Вогненні стовпи

I

Мадярська артилерійська дивізія безладно полишала у фосах гармати, зранених коней і скриньки зі снарядами, тлумилася на коломийському тракті, щоб чимшвидше дістатися до заболотівського мосту на Пруті, вийти на косівську дорогу і зникнути за першим хребтом гір, та в один мент заламалася колона під навальним ударом червоної піхоти, що засіла в шелюгах на лівому боці шляхового полотна під Матіївцями; дивізійний авангард зсунувся з тракту на заліснене бездоріжжя, й утеклих переможці доганяти не стали: застряглі в торф’яних багнах і вільхових хащах солдати, коні й гармати самі собою вийшли з бойового ладу; червоноармійці добивали позосталих на шляху зеленомундирних вояків, а тим часом мадярський авангард, перейшовши Прут убрід, вибирався на лісові путівці й виходив на Пиконівську галявину, заступлену від Боднарівки непрохідною бучиною; на галявині стояла самотня хатка мольфара Івана: мольфар умів відвертати градові тучі, а мадярської орди зупинити не міг; офіцер, який взявся командувати недобитою дивізією, увірвався до хатини, на діда не звернув уваги, навіть на вродливу Іванову доньку Софію не глянув, бо запримітив, як із сіней драбиною на стрих вилазив ставний парубок; офіцер стягнув його за ноги донизу, і заволала молодиця, щоб не чіпали Василя; молодого ґазду мадяри виштовхали на двір, наказавши йому вивести військо з пастки, й пішов Василь поруч із офіцером скритними глевтушними вивозами на Боднарівку, а мольфар тяжко застогнав, згадавши, як за Першої світової війни гонведи забирали молодих чоловіків, й ті більше не поверталися додому — їх знімали потім, повішених, з дерев і знаходили убитими в житах; заголосила Софія, коли зник у лісі її Василь, а мольфар схопився за груди і впав на землю, бо не стало в нього зятя, найпершого в околиці красеня, який єднав відлюдного ворожбита з селом і світом, й заквилила тоді Софія, немов підбита птаха, припадаючи до мертвого батька.

Два дні водив Василь Маланюк мадярів блудом по боднарівській закутині, маючи надію, що прибіжить Софія і випросить в офіцера йому волю, та Софії не було, а офіцер, збагнувши нехитрий обман туземця, вистрелив у нього над вухом із револьвера, пообіцявши, що друга куля полетить не в повітря, а в голову, й приречений полоняник повів мадярських недобитків перелазами на Хімчин.

Перемішана чобітьми, копитами й гарматними колесами озимина чіплялася розмоклого на березневому талі ґрунту побілілими від холоду пучками корінців й оживала поміж протоптами, що повзли з орних обочин на ґрунь і там зливалися в чорну дорогу, котра знесилено розпласталась на хребті, немов зґвалтована жінка, й нікому більш не було до неї жодного діла, бо село зі страху зсунулося в глибокі видолини й там запалося під землю, а ґвалтівники — скулені, закоцюблі й збайдужілі — вже тусувалися на кам’яних гірських бездоріжжях, доповзаючи до перевалу, за яким зеленіла їхня Паннонія; була неділя, і в Боднарівці бовкнув дзвін, а звідки той звук узявся, чей Служба Божа давно в церкві не правиться, — бовкнув і змовк; село вмить здогадалося, що то за бемкання, й на той сиґнал крадькома визирнуло з потоків, мочул і царин; може, то вже й по війні, якщо дурний Юзьо збирається розпочинати молебень біля вчителевої криниці; й почали видряпуватися на горби чорним ґонтом биті хатки, вони боязко вглядалися в засніжену далину Карпат, чи не вертаються бува зелені мундири, та мадяри, слава Богу, позникали в хімчинських переярах, гейби ніколи в Боднарівці їх і не було; на залуцькому узліссі востаннє гахнуло заблукане московське стрільно, оголошуючи кінець війні; синя бинда Прута, немов позначка кордону на шкільній мапі, прозирала крізь лісові проруби з корнецьких зарінків, відділяючи вільне

Запруття від зайнятої більшовиками Коломийщини; ніхто того кордону поки що не переступав, а тому тихо заусміхалися білизною стін чорноверхі хатки; село почало оживати, рухатися, ставало навшпиньки й наслухало, і аж тоді, коли на Босні почувся знайомий лямент, повірило, що йому більше ніщо не загрожує, — то Федір Юлинин бив Марусю; цей ритуал він відправляв завжди по неділях вранці, а коли наблизився фронт — перестав, аби не накликати до хати карателів, — тож у сію мить поселяни остаточно переконалися, що війна нарешті скінчилася; баба Маруся голосила, а Федорів син Ілько накручував грамофона — і вже заталаніла в боснійському яру хрипла мелодія; на зношеній платівці заїдало голку, і з мушлеподібної труби вихоплювалися одні і ті ж слова львівського старомодного шлягера «to ostatna niedziela… to ostatna niedziela…»[7]; Ілько переставляв голку на середину платівки, щоб почути більш оптимістичне — «przyjdzie jeszcze czas… przyjdzie jeszcze czas…»[8], і вдоволено усміхався; внук Федора гімназист Йосафат вибіг на поріг, зраділий, що дід бабу нарешті б’є, а тато крутить грамофона, щоб заглушити лемент, — значить, життя знову повертається в узвичаєний триб; вибіг і пильно вдивлявся у глибоку зарослу гаєм ізворину, де на самому дні присіла, немов підстрелена куропатва, найбідніша в селі хатка; від того щоденного вдивляння боліли йому очі, та нарешті — під музику і бабин плач з’явилося очікуване диво: з хатки вийшла на поріг біла дівчина з товстою косою й чорними дужками брів — то була Наталка Слобідська, яка всі ці дні сиділа в пивниці, ховаючись від мадярів, і Йосафат потупотів на злам голови крутою стежкою в яр.

Тоді ж пролунав у піднебесся христовоскресний акафіст — то на найвищому пагорбі, що панував над Боснею, біля учителевої криниці, яка ґонтовим покриттям і ялиновим обшалюнком нагадувала каплицю, галайкав свою недільну відправу дурний Юзьо, молодший Федорів син, який три тижні тому вернувся з німецьких робіт, — мудрі пропали, а дурного Бог милував; Юзьо однією рукою тримався за колесо, а другою вимахував до неба; в перервах між антифонами він відпускав колесо — відро шалено летіло вниз крізь двадцять чотири цямрини, вдарялось денцем об воду, й тоді облітав Босню приглушений подзвінний звук, а Федір побожно хрестився.

Після довгої німоти Босня здобулася врешті–решт на свій властивий голос: Юзьо виводив побожним дискантом «алилуя», Маруся ж тепер відважно продовжувала літанію, яку розпочинала завжди в неділю вранці, нагадуючи старому про гріх, ще в молодості вчинений із сільського лярвою Оленою Єзуниною: «Та бодай перед Юзьом, як нема ксьондза, відмоли свій курварський гріх!»; баба на чому світ кляла принишклого Федора, котрий під час відправи, якою б вона не була, не смів согрішати гнівом; зіпсований грамофон переконував присілок, що мусять настати кращі часи, і ця неділя аж ніяк не може бути останньою; Йосафатова мама Юстина сиділа на призьбі й, вигріваючи до сонця хвору на гостець ногу, голосно молилася; переможений Федір, який ставав святий та божий, зачувши богослужебні нути, приговорював «ну й колгоз, ну й колгоз!» і збирався на пасіку послухати вулики, що вже загуділи від березневого літепла; Наталка Слобідська відчужено дивилася на Йосафата, який несміливо ступав на подвір’я убогого обійстя, а коли він з опущеними руками став перед нею, проказала, перемагаючи цокіт зубів, що прозирали білими квасолинами з розколотого стручка пожовклих губ: «Я так змерзла в тій пивниці, так змерзла…» — і наполоханий Йосафат, залишивши Наталку, покарабкався стежкою вгору, на березі зупинився й гукнув до дівчини: «Ти лишень почекай, я вкраду для тебе в діда меду!»

У цей самий час, а так було і вчора, і позавчора, на найвищому боднарівському горбі Шпаєвім, яким розпочинався перший гребінь гір, стояла на холодних вітрах самотня жіноча постать; до неї крізь віконця доглядалася вся Боднарівка — хоч і запалася крізь землю, а відала про все, що діється в селі — і вгадували люди, що то Софія Маланючка, а ніхто впевнитись не важився, бо не такий був час, щоб виходити на видноту; жінка вдивлялася у бік Карпат, а за її спиною — ніби вихор налетів, несучи звідкись, а тут безладно гублячи по горбах, видолинах, узворах і пропастях хати, сади, пасіки, стайні, стодоли, шпихліри — тієї Боднарівки ніхто ніколи вкупі догледіти не міг, й тому вона мала десятки назв; село заслонилося перснем лісів, який розривався просіками і вузькими дорогами, а одна з них, глевтушна, вела на багнистий Пиконів до обійстя мольфара Івана, донька якого глузд втратила, коли її Василя забрали мадяри, а померлого з туску батька мусила поховати в саду без попа; здогадувалися селяни, що то Софія виглядає мужа, а впевнюватись не сміли, бо що їй скажеш, чим розрадиш; і довго ще потім боялися люди достеменно дізнаватись, хто ж то стоїть стовпцем на Шпаєвім.

Жіноча постать марудилася на вітрах, а Йосафат у дідовій коморі квапно виламував із рамок медові стільники, бо дуже бліде, аж прозоре стало личко в Наталки Слобідської; дід застав онука на крадіжці й був би збив його на квасне яблуко, та ще правив молебень Юзьо, й Федір не посмів согрішати люттю; цим скористався Йосафат, і вже його ніби вітром здуло в яр; він прикладав стільник чарунками до Наталчиних губів і напував медом, а вона вдячно дивилася на хлопця, на її паперовому обличчі проступали червоними плямами рум’янці, й радів Йосафат, що дівчині так швидко помагає мед, не знав бо, що то підступає до неї палюча лихоманка.

Й коли Наталка жадібно висмоктувала мед із чарунок, а в її великих блакитних очах із рожевою павутинкою на білках зблиснуло скупе тепло, примлів Йосафат в очікуванні чогось більшого, ніж вдячність; колись, однієїєдиної миті, до нього увіч наблизилась найсокровенніша дівоча обіцянка, та він не встиг її заклясти, й вона розтала, мов шкоринка льоду в пальцях, залишивши йому відчуття студені й відчуження.

Було то позаторік на свято Преображення Господнього в сусідньому Іспасі під час храмового богослужіння, яке відправляли аж чотири священики; у просторій церкві, завішаній космацькими рушниками, було глітно, й повітря загусло від запаху кептарів, воску й ладану, люди злилися в одне розіпріле багатоголове тіло, яке роз’єднувалось тільки тоді, коли треба було вклякати до молитви, і Йосафат, стоячи в гурті хористів біля криласу, придивлявся до облич двох єврейок–вихресток, Сальомеї і Руфіни, одягнутих у вибивані пацьорками кептарі й шальові хустки, — вони ревно молилися й били поклони, й ніяк не міг повірити Йосафат, що їхня віра в Ісуса справжня, а молитва християнська — то ж вони відступництвом рятуються від смерті, й хлопцеві жаль було вродливих юдейок, вимушених зректися гебрейської віри; проте це враження було мимовільне; Йосафат блукав поглядом по дівочих обличчях, ніби йому було призначено уздріти нині те, котре залишиться з ним назавше, і він таки побачив серед стовповиська білу голівку з дбайливо розчесаною гривкою, що спадала на чорні брови, а товста коса зсувалася з плеча на підлогу, й дівчина підтримувала її рукою, щоб хтось не наступив коліном; повні дівочі губи були розтулені, ніби крізь них не прошіптувалася, а видихалася молитва; дівча водило заіскреним й неусвідомлено грішним поглядом по людях, немовби цієї миті настала і для неї пора побачити суджене їй обличчя, впізнати й подати йому знак, і коли її очі скосилися до криласу — в поле зору увійшов стрункий чорноволосий гімназист із Боднарівки; на мент їхні погляди зустрілися — дівчина усміхнулася кутиками уст й миттю опустила голівку, бо ж діялося це не на толоці, а в церкві; й тоді впізнав Йосафат дочку вдовиці Марії з Потоків Наталку, й повірити йому було важко, що те дівчатко з найбіднішої у селі хати перемінилося враз з курчати в паву.

Коли прихожани повставали з колін і священик розгорнув на казальниці тиснене золотом Євангеліє, закликаючи люд бути уважними на проповіді, Йосафат почав пробиратися до виходу тим рядом, де стояли Наталка й жидівки–вихрестки; він обернувся до престолу спиною, бо не мав сили ніяк інакше пройти повз дівчину, а тільки обличчям до неї; поважні молодиці осудливо позирали на парубійка, який під час самої проповіді зчинив у церкві товчу; Сальомея й Руфіна запобігливо поступилися назад, а Наталка стояла незворушно, й, минаючи її, Йосафат за–чепився за щось м’яке й пекуче, тверді зернятка увіп’ялися в його груди, немов цвяшки; Йосафат стрепенувся, намагаючись чимдуж протиснутися вперед, а моці для цього не вистачало; колючі зернятка перераховували кожне його реберце, пробігаючи по них, ніби прутик по драбинових щаблях, й спиняли — виклично, покірно, обітливо й грішно; хлопцеві здавалося, що просувається до виходу, а він стояв стовпцем, очі його злилися з очима дівчини, й вона безжалісно спивала їх; Йосафат хотів шепнути їй до вуха, що буде чекати на неї коло Білого хреста, та цих слів зшерхлі губи вимовити не змогли; він урешті таки вихопився із задушливої тісняви й, очманілий від несподіванки, вибіг за церковну огорожу.

Стежиною понад битим шляхом вибирався Йосафат на гору до Білого хреста, що позначав межу між буйно–парубоцьким Іспасом і сумирною Боднарівкою, весь час оглядався, чи не йде за ним слідом Наталка — не йшла, і він постановив собі чекати біля хреста хоч би й до ночі, і вона таки пройде, бо ж немає іншої дороги до Боднарівки; проймала хлопця тривога, щоб бува не перехопив Наталку хтось із бандюжних іспаських парубків; від сподіваної радості мліло серце, а обличчя й досі пашіло від гарячого подиху білокосої красуні; він ніс в очах її мовчазну обіцянку й тиху покору, а над головою, високо в небі, кружляли лелеки, збираючись на раду перед відльотом у вирій, кленове листя на узліссі золотилося першим осіннім накрапом, в діброві тужили за літом готури — усе на світі дихало несамовитим чаром, і ось зараз наздожене Йосафата Наталка, за руку візьме й піде з ним поруч, а він, ніби всемогутній мольфар, стягне з неба найдужчого лелеку–вожая, й вони полетять на ньому, полетять…; а вже дзвони задзвонили на закінчення відправи, й барвистий люд висипався з церкви й розбрівся стежками увсебіч із запрошеними на празник гостями; а може, й Наталку запросили… — й стояв Йосафат коло Білого хреста, витягнувши, немов журавель, шию.

І враз гарячий вітер вдарив йому в обличчя, бо з видолини виринула білокоса дівчина; Йосафатові здалося, що вона підбігає, кваплячись, до нього, та подув раптом крижаний протяг, і замерз хлопець на морозі нечуваної кривди: чужа й личком прісна Наталка, звіддаля забачивши його, круто звернула на лісову стежку й потонула в зеленій повені, а тоді все на світі стало несправжнім: м’якуш гарячих дівочих персів і солодкий біль від дотику гострих зерняток, що збороздили його ребра, залишивши на них незагойні ритвини, і великі сині очі, які до денця випили його зір — і він осліп навіки, і тихі лелеки в піднебессі з дужим вожаєм на чолі, котрий доконче мав упасти до Йосафатових ніг для беззастережних послуг, — усе однієї миті стало несправжнім, й подався Йосафат навмання крізь Камеральну діброву до зчужілої й непотрібної йому Боднарівки.

Так було один лише раз і більш не повторилося: приходячи на неділю з Коломиї додому, Йосафат переймав Наталку на толоці, й вона не втікала, бо їй гонорно було пройтися на виду в усієї Босні з ученим гімназистом, сама ж бо з найбіднішої хати й лише чотири класи закінчила в сільській школі, в думці мала зовсім інше: сковував і знуджував її мовчазний залюблений Йосафат, й вона відсмикувала з його долоні руку, коли він насмілювався її зайняти, і сказала б йому Наталка, якби вміла: якщо не вивільнить своєї руки, то муситиме піти з ним назавше, а вона ще хоче почекати, та невже один лише Йосафат мав би зустрінутись їй на стежці; а може, Наталці не вчений чоловік потрібен, а може, вона хоче не встидливого гімназиста, а буйночубого галабурду, що вущанки рве на пазушині в танці, а на Великдень за дзвіницею до спідниці добирається, поки не дістане по писку; а може, їй судився князь, лицар, вояк… а може, вона вже покохала!.. Та цього не говорила Наталка Йосафатові, бо як посміла б таке сказати; вона залишала хлопця біля дідової пасіки, яку мусила минати, щоб зійти в свою узворину, а він ні разу не зважився її спинити і сказати, що знає про її блуд, і хай би впору спам’яталася, бо горе принесе собі й людям, чей же той, на кого задивилася, жонатий; знала Наталка, перед чим хоче застерегти її Йосафат, а тому далі йти йому забороняла і втікала від нього із своєю солодкою таємницею.

Аж нині, коли вийшла з пивниці, дозволила хлопцеві переступити межу її обійстя, бо страшно стало на світі, та марно дошукувався Йосафат на її личку того, що примарилось йому на престольний празник в іспаській церкві, й він проказав, насилу добуваючи з горла слова: «Прийди, Наталко, до нас слухати музику…», а у відповідь почув чуже, поважне, дуже доросле й скрушне: «Хіба тепер до музики — он стоїть на Шпаєвім Софія Маланючка й голосить: такі то нині співи та забави, і мені також голосити хочеться…»

І Йосафат зрозумів, що дівчина мовить правду, і, певне, через те, що збагнув її — безнадійну і тривожну, перед очима знову промчав зранений олень, а за ним услід понад зґрасованою дебеславською дорогою пропливли три трумни, допадаючи до сільського цвинтаря…

II

З гір до села мчав сполоханий олень. Звір розпачливо втікав від несподіваної смерті, про яку досі не відав: вона не мала кольору сизого дна запаморочливої безодні, що втягувала в себе розшалілого в погоні за самицею заблуду, і не пахла пітним духом здурілого від осінньої похоті оленячого стада, яке ревом заманювало з найвіддаленіших гірських нетрів дужих рогачів з роздутими ніздрями і зударяло їх рогами у смертельному герці за право продовжити свій рід; ця смерть пахла селітрою, яку господар–гайовий, із незмінною рушницею за спиною, засипав узимку до оленячих годівниць, — нині ж її запах витав не на землі, а в повітрі, він народжувався з полумені, диму і сухого грому, що ось знічев’я пролунав у горах і вмить помножився стократно в лісах, ізворах, на полонинах і царинах, пошматувавши відвічну тишу Карпат, — то раптом забешкетували чужі гайові; їх було багато, вони чомусь познімали із–за спин рушниці й наступали одні на одних обабіч оленячого путівця, випускаючи з дул шалений свист, який то тут, то там вражав смертю і їх; олень не розумів, чому враз порушився спокій у стугонливо тихих борах і що трапилося з гайовими, котрі донині ревно той спокій оберігали, а ось познімали вони з–за спин рушниці — щоб убивати.

Моторошний свист пролетів крізь оленячу корону, зачепивши гілку рога, й вона відлетіла вбік, немов сучок від удару сокири; тоді олень почав утікати: спочатку скоком, фицяючи задніми ногами, ніби відганяючись від збожеволілих убивць, які зовсім недалеко, позаду нього, стріляли, кричали, зойкали; врешті справжній страх блискавкою прошив усе оленяче тіло, виструнчив його, сподовжив, і звір помчав униз бездоріжжям; він зачіпався рогами за дерева — трощилось гілля і трощились роги; вже на голові в оленя стирчали тільки штурпалки, з яких росилася кров на шерсть, на листя, на траву; смертельний свист наздоганяв звірину, та коли вже й свисту не стало чутно, олень вгамувати свій страх не мав сили: він біг, хропів, стогнав, останньою надією сподіваючись, що перенасичений стріляниною ліс врешті закінчиться, і він опиниться серед людей, які оленів ніколи не вбивали; й таки замерехтіли перед ним просвіти між деревами, й звір уже знав, що за мить–другу він вирветься з лісового полону, влетить у село, там уздрить свого господаря–гайового, котрий завше годував його сіллю, і в нього знайде прихисток. І коли бездоріжжя втиснулося нарешті в стежку, що виводила до села, коли вже забіліли боснійські хатки, назустріч оленеві вийшов стрілець з рушницею напереваги — був то чужак, свій не наставляв би на нього дула, тож олень, не сповільнюючи бігу — бо ж утікати нікуди, весь світ заступили вбивці, — в розпачі помчав на ворога, щоб ударитися в нього зраненими рогами; гайовий Юрко Васютин упізнав оленя, однак стежка була глибока й відступати він не мав куди; вихопилася з рушниці цівка вогню, олень ще встиг побачити хмарку диму — і увіп’явся враз у його лоб пекучий свист: передні ноги підігнулися, і тяжко впала на землю звірина, вкладаючи в останній рев і лють свою, і кривду, й нерозуміння безглуздості кривавої смерті.

Боднарівський гайовий із жалем дивився на мертву оленячу тушу, а вже з Босні бігли на постріл жадобливі селяни, щоб розпаювати між собою свіжину, не відаючи того, що невинна смерть невинною смертю може бути відомщена.

«Він біг на мене, — мовив гайовий скрушно до Йосафата, якого батько прислав на паювання, — не бери, хлопче, того м’яса…» — й закинувши на плече рушницю й зсутулившись, пірнув у стихлий Матіївський ліс.

То була перша кривава смерть у Боднарівці за річний термін війни, й залишила вона на землі сатанинську печать, яка давала дозвіл убивати. Того рескрипту смерті не зуміли відчитати селяни, й чорний знак невдовзі заріс кропивою, проте розпорядної сили не втратив; пожадливці розділили поміж собою оленячу тушу й розійшлися домів; Юрко Васютин прочув серцем лихо й засунув рушницю в стріху, сам більше не сходив із свого белебня, що на межі з Кривобродами, й ніхто його не зустрічав ні в селі, ні в лісі; через це моторош повіялася по селу — має ж бо гайовий рушницю, а хтось згадав, що дебеславський староста Томенко, якому підлягає й Боднарівка, недавно зачитував на сході розпорядження коломийського крайсгауптмана здати зброю під загрозою смертної кари, тож сміливіші ґазди порадилися з пасічником Федором Юлининим, що вважався найстаршим і наймудрішим господарем у селі, й разом подалися до Юрка на белебень просити, аби пішов із фузією до Коломиї і віддав її кому там слід; більше за всіх фудулився Йосип Кобацький, сільський злодійчук, якого на крадіжці ніхто ще не спіймав, хоч усі знали, що сільські курники обчищує ночами він; Юрко Васютин відпекувався, мовляв, давно вже віддав рушницю кому треба; ґазди ж не хотіли йняти віри, проте послухалися Федорового «язда!» й полишили гайового в спокою, лише Йосип довго ще нюшкував по обійсті, придивляючись злодійським оком то до дровітні, то до повітки, то до стріхи, що трухлявими околотами досягала землі, закриваючи призьбу.

Згодом пригода з оленем забулася, і не зсилав наразі Господь покари ні на вбивцю, ані на тих, хто спожив свіжину, проте смерть отримала дозвіл вступити до села — був він закріплений печаттю, яка давно вже заросла кропивою.

Жила під Залуцьким лісом єврейська родина Пінкаса Шпайхера — чорна й бідна, зовсім не єврейської натури, бо обробляли вони поле, Пінкас пас корову, Шпай–херова машинувала людям молоко на центрифузі, син Мендель торгував у трафіці тютюном і рибою, донька ж Алта нічого не вміла робити, лише читати, й випозичала в учителя по три–чотири рази ті самі книжки — «Кобзар» чи просвітянський календар або ж лікарський порадник.

Німці давно вже паношилися в Коломиї, вже й відбулися єврейські погроми по довколишніх селах; в Іспас, куди провадив з міста битий шлях, однієї ночі в’їхали карателі й розстріляли сім’ю маклера Шимона: старих убили на порозі, як тільки вони на грюкіт відчинили двері, сини Іцик і Хаїм, які торгували телятами, заховалися під перини — то їх гестапівці навіть не стягали на долівку, намацували крізь пір’я голови й так стріляли, а сестри–красуні, які на своє щастя не надто були схожі на жидівок, Салька і Рифка, вискочили зі спальні через вікно і зникли в темряві: їх потім порятували люди, й вони стали вихрестками… А до Боднарівки німцям доступу не було, бо дорога, яка звертала з іспаського шляху через урочище Волове в гори, пропадала в глевтушних баюрах; у дощі проїхати нею було неможливо й возом, а про те, щоб добратися до села машиною, не могло бути й мови, — то жила собі сім’я Шпайхерів поки що в безпеці, хоч усі в селі знали, що так вічно не буде; селяни жидів не займали, хіба лише Йосип Кобацький, проходячи мимо шпайхерівської мізерії, кидав у дощаний дах камінням і вигукував: «Гей, жиди, ви ще тут?»; люмпака ніхто не зацитькував, всі його боялися, але й не заохочували до погрому, — і так та сім’я жила в страху й приниженні, в запобігливості перед сусідами і в ревних молитвах, аж поки німці не пригнали на Волове бригаду баудінстів, які зашутрували дорогу…

Першими приїхали в село вантажівкою польські поліцаї, які служили в гестапо, щоб забрати до коломийського гетто боднарівських жидів: їх виштовхували, німих і в душі вже мертвих, кольбами автоматів із хати й викидали, немов дрова, у кузов машини, а Босня притихла, завмерла, сховалася — ніхто й не писнув, ніхто не хотів тепер жидів і знати, хоч вік прожили з ними в сусідстві, та саме тієї хвилини наднесло з Вулиці Йосипа Кобацького, і він загорланив на всю Босню, захлинаючись та приказуючи:

«Так вам, паршивці, й треба, досить ви вже напилися нашої крові!» А тоді з кузова підвелася стара Шпайхерова й прорекла страшні біблійно–пророчі слова: «Почекайте, почекайте, нами розчинять, а вами замісять!» — і повис той проклін над селом: люди вмить згадали вбитого оленя й чорну печатку смерті на Матіївському узліссі.

…Згадки пливли, ніби повторювалося прожите, і гойдалися над дебеславською дорогою три трумни, засвідчуючи, що прокляття Шпайхерової таки сповнюється; заглянути в домовини ще раз і знову пірнути в чорну отхлань несусвітньої розпачі було Йосафатові невміч, він мусив від страшних згадок кудись утекти, бо зачерпнути розради не мав у кого: на вуглі найбіднішої в селі хатки стояла розкішна, неприступна й смутна Наталка Слобідська — вона лиш почала виглядати свою долю, а Йосафат її долею не був; на чолопку Шпаєвого знемагала на березневих вітрах, немов монумент скорботі, постать Софії Маланючки, — куди ж сховатися Йосафатові від цього розіп’ятого життя, а ноги самі несли його до вчительського будинку, що — чепурний, під червоною черепицею, з верандою й балкончиками — височів над Боснею, ніби прообраз майбутньої цивілізації.

З учителевого подвір’я виходив, перехнябившись під коромислом із двома повними відрами, дурний Юзьо: він уже відправив свій недільний молебень, — дивувався завжди, і цієї хвилини, Йосафат, як то в темній голові блаженного вмістилася вся літургія, а вирятувала вона Юзя з німецької каторги, бо побожні бауери були певні, що до них на роботу потрапив туземний священик, вони боялися гнівити будь–якого Бога й виписали дивному остарбайтерові відповідний документ, у якому було зазначено, що пред’явник є духовною особою; Юзьо показував аусвайс на кожній залізничній станції, і колійовці відправляли його у відповідному напрямку, аж поки не доїхав до Матійовець, де вже сам упізнав дорогу й добрався через Пиконів до Боднарівки… Юзьо глипнув добрими балухатими очима на племінника й попросив закурити, некурящий Йосафат подав йому спеціально припасену цигарку, і втішений Юзьо заспівав тоді весільної; дивувався Йосафат, звідки в їхній хаті взялося стільки музики, бо ж, сидячи в пасіці, старий Федір водно співав коломийок, Ілько при першій–ліпшій нагоді накручував грамофона, Юстина недільними ранками молилася співучим голоском на призьбі, й Маруся, коли лупцював її Федір, лементувала співом сільських голосільниць, духовні й світські пісні у виконанні Юзя без угаву лунали над Боснею, і цієї миті Йосафатові груди, хоч сам був до співу німий, мов риба, розривав звідчаєний реквієм.

Загледівши крізь вікно Йосафата, вийшов на поріг молодший учителів син Мирон, гімназист–однокласник; вони з Йосафатом мешкали на станції в пані Бурмістрової — власниці присадкуватої халупи на околиці міста; мала пані шляхетського тільки й того, що прізвище, сама ж була бідна: віддавала льокаторам зелену від плісняви кімнату й годувала їх ґальоп–зупкою, проте хлопці мали сяку–таку змогу вчитися; вони змалку приятелювали, а нині єднала їх ще й пам’ять про три домовини, які пливли й пливли над дебеславською дорогою, допадаючи до цвинтаря.

III

Йосафатів візит до вчителя був зовсім недоречний: на подвір’ї ще не зарівнялися сліди від чобіт і копит, з відчиненої навстіж стодоли аж до воріт тягнулася доріжка, вичовгана сіном, яке волокли жовніри до своїх возів, бо коні вже падали без фуражу і обгризали кору з дерев; у стайні голодно мукала корова — до неї несподівано прийшов переднівок, а на пашу ще рано; Йосафат утямив, що треба чимшвидше вертатися назад — хто в такий час приходить у гості, проте Мирон якось аж похапливо взяв Йосафата за плече, ніби той цієї миті доконче був йому потрібний, і завів до хати; затоптану болотом підлогу на кухні зчищала лопаткою учителева дружина пані Марія; двері до покою були зірвані з завісів, і крізь пройму хлопець побачив учителя, що стояв на колінах біля книжкової шафи й складав у стосики вивалену зі стелажів купу книжок, — аж тепер згадав Йосафат, що в учителевому домі три дні квартирував штаб недобитої артдивізії, яку мав вивести із боднарівської пастки Василь Маланюк; мадярські офіцери витіснили вчительську сім’ю до стодоли й палили в печі книжками; тепер учитель складав те, що зосталось, вряди–годи зупинявся, дошукуючись книжки, якої вже не було; він розгублено поглядав то на дружину, то на сина, а тепер і на Йосафата, й говорив ніби не до них, а до себе: «Ніцше нема… і Достоєвського… та й Франка нема… та як це так, Господи, невже згоріло?» — скруха вчителя була безнадійна, та ось раптом просвітліло його обличчя, він підвівся й ласкаво гладив палітурки томів Грушевського і Лепкого, показуючи їх хлопцям.

Йосафат ніжно любив свого вчителя: завдячував йому ґрунтовною підготовкою з математики, яку здобув у початковій школі, — нині учень міцно стояв на тому первісному фундаменті знань і вважався найкращим математиком у шостому гімназійному класі й міг лише шкодувати, що навчається у класичному навчальному закладі, а йому б — у реальному; Коломийська гімназія підходила більш Миронові, який кохався в гуманітарних предметах і потайки писав вірші та оповідання; цієї ж хвилини форцуги думали лише про одне: чи доведеться далі вчитись, а чи обвалиться їхня шкільна дорога, підмита воєнною повінню?

Йосафатові жаль стало вчителя, який у потертих штанах і фланелевій сорочці, пригноблений і розгублений, клячав біля книжкової шафи, ще ніколи таким його не бачив, хоча… щось надломилося в гордій натурі пана Шинкарука того дня, коли старший син Богдан перед самою матурою зголосився до дивізії «Галичина» і в коломийському театрі склав присягу перед прапором з жовтим левом та знаками «СС» на полотнищі; недавно батько отримав від сина першого і, напевне, останнього листа з Гайделяґру, де дивізійники проходили вишкіл.

…І як ти можеш, сину, ставати на бік німецької сили після того, що сталося в Дебеславцях?; а чому татко записався до Українських січових стрільців і склав присягу австрійському цісареві тоді, коли австро–угорські карателі вішали по селах так званих москвофілів, чому татко не хоче нині зрозуміти, що створюється перша українська регулярна дивізія, яка стане ядром національної армії?; та невже ти сліпий і не знаєш, і не чув, що на захід нестримно котиться червона лавина, яка розчавить вас разом з німцями?; за Першої світової війни царська лавина докотилася аж до Маківки, такі, як татко, стояли на тій горі зі зброєю і не ховали в запічок; то були інші часи — розпадалися імперії…; і нинішні імперії теж розпадуться, бо така закономірність, що у війнах вони валяться, але ви, прославлені комбатанти, нових часів розуміти не хочете, бо обросли сім’ями і сяким–таким достатком; а з чого складається нація, як не з родин, які треба оберігати?; а хіба ваші батьки їх не мали, проте благословляли своїх синів в усусуси!; а ти подумав, що буде з твоєю матір’ю, сестрою, братом, зі мною, коли сюди прийдуть більшовики й дізнаються, що ти служиш в дивізії «Галичина»?; ви, старші, заховалися в мишачих нірках, а світ горить, і в ньому — Україна, та невже ми маємо зганьбити себе перед народами Європи, які нині — всі до одного — борються за свою незалежність, й покірно, мов те німе бидло, міняти ярмо на ярмо?; та краще б ти пішов до УПА — то хоч і безнадійна, зате лицарська боротьба, УПА нікому, крім України, не служить; а ми при першій нагоді з’єднаємося з повстанцями і перетворимо партизанщину на регулярне військо!..

Розмова батька з сином відбувалася в цьому самому покої, де тепер учитель бідкався над книжками, її слухали Мирон і Йосафат і не знали, на чий бік стати, а наступного дня Богдан попрощався, й поник тоді учитель, зсутулився, немов у власній душі зачаївся перед неминучою бідою, і вже ніколи потім не бачив Йосафат свого вчителя у тих трьох гордих іпостасях, в яких він завше з’являвся перед людьми: елегантного, випрасуваного, з білими манжетами й бордовою краваткою інтелігента — в школі, обпаленого сонцем й вітром обвіяного хлібороба — на полі, а довгими зимовими вечорами — розважливого мудреця, до якого приходили селяни на пораду… Стояв нині над купою книг надломлений чоловік із сивим волоссям й латкою брунатної лисини, з поораним передчасними зморшками обличчям і затаєною тривогою в сивих очах… Й собі на втіху запримітив Йосафат, як бадьоро засвітилися очі в учителя, коли він знайшов томи Грушевського і Лепкого, та це тривало тільки мить, радісний зблиск в очах погас, Шинкарук опустив книжки на долівку й проказав: «І ці згорять…»

Тоді пані Марія, яка наче й не помітила Йосафата, і це його бентежило, бо сам розумів, що прийшов не в пору, хоч у домі вчителя ніколи не почував себе сковано, — тоді, як учитель вимовив сповнені резиґнації слова, пані Марія приперла лопатку до печі, розпрямилася й приречено дивилася на чоловіка, готова приймати звинувачення, й ніхто з присутніх у хаті, крім найстаршої доньки Юлії, яка в цю мить вийшла із своєї кімнати й зупинилася навпроти батька, не знав, що кожна його фраза сьогодні падатиме докором на маму, нібито вона винна, що книжки згоріли, що озимину на городі зграсували мадярські коні, що більшовики дійшли до Пруту і кожної миті можуть переправитися через ріку і таки перейдуть, і займуть Запруття, а тоді завітають до боднарівського вчителя і спитають, де його старший син, — а що ти їм відповіси, ти, яка благословила Богдана на подвиги, а тих подвигів не буде, лише погроми і смерть; тож від тебе однієї залежала наша доля, від трьох твоїх слів «сину, не йди!», і він би зостався, бо ніколи тобі не перечив; але ж бо ти, мов спартанська мати — який фарс! — осінила синове чоло знаменням хреста й ніби в домовину поклала, та й домовина ще не така страшна, як ординська помста нам усім за супротив їхній силі! — всю цю тираду прочитала Юлія в батькових очах, або ж відбилася вона в упокорених виною маминих, і сказала донька до батька: «Війна, татку, танок смерті, віхола, а ти хотів би, щоб вона у твоїй бібліотеці не здула з поличок жодного папірця?»

Юлині слова стосувалися начебто недопалених книг, які лежали купою на підлозі, й поза ними жодною іншою бідою в сім’ї вчителя і не пахло, хоч знали всі, і Йосафат теж знав, що мовилося зовсім про інше; те — інше — висіло над головами стривожених людей, немов гільйотина, та називати речі своїми іменами ніхто не важився; справжня біда відсувалася в тінь, й коли її не видно, то не така вона страшна; мати вдячно глянула на доньку, і батько теж відчув полегшу, бо що таке — книжки, це ще не все можливе нині лихо, і хай не виливається розмова із завбачливо спрямованого русла, тож проказав Шинкарук — навіть гордість прозвучала в його словах: «Я все життя збирав книжку за книжкою, і нинішній мій жаль має причину…»; Юлія, втішена, що найприкріша перемовка цієї хвилини не відбулася, звернулася до хлопців, напустивши на себе грайливу безтурботність: «Я вже на пенсії, шановні кавалери, школу в Гуцулівці замкнула, учні шукають по лісах мадярської зброї, а татко хай проголосить у Боднарівці республіку — поживемо хоч трошки на волі!.. А чим ви будете тепер займатися?»

Йосафат із Мироном переглянулися й усміхнулися до Юлії. Найстарша з учителевих дітей була милою й життєрадісною дівчиною, гімназію закінчила позаторік і про іншу працю, ніж учительська, не мріяла; ще гімназисткою постановила піти слідами батька; учителів по селах бракувало, й Шинкарук влаштував недовчену доньку в початковій школі сусідньої Гуцулівки; Юлія не мала відбою від залицяльників, а чим їх зваблювала ця чорноволоса кучерява панна з гострим носиком — важко й сказати; двічі вибирала вона наречених з череди кавалерів, та жодного втримати біля себе не змогла: перша шкільна любов, Іван Захарчук, виїхав разом із коломийськими фольксдойчами до Німеччини тридцять дев’ятого, сорок другого обізвався до Юлії тільки раз — з УПА, й більше листів вона не отримувала — може, й загинув; а Михайло Сорока перед самою матурою зголосився разом із Богданом до Дивізії, й, напевне, дівочі сльози не раз змочували ночами подушку, та цього ніхто не знав, й іноді батько дивувався з її спокою: фаталізм то чи сила волі?

Йосафат відчув себе вільніше, коли з’явилася Юлія, та відповісти на її запитання не зумів, а воно до відповіді й не зобов’язувало — хто міг нині знати, що діяти; він поглядав на Мирона, а Мирон на нього, й так стояли мовчки два однолітки, до яких прийшла сімнадцята весна: одного з них встигло зранити перше кохання, а другий ні про що інше не мріяв, як написати повість про те, що нині відбувається на світі, — він уже списав чимало сторінок в учнівському зошиті, а тому зрадів, що зайшов до нього приятель; зараз вони виберуться на горище, де Мирон має власну, ще недобудовану кімнатку з балкончиком, що виходить у сад, — там його царство: столик, крісло, книжки і заховані поза козлами рукописи віршів та оповідань; нині ж Мирон прочитає Йосафатові перший розділ із повісті «Кривавий тан»…

Учитель хотів–таки розпочати розмову з хлопцями, треба було якось виходити з гнітючої мовчанки, ніхто ж бо не зважувався заговорити про найтривожніше — як далі потече життя, та й хто міг про це знати; Шинкарук збирався сказати, що завтра відчинить школу, і Юлія теж приступить до роботи в Гуцулівці, — хай діти ходять хоч на сяку–таку науку й не нипають поміж кущами за полишеними снарядами, та враз його погляд упав на столик, де лежав лист від Богдана, і простогнав учитель: «А другого листа не буде… Ніколи!»

Тоді пані Марія суворо глянула на мужа й мовила жорстко, показуючи на хлопців: «Таж і їх могло не бути нині зовсім, усіх трьох!»

IV

Гайовий Юрко Васютин тихо пірнув у ліс, ніби хотів сховатися від свого ненавмисного злочину; було тихо, лише денеколи коротко, немовби дятел пробивав дзьобом кору на хворому дереві, туркотіли далекі автоматні черги, й лісник догадувався: напевне ж у Камеральному лісі — десь там, над скалами, що заступили дорогу бурхливій Пістинці й примусили її впадати в Прут біля Коломиї, зіткнулися повстанці куреня «Гайдамаки» з відділами німецьких гірських стрільців, які під командою генерала Крюгера взялися ретельно прочищувати ліси аж до Говерли.

Бій стих, а невинна жертва сутички лежала на узліссі оточена пожадливцями, що з нетерпінням чекали, поки чинбар Онуфрій із Сакатури не оббілує звірини, взявши собі в заплату шкіру; в повітрі пахло кров’ю і лоєм, нудкий сморід тельбухів хижо роздував ніздрі; люди штовхалися, приглядаючись, який би кращий шмат собі відрізати, та враз розступились, бо мусили: чоловік, який щойно підійшов до гурту, мав над селом негласну владу — його начебто й не боялися, однак ніхто чомусь не хотів сам на сам з ним зустрічатися й виминав третьою дорогою; у Йосипа Кобацького, коли йшов, теліпалися, немов причеплені до рамен, довгі руки — здавалося, що він у кожну мить готовий вчепитися ними комусь у горлянку, а ще — голова, полишивши своє місце поміж плечима, випиналася вперед, ніби відривалася від тулуба, щоб чимшвидше вгризтися у свою жертву великими й жовтими, як у конини, зубами, й блідо блимали гейби заступлені більмами очі… Жив Йосип на Вулиці самотньо, жінки від нього втікали, забираючи з собою й дітей, а тому його хата була схожа на колешню, та про багатство Йосип не дбав, він вдовольнявся тим, що його бояться, — мати над людьми владу було його найбільшим щастям; Онуфрій добілував оленя, випотрошив, і пожадливці вже почали штовхатися, щоб відрізати собі кращий шмат, та враз жадоба потахла, немов жар під золою, — Йосип довгими ручищами розгорнув людей, витягнув з–за пояса сокирку, поплював у долоні і вгатив лезо в задню частину хребта; хруснуло, крякнуло — і двоє стегон опинилися в руках Йосипа; не дивлячись на людей, він закинув на плече оленячі стегна й, притримуючи їх за ратиці, мовчки пішов, витягнувши вперед голову, на свою Вулицю.

Тоді зчинилися рейвах і штовханина, люди відбатовували куснями оленятину, хто скільки захопив, закривавлювали руки, зранювали до ребер пальці й урешті розійшлися, полишивши на траві оленячу голову з потрощеними рогами. Й аж тоді спам’ятався Йосафат, і несусвітній сором пройняв його за те, що стояв і дивився на цей содом, і жаль йому стало сусідів, які видирали один одному з рук шматки свіжини, й відчуття щастя діткнулося його, що тато сюди не прийшов, і дід Федір теж не злакомився, та й Наталчиної мами, слава Богу, тут не було; і як після цього, що сталося щойно, дивитимуться одне одному в очі ті, які так ницо пожадобилися, адже м’ясо минеться, а пам’ять про сором зостанеться, і тільки Йосип Кобацький встиду не матиме ніколи: він завудить у каглі оленячі стегна і в базарний день гонорово продасть їх у Коломиї, а ще — після того, як боднарівські ґазди не зуміють переконати Юрка Васютиного, щоб віддав фузію владі, а Йосип догледить на стрісі підозріло здутий сніпок, — втішатиме себе до часу надією, що колись уночі пробереться на Юркове обійстя й витягне з його стріхи рушницю, яка додасть йому ще більшої влади над людьми, — най лиш німці вступляться: Йосип накує джаканів і ходитиме по селу озброєний, ще й старостою себе проголосить або війтом, а може — і станичним!

…Базарний день на коломийському ринку був тоді не надто людний, бо посередині площі, яка межувала з ґетто, висів на телеграфному стовпі заболотівський спекулянт, котрого повісили німці за те, що біля виломаної в ґеттовому паркані діри вимінював у жидів на золоті й срібні речі хліб; повішений мав висіти на пострах необачним десять днів, і вже над ринком тягнуло смородом; Йосип Кобацький розклав свій крам на столику в кутку площі, куди не долітали трупні мухи; конкурентів не було, тож сподівався на добрий торг, й насправді невзабарі підійшла до столика молода пані в капелюшку з павою й золотим ланцюжком на шиї, мала вона високі звабливі груди, які ледве вміщалися під корсетом, і по них впізнав Йосип відому всім у Коломиї курву Агнєшку, яку кожен за плату міг будь–коли найняти, ну, може, одному Йосипові це б не вдалося; Йосип улесливо до пані усміхнувся, запрошуючи до краму, вона підійшла, натиснула пальчиком оленяче стегно, нагнулася, понюхала й, вигукнувши стиха «о, дичина!», кивнула продавцеві, щоб ішов за нею, і Йосип, закинувши на плечі вуджені стегна, втішно подався слідом за лярвою.

Агнєшка йшла, вихляючи круглим, мов мандоліна, задом, вряди–годи повертала голову й скоса позирала, чи не відстав продавець дичини, бо запропонував він їй вельми ласий, як на нинішній день, шматок, і коханий Яцек, який уже два тижні живе в неї, чого досі з жодним любасом не траплялося, напевне зрадіє, бо любить смачно попоїсти, вона то сповільнювала, то прикваплювала крок, щоб триматися на певній віддалі від брудного хлопа: не дай, Боже, хтось побачить їх разом й по місту розпапляє, що Агнєшка вже на таких клієнтів зійшла, а тоді навіки пропаде її так старанно за час війни відпрацьована опінія офіцерської повії; лярва звернула у провулок між ратушею й фотосалоном Кіблєра, вийшла на міські смітники й попрямувала поміж купами відходів до покритої толлю халупи — надто вже скромного, як на нинішнє її становище, помешкання, та хто тепер з того дивується — війна, прошу панства, війна, — і Яцек, видно, добре це розуміє: ось уже скільки часу перебуває в неї польський поліцай, який служить у шуцманшафті!

Агнєшка відчинила ключем вхідні двері, навпотемки пройшла крізь сіни до кухні, а коли вже і Йосип став на порозі, заспівала: «Яцеку, коханий Яцеку, поглянь–но, що я тобі принесла!» — і поки в сусідній з кухнею кімнаті хтось там кашляв, сопів, бурмотів, Йосипові більма прикипіли до одвірка покою, де на цвяшку висіла ремінна купля з кобурою, з якої стирчало чорне руків’я маузера. Йосип відчув, як усе його тіло осувається вниз і ніби утрамбовується в ноги — стали вони такі важкі, що не зміг би їх зрушити з місця навіть тоді, якби хтось націлився в нього з того ж револьвера; й тільки про це подумав, як із дверей покою висунулася рука й зняла куплю, потім пройму дверей заступила кремезна постать у чорному мундирі, і вже офіцер заперезався й долоню поклав на кобуру, наче перевіряв, чи є в ній зброя.

Йосип нарешті знайшов у собі силу посунути важкі ноги назад — він готувався до втечі; це помітила Агнєшка й спробувала його заспокоїти: «Нема чого боятися, ґаздо, ви продаєте — ми купуємо»; офіцер підійшов до столу й придивлявся до товару, він якусь мить здаля хижо принюхувався, потім різко сягнув рукою по будженину, підніс до очей і, простягаючи її до продавця, процідив крізь зуби: «Оленина, а то звідки?!» Й підламалися в Йосипа ноги, він присів на порозі й залебедів: «То я знайшов… у лісі…» — «Завуджене, готове?» — пронизав шуцман жорстким поглядом на смерть переляканого спекулянта і, підступивши, вдарив його чоботом у пах. «Зброю маєш, де вона?» — гаркнув, і Йосип покотився з порога в передсіння; він перебіг навкарачки сінешну долівку, та схопила його за комір кептаря дужа рука поліцая, і зрозумів Йосип, що тут йому й кінець.

«Я не маю зброї, то…» — «А ти знаєш, хто має? Знаєш, ну?!» — термосив його за оборки офіцер, і враз полегшало на душі в Йосипа, бо ж він таки знає, в кого рушниця і де вона захована; крізь перестрах добиралася до його свідомості щемна надія: гей, та чи то не всміхнеться йому ласка Божа, він отак–во, диви, й на службу зможе стати до гестапо, коли покаже на здутий сніпок у стрісі Юркової хати; заслужить довіру, а тоді… аж тоді над селом запанує; Йосип склав руки на груди й прошепотів: «Не вбивайте, я поведу…»

Офіцер кивнув через плече до Агнєшки, мовляв, довго не затримається, й повів Йосипа Кобацького до гестапівської тюрми, що біля міського кінотеатру.

V

Наступного дня після відступу мадярів бурею увірвалася весна в Боднарівку: із заходу налетів навальний легіт, він злизав рештки снігу із шпаєвських горбів, зашкарублював розбейканий суглинок на стратованих узбіччях, розчісував ліщинові хащівники на узліссях, пригинав додолу голі верби при дорогах і звідкілясь приніс на Федорову пасіку нечуване диво — оксамитового метелика з червоними кружальцями на крильцях; метелик був ще кволий, вітер кидав ним до землі, то знову підносив у повітря; комаха, що зарання визволилась з личинки на свободу, не могла у ній узвичаїтися, вона припадала то до стін вуликів, то до стовбурів яблунь, аж поки не вчепилася за волохате зап’ястя пасічника, який, зачувши натужне гудіння бджіл у пнях, зайшов поглянути, котрий з них більш, а котрий менш живучий, бо ж буває таке, що рій за зиму й зовсім змертвіє; Федір накрив метелика розчепіреною п’ятірнею й з жалем придивлявся до тремтячого тілечка, потім узяв відчайдушного вісника весни за крильця й відніс до хати, щоб на шибці зміцнів до справжнього тепла; з хати Федір вийшов разом із Йосафатом, а бджоли–розвідниці випорскували з вічок, мов шрапнелі, й притьмом поверталися назад, зачувши зрадливість першого весняного сонця; Федір обережно відчиняв вулики й тут же прикривав їх, залишаючи щілину для свіжого повітря, він гумкотів свою улюблену коломийку, та слів вимовляти не важився, щоб не почула Маруся; знав Йосафат ті кучеряві рядочки, що водно наверталися дідові до уст: «Ой на Петра вода тепла, на Йвана студена, ото ми ся сподобала дівчина Олена», а чи то була пісня про Олену Єзунину, з якою в молодості грішив, — не знав Йосафат, та, певне, про неї: ще й нині люди подейкують, що була вона з біса вродлива повійниця, — тепер стара карга, бокує від людей і на молодих бурчить, коли якась там пара зникає в лісі, щоб і собі солодкого гріха зазнати; гей, була ж та рання воля, а пошанувати її не зумів Федір або ж не мав ще сили втримати у руках долю — немов той метелик, який нині не встояв у єдиноборстві з першим весняним вітром.

