Елізи Джейн три дні і три ночі. Нарешті прийшов полісмен і вручив повістку в суд. Потім він послав по кінетоскоп, щоб зробити фотографії.

Дві такі споріднені душі довго жити нарізно не могли. І коли того вечора полісмен прогнав їх своєю гумовою палицею, вони заручилися. Насіння кохання впало на добрий грунт, і з нього виросло сильне, дуже дерево, теж, очевидно, з породи каучукових.

Весілля Вільяма Прая та Вайолет Сеймор призначили на десяте червня. Велику церкву розкішно прибрали квітами. Численне плем’я цікавих у всьому світі з особливою жадібністю сприймає весілля. Це песимісти на церковних лавах. Сидячи там, вони глузують з молодого і знущаються з молодої. Вони приходять на ваше весілля, щоб посміятися з нього, а якщо ви уникнете пут Гіменея на блідому коні смерті, вони прийдуть на ваш похорон і, сидячи на тих самих лавах, оплакуватимуть ваш щасливий порятунок.

Церква була яскраво освітлена. Розкішний килим укривав східці і тягнувся аж до бруку. Дружки поправляли одна одній пояси й шепотіли про ластовиння у молодої. Візники прикрасили білими стрічками свої батоги й ремствували, що гають час замість випивати. Священик роздумував, скільки йому заплатять за вінчання і чи вистачить цих грошей, щоб купити собі новий костюм з тонкого сукна, а жінці — портрет Лора Джін Ліббі. Так, Амур витав у повітрі.

А що робилося на вулиці, коло церкви! Там бушувало ціле море голів, що належали племені цікавих. Це плем’я юрбами сунуло до церкви, утворюючи дві суцільні стіни, поміж якими лежав килим і метушились полісмени, розмахуючи кийками. Цікаві товпилися, мов худоба, билися, штовхалися, давили й топтали одне одного, аби тільки хоч одним оком глянути, як дівчина в білій фаті піде діставати законне право нишпорити по кишенях свого чоловіка, поки він спить.

Та от час вінчання настав і минув, а молоді не з’являлися.

Нетерпіння перейшло в тривогу, тривога — в шукання, але всі пошуки були марні. Тоді до діла взялися два здоровенних полісмени й витягли з розлюченої юрби пошматовану, розтоптану істоту з обручками в жилетній кишені і геть укриту синцями жінку в подертому вбранні, яка щось істерично кричала й силкувалася пробити собі дорогу до килима.

Вільям Прай і Вайолет Сеймор, раби звички, приєдналися до буйної юрби глядачів, не мавши сили встояти проти переможного бажання подивитися на те, як вони, молодий і молода, увійдуть у прикрашену трояндами церкву.

Цікавість — то шило в мішку.

Місто зазнало поразки[342] ^{Переклад М. Рябової}

Роберт Вомслі повів рішучий наступ на місто і після впертої боротьби переміг його — здобув маєток і славнозвісність. З другого боку, місто проковтнуло його. Воно дало йому все, чого він вимагав, але заразом і наложило на нього своє тавро. Воно його перекроїло, переробило і вицяцькувало на встановлений зразок. Воно розчинило для нього двері в світ, але й загнало на акуратно підстрижену травичку, де пасуться жуйні обранці товариства. Його вбрання, звички, маніри, провінціалізм, обмеженість стали міськими, набули тієї чарівної зухвалости, тієї надмірної вишуканости, того витонченого невігластва і тієї пиндючливости, що роблять менхеттенського джентльмена таким мізерним в його величності.

Одна з округ верхніх штатів пишалася молодим, блискучим столичним адвокатом, як своїм виплодом. Правда, шість років тому ця сама округа, виплюнувши з рота, повного чорних від чорники зубів, соломину, глузливо розсміялася своїм голосним пастушачим сміхом, коли почула, що веснянкуватий “Боб” старого Вомслі знехтував безпечним хлібом батьківської ферми, що управлялася з одним конем, щоб, сидячи за конторкою в галасливій столиці, ковтати похапцем бутерброди. А наприкінці цих шести років жоден процес з приводу вбивства, жоден пікнік, жодна автомобільна катастрофа і жоден котильйон не варті були уваги, якщо там не фігурувало ім’я Роберта Вомслі. Кравці вистерегали його на вулиці, щоб побачити нову зморшку його ідеально покроєних, без єдиної зморшки штанів. По клубах молодики з подвійними прізвищами і представники найдавніших фамілій вважали за честь поплескати його по плечу й назвати скороченим ім’ям.

Але Маттергорну[343] свого успіху Роберт Вомслі досяг лише тоді, як одружився з Алісією Ван-Дер-Пул. Я кажу Маттергорну, бо так само висока, холодна, біла й неприступна, як ця снігова вершина, була ця дочка давніх громадян. Соціальні Альпи, що височили навколо неї, і по стрімких узбіччях яких пнуться тисячі туристів, ледве сягали їй до колін. У своєму оточенні вона підносилася ясна, непорочна, горда. Їй не треба було ні переброджувати струмків, ні годувати мавп, ні виховувати собак для виставки. Вона ж була Ван-Дер-Пул. Струмки існували для її втіхи, мавпи — щоб в інших людей були предки, а собаки, на її думку, були створені для того, щоб ходити з сліпцями і з тими непристойними особами, що палять люльки.

Такий був Маттергорн, що його досяг Роберт Вомслі. Якщо він, як і який-небудь легконогий завитий поет, що сходить на вершину гори, і знав, що вона вкрита снігом і оповита хмарами, то все ж ховав дрож, що проймала його, під веселою бадьорою усмішкою. Він був щасливець і знав це, хоч тепер, як і спартанському хлопцеві, йому доводилось носити біля серця холодильник.

Після коротенької весільної подорожі за кордон, молоді повернулися до столиці, щоб збурити рівну поверхню холодного спокійного басейну виборного товариства. Вони розважалися в своєму червоному цегляному мавзолеї колишньої величности, оточеному віковим парком-кладовищем спопелілої пишноти. Роберт Вомслі пишався своєю дружиною; але, протягуючи одну руку гостям, другою він міцно стискав альпеншток і градусник.

Одного дня Алісія випадково знайшла листа до Роберта від його матері. Це було немудре послання, повне сподівань на врожай, материнської любові й останніх новин на фермі. Поруч повідомлення про здоров’я поросяти й новонародженого рудого теляти стояло запитання, як почуває себе Роберт. Це був лист просто з рідних полів, де були біографії бджіл, цілі оповідання про ріпу, про сушені яблука, закиди, що забув батьків, і гімни свіжознесеним яйцям.

— Чому ти не показував мені листів від своєї матері? — спитала Алісія. В її голосі було щось таке, що мимохіть примушувало вас думати про лорнети, про рахунки в ресторані “Тіффені”, про санки, що м’яко ковзають по сніжній дорозі, про дзвін хрусталевих дармовисів на канделябрах вашої бабуні, про сніг на даху монастиря, про поліційного сержанта, що не дозволяє взяти вас на поруки. — Твоя мати, — говорила далі Алісія, — запрошує нас на ферму. Я ніколи не була на фермі. Ми поїдемо тижнів на два, Роберте?

— Поїдемо, — сказав Роберт з поважним виглядом члена найвищого суду, що приєднується до загальної думки. — Я нічого не говорив тобі, бо думав, що ти не захочеш туди їхати. Але мене дуже радує твоє бажання.

— Я сама напишу їй, — відказала Алісія, злегка пожвавішавши. — І Феліс зараз же почне пакувати мої чемодани. Я гадаю, семи буде досить. Твоя мати не дуже багато приймає? А вечірки в неї часто бувають?

Роберт підвівся і, як оборонець села, виступив проти шести з семи чемоданів. Він доклав усіх зусиль, щоб визначити, з’ясувати, змалювати, описати, що таке ферма. І його слова здавалися йому самому якимись чудними. Досі він не усвідомлював, до чого він урбанізувався.

Через тиждень вони висідали на маленькій станції за п’ять годин їзди від столиці. Якийсь веселий молодик, з гучним голосом і глузливою посмішкою, під’їхавши на візку, запряженому мулом, галасливо привітав Роберта:

— Хелло, містере Вомслі! Таки найшли дорогу додому! От шкода, що не міг приїхати за вами в автомобілі — батько сьогодні оре ним десять акрів під конюшину. Сподіваюсь, ви мені вибачите, що я зустрічаю вас не в смокінгу, але ще ж немає шостої[344].

— Дуже радий тебе бачити, Томе, — сказав Роберт, потискуючи братові руку. — Так, таки найшов дорогу додому. Маєш рацію казати “таки”. Я не був тут уже більше двох років. Але тепер, хлопче, я приїздитиму до вас частіше.

З-за рогу станційного будинку показалась Алісія. У своїй легкій серпанковій сукні, з мереженою розвійним парасолем, вона здавалась у цей гарячий день холодною, як північне сяйво, білою, як норвезька снігова королева. І з Тома враз злетіла його невимушеність. Він став просто хлопчиськом, одягненим у синій тиковий костюм, і по дорозі додому свої таємні думки він довіряв лише мулові.

Вони їхали додому. Сонце стояло вже низько і щедро зрошувало цілим потоком золота поля буйної пшениці. Місто було десь далеко-далеко. Дорога немов стрічка, що впала з сукні безжурного літа, вилася-звивалася край лісу, по долині, навколо горбів. Вітер гнався за ними, іржучи немов лошак за Фебовими кіньми.

Скоро з зелені старого гаю виглянула сіра ферма; показалась довга, облямована ліщиною алея, що тягнулася від дороги до дому, повіяло ароматом шипшини й вогкою прохолодою верб понад річкою. І раптом усі голоси рідної землі заспівали в душі Роберта Вомслі. Гучно, лунко линула ця пісня з-під склепіння стемнілого лісу, дзижчала й щебетала в погорілій від пекучого сонця траві, тихо дзюркотіла в хвилях річки, чистими ясними звуками Пайової флейти[345] плинула з туманних лук. Їй підголошували лелеки, що носилися високо в небі, ганяючись за мушкою, і акомпанували рідні дзвіночки череди, що поверталася з пасовиська. І все питало його:

— Таки найшов дорогу додому?

Так, до нього озивалися знайомі голоси рідної землі. Листя, брость, квіти говорили до нього колишньою мовою його безпечної молодості, усі ці неживі речі, знайоме каміння, огорожі, ворота, рівчаки, кожний заворот дороги промовляли в його душі і обновляли її. Село всміхнулося йому, він почув його дихання, і вмить в його серці прокинулася давня любов до нього. Місто було десь далеко, далеко.

Старі інстинкти пробудилися, і село знов володіло Робертом Вомслі. І чудна річ, Алісія, що сиділа поруч його, раптом здалася йому якоюсь чужою. Він переживав зараз повернення до минулого, в якому їй не було місця. Ніколи ще не здавалась вона йому такою далекою, прозорою, недосяжною, такою невідчутною, нереальною. І водночас вона ніколи не здавалась йому такою чарівною, як зараз, сидячи поруч нього на тряскому візку і так само мало гармоніюючи з його настроєм і оточенням, як Маттергорн з сільським городом.

Увечері, коли скінчилися привітання і вечеря, вся родина, включаючи сюди й рудого собаку Бафа, розмістилася на ґанку. Алісія, не бундючна, але мовчазна, сиділа трохи осторонь у вишуканій блідо-сірій вечірній сукні. Робертова мати не без захоплення балакала з нею про рецепти мармелади і біль у крижах. Том сидів на горішній приступці, Робертові сестри, Міллі і Пем, на останній і ловили блищаків. Мати сиділа у плетеній гойдалці, батько — у великому кріслі з одною ручкою. Баф розлігся посередині, у всіх на дорозі. Духи присмерку, непомітно підкрадаючись, устромляли нові гострі стріли спогадів у Робертове серце. Село починало кружити йому голову. Місто було десь далеко-далеко.

Батько сидів без люльки й корчився від мук у важких чоботях — сповнена самопожертви данина ввічливості.

— Е, ні, так же не можна! — раптом закричав Роберт. Він пішов, приніс батькові люльку й запалив її. Потім почав стягати з старого чоботи. Другий чобіт несподівано знявся одразу, і містер Роберт Вомслі, з Вашінітон-Скверу, покотився по східцях, а на ньому вмить, скажено гавкаючи, опинився Баф. Том глузливо зареготав.

Роберт зірвав з себе піджак і камізельку й шпурнув їх у бузковий кущ.

— Ану, виходь, ти, тюхтію! — закричав він Томові. — Я зараз покажу тобі. Ти, здається, тільки що назвав мене фертиком? Ану, йди, йди, поскакай!

Том прийняв запрошення з захопленням. На траві закипіла боротьба. Тричі схоплювалися вони боковим обмахом, як справжні чемпіони, і двічі Тома переміг видатний адвокат. Розкуйовджені, сапаючи, вихваляючись один перед одним своєю відвагою, повернулись вони до ґанку. Міллі кинула якесь зухвале слово на адресу столичного брата. Роберт зараз же впіймав страшного жука і кинув його на неї. З диким вереском вона побігла по дорозі, а за нею помчав дух помсти. Пробігши з чверть милі, вони повернулися, і Міллі довелося просити вибачення у переможця-ферта, що остаточно збожеволів від сільського повітря.

— Я всіх вас запарю, всіх до одного, нещасні селюки, — вихвалявся він. — Женіть сюди ваших собак, наймитів, усіх запарю!

Він так чудово ходив колесом по траві, що Томові нічого не залишалося, як тільки глузувати від заздрості. Потім, погукуючи, він погнав за хату і витяг звідкись “дядька Айка“, старого чорношкірого наймита, з його банджо, посипав ґанок піском і протанцював “Курча на таці”. Ще з півгодини біснувався він, витинаючи усякі неймовірні штуки. Він співав, розказував такі історії, що геть усі кричали, що він їх морочить; одно слово, збожеволів від відновлення тих почуттів й інстинктів, що жили в його крові.

Він так розійшовся, що навіть мати спробувала обережно спинити його. І тут Алісія зробила якийсь порух, ніби хотіла щось сказати, але промовчала. Ввесь час вона сиділа нерухома, немов стрункий білий привид у присмерку, якого не можна ні спитати, ні розгадати.

Незабаром вона попросила дозволу піти до себе в кімнату, бо почуває себе втомленою. Їй довелося пройти повз Роберта. Він стояв на дверях, схожий на кумедника, з розкудовченим волоссям, з червоним обличчям, з недозволеним непорядком у костюмі; одне слово, не лишилось і сліду від бездоганного Роберта Вомслі, зразкового члена фешенебельних клубів, окраси виборного товариства. Він саме показував фокус з чимось із домашнього начиння, і вся родина зачарована ним, дивилася на нього з захватом і обожнюванням.

Коли Алісія проходила повз нього, він раптом здригнувся. Він зовсім забув про неї. Навіть не глянувши на нього, вона пішла до себе нагору.

Веселощі вщухли і, побалакавши ще з годину, Роберт теж пішов.

Коли він увійшов у кімнату, Алісія стояла біля вікна в тій самій сукні, що в ній сиділа на ґанку. У вікно простягала гілки в повному цвіту велетенська яблуня.

Роберт зітхнув і став біля вікна, готовий зустріти свою долю. Його зараз обвинуватять у вульгарності: він бачив цей засуд у всій поставі цього спокійного білого видіння. Він знав, як суворо судитиме його Ван-Дер-Пул. Чиста, холодна, біла вершина Маттергорну не могла не нахмуритися, побачивши, як у її долині скаче і бігає якийсь селюк. Сьогодні він сам зірвав з себе маску. Ввесь блиск, уся пишність, що їх надало йому місто, з першим подихом сільського вітру спали з нього, як надміру велике вбрання. Зажурений, він чекав присуду.

— Роберте, — промовив безстрасний, холодний голос судді, — я думала, що вийшла заміж за джентльмена...

Ось воно, починається. І все ж він пильно дивився на гілку яблуні, по якій він колись не раз вилазив з цього вікна, і йому здавалося, що він міг би це зробити й зараз. А скільки могло бути квітів на яблуні — мабуть, мільйонів десять. Але біля нього хтось знов заговорив:

— Я думала, що вийшла заміж за джентльмена, але...

Але чого ж це вона підійшла до нього так близько?

— Але я бачу, що мій чоловік...

Невже це говорить Алісія?

— Більше, ніж джентльмен, більше, ніж порядна людина, він... людина. Бобе, любий, поцілуй мене.

Місто було десь далеко-далеко.

Троянди, хитрощі й романтика[346] ^{Переклад М. Рябової}

Ревенель, мандрівник, художник і поет, шпурнув журнал на підлогу. Семмі Браун, клерк біржевого маклера, що сидів біля вікна, схопився.

— Що з тобою, Ревві? — спитав він. — Мабуть, критика рознесла твої твори.

— Умерла романтика, — недбалим тоном промовив Ревенель. А коли Ревенель говорив недбалим тоном, то це значило, що він до даної справи ставиться серйозно. Він підняв журнал і почав його гортати.

— Навіть такий філістер[347], як ти, Семмі, — уже серйозним тоном заговорив Ревенель (а це значило, що він говорить недбало), — повинен це зрозуміти. От перед нами журнал, на сторінках якого колись друкувалися По[348], Ловел[349], Вітмен[350], Брет Гарт[351], Д’ю Мор’є[352], Ланьє... Ну, ти розумієш, що це був за журнал. А цей номер, це — справжнє літературне свято: стаття про кочегарів та про вугільні комори на військових кораблях, способи виготовляти ліверну ковбасу, продовження оповідання про “Зразковий інтернаціональний порошок для випікання, продається в Вол-Стріті”; а от ціла поема про ведмедя, якого президентові не пощастило підстрелити[353]; далі оповідання про якусь молоду жінку, що цілий тиждень шила штани в Іст Сайді, щоб зручніше було шпигувати; потім ще один белетристичний твір, від якого так і тхне гаражем та автомобілем певної марки, хоч у назві й стоїть і “Амур” і “Шофер”. А от ще стаття про морську стратегію, ілюстрована зразками кораблів Еспанської Армади[354] й сучасними поромами; потім оповідання про те, як лідерові якоїсь політичної організації пощастило заволодіти серцем красуні з П’ятої Авеню, підбивши їй око й відмовившись голосувати за несправедливий наказ чий саме — конгресу чи департаменту в справі прибирання вулиць — не сказано), і, нарешті, дев’ятнадцять сторінок від видавця, де він хвастовито розповідає про великий тираж свого видання. Все це вкупі, Семмі, — некролог романтиці.

Семмі Браун з комфортом умостився в шкіряному кріслі біля відчиненого вікна. Костюм його, брунастого кольору з чіткими клітинками, прегарно гармоніював тоном з кінчиками чотирьох сигар, що виглядали з жилетної кешені. Черевики на ньому були ясно-жовті, панчішки — зелені, сорочка — небесно-блакитна, а на високий сніжно-білий комірчик, твердий як алмаз, спустився чорний метелик і розгорнув по ньому крильця. Лице Семмі — найнезначніша частина його подоби — було кругле, рожеве, досить приємне, а по очах було видно, що гнана романтика там не знайшла б собі притулку.

Ревенелеве вікно виходило на старий сад, зарослий віковими деревами й кущами. По один бік цього саду підносився дім, де наймав кімнату Ревенель, а від вулиці його відділяла висока цегляна стіна. Якраз проти Ревенелевого вікна стояв напівзахований у густому листі старий-престарий будинок. Це був обложений замок. Місто вило, ревіло, кричало й билося в його подвійну браму, розмахувало над мурами білими чеками, пропонуючи умови здачі. Сірий пил лягав на зелене листя, облога ставала все запальніша, все завзятіша, але звідний міст не спускався. Оповідати й далі у цьому лицарському тоні не варто. Просто в цьому домі жив старий джентльмен, що любив свій рідний куток і не хотів його продавати. У цьому й полягає вся романтика обложеного замку.

Семмі Браун приходив до Ревенеля разів три-чотири на тиждень. Він теж був членом клубу поетів, бо колись Брауни були люди видатні, і лише він, Семмі, трохи вульгаризувався під впливом бізнесу. Правда, щодо кінного спорту та крокету він теж був видатною особою, але щодо пісень, то єдиною піснею, що доходила йому до серця, було цокання годинника, а на оплакування померлої романтики сліз у нього не було. Він любив сидіти в шкіряному кріслі біля Ревенелевого вікна. Ревенель нічого не мав проти цього. По-перше, Семмі, здавалось, любив його слухати, а по-друге, цей клерк біржового маклера, як яскраве втілення сучасності та її гидотної практичности, був Ревенелеві за спокутного козла[355].

— Я тобі зараз скажу, що з тобою, — сказав Семмі, якого бізнесмени навчили тонкої проникливости. — Цей журнал не прийняв який-небудь невдалий плід твоєї творчості, от ти й злий на нього.

— Така догадка годилась би десь на Вол Стріті або на виборах голови жіночого клюбу, — спокійно відмовив Ревенель. — Якраз у цьому номері надруковано мою поему, якщо ти дозволиш мені так назвати її.

— Ану, прочитай, — сказав Семмі, стежачи за клубами диму, що він якраз випустив у вікно.

Ревенель, як і кожний з нас, мав свою Ахіллесову п’яту[356]. Та воно інакше й бути не може, бо той хтось, що зануряє нас у чарівне джерело, щоб зробити невразливими, повинен же за що-небудь нас держати. І Ревенель уголос прочитав надруковану в журналі поему.

— Пречудесна річ! — захоплено вигукнув Семмі.

— Тут ще п’ять строф, — ущипливо мовив Ревенель, і після кожної треба робити паузу. Але, звичайно, якщо...

— Ну, читай до кінця, друзяко, — з каяттям у голосі сказав Семмі. — Слово честі я не хотів перебивати тебе. Але ж ти знаєш, я не дуже розуміюся на поезіях. От, наприклад, я вперше чую поему, в якій кожний рядок не закінчується римою. Ну, шквар далі.

Але Ревенель зітхнув і одіклав журнал набік.

— Ну, гаразд, — весело сказав Семмі. — Ти дочитаєш мені іншим разом. А зараз мені треба вже йти. У мене о п’ятій побачення.

Він кинув останній погляд на тінявий зелений сад і вийшов, фальшиво насвистуючи якийсь мотивчик. Другого дня Ревенель, сидячи біля вікна, що виходило в сад некористолюбного барона, шліфував кострубатий рядок свого нового сонета. Раптом він випростався, гублячи дві чудові рими й пару годящих складів.

Крізь дерева ясно було видно одне вікно старого дома. І біля цього вікна, оповитий чимсь білим і легким, стогів янгол з його мрій поета-романтика. Молода, свіжа як росина, граціозна, немов гілка ломиноса, вона була найрозкішнішою з усіх виспіваних поетами квітів, і сад, оточений шумним містом, здавався тепер садом казкової принцеси. Так побачив її Ревенель уперше. Постоявши трохи, вона раптом зникла, і серед грюкоту екіпажів і гудіння трамваїв до його зачарованих вух долинув уривок пісні, що нагадував щебетання пташки.

Отже, немов кидаючи виклик пишномовній романтиці поетовій, немов бажаючи покарати його за невіру в невмирущість чарів молодості і краси, з’явилося йому це видіння, вражаючи й обвинувачуючи. І така була сила враження, що всі атоми внутрішнього Ревенелевого світу враз перемістилися. Грюкіт биндюгів, що проїжджали повз її будинок, здавався йому тепер акомпаниментом контрабаса до пісні кохання, що звучала в його серці; крики газетників — щебетанням птахів; її сад — садом Капулеті[357]; воротар — людожером, а він сам був лицар і мав напоготові і меч, і спис, і лютню.

Так на мить показується романтика, що заблудилась серед цегли та каменю столиці, і, щоб знайти її, доводиться здіймати загальну тривогу.

Десь о четвертій Ревенель виглянув у вікно. По той бік саду на підвіконні його надій стояли чотири вази, і в кожній було по великій розквітлій троянді; троянди були червоні й білі. І раптом над ними схилилась вона, затінивши їх своєю вродою. Вона задумливо подивилась в його вікно, але зараз же, очевидно помітивши його почтивий, але палкий погляд, немов розтанула, лишивши на підвіконні запашні емблеми.

Так, безумовно це були емблеми. Він був би негідний звання поета, коли б не зрозумів цього. Вона, звичайно, читала його поему “Чотири троянди”, поема зворушила її, і ці троянди — її романтична відповідь. Звісно, вона повинна знати, що напроти неї живе поет Ревенель, портрет його вона напевно бачила в журналах. І це прегарне, ніжне, скромне, знадне послання він не помине без уваги.

Поруч з трояндами Ревенель помітив ще якусь рослину в маленькому вазоні. Аж ніяк не соромлячись, він узяв театрального бінокля і, ховаючись за завісою, наставив його на вікно. То була герань.

З безпомилковим інстинктом поета він витяг з полиці книжку нікому непотрібних відомостей і, гортаючи сторінки, розшукав “Мову квітів”.

“Герань — чекаю побачення”.

Так. Романтика нічого не робить наполовину. Коли вона приходить до вас, то приносить і подарунки, а якщо ви їй дозволите, вона усядеться біля каміну й почне плести свої сіті.

Ревенель усміхнувся. Закоханий чоловік усміхається, коли гадає, що переміг. А закохана жінка з моменту перемоги перестає всміхатися. Він закінчив бій; вона ж тільки починає. Як це мило придумано — поставити на вікні чотири троянди, щоб він їх побачив. У неї повинна бути ніжна поетична душа. Тепер тільки треба придумати, як улаштувати побачення.

Посвистування й грюкання дверима завжди звіщали появу Семмі Брауна.

Ревенель знов усміхнувся. Його відродження опромінило навіть Семмі Брауна, Семмі, з його крикливим костюмом, з його підковуватою шпилькою в краватці, з пухким обличчям, вульгарним жаргоном, з його поклонінням профана, йому, Ревенелеві — клерка біржевого маклера, що ще більше підкреслював те нове, яскраве, невидиме, що відвідало сьогодні сумну поетову оселю.

Семмі усівся на своєму улюбленому місці біля вікна й глянув поверх вкритого пилом зеленого листя саду. Потім глянув на свого годинника й поспішно схопився.

— Ох, ти ж чорт! — вигукнув він. — Двадцять на четверту. Я мушу йти, друзяко, в мене о пів на п’яту побачення.

— Раз у тебе на цей час було призначене побачення, чого ж ти тоді прийшов до мене? — ущипливо спитав Ревенель. — Я гадав, що ви, ділові люди, більше цінуєте свої хвилини й секунди. Семмі нерішуче спинився у дверях і раптом повернувся до Ревенеля з почервонілим обличчям.

— Справа в тім, Ревві, — сказав він таким тоном, ніби говорив з клієнтом, резервні суми якого вичерпано, — що я довідався про це тільки як прийшов сюди. Треба тобі сказати, друже, що в тому старому будинку живе пречудова дівчина, в яку я смертельно закоханий. Я тобі скажу по щирості, ми вже заручені. Старий опинається, але його номер не пройде. Він стереже її, але все ж ми бачимось. Мені звідси видно вікно Едіт; вона подає мені знак, що йде по покупки, і я зустрічаю її. Сьогодні вона призначила наше побачення на пів на п’яту. Може, мені слід було сказати це тобі раніше, але я знав, що ти не розсердишся на мене. Ну, на все!

— А як же вона дає тобі цей “знак”, як ти кажеш? — спитав Ревенель уже з трохи робленою посмішкою.

— Троянди, — коротко одмовив Семмі. — Сьогодні їх чотири. Це значить — о четвертій на розі Бродвею й Двадцять третьої.

— А герань? — настоював Ревенель, чіпляючись за шлейф романтики, що вже відлітала від нього.

— Це значить, ще півгодини, — уже з передпокою крикнув Семмі. — Завтра зайду.

Мить в Аркади[358] ^{Переклад М. Рябової}

На Бродвеї є один готель, ще невідомий любителям літніх курортів. Він просторий і прохолодний. Кімнати його опоряджено під темний дуб. Штучні бризи і ряснота темної зелені дають вам можливість користуватися всіма розкошами Едирондеку[359], не терплячи попри те ніяких пов’язаних з гірськими подорожами незручностей. Ви можете підніматися по його широких сходах і, як у мрії, сковзити в ліфті, з проводником з блискучими ґудзиками, і відчувати таку спокійну радість, якої ніколи не зазнати альпійським туристам. Шеф цього готелю готує струмкових пстругів краще, ніж у “Білих Горах”, морську рибу так, що всі готелі позеленіли б від заздрощів, а від його дичини навіть у лісника розтало б його казенне серце.

Про цю оазу в липневій манхеттенській пустелі мало хто знає. У цьому місяці ви можете бачити, як нечисленні гості готелю, розвіяні по напівтемній прохолодній їдальні, переглядаються через сніжнобілий простір вільних столиків, мовчки вітаючи один одного з щасливим прибуттям.

Упадливі лакеї, яких значно більше ніж треба, нечутно рухаються, немов у повітрі, і попереджають кожне бажання гостей. Температура увесь час квітнева. Стеля розмальована акварелями під літнє небо, по якому легенькі хмари пливуть і не відпливають, як це, на превеликий жаль, буває і в природі.

Приємний далекий шум Бродвею перетворюється в уяві щасливих гостей в заспокійливий шум водоспаду десь поблизу в лісі. Почувши чиї-небудь незнайомі кроки, гості нашорошено прислухаються, боючись, як би не відкрили і не затопили їхній тихий захисток клопітні шукачі розваг, які у вічній гонитві за природою, забираються в найдальші її закутки.

Отже, в жарку пору в цьому спустілому караван-сараї[360] старанно ховається невеличка купка майстрів вигідно влаштовуватися, втішаючись розкошами гір і морського берега, що їх дають їм мистецтво та винахідливість.

Цього липня до готелю прибула одна особа, на візитовій картці якої, присланій для реєстрації клеркові, стояло: “Мадам Елоїза д’Арсі Бомон”.

Мадам Бомон була якраз такою гостею, яких особливо люблять у готелі “Лотос”. Витончену вроду аристократки пом’якшувала мила привітність, що одразу ж обернула весь штат готелю в її рабів. Бої билися за честь бігти на її дзвінок; клерки, був би готель їхнім, подарували б їй його геть з усім, що в ньому було; гості ж бачили в ній довершеність жіночих чар і краси, що надавало обставинам, що їх оточували, ще більшої принади.

Ця пречудова гостя рідко покидала готель. Її звички цілком узгоджувалися з порядками, заведеними вишуканими гостями готелю “Лотос”. Щоб зажити геть усіх його розкошів, треба зовсім відкаснутися від столиці й забути про неї так, ніби вона десь далеко-далеко. Вечорами ще можна робити невеличкі екскурсії на близькі дахи, але в пекучі денні години треба сидіти в напівтемній фортеці, в стінах “Лотоса”, немов пструг у прозорому захистку улюбленого озерця.

Хоч мадам Бомон була сама в готелі “Лотос”, вона все ж мала величний вигляд королеви, яку саме її високе становище робить самотньою. О десятій вранці, сидячи за сніданком, мила, свіжа, ніжна, вона м’яко ясніла в темній їдальні, немов квітка жасміну в присмерку.

Але особливо прегарна була мадам Бомон під час обіду. Сукня на ній була така прозора і легка, як водяний пилок схованого десь у міжгір’ї водоспаду, а на грудях у мереживах завжди покоїлись рожеві троянди. Описати цю сукню неможливо. Побачивши її ще здалека, метрдотель поспішав до дверей, щоб почтиво зустріти ту, що її носила. Дивлячись на цю сукню, ви мимохіть починали думати про Париж, про таємничих графинь, про Версаль, рапіри і гру в рулетку. В готелі “Лотос” носилися непевні чутки, ніби мадам — космополитка і своїми ніжними білими руками снує нитки між деякими націями на користь Росії. А раз вона так добре знала всі уторовані світові шляхи, то не було нічого дивного, що вона скоро визнала вишуканий готель “Лотос” за найкраще в Америці місце відпочинку в літню спеку.

Через три дні після того як у готелі оселилася мадам Бомон туди прибув ще один гість — якийсь молодий чоловік. Костюм цього молодого чоловіка — будемо описувати його по ряду — був помірно модний; риси обличчя — правильні й приємні; вигляд спокійного світського чоловіка, пересиченого життям. Він повідомив клерка, що перебуде в готелі не більше, як три-чотири дні, довідався, коли відходять європейські пароплави і поринув у блаженну нірвану, якою було життя в незрівняному готелі, як мандрівник, що знов потрапив у свій улюблений готель.

Молодого чоловіка — якщо не сумніватися, що гості готелю називали свої справжні імена — звали Герольд Фаррінгтон. Він поплив по спокійній течії готельного життя так тихо, що його поява не зробила ніякої брижі на її гладенькій поверхні і не потурбувала його товаришів у пошуках спокою. Заколисаний, він мирно почивав у блаженному сні, разом з іншими щасливими плавцями. Не пройшло й одного дня, як він мав уже і свій столик, і свого лакея і властивий усім іншим постояльцям страх, як би сюди не вдерлися завзяті шукачі спокою, від яких немає спокою на Бродвеї, і не зруйнували цей всім доступний і заразом від усіх схований затишний куток.

На другий день по прибутті Герольда Фаррингтона, встаючи по обіді з-за столу, мадам Бомон упустила носову хустинку. Містер Фаррінгтон підняв її і подав Бомон без жодної велемовності, властивої шукачам нових знайомств.

Можливо, що між вишуканими гостями “Лотоса” були якісь містичні, подібні до масонських, відносини. Можливо, що їх зв’язував той факт, що їм усім пощастило знайти на Бродвеї ідеальне місце для літнього відпочинку і їх мимохіть тягнуло одне до одного. Ці двоє обмінялися лише декількома ввічливими, приязними словами — і знайомство зав’язане. І, як це завжди буває в атмосфері справжнього літнього курорту, це знайомство виросло, розцвіло і дало плоди в одну мить, немов таємнича рослина мага. Вони вийшли на балкон і почали перекидатися легким м’ячем розмови.

— Всі старі курорти так набридли, — сказала мадам Бомон з легкою чарівною усмішкою. — Яка рація тікати кудись у гори або на берег моря від шуму і пилу, коли ті люди, що здіймають їх, помчать услід за вами?

— Навіть в океані ви не можете їх уникнути,— сумно зауважив Фаррінгтон.— Тепер на найкращих пароплавах почуваєш себе як на поромі. Боронь Боже, як літні курортники довідаються, що в “Лотосі” люди почувають себе далі від Бродвею, ніж на якому-небудь острові.

— Я все ж сподіваюся, що наша таємниця не відкриється ще хоч тиждень, — зітхнула мадам, усміхаючись.— Я просто не знаю, куди діватися, якщо вони наскочать на наш милий “Лотос”. Я знаю ще тільки одне таке чудесне місце влітку — це замок графа Палійського на Уралі.

— Кажуть, що в Баден-Бадені і в Канні в цьому сезоні зовсім пусто, — сказав Фаррінгтон. — Старі курорти щорік, то більше виходять з моди. А в тім, можливо, що багато хто шукає, як і ми, затишних куточків.

— Я, мабуть, побалую себе трохи й пробуду ще днів зо три у цьому чудовому місці. “Седрик” відпливає в понеділок.

У Фаррінгтонових очах засвітився жаль.

— Я теж виїду в понеділок, — сказав він, — але не за кордон. Мадам Бомон знизала одним з своїх круглих плечей, і в цьому русі почулася чужоземка.

— Як тут не чудово, а вічно ж тут не можна залишатися. В моєму замку вже місяць як усе готово для мого приїзду. І знов почнуться ці неминучі приймання — яка нудьга! Я ніколи не забуду цього тижня в “Лотосі”.

— Я теж його не забуду, — стиха промовив Фаррінгтон, — і ніколи не прощу “Седрикові”.

Через три дні, у неділю ввечері, обоє сиділи за маленьким столиком на тому самому балконі. Лакей мовчки поставив їм морозиво й маленькі склянки з кляретом.

На мадам Бомон була та сама прегарна вечірня сукня, в якій вона щодня з’являлася на обід. Вона була замислена. Біля неї на столі лежав маленький срібний ридикюль. Доївши морозиво, вона розкрила його й дістала звідти долар.

— Містере Фаррінгтон, — сказала вона з усмішкою, що скорила увесь “Лотос”. — Я хочу вам щось сказати. Завтра після сніданку я виїду з готелю, бо мушу ставати на роботу. Я працюю продавщицею в панчішному відділі універсального магазину Кезі, і моя відпустка закінчується завтра о восьмій ранку. Цей долар — мій останній аж до суботи, коли я одержу мою платню, вісім доларів. Ви справжній джентльмен і були дуже добрі до мене, і я вирішила перед від’їздом усе вам розказати.

Я цілий рік відкладала гроші з своєї платні, щоб улаштувати собі такий відпочинок улітку. Мені хотілося пожити хоч один тиждень, як справжня леді — вставати, коли схочу, замість схоплюватися щоранку о сьомій; мені хотілося пожити в розкошах, хотілося, щоб мені услуговували, хотілося мати прислугу. Одне слово, пожити так, як живуть багаті люди. Ну, от я й здійснила цю мрію, і це був найщасливіший час у моєму житті. Тепер я повернуся на роботу, до моєї тісної кімнати, задоволена на цілий рік. Мені хотілося все це вам розповісти, містере Фаррінгтон, бо... бо мені здавалося, що я вам подобаюся, і ви... ви теж мені подобаєтесь. Але я не могла сказати вам цього раніше, я обманювала вас, бо мені так добре було жити тут, як у чарівній казці. І через це я говорила вам про Європу, про чужі країни та про всяку всячину, про яку лише читала, і вдавала з себе важну леді. Цю сукню — це в мене єдина, що можна тут носити, — я купила на виплат у магазині “О’Доуд і Лавінський”. Вона коштує сімдесят п’ять доларів, і її переробили на мене. Я вже заплатила десять доларів і буду щотижня вносити по долару, поки не виплачу все. От і все, що я хотіла вам сказати, містере Фаррінгтон. Ні, я ще хотіла вам сказати, що звуть мене Мемі Сайвотер, а не мадам Бомон, і що... я вам вдячна за уважність до мене. Цей долар піде завтра на виплату за сукню. А тепер я піду до себе.

Герольд Фаррінгтон вислухав найчарівнішу гостю “Лотоса” з безстрасним обличчям. Коли вона закінчила, він витяг з кишені якусь маленьку книжечку, схожу на чекову, щось написав там недогризком олівця, вирвав листок, протягнув його своїй співрозмовниці і взяв у неї долар.

— Я завтра вранці теж стаю до роботи, — сказав він, — і я можу почати її сьогодні. От вам квиток на одержаний долар. Я вже три роки служу за агента — збиральника оплатків у фірмі “О’Доуд і Лавінський”. Як чудно, що нам обом спало на думку однаково провести відпустку. Мені завжди хотілося пожити в якому-небудь розкішному готелі, і я збив грошенят з своїх двадцяти відсотків і здійснив це бажання. Слухайте, Мемі, а чи не прокататися нам у ту суботу ввечері на Коніг?

Обличчя псевдо-мадам Елоїз д’Арсі Бомон засяяло.

— О, з охотою, містере Фаррингтоне. У суботу магазин зачиняється о дванадцятій. Я гадаю, що хоч ми й прожили цілий тиждень з великими панами, а нам і на Коні буде непогано.

Під бальконом, задихаючись від спеки в цю липневу ніч, вила й дзижчала столиця. А в готелі “Лотос” панував прохолодний присмерк, а біля вікна уже на одній нозі стояв унадливий лакей, готовий на перший знак служити мадам і її кавалерові.

Біля дверцят ліфту Фаррінгтон розпрощався, і мадам Бомон востаннє піднялась нагору. Але перше, ніж вони наблизились до безшумної клітки, він сказав:

— Забудьте ім’я Герольд Фаррінгтон, добре? Мене звуть Мак Манас, Джемз Мак Манас. Свої звуть мене просто Джиммі.

— На добраніч, Джиммі!— відповіла мадам.

Винарня і троянда[361] ^{Переклад М. Рябової}

Міс Позі Керінгтон тішилася заслуженим успіхом. Народилася вона у поганенькому містечку Кренбері-Корнерс, і лиха доля наділила її жахливим прізвищем Клозетт. Але на вісімнадцятому році вона змінила його на милозвучніше Керінгтон і дістала досить непогане місце хористки в столичному театрі вар’єте. Після того, легко подолавши належні щаблі театральної ієрархічної драбини, увійшла до складу славнозвісного октету[362], відомого в столиці під назвою “Пташка”, і співала в музичній комедії “Брехач і підбрехачі”, що мала великий успіх у публіки; далі танцювала сольний танок у балеті “Фоль де Роль” і, нарешті, виступила в ролі покоївки Туанети в п’єсі “Купальний халат короля”, якою остаточно зачарувала критику і здобула собі ім’я. Словом, на час нашої розповіді ми застаємо міс Керінгтон в розквіті слави, коли вона купалася в лестощах і шампанському і коли хитрий антрепренер, гер Тімоті Гольдштайн, заручився її підписом на контракті, що зобов’язував міс Позі сяяти весь наступний сезон у новій п’єсі Дайда Річа “Нічні розваги”.

І от саме тоді до гера Тімоті прийшов молодий талановитий син двадцятого століття, актор на характерні ролі містер Хайсміт, який сподівався дістати ангажемент на роль Хейтосера, головну чоловічу комічну роль в п’єсі “Нічні розваги”.

— Мій любий, беріть собі цю роль, якщо зумієте, — сказав йому Гольдштайн. — Міс Керінгтон усе одно не послухає мене. Вона вже прогнала з півдесятка найкращих у місті акторів на амплуа “сільських простаків” і заявила, що й ноги її не буде на сцені, поки не добудуть такого Хейтосера, кращого за якого й бути не може. Ви ж, мабуть, знаєте, що міс Позі виросла на селі, і коли наші бродвейські орхідеї встромляють у волосся соломину й намагаються вдавати з себе конюшину, вона просто шаленіє. Якось я спитав її жартома, чи не підійде, на її думку, для цієї ролі Ленман Томпсон[363]. “О, ні, — сказала вона, — я не хочу ні його, ні Джона Дрю[364], ні Джима Корбета[365], — нікого з цих дженджиків, що не вміють відрізнити конюшину від конюшні. Подайте мені, — каже, справжній товар”. Отож, мій любий, якщо ви хочете грати Сола Хейтосера, переконайте міс Керінгтон, що вам ця роль до снаги. Бажаю успіху.

На другий день Хайсміт сів у поїзд і рушив до Кренбері-Корнерса. У цьому тихому глухому містечку він пробув три дні. Розшукавши родину Клозеттів, вивідав її історію аж до четвертого коліна включно, зібрав останні новини Кренбері-Корнерса і вивчив його місцеві особливості. На відміну від міс Керінгтон це містечко не зазнало впливу швидкого поступу. На думку Хайсміта, відтоді, як цей закутень покинула єдина поклонниця Терпсіхори[366], там, по суті, відбулося так же мало змін, як на сцені, коли вважається, що між двома діями “минуло чотири роки”. Просякнувши наскрізь духом Кренбері-Корнерса, Хайсміт повернувся до міста, мінливого, як хамелеон.

Місцем, де Хайсміту довелося показати все своє акторське мистецтво, стала одна з столичних винарень. Називати її немає потреби, бо вона єдина, де завжди молена було знайти міс Позі Керінгтон після вистави “Купальний халат короля”. За одним із столиків, привертаючи до себе погляди всіх присутніх, сиділо невеличке веселе товариство. Мініатюрну, пікантну, жваву, чарівну, збуджену, сп’янілу від успіху міс Керінгтон тут треба назвати першою. Далі йшов гер Гольдштайн — галасливий, кучерявий, гладкий, трохи збентежений, немов ведмідь, якому в лапи несподівано попав метелик. Потім один газетяр, сумний, завжди насторожений, звиклий розцінювати кожну почуту фразу як матеріал для свого репортерського мотлоху; зберігаючи урочисте мовчання, він їв омари а ля Ньюбург. І, нарешті, останній — молодик з проділом й іменем, яке сяяло золотом на зворотному боці ресторанних рахунків. Вся ця компанія сиділа за столиком у винарні, грала музика і метушились лакеї, виконуючи свої складні обов’язки і повертаючись спиною до всіх, хто потребував їхніх послуг. І все було весело й гарно, бо відбувалося на дев’ять футів нижче від рівня тротуару.

За чверть до дванадцятої у винарню ввійшла якась істота. Перша скрипка сфальшувала, взявши “ля бемоль” замість чистого “ля”; кларнет посеред фіоритури[367] пустив півня; міс Керінгтон хихиканула, а молодик з проділом проковтнув камінець від маслини.

Новоприбулий мав бездоганний сільський вигляд. Це був худорлявий, незграбний парубок з білявою чуприною і роззявленим ротом, нерішучий, зніяковілий, очманілий від яскравого світла та велелюддя. Костюм на ньому був горіхового, а краватка ясно-блакитного кольору, з рукавів на чотири дюйми стирчали кістляві руки, а з-під штанів на таку ж довжину видніли обтягнуті білими шкарпетками щиколотки. Він перекинув стільця, вмостився на другому, обкрутив ногою ніжку стола і запобігливо всміхнувся, побачивши, що до нього підходить офіціант.

— Та що ж, дайте склянку імбирного пива, — відповів він на чемне запитання офіціанта.

Вся винарня прикипіла до нього очима. Він був свіжий, як капуста, і простий, як граблі. Вирячивши очі, хлопець озирався довкола. Нарешті його погляд спинився на міс Керінгтон. Він підвівся і попростував до її столика, сяючи сором’язливою усмішкою і ніяково червоніючи від радості.

— Як ся маєте, міс Позі?— спитав він з такою вимовою, що не виникало ніякісіньких сумнівів, звідки він. — Ви не впізнали мене? Вілл Самерс! З тих Самерсів, що живуть за кузнею. Воно, правда, я трохи підріс, відколи ви поїхали з Кренбері-Корнерса. Ліза Пері так і казала, що я можу побачити вас тут. Ви ж знаєте, Ліза Пері вийшла заміж за Вені Стенфільда. Так от вона й каже мені...

— Та невже? — жваво перебила його міс Керінгтон. — Ліза Пері вийшла заміж? А ми думали, що її ніхто не візьме — з таким ластовинням!

— Аякже, — усміхнувся пліткар, — ще в червні побрались і живуть тепер на старому Татамському майдані.

І посипалися новини:

— Хем Райлі вдарився в благочестя; стара міс Блайдерс продала свою халупу капітанові Спунерові; молодша дочка Уотерсів утекла з учителем музики; торік у березні згорів суд; вашого дядька Уайлі обрали на констебля; Матільда Хоскінс загнала собі в руку голку і померла; Том Бідл залицяється до Саллі Лезроп — кажуть, усі вечори просиджує в них на ґанку.

— У цієї лупатої! — трохи різкувато вигукнула міс Керінгтон. — Цей же Том Біл колись... Пробачте, мої любі, ви мені вибачте, це мій давній друг, містер... як ви сказали? Ага, містер Самерс. Знайомтеся. Містер Гольдштайн, містер Рікетс, містер... о, як же ваше прізвище? Джонні... Хай буде просто Джонні. Ну, ходім он туди, ви мені ще розкажете що-небудь про наших.

Вона потягнула його до столика, що стояв у затишному куточку. Гер Гольдштайн знизав гладкими плечима і поманив офіціанта; газетяр трохи пожвавішав і замовив абсент; молодик з проділом поринув у меланхолію. Інші присутні у винарні сміялись, цокались чарками і втішалися комедією, яку міс Позі Керінгтон давала їм сьогодні поза програмою. Деякі скептики перешіптувалися з приводу інтерв’ю та “реклами” і значущо всміхались.

Позі Керінгтон підперла руками своє чарівне, прикрашене чудовою ямкою підборіддя й зовсім забула про публіку — здатність, яка здобула їй лаври.

— Я щось ніяк не можу пригадати, хто ж це з Самерсів мав ім’я Білл, — замислено мовила вона, дивлячись просто в невинні блакитні очі сільського парубка. — А я ж Самерсів добре знаю... Ну, у нас там, мабуть, мало що змінилося. Ви давно бачили кого-небудь з моїх?

Тут Хайсміт пустив у діло свої козирі. Для ролі Сола Хейтосера треба було бути не тільки коміком, ця роль вимагала й пафосу. Нехай же міс Керінгтон побачить, що він і на цьому добре розуміється.

— Цими днями я саме заходив до ваших — повів “Білл Самерс”. — Не можна сказати, щоб там усе дуже змінилось. Хіба, може, бузок, той, під вікном з кухні, підріс, мабуть, на фут та берест на першому подвір’ї засох, довелося зрубати. А все ж у дворі стало якось наче не так.

— А як мати? — спитала міс Керінгтон.

— Коли я бачив її востаннє, вона сиділа на ґанку й плела якусь серветку під лампу, — сказав “Білл”. — Постаріла. А в хаті все як було. Ваша мати попросила, щоб я посидів з нею. “Тільки не руш, — каже, — цієї гойдалки, Вільяме. Відколи Позі покинула нас, так вона там і стоїть. А он фартух, що вона почала підрублювати... як кинула його тоді на поруччі, так він і висить. Може ж, таки, — каже, — Позі коли-небудь ще вернеться й підрубить його”.

Міс Керінгтон владним рухом покликала офіціанта.

— Пляшку шампанського, сухого, — наказала коротко. — Рахунок Гольдштайнові.

— Ваша мати якраз сиділа біля дверей, на сонці, — вів далі кренберійський літописець, — а я й кажу їй: може б, ви, мовляв, одсунулися трохи з сонця. А вона: “Вільяме, — каже, — коли я оце сиджу тут і дивлюсь на дорогу, то вже й не поворухнусь. Ото, — каже, — тільки урву яку часинку, так і біжу сюди. Сяду та й дивлюся, чи не покажеться з-за тину моя Позі. Вона пішла тієї ночі по цій дорозі, вранці ми бачили її слідочки. І щось ніби каже мені, що вона й назад прийде цією самою дорогою, коли їй остогидне столиця і вона згадає про свою стареньку матір”.

— Коли я йшов додому, — закінчив “Вілл”, — я зірвав ось це з куща біля ґанку. Думка була, що, може, таки стріну вас у столиці, і хтозна, думаю собі, може, вам і справді захочеться побачити що-небудь з рідного дому.

Він вийняв з кишені троянду — прив’ялу, жовту, оксамитову, запашну троянду, що в задушливій атмосфері вульгарної винарні поникла головою, ніби чиста дівчина на арені римського цирку під гарячим диханням левів.

Голосний, але мелодійний сміх міс Керінгтон приглушив оркестр, що виконував “Дзвіночки”.

— Ах, що ви! — весело вигукнула вона. — Хіба на світі є що-небудь жахливіше за наш Кренбері! Я певна, що й двох годин не могла б там витримати. Аж страх бере, як тільки про це подумаю. Ну і все ж я страшенно рада, що побачилася з вами, містере Самерс. А тепер мені треба поспішати до готелю, бо я хочу сьогодні рано лягти спати.

Вона пришпилила троянду до своєї вишуканої шовкової сукні, підвелась і владно кивнула в сторону гера Гольдштайна.

Троє кавалерів і “Білл Самерс” провели міс Позі до екіпажа, що чекав на неї. Коли її шлярки та стрічки були щасливо засунуті в середину екіпажа, вона всім на прощання чарівно всміхнулася, блиснувши гарними зубками й очима.

— Зайдіть провідати мене, Білл, перш ніж поїдете додому! — гукнула вона, і її елегантний екіпаж рушив.

Хайсміт, усе ще в селянському вбранні, пішов з Гольдштайном до кафе.

— Ну, що, блискуча ідея правда? — спитав актор, усміхаючись. — Тепер уже Сол Хейтосер за мною, як ви гадаєте? Вона ні про що не здогадується.

— Я не чув, про що ви розмовляли, — сказав Гольдштайн, — але ваш костюм і манери бездоганні. Успіх забезпечено. Раджу завтра вранці піти до міс Керінгтон і зразу ж ошелешити її проханням дати вам цю роль. Не думаю, щоб вона відмовила після такої талановитої гри.

За чверть до дванадцятої наступного дня Хайсміт, елегантний, одягнений за останньою модою, самовпевнений, з квіткою фуксії в петельці, з’явився до розкішного готелю, де жила міс Керінгтон, і послав їй свою візитну картку.

Зустріла його покоївка актриси, француженка.

— Мені дуже жаль, — сказала мадемуазель, — але міс Керінгтон доручив передати всім, що розірвав усі контракти з театром, поїхав жити в цей, як його... ага, Кренбері-Корнер.

Трубний глас[368] ^{Переклад М. Рябової}

Одну половину цього оповідання можна знайти в архіві поліцейської управи, а другу — в редакції одного з часописів. Одного дня, тижнів через два після того, як мільйонера Норкросса знайдено в його кватирі, вбитого якимсь грабіжником, його вбивця, спокійно прогулюючись по Бродвею, раптом наскочив на слідчого Барні Вудса.

— Це ти, Джонні Кернен? — спитав Буде, що останні п’ять років на людях був короткозорий.

— Він самий, — відповів Кернен, зрадівши. — Невже це Барні Буде із нашого Сент-Джо? Ну, розказуй, як живеш. Що ти тут робиш у столиці? А диви, як наші пішли вгору!

— Та я вже декілька років у Нью-Йорку, — сказав Буде. — Я служу слідчим у міському розшуковому відділі.

— Та невже? — сказав Кернен, радісно всміхаючись, і поплескав слідця по плечі.

— Ходім до Мюллера, — запропонував Буде, — і виберемо столик десь у затишку. Мені хочеться побалакати з тобою.

До четвертої години ще бракувало декількох хвилин. Кафе не були переповнені, бо з роботи ще не повертались, і вони найшли бажаний затишний столик. Кернен, гарно вдягнений, трохи биндючний, самовпевнений, усівся напроти маленького сизоокого слідчого з безбарвними жовтуватими вусами, в шевіотовому костюмі з магазину готового вбрання.

— Що ти тепер робиш? — спитав Буде.— Ти ж виїхав з Сент-Джо на рік раніше за мене.

— Продаю акції мідних копалень, — відповів Кернен. — Може, відкрию тут контору. Та-ак. Так наш Барні зробився ньюйоркським слідчим. А знаєш, у тебе завжди був нахил до цього. Ти ж, здається, і в Сент-Джо служив у поліції, після того, як я вже виїхав. Егеж?

— Так, шість місяців, — сказав Буде. — А тепер ти от що скажи мені, Джонні. Я стежив за твоїми справами досить пильно після того твого дільця готельного в Саратозі, і, здається, ти ні разу не пускав у діло револьвер. Чому ж ти вбив Норкросса?

Декілька секунд Кернен зосереджено й пильно дивився на шматочок цитрини в своїй склянці; потім раптом глянув на слідчого з трохи кривою усмішкою.

— Як це ти здогадався, Барні? — вигукнув він із захопленням. — А я ж думав, що це дільце в мене чисте й гладеньке, як обчищена цибулина. Невже лишились які-небудь сліди?

Буде поклав на стіл маленького золотого олівця, брелок для годинника.

— Це той самий, що я подарував тобі, як ми востаннє святкували вкупі різдво в Сент-Джо. У мене й досі твоя чашка для бриття. Я найшов його під килимом у Норкроссовій кімнаті. Я б тобі радив бути зі мною обережнішим у словах. Я повинен тебе видати, Джонні. Ми з тобою давні друзі, але я мушу виконувати свій обов’язок. За Норкросса доведеться тобі сісти на стілець[369].

Кернен засміявся.

— Щастя мене таки не зраджує, — сказав він. — Хто б міг подумати, що за мною стежить друзяка Барні. — Він сунув руку в кишеню. Вмить Буде приставив йому в бік револьвера.

— Забери його, — сказав Кернен, зморщивши ніс.— Я просто оглядаю кишені. Ага! Щоб зробити з людини людину, треба цілий десяток кравців, а щоб згубити її, досить і одного. Я ж так і знав — у жилетній кишені дірка. Думаю, може доведеться битися і про всяк випадок зняв олівець з ланцюжка та й сховав його в кишеню. Забери свій револьвер, Барні, я скажу тобі, чого я вбив Норкросса. Старий дурень погнався за мною по коридору і почав палити мені в спину з якогось поганенького револьвера, і мені довелось прикінчити його. От його стара — просто золото! Вона лежала собі тихенько у ліжку і навіть і не писнула, хоча бачила, як забирають її дванадцятитисячне діамантове намисто. Але приставала, немов той вуличний бляхар, щоб повернули їй маленький тоненький перстеник з гранатом, якому ціна одсили три долари. Я гадаю, вона віддалась за старого Норкросса ради його грошей. А як вони все ж чіпляються за всякі дрібнички від коханого. Забрав я в неї шість каблучок, дві брошки і годинник-браслет. Усього на п’ятнадцять тисяч.

— Я попереджав тебе не плескати зайвого, — сказав Буде.

— Дурниця, — відказав Кернен. — Усе це лежить в готелі, у мене в чемодані. А тепер я скажу, чого я не боюся все це тобі розказувати. Це ж цілком безпечно. Ти, Барні Буде, винен мені тисячу доларів, і хоч би тобі й хотілося заарештувати мене, у тебе рука не зніметься.

