Високий Замок

IV

Написання спогадів дитинства — заняття досить ризиковане, особливо для когось такого, хто, як і я, має кепську пам’ять. Опріч того, я весь час мушу приборкувати свій фах фантаста, аби окремі деталі реальних фактів групувалися у спаяну цілість. Маючи в доробку, крім фантастичних книжок, одну реалістичну[30], я вже стільки разів укладав біографії вигаданих осіб, що повернення до власної, та ще й через стільки років, мусить відбуватися під найсуворішим самоконтролем. Тяжіння до побудови цілости, себто до чіткого порядку, до послідовносте подій, які мусять якимось чином замикатися й тлумачитися, є у фаховому розумінні дуже літературною навичкою. Зрештою, часом мені здається, що таке тяжіння є однією із засадничих схильностей людської натури — як у поодиноких, так і в загальносуспільних проявах. Ця схильність сягає найдавніших часів, бо ж чим інакшим є міфи, як не спробою упорядкувати навіть ті явища, які не надаються до упорядкування. При цьому всі міфи, наскільки б вони не відрізнялися від філософських систем і наукових теорій, збігаються з ними в тому, що заперечують можливість повного чи принаймні часткового панування хаосу як закону подій. І якщо хаосу в чистому вигляді, не заторкнутому жодними формами порядку, не існує, певно, ніде в матеріальному світі, то ми знову таки погоджуємося сприйняти далеко не кожний тип порядку, притаманного явищам. Ані прозаїк, ані біограф не можуть задовольнитися застосуванням тільки статистичних закономірностей на кшталт великого реєстру чи бровнівського руху молекул. Адже там, де панує порядок, який лише узагальнено відображає перебіг подій, лишається чимало шпарин для втручання сліпого випадку. Тоді несподівано навіть для самого автора постає надлишок порядку, такий його надмір, який не має відповідників у реальному світі, який є проявом уже тих побожних бажань, тієї однобокости бачення, тієї, зрештою, підпорядкованости панівній міфології чи естетиці. Той, хто вкладає у вигадану реальність надмір непритаманного їй порядку, подає нам ідеалістичну картину цієї реальности. Скажімо, підкреслюючи пасторальність, невинність дитинства, ми конструюємо міф про «безгрішні літа». І навпаки, відкинувши це, щоб обмежитися суто біографічним підходом, бо саме це нас тут цікавить, ми створимо світ дітей — маленьких чудовиськ. Не може бути й мови про те, щоби хтось, зневаживши всі правила, виклав «усе». Адже селекція присутня завжди й розрізняється тільки вибором критеріїв. Отже, якщо я покладаюся на пам’ять і саме їй довіряю роль селекційного чинника, я узалежнюсь від того, що спромігся запам’ятати. Тому я гадаю, що кордон забування є бар’єром щирости, здолати який неможливо.

Коли я писав оті кілька десятків сторінок спогадів, то часто непокоївся тим, що подаю не події, а вже якусь літературну обробку, інтерпретацію, себто версії тих подій. Свій твір «Невтрачений час» я починав з дитинства героя і врешті вирішив викинути вступну частину книжки, яку неодноразово переписував і опрацьовував. Саме там було максимум спогадів із часів мого раннього дитинства. Та розмаїті його окрушини розпорошилися по інших книжках, адже я перебуваю у невдячній ситуації людини, яка не може безперервно черпати зі скарбниці нехай і хаотично перемішаних фактів, але мусить із неабиякими зусиллями вилучати їх із найрозмаїтіших конструкцій, у яких істина обросла досконалою імітацією. Іронія долі учня чорнокнижника, а то й звичайного брехуна, який плутається у власних вигадках.

Ясна річ, що це стосується радше переживань та психічних реакцій, аніж чуттєвого пізнання. Стверджуючи це, я ставлю під сумнів (і здаю собі з цього справу) саму концепцію пригадування: аби ізолювати інтерпретацію та версії переживань від самих переживань, аби вилучити останні в чистому вигляді. Ми приречені на поразку, якщо хочемо, щоби твір був щирою правдою і тільки правдою. Тоді дитина, якою я був, перетворюється на якусь кантівську «річ у собі» — я можу її досліджувати, можу її домислювати, ніколи не знаючи, коли я лише реконструюю події, а коли перетинаю окреслену межу й будую з домислів фрагменти реальности, якої взагалі не існує.

Цікаво, що на такі ж труднощі наражаються людські прагнення в царинах, здавалося б, незмірно далеких від «країни дитячих літ». Адже коли жадати лише докладности й високої вірогідности, коли знехтувати стислістю, виявиться, що відділити об’єктивні факти від їх інтерпретації вже неможливо. Адже навіть першоелементи мови — окремі слова, граматичні й синтаксичні правила — є лише інтерпретаціями, а не абсолютно точними фотознимками предметів чи психічних явищ. Така констатація, звісно, не втішає, але принаймні може дати розгрішення. Надмір знання не раз виявляється пустим звуком, баластом, який суперечить дійсності. Той, хто добре знає, наскільки багато «теорій дитини» існує у психології чи антропології, мусить усвідомити, що, як би він не обмежувався, як би не намагався бути відкритим, щирим, автентичним, усе ж він мимохіть дрейфуватиме до котроїсь із тих теорій; його зноситимуть до котроїсь із них інтелектуальні та особистісні переваги. Адже кожен бачить дитину, якою був, крізь набір лінз, які насадили на ніс усі подальші роки. І нема на те ради.