А все ж і до метелика, і до бджіл, і до старого Федора підступало незборне відчуття свободи, бо надходила весна, і той легіт, що немов збитошник налетів із заходу вранці, враз спинився над селом і занімів у тихій млості, а на пагорби ліг великодний спокій, якого боднарівська земля давно не зазнавала, і нічим той спокій наразі не рунтався — ні пострілами, ні чужинецькими перемаршами, ні вимогами екзекуторів, ані лайкою поліцаїв; стало село святково тихе, й хіба лише бджоли та запопадлива метушня горобців під стріхою порушували тишу весняного празника.

Лише в душі Йосафата не було відчуття свободи, а все то від тих терпких слів пані Марії про трьох хлопців, яких мало вже не бути, й таки насправді зійшли зі світу інші три юнаки, й, можливо, Богдан, Мирон і Йосафат живуть нині замість них, — це усвідомлення завше мучило Йосафата, хоч сам ні в чому не винен, а все ж, а все ж доля йому немовби позичила чуже життя.

Тож не вступалися з–перед очей брати Томенки, сини дебеславського й боднарівського старости… Іван, який уже був по матурі й учився на львівській медицині, приїхав якось зі Львова до Коломиї й заглянув до третього гімназійного класу, щоб побачитися з наймолодшим братом Петрусем, — о, як заздрили йому бенькарти, а серед них Йосафат і Мирон; хлопчаки вигукували «вуса, вуса!» й придивлялися до панича в елегантному костюмі, з лискучим гладким волоссям й чорними вусиками; протискалися, аби ближче біля нього стати, та доступу до панича не було: його обнімав Петрусь, який — єдиний з усіх третьокласників — мав на це право; з восьмого класу прибіг привітатися з братом середульший Грицько Томенко, й ось так стояли, ніби до знимки, в гімназійному коридорі три брати, яким рівних ніде не було, — гордість і надія дебеславського старости…

«То як треба нам жити, — думав не раз, і цієї хвилини, Йосафат, — коли кожен з нас має відробити за два життя?»; ці його думки обірвав голос вдовиці Марії, що прийшла з Потоків просити у Федора меду, щоб намазати ним тютюнове листя й прикласти до грудей Наталки, бо таки злягла, й гарячка трусить нею; Боженьку, аби лише не вмерла, в мене вона одна; а ще прийшла Марія сказати Ількові, щоб пішов на Шпаєве, — хіба не бачите: стоїть вже другий день на горі Софія Маланючка, на вітрах стоїть і голосить за Василем, треба ж її звідти звести, зігріти й нагодувати, бо так і вмре з туги молодиця.

Й пішов Ілько, хоч дорога неблизька, а хто піде, коли люди в Босні почали забувати про Софіїне горе, і вже недобачали її постаті, вже й не доглядалися до неї: чуже лихо швидко узвичаюється, то лише своє безнастанно ятрить серце; Йосафат залишився в хаті, на пасіку вже не хотілося йти, і думав про Наталку: знав, що прийде до неї, хай би й прогнала; дід позакривав вулики і теж усівся біля вікна, й обидва придивлялися крізь шибку, до якої приліпився ранній метелик; думали і про те, що він не виживе, а жіноча постать стояла на вітрах, й голосіння Софіїного вже не було чутно.

Врешті дід з онуком побачили, як на гору спинається Ілько: ось видряпується він крутим схилом, хапаючись руками за каміння, вже вийшов на чолопок і підходить до жіночої постаті, а вона не рухається — не хоче вертатися Софія до села, нема вже їй до спорожнілої вітцівщини ніякого діла; стоять обоє довго–довго, й нарешті сходить униз Ілько, зникає в переярах, а жіноча постать і далі стоїть незворушно; за якийсь час Ілько з’являється в Потоках, минає Наталчину хатку, виходить стежкою на своє подвір’я й розводить руками:

«То не Софія, то кам’яна фігура…»

«Але ж голосила, я сам чув!» — кинувся Йосафат. «Може, велика розпука обертає людину в камінь?» — невпевнено промовив Федір.

Й більше ніхто не сказав і слова, тільки Йосафат мовчки дивувався: все може бути, але ж чому тоді старі Томенки в камінь не перемінилися — значить, є в людині сила дужча за найтяжче горе; він бездумно діткнувся пальцем до метелика й відсмикнув руку: розіп’ятий на шибці провісник ранньої волі був мертвий.

VI

Юрко Васютин жив на Сталащуковій горі: його чепурне обійстя, обгороджене воринням, стрімко вибігло з лісу і впору зупинилося над крутим буйнотравним схилом, яке косарі викошували не пригинаючись, — і якби ступило ще крок, то покотилося б, мов писанка, по соковитих левадах аж до Волового, щоб спинитися перед призьбою іспаського гостинця; того ж маєвого ранку лісникове обійстя з остраху подалося назад і вперлося в стіну діброви, немов людина перед розстрілом: на гостинець виїхало вантажне авто, зупинилося, з нього повискакувало четверо військових — два в зелених, два в чорних мундирах — і з автоматами напереваги поквапилися вгору.

Ні гайовий, ні його жінка не сподівалися напасті; зайняті обходом худоби на оборі, вони уздріли поліцаїв аж тоді, коли ті увірвались на подвір’я й кинулися промацувати стріху — і ось один з них, в гестапівському вигнутому кашкеті, не довго пораючись, витягнув з–під протрухлих сніпків вороновану дубельтівку, роззявив у німому сміху рота й гарикнув на чорномундирних поліцаїв, щоб взяли господаря, який стояв, не усвідомлюючи гаразд, що діється, а жінка тільки простягнула вперед руки і крику з горла видобути не могла, коли поліцаї штовхнули ґазду прикладами автоматів у спину й погнали стежкою вниз до тракту, де стояла вантажівка; вони витягнули з кабіни якогось вуйка в кептарі, шпурнули його у фосу й заштовхали досередини гайового; Юрко Васютин ще встиг оглянутися, він упізнав навідника і виплюнув йому в обличчя слово «Юда!»; хряснули дверцята, машина рвонула з місця й зникла в ямі Глибокого мосту, щоб звернути потім на коломийський тракт; вуйко в кептарі порачкував фосою вздовж гостинця — поліцаї на нього вже не звертали уваги, вони вийшли на вишутровану баудінстами доріжку й подалися вгору по Воловому — до Боднарівки.

…Йосафат і Шинкарукові хлопці перебували дома на вимушених канікулах: в Коломиї, а теж у Львові, спалахнула повальна епідемія плямистого тифу, й навчальні заклади позакривали; Ілько Федорів навіть радів з цього приводу: підходило перше сапання, й треба було рук до роботи; учителя, звісно, така оказія не тішила, але й він не давав хлопцям дармувати, бо теж мав поле; по суботах пан Шинкарук вибирався до Коломиї на учительські наради — тоді Богданові й Миронові усміхався відпочинок, бо мати не надто ревно заставляла їх до роботи — жаліла хлопців, проте вони без батька нудьгували, а менший Мирон, татів пупіль, завжди вибігав з хати на подвір’я й чекав, поки батько вибереться на горб, звідки починалася бита дорога, яка тут же входила в урочище Волове й губилася в густому лісі; і як тільки батькова постать зринала на куцому проміжку між придорожним хрестом і стіною лісу, Мирон починав махати рукою — чи то прощаючись, чи заворожуючи батька, щоб вернувся; пан Шинкарук злегка кивав йому рукою, мовляв, іди, сину, до хати, чей не маленький…

Тієї травневої суботи хлопці з якогось тривожного передчуття — адже в Коломиї на телеграфних стовпах червоніли плакати зі списками заручників, здебільшого це були виловлені облавами сільські парубки, яких фашисти розстрілювали на жидівському окопищі по тридцять за одного вбитого упівськими партизанами німця, — пройняті незрозумілою тривогою хлопці вмовляли батька, щоб не йшов до міста — які там нині наради! — і пані Марія просила чоловіка, щоб хоч один раз пропустив, та Шинкарук на їхні просьби не зважав, він щодо вчительських обов’язків був аж надто сумлінний; бита дорога, немов бистрохідний поїзд, шугнула в ліс і понесла вчителя в зелені нетрі.

Мирон ще довго стояв на подвір’ї, й пані Марія з Богданом не сходили з хатнього порога, та враз сталося чудо: учитель виринув з лісу й повертався додому — певне, з гір надійшли води, і Прут розлився; хлопці з утіхи заплескали в долоні, та вмить закостеніли їхні руки: за батьком ішло четверо військових — два в зелених, два в чорних мундирах; його вели!

Пані Марія схопила Богдана за руку, й обоє вмить кинулися до стайні: вони випустили з хліва тлусту свиню й розпачливо погнали її, ліниву й обважнілу, городами в потоки; свиня була некульчикована, тобто нелегальна — з кульчикованої свині німці забирали половину туші, а за «нелегальну» карали господаря смертю; цієї миті, зовсім недоречно, наднесло Йосафата, і той почав допитуватися в Мирона, чому в них зчинилася метушня; свиня кувікала, присідала на задні, і поки з нею впоралися, й вона десь там, у зарослому гаєм яру, вже лежала в багновищі, два гестапівці та два шуцполіцаї з учителем попереду зайшли на подвір’я й наказали всім до одного зайти до хати.

Німці були чемні, вони приязно розмовляли з учителем, цікавилися, звідки він так добре знає німецьку мову, та враз схолодніли їхні обличчя, й старший офіцер почав розпитувати, хто в селі має зброю, бо їм стало відомо, що сільські раубшіцери[9] застрелили в лісі оленя, й люди розібрали м’ясо по хатах; Шинкарук, звичайно, про це добре відав, та чинився незнаючим: його справа — школа, мисливством ніколи не займався і про браконьєрів нічого не чув, і коли офіцер повідомив, що одного, Юрка Васютиного, вже заарештували й відвезли до гестапівської тюрми до Коломиї, учитель сполотнів і тільки розвів руками.

«Ви його знали, правда? — помітив учителеве збентеження офіцер. — І що мав зброю — теж знали?» — «Усі лісники колись мусили мати рушниці, то був атрибут професії…» — «Колись, можливо, й так, а за нового порядку кожен мав здати зброю владі. Хто ще в селі її має, не знаєте?» — «Не знаю, не бачив, моя справа — школа…»

Німці на всіх у хаті позирали недовірливо, а в одного, чорномундирного, який зрідка перемовлявся по–польськи з другим шуцманом, спалахував у очах хижий зблиск; поліцаї поскидали на ліжко автомати й попросили господиню, щоб присмажила чогось м’ясного на сніданок; вони пильно приглядалися до телячого м’яса, яке пані Марія накроювала й клала на пательню; Мирон з Богданом стояли незворушно, спершись спинами об піч, тільки Йосафат прикипів очима до невиданої зброї; шуцман із хижим поглядом підморгнув хлопцеві, мовляв, візьми в руки автомат і приглянься зблизька; учитель помітив ту німу перемовку, прошив Йосафата суворо–застережливим поглядом, і хлопець, не діткнувшись до зброї, відступив назад…

Поліцаї поснідали, розібрали автомати й вийшли на подвір’я, тільки той, який заохочував Йосафата взяти до рук зброю, затримався, став навпроти хлопців, вискалив зуби й, погойдавшись на носках, вимовив: «Шкода!» — і теж вийшов із хати; вони розвальцем поплелися дорогою і, не звертаючи на Волове, подалися попід лісом на Дебеславці.

Певне, карателям замало було одного Юрка Васютиного; провокація в боднарівського вчителя не вдалася, а в запрутському регіоні вбито не лише оленя: у дебеславських лугах над Прутом тиждень тому знайшли облавники вже розкладений труп гестапівця, тож поліцаї подалися до старости на вивід.

Була обідня пора, сім’я Томенків сиділа в кухні за столом — з причини епідемії в містах усі троє синів старости з’їхалися до батька–матері; забачивши крізь вікно німців, які заходили на обійстя, старий Томенко схопився з лавиці й запобігливо почав запрошувати їх до столу.

Непрохані гості поскидали на бамбетель автомати, і наймолодший Петрусь, достоту як щойно Йосафат, жадібно став приглядатися до невиданої амуніції. Шуцман з хижим поглядом кивнув йому, і хлопчик взяв до рук автомата; у цей мент пролунав револьверний постріл, і малий упав на підлогу, поцілений кулею в скроню; Іван і Грицько посхоплювались з–за столу й вибігли з хати; заторохтіли автоматні черги — й обидва юнаки впали постріляні на подвір’ї; тоді біля брами зупинилося поліцейське авто, німці повскакували до кузова й миттю виїхали з села, залишивши старих Томенків з трьома вбитими синами…

Богдан, Мирон і Йосафат прийшли на похорон. На широкому столі в світлиці лежали три красені — ніби дружно поснули після батькової гостини; староста сидів, відкинувшись на спинку крісла й тупо дивився в незвість; Миронові було дивно, чому він так розвалився при вбитих синах, — не знав, що старого розбив параліч; Богдан не міг відвести очей від матері, яка, схилившись над мертвими дітьми, безперервно обціловувала по черзі кожного сина від голови до п’ят; Йосафат стояв за порогом світлиці здерев’янілий, бо то не брати Томенки, а він, Богдан і Мирон лежали втрьох на смертному одрі, й не це було найстрашніше — мертвих не болить: неймовірний жах пройняв Йосафата, коли він в одну мить уздрів над постріляними хлопцями своїх і Миронових батьків у божевільному горі. У головах убитих стояли на траурній варті бійці УПА з крісами до ноги, станичний Шугай закликав у своїй промові до помсти над окупантами, а потім кожний живий підставив своє плече під домовини мертвих товаришів — і понесли їх на вічний супокій…

І все це: три домовини, що пливли у весняному повітрі до цвинтаря, промерзла на вітрах кам’яна фігура жінки на Шпаєвім, білокоса Наталка, яка в цю хвилину билася в тяжкій пропасниці, застрелений олень і розгублений учитель над купою недопалених книг постали враз перед очима Йосафата, немов зображення на фотопластиконі, коли він вдивлявся у червоні кружальця на оксамитових крильцях мертвого метелика.

І наче хтось діткнувся рукою до Йосафатового плеча: він затиснув метелика в долоні, немов збоявся, щоб тих картинок, які просвітилися йому з червоних кружалець на крильцях комахи, ніхто більше не зобачив, а щонайперше — образу білокосої Наталки, яка десь там марила в гарячці й кликала його; він насправді чув її сухий шепіт–просьбу, щоб прийшов, не барився, бо синій вогонь пропасниці спалює її, спопеляє, і якщо Йосафат запізниться, то застане лише тінь Наталчину, як ото його батько уздрів на Шпаєвім не Софію, а тільки її знак; і де, в яких світах витає зараз пиконівська чарівниця, яка втратила найпершого в селі красеня Василя і не змогла без нього жити, в якому меві розчинилася, в яку деревину або зело перемінилась, якою птахою літає над левадами, якою хмаркою проникає крізь густі бори, а все шукаючи й шукаючи його; ой, Йосафате, я знала, що то не Софія стоїть на Шпаєвім, і тому маму до вас послала, щоб упевнитись; Софії вже немає, і я боюся, що вона привидом прийде до мене і покличе, щоб я йому не дісталася, якщо він живий і колись вернеться; але я їй скажу: якби Василь вернувся, то хай хоч одну застане…

Ти дивуєшся з моєї мови, Йосафате, а хіба ти нічого не знав про мій дівочий гріх, невже не бачив мого погляду на Василя і в церкві, і в читальні, і на толоці — тоді, як він проводив фестин біля стрілецької могили, а Софія в найвищому гонорі пазила за чоловіком, бо ніхто такого не мав; а я виросла й тебе, Йосафате, віддалила від себе і гріх свій плекала достоту так, як той зажерливий ґазда вигріває чорта в запортку під пахвою, — і нічого з собою вчинити не змогла; ти ж усе те добре бачив, Йосафате, та все ще на своє сподівався — адже Василь жонатий й мені він не світить, а вже, бачиш, — удівець; і я, коли дізналася, що Софія в камінь перемінилася, відчула, як гріх мій м’якне — ніби й гріхом перестає бути, і не пече він більше мою совість, а теплом огортає і зсилає на мене фортуну жити, бо як бути Василеві самому, коли він вернеться?.. А Василь таки запримітив мене на тому фестині: марширували парубки в стрілецьких мундирах і мазепинках, учитель диригував дівочим хором, народ висипав на толоку дивитись на свято, і я стояла в першому ряду; а коли сільські спортовці вибудували живу вежу, Василь видряпався по їхніх плечах на сам верх, руки підняв угору, вигукнув «Слава Україні!» — і зіскочив… так легко зіскочив, ніби злетів і став навпроти мене — то я так зробила, щоб він не перед Софією, а переді мною випростався у свій стрункий, мов гаджуга, зріст; й забувши про чарівницю, яка збоку дивилася на нас обох, я очима промовила до Василя, що люблю його; він наче збоявся, спочатку відступив назад, а потім підійшов і на виду у всіх обняв мене за шию й сказав: «Ой, дівче, якби не ти, то був би під землю запався — так високо виліз, а ти усміхнулася до мене й ніби перину підстелила!»; чув цієї миті Йосафат зшерхлий шепіт Наталчин: то крізь гарячку виправдовувалась вона, чому відганяла його холодом від себе, та Йосафат і без цього знав — чому, бо теж стояв тоді на толоці біля могили і бачив, як спаленіла дівчина — так ні до кого ще не паленіла; і лютий погляд згонорованої Софії вловив Йосафат у той мент, як Василь обняв Наталку при людях; і чого б це Наталка упевнитись хотіла, що то не Софія, а камінна фігура стоїть на Шпаєвім, і яку пораду хоче зараз почути від Йосафата — бо ж кличе його?

Уже хилилося весняне сонце до вечора, а Йосафат прикипів до лавиці й м’яв у руці мертвого метелика — й не було вже його, тільки чорний пил зостався на долоні, й темніла від того пилу душа в хлопця; сонце сховалося за Шпаєвим, і велика, мов яблуко, зірка повисла над горою; тоді схопився Йосафат і вибіг з хати, одну лише мить повагався — і вже його ноги досягли вдовиного обійстя, та раптом застряг він по коліна в землю, й від страху з’їжилося на голові волосся: з хащів, що закожушили берег потічка, проникала крізь гілля, немов дим, постать жінки з розпущеним чорним волоссям, вона пливла, розганяючи хвилями вечірній сутінок, припала до Наталчиного вікна і так стояла довго–довго, аж поки не запала темінь і зблиснув у вікні каганець, відігнавши привид, і він, заголосивши, канув у пітьму березневої ночі.

Аж тоді зрушився з місця Йосафат; страх, який зморозив його тіло, враз степлів, розтопився, хлопець рвучко увійшов до хати й побачив удовицю Марію, яка схилилася над дочкою й голосила — то вчувся Йосафатові материн плач, а привид Софії німо віддалився в нетрі; Наталка зсунула з обличчя ряднину, в яку куталась, мліючи в пропасниці, й промовила до Йосафата: «Як добре, що ти прийшов, я боюся: щойно була вона, хоче забрати мене з собою, то ти знайди її, втоплену або повішену, і поховай, бо замучить мене… Правда, ти видів її щойно, правда?»

«Вона до завтра умре», — простогнала Марія, й тоді Йосафат здобувся на слова, яких ніяк не хотів вимовляти, та лише вони могли допомогти Наталці, він знав про це — і дорожче було для нього життя дівчини, ніж його власне зболене кохання, тому й сказав, а від тих слів рівно задихала Наталка, й губи її прошелестіли: «Повтори, повтори, скажи, що ти знаєш цю правду…»

«Завтра Василь повернеться, й про це тобі хотіла, напевно, сказати Софія — якби могла», — вимовив ще раз Йосафат.

«Ти добрий…» — прошепотіла Наталка засинаючи.

І знову, як тоді, позаторік, коли вертався самотою з престольного празника в Іспасі, відчув Йосафат несправжність свого існування в селі — ніщо в ньому йому не належало: бджоли були дідові, музика — батькова, церковна відправа — Юзьова, життя мав позичене, а любов утратив; інший світ чекав на Йосафата, й мав він прийняти його за свого, та не знав ще хлопець нині, який то світ і де його шукати.

VII

Мирон читав Йосафатові свою повість «Кривавий тан». Озвучення тексту відразу виявило незугарність авторського письма, й Мирон ніяковів, а водночас і дивувався, адже коли це саме перечитував раніше тихцем для себе, то здавалось йому власне письмо зовсім і непоганим — може, тому, що записані рядки лише натякали на зміст, який тут же розшифровувався потоками думок; Мирон нітився читаючи, йому хотілося запевнити приятеля, що колись цей конспект переміниться на повноцінний художній твір, проте зауважив, що Йосафат уважно слухає, адже він сам колись переживав нині почуте й, напевне, воно перетворювалось тепер у його свідомості на власний витвір.

…Час добрих надій на краще життя тривав лише кілька тижнів. Учитель Шинкарук хотів вірити, що за совітів стане легше, ніж було за Польщі, бо гірше вже наче й бути не могло. Ополячування українського населення, а особливо селян, доходило до абсурду: усіх, у кого прізвище закінчувалося на –ський (Лойовський, Ільницький), записували без їхньої згоди до так званої «шляхти загродової», й вони ставали поляками; в школах завели викладання історії й географії польською мовою, на уроках співів вивчали тільки польські пісні, а що цих розпоряджень Шинкарук не дотримувався — то й чекав з дня на день звільнення з роботи… І яка ж то полегша настала, коли на сімнадцятий день Другої світової війни Польща розпалася: Богдан з Мироном, не питаючи дозволу в батька, повишпурювали з класної кімнати портрети Пілсудського й Мосціцького, а потім — до класу заходить учитель, весь осяяний і щасливий, він каже дітям, що від сьогодні в школі всі розмовлятимуть тільки по–українськи; і на уроці української мови читає вголос «Червону хустину» Андрія Головка, після занять шкільний хор замість «Pasla Kasienka krowki dwie»[10] розучує пісню «Засвистали козаченьки»; учитель випозичає учням новенькі ілюстровані книжки, які ще пахнуть друком, і Мирон ночами не спить, з’їдаючи захоплюючу повість Миколи Трублаїні «Шхуна “Колумб”», а в душі виношує найзаповітнішу мрію: ось закінчить на «відмінно» четвертий клас і в нагороду поїде з екскурсією учнів району на могилу Тараса Шевченка!

Післяобідні години Мирон просиджував у кооперативі на Вулиці: крамар Гриць впускав учителевого синочка за ляду, й хлопчина надивлявся невиданих досі див: ті самі ґазди, які нещодавно заприсяглися в церкві на Євангелії не вживати спиртного, дудлять у будній день дешеву горілку, й чиниться в тісному приміщенні кооперації чистий тобі содом…

«Такої влади нам треба! — гатить кулаком об ляду вуйко Мироняк, він подає крамареві лише червінця, а забирає п’ять пляшок найчистішого трунку для кумпанії. — Мой, та за тої засраної Польщі лишень за одну пляшку треба було дати десять злотих — цілий метер жита! Йо, така влада нам штимує!»

Мужва не просто пиячить, сміливіші закладаються за горілку в будь–що: один піднімає на руках бочку з гасом, інший їсть мило і, вигравши заклад, миттю вибігає з крамниці, на ходу розв’язуючи очкур на гачах, інший — то вже Йосип Кобацький, хто б іще — бере рекорд по спусканні повітря, проте програє, бо перднув тільки тридцять сім разів, а не сорок; дурний регіт стрясає смердючою крамницею, і врешті зогиджений Мирон втікає додому, бо щось сталося з людьми таке — що встидно…

Та минає кілька тижнів п’яної втіхи, і люди раптом тверезіють: чоловіків женуть на шарваркову безплатну роботу — на дороги й лісоповал, господарства обкладають такими високими податками й поставками, що ніхто того ні сплатити, ні здати неспроможний; у сусідніх Пилипах організовують колгосп: хто не хоче сплачувати податки — записуйся і віддавай до спілки худобу і реманент; дідича Огоновського з Волового вивозять у Сибір, а далі — то в одному, то в іншому селі — почали вже вивозити й куркулів, а той куркуль мав не більше десяти моргів пісного ґрунту; потім уже ніхто нічого не може зрозуміти: повально арештовують не тільки просвітян, а й комуністів; у коломийській середній школі, де вчаться Юлія й Богдан, арештовують учнів старших класів, — і ходить з кута в кут по хаті зажурений, аж зчорнілий Шинкарук: то таки правду писали, а ми не вірили газетам, — і про голод, і про терор у Радянському Союзі.

У Шинкаруків замешкала молода вродлива вчителька з Полтавщини — Марфа Яківна, і западає в домі вчителя гнітюча мовчанка: всі бояться Марфи, хоч Миронові вона дуже подобається. Батько примружує грізно очі й виганяє Мирона з кімнати, коли він увечері сідав ближче до гасової лампи з «Мотрею» Богдана Лепкого або з «Ілюстрованою історією України» Михайла Грушевського; учителька помічає, що їй не довіряють, й намагається порозумітися з сім’єю боднарівського вчителя.

«Мої дід і баба, — врешті зважилася сказати, — померли голодною смертю тридцять третього».

«А що — був голод?» — вдає простачка Шинкарук.

«Я розкажу вам анекдот, добре? — гірко всміхнулася Марфа Яківна. — Питають селяни партприкріпленого, що таке п’ятирічка. “А он, — показав він на цвинтар, — якщо нині там, приміром, сто могил, то за п’ять років буде в п’ять разів більше, а то ще й перевиконаємо план”».

У хаті — мовчанка. З кожним днем все більше тужавіє й навалюється на людей страх — безперервний і липкий.

І врешті — несподівана вістка: війна! Найстрашніша подія приносить надію на порятунок. Марфа Яківна квапно збирається в евакуацію, Шинкарук не затримує, цілує її в щоку на прощання й каже:

«Тепер послухайте… Нашкодити мені вже не встигнете. Вас, молоду, обдурили, і ви повірили в божество найзлочиннішого тирана світу Сталіна. Ви не раз говорили: Сталін усього не знає. Ні, він знав усе: терор — то справа його рук. Тож запам’ятайте, ця страшна влада не має права на існування!»

«Так ось який ви…» — тільки й сказала Марфа і подалася пішки до Коломиї.

Мирон перестав читати, підвів голову… Отакий перший розділ: Мирон, звичайно, знає, що його треба ще не раз переписувати, розширювати; ну а в другому буде мова про те, як люди розбили в Станіславові тюрму, коли відступили більшовики, й винесли на подвір’я змасакровані трупи; на ратуші майорить синьо–жовтий прапор, по селах організовуються «січі» — хлопці марширують, співають, готуються вступати до українського війська, та німці знімають прапори, забороняють екзецирки, і врешті народжується в Галичині нова пісня: «Що не встигла зробить Польща й большевицька лапа, доконали катування клятого гестапа…»

Йосафат дивувався, що Мирон не боїться писати такі речі. «Невже ти думаєш, що совіти так і залишаться за Прутом і ніколи сюди не прийдуть? Що буде з тобою, коли цю повість прочитають вони?» — «Рукопис можна заховати…» — «Тоді яка з нього користь?» — «Так вічно не буде:

совіти ще повернуться в свої Сибіри, — всі ж говорять, що розпочнеться Третя світова війна». — «А якщо не розпочнеться — як маємо далі жити?» — «Сільські хлопці пішли в партизани, й ми підемо». — «І всі мають загинути за Україну, а Україна — то хто, як не ми?» — «Та невже ми будемо змушені розбудовувати Україну більшовицьку?» — «А як іншої немає, то що робити? Треба працювати: хто стане військовим, хто вченим математиком, ще інший інженером або винахідником — і так виживатиме народ». — «Тільки для письменників не буде місця на нашій землі — а чи може існувати нація без літератури?» — «Письменники хай досліджують історію народу…» — «Цього мало: люди мусять знати правду про нинішній день. І тому треба писати про все, що сьогодні відбувається, скоріше чи пізніше написане побачить світ». — «Може й так…»

Коли Йосафат пішов, Мирон загорнув рукопис у шматину й засунув згорток глибоко під дахівку.

VIII

На початку березня курінь «Гайдамаки» отримав наказ розчленуватися на сотні й перейти похідними відділами по двісті стрільців з Манявських гір на терен «Повстанської республіки» й зайняти постої по лінії Прута від Яремча до Чернівців.

Сотня «Сурма» під командою Крука мала стати в Камеральному лісі між Іспасом і Боднарівкою; вона долала свій маршрут низами, обходячи Яблуницький перевал, й нарозвидні передова стежа здаля помітила довгу валку зеленомундирного війська, що спиналася на гірський хребет; за пішою колоною тягнувся обоз із артилерією та амуніцією; легкі гармати волоклися за вихудлими кіньми звивистою дорогою вгору, а важкі залишались напризволяще внизу; над валкою лунали безугавні крики й команди, капрали цвьохали нагайками по конях і по солдатах — мадяри квапилися перейти кордон, щоб чимшвидше допасти до своєї землі, не знаючи, що вона вже не їхня: Мадярщину кілька днів тому зайняли німці.

Василь Маланюк сидів на передку воза й понукував на знесилених коней, які вигинали дугами хребти й падали на коліна; офіцер доручив провідникові фірманку, щоб бува вночі не замішався між солдатами й не втік, і сам сидів біля нього, а піші солдати підпирали ззаду люшні, помагаючи коням витягати наладований снарядами повіз; солдати потайки зняли з васага заденок й, поки було ще сутіношно, скидали важкі ящики; вони люто матюкались по–мадярськи, а один лаявся інакше, і вчув Василь рідні й наймиліші нині його вухові слова: «Срав я вашій курвій мамі!»; він оглянувся, перехопив погляд солдата, який це вимовив, і запитав сварливо, щоб здалося офіцерові, ніби він коней підганяє: «Хто ти, хлопче, вйо–вйо! хто ти, що говориш по–нашому?» — «Іван Чопей з Хуста, — почув у відповідь, — таж тягніть, тягніть, скурві сини, на Бога!» Офіцер не звертав уваги, бо русинської лайки не розумів, а солдат, вигукуючи прокляття коням, додав: «Ти втікай, втікай, якщо можеш, бо за перевалом тебе застрелять, кому там будеш потрібен, а щоб вас дідько взяв, каліки!»

Василь зрозумів: йому залишилося жити найбільше півдня, бо в який спосіб зможе втекти, коли офіцер сидить поруч, та й уже розвиднюється, — й ніколи більше він не побачить ні Пиконева, ні Софії, проте не жона постала враз перед його очима, а білокосе дівча у вишитій широкими вуставками сорочці, шальовому фартуху й вишневій запасці, — і що її занесло на Юрія у Язвини, в ті нетрі, куди людська нога не ступає, чого то її корова забилася туди, куди заходити ніяк не можна, бо ще б один переяр перейшла пастушка з худобиною — і вже б її не випустили звідти повстанці, які закопались під землю в схрони; гей, та йди, дівко, геть звідси, хто ти така і що мені тепер з тобою робити, та тебе вб’ють наші, щоб не виказала партизанських постоїв; а дівчина заступила Василеві дорогу й припала до його грудей, вдивляючись в обличчя великими блакитними очима: «Та чи ви не впізнали мене, вуйку Василю?» — «А бодай тебе біда взяла, що ти тут робиш, дівче?» — «А вас чекаю, вас», — Наталка дихала на Василя п’янким запахом материнки й барвінковий віночок з голови знімала, а корова стояла обіч з почепленими на роги китицями синіх зозулиних чобіток та білого рясту й ласкаво дивилася на людей; дівоча пазушина розщепилася від млосної напруги, й звідти випорснули сполохані груденята, такі білі й тугі, мов паперівки, — і поглинув Василя солодкий гріх; ой, та чому ж то ти, а не Софія згадуєшся мені перед смертю, дівче, а може, кличеш мене цієї миті, що лишень тебе одну бачу!

Втім із узлісся зацокотіли «дехтярі», й кулі просвистіли над солдатськими головами, почулось владне «руки вгору!» — і зупинилася мадярська валка; її зусібіч оточили партизани в мазепинках, а до офіцера, що сидів на возі поруч із Василем, підійшов сотенний і ламаною німецькою мовою звелів, щоб мадяри склали зброю, полишили гармати й вози зі снарядами, а коней можуть забрати — і хай ідуть собі за перевал. Сотенний спинив погляд на фірманові, кивнув йому, щоб злазив з воза і йшов додому, та фірман заволав утішно, й сотенному підскочили від здивування брови: «Друже Крук, таж упізнайте мене, я кущовий з Боднарівки на псевдо Довбня!» Засміявся сотенний і розвів руками: «Га, коли так, то розвертай свого воза, він нам знадобиться», — і вирушила сотня на Брустори, де мала чекати наказу до вимаршу в Камеральний ліс, поблизу Прута.

…Під ранок цілющий піт зросив Наталці чоло, й задуха, що всю ніч давила на груди, немовби то велетенський волохатий павук упав зі стелі й добирався лапами до шиї, — потахла, схолола, спустив павук смердючий дух і зсунувся долі; квадратик віконця розпогодився, з чорного став густо–синім — таким було на Юрія надвечірнє небо, коли Наталка гнала з лісу напасену корову; тиша завмерла серед бучини, й ґедзі ще не встигли вилягтися на провесні, а Красуля ніби раптом здуріла, вперлася передніми ногами в землю — їй аніруш не хотілося вертатись з вологого лісу в душну стайню; кинулася корова вбік, ніби вовка уздріла, й погналася, хвицяючи ратицями, звіриною стежкою в Язвини, в ту лісову пітьму, куди не заходили навіть грибарі, й гілля дерев спліталося у верховіття так густо, що до холодних низовин не проникав жоден промінь; бігла закосичена святоюрським зіллям Красуля, а за нею Натал–ка в барвінковому віночку, й моторошно ставало дівчині на душі, бо таке розказували про ці місця люди, що страх морозив тіло, — про упирицю бабу Лісну, яка випиває з дівчат кров, та про довговолосу Оксану, що колись давно повісилась тут на своїй косі через нещасливе кохання й дотепер ходить нетрями, співаючи весільних пісень; Наталці вже й до плачу було недалеко, та враз Красуля зупинилася на круглому п’ятачку галявини, вкритої пухким, немов перина мохом, і глупо вперлася очима в чоловіка, що виринув із заростів…

«Дитино моя, — бідкався Василь, розкинувшись від солодкої втоми на моховій повсті; на його лівій руці лежала Наталка, й він пригортав її, не перестаючи цілувати, — дитино моя, чи ж то я знав, що ти ще незаймана — ти ж ішла до мене так відважно й знаюче… яку ж бо кривду я тобі тут заподіяв!» — «Не говоріть такого, вуйку Василю, мені анітіцьки не жаль, нащо мала–м то берегти, а потім нелюбому віддати, та я така втішена, що ви мене взяли, бо лишень вас одного люблю…» — «А що нам з тої любви буде, дівче, — та нічого…» — «Але любила–м хоч раз, йой як любила–м, а коли не зможу більше здибатися з вами, то піду за когось, мене й таку візьмуть…»

Й ніби спам’ятався враз Василь, що не за пригодою прийшов сюди, що в найтемнішій глибині Язвин стоїть зв’язковий Балей на стійці й чекає на явку; Василь схопився, якось недбало, ніби знелюбивши враз Наталку, провів долонею по її косі й зник у хащівнику, так тихо зник, що й хрусткого торішнього гілля не вчулося; Наталка встала, підійшла до потічка, що джуркотів поруч з галявиною, змила зі стегон дівочу кров і, усміхаючись від великого щастя, яке могло й не трапитись їй ніколи, погнала Красулю звіриною стежкою, — і як би то вона жила на білому світі без цієї любові, котра над усе стала найдорожчою; і що там людська огуда, шепоти, сміхи, докори, лайка, коли вона пізнала найсокровеннішу таємницю, в якій житиме — хай у тузі — до кінця своїх днів; верталися додому з Язвин — корова у вінку, а дівка без віночка…

Синє віконце світліло, народжувався ранок, і знала Наталка, що як не нині, то завтра вернеться Василь, — і я ніколи його не лишуся, хай навіть скарає мене Бог.

IX

Федір почував себе велико, коли всі сорок пнів у пасіці по–справжньому оживали й починали гудіти так натужно, що як ті вулики не порозпадаються від шаленого руху, коли тисячі бджіл вилітають за взятком, летять за розвідницями й обдурені повертаються, бо весна ще рання й цвіту на землі, мов кіт наплакав, проте ні одна, крім тих, які повзають на вічках, приречені вартувати й ніколи не відати, що таке політ, — ні одна у вулику й на мить не засидиться, бо найсолодший провесінний нектар.

А вже зацвів ряст, і латочки стокроток біліють на толоці, і верби викинули жовті котики, і бруньки на деревах стали солодкими, мов перший поцілунок; метушиться бджолиний люд, і непосвяченому могло б здаватись, що у Федоровій пасіці настав безлад, бо вулики стоять густо, а бджіл нелічено, і як вони потрапляють кожна до свого пня, і жодна не заблудиться; сидячи в пасіці на ослінчику й цмулячи люльку на довгому цибуху, бо від диму лагідніє муха, думає Федір, що якби серед людей панувала така злагодженість, то б і воєн ніколи не було, а теж усі чоловіки повертались би до своїх хат і родин не полишали; та чи можна порівнювати: бездумна комаха без рою не виживе, а людина — кожна має свій окремий незалежний світ і є самодостатньою; та й що з того: скуштувавши недозволеної волі й п’янкого солоду, повертається невдаха додому, мов та бджола до вулика, щоб після шаленого лету приректи себе на довічне повзання на вічку…

І тільки подумав таке про себе Федір, як з Царини, що проглядалася крізь сад рівним рядочком хат, викотилася бебехата постать у довгополому кожусі, що й здалеку блищав вичовганою від вічного ношення чорнотою, — викотилася стара, як світ, або як сам Федір, бабуня, пов’язана торокастою хусткою, кінці якої стирчали на чубку, немов роги, й наближалася до Мочули, куди спадав Федорів сад, і вже на її обличчі можна було порахувати кожну ритвинку й уловити погляд засльозених очей; Федір знав, що то манджає своєю щоденною дорогою на Гуцулівку Олена Єзунина, і чого вона топче водно цю стежку — ніхто не міг би сказати, крім Федора, який добре відав, що Оленине життя тримається на одній лише миті радості, коли вона минає пасіку, розворушуючи у Федорові старий спогад, бо якби в його пам’яті та згадка раптом зчахла, зблякла, здиміла, тоді й Олені не було б до чого прив’язати своє життя, і воно зникло б, немов пушинка кульбаби на вітрі…

Ба ні, не може вижити людина в самоті — не прив’язана думкою хоча б до однієї іншої людини: ось минає стара Олена Федорове обійстя, щоб приторочити себе коли не до минулого, то хоч до згадки про нього; йде щодня, не боячись сухореброї Марусі із штивними, немов риб’ячі ості, сухожиллями на довгій шиї, а та стоїть на воротях і сичить їй услід прокльонами; понад піввіку минуло відтоді, як ладналося щастя для котроїсь одної з них, а спопеліло перед обома, й обидві без любові, у чорній ненависті сходять зі свого життєвого кружальця в незвість.

Федір не дивився вслід Олені, але й не відвертався, бо ця стара жінка лише ім’я таке носить, а Оленою Єзуниною давно вже не є, і того світу, який колись кликав її й Федора до себе, заманював і запевняв, що така мить більше для них не повториться, — теж немає, є інший світ й інші люди; життя кожної хвилини стає новим, і думав Федір, що людина мусить бути дуже сильною, щоб перенести на одних плечах безліч тих життів, а тому вона не може уподібнитися бджолі, якою керує рій, — сама мусить все для себе вирішити, то чи ж не має права помилитися хоч раз у скрутну мить?

… А тоді на Царині по суботах грала крізь цілу ніч музика, — то сирота Олена наймала скрипаля Клима Запоточного й бубніста Андрейка з Багновиськ, щоб заманювати до своєї хати женихів, а вони й не барилися; кожен, хто хотів, женихався з Оленою — парубок то чи ґазда, — а наженихавшись по ґульку, та аж так, що тіло низом ставало легке, мов облущений кукурудзяний качан, — йшов додому, а в неділю із шлюбною жінкою чи то нареченою святий та божий стояв у церкві перед царськими вратами, а жінки й дівки чинилися, що нічого не знають, бо хто така Олена, щоб могла чимось заважити в їхньому житті, — побіситься жеребець, скине з себе надмір дурної сили та й вернеться додому; а вже й дебеславський священик отець Бабинюк кликав Олену до сповіді, й вона у сповідальниці змочувала сльозами панотцеві коліна, нерозкаянно каючись: та чи ж я винна, що мене люди за люди мають, а може, якийсь і залишиться коло мене, бо–м сама–самісінька, як отой палець мізинний; панотець відпускав блудниці гріхи, — й далі гримів по суботах бубон на Царині, аж поки не поскоромився Федір, коли худотіла Маруся дурне дитя на світ привела; запрагнув тоді Федір, щоб з ним хоч що–небудь відбулося, бо до решти спісніло його життя з нелюбою, та не знав він того, що станеться в них з Оленою не розвага, а любов, — і цього на смерть збоялася люта Маруся, вікна Олені побила й Федора за чуба притягла додому — для вічної ненависті й злості, й піддався Федір, щоб не втратити шану в сусідів, — розтоптав свою любов, за яку й донині їсть його Маруся, а він відомщує їй побоями — теж за любов, навіки втрачену.

Й лише Олена пронесла її, неторкану, через усе життя: не гупав більше бубон на Царині, записалася колишня лярва до церковного братства, оберігаючи свою любов до Федора, такою святою стала, що кожну дівку ганьбила, коли якась із лісу верталася — з гріхом чи без гріха; а на Юрія й Наталку перейняла, коли та йшла з Язвин без віночка; по очах впізнала стара відьма, що зазнала дівка втіхи, й, заступивши їй дорогу, сказала: «Як–єсь уже позбулася дівоцтва, то не позбудься стриму, о, я знаю, як то котиться віз з гори, й несила його зупинити!»

Олена поминула Федорову пасіку, пройшла по ядучих Марусиних прокльонах, немов по битому склі босими ногами, і знову до Федора прийшла інша хвиля життя, яку він мусить теж понести, дов’ючивши себе нею, немов гуцульський кінь новою бербеницею, і тільки краєм серця відчув, що життя мало в нього відбутися інакше, боляче запекла та крихта туску й тієї ж миті і зачерствіла; гой–гой, чого ж то людина вертається до свого спустошеного вулика, коли знає, що в сусідньому мед солодший?

Федір передивлявся вулик за вуликом — були й мертві, вимерзлі пні, й не печалувався пасічник тією втратою, бо так має бути, вічного ж нічого немає — і в пасіці, й в усьому світі йде безперервна переміна; то лиш на нашому Запрутті, — подумав, — ніби зупинився час, і застоїться він, немов гнила вода в заплавах, куди й риба не заходить, лише слижі каламутять намул на дні, — завмре, як не матиме руху, а для цього потрібна спонука — чужа або своя, і як чужої, слава Богу, наразі немає, то треба свою із себе видобути, бо ж не може народ жити без влади; Федір розмірковував зовсім тверезо й думок своїх не соромився, — що міг би якийсь час і постаршувати в Боднарівці, аби дати лад в селі після мадярів: тих кілька шкап, що залишилися в людей, запрягти в плуги й переорати зграсовані мадярами нивки під яровий хліб — щоб голод не заглянув у село наступного переднівку, а ще і якийсь контингент треба зібрати для партизанів, бо Василя Маланюка, який цим займався, немає, і дітей до школи зігнати, щоб темними не росли; Федір так заглибився в думки, що аж сполошився, коли хтось за спиною «славайсу» сказав; оглянувся — аж то вуйко Мироняк стоїть у своїй клепані, сперся на палицю й мовчить, а колись же галайкав у кооперативі «Такої влади нам треба!»; яка ж тобі влада здалася б ниньки, старий баглаю, — тільки очима запитав Федір, а вуйко Мироняк вмент відповів, погладжуючи довгі вуса:

«Було вже небезмай добре жити, німці моцний порядок тримали, і все мав християнин: сіль, сахарину, навіть горівку й мармоляду за контингент давали, а ще такі лямпи продавали в магазинах, що світили ліпше, ніж електрика, та й карбіду до них можна було легко дістати — та й пхалося якось біду поперед себе, а якби ще цвяхи продавалися в склепах, то було б і зовсім незле… Але німців уже нема, то най би йшли сюди другі совіти…»

Аж кинувся Федір, як почув від Мироняка такі слова, го–о, а що мав би іншого від нього почути, коли йому ще за Польщі комуна голову запаморочила, і то що лиш мовчав, бо пантрувався, а тепер, диви, вже зизує очима за Прут; але дзузьки: наші стоять по лінії ріки від Говерли до Буковини куренями й сотнями — дурх!, і не дочекаєшся, драбе, совітів, хіба най би прийшли лише для того, аби тебе одного на білі медведі відтранспортувати!

Але не сказав цього Федір, час на часі не стоїть, ще всіляке може статися, ляпне тоді щось комусь Мироняк — хто ж бо то знає, чи втримається Україна в Карпатах, — і аж зморозило Федора від такої думки, вже ж бо люди знають, хто такі совіти, і водночас втішав себе пасічник: а таки втримається, як хтось допоможе, чей зі сходу тиснуть німців совіти, а із заходу як не нині, то завтра американці напруть, щоб не зайшов задалеко антихрист; нам би лишень отак, як тепер, півроку протриматися, але для цього мусимо мати якусь владу; ну а що на це скажуть інші ґазди, що он уже шнурують з усіх кінців Боднарівки до Федора на раду?

І коли підійшли чинбар Онуфрій із Сакатури, ґазда фудульний, і бубніст Андрейко з Багновиськ, а ще скрипаль Клим Запоточний і з ним кілька старцунів, бо парубків у селі — на пальцях порахуєш, усі пішли в партизани — тоді Федір набрався духу й уголос присоромив Мироняка за те, що полюбляє лише чужу нагайку, нібито ми гейби та німина, тільки ревіти на прив’язі вміємо, а самі в себе не можемо лад навести; мовив це Федір і змовк, чекаючи, що скажуть ґазди, й тиша надовго запала в саду, аж вигукнув раптом Андрейко, ніби в бубон вгатив квачем: «Та най Федір старостою буде!» — на що поглумливо реготнув Мироняк: «А Юзя попом настановимо!»

Саме в цей мент дурний Юзьо мовчки, бо стояв будній день і правити акафіст не випадало, розкрутив колесо вчителевої криниці — вдарилось відро денцем об воду, знайомий дзвін пролунав над Боснею, перехрестився Федір й мовив до лукавого Мироняка: «А ти не смійся, править молебні він доладно і Божу душу має, бо сказано в Писанії: блаженні убогі духом…»

Хотів Мироняк щось єхидне відповісти, та перебили його в’їдливу мову ґазди, заволавши: «Та правду має Андрейко, най Федір старостує в Боднарівці!»; Федір вдоволено усміхнувся, підкрутив пальцем свої шляхетські вуса, що стирчали під носом, ніби двоє рогів у жука, поцмуляв люльку й мовив повагом:

«Та я й зміг би старшувати в цивілю, але ж нині час воєнний і войсько в нас є своє, лиш ‘го не видно, то мусимо мати ще й військового старшину, станичного, як мали–сьмо недавно Василя Маланюка, але на те мусить бути наказ з лісу».

«А може, він ще й вернеться…» — невпевнено проказав Андрейко, і в цей мент усі здригнулися від зловісних слів: то обізвався Йосип Кобацький, який весь час стояв за товстим конаром яблуні й прислухався до наради ґазд.

«Нема Василя, нема! — вигукнув надривно. — Його вбили мадяри в горах, я сам був при ньому, як він конав, покинутий над Черемошем у Довгопіллі, і поховав його, ще й хреста з березових патиків поставив; а Василь сказав мені перед смертю: бери того карабіна, що його залишили на березі ріки мадяри, і йди станичним у Боднарівку замість мене, бо я вмираю за Україну…»

Як лиш Йосип це сказав, умить скинули ґазди шапки й почали молитися за упокій душі станичного під дзвін відра в учителевій криниці, а відро бамкало зрідка, як на похороні, і сльозу втер Федір, бо кожен у селі шанував Маланюка, однак на Василевого переємника скоса й недовірливо позирали ґазди, бо ж усі знали, що він кури краде і вміє брати рекорди по спусканні повітря на сам Великдень за дзвіницею, і пів оленячої туші відібрав у людей, і може бути, що все це Йосип набрехав, але мовчали ґазди, бо завше його боялися, а тим паче тепер, коли він стояв із карабіном за плечима й міряв злим поглядом старцунів, які зібралися на раду, — мав уже Йосип Кобацький над селом збройну владу, і враз відхотілося Федорові старшувати, але вже мусив; Йосип скомандував, щоб діди розходилися по хатах і готували сало, хліб і масло на самостійну Україну, — буде він те все в людей забирати й віддавати кому там слід, а язика най ніхто не розпускає, якщо хоче ще трохи жити, бо час воєнний.

То й розійшлися старцуни, духом поникнувши від таких виборів, тільки вуйко Мироняк на хвильку затримався в пасіці — для того, щоб уколоти новоспеченого старосту:

«Нещасна наша Україна, коли таких генералів має!» Й не образився цим разом Федір на Мироняка, лише так тоскно стало в нього на душі — мало сльоза з очей не бризла: застала нас маленька воля ненавченими й безпорадними, бо ж чужий батіг примушував до роботи, а господарювати не навчив, і нема сьогодні гідних умільців у мене під руками, гей, а я ж прирівнював людей до бджіл — яка дурниця: все злагоджено в рою за Божим помислом — хто робітник, хто годувальник, хто вартовий, хто санітар — і всі комахи на своєму місці, бо вічно в них були як не дупло, то вулик, а ми й досі гнізда не маємо, без любові живемо, не молимось, Боже слово слухаємо з уст блаженного; зоставив Ти нас, Боже, сиротами в безверхому світі — і несеться крізь нього зранений олень, немов первородний наш гріх, немов примара неминучої спокути за невинно пролиту кров…

X

Це урочище насправді було закляте. Мольфар Іван, який ще в молодості переселився з глибоких гір на Пиконів, привів з собою в тихі язвинівські нетрі всілякої нечисті — арідників, нявок, чугайстрів, підлопушників, і хоч ніхто їх ніколи не бачив, всяк волів обминати галявину, скраю якої, притулившись до стіни букового лісу, стояла хатка з маленькими закоптілими віконцями, бо чого ж би то мав жити чоловік на безлюдді, якби не знався з нечистою силою, — і вчувалися водно селянам тривожні завивання, плачі, голосіння, дикі реготи; доносились вони з пиконівських лісів до Боднарівки не так літом, як зимою, й ніхто не знав того, що добрий мольфар оберігав село від градобоїв і блискавичних пожеж, а щоб мати силу боротися зі стихіями, мусив старий жити самотою серед дикої природи і вчувати впору її добру мову й лихі погрози.

