Вибране: Королі і капуста. Оповідання та новели

Маленькі шедеври великого майстра

Читацький інтерес до творчої спадщини О.Генрі вже понад століття залишається навдивовижу стійким: на нього не впливають ані досить стримані вердикти критиків та істориків літератури, які відводять цьому письменникові вельми скромне місце в лоні американської національної традиції, ані поява нових яскравих зірок на літературному небосхилі, ані періодичні сплески попиту на широко розрекламовані “бестселери”, які змінюють один одного на полицях книжкових магазинів, приносячи видавцям величезні прибутки. Перекладені багатьма іноземними мовами новели О.Генрі й сьогодні перевидаються мільйонними накладами на всіх континентах, а його афоризмами активно послуговуються і відомі політики, і пересічні громадяни в різних країнах світу. Розроблені ним “рецепти” новелістичного письма стали своєрідним хрестоматійним каноном для тих, хто опановує основи письменницької майстерності в літературних школах та інститутах. Ще в 1918 році Американська академія образотворчих мистецтв і музики заснувала премію імені О.Генрі, якою щорічно нагороджують автора найкращого короткого оповідання, надрукованого в американській пресі. Серед тих, хто свого часу був удостоєний цієї почесної нагороди, такі визнані майстри слова, як Юдора Велті, Фленнері О.Коннор, Джойс Керол Оутс.

Художній світ новелістики О.Генрі є потужним джерелом дивовижної енергетики — енергетики щирої людяності, світлого гумору і життєдайного оптимізму. Щедрий на приголомшливі несподіванки та дивовижні збіги обставин, цей світ завжди кидає публіці інтригуючий виклик, спокушаючи розгадати фабульну загадку й подумки передбачити фінал. При цьому О.Генрі настільки віртуозно грає на струнах читацьких очікувань, що, в черговий раз помилившись у своїх прогнозах щодо розв’язки, ми відчуваємо не розчарування чи досаду, а неабияке емоційно-інтелектуальне задоволення. Приємно вражені винахідливістю новеліста, його іскрометною фантазією та рідкісним даром помічати смішне у найбуденніших речах, ми залишаємося вдячними йому і за хвилини світлої радості, і за ту особливу ауру теплої сердечності й доброти, що випромінює його незбагнений талант.

О.Генрі нерідко називають “романтиком XX століття”, дорікаючи йому за майже казкову штучність фіналів, за відсутність чіткої соціальної перспективи у поглядах на суспільство, за прагнення прикрасити дійсність присутністю чуда. Ще за життя письменника у середовищі літературних критиків за ним міцно закріпилася репутація “великого розрадника”. Прикметно, що одні вкладали в це поняття виключно позитивний смисл, відзначаючи життєстверджуючий оптимізм та гуманістичну забарвленість його творів. У вустах інших ця метафора набувала відверто негативних інтонацій: його звинувачували в ігноруванні суспільних конфліктів і протиріч, у небажанні помічати темні сторони життя.

Загальна тональність новел О.Генрі й справді була досить далекою від тієї соціальної загостреності та викривального пафосу, що стрімко зміцнювали свої позиції в американській літературі початку XX ст. Якщо так звані “розгрібані бруду" (Е.Вортон, Е.Синклер, Ф.Норріс, Дж.Лондон та ін.) змальовували США як країну зруйнованих мрій та вражаючих контрастів, то О.Генрі пропонував читачеві дещо відмінну візію реалій тогочасного суспільного життя. Далекий від будь-якої політичної заангажованості, він зображав страждання й радості, будні і свята “маленької людини”, такого собі пересічного американця, що живе у складному й жорстокому світі, щоденно виборюючи право залишатися людиною. Саме йому й були адресовані новели О.Генрі, які несли в собі розраду і втіху, даруючи хисткий промінчик надії. Тож не дивно, що твори О.Генрі часто порівнюють з “різдвяними оповіданнями” відомого англійського письменника Ч.Діккенса, в яких добро завжди перемагає зло, а герой, достойний кращої долі, обов’язково знаходить своє щастя.