Стільки «теорій дитини» як істоти непізнаної. З роками вона поволі стає зрозумілішою. Та, як мені здається, водночас вона банальнішає під виглядом нормалізації чи уподібнення до групи, в якій і разом із якою виростає. Одвічна суперечка про те, що в людині є вродженим, а що набуте завдяки впливу середовища, обертається виключно довкола перших років життя. І ми можемо сподіватися не тільки теоретичних відкриттів у цій галузі, але й революції у педагогіці, якщо й справді виявиться, що межу формування, долучення до культури, до її навичок, зокрема інтелектуальних, можна помітно пересунути в бік раннього дитинства. На підставі цього можна було б вбачати в кількарічних дітях осіб, які володіють навіть елементами вищої математики.

Утім, менше про майбутнє, оскільки мова про минуле. Повертаючись до нього, ми можемо покладатися виключно на пам’ять. Я даремно намагався заповнити її лакуни, здолати її анархічний диктат, переглядаючи старі книжки й альбоми. Звісно, образи вулиць, площ, костелів були мені знайомі, але лиш так, як закапелки помешкання краще знайомі миші, ніж його законним мешканцям. Уразило й те, що мені більше допоміг план міста — вельми абстрактний рисунок, сухий начерк розташування вулиць. Мені здається, що пам’ять із її механізмами, які не надаються до розшифрування навіть засобами науки, є багатовекторною і, здається, багаторівневою. Я ще й тепер міг би здолати дорогу з гімназії додому із заплющеними очима. Незліченну кількість разів повторювана впродовж років, вона так глибоко в мені закарбувалася, що перетворилася на те, що психологи називають «динамічним стереотипом». Звідси порівняння з мишею, яка прекрасно орієнтується на місцевості, але, швидше за все, не здатна його естетично оцінити — достоту як я, коли був львівським гімназистом. Я байдужо минав пам’ятки архітектури, вірменську церкву, старі кам’янички Ринку з чудовою Чорною Кам’яницею на чолі, однак нічого з цього не пам’ятаю. Пів до восьмої ранку я доливав собі воду до кави, аби швидше вистигла, і йшов вулицями Монюшка, Шопена, площею Смольки з кам’яним Смолькою в центрі, Яґайлонською, повз кіно «Марисенька» — до вулиці Легіонів. Ліворуч углибині майоріла перспектива театру, однак мене, наче маяк мореплавця, притягав непоказний будиночок на розі площі Святого Духа[31] — кіоск із виробами пана Кавураса.

Кавурас продукував халву у двох різних упакуваннях — по 10 і по 20 грошів. Я зазвичай одержував від батьків 50 Грошів на тиждень і завдяки цьому міг у понеділок хоч викачатися у тій халві. Але вже з середи ставало скрутно. Крім того, мене гризло важке питання з геометрії об’ємних тіл та алгебри: що вигідніше — купувати одну пачку по 20 грошів чи дві по 10? Підступний Кавурас ускладнював розв’язання проблеми, бо форма пачок не надавалася до порівняння. І я ніколи до останньої миті не знав, на що зважуся.

Подальша дорога проходила через Ринок, під величезною коробкою магістрату з ратушевою вежею, повз фонтан із Нептуном і кам’яних левів, які присіли обіч брами, повз тісну вулицю Руську — на Підвальну, де знаходився двоповерховий, оточений деревами будинок гімназії.

Коли я не мав ані гроша за душею, то обирав дорогу мимо так званої «Віденської» каварні, напевно, щоб вид грубих мурів халви за шибкою кіоску не краяв мені серця. При каварні був перший орієнтаційний пункт — електричний дзиґар, інший був поблизу Ринку, високо на ратушевій вежі. І я завжди міг розважити, чи маю час постовбичити проти вітрини якоїсь крамниці, а чи вже мушу налягати на ноги. Це власне все, що запам’ятало моє око, і чимало з того, що захоплювало мій дух. Я був достоту як та миша, а суспільство робило все можливе, аби зусиллями педагогічного складу зробити з мене людину. Чи я пручався? Сам по собі, певно, не дуже, радше як складова учнівської спільноти. Найвидатніші письменники світу безсумнівно вже висловили з цього приводу неперевершені думки. Вони показали гімназію як складну гру, як двобій суперечливих інтересів, у якому професорська сторона посідає позицію авторитету й влади і намагається впакувати до учнівських голів максимум інформації. Натомість протилежна сторона, з природи речей слабша, уникає цієї інформації, як тільки вміє. Звісно, їй не вдається уникнути її цілковито, але бездумний, розпачливо натужний опір класу, цієї суміші малих негідників і загальної інертности, щодуху пнеться деморалізувати, загидити чи принаймні принизливо прокоментувати все те, що належить до навчальних посібників — матеріальних засобів учбового процесу. Мікропейзаж педагогічних баталій не багатий. Однак він становить широке поле для екзаменаційних поєдинків, масових побоїщ, себто контрольних, для всіх ув’язнень, випадків, фортелів і прогулів. Кожна парта править там за редут, крейда часом стає снарядом, а останнім рятівним притулком — і то часто — є кльозет.