Дід Іван щороку на Святвечір, вимахуючи до небес барткою, викликав з далеких гірських бескеть до себе в гості володаря снігових кряжів Чорногора, а той не йшов, примерзлий до свого трону в розколинах скель, й заворожував тоді мольфар злого велетня таємною примовкою: як–єс не хотів зі мною святу вечерю споживати, то і влітку не сунься на пиконівський хутір і на все село градовими тучами, ломибурями, зливами, що вивергають із земних тіснин жовту бурхать, роздуваючи потоки, не досягай синіми блискавками ґонтових дахів хижі моєї й боднарівських поселян, а теж вічних сторожів Пиконева — дубів столітніх, а сиди собі й далі сумирно в карпатських ізворах, куди кури не допівають, зозулі не докукують, голосу християнського не чути, — й таки лютий Чорногор дослухався до удатного ворожбита й рідко коли вривався чорними бурями в благословенну Боднарівку, однак над пиконівським присілком мав свою владу, бо завше кликаний був, тому й затаювалася у язвинівських хащах таємнича дивовижа, якої ніхто розгадати не міг: хто хотів, той на Великдень чув голос дзвонів під товстим торф’яним кожухом, що в чорній ямі Язвин покрив підземне озеро, — то озивалася затоплена Чорногором у прадавні віки перша на Запрутті церква; хто хотів, той бачив, як крізь білу віхолу під час йорданських морозів продирається розпатлана упириця Лісна, а продертися не може й виє на холоді; хто хотів, той міг травневої чуйної ночі прогледіти крізь сіростволу бучину, як, не торкаючись землі, пливе поміж деревами білокоса Оксана, й почути в скрадливому зойку вивільги, в журкоті лісного потічка, у зеленому шумі верховіть стишені нути весільної пісні.

У всі ці дива не вірив Василь Маланюк, коли жив у приймах у мольфара Івана — хіба лише в те, що його донька була достеменною чарівницею: ніхто з сільських парубків не важився свататись до вирлоокої, з чорним, як воронове крило, волоссям Софії, яка лише два рази на рік, неприступна й горда, окремішньо стояла у притворі сільської церкви на різдвяних і великодних всеношних, проте з поклоном до престолу ніколи не підходила, не схиляла голови, коли дебеславський панотець виходив із захристії з Євангелієм у руках на «прийдіте ядіте», і перед сповідальницею не вклякала й проскури не брала із золотої ложечки під час причастя, — тому ніхто не зваблювався чорними бровами й блудними очима пиконівської красуні, бо всякого брав забобонний страх перед нею; а Василь одного великодного досвітку після відправи пішов за Софією слідом і вже не вернувся до вітцівського дому; щастя й гордість сповнили серце діда Івана від того, що село визнало його за свого, й полюбив зятя більше, ніж рідного сина; казали люди, що на віру жив Василь з Софією, бо як би то могла відьма стати до шлюбу перед престолом, — а все ж чари мольфарової доньки не сягали далі пиконівської галявини, бо чому зміг Василь так раптово й забутньо звільнитися від них, коли на вологій повсті моху в Язвинах лягла біля нього звичайна земна дівчина, яка не чарувала коханого й не бісилася в його обіймах, а з тихою любов’ю прийняла від нього плід, й збагнув тоді Василь, що його життя весь час належало селу, а не завороженій пиконівській місцині й безплідній бісиці; й кудись ураз пропав той шал, що тримав його біля Софії, — вихопила Василя з тенет чорногірських чарів всесильна воля війни.

Йдучи з брусторського лісу через хімчинські переяри до Боднарівки, Василь дізнався від людей, що трапилось на Пиконеві після того, як його взяли в полон мадяри, — все раптом зникло, пропало, а може, й ніколи те не існувало, може, то на час окутала парубка примара, а біля нього водно була Наталка — й тоді, коли народилася, й коли росла для нього, й коли прийшла на шлюбне ложе в темні Язвини; відпросившись на два дні в сотенного Крука, Василь ішов до неї. Зупинився на Шпаєвській горі й ніде не побачив кам’яної фігури, в яку, казали, перемінилася Софія з туги за ним; то її туга стала каменем, в нього жалю не було, то й знаку від нього не зосталося, він думав тільки про Наталку, а все ж ноги самі понесли його на Пиконів…

Крізь відчинені навстіж двері мольфарової хатини волала пустка, на галявині руділа свіжа могилка без хреста, й дзвінка тиша окутала помолоділий від набухлих бруньок ліс — усе тут минулося, щезло, і як то сталося, що того Великодня ніби хтось переніс Василя в інший світ, який мав неземну владу над селом і над ним самим, а нині вже немає нічого, і що станеться з Боднарівкою, коли влада чарів більш над нею нечинна?.. Василь звернув з галявини на глевтушну дорогу, якою недавно виводив мадярів із пастки, й зупинився в диві: у розвилці спареного бука, обхопивши руками стовбур і притулившись щокою до кори, стояла вона, Софія, й без докору дивилася на коханого, в очах її зоріла вдячність за те, що побув з нею, іншою, одну життєву мить й допоміг їй збагнути земне щастя, а воно минуло, бо земне вічно не триває, проте хоч на одну мить повинна людина для себе його запосягти й пізнати…

Василь наближався до Софії, а її постать віддалялася — йшли вони обоє в глибину лісу, пропадаючи в чорних Язвинах, і знав уже Василь, що нині до Наталки не прийде, а коли — не міг собі самому сказати; постать Софії блякла, перемінюючись у білокосу Оксану, яка відвічно тут жила із своєю любов’ю, прошумів по верховіттях вітер, заталаніла весільна пісня, дятел, немов Андрейко в бубон, вибивав дзьобом ритм мелодії, зойк вивільги, ніби колінця сопілчаної нути, проривався в музику, і все згодом стихло, тільки глухо бамкали дзвони в підземному озері; Василь опинився на кружальці, вкритому товстою повстю моху, на якому навічно відбилася дівоча постать; Василь зігнувся над потічком, умив обличчя, й здалося йому, що діткнулася до його щік долонями Наталка.

Він запугукав, і відізвався до нього вартовий, що стояв у гущавині на стійці біля схрону.

…Наставала така денна пора, а було це завжди у надвечір’ї, коли Йосафат залишався дома сам: дід сидів у пасіці, чаклуючи біля вуликів без сітки на голові, обтяжена пергою й нектаром божа муха, допадаючи перед заходом сонця до пнів, ставала лагідною та сумирною; Ілько в цей час гнув із ґаздами політику біля Гаврилишиної стодоли, що стояла самотньо на белебні край Мочули, — ґаздиня перенесла хату на Вулицю, ближче до свого городу, а до стодоли руки не дійшли, й стала вона для Боднарівки за читальню, театр і Народний дім; Юстина сиділа за тильною стіною на загаті й вигрівала до сонця хвору ногу; Юзьо пас на толоці громадську худобу й галайкав на все село, завертаючи корів від шкоди, — для кожної він мав окремий бук і ходив з тією в’язкою пруття, мов римський ліктор з фацією, а Йосафат обкладав себе книжками й занурювався з головою в море науки, і так цікаво було йому ходити по морському дні, долати опір важкої води, прокладати свою стежку крізь коралові рифи й вибиратися нарешті на широкі магістралі, давно прокладені великими математиками; млосна радість, із заздрістю змішана, огортала Йосафата, коли він дивився, як упевнено ступають утрамбованою рінню Еварист Галуа і Михайло Кравчук, Микола Кибальчич і Юрій Кондратюк, а ось наздоганяють їх молоді вчені Мирон Зарицький і Микола Чайківський; той суворий ґотичний світ математики був для Йосафата набагато цікавіший, ніж Миронові літературні левади, що лежали відкриті під голубим небом, і тільки треба було вміти побачити на них уявний світ, як умить він перетворювався на матерію поезії, — і нехай письменник його відкриває й складає нову пісню про чар новітньої боротьби, звісно ж, не виживе народ без пісні; але ж Мироне, друже мій, ми тільки те й маємо, що національний мелос, а я прагну відкрити для себе і для людей царство точних наук, до порога якого ми щойно стали несміливо наближатися і без якого залишимося пастухами на буколічних пасовиськах, а на них будуватимуть чужинці замки, фортеці, палаци, укріплення й бастіони з гарматами, літаками й ракетами — для себе, не для нас, і якщо ми не пірнемо в глибини математичних наук, то й не розгадаємо ніколи секретів створення цих споруд — хоча б для того, щоб колись відібрати, бо ж розташувалися вони на нашій землі й для нашого поневолення, однак зможуть слушної миті, якщо ми навчимося їх відмикати, перемінитися в знаряддя для нашого ж визволення.

У такі хвилини Йосафат краєм свідомості ловив себе на гріхові найглибшого відчуження, найвищого егоїзму, найтерпкішого прагнення усамотнення; він ненавидів навіть діда, який щомиті міг увійти до кімнати за бджолярським інструментом, батька, котрий, повернувшись від Гаврилишиної стодоли, догинатиме в хаті політику, Юзя, що ось–ось прижене худобу з толоки й на все горло заправить всеношну, маму, яка втече із загати від вечірньої прохолоди; Йосафат навіть не зрадів би, ну зовсім його б не втішило, якби сталося чудо і увійшла до світлиці вона…

А Наталка таки увійшла і стала на порозі з опущеною за спину косою, з великими, як срібні таляри, очима, біла, мов лебедиця, осяяна до прозорості внутрішнім світлом; крізь проріз вишиваної сорочки пробивалася алебастрова білота повних грудей; це ж бо неправда, таки неправда, що вона прийшла до нього сама — некликана, непрошена, нечекана й така жадана, така жадана, що весь той світ, в якому щойно перебував Йосафат і не бажав нікого в нього впускати, враз безслідно зник і заповнився вщерть однією тільки постаттю Наталки; Йосафат схопився, підійшов до дівчини, він у цю мить став сміливішим від найздольнішого лицаря — пригорнув Наталку й уперше діткнувся губами до її вологих солодких вуст; хлопець не помітив в очах дівчини докору за мовлену ним тієї ночі брехню, але ж та вигадка врятувала Наталку від смерті; а вона й не поскаржилася, що не вернувся Василь — мабуть, Йосип Кобацький говорив правду, тож нічого вже не сподівалася Наталка й ловилася за Йосафатову любов, мов потопельник за соломинку, бо як же їй бути, осамотненій, серед цього розхитаного світу, й з надією на Йосафатове заперечення тихо вимовили її вуста: «Та навіщо я тобі — з іншим пошлюблена?»; хлопець затулив дівчині долонями обличчя, щоб нічого більше не могла сказати, та вона відняла їх, мовивши: «Я хочу послухати музику, ти кликав мене колись…»

Захрипів грамофон, й зіпсована платівка, вихитуючись на диску, заголосила про останню неділю, після якої навіки розійдеться закохана пара; Наталка нервово переставила голку й тихо посміхнулася, зачувши: «Прийде ще час, прийде ще час…», вона провела по Йосафатовій щоці тремтячими пальцями, й хлопець відчув, як сходить з них струмінь вдячності, а не любові, він повернувся до грамофона й зупинив його, а коли музика стихла, з надією оглянувся, та Наталки в хаті вже не було. Й здалося Йосафатові, що то знову явився йому привид, а чий — Софії, Оксани з пиконівських лісів чи таки Наталки Слобідської з Потоків, якої давно вже на світі немає, давно немає…

XI

Весна буйно розщедрилася на тепло і цвіт: не встиг на останньому холоді відкипіти молочною шумою терен, що позначив цупким живоплотом межу між Боднарівкою і Кривобродами вздовж Сталащукового узлісся, як викинула пацьоркові сережки черемха й дихнула з–поза тернового колюччя на село млосним запахом, і в ньому, немов ряска в літеплій воді, поділились умить на пелюстки рожеві пуп’янки яблунь, груш і слив; розквітлі за один день сади заплавали білими острівцями на зеленому озері села, й по них можна було тепер розпізнати, де причаїлися боднарівські обійстя; тих острівців було безліч, Мирон із балкончика своєї мансарди намагався їх перерахувати й не міг — так багато було тих білих латок.

Він сьогодні вийняв із–за козлів свій рукопис й розпочав новий розділ — про набір коломийських юнаків до Дивізії: в міському театрі на сцені під українським і німецьким прапорами та під зображенням жовтого лева на тильнику приймає присягу сам губернатор дистрикту «Ґаліція» Отто Вехтер, й підходять до столу старші гімназисти, а між ними Богдан Шинкарук, підходять теж учителі, інженери, лікарі й серед них наречений Юлії Михайло Сорока; Юлія сидить у залі поруч із Мироном і віддано, з гордістю дивиться на свого судженого, а Мирона дратує пихатий вигляд Вехтера, і в’їдається йому в очі чорна свастика на червоному полотнищі, — Мирон не може зорієнтуватися, добре чи погано чинить його старший брат, який ось вимовляє слова присяги перед окупантом, але урочисте обличчя сестри заспокоює його: Юлія старша за Мирона на цілих шість літ, вона закінчила гімназію і все розуміє; однак тепер, спогадавши за столом у мансарді минулорічну подію, хлопець не знаходить у собі здатності правильно її оцінити, адже добровольці погодилися служити в складі німецької армії, на боці завойовників, які щодня на жидівському цвинтарі розстрілюють заручників; Мирон відкладає перо й виходить на балкончик.

Їх безліч, тих білих острівців, і все то частини одного сільського організму, і кожна з них автономна: має свою назву, свої звичаї; навіть жінки, які неділями приходили колись до церковці, що присіла в колі високих смерек, відрізнялися одягом: терновими хустками пов’язувалися молодиці з Царини, а яскраво–цеглястими — з Багновиськ, у жовтих запасках і малинових фартухах пишалися дівчата зі Зрубу, а у вишневих опинках — з Волового, ґазди з

Вулиці ходили в клепанях, з–під яких спадало на плечі рівно розчесане й блискуче від масла волосся, а парубки з Вільшаника коротко стриглися й носили чорні капелюхи з павами; боднарівські босняки й березуни з Гуцулівки розмовляли різними діалектами й навіть мовні інтонації були в них теж відмінні: одні співали, інші торохтіли або й жвинділи; Мирон мізкував над феноменом розмаїття і єдності всієї нації, бо скільки тих сіл в Україні, а кожне інакше й жодне на Боднарівку не схоже, проте всі складають один народ; і що більше вникав Мирон у сутність незчисленності міст і сіл, то більше вимучував себе усвідомленням, що та єдина у своїм розмаїтті безмежна многість кисне аморфним тілом у центрі Європи, і всі, кому тільки не лінь, його топчуть, усі доять, висмоктують, зневажають, а якщо й визнають за ним певну перевагу — то лише в здатності до терпіння й пристосуванства.

Але ж ні, таки не втерпів народ — озброївся і воює, і за Прут займанців не впускає — прокотилися запеклі бої з енкаведистськими загонами під Молодятином, Вербіжем і Трійцею; а ось ходить від хати до хати новий боднарівський староста Федір Юлинин, коней спарює в плуги — й орють люди зґрасовані нивки і засівають; батько скликав дітей до школи, а Юлія ходить на роботу до Гуцулівки — життя продовжується без принуки й насильства, вміють люди працювати й на свободі; проте гіркий туск безнадії торкається хлоп’ячого серця, бо усвідомлює, що цей запрутський вільний клаптик України — то крапля в морі поневоленої землі, і як він може залишитися незайманим, коли на тому морі розлютувалися шторми чужих сил; а може, таки втримається, бо де зброя — там і боротьба, а де боротьба — там можлива й перемога.

А чи можлива? Мирон не має з ким поділитися своїми сумнівами: батько став мовчазний — він знає тільки те, що не можна опускати рук і перестати працювати, бо бездіяльність — то вже програш; мама сповнена надії на краще, але ж вона думає тільки про Богдана, й поза ним для неї не існує більше світу, а Юлія, напевне, щось–таки знає, й Мирон важиться викликати її на розмову: він уже не маленький, він зможе повести з нею річ.

А ось і йде Юлія гуцулівською стежкою з книжками під пахвою, вона здалеку помічає Мирона на балкончику й помахує йому рукою; Мирон нетерплячими жестами запрошує сестру до своєї кімнатки, й вона бачить, що він чимось знервований; вже чутно скрип східець, Мирон кидається назустріч Юлії й запитує з наївною відвертістю хлопчиська, який враз відчув себе зрілим:

«Скажи, чи можлива наша перемога?»

Юлія заскочена таким питанням, вона відчуває, що в душу її брата пробирається зневіра, до цього Юлія допустити не сміє, вони сідають за столик, довго мовчать, та врешті відбувається розмова.

«Ми весь час виграємо битви, Мироне, — каже Юлія, — як ти цього не помітив, тільки війна наша довготривала. А хіба не знаєш з історії, що бували й столітні війни, — наша ж тисячолітня, і якби ми не перемагали, то давно б уже зникли з лиця землі, без програшних перемог під Полтавою, Чортковом, Крутами, Хустом ми б давно перемінилися в населення без імені, історії, мистецтва, музики, літератури, без війська, яке після невдач вдається до мімікрії, набуває подоби переможця й акумулює свої сили для наступної боротьби — в чужих мундирах. Тому–то наша мама благословила Богдана у ворожий стан й зробила це підсвідомо, спонукувана лише національним інстинктом; я ж проводжала в Дивізію Михайла зовсім обдумано — мусять наші воїни в незручний для них час перетривати і в чужій формі… Й навіть тепер, коли ми в черговий раз програємо битву — матимемо можливість вишколитися і зберегти в собі готовність солдата. А ти подумай ще й над тим, що завойовницька армія у слушний момент може перемінитися в нашу потугу, якщо в ній будуть українські вояки; завойовницьке військо, яке сьогодні летить на захід, при несподіваному супротиві доконче змінить свій вектор і переміниться у нашу силу. А такий супротив зовсім можливий: в нинішній війні таїться багато загадок…»

Мирон погладив Юлію по кучерявому волоссі: він вдячний сестрі за ці слова — вони вселяють у нього віру, і водночас дивується хлопець з її чоловічої розважливості — такої Юлії він досі не знав.

«А чи ти готова, Юлечко, на ризик, на смерть?»

«Чому ж би то я мала готуватися до смерті, я готова до життя, а смерть прийде, не питаючи моєї згоди, вона із своїми жертвами не радиться. І не знати, кого швидше знайде — того, хто пішов заглядати їй у вічі, як Богдан і Михайло, чи того, хто готує себе до позірно мирної, а насправді — найризикованішої праці… — Юлія кивнула на Миронові папери, розкладені на столику. — Наші письменники завжди мусили виходити першими на передній край — їх першими й розстрілювали або запроторювали в тюрми; ти мав би це добре для себе з’ясувати, якщо вже зважився…»

«Так, я давно вирішив, Юлю, стати літератором, мені лише потрібно для цього однієї речі — знань. І що більше вчуся, читаю, то виразніше бачу, в які нетрі заходжу. І як мені в цьому огромі наук зорієнтуватись: що взяти, вдихнути, а що відкласти, бо ж усього ніхто осягнути не може… А як довго триватиме наука — може, все життя, де ж тоді віднайти час, щоб зробити своє?»

«А ти не розділяй знань на чужі й свої: їжа, яку спожив, повітря, яке вдихнув, було чуже, а стало твоїм; із набутих мусиш витворити власні знання, які комусь теж зможуть видатися чужими, але такими не стануть, якщо будуть справжніми. Чужим стає тільки фальш».

«Як же я можу впевнитися у правдивості своїх думок, переконань, світогляду?»

«Смішний ти: твій світогляд незалежний від тебе, він апробований історією, й тобі його батьки, вчителі, книжки, нація готового піднесли — поклали під подушку, мов подарунок на святого Миколая, й одна тепер у тебе турбота: зберегти його, не втратити».

«А хто чи що може відібрати подаровані мені свідомість, переконання, віру?»

«Зрада, Мироне, тільки зрада».

«Звідки ти все це знаєш?»

«Від батька й матері. А вони від своїх батьків, а ті… Ти дивишся тепер із своєї висоти на рідне село й напевне дивуєшся, що воно таке мале, а яке різноманітне! Так? І я дивуюся. А то ж клітинка нашої великої нації, а в тій клітинці, немов личинка у сотовій чарунці, виріс ти — готовий до праці на користь вулика. Ти хочеш стати маткою, лідером? Це добре, але не забувай, що матку вигодовують робучі бджоли: не соромся стати й робучою бджолою».

«Дякую тобі, Юлечко, мені потрібна була така розмова — саме нині».

«Чому — саме нині?»

«Я щойно відчув, що мислю — конкретно, цілеспрямовано».

«Такий момент повинен прийти до кожної людини в певний час».

«До тебе він уже приходив?»

«Так, коли Михайло Сорока в коломийському театрі, в присутності губернатора Вехтера, складав присягу на вірність німецькій армії».

«Який парадокс: національне самоусвідомлення приходить у момент національної зради».

«Прочитай Міцкевичевого «Конрада Валенрода» й збагнеш, що під личиною зради може маскуватися найгероїчніший патріотизм».

«Я читав».

«Коли так, то знаєш, як поводитися в умовах, схожих на сьогоднішні. Аби тільки не занепав духом — аби тільки не став унтерменшем».

«Когось маєш на увазі?»

«Так».

Мирон глянув у вікно, за яким розкошувала забілена яблуневим цвітом Боднарівка, й подумав: а чи там, у зневоленому краю за Прутом, цвітуть сади, чи не зморозив їх отруйний подих чужинця, й постановив собі цієї миті податися хоча б завтра до Коломиї, щоб увіч побачити живого ворога, з яким вирішив стати на прю.

XII

Шинкарук не перечив, і це здивувало Мирона, адже був батько надмірно обережний і боязкий, а фронтова канонада вельми поволі віддалялася від Коломиї й гриміла зовсім недалеко — на лінії Косова, Яблунова й Делятина; Шинкарук зовсім не мав наміру забороняти синові провідати паню Бурмістрову, проте наказав, щоб до центру міста не пхався: сільські жінки, які по вівторках і п’ятницях не переставали носити на базар масло та бринзу і вже хвалилися першими вторгованими рублями, розповідали, що попри ратушу печеніжинською дорогою гуркотять важкі гармати, катюші й танки; не треба до того всього приглядатися, ще, чого доброго, запідозрять хлопця в шпигунстві: ну а перейти через Прут колись–таки доведеться — не чужа там земля, а настане осінь, то куди дінеться: продовжуватиме навчання уже в совєтській школі.

На розлогому зарінку, що простягнувся широким коридором обабіч ріки — від грушівських горбів аж до корнецького тракту, — тягло із заходу вологим протягом і тучніло грозовими хмарами небо; крізь переддощове розріджене повітря лунко прокочувався гуркіт канонади — здавалося, фронт повертається назад; Мирон розумів, що це звукова омана, й не зупинявся, збіг звивистою стежкою з грушівського горба й зупинився над каламутною повноводою рікою — певне, в Чорногорі топляться вже снігові шапки; хлопець зрадів, коли побачив при березі чайку, а на ній перевізника: був то висохлий, немов коцюрубок, старий Горда — батько найдужчого в околиці парубка Семена, який мав два метри зросту, а в плечах півтора, він у найбільші повені штовхав чайку супроти хвилі, тримаючи жердину однією рукою, й посмішкувалися люди, що Горда всю свою чоловічу силу, яка могла подарувати життя десятьом дітям, віддав одинакові, й тому парубійко такий дужий; Мирон зійшов із берега в чайку, привітався, але перевізник чомусь не відповів — взявся за жердину і, моцуючись, аж вузловатилися на чолі жили, штовхав чайку до другого берега; Миронові стало жаль старого й запитав, де ж це Семен подівся, що залишив батька на переправі; Горда й цим разом промовчав, й аж тоді, коли чайка зашурхотіла днищем по ріні, підвів голову й прошамкав беззубим ротом: «Ади, оногди покликали його з лівого боку якісь пани, щоб подавав пором, а то були перевдягнені гештапівці — знали, що Семен так легко в руки не дасться, то накинули йому аркан на шию, потім зв’язали назад руки й повели до міста… Вже маю його дома: позавчора привіз із жидівського цвинтаря й поховав…»; старий говорив начебто сам до себе, а очі його були сухі — видно, всім, хто перевозився, розповідав одне і те ж, а скільки тих сліз в людини…

Зморозило Мирона від тієї розповіді, а перед очима постали Томенкові красені — мертві на дубовому столі, й такий жаль здавив хлоп’яче серце, що воно аж завмерло; Мирон віддалявся від ріки зарінком й безнастанно шепотів: «Звірі, звірі!»; десь там, у витоках Прута, гримотіли бої, і хлопець проказував крізь зуби: «Так вам і треба, ви бестії, а не люди, вас треба нищити, мов тарганів!»; і враз несподівано для себе відчув, як до його грудей добирається полегша, змішана з крихтами надії на краще, бо гірше вже не може бути, і здохне звір на перевалі, а в завмерлому серці проколювалась вдячність до тих, хто жене за карпатський хребет потвор у людській подобі, і вже колотилася в грудях радість, що земля навіки очиститься від фашистської скверни, а про червону смерть чомусь тепер не думалося…

Вулиця Мокра була міською межею, за якою починалося село Воскресінці, і на ній за дощаним парканом ниділа халупа пані Бурмістрової; маленька квадратова жінка з двома бочівками грудей і широкою трапецією заду, що, тлустий і обважнілий, мало не бив по п’ятах, на скрип хвіртки виглянула з відчинених дверей халупи й, заламавши з утіхи руки, тонесеньким, зовсім невідповідним до її комплекції голоском залебеділа:

«Кого я бачу, кого я бачу? Пане Миронцю, ви таки прийшли, ніде не пропали, а вже думала… бо таке діється на світі, таке діється… о, я вам розповім, я вам таке розповім… йой, а що мала–м казати… та нема про що говорити: люди нині ніби здичіли — свої, а гірші від ворогів найтяжчих… ви лишень подумайте: ота Макольондра з–над Чорного потоку по всьому місту трубить, нібито мій покійний пан Бурмістр був на пів голови нижчий за мене… я їй очі повибираю, але най спершу подивиться на знимку, присєстобоже, на цілий цаль вищий був мій чоловік, хіба не пам’ятаєте, яким штрамаком виглядав пан Бурмістр… о, дай мені, Боже, дожити до смерті, бо не витримаю… але що мала–м казати… ага: на жидівському окопищі вже цілий тиждень вигрібають з піщаної ями трупів, аж сюди тягне смородом, але ви туди не йдіть, там страшно, а ще страшніше було, коли стріляли заложників: торохтіли машинґвери, як на фронті… та добре, добре, що–сьте ся показали, вже мені легше, а якби пан Миронцьо хотів заночувати, то най візьме ключ з песячої буди, Рекса вже нема, мій бідний Рексьо здох… бо я понад вечір ходжу до сусідів на пльотки, прецінь мушу знати, що діється на білому світі…»

Пані Бурмістрова вмить забула про Мирона й зникла у своєму темному покої, а хлопець до хати й не заходив: жидівський цвинтар бур’янився висохлими будяками за Чорним потоком, й Мирон подався туди — з острахом і відчайдушною цікавістю, ніби хотів увіч переконатися, що залишила на землі звіряча власть.

На пустирищі, яке колись було жидівським цвинтарем, а нині на ньому не залишилося від поховань і сліду, бо надмогильними плитами німці вистелили тротуари, стояла над розритою ямою гурма людей; гробарі викидали на бруствер ще нерозкладені тіла розстріляних заручників, і вряди–годи лунав серед натовпу зойк: о, Василь Юзюк із Семаковець…, а це Іван Семенчук із Перерова… цей, відай, з Іспаса, по вишиванці пізнатно…; Мирон не наважувався пропихатись над саму яму, він відійшов набік і за могильним горбком побачив жінку, яка схилилася над трупом мужчини в кептарі, вона не плакала, а тільки тупо дивилася на нього, й Мирон упізнав Фросину, жінку Юрка Васютиного: перед нею лежав боднарівський гайовий, який колись необачно вбив оленя.

«Я дам знати в село, щоб хтось приїхав возом», — підійшов до Фросини Мирон. «Не треба, — тихо відказала жінка, — тут є іспаська фіра, то й мого завезуть…»

Хлопець остовпіло дивився на вдовицю, й страшна думка пройняла його: а чому ніхто не голосить, чому старий перевізник навіть сльози не пустив, що це за лихий знак, що люди вже й не плачуть?

Тягло нудким смородом, і Мирон поквапився геть з окопища, він аж підбігав, ніби втікав із зловісного місця, й зупинився біля ратуші, а там, на закруті дороги, що звертала попри магістрат на Печеніжин, стояла молода регулювальниця в солдатській уніформі й пілотці, вона вимахувала жезлом, показуючи, куди має повертати військо, й гуркотіли, минаючи її, танки, тягачі з залізними шинами поверх платформ — «катюші», на баштах танків і на машинах сиділи й стояли запилючені бійці, вони сміялися, помахували руками, одні співали «Вихаділа на берег Катюша», а інші — «Розпрягайте, хлопці, коні»; люди ж мовчки стояли на тротуарах обабіч дороги, лише одна повногруда пані в капелюшку вимахувала червоним прапорцем і піворила надривним дискантом «Слава визволителям!», пані посилала солдатам повітряні поцілунки, а вони їй відповідали двозначними жестами; на неї косували очима мовчазні городяни й дехто зацитькував, та вона не вгавала — була це всім відома міська лярва Агнєшка; врешті одна жінка не втрималась і підскочила їй до очей із затиснутими кулаками.

«Ах ти ж, курво гестапівська, чо’ не втекла зі своїми німаками, яке ти маєш право галасувати нині славу цим обірванцям?»

Агнєшка зневажливо глянула на фурію, яка заважала їй вітати визволителів, і проказала грайливо:

«Заткайся, дурна гуско, моя робота не політична, хіба совіти не будуть хотіти кобіт, чи ж то вони содоміти?.. А за мене не бійся, я ношу з собою такий файний маєток, що навіть мурини не були б мені страшні!»

Пані Агнєшка далі вимахувала прапорцем, аж поки не побачила Мирона, який стояв поблизу, приглянулася до нього й проспівала:

«Пане гімназистику красний, ти, я знаю, із–за Прута, в Бурмістрової мешкаєш, то скажи жінці того побережника, котрого гештапи з рушницею забрали, що я дещо знаю, най мене знайде… А ти відступися, корово, — знову звернулася до напасниці, — бо плюну тобі межи очі, і таки краще зробиш, як замовкнеш; я маю що сказати совітам про багатьох з вас, будете ви ще залазити в мишачі дучки, але й там не сховаєтеся… Слава визволителям!» — далі надривалася Агнєшка, і люди відступалися від неї.

Перед вечором Мирон повертався з міста на Мокру й збагнути не міг, що з ним діється, адже він теж, як і Агнєшка, готовий був ув одну мить вигукнути «слава» — тим самим, які у червні сорок першого року замордували в тюрмах тисячі в’язнів; а може, це не ті самі, можливо, вони облагородили себе війною з убивцями, які знищили братів Томенків, Семена Горду, Юрка Васютиного і сотні тисяч невинних людей… Може, нам треба прийняти, як належне, нове життя й пробувати пристосуватися до нього, чей кувадла батогом не переб’єш; а ще ж — на танках і машинах сиділи й вітали людей помахами рук усміхнені бійці й співали: «Розпрягайте…»

Мирон зайшов на подвір’я пані Бурмістрової, господині не було чутно, й подався був до песячої буди за ключем, як у ту мить почув на вулиці свист, крик, хтось там затягнув «Вставай, страна огромная!», у вікна полетіли камінці й десь брязнуло скло; Мирон виглянув із–за паркана й сахнувся: вулицею валила ватага підлітків, вони по–московськи лихословили — малолітня банда, певне, офіцерські синочки, шукали приключки, вони почували себе тут владними господарями, завойовниками, яких має боятися місцевий люд, й насправді ніхто з хат не виходив; хулігани усвідомлювали свою силу й це додавало їм нахабства, проте жертв на вулиці не знаходили, лише один юнак стояв заціпенілий за ворітьми — втікати було пізно; розбишака, який вів ватагу, штовхнув ногою хвіртку, банда увірвалася на подвір’я й обступила Мирона.

«Ти кто такой, ми тєбя здєсь єщьо нє відєлі?»

«Я з села…» — витиснув із себе переляканий Мирон.

«А–а, бандьора!» — зарепетували розбишаки й почали тіснитися навколо Мирона.

Напасники цвиркали крізь зуби, слина до хлопця не долітала, й вони ще ближче підступали до своєї жертви, смикали за рукави, спонукували до оборони. Мирон не бачив жодного виходу із ситуації: ключ від халупи лежав у песячій буді, та навіть якби й прорвався крізь кільце, то дверей відімкнути не встиг би; Миронові було недалеко до плачу, він збагнув, що безвихідно потрапив у стан ворога й порятунку ждати ні від кого, мусить сам себе оборонити, — й навіки пропали з пам’яті усміхнені обличчя солдат на танках, очі вродливої регулювальниці й українська пісня на устах переможців; у свідомості злилися в один кривавий образ постріляні Томенки й замордовані в’язні в совєтських тюрмах — жодної надії на краще немає і бути не може, ворог змінив ворога, й сила супроти нього мусить знайтися в мені самому; Мирон рвучко нагнувся до землі, в розпачі вирвав з хідника важку камінну плиту, підняв її високо над головою і з криком «уб’ю!» кинувся на напасників — а тоді сталося чудо: умить розбіглася ватага, найстарший розбишака перший вибіг на вулицю, за ним повалили інші, ламаючи ветхий паркан; панічний страх опанував бандою, і її вмить не стало, а коли за мостом над Чорним потоком стих тупіт утікачів, Мирон отямився: він усе ще тримав над головою важку брилу і врешті опустив її — то опустилися руки, в яких ніякого каменя не було, і вперше зрозумів Мирон, що найсильніша зброя — відвага, і не такий ворог страшний, як його малюють…

«Я мушу викувати в собі волю супроти волі чужої — для перемоги над власним страхом і меншевартістю, — думав Мирон, сидячи в запліснявілій кімнаті пані Бурмістрової. — І все ж, хто вони є для мене — ті, які пішли добивати брунатну гадину, з якою два роки на смерть боролася УПА? Чи стануть вони нашими союзниками, коли їх зупинить раптовий спротив, про який говорила Юлія? Напевне, так, але нині жене їх вперед ворожа нам сила, рівнозначна тій, яку їм велено знищити, й ось явилася вона мені в образі неповнолітньої бандитської зграї, і я зрозумів, хто є моїм справжнім ворогом у ворожому стані».

XIII

Маланюк сказав пароль, вартовий відвалив кущ свиду, Василь пірнув у чорну нору й опинився у вузькому підземному коридорі, який заводив у простору кімнату, оббиту солом’яними матами; з–за дубового пня, вкопаного в долівку, підвівся незнайомий чоловік у вишиваній сорочці й німецькому кітелі наопашки: то не був станичний Шугай, з яким завжди тут зустрічався Маланюк–Довбня; незнайомець одягнув кітель у рукави, взяв із пня мазепинку з чорним трикутником на околичці, й Василь зрозумів, що розмовлятиме з районовим провідником ОУН, якого в боднарівсько–дебеславському кущі досі ще не зустрічав.

Гасовий ліхтар кидав із ніші в стіні жовте світло на праву щоку провідника, а ліва залишалася в тіні; Василь бачив тільки половину його обличчя, що світилося трупною жовтизною, а єдине око, в якому відбивався язичок полум’я з ліхтаря, просвердлювало прибульця, й хвилину панувала в криївці недовірлива мовчанка.

Василів мозок прошила думка про можливу пастку, та він відразу її відкинув — досі за Прут енкаведисти ще не проникали, проте здивувала його сорочка з яскравим космацьким узором, адже вишиванка не входила в упівську уніформу, а втім, і це спостереження не викликало підозри, чей єдиного однострою в УПА не було, кожен одягався, як міг, а все ж між оборками розщепленого кітеля два яскраві пасочки аж надто підкреслювали українство повстанця; але чому то Василеві змуляла очі вишиванка — може, він родом із Космача, а там, звісно, ніхто ніколи інакших сорочок не носив…

Незнайомець урешті відрекомендувався: він районовий провідник на псевдо Буркут, присланий Окружним Проводом ОУН, розпоряджається двома боївками — дебеславською і боднарівською, а теж самооборонним кущовим відділом; тепер районовий чекав рапорту від прибулого.

Василь зовсім позбувся тривоги: адже він для району давно пропав, і люди в сітці мусили помінятися; отже, сотенний Крук, сотня якого належить до куреня «Гайдамаки» і нині розташована на постої під Брусторами, відпустив його на два дні провідати рідне село, в якому до мадярського полону жила його сім’я і де він був кущовим; при цьому сотенний уповноважив його передати станичному Шугаєві грипс. Районовий провідник протягнув руку, взяв грипс, прочитав і згідливо кивнув головою: кущ у разі потреби готовий розмістити у Боднарівці сотню «Сурма».

Розмова вичерпалася, Василь вийшов з криївки і зник у пітьмі ночі.

…У Боднарівці завше було так: як когось спостигне клопіт — то йде до вчителя, він учений і може дати кращу пораду, ніж перший–ліпший вуйко, тож Фросина прийшла до нього просити, щоб спровадив із Дебеславець старенького священика на похорон, може, отець послухається вчителя і придибає — то не так далеко, проте мусила вернутися ні з чим, бо в домі вчителя чинилося щось незрозуміле: в печі горіли поліна, а Шинкарук кидав у вогонь книжку за книжкою; заплаканий Мирон виносив з покою оберемки томів і клав їх перед батьком, а пані Марія, заламавши руки, стояла мовчки посеред хати, дивлячись, як гинула недопалена мадярами домашня бібліотека; учитель, не повертаючи до Фросини голови, проказав, що отця Бабинюка немає і ніколи вже не буде, а все через ось такий, — кивнув на книжки, — нікому нині вже не потрібний мотлох: вранці прибігала до Шинкарука отцева служниця й голосячи розповіла, що вночі увірвалися на плебанію енкаведисти, перетрусили в домі кожен закамарок, а теж горище — рилися тільки в книжках, винесли десять дорого оправлених томів, які отець заховав за козлами на стриху, і повели його з собою; отець ще встиг сказати служниці, щоб побігла в Боднарівку до вчителя й попередила, що як має «Історію» Грушевського, то хай негайно добре заховає або спалить…

Фросині було не до книг, вона й недослухала, що говорив учитель про священика, й поквапилася споряджати труну; на гору до обійстя покійного Юрка Васютиного сходилися люди з усіх кінців села — старі, молоді й діти, а з лісових криївок виходили озброєні партизани; сільський люд умить збагнув, що скоїлося нечуване лихо: ховатимуть не вмерлого, а вбитого ґазду, якого шанувала вся Боднарівка; вбитих, крім оленя, в селі ще не було; селянам до жалю додавалася ще й непевність: є хтось такий серед громади, який доніс німцям на гайового, і хто б то міг бути; а тому всяк ішов на похорон, навіть і знехотя, щоб своєю присутністю засвідчити, що не він донощик: той, хто виказав Юрка, таки не прийде, Бога і людей побоїться або і власного сумління; люди стікалися звідусіль на Юрків белебень, а дурний Юзьо розкручував колесо вчителевої криниці — глухий дзвін потовкся мочулами і чертежами — й заспівав «вічную пам’ять»; учитель кидав у вогонь книжки, і вони стлівали, на мить залишаючи на бібулках сизого попелу зображення князів, магнатів, козаків; Мирон крізь сльози вдивлявся, як ті бібулки кришаться й навіки пропадають вічні пожильці книг, і вже не винесе заворожений кінь з останнього вогню нині вже смертного Мамая; батько гримнув на Мирона, щоб зніс із горища свою писанину, та зробити це хлопець не мав сили — краще вже самому кинутися у вогонь, однак противитися волі переляканого і в страху невблаганного батька не міг, він виліз на стрих, жужмом згорнув свої гімназійні зошити і конспекти і, не даючи батькові їх розглянути, кинув у піч; а з белебня, що височів над улоговиною Волового, несли ґазди домовину з тілом гайового Юрка і співали «Co святими упокой», і доносилася до процесії розпачлива просьба блаженного Юзя, щоб сотворив Господь стражденному вічную пам’ять.

На цвинтарі біля занедбаної церковці, над могильною ямою стовпилась тьма люду; з димаря учителевого будинку долітали на кладовище клапті білого попелу, вони падали на непокриті голови, дотліваючи, й не знали люди, чому попеліють їхні душі — такого туску ще не відали селяни: у глибині їхньої свідомості крізь золу, що присипала дух, проколювались і тут же згасали іскорки надії на волю, якої ніколи не буде, бо не осяє її світло предковічної мудрості, — марнота крихкої свободи розсиплеться, немов цей попілець; туск царював у підсвідомості людей, а на поверхню душ зринало відчуття приреченості — бо чого ще можна чекати від нинішньої долі, коли над селом лунав похоронний спів блаженного, якого поминула ворожа куля лише для того, щоб вцілити у серце найшанованішої в селі людини.

Над могилою промовляв незнайомий людям партизан, в якого з–під коміра зеленого кітеля визирала космацька вишиванка, біля нього стояв довгорукий Йосип Кобацький — він тримав у руці карабін і зловісно ним потрясав, коли партизан погрожував знищити усіх до ноги сексотів, які й нині, серед цього спечаленого гурту, зачаїлися зі своїми чорними душами — й надалі продаватимуть вони своїх людей новим завойовникам так само, як продали німцям славного гайового Юрка Васютиного; на людей повіяв смерч недовіри й підозри, селяни переглядалися, зазирали один одному у вічі й у кожному, тільки не в собі, вбачали зрадника, й ніхто ні за кого не був певний; голос партизана у вишиванці гримів щораз голосніше й погрозливіше, а Йосип Кобацький люто потрясав карабіном; домовину врешті опустили в яму, й за нею канув у підземні провалля спокій людських душ; пригноблені миряни поволі розходилися, а далі почали все більше квапитися і врешті розбігалися стежками й видолинками по своїх кутках і присілках; страх підозри й непевності опанував селом, й воно запалося під землю, тільки Юзьо, відспівавши заупокійну, засвідчував, що село не перестало жити: він виганяв із боснійських обійсть корів на пашу, і кожна у Юзьовій в’язці мала призначений для себе бук — достоту як і кожного з селян чекала своя покара за гріхи.

А коли запало надвечір’я, з Камерального лісу обізвалися олені, вони вийшли табуном з лісової темряви на узлісся, де колись було вбито їхнього побратима, принюхувалися до всяклої в землю братньої крові й моторошно трубіли, хоч до осіннього реву було ще далеко.

XIV

Вже входила весна у літо, обтрушувала з себе біле маїння, скрадлива зав’язь пучнявіла між листям яблунь й визирала на світ тугими голівками — і яка з них доживе до осені й, нагнувши своєю вагою гілку долі, червонощоко запишається, а яка обірветься з черенка й безслідно кане в бур’янищах, і ніхто не згадає, як розкішно китичився повесні її цвіт, обіцяючи щомиттєво перемінюватися в іншу — несподівану значущість, що незримо таїлася в пахучій коронці білих пелюсток із жовтою маточкою й пилковими вусиками посередині, тож який, мабуть, жаль огортає природу, коли в’яне й марнується весняний цвіт; вдовиця Марія вже змирилася з тим, що зчахне до осені Наталка: який хосен з того, що так надійно заховала доню в пивниці, коли мадярські жовніри, здичавілі від чоловічого голоду, гасали по селу, виловлюючи для ґвалту дівчат і молодиць; в’їлися сухоти в тіло дівчини й безжалісно точать, а вона від того шашелю ще світлішою, ще кращою стає, немов у недузі сама собі творить красу, щоб відійти на Шпаєве й перетворитися в скорботну фігуру в найвищій миті своєї вроди; Наталка крізь шибку вглядалася в хімчинську гору й важилася, чи не пора і їй піти виглядати свого судженого, який загубився серед великого світу й не шукає до неї дороги — забув стежку чи заблудився, а може, давно вже став кущем папороті або глоду; і що їй, бідній, чинити — йти на Шпаєве виглядати, щоб і собі у камінь перемінитися, або ж діждатися коханого; ой, та ж бо ще рано виходити на Шпаєвський горб, де в надвечір’ях і досі виростає постать Софії — стоїть вона на шляху Василя до Наталки й не вступається в Язвини, в царство упириці Лісної, яка впилася кров’ю білокосої Оксани і жде не діждеться нових жертв.

У п’ятницю верталася Марія з коломийського ярмарку й несла в руці три жовті свічки, які виміняла в ятці за грудку масла, бо совітських грошей не мала, й біля вчителевого будинку, від якого збігав крутий вивіз у Потоки, побачила Йосафата: він стояв, як і кожної днини, на березі, вдивляючись у Маріїну хатку; Марія водно бачила хлопця й не раз важилася вийти до нього й попросити, щоб не сушив себе жалем за Наталкою, бо не для нього прийшла вона на світ, лише для свого гріха з жонатим або ж для Бога, який хоче забрати її до себе; позаздрив Господь на створену ним самим красу, подібної якій ще не було в Боднарівці та й бути не повинно: ось порізниться через неї сільський світ на світле й темне, красиве й потворне, чисте й брудне — розколеться на обаполи злоби й радості, й коли одна людина до решти вигребе Божу скарбницю, а іншим не залишиться нічого — зламається рівновага під небом; уздрів Творець свою помилку, яку вчинив у захопленні власним умінням виплавлювати із світової руди чисте золото краси — і забере назад свій власний архітвір.

Так, певне, думав Господь, дивлячись на розпуклий дивоцвіт боднарівської красуні, на пекучу тугу Йосафата, який день у день стояв на березі вивозу, не відриваючи очей від Маріїної хатки, на Василів блуд, на муку Софіїної душі, й вирішив виправити вчинену несправедливість; Марія розуміла Божий намір і готувалася до неминучого — несла з ярмарку три похоронні свічки, проте в серці матері ще жевріла надія, що забудеться Всевишній, чей так багато справ у нього, й може, залишиться її Наталка жити для радості світу, може…; Йосафат здригнувся, коли Марія діткнулася рукою до його плеча: «Йди, синку, додому, не туди тобі дорога стелеться, — показала на вибоїстий спуск у Потоки, — в інший керунок біжить твій шлях, — змахнула рукою вбік міста, — і не для тебе моя дитина, та й ти не для неї, так хоче Бог, а я три свічки купила, і як одужає Наталка, то засвічу всі три у притворі нашої церковці, а коли ні, то дві на могилці скапаються…»; Маріїна мова була спокійно–приречена, й тільки одна сльоза — печалі чи то надії — скотилася зморшкою по обличчі; і тієї миті обірвалася в душі Йосафата остання нитка, яка ще в’язала його з селом, і він враз відчув себе вільним — та воля зазяяла порожнечею й пустотою, тож мусило на ній умить щось прорости, мусила вона новим зіллям покритися, новою живністю заворушитись, бо інакше прийде на пустку смерть, пустка створюється для самогубця.

Марія зникла у вивозах, а з учителевого подвір’я вийшов Мирон, й стали обидва приятелі один супроти одного — відчужені, й кожен у створюваному ним світі окремішний, і кожен відокремлений мереживом свого власного, недоступного для інших мислення, й готовністю до самостійних рішень; перед ними пролягла вже своя перспектива, і жоден не насмілювався її перед іншим відкривати; до цієї миті все у хлопців було спільне: село, сусідство, помешкання в пані Бурмістрової, дитинство і гімназійні роки, — та ось опинилися вони на розстанях, й те прожите, що залишилося за ними, враз для кожного набуло іншого значення: смерть Томенків спонукувала Йосафата до надмірних зусиль у навчанні, бо невільно взяв на себе чуже непрожите життя й думав, чим заповнити своє, щоб воно вартувало за чотирьох, а для Мирона і Томенки, і Юрко Васютин перетворювалися в свідомості в образи, хлопець посягав на недосяжне — хотів продовжити недожите життя погиблих; для Йосафата з небуттям Наталки — а в уяві хлопця вже спливали воском дві свічки на її могилці — рідне село ставало пустирищем, Мирона ж кожна сільська трагедія прив’язувала до села посторонками болісної пам’яті, немов бранця до кінського хребта, і він уже знав: де не опиниться, а до цієї місцини під небом, яка зветься Боднарівкою, завше буде вертатися — пішки, в думках або ж на сторінках книг, якщо оволодіє письменницьким ремеслом; і так стояли два побратими на місці розстані й не розходилися: кожен хотів знати, що наміряється чинити інший.

Сказав урешті Йосафат, що надумав: він покине село назавжди, щоб забути біль, до якого воно невільно спричинилося, й сюди ніколи не повернеться; я не вважаю, зрештою, що працювати для народу можна тільки живучи серед нього й співаючи разом із ним невольничих пісень, можливо, наша нація й вижила завдяки пісні та слову, проте в майбутньому вона зможе існувати тільки за допомогою науки: приходить вік техніки, і якщо ми не бажаємо довіку залишатися разом із блаженним Юзьом на буколічних толоках, то мусимо навчитися ту науку творити, я вже давно готуюся до вступу в світ великої математики, ще за німців написав у Львів листа професорові Зарицькому, послав йому розв’язане рівняння четвертого ступеня, і він мені відповів: працюй, хлопче, може, з тебе виросте український Галуа, тож як тільки німці залишать Львів, а це станеться нині–завтра, фронт давно вже перекотився за перевал, — як тільки звільниться Львів, я поїду до професора, закінчу екстерном середню школу й буду вчитися в нього — в університеті; а я, — відказав Мирон, — залишуся тут і житиму життям, яке судилося людям, нині ще співає Юзьо, ми ж бо так змаліли, що віддали пісню на відкуп блаженному, а мусимо створити нову, сучасну — якою ж бо стане нація, якщо залишиться лише із зором, слухом, мозком, а голос втратить, хто з німим, хай і вельми розумним, схоче порозуміватися, хто рахуватиметься з безпам’ятним, а тільки слово може пам’ять зберегти, ти ж пристосуєшся до нового окупанта, віддаси йому свій розум, й тобою вибудованими формулами буде користуватися й проти тебе використовувати твій ворог; у ворога, Мироне, треба вчитися й проти нього спрямовувати почерпнуту в нього мисль, тебе ж вкинуть до тюрми за твою пісню, й вона навіки змовкне; ти ступаєш на шлях конформізму, Йосафате, а тому й на волі будеш невільним, й створена тобою наука стане надбанням чужинця; неправда — створена мною наука залишиться на моїй землі; я не визнаю жодної угоди з ворогом, я кину йому у вічі свою ненависть, свій біль, а якщо і в тюрму потраплю, то пісню мою ніхто не ув’язнить, і залишиться моє слово серед людей…

Змовкли два вірні приятелі — не змогли порозумітися: кожен стояв у своєму окресленому крейдою від супротивних йому сил крузі, й не знали хлопці, бо ще не могли знати, що ті кола колись–таки перетнуться.

Й обидва, зрештою, прощалися в цю мить з отчим порогом. Тільки Наталка Слобідська не збиралася від нього відступати: рідне село було для неї чарункою в сотах вулика, а вона бджілкою в ньому, його життям, душею і окрасою, й дорога її могла закінчитись хіба що на Шпаєвім.