— Я це пам’ятаю, — сказав Буде. — Ти тоді, ні слова не кажучи, зразу ж виклав мені двадцять п’ятдесятидоларових кредиток. І я коли-небудь поверну їх тобі. Ця тисяча врятувала мене тоді... Коли я прийшов додому, всі мої речі були вже на тротуарі.

— Отож я й кажу,— говорив далі Кернен, — що як ти не хто-небудь, а Барні Буде, людина чесна, то ти й пальцем не кивнеш, щоб заарештувати людину, якій ти щось винен. О, в моєму ділі доводиться вивчати не тільки замки та віконні засуви, а й людей. А тепер сиди тихо, а я подзвоню лакею. От уже років зо два, як мене безнастанно мучить спрага. І якщо мене коли-небудь упіймають, то щасливій нишпорці доведеться ділити славу з скляним богом. Правда, під час роботи я ніколи не п’ю, а зробивши дільце, можна з чистим сумлінням вихилити яку чарчину з друзякою Барні. Ти що питимеш?

Лакей приніс маленькі карафки й сифон і знов лишив їх самих.

— Твоє щастя, — сказав Буде, замислено катаючи по столу маленький золотий олівець. — Мушу тебе пустити. У мене й справді рука не піднімається заарештувати тебе. От якби я повернув тобі гроші, але ж я не вернув, і в цім уся сила. Це я проти закону роблю, Джонні, але нічого не вдієш. Ти колись виручив мене, і я повинен тобі тим самим віддячити.

— Я знав, що ти так зробиш, — сказав Кернен, підносячи свою склянку, і заяснів самовдоволеною посмішкою. — Я таки трохи знаю людей. За твоє здоров’я, Барні, ти веселий, славний хлопець.

— Я певний, — спокійно говорив далі Буде, ніби думаючи вголос, — що якби ми з тобою поквиталися, то всі гроші всіх нью-йоркських банків не викупили б тебе сьогодні з моїх рук.

— Я це знаю, — сказав Кернен. — Тому-то я себе й почуваю з тобою так безпечно.

— Багато людей, — говорив далі слідчий, — дивляться на мою професію косо. Вони не визнають, що це певне мистецтво. Але я завжди пишався нею, хоч, може, це й безглуздо. А от тут я якраз і вскочив. Бо передусім я людина, а потім уже слідчий. От я й повинен відпустити тебе й вийти з розшуку. Мабуть, наймуся в хурмани. Тепер доведеться довго тобі чекати своїх грошей, Джонні.

— О, будь ласка, — сказав Кернен тоном щедрої людини. — Я ладен і зовсім простити тобі цей борг, але знаю, що ти на це не згодишся. Виходить, що це був щасливий для мене день, коли ти позичив у мене. Ну, а тепер покиньмо про це. Завтра вранці я їду на захід. Я знаю там одне місце, де можна буде збути Норкроссові діаманти. Пий, Барні, не журися. Поки там поліція сушить собі голову над моїм дільцем, ми з тобою добре погуляємо. Сьогодні в мене просто африканська спрага. Зараз я в руках Барні, не слідчого Барні, а друга, і не хочу навіть і думати про фараонів[370].

Кернен ненастанно натискував на кнопку, біля них увесь час метушився лакей. Помалу почали проявлятися Керненові слабкі сторони — любов багато говорити про себе і над усяку міру вихвалятися. Одну за одною розказував він усякі історії про свої щасливі грабіжі, майстерні витівки, огидні злочинства, так що Буде, не вважаючи на те, що він немало бачив усяких злочинців, незабаром почув холодну огиду до цієї до краю порочної людини, що колись зробила йому велику послугу.

— Звичайно, мене тобі зараз нічого боятися, — сказав нарешті Буде. — Але все ж я раджу тебе деякий час ховатися. За Норкроссове діло можуть узятися газети. Взагалі цим літом тут просто якась епідемія грабіжів та вбивств.

Ці слова викликали в Кернена вибух мстивої люті.

— Чхав я на газети! — загорлав він. — На чому вони тримаються? На хвастощах, лайці та підкупі. Ну, нехай вони й візьмуться за яке-небудь діло, от як моє. Ну, і що з цього, вийде? Та нічого. Поліцію обдурити, і то раз плюнути, а то газети. Вони посилають на місце злочину цілу зграю своїх безмозких репортерів, а ті йдуть у найближчу пивницю, п’ють пиво й фотографують старшу хазяїнову дочку у вечірньому вбранні, щоб потім надрукувати її портрет, як портрет нареченої того молодого чоловіка з десятого поверху, що чув якийсь шум у ніч убивства. Отак вони завжди ловлять злочинця.

— Не знаю, — замислено промовив Буде. — Деякі газети здорово працюють у цьому напрямку. Ну от, наприклад, “Морнінг Марз”. Ця газета бралася вже за дві чи три таких справи, і злочинців находили після того, як поліція вже махала на них рукою.

— Стривай, я зараз покажу тобі,— сказав Кернен, підводячись і випинаючи груди.— Я зараз покажу тобі, як я боюсь твоїх газет взагалі і цього твого “Морнінг Марз” зокрема.

Кроків за три від їхнього столика стояла телефонна будка. Кернен увійшов у неї й сів, не зачиняючи дверцят. Розшукавши у довіднику потрібний йому номер, він узяв слухавку й викликав центральну станцію. Буде спокійно стежив за глузливим, холодним, напруженим обличчям, що схилилося над слухавкою, і прислухався до слів, що злітали з тонких злих губ, покривлених презирливою усмішкою.

— Це “Морнінг Марз”?.. Я хочу говорити з головним редактором... Ага, ну так скажіть йому, що з ним хочуть говорити в справі убивства Норкросса... Це редактор?.. Гаразд... Я той, що вбив старого Норкросса... Чекайте. Не вішайте слухавки, я зовсім не з тих диваків, що люблять пожартувати... Що? Небезпека? Ніякісінької небезпеки. Я тільки що сперечався про це з одним своїм приятелем-слідчим. Так, я вбив старого о пів до третьої ночі, завтра буде два тижні... Що? Випити з вами? Ну, такі жарти ви краще залиште своїм гумористам. Хіба ви не вмієте розібрати, коли глузують з вас, а коли, навпаки, пропонують вам такий сенсаційний матеріал, який ніколи й не снився вашій паршивій брудній ганчірці. Так, так, надзвичайно сенсаційний... Але не думайте, що я скажу вам зараз своє ім’я й адресу... Чого я говорю з вами? Та тому, що я чув, що ви майстри викривати всякі таємничі злочини, які саму поліцію збивають з пантелику... Ні, ще не все. Я ще хочу сказати вам, що ваша гнила, брехлива, копійчана ганчірка зможе вислідити талановитого вбивцю або розбійника не краще за якого-небудь сліпого пуделя... Що таке?.. О, ні, не думайте, що це одна з ваших конкуренток-газет. Ви дістаєте ці відомості з перших рук. Я сам убив Норкросса, і його коштовності лежать у мене в чемодані у... ні, “назву готелю встановити не вдалося”. Що, знайома фраза? Правда? Ви її частенько вживаєте. А що, правда прикро, коли якийсь таємничий негідник називає ваш великий всемогутній орган, що працює в ім’я закону й справедливості, на благо урядові, нікчемним хвальком... Е, це ви покиньте, не такий уже ви дурень, щоб мати мене за обманника. Я ж чую це з вашого голосу. А тепер, слухайте, я вам скажу щось таке, що вас остаточно переконає. Аджеж над цим ділом у вас працює цілий штат молодих йолопів, і ви повинні знати, що на нічній сорочці в старої місіс Норкросс відламана половинка другого ґудзика. Я помітив це, коли знімав у неї з пальця каблучку з гранатом, думаючи що то рубін... Е, ні, ви покиньте ці штуки. Це вам не вдасться.

Кернен повернувся до Вудса з диявольською посмішкою.

— Ну, діло на мазі. Він тепер мені вірить. Він погано прикрив рукою трубку, і я чув, як він доручав комусь подзвонити іншим телефоном на центральну і узнати наш номер. Я зараз іще піддам йому жару і потім треба буде забиратися звідси.

— Алло!... Так, я ще тут. Невже ви гадаєте, що я стану тікати від якогось підкупного шматка паперу... Що? Ви упіймаєте мене за сорок вісім годин? Скажіть, вам ще не набридло клеїти дурня? Краще не беріться не за своє діло, а займайтесь собі шлюбно-розлучними справами та вуличними нещасними випадками, та друкуйте всякий бруд та скандали, що годують вас. Ну, на добраніч, мій любий, шкода, що мені ніколи завітати до вас. А я б почував себе у вашому ослиному царстві в повній небезпеці. Тра-ля-ля!

— Він зараз казиться як кішка, що випустила мишу, — сказав Кернен, вішаючи слухавку й виходячи з телефонної будки.— А тепер, Барні, друже мій, ходімо куди-небудь до театру, розважимося трохи. А настане пора, коли порядні люди лягають спати, і ми підемо. Посплю годинки чотири, і гайда на захід.

Вони пообідали в одному з бродвейських ресторанів. Кернен був у дуже гарному настрої і розкидався грішми, немов казковий принц. Далі слухали чарівну, розкішно поставлену оперетку, потім вечеряли з шампанським, і Кернен увесь аж сяяв з самозадоволення.

О пів до третьої ранку вони ще сиділи у куточку в нічному кафе. Кернен, помітно видихавшись, все ще хвалився, бормочучи якусь нісенітницю. Буде похмуро роздумував про сумне закінчення своєї корисної діяльності, як підпори закону.

Раптом в очах його засвітився якийсь здогад.

— Аджеж це можливо, — сказав він про себе. — Далебі, можливо. За стінами кафе тишу раннього ранку прорізали якісь кволі, непевні звуки, певніше, якісь іскорки звуку, одні голосніші, другі тихіші, то зростаючи, то завмираючи серед гуркоту молочних візків і перших трамваїв. Зблизька це були різкі, пронизливі крики, добре знайомі вухам мільйонів столичних жителів, яких вони будили і для яких мали найрізніше значення. Ці крики несли світові горе і радість, сміх і сльози. Тим, що, зщулившись, сховались під недовгочасним захистом нічного покрову, вони віщали про грізний світанок; другим, оповитим щасливими снами, вони говорили, що настав ранок, чорніший за найтемнішу ніч. Деяким багачам вони приносили мітлу, що враз змітала геть усе, що належало їм, поки світили зорі; а бідним — бідних вони просто повідомляли, що настав новий день.

Сміливо й дзвінко лунали ці крики по всьому місту, сповіщаючи всіх про нові можливості, що прийшли з останнім поворотом колеса часу, наділяючи рабів долі, що ще не прокинулись від сну, кого карою, кого прибутком, кого смутком, кого нагородою, а кого й смертю, що їх принесло їм нове число в календарі. Ці крики були і пронизливі і жалібні, немов власники цих юних голосів були засмучені, що несуть людям так багато поганого і так мало доброго в своїх безневинних руках. Так, сповіщаючи про нові декрети богів, лунали по вулицях безпорадного міста крики хлопців-газетників — трубний глас преси.

Буде дав лакеєві десять центів і сказав:

— Принесіть мені “Морнінг Марз”.

Коли йому принесли газету, він глянув на першу сторінку, потім вирвав листочок з записної книжки і щось написав на ньому маленьким золотим олівцем.

— Що нового?— голосно позіхаючи, спитав Кернен. Буде протягнув йому записку, на якій стояло:

Прошу заплатити Джонові Керненові тисячу доларів, що належаться мені, як нагороду за виявлення його й арешт. Бернард Вудс.

— Я так і думав, що вони це зроблять, — сказав Буде. — Мені спало на думку, що вони призначать нагороду ще тоді, як ти так глузував з них. Ну, Джонні, а тепер ходім зі мною до поліційного участку.

З виру богеми врятована[371] ^{Переклад М. Рябової}

Міс Медора Мартін покинула рідне село Гармоні, що лежить під Зеленими горами, і переїхала до Нью-Йорка, захопивши з собою скриньку з фарбами й мольберт.

Міс Медора нагадувала троянду, яку осінні приморозки милували довше ніж її інших сестер. В Гармоні, коли вона рушила сама до міста нечестивих вивчати мистецтво, всі одноголосно вирішили, що вона божевільне, легкодумне, уперте дівча. А коли вона вперше сіла до столу в одному з пансіонів західної частини Нью-Йорка, то всі пансіонери питали один в одного: “Хто ця миловида стара діва?”

Медора енергійно взялася за діло. Найняла недорогу кімнату й почала брати двічі на тиждень лекції малювання у професора Анджеліні, колишнього маляра, що навчився свого мистецтва в Гарлемському танцкласі[372]. У Нью-Йорку в Медори не було нікого, хто міг би її напутити, а в великому місті всі ми легко вклепуємося. Кому з нас не доводилося погано поголитися або неправильно вивчитися танцювати тустеп у якого-небудь колишнього учня Бастьєна Ле-Пажа[373] або Жерома[374]. Наймізерніше видовисько в Нью-Йорку, окрім, звичайно, штовханини в певні години на вулицях, — це сумний похід армії безнадійної посередності. Там мистецтво не милостива богиня, а чарівниця Цірцея[375], що обертає своїх зітхальників у якихось нявкал, і всі ці Томмі та Теббі тиняються біля дверей її оселі, не зважаючи на тюкання критики. Дехто з них повертає до рідного села ковтати досить несмачне я ж казав тобі, але більшість вважає за краще залишатися на холодному подвір’ї храма своєї улюбленої, підбираючи крихти з її богівського столу. Деякі, кінець-кінцем, втомлюються від такого безкорисливого служіння, і тоді їм доводиться вибирати одне з двох: або найнятися до якого-небудь бакалійника й розвозити товар або пірнути у вир богеми. Друге звучить гарно, але насправді краще все ж перше. Бо коли бакалійник розплатиться з вами, ви зможете взяти на прокат фрак, — і богема до ваших послуг.

Міс Медора вибрала вир богеми й тим самим дала нам тему для оповідання.

Професор Анджеліні надміру вихваляв її ескізи. Так, одного дня, коли вона принесла йому з парку майстерно зроблений етюд каштанового дерева, він заявив, що з неї вийде друга Роза Бонер[376]. Але великі артисти живуть настроєм, і часом він говорив їй жорстокі й ущипливі речі. Наприклад, якось Медора просиділа цілий день у Колумбському товаристві, працьовито змальовуючи статуї й орнаменти. А він одкинув її роботу презирливим жестом і заявив, що Джотто колись накреслив чудовий круг одним штрихом.

Одного дня йшов дощ, щотижнева допомога з Гармоні спізнилася, і в Медори боліла голова. Цього ж дня її професор пробував був позичити в неї два долари, комісіонер, що продавав її малюнки, прислав їй назад усі її акварелі, бо ніхто не хотів їх купувати, а... містер Бінклі запросив її на обід.

Містер Бінклі був душа пансіону. Йому було сорок дев’ять років, і він мав рибну крамничку на одному з маленьких міських базарів. Але після шостої вечора він одягав вечірній костюм і розмовляв про красне мистецтво. Всі були певні, що містер Бінклі постійно обертався серед богеми і був там своїм чоловіком. Ні для кого не було секретом, що він якось позичив десять доларів одному молодому чоловікові, малюнок якого був надрукований у журналі “Дух”; а якраз таким чином і дістають часто право на вхід у зачароване коло богеми, а часом ще й ростбіф на придачу.

Коли о дев’ятій вечора Медора виходила разом з містером Бінклі, всі пансіонери дивилися на неї з неприхованою заздрістю. У своїй блідоблакитній блузці з найтоншого шовку і прозорій плисованій спідничці, вона була мила як пучок висохлої осінньої трави. Худенькі щоки пашіли ніжним рум’янцем, на обличчі був легкий шар рожевої пудри, а ключ від кімнати й носова хусточка лежали в рудуватій крихітній торбинці з моржової шкіри.

А містер Бінклі мав надзвичайно поважний вигляд із своїми сивими вусами та червоним обличчям. Крім того, комір щільно застебнутого фраку підпирав йому шию, і вона набігала на нього жирною складкою, так само як у якого-небудь романіста, що має успіх у публіки.

Вони сіли в кеб і поїхали у кафе “Теренс”, що міститься недалеко від найшикарнішої частини Бродвею і, як усім відомо, являє собою один з найпопулярніших і найулюбленіших притулків столичної богеми.

Отже, Медора з Зелених гір пливла за своїм кавалером між рядами маленьких столиків. Тричі в житті почуває себе жінка на сьомому небі: це коли вона йде до вівтаря, потім, коли вперше входить до прегарних палаців богеми і, нарешті, коли вона ступає по своєму саду, несучи додому забиту курку сусіди.

Посередині стояв великий стіл, а навколо нього три чи чотири менших. Поміж ними, мов бджола, літав лакей. І подібно до того, як доісторичні гранітні поклади сповістили світ про протозоїд, так і тут зубам довготерпеливого міста віщали про страву галети, спеціально виготувані для Парнасу, тимчасом як боги з Олімпу, посміхаючись, попивали собі нектар[377], заїдаючи його домашніми бісквітами, а дантисти скакали від радощів та готували золоті містки для нових пацієнтів.

Погляд Бінклі спинився на юнакові, що сидів біля одного з столиків. На йому лежало те особливе тавро богеми, в якому вчувається і смертоносний погляд василіска[378], і іскристість вина, і натхнення генія, і настирливість вуличного бляхаря. Юнак скочив на ноги.

— Хелло, Бінку! — закричав він. — Невже ви збиралися минути наш стіл? Якщо ви тут самі, приставайте до нашого гурту.

— З охотою, мій любий, — сказав Бінклі з рибної крамнички. — Ви ж знаєте, як я люблю артистичний світ. Містер Вандейк, міс Медора Мартін, теж одна з служительок мистецтва...

Усі перезнайомилися. Тут були ще міс Еліза і міс Туанет, очевидно, натурниці, бо досить жваво базікали про малювання церкви св. Режіса і про Генрі Джемса[379].

Медора сиділа як зачарована, в німому захваті. Музика, дика п’янка музика, що доносилася з сусідньої пив’ярні “Елізіюм”, поривала її до танцю. Це був зовсім новий для неї світ, куди не заносила її навіть палка уява. На вигляд вона сиділа спокійно, як її “Зелені Гори”, але душа її палала вогнем Андалузії[380]. Кімната насичена ароматом квітів і капусти. Безнастанно вилітали корки й питання; дзвеніли сміх і срібло; у відрах виблискувало шампанське, а в повітрі невдалі дотепи.

Вандейк скуйовдив свої довгі чорні кучері, розтріпав недбало зав’язану краватку і, нахилившись до Меддера, прошепотів йому:

— Слухай, Медді, мені часом нестерпно хочеться віддати цьому філістерові[381], його два долари і спекатися його.

Меддер теж скуйовдив свої довгі руді кучері і зім’яв недбало зав’язану краватку.

— Покинь і думати про це, Ванді, — відповів він. — Мистецтво безмежне, а наші кошти обмежені.

Медора їла якісь чудні страви й пила фальсифіковане вино, що наливали в її бокал. Воно було точнісінько такого кольору, як вона пила вдома, у Вермонті. А раз лакей налив їй в окремий бокал вина, що, здавалось, кипіло, але коли вона покуштувала його, воно зовсім не було гаряче. Ніколи ще не було їй так легко на серці! Вона з любов’ю згадала про ферму в Зелених горах з її фавною, і, нахилившись до міс Елізи, сказала, сяючи ясною усмішкою: ;

— Якби ми зараз були у мене вдома, я б вам показала гарненьке крихітне телятко.

— Чого ви собі ніде не підмощуєте? — замість відповісти спитала її міс Еліза.

Оркестр заграв ридливий вальс, який Медора не раз чула від катеринників, і, вона почала підспівувати приємним сопраном, похитуючи в такт головою. Меддер глянув на неї через стіл і спитав сам себе, в яких водах міг Бінклі впіймати таку рибку. Медора всміхнулася до нього, вони підняли чарки й випили вина, що кипить, залишаючись холодним.

Бінклі вже забув про мистецтво і брехав тепер про надзвичайний весняний улов оселедців. Еліза поправляла в краватці містера Вандейка шпильку, що являла собою палітру й муштабель. За одним з найближчих столиків якийсь філістер швидко муркотів щось чи то про Джерома, чи то про Жерома. Славнозвісна акторка палко сперечалася з кимсь про монограми на панчохах. Продавець з панчішної крамниці вголос висловлював свої погляди на драматичне мистецтво. Якийсь письменник шпетив на всі боки Діккенса[382]. Видавець журнала й фотограф пили сухе бренді за запасним столиком. Якась молода леді років 36-25-42 говорила відомому скульпторові:

— Ламаного шеляга не вартий ваш Пракс Італіє[383]. Принесіть його Венеру[384] Анно Доміні[385] до Когана і ви побачите, що її там обернуть на манекен. Хай ваші греки та італійці забираються назад у свої каменярні.

Так гуляла богема.

Об одинадцятій годині містер Бінклі одвіз Медору додому і розпрощався з нею на сходах з чемним поклоном, як це роблять у високому товаристві. Вона піднялась у свою кімнату, засвітила газовий ріжок і раптом, немов той страшний джин з арабської казки, який вискочив з мідного глечика, що попав до рибалки в сіть, перед очима Медори встав грізний образ Сумління Нової Англії. Тут тільки усвідомила вона весь жах того, що наробила; вона перебувала цілий вечір серед нечестивих і пила вино — червоне і піняве.

Опівночі вона написала такого листа:

Другого дня Медора остаточно оформила свою постанову. Вельзевул[386], вигнаний з неба, був пригнічений не менше за неї. Між нею й розквітлими яблунями Гармонії розверзлась безодня. Грізний херувим заступав їй шлях до брами втраченого раю. Досить було лише одного вечора, і страшна богема за допомогою Бінклі і пива “Мум” навіки поглинула її.

Тепер їй залишалось лише одне — життя блискуче, але сповнене непрощеного гріха. А рідний Вермонт стане для неї священним храмом, до якого їй ніколи не можна буде наблизитися. Але вона ніколи не пуститься берега... вона будуватиме свою блискучу кар’єру за прикладом таких великих, гідних подиву історичних осіб, як “Дама з камеліями”[387], Лоля Монтец[388], Заза[389], і для майбутніх поколінь ця блискуча низка імен збагатиться ще на одне — Медора Мартін.

Два дні Медора не виходила з кімнати. На третій, гортаючи якийсь журнал, вона побачила там портрет бельгійського короля й сардонічно розсміялась. Якби цей славнозвісний серцеїд зустрівся їй на її життєвому шляху, вона б примусила його схилитися перед її холодною, величною красою. О, вона не матиме милосердя ні до старих, ні до молодих. Уся Америка, навіть уся Європа буде побожно шанувати її демонічну, але непереможно чарівну красу.

І все ж вона не могла без суму згадати про свої колишні мрії, про те, як вони з Берія тихо й щасливо житимуть під захистом милих Зелених гір, і як з кожною поштою приходитимуть до них з Нью-Йорка дорогі замовлення на її картини. І ось один необережний крок, — і прощай, золота мріє!

На четвертий день Медора напудрилась і нафарбувала губи. Колись вона бачила Картер у ролі “Зази”[390]. Наслідуючи її, вона стала перед дзеркалом в одчайдушній позі і двічі вигукнула: Zut! Zut![391]. Але це безпутне слово назавжди розлучало її з Гармоні. Вир захопив її, вона належала богемі навіки. І Берія ніколи більше...

Двері відчинилися, і увійшов Берія.

— Дорі, голубко, — сказав він, — чого це в тебе все личко в крейді та фарбі?

Медора патетично простягнула вперед руку.

— Запізно!— промовила вона урочисто. — Жереб кинуто. Я вже належу до іншого світу. Проклинай мене, якщо хочеш, — це твоє право. Іди і дай мені йти тим шляхом, що я обрала. Скажи вдома, щоб там не згадували мого імени. А ти, Берія, молись за мене, поки я буду віддаватися блискучим, але пустим утіхам богеми.

— Ти, Дорі, краще візьми рушника та витри цю мазню з лиця, сказав Берія. — Як тільки я одержав твого листа, так зараз же й поїхав по тебе. Бо з твоїх картин, Дорі, все одно нічого путнього не буде. Краще їдьмо сьогодні додому, у мене й квитки вже є на вечірній потяг. Ну, швидше, Дорі, пакуй свого чемодана.

— Доля сильніша за мене, Берія. Йди, поки в мене ще є сила примиритися з нею.

— Як складається твій мольберт, Дорі? Якщо ми зараз почнемо пакуватися, то встигнемо ще поїсти до потягу. А в нас — уже клени розпустилися в повний лист, Дорі. От, побачиш.

— Так рано, Берія? Та не може бути!

— А от, скоро сама побачиш. Вранці, як зійде сонце, прямо море зелені.

— Ах, Берія!

У вагоні вона раптом спитала його:

— Я ніяк не доберу, як ти міг приїхати, прочитавши мого листа.

— От дурниця! — сказав Берія. — Невже ти думаєш, що мене так легко обдурити. Як же ти могла втекти в якусь там Богемію, коли на конверті ясно, як день, стояв нью-йоркський штемпель.

Аристократ[392] ^{Переклад М. Рябової}

На розі Юніон-Скверу на залізному коні сидить Джордж Вашінгтон і піднятою вгору правою рукою наказує спинятися всім трамваям, що повертають з Бродвея на Чотирнадцяту вулицю. Але трамваї дзижчать собі далі, звертаючи на нього стільки ж уваги, як і на знак якого-небудь приватного громадянина, і великий генерал повинен почувати, коли тільки в нього не залізні нерви, як швидко transit gloria mundi[393].

Якби генерал підніс ліву руку так само, як він підніс праву, він показав би, де той квартал, що являє собою пристановище для всіх гноблених на батьківщині чужоземців. Через те що вони боролися за національну або особисту свободу, їм довелось шукати притулку в цій вільній країні, а великий патріот, що утворив її, сидячи на своєму коні, назирає за їхнім районом і прислухається лівим вухом до легкодумних пісеньок, що висміюють нащадків його колишніх протеже. Італія, Польща, колишні володіння Іспанії, різномовні племена Австро-Угорщини кинули сюди чимало своїх бунтівничих синів. Тут по далеких від центру кафе і мебльованих кімнатах ведуть вони нескінченні розмови про рідні вина й політичні таємниці. Склад цієї колонії часто змінюється; одні обличчя раптом зникають, їм на зміну приходять нові. Куди відлітають ці перелітні птахи?

Про долю деяких ви зможете догадатися, якщо звернете увагу, з якою специфічно чужоземною солодкою посмішкою й специфічно чужоземною витонченою ввічливістю прислужує вам за табльдотом[394] новий лакей. Про долю інших вам могли б дещо розказати перукарні, якби вони вміли говорити.

Серед цих мандрівних вигнанців було так же багато титулів, як каблучок на їхніх пальцях. Але ці величезні запаси титулованого товару, які можна було б гуртом збути на П’яте Авеню[395] через невміння доцільно експлуатувати, продавалося тут вроздріб. Квартирних хазяйок нового світу, що давали притулок і харчі шляхетним нащадкам старинних родів, корони та герби не вабили своїм блиском. Вони продавали оладки, а не своїх дочок. А дочкам треба було більше думати про борошно та цукор, ніж про перлове білило та цукерки.

Усі ці міркування — лише передмова до оповідання, в якому беруть участь самі плебеї і немає жодної особи, що має хоч натяк на титул.

Мати Кеті Демпсі наймала мебльовані кімнати в цій оазі чужоземців. Діло було неприбуткове. Якщо цим двом жінкам удавалося наскребти грошей, щоб з честю зустріти агента, що збирає арендну плату і було чим приправити щоденне айрімсью[396], вони почували себе цілком щасливими. А їхньому щастю частенько таки бракувало і м’яса, і картоплі, а часом воно було й зовсім погане, неначе суп з шумом.

У цьому зацвілому старому домі Кеті виросла гладкою, моторною, здоровою дівчиною і такою гарною й веснянкуватою, мов тигрова лілея. Вона була тою доброю феєю, що розносила по кімнатах пожильців чисті вогкі рушники і драні, тільки що випрані пошивки з тику.

Ви повинні знати (завдяки знайомству з астрономічними відкриттями), що зорею цього мебльованого дому був містер Брунеллі. Від інших пожильців він різко відрізнявся тим, що носив жовту краватку і акуратно платив комірне. Одягався він чудово, обличчя в нього було оливкового кольору, вуса хвацько закручені, манери як у принца, каблучки і шпильки пишніші ніж у бродячого дантиста.

Снідав він завжди у себе в кімнаті і одягав при цьому червоний халат з зеленими шовковими китицями. Виходив з дому опівдні і повертався опівночі. Це здавалось таємничим, хоч у пожильцях місіс Демпсі не було абсолютно нічого таємничого, крім нетаємничого. Одна з Кіплінгових поем[397] починається присвятою: “Вам, що маєте невідомий ключ до всього, крім усього невідомого”. Читачам пропонується зв’язати це з попереднім.

Бувши людиною вразливою і до того ж латинської раси, містер Брунеллі скоро почав відміняти дієслово “amore”[398], приставляючи до нього Кеті в знахідному відмінку. Вона вирішила поговорити про це з матір’ю.

— Та він мені подобається, — сказала Кеті.— У нього ввічливості більше, ніж у двадцятьох кандидатів до магістрату, а коли він іде поруч зі мною, я королева. А от хто він такий, далебі, не знаю. Боюсь, одного дня зайду до нього в кімнату, а на стіні висить у рамці під склом фотографія його баронського замку замість тижневої платні, а самого й сліду нема.

— Та то правда, — одмовила місис Демпсі. — Він таки дуже скидається не то на іспанця, не то на італійця, і дуже вже мудровано говорить як на справжнього джентльмена. А може ти й помиляєшся, бо навряд, щоб людина, що платить за все готівкою й акуратно віддає прати білизну, могла бути з великого панства.

— Але ж він і говорить з якимись викрутасами і так само руками вимахує, як отой французький аристократ, що жив у місис Тул, а потім утік у штанях містера Тула, а замість платні за два з половиною місяці лишив їм фотографію якоїсь Бастилії[399]; мабуть, дідівського замку, чи що.

Містер Брунеллі провадив далі своє палке залицяння. Кеті все ще вагалася. Але одного дня він запросив її на обід, і Кеті почула, що запахло розв’язкою. Поки Кеті в своїй найкращій серпанковій сукні йде разом з містером Брунеллі до ресторану, ми зробимо маленьку перерву і трохи познайомимось з нью-йоркською богемою.

Ресторан “Тоніо” — це ресторан богеми. Навіть де він міститься — секрет. Якщо ви хочете узнати де саме, спитайте в першого-ліпшого громадянина, і він вам скаже, але пошепки. “Тоніо” непривітно приймає відвідувача; парадні двері його завжди зачинені, у вікнах темно; він частує вас досить поганим обідом; під час обіду зачиняється; але якщо вам захочеться поїсти спагетті, то в “Тоніо” це така ж звичайна річ, як у якому-небудь пансіоні холодна телятина; і кажуть, він уже поклав не один долар у якийсь Bancodi... ну, одно слово, в банк з якоюсь довгою назвою, виписаною золотом на вікнах.

І якраз до цього ресторану привів містер Брунеллі Кеті. У вікнах було темно, штори були спущені. Але містер Брунеллі натиснув електричного ґудзика на дверях, і їх зараз же впустили.

Вони пройшли через темний вузький коридор, а потім через сліпучо чисту кухню і опинилися на задньому дворі.

З трьох боків цей двір замикали стіни домів, а з четвертого йшла висока дерев’яна огорожа, біля якої бігало багато кішок. На протягнутій косиною шворці висіли скатерки. Ці скатерки висіли лише про людське око, і їх ніколи не знімали. Вони були там спеціально для того, щоб дати можливість деяким дотепникам покаламбурити.

Просто на землі стояло десятків півтора маленьких столиків, біля яких скупчено сиділи любителі богеми, що йшли сюди цілими лавами через те тільки, що “Тоніо” удавав, ніби він не хоче їх приймати і ніби дає гарні обіди. Тут було кілька представників справжньої богеми, яким набридло їхнє оточення, але затопляли цей ресторанчик люди того сорту, що придумують блискучі промови членам конгресу. Був тут також небіж славнозвісного пасажирського агента Тер-Отської залізничної кампанії.

Навожу тут bon mot[400], зфабриковане якимось дотепником у “Тоніо”.

— Обід у “Тоніо”, — сказав цей представник богеми, — завжди коштує майже вдвоє дорожче того, що за нього просять.

Припустімо, що хтось спитає:

— Чому саме? — Обід коштує вам сорок центів; десять центів ви даєте лакею, а почуваєте себе так, ніби ви дали тридцять.

Більшість одвідувачів “Тоніо” — завзяті любителі табльдотів-гастрономічні авантюристи, що вічно шукають Ельдорадо доброго клярету[401], але мусять задовольнятися Каліфорнією.

Містер Брунеллі провів Кеті до маленького столика в альтанці з рослин у діжках і попросив вибачити його, — йому треба піти на хвилинку.

Кеті сиділа зачарована блиском, що оточував її. Важні леді в чудових сукнях та перах і каблучках з самоцвітами; елегантні джентльмени, що так голосно сміються, крики: “Гарсон!” “Ві, монсір!” і “Хелло, мем!” такі характеристичні для богеми. Жваве базікання, дим цигарок, обмін веселими посмішками й поглядами — всі ці розкоші просто гнітили доньку місіс Демпсі і позбавили її здатності рухатися.

Раптом надворі з’явився містер Брунеллі, і його усмішка й уклін відбилися на обличчях усіх присутніх. З усіх боків почулося голосне плескання в долоні і крики: “Браво!” і “Тоніо! Тоніо!” Що ж це все значить? Дами махали йому серветками, мужчини мало не позвертали собі в’язи, силкуючись вловити його уклін.

Коли овації скінчилися, містер Брунеллі, востаннє вклонившись, швидко зник у кухні і скинув з себе піджак і камізельку.

Флагерті, наймоторнішого з “гарсонів”, приставлено спеціально прислуговувати Кеті. Їй уже було трохи млосно від голоду, бо айрішстью за обідом у Демпсі було цього дня особливо рідке, і чарівні пахощі якихось невідомих страв завдавали їй танталових мук[402]. Нарешті, Флагерті почав їй приносити одне за одним смачні, немов амброзія, страви, що їх самі боги визнали б чудовими.

Але в самому розпалі цього лукуловського бенкету Кеті раптом відіклала ножа й виделку. На серці їй стало тяжко, ніби воно налилося оловом, і на філе-міньйон капнула сльозинка. Підозра щодо зорі їхнього дому, які весь час не давали їй спокою, знов прокинулись в ній з великою силою. Вітати з таким захопленням, улещуванням і усмішками, як вітало містера Брунеллі це фешенебельне виборне товариство, можна було лише як якого-небудь з тих блискучих титулованих патриціїв з славним ім’ям і острахом перед комірним, до яких досвід примушував її ставитися обережно. І хоч Кеті прегарно розуміла, що він їй не пара, вона все ж з болем у серці почувала, що він їй щодень, то більше й більше подобається. І потім чого ж це він лишив її обідати саму?

Але тут він знов з’явився, тепер уже без піджака, з закатаними по самі лікті рукавами сніжнобілої сорочки, з білим ковпаком на чорних, як смола, кучерях.

“Тоніо! Тоніо!” — кричали одні. “Спагетті! Спагетті!” — кричали другі.

У “Тоніо” ніколи не дозволялося лакеям подавати спагетті, поки сам Тоніо не покуштує їх, не ухвалить соус і не додасть потрібної приправи, щоб страва була бездоганна.

Від столу до столу рухався Тоніо немов той принц, що вітає гостей у своєму палаці. Білі, оздоблені коштовностями руки манили його з усіх боків. Склянка вина з одним або другим, посмішка для всіх, влучне слівце для тих, хто захоче пожартувати, — далебі, і серед принців мало хто зміг би бути таким милим хазяїном. І який артист може бажати кращої оцінки своєї праці. Кеті не знала, що для нью-йоркського жителя найбільша честь — це потиснути руку кухаря, що готує спагетті або сподобитися поклону від старшого лакея з якого-небудь бродвейського ресторану.

Помалу публіка почала розходитися, і скоро лишилося тільки декілька парочок, що марнували час за молодим вином та старими анекдотами. Тоді містер Брунеллі підійшов до самотнього столика Кеті і присунув до неї стільця.

Кеті глянула на нього з мрійною посмішкою. Вона доїдала останню ложку малинового рулету з бургундським соусом.

— Ну, ви бачили? — сказав містер Брунеллі, прикладаючи руку до ключиці. — Я — Антоніо Брунеллі. Так, я — великий Тоніо. А ви й не підозрювали? Я люблю вас, Кеті, і ви повинні вийти за мене заміж. Правда ж, ви згодні? Назвіть мене Антоніо і скажіть, що ви будете моєю.

Голівка Кеті схилилась на плече того, хто був тепер вільний від підозріння в прийнятті лицарської гідности.

— Ах, Анді! — зітхнула вона. — Як це чудово! Звичайно, я вийду за вас. Чого ж ви досі не казали, що ви кухар. А я вже збиралася дати вам одкоша, думала, що ви теж будете з тих чужоземних графів.

Хто чим може[403] ^{Переклад М. Рябової}

Вайнінґ вийшов з клубу, проклинаючи його, — правда, без особливої люті. Від десятої до одинадцятої вранці він там страшенно пронудився. Керк із своїми риболовними історіями, Брукс із сигарами з Порто-Ріко, Моррісон з анекдотами про вдовичку, Герберн з своїм незмінним щастям у грі на більярді — все це знов повторилося без найменшої зміни. Але крім цих ранішніх прикростів була ще одна: міс Еллісон учора ввечері знов відмовила йому. Ця остання мала, правда, хронічний характер. От уже вп’яте, як міс Еллісон на його пропозицію зробити її місіс Вайніні прискає від сміху. Однак він вирішив знов просити її руки в середу ввечері.

Вайнінґ пройшов по Сорок Четвертій вулиці на Бродвей і поплив за водою, що змиває пісок золотих копалень Готгему. На ньому був ранішній ясносірий костюм, наймодніші шеврові черевики з тупими носами, простий з тонкої соломки капелюх, а сорочка — найніжнішого геліотропового відтінку. Краватка в нього була кольору неба в листопаді, сіро-блакитна, зав’язана з аристократичною недбалістю і в повній гармонії з останнім криком моди.

Тепер описувати дрібне причандалля чоловічого туалету значно трудніше, ніж писати історичний роман з часів Поля Джонза[404], або оголошувати ліки від сінної лихоманки.

Так от, хай буде вам відомо, що я описую Вайнінґове вбрання тільки через те, що це конче потрібно для дальшого ходу оповідання.

Цього ранку навіть Бродвей різав вухо Вайнінґові, і на декілька жахливих хвилин, як у сні, він здався йому тією ревучою, пекучою, кипучою, вонючою вулицею, яку він колись бачив у Марокко. Йому ввижалися зграї розлючених собак, жебраки, факіри, доглядачі рабів, оповиті серпанком жінки в екіпажах без коней, базари, залиті сліпучим сонцем, купи сміття на вулиці від зруйнованих храмів. Але тут якась леді встромила йому в бік кінчик свого парасоля і одразу перенесла його на Бродвей.

Хвилин через п’ять він опинився на розі, де скупчилось декілька мовчазних блідолицих людей. Вони стояли тут завжди, не рухаючись з місця цілими годинами, з низько опущеними по самі очі крисами брилів, граючись гострими лезами своїх складених ножів. Спекулянти з Вол-Стріту[405], їдучи додому в своїх екіпажах, люблять показувати на цих людей своїм приїжджим друзям, і пояснювати їм, що це досить відоме місце постою “непевних” людей. Між іншим, спекулянти з Вол-Стріту ніколи не користуються послугами їхніх гострих ножів.

Коли Вайнінґ проходив мимо цих людей, один з них виступив наперед і заговорив до нього. Вайнінґ страшенно зрадів. Він так прагнув чого-небудь надзвичайного, і те, що з ним заговорив цей чисто виголений бистроокий представник суспільного подиння, з низьким голосом і тілом атлета, заговорив з моторошною, але приязною усмішкою, мало для нього, втомленого умовностями свого оточення, всю принаду несподіваної пригоди.

— Вибачте, друже, — сказав незнайомець. — Чи не можете ви мені подарувати кілька хвилин? Мені треба побалакати з вами.

— Звичайно, можу, — відповів Вайнінґ, усміхаючись. — Але, може, ми підемо в яке-небудь спокійніше місце? Тут поблизу є кафе. Шрум дасть нам затишний куточок.

Шрум посадив їх під справжньою пальмою й поставив на стіл дві пляшки зельтерської води. Вайнінґ зробив декілька зауважень щодо приємних метеорологічних умов і таким чином приробив завіси до дверей, що вели в думки розмовника.

— Перш за все, — почав той з виглядом амбасадора, що вручає свої вірчі грамоти, — я хочу, щоб ви знали, що маєте діло з злочинцем. На заході мене знають як Равді Шикуна. А Равді Шикун — це кишеньковий злодій, гульвіса, боксер, фахівець на крадіжках з розломом, шулер... Як бачите, я веду діло начистоту... з вами. Моє прізвище Емерсон.

— К чорту Керка з його риболовними історіями,— радісно подумав Вайніні, шукаючи по кишенях візитівку. — Вимовляється Вайнінґ, — сказав він, протягуючи картку своєму співрозмовникові. — Я теж буду одвертай з вами. Знаєте, по-моєму, я теж добрячий шахрай, бо живу не на свої кошти, а на батькові. У клубі мене називають “до запитання”. За все своє життя я не працював і одного дня. І в мене не стає відваги навіть переїхати автомобілем курча. Як бачите, формуляр таки мізерний.

— Але є одна річ, яку ви робите чудово, — з захопленням сказав Емерсон, — ви вмієте носити вбрання. Я вас кілька разів зустрічав на Бродвеї. І треба сказати, що краще за вас одягненої людини я ніколи не бачив. От на мені, б’юсь об заклад хоч на золоту копальню, всякої всячини доларів на п’ятдесят більше ніж на вас, а зовсім не те. От про це я якраз і хочу порадитися з вами. Ніяк не доберу, в чім тут штука. От, гляньте на мене. Що тут не доладу?

— Ану встаньте, — сказав Вайнінґ.

Емерсон підвівся і почав повільно повертатися навколо себе. — Вас, що називається, “припорядили”,— заявив клубмен. Очевидно, якийсь бродвейський кравець, що виставляє свої костюми на вітринах, скористався з вашої недосвідченості. В усякому разі, Емерсоне, це дорогий костюм.

— Сто доларів, — відказав Емерсон.

— Ну, то двадцять з вас узяли зайвих, — сказав Вайнінґ. — Бо кроєм він відстав від моди на цілих шість місяців, на дюйм довший ніж треба, а краї в ньому ширші за теперішні аж на півдюйма. Капелюх на вас торішнього фасону, хоч видно це тільки з того, що криси на одну шістнадцяту дюйма вужчі, ніж носять тепер. А закотам на вашому комірі так далеко до моди, як від Лондона до Трої[406]. Прості золоті з ланцюжком запонки були б куди кращі за ваші розкішні перлові з діамантами. А ваші жовті ботики могли б звабити лише яку-небудь бруклінську вчительку під-час її двотижневого відпочинку на озері Ронконкома. Коли ви, сідаючи, непристойно підсмикнули штани, я мигцем побачив блакитні шовкові панчішки з вишитими рудими конваліями. У магазинах можна знайти простіші. Я не ображаю вас, Емерсоне?

— Шкварте далі, — з запалом вигукнув критикований. — Кажіть, що в мене ще не гаразд. Я почуваю, що є особливий спосіб носити все це причандалля, і хочу цього навчитися. Ви справжній денді і здорово на цьому розумієтесь. Ну, що тут у мене ще не так?

— Ваша краватка, — сказав Вайнінґ, — зав’язана надзвичайно акуратно.

— От спасибі, що похвалили, — з вдячністю промовив Емерсон. — Я, правда, витратив добрих півгодини, щоб...

— Щоб стати схожим на ляльку з вітрини на Бродвеї, — перебив його Вайнінґ.

— Ну, я тепер навіки ваш, — сказав Емерсон, сідаючи на своє місце. — Це дуже гарно з вашого боку, що ви взялися напутити мене. От я знав, що щось не так, а що саме, ніяк не міг би сказати. Очевидно, вміння носити костюм дається від народження.

— О, я гадаю, що мої предки, — сміючись відповів Вайнінґ, — збагнули цю премудрість ще років двісті тому, коли ходили від хати до хати, торгуючи вбранням. Мені казали, що вони саме з цього жили.

— А мої, — весело сказав Емерсон, — очевидно через те не могли набути гарного смаку, що ходили з візитою лише вночі. — Ну, от що, — сказав Вайніні, від нудьги якого не лишилось і сліду, — я поведу вас зараз до свого кравця, і він враз зітре з вас це жахливе тавро. Звичайно, якщо ви згодні на деякі витрати.

— Це скільки вгодно, — по-хлоп’ячому всміхаючись, сказав Емерсон. — Чого-чого, а грошей у мене досить. Вам я одверто можу сказати, що не був на другому кінці світу, коли одної безмісячної ночі зламано сейф Баттервільського Фармерського Національного Банку і взято звідти 16 000 доларів.

— А ви не боїтесь, — сказав Вайнінґ, — що я зараз покличу полісмена і здам йому вас?

— От скажіть мені краще, — спокійно промовив Емерсон, — чому я не забрав цього.

І він поклав на стіл записну книжку і фамільний столітній годинник Вайнінґа.

— Слухайте, друже, — сказав Вайнінґ, що аж знетямився від захоплення, — ви коли-небудь чули Керкову історію про шестифунтового струга і старого рибалку?

— Здається, ні, — сказав Емерсон і додав із ввічливості, — цікаво було б послухати.

— О, ні, ви її ніколи не почуєте, — сказав Вайнінґ. — Я її чув тисячу разів і саме через це не стану розказувати вам. Я тільки подумав, оскільки з вами цікавіше, ніж у клубі. Ну, ходімо до мого кравця.

— Ну, джентльмени, — говорив Вайнінґ днів через п’ять своїм приятелям, стоячи в клубі біля вікна і не впускаючи в кімнату свіжого повітря, — сьогодні ввечері з нами буде обідати один мій приятель з Заходу.

— Питатиме нас, чи не чули ми новини з Денверу? — спитав один з членів клубу, соваючись у кріслі.

— Буде розказувати про новий двадцятитрьохповерховий масонський храм у Квінсі? — спитав другий, упускаючи пенсне. — Може, буде оповідати нам, як у Міссісіпі ловлять рибу на бузівки замість принади? — ущипливо спитав Керк.

— Заспокойтеся, — сказав Вайнінґ. — Ні на які дрібні пороки він не нездужає. Він грабіжник, злодій, що розламує сейфи, і мій великий приятель.

— Ох, цей Вайнінґ, — говорили клубмени. — Він не може і слова сказати, щоб не подотепувати.

О восьмій увечері, коли сіли обідати, праворуч від Вайнінґа сів спокійний, гладенько виголений, елегантний, приємний молодий чоловік. І коли присутні, що нічого крім міських вулиць не бачили, говорили про хмарочоси, про маленького царя з далекої країни, що сидить на льодовому троні, про дрібну рибу з поганеньких річечок, цей широкоплечий, рослий, бездоганно вдягнений чоловік з поставою імператора брав участь у їхньому базіканні ліліпутів лише порухом вій.

Але от він заговорив сам і сильними яскравими штрихами намалював їм чудесну панораму Заходу. Він накопичував на стіл снігові гори, від яких хололи гарячі забуті страви; одним порухом руки він обернув клуб в увінчане соснами міжгір’я, лакеїв — у страшних розлючених міліціонерів, а слухачів — у вкритих кров’ю втікачів, що, роздираючи руки, видряпуються по закривавлених скелях. Він лише торкався стола і всі, спинивши подих, бачили кратери згаслих вулканів, і в усіх пересихало в роті і тріскались губи, коли він оповідав про край, де немає ні води, ні їжі. Машинально проштрикуючи виделкой скатерку, він, так само просто, як Гомер[407]у своїх піснях, розкривав перед своїми слухачами новий для них світ, як розкривають новий світ дітям, розказуючи їм казку про “Країну за дзеркалом”[408]. Досить було одному з його слухачів згадати про занадто міцний чай, поданий на “afternoon”[409] на Медісон-авеню, як він зараз же починав оповідати про спустошення, які роблять червоношкірі по приграничних містах, про лицарів аркану, про банди розбійників — і нудьги як не було.

Одним помахом своєї білої, без перснів, руки, він прогнав Мельпомену[410] і поставив на її місце перед очима клубменів Діану[411] й Амарілліс[412].

Перед ними розстилалися савани. Вітер, що вільно гуляв на тисячомильному просторі серед зарослів шалфею та мескіту, своєю піснею заглушав уривчасті звуки міста. Він оповідав їм про табори, про ранчо — ці острови серед моря запашних квітів прерії, про прогулянки верхи тихої ночі на такому летючому коні, що за нього сам Аполон віддав би всіх своїх, на яких він їздить удень. Він подав їм цілу велику епопею життя худоби і горбів, яких ще не торкнулася нечиста рука людини-каменяра.

Його слова для цих горожан були телескопом, в якому вони бачили Яніставн, а називали “Захід”.

Емерсон зачарував їх.

Другого ранку о десятій Емерсон і Вайнінг зійшлися, як умовлено, в кафе на Сорок Другій вулиці.

Емерсон збирався того самого дня виїхати на Захід. На ньому був темний шевіотовий костюм, в який, здавалось, задрапував його старогрецький кравець, що перегнав моду на декілька тисяч років.

— Містере Вайнінґу, — сказав він з ясною веселою усмішкою шахрая, якому фортунить, — якщо коли-небудь вам потрібна буде моя поміч, я зроблю все, що тільки можу. Ви — золото, а не людина, і якщо я коли-небудь зможу віддячити вам за все, що ви для мене зробили, можете битися об заклад навіть на своє життя, що віддячу.

— Як звали того ковбоя, що ловив дикого коня за морду і гриву, а потім уже надівав уздечку?

— Бейте, — відказав Емерсон.

— Списибі, а мені здавалося — Єте, — сказав Вайнінґ. — А ви все про костюми, я вже забув про це.

— Я вже давно шукав собі напутника в цьому ділі, — сказав Емерсон, — і от ви якраз справжній товар і без мита.

— Що таке варений омар проти грудинки, повішеної на вітку зеленої верби і спеченої на вугіллі,— сказав Вайнінг. — Так ви кажете, що на вірьовці в тридцять футів завдовшки кінь не може витягти з мокрої землі в прерії десятидюймового стовпчика? Ну, що ж, друже, коли вам так треба їхати, то всього найкращого.

О першій годині Вайнінґ, як це було умовлено, сидів з міс Еллісон за сніданком.

Цілісіньку годину він без упинку торохтів про ранчо, коней, каньйони, циклони, про згін худоби, про скелясті гори, про копчену грудинку з бобами. Вона дивилася на нього повними подиву й жаху очима.

— Я збирався був знов просити сьогодні вашої руки, — весело сказав він нарешті. — Але не буду. Я вам з цим досить уже набрид. Знаєте, в мого татуся є ранчо в Колорадо. Ну, що його тут робити? Так тільки байдики бити. От там — справжнє життя. Я думаю туди виїхати у вівторок.

— Ні, ви не поїдете, — сказала міс Еллісон.

— Як так? — спитав — Вайнінґ.

— Я хочу сказати... не поїдете самі, — сказала міс Еллісон і пустила сльозу на салат.

— Бетті! — вигукнув Вайнінґ. — Що ви цим хочете сказати?

— Що я... теж поїду з вами, — через силу вимовила міс Еллісон. Вайнінґ наповнив чарки аполінарисом.

— За здоров’я Равді Шикуна! — оголосив він таємничий тост.

— Я не знаю його, — сказала міс Еллісон, — але якщо він ваш друг, Джиммі, я теж п’ю за нього.

Пам’ятка[413] ^{Переклад М. Рябової}

Міс Ліннет д’Арманд повернулася спиною до Бродвею. Тим самим вона лише додержувалась заповіді “око за око, зуб за зуб”[414], бо Бродвей не раз так само ставився до неї. Правда, дуже строго додержувати її вона не могла, бо, бувши експримадонною трупи “Вихор”, залежала від нього геть усіма сторонами, він же від неї — ніякою.

Отже міс Ліннет д’Арманд повернула свого стільця спинкою до вікна, з якого було видно Бродвей, і сіла вчасно заштопати п’ятку чорної шовкової панчохи. Шум, рев і ярке світло Бродвею під її вікном не вабили її; вона прагнула лише задушного повітря театральної вбиральні на цій чарівній вулиці і реву глядачів, що збираються в її примхливих кварталах. Але прагнення прагненням, а панчохи теж не слід занедбувати. Шовк так швидко зношується, але ж знов — що, крім шовку, можна носити?

Готель “Талія”[415] дивиться на Бродвей, як Маратон[416] на море. Він стоїть, немов похмурий стрімчак над виром, якраз там, де зустрічаються течії двох найжвавіших вулиць. Закінчивши свої мандри, сюди стікаються з усіх боків актори і акторки, щоб розпустити шнурівку в корсеті і струсити пил з панчішок. А навколо всі поблизькі вулиці аж кишать театрами, театральними посередницькими конторами, агентствами, студіями і тими омарними палацами, до яких веде тернистий шлях актора.

Коли ви проходите по коридорах темної й задхлої “Талії”, ви почуваєте себе не то на величезному ковчезі, не то на кораблі, що от-от попливе, полетить або покотиться на колесах. У цьому будинку вчувається щось тривожне, якесь чекання, непевність, навіть якісь лихі передчуття і страх. Коридори його — лабіринт. Без провідника ви блукаєте в них, немов загублена душа.

Завернувши за перший кращий ріг, ви можете наскочити на пеньюар, можете зустріти стривоженого трагіка в купальному халаті, що розгублено блукає по коридорах, шукаючи славлених ванних кімнат. Із сотень кімнат доноситься дзижчання голосів, уривки старих і нових пісень, роблений сміх компанії акторів.

Літо. Трупи розпущено і актори відпочивають у своєму улюбленому караван-сараї, обсідаючи тимчасом антрепренерів, щоб дістати ангажемент на наступний сезон.

У цю годину денну роботу — обтоптування порогів театральних агентств — закінчено. Повз вас, коли ви, очманілий, бродите по вкритих мохом коридорах “Талії”, проносяться у розвійних шатах чутні видіння гурій[417] з імлистими зорями-очима, шелестячи шовком і оживляючи похмурі сумні коридори ароматом frangipanni[418]. На дверях молоді комедіанти з рухливими борлаками ведуть серйозні розмови про Буса[419]. Звідкись доносяться пахощі шинки, кучерявої капусти і дзвін тарілок.

Невиразний гомін у “Талії” через пристойні, нешкідливі для здоров’я, інтервали оживляється стриманим паканням пивних корків. Життя в цьому веселому готелі тече легко, з певними розділовими знаками, причому улюблений знак там кома, насередник дивляться з-під лоба, а крапка зовсім не визнається.

Кімната міс д’Арманд була дуже маленька. Гойдалка могла поміститися між туалетним столиком і вмивальником, тільки якщо поставити її вздовж стіни. На столику, крім звичайних дрібничок, були всякі сувеніри, що їх зібрала екс-примадонна під час гастрольних подорожей, і фотографій найближчих друзів по сцені.

Штопаючи панчоху, вона двічі чи тричі скинула оком на одну з цих фотографій, по-дружньому всміхаючись.

— Цікаво знати, де зараз Лі? — промовила вона стиха.

Якби вам коли-небудь припала честь поглянути на цю фотографію, що тішилася такою виключною увагою, вам би на перший погляд здалося, що ви бачите підхоплену бурею білу повну квітку. Але царство флори не має нічого спільного з цим вихором білих пелюсток.

Ви б просто побачили прозору, легку коротеньку спідничку міс Розалі Рей у той момент, коли вона робить своє дивовижне запаморочливе сальто-мортале в оповитій вістарією гойдалці просто над головами глядачів. Ви б побачили точно відданий фотографічним апаратом захватний момент, коли вона сильним, граціозним рухом ноги кидає в повітря жовту шовкову підв’язку, яка щовечора злітала з її вправної ніжки й падала вниз до зачарованих глядачів.

На цій самій фотографії ви б побачили також і їх, цих, одягнених у чорне, заступників веселих театрів, побачили б сотню рук, простягнутих у повітря в надії спинити літ чарівного сувеніра.

Завдяки цьому номерові, міс Розалі Рей протягом двох років була забезпечена на сорок тижнів у кожному найвигіднішими гастролями. За свої дванадцять хвилин вона і співала, і танцювала, і імітувала двох або трьох акторів, що по суті завжди імітують самих себе, і балансувала драбиною і пір’яним віничком; але коли спускалася уквітчана гойдалка і міс Розалі, всміхаючись, вскакувала на неї, виблискуючи золотистою обручкою на нозі на видному місці, звідки вона повинна була скоро зслизнути, пронестись метеором у повітрі й стати жаданою нагородою глядачів, усі (а може й не всі) підводились, як один, і тим самим забезпечували міс Рей той успіх, що робив її ім’я таким улюбленим по театральних посередницьких конторах.