У рецензії на збірку О.Генрі “Запалений світильник” (1907) літературний критик Генрі Джеймс Сміт писав: “У його історіях є щось таке, перед чим неможливо встояти, навіть попри усі їхні недоліки; вони такі життєрадісні й безтурботні, такі геніальні в своїх коментарях і так приємно забарвлені сентиментальністю, яка своєю оманливістю нагадує Бродвей, але водночас є навдивовижу спонтанною й щирою”. Саме щирість була домінуючою у ставленні О.Генрі до своїх героїв, саме вона визначала сутність його творчого імперативу. Створений ним американський міф, в якому завжди знаходиться місце для щасливого випадку, посмішки Фортуни чи дотепного жарту, мав у його сучасників чималий успіх. Протягом 1910—1920 років загальний наклад його творів, виданих лише англійською мовою, сягнув п’яти мільйонів. Це був своєрідний рекорд серед тогочасних англомовних письменників, перевищити який вдалося лише видатному британцеві Редьярду Кіплінгу.

Велика популярність новелістики О.Генрі спричинила потужну хвилю епігонських творів, його творчу манеру намагалися наслідувати десятки американських літераторів, за рецептами його оповідань “штампувалися” сотні підробок-імітацій, якими рясніли тогочасні газети й журнали. Втім, жодному з цих наслідувачів так і не вдалося піднятись до рівня художньої майстерності О.Генрі. Його істинними спадкоємцями, своєрідними творчими нащадками правомірно вважати авторів, твори яких, на перший погляд, абсолютно несхожі на новели “великого розрадника”. “Закваска” О.Генрі, приміром, відчувається в інтелектуальності таких гострих сатириків, як Дороті Паркер та Джеймс Тербер, в іронічності жорсткого і в’їдливого Ринга Ларднера, у зворушливій оптимістичності Вільяма Сарояна.

Епігонство, яке було цілком природним наслідком популярності творів О.Генрі, стало однією з причин того, що в літературній критиці 1920—1930 років усе частіше почали з’являтися негативні оцінки його творчих здобутків та гостра критика методу і стилю. Його звинувачували у свідомому ігноруванні суворої правди життя та байдужості до гострих класових конфліктів, у штучності сюжетів та неправдоподібності діалогів. Теодор Драйзер, зокрема, називав його “поверховим літератором, суто розважальним автором”, а Максим Горький — “письменником вправним, але не дуже талановитим”, “банальним миротворцем”, який “вважає людей жебраками, подає їм милостиню фальшивою монетою”. Деякі американські літератори і критики писали в ті часи про пагубність впливу О.Генрі на національну літературну традицію та проголосили його “новим Готторном, що запродав своє перо Мому”.

До речі, сам О.Генрі завжди досить іронічно сприймав критичні випади на свою адресу. У новелі “Сила звички” він, приміром, констатував: “Нападок критики зазнавали усі джерела натхнення, крім одного. ... Коли ми зверталися до класиків, зоїли з радістю викривали нас за плагіат. Коли ми намагалися зобразити дійсність, вони докоряли нам за наслідування Генрі Джорджа, Джорджа Вашингтона, Вашингтона Ірвінга, Ірвінга Бачеллера. Ми писали про Схід і Захід, а вони звинувачували нас у захопленні Джессі Джеймсом та Генрі Джеймсом. Ми писали кров’ю серця, а вони бурмотіли щось про хвору печінку”.