XV

Вуйко Мироняк давно надумав податися, але так, щоб ніхто не бачив, за Прут і власними очима глянути на других совітів, бо перші прийшли та й пішли і такого натворили, що страшно згадувати, а дурні були, люди ж бо їх чекали — ну не всі, певно, що не всі, але Мироняк, як був молодий, то ходив аж у Микитинці на маївки і такого там наслухувався про щасливе й радісне життя за Збручем, що напевно й Адам з Євою подібного раю не знали, то чому він мав не чекати на червоних визволителів, коли на покутські села налітали, немов шуліки, польські жандарми — вікна розбивали, зерно з нафтою мішали, за фунт уторопської самоварної солі чи за вирощене в городі стебло тютюну печінки відбивали, і якби перші совіти розумно поводилися, то мали б від народу любов і послушенство, але ж через ті вивози в Сибіри та мордерства по тюрмах страшної слави зажили: ади, нині партизани й на крок їх за Прут не пускають, та добре знає Мироняк, що все це триває до часу, бо ж другі совіти вже ніколи не вступляться з української землі; а може, цього разу прийшли не ті, що тридцять дев’ятого, а зовсім інші, — вуйко Мироняк хотів би лишень про одне в них запитати, аби впевнитись, що біди великої вони не принесуть: чи там, на сході, може християнин хоч раз на день добре попоїсти, а коли так, то нема чого совітів боятися, чей же він, Мироняк, зранку ніколи не їсть, бо в горло не лізе, хіба що гарячого молока хлепне, на ніч також не набревкує живота, щоб чорти не снилися, ну а в обід — то вже треба таки добре наїстися…

З цією думкою вуйко довго носився — з того часу, як Федір Юлинин, ще тридцять дев’ятого, посіяв у ньому такий сумнів. Навіть на Погорілець виходив і з горба вдивлявся на запрутську рівнину, а там, під Воскресінцями, мирно собі ходили люди, так само, як і в Боднарівці, городи обробляли, а ще перед військовим гарнізоном, що розмістився у воскресінській школі, збиралися ґазди і, посідавши колом на траву, про щось там із військовими розмовляли, і ніхто нікого не бив і не вбивав, а Миронякові хіба заказано словом перекинутися з «пайдьошниками», як погордливо називають у Боднарівці совітів, і поставити якомусь там командирові заповітне питання; вуйко Мироняк з цим не квапився, бо й так знав, що котрогось дня совіти самі прийдуть у Боднарівку, але позавчора сталася притичина, яка спонукала його негайно вибратися за Прут, бо вже терпець увірвався: хтось уночі нагально загримав у сінешні двері, й до хати ввалився, відштовхнувши з порога господаря, Йосип Кобацький, він узяв карабін напереваги і, вперши дуло в Миронякові груди, прохрипів: «Гей ти, старий комуністе, гадаєш, я не чув, що ти говорив на мене Федорові, мовляв, нещасна буде Україна з такими генералами, як я, то дякуй Богові, що–м досі ще не став генералом, а ти як хочеш трохи ще пожити, то витягни з бочки найбільшу букату сала і віддай на самостійну Україну!»; він це сказав, а в Мироняка від образи серце впало в грудях: таж достоту так, як цей курокрад, гаркав колись на нього польський пацифікатор; й вуйко Мироняк нарешті здобувся на слово: «За що ти мене, гнидо, напастуєш, я ж бо вже не раз давав і сала, і хліба, ще й масла і бринзи для партизанів на руки Федорові Юлининому, старості боднарівському, але як ти так зголоднів, то дам і тобі, лишень не говори, що то на Україну, ти колись крав, а тепер грабуєш, бо фузію в руках носиш, але чи справжні партизани знають, як ти з людьми поводишся?»

Люто глянув на Мироняка Йосип Кобацький, проте мовчки взяв сало, затиснувши нігтями букату, щоб не вислизла з руки, та на порозі зупинився, оглянувся й лупнув на Мироняка більмами: «Ми ще доберемося до тебе, сексоте!»; вуйко Мироняк цього слова не зрозумів, однак воно його злякало — було ж бо зловісне й по–гадючому шипляче, огида й страх разом дійняли старого, і щоб якось їх позбутися й хоча б мізерну крихту спокою віднайти, Мироняк через день вибрався раннім ранком в дорогу, він гейби аж прокрадався улоговиною попри Фросинину гору, щоб обійти корнецьку чайку й перейти Прут вище — на грушівському переброді.

Йосипові Кобацькому ніч завше була за рідну матір, й колишні його ночі від нинішніх відрізнялися лише тим, що раніше він злодієм прокрадався на чужі обійстя, а нині — визнаний районовим провідником Буркутом за боднарівського станичного і сповнений упевненості в своїй силі, бо ж тримав у руках зброю — вештався, ніби тать, нічним селом, і люди вже навчились наслухатися до його скрадливих кроків, до скрипу хвірток, гримоту в двері, — та це якась кара Божа, а не свобода впала на село, й нема кому поскаржитися й оборонитися несила, бо в який спосіб мали б люди захищатися перед нібито своєю владою, але ж чому та влада опинилася в злодійських руках, чей раніше було інакше: селяни приймали боївкарів на ніч, шанували станичного Шугая з Дебеславець й кущового Довбню, якого забрали мадяри, пригощали їх вечерями й називали — «наші», а в Хімчині недавно цілий тиждень перебувала упівська чота на постої, й хімчинці втішалися такою честю, а теж безпекою, дівчата чепурилися, й кожна потаємно вибирала для себе кавалера, коли партизани приходили до церкви на Службу Божу, й забував люд, що зовсім недалеко від Хімчина простягся нашпигований озброєними до зубів вояками ворожий стан; на читальні майорів синьо–жовтий прапор, а вечорами над селом лунали стрілецькі й повстанські пісні, — що ж то за такий льос випав на Боднарівку, що найостаннішому люмпакові дана влада над селом, і він ніч у ніч гребе й носить — хліб, ковбаси, кожухи, ліжники, а все «на самостійну Україну», й ніхто не відає, де знаходиться та його Україна, яка дає про себе знати гримотінням у двері й дзеленькотінням шибок, а ще розповзлося по селу тисячами гадючок моторошне слово «сексот», яке вимовив і пригрозив ним сам районовий провідник Буркут на похороні Юрка Васютиного, й те слово селяни навіть вимовляти боялися — страх незримо проникав у душі людей і клубочився, і визрівав, щоб у певну пору проколотися смердючим гнійником.

Гей, та ж бо втямив нарешті Йосип Кобацький, що його боїться боднарівський нарід; у своїй темній душі він щораз то більше відчував нудко–солодкий голод влади, й пригасити його було невміч, і що більше додавалося Йосипові сваволі, то пекучіше той голод дошкулював, смоктав під ложечкою, й до рота не раз накочувалася солона слина, яка мала присмак крові; смакування нею розбуджувало в ньому жадобу крові живої, і він по–своєму починав розуміти, яка то спрага, напевно, мучить упирицю Лісну, коли їй не попадаються жертви, й через те вона люто виє у найглибших язвинівських нетрях; нарешті Йосипа здолала гріховна цікавість побачити живу смерть, вчинену своїми руками, а ще знав він, що смертовбивством він наслав би на людей страшну моторош, яка незмірно зміцнила б над ними його владу й знешкодила б до решти власний страх перед можливою покарою за наругу над Юрком Васютиним: де ж бо знайдеться у селі такий сміливець, якому б після потаємних вбивств захотілося вести слідство над Йосиповим зловчинком?

На світанку боднарівський станичний вертався з нічного промислу: поки ще не запіяли кури, він вламався до нечинної з якогось часу церковці в Кривобродах і забрав із святеє–святих золоту чашу; ще й не знав, для чого вона йому знадобиться — сьорбатиме з неї юшку чи перетопить золото на злиток, але теж не відав, яку користь з того злитка міг би мати, — в цю мить втішала його лише многоцінна вага чаші, яка обтяжувала полу сардака; зі сходом сонця Йосип вийшов з лісу й побачив, що опинився там, де зовсім не хотів би з’являтися — на Сталащуковому узгір’ї перед обійстям Фросини, нібито сама доля привела його на місце злочину; він сахнувся, побачивши жону Юрка Васютиного, яка поралася біля стайні, хотів поступитися назадгузь у крушинові кущі, та зробити цього не зумів; Фросина саме здіймала з тинового кола дійницю, щоб піти з нею до корови, й упритул зустрілася з більматими Йосиповими очима, немов зі своєю смертю: якщо Йосип по ній впізнає, що їй відомо, хто видав німцям Юрка, то не залишить живою; правда, що її Фросина запосягла від Агнєшки, до якої справив Мирон, зціпила навічно їй уста, жінка прагнула увібгати в непам’ять страшну звістку, чей Юркові ніхто нічим уже не допоможе, а на себе накличе смерть; стояла Фросина закаменіла й не мала сили відвести очей від бандита, котрий стискав у руці карабіна і вже відривав його від землі, втямивши, що жінка звідкись дізналась про його вчинок; Йосип важився прикласти фузію до грудей і вистрелити, проте впору зрозумів, що цього робити не можна: надто велика шана запанувала серед людей до жони замордованого гайового після його похорону, і село не простило б йому цього вбивства; Йосип опустив карабін — лише страх примусить Фросину мовчати, тож треба той страх у селі створити.

Круто повернувся й почав спускатися з берега до Волового: он там, у той рів, викинули його німці з машини — невже Фросина тоді його помітила?; Йосип натужно думав, що він повинен таке вчинити, щоб жінка ніколи не розтулила уст, і в цю мить побачив вуйка Мироняка, який манджав улоговиною: кудись–то старий поспішає, он виходить стежкою на тракт і прямує до Пруту; зблисла враз рятівна думка в голові злодія: йде Мироняк доносити совітам на партизанів, йде комунисько сексотити, а Буркут наказував нещадно винищувати зрадників; тож спричиниться нині Йосип для слави України, ще й похвалу заслужить від районового провідника, й лежатиме труп донощика на Фросининому лані — для постраху й вічної її німоти; Йосип заліз у хащі свербигузу й заліг там дожидатися, поки вуйко Мироняк вертатиметься із–за Пруту.

XVI

Як тільки вуйко Мироняк перебрів Прут і став наближатися до Воскресінець, то втямив, що жодного військового не зачепить на розмову, бо як би мав зважитися на таке: підійде й привітається з офіцером по–християнськи — «Слава Йсу», а той відкаже: «У нас Бога нєт!» — і піде собі вуйко від нього як невмиваний; або стане перед військовим гарнізоном у Воскресінцях та й гукне до вартового: «Поклич–но, хлопче, свого командира, бо я хочу з ним поговорити!», а той справить на підозрілого допитливця люфу автомата й гаркне: «Руки вверх, бандьоро!» — бо кожен совіт може таке собі подумати про будь–якого ґазду, що приплівся чогось із–за Пруту й никає поблизу гарнізону — певне ж, придивляється, вивідує…

Вуйко Мироняк здалеку обійшов Воскресінці й вийшов на корнецький тракт, там було спокійно: ні військо не марширувало, ні танки не гуркотіли, та й гармат ніде не було видно; а може, то вже давно по войні, думав собі Мироняк і усміхався під вусом, — о, то було б дуже файно, якби нарешті настав спокій на землі; до ратуші він не дійшов, бо чого пхатися туди, де урядує нова влада, звернув до ринку розбитою бруківкою, яку з обох боків обсіли військові інваліди — в гімнастерках, портупеях і всі з простягнутими руками, звичайно, ті, хто руки мав, бо й були серед них такі, немов обчухрані дерева у бутині: старому серце стискалося від жалю, бо як же так: воював «за родіну», а відірвало руки–ноги, то йди й вижебруй кусень хліба; не мав Мироняк ні шкоринки та й грошей, звісно, в нього не було, а інвалід–півчоловіка на дошці з колесиками ось підкотився до самих вуйкових ніг і п’яним голосом, бо хтось уже змилосердився й напоїв нещасного самогоном, — скиглив, розмазуючи по щоках сльози: «Подайте Христа ради, я вам свободу привіз на своєму фаетоні, а ви відвертаєте від мене голови, таж подайте інвалідові велікой отєчественной!»; вуйко тільки розвів руками й тут же мусив назад податися, бо з майдану на бруківку наднесло безрукого матроса у тільняшці, він таранив грудьми базарний натовп і горланив, приправляючи свою мову лайкою: «У каво єсть папіроска, зажжьонную папіроску вставте мнє в зуби, бляді!»; люд не скупився, кожен давав нещасним, що міг, вже й за безруким розвіялася хмарка цигаркового диму; якийсь зовсім немічний, мабуть, спараліжований каліка лежав горілиць на шинелі й вистогнував: «За што воєвал, за што воєвал!..»; ну й кого мав тут спитати Мироняк про одноразовий ситний обід на добу, коли навіть заслужені воїни жебрали на ринку; до молочно–м’ясних рядів уже й не пропихався, та й не мав такої потреби, переконався тільки, що місцеві люди не бідують; здалеку побачив закладені збанками й гладущиками з молоком та сметаною столики, лежало там і м’ясо й сало, червоніли черешні в кошиках, й трохи відлягло на серці в Мироняка: то лиш аби війна закінчилась, і якось люди заживуть — ніхто ж бо не сидить склавши руки, та й земля не така вже пісна, однак до голови прокрадалася вперта й надокучлива, мов спасівська муха, думка про те, що по селах життя може незабаром перемінитися до гіршого, кажуть, що большевики, як тільки візьмуть Берлін, туй же запровадять колгози, тож бо не що інше, а ця непевність турбувала старого: чи зможе християнин у тих колгозах хоч раз на день добре наїстися?

Сумнів усе впертіше закрадався до Мироняка й видно, таки глибоко вліз у душу, коли ні з сього ні з того згадався йому люмпак Йосип Кобацький: та цей, як тільки почнуть заганяти людей у колгози, вмить забуде про свою нинішню Україну — в першого комуніста переміниться, перший піде по дворах забирати в ґаздів реманент і худобу до спілки, і всі враз стануть такими ж голодранцями, як він… гей, а якби то я, Мироняк, старий капезеушник, та взявся за нову господарку!; така зухвала думка лише на мить осінила його, й він тут же викинув її з голови: йди, Мироняче, додому й чекай своєї долі, мов свиня обуха, навіщо тобі знати наперед, що станеться на світі, якось своє доживеш — не так багато вже й залишилося в тебе часу, йди, старий баглаю, та й сиди в хаті маком.

Мироняк вишився з базару й заквапився, ніби щось погане, дуже погане чигало на нього в місті; він так занурився у свої лихі передчуття, що й не бачив перед собою перехожих і з розгону наштовхнувся на людину, а коли підвів голову — стетерів: перед ним стояв офіцер у круглому кашкеті з зіркою і в золотих погонах; «Ти што, старік, белєни об’єлся?» — відштовхнув офіцер Мироняка, проте посміхнувся, і старому від цього стало втішно: от німець ніколи й губів до сміху не скривив би, а цей, диви, ще й проказав: «Ну, ізвіні…» — і вже заповітне питання мало що не зірвалося з уст Мироняка, але офіцер пішов собі далі, а вуйко не зважився його зупиняти.

За містом Мироняк звернув на польову доріжку, що провадила до Воскресінець, він вертався додому тими самими путівцями, якими добирався вранці до Коломиї, а душу гріла офіцерова усмішка, і думав вуйко, що життя таки мусить повернути на краще, бо скільки тій біді топтатися по людях; гей, таж бо біда з бід минає, війна закінчується, лютий німець вступився з краю, а ці, які прийшли, то хоч зрозумілою мовою розмовляють та ще й до того посміхаються!

Перебрів Прут у Грушеві, дотюпав до Волового й подався до Боднарівки улоговиною, з одного боку якої вздовж лісу потягнувся свербигузовий живопліт, а з другого поп’ялися вгору нивки, і одна з них, засаджена картоплею — Фросинина; промайнула в Мироняка думка, чи не зайти б привітатися із вдовою, бо живе сама, як палець, у крайній хаті, але передумав, бо що їй скаже, чим потішить, а ще кожен боднарівський селянин при зустрічі з Фросиною ніби відчував на собі провину за смерть Юрка, й не так провину, як страх: село велике, людей багато, але ж хтось один із них таки виказав Юрка німцям, й на кожного може впасти Фросинина підозра.

Втім у шипшинових кущах почувся хрускіт сухого ломаччя, й цей скрадливий звук чомусь на смерть перелякав Мироняка, хоч там могла пастися й худобина; вуйко зупинився, сторожко приглянувся до колючого плетива і здерев’янів: з хащів блищали очі начебто якоїсь звірини, що зачаїлася до стрибка, вони неблимно вп’ялися в Мироняка, й старий подумав, що так, напевне, дивиться на свою жертву вовк, але й вовка ніколи б не злякався, бо від звіра можна й оборонитися; із заростів дивилась на вуйка сама смерть, і він впізнав її: Йосип Кобацький раптом випростався на весь зріст, звів карабіна й вистрелив; Мироняк схопився обома руками за груди й упав горілиць у картопляне міжряддя.

А тоді вбивця, злякавшись свого вчинку, почав утікати з місця злочину, його спиняли ліщинові кущі, гілля шмагало по обличчі, кров із подряпин стікала до рота, і Йосип відчував нудкий її присмак; він вдарявся об дерева й в одну мить почув брязкіт — то випала з кишені сардака церковна чаша, а тоді облегшений сардак почав приростати до тіла, немов вовча шкіра; в глибоких нетрях почувся зловісний регіт — то втішилася з цієї причини баба Лісна; Йосип не зігнувся за чашею й біг далі, витираючи долонею обличчя від крові, і йому раптом здалося, що воно вкрилося шерстю, в роті почали видовжуватися зуби й виповзати іклами на спідню губу: та невже, — долав Йосипа панічний страх, — убивця доконче стає вовкулакою, про що завше говорив мольфар Іван; Йосип у розпачі здряпував нігтями шерсть з обличчя і опам’ятався аж у Язвинах, коли на нього з лісової темряви вийшов районовий провідник Буркут у своїй незмінній вишиваній сорочці.

«Що сталося, друже станичний, — запитав провідник, — що ти такий зляканий та пошарпаний?»

«Я вбив сексота… Мироняка», — видихнув Йосип, зсуваючи з лиця рештки вовчої шерсті.

«Й перестрашився? Чого ж би то, їх же треба нещадно винищувати, немов скажених собак! — Буркут пересунув із–за спини планшетку, розкрив її, вийняв шмат паперу й написав на ньому олівцем «Так буде з кожним сексотом!» — А тепер вертайся на те місце, де звершилось пра–восуддя, й засунь папір зрадникові в пазуху. Та швидше, поки ще не позбігалися люди».

Йосип вернувся в ліс і йшов тепер поволі, пазячи очима по землі — шукав чаші; він хотів доконче знайти її, і вже не думав про неї як про посудину, з якої можна пити юшку, й не як про дорогоцінність; розумів, що як не поверне її до церкви, то напевне переміниться в звіра, але чаші ніде не було, ніби її хтось притьмом підняв; Йосип боязко підступив до вбитого Мироняка й, не дивлячись на нього, всунув йому за пазуху папір.

XVII

За день до того, як у міжрядді Фросининої картоплі знайшли вбитого Мироняка і людям став відомий зміст записки, знайденої у вуйковій пазусі, коли селом пронеслися не крики, не голосіння, а здавлені шепоти про незримих сексотів, яких віднині українські партизани будуть нещадно знищувати, і кожен селянин враз утратив певність за своє життя: хто ж бо і в який спосіб зможе довести свою невинність, якщо й Мироняк, котрого дотепер усі вважали за порядного ґазду, виявився донощиком, та й не знати ще, скільки в цьому правди, правду можна встановити тільки на публічному суді, а від скритовбивства не гарантований і праведник; коли Фросина, вчувши постріл, наглухо зариглювалася в хаті й не вийшла на поле навіть тоді, коли родина забирала на віз мертвого Мироняка й тихенько повезла на цвинтар, щоб за огорожею його закопати, — за день до цієї моторошної події, яка враз поглинула віру людей у партизанську справедливість і надію на своїх оборонців, до вчителя серед білого дня несподівано зайшов районовий провідник Буркут й, вибачившись перед панею Марією, попросив Шинкарука на розмову тет–а–тет.

Учитель запросив гостя до покою й насторожено вдивлявся в обличчя провідника, чекаючи його мови; Буркут, не завуальовуючи причин свого візиту, почав просто з моста: всім, мовляв, відомо, що в учителя є чимала бібліотека і книги в ній не всі такі, щоб могли большевикам подобатись; напевне, є в нього й багатотомна «Історія України–Руси» Михайла Грушевського — за таке видання недавно заарештовано дебеславського священика Бабинюка, то, зваживши на це, Районовий Провід ОУН пропонує панові вчителеві віддати деякі небезпечні книги, а зокрема «Історію» Грушевського для підпільної партизанської бібліотеки — нашим воякам вона б знадобилася як підручник для самоосвіти, а вчитель не мусив би боятися енкаведистських ревізій.

Такої розмови Шинкарук зовсім не сподівався, пропозиція есбіста здалась йому нісенітною, зовсім абсурдною, бо про які підпільні бібліотеки може нині йти мова, коли не сьогодні — то завтра розпочнуться бої між партизанами й енкаведистськими карателями, він розвів руками й, уникаючи гострого погляду Буркута, запевнив його, що творів Грушевського в нього немає й ніколи не було; Буркут недовірливо поглядав на вчителя, він переконував його, що закопані в землю книжки тліють і за якийсь час ніхто не матиме з них користі; вчитель врешті відмовився далі вести про це розмову: «Якщо не вірите, можете самі пошукати»; «Боже милий, таж ніхто не збирається робити у вас ревізію, йдеться про добру волю й патріотичний вчинок, проте пам’ятайте про можливий обшук, я недавно застерігав теж отця Бабинюка: він не погодився віддати нам «Історію», і ось бачите, що сталося — нема отця, а його книгами будуть користуватися совіти й матимуть матеріал для антиукраїнської писанини».

Буркут віддав учителеві честь, Шинкарук провів його на подвір’я і, мабуть, для того, щоб загладити прикре враження від шорсткої розмови, яка щойно відбулася, сказав, прощаючись з ним за руку:

«Гарна у вас сорочка, так приємно гармоніює з військовою уніформою…»

«О так, мені подарували її на Поліссі».

«Бачите, яку популярність має космацьке ужиткове мистецтво, що на сорочку завоєлівського узору можна розжитися аж у поліщуків».

«Ви чудово визнаєтеся в українській етнографії, пане вчителю», — сухо відказав Буркут і вийшов з подвір’я.

Розмова з районовим провідником залишила тривожний осад на душі Шинкарука, він розмірковував — що б мали означати відвідини Буркута: попередження, вивідування, чи справді він наївно вірить, що спокою Партизанської республіки ніщо не загрожує, і нинішня автономія запрутського краю існуватиме завжди.

Погані передчуття підсилилися убивством вуйка Мироняка — та невже партизани почали очищувати населення від колишніх комуністів, бо не міг Шинкарук ні на мить повірити, що старий займався донощицтвом, а якщо насправді почався тихий терор, то закінчиться він самовбивством: обух караючої сокири скоро чи пізно вдарить по лобі й карателя; нині народ ще шепочеться, а завтра заговорить вголос і розколеться на прихильників повстанців та на їх ворогів; хто робить цей розкол, навіщо він, кому вигідний, бо ж яку таку небезпеку для партизанського руху міг становити згрибілий дід?

Передбачення Буркута про можливий обшук в домі вчителя справдилися за кілька днів, і Шинкарук намагався потім розплутати туго зав’язаний вузол здогадок і підозрінь: чому сталося так, що в сусідніх селах — Дебеславцях і Боднарівці, куди досі енкаведистські загони ще не заходили, відбулися одна за одною ревізії в місцевих інтелігентів одразу ж після попередження есбіста: що він міг знати про наміри енкаведе і звідки?

Раннього ранку, як тільки в домі вчителя прокинулися, на Зрубі зупинилася вантажна машина, з неї позіскакували озброєні автоматами й «дехтярами» солдати, з кабіни виплигнув офіцер у круглому кашкеті з червоною околичкою, вони збігли в боснійську видолину й з городу увірвалися на Шинкарукове подвір’я.

Першим зайшов до хати лейтенант, був він низькорослий, худий, вертлявий, очі мав колючі й хижо скошені до перенісся; офіцер спочатку розглянувся в сінях, звернув увагу на східці, які вели на стрих, потім, минаючи сторопілих пожильців, перебіг через кухню, прочинив до покою двері, заглянув досередини й аж тоді, приклавши руку до кашкета, відрекомендувався: «Оперуполномоченний лейтенант Шкрупила»; він одну мить постояв перед

Шинкаруком, який від несподіванки не міг здобутися на слово, пронизував його поглядом і врешті скомандував солдатам, щоб починали обшук.

«Ви можете пояснити мені, що це все означає?» — заговорив згодом учитель, та лейтенант на нього й не глянув; солдати поралися в покою: викидали з шаф одежу й шпурляли на підлогу книжки з етажерки; лейтенант уважно гортав книжку за книжкою й допитливо поглядав на господаря; він був явно розчарований: недбало відкладав набік ще довоєнні радянські підручники з математики і все позирав на хатніх, ніби з виразу їхніх облич хотів розгадати, де ті книжки, яких він шукає; врешті спинив погляд на Миронові, й кмітливе енкаведистське око схопило в очах хлопця тінь занепокоєння; оперуповноважений довго свердлив Мирона допитливим зором і враз, немовби про щось згадав, вискочив у сіни, постояв мить перед східками, що вели на горище, а потім швидко потупотів ними вгору.

Шинкарук був спокійний: хай шукають, нічого уже не знайдуть, він підбадьорливо підморгнув дружині і Юлії й нараз здригнувся, побачивши, як блідне Миронове обличчя, й зрозумів батько, що син його не послухався й записок своїх не спалив: зараз може статися найгірше…

Проминали хвилини гнітючої мовчанки, вони тяглися безмежно довго, немов вічність, й нарешті тишу розбив на друзки дрібний, аж наче втішний тупіт по сходах — то збігав зі стриху лейтенант Шкрупила, він рвучко відчинив кухонні двері, обвів присутніх переможним поглядом, наказав солдатам чекати його на подвір’ї, сам сів у крісло, вийняв з планшетки товстий зошит у чорних палітурках, й Мирон упізнав: то була його повість!

«Так ето ти пісал, говнюк, ти пісал, спрашіваю?!» — гаркнув на Мирона Шкрупила, потрясаючи зошитом, й хлопець приречено кивнув головою.

«І так, слушайтє, господа, — злобно заговорив лейтенант, — я буду чітать вслух єнту бендеровскую прокламацію; я, потомственний хохол, добре знаю українську мову: отже, ця писанина має назву “Кривавий тан”»…

Лейтенант читав без найменшого російського акценту, він із сарказмом вимовляв найдошкульніші антирадянські вислови, і Миронові, та й усім у хаті ставало страшно: за таку повість авторові помилування не буде: в ній говорилося про п’яні оргії в сільських коопераціях за перших совітів, про терор по школах та інститутах: п’ятдесят дев’ять дівчаток–студенток — яких розстріляно, а яких засуджено у Львові; про вивози в Сибір, арешти просвітян та членів КПЗУ, про набір добровольців до дивізії «Галичина», і залишив Шкрупила на останок розмову вчителя Коструби з учителькою–полтавчанкою Марфою Яківною перед евакуацією на початку війни.

«Тепер послухайте… — Шкрупила схопився з крісла й підвів угору вказівного пальця. — Слухайте, слухайте, бендеровськоє отродьє, що понаписував цей негодяй: “Вас, молоду, обдурили, і ви повірили в найзлочиннішого тирана світу Сталіна…” Так що ж ти мені тепер скажеш на це, сволото? — Лейтенант навідмаш ляснув Мирона по лиці зошитом. — На великого вождя народів замахнувся!»

Відпекуватися було марно: найсуворіше звинувачення Шкрупила зачитав, далі прозвучить вирок… І з подивом відчув ураз Мирон, як у нього входить такий недоречний у цій ситуації спокій: він згадав, як рік тому мав нагоду бути присутнім на сеансі знаменитого віденського гіпнотизера, який демонстрував своє вміння в гімназійній руханковій залі. Хлопці й дівчата із схрещеними пальцями засинали; за велінням чарівника вони покірно виходили на подіум й сліпо піддавалися його волі: співали, декламували, блазнювали; потім гіпнотизер знімав з піддослідних ману, а вони не пам’ятали, що діяли. Миронові стало страшно: адже в такий спосіб, під спонукою чужої волі, можна й злочин скоїти, видати найпотаємніші секрети, найсвятіше зневажити, і він, Мирон, теж умить може позбутися себе самого; гіпнотичний сон долав його, схрещені пальці стискалися й ціпеніли, і він знав, що коли вони заклякнуть — доведеться вийти на сцену, бо тільки гіпнотизер зможе їх розслабити, але перед тим хлопець виконає його забаганки; Мирон зібрав усю силу волі, й сонливість від нього відступила, пальці розтулилися, й він гордо проказав сам до себе: «Я переміг тебе!». Ця згадка спливла в пам’яті в мить очікування неминучої покари й була вельми своєчасною: на Мирона звалювався шквал люті енкаведистського гіпнотизера, тож треба було зібрати незвідані ще сили духа, щоб не піддатися йому.

«“Кривавий тан”! — не вгамовувався Шкрупила. — Пісатєль!.. Таж тебе за цю писанину повісити мало!.. Але я тебе арештовувати не буду: ти станеш у мене заручником цієї прокламації… — Лейтенант засунув Миронів зошит у планшетку. — О, ти ще попляшеш, бандерівський виплодку, — станеш у мене слухняним сексотом… і вас, папенька, не залишу в спокої, йобаний пане Коструба, та це ж твої слова про батька Сталіна записав твій байстрюк!»

Лейтенант раптом змовк, виглянув через вікно й занепокоївся: десь під Дебеславцями сухо зацокотів кулемет; він змахнув солдатам рукою, і всі чимдуж побігли до вантажівки, загудів мотор, й напасники зникли в лісовому тунелі.

Пані Марія вся аж охляла з нервової напруги, опустилася на крісло й заплакала; Юлія суворо дивилася на брата, й очі її поволі почали наливатися теплом: Мирон не оправдовувався, не благав прощення — не збоягузив, він нині став готовий до будь–яких випробувань. Ну а батько… Шинкарук стояв обличчям до вікна, а коли енкаведистська машина зникла, повернувся, поклав руку на Миронове плече й сказав таке, що втішило дружину, здивувало дочку, а син відчув ураз, як гаряче любить вітця.

«Сьогодні, діти, прийшла до нас наша доля, і з нею мусимо пройти через життя. Гордо і чесно. Запам’ятай собі це, сину…»

XVIII

Страх просочувався в село звідусіль, немов гнилої осені з пересиченого вологою ґрунту підшкірні води, від яких нема спасу ні на полі, ні в хаті, ані на оборі — повсюдно на поверхню спливає синява каламуть із трупним запахом розкладеної живності, і хоч би одна шпарина пробилася крізь ґлеювате підґрунтя, куди б стекла із землі отруйна гниль; сопух липкого страху звонючив повітря над Боднарівкою — сільський люд ховався, замикався, задихався, бо скритна смерть, якої ніхто не міг пояснити ані оправдати, повіялася й по довколишніх селах: з Кривобродів, де недавно було виламано церковні двері і якийсь святотатник украв золоту чашу, проникла вість, що партизани таки вислідили злодія, і хто, гадаєте, виявився тим грішником — найпобожнітттий старший церковний брат Семен Сталащук; такого ніхто не сподівався, але й не було жодної гарантії, що саме він поцупив ту чашу, якої, до речі, в домі Сталащука не виявилося; ну ні — задурно людину таки не повісять, а во — казали, що Мироняк Богу духа винен, бо як би то міг порядний ґазда донощиком стати, а шило вилізло з мішка: хто ж бо, як не він, навів на вчителеве обійстя енкаведистів, які півдня перевертали в хаті все вверх ногами; чомусь–то в селі не з’являвся жоден пайдьошник, аж поки вуйко Мироняк до Коломиї не потикнувся; а в Коростах кинули двох сексотів до криниці, — що ж це діється, що люди враз аж так сподліли: продають своїх же за ґрейцар, а може, ті, котрих убили, зовсім і невинні, а коли так, то хто ж тоді — українські партизани, яких нині народ став більше боятися, ніж совітів?

…А коли Йосип Кобацький, позбувшись першого переляку від вчиненого ним убивства, переступив труп вуйка Мироняка — то й зовсім заспокоївся, і потахло в ньому бажання знайти в лісі загублену золоту чашу; в чорній душі вбивці не зажеврювався більше пломінець каяття — густа темінь злоби затопила Йосипа, немов ті осінні води пересяклим отруйним баговинням ґрунт, й відтепер він боязко обминав язвинівські нетрі, бо вже добирався до нього інший страх — що таки знайде чашу, і від світла святого золота прокинеться у вовкулачій душі крихта людяності, і як він далі житиме напівлюдиною і напівзвіром, як з людським серцем зможе утримати владу над людьми і мстити їм за те, що вічно його зневажали, злодієм обзивали, руки не подавали, в церкві відступалися від нього ніби від прокаженого; до Йосипа прийшло солодке відчуття необмеженої сваволі, він упевнився у своїй правоті й люто увірував, що чинить справедливо, до того ж рівноваги духа додавала ще й безвідповідальність за вбивства: адже він сліпо виконував волю Буркута, а той посилав його на все нові й нові каральні акції, які мали очистити від ворогів Україну.

Покари стали чигати на людей за будь–що: за сміх, за веселу оповідку, за пісню, за жарт, за торги на коломийському ярмарку і за музику теж: які ж бо можуть бути веселощі на світі, коли партизани гинуть в боях за Україну?.. Й заніміли на багновиськах скрипаль Клим Запоточний разом із бубністом Андрейком — навіть на святого Петра, на боднарівський празник, ні разу не гупнув квач по бубні й струна не бренькнула на скрипці, — і так проминуло б непомітно й тихо престольне свято, якби до замкненої боднарівської церкви не наповратилася піти на молитву Олена Єзунина: ось скотилася вона з Царини в торокастій хустці, завузлованій на тімені вухатим ґудзом, в засмальцьованому кептарі й почала наближатися до розвилки стежок, що за Федоровим обійстям одна біжить на Гуцулівку, а друга через Потоки до церкви; цього разу Олена й не глипнула вбік пасіки: згадка про молодий гріх із Федором до останку витліла в душі, й навіть празнешний спів дурного Юзя не розбудив її, хоч ніхто інший, а Юзьо навівав їй болісні думки про занапащене з нелюбою Марусею Федорове життя; Федір раннього ранку на Петра походжав між вуликами, начуваючи роїння, а на Оленин вид відвернувся, бо в ту хвилину видибала з хати Маруся й, забачивши розлучницю, тут же почала вичитувати літанію зрадливому дідові, і Федір, як завжди при святі, мусив жінку бити.

Маруся пісенно голосила, Ілько не гаючись виніс на подвір’я грамофона, накрутив його й пустив диск, щоб заглушити музикою материні співи; грамофон розпачливо хрипів на всю Босню про останню неділю, після якої неодмінно розлучиться закохана пара, і ось на цей содом наднесло Йосипа Кобацького, він спалахнув праведним гнівом на блюзнірів, які в такий важкий для народу час розважаються музикою, зайшов на подвір’я, перекинув ногою столик, на якому стояв грамофон, музика стихла, труба покотилася по землі, скринька розламалася, і все те гамуззя Йосип потрощив прикладом карабіна: «Весілє справляєте, а люди кров за Україну проливають!»

Він це сказав і пішов собі з подвір’я, теліпаючи довгими ручищами, на мить зупинився, поозирався — а може б, когось за кару й задушити? та ніхто під руку не потрапляв, а втім, свою жертву Йосип уже скарав, навіть не знаючи про те: Федір довго дивився на руйнацію, яку вчинив станичний, і не жаль, навіть не образа дійняли його, а усвідомлення, що тієї нової ланки життя, яка наступила в цю мить і набирала подальшого свого плину, він уже перейти не зможе — і не хоче; перед ним промайнули всі прожиті роки, і втішився Федір, що було в нього один раз свято, а чи кожний його зазнав? нині старий нічого доброго перед собою вже не бачив — лише кров, убивства, хамство; йому здалося, що баговиння навіки затопило світ, і в ґлеюватій підошві боднарівської землі ніколи вже не проколеться шпарина, яка всмоктала б у себе отруйні стоки; й жити у вічному страху стало невміч…

І мертво стало враз на світі: змовк Юзьо, а десь на церковній паперті шепотіла свою останню молитву Олена Єзунина, яка вже більше на Царину не вернеться, бо навіщо, коли щонедільна мандрівка попри Федорову пасіку за леда хвилю навіки втратить сенс; Маруся перестала голосити, немов відчула потребу перепочинку перед справжнім похоронним голосінням; Ілько піднімав із землі розбиту машинерію й пробував складати докупи потрощені деталі грамофона, він тихо плакав, бо розумів, що не складе їх ніколи, і вже ніхто більш не почує бравадної пісні про кращі часи, які доконче мусять настати; Федір довго дивися на Шпаєвську гору, аж поки не побачив, як виростає на ній фігура, а коли кам’яна жінка повернулася вбік села й ласкаво змахнула рукою, Федір подався на пасіку, сів на пеньок біля вулика, який натужно гудів перед роїнням, схилив голову на груди й тихо, мов праведник, помер.

XIX

На Шпаєвську гору дивилася день у день і Наталка Слобідська: сидячи на ослінчику під кущами бузини, що дико проросли скраю подвір’я й схиляли над її головою тарелі чорних ягідок, скрадливо, щоб мати не бачила й не визолювала печаллю своє серце, позирала на вершечок гори й чекала для себе знаку, а коли потойбічне знамення ні в якому диві не з’являлося, то перед сном дякувала Богу, бо ще ж їй не хотілося переступати хімчинську гряду, за якою десь там, у незримих глибинах Чорногорового царства, чекав на неї інший світ, може, й кращий, але ніколи він не стане Боднарівкою і не зазнає вона в ньому мук солодкого чекання, яке нині тримає її при житті; той світ, напевне, не знає ні минувшини для спогадів, ані будуччини для надії, — і як це може статися так, щоб вона відійшла за шпаєвський чертеж, і назавше осамотнилося село, котре всією своєю земною і небесною красою влилося в цвіт її обличчя, рук, грудей, стану, дівочого лона, а певне, й зовсім перестане існувати, й Наталці шкода було не так себе, як того світу, що поникне, зів’яне, зісохне разом із нею…

Вдова Марія все те бачила: дивлячись на тиху журу Наталки, боялася уздріти в її очах ману страху, який може спотворити вроду дівчини, що крізь блідоту просвічувалася усією своєю звабою, — най би ніколи не прив’ядав цей цвіт й пелюстки не осипалися, най би в повному розквіті впало долі стебло ружі; тому мати втішала доньку своєю вірою в чародійства, які ще в молодості приніс до Боднарівки мольфар Іван і своїм умінням їх зміцнив: після його заклинань ніхто в селі безслідно не зникав, а лише з виду перемінювався або полишав по собі знак; і ти не думай, доню, що той ясен, який вигнався в небо на березі нашого Потоку, не був колись ставним парубком, а стрункі смереки біля церкви — то не дівчата–красуні, які зарання знайшли на цвинтарі свій супокій, а от опришко орлом став, розлучниця — зозулею, а нагідки невинними дітьми були; й олені — то колишні люди, а тому не можна їх убивати; живуть у наших лісах прерізні добрі й лихі привиди, а їхня путеря — свята чи грішна — має непоборну владу над селом, й русалки радість нам навіюють, а вовкулаки — страх; то тільки так здається, що людина вмирає, насправді ж вона живе вічно, тому й вічне наше село, й ніхто не знає, коли воно почалося, а не скінчиться ніколи…

Донька вдячно посміхалася до мами й просила, щоб вона марно її не втішала, бо того, що має статися, Наталка зовсім не боїться, про болість свою не думає й гадки про неї не має, мовби її ніколи й не було; дівчина насилу здавлювала в собі сухий кашель — й не тому, щоб мати не чула, а щоб він їй самій не нагадував про недугу, а коли виходила на подвір’я й сідала під бузиною на ослінчик, то такий спокій відчувала, аж ніби повітря нагніталося донизу, густішало й стискалося, щоб того спокою не міг зрунтати вітер; її легені переповнювалися терпкою патокою пахощів осоки, хвощу, бузькового вогню й латаття, які врунилися над струмком у Потоках; на неї сіялися відбиті від високих блідих хмаринок лагідні сонячні промені й зігрівали; для неї звучали туркотіння горлиць, волога фіоритура мелодій чорних дроздів й сухе цокотіння плисточок у вільховому гаю, а коли небо сизіло від надміру тепла, то й гола Шпаєвська гора, віддаляючись у неозору далечінь, ледь мріла на обрії, й від того, що вона не кличе до себе, ставало легко на душі в дівчини, й сама вона робилась невагомою, мов павутиння, яке може злетіти в піднебесся від подиху леготу; біле Наталчине волосся зливою спадало за спину, білі груди випиналися з пазушини, щоб утішити світ своєю дивизною, білі руки згиналися, мов лоза, й Наталка оповивала ними себе саму, стискала своє тіло так, ніби в її обіймах був він; Василь завше був у її обіймах, а тому Наталка знала, що він живе, й сама вона житиме доти, доки не вернеться до неї милий, а тоді випросить для себе в Бога крихту часу, щоб хоч трохи побути з коханим; Наталка відчувала своє тихе згасання й навіть тішилася ним — воно ж бо додавало їй вроди, а своєю красою дівчина надмірно дорожила, більше, ніж життям, бо знала, що її чар буде йому потрібен; втішання власною чарівністю стало її чеканням; усе на світі — тепло, легіт, вітер над Шпаєвим, сади, гаї, ліси — перемінилися для неї в чекання, солодке, тремтке, заманливе — й стало воно її щоденним святом.

…Після похорону Федора боднарівський світ втратив для Йосафата сенс: він досі й поняття не мав, скільки місця займав у його серці мудрий пасічник, а тепер відчув, як спорожніла хата, — і батько з матір’ю, і Юзьо, і баба Маруся, котрі завжди були тільки челяддю у всевладного діда, тієї порожнечі заповнити не змогли; сад серед літа змертвів, і зелепужна зав’язь посипалася долі, перестала гудіти пасіка, а здичавілі рої знаходили собі пристанівок аж у Потоці на черемхах, і ніхто не мав до них ніякого діла; Маруся відголосила на похороні й назавше заніміла, Олена Єзунина зникла з села, і хтось бачив її, жебрущу, біля іспаської церкви, Юзьо перестав правити молебни, а Юстина — голосно молитися, й Ілько, який нічого не вмів робити, тільки накручувати грамофона, сидів тепер на підвалинах перехнябленої Гаврилишиної стодоли й чекав — може, хтось прийде на політику, а що ніхто не з’являвся, бо страх панував у селі, то Ілько щодня дрімав на підвалинах аж до смерку.

Йосафат попросив батька продати на базарі в Коломиї бочівку меду, яка по дідові належалася йому в спадок, й, промучившись у ваганнях до Спаса, взяв гроші й вирішив назавше покинути село.

Ніхто, крім родини, не відав про його намір, і був би Йосафат непомітно зник з Боднарівки, якби в день перед Спасом, коли хлопець востаннє вийшов на берег Потоків й обводив поглядом обрій, окреслений горбкуватою лінією Сталащукового узгір’я, — якби в ту мить не побачив білої постаті Наталки, яка вийшла до вориння й, спершись на дилину ліктями, вдивлялася вбік Йосафатової хати, немовби вже знала, що він збирається покидати село, й вийшла з ним попрощатися.

Йосафат, як і колись, збіг стрімголов у Потоки, та на відстані кількох кроків зупинився перед Наталкою, немов злякався її блідості або ж отетерів від незнаної йому досі дівочої зваби, а зрештою — Наталка теж давно зійшла з його світу, і він стояв тепер оподалік стриманий і відчужений; Наталка із скрухою помітила, що Йосафат витав уже не тут, а втім, вона давно знала, що так станеться, бо не для села і не для неї він народжений, а все одно — серце защеміло від глухого болю, бо іншого приятеля не мала, й віднині залишиться зовсім самотньою; повагавшись, начебто ще не впевнена була, що Йосафат таки справді намірився виїхати, спитала боязко: «Їдеш?» — «Так, назавжди», — кивнув головою хлопець, і тоді вже не жаль, а подив пройняв Наталку від такого холодно–байдужого підтвердження: як це він важиться покинути село навіки, — хай–но люди стали йому чужими, але ж не може зчужитися земля; і якщо пішов зі світу улюблений дід, то хіба з коренем вивернулася рясна яблуня, яку він посадив і в неї втілився після своєї смерті; а коли не стане Наталки, то хіба над джерельцем у Потоках всохне черемха, яку ось обліпив рій дідових бджіл; а якщо й страшна смерть повіялася над селом, то хіба й життя в ньому перестало битись?

Наталка з осудом дивилася на Йосафата, вона хотіла побачити в його очах хоча б крихту жалю за тим, що він покидає, бодай скупу сльозу на щоці, однак очі в хлопця були сухі й холодні, й відчула дівчина, як її огортає безнадійна самота, бо в цю мить вона не те що втратила приятеля, а й засумнівалася, чи мала його коли–небудь — якщо Йосафат так легко покидає все те, що називав любов’ю; а далі зникне з його пам’яті й вона — найдобірніше зеренце з колоска Йосафатового світу.

Хлопець незграбно змахнув на прощання рукою, якесь слово хотіло зірватися з його уст, але так і згасло на губах, він повернувся й пішов не оглядаючись, і Наталка зрозуміла, що відтепер з нею залишиться тільки чекання — не на повернення коханого, а знаку смерті; вона боязко глянула на Шпаєве, й пройняла її давка тривога, що ось–ось з’явиться на горі тінь кам’яної фігури.

Та в цю мить прийшов порятунок — жива вість, така бажана і втішна: на подвір’я зайшла чорноволоса вродлива жінка, вона підійшла до дівчини й прошепотіла:

«Ти Наталка, так?.. Я зв’язкова, прийшла від Василя Маланюка, він живий і колись вернеться до тебе».

А тоді прозоре личко Наталки налилося живим рум’янцем, вона схлипнула й знеможено опустилася на ослінчик; з хати вибігла вдова Марія й, подумавши, що в образі чорнявої жінки прийшла до її доньки смерть, скрикнула в нестямі: «Відступись!» — жінка повернулась до неї обличчям, і Марія по гачкуватому носикові й булькатих семітських очах упізнала в гості Шимонову Сальомею, жидівку–вихрестку з Іспаса, про яку ходила чутка, що вона пішла в УПА.

«Ти від них прийшла?.. І чому ти серед них?»

«Я з тими, хто врятував мені життя», — відказала Сальомея, а тоді Наталка підбігла до матері, впала їй на груди й заплакала від щастя:

«Василь живий, мамо!»

Марія відвела Наталку до ослінчика й подивовано дивилася на зв’язкову; по хвилині мовила:

«Кажеш, Салько, що Василь Маланюк живий?.. А як він може жити на білому світі, коли в його станиці таке чиниться? Ти не знаєш? І він не знає?.. А тут його переємники людей убивають, вішають, живими в криниці кидають, і все те — за Україну…»

«Хто це робить?» — прошелестіли губи Сальомеї.

«Станичний Йосип Кобацький і якийсь Буркут…»

«Як це може бути: адже Буркут не у вас, він в іншому районі!»

«Тут, тут вони — упирі люті!»

І пішла Сальомея не попрощавшись, квапно несла тривожну вість до Брустор, де розміщалась на постої сотня «Сурма».

XX

Учительська обов’язковість спонукала Шинкарука визнати нову владу: він зголосився в коломийський відділ народної освіти як учитель боднарівської початкової школи й отримав розпорядження почати навчання 1 вересня; Шинкарук почувався роздвоєним, оскільки віднині мусив одночасно підпорядковуватись радянським державним інституціям і владі УПА, яка контролювала Боднарівку; він чекав реакції з боку служби безпеки й нічого доброго не сподівався: про виконавців цієї служби, Буркута й Кобацького, ходила в околиці моторошна слава.

Та до початку вересня було ще трохи часу, настав щойно день Спаса, й про розпорядження райвно Шинкарук нікому поки що не признавався; він переконав Мирона, що здобувати освіту потрібно за будь–якої влади, і як тільки в Коломиї повідкриваються середні школи, Мирон повинен записатися в десятий клас; і не бійся Шкрупили, він знайде тебе всюди, якщо захоче, а Коломия — все ж таки місто, може, там загубишся; домашніх дивував батьків спокій, який межував із приреченістю, проте такий моральний стан Шинкарука додавав його родині рівноваги, учитель мізкував теж і над тим, де прилаштувати Юлію, щоб не мешкала разом із батьками: не можна сидіти нині усім гуртом в одній хаті, — живучи порізно, хтось–таки матиме шанс урятуватися на випадок вивозу в Сибір: Шинкарук передчував, що цієї долі його сім’ї не уникнути, й пані Марія завбачливо сушила сухарі.

Вранці на Спаса зайшов до Шинкарука Йосафат попрощатися перед від’їздом, він не пояснював причин свого несподіваного для вчителя рішення — податися аж до Львова й чомусь там, а не в Коломиї, закінчувати десятий клас, й відчув Шинкарук, що юнак у такий спосіб хоче втекти від жорстокої реальності, яка спостигла його край, і не осуджував хлопця за цей намір, проте глибоко в душі заворушилася підозра: а чи не став Йосафат готовим до колаборантства, від такої думки сполохані очі вчителя, намагаючись виминути погляд гостя, знайшли для себе точку опори на забуялому жоржинами квітнику за вікном, поблідлим від ранньої осінньої прохолоди; Шинкарук сидів, схилившись над столом, і Йосафат не міг зазирнути в очі своєму вчителеві, щоб уздріти в них підтримку для свого рішенця, він бачив тільки брунатне кружальце лисини, обведене стрепіхами сивого волосся, і чув слова вчителя, які він посилав у вікно, або ж говорив сам із собою.

«Ти, гадаю, мудро робиш: Львів далеко, й навіть відлуння того, що тут відбудеться, не почуєш… аби тільки зумів якось влаштуватися, бо ще й місяця не минуло, як німці відступили від Львова… і який він тепер, той Львів, — уцілів, а чи лежить у руїнах, ніхто поки що не знає. Тернополя ж нема, Броди, кажуть, теж стерті з лиця землі: вісім німецьких дивізій дощенту знищено у бродівському котлі…»

«І дев’ята — українська», — тихо вставила Юлія.

«Так, так, я знаю… і не треба про це, на все воля Божа, може, Богдана й Михайла туди не послали… а якщо… то хтось–таки мусив залишитися в живих…» — здавлено прошепотів Шинкарук, а Юлія додала: «Хіба ті, які не стали унтерменшами»; батько не зрозумів натяку доньки — тільки вона одна знала, що говорить: так і залишила в таємниці останній лист від Михайла Сороки, якого отримала ще за німців; «Ми унтерменші, а не воїни, — ще й нині волав до неї розпачливий зойк нареченого, — нами командують пруссацькі солдафони, які не мають нас не те що за українських військовиків — за людей не вважають!»; Юлія заховала листа і назавше схолола до слабодуха: такі слинявці хай би сиділи в запічку, а не брали до рук зброї; а скільки пишних слів наслухалась від нього: романтика, мундири, національні прапори, нове січове стрілецтво! — і скис герой при першому випробуванні, бо за своєю ментальністю зроду був унтерменшем — задовго до того, як побачив над собою прусський кулак. «А Богдан ніколи унтерменшем не був й, можливо, через те вижив — будемо сподіватися», — закінчила Юлія нікому не зрозумілу річ.