Таким чином, із цього мурашиного снування у всіх шпарах і щілинах офіційної культури постає своєрідна гімназійна субкультура. Адже клас, який збиткується над партами, карбує графіті на стінах вбиральні, топить мух у чорнилі, мочить крейду й дере губки, домальовує національним героїням вуса, а їхнім чоловічим відповідникам бюсти, тільки на позір виглядає замахом хаосу на імператив порядку. Насправді він також вибудовує свій порядок, згідно з яким безтямно нищить навчальні посібники — з пер виробляє предмети товариської забави, а зошити понижує до тваринного рівня, прикрашаючи їх ослячими вухами. Адже в позірній бездумності галасливої учнівської орди є своя метода і навіть своя релігія, адже клас, окопавшись за партами проти кафедри, не дарма прикликає божество Великої Дурійки.

На мені ставили експерименти. Я пішов 1932 року до першого класу старої гімназії і на комірець, який запинався під шиєю на гачки, почепив один срібний пасок. До нього щороку мали долучатися подальші, аж поки у п’ятому класі срібло змінялося на золото. Але з другого класу я перейшов назад до першого — нового типу. Цупкі конфедератки з жовтим оксамитовим верхом, за які нас прозивали канарками, замінили м’які картузи. Зміни позначилися й на новому крої мундира для молодших класів. Він став темно-синім, зі штанцями з блакитним кантом і з блюзою, відкритою біля коміра, як цивільний піджак. Поза тим, нас оздобили емблемами. Друга гімназія стала п’ятсот шістдесятою. Тоді почалася війна з отими емблемами. Перед восьмою директор у товаристві когось із класних керівників никав довкола гімназії серед сумлінно шапкуючих учнів. Уряди-годи він підкликав котрогось, аби перевірити, чи емблема пришита за правилами, а чи тільки лайдацьки пришпилена. Не один із гімназистів носив у кишені швейне причандалля і, попереджений колегами, вдавався в одній із брам вулиці Руської до похапливого кравецтва, затираючи сліди свого злочинного життя. Щодо мене, то моя емблема була надійно пришита мамою, чого я соромився і з чим окружним шляхом намагався боротися. І таки додумався, що можна виробляти з емблемою в рамцях вище згадуваної субкультури. Але це вимагає окремої розповіді.

Водночас із кінцем старої гімназії я пережив зникнення парт — майже в усіх класах їх заступили столи з шухлядками та крісла. Парта є для мене чимось архаїчним, реліктом проминулої епохи, я зіштовхнувся із нею мимохідь, при її заході, і згадую її без щирого зворушення. Зрештою, менше про почуття — я вважаю, що належало б зібрати останні зразки парт, якщо вони ще десь збереглися, і виставити в музеях, на рівних правах із взірцями оріньякської та мустьєрської культури. Людина часів палеоліту карбувала на камені, гімназисти — на парті. Це було вдячне твориво. Знати, парту проектували винятково мудрі теслі з думкою про міріади учнівських хвиль, які невтомним прибоєм намагатимуться розтрощити дерев’яні окови. Краї кришок із часом шліфувалися, мов слоняча кістка, — там, де за них розпачливо хапалися долоні незліченних поколінь, викликаних до відповіді. Піт і чорнило всотались у грубе дерево, яке звільна набуло своєї невимовної сіро-буро-синюватої барви. Сталеві пера, вістря ножиків чи просто нігті, а хтозна, може, й зуби, позначили його хитросплетами таємних знаків, рядками ієрогліфів, які пластами накладалися один на другий. Адже кожна наступна генерація поглиблювала працю попередньої. Відтак поставали глибокі вигадливі отвори, бо сізіфова праця шкільних годин надала незрівнянної гладкости діркам від сучків. Але й це ще не все. Коли в повітрі пахло грозою і слід було сидіти з чемно складеними руками, тоді очі, ці слуги душі, непідвладні педагогічному складу, в останній спробі ухилення й утечі спочивали на візерунку давніх стільниць. Належно сконцентрувавшись, можна було оглухнути до професорських слів. Наче Гамлет, який, сховавшись у горіховій шкаралупці, відчував себе владарем безкраїх земель, кожен із нас завдяки парті міг поєднатися з абстрактними меандрами її поверхні, поринути в солодке заніміння і спочивати в цій лицемірній формі ескапізму. Можна, безперечно, вирізати всяку всячину й на поверхні полірованого стола, але це не те саме. Це робилося без переконання, отже й без артистизму — радше від неробства. Поштива парта мала два не дуже глибокі отвори для каламарів. Ми користувалися особливим їх різновидом — скляними начиннями з досить глибоким лійкуватим отвором, завдяки якому чорнило не повинно було виливатися при перевертанні. Запевняю вас, що виливалося, а коли не хотіло, то йому допомагали. Авторучок іще не існувало, «вічні» пера були рідкістю, тож ми писали сталевими п’юрками, якими можна було і кидати в ціль, і дзьобати сусідів по субкультурі. Ми на практиці доводили, що не існує такого предмета, який не можна обернути на службу цілям, протилежним первісному задуму винахідника. Як відомо, культура успадковується поколінням від поколінь, і призначення парт було відомо споконвіків. Щодо столів — omnes спершу obstupunt[32]. Але не відступили, і то з таким результатом, що кріслам повідвалювалися ніжки. У народі це зветься вандалізмом. Це, звісно, і був вандалізм, але хіба не до цього вдавалися монастирські писці середньовіччя, коли вишкрябували з давніх пергаменів безцінні тексти, аби набазграти поверх них свої занудства?