Гострих випадів з боку критики було чимало ще за життя письменника: ліві звинувачували його в тому, що він занадто оптимістичний і постійно перебуває в полоні міщанських ілюзій щодо життя та людей; з боку професійних літературознавців незрідка лунали закиди щодо беззмістовності й відсутності психологізму, а також докори стосовно того, що його новела є шаблонною формою, в якій зводиться нанівець увесь художній досвід майстрів новелістичного жанру. Так, зокрема, відома в ті часи новелістка і літературний критик Катарина Фулертон Джерольд писала, що новели О.Генрі — це, по суті, розгорнуті анекдоти, які не мають нічого спільного ані з життям, ані зі справжньою літературою. Колега по письменницькому ремеслу, відомий американський новеліст Шервуд Андерсон у своїй власній творчості свідомо відмовлявся від так званого “добре зробленого оповідання” — моделі, що набула особливої популярності саме завдяки О.Генрі. В “Історії оповідача” Ш.Андерсон назвав журнальне фабульне оповідання “незаконнонародженою дитиною Мопассана, По і О.Генрі” і закликав відмовитись від писання історій за готовими рецептами, від фабул, що далекі від реального життя.

Однак, навіть тоді, коли посилились критичні закиди на адресу О.Генрі, досить впевнено і переконливо продовжували звучати й голоси тих, хто ставав на захист літературної репутації цього американського новеліста. Його називали художником майже шекспірівського масштабу, соціальна і психологічна значущість творів якого не викликає жодних заперечень і сумнівів. Ставили в один ряд з такими визначними майстрами прози, як Едгар По, Брет Гарт і Марк Твен, Оноре де Бальзак, Гі де Мопассан, і Лоренс Стерн. І зрештою літературознавча наука визнала О.Генрі “малим класиком американської літератури”.

Місце О.Генрі в історії національної літературної традиції є якщо не визначним, то, принаймні, досить помітним. На думку відомого російського формаліста Б.М.Ейхенбаума, “справжній О.Генрі — в іронії, що пронизує його новели, у гострому відчутті форми і традицій. Американці неодмінно хочуть довести подібність світоглядів Генрі і Шекспіра — так виражається “народна гордість”; російський читач у даному випадку не зацікавлений у порівняннях — він читає Генрі, тому що читати його весело, і цінує в ньому те, чого так не вистачає нашій літературі, — вдалість конструкцій, забавність сюжетних ситуацій і розв’язок, стислість і швидкість дії”.

Незбагненність письменницького дару О.Генрі, чиї твори літературна критика оцінює досить суперечливо, а читацький загал сприймає з незмінною цікавістю, дає підстави говорити про своєрідну магічну ауру його новел. Читацька цікавість зумовлена, насамперед невичерпністю письменницької фантазії, що перетворює банальні історії із сірої повсякденності на інтригуюче захоплюючі сюжети, в яких сентиментальність органічно поєднується з м’якою іронією, а пародійне обігрування найрізноманітніших літературних шаблонів сусідить зі стилістичною віртуозністю.

Тематичний діапазон творів О.Генрі навряд чи може бути названий дуже широким. Більшість дослідників суголосні в тому, що новели О.Генрі умовно можна поділити на три тематичні цикли: нью-йоркський, що є найбільшим за кількістю історій; техаський, герої якого — ковбої, фермери та інші мешканці американського Півдня і Заходу, а також “шахрайський” — цикл про пригоди гангстерів, афери та витівки віртуозів крутійського ремесла.

Нью-йоркський цикл, що представлений збірниками “Чотири мільйони”, “Запалений світильник”, “Голос міста” та “Ділові люди”, розгортає перед читачем широку панораму життя простих мешканців Нью-Йорка, який постає то як місто, сповнене великих сподівань і надій, то як місто-монстр, де в жалюгідних мебльованих кімнатах страждають і відстоюють своє право на існування чотири мільйони простих американців. Сама ж назва першого збірника є побудованою на контрасті метафорою. Річ у тім, що наприкінці 90-х років XIX ст. в американській пресі стало модним писати про подробиці приватного життя представників найбагатших родин Нью-Йорка. За ними, з легкої руки журналістів, міцно закріпилася узагальнююча назва “чотириста”. О.Генрі писав, що, обираючи заголовок для своєї першої збірки, він свідомо хотів привернути увагу читачів до життєвих колізій, заповітних мрій і втрачених ілюзій простих мешканців чотиримільйонного міста. “Я хочу, аби наші чотириста побували в шкурі чотирьох мільйонів”, — казав він, сподіваючись, що саме таким чином він зможе привернути увагу тих, хто має владу і гроші, до проблем звичайних людей. До речі, американський президент Теодор Рузвельт одного разу зізнався, що добитися прийняття закону про збільшення мінімального рівня заробітної плати для продавщиць його спонукала новела О.Генрі “Незакінчене оповідання”.