«Я не про них, — учитель не відводив погляду від вікна, — я про Йосафата… Тож кажу: на мою думку, ти незле вирішив… Ми просто мусимо, нам необхідно входити в нове життя, яким би несприйнятливим воно для нас не було, бо ж куди дітись?..»

«Я не втікаю, пане вчителю, — заговорив Йосафат, вчувши в мові Шинкарука намагання виправдати його намір, — у мене є мета, я все обдумав…»

«Не сумніваюся, — скриводушив Шинкарук, бо думка про майбутнє Йосафатове пристосуванство й далі закрадалася в його свідомість, і він таки сказав, немовби наперед давав хлопцеві дозвіл на конформізм: — Ми ж мусимо вчитися, працювати, дітей виховувати, осягаючи при тому науку толерантності, брехні й двуликості… Не біймося цих нових моральних чи то пак аморальних засад — бо що інше нам залишається, що? Коли ж відмовимося від подібних імперативів, то всі належні нам місця в суспільстві — від кафедр до робітничих верстатів — займуть чужинці, навіть до сіл, якщо ми не запропонуємо своїх керівників колективних господарств, пришлють окупанти злюмпенізованих платних гайдуків, які вчитимуть наших селян, як вони мають вирощувати хліб. І тому ми повинні…»

«Натягати на обличчя маски Янусів, — знову вставила Юлія, — а коли вони приростуть до шкіри, то й довічно Янусами залишимось: двуликість стане нормою нашої поведінки, і в кінцевому висліді ми станемо свідками й учасниками найогиднішого процесу: на наших очах брехня перемінюватиметься в правду, і ми теж станемо називати чорне білим…»

«Ти завжди була максималісткою, доню, — строго глипнув на Юлію батько. — Хіба я вас закликаю до зради своїх ідеалів, таж ні, я цього найбільше боюся і тому шукаю виходу зі становища: адже можна під лудою покори зберегти в стані ворога свої переконання… Я не заперечую також стратегічної доцільності нинішньої партизанської боротьби, яка вигартовує національну ідею, хоча й жодних шансів на перемогу немає… Але ж приносити користь своїй нації можна не тільки засобами збройної боротьби, і не тільки на дибах утверджується людська порядність… Усі воювати не можуть, і не треба теж, щоб усі вивіряли свою честь по тюрмах: поза полем відкритого бою існує тил, без якого не проживуть ні воїни, ні в’язні… І ми маємо його — компроміс, інакшого тилу в умовах окупації не буває…»

Учитель замовк, і тоді Йосафат, утішений дозволом Шинкарука на примирення з існуючою ситуацією і водночас збентежний його спрямуванням у нову якість підпілля — дезорієнтований і розгублений, раптом несподівано для себе заярівся на Мирона:

«А чому ти мовчиш, скритний дисиденте?!» «Компроміс — не колаборантство, — спокійно відказав Мирон. — Я не збираюся йти в партизанку і в тюрмі сидіти не бажаю, хоч і там, і там, якщо доведеться, залишуся сам собою… Я йду в літературу і тільки на її полі готовий покласти голову за Україну».

«Яке пишнослів’я… — процідив Йосафат й затих, у розпачі й безнадії виплюнув думку, яка досі, затаєна, тліла у підсвідомості, й, зачувши її у словесному вияві, від сорому опустив голову: — А мені не треба такої України, яку я щойно побачив у Боднарівці!»

«То ти й від хворої матері відмовишся? — спалахнула Юлія. — Та якщо б протягом всієї нашої історії так легко, як оце ти зараз, відмовлялися українці від України, то ми б давно вже її не мали, бо ж були в нас і Барабаші, і Носи, і Брюховецькі, та й яничарів усіх мастей мали–сьмо по–достатком… А Україна — то не тільки празники, а й горе, і упадок духа, і програші, і зради — все це є Україною, а іншої не маємо!.. І цю спузу з нашої історії може змити тільки праведна кров борців…»

Йосафат підвівся, підійшов до мовчазної, як завжди, пані Марії й поцілував її в руку, потім зупинився навпроти вчителя, постояв, щось хотів ще йому сказати — може, подякувати за науку, та на слово не здобувся, припав до Шинкарука, обняв, крадькома утер сльозу і швидко вийшов із хати, кивнувши на прощання головою Юлії та Миронові.

Біля криниці, не співаючи й не галайкаючи, тихо викручував колесом повне відро дурний Юзьо; коли побачив Йосафата, сперся на щабель й мовчки дивився на свого вченого племінника, а по його щоках котилися великі, мов горох, сльози; Йосафат вийняв з кишені ще за німців припасену для вуйка пачку «левентів», подав йому, взяв залишений біля цямрини набитий рюкзак, закинув на плече й вийшов з подвір’я.

Швидко перейшов Камеральний ліс — вибрав собі дорогу до Коломиї через Іспас, щоб нині, на Спаса, пройти попри Білий хрест, бо аж тоді його прощання з рідним селом остаточно відбудеться; біля хреста зупинився й глянув у небо: у високості, достоту як і два роки тому, кружляли лелеки, і вожай вихоплювався вперед, зовучи за собою пташину зграю; повів поглядом по сірій стіні букового лісу й зовсім не здивувався, що за кожним стовбуром стояла вона — білокоса й найчарівніша на світі; їх було багато — білих дівочих привидів, і, може, серед них стояли теж Оксана і Софія; жіночі постаті тужно помахували йому руками, — Йосафат врешті відвернувся і збіг з гори на іспаську дорогу, навіки залишивши своє перше кохання на рідній землі; він мовчки ридав, усвідомлюючи, що воно більше ніколи не повториться, а може, й ніякого не буде — лише праця: за двох, за трьох, за чотирьох; і як він має витримати той тягар — а мусить; внизу зупинився, ще раз глянув на хмарку лелек, що зникали із своїм вожаєм попереду в сизому безмежжі неба й назавше забирали з собою його зболену юність, а десь там, за Прутом, на коломийських штреках гуркотіли товарняки й свистіли паротяги, зично й тривожно зазиваючи Йосафата в невідому путь.

I

Закінчилося спекотне літо, й пасовиська вишкруміли, немовби понад толоками, чертежами й царинками провіялося легке полум’я; жовті вершечки зітлілої паші сухо захрумкотіли під ногами худоби — нипала вона тепер найглибшими видолинками, де ще просочувалася із землі волога й зеленіли латки кислої осоки; не знаходячи ситної поживи, корови голодно ревіли — настала для Юзя пора гнати товар до лісу, а що лісової мотороші боялися люди, то й Юзьо теж страхався, хоча й не знав, чого б то йому мало бути лячно; страх уособлювався в постаті партизана, котрий у німецькому кітелі, мазепинці й вишиваній сорочці щодня виходив з язвинівських нетрів до рогачки, що загороджувала стежку до лісу, і там подовгу стояв, прошиваючи зором принишкле село, немов утверджував над ним свою владу; до нього у визначену пору дня, перед вечором, крокував із Вулиці, перетинаючи толоку, озброєний мадярським карабіном Йосип Кобацький: йдучи, він похитувався, немов кінь у плузі, й голова його виходила з плечей, ніби хотіла допасти до цілі швидше, ніж несли ноги; село тоді затаювало подих, і кожен селянин продумував, на кого ж то нині може впасти есбістська кара; Юзьо завертав корів у Мочулу, щоб не наближатися до примар, перед якими тремтіли люди, й худоба надривно ревіла, витягаючи голови до повного трави та листя лісу.

А після Спаса — ніби добрі духи пролетіли над селом: зникли зловісні постаті біля рогачки, і не з’являлися вони там день, два і цілий тиждень; по селу пронеслася чутка, якою зраділи мешканці, дійшла вона й до Юзьової темної свідомості, втішивши його; ту чутку втямили навіть корови й чимдуж погналися до лісу, не чекаючи принуки пастуха.

…Наталка всю передспасівську ніч пролежала з відкритими очима, бо про який сон могла йти річ, коли — Василь живий! вона ще добре не усвідомила, скільки ця звістка для неї вартує, проте передчувала, що її життя невпізнано переміниться, і все, чим жила досі, навіки кане разом із недугою в минуле і стане тільки згадкою або й зовсім зітреться з пам’яті, бо й навіщо воно їй, коли з нею завше буде поруч найвродливіший у світі, найвідважніший і найсправедливіший муж, з яким піде всюди, куди тільки провадитиме його дорога — навіть на смерть; о, до примари смерті вона давно звикла й тому страху перед нею не мала, однак цієї тихої ранньоосінньої ночі Наталка відчула, як гаряче прагне стати здоровою, жвавою, радісною, — й насправді молода сила, яка давно відступила від неї, почала вливатися в її зболені груди, дихання ставало рівним і глибоким, зів’ялі руки стужавіли, й солодка дрімота скрадливо сіяла на неї тепле мево; дівчина поринала в забуття, немов у святоіванську воду, спокій розморював її, і Наталка вперше відчула себе щасливою; а як засірів просвіток — радість нового дня почала щораз навальніше вливатися крізь відчинене вікно, і коли хата переповнилася нею вщерть, немов дійниця свіжим молоком, Наталка міцно запала в перший за багато днів здоровий сон.

Вдова Марія пообходила господарку, здоїла корову й поставила перед Наталкою полив’яний збаночок, над яким здулася кожушком бульбашна шума; дівчина прокинулася й посміхнулася до мами, а очі її були чисті, ніби вимиті росою, і стріпнулася в серці Марії квола надія; мати нахилилася над дочкою, провела долонею по її чолі й прошепотіла: «Ти побудь до післяобіду сама, а я піду в Іспас помолитися на престольній Службі Божій за… вас»; ці мамині слова прозвучали, немов шлюбне благословення, й Наталка вдячно глянула на матір: «Я цієї ночі почула, що видужую, мамо…»; «Бог добрий, дитино, — тихо мовила Марія, стримуючи схлип, — мусить–бо жона прийти здоровою до мужа»; мати пішла, й тоді Наталка спохопилася: так багато щастя враз звалилося на неї, а вона не має з ким його розділити, і згадала тієї миті, що є в неї вірний приятель Йосафат; може, він ще вдома, Наталка прибіжить до нього й скаже, що його слова, якими він колись її втішав, нині справдилися, — не думала переповнена радістю дівчина, що те щастя тільки їй одній належить і нікому більше не потрібне.

Ілько з Юстиною аж кинулися, побачивши на порозі Наталку, про яку поміж собою говорили вже в минулому часі, всі ж бо знали, що догоряє Маріїна свічечка, а ось вона ступила в хату із заіскреними втіхою очима, порозглядалася по кутах і спитала впалим голосом: «А що, пішов уже Йосафат?»; й коли Юстина ствердно кивнула головою, Наталка повернулася до дверей, та зупинив її Ілько: «Ти мала щось йому сказати?» «Та ні… — знітилася дівчина, бо як мала розповідати сусідам новину, коли знала, що про її гріх із Василем у цій хаті давно відомо, але тут же сміливо підвела голову — чого ж бо їй нині таїтися з тим, що завтра стане явним? — А втім… я про це можу сказати й вам, і хай все село знає: Василь Маланюк дався чути!»

«Ой падоньку! — скрикнув Ілько. — Живий… Ото будуть дива!» — й не чекаючи, поки на його слова хтось відповість, вибіг з хати, а що був політиком — то чимдуж почвалав до Гаврилишиної стодоли, вибрався на підвалину й гукнув скільки мав сили на весь кут:

«Ідіть сюди, люди добрі, новину маю!»

…Юзьова череда розбрелася по Язвинах і попропадала в хащах, та це не турбувало пастуха: як настане пора гнати товар додому, він скличе її своєю музикою — поведе палицею по палиці, ніби смичком по скрипці, й тоді поллється з його горла висока й чиста мелодія, достоту така, яку видобуває із струн Клим Запоточний, коли грає на весіллях; ті найвищі звуки, яких не зумів би записати на нотах навіть витворний маестро, переливатимуться доти, доки з нетрів не вийдуть одна за одною корови, і буде їх рівно стільки, скільки паличок у Юзя за поясом і в руках: маржина покірно піде за ним аж до самого узлісся, та для цього ще не настала пора, і Юзьо тим часом заспівує партизанської: «Пасла дівча дві курови там під гаєм скраю, поглянула на мугилу й заплакала з жалю… — Юзьо весь перемінюється в пісню й плаче разом із дівчиною. — І згадала про братчика, що мертвим впав в бою, і його десь поховано в далекому краю…»

І раптом змовк, занімів: між стовбурами дерев, припадаючи до землі, то підводячись, нипав якийсь чоловік; він розгрібав руками мерву й мох, наче шукав чогось і не знаходив, сопів, стогнав і глухо вимовляв прокльони, врешті випростався й стрімко пішов у той бік, де щойно звучала Юзьова пісня; чоловік волочив за собою карабіна, тримаючи за цівку, по його щоках спливав брудний піт, а очі, немов варені яйця, біліли на тлі чорної тварі, — був це Йосип Кобацький, який після Спаса зник із села, й ходила чутка, що він повісився зі страху, коли зачув, що Василь Маланюк живе; а ось нічого з ним не сподіялося — немов борсук, ховається від людей в лісах; його поява на смерть перелякала Юзя, бо й він добре знав, що здибатися сам на сам із станичним небезпечно; Юзьо заскімлів і замахав руками, ніби хотів відігнати від себе страшну мару, він намагався щось сказати, та говорити не вмів — лише співати, а в цю мить жодна нута не змогла видобутися з горла; мара наближалася до Юзя, і він уже нічого не бачив — лише круглі більма; Кобацький схопив пастуха за оборки сардака й прохрипів:

«Ти чаші не знайшов?.. Не розумієш, що питаю: такого блискучого пугаря не знаходив? Признавайся!»

Але Юзьо тільки скавулів, немов пес, в якого ціляться з рушниці; Йосип відпустив пастуха, повернувся й пошурхотів, трощачи ногами опале сухе гілля; дурний Юзьо очуняв зі страху, вийшов на стежку, пооглядався, а коли Йосипові кроки стихли, він ледь чутно заграв на своїй скрипці, скликаючи маржину, бо треба було мерщій покидати зловісний ліс; корови почули сигнал й повиходили з хащів, Юзьо кожну вдарив поміж роги призначеною для неї паличкою, а коли переконався, що є всі, квапно пішов попереду й, немов факір змій, звав їх за собою високою нутою; корови вийшли на узлісся й розбрелися по толоці, хапаючи пащами зжухлу траву, бо ще не напаслися, а Юзьо розпачливо галайкав, й селяни, які з дня на день із нетерпінням чекали сигналу на сход, почали збиратися на горбі біля Гаврилишиної стодоли; ґазди намагалися випитати в Юзя, що він таке страшне побачив у лісі, але той лише помахував патиками вбік Язвин, а сам, притиснувши рукою капелюха, біг щодуху додому, щоб допасти до пасіки, де почувався в безпеці, й насторожений люд чекав у надії, що ось–ось мав хтось з’явитися й розвіяти до решти луду зневіри й страху.

А Йосип Кобацький ніби збожеволів: мов дикий вепр, повз навкарачки поміж деревами, розгрібаючи руками, ногами й рилом торішнє зіпріле листя, карабіна загубив, та й непотрібна була вже йому зброя; він просувався тим самим путівцем, яким колись утікав в Язвини після вбивства вуйка Мироняка й чашу тоді загубив; шукав тепер її, немов останнього порятунку, і вже не думав про те, що з неї можна хлептати юшку, що можна теж переплавити її в злиток і продати за добрі гроші, відкупитися нею в момент кари або ж віднести до Коломиї енкаведистам і разом з чашею їм запродатися: не такі гадки діймали в ці хвилини Йосипа: до нього прийшло запізніле каяття, нагнане липучим страхом перед неминучою розплатою за вчинені злочини, і вже не чашу, а свою людську сутність, яку давно втратив, шукав тепер; шукав і клявся: якби знайшов ту золоту кінву, то відніс би її до кривобрідської церковці й на престолі поставив, молитви всі, яких навчився в дитинстві, бо ж не народився злодієм і бандитом, — згадав би; він молився б весь свій вік, не встаючи з колін, і люди, може, перестали б його сахатися й ховатися від нього, й він би до них знову уподібнився; і чому так сталося, що я загубив золоту чашу своєї душі?!

Рився в землі, немов кріт, та не знаходив ні в землі, ані в своїй тямі не те що золота, а навіть сусальної блискітки, його огортала непроглядна пітьма, він ревів, передчуваючи свій страшний кінець, після якого душа у вовчу подобу переміниться — і вже з язвинівських ямищ долунював до нього, немов зойки пугача, тріумфальний сміх баби Лісної.

Йосип лежав долілиць і стогнав, гриз кливаками землю, вивергував із горла найтяжчі прокляття світові, якому він став чужий і непотрібний, аж поки не почув над собою владного голосу: «Вставай, паскудо, вже скінчилося твоє!»; повернув голову й побачив двоє партизанів: один із них був Василь Маланюк.

Покірно подвівся, глибоко зітхнув, ніби вже й не збирався більше дихати, й потрюхикав попереду вояків, заклавши за спину довгі руки.

II

Навесні сорок четвертого частинам УПА–Захід прийшов із УГВР[11] наказ розчленуватися на похідні відділи та вийти на терен Повстанської республіки по лінії Пруту від Яремча до Чернівців; сотня «Сурма» під командою Крука тимчасово залишилася на постої у брусторівських лісах і пробула там ціле літо на вишколі, поки не прийшло розпорядження розділитися на чоти й зайняти села Іспас, Боднарівку й Дебеславці.

Наказ на вимарш приквапили події в Боднарівці, про які розповіла зв’язкова Сальомея; надрайоновий провідник ОУН Іван Захарчук на псевдо «Буркут» подався з чотою Василя Маланюка — «Довбні» через Шешори й Пістинь до масиву Камерального лісу біля Іспаса, щоб звідти несподівано наскочити на село, в якому об’явився двійник Івана — самозванець «Буркут», котрий, взявши собі за виконавця убивств сільського люмпака Йосипа Кобацького, стероризував околицю.

Івана Захарчука прислав Провід ОУН в сотню «Сурма» недавно, і чотовий Довбня довго не важився розкривати перед ним факт існування ще одного «Буркута»: давно ж бо стало відомо, що НКВД засилає в стан УПА провокаторів, які, прикриваючись боротьбою із сексотами, чинять по селах звірства, викликають серед населення страх, розчарування й супротив партизанам; хто ж із цих двійників справжній «Буркут», а якого заслало НКВД — треба було визначити непомильно, оскільки один із них мусить бути скараний на смерть; Маланюк послав до Боднарівки зв’язкову, щоб повідомила Наталку Слобідську про те, що він живий, а, напевне, й вісті якісь принесе; коли ж Сальомея розповіла, що чиниться в Боднарівці, Маланюк упевнився, що там сваволить енкаведист у вишиваній сорочці, й необхідно його чимшвидше знищити; сотенний Крук доповів Визвольній Раді про ситуацію в боднарівському кущі, й невдовзі прийшов наказ від Голови Генерального Секретаріату негайно розчленувати сотню і трьом чотам вирушити на постій у визначені села.

Василь Маланюк намагався розплутати для себе складний ситуаційний вузол: як могло статися, що енкаведисти допустилися аж такої кардинальної помилки, назвавши свого агента псевдом живого провідника; йдучи берегом Пістиньки, він спитав про це Івана, й той відповів:

«Немає ніякої загадки: півтора року тому я був убитий у бою з німаками під Надвірною, й про це знала тільки одна людина: стрілець УНС[12] Степан Боліда — мій ад’ютант…»

Командир відділу самооборони Буркут, який пройшов жорсткий вишкіл у легіоні «Нахтігаль», дуже швидко переконався в нещадності німецької військової машини, що розчавлювала будь–які ілюзії українців про самовизначення в лоні райху; він був обережний в антинімецьких акціях: завше відводив бій у ліси, обминаючи населені пункти, знаючи, які розправи чинять фашисти в селах, де вбито хоча б одного німецького солдата; Степан Боліда, запальний і авантюрний, робив засідки на німаків у густо заселених місцевостях: у відплату карателі спалювали житла, страчували невинних на сільських майданах, і люди проклинали партизанів… Важився Буркут віддати Боліду польовому судові, та несподівано для відділів народної самооборони, які ще не встигли з’єднатися з частинами УПА, з Пасічної, Верхнього Майдану й Дори на делятинські ліси посунули в супроводі літаків каральні загони генерала Крюгера й затиснули повстанців у перстень, який щораз звужувався, і вийти з оточення не стало змоги. Тоді партизани почали пробиватися в рукопашну, гинули десятками, та дехто й вихопився; Іван із Степаном теж прорвалися, їх зосталося тільки двоє, й коли вони опинилися в безпеці й бій у лісі почав стихати, Боліда вихопив з кобури маузера, загородив Іванові дорогу й зі словами «Подихай, націоналістіческая сволочь!» вистрелив йому в груди.

«Я ще чув, як він копнув мене ногою в голову, певне, хотів переконатися, що я мертвий, чомусь стягнув з мене мазепинку, й тоді я втратив свідомість… Очуняв у пастушій колибі, пастухи й виходили мене — і ось так залишилися на світі два Буркути… То він, Боліда, й далі виконує своє завдання — тепер у Боднарівці. Сумніву не маю, та й не один він такий серед нас… Але я піду по його сліду й не загину доти, поки з ним не поквитаюся…»

Чота Маланюка–Довбні, яка входила в склад сотні імені Гонти, що залишилась на постої під Прокуравою, увійшла в Боднарівку посеред ночі; село спало, тільки з учителевого будинку крізь заслонене простирадлом вікно скупо пробивалося жовте світло гасової лампи, — відколи розпочалося в школі навчання, Шинкарук засиджувався допізна: букварі й читанки мав ще довоєнні, в яких на щодругій сторінці пишалися парсуни польських чи то совєтських вождів, були в нього теж і просвітянські підручники — з козаками та усусусами; вчитель складав свої власні посібники, уникаючи будь–якої політики, й налаштовувався в цей складний час пройти поміж дощем, не усвідомлюючи гаразд, що в такий спосіб нікому ще не вдавалося зостатись незамоченим; Шинкарук сполохався, зачувши на дорозі тупіт, й загасив лампу.

Василь сказав до Івана, кивнувши вбік погаслого вікна: варто, мовляв, після розквартирування в селі завітати до вчителя і з’ясувати, якій владі він збирається підпорядковуватись; Іван заперечив: хай навчає дітей, як знає, не треба йому заважати, ну а сумніватися в порядності Шинкарука немає підстав.

«Ти його знаєш?» — здивувався Маланюк.

«Ще в часи моєї гімназійної юності, перед самим початком німецько–польської війни, я мав нагоду гостювати в пана Шинкарука: старші гімназисти полюбляли «нападати» на молодших гімназисток, які під час вакацій перебували в селах у батьків, ну а в цьому домі, як знаєш, підростала гарненька панночка; та справа була не тільки в панночці: я мав особливе доручення від Крайового Проводу до боднарівського вчителя… Отож ми з сином Шинкарука Богданом приїхали на роверах до Волового, залишили колеса в крайній хаті, вибралися лісовими стежками в це дивне село, напросилися в гості до вчителя — і я тоді по вуха закохався… То було давно, шість років тому, проте й нині відчуваю, як при згадці про Юлечку щемить серце… От якби колись зайти до них — чи впізнала б? Та де там: після поранення я іноді сам себе не впізнаю. Та й чи тут вона тепер? Не знаєш… Ба ні, не можна повертати давнє, хай живе собі спокійно чарівна панна, навіщо їй подібні пригоди?»

Василь промовчав, а йому теж хотілося признатись, що ось праворуч, у Потоках, стоїть хатка на курячій лапці, якої зараз крізь темінь і не видно, а в ній живе найвродливіша на світі дівчина, нешлюбна його жона; однак не вимовив Василь ні слова — на все прийде свій час, а нині треба зненацька накрити злочинців, які розпочали війну проти УПА ще до початку боїв, — треба їх вивести на суд перед громаду, щоб дізналися люди правди; Маланюкова чота перейшла толоку, зійшла, минаючи Гаврилишину стодолу, вниз на Вулицю й обступила хлів, який слугував Йосипові Кобацькому за хату.

На стукіт у двері ніхто в хліві й не заворушився, довкіл зяяло запущене обійстя, лежав звалений на дорогу тин — ніде не було слідно жодних ознак життя, і зрозумів Василь, що бандит встиг уже пронюхати небезпеку, і тепер доведеться його шукати; він виважив двері і з наставленим автоматом увійшов до затхлої халабуди, в якій тяжів дух злежалої шкіри й вовни, повів ліхтариком по стінах і сахнувся: хлів був завалений від долівки до стелі кожухами, килимами, ліжниками; і навіщо вони здалися злодієві, що задумав із ними чинити, де збувати, кому продавати; награбоване добро непотребно тліло в купах і вражало безглуздям хворобливої жадобливості.

Партизани покинули Йосипове обійстя; Василь повів чоту через чертежі до рогачки й подався лише йому знайомою стежкою до схрону.

Вже прозябав розвидень, з темряви проступали сірі стовбури буків; Василь обминув галявину, на яку колись прийшла до нього білокоса Наталка, партизани зійшли у вияр, обступили звідусіль пагорб й хвилину чекали оклику вартового, проте в лісі панувала мертва тиша, а коли розвиднилось, Василь побачив на горбі вивернутий горі корінням кущ свиду, вхід до схрону чорно зяяв, за виворотнем лежав убитий партизан — то був станичний Шугай.

Удвох з Іваном опустилися в схрон, пучок світла з ліхтарика вихопив з темряви листок паперу, що лежав на пні; Іван узяв папірець і прочитав:

«Бандиты, я только что начал своє правильное дело, мы всех вас уничтожим руками ваших сегодняшних кормильцев. Капитан Болидов — “Буркут”».

Василь залишив двох стрільців, щоб поховали Шугая, а сам повів чоту прочісувати ліс. Марно. Іван зрозумів, що за своїм двійником він ще довго полюватиме і, може, ніколи не втрапить на його слід; в душу закрадався ядучий сумнів: а що коли лжебуркути, які вже нині, задовго до вирішальних боїв, почали сточувати організм Повстанської Армії, згодом проїдять її, мов короїди деревину, й вона ізсередини струхлявіє; в який спосіб виявляти провокаторів, кого запідозрювати, кому вірити, а кого знищувати; притлумлюючи тривогу, передчував Іван, як на поле їхньої боротьби насувається смерч недовіри, фатальних помилок, а може, й терору.

Із Язвин донісся шурхіт, тріск ломаччя, партизани насторожилися і враз помчали на ті звуки, ловили їх, наближались і врешті побачили в рагаші людину, яка стогнала, хрипіла й пазурями вгризалася в землю: Василь впізнав Йосипа Кобацького.

III

Юзьове галайкання стихло, а юрба в німому мовчанні стояла перед Гаврилишиною стодолою й сторожко вдивлялася в стіну лісу, очікуючи, що ось–ось вийде хтось із гущавини, й тоді спаде з людей спороджена непевністю напруга; а може, ще сутужніша тривога сколихне селом, хто знає?; та врешті зашелестів у натовпі здавлений шепіт, немов подих нового страху: «Ідуть… ведуть… хто ж бо то, падоньку?.. таж то Йосип, бігмебоже, він… а за ним два озброєні… а отой — чи не Василь Маланюк… та він, хіба–сьте не впізнали?»

Арештований Йосип Кобацький ішов під конвоєм двох партизанів, а за ними, на віддалі, тягнулася чота стрільців, і вже ожив люд, заворушився, і в притишеному гаморі вчулася полегша; гамір переріс у рейвах, і врешті виплеснувся грізний суголосний крик юрби — як провіщення найжорстокішого самосуду.

Й коли конвой з арештантом підійшов до громади і Василь Маланюк привітався з людьми, тихі світелка усмішок промайнули на обличчях, бо вернувся до них той, котрого любили і якому вірили, а вже давно вважали мертвим — живцем його поховав бандит, який стояв тепер перед людьми й водив очима, що біліли на закіптюженому, заслиненому обличчі, й найменший просвіток не осінював його — темнів на ньому лише тваринний страх; з гурту вийшов чинбар Онуфрій із Сакатури, який після смерті Федора Юлининого старостував і в Боднарівці; він заговорив поважно й статечно, як це личить маєтному ґазді, — мовляв, яким то чином могло так трапитися, що ти, Василю, військовою владою кущовим до нас призначений, райзував собі десь по світах, а ця ядуча мідянка, яка он стоїть перед нами, з людьми на смерть розправлялася, а з чийого повеління, то ми й не знаємо, хоч і маємо здогадку: чей зник кудись без сліду районовий провідник Буркут, який світив перед людьми космацькою вишивкою, щоб мали його за свого, і чому він дозволив Йосипові вбивати, вішати, живими у криниці кидати ні в чому не повинних людей, а мо’ й наказував йому це робити — чи то така воля партизанського проводу, а може, твоя, га?

Аж сіпнувся Маланюк, почувши такі слова від гордовитого ґазди, гнівом налилося його обличчя, та не встиг відповісти старості, бо заревів Кобацький, упавши на коліна: «Буркут наказував, Буркут наказував–вав–вав!»;

Йосип повз до людей, простягнувши вперед руки, голос його був нелюдський — відлунювало з нього вовче виття, й селяни поступилися назад, ніби то на них наповзав дикий звір або ще гірше — вовкулака, врешті спинився натовп, зібрався і рушив на вбивцю, як та овеча турма на гадюку, й за мить перемінився б плазун у криваве місиво, та спинив роз’юшену юрбу Маланюк.

«Хіба ми вбивці, люди добрі? — заволав. — Нам треба вчинити над злочинцем справедливий суд, а може, Йосип і не винен, бо ж у війську накази мають виконуватися невідмовно, а велів йому чинити вбивства сам Буркут, який виявився засланим у стан Повстанської Армії енкаведистом, звідки мав знати Кобацький, що справжній Буркут — не провокатор у вишиваній сорочці, а ось цей партизан? — показав на Івана Захарчука, і раптом галас стих.

«Не винен, не винен! — завивав Йосип, повзаючи по землі. — Зі своєї волі я тільки золоту чашу з кривобрідської церкви вкрав і в лісі загубив, та її знайду, знайду і покладу, звідки взяв, і буду до неї весь свій вік молитися, всі гріхи відмолю, покуту візьму на себе, яку задасте… отче наш, іже єси…»

«Не блюзнір, злодію! — прикрикнув Маланюк. — Ти ж за ту чашу повісив старшого церковного брата Сталащука з Кривобродів, людину праведну…»

«Але це наказав мені зробити Буркут», — скимлів Йосип.

«А навіщо ти грабував у людей вберю, килими та ліжники?»

«Аби партизанам віддати, як прийдуть, бо ж холодно їм, бідним, у вогких землянках скніти…»

«Який бо ти жалісливий, бандите, — криво посміхнувся Василь і звернувся до Онуфрія із Сакатури: — Вас, чесний ґаздо, село покликало старостувати, тож шануйтеся: поки щось сказати, треба спершу подумати… Ну ось що: скажіть людям, щоб розібрали з Йосипового хліва награбоване — кожен своє, а ми по всіх станицях розішлемо листівки з текстом записки енкаведиста Болідова, в якій він явно признається, що був засланий до нас провокатором! — Василь помахав знайденим у схроні папірцем. — Най усі знають, хто чинить звірства від імені УПА. Ну а з цим… що робитимемо з ним, чесна громадо? Бо якщо по правді, то він таки не винен, адже накази виконував… Мусимо спіймати справжнього злочинця–самозванця й повісити його на сухій гілляці!.. А Йосип хай іде собі геть із села на всі чотири вітри — згода, громадо? Коли ж знову спіймається на злодійстві, то знищимо його, як скаженого пса!»

Зловісна мовчанка нависла над толокою: як це так — дарувати життя вбивці; невдоволене ремство то здіймалося над юрбою, то никло, ще тут і там спалахували гнівні вигуки, а староста Онуфрій під’юджував народ до непослушенства, проте запал до помсти став пригасати, і юрба вже втратила готовність розтерзати злочинця гуртом; Йосип Кобацький підвівся із землі, й видно було, як швидко він заспокоюється: витер долонями лице, навіть штани на колінах обтрусив від глини; жалюгідна усмішка скривила його губи, він боязко позирнув на Василя й Івана та на стрільців, які півколом оточили майдан, й очима запитував у них дозволу піти собі геть із цього небезпечного для нього місця; обличчя чотаря й надрайонового провідника ОУН були незворушні, вони мовчки чекали, коли Кобацький щезне з їхніх очей; Йосип поступався боком до Мочули, в яку ось–ось стрімголов збіжить, пірне й назавше зникне в заростях Потоків; він уже налаштувався бігти: згорбився, витягнув уперед довгі ручища — ще мить, і порятувався б, та враз перетяв тишу жіночий лемент: розштовхуючи ліктями людей, пробивалася до партизанів жона Юрка Васютиного Фросина, вона зупинилася перед Василем й Іваном і закричала:

«Відпускаєте його і най собі жиє? О, які ви добрі та милосердні! А він мого Юрка німцям видав, сам їх привів під мою хату — і нема Юрка, а цей буде жити?!.. А вуйка Мироняка, сама виділа–м, застрелив на моєму городі, та я боялася родині сказати, най простять мені…» — мовила це, й почулося тоді запізніле голосіння кревних по Миронякові.

«Ви маєте на це свідків, жінко?» — суворо запитав Маланюк й зупинив Йосипа: той враз осунувся долі, й потягло від нього густим смородом.

«Маю, маю! — вискнула Фросина. — Коломийська, вибачайте, курва Агнєшка мені розповіла: то її любаса–поліцая привів до моєї хати Йосип Кобацький, можете самі її спитати… А за вуйка Мироняка Бог мені свідком!..»

Маланюк ступив до Йосипа, та допитувати його вже не було потреби: він лежав зімлілий на землі, й Василь кивнув стрільцям, щоб відтягли його в Мочулу й пристрелили; однак бандит відчув свій неминучий кінець, очуняв враз, схопився й почав утікати: він побіг шалено вбік Матіївського лісу, й коли допав до того місця, де колись було вбито оленя, наздогнали його кулі.

І сталося диво: Йосип упав долілиць, й люди побачили, як притискається він до землі, ніби вгризається в неї, нору вигрібає і зникає в ній, та враз тіло вбитого підстрибнуло, вовчим хвостом замело по траві й шугнуло в ліс, а за хвилину з язвинівських нетрів долинуло моторошне виття в супроводі зловісного реготу пугача — то несамовито втішилася баба Лісна, що нарешті вернувся вовкулака до своєї зграї.

Люди стояли в диві, та зчудування їхнє вмить минуло, адже всі знали, що ніхто ніколи не зникав іще з Боднарівки, й живі після смерті перемінюються в ту подобу, на яку заслужили за життя.

І вже готовий був натовп розійтися — заспокоєний і втішений, що підступний мерзький страх, який останнім часом знеможив і зморив село, нарешті проминув, та затримав людей фудульний чинбар Онуфрій, він виступив уперед і мовив до Василя:

«Народ дав мені владу над Боднарівкою — після Федора, то я віддаю її тобі, бо час воєнний».

«Залишайтеся старостувати, — відказав Василь. — Вам — ваше, а нам — своє».

Та люди не почули цієї розмови, їх увагу привернуло дивне видмо: на стежці, що вела з Потоків до Мочули, зринула біла дівоча постать, вона, ніби невагома, летіла понад видолиною яру, вітер хилитав нею, мов бадилиною, розплетена коса маяла на вітрі, дівчина хапала відкритими устами повітря й упадала на силі, й Василь, упізнавши Наталку, побіг їй назустріч, підхопив її на руки, виніс з Мочули до людей і сказав:

«Це жона моя!»

Народ розступився — без глузів і питань, хоч ніхто не знав, коли ж то найкраща сільська дівчина стала жоною найздольнішого боднарівського парубка, який жив із Софією у приймах на Пиконеві, але якщо так сталося, то чого дивуватися: хто, як не він, мав захистити зболену красуню; Наталка міцно обхопила Василя за шию, щоб уже ніколи не відпустити від себе, і він проніс її поміж людей, звернув на Царину і зник у пиконівських вивозах.

Ніс свою кохану до запустілої хижі мольфара Івана, бо своєї домівки давно вже не мав, і вірив, що вічно жива мольфарова ворожба, Софіїна любов, чари білокосої Оксани повернуть Наталці здоров’я, бо пішли ці люди зі світу з любов’ю й повинні нею зцілити живих.

IV

Ночі не було, хоч і світла до самого світанку ніхто не засвічував — у домі вчителя жила лишень таємниця, і була вона у своїй наповненості радістю, безнадійною й безслідно минучою, немов ефемерна світляна смуга падаючої зорі, й коли нарозвидні після цілонічної розмови Богдан попрощався з рідними і з силувано безжурною усмішкою, так, ніби він ще не раз провідає батьківський дім, і не треба обіймів і сліз, — батько з матір’ю і Юлія приречено усвідомили, що ця зустріч з Богданом остання і, мабуть, тому, що більш ніколи не повториться, по вінця переповнила ніч терпким щастям; тільки Мирон, який не відводив захопленого погляду від Богданового командира — підхорунжого Павла Воронюка, що то ніби живцем зійшов з картини Осипа Куриласа, на котрій браві усусуси, від’їжджаючи на Україну, прощалися з дівчатами й молодицями, — упевнений був, що з таким побратимом Богдан ніколи й ніде не пропаде.

А ще зродилася в Мирона несхитна віра у фатум: навіщо ж, якби мав брат загинути, доля вирятовувала його з бродівського пекла, де всі закони війни стосовно воїнів Української дивізії «Галичина» були зневажені, й замість шляхетної битви відбулася різанина, в якій не забирали в полон переможених й поранених, з поля бою не виносили — тільки вбивали, пристрілювали, кололи штиками й перерізували фінками горла навіть тим, які благали пощади; а коли безперервна канонада, яка тривала п’ять липневих днів, стихла, й совєтські танки й піхотні частини безперешкодно посунули через Ожидів на Львів, бо полки вермахту Тринадцятого армійського корпусу панічно втекли на захід, полишивши в оточенні дванадцять тисяч українських вояків, — під палючим сонцем зазяяли до байдужого неба, на якому в ті дні Господа не було, розбиті машини, фургони, підірвані панцерфаустами перекособочені танки, задерті рила гармат, артилерійські коні з виваленими бебехами, спалені хати й зруйновані авіабомбами церкви й каплиці і трупи — гори трупів, безголових, безруких, безногих і цілісіньких з відкритими очима, в яких відбивалося байдуже липневе небо без Бога; а Богдан Шинкарук, стрілець артилерійського дивізіону, присипаний землею й придавлений перекинутою вибухом снаряда гарматою, вночі очуняв і серед німої тиші зрозумів, що зостався на світі один–однісінький — без товаришів і німецьким командуванням покинутий; він згадав, як командир дивізії «Галичина» Фрайтаґ утікав на своєму “опелі” з–під Ясенова, коли червоні війська прорвали лінію фронту між Радивиловом і Бродами; Михайло Сорока стояв тоді, опустивши долі карабіна, у фосі й дивився, як закурилася за Фрайтаґовою машиною дорожна пилюка, він надривно ридав зі страху, й сліпа куля позбавила його тієї ганьби: унтерменш упав і з його рота свиснула кров; у цю мить, коли Богдан лежав присипаний землею, згадалися йому батькові слова про те, що достойніше гинути в УПА, ніж на службі в німецькій армії: перед очима майнули хлопці з лісу, яких ніколи не бачив, і каяття здавило душу; Богдан вибрався з–під гори глини оглушений і сліпий — він не знав, що над побоєвищем запала глупа ніч — й поповз навмання, а коли збагнув, що зостався з руками, ногами й видющими очима, підвівся й подався вбік Вороняцького хребта, який проколював вершечками сосон зоряне небо; його покидали сили, та він розумів, що на завойованій території врятуватися можна тільки в лісі; Богдан пробирався поміж кущами ліщини й глоду до соснового бору, в кишені кітеля намацав щось металеве й кругле — спершу подумав, що то граната, та як зрадів, утямивши, що це залишилася при ньому, з недоторканого запасу, м’ясна консерва, яку він, хай тільки вийде з побоєвища, відкриє і з’їсть; у ту мить він відчув нестерпний голод, та тут же його притлумив — навіть думати про їжу не мав тепер права; — і врешті таки видряпався на кряж, й тоді дихнула на нього знизу безодня, він наосліп зсунувся крутим спуском й опинився біля хати, що присіла на дні яру; відчувши безпеку, Богдан упав на ґанку перед дверима й заснув чи то зімлів; уранці гаварецький гончар відчинив двері й побачив людину, яка лежала на долівці ґанку, — й тоді закінчилася Богданова служба в Українській дивізії: господар затягнув знеможеного вояка до хати, уклав на бамбетлі й напоїв молоком.

…Материнське серце завше відчувало, а інакше воно й не вміло, що Богдан живий; мати мусила його побачити бодай ще один–єдиний раз, й напевне тому, коли смеркло й до хати увійшли два партизани, пані Марія тільки тихо скрикнула й без сліз та ридань припала до синових грудей, і поки він вітався з батьком, сестрою та братом, вона вже заходилася готувати вечерю й засвічувала каганець, щоб світло не падало з вікна на дорогу; Юлія ж мовчки запитувала Богдана про Михайла, і він, почувши це невимовлене питання, скупо повідомив, що Сорока загинув; а втім, чого питати: загинули всі, й не знати, чи ще хтось, крім Богдана, врятувався: доповзти пораненому до Гавареччини неможливо, а тільки там, у ямі, захованій від світу лісом, можна було перечекати, поки закінчиться поголовна масакра на торф’яній рівнині між Підгірцями й Олеськом, біля якого на мергелевій горі, під самим небом, височів чудом неушкоджений замок — як символ невмирущої волі на зневоленій землі; гончар Микита нагодував жовніра, дав на дорогу трохи харчу, й Богдан майже місяць добирався, обминаючи містечка й великі села, де стояли більшовицькі гарнізони, до карпатських гір, сподіваючись натрапити на партизанський відділ; під Брусторами зв’язкові справили його до сотні Крука, яка вже готувалася до вимаршу, й так він опинився на постої в Камеральному лісі біля Іспаса.

Мирон не відводив захопленого погляду від підхорунжого Павла Воронюка, одягнутого, немов з голочки, в мундир сталевого кольору; Богдан же, у зношеній есесівській формі, виглядав порівняно зі своїм командиром доволі сіро; Шинкарук блукав поглядом, відводячи від сина очі, він ніяк не міг звикнути до цілковитого Богданового відчуження: його колишні свіжість, піднесеність, запальність немовби витліли на бродівських млаках, і він — вихудлий, вилицюватий, з глибокими залисинами над чолом — ніби усе ще повертався з потойбічності до життя й вернутися повністю не міг; так він і залишиться там назавжди, зі скрухою подумав Шинкарук і врешті таки з болем приглянувся до нього, й Богдан посміхнувся, вгадавши батькові думки.

«Ми зараз знаходимося в різних світах, татку, й, може, тому… Зрештою, чому в різних: нині ми всі стоїмо на одному боці».

«Така єдиність недовго триватиме, сину: як не сьогодні, то завтра весь цивільний люд опиниться в лабетах держави, яка вже є, і ніхто нікуди від неї не дінеться, а військо, яке не мириться з цією державою, опиниться поза її законами, — яка ж у нього перспектива?» — мовлячи це, Шинкарук спинив погляд на підхорунжому, який чекав нагоди, щоб втрутитися в розмову.

«З вас, пане вчителю, — мовив він, — говорить обачність гречкосія, який природою запрограмований на те, щоб засівати поле, він це сумлінно робить, змиряючись при тому з грабунком вирощеного ним продукту. І так століттями живе на своїй ниві, виснажений і покірний, забувши про таке поняття, як протест; в нього залишилось хіба що жебрацьке вміння виставляти напоказ свої болячки, щоб у сильнішого за себе розбудити милосердя».

«Надто вже зневажливо висловлюєтесь про наш народ, — відказав терпко Шинкарук. — А він здатний не лише сидіти на церковній паперті з простягнутою рукою, а й у найнесприятливіших умовах зберігати свою національну ідентичність… Але кидатися нині з прутиком на танки — чи ж то не марна трата крові?»

«Татко знову за своє, — спробував Богдан виправдати батька перед підхорунжим, — мовляв, суверенність можна здобути самим терпінням. Таж неправда це! Коли народ позбувається бажання протесту, він гине: хіба ми не бачили, як покірно йшли на смерть жиди — й чому: бо не зуміли серед свого народу збудити рух опору. А скільки їх зараз в УПА, і які вони відчайдушні!»

«Заспокойся, Богдане, — зметалевів Шинкаруків голос. — Я ж не ворог ваш, а однодумець, проте тверезо дивлюся на речі й бачу абсурд: ви спочатку допомагали совєтам бити німців, а тепер допомагаєте німцям, воюючи з совєтами… Ви не перемагаєте — тільки воюєте, і боротьба ваша стала самоціллю».

«Ідея суверенності без боротьби за неї — навіть безперспективної — стає святковою фразою, — сказала Юлія. — Мазепа теж програв, але його чин спородив державницьку ідею… Одного життя замало, щоб дожити до свободи, її здобувають, міняючись, цілі покоління, а те, яке пройде колись готовим мостом, можливо, й уваги не зверне, що міст стоїть на опорах, споруджених попередниками. Ми ж ті опори закладаємо, і наша робота найважча…»

Запала мовчанка, пані Марія подала вечерю й мовила тихо:

«Їжте, мої любі герої… І робіть свою справу. Я знаю одне: інакше, ніж є, бути не може, такий час. І його треба вистраждати».

Хлопці похапливо споживали вечерю: вже перейшло за північ, скоро пора в дорогу. Шинкарук до їжі не діткнувся.

«Й ви порішили стати дошками на тому мосту?» — спитав не так хлопців, як самого себе.

«Хтось мусить це зробити, пане вчителю, — відказав Воронюк. — Якщо нам удасться розбудити в народі незалежницьку ментальність, якщо ми хоч трішки вичавимо з людей рабський дух, то й це буде нашою великою перемогою. Ми мусимо стати героями».

«А ті, які пройдуть по ваших костях до волі, вже ними не будуть?»

«Новий час народить нові вартості, за які треба буде віддавати життя живучи, а не гинучи. А нині… Народ, який вірить, що може прожити без лицарства, залишається в неволі. Наша мета — довести, що українська нація здатна боротися оружно. І не переконуйте нас у протилежному, пане Шинкарук. Й нікого не переконуйте, що героїзм — то авантюрництво, а вірність ідеї — фанатизм. Це філософія плебеїв…»

«Не переборщуй, друже чотар, — знову вступився за батька Богдан. — Мій тато ніколи не був плебеєм, навпаки — з плебеїв створював еліту. Але ж зрозумій, татку: я пройшов крізь пекло і переконався, що в нинішній світовій війні ні на якому боці немає лицарства — і та, і друга сторона є ордою, яка заперечує право народів, а нашого в першу чергу, на вільне життя… Та що говорити! Моя участь у Дивізії — теж не лицарство, ми не повинні були брати будь–яку з імперських сил собі в союзники. Тільки УПА стала армією лицарів, бо вийшла, як самостійний підмет, на політичну арену, і колись вигартувана в нинішніх боях українська ідея матиме вирішальний вплив на уклад європейських політичних сил… Можливо, хтось із нас доживе до того часу».

Нарозвидні попрощалися. В хаті довго панувала мовчанка, й згодом її порушила Юлія:

«Я щаслива, що так сталося з Богданом… Врешті — виживають мужі, а не унтерменші. Відбувається природний національний відбір, і нація міцніє. Так–так, сьогодні Україна опинилася в стані довгоочікуваного зрушення з місця застою».

Ніхто не зреагував на її слова, кожен думав про свій рубікон, який доведеться перейти, якщо вдасться, — а де він? Лишень учитель достеменно знав, яким буде його рубікон і де пролягатиме. Сказав твердо, без тіні страху й приреченості:

«Мироне, ти не гайся, йди до Коломиї — з першого жовтня починається навчання. А тобі, Юлю, я підшукав роботу в Дебеславцях — там зараз немає вчителя. Не можна більше й одного дня жити нам усім разом: хтось повинен залишитися в Україні… Ти ж, Марійко, суши сухарі».

V

Щонайперше, мусив Мирон вислухати предовгу й сумбурну — однак вельми цікаву в кумедності викладу й моторошності змісту — розповідь пані Бурмістрової про все, що за час його відсутності сподіялося в місті, а теж у її житті; господиня нагадувала йому накручений музичний комод з часів Середньовіччя, який експонувався в Коломийському етнографічному музеї Кобринського: комод відтворював довжелезну одноманітну мелодію, яка стихала аж тоді, коли розпускалася пружина; у квадратовій статурі пані Бурмістрової вміщалася вся міська інформація, й Мирон терпеливо чекав її вичерпання, він переступав з ноги на ногу, врешті спробував перервати безперервний плин мови своєї господині: вийняв з внутрішньої кишені блузи перев’язану ниткою пачку купюр — то була майже вся перша батькова заробітня плата — й подав Бурмістровій й цим спричинився до ще навальнішого вибуху її многослів’я: розчулена пані аж захлиналася від похвальби шляхетному професорові з Боднарівки, і най сховаються перед ним усі гімназійні професори — ті мнихівські скупердяги: бо–м ще не виділа, таки ні разу не виділа–м, щоб котрийсь із них, виходячи з церкви, хоча б гроша кинув старій Малакуці, яка на паперті виспівує старосвітські жебранки, яких нині вже ніхто, крім неї, не знає, — ото хіба лишень катеринкар Базилій, що мав свою жебрацьку парафію біля каплички на перехресті вулиць Міцкевича і Садової, крутячи корбою катеринки, виспівує вслід кожній ладній кобіті — і мені також, аякже — таку пісеньку, що аж млосно в поясі стає: «Ой, пані вельможна, я би паню по… гм–гм, якби було можна!»; Бурмістрова хтиво реготала, аж бочівки її грудей підскакували до підборіддя; розпалена згадкою про сороміцьку пісеньку катеринкаря, вона геть забула про найшляхетнішого професора з Боднарівки й перейшла на політику.