Наприкінці другого року міс Рей раптом заявила своїй улюбленій товаришці, міс д’Арманд, що вона хоче перебути літо в глухому селі на північному березі Лонґ-Айленда і що та її більше не побачить.

Через сімнадцять хвилин після того як міс Ліннет д’Арманд висловила бажання знати, де тепер її давня приятелька, у двері гримно постукали.

Можете не сумніватися, це була Розалі Рей. На зроблене пронизливим голосом запрошення ввійти, вона влетіла в кімнату й кинула на підлогу важкий ручний чемодан. Слово честі, це була Розалі, у широкому, запорошеному в дорозі, пальті неавтомобільного покрою, під темним вуалем з розвіяними в ярд завдовжки кінцями, в сірій сукні для гуляння, у жовтих черевиках.

Вона скинула вуаль і капелюх. Її досить гарненьке личко було зараз розчервоніле, стурбоване чимсь незвичайним, а блиск великих живих очей затьмарив смуток. Густе темно-каштанове волосся було наспіх закручене, і з-під шпильок та гребінців вибивались непокірливі хвилясті пасма та маленькі локончики.

Зустріч двох приятельок пройшла без усяких вокальних, гімнастичних доторкальних і питально-відповідальних виявлень почуттів, якими неодмінно обмінюються їхні сестри не з професії — дами з високого товариства. Короткий потиск, уривчастий поцілунок, і вони знов — друзі. Привітання мандрівників-акторів на перехрестях їхніх доріг нагадують короткі привітання солдатів або подорожніх при випадковій зустрічі на чужині.

— Я найняла кімнату на два поверхи вище від твоєї, — сказала Розалі,— але перше вирішила зайти до тебе. Я не знала, що ти тут, мені тільки що сказали.

— Я тут з квітня, — відповіла Ліннет, — збираюся їхати з трупою “Фатальна спадщина”. Вирушаємо на тім тижні. А я думала, що в тебе з сценою усе скінчено, Лі. Ну, розказуй, як живеш.

Розалі вмостилась у зручній позі на скрині з гардеробом міс д’Арманд і притулилася головою до виклеєної шпалерами стіни. Все залежить від звички — бурлачки-примадонни вміють пристосуватися до всяких умов і скрізь почувати себе, як у глибокому фотелі.

— Я хочу тобі щось розказати, Лін, — сказала вона, і на її юному личку з’явився чудно-глузливий і разом безжурно-покірний вираз. — Завтра я знов рушу по старій бродвейській стежці і почну протирати стільці по наших посередницьких конторах. Якби хто-небудь за останні три місяці, та навіть сьогодні о четвертій, сказав мені, що я знов почую, “Залиште ваше прізвище і адресу” від цих йолопів, я б розсміялася йому в обличчя. Позич мені хустку, Лін. Брр! Ці Лонґ-Айлендські потяги — щось жахливе. У мене на обличчі стільки сажі, що я сміливо могла б грати зараз “Топсі”, не треба й корку. До речі, про корки: в тебе є що-небудь випити, Лін? Міс д’Арманд відчинила дверцята вмивальника і дістала звідти пляшку.

— Ось майже ціла пінта Менгеттену. У склянці в мене стоять гвоздики, але...

— Давай сюди пляшку. Можеш лишити склянку для гостей. Спасибі. Оце діло! Раджу й тобі. Це я вперше п’ю за три місяці.

— Так от, Лін, я кинула сцену наприкінці минулого сезону. Кинула тому, що набридло таке життя. А головне через те, що мені просто душу верне від наших мужчин, від того сорту мужчин, з якими доводиться мати діло нам, акторкам. Ти сама знаєш, що це таке, це — вічна боротьба по всьому фронту, починаючи з антрепренера, що запрошує тебе випробувати його новий автомобіль, і кінчаючи розклеювачем афіш, що насмілюється називати тебе просто по імені.

А найгірші — це ті, що приходять до тебе після вистави, ці закулісні завсідники і антрепренерові друзі, що везуть тебе вечеряти, зваблюють своїми діамантами і пропонують познайомити з усякими Денами, Девами і Чарлями. Це тварини, і я їх ненавиджу.

Знаєш, Лін, жаліти треба таких дівчат, як ми з тобою, дівчат з хорошої порядної родини, що мріяли чесним шляхом прокласти собі дорогу в житті, здобути ім’я, але нічого цього не досягли. От скрізь бачиш стільки співчуття до хористок, що заробляють п’ятнадцять доларів на тиждень. Дурниці! Найстрашніше їхнє горе можна зразу вилікувати порцією омара.

От кого справді треба пожаліти, так це акторок, що заробляють від тридцяти до сорока п’яти доларів на тиждень — примадон поганеньких театрів. Така знає, що кращого не досягне, і все ж цілими роками ходить у ярмі, сподіваючись якоїсь щасливої нагоди, що ніколи не приходить.

А в яких йолопських виставах доводиться брати участь. Знаменитий номер у “Хорі Тачок”, коли друга акторка тягає тебе за ноги по кону, — благородна драма проти тих ідіотських штук, що мені доводилося виробляти у тридцятицентових театрах.

Але що я найбільше ненавиджу, так це мужчин, мужчин, що говорять тобі всяку нісенітницю і підморгують через стіл, стараючись купити тебе, відповідно до того, яку призначать тобі ціну, за склянку вюрцбургера або шампанського. А мужчини-глядачі, що плескають, виють, ричать, штовхають один одного, викривлюються, жеруть тебе очима, неначе зграя диких звірів! Повилуплюють на тебе очі, ладні проковтнути, попадись тільки їм у лапи. О, як я їх ненавиджу!

Однак я оце говорю, говорю, а ще нічого не розказала тобі, Лін.

Призбирала я двісті доларів і з першими літніми днями кинула сцену. Потім рушила до Лонґ-Айленду і розшукала там пречудове маленьке сільце.

Зветься це сільце Саундпорт і стоїть біля самої води. Я хотіла перебути там літо, підучитись трохи декламації і, як пощастить, відкрити студію. Найняла я кімнату на самому березі в одної вдови, що винаймала пару кімнат, щоб не самій жити. У неї був ще один комірник, священик, на ймення Артур Ляйль.

Так, ти вгадала, Лін, він і є герой. Я тобі все це розповім за хвилину, це драма в одному акті.

Як тільки я побачила його, Лін, я зразу ж почула, що пропала, він переміг мене з перших слів. Він був такий не схожий на мужчин з театральної зали. Він був високий, стрункий, і я ніколи не чула коли він входив, я просто почувала. Лице в нього було як у лицаря, як у одного з лицарів Круглого Столу[420], а голос немов віолончель, коли грає соло. А манери!..

Знаєш, Лін, якщо взяти Джона Дру в його найкращій салоновій сцені і порівняти з Артуром, то Джона слід було б заарештувати за непристойну поведінку.

Ну, не буду вдаватися в подробиці. Одне слово, не пройшло й місяця, як ми були заручені. Він служив за проповідника в маленькій методистській церкві, і ми мріяли про маленький церковний будинок з курми і пасікою. Артур усе говорив мені про небесне, а я більше думала про курей та бджіл.

Я не сказала йому, що була акторкою. Я надто ненавиджу театр і все, що з ним зв’язане; я скінчила з ним назавжди і не вважала за потрібне торкатися цієї справи. Я почувала себе гарною чесною дівчиною, і мені не було в чім перед ним каятися. От хіба що тільки в декламації, це єдине, що могло бути в мене на сумлінні.

О, Лін, яка я була щаслива! Я співала в місцевому хорі, відвідувала “Товариство швачок”, декламувала “Анні Лорі”, знаєш ту, що з присвистом, і не жартуй, “майже як професійна акторка”, як писали в щотижневій сільській газеті. Ми з Артуром каталися в човні, гуляли в лісі, ніжно пригорнувшись одне до одного, і це манісіньке сільце здавалось мені найкращим місцем у світі. Я б з радістю прожила там усе життя, якби не...

Але одного ранку старій місіс Герлі захотілося поплескати. Ми сиділи на ґанку, я їй помагала нанизувати боби, вона почала викладати мені всякі плітки, як це завжди роблять квартирні хазяйки. Для неї, як і для мене, містер Ляйль був святий. Вона почала перебирати його чесноти і вартості і закінчила тим, що розказала мені, що Артур мав нещодавно якусь надзвичайно романтичну любовну історію, що закінчилась нещасливо. Подробиць вона не знала, але, на її думку, він був сильно захоплений. Він худів і марнів, заявила вона, і в нього є якась пам’ятка від цієї леді, — він ховає її в скриньці з рожевого дерева, а скриньку цю держить під замком у шухляді в писемному бюрку.

Декілька разів, сказала вона, я бачила, як він сидів вечорами сумний і замислений над цією скринькою, але зараз же замикав її, як тільки хто-небудь входив до нього.

Ну, ти ж розумієш, що я, не довго думаючи, взяла його за руку, звела з п’єдестала і дещо шепнула на вухо.

Того самого дня, коли ми повільно пливли в човні край берега поміж водяними лілеями, я сказала йому:

— Артуре, ти ніколи мені не говорив, що любив іншу. Але про це сказала мені місіс Герлі. Я терпіти не можу, коли мужчина бреше і тому одразу дала йому зрозуміти, що знаю все.

— Коли тебе тут не було, — сказав він, дивлячись мені просто в очі, — я, правда, сильно був захопився. Раз ти вже знаєш, я буду з тобою одвертий.

— Я слухаю, — сказала я.

— Моя люба Ідо! — почав Артур. Я звичайно жила в Саундпорті під своїм справжнім ім’ям, а не сценічним. — Ця любов була цілком платонічна. Хоч ця жінка збудила в мені найсильніші почуття і здавалась мені ідеалом, я ніколи з нею не бачився і ні разу не розмовляв. Це була ідеальна любов. Моя любов до тебе теж не менш ідеальна, але це щось інше. Сподіваюся, що це не змінить наших відносин?

— Вона була гарна? — спитала я.

— Вона була дуже вродлива, — відповів Артур.

— Ти її часто бачив? — спитала я.

— Разів дванадцять, — сказав він.

— Завжди на відстані? — спитала я.

— Завжди на чималій відстані, — відповів він.

— І ти любив її? — спитала я.

— Вона здавалась мені ідеалом краси і грації, і такою ж довершеною здавалась мені її душа, — сказав Артур.

— А ця пам’ятка, що ти держиш під замком і мариш часом над нею, це що, сувенір від неї?

— Так, я бережу це на пам’ять від неї.

— Вона тобі його прислала?

— Він потрапив до мене від неї, — сказав він.

— Стороною? — спитала я.

— Так, ніби як стороною, і однак, скоріше, безпосередньо, — відповів він.

— А чому ти з нею не зустрічався? — спитала я. — Хіба була велика різниця в вашому суспільному становищі?

— Її було значно вище, — сказав Артур. — Ну, Ідо, оце і все моє минуле. Ти ж не станеш ревнувати мене до неї?

— Ревнувати? — сказала я. — Що ти таке кажеш, диваче! Та тепер я тебе в десять разів більше любитиму й шануватиму.

І це я, Лін, правду говорила. Така ідеальна любов була щось нове для мене і вона здалася мені найкращим, що є в світі. Тільки подумати, що мужчина любить жінку, з якою ні разу не говорив, і відданий образові, який намалювали йому уява і серце. Ах, це здавалося мені таким великим. Усі мужчини, яких я знала, приходили до мене з діамантами, винами і пропозиціями підвищити платню, а їхні ідеали... О, краще не говорити про це.

Так, це ще більше піднесло Артура в моїх очах. Я не могла ревнувати його до того далекого божества, якому він поклонявся, бо він повинен був скоро стати моїм. І я теж стала дивитися на нього як на святого, як стара леді Герлі. Сьогодні десь о четвертій до Артура прийшов якийсь чоловік і покликав його до одного хворого з його парафіян. Леді Герлі мирно спочивала на канапі, і я була сама.

Проходячи мимо Артурового кабінету, я зазирнула туди і побачила, що в шухляді писемного бюрка висить зв’язка ключів, яку він, очевидно, там забув. Усі ми не кращі за жінок “Синьої Бороди”[421], — як ти гадаєш, Лін? Отже я вирішила подивитися на пам’ятку, яку він так старанно ховав. Не те, щоб мені важливо було знати, що там таке, а так, просто з цікавості.

Коли я висувала шухляду, я гадала, що там можуть бути дві речі. Або засушена троянда, яку вона кинула йому з балкона, або вирізаний з якого-небудь журналу портрет її, раз вона належала до високого світу.

Я висунула шухляду і побачила там скриньку з рожевого дерева, приблизно як для комірників завбільшки. У зв’язці ключів я розшукала маленький, що підходив, відімкнула і підняла кришку.

І тільки я глянула на цю пам’ятку, так зараз же пішла до себе і спакувала чемодан. Кинула декілька речей у торбину, нашвидку причесала волосся, наділа капелюх і розбудила стару леді, давши їй доброго стусана. Ради Артура я ввесь час аж переривалася, щоб говорити правильно і ввічливо, і майже відучилася від усіх своїх звичок, але тут усе пішло з димом.

— Годі вам хропти, — сказала я, — сідайте й слухайте. Святий дух кудись пішов, а я зараз від’їжджаю і хочу віддати вам ваші вісім доларів. По чемодан пришлю посильного.

Я протягнула їй гроші.

— Ох, Боже мій, міс Кросбі! — сказала вона. — Що таке сталося? А я ж думала, ви з усього тут задоволені. Ох, Боже мій, дівчат так важко зрозуміти, завжди вони показуються не такі, як ти думала.

— Так, чорт забери, маєте рацію. Про деяких це можна сказати. Але ви ніяк не можете сказати цього про мужчин. Коли ви знаєте одного, ви знаєте всіх. Це розв’язує проблему людства.

Потім я сіла на потяг, що відходить о четвертій тридцять вісім, і так і сипить сажою, і ось я тут.

— Але ж ти, Лін, так і не сказала, що було в тій скриньці,— нетерпляче спитала міс д’Арманд.

— Одна з тих жовтих шовкових підв’язок, що я скидала з ноги в публіку підчас свого номера з гойдалкою. Що, Лін, там лишилося що-небудь у пляшці?

Нещасливий трест[423] ^{Переклад Н. Дубровської}

— Трест взагалі є, власне, найслабше місце, — сказав Джеф Пітере.

— Ця увага, — сказав я, — звучить так само незрозуміло, як би, наприклад, сказати: “А як полісмен?”

— Не те, — мовив Джеф. — Нема нічого спільного між трестом та полісменом. Вона означає, що трест схожий на яйце, проте і не схожий. Коли хочеш розбити яйце, то починаєш зверху. А єдиний спосіб зруйнувати трест, — це заходитися з середини. Крім того, сидіти на яйці треба аж поки щось не вилупиться. Так, сер, кожен трест мав у своєму лоні насіння власної руїни, так мов той півень, що кукурікає по негрських кладовищах, або республіканець, що сам себе оповіщає кандидатом на губернатора Техаса”.

Я жартома спитав Джефа, чи не доводилось йому, бува, в своєму переораному, рябому, перістому та картатому житті, керувати підприємством, до якого можна було б прикласти слово “трест”. На диво мені, він признавався, що було й таке десь у глушині.

— Колись... — мовив він. — Але ніколи печатка Нью-Джерсі не прикрашала патенту такої солідної й безпечної справи — такого правного висмоктування грошви.

Все було на нашому боці — вітер, вода, міліція, сила й чиста монополія на продукт, громадянству конче потрібний. В цілому світі не знайшлось би жодного тростожера, що викрив би хоч найменшу похибку в нашому плані. Та що! Навіть Рокфелерова гасова спекуляційка була проти нього дріб’язковою крамничкою. Проте, ми сіли на слизьке.

— Мабуть, сплила якась непередбачена конкуренція, — озвався я. — Ні, сер, було воно саме так, як я кажу. Ми самі собі підвезли воза. Це був випадок самознищення. Тут розколина була в середині самого замаху.

Ви пригадуєте, я розповідав вам, що ми з Енді Текером були кілька років компаньйонами. Цей хлопець був найталановитіший вигадник усіляких стратегічних штук, якого я де-небудь бачив, Примітивши долара в чужій кишені, він уважав за особисту образу, коли не міг привласнити його якимсь способом. Енді був освічена людина, а якже! До того ж він мав силу корисних відомостей. Він здобув великого досвіду з книжок і годинами міг балакати на всяку тему, про різні ідеї чи просто так, до розмови. Йому прищеплено було всякої спеціальності. Він читав лекції про Палестину з безліччю світляних малюнків, а на них показував з’їзд кравців у Атлантік-Сіті. Він залив Конектікуту підробленим деревним спиртом, дистильованим за допомогою мускатного горіха.

Однієї весни ми з Енді перелетіли до Мексики. Під час мандрівки, пригадую, один філадельфійський капіталіст сплатив нам дві тисячі п’ятсот доларів — половину паїв за срібляні копальні в Чігуагу. Що вже й копальні були хороші! Двісті чи триста тисяч доларів коштувала друга частина паїв... Я часто потім цікавився, кому належали копальні.

Вертаючись до Сполучених Штатів, ми з Енді зійшли в маленькому місті в Техасі на березі Ріо-Гранде. Звалось воно Пташиним Містом, але пташок там не було. Мешканців у ньому налічувалося близько двох тисяч душ, переважно чоловіків. Мені здавалось, що за головним засобом їхнього існування було шахрайство. Хто був фактор, а хто картяр, дехто менджував кіньми й сила людей пачкарювала.

Ми з Енді розташувались в готелі, збудованому на зразок чи то альтани, чи то книжкової шафи. Того дня, як ми там влаштувались, пішов дощ. Як то кажуть, мабуть, Юпітер-Водяник десь поодкручував чопи на Амфібієвій горі[424].

Так ото було собі три ресторації в Пташиному Місті, але ж ні Енді, ні я горілки не пили. Проте ми бачили, як протягом дня й половини ночі місцевий люд трикутною процесією пересувався від однієї корчомки до другої. Здавалось, кожен тямив, що робити з своїм гаманцем.

Третього дня по обіді передощилось на часинку, отже, ми з Енді проходились на край міста, щоб помилуватись на сльоту. Пташине Місто збудовано було між Ріо-Гранде та великим глибоким рівчаком, що колись був її річищем. Берег поміж потоком та старим річищем порозсідався й осувався на наших очах, бо води прибуло після дощу. Енді довго дивився на нього. Розум у цього хлопця ніколи не спав. І от тоді він подав мені раптовий план, що спав йому на думку. Одне слово, тут таки й організували ми трест. Далі повернулись до міста й пустили свою думку в широкий світ.

Зразу ми попростували до найбільшої ресторації Пташиного Міста, що мала назву “Синя Гадюка”, і купили її. Це нам коштувало тисячу двісті доларів. Тоді ненароком, мов від дощу, заскочили до фортеці “Мексиканського Джо” й купили її за п’ятсот доларів. Остання ж легко пішла за чотириста.

Другого ранку, прокинувшись, застало себе Пташине Місто на острові. Річка прорвалась аж до свого старого каналу й будівлі було оточено бурхливими потоками. А дощ іще не перейшов, і з північного заходу сунулись важкі хмари. Вони обіцяли одну з періодичних злив на цілих два тижні. Та найгірше ще тільки мало статись.

Пташине Місто пурхнуло з свого гнізда, струсило своє пір’ячко й почимчикувало на вранішню прогулянку. Гульк! Фортецю “Мексиканського Джо” замкнено, так само й другу коштовну “рятівничу станцію". Тоді, звичайно, здивована громада, жадібно гукаючи, звернула — вліво чолом! — до “Синьої Гадюки".

Та що ж вона там знайшла?

З одного боку за шинквасом сидів Джеф Пітере — директор тресту, й по шестикульному револьверу лежало біля нього обіруч. Він був напоготові — чи решту давати, чи одсіч. Було ще й троє слуг. А на стіні наліплено десятифутовий напис, що оголошував: “Кожна склянка по долару”.

Енді сидів при касі в чистенькому синьому костюмі, з обмальованою золотом сигарою й пильнував, як товпились юрби. Тут був і міський голова з двома депутатами ради порядку, одержавши дозвіл від тресту випивати за так грошей[425].

Гаразд, сер. Рівно по десятьох хвилинах Пташине Місто зміркувало, що воно в клітці. Отож, ми чекали сутички; проте жодної не було. Громада побачила, що ми її спіймали. Найближча залізниця була за тридцять миль, а поки річку можна буде перебрести, треба було чекати принаймні два тижні. От вони й почали підходити любенько та й заходились кидати долари на шинквас, і зрештою ці звуки злились у якусь ніби ксилофонову гармонію.

Було з півтори тисячі дорослих людей у Пташиному Місті, що вже вийшли з скромних звичаїв юнацтва; і більшість з них потребувала від трьох до двадцяти склянок на день, щоб упорядкувати своє життя. А “Синя Гадюка” була одиноким куточком, де вони могли вбити муху, аж поки спаде вода.

Діло було оброблено прегарно й разом просто, як це буває в усякій справді мудрій махінації.

Близько десятої години срібні долари почали падати на шинквас повільніше й видзвонювали вже темп маршів замість джиги[426]... Але визирнувши з вікна, я побачив з сотню або й зо дві наших клієнтів, що вишикувались лавою біля ощадної каси. Тоді я зрозумів, що вони добувають звідти гроші, які трест висмокче до останку.

Однак о полудні, звичайної обідньої пори, всі розійшлись по домівках. Ми порадили слугам скористуватись перервою й теж пообідати. Тоді ми з Енді полічили, що вторгували. Ми набрали тисячу триста доларів. Виходило, що коли Пташине Місто побуде на острові тільки два тижні, то наш трест зможе влаштувати інтернат при Чіказькому університеті на цілий факультет, ще й подарувати кожному бідному, але порядному техасцю цілу ферму, з умовою, однак, що кожен сам подбає про землю.

Енді був захоплений нашим успіхом і дуже пишався, бо зародки цього плану з’явились у його власній голові. Він зліз із сейфа й засмалив найбільшу сигару, яка тільки була.

— Джефе, — мовив він, я певен, що ніде в світі ви не знайдете здирців із ширшими ідеями щодо поневолення пролетаріату, як фірма трьох, в особі “Пітерса, Сатани й Текера”. Ми певною рукою дали велетенського стусана дрібному споживачеві у печінкову апоплектичну яму. Хіба ні?

Енді налив собі чарку найкращої горілки і дав їй раду. Це він уперше зроду випив, як мені було відомо.

— На знак жертви богам! — мовив він.

А тоді, згадавши так поганських богів, він випив другу за наш успіх. Далі почав виголошувати славу торгівлі та промисловості, почавши з Північно-Тихоокеанської залізниці й закінчивши меншими коліями, ніби читав з шкільного підручника; він згадав, до речі, й виробництво маргаринового масла й Вугляну Федерацію.

— Це дуже чемно, Енді, — сказав я, — пити за здоров’я наших братів-монополістів, але ж не перебирайте міри! Ви добре знаєте, що найпочесніші та найненависніші з наших глитаїв годуються тільки слабеньким чаєм та собачими коржиками.

Енді пішов тим часом до комірчини й повернувся звідти вбраний у найкращу свою одежу. У погляді його з’явилась якась згубна щирість, щось шляхетно-бунтарське — і воно мені не до вподоби було. Я придивлявся до нього: на яку він після віски ступить! Є два моменти, коли ніяк не можна вгадати, що станеться потім. Перший, коли чоловік перехилить чарку вперше, а другий, коли жінка вип’є останню.

Менше як за годину Енді зовсім скрутило. Так подивитись, то він був дуже звичайний і зберігав рівновагу, але в середині він був зовсім непевний і напханий всілякими несподіванками.

— Джефе, — сказав він, — чи вам відомо, що я кратер, живий кратер?

— Ця гіпотеза сама собою очевидна, — відмовив я. — Я — кратер вулкана, — казав він далі. — Я увесь палаю й розсідаюсь від якоїсь навали слів і речень, що повинні якось виявитись. Я почуваю, як у мені знімаються мільйони синонімів і частин промов, і я мушу до когось промовляти. Горілка, — признався Енді, — раз у раз пориває мене до красномовства.

— Нема гірше, — зазначив я.

— Мої найдавніші спогади показують, що спирт раз у раз стимулював мої почуття до декламації та красномовства. На другій виборчій кампанії, — провадив Енді, — мені дали три склянки джину, і я промовляв на дві години довше, ніж сам президент у питанні про срібло. Зрештою, вони переконали мене взятися до золота.

— Коли вже вам так треба здихатись своєї словесної навали, — мовив я, — то чому б вам не піти на берег і не сказати промову там? Здається, був колись такий старий бовкало, звався Картаген, чи що, так він ходив морським берегом і там вивантажував свої премудрі промови[427].

— Ні, — відмовив Енді, — я мушу мати аудиторію. Я повинен негайно з’єднатися з аудиторією, Джеф, я повинен втихомирити цю промовну повінь. Бо інакше вона може затамуватися в мені самому, і я набрякну, як золотокутня збірка творів місіс Еднсворт[428].

— А до якої ж саме теми стосуватимуться ваші теореми й докази? На що саме ви бажаєте виявити свою проречистість? — спитав я.

— Байдуже, — відмовив Енді. — Я берусь однаково широко й різноманітно до всякої теми. Я можу обговорити питання про російську імміграцію, про поезію Джона В. Кітса[429], про тариф, або кабільську літературу, чи про дренажі. Говоритиму так, що моя аудиторія плакатиме, ридатиме, лементуватиме й сходитиме слізьми.

— Гаразд, Енді, — сказав я, — коли вже вам так конче треба збутись цієї словесної атаки, спробуйте піти до міста й оберіть собі на те якогось терплячого громадянина. А я з хлопцями догляну справи. Люди швидко впораються з обідом; а після солоної свинини та бобів чоловікові, ой, пити хочеться! До півночі, мабуть, більше як півтори тисячі заробимо.

От Енді й пішов із “Синьої Гадюки”, і я бачив, як він спинив на вулиці людину й забалакав до неї. Далі-далі вже зібрався навколо нього гурточок так із півдесятка душ. Трошки згодом я побачив, як він вимахував руками й промовляв до чималої вже юрби на перехресті. Коли він рушив, всі посунули за ним слідком, а він усе промовляв. Він повів їх на головну вулицю Пташиного Міста, дорогою багато людей приставало до походу. Це нагадало мені стару байку, що я читав у книзі про зачаровану сопілку Пітера, що своїми піснями виманив із міста всіх дітей[430].

Настала перша година, потім друга, проминула й третя на міському годиннику; і ані лялечки не з’являлось перехилити чарку. Вулиці спорожніли, хіба качки переходили часом та жінки йшли до крамниць. Вже тільки мжичило.

Один самотній громадянин, проходивши повз, спішився біля “Синьої Гадюки”, щоб обшкребти заболочені чоботи.

— Сусіде, — сказав я, — що сталось? Сьогодні вранці тут несамовито товкся веселий люд, а тепер місто здається такою руїною, ніби той Тир чи Сифон[431], де самі ящірки бігають по стінах.

— Ціле місто, — відказала заболочена людина, — зібралось у вовняній коморі й слухає, як виголошує промови ваш спільник. Там такий мудрагель! А словами сипле, аж захлинається, про різні там справи та висновки.

— Гаразд, сподіваюсь, він швидко покине це, sine qua non[432] — сказав я, — бо тут торгівля стоїть.

Жодного клієнта не було того вечора. О шостій годині двоє мексиканців привезли до хати Енді, що лежав наохляп на віслюку. Ми поклали його в постіль, бо він і досі бурмотів та борсався руками й ногами.

Тоді я замкнув касу й вийшов подивитись, що сталося. Я зустрів людину, що оповіла мені про все.

— Енді так блискуче промовляв, аж дві години, як ніколи не чули в Техасі, або взагалі ще десь у світі, — казала людина.

— Про що ж він промовляв? — спитав я.

— Про шкоду від горілки, — відповів той. — І коли він скінчив, то всі чоловіки Пташиного Міста підписали постанову і рісочки не брати в рот.

Індіанський лікар[433] ^{Переклад Н. Дубровської}

Джеф Пітере потрапляв у стільки пригод, здобуваючи гроші, скільки є порад на вариво з рису в Чарльстоні штат Південна Кароліна.

Найбільше люблю я його оповідання про молоді роки, коли він на вуличних перехрестях продавав мазі та ліки проти кашлю, жив око в око з простим людом, а з долею навкулачки бився за свій останній шеляг.

Чкурнув я колись до Рибальської Гори, в Арканзасі, — оповідав він, — убравшись в оленячі шкури та мокасини, з довгим волоссям на голові та тридцятикаратним діамантом на пальці. Я його одержав від одного актора в Тексарконі. І от тільки не знаю, що він у біса зробив з тим чепеликом[434], що я проміняв йому.

Я був доктор Воф-Ху, знаменитий індіанський лікар. Тоді-то були в мене однісінькі ліки, а саме — Живуща Гіркота. Добуто їх було із цілющих рослин та зілля, що їх випадково знайшла Та-Ква-Ла (це була вродлива жінка голови племені Чок-То), збиравши бур’ян на присмаку до страви з вареного собаки.

Мені не дуже пощастило в останньому місті; отже, було в мене всього п’ять доларів. Я пішов до аптекаря в Рибальській Горі й він дав мені півдюжини восьмиунцевих пляшок та затичок. Етикетки на мішанину я приніс із собою з останньої стоянки.

Життя знов почало мені здаватися прегарним, коли я повернувся до готелю: в моїй кімнаті вода з-під крана бігла справно, й пляшки з Живущою Гіркотою вишиковувалися на столі десяток за десятком.

Гадаєте, шахрайство? Ні, сер. Там було на два долари настоянки з хинної кори та на десять центів анілінового чорнила, в тих ліках. По кількох роках я навідувався туди і люди знов питали їх у мене.

Я найняв того ж вечора візка й заходився продавати ліки на головній вулиці міста. Рибальська Гора була місцем вогким та малярійним. Отже, тут саме до речі була мішанина гіпотетичних, серцево-легеневих, протизолотушних мікстур, такий я визначив діагноз; Есенція моя пішла, наче горілка в ярмарок. Я вже продав два десятки пляшок по п’ятдесят центів за кожну, коли це почув, що хтось смикає мене за полу. Я зрозумів, що то за знак; отож, скочивши додолу, я тицьнув п’ятидоларового папірця просто до рук чоловіка з німецькою срібною зіркою на рукаві.

— Констебль, — сказав я, — який прекрасний вечір.

— Чи маєте ви дозвіл від міської управи продавати цей напій, що ви величаєте урочисто ліками?

— Ні, не маю, — відказав я. — Я й не знав, що у вас управа є. Якщо мені пощастить завтра її знайти, то я візьму дозвіл, коли це так потрібно.

— Я мушу вашу комерцію перепинити тим часом, — промовив констебль.

Я пошабашував та й вернувся до готелю. Тут я розповів господареві про цю подію.

— О, марна надія, щоб тут пішло у вас гаразд, — озивався він. — Єдиний тут лікар, Госкінс, — зять міського голови, і вони ніколи не дозволять шептунові практикувати в місті.

— Хіба ж я лікарюю, — відмовив я, — в мене є державний дозвіл на роздрібну торгівлю, але я вже візьму й тутешній дозвіл, коли це так треба.

Другого ранку я пішов до канцелярії голови, але там мені сказано, що він ще не приходив. Ніхто не знав, коли він прийде. Отже, доктор Вофху, знов похнюпившись, засів у готелю, запалив найкращу сигару та й став чекати.

Коли це панич у синій краватці сів і на стілець поруч мене й спитав, котра година.

— Пів на одинадцяту, — відказав я, — а ви Енді Текер! Я бачив, як ви працюєте. Це ж ви розсилали в Південних Штатах пакет: “Комбінація Великого Купідона”? Дивіться, там була заручна каблучка з чилійським діамантом, шлюбний перстень, машинка м’яти картоплю, пляшка втихомирного сиропу ще й портрет Дороті Вернон[435]. Все за п’ятдесят центів.

Енді було дуже приємно почути, що я його пам’ятав. Він був прегарний вуличний працівник: та навіть більше — він шанував свою професію й задовольнявся трьомастами відсотками зиску. Його засипали запросинами торгувати недозволеними ліками та насінням, але він ніколи не збочував із своєї стежки.

Мені потрібний був товариш. Отак ми з Енді й умовились об’єднатись. Я розповів йому про становище в Рибальський Горі і про те, як погано стоять фінансові справи через оте родичання влади з “рициною”. Енді оце саме приїхав ранковим потягом. У нього самого свистіло в кишені й він сподівався нашкребти трохи доларів у місті, оповістивши загальну підписку на збудування крейсера на фабриці “Евріка”. Ми вийшли з хати, сіли на ґанку й обміркували справу.

Уранці другого дня об одинадцятій годині, коли я сидів самотою, ввійшов до готелю якийсь дядько Том[436]і допитувався лікаря, щоб той прибув до судді Бенкса, що тяжко занедужав. Цей суддя й був міським головою.

— Я не лікар, — відповів я. — Чому ви не підете по справжнього лікаря?

— Пане, — відказав він, — доктор Госкіпс поїхав на село до якихось хворих за двадцять миль. Він єдиний лікар на все місто, а маса[437] Бонкс дуже зле себе почувають. Вони послали мене по вас, будь ласка, щоб ви прийшли.

— Як ближній до ближнього, — сказав я, — то піду й огляну його.

По цій мові я застромив у кишеню пляшку Живущої Гіркоти й подався нагору до головного палацу. Це був найкращий будинок у місті з мезоніном і двома залізними псами на подвір’ї.

Цей голова Бенкс лежав на ліжку, закутаний по самі вуса. З середини в нього виходило щось ніби гуркіт, та такий, що в самому Сан-Франциско народ, мабуть, подався рятуватись до парків.

Молодий парубок стояв біля постелі й подавав йому склянку води.

— Докторе, — мовив голова, — я страшенно нездужаю. Я от-от помру. Чи не можете ви якось порятувати мене?

— Пане голово, — відповів я, — я ж не регулярний і не дипломований учень S. Q. Zapius’а[438]. — Я ніколи не був на медичних курсах, — сказав я. — Я так прийшов, по-братерському подивитись, чи не можу я стати в пригоді.

— Я вам дуже дякую, — сказав він. — Докторе Воф-Чу, оце мій небіж, містер Бідл. Він пробував втихомирити мою хворобу, та без жодних наслідків. Ой, люди добрі! Ой-ой-ой! — завів він.

Я кивнув головою до містера Бідла, сів біля постелі й помацав голову хворого.

— Дайте мені оглянути вашу печінку... то-пак язика, хотів я сказати, — додав я.

Тоді він вивернув свої повіки й підкотив очі.

— Відколи це ви занедужали? — спитав я.

— Мене вхопило — ой, ой!— цієї ночі, — сказав голова. — Змайструєте що-небудь проти цього, як вам здається?

— Містере Фідле, — звернувся я до панича, — чи не хочете ви відхилити трохи завіску на вікні?

— Бідле! — зауважив він мені. — Чи не з’їли б ви трохи шинки з яйцями, дядю Джеме, як ви почуваєте?

— Пане голово, — сказав я, приклавши вухо до правої його лопатки й наслухаючи, — ви схопили тяжке перезапалення правої клавікордової дужки.

— Милосердний Боже! — заголосив він. — Чи не можете ви натерти її чимсь, чи вправити її, чи щось там таке?

Я взявся за шапку та й поступив до дверей.

— Ви ж не підете, докторе? — залементував голова. — Невже ви підете звідси й покинете мене на смерть із цих... перенадсаднин акордової... ніжки, чи може це бути?

— Докторе Ху-Ха, — подав голос містер Бідл, — звичайна людяність забороняє тікати від ближнього у лихій біді.

— Докторе Воф-Ху, коли ви подужаєте вимовити, — відзначив я. Тоді я повернувся до ліжка й відкинув своє довге волосся.

— Пане голово, — сказав я, — одна вам лишається надія. Від ліків вам не полегшає. Але є інша сила, дужча за зілля, хоч і в зіллі її досить, — мовив я.

— А що ж воно таке? — спитав він.

— Наукові демонстрації, — відповів я, — тріумф розуму над сальсапарілою. Віра в те, що немає ніякого болю ані хороб, крім тих, що походять від нашої недуги. Визнайте свою кволість. Демонструйте!

— Про яку це інферналію ви кажете, докторе? — спитав голова. — Чи ви, бува, не соціаліст?

— Я кажу про велику доктрину психічного фінансування — про світлосяйну школу впливу на віддалі, підсвідоме лікування облуди й менінгіту, про цей предивний хатній спорт, відомий під назвою особистого магнетизму.

— Чи не можете ви його вжити, докторе? — запитав голова. — Я сам із Єдиних Синедріонів і виявлених протоплазмів Внутрішньої Кафедри, — мовив я. — Криві знов балакають, а сліпі штовхаються, коли я роблю над ними паси. Я — медіум, і колоратурний гіпнотезер і спіртуозний контролер. Тільки через мене на останньому сеансі в Ен-Арборі покійний голова Спілки Виробництва Оцту та Гіркої міг повертатись на землю та заходити в розмову з своєю сестрою Джон. Ви бачите, що я продаю на вулицях ліки для бідних. Я не прикладаю до них особистого магнетизму. Я не кидаю його між порох, бо вони не надбали собі навіть пороху.

— Може, ви прикладете його до мене? — спитав голова.

— Слухайте, — відмовив я, — всюди, де я не бував, у мене була, сила сутичок з медичними товариствами. Проте я не лікарюю. Однак, щоб урятувати вам життя, я вживу фізичних засобів, коли ви згодитесь не чіплятись до мене за дозвіл на торгівлю.

— Звичайно, згоджуюсь, — сказав він, — тепер беріться до роботи, докторе, бо біль почався знов.

— Мій гонорар складе двісті п’ятдесят доларів, з гарантією, що ви одужаєте за другим разом, — підкреслив я.

— Чудово, — згодився голова. — Я заплачу їх. Гадаю, що моє життя варте таких грошей.

Я сів край ліжка й утопив погляд просто йому в очі.

— Тепер, — сказав я, — виганяйте ваші думки про хоробу. Ви здорові. У вас немає ні серця, ні дужки, ні лопатки, ні мозку, ані чого іншого. Ви не почуваєте ніякого болю. Ви знаєте, що ви помилились. Тепер ви почуваєте, що той біль, якого у вас і не було — попустив, правда?

— Мені таки трохи полегшало, докторе, — сказав голова, — щоб я пропав, коли ні! Тепер побрешіть ще трохи, про той опух з лівого боку, що в мене немає, і я гадаю, мене можна буде підперти й подати мені трохи ковбасок з гречаним пиріжком.

Я зробив кілька магічних рухів руками.

— Тепер, — мовив я, — запалення минулось. Права частина периферії піддалась. Вас знемагає сон. Ваші очі не можуть довше дивитись. Тим часом хворобу приголомшено. Тепер ви заснули.

Голова поволі заплющив очі й заходився хропти.

— Ви спостерігаєте, містер Тідл, — звернувся я до молодого хлопця, — дива сучасної науки.

— Біллі, — відказав він. — Коли ж ви остаточно вигоїте мого дядю, докторе Пу-Пу?

— Воф-Ху, — зауважив я. — Я прийду знов завтра об одинадцятій годині. Коли він прокинеться, дайте йому вісім крапель скипидару і три фунти біфштексу. Бувайте здорові.

На другий день уранці я знов прийшов вчасно.

— Ну, — містер Бідл, — мовив я, коли він відчинив двері до спальні, — як ся має ваш дядько сьогодні?

— Здається, йому багато краще, — сказав містер Бідл.

Обличчя й колір обличчя були у голови як у найздоровішої людини. Я походив коло його вдруге, і він сповістив, що хвороба покинула його остаточно.

— Тепер, — сказав я, — вам слід би полежати ще з день або зо два й ви одужаєте цілком. То щастя, що я нагодився до Рибальської Гори, пане голово, — провадив я, — бо всі засоби корнукопеї, яких уживають лікарі зі звичайною освітою, не могли б вас урятувати. А тепер, коли помилка ваша пішла за водою, а хвороба виявилась облудою, згадаймо про щось веселіше, а саме про гонорар у двісті п’ятдесят доларів. Тільки, будь ласка, ніяких чеків, я гидую підписувати своє ім’я на чеках, як з лиця, так і з вивороту.

— Я тут наготував гроші, — відповів голова, вийнявши гаманець з-під подушки.

Він відлічив п’ять п’ятдесятдоларових купюр і затримав їх у руці.

— Подайте розписку, — звелів він Бідлеві.

Я підписав папірця, й голова віддав мені гроші. Обережно поклав я їх у свою бокову кишеню.

— А тепер робіть своє діло, пане урядовцю, — мовив голова, оскирившись, як зовсім не подобає хворій людині.

Містер Бідл поклав руку мені на плече.

— Вас заарештовано, докторе Воф-Ху, а інакше Пітере, — проголосив він, — за лікування без дозволу, що забороняється державним правом.

— А ви хто такий? — спитав я.

— Це я вам скажу, хто він такий, — обізвався голова, сівши на ліжку. — Він шпигун, що служить у Державному Медичному Товаристві. Він за вами стежив у п’ятьох графствах. А вчора він до мене звернувся й ми виробили план, щоб вас залучити. Гадаю, що вже ви ніколи не лікарюватимете більше у наших краях, містер Факір. Як ви казали, на що я нездужаю, докторе?

Голова зареготався.

— Щось складне, але в усякім разі це було не пом’ягшання мозку, сподіваюсь.

— Шпигун, — вилаявсь я.

— Він самий, — ствердив Бідл. — Мені треба буде здати вас шерифові.

— Побачимо, як ви це зробите, — сказав я, тоді згріб Бідла за пельку й мало не викинув у вікно. Та він висмикнув револьвера й заткнув його мені під бороду, отож я й утішився. Далі він надів мені на руки кайданки й вийняв гроші з моєї кишені.

— Свідчу, — сказав він, — що це ті самі купюри, які ми з вами позначили, містере Бенкс. Я здам їх шерифові, коли ми дістанемось до його канцелярії, а він пришле вам на них розписку. Їх буде показано, як доказ злочину.

— Гаразд, містере Бідл, — мовив голова. — Ну, а тепер, докторе Воф-Ху, — правив він своєї. — Чому ж ви не демонструєте? Хіба ви не можете вжити свого магнетизму та всякими штуками скинути пута?

— Рушаймо, сер, — обізвався я згорда до Бідла, — я згоджуюсь цілком на ваші плани.

Тоді я озирнувся на старого Бенкса й брязкнув своїми кайданами.

— Пане голово, — промовив я, — незабаром прийде час, коли ви повірите, що особистий магнетизм є великим досягненням і, будьте певні, що в цьому випадку він досягне своєї мети.

Звичайно, так і сталось.

Коли ми наблизились до воріт, я сказав:

— Тепер ми можемо стрінути людей, Енді, гадаю, чи не краще їх скинути та...

Та? Ну, розуміється, це був Енді Текер. Це був його план. І саме цим способом ми здобули грошей, щоб розпочати спільну комерцію.

Сільська розвага[439] ^{Переклад Н. Дубровської}

Спомини з Джефа Пітерса треба витягати.

Коли його попросити розказати яку пригоду, він запевняє, що життя його було таке позбавлене всяких подій, немов найдовша Тролопова повість[440]. Проте, коли його розворушити, то він і розженеться. Отож, я в потік його думок і закидав вудки з різними принадами, аж поки щось не наклюнеться.

— Я спостерігав, — казав, наприклад, я, — що фермери з західного краю, дарма що заможні стали, раз у раз уганяють за своїми колишніми демократичними божками.

— Все бігає о своїй порі, — відповів Джеф, — уганяють фермери, паруються буркуни, скрипить клен-дерево та разливається річка. Я дещо на фермерах знаюсь. А раз натрапив на такого, що, здавалося, відбув уже свою пору. Однак Енді Текер довів мені, що я помилився.

— Кожен фермер є вічне немовля, — казав Енді. — Це людина, що протискується до передніх лав крізь усякі перешкоди. Він кісточка й хрусточка нашої країни, і я не знаю, щоб ми робили, коли б його не було.

Одного ранку ми з Енді прокинулись, маючи шістдесят вісім центів у кишені. Прокинулись у жовтому, сосновому готелі, у самому куточку Південної Індіани, в країні найсмачніших гречаних пиріжків.

Як ми тут скочили з поїзда минулої ночі, не можу вам розповісти; але він промчав проз містечко так швидко, що те, що здалось нам ресторацією з вагонного вікна, виявилось нашим. Це був складний пейзаж, що містив у собі аптеку та водокачку, дві цілком окремі установи.

Чому ми сплигнули на першій-ліпшій станції, — це стосується до пригоди з маленьким золотим годинником та купою аляскинських діамантів, що ми не потрапили збути напередодні за Кентукійським кордоном.

Прокинувшись, я почув, що співають півні і що тхне ніби випарами азотово-соляної кислоти; а ще почув, що щось важке упало додолу коло нас та хтось вилаявся.

— А, ну, Енді, веселіш, — обізвався я. — Ми на селі. Оце саме хтось кинув об землю золотим виливком. Ходімо й візьмемо те, що сам фермер дасть нам у руки; а тоді — смик! — та й гайда.

Фермери завсіди були для мене ніби запасний капітал. Коли мені бувало скрутно, фермери раз у раз мене рятували своїм гаманцем. Взагалі фермери не були для нас спокусливою здобиччю, бо ми з Енді були високого ґатунку спеціалісти, але ж часом ми їх уважали за річ корисну.

Коли ми зійшли вниз, то побачили, що потрапили до найпрекраснішої фермерської округи, яка тільки десь була. Милі за дві від нас стояв на пагорбку великий білий будинок у гайочку. Круг нього широко розполонилось агрокультурне збіговисько полів, токів, пасовиськ та флігелів.

— Чий це будинок? — спитали ми господаря.

— Ці, — відказав він, — оселя, лісові, земельні та садові дільниці належать фермерові Езрі Пленкетові, найпоступовішому з наших громадян.

Після снідання у нас з Енді лишилось вісім центів, ми заходились кидати жеребок на долю сільського багатиря.

— Нехай я піду сам, — сказав я. — Нас двоє проти одного фермера — це занадто.

— Згода, — мовив Енді, я люблю додержувати спортивних умов, навіть коли доводиться облуплювати гречкосіїв. А яку вибрали ви принаду, щоб зловити цю особу, Езра?

— О, — відповів я, — перше, що трапить під руку з валізи. Мабуть, візьму кілька квитків на одержання нового прибуткового податку; рецепт, як робити конюшинний мед з сиру та яблучних лушпайок; а ще намисто з перлів, що знайшли ми у вагоні, та кишеньковий золотий виливок, та ще...

— Цього буде досить, — сказав Енді. — На щось з цього запасу Езра піде. І чуєте, Джефе, щоб цей прехороший телепень заплатив вам гарненькими, чистими, новими папірцями. Це ганьба для нашого міністерства хліборобства, внутрішніх справ і законів про гігієну, які папірці нам часом дають ці фермери! Мені доводилось одержувати від них такі пакунки, мов то була в’язка мікробів, що втікла з Червоного Хреста.

Отож я пішов до стайні та найняв бричку за “спасибі”. Розігнався я до Пленкетової ферми та й став. Там сидів чоловік на сходах. Він був одягнений у білий фланелевий костюм, із діамантом на пальці, мав спортивну шапочку та рожеву краватку...

— Це якийсь літній гість, — кажу сам до себе.

— Я бажав би бачити фермера Езра Пленкета, — сказав я до нього.

— Ви його бачите, — відповів він. — Що там у вас на думці?

Я не міг мовити й слова. Стояв тихо й промовляв до себе вщипливі слова з веселої пісеньки “Людина з мотикою”. Коли я подивився на цього фермера, то дрібні винаходи, що лежали в моїй кишені для вбирання в шори міднолобих хлопців, здались мені безнадійними. Такими безнадійними, як спроби пограбувати М’ясний Трест з підробленою рушницею.

— Ну, — обізвався він, дивлячись мені просто в очі, — кажіть. Я бачу, що ваша ліва кишеня геть випнулась від сили всякого добра. А ну, лише витягайте зразу золотий виливок. Мене вже більше цікавлять виливки, ніж шахрайські двомісячні векселі та байки про срібні копальні.

Я відчув, наче дурість шпигнула мені в мозок і поплутала мої ідеї й міркування: проте, я витяг свій золотий виливок і розгорнув хусточку.

— Один долар вісімдесят центів, — вирік фермер. Він зважив його на руці. — По руках?

— Олова в ньому та й то більше, ніж на ці гроші, — відмовив я згорда і поклав виливок у кишеню.

— Згоджуюсь, — відповів він. — А я був надумався взяти його до колекції, що оце збираю. Минулого тижня я придбав “п’ятитисячний” виливок за два долари й десять центів.

Саме тієї хвилини в хаті задзвонив телефон.

— Зайдіть, лишень, до хати, парубче, — звернувся він до мене, — погляньте на мої світлиці. Часом тут почуваєш себе самотньо. Я гадаю, що це мене викликає Нью-Йорк.

Ми увійшли. Кімната була наче в Бродвейського маклера: високі бюрка з ясного дуба, два телефони, канапки та фотелі, обтягнені іспанською шкурою, олійні малюнки у позолочених рамках по футові принаймні завдовжки, а в куточку телеграф вистукував свіжі новини.

— Алло, алло! — відгукнувся цей чудний фермер. — Це Реджент театр? Атож, це Пленкет з Бур’янового Центру. Лишіть чотири місця в оркестрі на п’ятницю ввечері, ті мої звичайні. От-от-от! До п’ятниці — прощавайте.

— Я їжджу до Нью-Йорка щодва тижні, — сказав фермер, повісивши трубку. Чекаю вісімнадцятигодинного експресу в індіанополісі, протягом десяти годин лечу стрілою вночі залізницею і повертаюсь додому по сорока вісьми годинах... ще встигаю глянути, як курчата сідають на сідало. О, первісний лицаре, люди печерного віку потроху вбиваються в колодочки, навіть відвідують річні зібрання різних асоціацій. Як вам здається, парубче?

— Здається, я примічаю, — відповів я, — якусь мовби зміну в аграрних традиціях, що на них я покладав своє довір’я.

— Певна річ, голубчику, — відповів він. — Все на світі вдосконалюється...

Знов телефон урвав його мову.

— Алло, алло! — озвався він. — О, це Перкіж з Малинової Луки! Я ж вам сказав, що вісімсот доларів це забагато за такого коня. Ви його привели сюди? Гаразд. Покажіть його сюди. Ану, одійдіть від апарату. Тепер пустіть його риссю по колу... Швидче! Так, я все чую. Так само — ще швидче... Оце так. Тепер ведіть його до телефону. Щільніше. Підсуньте ближче його ніздрі. От-от! Тепер стривайте. Ні. Мені не потрібний цей кінь. Що? Ні, ні за яку ціну. Він засікається, а до того ще й дихавичний. Прощавайте.

— Ну, голубчику? Ви людина з давно минулих часів. Тепер і дурень надумає щось краще, ніж накривати мокрим рядном якогось оспалого фермера. Тепер огляньтесь і подивіться, який у нас живий зв’язок зі щоденними подіями.

Він показав мені на столі машинку з двома навушниками, схожими на монети, вроблені в дерево. Я їх нап’яв і почав дослухати. Жіночий голос читав перелік убитих, про всякі нещасливі випадки та інші політичні пригоди.

— Те, що ви чуєте, — сказав фермер, — це підсумок щоденних новин з Нью-Йоркських, Чиказьких, Сент-Луїських та Сан-Франциських газет. Їх подають до нашого сільського інформаційного Бюра й звідти свіженькими переказують передплатникам. На цьому столі ви бачите головні газети та тижневики цілої Америки. А так само спеціяльно дослані відбитки з майбутніх чисел місячників.

Я взяв один аркуш і побачив сам, що на ньому стояло: “Спеціяльні попередні коректури. У липні 19... року місячник “Вік” подасть...” і таке інше.

Тоді фермер подзвонив комусь, — може, управителеві своєму, чи що, — і наказав йому продати череду з п’ятнадцятьох джерсейських баранів по шістсот доларів за голову, ще засіяти пшеницею дев’ятсот акрів поля і ще приставити на станцію у молочний вагон двісті бідонів молока поверх норми. Тоді він запалив найкращу сигару, вийняв пляшку зеленого шартрезу[441], далі пішов подивитись на телеграфну стрічку.

— Акції Консолідованого Газового Товариства піднеслись на два пункти, — сказав він. — О, дуже добре.

— А мідяні акції вас не цікавлять? — спитав я.

— Завертай голоблі, — гукнув він, замахнувшись, — а то я нацькую собаками. Я ж казав уже вам — не гайте дурно часу. Трохи згодом він сказав:

— Голубчику, коли це вас не образить, то я сказав би, що ваша присутність починає задовольняти мене через край.

Ось мені треба написати розвідку про “Химеру Комунізму” для одного місячника, крім того, взяти участь у зібранні Товариства Расових Перегонів. Звичайно, тепер ви добре зрозуміли, що вам ніколи не здобути моєї прихильносте до своїх порад, хоч які вони там.

Що ж, сер, я не міг надумати нічого іншого, як завернути й піти до свого візка. Коняка повернула й привезла мене назад до готелю. Я взяв її на припону й пішов до Енді. В його кімнаті я розповів йому все про фермера, слово по слові; я сидів і щипав настільник, мов людина, позбавлена здібності міркувати.

— Я цього не розумію, — промовив я й заспівав журливу й недотепну пісеньку, щоб сховати своє приниження.

Що до Енді, то він довго міряв кімнату сюди й туди, а сам кусав лівий кінчик вуса. Так він раз у раз робив, коли щось обмірковував.

— Джефе, — сказав він врешті-решт, — я вірю тому, що ви оповіли про це “начищене” мурло. Але це мене не переконує. Мені здається просто неймовірним, що він міг справді втратити вже всі риси ідилічного тюхтія. Ну, а тепер скажіть, ви ж ніколи не вважали мене за людину з спеціальними релігійними нахилами, чи правда, Джефе? — спитав Енді. — Розуміється, ні,— заспокоїв його я і додав, щоб не образити його почуття. — Проте мені доводилось не раз спостерігати членів церкви, що в них ці самі нахили теж не так дуже виявлялись, щоб полишати сліди на білій хусточці... Коли б їх нею, наприклад, потерти.

— Я завсіди глибоко студіював природу та її недосяжні твори, — казав Енді, — і я вірю в призначені шляхи Провидіння. Фермерів утворено з певною метою, ця мета є постачати засоби до життя таким людям, як ви та я. Інакше для чого ж нам дано мозок? Я вірю, що манна, якою Ізраїль сорок років живився в пустелі[442], була тільки фігуративна назва замість фермерів. І вони зберігають це своє значіння до сьогоднішнього дня. А тепер я хочу перевірити мою теорію: коли ти фермер, то будеш використаний, — не вважаючи ні на яку оправу, ні на яке дороге різьблення, що дає фальшована цивілізація.

— Ви вскочите так само, як і я. Цей скинув з себе пута вівчарні. Він обгородився всіма перевагами електрики, виховання, літератури й освіти.

— Я спробую, — мовив Енді, — є такі Права Природи, що їх не переможе навіть Сільська Неплатна Почта.

Енді забарився трохи в убиральні, а тоді вийшов звідти в картатому костюмі, — брунатна й жовта карта завбільшки, як ваша долоня. А камізелька на ньому була червона в синій горошок, на голові високий шовковий циліндер. До того я примітив, що він умочив свої безбарвні вуса у якесь, ніби синє, чорнило.

— Великий Барнум[443]! — скрикнув я. — Та ви ж чисто як клоун при цирковому артисті.

— Атож, — відповів Енді. — Чи візок ще тут? Почекайте мене, поки я вернусь. Я не забарюсь.

По двох годинах Енді ввійшов до хати й поклав на столі купу грошей.

— Вісімсот шістдесят доларів, — оповістив він.— Ось я вам розповім. Він був удома. Роздивившись на мене, він заходився з мене глузувати. Я не сказав і слова, тільки вийняв шкаралущі з волоського горіха й почав качати по столі маленьку кульку. Свиснувши разів кілька, я вдався до відомої старої формули.

— Ворушіться, джентльмени, — казав я, — і дивіться на маленьку кульку. За розглядини грошей не беру. Ось вона тут, ось її нема. Вгадайте, де маленька пустунка? Спритні руки дурять око.

Глянув я з-під брови на фермера. Бачу, піт йому проступив на чолі. Він звівся й зачинив двері, що на ґанок, а сам почав дужче мене пильнувати. Нарешті промовив:

— Об заклад на двадцять доларів, що вгадаю, під якою шкаралущею зараз кулька.