Сучасники новеліста, як відомо, незрідка закидали йому підкреслену асоціальність, однак таке звинувачення навряд чи було справедливим. У співчутливому ставленні до знедолених (“Фараон і хорал”, “В ім’я традиції”, “Чия вина”), у щирому прагненні привнести в похмуру буденність тих, хто важко заробляє свій хліб, життєдайну іскру надії (“Кімната на горищі”, “Зелені двері”), у гротескно-сатиричному зображенні моральної деградації так званих “господарів життя” (“Роман біржового маклера”, “Чарівний профіль”, “Дороги, які ми вибираємо”) відчутно проступає трагічний підтекст американської “ери процвітання і благополуччя”. Доволі іронічне ставлення новеліста до суто американської діловитості та підприємливості допомагає читачеві розгледіти за пристойним фасадом респектабельності і зовнішнього блиску душевну черствість, невблаганну жадібність, холодний розрахунок та жорстокість.

Нью-Йорк, якому судилося відіграти особливу роль в житті письменника, був тим містом, яке він по-справжньому любив. У розмові з одним зі своїх приятелів О.Генрі якось сказав, що хотів би прожити хоч би по одному року на кожній вулиці Нью-Йорка, де кожен дім приховує в собі якусь драму. Він з любов’ю прислухався до голосу цього великого міста, серцем відчуваючи його біль і радість. Один із найбільш щирих прихильників творчості новеліста, відомий літературний критик Генрі Джеймс Сміт у рецензії на збірку “Запалений світильник” писав: “О.Генрі, схоже, має щасливий дар — знаходити золоті самородки на асфальтових тротуарах. Якщо ж випадково його знахідка виявляється звичайнісіньким недопалком, ви з легкістю вибачаєте йому, оскільки все це, вочевидь, є частиною тієї яскравої і не передбачуваної гри, в яку він грає”.

Техаський цикл О.Генрі, що налічує майже сотню новел, розповідає про енергійних, сміливих і вільнолюбних людей, характери яких ще не спотворені руйнівним впливом урбаністичної цивілізації. Життя і побут суворих ковбоїв та працелюбних фермерів змальовуються з явною симпатією і добрим знанням справи. Інколи у новелах цього циклу лунає ледь відчутний ностальгійний мотив, такий собі присмак смутку з приводу того, що люди поступово перестають цінувати такі одвічні чесноти, як вірна дружба, людська гідність та сила духу. Вельми самобутні й несхожі на прагматично орієнтованих мешканців великих міст, герої-техасці живуть за своїми неписаними законами, мають власні уявлення про добро і зло, благородство і справедливість. Вони спроможні на самопожертву заради дружби (“Друг Телемах”, “Гіменеїв порадник”, “Викуп”) та високо цінують мужність, відданість і безкорисливість. Навіть жінки, що зображені в новелах техаського циклу, наділяються автором неабиякою фізичною силою і спроможністю гідно відповідати на виклики суворого життя, зберігаючи при цьому природну жіночість і привабливість (“Принцеса і пума”, “Маркіз і міс Саллі”, “Коловорот життя”).

До “шахрайського” циклу новел О.Генрі належать історії про витівки професійних аферистів (найчастіше це Джеф Пітере і Енді Такер), про пригоди гангстерів та різноманітних авантюристів. Безперечно, при створенні художніх образів так званих “благородних шахраїв”, які своєю поведінкою кидають виклик буржуазній моралі і ставлять під сумнів ідеали міщанської респектабельності (“Кафедра філантроматематики”, “Індіанський лікар”, “Шлюбна контора”), новеліст спирається на досвід своїх попередників — плідну західноєвропейську літературну традицію, що сягала корінням легенд про Робін Гуда і була згодом розвинена у творчості Ф.Шиллера (Карл Моор в трагедії “Підступність і кохання”), В.Гюго (Ернані в однойменній драмі), Дж.Байрона (Корсар у однойменній поемі).

