Вогненні стовпи

I

Йорданського Святвечора Сакатура зіщулилася в тривозі й ще глибше пірнула у видолину, обступлену буковими лісами в інеєвих косицях; заховане поміж горбами село було ще спонадіяне на безпеку, однак далебі примарну, бо ж до підгірських ізворів провадила з надпрутських низовин вузька доріжка з двома рядами битих ґонтом хаток обабіч, і тією доріжкою, названою Зрубом, крізь бліду надвечірню сутінь, сполохану далекими автоматними чергами, з ревом прокотилися дві вантажівки, закриті дельтовими будами, а кого ті буди приховували, ніхто не знав, й можна було тільки здогадуватися — кого, коли машини в глибині сільської видолини вповзли в тупикову вуличку, що крізь засніжений яблуневий сад прокрадалася до приміщення сільради, де розміщався гарнізон.

Тож не бралися вже в господинь руки до Святої Вечері, й замерзали на підвіконнях рум’яні пампухи в полумисках, затягувалися в баняках пісною осугою окропи над варениками і черствіла кутя в макітрах, бо згадалася мешканцям Сакатури позавчорашня новина: хтось бачив, як на коломийській товарній станції пискляві «штовхачі» заганяли на запасні колії состави паквагонів із коминками на дахах.

Іван з Марією німо сиділи біля порожнього стола в крайній під черепицею хаті, якою закінчувався ряд домівок на Зрубі, а шістнадцятилітній Василько, який, долаючи замети, причовпав сьогодні пішки з Коломиї, щоб відсвяткувати з батьками Щедрий Вечір, непорозуміло вдивлявся в обличчя матері, дивуючись, чому вона не заставляє столу й не кличе до вечері, і аж здригнувся від докірливих слів спонуреного батька:

— І що тебе наднесло в таку стужу з тієї школи?

Та ще не встиг Василько відповісти на батькове питання якою–небудь марницею, бо як це так — не прийти додому на Йордан, коли голосно грюкнули сінешні двері, хтось там у потемках намацував кімнатну клямку, і врешті в клубках сивої пари, що вкотилася досередини знадвору, став на порозі молодий офіцер з погонами в дві зірочки, в збитому на потилицю синьому кашкеті з червоною околичкою, без шинелі, в розпущеній гімнастерці, на якій не було ні портупеї, ні паска, тільки звисала на ремінці набита планшетка.

Іван з Марією схопилися з лавиці, вмить здогадавшись, чого увірвався до хати офіцер, вони й не приглянулись до його зовнішнього вигляду — очі засліпила лише багряна околичка на кашкеті, що була прикметою червонорубашників, обоє разом глянули у вікно, за яким мали б метушитися солдатські постаті, а Василько незворушно сидів за столом і дивувався з безпричинності батькового докору: офіцер не навіював жодного страху, навпаки — його постать викликала співчуття і жаль.

Лейтенант якийсь час водив сторожким поглядом по господарях і хлопцеві, згодом його очі степліли, він ніяково розгладжував поли гімнастерки, поволі виходячи з розгубленості, й урешті заговорив прохально російсько–українською словесною сумішшю:

— Приключеніє трапилося, хазяїн: спугнулі ваші стєрви — сипнули з лісу по крайніх хатах… ну а я нємного замешкался у тої лярви, што на опушке, і впопихах оставіл шинель і рємєнь з кобурою, хай йому біс… Поможи, батьку, вєк буду помніть…

Іван з Марією перевели подих, а Василько аж тепер почав утямлювати, чому батько стурбувався його приходом з Коломиї: їх мають вивозити, і ось трапилася рятівна приключка…

— Як — допомогти? — спитав Іван тремтячим голосом, проте в очах спалахнули блискітки злорадності, їх запримітив офіцер, і його вродливе обличчя вмить налилося холодом.

— Принести треба, пойняв? — відказав жорстко.

— Та я можу… скільки там ходу до тої Олени… — Іван неквапно накидав на плечі кожуха й поглядав на Василька, наче якийсь знак йому подавав, і хлопець зрозумів: батько хоче, щоб він вступився з хати. — Та я можу, — тупцював господар біля порога, зволікаючи час. — Але ж то курва, най ся преч каже, і одних, і других з однаковою охотою приймає, — бурмотів, не зводячи погляду з Василька, поки той не кивнув головою.