— Після цього нема вже чого нового додавати, — провадив Енді. — В нього було в хаті всього вісімсот шістдесят доларів. Коли я йшов додому, він проводив мене аж до воріт. Сльози йому в очах стояли, коли він стискав мені руку.

— Голубе, — казав він, — дякую вам за одиноку справжню приємність, що я зазнав раз за багато років. Це нагадало мені щасливі минулі дні, коли я був тільки фермером, а не агрокультурником. Нехай вас Бог благословить.

Тут Джеф Пітере замовк, і я зрозумів, що його оповіданню кінець.

— То ви гадаєте... — почав я.

— Авжеж, — обізвався Джеф, — щось на зразок того. Ви ведете фермерів до поступу й до саморозваги політикою. А життя фермерове самотнє... Проте, треба сказати, що простий фермер в шкаралупки не гратиме.

Кафедра філантроматематики[444] ^{Переклад Н. Дубровської}

— Я бачу, що справа освіти одержала царський дарунок — більше, як п’ятдесят мільйонів доларів, — промовив я.

Я переглядав окремі повідомлення у вечірніх газетах, а Джеф Пітере тим часом колупав у своїй терновій люльці уламком цвяха.

— Отут і варто було б, — відказав Джеф, — заснувати нову кафедру, щоб вивчати філантроматематику.

— Може це натяк? — спитав я.

— Авжеж, — обізвався Джеф, — я вам ніколи не оповідав про той час, коли ми з Енді Текером були філантропами, правда? Це було вісім років тому в Арізоні. Ми з Енді були подались до Джіла-гір парокінним візком шукати срібла. Ми надибали срібні копальні й продали їх партіями в Техасі за двадцять п’ять тисяч доларів. У банку нам сплатили цей чек срібними грішми — по тисячі доларів у мішку. Ми наладнували ці мішки на наш візок і попростували на схід. Тільки проїхавши зо сто миль, ми трохи стямились. Двадцять п’ять тисяч доларів — воно бренить не так уже й пишно, коли читати, наприклад, річні звіти Пенсільванської залізниці, або слухати, як актор оповідає про свою платню. Але інша річ, коли ви маєте змогу пхнути мішок закаблуком і почути, як брязчать у ньому монети: тоді здається, що ви потрапили в банк о дванадцятій годині дня.

На третій день ми дістались до чистенького містечка, кращого з усіх, які природа або людина коли створили.

Воно стояло при взгір’ї й прикращене було деревами та квітками, а населене двома тисячами мешканців, щирих та тюхтіюватих. Здається, містечко звалось Флоресвілем, і природа не закаляла його ні залізницями, ні мухами, ні східніми туристами.

Ми з Енді поклали свої гроші на ім’я Петерса й Токера до ощадної каси й найняли кімнату в готелі “Небесний Пейзаж”. По вечері ми вийшли на гору, сиділи й палили цигарки. Тоді мені вдарила в голову думка про філантропію. Я гадаю, що кожному босякові вона спадає певної пори.

Коли людина обшахровує народ, то дійшовши певної норми, вона починає бентежитись. Їй кортить повернути добрим людям деяку частину. І коли допильнувати старанно та уважно, куди вона скеровує свою благодійність, то виявиться, що вона силується повернути гроші тим, від кого їх одержано. Сказати б, до певної міри гідростатичне явище[445]; наприклад, А склав свої мільйони, продаючи гас бідним студентам, що ночами вчаться політичної економії та методів регуляції трестів. Отож, до університетів та коледжів вертаються його совісні долари.

Або ось Б назбирав свої гроші з простого робітника, що працює руками своїми та начинням. Як йому повернути частину цих загарбаних фондів назад у його кишеню?

— Ага, — каже тоді Б, — я це зроблю під назвою Освіти. Я обшахрав робочу людину, — мовить він сам собі, — але старе прислів’я каже: милосердя покриває тисячі гріхів.

І от він кладе вісімдесят мільйонів доларів на бібліотеки і хлопчики, що носять робітникам обідати на роботу, одержують таким способом свою пайку милостині.

Так от, як я сказав, мавши таку купу грошей, почав і я нездужати на філантропію. Це було вперше, що ми з Енді загребли таку силу грошей, але загальмували й замислились про те, як ми їх здобули.

— Енді, — мовив я, — ми збагатіли — не так уже щоб над міру; однак, як до прикладу, то такі самі багаті, як от би Крези[446]. Я почуваю, що мене бере охота зробити якусь ласку для людства.

— Я думав про це саме, Джеф, — відповів він. — Ми довго дурили людей всякими способами та всілякими хитрощами — продавали самогорючі целулоїдні комірці, закидали Георгію[447] ґудзиками на честь вигаданого кандидата в президенти Хока Сміта. Я з охотою взявся б до філантропії, тільки без того, щоб бити у цимбали Армії рятунку[448] чи навчати святого письма за системою Бертільона[449].

— Ну, то що ж ми закладемо? — спитав Енді. — Хіба влаштуймо дармовий бенкет для бідних?

— Ні, ні, — відказав я. — Ми заробили надто багато грошей, щоб удаватись до звичайної благодійності. Проте цих грошей усе-таки замало, щоб повернути все, що ми використали. Отже, пошукаймо щось середнє між цими двома межами.

Другого дня, вийшовши на прогулянку в околицях Флоресвіля, ми вгледіли на пагорбку велику будівлю з червоної цегли, що, здавалось, була незалюднена. Громада пояснила нам і оповіла, що перед кількома роками якийсь власник копалень почав улаштовувати тут собі резиденцію. Спорудивши будинок, він побачив, що в нього лишилось тільки два долари й вісімдесят центів на закінчення цієї роботи. То він ужив ці гроші на віски й потім плигнув з даху на таке місце, де й кісток його не зібрали.

Тільки ми з Енді побачили цей будинок, як одна думка вразила нас обох. Ми постачимо сюди книжок, перочисток та професорів, спорудимо залізного пса й статуї Геркулеса[450] й святого Іоанна[451] на підвір’ї та закладемо найкращу у світі нештатну освітню інституцію.

Отож, ми обговорили справу з почесними громадянами Флоресвіля, й вона припала їм до серця. Вони встругнули бенкет у пожежній установі, і от ми вперше зроду мусіли дякувати за честь, як добродії на ниві поступу та освіти. Енді при цій нагоді казав півтори години промову на тему про зрошення Долішнього Єгипту, і наприкінці нас почастовано було духовними мелодіями з грамофону ще й ананасним шербетом.

Енді й я заходились виявляти філантропію, не гаявши дурно часу. Ми взяли на роботу всіх міських чоловіків, які тільки вміли відрізнити молоток від драбини, й розгородили будинок на класові кімнати та аудиторії. Замовили у Фріско цілий вагон парт, футболів, підручників аритметики, підставок на пера, словників, кафедр для професорів, дошок, кістяків, губок, двадцять сім мантій та шапочок для старшого курсу, і дали наказ вислати все, що годиться мати першорядному університетові.

Коли тижневики вмістили мої з Енді портрети різьблені на крейді, то ми телеграфували до Чиказького наймального агента вислати нам негайно на адресу подавця шість професорів: одного — англійської літератури, одного — найновіших мертвих мов, одного — хімії, одного — політичної економії (бажано демократа), одного — логіки й одного, щоб міг викладати малювання, італійську мову й музику. А Есперанда — банк гарантував матню, яка хиталась між вісімсот доларів і вісімсот доларів п’ятдесят центів.

Отож, сер, нарешті ми почали комерцію... А над входом вирізьблено було слова: “Всесвітній Університет. Петерс і Текер, куратори й власники”. А як настало перше вересня, то новаки плавом попливли. Перше прибули студенти з Тексону трьохтижневим експресом. Вони були здебільшого люди молоді, в окулярах і руді. Почуття їхні поділялись на два гатунки — самолюбство та любов до їжі. Ми оповістили про університет в усіх газетах штату, і нам весело було дивитись, як жваво відгукувалась країна на наш заклик. Двісті дев’ятнадцять дебелих парубків від вісімнадцятилітніх немовлят до поважних бороданів привабили звуки сурми нештатної освіти. Вони переробили все місто, обдерли його, як стару канапу, понапихали новим волосом, і не можна було надалі відрізнити Флоресвіль від знакомитого університетського Херворда[452] або Гольдфільдса під березневу пору.

Вони маршували вулицями сюди й туди, розгорнувши корогви “Всесвітнього Університету” — ультрамаринові та блакитні, й обернули Флоресвіль на найжвавіше місто. Енді сказав до них промову з балкона в готелі “Небесний Пейзаж” — і ціле місто святкувало.

Тим часом, сказати б за два тижні, професори знезброїли студентів і позаганяли їх в аудиторії. Я не думаю, що на світі є втіха, що дорівнювалася б радощам філантропа. Ми з Енді купили два шовкові циліндри й удавали, що ховаємось від двох репортерів “Флоресвільської Газети”. Ця газета завела спеціального співробітника, що нас інтерв’ював, де б ми не з’явились на вулиці, а до того щотижня друкувала наші портрети у відділі, що був під заголовком: “Нотатки про освіту”.

Енді двічі на тиждень читав в університеті лекції, а потім я сходив на кафедру й оповідав яку-небудь гумористичну історію.

Енді був такий захоплений філантропією, як і я. Ми звикли, прокинувшись уночі, подавати один одному нові думки, якби ще краще звеличити цей університет.

— Енді, — сказав я йому одного дня. — А от є одна річ, яку ми проморгали. Нашим хлоп’ятам потрібні дромадери[453].

— Це ще що? — спитав Енді.

— Ну що? Звичайно, це — щоб там спати, — відповів я. — В усіх коледжах вони є.

— А, це ви думаєте про фуфайки, — сказав Енді.

— Та зовсім ні, — відмовив я. — Я думаю про дромадери.

Проте це ніяк не можна було розтлумачити Енді; отже, так ми їх ніколи й не замовили. Але, звичайно, я уявляв собі ті довгі спальні в коледжах, де школярі сплять такими лавами.

Ну от, сер, “Всесвітній Університет” мав справжній успіх. Школярів до нас наїхало з п’ятьох штатів та територій, а про Флоресвіль слава йшла. Відчинився новий тир, де стріляли в мету, позичкова каса та два шинки; а наші хлоп’ята склали студентську пісню, що співалась ось як:

Студенти були чудовим гуртком молодих хлопців, і ми з Енді так ними пишались, наче вони належали до нашої власної родини.

Коли це одного дня, наприкінці жовтня, прийшов до мене Енді та й питає, чи маю я якесь розуміння про те, скільки в нас у банку лишилось грошей. Я вгадував так тисяч на шістнадцять.

— Наш баланс, — вирік Енді, — вісімсот двадцять один долар, шістдесят два центи.

— Як! — заголосив я. — Невже ви хочете сказати, що ці чортячі олухи, ці пришелепуваті собачі морди, ці клаповухі злодійчуки з курячим мозком, ці коноводники висмоктали в нас стільки грошей?

— Не менше й трохи, — відповів Енді.

— То тоді під три чорти з філантропією, — скрикнув я.

— Нема потреби, — тим часом сказав Енді. — Філантропія, — мовив він, — коли розвивається на доброму діловому ґрунті, є один з найкращих засобів до здирства. Я розгляну справу й побачу, чи не можна її до ладу направити.

Якось на другому тижні сидів я та розглядав кошторис нашої освітньої установи і раптом натрапив на нове ім’я — професор Джем Дарнлей Мак-Коркл, кафедра математики: платня сто доларів на тиждень. Я вереснув так голосно, що Енді прибіг до мене чвалом.

— Що це таке, — застогнав я. — Професор математики на платню більше як п’ять тисяч на рік! Як це могло статись? Може він вліз у вікно й сам себе призначив?

— Це я викликав його телеграфом із Сан-Франциско тиждень тому, — відказав Енді. — Річ у тому, що заснувавши університет, ми просто помилково не подбали за кафедру математики.

— Ну й штуку ви вшкварили, — озвався я. — Адже заплативши йому платню за два тижні далі, ми зробимо з нашої філантропії пшик.

— Почекайте трошки, сказав Енді, — і побачите, як ми обернемо справу. Ми коло занадто шляхетної справи заходились, щоб отак кинути її на призволяще. До того ж, що більше я придивляюсь до дрібниць філантропічної справи, то вона здається мені вигіднішою. Я ніколи раніш не міркував про те, щоб її дослідити. Ви тільки поміркуйте, — вів далі Енді, — чому в усіх філантропів, яких я бачив на своєму віку, була сила грошей? Я повинен би був давно вже до цієї обставини придивитись пильніше й установити, що було причиною, а що наслідком.

Я цілком звірявся на викрутні Енді в фінансових справах, отже й дав йому при цій нагоді повну волю. Тим часом університет наш цвів пишним цвітом, шовкові циліндри на нас із Енді сяяли, а Флоресвіль все віддавав нам шану, немов ми були мільйонерами, а не філантропами, що ось-ось збанкрутують.

А студенти сповнювали місто рухом... Далі-далі з’явився у місті якийсь чужинець і відчинив картярню. Він почав загрібати гроші купами.

Якось увечері і ми з Енді навернулись туди, ну й поставили теж пару доларів до гурту. Тут було з п’ятдесят наших студентів, що пили пунш, кидаючи великі гроші на синє та червоне, а банкир розкладав карти.

— Що ж це таке в біса, Енді? — мовив я, — оці синочки кровожерів, повбирані в шовкові шкарпетки, накинули нам для неплатньої освіти свій курячий мозок, а грошви в них стільки, скільки нам з вами й увісні не снилось. Подивіться лишень на ці пакунки, що вони витягають із своїх задніх кишень.

— Атож, — відповів Енді. — Вони здебільшого сини заможних власників копалень або шахтарів. Дуже сумно дивитись, що вони розмантачують своє добро таким способом.

На Різдво всі чисто студенти пороз’їжджались по домівках святкувати. На прощання ми влаштували в Університеті бенкет, а Енді прочитав лекцію про “Сучасну музику й доісторичну літературу на островах Архіпелагу”. Кожен із членів факультету, пивши до нас, рівняв мене з Енді до Рокфеллера та до імператора Марка Автоліка[454]. Тоді я стукнув кулаком по столу й гукнув професора Мак-Коркла; однак виявилось, що його в нашому гурті не було. Я бажав подивитись на людину, що, як гадав Енді, могла заробляти коло розперезаної філантропії по сто доларів на тиждень, ніби таке було їй призначення.

Всі студенти виїхали з вечірнім потягом, і в місті зробилось так тихо, наче в школі торговельних кореспондентів глупої ночі. Коли я повернувся до готелю, то побачив, що в кімнаті Енді світилось. Відчинивши двері, я ввійшов.

Там сидів Енді коло столу з банкіром, що з картярні, і ділив купу грошей, заввишки футів зо два. Папірці було позв’язувано пакуночками по тисячі доларів у кожному.

— Вірно, — сказав Енді. — По тридцять одній тисячі на брата. Заходьте, Джефе, — звернувся він до мене, оце наша пайка прибутків за першу половину шкільного року у “Всесвітньому Університеті”, заснованому з філантропічною метою. — Чи ви тепер переконались, — спитав Енді, — що як коло філантропії заходитись комерційним способом, то вона показує себе мистецтвом однаково вдячним і тому, хто дарує, і тому, хто дістає?

— Чудово, — скрикнув я захоплено. — Цього разу я визнаю, що ви гідні наукового титулу доктора.

— Ми виїдемо вравну, — мовив Енді. — Ви б краще пішли та склали докупи ваші комірники, чохли та вирізки з газет.

— Чудово, — відповів я. — Я все наготую. Однак, Енді, — сказав я, — мені хотілось би побачити цього самого професора Джемса Дарнлея Мак-Коркла, поки ми не виїхали. Мені дуже цікаво познайомитись із цією людиною.

— Це дуже не важко, — відповів Енді, повернувшись тут до банкіра.

— Джім, — сказав він, — потисніть містеру Пітерсові руку.

Шлюбна контора[455] ^{Переклад Н. Дубровської}

— Як я вам колись казав, — мовив Джеф Пітере, — я ніколи особливо не довіряв жінкам, і то все через їхню зрадливість. Вони зовсім ненадійні, чи то взяти їх до компанії, чи до співробітництва в будь-яке дільце найбезневиннішого ґатунку.

— Проте вони гідні пошани, — заперечив я. — Я гадаю, що вони мають право зватися “чесною статтю”.

— Чому б їм так і не зватись? — мовив Джеф. — Вони примушують другу стать дурити людей або працювати на себе, надсаджуючись. А що до комерції, то жінка добра тільки доти, доки не зачеплено її серця, або не гладжено її проти шерсті. До того треба ще турбуватися про її плитконогого, дихавичного чоловіка з пісочними бакенами, про п’ятірко дітей та ще про будинок, та ще про гроші під заклад майна, — бо без цього всього яка ж жінка піде до комерції?

Ну, от була така одна вдовиця, що ми з Енді Текером запросили до помочи. Йшлося про маленьке матримоніальне[456] агентство, що ми надумали появити в Каїро.

Коли чоловік має доволі грошей на оповістки, — сказати б, купку завбільшки з краець возової голоблі, то матримоніальне агентство дасть заробіток. У нас було біля шести тисяч доларів, і ми сподівались їх подвоїти за два місяці. Це був термін, що протягом нього можна було заснувати підприємство на зразок нашого, не вибиравши на те паперів з Нью-Джерсея.

— Так наче нічогенько, — озвався я, коли ми скінчили цю літературну справу. — Ну, а тепер, — спитав я знов, — де ж дама?

Енді кинув на мене своїм звичайним спокійно-роздратованим поглядом.

— Джефе, — зауважив він, — я гадав, що ви вже збулись отих реалістичних ідей у своєму мистецтві. На що тут здалася дама? Коли десь на Уол-Стріті продається пук підмочених акцій, то що, хіба ви сподіваєтесь знайти серед них русалку? Що спільного між матримоніяльною установою й дамою?

— Ну, то слухайте, — сказав я. — Ви знаєте мою тверду звичку, Енді: за кожним моїм неправним заходом проти легальної літери права, та річ, що продається — повинна існувати, щоб її можна було бачити й показати. Таким способом, та вивчивши старанно поліцейські накази й залізничі розписи, я раз у раз уникав всяких непорозумінь із владою. Розуміється, не згадуючи про ті, які можна було збути п’ятидоларовим папірцем аби сигарою. Отже, щоб наш план здійснити, нам треба бути напоготові: або об’явити чарівну вдову живцем, або її еквівалент, при красі чи без неї, однак з усіма спадковими прикметами й властивостями, про які згадується в нашому переліку й реєстру помилок, або нам доведеться потрапити в пащеку до правосуддя.

— Гаразд, — відмовив Енді, перебудовуючи свої думки, — може, воно й буде безпечніше на той випадок, коли б почтова інституція або уповноважені від правосуддя поткнулись трусити наше агентство. Та от де б ви сподівались знайти вдовицю, що згодилась би гаяти час на шлюбні плани, де на шлюб надії немає? — спитав він.

Я сказав Енді, що, здається, знаю на цю ролю якнайпридатнішу кандидатку. Один мій старий приятель Зікі Тротер, що торгував содовою водою та видирав зуби, осиротив свою жінку минулого року. Він випив якихось ліків проти шлункової хвороби, що йому дав їх старий лікар замість мазі, якою він користувався завсіди досхочу. Я часто перебував у них у хаті й сподівався прихилити її до участі в нашій роботі. Було раптом шістдесят миль до маленького міста, де вона жила, отож я й помчав туди залізницею і знайшов її в тому самому котеджі, з тими самими сонячниками й півнями, що посхилялись над цебром.

Містріс Тротер личила цілком до нашого підприємства, от хіба тільки за вийнятком краси, числа років і маєтків. Але була собі пристойна на вигляд, навіть нічогенька. І її крім того було дуже зручно прихилити до справи після спомину про Зікі. — Чи це чесну справу ви надумали, містер Пітерсе? — спитала вона, коли я розповів їй, чого ми від неї потрибуємо. — Містріс Тротер, — відповів я, — ми з Енді Текером підрахували, що три тисячі душ у цій широкій та безчесній країні намагатимуться захопити вашу прекрасну руку та гроші з маєтком, про які надруковано було в нашій оповістці. Частина з цього числа, так приблизно сотень із тридцять, сподіваються подарувати вам натомість, в разі переможуть вас, труп лінивого та захланого волоцюги, нещасливе життя шахрая, та зганьбленого шукача долі.

— Ми з Енді наміряємось цим руїнникам суспільства добру науку подати, — додав я і признався, — нам з Енді дуже було важко втриматись, щоб не заснувати товариство під назвою “Велике Моральне й Милосердне (тисячолітнє) Малеволентне (злорадісне, вороже) Матримоніальне Агентство”. Чи це вас задовольняє?

— Задовольняє, містер Пітере, — відповіла вона. — Я ж повинна була знати, що ви не встрянете ні до якої ганебної справи. Але які ж будуть мої обіцянки? Чи я муситиму відмовляти кожному з цих трьох тисяч негідників, що ви про них кажете, кожному окремо, чи можна буде гнати їх геть гуртом?

Ваші обов’язки, — містріс Тротер, — в дійсності просто будуть синекура[457], Ви житимете собі спокійно в готелі й роботи у вас не буде ніякої. Ми з Енді завідуватимем усією кореспонденцією й усіма справами підприємства, — сказав я. — Звичайно, — провадив я далі, — дехто з найпалкіших та найзавзятіших прихильників ваших, коли пошкребуть грошей на дорогу, то можуть прибути й до Каїро, щоб особисто натиснути на свій ідеал, або на ту його частину, яка їх найбільше зворушить. В такому випадку, мабуть, вам доведеться потурбуватись і гнати їх геть. Ми вам платитимемо двадцять п’ять доларів на тиждень і готельні видатки.

— Дайте мені п’ять хвилин, — сказала містріс Тротер, — щоб я взяла з собою пуховочку та пудру й покинути сусідці ключі від ухідних дверей, а тоді можете почати рахувати мені платню.

Отож, я повіз містріс Тротер до Каїро й улаштував її в такому собі родинному готелі. Він був далеченько від нашого з Енді кварталу, щоб не викликати підозри і щоб все було, як годиться. Тоді все розказав Енді.

— Чудово, — мовив Енді. — А тепер, коли ваше сумління заспокоєно, бо принада наявна й на похваті, візьмімось до наших рибок.

І от ми почали містити наші оповістки в газетах, вкриваючи ними країну вздовж і впоперек. Ми друкували по одній у кожній газеті. Більше ми не могли зробити, бо тоді довелось би найняти стількох службовців та насадити стількох машиністок, що цокотіння машин напевно потурбувало б самого Генерал-Почтмайстра.

Ми поклали дві тисячі доларів у Банк на ім’я містріс Тротер і дали їй до рук книжку, щоб можна було її показати, коли б хто зацікавився, чи чесні та сталі справи в нашому агентстві. Я знав, що містріс Тротер жінка чесна й надійна, отже, було цілком безпечно залишити гроші на її ім’я.

Після нашої одинокої оповістки почали на нас з Енді сипатись листи по дванадцять годин на день.

Щось біля сотні приходило їх щодня. Я ніколи не гадав, щоб у наших краях було стільки милосердних та бідних чоловіків, охочих здобути чарівну вдову ще й узяти на свої плечі тягар керувати її грішми.

Здебільшого вони визнавали, що перебивались з хліба на воду, що втратили посаду, що громадянство їх не зрозуміло... Проте всі вони були певні, що з їхніх гарячих симпатій та чоловічих якостей вдовиця мала б користь на все життя.

Кожен аспірант одержував від компанії Пітере і Текер відповідь. О ні! Була звістка, що вдова, глибоко вражена його простим і цікавим листом, просить його написати до неї ще раз і оповісти про себе докладніше та додати фотографічну картку, коли це можливо. Агентство Пітере і Текер до того повідомляло закоханого, що гонорар за передання другого листа їхній прекрасній клієнтці становить два долари, які й годиться до листа додати.

Тепер ви бачите всю красу цього простого плану. Близько дев’яноста відсотків місцевих “чужоземних шляхтичів” десь видряпало потрібні кошти й висилало їх. Це й було все, що треба.

Поза тим ми з Енді могли тільки скаржитись на те, що доводилось зазнавати чимало клопоту, розліплюючи конверти та виймаючи звідти гроші.

— Деяка, правда, невеличка частина клієнтів з’являлась особисто. Ми їх посилали до містріс Тротер, а вона вже докінчувала справу; однак троє чи четверо повернулось, щоб дати нам прочуханки за свої витрати на дорогу. Потім листи почали надходити з найдальших округ, і ми з Енді здобували по двісті доларів на день.

Якось одного дня, коли нам було особливо завізно, я саме розкладав по скриньках з-під сигар доларові та дводоларові папірці, а Енді висвистував “Не їй весільну пісню заспівали”, маленький, лукавий чоловічок нагодився до нашої установи. Тільки я його вглядів, то відчув напад гордощів, бо справу свою ми провадили хвацько.

— Я бачу, у вас сьогодні пречисленна почта, — обізвався чоловічок.

Я звівся й узявся за шапку.

— Ходімо, — відказав я. — Ми вас сподівались. Я покажу вам наше майно. Як почував себе Тедді Рузвельт[458], коли ви покинули Вашингтон?

Я повів його до готелю “Річковий Пейзаж” і познайомив його з містріс Тротер.

Далі показав йому її банкову книжку, де було записано дві тисячі доларів на її ім’я.

— Здається, все у вас, як годиться, — сказав агент таємної поліції.

— Все, як годиться, — проказав я. — І коли, бува, ви ще чоловік нежонатий, я міг би покинути вас на часинку на самоті з цією леді. А за два долари не будемо згадувати.

— Дякую, — відповів він. — Коли б я був нежонатий, то я б залишився. Бувайте здорові, містер Пітере.

Наприкінці третього місяця ми набрали щось понад п’ять тисяч доларів і побачили, що пора кінчати. На нас уже багато скарг назбиралось; та й містріс Тротер, здавалось, уже занудилась своєю роботою. Багато претендентів з’являлось, щоб подивитись на неї, і, здавалось, це їй уже дошкуляло.

Отже, ми ухвалили складати манатки, і я пішов до готелю містріс Тротер, щоб сплатити їй гроші за останній тиждень, попрощатися з нею й забрати в неї чек на дві тисячі доларів. Прийшов я до неї і побачив, що вона плакала, річкою розливалась, мов дитина, що не хоче до школи йти.

— Ну, ну, — промовив я, — що це має означати? Чи вас хто-небудь скривдив, чи вас додому вже пориває?

— Ні, містер Пітере, — вимовила вона. — Я вам все розкажу. Ви завсіди були приятелем Зікові, і тому це мене не бентежить. Містер Пітере, я закохалась. Я так тяжко закохалась в одного чоловіка, що не витерплю, коли він не буде мені належати. Це — саме той ідеал, що завсіди жив у моєму серці.

— То беріть його собі, — сказав я, — так і зробіть, коли, звичайно, це почуття взаємне. Чи він має до вас почуття, відповідне до тих специфічних прикмет і стражданнів, про які ви оповідаєте?

— Так, має, — сказала вона, — але це один із тих джентльменів, що приходили на мене дивитись після оповістки, і він не ожениться зі мною, коли я не дам йому ті дві тисячі доларів. Він зветься Вільям Вілкінсон.

І її знов напали нерви та романтичні істерики.

— Містріс Тротер, — обізвався я, — немає в світі людини, що симпатизувала б жіночим почуттям дужче, ніж я. З другого боку, ви були дружиною одного з моїх найкращих приятелів. Коли б я міг це собі дозволити, то сказав би: беріть собі ці дві тисячі доларів і чоловіка, що вам до серця, та й будьте собі щасливі.

— Ми могли б допуститися зробити це, бо ми настригли більше як п’ять тисяч з тих немовлят, що бажали оженитися з вами. Та треба порадитись з Енді Текером, — зауважив я.

— Він добра людина, але в комерції суворий. До того він мій рівноправний товариш у справах фінансових. Я розкажу Енді й тоді побачимо, що можна зробити, — додав я.

Я повернувся назад до нашого готелю й викладаю перед Енді весь роман.

— Я сподівався чогось подібного ввесь цей час, — відказав Енді. Ніколи не можна брати жінку до компанії в такій справі, що зачіпає її почуття й нахили.

— Як це сумно, Енді, — мовив я, — коли подумаєш, що через нас розбилось жіноче серце.

— Це правда, — признався Енді, — і я скажу вам, що надумався зробити, Джефе. Ви завсіди були людиною з ніжним та великодушним серцем і всякими такими нахилами. Може, я був занадто жорстокий, дріб’язковий та підозріливий. Раз на віку я не хочу ставити вам перешкод. Ідіть до містріс Тротер і скажіть їй, щоб вона забрала з банку дві тисячі доларів. Нехай віддасть їх тому чоловікові, в якого вона закохалась, і нехай буде щаслива.

Я підскочив із несподіванки і трусив Енді руки хвилин із п’ять, а тоді вернувся до містріс Тротер і оповів їй про все, а вона з радощів заходилась плакати так гірко, як перед тим плакала з горя.

По двох днях ми з Енді пакувались, готуючись до від’їзду.

— Чи не зійти б нам униз і не заскочити до містріс Тротер на від’їзді, — спитав я його. — Їй було б надзвичайно приємно познайомитись із вами й висловити вам своє захоплення й свою вам подяку.

— Ні, я не такої думки, — відказав Енді. Я думаю, що краще нам поквапитись, щоб потрапити вчасно на станцію.

Я закладав наш капітал у потайний пасок, навкруги себе, як ми звичайно ховали свої гроші. Коли це Енді витяг з кишені товстий сувій паперових грошей і попрохав сховати їх усі разом.

— Що це таке? — спитав я.

— Це дві тисячі містріс Тротер, — відказав Енді.

— Як же це ви їх придбали? — спитав я.

— Вона мені їх віддала, — мовив Енді. — Я ходив до неї більше, як місяць, тричі на тиждень.

— То це ви — Вільям Вілкінсон? — спитав я.

— Це був я, — відповів Енді.

Стрижений вовк[459] ^{Переклад О. Логвиненка}

Джеф Пітере, як тільки суперечка заходила про моральний бік його ремесла, відразу починав гарячкувати.

— Єдине, — казав він, — у чому наша щира дружба з Енді Такером давала тріщину — це оцінка нечесних доходів з погляду порядності, етики. Я мав свою думку, Енді — свою. Я ніколи не схвалював його намірів стягувати контрибуції з публіки, а він вважав, що я надто часто вдаюся до совісті, а це на шкоду фінансовим справам нашої фірми.

У своїх суперечках ми нерідко втрачали всяку міру. А якось дійшло навіть до того, що Енді обізвав мене Рокфеллером[460].

— Я знаю, Енді, на що ти натякаєш, — відповів тоді я. — Але ми з тобою надто давно товаришуємо, щоб я на тебе образився. Ось ти заспокоїшся і сам пошкодуєш за свої злі насмішки. Адже я ще зроду не підлещувався до судочинців.

Якось улітку ми з Енді надумали відпочити в Грассдейлі, гарненькому містечку в Кентуккійських горах. Нас прийняли там за торговців худобою, добропорядних громадян, що приїхали у відпустку. Грассдейлцям ми сподобались, і Енді та я вирішили, поки тут житимем, утриматися від свого ремесла й не морочити людям голови ні проспектами каучукових концесій, ні блиском бразільських діамантів.

Одного дня власник найбільшої у Грассдейлі крамниці залізних виробів прийшов до нас у готель і сів на балконі, щоб за компанію з нами покурити. Він любив грати пополудні на подвір’ї готелю в залізні кільця, і ми вже давно його знали. Це був галасливий рудий чоловік, досить огрядний, із задишкою, і все ж вельми поважний на вигляд. Отож ми побалакали з ним про се, про те, а тоді цей Меркісон — так звали чоловіка — стурбовано-безтурботно дістає з кишені якогось листа і дає нам почитати.

— Ну, що ви на це скажете? — питає він усміхаючись. — Такого листа — МЕНІ!

Глянувши на лист, ми з Енді одразу зметикували що й до чого, однак вдали, ніби читаємо уважно. Це був один із тих віддрукованих на машинці листів про фальшиві гроші, де пояснюється, як за тисячу доларів одержати цілих п’ять тисяч, причому такими банкнотами, що жоден експерт не відрізнить їх від справжніх. Далі в листі писалося, що ті долари надруковано з кліше, викрадених одним службовцем державного казначейства у Вашингтоні.

— Ні, ви тільки подумайте! — не вгавав Меркісон. — Отакого листа надіслати МЕНІ!

— Такі листи часто одержують порядні люди, — каже Енді. Якщо ви не відповісте на перший, то ці шахраї махнуть на вас рукою. А дасте відповідь — напишуть знову, запропонують принести гроші й зробити бізнес.

— Подумати тільки, — написати такого листа саме МЕНІ! — знай обурюється Меркісон.

Через кілька днів він прийшов до нас знову.

— Слухайте, — каже, — я знаю, що ви люди порядні, а то б я не довірився вам. Я таки відповів тим негідникам. Просто так, задля сміху. І вони справді надіслали ще одного листа, пропонують приїхати в Чикаго. Пишуть, щоб дав телеграму на ім’я Дж. Сміта, коли виїжджатиму. А в Чикаго щоб став на розі такої-то вулиці і ждав чоловіка в сірому костюмі. Той підійде і впустить переді мною газету. Тоді я маю запитати у нього, чи тепла сьогодні вода, і так він узнає, що я — це я, а я узнаю, що він — то він.

— А-а, ну звісно, — широко позіхнув Енді. — Це нам не первина. Я не раз читав про таке в газетах. Потім він поведе вас у готель, а там у затишному куточку на вас чекатиме містер Джонс. Далі вони покажуть вам нові-новісінькі, справжні гроші. Купляйте, скільки душа забажає, — долар за п’ять. Потім у вас на очах вони впакують гроші в сумку — все як годиться, не підкопаєшся. А вдома глянете — в сумці не долари, а звичайнісінький обгортковий папір!

— А дзуськи! — каже Меркісон. — Я не такий. Не був би я тертим калачем, то дідька лисого мій бізнес давав би найбільші в Грассдейлі бариші. То ви кажете, містере Таккер, вони покажуть справжні гроші?

— Та я сам стільки разів... Я сам багато разів читав про це в газетах, — каже Енді.

— Знаєте, що я скажу, — мовить Меркісон, — чорта з два тим шахраям вдасться обвести мене круг пальця. Я думаю прихопити з собою дві тисячі, піду до тих шахраїв і втру їм носа. Якщо вже Білл Меркісон накине око на ті грошики, то вони будуть його. Дають за один долар п’ять? Що ж, коли я за них візьмуся, їм таки доведеться труснути гаманцем. О, Білл Меркісон торгувати вміє! Авжеж, я поїду в Чикаго і візьму з того Дж. Сміта за кожен долар п’ять. Думаю, водичка ого-го як нагріється!

Ми з Енді намагаємося вибити Меркісонові з голови цю божевільну фінансову операцію. Де там! Меркісон не хоче більш нічого, тільки виконати свій громадянський обов’язок і загнати тих грабіжників у ними ж таки наставлену пастку. Може, мовляв, це їх чогось навчить.

Меркісон пішов, а ми з Енді сидимо й мовчки думаємо про те, яка ж єресь часом спадає людині на думку. Ми з ним взагалі любили у вільні години поміркувати про вдосконалення душі, високі пориви...

— Ти знаєш, Джефе, — озивається по довгій мовчанці Енді, частенько, ох, частенько у мене свербіли руки полічити тобі зуби, коли ти починав жувати жуйку про свій “чесний бізнес”. Видно, я часто помилявся. Але гадаю, що цього разу нам неважко буде дійти згоди. Мені здається, що з нашого боку буде помилкою відпустити містера Меркісона в Чикаго до тих шахраїв самого. Хіба ти не бачиш, чим це скінчиться? Невже тобі не здається, що нам буде спокійніше на душі, коли ми якось втрутимось і поламаємо це діло?

Я встаю, тисну Енді Таккерові руку і довго не випускаю її з своєї.

— Енді, — кажу, — якщо я іноді й сердився і думав про те, що в тебе нема совісті, то тепер змінив свою думку. Все-таки в тобі десь є крупинка людяності й добра. І це робить тобі честь. Щойно я сам подумав про те, що ти мені сказав. Було б нечесно, нешляхетно, — кажу, — якби ми пустили Меркісона самого здійснити те, що він надумав. Коли його так бере нетерплячка, то що ж, поїдемо з ним і не дамо тим розбишакам зробити своє чорне діло.

Енді погодився зі мною, і як приємно було бачити, що він не на жарт запалився бажанням зірвати махінацію з фальшивими грішми.

— Ти знаєш, Енді, — кажу, — в питаннях моралі я не вважаю себе побожною людиною чи фанатиком. Але я не можу сидіти склавши руки, коли людину, яка своїм потом, розумом, не боячись ризику, створила солідний бізнес, коли цю людину серед білого дня грабує якийсь безсовісний пройдисвіт, що загрожує суспільному добру.

— Правильно, Джефе, — каже Енді. — Якщо Меркісон не передумає і поїде, ми ні на мить не покинемо його самого й покладемо край цьому нечистому ділу. Мені, як і тобі, дуже не хотілося б, щоб такі гроші попали, хтозна-куди.

І ми подалися до Меркісона.

— Ні, хлопці, — каже Меркісон, — не хочу я, щоб солодкі співи тих чикагських сирен[461] розвіяв у мене перед носом літній вітерець. Я або витоплю смалець із тих ignis fatuus[462], або пропалю дірку в сковороді. Але буду смертельно радий, якщо ви поїдете зі мною. Може, ви й справді станете в пригоді, коли мені доведеться згрібати всі оті поміняні гроші. Справді, друзі, я буду на сьомому небі, якщо ми поїдемо разом.

І ось Меркісон пускає в Грассдейлі чутку, нібито він їде з містером Пітерсом та містером Таккером на кілька днів до Західної Віржинії дивитися якісь залізні копальні. А сам телеграфує Дж. Сміту, що, мовляв, такого-то дня бажає потрапити в його тенета. І ми поспішаємо втрьох до Чикаго. Дорогою Меркісон уже наперед тішиться передчуттям веселих пригод і приємних спогадів.

— У сірому костюмчику, — каже він, — на південно-західному розі Уобаш-авеню і Лейк-стріт... Він упускає газету, а я питаю, яка там сьогодні водичка. Ха-ха-ха! — і Меркісон хвилин п’ять трясеться зо сміху.

Але часом Меркісон раптом стає серйозний, ніби намагається прогнати від себе якісь гнітючі думки.

— Хлопці, — каже він, — я б і за десять тисяч доларів не згодився, аби про це діло довідалися в Грассдейлі. Тоді мені довелося б піти з торбою по світу. Але ж я знаю: ви хлопці чудові. Мені здається, — провадить він, — що обов’язок кожного громадянина — зробити все, щоб прибрати до рук отих розбійників, які обдурюють довірливих людей. Знатимуть вони в мене, чи тепла водичка! Дж. Сміт пропонує за долар цілих п’ять, і йому доведеться виконати цю умову, коли вже він напав на Білла Меркісона!

До Чикаго ми приїхали близько сьомої вечора. А з чоловіком у сірому костюмі Меркісон мав зустрітись о пів на десяту. Ми пообідали в готелі і пішли в номер Меркісона чекати призначеного часу.

— Ну, друзі, — каже Меркісон, — давайте гуртом помізкуємо і виробимо тактику розгрому нашого противника. А що як зробимо так. Я обмінююсь сигналами з тим сірим членом зграї, що приманює простачків, а ви, джентльмени, тим часом проходите мимо — так ніби випадково, самі розумієте, — вигукуєте:

Здоров був, Мерке! — дивуєтеся несподіваній зустрічі і по-дружньому тиснете мені руку. Потім я відвожу того типа вбік і кажу, що ви — теж із Грассдейла, звати вас Дженкінс і Браун, один держить бакалійну крамницю, другий торгує фуражем. Одне слово, порядні люди і теж не проти спробувати на чужині своє щастя. Тоді беріть і їх з собою, — скаже, звісно, той тип, — якщо вже їм так кортить прилаштувати свої гроші.

Ну, як вам подобається мій план?

— Що ти на це скажеш, Джефе? — питає Енді й дивиться на мене.

— Гаразд, я скажу вам свою думку, — відповідаю я. — Я скажу ось що: давайте залагодимо це діло відразу, отут. Бо я не бачу причини марнувати час. — Потім дістаю з кишені свій нікельований револьвер тридцять восьмого калібру і кілька разів прокручую барабан.

— Ану ти, безбожний, іродів, підступний кабан, — звертаюся до Меркісона, — клади на стіл дві тисячі. Та не барись, — кажу, — а то пошкодуєш. Я загалом чоловік м’якосердий, але часом і в мене терпець уривається. Через таких, як ти, — веду я після того, як Меркісон виклав на стіл гроші, — на світі і створено суди та в’язниці. Ти приїхав сюди забрати в людей їхні гроші. А хіба це виправдання, — питаю, — що вони збиралися обікрасти тебе? Ні, добродію, тобі однаково, кого оббирати, — чорта чи біса. Ти, — кажу, — вдесятеро більша сволота за того, що гендлює фальшивими доларами. Вдома ти ходиш до церкви і прикидаєшся добропорядним чоловіком, а тоді вирушаєш до Чикаго і обкрадаєш людей, що створили надійне, вигідне діло і вишукують таких нікчемних падлюк, до яких ти намагався сьогодні приєднатися. Звідки тобі знати, — кажу, — може у того чоловіка з фальшивими доларами на руках велика сім’я, що тільки й живе надією на його вдачу? Ви нібито поважні, шановані люди, а самі так і дивитесь, де на дурничку підживитися, — кажу. — Це на вас у цій країні тримаються всякі фальшиві лотереї, підставні фірми, фондові біржі, перехоплювачі телеграм. Якби ви їх не підгодовували, вони б зникли самі по собі. А той чоловік з фальшивими доларами, якого ти збирався обчистити, — кажу, — може він роками вчився свого ремесла? Щоразу він ризикує розпрощатися з усіма своїми грішми, свободою, а то й життям. А ти приїздиш сюди як преподобник, озброєний своєю респектабельністю й таємною адресою, і намагаєшся його ошукати. Якщо твої гроші дістануться йому, ти зразу в крик — поліція! А якщо його гроші дістануться тобі, він мовчки проковтне свою невдачу і понесе заставляти свій сірий костюмчик, аби заплатити собі за вечерю. Ми з містером Таккером тебе розкусили, — кажу я далі, — і приїхали сюди побачити, як ти дістанеш по заслузі. Ану забери від грошей руки! — кажу. — Ти, преподобний пес!

І я кладу дві його тисячі до внутрішньої кишені свого піджака. Ціла пачка по двадцять доларів.

— А тепер, — кажу далі Меркісонові, — діставай годинник. Ні, він мені не потрібен, — заспокоюю його. — Поклади годинник на стіл і сиди, поки він процокає годину. Тоді можеш устати. А як спробуєш наробити галасу чи встанеш раніше, ми роздзвонимо про тебе на весь Грассдейл. Мені здається, твоя репутація тобі дорожча, ніж дві тисячі доларів.

І ми з Енді пішли.

В поїзді Енді довго мовчав. Нарешті каже:

— Джефе, можна поставити тобі одне запитання?

— Навіть двоє, — кажу я. — Чи хоч сорок.

— Коли ти все це придумав — іще до того, як ми вирушили з Меркісоном у дорогу?

— Ну звісно, — кажу я. — А то ж як? Хіба ти мав на думці не те саме?

Добрих півгодини Енді знов мовчить. Певне, бувають у нього хвилини, коли він зовсім не розуміє моїх правил добропорядності й систему моральної гігієни.

— Джефе, — нарешті озивається він, — колись, як матимеш вільну часинку, будь ласка, накресли мені діаграму твоєї совісті. Тільки щоб з примітками, з поясненнями. Я б хотів час від часу нею користуватися.

Коса на камінь[463] ^{Переклад М. Рябової}

Між двома порціями спаґетті у закуточку ресторації “Провенцано” Джеф Пітере пояснив мені, що є різні гатунки шахрайства.

— Але два гатунки такі, — сказав Джеф, — що їх треба було б викоренити за допомогою закону. Я маю на увазі спекуляції Уол-Стріта[464] й злодійства з розломом.

— Мабуть, кожен згодиться з вами про один із цих гатунків,— відповів я сміючись.

— Ну, злодійство з розломом теж треба вивести з ужитку, — закинув Джеф, а я збентежився, що може не до речі був мій сміх.

— Місяців зо три тому, — сказав Джеф, — мені пощастило обізнатись із зразками отих гатунків нелегального мистецтва. Я познайомився одночасно з членом спілки розломників та одним фінансовим Джоном Наполеоном.

Діло було в Арканзасі. Десь на роздоріжжі я звернув не туди, куди слід було, і помилково потрапив до містечка Горохвяна Лоза. А минулої весни я вже працював коло цієї Лози й попоскуб її подекуди. Я там продав на шістсот доларів молодої садовини — слив, вишень, бросквинь та груш. І мешканці Горохвяної Лози все не спускали з ока околишні шляхи в тій надії, що я може, знов сюди повернусь. Я розігнався головною вулицею аж до самісінької крамниці з аптечним крамом, що мала назву “Кришталевий Палац”. Аж тоді я зміркував, що вскочив у пастку разом із своєю білою конячкою Віллою.

Горохвяні Лозяни накрили мене мокрим рядном і, взявши Віллу за повід, завели таку розмову, де не цурались теми про садові дерева. Гурточок громадян засилив мені під руки якогось ланцюжка і повів мене почесним походом на свої городи та садки.

їхні садові дерева не росли так, як їм призначено було на наличках. Вільшина їх повернулась на тернину та собачий хмиз, але де-не-де траплялись все ж таки й купки осичини та тополі. Одним одне дерево появило ознаки плоду: це був чудовий молодий бавовняний кущ — на ньому виросло шершеневе гніздо.

Горохвяні Лозяни вели мене, аж поки не дійшли край міста. Тоді взяли в мене за рахунок своїх збитків годинника та гроші, а коняку з возом покинули собі ніби в заставу. Вони сказали, що я можу повернутись і одержати своє майно, коли хоч на одному з кущів собачого хмизу виростуть емеденські бросквині. По тому вони зняли з мене ланцюга й показали пальцями напрямок до Скелястих Гір; я кинувся велетенськими скоками до повноводих річок та непролазних лісів.

Коли моя інтелектуальність знов до мене повернулась, я розповів, що вступив до якогось невідомого міста близько залізничої колії.

Коли це суне хуткий вантажний потяг, трохи гальмуючи ходу поблиз міста. З вагона раптом випав чорний пакунок, прокотився ярдів із двадцять, оточений хмарою куряви, тоді звівся й заходився випльовувати вугілля та вигуки. Я вглядів, що то був кругловидий молодий хлопець, вбраний певніше для пульманівського вагону, ніж для вантажної валки. Він весело всміхнувся, хоч руханка, що він проробив, замурзала його, як справжнього сажотруса.

— Впали? — спитав я.

— Не, — відповів він. — Скочив. Прибув до призначеного місця. Що воно за місто?

— Я ще не шукав його на мапі, — сказав я.

Він нахилився, щоб обтрусити порох із своєї одежі, коли це з його кишені випала чудова дев’яти-дюймова сталева відмичка — фомка. Він підхопив її й гостро на мене глянув, але зараз же всміхнувся й простяг мені руку.

— Брате, — промовив він, — вітаю. Чи не вас я бачив минулого літа в Південному Мусурі, як ви продавали кольоровий пісок по півдолара за чайну ложку? Ви радили насипати його в лампу, щоб попередити вибух гасу.

— Так, — ствердив я, — ніколи не вибухає.

Проте, я стиснув йому простягнену руку.

— Моє ім’я — Білл Бесет, — сказав він до мене, — і коли ви зрозумієте, що професійні гордощі в мені переважають скромність, то я можу повідомити вас: ви маєте приємність спізнати найкращого розломника, що колись ступав своєю гумовою підошвою на ґрунті, який зрошує ріка Місісіпі.

Ото сиділи ми з Біллом Бесетом на колодах та й хвалились одне одному, як це буває між артистами на схожі ролі. Виявилось, що в нього теж не було жодного цента, отже, ми й улаштували таємні передвиборчі збори. Він пояснив, чому часом талановитому розломникові доводиться мандрувати вантажною валкою; розказав, що одна наймичка в Літл-Рок підвела його під монастир так, що він мусив якнайхутчіше накивати п’ятами.

— На це я теж уважаю в своїх планах, — сказав Біл Бесет. — Коли я маю намір наступати, то підступаю до покоївки. Кохання трохи допомагає моїй справі. Покажіть мені будинок із здобиччю й аби там була гарненька покоївка, то будьте певні, що все срібло з нього буде й здобуто й збуто. По-перше, я чарую наймичку, — розказував Білл, — а коли вона впускає мене до хати — ворожу коло ключів. Але та, що з Літл-Рока, підвезла мені доброго воза, — провадив він. — Вона побачила, що я гойдався на релях з іншою дівчиною; з вечора вона повинна була покинути для мене двері відчинені, але я, прийшовши, поцілував колодку. У мене було наготовлено ключі до горішніх дверей. Та дарма, сер. Вона мене пошила в дурні. Чиста вам Даліла[465], — скаржився Білл Бесет.

Далі виявилось, що Біл пробував таки вдертись за допомогою відмички, але дівчина завела таку бравурну арію, ніби мисливець собак цькував, і Біл мусив поперелітати через усі тини по дорозі від того будинку до залізничної станції. А як у нього речей не було, то тим, що пробували пошкодити його від’їздові, довелося тяжко, і він скочив у вагон з-під самих їхніх рук.

— Ну, нехай, — додав Біл, коли ми обмінялись спогадами, — тепер я хочу їсти. Чи не збереглось у вас яких ліків проти випадіння волосся, або позолочених ланцюжків або чогось іншого, що можна було б продати отут на майдані цьому гидкому натовпові — га?

— Ні, в моїй валізці в Горохвяній Лозі залишився гурт сережок з патагонськими діамантами... Але судилось цьому всьому загинути, поки ті прокляті дерева не наплодять їм бросквинь та японських слив. Мабуть, нам не слід на це сподіватись.

— Дарма, — промовив Бесет. — Може смерком мені пощастить добути в якоїсь леді шпильку з капелюшика й нею відчинити Фермерський та Промисловий банк.

Поки ми балакали, присунув пасажирський потяг до станції, близько нас. З вагону виліз джентльмен у циліндрі, але виліз не з того боку, де був перон, і пошкутильгав рейками просто до нас. Це був маленький, огрядненьний чоловік з великим носом і пацючими очима, а вбраний був лепсько і в руках валізку ніс так обережно, наче там лежали яйця або залізничні акції. Він нас поминув і шкутильгав собі далі так, наче міста й не помітив.

— Ходім, — мовив мені Білл Бесет і рушив за ним.

— Куди? — спитав я.

— Ото! — відказав Білл, — чи ви забули, що ви серед пустині? Не бачите, що просто перед ваші очі падав полковник Манна? Не чуєте, як шелестить крильми генерал Роззява?

Ми нагнали чужинця край лісу, і тому, що сонце вже зайшло, ще й місце було безлюдне — ніхто не бачив, як ми його спинили.

— Не знаю, сер, — сказав Білл, — з чого почати пояснення про ту справу, що ми до вас маємо, але гадаю, що ради початку ми помацаємо ваші кишені.

Біл Бесет потрусив усі його кишені, і в нього на обличчі позначилась огида.

— Навіть годинника нема, — промовив він. — Чи не сором вам самому, мальована цяцько! Ходите такий убраний, наче найстарший лакей у готелі, а в кишені, наче в якого графа. У вас там немає навіть на візника!

Джентльмен розтулив рота й каже, що в нього немає ніяких цінних речей, ні забезпечень. Бесет бере й розкриває його валізку. Там виявилися комірники, шкарпетки й вирізка з газети на півсторінки. Біл, уважно перечитавши вирізку, простягнув бранцеві руку.

— Брате, — мовив він, — вітаю! Не відкиньте моє приятельське прохання й вибачте мені. Я — Білл Бесет, розломник. Містер Пітере, познайомтесь з містером Альфредом Е. Ріксом. Стисніть одне одному руки. Містер Пітере, — промовив Білл, — стоїть на півдорозі між вами, містер Рікс, та мною в справі злочину. Раз у раз він дає щось за ті гроші, що бере. Дуже приємно познайомитись з вами, містер Рікс — з вами та й з містером Пітерсом. Будь ласка, містер Пітере, познайомтесь з документами містера Рікса.

На клапті газети, що мені подав Білл Бесет, було дано найповніший портрет цього Рікса. Це була чиказька газета, і в кожному абзаці на Рікса сипались громи й блискавки. Перечитавши газету, я зміркував, скільки розуму та винахідливості вклав зазначений Рікс у своє підприємство: він поділив на міські дільниці частину штата Флорида, заховану під водою, і продав ці дільниці в своїй пишній чиказькій конторі безневинним підприємцям. Коли, нарешті, він заробив із сотню тисяч доларів, чи там біля цього, один із тих непосидячих покупців, що раз у раз неприємності роблять (в мене такі бували: це ті, що випробували якоюсь кислотою золоті годинники, що я продавав), ударився в мандри за дешеву ціну до своєї землі. Він був найняв ще й землеміра, щоб знайти свою дільницю. Вивіривши межі, вони впевнились, що зазначене в оповістках квітуче місто Райська Долина, що лежить нібито під двадцять сьомим градусом широти та відповідної довжини, насправді лежить посеред озера Окічобі. Дільниця цієї людини була на тридцять шість футів під водою. З другого боку, нею так довго володіли алігатори та морські щупаки, що його документи були певніше риб’ячі.

Розуміється, людина та повернулась до Чикаго й так взялася до Альфреда Е. Рікса, що його в циганський піт ударило. Рікс не визнавав жодних доказів, але не міг не визнати алігаторів. Одного ранку газети вийшли з цілою сторінкою, присвяченою цій справі, і Рікс викрутився тільки за допомогою пожежної драбини. Мабуть, влада захопила його сейф, де він ховав свої заробітки, і Рікс мусив попростувати на Захід тільки з одною парою черевиків та десятком п’ятнадцятицалевих комірчиків у валізі. На щастя, він знайшов кілька талонів у своїй залізничній книжечці, та й заїхав аж до цього міста серед пустині.

Цей Альфред Е. Рікс і собі залементував, що він теж голодний. Отак сиділи ми, тройко, являючи собою працю, торгівлю й капітал, хоч тоді ніякі силогізми ані параболи нам і на думку не спадали. Проте, коли торгівля не має капіталу — ніякої міни не зробити. А коли капітал не має грошей, тоді гостро відчувається брак біфштексів.

— Браття-волоцюги, — звернувся до нас Біл Бесет, — ніколи я ще не кидав товариша в пригоді. Бадьоріться! В тому лісі, мені здається, знайдеться помешкання без меблів. Ходімо туди й почекаймо, поки смеркне.

У лісі справді була стара порожня халупа, і ми втрьох привласнили її собі. Коли смеркло, Білл Бесет звелів нам почекати, а сам кудись подався на півгодини. Повернувся він з повними руками хліба, свинячих котлет та пиріжків.

— Оце я підцупив на фермі Уошіта Авеню,— сказав він. — Їжте, пийте й не журіться.

Повний місяць зійшов і засяяв та присвічував нам, коли ми сиділи долі в халупі, вечерявши. А Біл Бесет заходився хвалитися. Набивши рота сільськими ласощами, він казав:

— Часом я втрачаю всяку рівновагу з такими людьми, як ви, наприклад, що уявляють собі, ніби вони вищі за мене в професійному реєстрі. А ну, що міг би зробити хтось із вас у теперішній скруті, щоб знов вивести нас у люди? Могли б ви щось зарадити, Ріксе?

— Я повинен визнати, містер Бесет,— промовив Рікс, ледве чутно озиваючись крізь шари пиріжків у роті, — що за даної кон’юнктури я, либонь, не міг би створити підприємства, гідного поліпшити становище. Широкі операції, якими я звик керувати, потребують, звичайно, старанного попереднього підготування. Я...

— Я знаю, Рікс, — перебив його Білл Бесет. — Вам нема потреби про це розводитись. Ви потребуєте п’ятсот доларів, щоб заплатити першу платню білявій машиністці та за меблі на чотири кімнати, що взяли на виплат. Вам потрібні ще п’ятсот доларів на оповістки. А ще потрібний двотижневий термін, поки рибка почне ловитись. Ваш спосіб рятунку в критичних обставинах такий корисний, як адвокатська оборона для людини, що задушується від газових випарів. Та й ваш спосіб поживи, брате Пітере, небагато кращий, — додав він.

— Сину, — промовив я. — Я на п’ятнадцять років старший за вас, але я ще досить молодий, щоб вигадати якусь корисну штуку. Мене облупили. Ось ми бачимо не далі, як за півмилі, світло в місті. Я вчився в Монтегю Сільвера, найбільшого з усіх вуличних героїв, що промовляли коли з своєї трибуни-візка. Цими вулицями ходять сотні людей з масними плямами на одежі. Дайте мені тільки газолінову лампу, скриньку з-під якогось краму та дводоларовий кавалок білого кастильського мила, подрібненого на маленькі...