Високий Замок був для кожного з нас тим, чим для християнина є небо. Ми ходили туди завжди, коли через несподівану відсутність професора відміняли якийсь урок. Такі оказії були однією з наймиліших несподіванок, якими нас зрідка обдаровувала доля. Це місце було не для прогульників, як надто небезпечне — адже на алейках, між лавками й деревами можна було зустріти когось із наставників. «Дезертирам» частіше служили ями Кайзервальду та околиці за Пісковою горою. Там вони безпечно западали в хащі і донесхочу смалили «Сілезькі особливі» чи «Юнаки»[33]. Натоміть на Високий Замок приходили відкрито, галасливо, у солодкій аурі легального байдикування, сп’янілі від надлишку знічев’я отриманої свободи. Хоча гімназію відділяли від цього чарівливого місця всього дві зупинки, туди ніколи не їхали трамваєм — він був надто дорогим засобом пересування. Зазвичай ішли вгору вулицею Театинською[34], а за кількадесять кроків від місця, де закінчувалися трамвайні рейки, схил уривався й поставала велична панорама міста, праворуч облямована вершиною Піскової гори, а ліворуч — парковими гущавинами, за якими ховався Пагорб Люблінської унії. Далеко внизу чорніло плетиво колій залізничного вокзалу Підзамче з маленькими локомотивчиками, а на другому плані, аж до зеленого виднокола, дихав блакитною імлою повітряний простір.

На Високому Замку були рештки фортечного муру, які я ледь пам’ятаю. Мусило збігти тридцять років, аби я замислився над цим і довідався, що Високим Замком колись називалася прекрасна будівля, бо в межах міста існував іще й Низький Замок. Але тоді руїни та інші поважні пам’ятки століть анітрохи мене не обходили. Що ми там зазвичай робили? Стільки всього, що аж нічого. Кілька разів на рік ми з батьком підіймалися на Пагорб унії чи на Піскову гору, але під час «вікон» посеред навчального дня — ніколи. Тоді нам вистачало самої несподівано виниклої можливости. Упродовж восьми гімназійних років я був на Високому Замку незліченну кількість разів, але, крім низьких живоплотів, за якими синіла панорама міста, і затінку великих каштанів нічого звідти не пам’ятаю. Бо насправді це було не місце, а винятковий стан, який за інтенсивністю можна порівняти тільки зі станом у перший день канікул — іще не розпочатим, іще не торканим, напередодні якого серце завмирає в солодкому ошелешенні, бо все ще попереду. Але водночас з’являється схильність до гайнування часу, простягнутого, мов океан, на цілий липень і серпень. Натомість Високий Замок відкривався нам лише на одну годину і варт було насолодитися кожною її миттю, випити її до решти, сумлінно заповнити лінощами, ревним неробством. Ми тонули в цій годині під хмарним небом, віддавалися її плину, мов теплій річці. Це не був той побожний скромний християнський рай, але радше нірвана — жодних спокус, бажань, абсолютне блаженство. Навіть наші горлянки, надсаджені під час волання на перервах, знати, огортав отой нецьогосвітній повів, бо хоч ми трохи й верещали, але тільки за звичкою, а не з переконання.

Ми ходили туди через узгір’я за Пісковою горою і під час уроків природознавства. Але це було зовсім інше, зокрема для мене, бо я перебував у конфлікті з рослинами. Наш учитель природознавства Носкевич не міг начудуватися, коли я при класифікуванні з довідником Ростафінського в руках перетворював трави й будяки на рододендрони. Покритонасінні, голонасінні — самі ці назви, сам не знаю чому, викликали в мене відразу. Припертий до стіни, я пробелькотів би, що рослини мене дратують. Вони начебто якісь там наші родичі, але завжди й усім задоволені, чи ще гірше — їм на все без винятку начхати. Із мишами, з левами, з мурашками нас споріднює маса клопотів: ми боїмося, жадаємо, знемагаємо, а рослинна байдужість до долі видається мені зрадою спільної справи. Невже я мав такі специфічні погляди на дванадцятому році життя? Напевно, ні, однак цю неприязнь (яка, по правді, не мала нічого спільного з примусовим споживанням шпинату) я мав до тих наших зелених побратимів споконвіку.

Допіру повертаючись із подібної сієсти до гімназії, ми помічали, наскільки малий наш шкільний стадіон — майдан, витятий у схилі Валів та ідеально витоптаний. Стадіон був обгороджений лише невисокими кам’яними тумбами, з’єднаними грубими залізними штабами. Жодна, звісно, не перешкода, але цього кордону не вільно було порушувати. Тож нам доводилося використовувати цей замкнутий простір, не оминаючи ні сантиметра. З боку вільного світу приходив продавець тістечок і разом із ними постачав нам солодкість азарту. Двоє з нас платили йому по п’ять грошів, а він, значуще побрязкавши мідяками в кишені бруднуватого фартуха, витягав жменю монет і лічив: «пара — не пара». Той, хто відгадував, негайно з’їдав десятиґрошеве тістечко. Мені ж заборонялося їх їсти. Адже можна було отруїтися — так стверджував батько. Я йому не заперечував, хоча всі моя колеги якось лишалися при доброму здоров’ї. Під самим муром гімназії збігала зі схилу кількаметрова забетонована ринва. Ми стирали на ній підбори й підошви: без упину, себто від дзвінка до дзвінка, ковзалися, видряпувалися вгору, з’їжджали й знову видряпувалися. Поза тим, ми порозхитували всі штаби, намертво зацементовані в бетонні тумби, пообдирали (ледь не сказав — пообгризали) кору з усіх дерев довкола стадіону, коли бавилися в колективного абата Фаріа з повісті Дюма. Якби можна було сконцентрувати енергію всіх гімназистів світу, напевно, вдалося 6 перевернути землю й висушити океани, але спершу треба було б це якнайсуворіше заборонити.