«Скажу вам правду, пане Миронцю, що совіти ані трохи не ліпші за німаків, і най заткнеться нарешті курва Агнєшка, яка й донині на всіх перехрестях вихваляє визволителів, бо має за що: кельнеркою в ресторані «Roma» влаштувалася, москалям добагає, подачки від них бере й на колінах в офіцерів гузичиться… то що мала–м казати, ага: совіти, напевне, собі подумали, що народ може розпуститися після німецької дисципліни, — то знайшли в Семаківцях якогось Майданського, що старостував за німців, і повісили його на ринку — акурат так само, як колись гештапо зробило із заболотівським шпекулянтом, й висить він донині на телеграфному слупі, мало не дотикаючись ногами до столу, на якому продавалося м’ясо, — щоб люд пам’ятав про послушенство коня в плузі або вола в ярмі… Ну а позаминулої неділі взяли заручниками найдостойніших панів з міста й самого директора гімназії Ковбуза теж, бо була чутка, що до Львова приїхав сам Хрущов і має завернути до Коломиї, — то ніби взяли їх на випадок, якби напали на місто бандерівці; чи ви десь чували про подібні бздури, пане Миронцю: таж до Коломиї й голка без перевірки не проткнеться; але Хрущов не приїхав — їх випустили, й кожен запав у тифус: кажуть, що їм заражені уколи в тюрмі давали — і ще не знати, чи хтось з них виживе; гей, та бо ж то й до мене добиралися гепеушники: моя колєжанка від серця пані Макольондрова з–над Чорного потока — колись, щоправда, та дурна баба розпускала чутку по місту, буцімто мій покійний чоловік був на пів голови нижчий за мене, але потім таки призналася перед людьми, що брехала, як стара сука, бо насправді пан Бурмістр перевищував мене на цілий цаль; то сказала мені моя шляхетна приятелька, що до неї приходили енкаведисти й допитували за мого покійного чоловіка, чи не служив він часом німцям у саржі коломийського бурмістра; і вже би–м напевно була поїхала на білі медведі, якби кохана пані Макольондрова не переконала гепеутттників, що пан Бурмістр був найкращим на весь повіт кравцем, — то як хочуть, най подивляться: Бурмістрова ще й нині одягає до церкви пошиту її мужем чамару, в якій вона ішла колись до шлюбу; ой, пане Миронцю, вірну правду вам кажу: ті совіти — то суть банда і злодії!»

Пружина музичного комоду нарешті розпустилася: пані Бурмістрова видихнулася, й Миронові вдалося від неї втекти: він нині мусить записатися до Першої коломийської школи, яка відкрилася на місці колишньої гімназії.

Не на тому самому місці: Мирон минув чорні руїни спаленого гімназійного будинку, що зяяв ямами вікон, немов череп мерця очницями; хлопець не міг і донині змиритися з безглуздою смертю його alma таґег, в якій німці розташували військовий шпиталь й запалили його, коли відступали; Перша коломийська школа примістилася в Народному домі; а на чому будемо вчитися, коли все наочне приладдя безслідно пропало у вогні? — скрушно думав Мирон.

Він зайшов до кабінету директора, та замість статечного Ковбуза застав худого гостроносого чоловіка із запалими очима, в яких поперемінно пробігали іскринки настороженості, тепла, недовіри й підбадьорливості; новий директор Першої школи Іван Максимович Яровина, присланий до Коломиї з Київщини, ніс у собі сліди всього того, що довелося йому зазнати, — пережиття відбивалися в очах директора, й це бентежило учня, який доконче хотів перехопити для себе миготливу іскорку тепла, та вона вмить мінялася на крижинку холоду; намагався спіймати в погляді Івана Максимовича блиск підбадьорення, що враз затінювався хмаркою настороженості; Мирон розгубився, бо не знав, хто перед ним стоїть: приятель, який прийшов навчати його розуму, чи ворог, що наступатиме на нього з підозріливістю й недовірою; досі Мирон звик був стояти, коли доводилося, перед благородним сивим мужем й пройматися водночас респектом і безмежним довір’ям до його розуму й доброзичливості — Мирон тоді утверджував себе усвідомленням, що директор — його однодумець; та Ковбуза в школі не було, він щойно вийшов із заложницької тюрми й боровся тепер зі смертю; а що думає про цей випадок Яровина: схвалює насильство чи потайки засуджує його; як би про це дізнатися і визначити своє ставлення — приятельське або вороже — до нового директора; Мирон розумів, що ніколи цього не визначить: сьогодні люди змушені надівати маски, й розгледіти справжню їхню сутність буде важко, а то й неможливо, якщо та маска до обличчя приросте.

«Як навчався в гімназії?» — коротко спитав директор.

«На відмінно».

«Називай своє прізвище. Шостий гімназійний переходить у десятий клас».

І все. Наступного дня Мирон уже конспектував уроки, бо підручників ще не було, і незмірно зрадів, коли на урок української літератури прийшов до класу славетний гімназійний германіст професор Штраус, який почав читати десятикласникам стислий курс предмета, починаючи з літописів, патериків, переказів, билин та «Слова о полку Ігоревім».

Штраус уважно приглядався до учнів, мав їх усього двадцять хлопців, і намагався по очах розпізнати хоча б одну літературну жертву; погляд його спинився на Миронові, й згадав професор: цей хлопчина, прізвища якого не пам’ятає, так уміло колись проаналізував на уроці поезію Ґете «Співець»: доброю німецькою мовою виклав проблему володаря і співця, який не прагне вигод придворного поета і заявляє королеві, що найвищою для нього нагородою є створювана ним пісня; викладаючи літописну легенду про Андрія Первозваного, який на київських горах провістив величне майбуття народові, що живе на берегах Дніпра, Штраус перехопив в очах хлопця зблиск упертої віри в пророцтво апостола; очі в Мирона світилися допитливістю, й професор зрозумів, що для цього учня самих уроків літератури замало; під час перерви покликав його до столу й сказав:

«Якщо ти цікавишся літературою більше, ніж цього вимагає програма, то приходь до школи щосереди о шостій, я вестиму літературний гурток. Навіть якщо в тому гуртку будеш лише ти один».

Заняття літературного гуртка в середу не відбулося, страшна звістка облетіла місто: протягом двох днів, починаючи з неділі, повмирали від тифу майже всі заручники. Люди перешіптувались, а то і вголос почали говорити про тифозну вакцину, яку впорснули в’язням під лопатки тюремні лікарі; тільки троє залишилися живими і тепер видужують: директор гімназії Олексій Ковбуз, який не повірив, що йому зробили протитифозне щеплення, й попросив письменника Івана Білинкевича, щоб той висмоктав йому отруту; Ковбуз зробив цю саму процедуру приятелеві, й обидва залишилися живі, а ще переміг смерть актор Коломийського театру Василь Симчич завдяки своєму могутньому організмові.

Похорон відбувався в середу пополудні: без супроводу похоронної музики й без священиків тихо попливли дорогою смерті — попри ратушу до церкви Святого Воскресіння — шість домовин; ще рік тому цією самою вулицею гнали німці жидів до Шепарівського лісу на розстріл: насильницька смерть набула інших форм, але не перестала називатися вбивством; і перемовляються між собою люди, стоячи обабіч дороги на тротуарах: он несуть інженера Корнила Сербинського, за домовиною поруч з матір’ю йде Миронів однокласник Юрко — славний бас у церковному хорі гімназистів, від голосу якого на «Буде ім’я Господнє» дзвеніла церковна баня, — і більше не співатиме Юрко, зневірений у Божій справедливості; слідом пливе труна з тілом професора історії Степана Маланюка, який водно нагадував гімназистам, що тільки історична пам’ять може врятувати націю від загибелі, — нині ж професор сам перейшов в історію і кане в ній безслідно; за Маланюком несуть артистів Коломийського театру — коміка Богдана Вонсаля і трагіка Василя Ткачука, це остання їхня з’ява перед глядачами — нині на кону більшовицького театру абсурду; за ними похитується на руках лікарів домовина з тілом знаменитого хірурга Михайла Руденського, який, беззастережно сповідуючи святість клятви Гіпократа, не йняв віри, що їм прищеплено живу заразу тифу, й закінчує траурну процесію труна з учителем ремісничої школи Іваном Лободою…

В один день знищено цвіт коломийської інтелігенції, а занімілий люд стоїть на тротуарах, і мовчки йдуть за домовинами рідні й друзі убієнних; стоїть біля ратуші й німий Мирон, він ловить погляд Штрауса, який іде за домовиною Маланюка, професор мовчки волав до свого учня о помсту, бо він молодий і матиме ще час помститися; та Мирон оружжя не має — він у цю мить зневірюється у всесильній зброї мислі, яку начебто призначена пронести крізь віки література; Мирон ненавидить себе за зрадливу мовчанку — невільну покору перед убивцями і впевнений лише в одному: з пітьми більшовицької окупації вийдуть чесними й незаплямованими ті, які взяли вогнепальну зброю в руки й відчайдушно борються з убивцями, — і тільки їх з вдячністю згадає майбутнє покоління, котре дочекається колись свободи.

VI

Сказав Іван Захарчук до Маланюка:

«Я перебуватиму в Троєцьких лісах із сотнею Богуна, ти там знайдеш мене, як буде потреба; листівки з приводу авантюри Болідова розішлю по всіх станицях, а ти тримай чоту напоготові — більшовики за Прутом довго не засидяться, я ж буду полювати за лже–Буркутом, хай це навіть коштуватиме мені життя: а втім, він теж мене буде висліджувати, й ми десь доконче зустрінемося на вузькому путівці… А ти нав’яжи зв’язки з Коломиєю: Шинкарук тобі допоможе, мусить допомогти. Я повинен натрапити на слід Болідова».

Й подався Буркут зі своїм роєм лісовою дорогою, минаючи на межі між Боднарівкою й Дебеславцями інженерну вежу, на якій лопотів синьо–жовтий прапор — символ ефемерної республіки, яка має своє військо, а територією не володіє: вся земля, навіть не зайнята ворогом, знаходилася під окупацією, і якщо навесні, коли зійдуться в Європі нинішні союзники, не спалахне між ними Третя світова війна, то УПА перейде в легенду, й треба буде віддавати життя лише для її творення.

Так думав Буркут, наближаючись до Дебеславець, а зрештою, він ніколи про це не переставав думати: перебуваючи протягом свого партизанського життя на вузенькій, немов дівоча бинда, лінії між життям і смертю, вірив у світове зрушення, яке вивільнить незвідані ще суспільні сили; Буркут пройшов у похідних групах крізь усю Україну й бачив у народі, під лудою обережності, відчаєну готовність боротися за свободу: мусить лише статися струс, що розвалить імперію, яка не має жодних підвалин — економічних, політичних чи то моральних, тільки всесильну ману паралізуючого страху.

Село Дебеславці скупчилося на двох вулицях, які обійшли церкву, а далі об’єдналися в одну, й маліла вона, вужчала і врешті ставала стежкою, що спиналася на Лису гору, за якою стугоніли непрохідні Троєцькі ліси; на горі стояла самотня хата Ганни Садички, покійний чоловік якої богував, а тому жив, як і мольфар Іван, окремішньо; кожне село на Запрутті мало своїх чудодійників, які оберігали люд від злих сил, — а хто їх, ті сили, стримає нині, коли Господь, ніби зумисне, в найтяжчий для народу час забрав ворожбитів до себе — і спустив лютий Чорногор із ланцюга арідників, бісиць, вовкулаків, відьмаків — диявольщину, яка не знає Бога.

Буркут послав двох стрільців до хатини на горбі — зручнішого місця для вечер у селі не було, — щоб попередили господарів про майбутні нічні візити партизанів.

…Юлія Шинкаруківна з передчуттям несподіванки й переміни в її застоялому, немов вода в річковій заплаві, житті прийшла до Дебеславець з наказом із райвно на вчителювання в початковій школі; їй уже далеко за двадцять, а самостійного життя ще не зазнала; Юлія відчувала, що заходить у нестерпну жіночу самотність і вже не марила зустріччю зі своїм лицарем — ніхто й ніколи більше їй не зустрінеться, її весільна курява провихрилась чорториєм мимо неї; вона тепер сподівалася лише одного — знайти втіху в учительській праці: сама для себе, без опіки батьків створить свій світ, а все ж серце щеміло — та невже назавше поламались деки й струни порвались на скрипках, шкіра на бубнах продірявилася, поламались на пищики флояри її весільних музик?

Юлія допиталася до сільського війта — переляканого й глупого вуйка, який не знав, котрому богові служити; війт віддав учительці ключі від школи й порадив влаштуватися на квартиру до старих Томенків, які після загибелі синів жили самотньо; не хотіла Юлія йти до них — збоялася чужого невигойного горя, хай краще вже своє прийде; зупинила погляд на білій хаті, що пишалася над селом на Лисій горі, й подалася стежкою на белебень.

Ласкава господиня аж сльозу втерла з утіхи, що така ладна панна розвіє її самоту, проте вловила Юлія якусь непевність у мові жінки, чогось вона недоговорювала, ніяково поглядала на дівчину, розводила руками і врешті таки сказала:

«Дуже би–м хотіла, панночко, мати тебе за льокаторку, але мушу попередити: до мене приходять вечеряти наші: надрайоновий провідник ОУН Буркут і два його охоронці, а ти, як хочеш, то живи в мене, он через сіни порожня світлиця, а ні — то просися до іншої хати, я ж бо мушу помагати своїм, хоч і боюся…»

«А я не боюся, господине, — відказала Юлія. — Як можна тремтіти від страху, сидячи в теплій хаті й знаючи, що наші вояки мерзнуть, голодують і стоять за крок від смерті?»

«Ну, то й добре, залишайся».

Вони прийшли до Садички, коли запала глупа осіння ніч: увійшло їх двоє, а третій залишився на стійці. Скупа усмішка, з якою вони привіталися з господинею, злагіднена суворість і втома на обличчях спочатку відчужувала їх, людей з іншого світу, від Юлії; вона приглянулася до старшого за рангом: був він високий, плечистий і так добре пасували йому зелений кітель, ґаліфе і мазепинка з тризубом, проте його обличчя здавалося аж надто змученим, воно ніби само від себе ховалося в ритвинах на щоках і зморшках на чолі — напевне, був вродливий, та тієї вроди Юлія вловити не могла; партизан вклонився і запитав у дівчини:

«Я — Буркут, а ви хто така?»

«Вчителька».

«Новенька, мабуть… А звідки до Дебеславець Бог привів?»

«З Боднарівки…»

Брови в Буркута підстрибнули, він обдав Юлію пильним поглядом, й усмішка ледь діткнулася кутиків губ.

«Піонерів ще не запровадили в школі?» — спитав по хвилі.

«Ще ні…»

«Дивіться мені…» — буркнув з удаваною суворістю й перший сів до столу.

Садичка подала миску гарячої картоплі з м’ясом і пляшку самогону. Гості випили по чарці й похапливо почали вечеряти — були голодні й зморені, немов після довгого переходу; потім охоронці помінялися.

Буркут відклав ложку і, скручуючи цигарку, запитав у Садички:

«Що чувати в околиці?»

«У Семаківцях совіти стали гарнізоном».

«Готуються… А ви якось вивідайте, скільки чоловік у гарнізоні й хто там начальник».

«Вивідаю».

Юлія стояла, спершись спиною до одвірка. й невідривно дивилася на Буркута, їй здалося, що колись бачила його, й сама в це не вірила — вона мимохіть порівнювала упівців з образами Івана й Михайла; красень, подумала, як і ті, а якими були б ті, якби жили?.. Такі ж, як і Буркут: найкращі хлопці пішли на смерть.

Буркут дивився на Юлію спідлоба, намагаючись впізнати в ній юну Шинкаруківну — те колишнє веселе дівчисько, й це не вдавалося: дебеславська вчителька була зовсім іншою — розквітлою жінкою із задумливими очима, він перехопив її погляд, наче хотів відчитати затаєні думки дівчини, вона не відвела очей, і відбулася між ними мовчазна розмова…

«Ти гарна, і я взяв би таку за дружину… Та не простелеться нам рушничок: одні в лісах, інші дома, але всі на війні…»

«Одні в теплі, інші в холоді, одні в тюрмі, інші на печі», — відповіла Юлія, наче сама собі дорікала.

«Нація не зможе вижити, якщо всі підуть у ліси, — мовив Буркут суворо. — Хтось мусить виховувати дітей, вирощувати хліб, ба навіть носити харч до лісу й передачі в тюрми».

«Але ж ти обрав гірший варіант…»

«Так, бо нація теж не виживе, якщо не зуміє виховати людей, готових умерти за неї».

«Чому ми завжди повинні по–геройськи вмирати, а коли жити будемо? Чому я, молода, не можу стати з тобою перед вівтарем?»

«Якщо не загину, поведу тебе… Не віриш? Не вір… Весільні музики грають лише на свободі. Тому ми ладні полягти — щоб наші нащадки мали моральне право прого–лосити незалежність, коли розвалиться совєтський сарай, і сказати: наш народ не чекав волі, ніби манни небесної, а боровся за неї».

«А той сарай розвалиться коли–небудь?»

«Без сумніву, адже не має на чому стояти».

«Ти гарний, мужній, і мені жаль твого молодого життя».

«А може, все моє життя варте цієї зустрічі з тобою?»

Мовчазна розмова згасла, партизани пішли. А за якийсь час почувся легкий стукіт у шибку світлиці. Юлія зрозуміла: це він, і в нічній сорочці вийшла на поріг.

«Посиджу трохи в тебе, Юлю, — прошепотів Буркут, заходячи до кімнати. — Ми ще не закінчили розмови, правда?»

«Правда… А тобі теж здалося, що ми розмовляємо?»

Її звернення на «ти» насторожило Буркута: невже впізнала? Підійшов до неї, взяв у долоні її обличчя й видихнув гаряче:

«Юліє… Люба…»

«Так відразу?» — відступилася дівчина.

«Не відразу, ти давно наснилася мені».

«І впізнав у мені ту — зі сну?»

«Впізнав».

«А я тебе зовсім не знаю, але таке маю відчуття, ніби ти був біля мене завжди».

«Я залишуся в тебе… Нині ще спокійно, а другої нагоди може й не бути…»

«Не грайся з вогнем… Що робитимеш зі мною, як стану твоєю?»

«Батькам твоїм полишу — не візьму ж тебе з собою до схрону».

«А чому ні — хіба жінки не мають права воювати за свободу?»

Буркут залишився в Юлії на ніч.

VII

Ресторацію «Roma» за нової влади перейменовано на ресторан «Офіцерський»; тут на першому поверсі харчувалися приїжджі й теж місцеві мешканці міста, а на другому, куди вели гвинтові сходи, було обладнано невеликі дві кімнати, які власне і були офіцерським розважальним закладом: сюди приходили вечеряти коломийські енкаведисти. У вечірній час, коли їдальню внизу закривали, кельнерка Агнєшка відмикала потаємний апартамент й обслуговувала трьох чекістів, а надто цікавим плебеям, які хотіли дізнатися, що за люди там збираються, зухвало відповідала: «Один москаль — фільозоф, два — пияки, а три — то вже тройка».

«Тройка» приходила рівно о восьмій вечора, й тоді Агнєшка звивалася, мов оса у спеку; багато чого їй тут дозволялося: подаючи на стіл тарілки зі стравами, вона ніби ненароком притискалася випнутим бюстом до плеча котрогось офіцера, перехоплювала його хтивий погляд й тоді всідалася йому на коліна, а коли відчувала, як мандрують по її стегні нетерплячі чоловічі пальці й добираються до мережива на майтках і самих кучериків, млосно зойкала, нахилялась до адоратора й приймала від нього замовлення на зустріч після вечері у сусідній кімнатці, в якій стоїть застелена канапа; Агнєшка обслуговувала по черзі всіх трьох енкаведистів, проте жоден не прив’язувався до неї аж так, щоб влаштовувати іншому сцени ревнощів; Агнєшку служба в ресторані вельми задовольняла: мала вона непоганий заробіток — щоправда, німці були набагато щедріші, але що візьмеш з московського лапотника та й куди, зрештою, від них нині подінешся; кельнерка добре почувалася в офіцерському товаристві: їй дозволялося теж розказувати куревські віци, й один із них довго не сходив з губів клієнтів: «Ходи, хлопе, зі мною, в мене така, як персцьонек; на дідька мені твій персцьонек, коли я дома маю таку, як капелюх»; чекісти смакували цей анекдот, коли п’яніли, й починала їх розбирати охота лапати Агнєшку за круглий зад; однак під час службових розмов кельнерка мусила вступатися з кімнати; деколи підслуховувала під дверима, ловила зміст бесіди, хоч і сама не знала, навіщо це їй, а все ж одного разу почула тривожну й водночас обнадійливу для неї перемовку між офіцерами: «Чи не пора вже прибрати німецьку підстилку?» — «Навіщо, ця блядь буде ще нам потрібна», — Агнєшка після підслуханої розмови стала надмірно послужливою і — як кваліфікували її вміння клієнти — виправляла на канапі вищий сексуальний пілотаж…

Цього разу начальник коломийського НКВД Молін був суворий і чимось роздратований, він кивнув Агнєшці, коли та подала вечерю, щоб забиралася геть, ще й прослідкував, чи не стоїть вона за дверима, а як її кроки на сходах затихли, ковзнув очима по лейтенантові Шкрупилі й упер погляд в капітана Болідова; вийняв з планшетки вчетверо складений листок паперу, розгорнув, поклав його перед капітаном і мовив з притиском:

«Досвідчений чекіст, розвідник, а таку впоров дурницю! Романтик, Рінальдо Рінальдіні… Дурень ти після цього, ось що!»

Капітан, бліднучи на обличчі, читав упівську листівку, довго не відривав від неї очей, врешті на його щоках проступив рум’янець, він підвів голову й спокійно глянув на майора.

«Я вчинив правильно, товаришу майор: період скрито–вбивств закінчився. Незабаром розпочнеться фронтальний наступ на УПА, й населення піде проти нас разом із бандерівцями; ті наші розправи із “сексотами” — розстріли, вішання, кидання живими в криниці — ефекту не дали, люди відразу зрозуміли, чиїх це рук робота, й тому настала пора знімати маски… Ця листівка сьогодні дуже доречна! Тепер бандпосібники знатимуть, що в структуру УПА проникли наші, й це наведе на людей панічний страх: скажіть, який вуйко захоче після цього давати нічним гостям харч, коли не знатиме, хто стоїть перед ним: справжній упівець чи енкаведист? Крім того, в самому СБ розпочнуться підозри, чистки…»

Майор Молін уважно слухав капітана й мовчав, а коли той закінчив свою оправдальну тираду, підвів на нього очі, й видно було: він має ще якийсь проти Болідова аргумент. Капітан чекав.

«Так ось, дорогий мій, ти, мабуть, і не знаєш, а я отримав інформацію з Дебеславець — там живе такий собі переляканий дядько, замазаний співпрацею з німцями, нинішний війт, він і тобі буде потрібен, — то я від нього дізнався, що в Троєцьких лісах об’явився ще один Буркут: можливо, й самозванець, та найправдоподібнішим є те, що в Захарчука ти вистрелив невдало…»

«Цього не може бути! — схопився Болідов. — Я ж перевірив…»

«Погано перевіряв, зайвого патрона пошкодував… Та як би там не було, той новоявлений Буркут шукатиме свого двійника… Мусиш його випередити. Я призначаю тебе начальником гарнізону в Семаківцях — завтра вирушай туди і зв’язуйся з дебеславським війтом: десь то мусить той Буркут заходити до когось на обід чи вечерю…»

«Слухаюсь, товаришу майор! Я знайду його: двом Буркутам затісно ходити по одній землі».

Шкрупила наливав у фужери горілки й вичікував, що іще повість майор, але той змовк: сперши голову на руку, про щось натужно мізкував. Тоді заговорив лейтенант: він, як відомо, курує Іспас, і йому вдалося встановити, що недавно в Камеральному лісі зупинилася на постій сотня Крука, — «і можете вірити або ні, має він невловиму зв’язкову жидовку Сальомею; хто ж би то міг такого сподіватися: жиди служать в УПА!.. Звісно, вона мусить знати місця постоїв, криївки, схрони. Треба її спіймати й допитати з пристрастієм… Дозвольте покликати Агнєшку, ця лярва знає всіх і вся в околиці».

Агнєшка уважно слухала: так, вона чула про іспаських вихресток Сальомею й Руфіну. Де Сальомея, не знає, Руфіна ж працює кравчинею в ательє — на Кірова, біля аптеки…

«Кінець нитки в твоїх руках, лейтенанте. Подумай, як з допомогою Руфіни вийти на Сальомею…» — Майор вихилив фужер, крекнув і сперся підборіддям на схрещені руки; бачили офіцери: якась зажура чи то тривога тіниться в очах начальника, видно, щось він знає таке, про що не відають вони; десь–то майор перебував за час своєї двотижневої відсутності, щось пережив, а чи злякався… Врешті майор заговорив.

«Ви, звичайно, чули про космацько–прокуравську операцію… Майже вся станіславівська бригада загинула, не дійшовши до Космача. Мені стали відомі деталі: курінь «Гайдамаки» впустив наше військо у пастку між річками Брусторкою і Ставником, бандити позривали мости і трьома сотнями оточили бригаду з боку Брустор і Пістиньки… Я теж намотався в лісах між Печеніжином і Молодятином й переконався в одному: тяжко нам буде. Вони є всюди, всюди, вони незнищенні!»

«Усіх виловимо, до ноги винищимо, товаришу майор! — хвацько вигукнув Шкрупила, підігрітий випитим трунком. — Вогнем випечемо… Вивеземо, кого треба, в Сибіри й порожні житла нашими людьми заселимо!»

«Вгамуйся, лейтенанте, ти не розумієш, про що я мовлю, — майор недбало відсунув келиха. — Звичайно, УПА ми знищимо як дважди два… Депортуємо бандпосібників, так! Проведемо колективізацію, одне слово — знешкодимо опір… — Молін присунув фужер, наповнив його по вінця, випив духом і п’яніючи продовжував: — Та не про це мова: я зрозумів, що ми їх ніколи не переможемо… Вони підривають себе в бункерах гранатами, щоб не здаватися в полон, перед розстрілом сміються тобі в обличчя, на допитах, а ви мої способи добре знаєте, вигукують «Ще не вмерла Україна!»; мало того — населення називає їх не інакше, як наші, пастухи на толоках виспівують бандерівських пісеньок… як воно там «Український повстанцю, в бою не відступай» — сам чув, навіть діти перед сном моляться за свою Україну і нашу погибель… — Майор переводив збентежений погляд із Шкрупили на Болідова. — У них є ідея, розумієте? Й ту ідею їм утверджуємо ми! Що жорстокіші стають наші акції, то впевненіше вони переходять з оборони до наступу. Та не дивіться на мене так, ніби я розглаголюю тут крамолу: звісно, ніхто перемогти нас не зможе, але що ми далі робитимемо з цим проклятим народом, який у боротьбі з нами перемінився з під’яремного бидла у воїнів, що маємо чинити з населенням, яке дозріло до державницької ідеї? Хто її витруїть і як? Та ніхто й ніколи! Ми, не закінчивши однієї війни, нову розпочали — з народом. З народами, а їх у нас багато! І ця війна не матиме кінця…»

Шкрупила боязко глипав на Болідова: що за дурниці меле начальник? Болідов кивнув йому, мовляв, то не дурниці, в майора з перевтоми або страху дах поїхав, й про це варто просигналити; Молін перехопив німу перемовку офіцерів і процідив крізь зуби:

«Ви чесні бійці нашої партії, проте — глупі… Думати, думати треба!»

Одягнувся і вийшов. Капітан із лейтенантом сиділи незворушно, виминаючи один одного поглядом; були знічені й стурбовані: досі ж ніхто ще не закликав їх до думання — тільки до беззаперечного виконання наказів; врешті Болідов підвівся, одягнув шинелю й вийшов: він має свій клопіт, а майор, якщо це йому подобається, хай сушить собі голову бандерівськими ідеями…

Шкрупила залишився з Агнєшкою. Повія звично готувалася до любові в сусідній кімнаті й прикидала в думці, скільки їй перепаде сьогодні від скупого Шкрупили; вона лежала роздягнута на канапі й простягала до лейтенанта руки: «Швидше, швидше, мій любчику!»; лейтенант присів скраю, прикрив коцом лоно Агнєшки й мовив шорстко:

«Не квапся, не така вже й зголоджена… Сядь і послухай, що скажу. Зробиш це незабаром, а коли — повідомлю: знайдеш Руфіну й таку розіграєш п’єсу… Мовляв, її терміново хоче бачити сестра Сальомея, щось там трапилося з нею, придумай — що. І повідомиш мене, коли вона йтиме в Іспас».

«Лейтенанте! — кинулася Агнєшка. — Я не зможу цього зробити, ви ж її замучите?»

Шкрупила почав одягатися. Не повертаючи голови, проказав:

«Якщо не виконаєш мого завдання, то замість Сальомеї я замучу тебе. Пам’ятай про це, німецька курво!»

Лейтенант прямував до будинку НКВД, сьогодні в нього аж два нічні допити: вчора відбулися арешти в педагогічному училищі. За Агнєшку був спокійний. Але що робити з майором: адже щойно вони удвох з Болідовим вислухали від нього несусвітню крамолу; Шкрупила мусить доповісти про нинішню розмову кому слід, поки його не випередив Болідов.

VIII

Буркут пішов від Юлії після півночі, а до ранку випав сніг. Біла габа розкотилася сувоєм від Троєцького лісу через Лису гору аж до дебеславської видолини, світ постав первісно чистим і однотонним, немов перед початком творіння, коли нічого ще не було, крім простору; першою ознакою життя стали того ранку сліди від Юлиних чобітків, які позначили подвійним пунктиром лінію колишньої стежки від обійстя Ганни Садички до школи; господиня вийшла на поріг й дивилася, як маліє віддаляючись постать у дубленому кожушку й шальовій хустці; врешті силует зник у білій імлі, наче втопився у заметах; село заступилося від випогодженого неба білою запоною морозної мряки, і лише церковний хрест, проколовши сизу паволоку, засвідчував, що в цій видолині й зараз, так само, як і до білого потопу, живуть люди і вчаться в школі школярі.

Й так застиг світ, розділений на заховане в білому меві село і Лису гору, що беззахисно засвітилася під кришталевим небом; біля самотньої хати стояла зажурена господиня, яка наважувалася сказати своє слово квартирантці, та не посміла, а за стінами школи, що зникла разом із селом у сніговому завої, заховалася Юлія зі своєю таємницею.

Вивільнена цієї ночі від принизливого тягара запізнілого дівоцтва, вона намагалася збагнути себе в новій, жіночій, сутності; задала дітям тихе заняття, щоб мати можливість зосередитися в собі: дома не дасть цього зробити Садичка, дійнята цікавістю, змішаною зі страхом; у цю мить вона сама з себе дивувалася, що стільки ночей — а Буркутові пестощі ставали інколи надто гарячі — відпрошувалася в коханого, щоб іще трохи пожалів її, — хай це станеться між ними аж тоді, коли він вернеться з лісу до людей…

Але ж такого, мабуть, ніколи не буде, говорив він; то як — маємо жити однією миттю, carpe diem? ми не знаємо, чи ті миті нам уже не відраховані; а чи годиться справляти бенкет під час чуми? люба моя, я взяв би тебе примусом, якби ти не Юлія…

Вони лежали ніч від ночі поруч, він одягнутий, вона в нічній сорочці, крізь яку проникало несміливе, щойно розбуджене тепло дівочого лона, й обоє вичікували миті, коли його бажання зіллється з її готовністю зняти дівочий пояс; цієї хвилини, коли Буркут вимовив слова «якби ти не Юлія», вона втямила, що вони надто багато для нього важать — а чому? дівчина підвелася й, спершись на лікоть, схилила над Буркутом голову: крізь сутінок придивлялася до його обличчя; вона знову, як уже не один раз, подумала, що давно знає цю людину, та своє припущення боялася вголос вимовити, щоб не розчаруватися, не втратити назавжди ілюзорної віри в те, що той, який був призначений для неї змалку, таки живе на білому світі; Юлія щораз то більше впевнювалась, що Буркут — то Іван Захарчук, проте дрібка сумніву була сильнішою від її упевненості, й заперечення, яке могло впасти з його уст, зруйнувало б назавше нинішню казку; Юлія запитала врешті: «Що тобі в моєму імені?»; він затулив поцілунком її уста і вдихнув у неї слова, яких вона чекала й боялася, що не почує їх ніколи:

«Я — Іван, невже ти досі не впізнала?»

Дівчина повела пальцем по Іванових бровах, устах і впізнавала, що це брови й уста того самого несміливого гімназиста, який колись улітку «напав» на неї й по вуха закохався; і як це може бути, дивувалася Юлія, що нинішній воїн був колись тим хлопчиськом, а той хлопчисько став сьогодні Буркутом…

Я тебе впізнаю і впізнати не можу; та чи може людина, яка вийшла з пекла, бути подібною до тієї, котра в нього заходила? я знала, що ти Іван, я кохаю тебе, я давно тебе хочу…

Юлія знімала з себе нічну сорочку, роздягала Івана, два тіла злилися в єдине, вона віддавалася йому палко, гаряче, не відчуваючи дівочого болю, й коли спалахнуло полум’ям весільне деревце, Іван зів’яв від шаленої чоловічої втіхи, Юлія сказала:

«Ти не полишай мене моїм батькам, віднині я твоя — не їхня, і буду всюди там, де будеш ти, для мене життя без тебе не має ніякого значення, я готова воювати разом з тобою і разом вмирати…»

«Сніг почав падати, — промовив Іван, — й будуть видні сліди, а чота моя чекає: наступної ночі я уб’ю Болідова».

«Якщо западемо в безвихідь, ти вб’єш мене, Іване, добре?»

Садичка не мала сили всидіти в хаті, раз у раз виходила на поріг і вдивлялася в Юлині сліди на снігу — чекала, коли дівчина винирне із закутаного імлою села й протоптаною стежкою вийде на гору, — має їй сказати, що коли подібні сліди проляжуть з лісу, то прийде на Лису гору смерть; врешті з’явилась постать у дубленому кожушку й шальовій хустці, й у міру того, як Юля наближалася до обійстя, рішучість покидала Ганну, бо полюбила Юлію, як рідну дочку; обидві зайшли до хати, Юлія скинула кожушок, розв’язала під шиєю хустину й так стояла, опустивши руки, — з болем дивилася, як по Ганниному лиці стікають зморшками сиві, мов солона ропа, сльози.

«Слухай, доню, — промовила Садичка, витерши долонею обличчя, — усе живе — вічне, тільки виглядом перемінюється, а речі — то порох. І хата — теж. Вона доти жива, доки є в ній хатні духи — домовики. Я водно їх чую: зимою — то цвіркуни у запічку, а літом — горобці у стрісі, можуть бути домовиками навіть миша в нірці або зелена жабка, що в дощову погоду приліпилася до вікна; добрі духи не покидають хати доти, доки у ній панує спокій, і покидають дім, як настає в ньому розлад, — тоді він стає мертвий… І прибирають собі домовики, коли того захочуть, людські обличчя — це тоді, коли мають сповістити господарям добро або лихо… Я цієї ночі бачила свого, він виглянув із запічка й дивився на мене сумними очима; я зрозуміла, що він прощається зі мною — покидає, зачувши в хаті чужий дух… Я не корю тебе, дитино, — сама ж їх впустила, але один замешкав, і домовики підуть собі…»

Юлія підступила до господині, винувато дивилася їй у вічі, обняла й прошепотіла:

«Вуйно Ганно, добра ви моя… Не треба про домовиків, вони скоро заспокояться й житимуть з вами. Я піду від вас. Цієї ночі я пошлюбилася з Буркутом, і не подумайте про мене погано: ми не розпусники, ми довго йшли одне до одного, з дитячих літ, й нарешті зустрілися: як я можу тепер відмовитися від нього?.. Буркут більше не прийде — хіба за мною, якщо житиме: ви ж повідомили, де знаходиться Болідов, сьогодні вночі Іван уб’є його…»

…«Гей ти, Болідов, виходь зі своєї нори! Я, Буркут, прийшов по твоє життя, годі нам обом ходити по одній землі!»

Вартовий лежав зв’язаний на снігу біля семаківської сільради, в якій примістився енкаведистський гарнізон, а стрільці з гранатами в руках оточили будинок, й Іван Захарчук виламував двері. Тихо було в приміщенні гарнізону, а коли посипалося долі скло з розбитих вікон, відчинилися навстіж двері, й з темної контори почали виходити один за одним солдати, які досі непробудно спали; молоді хлопці, без зброї й з піднятими руками, поставали босі й лише в натільних сорочках на снігу, вони переступали з ноги на ногу, свіжий сніг рипів під голими підошвами, приречені солдати чекали смерті.

«Де Болідов? — запитував Іван кожного по черзі, підбиваючи кулаком підборіддя, щоб до місяця розглянути обличчя. — Де Болідов?!» — закричав, аж розпач вилунився з його голосу: знав Буркут, що вдруге не зуміє прийти сюди по душу ворога, й заговорив один солдат:

«Ми виконуємо накази, ми ні в чому не винні, а капітан Болідов з відділом бійців подався до Дебеславець ловити Буркута».

«Прокляття! — застогнав Іван і наказав стрільцям винести з приміщення всю зброю; біля вугла сільради стояв тупорилий «максим», хлопці потягнули його з собою, а Буркут дарував солдатам життя; обтяжені зброєю стрільці подалися на заболотівський міст, а решта чоти з Буркутом попереду перейшли Прут по тонкому льоду й поквапилися до Дебеславець.

Ішли стривожені: з того боку, де Лиса гора, заблимало сполохами крайнебо, зловісне жарево розповзалося по небосхилі, й, передчуваючи лихо, стрільці з Іваном побігли щодуху, а коли почали наближатися до Дебеславець — впевнилися, що то горить Садиччина хата.

Але що з Юлею, де вона? Іван перший вихопився на горб, гасити пожежу було вже пізно: стріха заламалась, й бухнуло полум’я до неба, воно кинуло на сніг тіні від двох жіночих постатей, незворушних, мов кам’яні фігури, жінки не могли відвести погляду від вогню.

Іван припав до Юлії, він голосно сміявся, наче велика радість сталася на світі; підняв її на руки, обціловував, а від його моторошного сміху розбігалися неторканим на схилах гори снігом тіні сов і кажанів — то рятувалися від вогню нічні птахи, що загніздилися в шпихлірі, до якого теж уже добирався вогонь; Садичка водила поглядом за тінями й чахла в безнадії, бо знала, що це нічновиди покидають її обійстя: тіні мали перелякані людські очі — то втікали увсебіч домовики, щоб ніколи сюди більше не вертатися, щоб допасти до інших жител або замерзнути на снігу; Ганні, крім спопеляючого вогню, нічого більше в житті не світило, бо й що могло світити господині, яку навіки покинули хатні духи, проте вона була спокійна й тихо говорила до Буркута:

«Тебе шукали, все в хаті перевернули горі дном, вони виригали найстрашніші прокльони, я й зараз чую і все життя буду чути той зловісний крик: “Вилазь, Буркуте, нам двом немає місця на одній землі!”, а потім карателі вигнали нас на мороз, ми заледве встигли одягнутися, й підпалили стріху… Але ти не журися мною, я піду вниз до сестри, нині такий, видно, час, що треба вкупі гинути…» — Садичка впокоряла себе в нещасті, ніби шукала в ньому хоч сліду просвітку, — бо то ще не знати, чи те, що сталося, найгірше із можливих лих.

«Простіть мені, Ганно, — проказав Буркут, дивлячись, як за потахлою вже хатою догоряє сплетений з пруття шпихлір. — Болідов не буде ходити по землі, хіба мене не стане».

Він узяв Юлію за руку й пішов з нею вслід за стрільцями непротоптаним снігом до чорної стіни Троєцького лісу.

IX

Хто сказав, що Юзьо убогий духом, — то лише узвичаєні до свого способу мислення люди не вміють збагнути інакших, ніж вони, й вважають їх, через власну глупоту, юродивими; а Юзьо тільки й того, що доля йому замість мови дала пісню, й усі поняття у його свідомості записувалися нотним алфавітом; Юзьо був дивний для людей, але ж бо і йому здавалися люди дивними з їхньою сухою, сварливою, крикливою чи то шепітливою мовою; для нього довколишній світ ставав зрозумілішим, коли люд, спонуканий журою, радістю або хмелем, спромагався видобувати із своїх горл мелодію; Юзьо з нетерпінням чекав великих свят, під час яких мова перемінювалася в пісню, і те свято врешті настало… Юзьо аж відродився: сповзли з його вразливої душі сліди страху від зустрічі в лісі з Йосипом Кобацьким, й уста, здавалось, навіки заціплені, розтулилися; цього дня, який мав закінчитися зблиском червоної зорі на небосхилі й перейти в єдиний у році вечір, коли не буде чутно мови — лише коляда, він вийшов із засніженого саду й, обходячи Мочулу, над западиною якої нависли скрижанілі сувої заметів, вибрався на толоку, й так добре йому стало на душі, коли побачив вивішений на Гаврилишиній стодолі двоколірний прапор, що повис незворушно й, пойнятий морозом, здавався бляшаним; символ Повстанської республіки вселив у нього несхитну віру в те, що все в селі навіки йому належатиме, і ніхто нікого не буде більше лякати, ніхто ні в кого не стрілятиме, і військо, яке заквартирувало в Боднарівці, заручить йому спокій та впевненість у завтрашньому дні, і в тому неосяжно великому світі, яким є його село, завше буде панувати злагода й мир; Юзьо стояв посеред толоки по коліна в снігу — утішений і святковий, і з тієї втіхи видобулась мелодія, яка тільки в цей вечір має право звучати, він набрав повні легені морозного повітря й видихнув його найкращою з усіх, які могла витворити людина, пісень — коляду «Нова радість стала».

Червона й велика, немов яблуко, зірка зійшла над Цариною й почала спинатись по небосхилі, вона добиралася до серпа місяця, що повис над толокою, й коли спинилася перед срібною каблучкою, бо далі підніматися було їй невміч, Юзьова коляда стократно помножилася над селом, залунала по всіх кутках, закутинах і присілках — то вирушили до людських обійсть колядники, щоб у цю ніч свята пісня не обминула жодну хату; колядники квапилися обійти село сьогодні, бо завтра може бути пізно; й на подвір’ї найшанованішої в селі людини, вчителя Шинкарука, із сотні грудей упівських стрільців вдарився в метал неба величний кант «Бог предвічний народився».

Чотар Василь Маланюк довго й щедро віншував господарів; на порозі стояли Шинкарук з дружиною; учитель дякував, а в пані Марії не сходив з обличчя сум…

…ви ж бачите, Василю, які ми стали самотні, чи не чули чого про наших дітей? вони з нами, добродійко, нині всі з нами, бо інакше бути не може, за Повстанську республіку кожен ладен віддати життя, й до цієї готовності ви самі своїх дітей намовляли молитвами, піснями, казками — ніхто вже не в силі вселити в них інший дух; чи зосталася живою моя Юлія після акції в Дебеславцях? вона разом з Іваном Захарчуком, ви його знали, і поки він живий…; так, так, знала, видно, це її доля, а про Богдана не чули? він в іншому кущі, казав вітати вас зі святами; бережіть себе, хлопці; хай і вас Бог береже…

Василь і пані Марія тихо розмовляли на порозі, а вчитель наливав у пугар сливовиці з бутля й обносив охочих колядників; охочими були всі, та скінчився трунок, і військо вирушило з подвір’я; вже заталаніла коляда під Ільковими вікнами, а потім почала віддалятися від двору до двору, й коли була обколядована найкрайніша хата на Царині, підохочені вояки почали спускатися вивозами на Пиконів.

…Вдова Марія прийшла до Наталки на Святий Вечір, готувала кутю і все позирала на доню, доглядаючись на її обличчі просвітку здоров’я, яке доконче мало прийти до неї із заміжжям, бо любов — то лік цілющий, а такої любови, як у Наталки з Василем, світ ще не знав: коли приходив — носив її на руках і обціловував, а вона все легшою ставала, і просив Василь Господа, щоб дожила до весни, а тепло додасть їй сили; тріщали люті морози на Пиконеві та Язвинах, і не чутно було в пущі ні добрих, ні злих духів — все завмерло у снігових потопах, скованих товстою шарінню, яка не провалювалася під ногами; Наталка сиділа на постелі й гріла руки до полохливого вогню, що палахкотів у печі; в хаті було душно, а вона мерзла і все допитувалася в матері, чи скоро прийде Василь; вже йдуть, ідуть, йно їх не видно; а я гарна нині, мамо, я гарна?; ти найкраща в світі, бо чого б так любив тебе Василь?..

Марія зраділа, побачивши, що Наталка зсувається з постелі; тримаючись за побічницю, вона підійшла до віконця, сперлася ліктями на підвіконня, продмухала шибку й притулилася чолом до скла; так вона й завмерла, придивляючись крізь вікно в ніч, й запитала її мати, що вона там бачить, але Наталка не чула: їй явилося видіння, якого мати уздріти не змогла б…

Марія застерегла дочку, щоб не дивилася у вікно до вранішньої зорі, бо в темряві злі сили блукають, але й цих слів не почула Наталка; вона побачила, як з лісу, збиваючи клепанями кетяги снігу із смерекового гілля, виходили на подвір’я мольфарового обійстя не вовкулаки і не упириця Лісна, а добрі люди: були це сам мольфар Іван, вуйко Мироняк і Федір Юлинин, які досі незримо перебували в язвинівських нетрях, а у святвечірню ніч, перед Різдвом, мов ті три зимові місяці з казки, вийшли на раду, посідали на пнях, й скрушно зітхнув вуйко Мироняк, поскаржившись, що злодійська куля перешкодила йому дізнатись про найважливішу для нього і для всього боднарівського люду істину: чи можна буде в тих колгозах, що мають заснувати большевики, хоч раз на день добре наїстися, бо якби таке могло статися, то для чого брати зброю в руки, воювати, гинути і врешті вибороти таку свободу, що й раз на два дні сухої ріски в роті не матимеш; Федір Юлинин бідкався, що бджоли вимерзнуть у вуликах, бо нема кому їх допильнувати: ні Ілько, ані Юзьо до борті не надаються, а як не буде бджіл, то не зародить сад, а не зародить сад, то звідки візьметься мармоляда до хліба, а сливова мармоляда — найпоживніший харч на переднівку; мольфар Іван мав найповажніший клопіт: відколи став духом, не може тримати чарівного топірця в руках, і хоч заклинання не забув, та без келепа воно не чинне; і ось настав Святий вечір, а нема як викликати лютого Чорногора на двобій, нема способу налякати його — щоб сидів сумирно в своїх гірських розколинах як зимою, так і літом; кожен край, мої ґазди дорогенькі, має злу силу, яка вряди–годи дає про себе знати пожежами, градобоями, буреломами, проте воля мольфарів уміла стримувати її святвечірнім заклинанням; що ж сподіється на світі, коли та зла сила зірветься з прив’язі й нашле на людей чортів рогатих, вихорів злих, домовиків чужих, які в старих житлах нові порядки заводитимуть, і не встигнуть люди вікон позачиняти, цебри та відра горі дном поперевертати, щоб не зачаївся в них чужий дух; і прилетить лютий Чорногор хижим яструбом, чорним круком, диким вепром, отруйним змієм, голодним вовком, а найпаче — жорстоким чужинцем: розійдуться тоді дерева і з гір повтікають, чорні зливи витиснуть ріки з берегів, поля замуляться баговинням, мертві встануть з гробів лякати живих, і нашої благословенної Боднарівки під небом не стане…

Зігнула мольфарову спину тяжка жура, і змізерніли перед нею клопоти вуйка Мироняка і Федора Юлининого, бо мовив старий Іван про погибель села, а не пасіки, про знівечення всього народу, а не однієї людини, а втім, зажура була у всіх подібною, бо смерть однаково відбирає життя — бджолі, людині чи всій громаді.

Довго сиділи ґазди в задумі, й ураз схопився мольфар, бо безнадійний розпач дійняв його душу, він простягнув угору руку, немовби хотів спіймати кинутий з неба топірець, та його не було, й зів’яв мольфар у невимовному туску, а тоді на порятунок зажуреним мужам явилося нове видіння: з лісу на подвір’я вийшли і стали поруч три жінки — білокоса Оксана, чорноволоса Софія й марна від любові Олена, яка теж уже встигла покинути спорожнілий без Федора світ; вони, усміхнені й добрі, несли, передаючи з рук у руки, золоту чашу, що яріла, мов сонце: сніг заіскрився міріадами діамантів, зчахнув лютий мороз, і надія зігріла серця мужів; чаша була наповнена черленим церковним вином, й жінки дали пити з неї чесним ґаздам, стратованим журбою.

Пугукнув пугач у лісі, й стрепенулася Наталка, чекаючи в тривозі, що сяде зловісний птах на стріху, щоб провістити їй смерть, та пугач замовк, зникли й привиди з мольфарового подвір’я, а тоді вийшли з вивозів молоді стрільці в мазепинках і з крісами на плечах, поставали перед вікном й заспівали похвальну пісню найкращій на світі дівчині, й відчула Наталка, як входить у неї молода сила.

Розтворилися двері, до хати зайшла гурма стрільців, а попереду всіх Василь Маланюк; «Христос рождається!» — привітався, матері вклонився, потім — жоні своїй; Наталка припала до Василя й зойкнула: «Скажи, скажи, що не по мене вони приходили!»; Василь заспокоював кохану і вкладав у постіль, а стрільці віншували їй щастя та життя довгого. І закружляв пугар по руках воїв, стрільці пили й колядували — воля панувала над усією Боднарівкою аж до світанку.

А вранці, на Різдво, Юзьо шалено розкрутив колесо учителевої криниці, шугнуло відро в темну глибину, з розгону вдарилося об кружало води — бамкнув і відлунився по всіх кутках села, немов на сполох, дзвін, і вільна з вільних Юзьова коляда «Нова радість стала» вже не могла заглушити розбудженої тривоги.

X

Майор Молін вперше за час своєї служби в системі «Б–Б»[13] зазнав справжнього тріумфу: він побачив у стані УПА найпідлішу зраду, яка умить розвіяла його страх перед монолітністю української партизанщини, — на власні очі побачив, як із оточеної енкаведистами сторожки в Камеральному лісі вийшов упівський старшина з піднятими вверх руками й гукнув до облавників: «Виходжу з повинною!»; старшина кивнув головою на відчинені двері вартівні, Молін з наставленим автоматом увірвався досередини й спинився, побачивши на долівці партизана із зв’язаними назад руками; стрілець був непритомний, з його тімені стікала кров.

Майор злорадно зареготав, утямивши, що з цієї миті від лісової сторожки відраховуватиметься крок за кроком його переможний марш: сталося те, чого не могли добитися ні провокатори, заслані в УПА, ані карателі — серед повстанців розпочався духовний злам, який згодом сточить їхню, здавалось, нездоланну волю до незалежності; в зневірену душу Моліна вселилася упевненість завойовника.

…Після вечірньої розмови з Болідовим і Шкрупилою в коломийському ресторані майор не мав спокою: старий чекіст добре знав, що хтось із підлеглих офіцерів донесе про його сумніви у вищі інстанції, адже в системі державної безпеки всі до одного службовці були донощиками й не могли ними не бути: існував неписаний закон про кару за недонесення; Молін тяжко картав себе за хвилеве розслаблення: вражений військовою вишколеністю партизанів у космацько–прокуравській операції і їх відчайдушним героїзмом у боях під Молодятином, до того ж, підігрітий горілкою, він скапітулював й необачно розпустив попруги обережності; а втім, і цієї миті, коли стояв над зрадженим стрільцем, крамольна думка знову майнула в голові майора: а що відбудеться на світі, як рухне колись більшовицький режим? Що відбудеться? — всі вони стануть перед судом нової держави, бо всі були катами й донощиками; майор відганяв від себе єретичні мислі: на його життя вистачить радянської влади, яка нині сягає по сам Берлін і є сильною, — бандерівський супротив несумірний з її могутністю; будь–яка партизанщина без зовнішньої допомоги не може довго втримуватись — залишених на самих себе повстанців раніше чи пізніше сточать зневіра, втома і страх; ось лежить герой, зв’язаний своїм командиром, який напевно ще вчора розпалював у свого підлеглого героїчний дух, а нині стоїть з піднятими руками і проситься в стребки[14]; Молін згадав, що в штабі жде на допит зв’язкова Сальомея, — о, він доб’ється від цієї жидівки покори — вона заплазує перед ним, й це буде пік його сьогоднішнього тріумфу…

На початку лютого майор Молін отримав із станіславівського управління НКВД наказ розпочати розвідувальні бойові акції на терені військового округу УПА «Говерла», штаб якого знаходився в Космачі, а три сотні куреня «Гайдамаки» розташувалися на форпостах вздовж Прута; Моліну було дано завдання зліквідувати сотню «Сурма», яка під командою Крука зайняла лісничівку в глибині Камерального лісу за Іспасом.