— А де ж ті два долари? — урвав моє міркування Біл Бесет. Сперечатися з цим розломником було даремно.

— Ні, — провадив він своєї, — обидва ви немовлята в лісі. Фінанси замкнули своє бюро з червоного дерева, торгівля зачинила віконниці. Отже, ви покладаєтесь на працю, щоб вона зрушила колеса з місця. Гаразд. Ви згоджуєтесь. Сьогодні вночі я покажу вам, що може зробити Білл Бесет.

Бесет сказав мені й Ріксові не кидати халупи, поки він не повернеться, навіть коли б уже й сонце зійшло, а тоді, весело висвистуючи, попростував до міста.

Тимчасом Альфред Е. Рікс скинув чоботи й сурдута, накрив свій циліндр шовковою хустиною й простягся просто долі. Коло другої години приблизно, як я вгадував за моїм годинником, що лишився в Горохвяній Лозі, вернувся додому наш працівник. Штовхнувши ногою Рікса, він закликав нас до місця, освітленого місяцем, що сяяв крізь відчинені двері халупи. Тоді він розклав долі п’ять пакунків, по тисячі доларів у кожному, й заходився кудкудахкати, наче курка над яйцем.

— Я вам щось розповім про це місто, — сказав він. — Зветься воно Роккі-Спрінгс, в ньому будують масонську церкву; ідеться до того, що демократичного кандидата на голову міста перечепить якийсь піп, а жінці судді Текера, що слабує на плеврит, трохи полегшало. На всі ці ліліпутські теми мені довелось поговорити перше, ніж мені пощастило вставити смок у джерело тих відомостів, які були мені потрібні. У місті у банк, що зветься інститутом Вірності Дроворуба та Ощадності Плугатаря. Вчора він припинив операції, мавши двадцять три тисячі доларів. Сьогодні вранці відчиниться з вісімнадцятьма тисячами, всі сріблом, — тим-то я й не приніс більше.

— Ну, хлопці, — провадив він, — я вас таки виведу в люди. Скільки вам треба? Кажіть, Капітале!

— Мій любий молодий друже, — озвався цей веврик Ріко, мов ставши на задні лапки та підкидаючи горішки передніми, — в Денвері у мене є приятелі, вони мені поможуть. Однак, коли б у мене була сотня доларів, я б...

Бесет розв’язав пакунок з грішми й кинув п’ять двадцяток Ріксові.

— Торгівле, скільки треба? — спитав він мене.

— Забирайте ваші гроші, Праце, — відмовив я. — Я ще ніколи не витягав у чесного працівника його загорьованих шелягів. Ті долари, що здобував я, були дурні й пекли кешені йолопам та ґавам. Коли я стою на вулиці й продаю якомусь жевжикові масивний золотий перстень з діамантом за три долари, то я заробляю рівно два долари 60 центів. Але я знаю, що він віддасть цей перстень дівчині взамін на всі догоди, що міг би дати тільки стодвадцятип’ятидоларовий перстень; він має користі аж на 122 долари. Хто ж із нас більший шахрай?

А Альфред Е. Рікс просто припав до слідочків Бесетових і попрощався. Сказав, що найме десь на фермі коні, доїде до станції й виїде залізницею до Денвера. Здавалось, повітря прочистилось від міязмів, коли цей хробак відплазував. Цей тип був чиста ганьба для всіх непромислових професій нашої країни. Попри всі свої велетенські плани та пишні контори, він не спроможен був чесно здобути собі вечерю, і йому довелося запобігати ласки в сторонньої людини, навіть просто може безсовісного розломника.

Коли ми з Біллом Бесетом лишились на самоті я почав обмірковувати маленький викрут, що мусив призвести до певного комерційного ефекту. Стривайте лишень, я покажу цьому містеру Розломникові, яка різниця між комерційними справами та “працею”.

— Я не візьму від вас у дарунок грошей, містер Бесет, — сказав я до нього, — однак, буду вам щиро вдячний, коли ви згодитесь, як приятель подорожній, взяти на себе мої видатки, хоч поки ми виберемося з меж військових дій, що ви викликали неморальним дефіцітом цієї ночі у фінансах цього міста.

Білл Бесет згодився, і ми першим потягом помчали на захід.

Коли ми під’їздили до міста Лос-Перос, у Арізоні, я запропонував, чи не кинути нам тут жеребок. Тут жив, покинувши всі справи, мій старий учитель, Монтегю Сідвер. Я був певен, що Монті позичить мені грошей на павутиння, коли я йому доведу, що на прикметі муха, ще й дзижчить близенько. Білл Бесет признався, що міста йому всі одинакові, бо він працює здебільшого поночі. Тому ми злізли в Перосі, прегарному маленькому місті в околицях срібних копалень.

Я припас маленьку гарненьку річ, що влучала певно, ніби комерційна рогатка, і нею збирався поцілити Бесетові просто в череп за вухом. Я ухвалив відібрати в нього гроші, як увісні з-під подушки, а натомість залишити йому якийсь лотерейний білет, що коштував би близько 4055 доларів за науку. Я гадав, що така, приблизно, сума в нього лишилась. Але коли я забалакав про те, щоб укласти капітал у якусь справу, він накинувся на мене з такими словами:

— Брате Пітере, заснувати підприємство, як ви пропонуєте — думка непогана. Я до ваших послуг. Тільки коли вже я заходжусь, то це буде такий проект, такий поважний, що від нього віятиме крижаним холодом.

— Я гадав, що ви не від того, щоб обернути гроші шпаркіше, — сказав я.

— Я це й роблю, — відповів він, — і дуже часто. Не сплю ж я цілу ніч на одному боці. Ось що я вам скажу, брате Пітере, — я хочу відкрити картярню. Не хочу я морочитись з дріб’язковим шахрайством. Але гра, — казав він, — коли сидиш край того столу, куди спливає вся користь, — це чудовий компроміс між крадіжкою срібних ложок та торгівлею перочистками на благодійному базарі.

Ну от, Бесет найняв хату й заходився видивлятись, де б то придбати меблів та малюнків, щоб прикрасити стіни. Того ж вечора я заскочив до Монті Сільвера, і він мені позичив під мій проект двісті доларів. Тоді я пішов до єдиної в Лос-Перосі крамниці, що торгувала картами, й покупив усі талії, які тільки були. Другого ранку, ледве ця крамниця відчинилась, я приніс усі карти назад, сказавши, що товариш, який зі мною умовився, передумав і попросив, щоб крамар узяв карти назад. Той згодився й вернув мені половину грошей.

Що ж, того ранку я втратив сімдесят п’ять доларів. Зате, поки карти були в мене, за ніч я їх позначив геть усі в усіх таліях. Це була робота. Але ж торгівля й промисловість мають свою пору й свої жнива: я вкинув у воду свою принаду, так зате ж і натягав карасів.

Я між першими з’явився до Бесетової картярні купувати марки до гри. Він придбав одинокі карти, що були в місті, а я їх пізнавав кожну краще, ніж пізнаю власну потилицю, коли перукар показує мені в люстерко, як він мене поголив.

Коли картярня зачинилась, у мене було п’ять тисяч доларів ще й трохи дріб’язку, а в Біла Бесета тільки й лишилось, що охота волочитись та чорний кіт, що він купив на щастя для своєї установи. Коли я виїздив, ми з Білом стиснули одне одному руки.

— Брате Пітере, — мовив він, — узявшись до цього діла, я, властиво, діла не робив. Моє призначення — праця. А ваше щастя в картярстві працює, як добре підмазана машина, не заскакує, — додав він. — Ну, всього доброго.

Після того я ніколи не здибував Білла Бесета.

— Ну, Джефе, — звернувся я до свого доброчинного Одисея, коли він скінчив своє оповідання. — Сподіваюсь, що ви не пустили за вітром свої гроші. З них можна було б скласти чималий початковий капітал, коли б ви воліли осістися коло якоїсь регулярної справи.

— Це хто — я? — запитав Джеф з геройська. — Можете закладатися, що я не пустив за водою ці п’ять тисяч.

І він урочисто вдарив себе по грудях біля бокової кишені в сурдуті.

— Акції золотих копалень! — пояснив він,— Все в них, до однісінького центу. Папірці — один за долар. Протягом року вони зростуть на п’ятсот відсотків. Це копальні блакитного Ціпкура. Про них сповіщено всього тільки місяць тому. От і ви вкладайте свої гроші, коли маєте на руках кілька зайвих доларів.

— Може ці копальні — сказав я — не дуже-то...

— О, ці копальні такі певні, як курка з золотими яйцями, — відповів Джеф. — Вже знайдено руди на п’ятдесят тисяч доларів, а ще гарантовано приросту десять відсотків.

Він витяг з кишені великий пакунок і кинув ним об стіл.

— Раз у раз при мені, — оповістив він. — Принаймні розломник не потягне.

Я глянув на гарно вималюваний сертифікат.

— А в Колорадо, як бачу — промовив я. — До речі, скажіть, Джеф, як було прізвище того людця, що помандрував у Деневр... Що ви з Білом познайомились із ним коло станції?

— Ця жаба, — відповів Джеф, — звалася Альфред Е. Рікс.

— Отже, я бачу, — сказав я, — що голова компанії цих копалень підписується: А. Л. Фредерікс. От мені й здавалось...

— Дайте-но мені подивитись на акцію! — гукнув Джеф, мало не видираючи її з моїх рук.

Щоб хоч трохи зарадити тяжкому становищу, я покликав лакея й замовив йому ще пляшку Барбера. Мені здавалось, що це було найбільше, що я міг зробити.

Свиняча етика[466] ^{Переклад М. Тупайла}

Зайшовши до курильного вагона трансконтинентального експреса, побачив там Джеферсона Пітерса, який один з усіх людей, що живуть на захід від річки Вобаш, має голову на в’язах і може ворушити одразу обома великими півкулями мозку та ще й мозочком на додачу.

Поле діяльності Джефа не якесь там незаконне шахрайство. Вдовам і сиротам його боятися нічого: він забирає тільки лишки. Найчастіше він полюбляє уподібнювати себе до мішені у вигляді пташки, в яку перший-ліпшнй марнотрат або нерозважливий вкладник може пошпурити кількома зайвими доларами. Знаючи, що на Джефові голосові зв’язки добре впливає тютюн, я з допомогою двох грубезних і легкозаймистих сигар “брева” почув історію його останньої афери.

— У нашому ділі, — сказав Джеф, — найважче знайти благородного, надійного, бездоганно чесного партнера, з яким можна було б шахраювати спокійно. Найкращі фахівці, з якими мені випадало здійснювати ту чи іншу комбінацію, іноді вдавалися до крутійства.

Ось чому торік улітку я надумав податися в такий закутень, де ще не встиг побувати змій-спокусник, і глянути, чи не знайду там собі помічника, який має хист до злочинства, але ще не розбещений успіхом.

Натрапив я на одне містечко, здавалося, цілком підходяще. Жителі ще не знали про те, що Адама[467] витурили з райського саду, й розкошували як в Едемі[468], даючи імена всіляким тваринам і вбиваючи гадюк. Містечко мало назву Маунт-Нібоу й розташоване було приблизно там, де сходяться разом Кентуккі, Західна Вірджинія та Північна Кароліна. Як? Ці штати не межують між собою? Дарма, в усякому разі десь там поблизу.

Змарнувавши цілий тиждень на те, щоб переконати жителів містечка, що я не збирач податків, я одного разу заглянув до крамнички, де збиралися місцеві пустобрехи, і почав розвідувати обстановку.

— Джентльмени, — кажу я, після того як ми вже потерлися носами й гуртом обступили барильце з сушеними яблуками, — по-моєму, ніде на землі немає таких людей, як у вашому місті.

Ви безмежно далекі від будь-якого гріха чи крутійства. Всі жінки у вас хоробрі й доброзичливі, всі чоловіки чесні й запопадливі. Життя тут, певно, прямо ідилія. Мимоволі згадуєш, — кажу, — прекрасну баладу Гольдштайна “Покинуте село”, де є такі чудові рядки:

— Ваша правда, містере Пітере, — каже крамар. — Таких доброчесних і млявих громадян, як ми, ви не знайдете в усіх Блакитних горах. Але ви, мабуть, не знаєте Руфа Тейтема?

— Авжеж, не знає, — озивається міський констебль. — Та й де б вони могли познайомитися? Цей Руф, безсумнівно, найзапекліший негідник з усіх, що будь-коли уникнули шибениці. До речі, я згадав, що іще позавчора мав випустити Руфа з холодної. Він уже відсидів свої тридцять діб, які йому присудили за вбивство Янса Гудло. А втім, зайвий день чи два Руфові не завадять.

— Щоб я провалився, — кажу я їхньою гірською говіркою. Невже в Маунт-Нібоу є такий душогуб?

— Гірше, — відповідає крамар. — Він краде свиней.

Я надумав розшукати цього містера Тейтема. Через кілька днів після того, як констебль випустив його з тюрми, я познайомився з Тейтемом і запросив його на околицю міста; ми сіли на якусь колоду й завели ділову розмову.

Мені був потрібен компаньйон сільської зовнішності для одноходової комбінації, яку я збирався проробити під час запланованого турне по деяких містах Заходу, і Руф Тейтем був ніби створений для відведеної йому ролі, більш підходящої кандидатури годі було бажати.

Він був здоровенний, як добрий гравець в бейсбол[469], а очі мав блакитні й непевні, немов у порцелянового песика на каміні, з яким бавилася тітка Гаррієт, ще будучи маленькою дівчинкою. Волосся кучеряве, наче в дискобола в Римі, і колір його нагадував картину “Захід сонця у Великому Каньйоні”, намальовану американським художником і почеплену в салоні, щоб затулити каглу[470]. Це було втілення Сільського Простака. Ви б пізнали його навіть на сцені вар’єте, з бавовняною шлейкою через плече й соломинкою за вухом.

Я виклав своє діло й побачив, що пропозиція припала йому до душі.

— Облишмо таку банальну дрібницю, як смертовбивство, — кажу я. — Чи зробили ви щось істотніше в галузі махінацій і крутні, на що ви могли б послатися — з гордістю чи без гордості, — як на доказ вашої фахової придатності?

— А хіба, — каже він, по-південному розтягуючи слова, — хіба ви ще про мене не чули? В усіх Блакитних горах жодна людина — чи то негр, чи білий — не вміє так спритно вкрасти порося: не чутно, не видно, та ще й замести за собою сліди. Я можу поцупити порося, — веде він далі, — з хліва, з-під рундука, біля корита, у лісі, вдень і вночі, звідки завгодно і як завгодно — і ручаюсь, що ніхто не почує навіть кувікання. Весь секрет у тому, як узяти порося і як його нести. Сподіваюсь, — розповідає цей благородний спустошувач свинячих хлівів, — що колись мене визнають чемпіоном серед свинокрадів.

— Гонор, — кажу я, — похвальна річ, і для Маунт-Нібоу свинокрадство неабияке досягнення, але на ширшій арені, містере Тейтем, ваше заняття вважатимуть безнадійно провінціальним. А втім, воно свідчить про вашу лояльність і надійність. Я беру вас у компаньйони. Капіталу в мене тисяча доларів готівкою, і завдяки вашому простацькому вигляду ми здобудемо на грошовому ринку кілька привілейованих акцій “Шукай вітра”.

Я законтрактував Руфа, і ми рушили з Маунт-Нібоу в долину. По дорозі я муштрував його для задуманої мною операції. Перед тим я два місяці пробайдикував на Флоридському узбережжі й відчував приплив неабиякої енергії, а в голові у мене аж гуло від усяких планів та задумів.

Я тоді хотів прочесати гребенем завширшки дев’ять миль увесь фермерський район на Середньому Заході, куди ми й подались. Але діставшись до Лексінгтона, ми застали там цирк братів Бінклі. Місто аж кишіло репаною голотою, що припхалася сюди з навколишніх сіл і грюкала своїми саморобними черевиками по бельгійському бруку вулиць. Я ніколи не пропускаю цирку без того, щоб не залізти в чужу кишеню й не розжитись якоюсь дещицею. Тому я найняв дві кімнати зі столом для Руфа й для себе недалеко від цирку, в домі однієї солідної вдови, яку звали місіс Піві. Потім я повів Руфа до крамниці готового одягу й спорядив його з ніг до голови як сущого джентльмена. У своєму новому вбранні, яке ми йому вибрали разом зі старим Місфіцьким, він мав дуже ефектний вигляд: яскраво-блакитний костюм у жовто-зелену кліточку, модна жилетка кольору засмаглої шкіри, червоний галстук і найжовтіші в місті черевики.

Це був перший у житті Руфа костюм, досі він носив штани з домотканого полотна й просту сіру сорочку — одяг свого рідного краю. Не дивно, що він пишався своїм костюмом, наче дикий ігоррот — новим кільцем у носі.

Того ж вечора я подався до цирку й організував неподалік гру в скойки. Руф мав удавати стороннього і грати проти мене. Я дав йому пачку фальшивих грошей для ставок і залишив стільки ж собі у спеціальній кишені, щоб виплачувати його виграші. Не те, щоб я не довіряв йому; просто я не можу скерувати кульку на програш, коли бачу, що ставлять справжні гроші. Щоразу, коли я намагаюся це зробити, пальці мої страйкують. Я поставив столик і заходився показувати, як легко вгадати, під якою скойкою горошина. Неписьменні телепні збилися щільним півколом і почали підштовхувати одне одного ліктями й під’юджувати робити ставки. Саме тут з натовпу мав вийти Руф, виграти кілька дрібних монет, щоб і іншим захотілось взяти участь у грі. Але де ж це Руф? Його немає. Двічі чи тричі вигулькнув десь збоку, бачу: стоїть, вирячивши баньки на афіші й набивши рот арахісовими цукерками, а близько так і не підійшов.

Дехто із сміливців наважився поставити якусь дрібну монету, але грати в скойки без напарника — це все одно, що ловити рибу без наживки. Я припинив гру, маючи лише сорок два долари прибутку, хоч розраховував зідрати з цих неотес принаймні двісті. Об одинадцятій годині я вернувся додому й пішов спати. Мабуть, гадав я, цирк занадто сильна спокуса для Руфа, і він не встояв перед музикою та іншими принадами. Я вирішив добряче поговорити з ним уранці щодо принципів нашого бізнесу.

Тільки-но Морфей[471] припнув мої плечі до злиденного матраца, як увесь будинок сповнився якимись непристойними вульгарними вигуками, схожими на крик дитини, коли вона об’їсться зелених яблук. Я схоплююся з ліжка, відхиляю двері в коридор, гукаю господиню і, коли вона висовує голову, кажу: — Місіс Піві, шановна добродійко, будьте ласкаві, заткніть пельку вашій дитині, щоб чесні люди могли виспатися після важкого дня.

— Сер, — каже вона, — це не моя дитина. Це верещить свиня, яку дві години тому приніс до себе в кімнату ваш друг містер Тейтем. І якщо ви її кузен, чи дядько, чи брат, то я буду вам щиро вдячна, якщо ви самі, шановний добродію, заткнете їй пельку.

Я накинув якусь там одежину, необхідну в порядному товаристві, й пішов до Руфової кімнати. Він уже встав, засвітив лампу й наливав у бляшанку молока для рябого підсвинка, який верещав, аж заходився.

— Як же так, Руфе? — кажу я. — Ви знехтували своїми обов’язками й звели нанівець усю мою гру. І поясніть, звідки тут свиня? Ви, як видно, знову взялися за своє?

— Не гнівайтесь на мене, Джефе, — каже він. — Ви ж знаєте, що я небайдужий до поросят. Красти їх — це вже моя друга натура. А сьогодні трапилася така чудова нагода, що я просто не міг стриматися.

— Ну й ну! — кажу я. — Може, ви й справді хворі на клептосвинію. Але хто знає, може, коли ми виберемось із смуги, де розводять свиней, ваше серце схилиться до якогось вищого й прибутковішого злочинства. Проте я ніяк не можу втямити одного: нащо вам обтяжувати своє сумління такою паскудною, недоумкуватою, зловредною, верескливою скотиною?

— Це через те, Джефе, — каже він, — що ви не відчуваєте симпатії до поросят. Ви не розумієте їх так, як я. Ось це, приміром, обдароване непересічними розумовими здібностями й інтелектом. Щойно воно пройшлося по кімнаті на задніх ногах.

— Гаразд, я йду спати, — кажу. — Постарайтесь, якщо зумієте, вмовити свого любого інтелектуала, щоб він трохи вгамувався.

— Порося було голодне, — каже Руф. — А тепер воно засне й не кричатиме.

Я завжди перед сніданком читаю ранкову газету, якщо тільки опиняюся в такому місці, де поблизу є друкарська машина чи хоча б ручний верстат. Другого дня я встав рано і знайшов на парадному ґанку “Лексінгтонський щоденник”, його щойно приніс листоноша. Мені насамперед упала в око об’ява на першій сторінці:

Я ретельно згорнув газету, поклав її у внутрішню кишеню й пішов до Руфа. Він був уже майже одягнений і годував свиню рештками молока та яблучним лушпинням.

— Здрастуйте, здрастуйте, доброго ранку всім вам! — вітаюсь я весело й приязно. — То ми вже на ногах? І поросятко снідає? Що ви збираєтеся з ним робити, Руфе?

— Запакую його в корзину, — каже Руф, — і відішлю моїй мамі в Маунт-Нібоу. Все ж буде їй якась забава, поки я вернусь.

— Яке чудове поросятко! — кажу я, чухаючи йому спину.

— А вчора ви обзивали його всякими поганими словами, — каже Руф.

— То ж учора, — відповідаю, — а сьогодні воно здається набагато кращим. Бачите, я виріс на фермі й дуже люблю свиней. Але я завжди лягав спати із заходом сонця й ніколи не бачив жодної свині при світлі лампи. Ось що я зроблю, Руфе, — кажу, — я дам вам за цю свиню десять доларів.

— Мабуть, я не продам цієї свинки, — каже він.— Будь-яку іншу продав би, тільки не цю.

— А чому не цю? — питаю, потерпаючи від страху, що він уже щось пронюхав.

— А тому, — відказує Руф, — що це був найвидатніший подвиг у моєму житті. Ніхто інший не зміг би цього зробити. Якщо колись у мене буде сім’я і діти, то я сидітиму біля каміна й розповідатиму їм, як їхній тато украв свиню з напхом напханого людьми цирку. А може, і онукам розповідатиму. Мовляв, знай наших.

А було це так, — каже він, — там стоять два намети, з’єднані між собою. Свинка лежала на помості, прив’язана маленьким ланцюжком. У другому наметі я побачив велетня і даму, геть порослу кудлатим сивим волоссям. Я взяв свинку й поповз назад під брезентом, а вона хоч би тобі писнула, сиділа тихше від миші. Я сховав її під піджак і пройшов повз добру сотню людей, поки вибрався на темну вулицю. Ні, мабуть, що я не продам цієї свинки, Джефе. Я хочу, щоб мама зберегла її, це буде доказ мого великого подвигу.

— Свиня не проживе стільки років, — кажу я. — Навряд чи вона дотягне до того часу, коли ви почнете розповідати біля каміна свої старечі байки. Вашим онукам доведеться повірити вам на слово. Я даю вам за цю тварину сто доларів.

Руф глянув на мене здивовано.

— Свиня не може становити для вас такої цінності, — каже він. — Нащо вона вам?

— Розумієте, — відповідаю я, — з першого погляду, мало хто, побачивши мене, подумає, що я артист. І все ж у мені є артистична струнка. Я колекціоную свиней. Об’їздив увесь світ у пошуках рідкісних свиней. В долині Вобаш я тримаю ціле свиняче ранчо, а в ньому представники мало не всіх надзвичайних порід — від мериноса до польсько-китайських.

Ця свиня, Руфе, — кажу я, — по-моєму, дуже цінної породи. Я гадаю, що це справжній беркшир. Ось чому мені хочеться придбати цю свинку.

— Я б з дорогою душею зробив вам послугу, — каже Руф, — але в мене теж артистична натура. Бо коли людина може так віртуозно вкрасти порося, то вона — артист. Поросята — моє натхнення. Особливо це. Я не віддам його навіть за двісті п’ятдесят доларів.

— Але послухайте, — кажу я, витираючи з лоба піт. — Для мене важить не так меркантильний бік справи, як мистецтво; і не стільки мистецтво, як любов до ближнього. Будучи експертом і аматором свиней, я вважаю за свій громадянський обов’язок придбати цю беркширську свиню для моєї колекції. Авжеж, сама свиня таких грошей не варта, але, виходячи з етики свиней як друзів і перших помічників людства, я пропоную вам за неї п’ятсот доларів.

— Джефе, — відказує цей поросячий естет, — справа не в грошах, а в почутті.

— Сімсот, — кажу я.

— Хай буде вісімсот, — каже Руф, — і я вирву це почуття із свого серця.

Я поліз до свого потайного пояса по гроші й відрахував йому сорок купюр по двадцять доларів.

— Я візьму її до себе в кімнату, — кажу, — і замкну, поки ми снідатимемо.

Я взяв свиню за задню ногу. Вона страшенно закувікала, немов паровий орган у цирку.

— Дайте-но я, — каже Руф, бере свиню під пахву, притримує її рукою за писок і несе до моєї кімнати, як спляче немовля.

У Руфа, відколи я причепурив його, з’явилася просто-таки хвороблива пристрасть до франтівства. Після сніданку він сказав мені, що піде до Місфіцького купити собі бузкові шкарпетки. Тільки-но він пішов, я заметушився, немов однорукий інвалід у кропив’яній пропасниці, коли він клеїть шпалери. Найняв старого негра з шарабаном; ми сунули свиню у мішок, зав’язали його мотузком і поїхали до цирку.

Джорджа Б. Теплі я знайшов у невеликому наметі біля відкритого віконечка. Це був огрядний чоловік з гострими очима, здоровенним діамантом на чотири карати на червоному жакеті і в чорній ярмулці.

— Ви Джорж Б. Теплі? — питаю я.

— Можу заприсягтися, що це я, — відповідає він.

— Так от, я привіз, — кажу.

— Висловлюйтеся точніше, — просить він. — Ви привезли морських свинок для азіатського удава чи люцерну для священного буйвола?

— Ні те, ні друге, — кажу. — Я привіз вам учену свиню Беппо, онде вона в мішку в моєму шарабані. Сьогодні вранці я натрапив на неї в моєму палісаднику, вона підривала квіти. Якщо для вас однаково, я хотів би одержати належні мені п’ять тисяч доларів великими банкнотами.

Джордж Б. Теплі вискакує із свого намету і просить мене йти за ним. Ми ввійшли в один із виставочних павільйонів. Там на сіні лежить чорна, як смола, свиня з рожевою стрічкою круг шиї і їсть моркву із рук якогось чоловіка.

— Гей, Маку! — гукає Джордж Б. Теплі. — Сьогодні вранці нічого не скоїлося з нашою всесвітньовідомою?

— З нею? Ні! — каже Мак. — У неї апетит, мов у хористки о першій годині ночі.

— Звідки у вас ці фантазії? — звертається до мене Теплі. З’їли вчора на ніч забагато свинячих котлет?

Я виймаю газету й показую йому об’яву.

— Фальшивка! — заявляє він. — Нічого про це не знаю. Ви ж самі бачили, як прекрасне всесвітньовідоме диво чотириногого царства споживало з надприродною мудрістю свій ранковий сніданок; воно не пропало, і його не вкрадено. А тепер бувайте здорові!

Здогадавшись про все, я сів у шарабан і звелів дядечкові Неду їхати до найближчої алеї. Там я вийняв свиню з мішка, поставив її на землю рилом уперед, старанно прицілився і дав їй такого копняка, що вона вилетіла з другого кінця алеї на двадцять футів попереду від свого вереску.

Потім, заплативши дядечкові Неду п’ятдесят центів, я пішов до редакції газети. Мені хотілося почути голу, неприкрашену правду. Я покликав до віконця агента по прийому оголошень.

— Ми побилися об заклад і хочемо знати, хто виграв, — кажу я. — Чи не був той чоловік, який учора ввечері дав оцю об’яву, опецькуватий, з довгими чорними вусами і кульгавий?

— Ні, — відповідає. — На зріст він приблизно шість футів і чотири з половиною дюйми, волосся у нього кукурудзяного кольору, а вифранчений, немов оранжерейна квітка.

В обід я вернувся до місіс Піві.

— Залишити мені на вогні трохи супу для містера Тейтема? — питає вона.

— Якщо ви триматимете на вогні суп до його повернення, — кажу, — то вам доведеться перевести на паливо всі ліси й усі вугільні шахти на земній кулі, але й цього буде замало.

— Тепер ви розумієте, — закінчив свою розповідь Джеферсон Пітере, — як важко знайти сумлінного й чесного ділового партнера.

— Але ж, — почав я, гадаючи, що давнє знайомство дає мені право на таке зауваження, — правило має бути чинним для обох сторін. Якби ви запропонували поділити обіцяну винагороду, ви б не втратили...

Джеф спинив мене поглядом, повним благородного обурення.

— Ви змішуєте різні поняття, — сказав він. — Я намагався здійснити цілком законну й моральну спекуляцію. Дешево купити й дорого продати — хіба не це діловий принцип Вол-Стріту? Там “бики” і “ведмеді”[472], тут свиня — яка різниця? Чим гірша свиняча щетина від бичачих рогів і ведмежої шкури?

Знайдене виправлення[474] ^{Переклад Ю. Іванова}

Стражник прийшов до в’язничної шевської майстерні, де Джиммі Валентайн старанно шив заготовки, і відвів його до канцелярії. Там начальник в’язниці вручив Джиммі помилування, підписане губернатором цього ранку. Джиммі взяв його з стомленим виглядом. Він відбув близько десяти місяців з свого чотирирічного строку, а розраховував пробути у в’язниці щонайбільше три місяці. Коли людина, що має на волі стільки друзів, як Джиммі Валентайн, попадає на відсидку, навряд чи варто навіть голити їй голову.

— Ну, Валентайне, — сказав начальник, — ви вийдете завтра вранці. Візьміть себе в руки і станьте людиною. Ви непоганий хлопець в душі. Киньте зламувати сейфи, живіть чесно.

— Я? — здивовано промовив Джиммі. — Таж я жодного сейфа не зламав у своєму житті.

— Не зламав, — засміявся начальник, — звичайно, ні. Ану, глянемо. Як же це трапилось, що вас запроторили сюди за ту справу у Спрінгфілді? Може тому, що ви не хотіли довести своє алібі, боячись скомпрометувати когось з найвищих кіл суспільства? Чи це присяжні із злості вчинили з вами таке? З вами, безвинними жертвами, завжди трапляється чи перше, чи друге.

— Я? — спитав бездоганно чесний Джиммі. — Та що ви, начальнику? Ніколи в житті я не був у Спрінгфілді!

— Відведіть його назад, Кронін, — посміхнувся начальник в’язниці, — та видайте йому одяг, в якому він вийде. Відімкнете його вранці о сьомій і хай прийде сюди. Обдумайте добре мою пораду, Валентайн.

Наступного ранку о чверть на восьму Джиммі стояв у канцелярії в’язниці. На ньому був огидного крою готовий костюм та пара грубих, рипучих черевиків, які держава надає у розпорядження своїм примусовим гостям, коли звільняє їх. Клерк вручив йому залізничний квиток та п’ятидоларову банкноту, з допомогою яких, на думку закону, він повинен був стати знову порядним громадянином та процвітати. Начальник в’язниці запропонував йому сигару й потиснув руку. Валентайна, № 9762, записали в книгах у графі “помилувані губернатором”, і містер Джеймс Валентайн вийшов на сонячне світло.

Не звертаючи уваги на пташині співи, шелест зелених дерев та аромат квітів, Джиммі попрямував просто до ресторану. Там він пізнав перші солодкі радощі свободи у вигляді смаженого курчати та пляшки білого вина, а також сигари, сортом вище тої, яку дав йому начальник в’язниці. Звідти він, не поспішаючи, попрямував на залізничну станцію. Він кинув чверть долара у шапку сліпого, що сидів коло дверей, і сів на поїзд.

Через три години він вийшов у невеличкому містечку близько кордону штату. Він увійшов до кафе якогось Майка Долана та потиснув руку хазяїнові, який одиноко стояв за стойкою.

— Вибачай, що нам не вдалось зробити цього раніше. Джиммі, мій хлопчику, — сказав Майк. — З Спрінгфілда надійшов протест, і губернатор заноровився. Як живеш?

— Чудово, — сказав Джиммі. — У тебе мій ключ?

Він узяв ключ, піднявся по сходах і відімкнув кімнату в глибині будинку. Все лишилось так, як було, коли він пішов звідси. На підлозі ще лежала запонка Вена Прайса, зірвана з комірця цього видатного детектива, коли поліція взяла верх над Джиммі й арештувала його.

Джиммі відтягнув від стіни складане ліжко, зсунув набік панель і витяг вкритий пилом невеликий чемодан. Він відкрив його і любовно оглянув найкращий набір зломницьких знарядь у Східних штатах. Це був повний набір, виготовлений з сталі особливого гарту: найновіші зразки свердел, знаряддя для пробивання отворів, коловороти та бури, відмички, лещата, буравчики, а також дві-три новигіки, які Джиммі винайшов сам і якими пишався. Понад дев’ятсот доларів коштувало йому виготовити все це у тому місці, де виготовляють такі речі для людей його професії.

За півгодини Джиммі спустився вниз та пройшов через кафе. Тепер він був одягнений в елегантний, добре пошитий костюм і ніс у руці обтертий від пилу чемоданчик.

— Маєш щось на увазі? — весело спитав Майк Долан.

— Я? — сказав Джиммі здивованим тоном. — Не розумію. Я представник Об’єднаної нью-йоркської компанії крихких бісквітних печив та пшеничних круп.

Ця заява викликала у Майка таке захоплення, що Джиммі змушений був тут же випити порцію газованої води з молоком. Він ніколи не вживав міцних напоїв.

Через тиждень після того, як було звільнено Валентайна, № 9762, було вчинено майстерний злам сейфа у Річмонді, штат Індіана, причому його автор не залишив ніяких слідів. Викрадено було всього лише вісімсот доларів. Ще через два тижні патентований, вдосконалений, зломостійкий сейф у Логанспорті було відкрито так, наче він був зліплений з глини, і загальна сума втрат становила півтори тисячі доларів у дзвінкій монеті; цінні папери та срібло лишились незайманими. Цими справами зацікавилась поліція. Тоді раптом трапилось виверження старомодного банківського сейфа в Джефферсон-сіті і з його кратера вилетіло банкнотів на суму близько п’яти тисяч доларів. Втрати набули тепер досить значних розмірів, щоб стати предметом уваги Вена Прайса. Порівняли факти, і з’ясувалась велика подібність методів в усіх цих зломах. Бен Прайс дослідив місця, де були вчинені грабунки, і вирік:

— Це автографи Денді-Джиммі Валентайна. Знову взявся за своє. Погляньте на цей секретний замок, — його висмикнули з такою легкістю, наче це не замок, а редиска в сиру погоду. Тільки він має лещата, якими це можна зробити. А дивіться, як чисто пробиті засувки! Джиммі ніколи не просвердлює більше одного отвору. Так, я гадаю, безсумнівно, містер Валентайн. На цей раз він своє відсидить без усяких скорочень строку або цих дурниць з помилуванням.

Бен Прайс знав звички Джиммі. Він вивчив їх, розслідуючи спрінгфілдську справу. Далекі переїзди, швидкі втечі, ніяких спільників та смак до вищого товариства — все це допомогло містеру Валентайну набути слави злодія, якому щастить уникати кари. Було повідомлено, що Бен Прайс іде по слідах невловимого зломщика, й інші власники зломостійких сейфів відчули себе спокійніше.

Якось після полудня Джиммі Валентайн з своїм чемоданчиком виліз з поштової карети у Елморі, маленькому містечку, розташованому за п’ять миль від залізниці, серед дубових лісів штату Арканзас. Джиммі, схожий на юнака спортивного типу, який тільки-но повернувся додому після навчання в коледжі, попрямував дощаним тротуаром до готелю.

Якась молода дівчина пересікла вулицю, пройшла повз нього та зникла за дверима, над якими висіла вивіска: “Елморський банк”. Джиммі Валентайн заглянув їй у вічі, забув, хто він, і став іншою людиною. Вона опустила очі та трохи почервоніла. Юнаки з манерами та зовнішністю Джиммі були рідкістю в Елморі.

Джиммі впіймав за комір хлопчика, який тинявся біля дверей банку, наче був одним з його акціонерів, і почав розпитувати його про місто, підгодовуючи його час від часу десятицентовиками. Через якийсь час дівчина вийшла з таким виглядом, наче їй нічого невідомо про молодого чоловіка з чемоданчиком, і пішла геть.

— Ця молода дівчина, здається, міс Поллі Сімпсон? — спитав Джиммі, вдаючись до невинних хитрощів.

— Ні, — відказав хлопчисько. — Це Аннабел Адамс. Її тато власник цього банку. А навіщо ви приїхали до Елмора? Це золотий ланцюжок? У мене скоро буде бульдог. А є у вас іще десятицентовики?

Джиммі пішов до “Готелю плантаторів”, зареєструвався як Ральф Д. Спенсер і взяв номер. Спираючись на стіл, він розповів клерку в готелі про свої плани. Він сказав, що приїхав до Елмора на постійне проживання і збирається зайнятись комерцією. Що чути, скажімо, про торгівлю взуттям у місті? Він думав про взуттєвий бізнес. Чи є якісь можливості?

На клерка справили враження костюм та манери Джиммі. Він сам був чимсь на зразок законодавця мод для негусто позолоченої молоді Елмора, але тепер усвідомлював свої недоліки. Намагаючись зрозуміти спосіб, яким Джиммі зав’язував свою краватку вільним вузлом, він охоче давав інформацію.

Так, повинні існувати непогані можливості у взуттєвій галузі. У місті немає спеціального магазина взуття. Ним торгують мануфактурні та універсальні магазини. Торгівля взагалі йде досить жваво. Він сподівається, що містер Спенсер вирішить залишитись у Елморі. Він переконається, що в їх місті приємно жити, та й люди тут дуже товариські.

Містер Спенсер вирішив зупинитись на кілька днів у місті та ознайомитись з умовами. Ні, не треба кликати хлопця. Його чемодан досить важкий, він занесе його сам.

Містер Ральф Спенсер, фенікс[475], що постав з попелу Джиммі Валентайна, який згорів у полум’ї раптового та всезмінюючого кохання, залишився у Елморі та благоденствував. Він відкрив взуттєвий магазин, і торгівля йшла непогано.

У товаристві він також користувався успіхом і мав багато друзів, йому пощастило здійснити й те, чого прагнуло його серце. Він познайомився з міс Аннабел Адамс, і його все більше й більше захоплювали її чари.

Під кінець року становище містера Ральфа Спенсера було таке: він здобув пошану товариства, його торгівля взуттям процвітала, він заручився з Аннабел і мав через два тижні одружитись. Містеру Адамсу, типовому провінціальному банкіру, подобався Спенсер. Аннабел пишалася ним майже так само, як кохала його. У родинах містера Адамса та заміжньої сестри Аннабел він почував себе так, ніби вже став їх родичем.

Одного дня, сидячи в своїй кімнаті, Джиммі написав такого листа, якого послав на надійну адресу одному з своїх старих друзів у Сент Луїсі:

У понеділок увечері, після того як Джиммі написав цього листа, Бен Прайс без усякого розголосу прибув до Елмора на тряському найманому візку. Він спокійно прогулювався вулицями міста, поки не з’ясував усе, про що хотів дізнатися. З аптеки, напроти взуттєвої крамниці Спенсера, він добре розглядів самого Ральфа Д. Спенсера.

— Збираєтесь оженитись на дочці банкіра, чи не так, Джиммі? — тихо промовив Бен сам до себе. — Ну, що ж, не знаю!

Наступного ранку Джиммі снідав у Адамсів. Він збирався у цей день поїхати у Літл-Рок замовити собі костюм для весілля та купити що-небудь гарненьке для Аннабел. Вперше він залишав місто з того часу, як прибув до Елмора. Минуло більше року відтоді, як він вчинив свою останню “справу” і він гадав, що тепер можна рискнути й безпечно виїхати.

Після сніданку всією сім’єю вони попрямували до центра міста — містер Адамс, Аннабел, Джиммі та одружена сестра Аннабел з двома дочками, п’яти й дев’яти років. Коли вони проходили повз готель, де й досі жив Джиммі, він збігав нагору до себе в кімнату і взяв з собою чемоданчик. Потім вони пішли далі, в напрямку до банку. Там стояв запряжений візок Джиммі й чекав на нього Долф Гібсон, який мусив відвезти його на залізничну станцію.

Всі увійшли за високі поруччя з різьбленого дуба до операційного приміщення і разом з усіма Джіммі, бо майбутнього зятя містера Адамса радо вітали всюди. Клеркам було приємно, коли з ними здоровкався красивий, люб’язний молодий чоловік, який збирався оженитись на міс Аннабел. Джиммі поставив свій чемоданчик долі. Аннабел, серце якої було переповнене щастям і жвавістю молодості, наділа капелюх Джиммі та схопила чемоданчик.

— Хіба з мене не вийде хороший комівояжер? — сказала Аннабел. — Господи, Ральфе, який він важкий! Наче він повний золотих злитків.

— Там партія нікельованих ріжків для взуття, яку я збираюсь повернути, — спокійно промовив Джиммі. — Щоб не витрачатись на пересилку, думаю відвезти їх сам. Я стаю страшенно економним.

У елморському банку тільки-но зробили підвал з сейфом для зберігання цінностей. Містер Адамс дуже ним пишався і кожного примушував його оглядати. Підвал був невеличкий, але мав нові патентовані двері. Вони замикались трьома сталевими засувами, які мали годинниковий механізм і ставали на місце від одного повороту ручки. Містер Адамс, сяючи усмішкою, пояснював його дію містеру Спенсеру, який ввічливо слухав, але, здавалося, не дуже розумів ці пояснення. Двоє дітей, Мей та Агата, були захоплені блискучим металом, чудернацькими годинниками та кнопками.

Поки вони були зайняті цим, до банку ввійшов, наче прогулюючись, Бен Прайс і став, спершись на лікоть та поглядаючи час від часу за поруччя. Касирові він сказав, що йому нічого не треба, він тільки почекає тут одного знайомого.

Раптом пролунав жіночий зойк і знялась метушня. Непомітно для дорослих дев’ятирічна Мей у запалі гри замкнула Агату в підвалі. Вона зачинила двері на засуви та повернула ручку комбінованого замка так, як це робив містер Адамс, коли показував сейф.

Старий банкір кинувся до ручки і рвонув її з усієї сили.

— Двері не можна відчинити, — простогнав він. — Годинник та сполучний механізм не заведені. Мати Агати знову істерично скрикнула.

— Тихо! — сказав містер Адамс, піднімаючи тремтячу руку. Замовкніть усі на хвилину! Агата, — покликав він якомога гучніше. — Слухай мене!

У тиші, що настала, до них долетів ледве чутний вереск дитини, яку в темному підвалі охопив панічний жах.

— Дитинко моя дорога! — голосила мати. — Вона помре від жаху! Відчиніть двері! О, зламайте їх! Невже ви, чоловіки, нічого не можете зробити?

— Ближче ніж у Літл-Року нема нікого, хто міг би відчинити ці двері, — промовив містер Адамс тремтячим голосом. — О Господи! Що робити, Спенсер? Дитина... вона не витримає там довго. У підвалі не вистачить повітря, а крім того з нею зробляться судоми від жаху.

Мати Агати, втрачаючи розум, била в двері підвалу кулаками. Хтось навмання запропонував динаміт. Аннабел повернулась до Джиммі, її великі очі були повні болю, але вона ще не втратила надії. Жінці здається, що нема нічого неможливого для мужчини, якого вона обожує.

— Чи не можете ви зробити що-небудь, Ральф? Спробуйте!

Він глянув на неї з дивною, м’якою посмішкою, яка з’явилась на його губах та в його проникливих очах.

Аннабел, — сказав він, — ви подаруєте мені цю троянду, яку ви носите?

Ледве вірячи, що вона правильно його зрозуміла, Аннабел зняла бутон троянди, приколотий до її сукні, і дала йому. Джиммі віткнув його у жилетну кишеню, швидко скинув піджак і засукав рукава. З цього моменту зник кудись Ральф Д. Спенсер, а його місце зайняв Джиммі Валентайн.

— Відійдіть геть від дверей, усі відійдіть! — коротко скомандував він.

Він поставив на стіл свій чемоданчик і відкрив його. Здавалося, що з цієї хвилини він перестав усвідомлювати присутність інших. Тихо насвистуючи про себе, як він завжди чинив за роботою, Джиммі швидко розклав по порядку дивні блискучі знаряддя. У глибокій мовчанці, не рухаючись, всі стежили за ним, наче зачаровані.

За хвилину улюблене свердло Джиммі м’яко врізалось у сталеві двері. Через десять хвилин, побивши свої власні зломницькі рекорди, він відімкнув засуви та відчинив двері.

Агата, майже непритомна, але ціла й неушкоджена, впала в обійми матері.

Джиммі Валентайн надів піджак, вийшов за поруччя і попрямував до вихідних дверей. Коли він ішов до виходу, йому здалося, що він почув далекий знайомий голос, який покликав: “Ральф!”. Але він не зупинився.

У дверях на його шляху стояв якийсь огрядний чоловік.

— Здоров, Бен! — сказав Джиммі з тою ж чудною посмішкою. — Знайшов нарешті, так? Ну, гаразд, ходімо. Тепер, мабуть, вже все одно.

Тоді Бен Прайс повівся досить дивно.

— Я гадаю, ви помилились, містере Спенсере, — сказав він. — Мені здається, що ми з вами не знайомі. Хіба це не вас чекає там візок?

І Бен Прайс повернувся та пішов вулицею геть.

Як ховався Чорний Білл[477] ^{Переклад М. Тупайла}

Худорлявий, дужий, червоновидий чолов’яга з довгим гачкуватим носом і маленькими вогнистими очицями, блиск яких пом’якшували солом’яного кольору вії, сидів скраю залізничної платформи на станції Лос-Пінос, махаючи довгими ногами. Поряд із ним сидів ще один чоловік, гладкий, понурий і обшарпаний — певно, його приятель. До обох життя, як свідчив їхній вигляд, повернулося гострим боком.

— Я тебе, Шинко, років чотири не бачив, — озвався обшарпаний. — Де ти був?

— У Техасі, — відповів червоновидий. — На Алясці було надто холодно. А в Техасі тепло. Одного разу було навіть жарко. Зараз тобі розповім.

Якось уранці я зійшов з експреса, коли він зупинився біля водокачки, й дозволив йому їхати далі без мене. Так я потрапив до країни ранчо. Будинків там іще більше, ніж у Нью-Йорку, тільки ставлять їх не за два дюйми, а за двадцять миль один від одного, тож хоч скільки нюхай, не узнаєш, що сьогодні у сусідів на обід.

Дороги я не знайшов і почимчикував навпростець степом. Трава там по коліна, а мескитові гаї схожі на персикові садки. Таке враження, ніби йдеш по чиємусь маєтку і от-от звідкілясь вихопиться ціла зграя бульдогів і порве тебе ні за що. Та я відчухрав, либонь, миль двадцять, поки натрапив на фермерський будинок. Нічого собі хатинка, завбільшки із станцію надземної залізниці.

Низенький чоловічок у білій сорочці й коричневому комбінезоні з рожевою хустинкою на шиї стояв під деревом біля ґанку і робив самокрутки.

— Моє шанування, — кажу я. — Чи може такий собі чужинець сподіватися на вашу гостинність, дістати притулок, якусь поживу, а то й роботу?

— О, заходьте, — відповідає цей тип дуже люб’язно. Сідайте, будьте ласкаві, на табурет. Я й не чув, як ви під’їхали.

— А я ще не під’їхав, — кажу. — Я поки що підійшов. Не хочу завдавати вам клопоту, але чи не роздобуду я у вас кілька галонів води?

— Ви таки добряче припорошилися, — каже він, — але наші купальні пристрої...

— Я хочу напитися, — кажу. — На ту куряву, що зверху, не варто звертати увагу.

Коротун налив мені коряк води з червоного глечика, що висів на бантині, й питає:

— То ви шукаєте роботи?

— Тимчасово, — кажу я. — Тут, здається, спокійний куточок?

— Дуже спокійний, — відповідає він. — Мені казали, що іноді тут цілими тижнями не побачиш жодної живої душі. Сам я тут лише місяць. Це ранчо я купив у одного старожила, що вирішив податися далі на Захід.

— Мені це якраз підходить, — кажу я. — Спокій і самотність часом корисні для людини. А ще мені потрібна робота. Я можу бути барменом, махлювати з копальнями, читати лекції, випускати акції, трохи боксую в середній вазі і граю на роялі.

— А доводилось вам ходити коло овець? — питає коротун.

— Ходити? — здивувався я.

— Тобто чабанувати... пасти отару, — пояснює він. — Ну, стерегти отару.

— О, — кажу, — розумію. Ви маєте на увазі ганятися за ними й гавкати на них, як вівчарка? А що, діло нехитре. Чесно кажучи, я зроду не чабанував, але часто бачив з вікна поїзда, як вівці жують траву, вони наче не дуже люті.

— Мені потрібен чабан, — каже цей овечий фермер. — На мексіканців не можна покластися. У мене дві отари. Можете хоч завтра вранці вигнати на пасовисько моє стадо баранів, їх усього вісімсот. Платня — дванадцять доларів на місяць, харчі мої. Житимете в наметі там же, на пасовиську, біля овець. Їжу готуватимете собі самі, а дрова й воду вам привозитимуть. Робота не важка.

— Згода, — кажу. — Я стаю до цієї роботи, навіть якщо доведеться прикрасити голову вінком, опиратися на костур, носити халамиду і грати на сопілці, як роблять пастухи на малюнках.

Наступного ранку коротун допомагає мені вигнати баранів з кошари й приставити їх миль за дві в прерію, де вони починають скубти траву на схилі невеликого пагорба. На прощання господар ранчо дає мені безліч напучень: мовляв, ні в якому разі не допускати, щоб окремі барани чи групки їх відбивалися від цієї отари, а опівдні гнати всіх на водопій.

— Увечері я привезу бричкою ваш намет, усе спорядження й провізію, — каже він.

— Шикарно, — кажу я. — Основне, прихопіть провізію. Та не забудьте й про спорядження. І неодмінно привезіть намет. Якщо мені пам’ять не зраджує, ваше прізвище Золлікоффер?

— Мене звуть, — каже він, — Генрі Огден.

— Чудово, містере Огден, — кажу я. — А мене — містер Персіваль Сент-Клер.

П’ять днів я чабанував на ранчо Чіквіто, а тоді відчув, що серце моє обростає вовною. Наближення до природи мало не наблизило мого кінця. Я був самотніший, ніж коза Робінзона Крузо[478]. На своєму віку я бачив немало значно цікавіших співрозмовників, ніж оті барани. Щовечора одне й те саме: зажену отару до обори, потім спечу собі кукурудзяного коржа, засмажу баранини, зварю кави, ляжу в наметі завбільшки як серветка і слухаю, як навколо виють койоти і плачуть сплюшки.

На п’ятий вечір, зачинивши на ніч моїх дорогоцінних, але некомпанійських мериносів, я пішов до будинку, відчинив двері й ступив на поріг.

— Містере Огден, — кажу, — ми з вами повинні якось спілкуватись. Я нічого не маю проти овець, вони звеселяють ландшафт і дають бавовну для восьмидоларових чоловічих костюмів, але от коли йдеться про те, щоб поговорити за столом чи посидіти біля коминка, то з ними можна вмерти від нудьги, як на вишуканому файвоклокському прийомі. Якщо у вас є колода карт, чи дошка для гри у тріктрак, або літературне лото, тягніть усе сюди — й почнемо інтелігентне заняття, бо мені аж руки сверблять до якоїсь мозкової роботи, хоча б навіть вибити комусь мозок із голови.

Цей Генрі Огден був фермер особливого ґатунку. Він носив персні, великий золотий годинник і старанно пов’язував краватку. Пика нахабна, окуляри на носі аж виблискували. Колись у Маскогі я бачив, як вішали злочинця за вбивство шістьох чоловік, так ото мій господар був точна його копія. А ще я знав священика в Арканзасі, про якого можна було подумати, що то його рідний брат. Та мені було начхати. Я прагнув будь-якої компанії, мене влаштовував будь-хто — праведний святий чи пропащий грішник, аби тільки не баран і не вівця.

— Очевидно, Сент-Клер, — відповідає Огден, відклавши вбік книжку, — з незвички вам здалося там трохи сумно. Моє життя, відверто кажучи, теж минає одноманітно. А ви добре зачинили овець в оборі? Вони не розбіжаться?

— Їх зачинено так само міцно, як роти присяжних під час судового процесу у справі вбивства мільйонера, — кажу. — І я вернусь до них раніше, ніж їм буде потрібна нянька.

Огден видобуває звідкілясь колоду карт, і ми ріжемось у казино. Після п’яти днів і ночей, проведених на овечому тирлі, я відчув себе ніби на вечірньому Бродвеї. Коли мені траплялася велика карта, я так хвилювався, наче заробив мільйон на біржі. А коли Генрі Огден попустив віжки й розповів анекдот про даму в спальному вагоні, я сміявся добрих п’ять хвилин.

Як видно, все в житті відносне. Чоловік може стільки набачитися всякої всячини, що потім навіть полінується глянути, як горить тримільйонний особняк, чи як зустрічають Джо Вебера, або як синіє Адріатичне море. Але хай він трохи попасе овець, і він рватиме кишки зо сміху, почувши “Погребний дзвін звістує тлін”, і матиме втіху, граючи в карти з дамами.

Незабаром Огден дістає сулію бурбонського, і про овець уже ніхто не згадує.

— Ви не пам’ятаєте, з місяць тому в газетах писали, — каже він, — про пограбування швидкого поїзда Канзас — Техас? Кур’єра поранено в плече й забрано тисяч п’ятнадцять доларів валютою. І кажуть, що все це діло рук однієї людини.

— Ніби щось пригадую, — кажу. — Але подібні речі трапляються так часто, що вони не затримуються надовго в пам’яті техасця. І що було далі? Грабіжника заскочили на гарячому, його догнали, схопили, віддали до суду?

— Йому пощастило втекти, — каже Огден. — А сьогодні я прочитав у газеті, що поліція напала на його слід десь у наших краях. Річ у тім, що всі вкрадені банкноти однієї серії — це перший випуск Другого Державного банку міста Еспінози. Поліція простежила, де грабіжник витрачав ці гроші, і слід привів сюди.

Огден наточує з сулії ще бурбонського й підсовує пляшку мені.

— По-моєму, — кажу я, ковтнувши ще наперсток королівського трунку, — цей залізничний грабіжник зовсім не кретин, якщо вибрав ці краї для тимчасової схованки. Овече ранчо, — кажу, — найкраща схованка. Кому спаде на думку шукати такого запеклого злочинця серед співучих пташок, ягнят і польових квіточок? А, до речі, — кажу я, вдаючи, ніби придивляюся до Генрі Огдена, — чи були в пресі якісь зовнішні прикмети цього бандюги-одинака? Скажімо, вказівки на зріст, комплекцію, кількість коронок у роті чи фасон одягу?

— Нічогісінько, — відповідає Огден, — він був у масці, й ніхто його як слід не роздивився. Але відомо, що то славнозвісний залізничний грабіжник на прізвисько Чорний Білл, бо він завжди промишляє сам, і ще у вагоні знайшли носовичок з його монограмою.

— Хоч би там як, — кажу я, — а Чорний Білл мені подобається. Що за шикарна ідея загубитися серед овечих просторів! По-моєму, його не знайдуть.

— Оголошено винагороду в сумі тисяча доларів тому, хто його спіймає, — каже Огден.

— Чхав я на ці гроші, — кажу я, дивлячись містерові Вівчареві просто в очі. — З мене досить і дванадцяти доларів на місяць, які я одержую у вас... Мені потрібно перепочити і ще відкласти якийсь долар на квиток до Тексаркани, де проживає моя овдовіла матінка. Якби Чорний Білл, — веду я далі, багатозначно дивлячись на Огдена, — скажімо, місяць тому забився сюди... і купив невеличке овече ранчо, і...

— Годі, — каже Огден, підводячись із стільця й люто блискаючи скельцями окулярів. — Ви натякаєте на...

— Нічого схожого, — кажу я, — ні на що не натякаю. Просто беру гіпотезу. Повторюю: якби Чорний Білл забився сюди й купив овече ранчо, і найняв мене няньчити ягнят, і при тому поводився б зі мною чесно й по-товариському, як оце ви, то йому не треба було б мене остерігатися. По-моєму, людина завжди людина, хоч би які ускладнення вона мала з вівцями чи залізницею. Тепер ви знаєте мою точку зору.

Пика в Огдена почорніла — ну чисто тобі кавова гуща на дні казанка. Секунд за дев’ять він трохи відійшов і засміявся.

— Ви молодець, Сент-Клере, — каже. — Якби я був Чорним Біллом, то не побоявся б довіритись вам. Давайте ще раз у сімку. Якщо, звісно, ви не гидуєте зіграти в карти з залізничним грабіжником.