Я накидав тут щось на кшталт есеїв під назвою «Гімназія як субкультура» та «Гімназія як стихія». Але вона була ще дечим іншим, а саме — суспільством. Безперечно. Як і кожне суспільство, ми мали легальне право обирати на демократичних засадах орган самоврядування зі старостою на чолі, зі скарбницею, скарбником (яким якийсь час був я) і черговими на уроках. Існувала й інша форма законности, уже автономна, яка поставала та існувала сама по собі. В ієрархії цієї форми були дві чітко визначені посади — штурпака і класного блазня. Штурпак призначався за вироком класу — неофіційним, але безапеляційним. Ідеальним кандидатом був хтось товстий, незграбний, кого можна було легко й несмертельно цькувати — тільки так, аби він не забував, ким є. Якщо кандидат мирився з такою номінацією, то міг собі жити зовсім пристойно. У кожному класі зазвичай був тільки один штурпак, наче більше їх число виставляло клас у непривабливому світлі. У нашому класі впродовж довгих років цю посаду обіймали одразу двоє, однак виняток лише підтверджував правило — адже йшлося про близнюків, братів Ф., які були нібито одною особою у двох ходячих тілах. Отже, вони були єдиним штурпаком, тільки подвійним. Такий наш присуд провокував цікавий родинний розбрат, адже підбурював їх одне проти одного. Не раз після довгого братерського перешіптування в кутку близнюки починали битися, як можуть битися тільки штурпаки: наосліп молотити кулаками, видирати волосся й слізливо гарчати. Коли брати хворіли, per procura[35] роль штурпака переходила до грубасика З. Він був страшенно уразливий, мав щічки, ідеальні для щипання, і як водночас товстий і недовірливий, чудово надавався до «витискання». Це полягало у тому, що до штурпака, який нічого не підозрює, підсідали з обох боків парти (спеціальної парти для «витискання») і по команді, упираючись ногами в долівку, а руками в кришки, стискали нещасного, аж йому тріщали ребра, а очі лізли рогом. Зрештою, штурпака ніколи не били надто сильно — збиткування з нього не вважалося ознакою доброго смаку.

Розглядаючи класне суспільство під лупою, можна виявити, що особливо непокоїлися ті учні, які інстинктивно розуміли, що вони є вірогідними кандидатами на посаду штурпака і що, безперечно, обіймуть її, щойно вона звільниться. Саме вони найбільше знущалися з патентованих штурпаків, аби виразно відмежуватися від них купою войовничо відважених їм стусанів і кпинів. Вони відчайдушно намагалися протистояти власному потенційному штурпацтву, зрештою, дуже наївно, бо гідні представники класу взагалі не звертали уваги на парій.

Штурпаком ставали за вироком і загальним присудом, натомість блазнем — завдяки особистим заслугам та активности. Вроджений хист мусив поєднуватися з відповідними амбіціями до цієї посади. Блазнем ставав той, хто вмів розвеселити клас одним недбало зроненим словом, приліпити влучне прізвисько, а насамперед виглуплюватися під час відповіді. Посада була складна, адже вимагала балансування між класом і табором супротивника. Не можна було стати блазнем надовго, бо такі постійні акробатичні трюки вимагали неабиякої вправности.

Якийсь час у нашому класі чимось на кшталт блазня був Мецьо П., який мав важкий гумор і ще важчу руку. Коли його викликали, він зазвичай грав вар’ята так, що це виглядало знущанням із педагога. Особливо був безжальним до молодих учительок, асистенток професорів, які деколи й самі проводили уроки. Мецьо був вульгарний і я його не любив. Він сидів на останній парті й часто прикидався, що недочуває, аби йому повторили запитання. Брехав також знаменито: із безсоромною щирістю зазираючи в очі, докладно перераховував геть неймовірні причини, які перешкодили йому вивчити урок. Чим брехливіші були його виправдання, тим докладніше він їх переповідав. Він викликав сміх, але не з власної персони — такі спроби зупиняв негайним прикликанням своєї свити. До неї входило кілька інших відступників — віслючків, які з погляду педагогіки являли безнадійний випадок. Мецьо був їхнім porte-parole[36] навіть їхнім інтелектуалом, хоча й не ватажком, бо ж вони не цікавилися ні гумором, ані тіснішими контактами з класом. Ми відчували в них гостей з іншого, позагімназійного світу, з цілком іншої сфери. Ми для них були дітваками. Такий собі В., наприклад, часом просив, аби хтось із нас спробував його задушити. Ухоплений за горло, він опирався самим лише дерев’яним напруженням м’язистої шиї. Коли в середній гімназії ми зацікавилися проблемами сексу, змагаючись у вербальній порнографії і скатоманії[37], аби заступити досвід теоретичною красномовністю, вони до таких розмов навіть не долучалися. Адже для них це був щоденний хліб, рутина, ледь не фах. З розпачу ми незліченну кількість разів вигукували найбрудніші лайки, однак відчували, як ґрунт чоловічого самоствердження втікає з-під ніг. Цікаво, що я краще, ніж обличчя, пам’ятаю їхні руки й портфелі — руки дорослих чоловіків, важкі й нерухомі, пожовклі від нікотину, з уже затвердлими жиляками на ребрах долоні, зі шрамами не від якихось там ножичків, набутими під час забави. Шрами на їхніх руках не мали нічого спільного з забавою, а портфелі — з витертої до брудної чорноти шкіри, напіврозвалені, з давно обдертими ручками, з дірками на місці скобок, схудлі з боків, бо в них не було нічого, крім сніданку, — зраджували, що власники тривалий час змушували їх до суворої служби. Ці портфелі бували й футбольними ворітьми під час прогулів, і подушками під голову на Кайзервальді, і навіть снарядами. Я гадаю, такий портфель-ветеран не зашкодило б умістити в музейній вітрині, поряд із партою.