Допоміг офіцер, він затримав Івана рукою за плече:

— Нєт, отєц, ти останєшся дома, а то ще в банду підеш з моїм пістолєтом або сюди бандерів наведеш — тут нікому вірити не полагаєтся… Нехай пацан побіжить, він ще малий, хто його там затримувати буде?

Запанувала в хаті тиша, та вмить її зрунтав лемент Марії:

— Не пущу, не пущу! Його ж уб’ють ті або ті!

Та Василько вже схопився з–за стола, він був височенький і набитий, від тривоги й несподіваної рішучості поповзли білі пасмуги по його щоках; збагнувши, що вирішувати ситуацію повинен зараз він, а не батько, хлопець притьмом вхопив кабатину, і ще не встигла отямитися Марія, як за ним стукнули сінешні двері.

Зойкнула мати, кинулася до дверей, крик, що мав вихопитися з її горла, спопелів у хрипоті, й тому Василька не наздогнав материн поклик — може, був би й зупинився за надвірним порогом; штовхнула Марія в груди офіцера, який заступив їй дорогу, той скрутив жінці руки й відкинув її на середину кімнати; Іван підхопив Марію, що заточилася й падала долілиць, пригорнув до грудей, заслоняючи долонями її голову від навислого офіцерського кулака; відчувши на мить себе в безпеці, вихопилася Марія з обіймів чоловіка, порвалася до напасника і так — з простягнутими вперед руками — закам’яніла, уздрівши неймовірне видиво.

Стояв перед нею її старший син Андрій — русявий, вродливий, у зеленій гімнастерці, такий самий, як був тоді, коли вмирав у неї на руках у пастушій колибі на Ґреготі, зрешетований московськими кулями: дівчина–зв’язкова дала батькам знати, що Андрій поранений — стріляв у нього начальник шешорського гарнізону лейтенант Шпола, коли партизан набирав води з джерельця під Ґреготом; і бігла Марія космацькою дорогою крізь ніч і день, поки не допала до полонини, на якій стояла пусткою колиба, й застала сина ще живого з побілілим, без кровинки обличчям, достоту таким, яке напливало тепер на неї від порога; Марія сахнулася назад, чей сама власними руками викопувала яму під Ґреготом й без домовини вкладала в неї тіло сина, горбок висипала й березове перехрестя втикала в жовту глину й відплакала–відридала — біль у серці встиг донині зашкарубнути, тільки лик Андрія завжди стояв перед нею, немов на збляклій фотографії; й ось він ожив, на одну тільки мить постав перед нею живий первісток з лютими, не синівськими очима; та враз образ Андрія зник, залишивши на своєму місці чужинця, який прийшов розправлятися з батьками за синові діла, — був він подібний до Андрія віком, поставою і синіми очима, які затінилися зніяковілістю й провинністю; Іван притримував дружину за плечі, щоб знову не кинулася на офіцера, й шепотів щось зовсім для неї незрозуміле: «То добре, що Василь пішов, може, то й добре»; Марія не вміла здогадуватися, чому чоловік так думає, вона вже не виривалася з його рук, ослаблена розпачем, й, дивлячись на зайду стемнілими очима, проказала:

— Ти мав матір, вороже?

Здалося їй, що офіцер здригнувся від цих слів, він зблід на обличчі й ступив крок уперед, змахнувши перед очима долонею, немов марево проганяв, увіп’явся поглядом у посивіле Маріїне волосся й не мав сили відірвати очей: може, і йому когось нагадала господиня, та він тієї згадки не бажав до себе допускати і відказав грубо й виклично: «Не мав я матері!», проте ця відповідь супроти його волі забарвилася прихованою печаллю, і він змовк.