— Я вже виклав вам свої погляди в усній формі, — кажу, — і без ніяких задніх думок.

Тасуючи після першої партії, я ніби ненароком запитую Огдена, звідки він.

— О, — відповідає він, — я з долини Міссісіпі.

— Гарне місце, — кажу я. — Часто, бувало, зупинявся. Хоча простирадла там вогкуваті, а їжа просто нікудишня. А я, — кажу, — з Тихоокеанського узбережжя. Може, бували коли-небудь?

— Жахливі протяги, — каже Огден. — А ви якщо будете на Середньому Заході, то тільки згадайте моє ім’я, і вам дадуть грілку в постіль і наллють каву крізь ситечко.

— Гаразд, — відповідаю, — я ж не намагався випитати номер вашого особистого телефону чи дівоче прізвище вашої тітки, яка викрала пресвітеріанського священика з Камберленда. Нащо воно мені. Я тільки хотів сказати, що в руках у вашого чабана ви в цілковитій безпеці. Та не бийте винову карту чирвою, вгамуйте свої нерви.

— Досить про одне й те саме, — каже Огден і знову сміється. — Та якби я був Чорним Біллом і подумав, що ви мене запідозрили, то давно б порішив вас із вінчестера і цим вгамував свої нерви. Чи не так?

— Не обов’язково, — кажу я. — Той, у кого вистачило мужності самотужки пограбувати поїзд, не зробить такої дурниці. Я доволі блукав по світу і знаю: дружба у них на першому плані. Не те, щоб я нав’язувався вам у приятелі, містере Огден, — пояснюю, — бо хто ж я? Всього тільки чабан на вашому ранчо; але якби обставини були кращі, то ми б могли заприятелювати.

— Будь ласка, забудьте на деякий час овець, — каже Огден, і зніміть колоду.

Минає ще днів чотири, і от якось, коли мої ягнята полуднували біля струмка, а я священнодіяв над кавою, переді мною виник, нечутно під’їхавши по траві, таємничий вершник у вбранні тієї особи, яку він намагався вдавати. Це був якийсь гібрид канзаського сищика, ковбоя Буффало Білла[479] й гицеля з Батон-Ружа[480]. Підборіддя й очі цього фрукта не говорили про те, що він має бойовий досвід, і я відразу збагнув, що це рядова нишпорка.

— Пасеш вівці? — питає він мене.

— Далебі, — відповідаю, — я так вражений вашою незвичайною кмітливістю, що в мене просто не вистачає духу твердити, ніби я підмальовую старовинну бронзу чи змазую велосипедні втулки.

— Не дуже ти схожий на чабана, як подивитися на тебе та послухати твою мову, — каже він.

— Зате ви, як послухати, розмовляєте точно так, на кого ви схожі.

Тоді він питає мене, у кого я працюю, і я показую йому на ранчо Чіквіто, розташоване за дві милі в тіні невисокого пагорба, а він повідомляє, що я розмовляю з помічником шерифа.

— Десь у цих краях ховається залізничний грабіжник на прізвисько Чорний Білл, — каже нишпорка. — Його вистежили до Сан-Антоніо, а може, й далі. Тобі не доводилося бачити тут якихось зайшлих людей або чути, що десь з’явився новий чоловік?

— Ні, не доводилося, — кажу я, — хіба що в мексиканському селищі на ранчо Люміс, на Фріо, з’явилась одна нова людина.

— Що ти знаєш про неї? — питає помічник.

— Їй три дні, — кажу я.

— А який на вигляд чоловік, у якого ти працюєш? — питає він. — Чи старий Джордж Ремі ще хазяйнує на ранчо? Він тут уже десять років розводить овець, але чогось йому не щастить.

— Старий продав ранчо і подався на Захід, — кажу йому. Новий любитель овець купив у нього ранчо приблизно місяць тому.

— Який він зовні? — знову питає помічник шерифа.

— О, — кажу, — такий здоровенний гладкий датчанин, вусатий і носить сині окуляри. Не думаю, що він здатний відрізнити барана від бурундука. По-моєму, старий Джордж здорово його нагрів на цьому ділі.

Проковтнувши ще масу такої ж нелегкотравної інформації й дві третини мого обіду, помічник шерифа їде геть.

Увечері я розказую про цю зустріч Огденові.

— Вони стискають щупальця навколо Чорного Білла, — кажу я і розповідаю про помічника шерифа, і про те, як я його зобразив помічникові, і що помічник про все це сказав.

— Нащо нам морочити собі голову заради Чорного Білла, — каже Огден. — У нас і своїх клопотів доволі. Дістаньте-но ліпше з полиці бурбонське — й випиймо за його здоров’я,., якщо тільки, — гигоче він, — ви не відчуваєте ніякого упередження проти залізничних грабіжників.

— Я вип’ю, — кажу, — з будь-ким, хто не кине друга напризволяще. А я думаю, — веду далі, — що цей Чорний Білл саме такий. Тож випиймо за Чорного Білла, і щоб доля нам усміхнулась.

І ми випили.

А тижнів через два наспів час стригти овець. Я мав пригнати своїх вихованців на ранчо, а гурт кудлатих мексіканців мав зрізати з них хутро секаторами. Отож надвечір, напередодні прибуття цирульників, я погнав своїх недосмажених баранів долиною на горбок, де дзюрчить прудкий струмок, на ранчо.

Залишив їх у кошарі й побажав їм приємних сновидінь.

Потім пішов до будинку. Генрі Огден, есквайр, спав, лежачи на своїй холостяцькій койці. Очевидно, його звалило з ніг антибезсоння, чи протинеспання, чи якась інша специфічна вівчарська хвороба. Рот його був роззявлений, жилетка розстебнута, і він сопів, як старий велосипедний насос. Дивлячись на нього, я поринув у меланхолійні роздуми. “Величний Цезарю, — подумав я, — ти спиш і рота не стулив; дивись, щоб вітерець туди не залетів”.

Сплячий чоловік — це видовисько, від якого ангели можуть пустити сльозу. Чого варті тоді його мозок, м’язи, заощадження, витримка, протекції й родинні зв’язки? Він відданий на поталу своїм ворогам, а тим паче — друзям. І вигляд у нього не привабливіший, ніж у запряженої в найманий екіпаж шкапи, що, прихилившись до столичного оперного театру, марить о пів на першу ночі про аравійські рівнини. А спляча жінка — то зовсім інша річ. Не має значення, який у неї вигляд, аби тільки вона перебувала в такому стані якомога довше.

Та хай собі, я випив бурбонського, свою порцію й Огденову, і зібрався якнайприємніше провести час, поки він задавав хропака. На; столі валялися книжки на різні місцеві теми: про Японію, осушення боліт і фізичне виховання, а також лежала купка тютюну, що було дуже до речі.

Навтішавшись кількома самокрутками й гомеричним хропінням Генрі Огдена, я ненароком виглянув у вікно в напрямку загород для стрижки овець, де щось схоже на стежину відгалужувалося від чогось схожого на дорогу, що перетинала вдалині щось схоже на струмок.

Я побачив таку картину: п’ять вершників під’їжджали до будинку. В усіх поперек сідел рушниці, і з ними той самий помічник шерифа, що розмовляв зі мною на вигоні.

їхали вони сторожко, розімкнутим строєм, тримаючи рушниці напоготів. Придивляюсь і визначаю, хто ватажок цих кінних охоронців закону і порядку.

— Добривечір, джентльмени, — кажу я. — Може, ви спішитесь і прив’яжете своїх коней?

Ватажок під’їздить до мене впритул і водить дулом своєї рушниці так, ніби хоче взяти на приціл увесь мій фасад.

— Стій, ні з місця, — каже він, — поки я з тобою належним чином не проведу відповідної бесіди.

— Стою, — кажу. — Я ж не глухонімий і не виявлятиму непослуху вашим розпорядженням.

— Ми розшукуємо, — каже він, — Чорного Вілла, який у травні місяці цього року пограбував швидкий поїзд на Канзас-Техаській залізниці, привласнивши собі незаконно п’ятнадцять тисяч доларів. Ми обшукуємо всі ранчо й перевіряємо кожного підозрілого. Як твоє прізвище і що ти робиш на ранчо?

— Начальнику, — кажу я, — моя професія — Персіваль Сент-Клер, а звуть мене чабаном. Сьогодні я загнав до кошари своє стадо телят... чи то пак ягнят. Завтра мають прибути нишпорки, щоб поголити їх, тобто постригти під машинку...

— Де господар ранчо? — питає мене ватажок.

— Один момент, начальнику, — кажу я. — Чи не було обіцяно, так би мовити, премії тому, хто спіймає цього запеклого злочинця, якого ви згадали у своїй передмові?

— Оголошено винагороду в сумі тисяча доларів, але тільки тому, хто його схопить і викриє. Що ж до якоїсь нагороди за повідомлення про його місцеперебування, то про це в оголошенні нічого не сказано.

— Схоже, днями буде дощ, — кажу я, втративши раптом всякий інтерес до розмови, і дивлюсь у лазурну блакить неба, де немає ані хмаринки.

— Якщо ти знаєш координати, дислокацію чи міграцію вищезгаданого Чорного Білла, — каже він своїм страшним поліцейським жаргоном, — то ти підлягаєш кримінальній відповідальності за приховування відомостей.

— Чув від проїжджого, — прикидаюсь я дурником, — що один мексіканець у крамничці Піджіна в Нуесесі казав одному ковбоєві на ім’я Джек, ніби він чув, що двоюрідний брат одного вівчаря два тижні тому в Матаморасі бачив Чорного Білла.

— Послухай-но, Язик-за-зубами, що я зроблю, — каже ватажок, прицінюючись поглядом, скільки можна буде у мене виторгувати. — Якщо ти наведеш нас на Чорного Білла, я заплачу тобі сто доларів з моєї власної... з наших власних кишень. Це немало, — каже він. — Адже по закону тобі нічого не належить. Ну, то як?

— Гроші на бочку? — питаю я.

Ватажок оперативно радиться зі своїми вояками. Вони вивертають кишені й досліджують їхній вміст. Усі гуртом натрусили сто два долари тридцять центів готівкою й купку жувального тютюну на тридцять один долар.

— Під’їдь, начальнику, ближче, — кажу я, — й нахилися нижче.

Він так і зробив.

— Я чоловік бідний і упосліджений, — кажу йому. — Ганяю, мов той пес, за дванадцять доларів на місяць, намагаючись не розпустити тварин, які тільки й думають про те, щоб порозбігатися. Я, — кажу, — ще не дійшов до такого занепаду, як штат Південна Дакота, але й моє становище — катастрофа для людини, яка досі бачила баранів хіба що у вигляді баранячих відбивних. Я зубожів тому, що не справдилися мої мрії, і ще в цьому винні енна кількість рому та особливого сорту коктейлю, який подають на Пенсільванській залізниці на всіх вокзалах від Скрантона до Цінціннаті: суміш сухого джину, французького вермуту, соку з одного лимона й добрячої дози померанцевої гіркої. Якщо колись побуваєте в тих краях, неодмінно скуштуйте. І все-таки, — кажу, — я ще ніколи не підводив друзів. Я був вірним їм, коли вони жили розкошуючи, і ніколи не зрікався їх, коли попадав у халепу. Але, — веду далі, — тут не зовсім дружба. Дванадцять доларів на місяць — це скоріше можна назвати далеким знайомством. Червоні боби й кукурудзяний хліб — це навряд чи підходяща пожива для дружби. Я бідний чоловік, — кажу, — і маю матір удовицю в Тексаркані. В домі ви знайдете Чорного Вілла, кажу, — він спить на койці в кімнаті праворуч. Він той, хто вам потрібен; у цьому я пересвідчився з його слів і розмов. Зрештою, до певної міри він був мені другом, — пояснюю, — ніколи я не скотився так низько, ніякі скарби всіх копалень Гондоли не спокусили б мене зрадити його. Але, — кажу я, — щотижня половина бобів була червива, а дров завжди не вистачало.

— Ви краще йдіть обережніше, джентльмени, — попереджаю я. Іноді він буває нестриманий і, пам’ятаючи про його недавню професію, можна ждати всяких сюрпризів, якщо заскочити його зненацька.

Вершники злазять на землю, прив’язують своїх коней, знімають з передків усю амуніцію та іншу бойову техніку, й навшпиньки заходять до будинку. А я дибуляю назирці, немов Даліла, коли вона вела Філіпа Стейна до Самсона[481].

Командир загону щосили термосить Огдена, щоб розбудити його. Тільки-но він схоплюється з койки, як іще двоє шукачів винагороди хапають його за руки й за ноги. Огден хоч худий, однак з біса міцний, і дарма що сили нерівні, так пригощає напасників, що любо-мило глянути.

— Що це значить? — питає він, коли його нарешті подужали.

— Ви попалися, містере Чорний Білле, — каже начальник. — Ото й усе.

— Це порушення закону, — заявляє Генрі Огден, розлютившись іще дужче.

— То було порушення закону, — відказує охоронець миру й добра. — Канзас-Техаський експрес вас не чіпав, а за пустощі з казенними пакунками по голівці не погладять.

Він умощується Генрі Огденові на живіт і починає старанно й скрупульозно нишпорити в його кишенях.

— Ви ще в мене попрієте за ці фокуси, — каже Огден, тим часом і сам уже добряче впрівши. — Я можу довести, хто я такий.

— Я теж можу, — каже ватажок і виймає з внутрішньої кишені піджака Огдена жменю новеньких банкнотів Другого Державного банку міста Еспінози. — Жодна з ваших фальшивих візитних карток не скаже більше, ніж ця валюта, якщо ви почнете викручуватись. А тепер вставайте, поїдете з нами спокутувати свою провину.

Генрі Огден злазить з койки й пов’язує краватку. Після того як у нього знайшли банкноти, йому наче заціпило.

— Бач, до чого домудрувався, — захоплено каже шериф. Зашився в таку діру й купив собі невеличке овече ранчо. Адже тут і голос людський рідко почуєш. Хитра схованка, я такої ще зроду не бачив, — каже він.

Один з його підручних іде до загороди для стрижки овець і знаходить там другого чабана, мексиканця на прізвисько Джон-Дивак; той сідлає Огденового коня, а всі шерифові помічники сідають на коней і, щільно оточивши свого бранця, ведуть його до міста, тримаючи зброю напоготові.

Огден перед від’їздом перепоручає ранчо Джонові-Дивакові й віддає йому накази, як стригти і де випасати овець, немов би збирається невдовзі повернутись.

А години через дві можна було бачити, як певний Персіваль Сені-Клер, екс-чабан із ранчо Чіквіто, маючи в кишені сто дев’ять доларів — платню за роботу і гроші за кров, їхав у південному напрямку на іншому коні, вкраденому на тому самому ранчо.

Червоновидий чолов’яга замовк і прислухався. Вдалині між низьких пагорбів пролунав свисток товарного поїзда, що підходив до станції.

Гладкий обшарпаний чоловік поряд із ним чмихнув і несхвально похитав кудлатою головою.

— Що з тобою, Недопалку? — спитав червоновидий. — Знову киснеш?

— Ні, я не кисну, — відповів обшарпаний і знову чмихнув. Тільки твоя розповідь мені не подобається. Ми з тобою приятелюємо п’ятнадцять років, щоправда, з різними проміжками, але досі я не чув, щоб ти кого-небудь видав поліції, ні разу не чув. А цей чоловік годував тебе, за його столом ти грав у карти, якщо казино можна назвати карточною грою. І все ж ти видав його поліції та ще й одержав за це гроші. Не думав я, що ти здатний на таку підлоту.

— Цей Генрі Огден, — озвався червоновидий, — найняв адвоката і за допомогою алібі та інших юридичних викрутасів довів, що він ні в чому не винен. Так я потім чув. Нічого з ним не сталося. Він робив мені послуги, і я видав його без особливої радості.

— А звідки ж банкноти, які були у нього в кишені? — спитав обшарпаний.

— Я тільки-но запримітив нишпорок, підсунув йому, — сказав чорвоновидий, — поки він спав. Чорний Білл — то був я. Не лови ґав, Недопалку, онде наш персональний. Ми виліземо на буфери, поки паровоз набиратиме воду.

Мить перемоги[482] ^{Переклад М. Тупайла}

Бенові Гренджеру, ветеранові війни, двадцять дев’ять років, і з цього можна визначити, про яку війну йдеться[483]. Тепер він головний крамар і поштмейстер у Кадізі, маленькому містечку, над яким весь час віють вітри з Мексиканської затоки.

Бен допоміг вибити іспанців з їхньої цитаделі на Великих Антільських островах, а потім, обійшовши пішки півсвіту в чині капрала, промарширував як учитель по палючих тропічних коридорах коледжу просто неба, де американці навчали філіппінців послуху. Нині, перекувавши багнет на ніж для різання сиру, він збирає гурток приятелів не в густих джунглях Мінданао[484], а в затінку своєї веранди з гладенько обструганих дощок. Бен завжди більше цікавився ділом, аніж словами, але залюбки також розглядав і зважував мотиви вчинків, про що свідчить ця його розповідь.

— Що, на вашу думку, — спитав він мене одного місячного вечора, коли ми сиділи в його крамниці серед ящиків та бочок, — що змушує чоловіків наражатися на небезпеку, знегоди, голод, бій, кулі й таке інше? В ім’я чого чоловік іде на це? Чому він намагається перевершити своїх ближніх, чому прагне бути хоробрішим, сильнішим, відважнішим і винятковішим навіть за своїх найкращих друзів? Що його спонукає до цього? Заради чого він робить усе це? Мабуть, не заради свіжого повітря й моціону. На що, по-вашому, Білле, сподівається, загалом кажучи, середньоарифметичний чоловік, коли пнеться із шкури на базарних площах, форумах, передовій, полях бою, майданчиках для гри в гольф, бігових доріжках та інших аренах цивілізованого й дикунського світу?

— По-моєму, Бене, — відповів я розважливо, — можна спокійнісінько звести всі мотиви, які спонукають чоловіка шукати слави, до трьох: по-перше, честолюбство, тобто прагнення до загального захвату й оплесків; по-друге, жадібність, тут насамперед важить матеріальний бік успіху; і по-третє, кохання до жінки, яку він має чи хоче мати.

Бен розмірковував над; моїми словами, а пересмішник на верхівці мескитового дерева біля веранди вивів тим часом дюжину трелей.

— Ваше визначення, — мовив Бен, — досить вичерпне, якщо виходити з правил, викладених у прописах і хрестоматіях з історії. А я мав на думці Віллі Роббінса, давнього свого знайомого. Якщо хочете, я розповім вам про нього, поки ще не зачинив крамниці.

Віллі був у нашій компанії в Сан-Огестині. Я служив тоді прикажчиком у Брейді й Мерчісона, оптова торгівля одягом і продовольством для ферм. Ми з Віллі належали до одного танцювального клубу, одного спортивного товариства й однієї військової роти. Він грав на трикутнику в нашій музичній капелі, яка тричі на тиждень учиняла десь у місті бешкет. Ім’я Віллі пасувало йому надзвичайно. В літньому костюмі він важив не більше, як сто фунтів, обличчя мав таке простодушне, що кожен, хто бачив його, мимоволі згадував дитячу пісеньку про Мері та її овечку.

А от до дівчат він був такий ласий, що заради них поліз би навіть на колючий дріт. Вам, либонь, траплялися такі типи: химерне поєднання боягузства й відваги; важко сказати, чого в них більше — скромності чи нахабства. Проте вони ніколи не проґавлять ні найменшого шансу. Коли передбачалася, як пишуть у газетах, “радісна подія”, Віллі завжди був тут як тут і сяяв, мов король на іменинах, і водночас був засмучений, мов сира устриця, подана на стіл з малосольними огірочками. Танцював він так, наче хтось йому спутав задні ноги; словник його налічував приблизно триста п’ятдесят слів, і їх йому вистачало на чотири танцювальні вечірки щотижня, але щоб відбути дві вечірки з морозивом і прийняти в неділю гостей, Віллі мусив удаватися до плагіату. Він бачився мені якимсь гібридом мальтійського котеняти, мімози і актора збанкрутілої трупи “Дві сироти”.

Я змалюю вам його фізіологію і психологію, а потім продовжу свою розповідь.

Кольором шкіри й манерами Віллі скидався на жителя Кавказу. Волосся у нього було опалове, а говорив так, що нічого не розбереш. Голубуваті очі його були схожі на очі фарфорового песика, який стоїть у кутку на камінній поличці у вашої тітки Елен. Вдачу Віллі мав лагідну, і я ніколи не відчував до нього ворожості. Я не задирав його, як не задирали його й інші.

І що б ви думали, наш Віллі втнув? По вуха закохався в Майру Еллісон, найжвавішу, найшикарнішу, найспритнішу і найвродливішу дівчину в Сан-Огестині, ось що! Вона мала найчорніші очі, найлискучіші кучері і найспокусливішу... Ні, ви помиляєтесь... Я не був її жертвою. Хоча міг бути... Просто я не настільки дурний. Бачив: її серце з самого початку полонив Джо Гренберрі. Решту залицяльників він випередив на кілька льє і першим розірвав фінішну стрічку. З Майрою було вирішено, товар, як кажуть, було продано, запаковано й доставлено покупцеві.

Якось у Сан-Огестині, у місіс Спреггінс, полковниці, влаштували вечірку з морозивом. Для нас, хлопців, на другому поверсі відвели велику кімнату, щоб ми мали де залишити капелюхи, причесатись і надіти чисті комірці, які ми тримали за підкладкою капелюхів, — коротше кажучи, навести лоск задля таких вишуканих оказій. Трохи далі по коридору була ще кімната, де чепурилися Дівчата. Внизу ми, тобто члени сан-огестинського танцювально-розважального клубу, мали у вітальні п’ятачок — маленький майданчик для танців.

Віллі Роббінс і я були в роздягальні — здається, ми так називали цю кімнату, — коли Майра Еллісон вибігла з кімнати для дівчат і подріботіла коридором до сходів. Віллі саме стовбичив перед дзеркалом, зосереджено пригладжуючи русявого чубчика, який, певно, завдавав йому немало клопоту. Майра, як завжди, була життєрадісна й пустотлива. Зупинившись, вона просунула голову до нас. Безперечно, це була дуже гарненька дівчина. Але я знав, як прихильно вона ставиться до Джо Гренберрі. Віллі це теж знав, але все одно витріщав на неї очі і скрізь ходив за нею хвостиком. Він був настирливий, хоча це й не пасувало до його білявого волосся і ясних очей.

— Привіт, Віллі! — каже Майра. — Що це ви робите перед дзеркалом?

— Стараюсь набрати хвацького вигляду, — відповідає Віллі.

— Таж ви його ніколи не матимете, — каже Майра, заливаючись дошкульним сміхом — то був найдратівливіший звук у світі, хіба що постукування порожньої фляги об край сідла дратувало мене дужче.

Коли Майра пішла, я глянув на Віллі. Обличчя у нього побіліло, мов сніг: безперечно, її репліка зачепила його, як кажуть за живе. Я не побачив у її словах нічого особливо дошкульного для чоловічої гідності, а, проте, Віллі страшенно образився.

Ми наділи чисті комірці й спустилися вниз, але того вечора Віллі так і не підійшов до Майри. Зрештою він був телепень, я ніколи й не дивувався, що Джо Гренберрі обскакав його.

На другий день потопили наш бойовий корабель “Мен”[485], а незабаром хтось — здається, Джо Бейлі чи Бен Тіллмен[486], а може, уряд — оголосив війну Іспанії.

Звісно, кожен південець знав, що Північ самотужки не подужає таку велику країну, як Іспанія. Янкі почали кликати на поміч, і Джонні-бунтівники відгукнулися на той поклик. “Ми йдемо, батьку Вільяме, сто тисяч війська і ще багацько на додачу”, — так вони співали. Щезло все, що розділяло Північ, і Південь: і наступ військ Шермана, і ку-клукс-клан, і низькі ціни на бавовну, і окремі трамвайні вагони для негрів. Ми стали однією нероздільною країною — без Півночі, з невеличким Сходом, чималим шматком Заходу і Півднем завбільшки з першу іноземну наклейку на новому восьмидоларовому чемодані.

Виявилося, що звитяжна армада Штатів ніяк не могла обійтись без четвертої сан-огестинської стрілецької роти чотирнадцятого техаського полку. Наша рота однією з перших висадилася на Кубі, вселивши паніку в серця ворогів. Я не збираюсь переповідати вам історію тієї війни; я притягнув її тільки для того, щоб розширити свою розповідь про Віллі Роббінса — як ото республіканська партія притягнула ту війну заради своєї перемоги на виборах 1898 року.

Якщо коли-небудь хтось хворів на героїзм, то це, безперечно, Віллі Роббінс. Тільки-но ступивши на землю тиранів Кастілії, він кидався туди, де була небезпека, як кіт на сметану. Він неабияк дивував усю нашу роту, починаючи з капітана. Всі, природно, думали, що він хоче стати ординарцем у полковника чи писарем у інтенданта, але де там! Він зробився втіленням білявого хлопця-рубаки, що живий і з трофеями вертається додому, замість того щоб померти з важливою депешею в руках біля ніг полковника.

Наша рота попала в ту частину кубинського пейзажу, де сталися найнепривабливіші й найменш оспівані воєнні епізоди.

Ми щодня гасали в кущах, перестрілюючись з іспанськими військами, але особливого ентузіазму ніхто не виявляв. Війна була для нас жартом, а для них — зовсім нецікава. Те, що сан-огестинські стрільці б’ються за зоряно-смугастий прапор янкі, здавалося нам страшенним фарсом. А бісові сеньйорчики отримували мізерну платню, тож їм було байдуже, вважатимуть їх патріотами чи зрадниками. Час від часу когось убивали. Як на мене, це була марна трата життя. Колись у Нью-Йорку я бачив на Коні-Айленд, як одна із швидкісних машин на “американських гірках” зірвалася з рейок і вбила чоловіка в коричневому полотняному костюмі. Так от, щоразу, коли іспанці вбивали когось із наших, смерть здавалася мені такою ж безглуздою і марною, як на тому атракціоні.

Але повернімося до Віллі Роббінса. Він жадав крові, почестей, влади, орденів, медалей і всіх інших видів військової слави. І вочевидь нехтував усі визнані форми небезпеки на війні: іспанців, гарматні ядра, пороховий чад, тушонку і протекції. Він мчав уперед, сяючи своїм білявим чубом і фарфоровими блакитними очима, знищував іспанців, наче бутерброди з сардинкою. Війна і канонади зовсім не псували йому настрою. Він витримував караульну службу, москітів, галети, дієту й гарматний вогонь з однаковим самовладанням. Жоден блондин, скільки їх було у світовій історії, за винятком Бубнового Валета й російської цариці Катерини, негоден був і в слід йому ступити.

Раз, пригадую, невеличкий кавалерійський загін іспанців виїхав з-за поля цукрової тростини й убив Боба Тернера, старшого сержанта нашої роти, коли ми саме обідали. Як вимагають армійські статути, ми виконали звичайні тактичні маневри: вишикувалися, зарядили рушниці і, ставши на коліно, відсалютували ворогові вогнем.

Так техасці ніколи не бились, але, будучи дуже важливим додатком і підмогою регулярного війська, сан-огестинські стрільці мали підкорятися бюрократичній системі зведення рахунків.

Поки ми дістали свій бойовий статут, розгорнули його на п’ятдесят сьомій сторінці, кілька разів порахували від одного до трьох і від трьох до одного й загнали в наші гвинтівки холості патрони, іспанські кіннотники неквапно поскручували й позакурювали цигарки, а потім, зневажливо посміхаючись, так само повільно відійшли.

Я одразу пішов до капітана Флойда й кажу йому:

— По-моєму, ця війна не зовсім чесна. Ти знаєш не гірше за мене, що Боб Тернер був одним з найпорядніших хлопців, котрі будь-коли перекидали ногу через сідло, а він загинув через отих заводіяк із Вашингтона. І політично, і фактично він тепер мертвий. Це несправедливо. Чого вони воловодяться? Якщо вже їм так приспічило побити Іспанію, то чому вони не пошлють сан-огестинських стрільців, і десантну роту Джо Сілі, і загін шерифів із Західного Техасу, щоб ми вибили цих іспанців до ноги? Я завжди, — кажу, — чхав на правила боксу, вигадані лордом Честертоном. Якщо іще хоч хто-небудь із моїх особистих знайомих постраждає в цій війні, то я негайно подаю рапорт про вихід у відставку. Якщо ти можеш мене кимось замінити, Семе, — кажу, — то з наступного понеділка я демобілізуюсь. Я не бажаю служити в армії, яка не дорожить своїми людьми. Про мою платню не турбуйся, — кажу. — Я її залишаю міністрові фінансів.

— Слухай, Бене, — каже мені капітан, — твої заяви та розправи щодо воєнних дій, уряду, патріотизму, караульної служби й демократії дуже правильні. Але я вивчав систему розв’язання міжнародних суперечок і моральність узаконеного вбивства, може, трохи докладніше, ніж ти. Так от, якщо хочеш, можеш подавати свій рапорт наступного понеділка. Але якщо ти це зробиш, — мовить Сем, — я накажу капралові взяти відділення солдатів, відвести тебе до тієї вапнякової кручі біля затоки і там увігнати в тебе стільки свинцю, щоб вистачило на баласт для підводного дирижабля. Я капітан цієї роти й присягав бути вірним Сполученим Штатам, незважаючи на деякі розходження в окремих питаннях. До речі, у тебе є махорка? — закінчує Сем. — Моя намокла, коли я плавав ранком у затоці.

Усі ці факти, які не стосуються діла, я наводжу тому, що Віллі Роббінс стояв поблизу, прислухаючись до нашої розмови. Я тоді був другим сержантом, а він — рядовим, але серед нас, техасців і жителів західних штатів, не було такої субординації, як у кадровиків. Ми ніколи не називали свого капітана інакше, як Сем, за винятком хіба що тих випадків, коли поблизу крутилися генерали чи адмірали і треба було показати, що в нас є дисципліна.

І ось Віллі Роббінс звертається до мене дуже серйозним тоном, який зовсім не пасував до його білявого чубчика й не відповідав дотеперішній репутації Віллі.

— Тебе слід розстріляти, Бене, за такі погляди. Людина, яка не хоче воювати за свою країну, гірша від конокрада. Якби я був капітаном, ти б відсидів у мене на гауптвахті тридцять діб на самих біфштексах і тамалях[487]. Війна, править Віллі, — благородне й славне діло. Ніколи б не подумав, що ти страхополох.

— Я не страхополох, — відповідаю я. — Був би страхополохом, то тарахнув би тебе в лоб, щоб він утратив свою мармурову блідість. Я поблажливий з тобою, — кажу, — так само, як поблажливий з іспанцями, бо ти завжди нагадував мені шампіньйон. Чи ти, — кажу, — квола панночка, недороблений диригент котильйону, ти, скляна болванка й готовий шаблон, ти, солдатик, виготовлений з білої сосни десь у Німеччині, у цізальпінських Альпах, для різдвяного ярмарку, чи ти знаєш, про кого говориш? Ми з тобою оберталися в одному колі, кажу, — і я мирився з тобою, бо вважав тебе лагідним і простим. Я не розумію твого раптового захоплення рицарством і вбивством. Твоя вдача дуже змінилася. Що сталось?

— Ти не зрозумієш, Бене, — каже Віллі, і лагідно всміхаючись, іде собі геть.

— Вернись! — хапаю я його за полу шинелі. — Ти мене розсердив, незважаючи на дистанцію, якої я досі дотримувався у стосунках з тобою. Ти мрієш зробити кар’єру на своєму героїзмі, і я, здається, догадуюсь, з якою метою. Ти або божевільний, або маєш намір закрутити голову якійсь дівчині. Слухай, якщо тут замішана дівчина, то я маю щось показати тобі.

Я б не зробив цього, якби не казився з люті. Я витяг із задньої кишені штанів сан-огестинську газету й показав йому одну замітку. Коротеньке повідомлення про шлюб Майри Еллісон і Джо Гренберрі.

Віллі засміявся, і я зрозумів, що не допік йому.

— Таж усі, — каже він, — знали, що до цього йдеться. Я чув про це ще тиждень тому. І він знову засміявся.

— Тоді чого, — питаю я, — ти як несамовитий уганяєш за сліпучою веселкою слави? Хочеш стати президентом чи, може, належиш до клубу самовбивць?

І раптом втручається капітан Сем.

— Досить теревенити, джентльмени, марш до казарми, — каже він, — а то відішлю вас під конвоєм на гауптвахту. Забирайтеся обидва! А втім, поки ви ще тут, хто з вас має трохи жувального тютюну?

— Ми пішли, Семе, — кажу я. — Вже пора вечеряти. А про що, по-твоєму, ми говорили? Я помітив, що ти закидаєш чимало гачків, сподіваючись піймати оту кульку, яку звуть славою... Що таке, власне, честолюбство? Заради чого день у день ризикувати головою? Що, по-твоєму, компенсує зрештою такий ризик? Я хочу вернутись додому, — кажу. — Мені байдуже, погорить Куба на цій війні чи випливе. Мені однаковісінько, хто правитиме цими чудовими островами — королева Софія Крістіна чи Чарлі Кальберсон. Своє прізвище я не хочу бачити в жодному списку, окрім списку тих, хто лишився живий. Але я не раз помічав, як ти, Семе, — кажу, — шукаєш бульбашку славнозвісності в гарматній горлянці. Якого дідька так старатися? Ти лізеш на рожен заради честолюбства, грошей чи задля якоїсь веснянкуватої дівчини, яка зосталася дома?

— Бачиш, Бене, — каже Сем, удаючи, ніби хоче вийняти шаблю з піхов, — я твій начальник і міг би віддати тебе до трибуналу за боягузство й спробу дезертирства. Але я не зроблю цього. Я скажу тобі, чому домагаюся підвищення в чині, звичайних військових почестей і контрибуцій, що належить переможцеві. У майора платня більша ніж у капітана, а мені потрібні гроші.

— Дуже слушно! — відповідаю я. — Тепер усе зрозуміло. Твоя система гонитви за славою базується на дуже глибокому патріотизмі. Але я негоден збагнути, — кажу, — чому Віллі Роббінс, маючи досить заможних батьків і до останнього часу будучи таким сумирним та неохочим до публічної уваги, як кіт із сметаною на вусах, зненацька став бравим воякою з явними бретерськими нахилами. Щодо дівчини, то вона в даному разі виключається, бо вийшла заміж за іншого. Боюсь, — кажу, — що тут ідеться про чистісіньке честолюбство. Очевидно, він хоче, щоб його ім’я прогриміло на скрижалях історії. Не інакше.

Віллі показав себе справжнім героєм, що видно навіть без уточнення деталей його подвигів. Цілі години він буквально простоював на колінах, благаючи капітана послати його в найбезнадійніші вилазки й найнебезпечніші розвідки. У кожній сутичці він першим ішов урукопаш на ворога. Три чи чотири кулі продірявили його в різних місцях. Якось із вісьмома солдатами він взяв у полон роту іспанців. Капітанові Флойду цілі дні доводилося писати рапорти про його сміливість і посилати їх до штабу. На нього посипались ордени і медалі за все: за героїзм, за мужність, за прицільну стрільбу, за тактику, за дотримання субординації та інші маленькі достоїнства, що їх треті помічники військового міністра вважають вартими нагороди.

Зрештою капітанові Флойду присвоїли звання генерал-майора, чи головнокомандувача, чи щось подібне до цього. Він гарцював на білому жеребці, оздоблений з голови до п’ят золотою фольгою, курячим пір’ям і капелюхом товариства тверезості. Розмовляти з нами йому не дозволялося за статутом. А Віллі Роббінса призначили капітаном нашої роти. А може, його тоді манив зовсім не вінок слави! Наскільки я розумів, саме він довів війну до кінця. Через нього вісімнадцять наших хлопців — його ж товариші — загинули в боях, початих ним самим і, на мою думку, взагалі непотрібних.

Якось уночі він з дванадцятьма бійцями перейшов убрід ручай завширшки приблизно сто дев’яносто ярдів, видерся на якісь кручі, цілу милю крався крізь густий чагарник, подолав кілька кам’яних кар’єрів, аж поки дістався до якогось задрипаного села, де захопив у полон генерала на ім’я Бенні Відус. Бенні, на мою думку, невартий був усієї тієї мороки. Такий собі чорнявий чоловічок без туфель і манжетів, він був страшенно радий скласти зброю й віддатися на ласку переможця.

Але цей геройський вчинок створив Віллі жадану рекламу. Сент-огестинські “Новини”, а також газети Галвестона, Сан-Луїса, Нью-Йорка й Канзас-Сіті помістили його фото й наплели про нього сім кіп гречаної вовни. Рідний Сан-Огестин просто схибнувся на цих оповідках про свого “доблесного сина”. “Новини” в редакційній статті слізно благали уряд відкликати регулярну армію та Національну гвардію й дати Віллі змогу власноручно закінчити війну. В статті говорилося, що відмова так зробити розглядатиметься як доказ того, що заздрість північан до південців і досі буяє пишним квітом.

Якби війна тривала довше, то я просто не знаю, яких висот у золотих галунах і панегіриках досяг би Віллі, проте вона закінчилась. Віллі ще встигли присвоїти звання полковника, і він одержав три ордени рекомендованою бандероллю й застрелив із засади двох іспанців, коли ті саме пили лимонад. А через три дні було припинено вогонь.

Після закінчення війни наша рота вернулася до Сан-Огестина. Більше нам нікуди було вертатись. І що ви думаєте? У пресі, по телеграфу, через спеціальних посланців і негра на ім’я Сем, який трюхикав на сірому мулі, рідне місто сповістило, що нам готують зустріч, привітальну, моральну й матеріальну, найбільшу з усіх, які будь-коли полохали птахів на піщаних рівнинах поблизу міста.

Я кажу “нам”, хоча все це призначалося для колишнього рядового, капітана de facto й новоспеченого полковника Віллі Роббінса. Повторюю, місто схибнулося на цьому. Нас повідомили, що поряд із зустріччю, яку нам збираються влаштувати, mardi gras[488] у Новому Орлеані скидатиметься на післяобідній чай з тіткою священика в якомусь глухому селі.

Точно за розкладом сан-огестинські стрільці прибули в рідні пенати. На залізничній станції юрби народу вітали нас вигуками на честь демократа Рузвельта — колишнім кличем конфедератів. Було два мідних духових оркестри, і мер, і школярки в білих платтячках кидали на бруківку троянди, лякаючи коней, запряжених у трамваї, і... Та, мабуть, ви й самі бачили, як святкують у провінційних містах, далеких від моря.

Народ вимагав, щоб новоявлений полковник Віллі сів у карету, яку визначні городяни й деякі члени муніципалітету тягли б до площі, але він тримався своєї роти і йшов на чолі її до авеню Сема Хустона. Будинки по обидва боки авеню майоріли прапорами й були всіяні публікою, і коли ми марширували колоною по чотири, кожен горлав “Роббінс!” або “Привіт, Віллі!” За все своє життя я не бачив людини знаменитішої за Віллі. Він мав щонайменше сім чи вісім орденів і медалей, дипломів і відзнак на фасаді свого мундира. Він засмаг до кольору вичиненої шкури, і йому, безперечно, було чим пишатися.

На вокзалі нам сказали, що о пів на восьму в будинку суду спалахне ілюмінація і що в готелі “Люкс” будуть промови й урочистий обід. Міс Дельфіна Томпсон мала прочитати оригінальну поему Джеймса Віткома Райяна, а констебль Хукер обіцяв салют з дев’яти рушниць, конфіскованих ним того дня.

На площі рота почала розходитися. Тут Віллі й каже мені:

— Хочеш трохи прогулятися зі мною?

— Можна, — відповідаю, — якщо тільки недалеко, щоб звідти було чути, коли вщухнуть крики й гармидер. Я голодний, — кажу, — аж умираю, так хочеться з’їсти чогось домашнього, але я піду з тобою.

Віллі повів мене бічними вуличками, аж поки ми пройшли до білого будиночка на новій ділянці, де був газон розміром двадцять на тридцять футів, прикрашений битою цеглою та клепками від старих бочок.

— Стій, — кажу я до Віллі. — Невже ти не впізнав цієї халупи? Джо Гренберрі збудував це кубельце ще до свого одруження з Майрою Еллісон. Чого тобі там треба?

Але Віллі вже відчинив хвіртку. Він пішов цегляною доріжкою до ґанку, я — за ним. Майра сиділа на веранді у кріслі-гойдалці й шила. Волосся у неї було ніби поспіхом зачесане назад і зібране у вузол. Раніше я не помічав, що вона веснянкувата. Джо стояв обіч веранди в самій сорочці без комірця й непоголений і намагався видовбати серед уламків цегли та бляшанок з-під консервів ямку, щоб посадити фруктове деревце. Він подивився на нас, але не сказав жодного слова. Майра теж промовчала. Віллі, безперечно, мав дженджуристий вигляд — мундир, груди в орденах і медалях, а при боці шаблюка з золотою рукояткою. Ніхто б не впізнав у ньому того білявого шкета, якого дівчата зневажали і з якого насміхалися. Він якусь хвилину постояв, дивно усміхаючись, дивився на Майру, а потім і каже до неї, повільно цідячи кожне слово:

— Хтозна! Може, й мав би, якби захотів!

Оце й усе, що він сказав. Потім трохи підняв свого капелюха, і ми пішли.

І раптом, коли він сказав ті слова, я пригадав вечірку з танцями, що була перед самою війною, пригадав, як Віллі причісував волосся перед дзеркалом, а Майра просунула голову в двері й кепкувала з нього.

Коли ми повернулися на авеню Сема Хустона, Віллі й каже:

— Що ж, бувай, Бене. Я піду додому, зніму черевики й трохи посплю.

— Ти? — здивувався я. — Що з тобою? Будинок суду набитий людьми, все місто зійшлося туди, щоб ушанувать героя. А два мідних духових оркестри, а декламація, а прапори, а випивка, а закуска, що чекає на тебе?

Віллі зітхнув.

— Ай справді, Бене, — озивається. — Хай йому чорт, я зовсім забув про все це.

— Ось чому я кажу, — закінчив Бен Гренджер, — що ніхто не знає, де починається амбіція, а тим більше, де вона кінчається.

Сміливіш[489] ^{Переклад О. Вишні}

Справу про те, де шукати мудрості, серйозно поставлено на порядок денний. Старовинні мудреці втеряли свій авторитет; Платон[490] — латка для дірявих казанів; Арістотель[491] — мрійник; Марк-Аврелій[492] — брехун, на Езопа[493] — Індіана вже забрала собі авторське право; Соломон[494] — дуже вже мудрий, а з Епіклета[495] й списом нічого не виковиряєш.

Доведено, що мурашка, яка протягом багатьох років правила для шкільних хрестоматій за зразок ума й працьовитості, — простісінький метушливий ідіот, і що він ні за що ні про що тратить стільки часу й праці. Сову тепер висвистано. Чотоквайські звичаї втратили свою культурність і чотоквайці почали вже гратись у діяболо. Сивобороді діди являють продавцям патентованих речей до волосся сяйливі свідоцтва. В альманахах, що їх видають щоденні газети, трапляються друкарські помилки. Професори з коледжів поробилися...

Ні, краще не зачіпатимемо осіб...

Од того, що ми сидимо по класах і риємось у різних енциклопедіях та в торішніх театральних афішах, ми не порозумнішаємо. Як сказав поет: “знаття багато, а мудрості нема”. Мудрість — це роса: ми не відчуваємо її, а вона просякає в нас, освіжає нас і допомагає рости нам. Знаття — це сильна струя з води, направлена на нас із шланга. Вона розмиває наші корені.

Так будемо краще набиратися мудрості. Але треба знати, як це робиться. Коли ми знаємо що-небудь, ми це знаєм; але часто ми не досить мудрі для того, щоб бути мудрими, і...

Та краще будемо оповідати далі.

Якось одного разу я знайшов на лавці в маленькім міськім парку десятицентовий щомісячний журнал. Принаймні таку суму він спитав з мене, коли я сів на лавці поруч його. Я не мав сумніву, що в цім цвілім, бруднім і пошматованім журналі були які-небудь погані оповідання. Потім виявилося, що то альбом.

— Я газетний репортер, — сказав я, щоб іспитати його. — Мені доручено описати які-небудь злопригоди тих нещасних, що проводять ночі тут, у парку. Можна поцікавитися, чому ви приписуєте те, що ви спустилися до...

Мене перебив сміх моєї покупки, сміх такий іржавий і невковирний, що я мав певність, що він залунав уперше за кілька днів.

— Ах, ні, ні, — сказав він. — Ви не репортер.

Репортери так не говорять. Вони прикидаються, ніби вони так само з нашого десятка. Я з першого погляду можу взнати репортера. Ми, паркові постояльці, привчаємось добре розумітися на людях. Сидимо ми цілими днями й стежимо за людьми, що повз проходять. Першого — кращого, що пройде повз мою лавку, я можу так угадати, що ви здивуєтесь.

— Ну що, починайте, — сказав я. — Як по-вашому, — хто я?

— Я б сказав, — почав знавець людської природи після непростимого вагання, — що ви... ну, скажемо, брали підряди, або служили в крамниці, або були малярем... Ви присіли в парку, щоб випалити сигару і вирішили втягти мене в маленький вільний монолог. Навіть, ви швидче штукатур або адвокат... Тут, знаєте, ніби темніє... Дружина вам не дозволяє палити вдома.

Я нахмурився.

— Але, якщо розміркувати, як слід, — говорив далі знавець людей, — так я б сказав, що у вас нема й дружини.

— Нема, — сказав я, нетерпляче вдаючи, — нема, нема, нема в мене дружини! Але буде, клянусь Купідоновими стрілами! Коли тільки...

Очевидно, голос у мене зірвавсь і змовк від непевності й відчаю.

— Я бачу, що у вас своя пригода, — сказав брудний бродяга, — зухвало, як мені здалося.

— А ну лиш беріть назад свої десять центів та плетіть своє прядиво. Я сам цікавлюсь горем і радощами невдалих, що проводять свої вечори в парку.

Мене це почало бавити. Я з великою цікавістю подививсь на задрипаного бродягу. У мене справді була своя пригода. Чому б і не розповісти йому. Я її не розповідав нікому зі своїх друзів. Я завжди був замкненою людиною. Це, очевидно, через свою соромливість і вразливість, а, може, й через те й через те разом. І я здивовано внутрішньо усміхнувся, відчувши потребу вилити все оцьому незнайомому мені бродязі.

— Джек, — сказав я.

— Мак, — виправив він.

— Мак, — сказав я, — я розповім вам.

— Дать вам ваші десять центів назад в рахунок авансу? — запитав він.

Я подав йому долар.

— Десять центів, — сказав я, — це платня за те, що я слухав вашу пригоду.

— З погляду щелепів — правильно, — сказав він.

Починайте.

І от, може бути, це здасться неможливим, усім закоханим, що виливають своє горе тільки темній ночі та місяцеві повновидому, — але це так; я вилив свою таємницю перед оцим останнім із людей, що їх можна підозрювати у співчутті закоханим.

Я розповів йому про ті дні, тижні й місяці, що я присвятив їх поклонінню Мільдреді Тельфер. Я говорив про свій відчай, про сумні дні й безсонні ночі, про розбиті надії й упадок духу. Я навіть описав цьому нічному швенді її красу, її чесноти, її становище в суспільстві, розкіш, що оточувала її, як старшу доньку в людей, що належали до старовинного роду, чиї гордощі перебільшили долари міських мільйонщиків.

— Та чого ж ви не підчепите ту леді? — спитав Мак, зсаджуючи мене на землю до звичайної людської мови.

Я пояснив йому, що мої здібності такі невеликі, прибутки такі мізерні, а острах такий великий, що в мене не стало б сміливості заговорити з предметом мого поклоніння. Я сказав йому, що при ній я здібний тільки червоніти й заїкатись, а вона дивиться на мене з чудесною, глумливою посмішкою, що може з глузду мене звести.

— Вона ніби в групі професіоналів? — спитав Мак.

— Родина Тельфер... — почав я з погордою.

— Я хотів сказати, що вона в групі професіоналів щодо красоти, — сказав мій бесик?

— Вона скрізь має великий успіх, — обережно відповів я.

— Сестри є?

— Одна.

— У вас є ще які-небудь знайомі баришні?

— А як же, багато, — одказав я.

— Скажіть мені ось що: чи можете ви зробити щось таке на адресу якої-небудь іншої дівчини? Можете ви взяти її за підборіддя, підморгнути, або вщипнути її? Ви розумієте, що я хочу сказать? Аджеж ви ніяковієте тільки перед тою дамою, з професійной групи, правда?

— З деякого боку ви змалювали становище до деякої міри правильно, — признавсь я.

— Я так і думав, — похмуро сказав Мак. — Це мені нагадує мій власний випадок. Я вам розкажу про це.

Я був ображений, але не показував цього. Що таке випадок якогось швенді, або хоч чий би він там був, проти мого! І поверх того, я дав йому долар і десять центів.

— Ось полапайте мої мускули, — раптом завважив мій знайомий, напружуючи свій біцепс.

Я механічно скоривсь. У гімнастичних гуртках хлопці завжди прохають спробувати. Рука в нього була тверда, як криця.

— Чотирі роки тому, — сказав Мак, — я міг побити першу-кращу людину в Нью-Йорку, коли тільки та людина не вилізла за мотуз, що огорожує арену для боксу. Ваш випадок і мій — однаковісінькі. Я сам зі Східної Сторони — поміж Тринадцятою й Чотирнадцятою авеню, числа вже я тепер вам не скажу. Десяти років я був забіякою, а коли мені минуло двадцять, так жодний аматор у місті не міг встояти проти мене більш як чотири круги! Факт... Ви знаєте Вілла Мак-Карті? Ні? Він наглядає за курильниками в різних шикарних клубах. Так от, я бив усіх, кого мені Вілл приводив. Я був середньої ваги, але коли треба, так міг натренуватися й на тяжку вагу. На Східній Стороні не було місця, де б я не боксував: я виступав на добродійних вечорах і в приватних домах, і жодного разу не був битий.

Але скажіть, будь ласка, як тільки я перший раз вийшов у коло професіоналів — так зразу ніби який-небудь новобранець. Хто його знає, що я ото, я — ну, просто зніяковів. Через те що ви ото так по формі та на людях — я ніби почав нервуватись. Я ні разу не взяв приза ні в одній із зустрічей. Легковіси й всіляка дрібнота розписувалися в мого арбітра, а як зчепляться зо мною, та як двинуть мені стусана — так я й лежу. Тільки ото я побачу натовп, а в передніх лавах — цілу масу джентльменів у вечірніх убраннях, тільки побачу, що за бар’єр іде професіонал, — і квит. Зразу слабну, ніби якесь імбирне пиво.

— Ну, певна річ, минуло кілька часу, і вже ніхто мене не викликав і мені не доводилося боротися з професіоналами, та й з аматорами так само не дуже часто. А тільки я вам скажу, був я не згірш за багатьох, що виходили на арену або стояли за бар’єром. Це все через те, що я так зацілію, так і замру, як тільки вийду проти справжнього борця.

Гаразд, сер, тут мені довелося кинути ту справу, а мене до неї так і тягло. Я, було, тинявся по городу та бив приватних громадян, не фахівців, просто для власного задоволення. Я бився з поліцаями в темних вулицях, з кондукторами, з візниками, з ломовиками, — аби можна було б затіяти з ними бійку. Я не вважав, які вони були на зріст і чи добре знали свою науку: з усіма розправлявсь. Коли б у клубі були взнали, що на волі я лушпарив кращих бійців, так тепер я б напевно носив чорну перлину в шпильці й фіалкові шовкові панчохи.

Одного разу ввечері йду я собі по Бацері й міркую про різні речі; а назустріч мені йде компанія з гультяїв. Їх було чоловік шестеро-восьмеро, всі в довгохвостих сурдутах і в таких циліндрах, що, знаєте, не блищать. Один з тої ватаги ніби штовхнув мене з панелі. А я за три дні хоч би тобі раз побився. Ну, я, звичайно, кажу:

— З превеликою охотою! — та як жахну йому по вуху.

Ну, певна річ, була бійка. Той Джоні ловко бився, точнісінько, як у кінематографі. Все це діялось на боковій вулиці, поліції довкола не було. Той тип здорово знав свою справу, а тільки я його все-таки обробив за яких-небудь шість хвилин.

Довгохвості втягли і його на якісь східці й почали обмахувати. Один з них підходить до мене й каже:

— Чи знаєте ви, що ви зробили?

— Що тут дивного, — кажу. — Просто стусанів трохи надавав. Тягніть краще свого Фреоді додому та скажіть йому, хай не береться за соціологію там, де не слід.

— Слухайте, — каже він, — приятелю, я не знаю, хто ви такий, а мені хотілося б знати. Адже ви побили Реді Бернса[496], середньої ваги, світового чемпіона. Він учора тільки прибув до Нью-Йорка, щоб виступити проти Джіма Джефриз[497]. Коли ви...

Коли я опам’ятався від непритомності, то лежав на підлозі в аптеці і весь був просякнутий пахучим нашатирним спиртом. Коли б я знав, що то Реді Бернс, так я б заліг у канаву й поліз би за ним іззаду замість того, щоб так ото його одлатати. Ох, якби я тільки стояв у колі й побачив би, що він перелазить через бар’єр, то я б миттю зник.

Мак-песиміст хрипко засміявсь.

— Боюсь, що я не бачу цієї паралелі, — сказав я холодно. — Я надто мало знайомий з призовою боротьбою.

Бродяга, щоб більше мене переконати, торкнувсь пальцем до мого рукава тоді, як поясняв мені свою притчу.

— Кожна людина, — сказав він з деякою самоповагою, — на що-небудь та заздрить, що йому до душі припало. У вас — та жінка, з якою ви боїтесь слова сказати. У мене — взяти приз за боротьбу. Ну, й ви програєте, так само, як і я.

— А чому ви гадаєте, що я програю? — ласкаво запитав я.

— Через те, — сказав він, — що ви боїтеся вийти на арену. У вас духу не вистачить вийти проти професіонала. Ваш випадок такий точнісінько, як і мій. Ви аматор; отже, вам краще й не потикатись за бар’єр.

— Ну, мені час іти, — промовив я, встаючи й з перебільшеною увагою дивлячись на годинник.

Не встиг я одійти футів на двадцять, як той лавочник покликав мене.

— Дуже дякую за долар, — сказав він, — і за десять центів. А тільки ви ніколи не доб’єтесь її. Ви в аматорській групі.

— Так тобі й треба, — сказав я сам собі, — не зв’язуйсь з бродягами. Отакий нахаба!

Але поки я йшов, його слова крутились і вертілись у мене в мозку. Мене навіть злість взяла на нього.

— Я йому покажу, — сказав я, врешті-решт, уголос. — Я йому покажу, що я так само можу побити Реді Бернса, навіть коли й знаю, хто він такий!

Я побіг до телефонної будки й подзвонив до Тельферів.

Мені відповів м’ягкий, ніжний голос. Мені та не впізнати того голосу? Рука, що нею тримав я трубку, затремтіла.

— Це ви?! — сказав я, вживаючи тих безглуздих слів, що з них складається лексикон кожного, хто балакає по телефону.

— Так, це я, — почув я низький, чіткий голос, родинну рису Тельферів.— А хто говорить?

— Це, — кажу я, — це я, й мені конче треба в цю ж хвильку дещо вам сказати, — негайно й без ніяких ухилів.

— Милосердний Боже! — промовив голос. — Ах, це ви, містере Арден.

Я запитав себе: навмисне було зроблено наголос на першому складі, чи ні? Мільдреді уміла говорити такі речі, що над ними доводилося потім ламати собі голову.

— Так, — сказав я,— надіюсь, що це так. А тепер будемо рубати, як слід. Як тільки я це промовив, так одразу ж подумав, — чи не надто це вже по-хатньому, коли можна так висловитися; але я не зупинивсь, щоб перепросити.

— Ви, певна річ, знаєте, що я вас люблю й що я вже давно перебуваю в оцім ідіотськім стані. З мене вистачить всіх цих дурниць, тобто я хочу сказати, що я бажаю мати в цю хвилину відповідь. Вийдете за мене заміж, чі ні? Будь ласка, не роз’єднуйте! Станція, з’єднайте! Hallo! Hallo! Вийдете ви, чи ні?

Цей прямий удар я направляв у підборіддя Реді Берсові. Відповідь була:

— О, Філь, дорогий мій, звичайно, вийду! Я не знала, що ви... ви ж ніколи не говорили... о, будь ласка, приходьте до нас... Я не можу говорити в телефон того, що мені хочеться вам сказати! Який ви негарний! Ну, прошу вас, приходьте до нас! Прийдете? Так?

Чи прийду я?!

Я з усієї сили рвонув дзвінок на ґанку в Тельферів. Якась людська істота одчинила мені двері й провела до вітальні.

— Хоч що там балакай, — сказав я сам собі, дивлячись у стелю, — од усякого можна навчитись. — Кажи — не кажи, а в Мака не дурна філософія. Йому не пощастило скористати зо свого досвіду, зате наслідки його досвіду маю я. Коли хочеш потрапити до професійної групи, так треба тільки...