Емоції, які викликають у читача зухвалі афери й дотепні витівки Джефа Пітерса і Енді Такера, мають здебільшого позитивне забарвлення. Річ у тім, що ці шахраї, які, до речі, мають свій власний “кодекс честі”, ніколи не вдаються до жорстокості чи насильства, а виявляють неабияку винахідливість і хитрість, використовуючи такі людські вади, як жага легкого збагачення (“Стрижений вовк”), користолюбство (“Шлюбна контора”), тупість чи надмірна довірливість (“Індіанський лікар”). Іронічне ставлення до стандартів буржуазного суспільства та нестримний дух авантюризму, що завжди супроводжують цих безтурботних героїв, надають їм певної привабливості. Навіть у тому разі, коли “благородний шахрай” сам опиняється в ролі жертви власного хитромудрого задуму, він викликає у читачів скоріше іронічну посмішку, аніж злорадний сміх (“Свиняча етика”, “Сільська розвага”, “Нещасливий трест”). Порівняно з тими грандіозними спекуляціями та зловживаннями, до яких у реальному житті вдалися фінансові магнати і деякі політики, зухвалі авантюри і кумедні трюки Джефа Пітерса та Енді Такера виглядають майже як безневинні жарти. До речі, ця парочка винахідливих пройдисвітів суттєво відрізняється від справжніх злочинців, які завдяки художній майстерності О.Генрі викликають у читачів обурення, відразу й осуд. Саме таким, зокрема, є саркастично змальований Акула Додсон, що розбагатів завдяки грабіжництву та цинічному вбивству спільника (“Дороги, які ми вибираємо”).

Серед тем, які розробляє у своїй новелістиці О.Генрі, варто також згадати тему мистецтва та літературного ремесла. Творчі особистості завжди змальовуються ним зі щирою приязню і симпатією, при цьому, як правило, акцентується не стільки сила таланту, скільки тонка духовна організація таких натур (“Жертви любові”, “Останній листок”, “Винарня і троянда”). Коли ж у своїх новелах О.Генрі торкається питань власне літературної творчості, то гумористична тональність нерідко поступається місцем гострій іронії і навіть уїдливому сарказму. Така зміна тональності мала, безперечно, тверду світоглядну основу і зумовлювалась життєвою реальністю.

Як свідчать спогади друзів новеліста, він завжди з деяким роздратуванням сприймав рекомендації редакторів та зауваження літературних критиків. Показовим є, приміром, такий випадок з його письменницької біографії: після того, як редакція повернула йому оповідання “Значок полісмена О.Руна” з рекомендацією більш детально змалювати респектабельний побут суспільної еліти, він відповів на це суто по-письменницьки — написав пародійну новелу “Обід у ... — чи пригоди з власним героєм”. Відверте висміювання стандартів “благопристойної” літератури, віртуозне пародіювання стильових кліше, штампів і модних тенденцій відчувається і в таких новелах, як “Любов і белетристика”, “Не література”, “Сповідь гумориста”, “Теорія і практика” та ін. Особливу насолоду знавцям літературних традицій спроможні подарувати ті оповідання О.Генрі, де він вдається до комедійного потрактовування відомих жанрових канонів і популярних сюжетних мотивів та пропонує читачеві блискучу гру різноманітними літературними алюзіями і ремінісценціями (“Громила і Томмі”, “Пригоди Шемрока Джолнса”, “Слідами вбивці, або Тайна вулиці Пешо”, “Сищики”).