На той час майор уже встиг відчути, що небезпека доносу на нього відсунулася принаймні на невизначений термін: під час другої акції Болідова на Троєцькі ліси в пошуках Буркута трапилася притичина, яка позбавила капітана офіцерського звання; і що це сталося з безстрашним розвідником, яке наслання пойняло його, що він утік з поля бою: коли на Троєцькому узліссі зійшлися сотня імені Богуна з ротою Болідова й обидві сторони залягли в снігу, а свинцева злива з кулеметів не дозволяла ні тим, ні тим хоч на мить підняти голови, коли кожна сторона вичікувала, в кого швидше закінчаться набої, — з партизанської розстрільної підвівся раптом на весь зріст Буркут: він уздрів серед ворожої лави свого смертельного ворога і пішов на нього, волаючи: «Я впізнав тебе, Болідов, піднімайся й дивись, негіднику, своїй смерті в вічі»; Буркута кулі не брали, розсівалися, поминаючи його, він наближався до заляглих у снігу облавників й тому, що страху не мав, сіяв на них несусвітній страх; Болідов підвівся, щоб піти на ворога, та здали йому нерви — він розпізнав в обличчя Івана Захарчука, якого колись убив; те обличчя, незворушне й зловісне, наближалося до нього, мов сама смерть, й Болідов відступив назад, враз повернувся й почав панічно втікати, за ним побігла каральна рота, й партизани розстрілювали солдатів у спини… Нині на Троєччину посланий лейтенант Шкрупила, Молін доти його не відкличе із завдання, поки він не розіб’є сотню Богуна, а може й таке статися, що лейтенанта в Троєцькому лісі спіткає смерть; майор методично позбувався свідків своєї слабкості: він теж вигнав з ресторану Агнєшку, яка могла підслухати його крамольну річ, привід знайшовся: Агнєшка запізнилася до Руфіни, а може, й попередила її, і та безслідно зникла з міста; знаменита коломийська повія знайшла нарешті своє властиве місце на панелі й тепер заманювала селюків фразою з власного віца: «Ходи зі мною, хлопе, в мене така, як пєрсцьонек…»

Вночі майор зайняв іспаську школу під штаб, а вдосвіта вивів дві роти на Камеральний ліс; підрозділи обступили з двох боків лісовий масив, в глибині якого знаходилася лісничівка — місце постою сотні «Сурма»; йти було важко: зледенілий підталий сніг провалювався під ногами, й солдати застрягали в пояс; до лісничівки було вже недалеко, проте тиша, що мертво запала в лісі, насторожувала Моліна: чи то хтось попередив Крука, і сотня передислокувалася? втім майор помітив, як чиясь тінь прошмигнула поміж деревами і зникла, потім з’явилася на галявинці, за якою крізь стовбури дубів просвітлювався критий черепицею дах лісничівки; постать жінки в сірому сардачку знову зникла у виярі; майор кивнув двом солдатам, щоб перейняли зв’язкову — напевне, вона встигла попередити сотню про облаву; солдати побігли за жінкою, а та метлялася узвором поміж деревами, ніби заєць, що заплутує сліди, і віддалялася, та враз пірнула в намет, навислий над яром; солдати витягли із снігової каші зв’язкову — це була Сальомея.

Молін наказав відвести її до штабу, а сам повів облаву вперед; енкаведистів зупинив кулеметний вогонь зі сторожок, що з двох боків охороняли лісничівку, і зрозумів майор, що в них залягли смертники, які давали можливість сотні Крука відступити в Кропивище — на межу з Боднарівкою.

У партизанів, що залягли в сторожках, закінчувалися набої, кулеметні черги ставали все рідшими, а врешті зовсім стихли; тоді права сторожка вибухнула — островерхий дашок злетів у повітря, мов парасоля, і впав на сніг, а з лівої вийшов упівський старшина з піднятими руками…

У приміщенні школи Молін допитав підхорунжого, який прийшов «з повинною»: хто він і як на прізвище полонений; підхорунжий назвав себе й колишнього побратима, а стрілець, прийшовши до пам’яті, вимовив тільки одну фразу: «Я не скажу жодного слова»; на підхорунжого дивитися не мав сили — це було неймовірно, що його так підло зраджено! стрілець усвідомлював, що ніколи вже не вирветься з лап енкаведистів, і все, що залишилося для нього — його власна честь, яку він мусить за будь–яку ціну зберегти;…ми зараз загинемо, — наслухав стрілець під час допиту слова свого командира, мовлені в сторожці, — а я не хочу, не хочу… ми запишемося в стребки і при першій нагоді втечемо до своїх…; ти ніколи не матимеш своїх, зраднику, й сам навіки станеш чужинцем на своїй землі!..; а тоді сталося те, чого ніяк не сподівався стрілець: підхорунжий ударив його кольтом по тімені, а коли очуняв — мав зв’язані руки, і каламутився йому розум від такої страшної зради…

Молін наказав замкнути полонених у шкільному підвалі і привести до нього зв’язкову. Майор аж поступився назад: на нього йшла із закладеними за спину руками чорноволоса зеленоока фурія, в її очах палахкотіли ненависть, гордість і незалежність, вона була гарна, ця жидівська бестія, й водночас страшна, й Молін, не починаючи допиту, почав її гамселити кулаками по голові, далі трутив на підлогу й топтав ногами, а вона не видала й звуку; майор шаленів і заглушував криком власний страх перед жінкою, яка виявилася сильнішою за нього; і знову пройняло майора розпачливе усвідомлення, яке колись вилилося в крамольну тираду: їх здолати неможливо, і цій війні не буде кінця; до того ж Молін катував не українку–націоналістку, а жидівку, й це помножувало його лють; врешті, втомлений, він сів у крісло і віддихуючись запитав скатовану жінку, яка підводилася з долівки й пронизувала майора зеленою ненавистю:

«Ти ж єврейка, жидовка пархата, як ти могла опинитися серед них, як?!» — хрипів майор.

«Ховалася від подібних до тебе лицарів із свастиками на рукавах, котрі так само, як і ти, уміли по–геройськи знущатися над слабшими за себе… — відказала з глумом Сальомея. — Ба ні, не ховалася, я пішла до них з вдячності за врятоване життя… І ще не те: мені хотілося довести собі самій, що й жиди здатні боротися, а не тільки йти на смерть, мов отара… І я довела це!»

Молін розводив руками, неспроможний зрозуміти, як може єврейка виступати проти радянської влади, котра врятувала її націю від неминучої загибелі, при тому ж у Радянському Союзі євреї перебувають у вельми привілейованому стані…

«Неправда це, — заперечила Сальомея, — євреї у вас принижені так само, як і інші нації: протягом віків ми терпіли від москалів чорносотенні погроми, денаціоналізацію, нас примушували соромитися своєї національності — міняти єврейські прізвища на російські чи українські, ви ж, комуністи, знищуєте мою націю не фізично, а морально, надаючи нам слави енкаведистських катів: участь євреїв у «тройках» — то не привілеї, а ганьба! Ви відібрали у нас школи, синагоги, мову, а щонайстрашніше для єврея — віру… Так, я вихрестилася для порятунку, але ж ніхто з українців не забороняє мені сповідувати Мойсеїв закон… Я ненавиджу вас так само, як і фашистів, ви, як і вони, бажаєте тільки простору, щоб панувати над світом, і самі не знаєте, що робити з награбованим добром — ви навіть не вмієте з нього скористатися… Ви такі самі дикуни, як і гітлерівці, — винищуєте не лише окремих людей, а цілі народи не за провини, а за диявольським планом очищення територій від автохтонів. Ви депортували татар з Криму, виселили чеченів, вивозите українців у Сибір, ви страшніші за щурів і сарану, і тому я ненавиджу вас!»

Молін, на диво, спокійно вислуховував Сальомею: все, що вона говорить, — правда, тільки ту правду вона трактує негативно, а він у завоюванні більшовиками світу, в розчиненні всіх народів у комуністичному бульйоні бачить — хай і тимчасовий — позитив, адже в новій суспільній формації, в якій не буде татар, чеченів, українців, білорусів, жидів, всі суперечності, міжнаціональні сутички відійдуть в непам’ять, і народи в тихому рабстві стануть врешті–решт щасливими, оскільки рабство дасть їм фізичний захист; Сальомея має рацію, і якби не те, що вона в більшовицькому майбутньому бачить тільки зло, він назвав би її своїм однодумцем.

Майор вагався: замордувати на місці жидівку чи віддати її під слідство? І нехай на слідстві про все це говорить? А хай говорить — може, переконає наших ортодоксальних бовванів, що не тільки терором можна перемогти народ, треба ще вміти переконати його в недоцільності й безперспективності незалежницьких змагань.

І цієї миті в його голові зблисла геніальна ідея!

…ти знаєш цього підхорунжого? я нічого й нікого не знаю, можеш більше мене не допитувати, убий відразу, я не раз дивилася смерті в вічі; е ні, я ще хочу всіх вас використати для мети, яку щойно уздрів: я знеславлю ваші ідеї — серед білого дня, самим центром Коломиї тебе й полоненого бандерівця конвоюватиме до тюрми упівський старшина в мундирі підхорунжого й у мазепинці з тризубом, і хай бачать найзаповзятіші українські патріоти, на що здатні воїни, які обіцяють вибороти для них самостійну Україну!

XI

Біль пригас: шість домовин з убієнними мужами відпливли за небокрай і канули у вічність, а життя, таке байдуже до смерті, силкувалося заполонити світ найскромнішою, проте найвсесильнішою втіхою самого існування на землі… Існування непевного, нестатного, пригніченого, а все ж цікавого через свою неповторність — і незважаючи на те, що день відо дня шугали по місту все нові звістки про лісові бої, про нічні арешти, про те, що тіла вбитих партизанів облавники виставляють біля сільрад для розпізнавання, а матері й батьки, заглушуючи в серцях найстрашніший біль, не признавалися до мертвих синів — і варто було матері заридати, як на її обійстя наскакували червоні опричники, виганяли з хати сім’ю до найменшого пуцьвірінька й везли на товарну станцію, де стояли вагони для вивозу людей в Сибір; і незважаючи теж на скупий переднівок з причини повальних заготівель зерна, на обридливу тарабарщину про щасливе й радісне життя, що виригалося як день, так ніч із радіогавкачів, причеплених до кожного стовпа, й на безперервне вкраплювання більшовицької брехні, що отруювало душі, — незважаючи ні на що, відбувалося навчання в школах, учні брали участь у хорових гуртках, розважалися на міських танцювальних майданчиках, в театрі йшли вистави, й одужалий від тифу красень Василь Симчич грав Петра в «Наталці Полтавці», осиротілий Юрко Сербинський продовжував співати в церковному хорі, й на «Буде ім’я Господнє» дзеленчали від його басових нут дзвони на дзвіниці; професор Штраус зачаровував учнів божественними пасажами з «Інтермеццо», які прославляли красу природи, вчив шибеників слухати дихання українського степу вухами Данилка із «Дитинства» Юрія Яновського, вчувати музику самого сонця в поезіях Павла Тичини й бачити, як загоряється на заході жертовник Богові, й день обсипається, мов мак; у такі хвилини Мирон забував про Богдана, який не знати чи й живе, і про Юлію, зниклу з коханим за межею легального життя, й про себе, залишеного на свободі й ущемленого в лицарській гордості з причин малолітства, забував, — все світове лихоліття переставало для Мирона існувати, коли він переміщався — на уроці або на занятті літературного гуртка — в духовне поле вчителя Штрауса і щораз більше впевнювався в незрадливості свого літературного покликання; він фізично відчував, як дотикається до нього, огортає, овіює, поглинає чар художнього слова; воно, те слово, ставало світлом, яке розсіювало первісну темряву над Мироновим щойно створеним світом; мудрий учитель допомагав йому систематизувати почерпнуті в гімназії знання, а з нових — засмічених більшовицькою облудою, вміти відсівати фальш, гнилизну, непотріб і ховати на дні душі тільки чисте золото правди…

Говорив до нього професор Штраус, вгадавши найпотаємнішу мрію свого учня, — говорив натхненно, і здавалося Миронові, що чує він голос новозавітного пророка.

…Прийде час, і ти спіймаєш крилатого Пегаса, приборкаєш його, і стане він з тобою нерозлучний, мов Росінант із Дон Кіхотом; і як би не виглядав твій кінь, а для тебе він буде найкращий, найздольніший і найпрудкіший, бо — твій; і ти на ньому — найвправніший вершник, і дорога твоя з усіх доріг стане найзаманливіша, а твій лицарський похід — найцікавіший, і найдоблесніші здобудеш перемоги… Хто ж би то міг був переконати хитромудрого ідальго, що їздить він на сухоребрій шкапі, що спис його — надломаний штурпак, що Росінант шкандибає, а не летить стрілою, і що того світу, до якого так уперто прокладає шлях мандрівний лицар, насправді немає? Ніде не побачиш у реальному житті живих героїв роману, драми чи поезії, справжнього антуражу, змальованого на картині, — то тільки уява творця перемінює штурпак на срібну піку, затулу від кагли — на Ахіллів щит, шкапу — на Пегаса, але ж вони, саме вони залишаються вічно живими, а справжні реалії гинуть… І хай сміються дотепні недотепи з наївного Дон Кіхота, спостерігаючи, як він із неймовірними зусиллями долає опір висот, зустрічного вітру, видимі тільки для нього чорториї, глевкоту ґрунту, дике каміння, але таки протоптує перші путівці на необжитих теренах; і не падає на передні ноги Росінант, усвідомивши для себе, що він крилатий Пегас, а на його хребті сидить найхоробріший лицар, котрий бачить у далині не смердючі корчми, а зачаровані замки, в яких живуть могутні велетні; ну і хай здається приземленій черні смішним і беззмістовним твій лицарський похід, хай сіроми за животи беруться від реготу на появу твоєї омріяної Дульсінеї, яка своєю подобою не припала їм до смаку, хай заскорузлі в життєвих буднях домочадці завертають тебе, впертого мандрівника, з дороги, все одно ти втечеш серед ночі з їхньої Ламанчі й далі йтимеш до своєї мети під глузи і свист хулителів, бо інакше чинити не вмітимеш; ти зростешся з Пегасом, немов кентавр, і коли він полетить — летітимеш і ти, а коли впаде — то й ти загинеш: така вже доля митця, а ним стає тільки той, хто хоч раз, немов Дон Кіхот, уздрів за небосхилом звичайного світу казкову країну і сприйняв її за реальну… Вдивися, сину, в чистоту свого горизонту і сягни до нього чистими руками…

О, який то був чарівний час першого закохання в мистецтво — і ніщо не збурювало й не забруднювало цього великого почуття, й Мирон був чистий, мов янгол.

У такому стані духовної чистоти несподівано й жорстоко наплинув на нього зсув чорного болота реальності, й забруднило воно білизну його душі й на довгий час вбило в ньому відчуття краси — гей, та бо не знав іще тоді наївний хлопець, що мистецтво народжується не тільки в райських садах та на буколічних левадах, а дуже часто в отхлані бруду й розпачі.

Лютневого післяобіду Мирон повертався зі школи на квартиру: добра мова вчителя вщерть виповнила його душу розумінням найвищої краси штуки, і яка грань прекрасного найвідчутніше діткнулася його серця — не вмів би сказати: чи то мед мудрості Шевченкової «Марії», чи музика волинських озер з «Лісової пісні», а може, — плач Іванової сопілки за втопленою в Черемоші Марічкою Гутенюковою, або ж — чиста душа благородного ідальго стала його, Мироновою, душею; хлопець був задивлений в незбагненне мистецьке потойбіччя, жодні примари реального світу його не зваблювали, навіть груба сила, здавалось, не змогла б тепер зрунтати солодкого марева краси, йому явленої…

Та раптом… Раптом вдерлася та сила, проламавши його груди, в саме серце й увіп’ялася страшною правдою: від ратуші до Ринку на тротуарах спинялися люди, тривожне шемрання пронизувало натовп й чулися в ньому розпачливі сплески притишених зойків: ведуть партизанів… свій своїх веде… Боже, яка ганьба! — провадить братів до тюрми й оком не кліпне… яничар проклятий… та що ж це діється на світі?.. Мирон протиснувся до бровки тротуару й побачив двох арештованих — хлопця й дівчину, — що йшли із закладеними за спину руками: синяки вкрили плямами обличчя дівчини, а в юнака під очима криваві капшуки; за ними йшов упівський старшина з автоматом напереваги, а на віддалі двох кроків — офіцер і солдат; офіцер позирав скоса на людей і злобно посміхався, а конвойний упівець дивився перед себе мимо людських облич; конвой із арештованими наближався, Мирон невідривно вдивлявся в знайоме обличчя партизана і враз тихо скрикнув, затуливши долонею рота: був це Богдан і вів його підхорунжий Павло Воронюк — той самий, який так палко промовляв у домі Шинкарука про необхідність і велич партизанської боротьби!

Арештовані й конвойні пройшли мимо, і перша думка була в Мирона — втікати; він сам не знав, куди втече й чому має це робити; в мозку болісно пульсували слова Воронюка «Ми мусимо стати героями» — так оце і є той твій героїзм, падлюко, і як це могло статися, що ти зрадив товариша по зброї, і що тепер робити? Мирон побіг навмання через Ринок, але спинився: треба чимшвидше дістатися до Боднарівки й сповістити батьків про нещастя; та не зробив цього: повернувся й нишком пішов услід за конвойними, готовий благати військових, щоб відпустили брата.

Енкаведисти завели арештованих у тюремну браму, а Воронюка залишили на вулиці; Господи, таж він може втекти, чому не втікає, але підхорунжий стоїть каменем: «раз тільки ступиш — і пропала воля»; Мирон підбіг до Воронюка — той зразу упізнав Богданового брата, та відступив удаючи, що його не знає; Мирон наступав на підхорунжого й крізь плач запитував, що це означає, що він на волі, а Богдана повели в тюрму, його ж розстріляють! Воронюк бачив, що не відчепиться від хлопця й люто гаркнув: «Бо дурний твій брат, я погодився піти в стребки, щоб потім утекти до своїх, а Богдан затявся, герой великий!» — «Врятуй, врятуй мені брата!» — ридав Мирон і простягав затиснуті кулаки до Воронюкового обличчя; «Як я маю це зробити? — примружився зрадник. — Передати йому твою просьбу, щоб він теж у стребки записався?»

Миронова розпука була безмірна, думка про кару смерті для Богдана скаламутила розум, він вимовив «так» і пірнув із цим словом у брудну каламуть, де борсався, тримаючись на плаву, Павло Воронюк, — і збагновіли сині волинські озера, й затихла Лукашева сопілка, Дон Кіхот упав з коня, зламавши списа, обпалені вогнем карпатські смереки стали штурпаками, а на попелищі сидів чорний арідник і лементував утішно: «Є мої кози, є мої кози!»;

Мирон утямив, яке страшне слово вимовив, він відкрив уста, щоб закричати «ні, ні, ні!», та голосу не видобув; з тюремних воріт вийшов офіцер й запитав Воронюка, «што ето за пацан?»; Воронюк не взяв на себе ще одного гріха й знизав плечима: «А звідки я знаю, навіжений якийсь…»; майор Молін гаркнув на Мирона: «Убірайся вон отсюда, скорєй!», — й кивнув Воронюкові, щоб ішов за ним.

XII

Колишнього Мирона не стало: залишилася на світі особина, яка ступила на поріг зради і була проклята своїм праведним двійником; від найтяжчої ганьби Мирон вивільнитися не міг — хіба що самогубством, і він помислював, як має це вчинити; чистий, мов янгол, юнак ходив тепер назирці за своєю заплямованою непрощенним гріхом тінню й виганяв її з простору, на якому їй велено було жити в іпостасі чесного мужа й протоптувати стежку, котра мала його вивести на тракт герців за свободу в обладунку тільки йому властивої зброї, скупаної у крові батьків, та для пролиття нової не призначеної, — то зброя мислі і краси, якій суджено завершити відвічну боротьбу народу побідним кантом, хоралом, — й Мирон мав стати в перших лавах нових воїв, озброєних новітнім оружжям: «Месники дужі візьмуть мою зброю, кинуться з нею одважно до бою!»

Не судилося… І як він опустився до того, що тієї зброї взяти до рук не має права; збагнувши глибину свого падіння, Мирон утікав від людей і від себе самого, та нікуди втекти не міг, не мав де сховатися; до його свідомості щораз навальніше вдирався страх, що Богдан послухається братової поради, що ганебне слово «так» переповнить на тортурах чашу його терпінь, й він погодиться перейти на бік ворога, — і прийдуть до Боднарівки разом з облавниками Богдан і Воронюк, а люди їх проклинатимуть, будуть плювати їм услід, при зустрічі з Мироновими батьками відвертатимуть голови й пальцями тикатимуть на гніздо зрадника, і в цьому винен буде тільки Мирон; він ходив містом, у відчайдушному страху оглядаючись, чи не побачить де на вулиці бойових побратимів у новій ганебній ролі; до книжок не наважувався й заглянути, бо як йому тепер прийти до Шевченка, Лесі Українки, Франка, які матимуть право збатожити його найпогордливішими словами: «раб, підніжок, грязь Москви», «паралітик з блискучими очима», «приречений в сусіда бути гноєм» — і це правда, правда!

Мирон перестав відвідувати заняття літературного гуртка, до якого належав тільки він один, на уроці літератури уникав погляду Штрауса, під час перерви зникав з класу, щоб не спитав його професор, чому не приходить на гурток, — а як він міг прийти до улюбленого вчителя із забрудненими руками й душею, хіба цього Штраус не помітить?.. Та все ж якось перестрів у коридорі вчитель свого учня, поклав долоню на його плече й довго дивився в очі — бачив, що в Мирона трапилося тяжке лихо, то хай би поділився ним з учителем, та учень мовчав, бо що мав говорити: про те, що спіймали Богдана — то сказав би, таких бід сьогодні повно, але що сам став зрадником — як до цього признатися?! Штраус зрозумів: хлопця зранив якийсь великий біль, й не може він з ним впоратися, заглагоїти його, то сказав тільки: перечекай ту мить, яка може кинути тебе у прірву, звідки вже нема вороття, знайди в собі силу перечекати кризу, а коли вона мине — оглянешся назад і зрозумієш, що навіть найтяжча біда не вартує непоправного вчинку; з будь–якої ситуації людина спроможна вибратися — силою волі або каяттям; не покидай своєї мрії, сину, бо аж тоді, коли її втратиш, прийде до тебе справжнє горе…

Пішов Штраус і більше не викликав Мирона на розмову й не нагадував йому про неї згодом, коли хлопець прийшов на заняття гуртка; вчителеві слова зняли з душі Мирона іржу самозневаги, й віра, що Богдан не зламає присяги, зміцнювалася в ньому; Мирон усвідомлював, що в нинішньому важкому часі не завжди витримує — ламається людська воля, настала пора найвищих злетів і найницішого упадку духа, і той, хто впав, мусить знайти в собі силу піднятися, — що ж би то сталося на світі, якби усіх із зраненим сумлінням потрощив, мов смерч, непроглядний розпач?

Пані Бурмістрова теж бачила, що коїться щось із її льокатором; вона любила пана Миронця, мов рідну дитину, а розрадити не вміла; своїм простодушним оптимізмом могла втішати хіба що паню Макольондрову з–над Чорного потоку, а Мирон витав у іншому, недосяжному для неї світі, тож тільки ласкаво всміхалася до нього й ждала несподіванки, яка могла б роздрухати Мирона з жури; така нагода незабаром трапилася: одного дня, забачивши, що Мирон повертається зі школи додому, вийшла йому назустріч і, немов прапорцем, помахувала конвертом: був то лист від Йосафата.

«Дорогий приятелю…» — визирнули з трикутника розкритого конверта два слова, Мирон нетерпляче вийняв листа й у цю мить боляче відчув, як бракує йому давнього побратима, з яким він виростав поруч — через дорогу, що відділяла село від учительської садиби, й хоч була та доріжка вузенька, проте іноді ставала неперехідною межею, що розділяла село на два різні світи, і тільки для Йосафата, який зрівнявся своїм духовним зростом з людьми, що заселяли учительський будинок, був прокладений місток — немов знак рівності… А чи рівності? — думав цієї хвилини Мирон, чи не доведеться йому самому невзабарі переходити через той місток й наздоганяти свого ровесника, котрий самостійно й безоглядно вирушив у світ власні сади садити й вирощувати в них небачені досі плоди; та згадалися останні Йосафатові слова, цинічно кинуті під час прощання: «А мені не треба такої України!» — спливли у пам’яті й засіяли душу сумнівом: а чи в тому Йосафатовому саду не проросте згодом чортополох, що заглушить щойно пророслі деревця, й чи варто буде Миронові наздоганяти колись свого ровесника?

«Професор Зарицький, — почав Мирон читати листа, — проекзаменував мене: розмова з ним на кафедрі вищої математики Львівської політехніки тривала майже дві години — я геть змокрів, і коли нарешті суворо стиснуті уста професора розійшлися в усмішці, а цапина борідка бадьоро настовбурчилася, я зрозумів, що він візьме мене в учні… Живу тепер у студентському гуртожитку, а ще інститут, за клопотанням Зарицького, надав мені одноразову грошову допомогу — її на прожиття, звісно, не вистачить, то я на товарній станції влаштуюся вантажником; незабаром складу екстерном екзамени на атестат зрілості, а тоді — в науку. В науку, брате! Передчуття найвищого щастя огортає мене на одну лише думку, що за якихось півроку зайду в аудиторію фізико–математичного факультету Львівського університету, куди збираюся поступати, і ніхто ніколи не побачить з–поза книг навіть моїх вух! І працюватиму за двох, за трьох, за чотирьох!»

Мирон відвів від листа очі, йому треба було цієї миті зібрати всю свою волю, щоб задавити хробака заздрості й жалю до себе: гей, та чи ж то він, Мирон, зможе коли–небудь написати Йосафатові подібного бадьорого листа; який же то екзамен майбутньому професорові зуміє він скласти — з якої літератури, які твори візьме для аналізу, кого муситиме прославляти, щоб потрапити за університетську парту, — чи хоч одне слово зі Штраусової науки позитивно оцінить екзаменатор, а в Йосафата — формули, рівняння, інтеграли, які не міняються ні за яких політичних систем!..

«Я колись тобі, Мироне, розповім, з якими почестями мене зустріли на львівському вокзалі ростовські жуліки: стягли з мене рюкзака, розв’язали, а там — книжки, то вони й пішли, матюкаючись… А ще маю серію радянських, чи то пак, антирадянських анекдотів для тебе — вмреш зі сміху… Але то колись, а тепер хочу перейти, як це і личить квазістудентові, на високий штиль й поговорити про нас з тобою… Під час останньої нашої зустрічі бовкнув я непотрібне, хоч думав зовсім інакше, й ми холодно розійшлися… Різні ми з тобою, хоч і росли разом: як рівні бавилися в свинки, хвостача, перескічки, та не однаково виховували нас наші батьки, а мене до того ж не батько виховував, а дід Федір; в тебе щоденно вливали щораз то більші порції ідеалізму, начиняли патріотизмом, ти проходив муштру доброго тону, я ж навчався в діда практицизму, а у бджіл — самостійно трудитися. О, як вони чорно, проте злагоджено і результативно працюють!.. Мене ніхто нікуди не спрямовував, мені показали тільки найвищі зразки корисної роботи, і я до всього мусив доходити сам. І коли змалку бачив, як виростає найкращий у селі дідів сад, то знав, що не сам він плодоносить, що його пантрує всесильний бог дерев — мій дід, а десь–то він набрався науки деміурга — сто поколінь працювало, щоб витворити таке вміння: той правічний досвід, дідом знайдений і помножений, — то внутрішня людська свобода, яка виліплює з учня вчителя, тож і я сам мусив учитися виліплювати із себе самостійну особистість, яка має вміти самотужки прокладати собі в житті шлях.

Ми з тобою виросли в неволі: тебе навчали стояти супроти ворога з відкритим заборалом й гострити на нього ножа, і тому ти прагнеш стати гайдамакою, який чесно бореться і чесно програє, бо слабший за ворога єсть. А я знаю, що в наших умовах можна чогось добитися тільки в такий спосіб, як це робить пасічник: одягає на голову машкару й занурює її у вулик: бджоли гудуть, облипають, кусаються, а врешті звикають і, переконавшись, що ти не пасічник, а така, як і вони, бджола, віддають тобі мед.

Й не соромиться пасічник свого облудного методу: правило «так треба діяти, бо інакше не можна» дало йому свободу дій і виправдання для сумління, бо що з ним трапилось би, якби він, немов той ведмідь, почав термосити вуликом і нахрапом забирати соти — його бджоли закусали б на смерть; тільки знання і хитрість дають волю в неволі… Ми мусимо проникнути у ворожу систему, зайняти зручний плацдарм, щоб мати можливість набуті знання передавати іншим, адже і твій батько, і професор Зарицький, і Штраус — які б погляди в них не були, а прийняли вони статус радянських вчителів — у масці пасічника заходять у стан ворога, і це єдиний спосіб боротьби в непроглядній неволі, але за єдиної умови: ти мусиш бути внутрішньо вільний. Хто з нас більше принесе користі нації: я — заслонений від недремного ока ворога вічними і тільки моєму кланові зрозумілими формулами, чи ти — поставлений перед дилемою: сіяти словесну отруту або за правдиве слово сісти в тюрму і пропасти там, не встигнувши нічого путнього зробити?»

Йосафат уже дозрів до колаборантства, подумав Мирон, а я такого зробити не зможу. Але почекай: чи макіавеллізм — то колаборантство? А як поводилися Мазепа, а Рильський, Тичина, Довженко? А чого навчав свою націю Адам Міцкевич поемою «Конрад Валенрод»?»

«Дорогий приятелю, закінчуй швидше коломийську школу і їдь до Львова: зустрінемося і про все поговоримо… Квапитися нам треба: вільні народи віддалилися від нас у недосяжний безмір — полишили нас на безводді й безхліб’ї, немов ті старші озівські брати наймолодшого, полишили третього брата в Середньовіччі — розбудженого й обкраденого. Тож коли не вдається силою, а ми вже бачимо, що не вдається, — розумом треба видобуватися з товщі століть і наздоганяти лукавих братів. Не винні ми, що залишилися позаду, але винні будемо, якщо чітко не окреслимо свого місця й не шукатимемо найзручнішої лазівки для виходу з пастки. Неволя ще довго буде тривати, і ми мусимо у ній гартувати свою міць.

Тужу за Боднарівкою, сниться вона мені, проте я ніколи до неї не повернуся. Нема там мого діда Федора, який уособлював патріархальний світ села з його чарами, відьмами, домовиками, привидами, русалками і вовкулаками, з його садами, бджолами і медом… А в тих садах сипалися восени з горіхів брунатні вилущики, жовтим воском наливалися величезні яблука, груші соком скапували й покривалися синьою сніддю угорські сливи. Всього того без діда Федора не існує…

І вже нема, напевно, найкращої в світі дівчини Наталки Слобідської, краса якої не сумістилася з брутальною жорстокістю, що впала на чарівний світ моєї юності. А чи ж може існувати Боднарівка без Наталчиної краси?.. Прощавай, брате…

Пані Бурмістрова, якій дуже хотілося, щоб у Мирона покращав настрій, крадькома пройшла попід його пахвою і, задерши голову, спитала лукаво:

«А що доброго написав пан Йосафат, що пан Миронцьо весь аж сіяє?»

«Все він добре написав, пані Бурмістрова, проте дечого я не зрозумів…» — відказав Мирон й, не оглядаючись, вийшов на вулицю: цієї хвилини йому потрібна була порада професора Штрауса.

XIII

Все ж тривога не покидала Мирона: мав таке відчуття, що хтось ходить за ним, ступає вслід — чи то далі назирці йде власне сумління; може, й воно, бо ні Йосафатів лист, який відхилив ріжок заслони, й у темний карцер Миронової душі прохопилося хоч і тьмаве, а все ж таки світло, воно немовби ствердило, що навіть з найтяжчих тарапатів вихід є завжди, ані роздуми професора Штрауса на заняттях гуртка з приводу роздвоєння особистості у Франкових поемах «Похорон» та «Поєдинок»: чей зазнавали мук сумління значиміші за Мирона люди, — ніщо не могло заглушити в ньому усвідомлення провини…

Однак, крім докорів совісті, переслідувала його якась незрима реальність: кожною клітиною тіла він фізично відчував, що його пасе чийсь пронизливий погляд — ніби той, хто за ним слідкує, силкується пригадати собі, де і в якій ситуації зустрічався з Мироном, і це йому не вдається; Мирон своєю чергою теж вимацував у пам’яті образ людини, яка має потребу стежити за ним, — і марно; треба від цієї напасті втекти, сховатися: хтось наставив сильце, й Мирон потрапить у нього, як тільки буде розпізнаний; у міжчассі він намагався себе заспокоїти, мовляв, цей страх спороджений нервовим виснаженням, очікуванням кари за провину, а зрештою — у більшовицькому суспільстві служба безпеки стежить за всіма, — кожен громадянин живе в непевності, й ніхто не вільний від переслідувань: сама держава є машиною страху, який тримає сотні мільйонів люду в тюремній контрольованості й покорі, тож за Мироном теж слідкує система, оскільки він знаходиться в її обшарах; але хто ж він, цей конкретний чоловічок, який незримо ходить за ним, підглядає з бічних провулків, зазирає з–поза фіранок із приміщення НКВД, яке мусив Мирон минати, йдучи до школи; куди сховатися від недремного ока, від чіпкого погляду, який відчуває потилицею; яку маску треба натягти на обличчя, як приквапити час, щоб чимскоріше скласти екзамени на атестат зрілості й поїхати до Йосафата; Мирон скошував очима, оглядався, та нікого з перехожих не міг запідозрити, що це саме той назирець, який ним цікавиться; часом здавалося, що всі, навіть знайомі, служать тайняками в НКВД й займаються тільки тим, що висліджують його; інколи самому ставало смішно, бо що ж то він за така персона, щоб стільки йому уваги приділялося; й нарешті з найглибших комірок пам’яті проступили й увіп’ялися в нього зизуваті, скошені до перенісся очі, і Мирон упізнав їх: були то очі лейтенанта Шкрупили.

Минув рік з того часу, як до Мирона діткнувся незнаний до тоді страх, не раптовий — перед громом, пожежею, війною, вибухами снарядів і бомб, а підступний, тихий, липкий, що, мов гаряча смола, облипає тіло, входить у пори шкіри, просякає до крові й затруює її, паралізує енергію і волю, каламутить свідомість — то страх непевності, приреченості, постійної загрози; страх, який не вбиває, лише чатує на людське життя і моторошніший за саму смерть; той страх засичав колись на Мирона погрозою: «Так ето ти всьо ето напісал, говнюк, тебя повєсіть мало, но я арєстовивать тєбя нє буду, ти станєш заложніком етой прокламації!» — зизий погляд Шкрупили увіп’явся тоді в Мирона, немов щупальці спрута, проник у душу і залишився там, пригаслий, назавжди; і ось нині зринув перед ним вже не як погроза, а вирок; Шкрупила, звісно, знає, що в Першій коломийській школі вчиться брат партизана, котрий сидить тепер у тюрмі, можливо, пригадує собі лейтенант обличчя хлопця, щоб перейняти на вулиці й не проводити арешту в школі; напевне, дізнавшись прізвище Богдана, згадав Шкрупила обшук у боднарівського вчителя, і ось «Кривавий тан» в його руках, а перед ним стоїть і блідне малолітній автор антирадянського пасквіля, та чи вже й такий малолітній він сьогодні, рік минув, дозрів «пісатєль» до тюрми, тож у камеру його, до брата — отаке воно шинкаруківське «бендєровскоє отродьє»!; так, так, це телепатичне передчуття: лейтенант пригадав собі Мирона й винюшковує його, готується, немов рись, до стрибка, то хай би вже швидше арештував — жити в безперервному страху невміч… а може, моя уява, Боже, який же я безнадійний боягуз і нікчема!

А вже минув травень, відгриміли салюти на честь закінчення війни, і вмерла в людей надія на Третю світову, в якій мав би сконати другий розбійник, — найкоротшу й останню війну; та ніхто її не розпочинає, і чому світ дозволяє міцніти ще одному фашизмові; цього не розуміє народ і зневірюється; на теренах Повстанської республіки партизани зариваються під землю, Космач стає оборонною фортецею, — і як допомога не прийде, всі загинуть; проблиск надії на амністію якийсь час облуднював Мирона, та врешті він утямив, що окупанти можуть випустити з тюрем хіба що злодіїв та вуркаганів, — як міг він сподіватися, що більшовики помилують борців за незалежну Україну; а дома нічого не знають про Богдана, Мирон приходить до батьків і мовчить, він мліє зі страху, що Богдан може вийти з тюрми з тавром запроданця, і якби це сталося — чи уб’є батько зрадника, як Тарас Бульба Андрія, але ж убивати треба буде не лише одного сина, бо ж нема Остапа в Шинкаруковому роді…

Хтось на вулиці підійшов із–за спини, торкнувся Миронового плеча, і він зрозумів: це Шкрупила… Поволі, надто поволі повернув голову й остовпів: позаду нього стояв з автоматом на плечі, в червоноармійській гімнастерці без погонів, у смушковому кашкеті з п’ятикутною зіркою Павло Воронюк; та як ти посмів, зраднику, дотикатися до мене рукою?! а чому б і ні, чим ти кращий за мене? — говорили Воронюкові очі, — чей просив передати твоєму братові, щоб він записався у стребки; таж говори, що з Богданом, ну кажи мерщій, падлюко!

Але в очах Воронюка немає й сліду від нахабства, яким вразив Мирона під час зустрічі біля тюрми, — якісь вони згаслі, відсутні, й говорить Павло, ледве ворушачи губами: «Богдана засудили на двадцять п’ять років… він просив, щоб я тобі про це сказав…» — «Це правда, Павле?!» — скрикує Мирон, ніби найутішнішу вість почув, й ледве стримує себе, щоб із вдячності не обняти Воронюка; Павло, не розуміючи Миронової радості чи то істерики, відступає назад, завбачливо поклавши праву руку на кожух автомата; «Це правда, Павле?» — повторює Мирон шепотом; «Так, це правда, але чого ти радієш?.. А–а, розумію, краще б і мені таке… Але я втечу, втечу до своїх!» — та Воронякового зойку Мирон уже не чує, він перебігає Ринок і мчить униз по вулиці Міцкевича попри спалену гімназію.

Уже перебрів Прут і без упину біжить стежками навправець до Боднарівки, квапиться сповістити батьків — так, ніби щойно дізнався про те, що трапилося з Богданом, але яке це має тепер значення: Богдан каторгу витримає, то тільки на зрадницькій волі жити несила; біжить Мирон як із своїм врятованим сумлінням, як із найціннішим скарбом, він безмежно щасливий, хоч несе батькам найстрашнішу звістку…

Обережно відчиняє двері рідного дому, хатній дух ударяє йому в обличчя, й проймає на мить Мирона думка, що кращого духу на світі немає, — і сплюндрує диявол назавше дух рідних домівок, полишить на світі тільки сморід тюремних камер, ясирних вагонів і табірних клоак; батько з матір’ю, побачивши сина на порозі, з опущеними руками ждуть чорної звістки, бо добрих новин нині годі чекати; чого ти прибіг серед будня? Мирон розповідає батькам лише те, що може сказати, про Миронів гріх вони ніколи не дізнаються; «Це наша доля», — мовить спокійно батько, він більше не розпачає, у відчай впадає людина тільки в передчутті лиха, а воно вже прийшло і треба його витримати; Шинкарук збирається до школи на вечірнє заняття — у Повстанській республіці життя буде тривати до останньої своєї риски; а ти, сину, більше не приходь додому, я сам буду носити тобі харч; тату, я поїду до Львова як тільки здам екзамени; батько висуває із стола шухляду, вигрібає звідти всі гроші й віддає Миронові, — й син у цю хвилину відчуває, що це остання зустріч з батьками.

…На другий день біля ресторану «Офіцерського» Мирон таки зустрівся увіч із своїм переслідувачем. Шкрупила йшов Миронові назустріч, здалеку придивляючись зизуватими очима; Мирон відчув, як дерев’яніють йому ноги й сповільнюється крок, він одразу упізнав лейтенанта і йшов, не дивлячись на нього; Шкрупила вже минав Мирона, та враз зупинився, заступив йому дорогу й спитав: «Как фамілія?»; і не встиг іще Мирон зметикувати, яке прізвище собі придумати, як погляд Шкрупили просвітлів, ніби несподівано рідного сина зустрів, й зрозумів Мирон, що передчуття його були недаремні, енкаведист насправді довгий час шукав його; Шкрупила обома руками взяв хлопця за плечі, потермосив, мов давнього друга, й процідив єхидно:

«Ну как дєла, пісатель?.. Думаю, ти вже знаєш, що братець твій відпочиває в нас після бойових трудів… А ти, звичайно, вчишся й, напевно, на «відмінно». Та інакше й бути не може, літератор мусить багато знати… Ну добре, вчися, ніхто тебе не буде чіпати. Але до мене зайди, погомонимо. Скажеш на прохідній, що тобі треба в сорок сьомий кабінет… Прийдеш на другий тиждень будь–якого дня, сьогодні–завтра не маю часу, відправляюся на полювання… Тільки гляди, не підводь мене, дружище, не чекай, щоб я сам прийшов до тебе в гості, так буде краще… Та не блідни, я ж тобі не ворог. Але за те, що примусив колись мене читати твої романи, маєш віддячитися. Зрозумів?»

І пішов лейтенант Шкрупила до праці, а Мирон стояв на тротуарі, не маючи сил зрушитися з місця: заручника виводять на плаху, пастка закрилася — кінець.

XIV

Рядовий Степан Болідов укотре попросився на прийом до майора Моліна.

До сьогодні начальник коломийського НКВД відмовлявся приймати боягуза, якого не розжалувати, а під військовий трибунал слід було віддати: скільки бійців погубив на Троєцькому узліссі, а кулемети, а боєприпаси — все залишив бандерівцям, рятуючи свою шкуру; Болідов цілими днями просиджував у почекальні — принижений, безнадійно спустошений, і хіба тільки спогади про часи розвідницької слави могли його тепер втішати: колишнього безстрашного контррозвідника в один мент знищив страх, який навіки потоптав його кар’єру; і що то була за мана, гіпноз, навіювання, не може пояснити собі й досі: на нього йшла лише одна людина, яку солдати розстрілювали з автоматів і «дехтярів», сам Болідов цілився своєму двійникові в груди, а кулі його не брали; на капітана насувалася знайома до рисочки людина, яка вернулася з того світу; очі ворога блищали, мов скляні, й дивилися на Болідова з потойбіччя, то були очі не Захарчука, а самої смерті, й вона випльовувала крізь стиснуті зуби раз у раз слова: «Піднімайся, Болідов, піднімайся, негіднику, я прийшов по твоє життя»; смерть невтримно наближалася, і капітан…

«Я не знаю, товаришу майор, чому це сталося зі мною, — витискав Болідов зіжмакані слова, коли Молін нарешті прийняв його, — тямлю лише, що з мого горла вихопився несамовитий крик, якась сила підняла мене із землі, повернула до противника спиною, і я почав утікати, за мною бігли солдати й падали постріляні… Ви ж самі говорили, товаришу майор, що тими людьми керує не їхня власна воля, а фанатична ідея, якої нам збагнути не дано, а ще жадоба помсти й цілковита байдужість до смерті; град куль летить на нього, а він іде… це не люди, це демони…»

«Перестань скиглити! — різко обірвав Болідова майор, зачувши в лементі колишнього капітана відлуння своїх власних думок; Молін аж тепер упевнився, що Болідов ніколи вже не донесе у вищі інстанції про необачне майорове просторікування в ресторані, бо й сам застряг у сумнівах; зм’якло серце в начальника, й він гаркнув, напускаючи на себе суворість: — Чого прийшов до мене — виплакатись?»

У голосі майора Болідов не відчув ні насмішки, ні злості, радше — крихту співчуття, і він покаянно заговорив, простягаючи до Моліна руки:

«Я кров’ю викуплю свою провину, шліть мене в найгарячіше пекло, і я доведу… Страх, товаришу майор, згорів у мені ще тоді, під Троєцьким лісом, та вже було пізно: солдатів охопила паніка…»

«Ти насправді, Болідов, хочеш потрапити у пекло? — засміявся майор. — Так у чому справа — хіба мало тартарарів у цьому проклятому краю? Але послухай… Я знав, що ти прийдеш до мене з покаянням, і придумав для тебе вельми цікаве діло, чей досвідом таких фахівців нехтувати не варто. Ти шпигун битий, тож одягай ще раз на себе космацьку сорочку, тепер вона тобі краще знадобиться, ніж у Боднарівці, й завтра зголошуйся до косівського райвно: там уже знають, що до них прийде проситися на вчительську роботу Петро Гошоватюк з Пістиня, який має за собою гімназійну освіту, й тебе направлять в розпорядження директора космацької неповно–середньої школи. Ось твої документи, я підготував… А в Космачі скоро настане справжнє пекло… Незабаром розпочнеться космацька операція, й оскільки ти вже добре навчений виступати в ролі ярого націоналіста й умієш забамбулювати мозки патріотичними фразами, — увійдеш в довір’я до самого Степового, командира військового округу «Говерла», штаб якого розташовано в Завоєлах… До тебе періодично приходитиме від мене зв’язковий, і ти будеш повідомляти нас про все: про дислокацію частин УПА, озброєння, розташування боївок в околицях села, настрої населення і таке інше… Коли ж засвітишся — повісять, так і знай, а залишишся живий — зірку майора почепимо».

Врешті майор отримав з центра шифровку: наприкінці травня — на початку червня розпочнеться операція під кодовою назвою «Рубаха» на тотальне знищення Української Повстанської Армії в Карпатах; до операції залучаються дві стрілецькі дивізії, танки, бригада військ НКВД, два прикордонні полки, авіація. Наступ на Космач піде двома напрямками: праве крило — через Печеніжин — Слободу — Березів; ліве, під командою майора Моліна, — через Іспас — Пістинь — Шешори — Прокураву.

Завдання майора було не з легких: на лінії його наступу стояв курінь «Гайдамаки», три сотні якого зайняли постої в Трійці, Боднарівці, Іспасі; сотня «Сурма» після лютневого бою відійшла з Іспаса на підбоднарівські городища, й повернення до Камерального лісу унеможливлював їй гарнізон у Кропивищах; сотню імені Богуна, в якій знаходиться Буркут, виб’є з Троєцьких лісів лейтенант Шкрупила — він беручкий, мріє стати генералом, то, може, йому й пощастить, якщо не напореться на сліпу кулю, — і таким чином курінь «Гайдамаки» зосередиться в Боднарівці, заступить хімчинський шлях на Космач, й село буде зліквідоване: на товарній станції в Коломиї стоять сформовані ешелони для депортації людей у Казахстан… Таку стратегію виробив для себе майор Молін.

Лейтенант Шкрупила повів свої підрозділи на Троєччину, й коли військо дійшло до узлісся, з темені діброви назустріч облаві виступила сотня імені Богуна, й супроти двох рот, що насувалися півколом, виглядає вона малою жменькою, яку без особливих труднощів затиснуть у кільце енкаведисти, тож партизани були готові до відступу через Цуцулин на Пиконів, де отаборилася сотня імені Гонти, що перемістилася з гір у язвинівську западину; Буркут наказав кулеметникам лягти за «максими», щоб прикрити відхід сотні; набоїв у партизанів було вдосталь, і свинцева злива поклала долі облавників, не даючи їм підвестися до наступу; бій тривав безконечно довго, й Шкрупила наказав вивести на передній край батальйон стребків.

Різношерста юрба одягнутих у сардаки, кептарі й гачі ненавчених селюків, з яких не всі вміли закладати в автомати диски, були підняті, й жах спотворив обличчя парубків, бо зрозуміли, що їх посилають на вірну смерть; почулися схлипи, зойки, хтось уголос молився; позаду хрипів голос Шкрупили «вперьод, вперьод, йоб вашу мать!»; над головами стребків свистіли кулі, послані з обох боків, порятунку чекати було нізвідкіль, й хлопці підводилися із землі; хто ж вони, ця потороч, думав Павло Воронюк, косуючи очима на кумпанію, серед якої довелося йому опинитись, і як це так сталося, що я, вишколений у старшинській школі «Олені», підхорунжий УПА, знаходжуся серед злодіїв, мародерів і дезертирів, і що мені тепер діяти — стріляти у своїх?; Воронюк з огидою дивився на заслинених й засльозених парубків, що вставали й знову падали долі, він проклинав себе за малодухість у Камеральному лісі — але ж таки врятував себе й Богдана від неминучої смерті, й обидва ми живі, живі!; а може б я… та хто мені повірить, якщо й перебіжу, як поясню своїм, чому пішов у стребки; Павло відчув на шиї холодний дотик петлі й розстібнув комір гімнастерки; та враз він таки схопився й рвучко подався вперед, залишаючи банду стребків позаду; «ти куда, стой, вернісь!» — почувся крик Шкрупили, та Павло вже вернутися не міг — краще загинути, ніж жити серед цієї сірої зграї зрадників і кретинів; Воронюк щодуху побіг вперед з піднятим над головою автоматом і волав до партизанів, що залягли за кулеметами: «Браття, простіть, рятуйте, я ваш!»; Буркут пильно приглядався до перебіжчика, а коли той допадав уже до лісу й можна було розгледіти його обличчя, вистрелив у стребка, й одночасно пролунали постріли з боку облавників: карали Воронюка за зраду чужі й свої; в цю мить згадалися Павлові слова Богдана Шинкарука, мовлені в лісничівській сторожці: «Ти навіки станеш чужинцем на своїй землі!»; смертельно поранений, він упав і слухав, як стихає у грудях серце, й жадав помсти за свою ганьбу; стребки бігли до стіни лісу й падали, скошені кулеметними чергами; стрілянина врешті стихла, й тоді піднялися енкаведистські роти, Шкрупила скомандував до наступу, й вичікував, поки останній солдат його мине; партизани відступили й зникли в гущавині лісу; роти розділилися й побігли за ними навперейми; Шкрупила врешті зупинив солдатів, які заходили в пастку, оголосив відбій; на землі лежали трупи стребків — не зважав на них, він зосереджував сили, щоб увійти в Трійцю і стати там гарнізоном; мимохіть згадав про стребка Воронюка, якому ніколи не довіряв і тримав його завжди біля себе: «перебігав до своїх, гад, а вони його… і по заслузі!» — і цієї саме миті, коли думав про Воронюка, зустрівся з його очима: стребок лежав на землі й дивився на лейтенанта із згасаючою ненавистю; Павло з останніх сил звівся на лікті, дуло автомата ніби само собою наставилося на Шкрупилу; Воронюк натиснув на гашетку і розрядив весь диск.