Я мав багато приятелів, і навіть досить близьких, але жодного друга, якому можна було б звірятися в найінтимніших справах. Я любив Юзека Ф., у якого почали прокльовуватися вуса вже у молодшій гімназії нового типу. Це був прекрасний математик. Його вбили німці. Імпонував мені й інший однокашник, Зигмунт Е., прозваний Пунцьом. Цікаво, що я пам’ятаю його не з-за парти, не з класу, але зі стадіону. Син убогих батьків, він пробив собі дорогу до гімназії репетиторством. Наука коштувала дорого — плата за півріччя виносила 110 злотих — ціну вбрання чи п’яти пар черевиків, а знайти вільний час для репетиторства було нелегко. Отже, драматична хвиля, коли б’ють штрафний по воротах суперника... Пунцьо був героєм таких хвиль — я наче й зараз його бачу. Спершу він клав м’яча на штрафне поле, за ті одинадцять кроків від воріт, у яких нервово облизував губи воротар — скулений, із широко розплющеними очима. Потім посувався для розгону і в мовчазній, майже похмурій задумі примруженими очима наче мірявся силою із супротивником. Відтак його досі розпружене тіло легко напиналося і він рушав до м’яча. Спершу біг поволі, по-качиному перевалюючись, бо мав кривуваті ноги та ще й спеціально загрібав ними, щоб воротар не здогадався, з якої ноги він ударить. Щоправда, всі ми знали, що він завжди б’є з лівої. Однак Пунцьо щоразу повторював цю гру позірної невпевнености і, що найдивніше, з гарним результатом. На останніх метрах набирав швидкости так, що тільки ноги миготіли, тоді розлягався глухий звук удару і м’яч гонорово летів у самісінький кут воріт. Під наш тріумфальний вереск Пунцьо повагом обертався і показував ґречно усміхнене обличчя — невинне, оте з-за парти, з класу, трохи солодкаво-лагідне та геть нецікаве.

Я мав двох довголітніх сусідів по парті. Одним із них був Юлек X., син поліцая, хлопака досить високий, блондин із кирпатим носом і непевністю в очах. Якось я припустився з ним поважної оборудки, наслідки якої ще довго тягнулися до фіналу. Юлек обміняв однострільний пістолетик калібру 6 міліметрів за мій старезний бравнінґ-дев’ятку, який мені набрид. Я, звісно, запалився жагою негайно випробувати цю зброю, тож кожна хвилина була на вагу золота. Щойно повернувшись додому, зарядив пістолет так званим «горошком». Він чомусь не дуже хотів лізти в патронник, але таки зайшов. Я прочинив вікно в покої при кухні, прицілився у двері кльозету вкінці ґанку й вистрілив. Гуркіт був несподівано сильний, я би сказав, навіть жахливий. Заки я встиг вибігти на ґанок, аби глянути, куди влучила куля, до покою ввірвалася моя мама, а за нею батько, якого постріл вигнав із ординаторської, бо прибіг він у білому халаті і з ларинґоскопічним дзеркалом на чолі. Пістолет, який іще димів, був негайно в мене конфіскований і помандрував до замкнутої на чотири оберти шухляди бюра як дуже небезпечна зброя. Значно пізніше, оглянувши його, я виявив, що й справді мав трохи щастя, бо патронник був виготовлений із надто тонкого металу, а гільзу, що з нього стирчала, роздуло пороховими газами. На щастя, тягуча мідь витримала і все це не полетіло мені в очі. Кульку я шукав довго й даремно, бо люфа не мала насічки — здається, Юлек мав більше зиску з цієї оборудки. Не знаю, чи це в нього була родинна пристрасть, але ми досить багато розмовляли про зброю. Юлек навіть брав участь у полюванні, здається, на кабана, де хтось із товаришів паскудно поранив його в стегно, і то тільки тому, що цілився на висоту кабана, який примарився йому за кущами. Юлек довго ходив із паличкою, що було помітним вивищенням. Було це, зрештою, пізніше, у ліцеї. Тоді й Юлек Д. уже мав прекрасний багатострільний фловер-репетір, а я так і не здобувся на щось більше, ніж повітряний пістолет. Я дуже болісно це сприймав. Якби моя воля, я, певно, ходив би по гімназії з ніг до голови обвішаний револьверами. А так міг лише приписувати собі різні мисливські подвиги — зрештою, неохоче, бо відчував, що вигадка у тій справі надто вже відчутно поступається правді.