Кожен із героїв О.Генрі, незалежно від соціального статусу, характеру чи життєвого досвіду, спроможний викликати непідробний читацький інтерес. Виліплений зі звичайної глини сірої повсякденності, він волею автора якоїсь миті може перетворитися на справжнісінького героя, який вражає неординарністю вчинків, нестандартністю думок, або ж несподіваним поворотом власної долі. Згадаймо, приміром, одного з персонажів новели “Знайдене виправлення” — сищика Вена Прайса, який протягом довгого часу старанно вистежував неперевершеного зломщика сейфів Джиммі Валентайна і зрештою досяг жаданої мети, але за мить до тріумфу, добровільно відмовився від заслуженої перемоги. Вражений несподіваним вчинком злочинця, який пожертвував власним щастям заради життя чужої дитини, Бен Прайс відпустив його на волю, виявивши при цьому істинне благородство.

Герої О.Генрі — звичайні американці: напівголодні продавщиці, підприємливі бізнесмени, честолюбні актриси, бідні художники, сміливі ковбої, азартні золотошукачі, нещасні бродяги та винахідливі авантюристи. Вони водночас і типові, і екстравагантні. Більшість із цих персонажів є типами, а не особистостями, оскільки їм бракує багатовимірності й психологічної динаміки. Вони діють, “не змінюючи свого обличчя, повністю підкоряючись волі автора... В пам’яті залишається чіткий відбиток образу, в якому з вражаючою точністю співвіднесені реалістична, побутова правдоподібність і внутрішня умовність, гостра, невичерпна театральність”. Втім, і сам новеліст називав своїх героїв “людьми-маріонетками”, цілком свідомо вибудовуючи художні образи на якихось яскравих прикметах-деталях, що надовго залишаються в пам’яті читача. Змальовані в натуральну величину образи-типи О.Генрі є водночас і правдоподібними, і штучними. Приземлені побутовою достовірністю, вони здаються нам зовні знайомими і до певної міри зрозумілими, втім, несподіваність їхніх вчинків, той самий славнозвісний фінальний акорд О.Генрі, інколи перевертає наші уявлення про окремих героїв та логіку їхніх вчинків. “О.Генрі мав чимало тих якостей, якими має бути наділений справжній великий письменник ... Він ніколи не втомлювався цікавитися людьми і йому завжди вдавалося зробити людей нестомлююче цікавими” — писав відомий американський літературознавець Г. Бейте.

Попри те, що О.Генрі свідомо відмовляється від психологізації характерів і завжди зберігає позицію стороннього спостерігача, який ставиться до героїв з поблажливою добродушністю та іронією, його новели спроможні викликати цілу гамму емоцій, почуттів і психологічних вражень. Саме тому, очевидно, дехто з сучасних дослідників усе ж таки не відмовляє письменникові у художньому психологізмі, наголошуючи насамперед на його блискучій психологічній грі з читацькими очікуваннями.

Глибоке розуміння психології потенційного читача, дивовижний дар помічати смішне і забавне у банальній повсякденності, тонке розуміння природи й потенційних можливостей новелістичного жанру дозволили О.Генрі створити оригінальний художній феномен — своєрідну і неповторну модель новели. Органічно засвоївши досвід своїх визначних попередників — американських новелістів XIX ст. Вашингтона Ірвінга, Натаніеля Готторна, Едгара По, Брет Гарта, — він переосмислив деякі канони жанру, започаткувавши одну із двох найпродуктивніших ліній подальшого розвитку національної новелістичної традиції. Ця лінія характеризується привнесенням до художнього простору “короткої історії” потужної гумористичної стихії, елементів літературної пародії та іронії.

Однією з найважливіших новацій О.Генрі стала гра з жанровою схемою новели. Майстерно використовуючи обов’язковий для новелістичного жанру ефект “фабульної пружини”, письменник збагачує жанровий арсенал таким цікавим елементом, як “подвійна розв’язка”. Причому така розв’язка може бути мотивована як логікою подій (“Вождь червоношкірих”, “Останній листок”), так і випадковим збігом обставин (“Різдво з несподіванкою, “Зелені двері”), як раптовою зміною в душі героя (“Знайдене виправлення”, “Винарня і троянда”), так і приголомшливим вчинком одного з персонажів (“Як ховався Чорний Вілл”, “Індіанський лікар”, “Провісник весни”).