Думка моя увірвалась. Хтось сходив східцями. Коліна мої затремтіли. Я зрозумів тоді, що повинен був почувати Мак, коли професіонал перелазив через бар’єр. Я глупо озирнувся навкруги, чи нема де вікна або дверей, щоб можна було вдовгої. Коли б до мене підійшла яка-небудь інша дівчина, так я б не...

Але в ту саму хвилину двері одчинились — і ввійшла Бесі, сестра Мільдреди. Я ніколи не бачив, щоб вона так була подібна до переможного ангела. Вона просто підійшла до мене й... і...

Я раніше ніколи не помічав, які чудесні очі й волосся в Єлизавет Тельфер.

— Філь, — сказала вона ніжним, вібральним голосом Тельферів, — через що ви не сказали мені про це раніш? Я увесь час гадала, що вам подобається сестра, аж до тої хвилини, коли ви до мене подзвонили.

Напевно, ми з Маком назавжди залишимось безнадійними аматорами. Хоч я дуже радий, що в мене справа повернула саме так.

Вождь червоношкірих[499] ^{Переклад Ю. Іванова}

Здавалося, що це вигідне діло. Але не кваптеся, дайте я вам усе розповім. Ми вдвох — Білл Дрісколл і я — були на Півдні, в штаті Алабама. Це там нам прийшла в голову думка про викрадення дітей. Як казав потім Білл, це сталося “в момент тимчасового потьмарення розуму”; але здогадались ми про це багато пізніше.

Є там таке собі містечко, пласке, як млинець, і, певна річ, зветься воно Вершина. Жителі його — неполохлива і самовдоволена порода селян, які завжди юрмами збираються на сільських святах.

У нас із Біллом було близько шестисот доларів об’єднаного капіталу, а треба було ще рівно дві тисячі, щоб зайнятися перепродажем земельних ділянок у Західному Іллінойсі. Ми все обговорили, сидячи на східцях перед дверима готелю. Чадолюбство, казали ми, сильно розвинене у напівсільських місцевостях. І тому, та ще й з інших причин, викрадання краще було б здійснити саме тут, а не в радіусі дії газет, які розсилають усюди переодягнених своїх репортерів, створюючи непотрібний розголос. Ми знали, що Вершина не могла б послати в погоню за нами нічого страшнішого, ніж констеблів, можливо, кількох сентиментальних собак-шукачів і двох-трьох викривальних заміток у “Щотижневому бюджеті фермера”. Здавалося, має бути непогано.

Ми вибрали своєю жертвою єдиного сина одного з поважних городян на прізвище Ебенезер Дорсет. Батько — людина солідна і скупа — полюбляв прострочені закладні, був ревним і чесним збирачем пожертвувань у церкві. Син — хлопчисько років десяти, з обличчям у ластовинні і волоссям такого кольору, як ото обкладинка журналу, що його купують у кіоску, поспішаючи до поїзда. Ми з Біллом сподівалися, що за викраденого синка нам пощастить витягти з Ебенезера дві тисячі доларів до останнього цента. Але заждіть, я вам усе розповім. Приблизно за дві милі від містечка стоїть невелика гора, вкрита густою кедриною. На другому схилі цієї гори є печера. Там ми склали провізію.

Якось увечері, після заходу сонця, ми проїхали в шарабані повз будинок старого Дорсета. Хлопчисько був на вулиці і кидав камінням у котеня, що сиділо на паркані.

— Гей, хлопчику! — озвався Білл. — Хочеш цукерок і покататись?

Хлопчисько поцілив Біллу в самісіньке око куском цеглини.

— Це обійдеться старому в п’ятсот доларів, — сказав Білл, перелазячи через колесо.

Хлопчисько бився, як бурий ведмідь середньої ваги, але ми все-таки заштовхнули його на дно шарабана і поїхали.

Відвезли хлопця в печеру, а коня я прив’язав у кедрині. Коли зовсім стемніло, я одвіз шарабан у невеличке село, де ми його наймали, миль за три від нас, а звідти прогулявся пішки назад до гори.

Коли я прийшов, Білл заліплював пластирем синці і садна на своїй фізіономії. За великою скелею біля входу до печери горіло вогнище і хлопець з двома яструбиними перами у своєму рудому волоссі стежив, як кипить кава у казанку. Підходжу я ближче, а він націлив на мене палицю і каже:

— А, клятий блідолиций, ти насмілився прийти у табір Вождя Червоношкірих, грози рівнин?

— Зараз він ще нічого, — каже Білл, закачуючи штани і оглядаючи синці на ногах. — Ми граємо у індіанців. Цирк порівняно з нами — все одно, що види Палестини у проекційному ліхтарі. Я старий мисливець Хенк, полонений Вождя Червоношкірих, і завтра на світанку з мене мають зняти скальп. Святий Джеронімо! Цей хлопець здорово брикається!

Так, сер, здавалося, що хлопчисько почував себе тут чудово, йому подобалось жити за містом, у печері, він геть забув, що сам полонений. Мене він зразу ж охрестив Зміїним Оком та Шпигуном і оголосив, що, коли його хоробрі воїни повернуться з походу, мене, тільки-но зайде сонце, засмажать на вогнищі. Потім ми сіли вечеряти, і хлопчисько, напхавши повен рот бекону та хліба, почав базікати. Він виголосив щось на зразок застольної промови приблизно такого змісту:

— Мені тут дуже подобається. Досі я ніколи не жив у лісі, але одного разу у мене був ручний опосум, а на минулий день народження мені минуло дев’ять років. Ненавиджу ходити до школи. Щури зжерли шістнадцять штук яєць рябої курки тітки Джиммі Телбота. А чи є тут у лісі справжні індіанці? Я хочу ще підливи. Вітер дме тому, що дерева хитаються? У нас було п’ятеро щенят. Хенк, а чого у тебе такий червоний ніс? У мого батька сила-силенна грошей. А зірки гарячі? В суботу я двічі побив Еда Уокера. Не люблю дівчат! Жабу так просто не впіймаєш, треба ловити на мотузок. Бики ревуть чи ні? А чому апельсини круглі? А ліжка, щоб спати, у вас є в цій печері? У Амоса Меррея шість пальців на нозі. Папуги можуть говорити, а мавпи і риби ні. Дюжина — скільки це буде?

Кожні кілька хвилин він згадував, що він червоношкірий, і, схопивши дрюка, який заміняв йому рушницю, підкрадався навшпиньки до входу в печеру поглянути, чи нема поблизу розвідників ненависних блідолицих. Час од часу він викрикував свій воєнний клич, від якого старий мисливець Хенк тремтів усім тілом. Цей хлопчисько з самого початку залякав Білла.

— Вождь Червоношкірих, — кажу я йому, — а додому тобі не хочеться?

— А що там робити? — відповідає він. — Дома нема нічого веселого. Я дуже не люблю ходити до школи. Мені подобається жити в лісі. Ти не відведеш мене назад додому, Зміїне Око?

— Поки що ні, — кажу. — Ми ще поживемо тут, у печері.

— Добре, — каже він. — Це просто чудово! Ніколи в житті мені не було так весело!

Ми полягали спати годині об одинадцятій. Розстелили на землі кілька ковдр, поклали посередині Вождя Червоношкірих, самі полягали з обох боків від нього. Ми зовсім не боялися, що він утече. Він не давав нам заснути години три: тільки-но щось трісне в кущах або зашелестить листя, його юна уява одразу ж малювала йому банду розбійників, яка підкрадається до печери, — тоді він підстрибував, хапався за свою рушницю і кричав Віллу чи мені у вухо: “Тихше, приятелю!” Я заснув тривожним сном і уві сні бачив, ніби мене викрав і прикував ланцюгами до дерева лютий пірат з рудим волоссям.

На світанку мене збудив страшний вереск Вілла. Це не були крики, чи виття, чи гикання, чи ревіння, яких можна було сподіватися від голосових зв’язок чоловіка, — ні, це був просто непристойний, жахливий, принизливий вереск, так верещать жінки, коли побачать привид або гусінь. Страшно чути, як на світанку в печері нестримно верещить сильний, гладкий і відчайдушний чоловік.

Я схопився, щоб побачити, що діється. Вождь Червоношкірих сидів у Вілла на грудях, ухопивши однією рукою за його волосся. В другій руці він тримав гострого ножа, яким ми звичайно різали бекон, і діловито й недвозначно намагався зняти з Вілла скальп, виконуючи вирок, який виніс йому вчора увечері.

Я відібрав у хлопчиська ножа і примусив його знову лягти. Проте саме з цього моменту дух Вілла був зломлений. Він ліг на своєму краї постелі, одначе відтоді вже ніколи не спав, поки хлопець був з нами. Я трохи задрімав, але перед сходом сонця згадав, що Вождь Червоношкірих обіцяв, як тільки зійде сонце, засмажити мене на вогнищі. Я не нервував і не боявся, та все-таки підвівся, закурив люльку і прихилився до скелі.

— Чого це ти так рано прокинувся, Семе? — спитав Вілл.

— Я? — перепитую. — Щось у мене плече болить. Думаю, якщо посиджу, то, може, легше стане.

— Брехун ти, — каже Білл. — Боїшся. Він обіцяв спалити тебе, як зійде сонце, і ти боїшся, що він це зробить, і зробив би, якби знайшов сірника. Хіба це не жахливо, Семе? Невже ти думаєш, що хтось платитиме гроші за те, щоб повернути додому таке чортеня?

— Авжеж, — кажу я. — Саме таких хуліганів завжди до безтями люблять батьки. А тепер ви з Вождем вставайте і варіть сніданок, а я піднімусь на гору і зроблю розвідку.

Я зійшов на вершину маленької гори і окинув поглядом місцевість довкола. З того боку, де місто, я сподівався побачити, як натовп дужих фермерів, озброєних косами та вилами, розшукує підлих викрадачів дітей. А натомість побачив мирний пейзаж, на якому вирізнявся тільки якийсь чоловік, що орав сивим мулом. Ніхто не обмацував баграми дно річки, не видно було і вершників, які роз’їжджали б туди й сюди, повідомляючи безутішних батьків, що досі нічого не знайдено. Сонний лісовий спокій наповнював ту частину Алабами, яка була перед моїми очима.

— Може, ще не помітили, що вовки вкрали ніжне ягнятко з кошари. Боже, допоможи вовкам! — сказав я і почав спускатися з гори снідати.

Підійшовши до печери, я побачив, що Білл, важко дихаючи, притулився до скелі, а хлопець цілиться кинути в нього каменюку завбільшки майже з кокосовий горіх.

— Він засунув гарячу картоплину мені за комір, — пояснив Білл, — а потім роздавив її ногою. Я нам’яв йому вуха. Рушниця з тобою, Семе?

Я відібрав у хлопця камінь і так-сяк уладнав цю суперечку.

— Я тобі це запам’ятаю, — каже хлопчисько Біллові. — Ніхто і ніколи не бив Вождя Червоношкірих, не поплатившись за це. Стережись тепер!

Після сніданку хлопець виймає з кишені кусок шкіри, обмотаний шворкою, і виходить з печери, на ходу розмотуючи її.

— Що це він тепер замишляє? — непокоїться Білл. — Семе, ти не думаєш, що він утече?

— Цього можна не боятись, — відповідаю я. — Він, здається, не такий уже домосід. Але нам треба вже розробляти якийсь план щодо викупу. В містечку не помітно великого хвилювання з приводу його зникнення; можливо, вони ще не усвідомили, що його нема. Рідні, може, думають, що хлопець провів ніч у тітки Джейн або у когось із сусідів. У всякому разі сьогодні його почнуть шукати. Сьогодні ввечері ми пошлемо листа його батькові і зажадаємо дві тисячі доларів за його повернення. В цю мить ми почули щось, наче бойовий клич — такий клич, певно, видав колись Давид, нокаутувавши чемпіона Голіафа[500]. Виявляється, Вождь Червоношкірих витяг з кишені пращу і тепер розкручував її над головою.

Я нахилився й почув важкий глухий стук і щось, наче зітхання коня, коли з нього знімають сідло. Чорний камінь, завбільшки з яйце, влучив Біллові якраз позаду лівого вуха. Він весь якось обм’як і впав прямо у вогнище, на каструлю з гарячою водою для миття посуду. Я витяг його і з півгодини поливав йому голову холодною водою.

Мало-помалу Білл отямився, підвівся, помацав себе за вухом та й каже:

— Семе, знаєш, хто мій улюблений герой у Біблії?

— Зажди, — кажу я. — Потроху опритомнієш.

— Цар Ірод[501], — каже він. — Ти ж не підеш, не залишиш мене тут самого, Семе?

Я вийшов з печери, піймав хлопчиська і тряс доти, доки всі його веснянки не заторохкотіли одна об одну.

— Якщо ти будеш погано поводитись, — кажу йому, — я тебе зараз же відішлю додому. Ну, слухатимешся чи ні?

— Я тільки пожартував, — відповідає він, похнюпившись. — Я й не думав кривдити старого Хенка. А за що він мене вдарив? Я добре поводитимусь, Зміїне Око, якщо ти не відішлеш мене додому і дозволиш мені сьогодні грати в розвідників.

— Я не знаю, що то за гра, — кажу. — Це ви вирішуйте з містером Біллом. Сьогодні ви гратимете вдвох. Я зараз піду ненадовго в деяких справах. Тепер іди в печеру, помирись із ним, попроси вибачення за те, що ти його вдарив, а ні, то зараз же підеш додому.

Я примусив їх потиснути один одному руки, а потім одвів Біллз, вбік і сказав, що йду у невеличке село Поплар-Ков, за три милі від печери, і з’ясую, як у містечку ставляться до викрадення хлопця. Крім того, я думаю, що краще надіслати в цей же день старому Дорсету безапеляційного листа з вимогою викупу, повідомляючи в ньому, як той викуп треба заплатити.

— Знаєш, Семе, — каже Білл, — я готовий іти за тобою у вогонь і воду, я й оком не повів би під час землетрусу, гри в покер, вибухів динаміту, поліцейських облав, нападів на поїзди і циклонів. Я ніколи нічого не боявся, поки ми не викрили цю ракету, яку чомусь називають хлопцем. Він мене доконав. Ти ж не залишиш мене з ним надовго, Семе?

— Я повернуся десь після полудня, — кажу я. — Твоє діло розважати і заспокоювати дитину, поки я прийду. А тепер напишімо старому Дорсету листа.

Білл і я взяли папір та олівець і почали складати листа, поки Вождь Червоношкірих, загорнувшись у ковдру, важно походжав туди й сюди, охороняючи вхід до печери. Білл слізно умовляв мене призначити викуп тільки півтори тисячі доларів замість двох.

— Я зовсім не намагаюсь принизити прославлені з моральної точки зору батьківські почуття, але ми маємо справу з людьми, а яка людина віддасть дві тисячі доларів за цього обсипаного ластовинням дикого кота! Я хотів би ризикнути: хай буде півтори тисячі доларів. Різницю можна віднести за мій рахунок.

Щоб втішити Білла, я погодився, і ми з ним разом склали такого листа:

Я надписав адресу Дорсета, поклав листа в кишеню і вже зібрався рушити, коли цей хлопчисько підходить до мене і каже:

— Ей, Зміїне Око, ти казав, що мені можна грати у розвідників, поки тебе не буде.

— Грай собі, — відповідаю. — Ось містер Білл з тобою пограє. А що воно за гра така?

— Я розвідник, — пояснює Вождь Червоношкірих, — і повинен скакати до укріплення, щоб попередити поселенців про те, що йдуть індіанці. Мені вже набридло самому бути індіанцем. Я хочу бути розвідником.

— Гаразд, — кажу я. — Така забава начебто нешкідлива. Я думаю, містер Білл допоможе тобі поламати плани цих докучливих дикунів.

— А що я маю робити? — питає Білл, підозріливо позираючи на хлопчину.

— Ти будеш моїм конем, — каже розвідник. — Ставай навкарачки. Як же я без коня прискакаю до укріплення?

— Ти вже краще розваж його, поки здійснимо наш план, — кажу я. — Пограйся трохи.

Білл стає навкарачки, і в очах у нього з’являється такий вираз, як у кролика, що попав у пастку.

— А чи далеко звідси до того укріплення, хлопче? — питає він хрипким голосом.

— Дев’яносто миль, — відповідає розвідник, — і ти повинен поспішати, щоб встигнути туди вчасно. Ну, рушай!

Розвідник стрибає Біллові на спину і лупцює п’ятами його в боки.

— Ради Бога, — каже Білл, — повертайся назад, Семе, якомога скоріше! Я думаю, нам не треба було вимагати більше ніж тисячу. Слухай, перестань бити мене ногами, а то я зараз встану і задам тобі перцю!

Я попрямував у Поплар-Ков, посидів там біля пошти і в крамниці, побалакав з фермерами, які приходили по покупки. Один бородань розповів, що він чув, ніби все місто наполохане тим, що у старого Ебенезера Дорсета хлопець зник чи, може, його вкрали. Саме це мені й треба було знати. Я купив трохи тютюну, поцікавився між іншим ціною на горох, непомітно вкинув листа у поштову скриньку і пішов. Поштмейстер сказав мені, що за годину через село проїде листоноша і забере пошту до міста.

Коли я повернувся назад до печери, ні Білла, ні хлопчиська ніде не було видно. Я пошукав у околицях печери, раз чи два навіть гукнув, — але ніхто мені не відповів. Я закурив люльку і сів на порослий мохом камінь, чекаючи, що буде далі.

Десь за півгодини в кущах почув я шелест і на невеличку галявину перед печерою вийшов, шкутильгаючи, Білл. Позад нього крався наш хлопчисько, ступаючи безшумно, як розвідник, і посміхаючись до самісіньких вух. Білл зупинився, зняв капелюха й витер лице червоною хусткою. Хлопець став футів за вісім позад нього.

— Семе, — каже Білл, — я думаю, ти вважатимеш мене зрадником, але я нічого не міг вдіяти. Я доросла людина, не без мужності, вмію і захистити себе, проте бувають випадки, коли і самовпевненість, і самовладання йдуть прахом. Хлопець пішов. Я відіслав його додому. Кінець. Давно колись були мученики, — вів далі Білл, — які готові були скоріше прийняти смерть, аніж відмовитись від своєї улюбленої професії. Але нікого з них не піддавали таким надприродним тортурам, як мене. Я намагався зберегти вірність нашим грабіжницьким звичаям, але дійшов до краю.

— Що сталося, Білл? — питаю.

— Я проскакав усі дев’яносто миль до укріплення, ні на дюйм менше, — відповідає Білл. — Потім, коли поселенців урятували, мені дали вівса. Пісок — зовсім не смачна заміна вівса. А тоді цілісіньку годину я мусив пояснювати йому, чому нічого нема у дірках, чому дорога йде в обидві сторони і чому трава зелена. Кажу тобі, Семе, людина не може цього витримати. Я схопив його за комір і стягнув з гори. Дорогою він брикався, і тепер ноги у мене нижче колін геть у синцях; крім того, він двічі, а може, й тричі вкусив мене за великий палець, і тепер доведеться припікати чимось руку. Але він пішов, — мовить далі Білл, — пішов додому. Я показав йому дорогу до міста і дав такого стусана, що він зразу ж опинився футів, мабуть, на вісім ближче до міста. Жаль, що ми втрачаємо викуп, але треба було вибирати: або це, або Білл Дрісколл попав би в божевільню.

— Білле, — озиваюсь я, — у вашому роді, здається, не було хворих на серцеві хвороби, правда ж?

— Ні, — відповідає Білл, — нічого хронічного, за винятком малярії та нещасних випадків. А чому ти питаєш?

— Тоді можеш обернутись, — кажу, — і глянути, що в тебе за спиною.

Білл обертається, бачить хлопчиська, блідне, важко плюхається на землю і починає без усякої мети хапатися за траву і дрібненькі трісочки. Цілу годину я боявся, що він збожеволіє. Потім сказав йому, що, на маю я думку, треба негайно кінчати з усім цим, що ми встигнемо одержати викуп і чкурнути звідси ще до півночі, якщо старий Дорсет погодиться на нашу пропозицію. Тоді Білл підбадьорився навіть настільки, що всміхнувся через силу хлопцеві й пообіцяв зображати росіян у війні з японцями, як тільки почуватиме себе трохи краще.

У мене був план, як одержати викуп, не ризикуючи, що супротивна сторона схопить нас, і цей план схвалив би кожен професійний викрадач. Дерево, під яким мали залишити відповідь, а потім і гроші, стояло біля дороги; понад дорогою тягнулась огорожа, а за нею по обидва боки — великі голі поля. Якби того, хто прийде по лист, підстерігала банда констеблів, вони б побачили його здаля посеред поля або на дорозі. Але де там! О пів на дев’яту я сидів уже на дереві, сховавшись не гірше деревної жаби і чекаючи на посланця. Рівно в призначений час під’їжджає на велосипеді хлопець-підліток, знаходить картонну коробочку під стовпом огорожі, вкладає туди згорнутий папірець і, натискаючи на педалі, мчить назад до міста.

Я почекав ще годину і впевнився, що все зроблено чесно: ніякої пастки не було. Тоді я зліз з дерева, витяг записку, прокрався вздовж огорожі до самого лісу і ще за півгодини був у печері. Розгорнув записку, підсунувши ближче до ліхтаря, і прочитав її Біллу. Вона була написана чорнилом, нерозбірливим почерком, але сама її суть була така:

— Великі пірати! — кажу я. — З усіх нахаб...

Але я глянув на Вілла і затнувся. Його очі мали такий благальний вигляд, якого я ніколи раніше не бачив ні в безсловесних тварин, ні в тих, що розмовляють.

— Семе, — каже він, — що таке зрештою ті двісті п’ятдесят доларів? Гроші ми маємо. Ще одна ніч з цим хлопчиськом — і я опинюсь у божевільні. Містер Дорсет не тільки справжній джентльмен, він, на мою думку, ще й марнотратник, коли робить нам таку великодушну пропозицію. Ти ж не збираєшся втратити таку нагоду, правда ж?

— Відверто кажучи, Вілл, — відповідаю я, — цей батьків улюбленець і мене трохи нервує. Ми відведемо його додому, заплатимо викуп і чкурнемо якнайдалі.

Ми відвели хлопця додому тієї ж ночі. Щоб він пішов, ми наплели, що батько купив йому рушницю з срібною насічкою та мокасини і завтра ми разом поїдемо полювати на ведмедів. Рівно о дванадцятій "годині ми постукали у двері Ебенезера. В той самий момент, коли за нашою пропозицією я мав би витягти півтори тисячі доларів з коробочки під деревом, Вілл відраховував двісті п’ятдесят доларів у руку Дорсету. Тільки-но хлопчисько зрозумів, що ми збираємось залишити його дома, він завив, як найбільша труба в оркестрі, і вчепився в ногу Вілла, наче п’явка. Батько відірвав його від ноги, як відривають липкий пластир.

— Скільки часу ви його зможете тримати? — питав Вілл.

— Сили в мене вже не ті, що колись, — каже старий Дорсет, але думаю, що за десять хвилин можу ручатися.

— Цілком достатньо, — каже Білл. — За десять хвилин я перетну Центральні, Північні й Середньо-західні штати і добігатиму до канадського кордону.

І хоч ніч була дуже темна, і Білл був дуже гладкий, а я непоганий бігун, мені пощастило догнати його тільки за добрі півтори милі від міста.

Коловорот життя[502] ^{Переклад М. Дмитренка}

Мировий суддя Бинаджа Віддеп сидів на порозі суду й смоктав бузинову люльку. На обрії, застигши на півдорозі до зеніту, височіло сіро-голубе в полудневому мареві пасмо Камберлендських гір. По-дурному кудкудакаючи, головною вулицею селища бундючно прошкандибала зозуляста курка. Почалось рипіння коліс, і на дорозі, здіймаючи куряву, з’явилася запряжена биком бідарка, в якій сиділи Рейсі Білбро та його жінка. Бідарка зупинилася біля дверей суду, і подружжя злізло на землю. Сам Рейсі складався з засмаглої, аж коричневої шкіри і жовтої чуприни над нею на висоті шести з чимось футів. Незворушний спокій облягав його, мов сталеві лати. А жінка його, загорнута в чималу кількість ситцю з багатьма гострими кутами й припорошена нюхальним тютютном, була якась незграбна і стомлена від туманно усвідомлюваних бажань. Крізь усе це проглядав глухий протест ошуканої юності, яка ще не помічає, що вже відходить.

Мировий суддя з поваги до своєї гідності встромив ноги в черевики й відсунувся, даючи подружжю ввійти.

— Ми, знацця, — мовила жінка голосом, як ото гуде вітер у сосновому гіллі, — хочемо розлучитись. — Вона глянула на Рейсі, аби впевнитися, що в тому, як вона виклала суть справи, він не завважив якоїсь помилки, неясності, невиразності, небезсторонності чи прагнення до особистої вигоди.

— Так, розлучитися, — повторив Рейсі, поважно кивнувши головою. — Ми, знацця, ніяк не можемо вжитися. Коли чоловік і жінка дбають одне про одного, то й то самота в горах заїдає. А коли вона сичить, мов дика кішка, або сидить, надувшись, як сова, то чоловікові з такою жити несила.

— Коли він казна-яке ледащо, — не дуже завзято мовила жінка, — вештається без діла з різною поганню та контрабандистами, а потім вилежується, нажлуктавшись самогону, та ще морока зі зграєю його шолудивих собак — їх треба годувати!

— Коли вона жбурляє покришками від каструль, — у тон їй відгукнувся Рейсі, — та ще ошпарила окропом найкращого в усьому Камберленді мисливського пса, варити чоловікові їсти їй аж з душі верне, а вночі не дає спати, все гризе за якісь дурниці!

— Коли ж він нічого заробити негоден, та ще на всі гори прославився як нікчема, то хіба тут до спання?

Мировий суддя неквапливо взявся до виконання своїх службових обов’язків. Підсунув до прохачів єдиний стілець і дерев’яний ослін. Розгорнув звід законів, що лежав на столі, і пробіг очима перелік статей. Потім протер окуляри і підсунув до себе чорнильницю.

— В кодексі законів, — проголосив суддя, — нічого не сказано про розлучення, стосовно до юрисдикції даного суду. Одначе з погляду справедливості, конституції та золотого правила “роби іншим так, як хочеш, щоб вони робили тобі” — угода, яку не можна розірвати, є невигідна... Якщо мировий суддя може поженити якусь парочку, то ясно, що він зобов’язаний, якщо це треба, і розлучити її. Наш суд зараз винесе ухвалу про розлучення, впевнений, що Верховний суд визнає її правомірною.

Рейсі Білбро видобув з кишені штанів капшучок з тютюном. З капшучка витрусив на стіл п’ятидоларовий папірець.

— Вторгував за одну ведмежу і дві лисячі шкури, — сказав він. — Оце всі наші гроші.

— Встановлена в суді за розлучення плата, — сказав суддя, дорівнює п’яти доларам. — І він удавано байдуже запхнув кредитку в кишеню свого домотканого жилета. Потім з великими фізичними й розумовими муками надряпав на половинці паперового аркуша ухвалу про розлучення й переписав її на другу половинку. Тоді прочитав Рейсі Білбро та його дружині документ, що давав їм свободу.

Суддя вже збирався вручити Рейсі один з папірців, але його затримав голос Ерієли. Обидва чоловіки витріщились на неї. Їхня тупоумна чоловіча природа зіткнулася в особі цієї жінки з чимось несподіваним і непередбаченим.

— Суддя, ану почекай, не давай йому цю бамагу. Бо ж іще не все залагоджено. Спочатку захисти мої права. Я повинна одержати гроші на прожиток. Де це видано — чоловік має розлучення, а жінці щербатого цента не дає. А я збираюсь податися до свого брата Еда на Горбату гору. Отож мені потрібні черевики, тютюн, та й ще дещо. Коли Рейсі знайшов гроші на розлучення, то нехай знайде і мені на прожиток.

Рейсі Білбро аж рота роззявив з несподіванки. Раніше у них і мови не було про гроші на прожиття. Але від жінок завжди можна чекати приголомшливих несподіванок.

Мировий суддя Бинаджа Віддеп зрозумів, що й цей пункт вимагає юридичного розв’язання. Проте в кодексі законів не було нічого сказано і щодо грошей на прожиття. Однак жінка була боса, а стежка до Горбатої гори — крута й кам’яниста.

— Ерієло Білбро, — офіційним тоном запитав суддя, — у справі, що зараз оце слухається в суді, скажіть, яка сума, на вашу думку, буде справедливою і достатньою для прожитку. — Думаю, — відповідає жінка, — на черевики та на все інше нехай буде п’ять доларів. Невеликі гроші, але дочалапати до брата Еда вистачить.

— Названа сума, — проголосив суддя, — не є надмірною. Рейсі Білбро, за рішенням суду, ви повинні сплатити позивачці п’ять доларів, щоб ухвала про розлучення набрала чинності.

— У мене вже нічого нема, — тяжко зітхнув Рейсі. — Я все вам оддав.

— Якщо ж ні, — додав суддя, люто видивляючись поверх окулярів на Рейсі, — вас буде звинувачено у неповазі до суду.

— Ото я так собі думаю, якби ви почекали до завтра, благально мовив Рейсі, — я б, може, десь і нашкріб чи позичив п’ятірку. Хіба ж я знав, що їй треба давати на прожиток?

— Слухання справи відкладається, — оголосив Бинаджа Віддеп, — завтра ви обоє прийдете сюди і виконаєте судову ухвалу. Після чого вам буде видано свідоцтво про розлучення.

Він усівся на порозі й заходився шнурувати черевики.

— Доведеться їхати до дядька Зайї, — вирішив Рейсі, — там і переночуємо. — Він сів у бідарку з одного боку, Ерієла залізла з другого. Низенький рудий бик, підкоряючись легенькому удару мотузяних віжок, повільно обійшов півколо, і бідарка поповзла геть, збиваючи колесами куряву.

Мировий суддя Бинаджа Віддеп сидів і смоктав бузинову люльку. Під вечір він дістав свою щотижневу газету й заходився читати. Читав доти, аж доки посутеніло і рядки газети почали розпливатися. Тоді він засвітив лойову свічку, що стояла на столі, й читав далі, поки не зійшов місяць, сповістивши, що пора вже вечеряти.

Суддя жив у складеній з товстих колод хатині на схилі горба, біля сухої тополі. Йдучи додому вечеряти, він перейшов струмок, що біг між густих лаврових заростей. Тут назустріч йому з-за кущів раптом ступила людська постать і наставила в груди рушницю. Капелюх у нападника був низько насунутий, більшу частину обличчя закривала якась шматина.

— Ану давай гроші, — мовила постать, — і не писни. Бо я нервовий, палець на гачку так і танцює.

— У м-мене тільки п-п’ять доларів, — запинаючись проказав суддя, витягуючи кредитку з жилетної кишені.

— Скрути її, — почувся наказ, — і засунь у дуло. Кредитка була нова й хрустка. Навіть незграбними і тремтячими від страху пальцями її неважко було скрутити в рурочку і значно важче — запхнути в ствол рушниці.

— А тепер іди собі, — сказав грабіжник.

І суддя не загаявся скористатися з цього дозволу.

На другий день рудий бичок знову притягнув бідарку до дверей суду. Суддя Бинаджа Віддеп був у черевиках, бо вже давно ждав відвідувачів. У його присутності Рейсі Білбро дав своїй дружині п’ятидоларовий папірець. Очі судді вп’ялися в нього.

Папірець мав такий вигляд, наче недавно був скручений і застромлений у ствол рушниці. Але суддя утримався від коментарів. Адже будь-якому папірцю може забандюритися скрутитись. І він вручив кожному відвідувачеві свідоцтво про розлучення. Обоє стояли, не знаючи, що сказати, і мовчки згортали одержані гарантії своєї свободи. Жінка кинула боязкий погляд на Рейсі.

— То ти зараз на бідарці додому, — сказала вона. — Хліб на полиці, в бляшаній коробці. А шмат свинини я поклала в казанок, щоб собаки не дістали. Увечері не забудь накрутити годинника.

— А ти, знацця, до брата Еда? — спитав Рейсі, тонко вдаючи байдужого.

— Та до ночі треба було б добратися. Мабуть, не дуже вони зрадіють, коли я до них заявлюся, а де ж більше мені подітися. Це — не близький світ, я вже піду. Ну, попрощаємось, Рейсі, хоч ти, може, й не захочеш попрощатись...

— Я ж не якийсь там пес, — мученицьким тоном мовив Рейсі, щоб не захотіти попрощатись, це ти рвешся скоріше втекти звідси, то, може, сама не хочеш, щоб я попрощався.

Ерієла мовчала. Вона ретельно згорнула п’ятидоларову кредитку та свідоцтво про розлучення і сховала за пазуху. Дивлячись крізь окуляри, Бинаджа Віддеп з сумом простежив, як зникли гроші.

Суддя думав про своє і незабаром сказав слова, які свідчили, що він належить до дуже численної категорії людей, здатних співчувати, або до значно менш численної категорії видатних фінансистів.

— Самотньо тобі буде в старій хатині сьогодні вночі, Рейсі, — мовила Ерієла.

Рейсі Білбро розглядав Камберлендське пасмо гір, ясно-синє в сонячному промінні. На Ерієлу він не дивився.

— Авжеж самотньо, — відповів. — Та коли хтось дуріє і добивається розлучення, то його силоміць не втримаєш.

— Є ще дехто, хто хоче розлучення, — сказала Ерієла, звертаючись до стільця. — І не хоче, щоб дехто залишився. — А ніхто й не казав, що не хоче.

— А ніхто й не казав, що хоче. Краще вже мені не баритись, а йти до брата Еда.

— Тепер ніхто не зможе накрутити того старого годинника.

— Може, мені поїхати з тобою на бідарці, Рейсі, та накрутити тобі годинника? Вираз обличчя горянина зостався непроникним, на ньому не відбилось ніяких почуттів. Але він простягнув свою широченну п’ятірню, і тонка, засмагла рука Ерієли сховалася в ній. На мить душа цієї жінки прозирнула крізь незворушні риси її лиця, одухотворивши їх.

— Собачня тепер не набридатиме тобі, — сказав Рейсі. Згоден, я поводився з тобою погано. Накручуй вже того годинника ти, Ерієло.

— Моє серце там, у нашій хатині, — прошепотіла Ерієла, — з тобою. Я більше не казитимусь. Їдьмо додому, Рейсі, щоб устигнути завидна.

І вони попрямували до дверей, забувши про мирового суддю, але Бинаджа Віддеп зупинив їх.

— Іменем штату Теннессі, — проголосив він, — я забороняю вам порушувати його закони і порядки. Нашому суду приємно і дуже радісно бачити, що хмари незлагоди й взаємонерозуміння, які нависли були над двома люблячими серцями, розвіялись. Але суд повинен оберігати мораль і духовну чистоту штату. Суд нагадує вам, що ви більше не є чоловіком і жінкою, подружжям, оскільки вас розлучено відповідальною судовою ухвалою і внаслідок цього ви не маєте права користуватися благами матрімоніального стану.

Ерієла схопила Рейсі за руку. Що вона чує? Чи не означає це, що вона повинна втратити його тоді, коли життя добре навчило їх обох?

— Проте суд готовий, — вів далі суддя, — скасувати поразку в правах, спричинену ухвалою про розлучення. Суд перед вами і може здійснити урочистий обряд вашого одруження, щоб усе стало на свої місця і щоб сторони, які позиваються, могли знову набути почесного і облагороджуючого матрімоніального стану, до якого вони прагнуть. Платня за здійснення згаданого вище обряду в даному разі становить п’ять доларів.

Від останніх слів судді в серці Ерієли зажевріла надія, її рука швидко ковзнула за пазуху. Звідти випурхнула і опустилася вільною голубкою на суддівський стіл кредитка. Бліді щоки Ерієли зарожевіли, коли вони стояли, тримаючись за руки, і слухали слова, що знову поєднували їх.

Рейсі допоміг їй залізти в бідарку і сів поряд. Рудий бичок знов обійшов півколо, і вони, все так же тримаючись за руки, вирушили в гори.

Мировий суддя Бинаджа Віддеп усівся на порозі і скинув черевики. Ще раз помацав пальцями п’ятидоларову кредитку, засунуту в жилетну кишеню. Знову закурив свою бузинову люльку. А головною вулицею селища, по-дурному кудкудакаючи, знову бундючно прошкандибала зозуляста курка.

Дороги, які ми вибираємо[503] ^{Переклад М. Дмитренка}

За двадцять миль на захід від Таксона “Вечірній експрес” зупинився біля водокачки набрати води. Окрім потрібної для паровоза води, цей славнозвісний експрес прихопив і ще дещо не дуже корисне для себе.

Поки кочегар відчіплював шланг, Боб Тидбол, Акула Додсон та на чверть індіанець з племені кріків[504], якого звали Джон Великий Пес, вилізли на паровоз і показали машиністові три круглі дірки на кінцях стволів своїх кишенькових гармат. Ці дірки і їхні можливості справили на машиніста таке сильне враження, що він негайно підняв руки догори, як це роблять вигукуючи: “Та ви що!”, “Не може бути!”

На рішучу й чітку команду Акули Додсона, який був командиром атакуючих сил, машиніст зійшов на землю й відчепив паровоз і тендер. Після цього Джон Великий Пес видерся на купу вугілля, грайливо спрямував на машиніста й кочегара два револьвери і запропонував їм відвести паровоз на п’ятдесят ярдів від состава й чекати там подальших розпоряджень.

Акула Додсон з Бобом Тидболом, зневажливо відмовившись пропускати крізь решето таку бідну на золото породу, як пасажири, кинулися до багатих покладів поштового вагона. Провідника вони захопили зненацька — той був певен, що “Вечірній експрес” не набере нічого гіршого й небезпечнішого, ніж aquo pura[505]. Поки Боб руків’ям свого шестизарядного кольта вибивав цю помилкову думку з голови провідника, Акула Додсон, не гаючи часу, підкладав під сейф у поштовому вагоні чималенький заряд динаміту.

Сейф вибухнув на суму тридцять тисяч доларів золотом і кредитками. Пасажири подекуди висовувалися з вікон, щоб подивитися, де це гримить грім і звідки насувається грозова хмара Кондуктор смикнув за мотузок дзвінка, який легко подався за рукою. Акула Додсон і Боб Тидбол, запхавши здобич у міцну брезентову торбу, вистрибнули з поштового вагона на землю і, спотикаючись у своїх чоботях на високих підборах, незграбно побігли до паровоза.

Машиніст, похмурий і злий, проте досить розумний, підкоряючись їхньому наказу, швидко погнав паровоз геть від нерухомого состава. Але ще до цього провідник поштового вагона, очунявши від застосованого до нього Бобом Тидболом засобу для додержання нейтралітету, вискочив на насип з вінчестером у руках і взяв участь у цій грі. Містер Джон Великий Пес, сидячи на тендері з вугіллям, ненароком зробив помилковий хід, підставивши себе під кулю, і провідник вдарив його козирем. З кулею між лопаток метис — лицар з великої дороги — гепнувся додолу, збільшивши в такий спосіб частку здобичі кожного із своїх партнерів на одну шосту.

За дві милі від водокачки машиністу наказали зупинитися. Грабіжники зухвало помахали йому на прощання рукою і, стрімголов скотившись з насипу, зникли в густих заростях, що тяглися вздовж залізниці. Через п’ять хвилин, продершись крізь хащі чапарелю, вони дісталися до лісу, там до нижніх гілок високих дерев було прив’язано троє коней. Один з них чекав Джона Великого Пса, якому вже ніколи не судилося їздити на ньому ні вдень, ні вночі. Знявши з цього коня сідло й вуздечку, грабіжники відпустили його на волю. А на тих двох вони посідали самі, перекинувши торбу через луку[506] сідла, і швидко, але обережно поскакали спочатку лісом, потім дикою пустельною ущелиною. Тут кінь, яким їхав Боб Тидбол, послизнувся на вкритому мохом камені і зламав передню ногу. Грабіжники негайно пристрелили його й сіли порадитись, як їм бути далі. Проскакавши звивисту й заплутану дорогу, вони поки що перебували в безпеці. Від найшвидшої погоні їх відділяло багато миль і годин. Кінь Акули Додсона з вуздечкою на шиї, тягнучи по землі мотузок і поводячи боками, вдячно скуб траву на березі струмка. Боб Тидбол розв’язав торбу і, по-дитячому радісно сміючись, вигріб з неї обома руками акуратно заклеєні пачки кредиток і торбинку із золотими монетами.

— Слухай, старий розбійнику, — весело звернувся він до Акули Додсона, — ти правильно сказав, що діло вдасться. Щодо грошей, то ти в Арізоні хоч кого переплюнеш.

— Що ж нам робити з конем для тебе, Бобе? Довго сидіти тут нам не можна. Ще й не світатиме, як на наш слід нападуть.

— Ну, доведеться твоєму скакуну поки що везти нас двох, — відповів життєрадісний Боб. — А там прилучимо до нашого товариства першу ж коняку, яка попадеться. Хай йому всячина, добрячий улов, га? Якщо вірити позначкам на цих пачках, то тут тридцять тисяч доларів — по п’ятнадцять тисяч на ніс!

— Це менше, ніж я сподівався, — мовив Акула Додсон, легенько підштовхуючи носком чобота пачки грошей. І перевів замислений погляд на мокрі боки свого стомленого коня.

— Старий Болівар геть стомився, — повільно мовив. — Шкода, що твій гнідий поламав ногу.

— Ще б не шкода, — щиросердно погодився Боб, — але нічого не вдієш. Болівар у тебе як грім — він доставить нас туди, де ми зможемо добути свіжих коней, для нього це іграшки. Хай йому чорт. Акуло, це ж просто сміх, та й годі — ти приїхав із Сходу й даєш нам, хлопцям із Заходу, теж не в тім’я битим, сто очок наперед. З якого ти штату?

— Зі штату Нью-Йорк, — відповів Акула Додсон, сідаючи на валун і кусаючи якусь галузку. — Я народився на фермі в окрузі Олстер. У сімнадцять років утік з дому. На Захід я попав випадково. Ішов по дорозі з клунком, де був мій одяг, хотів потрапити в Нью-Йорк. Думав, прийду туди й почну гребти гроші. Я завжди вважав, що здатний на це. Якось надвечір дійшов до роздоріжжя і не знаю, куди йти. З півгодини думав, у який бік податись, а тоді повернув ліворуч. Коли споночіло, я догнав табір мандрівних циркачів-ковбоїв — вони давали вистави в різних містечках — і рушив з ними на Захід. Я часто питаю себе, що було б, якби я повернув в інший бік, якби вибрав іншу дорогу.

— О, було б, певно, те саме, — відгукнувся Боб Тидбол, радий нагоді пофілософствувати. — Річ не в дорогах, які ми вибираємо, головне в тій суті, що всередині у нас і примушує повертати чи сюди, чи туди.

Акула Додсон підвівся і» прихилився до дерева.

— Мені страшенно шкода, що твій гнідий покалічив ногу, — майже розчулено повторив він.

— Мені теж, — погодився Боб, — бо першокласна була коняка. Ну та нічого, Болівар ще ого-го як нас вивезе.

Мабуть, нам треба рушати далі, Акуло. Ось я зберу всі гроші й подамося в гори.

Боб Тидбол склав здобич у торбу й міцно зав’язав її мотузкою. А коли підвів очі, то перше, що йому впало в око, було дуло сорокап’ятикаліберного кольта Акули Додсона, з якого той твердою рукою цілився в нього.

— Облиш ці жарти, — сказав Боб, шкірячи в посмішці зуби. — Нам треба рушати в дорогу.

— Сиди тихо, — звелів Акула. — Нікуди ти звідси не рушиш, Бобе. Мені дуже прикро казати тобі це, але шанс є тільки для одного з нас. Болівар зовсім стомився, двох йому не вивезти.

— Ми з тобою були товаришами аж три роки, Акуло Додсон, спокійно мовив Боб. — Не раз ризикували життям. Я завжди поводився з тобою чесно, мав тебе за людину. Мені доводилось чути про тебе деякі дивні речі, ніби ти застрелив кількох чоловік за подібних обставин, але не вірив. Ну, якщо ти трохи зі мною пожартував, Акуло, то сховай свою гармату, сідаймо на Болівара — й гайда звідси. А якщо намірився стріляти, то стріляй, чорна твоя душа, тарантулове поріддя!

На обличчя Акули Додсона лягла глибока зажура.

— Ти навіть не уявляєш, Бобе, — зітхнув він, — як погано я себе почуваю від того, що твій гнідий поламав ногу.

Вираз його обличчя враз змінився — на ньому проглянули холодна лють і невблаганна жадібність. Душа цього чоловіка визирнула на мить на поверхню, як визирає часом лихе обличчя з вікна поважного дому.

Бобу Тидболу таки не судилося рушити далі. Сорокап’ятикаліберний кольт у руці його зрадливого друга оглушливо вистрілив, сповнивши гуркотом ущелину, і стіни її відгукнулись обуреною луною. А Болівар, мимовільний співучасник злочину, швидко поніс геть останнього з бандитської зграї, що пограбувала “Вечірній експрес”. Коневі не довелося напружувати сили, щоб везти подвійний вантаж.

Але в той час, як Акула Додсон скакав уперед, дерева перед ним почали ніби розпливатися, револьвер у правій руці перетворився на вигнуте бильце крісла червоного дерева, сідло стало якесь м’яке, і, розплющивши очі, він побачив, що ноги його не впираються в стремена, а спокійнісінько спочивають край дубового письмового столу.

Отож я й кажу вам, що Додсон, глава маклерської контори “Додсон і Деклер” на Волл-стріт, розплющив очі. Пібоді, довірений секретар, стояв біля його крісла, не наважуючись заговорити. Внизу чути було приглушений гуркіт коліс, заспокійливо хурчав електричний вентилятор.

— Гм! Пібоді, — сказав Додсон, моргаючи. — Я, здається, заснув. І бачив дивний сон. У чому річ? Пібоді?

— Містер Вільямс із компанії “Тресі й Вільямс” чекає прийому, сер. Він прийшов розрахуватися за акції Ікс, Ігрек, Зет. Він з ними погорів, якщо пам’ятаєте, сер.

— Так, пам’ятаю. Який у них сьогодні курс, Пібоді?

— Один долар вісімдесят п’ять центів, сер.

— Отож і нехай платить за такою ціною.

— Пробачте, сер, — досить боязко сказав Пібоді, — що я вам набридаю, але я говорив з Вільямсом. Він ваш давній друг, містере Додсон, а ви практично скупили всі акції цієї компанії. Я подумав, що ви могли б, тобто я подумав, що ви, мабуть, не пам’ятаєте, що він продав вам ці акції по дев’яносто вісім центів. Якщо йому доведеться платити по сьогоднішньому курсу, то він втратить усе до останнього цента.

Вираз Додсонового обличчя враз змінився — на ньому проглянула холодна лють і невблаганна жадібність. Душа цього чоловіка визирнула на мить на поверхню, як визирає часом лихе обличчя з вікна поважного дому.

— Нехай платить по долару вісімдесят п’ять, — відказав Додсон. — Боліварові не вивезти двох.

Немовлята в джунглях[508] ^{Переклад О. Логвиненко}

Якось у Літл-Року найбільший на всьому Заході сучий син і шахрай Монтегю Сільвер каже мені:

— Якщо ти, Біллі, колись виживеш із розуму і відчуєш, що вже застарий чесно дурити голови дорослим людям, то чеши тоді до Нью-Йорка. У нас на Заході йолопи з’являються на світ Божий щохвилини, зате в Нью-Йорку вони плодяться без ліку, як пуголовки в теплій воді!

Минуло два роки, і ось я помічаю, що вже почав забувати імена російських адміралів, а на лівій скроні у мене проступило кілька сивих волосин. Бачу, пора скористатися порадою Сільвера.

І ось одного дня, десь в обідню пору, прикотив я до Нью-Йорка й пішов потинятися по Бродвею. Коли глядь — леле, та це ж сам Сільвер! Стоїть собі під готелем, прихилившись плечем до стіни, і наводить шовковою хустинкою на нігтях блиск. А сам такий вифранчений, ніби щойно вийшов з галантерейної крамниці.

— Склероз чи стареча неміч? — питаю.

— О, Біллі! — зрадів Сільвер. — Радий тебе бачити. Так, я вирішив, що на Заході всі стали надто розумні. А Нью-Йорк я залишив собі якраз на закуску. Щоправда, обдирати ньюйоркців — це, звісно, останнє діло. Вони ж ніколи не зроблять тобі нічого поганого і пальчиком не зачеплять, навіть нічого такого не подумають. Я б не хотів, аби моя матуся дізналася, що її синок витрушує кишені у придуркуватих. Не так вона мене виховувала!

— Он що! Виходить, у приймальні пана спеціаліста вже товпляться охочі вивернути свої кишені?

— Товпитися не товпляться, — відповідає Сільвер. — Тепер це діло не треба дуже рекламувати. Я ж тут тільки місяць. Однак почати вже готовий. І всі учні недільної школи Віллі Манхеттена, що виявили бажання зробити свій внесок у моє благородне діло, навіть сподіваються побачити свої фото в “івнінг дейлі”.

— Цей місяць я вивчав Нью-Йорк, — провадить далі Сільвер, — щодня читав газети і тепер знаю місто незгірш, ніж коти в муніципалітеті знають звички чергового полісмена. Тут такі люди, що як трохи заґавишся підмести у них кишеню, то вони одразу гуп! на землю і ну верещати та дриґати ногами. Та ходімо краще до мене, Біллі, я розкажу тобі все до ладу. Задля нашої дружби ми візьмемося за це місто разом.

І Сільвер повів мене до себе в готель. Чого тільки не було в його номері! Цілі.завали.

— Є багато способів видурити грошики в цих столичних йолопів, — розповідає Сільвер. — Більше навіть, ніж способів варити рис у Чарлстоні[509], що в Південній Кароліні. Цих бевзів можна купити на що завгодно. У більшості з них мізки набакир. Чим більше вони знають, тим менше розуміють. Оце тільки недавно один чоловік продав Дж. П. Моргану намальований олією портрет Рокфеллера-молодшого, а сказав, що то знаменита картина Андреа дель Сарто “Іоанн Хреститель замолоду”![510]

Бачиш он там у кутку паку друкованого мотлоху? Це, Біллі, справжні золоті розсипи. Одного дня я почав був їх продавати, та вже за дві години торгівлю довелося припинити. Спитаєш чому? Бо мене арештували за те, що я влаштував на вулиці мало не мітинг. У черзі й справді вже доходило до бійки. По дорозі до дільниці я примудрився ще продати пачку цієї мури полісменові. Але потім зняв цю штуку з продажу. Не хочу, щоб люди віддавали мені гроші просто так. Хочу, щоб вони хоч трохи поворушили мізками, бо інакше це вражає моє почуття власної гідності. Я хочу, щоб вони бодай спробували вгадати, якої літери бракує в слові “Чік-го” або прикупити карту до пари дев’яток, перше ніж віддати мені хоч цент зі свого гаманця.

А потім мені трапилася ще одна махінація, тільки ж така вже легенька, що просто довелося від неї відмовитися. Бачиш на столі он ту пляшку синього чорнила? Витатуював я, значить, на руці якір, приходжу в банк і кажу, що я — небіж адмірала Дьюї[511]. Мені одразу запропонували тисячу доларів готівкою на чек з ім’ям дядечка. Та, на жаль, — я не знав дядечкового імені! Тепер ти сам бачиш, як усе-таки легко працювати в цьому місті. А щодо простих злодіїв, то їх не заманиш до будинку доти, доки на столі не стоятиме гаряча вечеря й не чекатиме обслуга з університетською освітою. В цьому місті можеш де завгодно і кому завгодно зробити з черева решето, а потім такий випадок усе одно назвуть словесною образою чи просто хуліганством.

— Слухай, Монті, — кажу я, тільки-но Сільвер спинився перевести дух, — може, ти змалював і правдиву картину Манхеттена. Одначе я сумніваюсь. Я тут, правда, всього дві години, але мені не здалося, що місто — як спіла вишенька, лишилося тільки зірвати її. Як на мене, то в Нью-Йорку саме бракує rus in urbe[512]. Мене б влаштовувало куди більше, якби у людей тут стирчала в чубах солома і вони любили вдягатись у вельветові жилети й носити в кишеньці годинник завбільшки з кулак. Мені здається, що не такі вже вони простачки.

— Тоді з тобою все ясно, Біллі, — каже Сільвер. — Тут з усіма переселенцями так. Це правда — Нью-Йорк більший від Літл-Рока чи Європи, і на приїжджого чоловіка він наводить жах. Але дарма, це в тебе мине. Я ж кажу, часом аж рука свербить надавати людям по пиці за те, що вони не надсилають мені своїх грошей, складених у кошики для білизни й побризканих зверху отрутою від комах. Ох, як я не люблю виходити по гроші на вулицю! А знаєш, хто носить у цьому місті діаманти? Отож-бо. Жінки шахраїв і наречені злодюг. Обчухрати ньюйоркців легше, ніж вишити на дитячому слинявчику голубу троянду. Мене тільки одне турбує: щоб не поламати сигар, коли кишені будуть напхані двадцятками.

— Сподіваюся, Монті, ти знаєш, що робиш, — кажу я. — Та, як на мене, краще сидіти в Літл-Році, зате з синицею в руці. Навіть якщо урожай там бідненький, не важко знайти кількох фермерів, котрі поставлять свій підпис під клопотанням про будівництво нової пошти, а той папір можна потім зареєструвати в окружному банку й вибити сотні дві доларів. А тут у людей, здається, надто розвинене почуття самозбереження і скупість. Боюся, що для такої гри ми з тобою мало треновані.

— А ти не бійся, — відповідає Сільвер. — Я знаю цей Роззявіль під Йолоптауном так само добре, як те, що Північна річка — це Гудзон, а Східна річка — зовсім не річка[513]. Та тут за чотири квартали від Бродвею живуть люди, які в своєму житті, крім хмарочосів, ніяких будинків і не бачили. Метикуватий, енергійний житель Заходу за якихось три місяці неодмінно зверне на себе увагу, достатню для того, щоб заслужити ласки Джерома або невдоволення Лоусона...

— Досить гіпербол, — кидаю я. — Краще скажи: ти знаєш якийсь нескладний спосіб видурити у суспільства долар-два, але так, щоб не звертатися до Армії рятунку[514] і не зомлівати на сходах у міс Еллен Гулд?

— Хоч десять способів! — каже Сільвер. — Скільки в тебе капіталу, Біллі?

— Тисяча, — відповідаю.

— А в мене тисяча двісті, — каже Сільвер. — Складемось і візьмемося за великий бізнес. Є стільки способів заробити мільйон, що я просто не знаю, з якого почати.

На другий день уранці Сільвер зустрічає мене біля готелю врочистий, збуджений, радісний, аж сяє.

— Сьогодні пополудні, — каже, — зустрічаємося з самим Дж. П. Морганом[515]. Тут у готелі я знаю одного чоловіка, то він хоче нас познайомити. Це Морганів приятель. Каже, що той дуже любить людей із Заходу.

— Дуже мило, — відповідаю. — Це вже на щось схоже. Буду радий познайомитися з містером Морганом.

— Авжеж, — киває головою Сільвер, — нам не завадить завести деякі знайомства серед фінансових королів. Мені подобається, що в Нью-Йорку так привітно зустрічають приїжджих.

Сільверового знайомого звали Клейном. О третій годині Клейн привів свого приятеля з Уолл-стріту в номер Сільвера. “Містер Морган” був трохи схожий на своє зображення на портретах, ліва нога у нього була обмотана волохатим рушником, і ходив він з палицею.

— Містер Сільвер, містер Пескад, — знайомить нас Клейн. Думаю, джентльмени, — веде він далі, — називати ім’я найбільшого фінансового...

— Годі тобі, Клейне, — спиняє його містер Морган. — Радий з вами познайомитися, джентльмени. Мене дуже цікавить Захід. Клейн сказав, що ви з Літл-Рока. Якщо не помиляюсь, у мене в тих краях є кілька залізниць. А якщо хтось із вас, хлоп’ята, має бажання перекинутися в покер, то я...

— Слухай, Пірпонте, — перебиває його Клейн, — ти що, забув?

— О, даруйте, джентльмени! — похоплюється Морган. — Відколи мене мучить подагра, я часом граю вдома з приємною компанією в карти. А хто з вас, літлрокців, чув там про Одноокого Пітера? Він жив у Сіетлі, Нью-Мексико.

Не встигли ми відповісти, як містер Морган почав бігати по кімнаті туди-сюди, гупати палицею по підлозі й голосно лаятись.

— Що таке, Пірпонте, — всміхається Клейн. — Сьогодні на Уоллстріті хтось намагається збити курс ваших акцій?

— Який там у біса курс акцій! — кричить містер Морган. — Це я через оту картину. Саме згадав про неї. Я послав свого агента аж у Європу, щоб купив її. Сьогодні одержав від нього телеграму. Пише, що не може знайти картини в усій Італії. А я б уже завтра дав за неї п’ятдесят тисяч доларів. Та що п’ятдесят — усі сімдесят п’ять! Я дав своєму агентові a la carte купити картину за будь-які гроші. Просто не розумію, чому картинні галереї допускають, щоб да Вінчі[516]...