Іще раніше моїм сусідом по парті був Юрек Г., хлопець вродливий і велелюбний. Він завше мав хмару заплутаних афер із панянками, а поза тими романтичними історійками — зухвалі еротичні стосунки із зовсім дорослою жінкою, здається, якоюсь удовою. Він буцімто зустрічався з нею у Стрийському парку і хтось із однокласників навіть спостерігав там прояви його пристрасности. Однак не було й мови, щоб я міг узяти участь у таких спостереженнях, бо мене добре пильнували. Я не міг проти полудня піти з хати, адже мав ангела-хоронителя, або просто репетитора — пана Вілька, студента, а згодом магістра права. Він опікувався мною, себто дбав про те, щоб я сумлінно готувався до занять. Так-от, класична відмовка, мовляв, я йду до товариша, аби разом учитися, у мене не проходила. Я мусив насправді вчитися. На додаток, я ще навчався вдома французької з одною мадемуазель — особою доволі прикрою, з велетенським пористим, наче під збільшувальним склом, червоним носом. Однак я примудрявся її улещувати, вигадавши цілу систему заходів, які рятували мене від таїн карколомної граматики. На щастя, мадемуазель була від природи дуже цікава, тож охоче випитувала в мене про те, що коїться в нашій родині: чи не збирається хтось заміж, а чи, може, навпаки — ніяк не вийде. Я, й гадки не маючи про ці матримоніальні справи, плів і молов усе, що приносила на язик слина. Але, попри все, таки навчився трохи «парляти», хоча секрети temps défini, indéfini[38] і всіх отих жахливих subjonctif[39] назавше лишилися для мене таємницею. Тим часом я вже продукував власні алкогольні напої з думкою про якихось несподіваних гостей-чоловіків, які так і не з’явилися. Досить того, що в брудно-білій шафці за томами енциклопедії Брокгауза та Майєра я ховав фляшечки зі зливками й сумішами власної рецептури. Я користав із маминого креденса. Основним інгредієнтом тих сумішей був аляш, кминний лікер, який батько часом пив перед обідом. Коли фамільні плітки вичерпувалися, я частував француженку своїми трунками, а вона загалом була не від того, щоб вихилити келішок-другий. Крім цього, я змішував на маленьких порцелянових мисочках для хімічних дослідів поцуплені з білизнярки мамині парфуми й мастив ними мою француженку. По правді, дивно, що після всього цього я подужав прочитати книжку мовою Мольєра.

Поміж уроками, паном Вільком і француженкою я не мав багато часу для себе, і моє життя було 6 зовсім прісне, якби я не урізноманітнював його таємними способами, про які трохи згодом. Неабиякою подією для нашої гімназії були відвідини театру. Нас водили на всілякі страшні занудства, наприклад, на «Визволення» Виспянського (я не оцінюю тут драматургію Виспянського, а тільки відтворюю її тогочасне сприйняття чотирнадцятилітніми гімназистами). Пронумеровані квитки нам роздавали в класі — і негайно починалася жвава дискусія про те, де будуть сидіти жіночі гімназії. Необхідна інформація надходила з якихось таємних джерел і починалися торги й обміни, бо кожен (чи майже кожен) хотів сидіти там, де можна розрахувувати на розкішне сусідство. Мене це не обходило, бо я був інфантильним вайлом і міг хіба, злегка роззявивши рота, слухати балачки про звитяги Юрека Г., про побачення і про все, що на них відбувається. Зрештою, вигоди сусідства з жіночою гімназією під час шкільних вистав були досить ілюзорні. Адже представники педагогічного складу займали стратегічні позиції і докладали всіх зусиль, аби не припустити щонайменшого контакту.

Деколи бували танцюльки, які влаштовував у нашій гімназії батьківський комітет. Але я знов-таки ще не вмів танцювати і лише підпирав стіну, а точніше шведську стінку, бо танцювали в гімнастичному залі. Не один із молодших професорів залюбки пускався в тан із нашими гостями прекрасної статі, що, правду кажучи, видавалося мені протиприроднім. Я ж бо не уявляв, що Атилла може цікавитися хореографією.