Творчому методу О.Генрі притаманна “ексцентрична примхливість уяви, маски-типи, пародійна оголеність новелістичної конструкції, схильність виводити за логічні межі недоладності тих чи інших сторін буття, які приховуються під виглядом закону і порядку”. Великодушний сентименталіст і блискучий майстер іронії та пародії, О.Генрі створив своєрідний американський міф, в якому присутні реальні прикмети повсякденного життя, відкриваються певні грані філософських істин та відчутно проступає щира людяність.

Стилістична манера О.Генрі є яскравою і самобутньою. Уникаючи розлогих описів, віддаючи перевагу мовній лаконічності та високій подієвій динаміці, він завжди залишається неперевершеним оповідачем. Його мова вражає не тільки дивовижним лексичним багатством, майстерною грою зі словом, але й стилістичною розкутістю, різноманіттям алюзій та ремінісценцій. Майже всі біографи письменника згадують, що з юнацьких років він постійно мав при собі тлумачний словник Вебстера, до якого ставився з особливим пієтетом і величезним інтересом. Тож цілком природно, що в його новелах слова “працюють” з повним навантаженням, і водночас йому практично завжди вдається уникнути тієї тривіальної літературщини і банальних штампів, які він сам незрідка блискуче пародіює у своїх творах. Один із близьких друзів О.Генрі, редактор Роберт Девіс, у своїх спогадах писав, що новеліст завжди дуже сумлінно і ретельно працював над кожною фразою, а коли віддавав свій текст до друку, то редакторам не доводилося виправляти в його творах жодного рядка.

Однією з найбільш привабливих рис художньої манери письменника, безперечно, є його неповторний гумор, який пронизує і сюжетну канву, і мовну палітру, і загальну атмосферу творів. Генетично пов’язаний з традиціями фольклорного комічного оповідання часів перших переселенців, гумор О.Генрі вражає широким діапазоном художніх засобів, розмаїттям комічних прийомів та високим інтелектуалізмом. Один із найулюбленіших стилістичних прийомів новеліста, що дається навзнаки як у фабульній пружині, так і в описах та діалогах, — поєднання чи навіть зіткнення слів, які за своїм смислом є абсолютно далекими і, на перший погляд, навіть несумісними.

Основу більшості сюжетів складають кумедні ситуації або пригоди, однак, у формуванні сміхового поля новел пародія, іронія та сарказм відіграють, як правило, не менш важливу роль. Оригінальні метафори, несподівані порівняння та ефектні каламбури О.Генрі демонструють не тільки віртуозну гру зі словом, але й широку загальнокультурну ерудицію автора. Читач отримує істинне задоволення і від дотепних діалогів літературних героїв, і від іронічних ремарок самого новеліста. Техніка пародіювання в новелах О.Генрі дивує різноманітністю прийомів і засобів: це і утрирування стильових прикмет інших авторів чи популярних літературних творів, і пародійне обігрування відомих жанрових канонів, і доведення до абсурду усталених художніх прийомів чи мовних кліше, і каламбурне цитування класиків (Шекспіра, Спенсера, Теннісона та ін.). Пародійність О.Генрі дослідники порівнюють з манерою Л.Стерна — автора відомого роману “Тристрам Шенді”, органічну природність комічних ситуацій — з фольклорним гумором М.Твена, а літературну іронію називають тим самим унікальним інструментом, завдяки якому О.Генрі завжди вдавалося уникати патетичності.

О.Генрі мав унікальний дар — перетворювати самородки смішного, знайдені ним при просіюванні сірої повсякденності у коштовні діаманти комічного. Незбагненна магія його новелістики й сьогодні спроможна зачаровувати незбагненним розмаїттям цікавих сюжетних ходів і несподіваних фабульних рішень, віртуозною мовною грою і тонкою іронією. Сповнені зворушливої сентиментальності, насичені пародійними ефектами і яскравою комічністю, маленькі шедеври великого майстра продовжують дарувати насолоду широкому колу читачів, слугуючи потужним джерелом добра, людяності та життєстверджуючого оптимізму.