XV

Бій тривав від ранку до полудня, і стихла враз темна діброва, поринувши в правічний спокій, ніби ніхто ніколи й не порушував його; столітні дуби понуро стояли, з докором дивлячись на людей, які обрали собі лісовий затишок для кривавого герцю, забувши про найсвітліше свято Примирення, що мало настати за тиждень; на галявинах жевріли густо всипані жовтими котиками кущі великодних верб, немов згасаючі ватрища, й прошепотіла Юлія ритуальну примівку «шутка б’є, не я б’ю, віднині за тиждень Великдень»; вона йшла поруч з Іваном у стрілецькому вбранні й думала про домашній великодний стіл, що пахнув крутими яйцями і хроном, а паска, уквітчана бароковими качуриками, висока, мов капличка, пишалася на столі поміж найдобірніших страв і тарелів, вивершених космацькими писанками, а зелений барвінок з синіми чашечками цвіту покривав краями сніжно–білу скатертину; за великодним столом стоїть батько з просвітленим, немов перед причастям, обличчям, поруч нього мати схилила голову в побожному екстазі; навпроти батьків — два хлопчики у вишиваних сорочках, а вона, Юлія, у малиновій блузочці цвіте поміж братами, немов тюльпан на квітнику серед гвоздик, й після молитви урочисто мовить батько «Христос воскрес!», дозволяючи родині входити в оновлений великим святом час ще кращою, добрішою, дорослішою, — й так з року в рік, і виростають діти, а батькам ввижається їхня добра доля, й вони моляться за їхнє щастя; — яке ж нині те щастя, а зовсім не таке, як уявлялося колись, сьогодні воно перемінилось у надію — і мовчать дзвони на дзвіницях біля опустілих церков, позападалися під землю святі собори, як та церква на Пиконеві, що за монгольської навали сховалася у багновищі під торф’яним кожухом, і, може, тільки вона одна виживе, бо на землі сваволить диявол, і вирине храм колись з підземних тіснин у своїй непорочній чистоті; щастя нині лише в надії на те, що людська кров не пролита марно; за тиждень батько з матір’ю стануть, осиротілі, за великодним столом й заворожуватимуть три порожні дитячі крісла й будуть вірити…

Гупотять попереду стрільці лісовими тунелями, які виведуть їх на Цуцулин, звідки недалеко до Пиконева, позаду тягнуть кулеметники свої «максими», вони наздоганяють Буркута й доповідають йому, що енкаведисти несподівано повернули на Семаківці — щось там у них трапилося, чомусь спалахнула серед пайдьошників стрілянина, й солдати понесли вбитого офіцера до свого обозу — так ось чому вони перестали переслідувати партизанів; Буркут не може вгадати, що за веремія зайшла у ворожому стані, та досить того, що якась притичина дала час для відступу; отож сотня Богуна відпочине на Пиконеві, а потім із «Сурмою» вирушить через Шпаєве на Шешори, й на неприступних скалах над Пістинькою партизани займуть оборону й загородять дорогу на Космач; упівська розвідка встановила, що акція Моліна розпочнеться у Великодну п’ятницю: підрозділи майора мають оточити Боднарівку від Волового через Сталащукову гору аж до Коростів, й тоді сотня Гонти вдарить большевикам у спину з кропивиського городища.

«Буде гаряче, — сказав Іван до Юлії, — і ти залишишся в батьків». Юлія непорозуміло глянула на Буркута, однак промовчала, сказала тільки: «Ми завтра до них зайдемо» й, даючи Буркутові зрозуміти, що далі вести цієї розмови не хоче, заговорила про інше.

…чому ти вбив його, адже він ішов до нас з повинною; ти ж не знаєш, кого я вбив — то був Воронюк, який віддав твого брата в руки Моліна, й Богдан сидить у тюрмі, чи ж то я мав приймати зрадника назад у наше військо й пробачати йому найтяжчий злочин?; я не знала, що Богдан…; тільки не розпачай, все відбувається так, як має відбуватися на війні…

Василь Маланюк зустрів сотню Богуна на пиконівській галявині, стрільці розкладали намети. Василь приймав від Буркута розпорядження.

«Післязавтра вирушаємо за Шпаєве, й твоя чота з нами», — сказав Буркут, та Маланюк промовчав, потім узяв Івана за плече, завів до хати й показав на постіль: біла голівка насилу відірвалася від подушки й пірнула, зів’янувши, в мережаний напірник, а великі голубі очі тривожно дивилися на Буркута й благали, щоб не забирав від неї Василя; він потім до вас прийде, говорила поглядом, я довго його не затримаю; медове волосся розсипалося по ліжнику й на чілці рівно розділилося. Наталка водно чесалася, заплітала та розплітала косу — до останньої миті хотіла бути гарною для Василя; бліде, мов бібулка, личко на щоках запалося, і вся врода, яку мала, перелилася в очі; Наталка переводила їх з Василя на Буркута й зачаровувала — щоб не осамотнили її; почекайте ще трохи, — вже долинають з Язвин приязні голоси Оксани і Софії, вони кличуть мене до свого гурту, і я скоро піду до них, вже хочу йти, та ще дрібка життя теплиться в серці й не пускає…

«Вуйку Василю, — прошепотіла з тим, ще дівочим пошанівком, як тоді, коли вперше пізнала його на моховій галявині, — скажіть, що не покинете мене», — і стихла, сказані слова були останніми, більше для мови сили не мала, й глянув Маланюк на Буркута.

«Ви йдіть, а я її не залишу… Якщо допоможе Господь — потім до вас доберуся. Буду при ній до останку, погляньте: це все, що я любив на цьому світі… І ще маю думку: люди по–різному метикують: одні бояться, що через нас спалять село, а інші — що підемо, й хто їх оборонить? Я тутешній і повинен із своєю чотою залишитися в селі».

Ніщо нікого вже не засмучувало, ніщо і не втішало; усе, принесене життям, сприймалося як належне, й ця рівновага була джерелом людської витримки: провалля горя і скороминущі втіхи виснажили душі й залишили в них спузу приреченості й збайдужіння, серця взялися кременем із затаєними в ньому іскрами надії — можливо, спалахнуть вони колись вогнем, якщо не спопелить їх туск; пані Марія тихо зойкнула, коли до хати зайшли Юлія й Іван; Шинкарук кинувся до доньки й міцно, до болю, притиснув її голову до своїх грудей, і так вони довго стояли, боячись розімкнути обійми, відчуваючи, що вдруге таке щастя не повториться; «шутка б’є, не я б’ю, від нині за тиждень Великдень!» — проказала, всміхнувшись, Юлія і гілку верби з жовтими котиками поклала на стіл.

«Ти залишишся дома?» — без крихти надії спитала мати.

«Моє життя лише з ним, мамо, й інакшого я не хочу… І що з того, якби й залишилася: хто може нині вгадати, де безпечніше, а з Іваном мені нічого не страшно… І як би я жила без нього — лише з мріями і патріотичним фразерством?»

«Не треба про це більше, — сказав батько. — Такий час, що не ми керуємо собою, а доля нами… Я лише думаю про марно втрачені життя…»

«Ніщо не пропадає марно, татку, — відказала Юлія. — На нашій крові проросте незалежність України, й це станеться ще за життя нашого покоління».

«Ви теж вірите в це, пане Іване?» — повернув до Буркута голову Шинкарук.

«Вірю, пане вчителю… Терор — як чума: зупинити її неможливо ніякими способами — всі гинуть разом з лікарями й гробокопачами доти, поки пошесть не досягне кризової точки й сама себе зжере… Я впевнений: якщо большевизм не впаде від зовнішнього удару, то згине від внутрішнього вичерпання злої сили».

Перед світанком попрощалися.

«Ми ще повернемося — і я, і Богдан, — втішала батьків Юлія. — Хай би лише доля оберігала Мирона: в нього своє призначення».

Й пішли. Шинкарук і пані Марія стояли навпроти вікна й дивилися, як із світанкової імли проступають контури Шпаєвської гори із стовпцем кам’яної фігури, що знову з’явилася на чолопку; до неї підходять дві постаті, зупиняються на хвилину, а потім розчиняються у помаранчевому меві; в учителя течуть рівчаками зморшок сльози — він плаче останній раз в житті.

Іван і Юля стояли на вершині Шпаєва біля статуї: печальна жінка впала на коліна, схопивши голову в руки, й ридала в несусвітньому горі, а може, молилася за порятунок найкращого в світі села.

Іван спитав у Юлії:

«Звідки взялася тут ця фігура, хто її поставив на безлюдді?»

«Жива вона, — промовила Юлія. — У передчутті лиха знову прийшла сюди зі своєю печаллю…»

Одна за одною проходили улоговиною попри Шпаєвську гору сотні імені Богуна і «Сурма» й зникали в Матіївському лісі; Буркут з Юлею подалися слідом за ними.

Мовчали. Перегодом Юлія спитала:

«Про що думаєш, Іване?»

«Про те, що я не вбив іще Болідова. Доки живі я і він — доти наша війна не закінчиться. Колись один із нас загине, й тоді переможець стане володарем краю. Я мушу вбити Болідова!»

Боднарівка прокидалася; вдарилося відро об скло води у вчителевій криниці, знайомий дзвін сповістив село про народження нового дня, й люди прислухалися, чи не загомонить, як єдина розрада, Юзьова пісня. Та Юзьо мовчав: починався страсний тиждень.

XVI

У Боднарівці знали всі, крім Юзя, що у Великодну п’ятницю впаде на село облава: в четвер Василь Маланюк звелів старості Онуфрієві з Сакатури скликати до Гаврилишиної стодоли людей на сход; чинбар надувався і приндився — йому сподобалося старшувати в селі, й селяни давно вже перемовлялися позаочі, мовляв, — нема то як був Федір Юлинин, той умів і старому й малому добре слово сказати; Василь закликав розтривожений люд до спокою, бо великий галас знявся на толоці, коли стало відомо, що дві сотні полишили село, і тільки одна залишилася на постої біля Кропивищ: а ми що, з вилами та косами підемо на большевиків?; тоді чинбар Онуфрій сказав таке, що нікому й на язик не могло б навернутися: «Побавилися трохи в державу та й доста, не треба було того цуресу й розпочинати, як маєте нині давати гоцадрала, — беріться, люди, до роботи, большевики трудящих шанують і ніц вам не зроблять, а цю онучу, — показав на синьо–жовтий прапор, що лопотів над стодолою, — скиньте й порвіть, настане в селі спокій, весь край давно прийшов із совітами до згоди, лишень ми… ти ж, Василю, зментрожив село, а сам збираєшся втікати!»; «Я нікуди зі села не йду! — волав Маланюк до народу. — Залишаюся із своєю чотою на Пиконеві, і що буде вам — те й мені…»

«А що буде нам?» — пискнув з гурту жіночий голос, і підхопив його староста: «Нам від того легше не стане, як ти здохнеш!» Ці Онуфрієві слова обурили люд, котрий щойно ладен був підтримати старосту: піднявся гармидер і крик, бо не могли селяни втямкувати, як і коли перекабатився Онуфрій із Сакатури, ади, готовий чимчикувати за Прут і там поклони бити перед пайдьошниками; а Онуфрій наче відчув за собою силу, яку давно визирав, лиш не мав відваги до цього признатися, він підійшов до стодоли, взявся обома руками за жердку, на якій висів прапор, зламав її, зірвав полотнище й почав шматувати; люди отямилися від мани, яку спочатку наслав на них староста, й глумитися над прапором не дали: жінки штовхали Онуфрія в груди й добиралися до сивих патлів, що спадали з–під бриля на плечі; Василь прискочив до святотатця й схопив його за оборки киптаря: «Ти що робиш, московський запроданцю?!» — і зрозумів тепер чотар: про все, що відбувалося в селі, доносив у Коломию Онуфрій, адже від нього дізналося село, що в п’ятницю прийде облава; Маланюк вийняв револьвер, Онуфрій вирвався і заховався за людей, а далі потупотів униз й біля вільшаника, що кучерявився над калабанями, спинився й потряс кулаком, гукаючи: «Ти мені тепер зробиш те, що заєць кобилі!»; Василь згорнув прапор, заховав його за кітель й поквапився на Пиконів; люди розходилися, тривожно перемовляючись, і ще не встигли розійтись, як побачили Василя, що скакав конем на кропивиське городище, де стояла сотня Гонти.

…А Юзьо, звісно, не знав нічого; він Великодної п’ятниці зайняв п’ятьох сусідських корів у ліс, а вони, минаючи Язвини, побігли просікою на Лази, що біля Волового, бо звідали там добру пашу; Юзьо наздогнав корів на леваді й перерахував їх, вдаривши кожну по хребті призначеним для неї патиком; переконавшись, що жодна не загубилася, заспівав страсну херувимську піснь: «Претерпівий за нас страсті, Господи, Ісусе Христе, Сине Божий, помилуй, помилуй, помилуй нас!» — і яким то чуттям утямив блаженний, що саме нині треба випрошувати в Бога спасіння, бо ж день прецінь був теплий, ясний і сумирний, і в передчутті великого празнества дихала земля пахощами і спокоєм; Юзьова піснь вмить обірвалася: він запримітив, як на лінії від Глибокого мосту над Березівкою аж до запущеного дідицького фільварку на Воловому постала стіна озброєних людей з автоматами «до бою»; маленькі, мов макові стебла, постаті щораз то більшали, розпрямлялися, і перші кулі, ніби люті ґедзі, просвистіли мимо Юзьових вух, й аж потім він почув постріли; Юзьо сполошився, а корови розбрелися на Лазах, й зібрати їх умить був неспроможний, а що не мав права вертатися додому без маржини — вдався до свого останнього способу, який діяв на худобу непомильно: три патики заклав за пояс, а двома заграв, як на скрипці, й висока, аж зривалася, нікому не відома мелодія залунала над Лазами і Воловим; солдати, які все ближче підступали до пасовиська, зупинились, наслухаючи, хто посилав сигнал партизанам: таж цей пастух, то бандерівський розвідник!; корови теж почули Юзьову тривожну нуту, вийшли на просіку й покірно побрели одна за одною вбік Язвин; Юзьо натиснув на вуха капелюха і, незважаючи на постріли й вигуки «стой, стой!», побіг за худобою, зрозумівши, що позаду, не знати за яку провину, женеться за ним смерть; нарешті мусив зупинитися, бо загородили йому дорогу солдати, вони кричали, наставляючи автомати: «Бандьора, розвідник»; Юзя огорнув такий самий страх, як тоді, коли зустрів у Язвинах Йосипа Кобацького, та втікати не було куди, а пояснити напасникам, хто він, не вмів — лише співати, а пісня з горла ніяк не видобувалася; цієї хвилини Юзьо згадав про останній порятунок, він зняв капелюха й вийняв із–за обвідки просяклий потом папірець, який колись допоміг йому перейти всю Європу від Ельби аж до Березівки цілим і неушкодженим; той рятівний документ він простягнув офіцерові, що стояв перед ним лице до лиця й обдавав його лютим дихом; офіцер глянув на заповнений німецьким текстом аусвайс із фотографією Юзя і з криком «фашистський шпигун!» вистрелив пастухові в груди; Юзьо якусь мить дивився здивовано майорові в очі, не розуміючи, чому папірець, який вивів його з чужих країв, спричинився до смерті на рідній землі; він упав горілиць і згасаючими очима запитував у неба, навіщо Господь вчинив такий несправедливий допуст, і хто віднині прославлятиме його в цьому краю похвальними антифонами й акафістами…

Майор Молін дивився із Сталащукової гори крізь бінокль на Боднарівку й супроти власної волі любувався селом — розкиданим по царинах, захованим у виярах, утопленим в садах, крізь які прозирали на світ Божий комини, плетені з верболозу, білі стіни й причілки ґонтових дахів і стріх — то були фрагменти великого цілого, яке не піддавалося сприйняттю; село здавалося несправжнім, ефемерним — таким, що тільки один раз з’являється перед очима й більше не існує, хіба що в пам’яті; воно й щезне сьогодні, подумав майор Молін, й підступні п’явки жалю присмоктувалися до його свідомості, бо ніхто й ніщо вже не врятує цього дива, — назавтра тут буде пустка, й тільки собаки завиють й ревітиме худоба, і жодної білої стіни, жодної чорної стріхи — зостануться лише попелища. Майор розумів абсурдність акції, яка має нині звершитися в Боднарівці, і йому була потрібна хоча б зачіпка для помсти; розвідники повернулися з села й доповіли, що партизани покинули Боднарівку; майорів жаль умить витіснився злобою: подібні упівські маневри йому добре відомі — звісно, сотні село покинули, та зачаїлися в засідках, нині пошкодуєш селян, а завтра вони знову приймуть до себе банду; цей розсадник бунту мусить бути знищений!; майор розбуджував у собі звіра, й запах першої пролитої крові роздував хижакові ніздрі; Молін прагнув відплати за чисто людське почуття жалю, яке щойно його торкнулося, за свій страх перед нездоланністю повсталих, за їхнє сповідування святих ідеалів й за те, що власних не мав, за смерть лейтенанта Шкрупили, за боягузтво Болідова, за помсту Павла Воронюка, який не хотів умерти зрадником, — цей народ не піддається ні залякуванням, ні обіцянкам, ні провокаціям, його можна тільки знищити!; майор заховав бінокль до футляра й звелів привести сільського старосту–чинбаря Онуфрія із Сакатури.

Онуфрій запобігливо заглядав майорові в очі й чекав його повелінь, готовий безвідмовно їх виконати, бо тільки покора й вірна служба панові можуть врятувати йому життя й достаток, якого власними руками доробився, — диви, все село ходить у кожухах його вичинки, а на Сакатурі виросло багате обійстя, за що він, перший ґазда, честь має від людей… Гей, та бо ту честь переміг тверезий розсудок, коли його обрали старостою, й відповідальність за все, що діється у двох сусідніх селах, лягла на нього: люди ніби здуріли — самостійну Україну проголосили за Прутом, а то й дурному втямку, що ту Повстанську республіку як не нині, то завтра зітруть, і сліду від неї не залишиться, а жити треба, головою стіни не розвалиш, і за яку псову маму має він, чинбар Онуфрій, на білих ведмедів полювати; староста довго думав, а виходу з найтяжчої біди, яка доконче впаде покарою на село за ману свободи, не знаходив, то заховав господарську честь у пазуху й заявився в коломийське НКВД; майор Молін великодушно пообіцяв добровільному сексотові безпеку й мав від старости вичерпний вивід про військові сили УПА, які контролювали Боднарівку; тепер Онуфрій заглядав в очі начальникові, мовчки нагадуючи йому, щоб не забув про винагороду, нічого особливого він не просить — най лиш ніхто його не чіпає; майор на Онуфрієве плазування не зважав, він звелів йому зігнати на толоку всіх ґаздів, які мають коней і фіри, мовляв — для форшпану, і хай староста теж виїде на толоку своїми кіньми.

Вози рипіли, коні іржали; люди замикалися в хатах, ніби це могло їх врятувати; несподівано для Моліна із кропивиського городища вдарила вогнем на Сталащукову гору сотня Гонти, бій тривав недовго, й здесятковані партизани відступили, всіявши трупом схил гори. Молін мав уже притичину для помсти, й першою спалахнула Сталащукова хата; колись на цій горі на Юрія, а теж на Купала завжди горіли тихі вогні — тепер полум’я досягнуло неба; опричники розбіглися по селу, вони виливали на стріхи бензин з каністр й підпалювали факелами — навкола Боднарівки утворилося вогненне коло.

А мольфара Івана давно вже не було, й червона буря безкарно увірвалася на Босню й Вулицю, поливала центр села свинцевим градом, освічувала вогнем, затуманювала чорним димом; мешканці покидали хати, виводили старих і калік, дітей виносили й ховалися в ярах, мочулах та ізворах; облава звужувалася кільцем і замикалася навкола толоки; ординці гнали ясир; горіла церква й хрести вугліли на цвинтарі, мертві вставали з гробів і благали в Бога порятунку; лютий Чорногор порвав ланцюги, в які його навіки закував колись народ силою ворожбитного слова; жодного мольфара не залишилося нині на світі, й нікому було прогнати ворога за темні ліси, за чорні бори, туди, де кури недопівають, собаки недогавкують, голосу християнського не чути; до кого вогонь ще не добрався, той кидав у печі великодні писанки і свячену шутку; ті кволі димки не лякали Чорногора, й виганяв він з палаючих хат домовиків, щоб на обжиті місця більше ніколи не верталися, й щоб вічно тут зяяла пустка; розкований чужинцями злий демон впав на село смерчем, і вже горів Федорів сад разом із пасікою, зайнявся теж учителів будинок, й криниця, крита ґонтом, спалахнула — перегорів валок й відро упало на дно, видавши останній дзвін; і летить Чорногор хижим яструбом, чорним круком, біжить диким вепром, голодним вовком, повзе отруйною змією; женуть ординці на толоку вчителя Шинкарука й паню Марію, а тоді плач у юрбі стихає, люди оточують їх, простягають руки, й проквилюють «мене за що, мене за що?», Фросина руки ламає «таж мого чоловіка німці вбили, за що ж мене?», селяни німо просять в учителя поради, бо порятунку не випросить тепер ніхто і в Бога; обличчя вчителя на мить просвітлюється від щастя, що селяни йому вірять й хочуть вислухати його останню науку, й мовить учитель:

«Заспокойтеся, люди добрі, Матір Божа з нами, й диявол зійде з нашої землі. Ми ще повернемось, а я завжди буду разом із вами».

Витягнулися валкою один за одним вози, ординці заштовхують у васаги людей, утрамбовують, немов дрова, шпурляють у полудрабки дітей і калік; староста Онуфрій стоїть обіч біля свого воза, бо на це заслужив, і господарка його вціліла на Сакатурі…

Валка врешті спорядилася, на кожному возі — по два озброєних конвойних, а попереду фірман: свій своїх і себе самого везе в ясир, і подумав Шинкарук, що це останнє нашестя орди на Україну, бо такого насильства не зазнавав народ ні за монголів, ні за турків, ні за татар — терор сам себе зжирає, мов чума; а коли пролунала команда майора Моліна «вперьод!», моторошний плач, не плач, а виття — так кричить смертельно зранений олень — злетів у піднебесся і ціпенів там, і ламався, і хрустів, і спадав градом на дно землі.

Боднарівка догоряла.

XVII

Ясирна валка під охороною сп’янілих від вчиненого злодійства ординців потяглася за Прут, в уцілілій школі на чолопку горбатої толоки розмістився гарнізон, який, не гаючись, пішов розстрільною на Пиконів; майор Молін повів каральне військо хімчинською дорогою в напрямку Космача, а на Шпаєвім встала з колін фігура печальної жінки й, підвівши руки до неба, довго стояла й молилася за упокій убієнних і за долю полонених, а потім попливла вздовж обрію й зникла назавжди з овиду, бо на цій місцині не мала вже для кого благати в Бога порятунку й марно було на згарищах печалуватися…

У ґлеюватих вивозах, що протинали гущавину грабових заростів із села до Пиконева, зав’язався бій між карателями й Маланюковою чотою; хлопці стояли на смерть, бо нікуди їм було відступати: в Дебеславцях, Цуцулині та Трійці стояли вже більшовицькі гарнізони, а дорога на Космач перекрилася підрозділами Моліна; у мольфаровій хаті залишився при Наталці чотар Маланюк, він обвішав себе гранатами, щоб увійти, коли помре жона, у стан ворога й там себе підірвати; Наталка не відводила очей від Василя, весь час прощаючись із ним; вдова Марія чекала доччиної смерті й горя вже не відчувала — горем була хіба що та крихта Наталчиного життя, яке не хотіло згасати, й тільки одна жура діймала матір: помреш, моя доню, нешлюбною, забереш свій гріх з собою, і як та коли твоя біла душенька його спокутує?; Наталка почула материн шепіт і протягнула руку до Василя, який стояв навпроти вікна і прислухався до стрілянини, що, наближаючись, з кожним ментом лункішала; Марія торкнулася рукою до Василевого плеча, і він промовив шорстко: «Скільки разів я вже казав вам, вуйно Маріє, щоб ви йшли на Дебеславці, ніхто вас не зачепить, а сюди леда мить прийде смерть, та й Наталці нічим уже не допоможете…» — «А навіщо здалося мені те життя без вас, жебрачити не вмію, а якби й навчилася — кому яка користь з мого животіння, я залишуся з вами до кінця… Але, Василю, я підійшла до тебе, щоб… поглянь, Наталка тебе кличе, може, вмирає?..»

Василь нахилився над Наталкою; вона однією рукою, гнучкою, мов лоза, обняла його за шию, а другою показувала вбік Язвин; Василь не міг збагнути, чого хоче жона, а вона вже й не могла навіть пошепки розмовляти, тільки кволо помахувала рукою, поки та не зів’яла; й догадалася тоді Марія: «Вона просить, щоб ти поніс її туди, де ви перший раз здибалися…»; Василь підхопив кохану на руки, й була вона легка, мов пір’їна, виніс її з хати, стрілянина у вивозах не вщухала, а Наталка показувала рукою, куди треба йти; звіриною стежкою вийшов Василь з Наталкою на мохову галявину над потічком, що всмоктувався в торф’яний покрив і десь там пропадав у підземному озері; галявина кожушилася густим мохом й нітрохи не змінилася від тоді, коли Наталка Василевою жоною стала, — хіба лише тим, що сліду від дівочої постаті на повсті вже не було; Василь поклав Наталку на те саме місце, де вона колись йому віддалася; кутиками уст всміхнулася вона тепер і мовчки попросила мужа, щоб поцілував її, та коли він притулився губами до її щоки, вона різко відвела долонею його голову й подала знак поглядом, щоб оглянувся назад; Василь повернувся й побачив…

На той мент бій стих, певне, не залишилося в живих жодного стрільця, й облавники вже підкрадаються до мольфарової хати, щоб взяти чотаря Довбню живим; Василь це усвідомив і був готовий до останнього вчинку, та, видно, ще не настав його час: на час затишшя вийшли з лісу добрі людські душі, щоб утішити печальну пару перед смертю; Василь побачив над потічком трьох жінок, які залишили цей світ у любові: молоду, гарну й грішну Олену, білу непорочну Оксану, а між ними Софію з чорним, мов смола, волоссям…

Софіїні відьомські очі були тепер добрі й ласкаві — взяла ж бо вона від Василя для себе те, що тільки могла взяти, а решти забрати не зуміла, бо права не мала — тією рештою була Василева душа, й належала вона Наталці; знаючись на любові, Софія любов пошанувала: підняла над своєю головою викрадену вовкулакою з церкви золоту чашу, загублену і знайдену; чаша загорілася від променів сонця, що перед заходом прострелило пущу, й освітила сутінок; Софія глянула на Наталку й звеліла їй підвестися; Наталка встала, наблизилась до чаші, й спитала тоді Софія, починаючи відправу весільного ритуалу: «Чи любиш ти Василя?» — «Більше, ніж свою душу…» — «Згодна вийти за нього заміж?» — «Так». — «І будеш вірною йому аж до смерті?» — «І буду вірною йому аж до смерті», — проказала Наталка, й Василь повторив за нею слова присяги. «Тож най вас Бог благословить у взаємній любові й шані — як мужа і жону. Підійдіть і поцілуйте чашу, скріпивши цим свій шлюб».

Жона подала мужеві руку, обоє наблизились до чаші й по черзі поцілували її, а тоді Наталка так легко, ніби враз безтілесною стала, перемістилася в потойбіччя до жіночих душ і зникла разом з ними в лісовій темряві, тільки чаша зависла в повітрі й перемінилася в сонце; і враз тишу покремсали скавуління вовкулаків й регіт баби Лісної; довкола тріщало гілля й ламалися дерева — вовкулаки невтримно наближалися, й коли Василь уже побачив їхній оскал, — вирвав з гранати чеку, й хвиля полум’я підкинула його вгору — до чаші, та дотягнутися до неї він не зумів і впав, пошматований, долі, щоб лягти поруч із найбілішою у світі дівчиною на шлюбному ложі.

Мольфарова хата, складена сто років тому із просмолених смерекових дилин, спалахнула, мов оберемок соломи, й згарище поховало застрелену вдову Марію, а коли дим розсмоктався по лісу, в глибині зарослого торфом підземного озера задзвонили дзвони, й вихопився на світ Божий із затопленої церкви переможний, сповнений віри й надії хорал: «Христос воскресе із мертвих, смертію смерть поправ!»

Була Великодна неділя.

XVIII

Директор Першої коломийської школи Іван Максимович Яровина викликав Мирона до себе в кабінет; йдучи до нього, Мирон продумував десятки можливих причин несподіваних запросин: якби Шкрупила був ще живий, то знав би достеменно, що енкаведист прийшов по його душу, оскільки Мирон навіть думки не мав заявлятися до нього — хай буде що буде, а сам не вставить голову в сильце; але ж на власні очі бачив ненависного лейтенанта в домовині: всю школу вивели на похорон бандерівської жертви, і слухав Мирон на цвинтарі промови й заклики до відплати; не міг він передбачити, якою буде та відплата, і думати про це не хотів: у труні лежав заклятий ворог, який посягав не по його волю, а по душу, й більшої полегші, як на похороні Шкрупили, Мирон у своєму житті ще не зазнавав; чого ж хоче від нього понурий директор — ця загадкова людина в чеховському футлярі, яка дбає про школу й учнів, як рідний батько, а вітцівської ласки, хоча б усмішки, ніхто від нього ще не дочекався, і всяк уникав його погляду, в якому таїлися вимогливість, недовіра й тривога; Мирон і нині не міг би сказати — друга чи ворога має в особі Івана Максимовича; а ось викликає — чого, чей випускні екзамени складає на «відмінно», яка нова біда нависла над Мироном?

Іван Максимович довго не підводив голови з–над паперів на робочому столі — надто довго; Мирон прокашлявся, даючи директорові про себе знати, і врешті побачив його погаслі очі, в яких переливалися тіні нерішучості й остраху, немов директор боявся вимовити слова, призначені для Мирона, — що то за слова, що то за вирок? Мирон підступив ближче й, перемагаючи хрипоту, вимовив: «Я слухаю вас, Іване Максимовичу…»; директор переставив з місця на місце бібуляр, вийняв з нагрудної кишені авторучку, розкрутив її і знову закрутив, потім підвівся й запитав у Мирона таке, чого хлопець ніяк не міг зрозуміти: чи не хотів би Шинкарук достроково скласти екзамени, власне кажучи, не так багато залишилося, й немає сумніву, що Мирон склав би їх на «відмінно»…

«Богдан Модестович Штраус… — директор зніяковіло усміхнувся, що забувшись, назвав учителя Левицького учнівською кличкою. — Богдан Модестович говорив мені, що ти збираєшся виїжджати до Львова, а тому школа, ну, особисто я, вишлю тобі атестат зрілості… І вже їдь… Уже!»

«Що трапилося, Іване Максимовичу? — затремтів у Мирона голос, він догадався: батьків вивезли в Сибір, цього можна було сподіватися з дня на день, але невже це таки сталося? — Кажіть, Іване Максимовичу, не бійтеся, я дорослий…»

«Твого села більше немає. Такий час… — Директор винувато розвів руками, ніби на себе брав частку провини за сподіяне: я вас визволяв, і ось яка наша совітська воля. — Усі мешканці Боднарівки, і твої батьки теж, уже у вагонах… Наберися мужності, Шинкарук, — мовив тихо директор, дивлячись, як Мирон насилу стримує в горлі розпачливий крик. — Ти це перетерпиш, і все потім якось владнається, нині мороз, а завтра відлига… Ось бачиш мене перед собою: я пережив подібне лихо, повір мені, й тому на свій ризик… Ну ось що: завтра їдь до Львова, вранішним поїздом, інакше… за тобою можуть прийти. І навідуйся у Львові на головну пошту, я вишлю тобі атестат цінним пакетом “до запитання”».

Мирон вийшов з директорського кабінету й зупинився в коридорі: що йому тепер робити? а що — збиратися і завтра вранці їхати… Почував себе дивно: розпачу чомусь не було, тільки глуха порожнеча гуділа довкола, ніби він опинився серед широкого степу: ніде ні душі, а він не знає, в котрий бік податися, щоб втрапити на будь–яку дорогу, — таке відчуття діймає, напевно, заблуканих у пустелі; одна лише опора далася йому цієї миті: віра в людину, з якою щойно розмовляв, й чи міг він хоча б подумати, що Іван Максимович так сміливо може повестися, адже — східняк, чужак… Господи, та яке це має значення, чей же ми однієї землі діти. І є ще в мене Штраус…

А професор уже чекав на Мирона: з кінця довгого коридора наближалася маєстатична постать учителя; Штраус узяв його за руку, як хлопчиська, й завів у порожній клас; учитель тримався спокійно, на його обличчі не було й сліду жалісливості. Штраус сів навпроти Мирона й повів мову, ніби останню лекцію читав своєму учневі.

«Я знаю про все, Мироне, і не будемо про це… Йде війна, в якій народжується нова людина; за неї точиться нині боротьба, і той переможе, хто душі не втратить. Ти мусиш вистояти, я вірю в тебе… Ми більше ніколи не зустрінемось, Мироне: коли ти станеш тим, ким тебе задумав Господь, і ти схочеш мені подякувати або проклясти мене за те, що спрямував тебе на шлях найтяжчої праці, — мене вже не застанеш. Тож запам’ятай: ти був моїм найкращим учнем серед усіх, яких я тільки мав за своє довголітнє учителювання. Не оцінки й твої знання маю на увазі, а життєву мету, до якої ти вперто прямуєш. Тож не схиби: на твоїй дорозі зустрінуться тобі невдачі, й навіть перемоги спинятимуть твій марш; будуть тебе відволікати найнесподіваніші спокуси: слава, посади, вино, жінки — й через усі ці випробування ти мусиш пройти цілим. І пройдеш — якщо до глибокої старості залишишся чистим, наївним, допитливим хлопчиком; і ніколи не соромся себе — такого, будь натуральним, не самовидуманим, не перемінним, і як прийде до тебе слава і достаток — бійся загубити із своєї душі хлопчика в коротких штанцях… Може, станеш письменником, я хотів би цього: добрих літераторів ніколи не буде нашій нації забагато, література — то єдиний наш духовний інститут, який дає нам едукацію, зріст і вивищення. Не маємо ж своєї Біблії, яка вберегла єврейську націю від зникнення, а тому ми мусимо постійно збагачувати нашу літературу, щоб була вона життєдайною, мов предковічний ліс, як повновода ріка з численними малими й більшими притоками, і той ліс — то наше духовне багатство, а ріка — національна ідея, без якої немислима незалежність, і ти з власного джерела маєш влити в цю ріку свою порцію живої води… Але не зможеш цього зробити, якщо не виховаєш в собі відпорності до пристосуванства й відступництва; витчи для себе, як це робили наші батьки, діди і прадіди, гамівну сорочку зі страху перед Богом, і хай та шорстка тканина завжди торкається твого сумління і ворушить, і шарпає його, коли до тебе підкрадатиметься — у смокінгу, а чи в куфайці — Хам із спокусами нігілізму, байдужості й конформізму, і нехай страх перед власним сумлінням, родиною, друзями і всім народом не покине тебе, коли твоє ім’я перестане тобі одному належати… Рушай в дорогу, сину!»

Мирон припав до вчителевої руки, поцілував і вчув, як над його головою глибоко схлипнув Штраус.

…Пані Бурмістрова цілий день виглядала Мирона: вона вже дізналася про те, що сталося в Боднарівці. Готувала себе до зустрічі з квартирантом, підшукувала слова розради, і все їй здавалось марним супроти горя, яке можна собі хіба що придумати: жодної хати, жодної людини не залишилося в селі, і як це лихо зможе перенести вразлива й тендітна пані Марія і надзвичай інтелігентний, якому навіть гімназійний професор не пара, пан Шинкарук, і як це все переживе Мирон…

А тут звідкись нагодилася Агнєшка, і пані Бурмістрова зібралася вилити на неї весь свій гнів, бо як же: хай би там світ валився, а ця лярва собі ходить, хоч би що, бо має такий верстат, з яким їй при кожній владі добре!

«О, як ся маєте пані… панно Агнєшко, певне, на пси зійшлисьте, що курварів на задрипаній Мокрій собі шукаєте!»

Агнєшка останні слова Бурмістрової за образу не взяла, а на перші відповіла жартом:

«Panna — nie panna, pisz, pani, panna, przeciez nie jestem mejzatka»[15] — й зупинилася на розмову. — Ой не говоріть, пані Бурмістрова, тяжкі часи для мене настали: ті польські або німецькі вояки — то теж добрі скурві сини, але, що не кажіть — пани, а ці, тьфу — пайдьошник пайдьошником! Пішла би до упівців, прецінь, нікого не продала–м, а, кажуть, фа–а–йні то хлопці! Та що з того: дізнаються, що я полька, й повісять… І коли це все скінчиться? Про Боднарівку чули?.. Але то банда!»

«І злодії, і злодії, пані… панно Агнєшко! — підхопила Бурмістрова, забувши, що готова була вилити на повію весь свій гнів. — Але їх таки витрафить, і прийде інше войсько — наше, і ви ще, панно Агнєшко, будете біля ратуші вимахувати синьо–жовтим прапорцем! Йо… Та я того не дочекаюся — най би–м лиш зимою вмерла, бо на старість стала дуже тлуста…»

«Нове войсько, кажете? — Агнєшка ляснула себе долонями по стегнах, і її очі засвітилися від утішної надії, та враз згасли, й вона мовила скрушно: — А що мені з того: поки те войсько прийде, я постарію, хто мене тоді захоче?.. Йой, ніц уже мені не світить, пані Бурмістрова, ніц!» Сказала це, оглянулася й руками сплеснула:

«Най ся преч каже: ми собі тут про вшеляке базікаємо, а пан гімназистик стоїть і слухає та й має з нас кіно, ха–ха!

Але як виріс, а яким штрамаком став ваш льокатор, пані Бурмістрова! Присєстобоже… Йой, та якби він прийшов до мене, вже би–м йому задурно дала!» — Агнєшка повела долонею по Мироновому підборідді, прицмокнула й пішла собі, наспівуючи шлягера про «цьоцю–правічку» й вихляючи круглим, мов мандоліна, задом.

Пані Бурмістрова сплюнула їй услід й підійшла до Мирона, що стояв біля воріт з опущеною головою: бачила, що він уже про все знає, та замість поспівчувати, почала сварити на нього:

«Фе, встидайтеся, пане Миронцю! Такий ладний кавалер, а стоїть згорблений, немов столітній дід… Ви чого похнюпилися, таж усе це минеться: і брат ваш повернеться, і батько з матір’ю… А ви ще яким пурцем станете!»

«Не жартуйте, пані Бурмістрова, — проказав тихо Мирон. — Усе пропало, то ж така сила!..»

«Сила, сила! А нічого не пропало… О, я щось надумала: затисніть лишень кулака, пане Миронцю, отак–во… Дужче, ще дужче!.. А видите! — засміялася Бурмістрова, коли Миронові пальці самі рознялися. — Так і вони: що дужче москаль нас тиснутиме, то швидше ослабне. Йо!»

Мирон усміхнувся й подумав, що й справді чужа сила не є абсолютною… Адже тут, біля цих воріт, він колись сам–один прогнав настрімголов банду напасників — тільки своєю волею, рішучістю й відвагою, адже ніякого каменя в руках не мав… І не піддався теж гіпнотизерові, хоч весь зал замотиличився і паяцував перед ним…

«Я зможу!» — мало не вигукнув Мирон і швидко подався до своєї кімнати — збиратися в дорогу до Львова.

XIX

Поїзд «Чернівці—Львів» із дванадцяти паквагонів, заставлених впоперек дошками замість лавочок, з прорубаними вікнами без скла, зверху обдертих і брудних всередині, із вбитими у стінки залізними кільцями, до яких тут колись прив’язували транспортованих корів або коней; поїзд, зібраний з вагонів, що їх коломияни називали «fierzig Mann, sechs Pferde»[16] стояв на першому пероні. Мирон з полотняним рюкзаком, наладованим книжками і двома буханцями хліба, поквапливо, не оглядаючись ступив на сходню і з щемним відчуттям, що останньої миті хтось скрутить йому назад руки і стягне зі стрем’янки, заскочив до вагона. Вагон був набитий людьми і клунками — куди вони їхали, на які торги, а чи від лиха втікали, Мирона не цікавило; лавочки були зайняті, він протиснувся до квадратової пройми незаскленого вікна й заступив його собою, ладен простояти так усю дорогу до Львова — аби лишень ніхто його не зачіпав, не приглядався, не заводив розмови, — Мирон панічно втікав із рідного міста, десь там, у сум’ятті його душі, сповненої тривогою й непевністю, притлумленої давким жалем, близьким до розпуки, проколювалася наївна й зухвала хлоп’яча гордість з того, що віднині і назавше він стає повноправним власником подарованого йому життя і розпорядником своєї долі.

Поїзд нарешті рушив і поволі виїжджав з пасажирського вокзалу на товарну станцію, минаючи її крайньою колією; станція була забита составами, складеними з таких самих паквагонів, як і в Мироновому поїзді, тільки вікна в них були заґратовані, а двері перехрещені дошками; з вікон і дверей виглядали бранці, вони тусувалися, штовхались, намагаючись допасти з духоти до свіжого повітря; команди й окрики конвойних лунали над штреками, й догадався Мирон, що ті вагони напхані боднарівськими невільниками, а серед них — його батько й мати. В Мирона боляче скоробилося сумління: він на волі, а батькам допомогти нічим не може й покидає їх на глум та поневіряння; хлопець здавив у собі сльози й таки не заридав, хоч до останку втямив, що ніколи вже не побачить суворого батька й ніжної матері, брата–лицаря і відчайдушної у своєму коханні сестри; а що думає у цю хвилину татко, коли чернівецький поїзд минає ясирну станцію: може, поглядом слідкує із–за ґрат і вірить, що саме ним виривається його син з юдолі горя й страху, й натужно мізкує: а що дав йому на самостійну й довгу дорогу?

А дав ти мені, батьку, найцінніший скарб: повну мірку порядності, чесності й гордості за свою націю, яку ти возвисив переді мною на найвищий п’єдестал пошанівку, і від неї я не маю ні можливості, ані права відмовитися заради вигоди або через злидні — бо то спадок предків, а не мій власний доробок, і не маю теж права зійти з дороги, на яку ти мене спрямував, бо нею йде мій народ, і дорога ця також дісталася мені в спадок, а на ній — енергія моєї нації, яка має стати моєю енергією, а рух нації — моїм рухом; і я чесно пронесу, мої дорогі батьки, переданий вами предковічний дар й додам до нього гідний поваги свій вклад.

Поїзд вихоплювався із щупалець міста, й жаль у Мироновому серці спікся на вуглик: позаду зосталася частка його життя, яке віднині перебуватиме лише в пам’яті й ніколи більше не стане для нього щоденністю, побутом, середовищем, — інше життя не як продовження попереднього, а нова його якість чекає на Мирона; змійка з дванадцяти паквагонів ще намагалася поєднати два Миронові світи, проте, прямуючи до нового, старий взяти з собою не змогла; поїзд кричав на простогонах у розпачі за втратою, і водночас бадьоро вигукував у передчутті величної зустрічі з новим набутком; змійка звивалася, сичала, вибухала клубками диму й пари і осамотнювалася на зелених просторах; Мирон знаходився у невагомості між минулим і майбутнім…

А по обидва боки змійки розкинулася рідна земля, і такий її безмір, і кінця–краю їй немає: полотна полів, масиви лісів, тисячі сіл і сотні міст — як же такий безмежний простір могла зневолити чужа сила, де та її нещадна міць — в яких руках, в чиїх головах заховалася, і чому мільйони зневолених не можуть вирватися з лабет; де таїться наша неміч, як перемінити її в міць, чого нам не вистачає, що мусимо тягти ярмо, й чому наша любов слабша від ворожої ненависті?

Й дослухався Мирон до голосу вчителя, який залишився в тому житті, від якого змійка поїзда, відірвавшись, мов стріла з лука, віддалялася, а поєднати двох світів не могла.

«Ти дивуєшся, звідки взялося у завойовників стільки злоби, і не можеш собі пояснити, за що вони нас так ненавидять?.. Звісно, дивуватися є з чого, адже ми ніколи ні на кого не нападали, клаптика землі чужої не привласнили, віддали сусідові хліб, науку і культуру — з доброї волі чи ні, але ж віддали!.. А ти не задумувався досі над тим, що якраз через нашу слабодухість, згідливість, угідливість, покору ненавидять нас сусіди, адже ніхто не шанує раба?.. Скажеш мені, що нині ми перестали бути покірними, — о, завойовник озлоблюється за це на підлеглого ще дужче — яка ж то лють мусить проймати рабовласника, коли раб бере в руки зброю, щоб здобути свободу!»

«То який для нас вихід, учителю, коли ні покора, ані бунт не злагіднюють злоби чужинця і не знесилюють його?»

І почув Мирон відповідь з майбутнього його світу, до якого прямував поїзд:

«А ти добре приглянься до нинішнього суспільного ладу й побачиш, що сила ворожої системи насправді ілюзорна — через свою абсурдність: вона невластива людській психіці, оскільки створена штучно. Здоровий людський глузд не може визнавати новітньої лжерелігії, яка злочинця проголошує богом; новітньої лженауки, котра заперечує відвічні закони людських взаємин: право на власність, ініціативу, пошуки, сумніви, порозуміння; новітньої звичаєвості, яка примушує людей сповняти видумані ритуали; новітнього ідеологічного шаманства, що то заклинає зло в добро і навпаки… Проте злочинна система на якусь історичну мить примусила народ змиритися із мнимою реальністю, яка насправді є лише ідеологією у своїх абсурдних виявах, і підкоритися їй. Але не змогла закрити для мислячих людей лазівки для позитивної діяльності, а та лазівка — то облудне послушенство, яке дає змогу проникнути в організм системи й розкладати її зсередини, адже вона гнила… Я вже казав тобі, що маскування мусить стати на певний час єдиним засобом нашої боротьби…»

«Хто це говорить: ти, Йосафате, чи твій учитель? Обидва?.. Гаразд, я йду до вас на змову — тільки з єдиним застереженням: з огидою відштовхну від себе кожного, хто зробить хоча б незначний крок до колаборантства».

«А сам підеш в тюрму?»

«Я згоден і на тюрму, але тоді лише, як розпочну свій чин, і він дасть перший плід».

«Як зумієш це зробити?»

«Над тим, як повестися в новому житті, без упину думаю, Йосафате. Я вибираю літературу як найвластивіший для мене засіб боротьби: нині з наших рук вибивають меча, я ж підніму зброю мислі, чей же є різні види оружжя: езопівська мова, аналогії, підтексти…»

«А коли владці розпізнають твою хитрість, що тоді?»

«Якщо розпізнають, — значить, я влучив у ціль! Тоді й тюрма не страшна. Я за своє життя, навіть якщо доведеться провести його за ґратами, напишу одну велику книгу про нашу боротьбу, сумніви, гріхи, падіння, звитяги, каяття, й назву її “Кривавий тан”».

Поїзд перекроював навпіл зелене безмежжя, Мирон не відходив від вікна, любувався рідною землею і думав…

Яке то велике щастя випало мені — народитися на ній і пізнати ні з чим незрівнянну любов до батьківщини… Але де, для її захисту, маю шукати тієї духовної субстанції, яка витворить для мене новітню зброю? В собі? Так, у собі… і я викую її й піду на жертву заради святого покликання й солодкого прокляття. «Месники дужі візьмуть мою зброю…» Ні, сьогодні ця формула Лесі Українки має зазвучати інакше: «Месники дужі вручили нам зброю!» І в майбутньому ми здобудемо незалежність зброєю мислі: достатньо вже пролито крові за ціну свободи. Кривавий тан закінчується…

А коли я осідлаю свого коня? Й чи не загублю в пошуках Пегаса набутків свого молодого життя, чи зумію пов’язати вужівками пам’яті все, що пережив разом із народом — щоб розповісти майбутнім поколінням те, чого воно не знатиме або пізнає у споганеному вигляді…

Повинен зуміти. Я маю для цього джерело непереможної сили: віру в Царство Боже на землі. Те Царство — то вільна від пут моя Україна, й нічого дорожчого за цей скарб я не маю.

Надвечір випущена з лука стріла ослабила свій лет: поїзд заходив у невідомий для Мирона світ, який віднині має стати його власним. Проминав повзучи обчухрані квартали передмість, велике місто невтримно насувалося назустріч, будинки ставали щораз вищими, врешті вдалині засвітилася в сяйві червоного сонця баня церкви Юра, й готичні шпилі Єзуїтського костьолу заступили дорогу.

Поїзд зійшов з прямої колії на запасну й зупинився серед металевого груддя зруйнованого вокзалу.

XX

На Матіївське узлісся щоранку виходила з бучини струнка прудконога лань, вона зупинялася біля зарослої кропивою латки землі, де колись було вбито оленя, принюхувалася й, витягнувши довгу шию, жалібно скимліла. З року в рік ранніми ранками висло на Сталащуковій горі звірине печалування, й неповинна в Юрковому невольному зловчинку Фросина, взявши на себе гріх мужа, йшла до олениці, пестила її, годувала хлібом і сіллю й просила, щоб не плакала намарне, бо тільки людина перемінюється й продовжує своє життя у лику тварі, звірина ж умирає назавжди.

Буйно росла на латці кропива, масивні стебла ставали деревиною, і лютою, мов кривда, була кропив’яна кров; ніхто отруйного зела не топтав і не викошував, ніхто й не наближався до того місця, де колись лежав убитий олень, а сільські канібали шматували його тіло, щоб наїстися живого м’яса й напитися живої крові; місце було закляте й прокляте, і всяк підсвідомо ждав месті, що впаде на село зі Сталащукової гори, а коли це сталося й Боже правосуддя звершилось, востаннє прийшла олениця до місця страти…

…Чорна пустка зяяла під небом, і навіть собаки скаженими тічками повтікали з боднарівського згарища; помста, яку за невинно пролиту кров випросила в свого бога овдовіла лань, була завелика і не втішила її, вона вклякнула на передні ноги перед кропив’яною латкою і так застигла, не вернувшись більше до оленячого стада, й відтоді звірі обминали гору, звідки впала на село випрошена вдовиним жалем страшна кара…

Й настала нарешті пора осіннього реву: сполохане громом, що не переставав лунати в космацьких лісах, рушило оленяче стадо з–під вигнутого, немов спина огиря, білокам’яного Ґреготу, — рушило в шаленому бігу з гір на доли; вбиті піднімалися, зачувши пору переміни смерті в життя, злякані оленячим стрімким бігом арідники, відьми й вовкулаки ховалися в яругах та бескеттях; стадо без упину помножувалось і продиралося крізь зарості — ламалися роги й кривавились ратиці, та ніщо вже не могло зупинити їхнього невтримного руху; олені допадали до місця вбитого брата і, каючись за випрошену в Бога надмірну покару над розкішним селом, що тепер чорніло потахлим попелищем, волали трубними голосами не о помсту, а виворожували для нього життя; самці боролися за самок, спліталися рогами в герцях, на землі полишались переможені, а переможці валували олениць, і ті захлиналися млосним ревом, зачувши в своєму лоні насіння живого плоду.