— О містере Морган, — каже Клейн, — а я думав, що ви вже зібрали всього да Вінчі.

— А що то за картина, містере Морган? — питає Сільвер. — Певно, така велика, що буде на всю стіну хмарочоса “Праска”? — Боюся, ви розумієтесь у мистецтві, як куряче гузно, містере Сільвер, — відповідає Морган. — Завбільшки вона двадцять сім дюймів на сорок два і називається “Кохання спочиває”. А намальовано на ній гурт дівчат-манекенниць, які танцюють тустеп на березі лілової річки. В телеграмі сказано, що картину, мабуть, уже вивезли до Америки. А без неї моя колекція не повна. Ну, бувайте здорові, джентльмени. Наш брат фінансист повинен рано лягати й рано вставати.

Містер Морган із Клейном узяли кеб і поїхали. А ми з Сільвером завели мову про те, які ж прості й довірливі бувають великі люди. Сільвер зауважив, що обібрати такого чоловіка, як містер Морган, було б просто ганьба. А я відповів, що, на мою думку, це було б скоріше необачно. Після обіду Клейн запропонував нам пройтися по місту, і ми втрьох — я, він і Сільвер — вирушили на Сьому авеню оглянути тамтешні визначні місця. Дорогою Клейн побачив у вітрині лихваря запонки і запалився бажанням їх купити. Ми з Сільвером зайшли з ним до крамниці.

Коли ми повернулися в готель і Клейн пішов до себе в кімнату, Сільвер раптом підскочив до мене і, розмахуючи руками, вигукнув:

— Ти бачив, Біллі? Ти бачив її?

— Кого? — питаю.

— Таж картину, яку шукає Морган! Вона висить у крамниці лихваря, над самісіньким його столиком. Я тільки не хотів при Клейні нічого казати. Це та сама, щоб я вмер! Дівиці як живі, з тих, що носять спіднички сорок шостого розміру. Але там вони без спідничок, стоять собі на березі річки і так знудьговано переставляють ногами. Скільки там містер Морган збирався дати за картину? Невже тобі й це треба розжовувати? Вони там у крамниці, либонь, і самі не знають, який скарб висить у них над головою!

Другого ранку, не встиг ще лихвар відчинити своєї крамниці, а ми з Сільвером уже під дверима. Так наче хоч зараз ладні скинути з плеча й віддати за пляшку вихідний костюм. Заходимо в крамницю й починаємо нібито розглядати ланцюжки до годинників.

— А що то у вас за мазанина висить? — питає ніби між іншим Сільвер лихваря. — Ота руденька ціпочка з гострими лопатками нічогенька. Я б дав за неї доларів два, ще й з чвертю. Тільки ж ви ще перекинете й розіб’єте котрусь із своїх витребеньок, як почнете знімати картину.

Лихвар, мовчки показуючи нам срібні ланцюжки, всміхнувся.

— Цю картину, — каже, — рік тому заставив у мене один джентльмен з Італії. Я дав йому під неї п’ятсот доларів. Це “Кохання спочиває” Леонардо да Вінчі. А два дні тому термін викупу минув, і тепер я можу продати її як невикуплену заставу. Погляньте ось на цей ланцюжок, тепер такі дуже модні.

Через півгодини ми з Сільвером заплатили лихвареві дві тисячі доларів, узяли картину і вийшли з крамниці. Сільвер найняв кеб і помчав з картиною до контори Моргана. А я повернувся в готель і сів чекати Сільвера. Він прийшов за дві години.

— Ну що, застав містера Моргана? — питаю. — Скільки ти взяв у нього за картину?

Сільвер сідає до столу й починає мовчки перебирати китиці скатертини.

— Щиро кажучи, містера Моргана я й не бачив, — нарешті озивається він. — Річ у тім, що містер Морган уже цілий місяць як у Європі. Але ось що шкребе мені душу, Біллі: в усіх універсальних магазинах продається ця сама картина, навіть у рамці, і коштує вона три долари й сорок вісім центів. А за саму рамку загадують три з половиною долари. Оцього вже я ніяк не можу втямити.

Місто без пригод[517] ^{Переклад Т. Тихонової}

Схід — це Схід, а Захід — це Сан-Франциско, так вважають каліфорнійці. Каліфорнійці — це окрема раса, вони — не просто жителі штату. Це південці Заходу. Жителі Чікаго не менш віддані своєму місту; але якщо ви спитаєте їх, чому саме, вони, заїкаючись, мимритимуть щось про рибу з озера і про новий будинок товариства “Диваків”. Каліфорнійці ж почнуть оповідати з усіма подробицями.

Насамперед, поки ви думатимете про свої рахунки за вугілля і про вовняну білизну, вони добрих півгодини говоритимуть про благодатний клімат. А коли, помилково сприйнявши ваше мовчання за схвалення, розпаляться дужче, так розмалюють місто Золотих Воріт, наче то якийсь Багдад Нового світу. Ну, скажімо, щодо цього заперечень немає. Але, дорогі мої кузени (по Адаму та Єві)[520], необачним буде той, хто, тицьнувши пальцем у географічну карту, скаже: “А ось у цьому місті нема нічого романтичного... Що тут може трапитись?” Зухвало й нерозважливо було б однією фразою кинути виклик історії, романтиці і видавництву “Ренд і Мак-Неллі”[521].

Нешвілл. Місто, торговий порт і столиця штату Теннессі. Розташовано на річці Камберленд і на перехрещенні двох залізниць. Найважливіший центр освіти на Півдні”.

Я вийшов із поїзда о восьмій вечора. Марно погортавши словника у пошуках підходящих прикметників, я змушений був звернутися до фармакопеї.

Візьміть лондонського туману тридцять відсотків, малярії десять відсотків, світильного газу двадцять відсотків, роси, зібраної рано-вранці на цегельні, двадцять п’ять відсотків, жимолості п’ятнадцять відсотків. Змішайте.

Ця суміш дасть вам певне уявлення про нешвіллську мряку. Не така пахуча, як кульки нафталіну, і не така густа, як гороховий суп, але нічого — люди дихають.

Я поїхав до готелю якимсь ридваном. Чимало зусиль довелося мені докласти, щоб не видертись, як Сідней Картон[522], на його дах. Воза тягла пара допотопних тварин, на передку сиділо щось темне, але вже вирване з пітьми рабства.

Я стомився і хотів спати. Отож, діставшись до готелю, хутенько заплатив п’ятдесят центів, як зажадав візник, і, Їй-Богу, майже стільки ж додав на чай. Я знав звички людей цієї породи і не мав ніякого бажання слухати його патякання про колишнього господаря і про те, що було “до війни”.

Готель був одним із тих, що їх рекламують як “заново опоряджені”. Це означає: на двадцять тисяч доларів нових мармурових колон, кахля, електричних люстр та мідних плювальниць у вестибюлі, а також новий розклад руху поїздів і літографії з краєвидами навколишніх гір — у кожному просторому номері нагорі. Адміністрація поводилася бездоганно, була уважна, витончено чемна; прислуга повільна, як черепаха, і добродушна, як Ріп ван Вінкль[523]. А годували так, що заради цього варто було проїхати тисячу миль. У всьому світі навряд чи є готель, де подавали б таку курячу печінку “en brochette”[524].

Під час обіду я запитав офіціанта-негра, що робиться у них у місті. Він якусь хвилину зосереджено думав, потім відповів:

— Бачте, бос, я, гадаю, що після заходу сонця тут нічого не робиться.

Сонце вже зайшло — давно потонуло у мряці. Отже, цього видовища я не побачу. Але я вийшов на вулицю, під дощ, сподіваючись усе-таки щось побачити.

“Його збудовано на нерівному місці. Вулиці освітлюються електрикою. Щороку витрачається енергії на 32 470 доларів”.

Вийшовши з готелю, я одразу став свідком расових заворушень. На мене ринула юрма чи то бедуїнів, чи арабів, чи зулусів, озброєних... Щоправда, я відчув полегкість, коли побачив, що вони озброєні не гвинтівками, а канчуками. І ще я помітив невиразні обриси каравану темних і незграбних екіпажів і, почувши заспокійливі вигуки: “Будь-який кінець міста, бос, п’ятдесят центів”, зметикував, що я не жертва, а всього-навсього клієнт.

Я йшов по довгих вулицях, і всі вони вели вгору. Мені було цікаво, як вони потім спускаються. На головних вулицях я подекуди бачив освітлені крамниці; бачив трамвай, що розвозив у всі кінці міста шановних городян; бачив пішоходів, котрі практикувались у мистецтві підтримувати розмову; чув сплески сумовитого сміху, що линули з павільйону, де подавали морозиво. “Неголовні” вулиці, здавалося, прагнули зачарувати миром і затишком, що панували під їхніми дахами. В багатьох будиночках за цнотливо запнутими фіранками світилися вогні, де-не-де акуратно і доброзвичайно бринькав рояль. Справді, тут “мало що робилося”. Я пошкодував, що не вийшов до заходу сонця. І повернувся в готель.

“У листопаді 1864 року загін конфедератів генерала Гуда[525] рушив на Нешвілл[526], де й оточив частини урядових військ під командуванням генерала Томаса[527]. Останній заробив вилазку і у жорстокому бою розбив південців”.

Усе своє життя я був свідком і шанувальником дивовижної влучності, якої досягають південці в мирних боях, спльовуючи тютюн. Але в цьому готелі на мене чекав сюрприз. У великому вестибюлі було дванадцять нових, блискучих, містких, імпозантних мідних плювальниць, таких високих, що їх можна було б назвати урнами, й таких широких, що за п’ять кроків найкраща з подаючих жіночої бейсбольної команди, напевно, змогла б поцілити м’ячем у будь-яку з них. І хоч тут шаленіла запекла битва, вороги не були переможені. Вони стояли блискучі, нові, поважні, місткі, незаймані. Але Боже праведний! — кахляна підлога, чудова кахляна підлога! Я мимоволі згадав битву під Нешвіллом і, за своєю дурною звичкою, зробив деякі висновки щодо успадкованої влучності. Тут я вперше побачив майора (недоречна чемність) Кесуела. Глянувши на нього, я одразу збагнув, що то за один. Мій давній друг А. Теннісон[528] сказав, як завжди, влучно: “Пророче, прокляни балакучого язика. І прокляни британського паразита-пацюка”.

Розгляньмо слово “британський” як таке, що підлягає заміні ad libitum[529]. Пацюк завжди лишається пацюком.

Цей чоловік шастав по готелю, наче голодний собака, що забув, де він закопав кістку. У нього було широке, м’ясисте, червоне обличчя, сонною масивністю схоже на обличчя Будди[530]. Він мав тільки одну принадну рису — був ретельно поголений. Доки чоловік користується бритвою, печать звіра не ляже на його обличчя. Думаю, якби того дня він не поголився, я б знехтував його авансами і в кримінальному літописі світу не було б записано ще одне вбивство.

Я стояв за п’ять кроків від однієї з плювальниць, коли майор Кесуел відкрив по ній вогонь. Мені стало спостережливості, щоб збагнути, що нападаюча сторона користується кулеметом Гетлінга, а не якоюсь там малокаліберною гвинтівкою. Тому я швидко ступив крок убік, й це дало майорові привід вибачитися переді мною як представником мирного населення. Він був якраз балакучий. За чотири хвилини майор став моїм приятелем і потяг мене до бару.

Хочу застерегти, що й сам я південець, але не за фахом чи ремеслом. Я уникаю краваток-шнурків, капелюхів з опущеними крисами, чорних сюртуків “принц Альберт”, розмов про кількість тюків бавовни, знищених генералом Шерманом[531], і жування тютюну. Коли оркестр виконує “Діксі”[532], я не плещу в долоні. Я зручно вмощуюсь у шкіряному фотелі, замовляю ще пляшку пива і мрію...

Майор Кесуел грюкнув кулаком по стойці, і йому, наче луна, відгукнулася перша гармата на форті Семтер[533]. Коли ж його промова про Громадянську війну вибухнула останнім залпом на Аппоматоксі[534], у мене зажевріла надія. Але тут він перейшов на родовідні дерева і довів, що Адам був усього троюрідним братом сім’ї Кесуел, та й то тільки в боковій її парості. Покінчивши із генеалогією, Кесуел, на велику мою огиду, заходився теревенити про свої сімейні справи. Згадав свою дружину, простежив її походженя аж до Єви і затято спростував чутки про те, що вона нібито має якісь родинні зв’язки з країною Нод...[535]

У мене виникла підозра, що майор затіяв увесь цей шум-гам, аби я забув, що напої замовив він, — сподівався, що, спантеличений балачкою, я заплачу за них. Та коли ми випили, він жбурнув на стойку срібного долара, той аж задзвенів. Після цього мені не лишалося нічого іншого, як замовити ще. Розплатившись, я рішуче попрощався з ним; з мене було досить його товариства по саму зав’язку. Але він усе-таки устиг голосно похвалитися прибутками своєї дружини і показати мені повну пригорщу срібних монет.

Коли я підійшов до контори по ключ, клерк увічливо сказав:

— Якщо цей Кесуел вам набридає і ви поскаржитесь, ми його витуримо. Нестерпна особа, гультяй, без певних засобів до існування, хоч у нього, як правило, й водяться гроші. На жаль, ми не маємо законних підстав викинути його звідси.

— Ні, нащо ж, — відповів я. — У мене немає поважних причин скаржитись на нього. Але хочу зауважити, що я й справді не шукаю його товариства. Ваше місто, — вів я далі, — мабуть, дуже тихе. Які втіхи, пригоди або розваги можете ви запропонувати гостеві?

— Ну, скажімо, сер, — мовив клерк, — у наступний четвер буде шоу. Там... А втім, я пошукаю оголошення, і вам його принесуть у номер, коли подаватимуть воду з льодом. На добраніч.

Зайшовши до своєї кімнати, я визирнув у вікно. Було близько десятої, але переді мною лежало вже заніміле місто. Ще й досі мрячило, де-не-де миготіли вогники, але так далеко один від одного, як коринки в солодкій булці, що продається на дамському благодійному базарі.

“Тихе місце, — подумав я, коли мій перший черевик упав над головою постояльця, що жив у кімнаті внизу. В тутешньому житті нема того, що надає яскравості й різноманітності містам Заходу і Сходу. Це просто звичайне собі, гарне, нудне, ділове місто”.

“Нешвілл посідає одне з перших місць серед промислових центрів країни. Це — п’ятий взуттєвий ринок Сполучених Штатів. Найбільший на Півдні постачальник цукерок і печива. Веде широку оптову торгівлю мануфактурою, бакалією та аптекарськими товарами”.

Треба розповісти вам, як я потрапив до Нешвілла. Повірте, що цей відступ так само нудний для мене, як і для вас. Їхав я в інше місце у своїх справах, але “Північний літературний журнал” дав мені доручення завітати сюди, щоб налагодити особисті зв’язки з одним його позаштатним співробітником А. Едером чи Едер.

Едер (редакція нічого не знала про цього автора, хіба що його почерк) надіслав лиш кілька есе (утрачене мистецтво) та віршів. Погортавши їх під час сніданку, редактор схвально чортихнувся, а потім відрядив мене, доручивши будь-що умовити цього Едера і законтрактувати гамузом усю його (чи її) літературну продукцію по два центи за слово, поки якийсь інший видавець не запропонував йому (чи їй) десять, а то й двадцять.

Наступного ранку о дев’ятій, з’ївши курячу печінку “en brochette” (неодмінно покуштуйте, коли потрапите до цього готелю), я вийшов під дощ, кінця якому не було видно. На першому ж розі натрапив на дядечка Цезаря. Це був дебелий негр, старіший од пірамід, геть сивий, з обличчям, що нагадувало мені спочатку Брута[536], а за мить покійного короля Сеттівайо[537]. Особливо незвичайним було його пальто такого я ще ніколи не бачив і, певне, ніколи не побачу. Воно сягало йому до щиколоток, було колись сіре, як військова форма південців. Проте дощ, сонце й роки так поплямили його, що поряд з ним плащ Іосифа[538]видався би блідою гравюрою в одну фарбу. Я так докладно описую це пальто через те, що воно відіграє роль у наступних подіях, до яких ми ніяк не можемо дійти, бо ж важко собі уявити, що в Нешвіллі може статися якась подія.

Пальто, певно, було колись офіцерською шинеллю. Каптура на ньому вже не лишилося. Спереду шинель колись була шляхетно оздоблена галуном і китицями. І галун, і китиці теж давно зникли. Замість них був старанно пришитий, мабуть, його пришила якась іще не померла чорна “маммі”, новий галун, хитромудро скручений із звичайнісінької мотузки. Мотузка потерлась і розсукалася. Цей неоковирний витвір, на який витратили стільки праці, здавалося, мав стати замінником втраченої пишноти, оскільки мотузку пришили по кривій, що лишилася від колишнього галуна. А на довершення смішного й жалюгідного вигляду одежини всі ґудзики на ній були обірвані. Лишився тільки один — другий зверху. Пальто зав’язувалося шнурками, які були протягнуті у петлі в одній полі і грубо проткнуті дірки в другій. На світі ще не було вбрання, так фантастично розмальованого і помереженого такою силою відтінків. Один-єдиний ґудзик, жовтий, роговий, завбільшки з півдолара, був пришитий товстою шворкою.

Негр стояв біля карети, такої старезної, що, певно, ще Хам[539], вийшовши з ковчегу, запрягав у неї пару тварин і займався своїм візницьким промислом. Коли я підійшов, негр відчинив дверцята, дістав мітелку з пір’їн, помахав нею для годиться і сказав глухим, низьким голосом:

— Прошу, cap. Карета чиста, ані порошинки. Прямісінько з похорону, cap.

Я зрозумів, що заради таких урочистих оказій, як похорон, карети тут прибирають особливо ретельно. Оглянувши вулицю і шеренгу ридванів край тротуару, я впевнився, що вибору немає. В своєму записнику я знайшов адресу Едера.

— Мені треба на Джессамайн-стріт, номер вісімсот шістдесят один, — сказав я і вже поставив ногу на приступку. Але тієї ж миті товста, довга, мов у горили, рука старого негра загородила мені вхід. На його масивному, похмурому обличчі майнула підозра і ворожість. Потім, скоро оговтавшись, він улесливо запитав:

— А чого ви туди їдете, бос?

— А тобі що до того? — відповів я досить різко.

— Нічого, cap, нічого. Тільки та вулиця надто тиха, по ділу туди ніхто не їздить. Прошу, сідайте. Сидіння чисте, я прямо з похорону, cap.

Було туди, мабуть, милі півтори. Я нічого не чув, крім страшного гуркоту старовинної карети по нерівній бруківці. Я нічого не відчував, крім дрібного дощику, просякнутого тепер запахом вугільного диму і чогось на зразок суміші дьогтю з квітами олеандра. Єдине, що я бачив крізь залиті дощем віконця, це дві шеренги похмурих будівель.

“Місто займає площу 10 квадратних миль, загальна довжина вулиць 181 миля, з них забрукованих — 137 миль; магістралі водопроводу, будівництво якого коштувало 2 000 000 доларів, становлять 77 миль”.

Будинок 861 на Джессамайн-стріт був напіврозвалений особняк. Він стояв кроків за тридцять від вулиці закритий розкішною купою дерев і непідстрижених кущів; ряд самшитових кущів уздовж паркану майже зовсім затуляв його. Хвіртка трималася на мотузяній петлі, накинутій на найближчий стовпчик паркану. Тому, хто діставався за паркан, ставало зрозуміло, що будинок під номером 861 — це лише кістяк, тінь, привид колишньої величі та пишноти. Але в оповіданні я ще не дістався туди.

Коли карета перестала гуркотіти і стомлені чотириногі спинились, я відлічив негрові п’ятдесят центів і з приємним відчуттям власної щедрості додав ще двадцять п’ять. Він не взяв грошей.

— Два долари, cap, — сказав він.

— Чому ж це? — запитав я. — Я прекрасно чув твої вигуки біля готелю: “П’ятдесят центів у будь-який кінець міста”.

— Два долари, cap, — уперто повторив він. — Це дуже далеко від готелю.

— Це в межах міста, це не за містом, — доводив я. — Не сподівайся, що ти підчепив зеленого янкі. Бачиш оті гори, — вів я далі, показуючи на схід (хоч і сам за дощем нічого не бачив), — то знай, що я народився і виріс там. А ти, дурний старий негр, невже не вмієш розпізнавати людей?

Похмуре обличчя короля Сеттівайо пом’якшало.

— То ви з Півдня, cap? Це ваші черевики ввели мене в оману: для джентльмена з Півдня у них надто гострі носи.

— Тепер, гадаю, вартість проїзду буде п’ятдесят центів? — невблаганно запитав я.

На його обличчі знову на мить майнув вираз жадоби й ворожості.

— Босе, — сказав він. — П’ятдесят центів правильна плата, але мені потрібні два долари, cap. Неодмінно два долари. Не те, щоб я вимагав їх у вас, cap, коли вже я знаю, звідки ви. Я так кажу тільки тому, що мені конче потрібні два долари сьогодні ввечері... А справи йдуть кепсько.

Тепер його важке обличчя осявали спокій і певність. Йому пощастило більше, ніж він сподівався. Замість зеленого новачка, що не знає такси, він натрапив на старожила.

— Ой ти ж безсоромний старий шахрай, — сказав я, опускаючи руку в кишеню. — Тебе слід було б здати в поліцію.

Вперше я побачив його усмішку. Він знав. Чудово знав. Знав од самого початку.

Я дав йому два доларових папірці. При цьому звернув увагу, що один з них побував у бувальцях. Правий верхній ріжок його було відірвано, і, крім того, він був роздертий посередині й склеєний. Смужка тоненького блакитного паперу, наклеєна вздовж розриву, робила купюру придатною для подальшого вжитку.

Та годі вже про цього африканського бандита; він був щасливий; я підняв мотузяну петлю й відчинив скрипучу хвіртку.

Як я вже казав, переді мною був лише кістяк будинку. Малярська щітка вже років двадцять не торкалася його. Я не міг збагнути, як це досі сильний вітер не змів його, аж поки не звернув уваги на дерева, що тісно росли довкола, — дерева, які бачили битву при Нешвіллі, але все ще простягали свої віти до будинку, захищаючи його від вітру, ворогів та холоду.

Азалія Едер — сива жінка років п’ятдесяти, нащадок кавалерів, худа й слабенька, чимось схожа на своє житло, вбрана в плаття, дешевше і охайніше від якого я ніколи не бачив, зустріла мене з простотою королеви.

Вітальня видалася мені завбільшки з квадратну милю, бо в ній не було нічого, крім кількох рядів книжок на нефарбованих білих соснових полицях, ковдри з клаптиків матерії, розбитого мармурового столу, волосяної канапи без волоса та двох чи трьох стільців. Та ще була картина, намальована кольоровими олівцями — букетик садових братків. Я роззирнувся, шукаючи портрет Ендрю Джексона[540] і висячу корзинку із соснових шишок, але їх не було.

Я поговорив з Азалією Едер і дещо хочу розповісти вам. Дитя старого Півдня, вона була дбайливо викохана в парникових умовах. Її знання були неширокі, але по-своєму глибокі й напрочуд оригінальні. Вона виховувалась удома, і її уявлення про світ ґрунтувалися на умовиводах та інтуїції. З таких людей і складається нечисленна, але коштовна й унікальна порода есеїстів. Доки вона говорила, я старався змахнути з рук, хоч його й не було, порох від шкіряних корінців Лемба[541], Чосера[542], Хезліта[543], Марка Аврелія[544], Монтеня[545] та Худа[546]. Яка вона була чудова, ця Азалія Едер! Яка цінна знахідка! У наші дні усі знають так багато — надто багато! — про справжнє життя. Я одразу зрозумів, що Азалія Едер дуже бідна. “У неї є будинок і є в що одягнутись, але більше, видно, нічого немає”, — подумав я. Отож, розриваючись між своїми обов’язками перед журналом та відданістю поетам і есеїстам, котрі б’ються проти генерала Томаса в долині Камберленд, я слухав її голос, який звучав, наче клавікорди, і розумів, що не зможу заговорити про контракт. У присутності дев’ятьох муз і трьох грацій не так-то просто звести розмову до двох центів. “Доведеться приїхати ще раз, коли я настроюсь на комерційний лад”. І все-таки я сказав їй про мету свого приїзду, й ділову розмову було призначено на третю годину наступного дня.

— Ваше місто, — мовив я, збираючись уже йти (у такі хвилини завжди кажуть банальні фрази), — певне, дуже тихе, спокійне, сказати б, сімейне місто, де рідко трапляється щось незвичайне.

“Воно підтримує з Заходом і Півднем інтенсивну торгівлю залізними виробами, і його млини пропускають щодня понад 2000 барелей зерна”.

Азалія Едер, здавалося, про щось замислилась.

— Я ніколи не думала про нього з цього погляду, — сказала вона з якоюсь властивою їй напруженою відвертістю. — Хіба пригоди не трапляються саме в тихих, спокійних місцях? Мені здається, що при сотворінні світу, якби хтось уже в перший понеділок висунувся з вікна, то почув би, як падають грудки землі з Божої лопати, якою він громадив оці вічні гори. А до чого звелося найгучніше починання світової історії? Я кажу про Вавілонську башту. До двох-трьох сторінок на есперанто в “Північно-американському огляді”.

— Авжеж, — безглуздо відповів я, — людська природа скрізь однакова, але в деяких містах якось більше розмаїтості... ее-е... більше драматизму та руху і... е-е... романтики.

— То так здається, — зауважила Азалія Едер. — Я багато разів подорожувала довкола світу на золотому повітряному кораблі, крилами якого були книги та мрії. Я бачила (під час однієї з таких уявних мандрівок), як турецький султан власноручно задушив мотузкою одну із своїх жінок за те, що вона відкрила обличчя на людях. Я бачила, як один чоловік у Нешвіллі подер на клапті квитки в театр, бо його жінка збиралась піти туди, закривши обличчя шаром рисової пудри. У китайському кварталі Сан-Франциско я бачила, як дівчину-рабиню Сінг повільно занурювали у киплячу мигдалеву олію, дюйм за дюймом, змушуючи присягнутися, що вона більш ніколи не зустрінеться зі своїм коханим американцем. Вона здалася, коли кипляча олія сягнула на три дюйми вище колін. Я бачила, як недавно на вечірці від Кіті Морган одвернулися сім її найкращих шкільних подруг, бо вона вийшла заміж за маляра. Кипляча олія доходила їй до самого серця, але поглянули б ви, з якою чарівною усмішкою вона йшла від столу до столу. О так, це нудне місто. Тут тільки червоні цегляні будинки, які розтягнулися на кілька миль, тільки бруд, крамниці і склади деревини.

Хтось обережно постукав з чорного ходу. Азалія Едер чемно вибачилась і пішла дізнатися, хто це. Повернулася за три хвилини, її очі блищали, на щоках проступив легенький рум’янець, здавалося, вона помолодшала на десять років.

— Ви повинні випити у мене чашечку чаю з тістечками, — сказала вона.

Потім узяла маленький металевий дзвоник і подзвонила. Зайшла дівчинка-негритянка років дванадцяти, боса, не дуже охайна, засунувши в рот великого пальця, грізно вирячила на мене очі.

Азалія Едер дістала з маленького потертого гаманця паперового долара — долара з відірваним правим верхнім ріжком, роздертого посередині і склеєного смужкою тоненького блакитного паперу. Без сумніву, це була одна з тих купюр, що я дав розбійникові-негру.

— Збігай, імпі, до крамнички містера Бекера на розі, — сказала Азалія Едер, даючи дівчинці долара, — і візьми чверть фунта чаю — того, що він завжди мені присилає, — і на десять центів тістечок. Мерщій. У нас саме вийшов увесь чай, — пояснила вона мені.

Імпі вийшла через задні двері. Не встиг ще стихнути тупіт її босих ніг на ґанку, як дикий зойк — я був певен, що то кричала вона, — розлігся в порожньому будинку. Потім глухий хрипкуватий голос розлюченого чоловіка змішався з писком і неясним белькотінням дівчинки.

Азалія Едер підвелася, не виказуючи ні тривоги, ані подиву, і вийшла. Ще хвилин зо дві я чув хриплувате чоловіче бурмотіння, лайку і метушню, потім Азалія Едер спокійно увійшла і сіла у своє крісло.

— Це дуже великий будинок, — сказала вона, — я здаю частину його пожильцеві. На жаль, я змушена відмінити запрошення на чай. У крамниці нема чаю того гатунку, який я завжди беру. Містер Бекер обіцяв дістати мені його завтра.

Я був певен, що Імпі не встигла ще й одійти від дому. Поцікавився, де тут поблизу проходить трамвай, і розпрощався. Вже десь посеред дороги я згадав, що не спитав у Азалії Едер, як її справжнє прізвище. Ну, та все одно, завтра взнаю.

Того ж дня я ступив на стежку пороку, на яку привело мене це місто без пригод. Я прожив у ньому тільки два дні, але й за цей час встиг ганебно набрехати по телефону і стати співучасником у вбивстві, співучасником post facturn, якщо є таке юридичне поняття.

Коли я завертав за ріг перед моїм готелем, африканський візник, власник багатоколірного, єдиного в своєму роді пальта, перехопив мене, розчинив тюремні двері свого пересувного саркофага, помахав мітелкою з пір’їн і почав своє ритуальне:

— Прошу, босе, карета чиста, щойно з похорону. П’ятдесят центів у будь-який...

Тут він упізнав мене й широко всміхнувся.

— Вибачте, cap... Це ж ви — той джентльмен, якого я возив уранці. Щиро дякую вам, cap.

— Завтра о третій годині мені знову треба бути на Джессамайнстріт, — сказав я. — Якщо ти будеш тут, я поїду з тобою. То ти знаєш міс Едер? — спитав я, згадавши свій паперовий долар.

— Я належав її батькові, судді Едерові, cap, — відповів він. — Здається, вона дуже бідує, — сказав я. — Невеликі у неї прибутки, га?

Знову переді мною промайнуло люте обличчя короля Сеттівайо і тут же перетворилося на обличчя візника-здирника.

— Вона не голодує, cap, — тихо мовив він. — У неї є прибутки... Так, у неї є прибутки.

— Я заплачу вам п’ятдесят центів за поїздку, — сказав я.

— Цілком правильно, cap, — покірливо відповів він. — Це тільки сьогодні мені треба було мати два долари, cap.

Я ввійшов у готель і збрехав по телефону. Я протелеграфував видавцеві: “Едер наполягає восьми центах слово”. Відповідь надійшла такого змісту: “Погоджуйтесь негайно, телепню”. Перед самим обідом “майор” Вентуорт Кесуел кинувся до мене з привітаннями так радісно, наче я був його давній друг, з яким він сто років не бачився. Я ще не стрічав людини, яка б з першого погляду викликала у мене таку ненависть і якої б так важко було спекатися. Він застав мене біля стойки, тому я ніяк не міг видати себе за непитущого. Я охоче перший заплатив би за випите, але він був один із тих гидких п’яниць, що виставляють себе напоказ, набридливо лізуть в очі й вимагають, щоб кожен цент, який вони витрачають на свою примху, супроводжували музика і фейерверк.

Зробивши таку міну, ніби дає мільйон, Кесуел витяг з кишені два паперових долари і кинув одного на стойку. І я знову впізнав купюру з відірваним правим ріжком, роздерту посередині і склеєну смужкою тоненького блакитного паперу. Це знову був мій долар. Іншого такого бути не могло.

Я зайшов до своєї кімнати. Мряка й нудота похмурого південного міста, де не буває ніяких подій, нагнали на мене смуток і втому. Пам’ятаю, перед тим, як лягти, я подумав про таємничий долар (у Сан-Франциско він став би прекрасною зав’язкою для детективного оповідання). “Тут, здається, є трест візників, який має чимало акціонерів, сонно подумав я. — І як швидко видають у них дивіденти! Цікаво, що було б...” — і я заснув.

На другий день король Сеттівайо був на своєму місці й протрусив мої кістки по бруківці до будинку 861 на Джессамайн-стріт. Я звелів йому чекати і, коли звільнюсь, протрясти мене назад.

Азалія Едер була ще блідіша й тендітніша, ніж напередодні. Підписавши угоду (по вісім центів за слово), вона зблідла, як крейда, й раптом почала сповзати із стільця. Без особливих зусиль я підняв її, поклав на старовинну канапу, а потім вибіг на вулицю і гукнув піратові кавового кольору, щоб він покликав лікаря. З мудрістю, якої я не підозрював у ньому, негр залишив своїх шкап і побіг, певне, розуміючи, що гаяти часу не можна. За десять хвилин він повернувся з поважним, сивим, тямущим лікарем. Кількома словами (кожне дешевше, ніж вісім центів) я пояснив лікареві, як потрапив до цього порожнього таємничого будинку. Він розуміюче уклонився і спокійно звернувся до старого негра:

— Дядечку Цезарю, збігай до мене і скажи міс Люсі, щоб дала глечик свіжого молока й півсклянки портвейну. Мерщій. Тільки не кіньми. Біжи пішки — я хочу, щоб ти повернувся ще на цьому тижні.

Я впевнився, що лікар Меррімен теж не довіряє швидкості коней цього сухопутного пірата. Коли дядечко Цезар вийшов, ступаючи незграбно, але прудко, лікар ввічливо і водночас дуже уважно оглянув мене й нарешті, мабуть, вирішив, що зі мною можна говорити.

— Це від недоїдання, — сказав він. — Іншими словами — це наслідок злиднів, гордості й голоду. У місіс Кесуел багато відданих друзів, які були б раді допомогти їй, але вона не хоче приймати допомоги ні від кого, крім цього старого негра, дядечка Цезаря, який колись належав її родині.

— Місіс Кесуел? — здивовано спитав я. Потім глянув на угоду й побачив, що вона підписалася: “Азалія Едер-Кесуел”.

— Я думав, що вона міс Едер, — сказав я.

— ...Яка вийшла заміж за п’яницю, ні на що невдатного неробу, сер, — додав лікар. — Кажуть, він забирає у неї навіть ті крихти, якими її підтримує старий слуга.

Коли принесли молоко та вино, лікар швидко привів Азалію Едер до пам’яті. Вона сіла й завела мову про красу осіннього листя (саме стояла осінь), про примхливість його кольорів. Мимохідь торкнулася своєї непритомності і пояснила, що це наслідок давньої хвороби серця. Вона лежала на канапі, а Імпі обмахувала її віялом. Проводжаючи лікаря до дверей, я сказав йому, що маю намір і змогу видати Азалії Едер значний аванс у рахунок її майбутнього співробітництва з журналом, і він, здавалося, був задоволений.

— Між іншим, — сказав він, — вам, можливо, буде цікаво знати, що сюди вас привозив нащадок королів. Дід старого Цезаря був королем у Конго. Ви могли б помітити, що й у самого Цезаря королівська постава.

Коли лікар вийшов, я почув голос дядечка Цезаря:

— То що ж це... він забрав у вас обидва долари міс Залі?

— Так, Цезарю, — почулась її квола відповідь.

Увійшовши, я закінчив з нашим майбутнім співробітником грошові розрахунки. На свій страх видав їй авансом п’ятдесят доларів, запевнивши її, що це необхідна формальність для закріплення нашої угоди. Потім дядечко Цезар відвіз мене назад до готелю.

Тут закінчується та частина історії, свідком якої я був сам. Решта — тільки перелік фактів.

Близько шостої години я вийшов на прогулянку. Дядечко Цезар стояв на своєму розі. Він розчинив дверцята карети, помахав мітелкою і завів свою нудну пісню:

— Прошу, cap, п’ятдесят центів у будь-який кінець міста. Карета чистісінька, cap, щойно з похорону...

Але тут він упізнав мене. Мабуть, зір його слабшав. Пальто його забарвилось ще кількома відтінками, мотузка-шнурок ще більш розсукалась, і останній ґудзик, жовтий роговий ґудзик, зник. Жалюгідним нащадком королів був цей дядечко Цезар!

Години за дві біля аптеки я побачив збуджений натовп. У пустелі, де ніколи нічого не трапляється, це була манна небесна, і я протиснувся в середину гурту. На імпровізованому ложі з порожніх ящиків та стільців спочивали тлінні останки майора Вентуорта Кесуела. Лікар намагався виявити його нетлінну душу, але дійшов висновку, що її нема. Колишнього майора знайшли мертвого на глухій вулиці й принесли до аптеки знудьговані, спраглі сенсації громадяни.

Усі подробиці свідчили, що ця колись людська істота витримала відчайдушний бій. Майор був негідник і нероба, а проте воїн. Одначе він програв. Кулаки його були стиснуті так міцно, що ніхто не міг розціпити пальці Добросерді громадяни, які знайшли його, намагалися знайти в своєму лексиконі якесь добре слово про нього. Один зовні добродушний чоловік після довгих роздумів сказав:

— Коли Кесові було чотирнадцять років, він був у школі серед перших з правопису.

Доки я стояв там, пальці правої руки вбитого, що звисала з білого соснового ящика, розігнулись, і щось упало біля моєї ноги. Я спокійно наступив на це “щось”, а згодом підняв його і сунув у кишеню. Я збагнув, що в останній боротьбі його рука несвідомо схопила цю річ і стисла в передсмертній судомі.

Того вечора в готелі головною темою розмов, за винятком політики і сухого закону, була смерть майора Кесуела. Я чув, як хтось сказав групі слухачів:

— На мою думку, джентльмени, Кесуела вбив один із цих негідників-негрів заради грошей. Сьогодні вдень у нього було п’ятдесят доларів, він вихвалявся ними в готелі. А знайшли його без грошей.

Наступного ранку о дев’ятій я поїхав з Нешвілла, і коли поїзд ішов мостом через річку Камберленд, я витяг з кишені жовтого рогового завбільшки з півдолара ґудзика, з якого ще звисали розсотані кінці шворки, і викинув його через вікно в тиху каламутну воду.

Хотів би я знати, що тепер діється в Буффало?

Черстві булки[548] ^{Переклад М. Рябової}

Міс Марта Мічем держала на розі невеличку хлібню (ту саму з трьома східцями, де дзеленькає дзвоник, коли відчиняєте двері).

Міс Марті було сорок років, вона мала банкову книжку на дві тисячі доларів, фалшиві зуби і жалісливе серце. Багато повиходило заміж жінок, у яких шансів було куди менше, ніж у міс Марти.

Двічі-тричі на тиждень до хлібні заходив покупець, яким вона останніми часами почала цікавитись. Це була літня людина в окулярах, з темною, окуратно підстриженою гостренькою бородою.

Він говорив по англійському з сильним німецьким акцентом. Одежа в нього була поношена, подекуди поштопана і сиділа на ньому мішкувато з багатьма зморшками. Проте, він мав охайний вигляд і дуже гарні манери.

Він завжди купував дві черстві булки. Свіжі коштували по п’ять центів кожна, черстві ж по п’ять пара. Він ніколи не купував нічого крім черствих булок.

Якось міс Марта побачила в нього на пальцях червоні й брунатні плями. Вона вирішила, що він художник і дуже бідний. Немає сумніву, що він живе на горищі, малює там свої картини, їсть черстві булки і мріє про чудесні речі, що продає в своїй крамниці міс Марта.

Часто, коли міс Марта їла биті котлети і пила чай з пухкими булочками та варенням, вона зітхала і думала, як би це було гарно, якби художник з гарними манерами міг ділити з нею цю смачну трапезу замість гризти сухі шкоринки в себе на вбогому горищі. У міс Марти, як уже сказано вище, було жалісливе серце.

Щоб перевірити свою гадку щодо його професії, вона якось винесла з своєї кімнати картину, яку купила на аукціоні, і поставила її біля полиць за прилавком.

Це був венеціанський краєвид. Розкішний мармуровий палаццо (так було написано на картині) стояв на передньому плані землі, чи то пак води. Крім того, там було багато гондол (і в одній з них леді, яка проводила рукою по воді), хмари, небо і сила світлотіні. Ні один художник не міг не звернути уваги на таку картину.

Через два дні прийшов покупець.

— Будь ласка, дві черстві булки.

— У вас чудова картина, мадам, — сказав він, коли вона загортала хліб.

— Справді? — вигукнула міс Марта, не тямлючись від задоволення з своєї вигадки. — Я так люблю мистецтво і... (ні, ще було надто рано сказати "художників") і картини, — закінчила вона. — Так, на вашу думку, це гарна картина?

— Баляц, — сказав покупець, — погано намальована. Перспектива неправильний. Бувайте здорові, мадам.

Він узяв свій хліб, уклонився і поспішно вийшов.

Так, він безумовно художник. Міс Марта віднесла картину назад до кімнати.

Як м’яко й лагідно сяють у нього очі за окулярами! Яке в нього високе чоло! Уміти з першого ж погляду розібратися в перспективі — і їсти самісінький черствий хліб. Так, генієві завжди доводиться бідувати, поки його визнають.

Як би це було добре для мистецтва і для перспективи, якби генія піддержували дві тисячі доларів у банку, хлібня і жалісливе серце — але, міс Марто, це все тільки мрії.

Тепер, заходячи до крамниці, він часто балакав з нею через прилавок. Здавалось, він прагнув підбадьорливих слів міс Марти.

Як і раніш, він купував лише черстві булки. Ніколи не питав ні пирогів, ні торта, ні чудесних гарячих пундиків.

їй здавалось, що він останнім часом змарнів і занепав духом. У неї аж серце боліло від бажання додати чого-небудь смачного до його нужденної покупки, але в потрібну хвилину мужність покидала її. Вона боялась образити його. Вона знала які художники горді.

Виходячи до крамниці, міс Марта почала надівати блакитну в цяточки шовкову блузку. В задній кімнаті вона варила таємничу мішанину з насіння айви й бури. Аджеж багато хто вживає цієї мішанини, щоб мати гарний колір обличчя.

Одного дня покупець увійшов до хлібні, як звичайно, поклав на прилавок п’ять центів і спитав пару черствих булок. Коли міс Марта діставала їх, на вулиці почулися звуки ріжка, брязкіт і мимо хлібні з грюкотом проїхала пожежна валка. Покупець поспішив до дверей, як і кожний зробив би на його місці. В пориві надхнення міс Марта вирішила використати нагоду.

На долішній полиці за прилавком лежав фунт свіжого масла, що їй приніс молочник хвилин з десять тому. Міс Марта поробила хлібним ножем глибокі надрізи в булці, поклала в них по чималій грудці масла і щільно стиснула їх.

Коли покупець знов підійшов до прилавку, вона вже загортала хліб у папір.

Коли ж, після особливо приємної коротенької розмови, він пішов, міс Марта всміхнулася про себе, але не без легкого замирання серця.

Чи не занадто це сміливо? Чи не образиться він? Ні, не може бути. Аджеж немає мови їстивних речей, і масло ж не є емблема нежіночої сміливости.

Цього дня вона багато думала про все це. Вона уявляла собі ту хвилину, коли він викриє її маленький обман. Він покладе набік свої пензлі й палітру. Поруч буде стояти мольберт з картиною, яку він малює і на якій перспектива поза всякою критикою.

От він готується поснідати сухим хлібом і водою. Він ріже булку... ах!

Міс Марта зашарілась. Коли він буде їсти, чи подумає він про ту руку, що поклала масло ? Чи ...

Дзвоник біля дверей до крамниці несамовито задзеленчав. Хтось увійшов, грюкнувши дверима.

Міс Марта побігла до крамниці. Там було двоє чоловіків. Один — молодий, з люлькою в зубах, вона його ніколи раніш не бачила. Другий був її художник.

Обличчя в нього було багрове, капелюх зсунувся на потилицю, волосся розкудовчилося. Він стиснув кулаки і люто погрозився ними до міс Марти. До міс Марти!

— Dummkorf[549] — оглушливо кричав він. — Tausendonfer![550] — чи щось у цьому роді по-німецькому.

Молодий чоловік старався вивести його.

— Я не піду, — кричав той сердито, — не піду! Я їй скажу!

Він барабанив кулаками по прилавку міс Марти.

— Ви попсували мені, — кричав він, і сині очі його метали блискавиці за окулярами. — Я хочу сказати вам... ви, стара шкідлива кішко!

Міс Марта притулилась у знемозі до полиць і поклала руку на свою блакитну в цяточки шовкову блузку. Молодий чоловік схопив німця за комір.

— Ходім, — сказав він. — Ви вже досить наговорили їй. — Він витяг розлюченого товариша за двері на тротуар і потім повернувся до крамниці.

— Я вважаю, мадам, — сказав він, — за свій обов’язок пояснити вам, через що вчинився увесь цей гармидер. Це Блюмберґер. Він рисовник. Я працюю з ним в одній конторі. От уже три місяці, як він старанно працює над планом нової міської ратуші. Оголошено конкурс на премію. Учора він скінчив обводити свій рисунок тушшю. Ви знаєте, що рисовники спочатку рисують олівцем. Потім, коли рисунок готовий, вони стирають олівець черствим хлібом. Це краще, ніж гумою. Блюмберґер завжди купував черствий хліб у вас. А сьогодні... ви ж розумієте, мадам, що масло... ну, одне слово, тепер Блюмберґерів план годиться хіба тільки на те, щоб поробити з нього бутерброди.

Міс Марта пішла до себе в кімнату. Там вона зняла свою блакитну в цяточки шовкову блузку, наділа стару з темної саржі, яку звичайно носила, і вилила за вікно у відро з попелом мішанину із насіння айви і бури.

День, який ми святкуємо[551] ^{Переклад В. Мусіенка}

— У тропіках, — казав Бібб Стрибунець, торговець заморськими пташками, — все перемішалося: пори року, місяці, канікули й уїк-енди, неділі зібрано в одну колону й перетасовано так, що не знаєш, почався вже новий рік чи ні, — мине півроку, поки добереш.

Біббова лавочка — на самісінькому початку Четвертої авеню. Він був колись матросом і портовим волоцюгою, а тепер регулярно їздить у південні країни, привозить звідти на власний страх і ризик балакучих какаду та папуг-філологів. Бібб кульгавий, він упертий, у нього сталеві нерви. Я зайшов у його лавочку купити на Різдво папугу для тітки Джоанни.

— Ось оцього, — сказав я, намагаючись відмахнутися від Біббової лекції на календарні теми, — червоний, білий і синій. Звідки така звірюка? Кольори його тішать мою патріотичну пиху[552]. До того ж я не відчуваю дисгармонії кольорів.

— Какаду з Еквадору, — відповів Бібб. — Поки що він знає тільки двоє слів: “Щасливого Різдва!”, зате на самісіньке свято. Віддаю за сім доларів. За такі ж двоє слів вам доводилось платити й дорожче, правда ж?

І Бібб раптом зайшовся гучним реготом.

— Ця пташка, — мовив він, — пробуджує дещо в моїй пам’яті. Краще б він уже проголошував “E pluribus unum”[553] з приводу власної масті, ніж виступати на ролях Санта Клауса. А нагадав він мені, як у нас з Ліверпулем-Семом одного разу в Коста-Ріці все в голові переплуталося через погоду та інші тропічні штучки.

Ми з Ліверпулем сиділи в тих краях на мілині: у кишенях вітер гуляє, позичити — теж ні в кого. Ми приїхали, він кочегаром, я — помічником кока, на пароплаві, що прибув з Нового Орлеана по фрукти. Хотіли тут випробувати щастя, але не довелося — дегустацію відмінили. Занять, що відповідали б нашим нахилам, не було, і ми перейшли на дієту з червоного рому, а закуску давали тамтешні фруктові сади, коли нам щастило пожати те, що ми не сіяли.

Містечко Соледад стояло на наносній землі, без порту, без ніякого майбутнього й без виходу із становища. Коли пароплавів не було, містечко смоктало ром і дрімало, розплющуючи очі тільки для того, щоб вантажити банани. Наче та людина, яка, проспавши весь обід, продирає очі, коли подають солодке.

Ми з Ліверпулем опускалися дедалі нижче, і коли американський консул перестав з нами вітатися, зрозуміли, що торкнулися самісінького дна.

Наймали ми житло у тютюнового кольору кралі на ім’я Чіка вона тримала на вулиці Сорока Семи Невтішних Святих шинок і ресторанчик для чистішої публіки. Наш кредит надходив до кінця, і Ліверпуль, який завжди ладен був продати своє “noblesse oblige”[554]за напхане черево, поклав собі обвінчатися з господинею. Такою ціною ми прожили ще цілий місяць на печені з рисом та бананах. Але коли одного разу Чіка з похмурою відвагою схопила глиняну жаровню — спадок палеоліту — і п’ятнадцять хвилин давала прочуханки Ліверпулеві-Сему, стало ясно без слів — епоха гурманства кінчилася.

Того ж таки дня ми пішли й підписали контракт із доном Хайме Мак Спінозою, метисом і власником бананового гаю. Взялися працювати в його заповіднику, за дев’ять миль од міста. Іншого виходу не було — нам лишалося жити морською водою з випадковими крихтами сну та якоїсь жуйки.

Не ганьбитиму і не чорнитиму Ліверпуля-Сема, я казав йому ці самі слова й тоді. Але вважаю, що коли британець стає нікчемою, йому треба спритніше крутитись, а то покидьки інших національностей наплюють йому просто в очі. Якщо ж цей британець ще й з Ліверпуля, можете бути цілком певні, спуску йому не дадуть. Сам я американець з діда-прадіда, і така моя думка. В даному разі ми з Ліверпулем були на рівних. Обидва в лахмітті, без грошей, без видів на краще, а жебраки, як кажуть, завжди заодно.

Робота у Мак Спінози була така: ми вилазили на пальму, рубали грона плодів і вантажили їх на конячок, після цього хтось із аборигенів у піжамі, з крокодиловим поясом і мачете в руці віз банани до морського узбережжя.

Ви жили коли-небудь у банановому гаю? Тиша, мов у пивній о сьомій ранку. Підеш — не знаєш, де вийдеш, ніби опинився за кулісами в музичному театрі. Пальми такі густі, що неба не видно. Під ногами гниле листя, по коліно провалюєшся. І цілковитий мир та спокій: чутно, як вилазять на світ молоді банани замість зрубаних.

Ночували ми в плетеній халупі над лагуною, разом із своїми червоно-жовтими та чорними колегами, що теж служили у дона Хайме. Били москітів, слухали, як верещать мавпочки та хрюкають алігатори, і так до ранку, тільки трошки поринаючи в сон.

Невдовзі ми забули, що таке зима, а що літо. Та й хіба зрозумієш, коли температура вісімдесят за Фаренгейтом[555] і в грудні, і в червні, і в п’ятницю, і опівночі, і в день виборів президента, і будь-якого іншого Божого дня. Іноді дощ репіжить дошкульніше, оце і вся різниця. Живе собі людина, не відчуваючи плину часу, і саме тієї хвилини, коли вона зрештою надумає покінчити з цією мурою і вкласти кошти в нерухоме майно — бах! — по неї приходять з похоронного бюро.

Не можу вам точно сказати, скільки ми працювали у дона Хайме. Пам’ятаю, що минуло два чи три сезони дощів, разів вісім чи десять ми стриглися й геть чисто зносили по три пари брезентових штанів. Усі зароблені гроші пускали на ром та куриво, але ж нас годували, а це велике діло.

І все-таки настав час, коли ми з Ліверпулем відчули, що з цією банановою хірургією пора кінчати. Так буває з усіма білими в Південній Америці. Вас раптом охоплює щось ніби судома чи якийсь припадок. Кортить, хоч сядь та плач, поговорити по-своєму, подивитися на димок пароплава, прочитати оголошення в старій газеті про розпродаж земельних ділянок або чоловічого одягу.

Навіть Соледад вабив нас тепер як чудо цивілізації, тому під вечір ми помахали ручкою донові Хайме і обтрусили порох його плантацій з наших ніг[556].

До Соледада було дванадцять миль, але ми з Ліверпулем промучились дві доби. Спробуй знайди дорогу в банановому гаю. В нью-йоркському готелі легше через посильного знайти потрібну вам людину на ім’я Сміт.

Коли попереду крізь дерева стало видно будинки Соледада, я раптом з новою силою відчув, як дратує мене Ліверпуль-Сем. Я терпів його, Бог свідок, поки ми, двоє білих людей, були загублені в морі жовтих бананів. Але тепер, коли я знову мав побачити своїх, перекинутися, може, з якимось земляком кількома прокляттями, мені зробилося ясно, що передусім треба поставити Ліверпуля на місце. Ну й вигляд же був у нього, скажу я вам: борода яскраво-руда, сизий ніс алкоголіка і розпухлі, мов у слона, ноги в сандаліях. А втім, я, певно, був такий же.

— Наскільки мудріше було б, — кажу йому, — якби Великобританія тримала під замком отаких жалюгідних покидьків та хлебтунів рому і не оскверняла їхньою присутністю заморські країни. Ми вже дали вам колись добрячого прочухана в Америці, але доведеться, я бачу, взути калоші й знову набити вам морду.

— Іди ти ось туди й туди, — каже Ліверпуль. Інших доказів я від нього не чув.

Після плантацій дона Хайме Соледад видався мені зовсім непоганим містечком. Ми з Ліверпулем разом припустили знайомою дорогою повз готель Grande, повз буцегарню, через центральну plaza й далі до будиночка Чіки, де Ліверпуль, на правах законного чоловіка, міг роздобути для нас обох щось пожувати.

Поминувши двоповерхове дерев’яне приміщення Американського клубу, ми помітили, що балкон прикрашено квітами й гірляндами з гілок вічнозелених чагарів, а на даху майорить на флагштоку прапор. На балконі диміли сигарами Стенці, наш консул, і Аркрайт, власник золотих копалень. Ми помахали їм давно немитими лапами й видали по сліпучій світській усмішці, але вони відвернулися, мовби й не бачили нас. А ще ж зовсім недавно ми всі разом грали у віст, правда, до першого випадку, коли Ліверпуль потягнув з-за пазухи запасних тузів.

З усього було видно, що сьогодні свято, а от яке воно літнє, чи осіннє, чи, може, весняне — вгадати було важко. Пройшовши ще трохи, ми побачили Пендергаста, священика, який жив у Соледаді, щоб побудувати тут церкву. Панотець стояв під кокосовою пальмою у чорному купецькому альпаковому піджачку і з зеленою парасолькою в руках.

— Ох, діти мої, діти, — озвався він, дивлячись на нас крізь скельця синіх окулярів. — Бачу я, що ваші справи геть кепські. Невже дійшли до краю?

— До самісінького останнього краю, — відповів я. — До найменших дробів.

— Як сумно, — мовив Пендергаст, — бачити своїх земляків у такому становищі.

— Що ти верзеш? — сказав Ліверпуль. — Я з аристократичного англійського роду.

— Заткни пельку! — відповів я Ліверпулеві. — Ти на території іноземної держави.

— І в такий урочистий день, — вів далі Пендергаст, — у цей ясний великий день, коли ми святкуємо перемогу над злом і народження християнської цивілізації.

— Ми помітили, — кажу, — панотче, що місто прикрашено квітами й прапорами, але не одразу збагнули, що за день ви тут святкуєте. Давненько не гортали календаря, навіть не знаємо до пуття, літо зараз чи осінь.

— Ось вам по долару, — каже Пендергаст і дістає дві величезні срібні чілійські монети. — Ідіть, діти мої, і проведіть нинішній святковий день як і годиться.

Смиренно подякувавши йому, ми поплентали далі.

— Поїмо? — спитав я Ліверпуля.

— Ти здурів, — відповів Ліверпуль. — Хто ж на їдло тринькає гроші.

— Гаразд, — погодився я, — коли питання стоїть так, то давай вип’ємо по маленькій.

Зайшли ми в шинок, узяли кварту рому і одразу ж на узбережжя, під тінь кокосової пальми, щоб відзначити там свято.

Дві доби я їв тільки апельсини, отож ром одразу вплинув на мене, і я тут-таки відчув, що не можу терпіти англійців.

— Вставай, Ліверпулю, — кажу, — вставай, жалюгідний вихідцю з конституційно-монархічної деспотії. Зараз ти матимеш ще один Банкер-Хілл[557] Пендергаст, найблагородніший із людей, велів нам відзначити свято належним чином, і я зроблю все, щоб гроші його не пропали.

— Іди ти ось туди й туди, — сказав Ліверпуль — і я лупонув його лівою під праве око.

Ліверпуль був колись справжнім бійцем, однак алкоголь і погані компанії перетворили його на ганчірку. За десять хвилин він лежав на піску й просив пардону.

— Вставай, — сказав я, б’ючи його під ребро, — вставай і йди за мною.

Ліверпуль поплентав за мною, витираючи кров на лобі й під носом. Я привів його до дверей Пендергаста й попросив превелебного вийти надвір.

— Подивіться, сер, на нього, — кажу я, — це останки того, хто вважав себе гордим британцем. Ви дали нам два долари й веліли відзначити свято. Ура! Хай живе зоряно-смугастий прапор!

— Боже мій! — вигукнув Пендергаст, здіймаючи руки. — Влаштувати бійку в такий день! У світлий день Різдва!

— У світлий день Різдва?! — спитав я. — К бісовій мамі! Хіба сьогодні не четверте липня?[558]

— Щасливого Різдва! — закричав червоно-біло-синій какаду.

— Віддам за шість доларів, — сказав Бібб Стрибунець. Пташина переплутала свої кольори й не розбирається в святах.