Щоби трохи визначити мою позицію в класі, мушу співставити її з позиціями інших учнів. Незграбний і взагалі гладкий, я за присудом класу все ж таки не був штурпаком, принаймні аж таким патентованим. Може, тому, що тримався віддалік від більшости учнів, добре вчився і мав багато власних справ — зрештою, не знаю чому. Хіба мав клопіт, коли на зламі гімназії й ліцею зіштовхнувся з Прустом, про існування якого довідався завдяки Єремі Р. і Янеку X. Єремі вивчав англійську, тягався з якимись словниками й узагалі був нечувано інтелігентний. Оскільки я читав абсолютно все, що потрапляло до рук, то, побачивши, що Янек і Єремі носяться з томами з незлецькими назвами на зразок «У затінку заквітлих дівчат», одразу позичив першу книгу циклу й загруз уже на перших сторінках. Спантеличений, я, мов фаховий стрибун, кілька разів відступав для розгону й кидався на перешкоду, але щораз відлітав од неї, мов від стіни. Хтозна, чи не тоді проклюнулися у моїй душі перші паростки комплексу меншовартости. Я пробував читати Пруста, але якось не вмів, ходити з паннами не міг навіть пробувати, бо не було як і коли. Тож мусив удавати, що в мене з тим усе якнайкраще, зокрема перед приятелями, до яких зараховував і Янека X. Потайки я страшенно йому заздрив. Янек був сином відомого львівського адвоката й мешкав недалеко від нас, на вулиці Міцкевича[40], поблизу площі Смольки. У великому передпокої відвідувача вітало погруддя Янекового батька, достоту давньоримське: потужна голова на масивній шиї, з неправильними рисами обличчя й широкими ніздрями. Його мати була божевільна. Янек ніколи про неї не згадував. Вона весь час перебувала в тому ж помешканні, в окремому покої, майже завжди за зачиненими дверима. Там було синьо від диму, і коли я кілька разів побіжно її бачив, вона стискала в пальцях запалену папіросу. Янек не мав репетитора, батько взагалі ставився до нього, як до дорослого, він не мусив доповідати, куди йде, чи приготував уроки, що хоче робити. Отож читав собі того Пруста, почепивши окуляри з дротяною оправою. А коли я до нього приходив, відкладав книжку й знімав окуляри разом із папірчиком, який підкладав під дужку — здається, щоби дріт не лишав сліду на переніссі. Він прекрасно плавав — сто метрів вільним стилем за хвилину й шістнадцять секунд (тоді як я чувся в воді, як сокира), грав у теніс, у волейбол, а в ліцей ходив із прегарною Вандою П., причім узагалі про це не розповідав. Жодними своїми перевагами він не вихвалявся. Але найбільше мені імпонувало в ньому те, що, досить посередній учень, він не переймався школою, двійки його взагалі не бентежили, наче він дивився кудись далі, наче мав уже власну систему цінностей і спокійно її дотримувався. Ми відпроваджували одне одного, кружляючи між Браєрівською і Міцкевича. Це був добрий і ввічливий хлопець, дещо сонний на вигляд, флегматичної вдачі і з прекрасним почуттям гумору. Наскільки мені відомо, його теж убили німці.

У ті роки, несвідомо наслідуючи дорослих, я робив багато речей не задля приємности, а тому, що ними захоплювалися мої ровесники. Ще до ліцею наймудріші з моїх колег стали грати в брідж, який видавався мені гіршим, ніж невідмінювані латинські дієслова. Я ніколи не міг запам’ятати, які карти вийшли, а які ще на руках, чим бити і як ходити. Визнаний розумово відсталим, я дав бріджеві спокій раз і назавжди. Щодо шахів, то якось я виграв в одного свого ровесника, проте вже видатного шахіста, довівши його тим до повного остовпіння. Цього успіху ні згодом, ані перед тим повторити не подужав. Якщо я не помиляюся, це був один із тих випадків, про який згадував Наполеон Бонапарт: мовляв, найнебезпечнішими на полі бою є скінчений геній стратегії та повний кретин — і то кретин має певні переваги, адже його вчинки абсолютно й без винятків непередбачувані.

Якийсь час я грав у ґудзики, тягаючи з маминої шухляди цінні екземпляри, кидав у стелю класу змочені слиною гільзи від папіросів. Так робили всі, бо коли слина висихала, ті гільзи починали таємниче, мов дощ, спадати, викликаючи обурення в професора. Я вивчав під керівництвом Янека X. джіу-джітсу (найчастіше в передсінях кльозету на другому поверсі гімназії), кидав у дошку спеціальним снарядом із корка, що спереду мав шпильку, а ззаду оперення й мікроскопічний баласт. Я навчився плювати в п’єц і то з шести метрів, але ніколи — свистіти на пальцях, що було однією з причин щирої зажури. Мені багато що в тій науці не давалося, але я хоч і не був вельми тямущим, зате старанним. Я силкувався пристосуватися, колекціонував (а радше вдавав, що колекціоную) марки, які нітрохи мене не цікавили. З колегами, які мене відвідували, бавився у війну, у солдатиків, а до зошитів заглядав тільки тоді, коли був наодинці. Зрештою, я не змушував себе ходити з товариством, приміром, на Східні Торги, де ми збирали безкоштовні рекламки, а потім пили дармовий росіл «Маґґі», аж поки нас відганяли від стендів роздратовані розпорядники. Навіть моя огрядна туша за певних обставин ставала в пригоді, зокрема коли я грав захисником у футбол. Адже мене важко було відштовхнути й перемогти у поєдинку «тілом», бо ж я мав поважну вагу. Зрідка у Львові відбувалися захоплюючі автомобільні перегони — на замкнутому кільці, яке творили вулиці Стрийська, Кадетська[41] і Пелчинська[42]. На тій останній навіть заливали гіпсом трамвайні рейки, а краї хідників обкладали мішками з піском. Тоді відчувалося, що Львів є надзвичайно європейським містом. Про це свідчили ті величезні перегонові машини, які видавали пекельний рев.

Прогулювати уроки я не насмілювався, у чому зізнаюся з деяким соромом. Утім, уроки часто відміняли, і тоді ми ходили на поблизький Високий Замок, на Кортумову гору, на Кайзервальд. Довколишні дільниці я краще вивчив узимку, на лижах, а також під час військової підготовки. Там було повно ям, ярів, горбів, але найгарніший краєвид можна було оглядати з Пагорба Люблінської унії.