— Таж не гадюка тебе спородила! — злетіло із зшерхлих Маріїних губ, та враз вона злагіднилася смутком, що наплив на офіцерове обличчя, й подумала, що цей вродливий, такий подібний до Андрія юнак, не народився її ворогом: може, цієї миті він мозолить думкою мозок, викликаючи з глибин пам’яті образ матері, який денеколи видобувався з пітьми забуття, мов спалах магнію; може, видобувався на таку коротку мить, що схопити риси обличчя було йому невміч, а коли споглядав чужу жінку, воно окреслилось для нього чіткою лінією, мовби веденою на ватмані вправною рукою майстра, — від енергійного Маріїного підборіддя через стулку вузьких губ, горбинкою носа, відкритим полем чола й овалом гладко зачесаного волосся, що закривало вуха, й губилася лінія в пазусі, спливаючи вигином шиї; та жінка, певне, була молода і вродлива — забута сином нині ровесниця Марії.

Так воно могло бути, думала Марія, — і не знав лейтенант, чий то був образ, який вряди–годи з’являвся перед ним, нав’язливо спонукуючи пригадати людину, що за ним ховалася, осмислити її, взяти для галереї знайомих облич, щоб, поставлене на видноті, набуло воно родинного права; і хто була та жінка, котра навчила сина мови, якої він не забув і досі, і куди поділася; а може, цієї миті окреслився в пам’яті офіцера ще й образ чоловіка, який пригортав ту незнайому жінку так само, як тепер Іван Марію, бажаючи захистити від лихої сили, що шастала в помешканні зловісними тінями, і врешті ті тіні зникли, забравши з собою і чоловіка й жінку… Може, так було…

Надворі сизів від кріпості йорданський мороз, вимальовуючи на шибках папоротний праліс, крізь який пробиралася Василькова постать; Марія благала Бога, щоб не загубився син у диких хащах і запам’ятав стежку до рідного дому, а Йван молився в думці, щоб хлопчина надійно заховався в лісових нетрях від людського ока й не вертався з ворожою зброєю чи то без неї; на схололій плиті черствіла святвечірня кутя.

За вікном настоювалася студінь, із–за лісу викотилась на небо червона тареля місяця, й снігова габа густо замерехтіла срібними кришталиками, відбиваючи холодне сяйво нічного світила на замерзлі вполовину шибки й кидаючи до хати на долівку синюваті квадратові плахти.

Сутінок тіснився в кути, й у кімнаті завиднілося; щоб розігнати моторош, який цупко скував Іванову душу, нагадав чоловік Марії про вечерю, кивнув лейтенантові рукою, запрошуючи його до столу, офіцер не давав себе вдруге просити, бо таки добре проголоднів; Марія засвітила каганець й поставила його на припічок, сягнула друшляком у баняк, вийняла з прохололого окропу ще теплі вареники, вивернула їх у полумисок і переставила з плити на стіл макітру з кутею.

Офіцер нашвидкуруч втамував голод варениками, а тоді заглянув у макітру, сягнув ложкою, набрав куті й підніс до уст, він довго принюхувався до невідомої страви, що пахла медом, тертим маком й волоськими горіхами, запитливо глянув на господарів, які присіли скраєчку до столу й не бралися до вечері; Іван сягнув по пляшку, що, закоркована кукурудзяним качаном, сивіла на підвіконні, набулькав самогону в пугар й підсунув непрошеному гостеві, в офіцера ласо зблиснули очі, він не вагаючись вилив трунок у горло, подав собі ложкою в рот пахучої страви, захрумкотів і, повівши здивовано очима, спитав:

— Що ж воно за таке блюдо смаковите?

— Це кутя, завтра Водохреще, — стримано відказала господиня, проте від офіцерської похвали її чоло злегка розпогодилось. — Та ви, відай, і не знаєте, що то за свято… Знаєте? А чому б і ні, чей не за трьома морями народилися…

Лейтенант застановився, відклав ложку, пильно глянув на Марію, й знала вона тепер достеменно, що перед його очима знову постала вродлива жінка, яку намагався згадати: сидить вона серед гурту гостей за накритим столом, а до неї солодко тулиться маленький хлопчик і вдихає теплий медовий запах, що йде від жіночих уст, грудей, пахвин; жінка подає йому ложечкою до рота якоїсь неймовірно смачної страви, а посередині стола на трійці мерехтять воскові свічі; в кімнаті висить веселий гамір, за столом хилитаються чоловічі постаті, всі в однаковій одежі з тісно защепленими комірцями; гості гаморять, сміються, п’ють, співають, бадьоро вигукують, вряди–годи підводяться й цоркаються дзвінкими келихами, а тоді брязкотять на їхніх поясах шаблі; на вішалці висять круглі кашкети з блискучими тризубими бляшками; врешті найприємніший для хлопчика чоловік перехиляється через стіл, п’янко дихає на нього терпким тютюновим запахом, підхоплює малого попід пахви, міцно пригортає до себе, голівка дитині відразу хилиться до сну, найсмачніша в світі страва, що має запах тертого маку й волоських горіхів, перемінюється в ротику на мед і солодко стікає в горло; й чує хлопчик перед сонним забуттям слова, що їх вимовляє старшина: «Струнко, панове! До походу!»

— Водохреще, кажете? — перепитав офіцер. — А як називається ця страва?

— Кутя, — майже приязно мовила господиня.

— Кутя… А–а, кутя! — вигукнув лейтенант і враз насторожився: щось шеберхнуло за вікном.

— Ні, то не Василько, — полегшено зітхнув Іван. — То, мабуть, обірвався сомпель з даху.

— І де він забарився? — видихнула Марія.

— Ще в банду піде з моїм револьвером, — занетерпеливився офіцер.

Стрепенувся Іван, гнівно глянув на лейтенанта, проте заговорив спокійно:

— Ви сказали — в банду? А в нас банд немає, у нас партизани… Банда — то коли десять–двадцять. А сто тисяч чоловік — то військо!

— От бандера! — заярився офіцер і сягнув рукою до стегна, де мала висіти кобура, та знітився і вмовк, втямивши, що обеззброєний і випадком відданий на ласку цим людям, в яких вимушений шукати порятунку.

Іван поволі підвівся з–за столу, обдав офіцера погордливим поглядом і проказав крізь зуби:

— То ви цим словом лаєтеся? А в нас воно не образа, а честь!

Марія з перестраху затулила долонями обличчя, а коли їх відняла, обидва чоловіки сиділи мирно за столом, і вона не могла й далі позбутися враження, що то її первісток чаркується з батьком при Святій Вечері.

Лейтенант мовив винувато:

— Звиняй, хазяїн, я погарячився… Звісно, ти не бандера, вони там, — кивнув головою в бік вікна, за яким біліла наїжачена інеєм бучина, і серед неї, можливо, зачаїлися партизани, від яких, як і від підлеглих у гарнізоні, цілком залежить доля офіцера, котрий так легковажно позбувся зброї. — І чого це твій пацан так довго не вертається?..

Ти понімаєш, хазяїн, мене в дитбудинку теж обзивали за те, що не розмовляв по–руському. Та я терпів, хоч як було обідно…

Марія навіть не здивувалася, почувши ці слова, бо саме так складалася у неї думка про минуле лейтенанта. А він враз схилив голову, немов до серця добирався тяжкий туск… Казенний дім, обгороджений високим парканом, а у дворі щодня по дві години муштруються під барабан і сурми одягнуті в гімнастерки олов’яні солдатики, і котрий найголосніше співає і так виструнчується перед воєнруком, що аж дух запирає, — тому сурма, тому барабан, тому прапор, а в останній шерензі тупотить, наздоганяючи колону, найменший сирота, який не вмів розмовляти по–руському, і насміхаються з нього дитдомівці, ще й воєнрук водно гарчить: «Падтянісь! Ти чєво всєгда отстайош, петлюр–ра!» Це слово тяжко пригноблювало малого: чому його обзивають тим принизливим ім’ям, чому саме його, що він такого вчинив, а воєнрук завжди додавав після лайливого слова: «Ти кагда–нібудь научішся разгаварівать па–чєловєчєскі?» Чому ж тоді не ображається господар і подібну лайку приймає за честь?

Лейтенант допитливо дивився на Івана, кремезного чолов’ягу з пишними вусищами, й відчував своє безсилля перед ним, а той наливав у пугарі самогону.

На шибках потріскував мороз, на схилку неба червоніла тареля місяця, німіла в снігу бучина, і ніде й не шеберхнуло; Марія й лейтенант сторожко наслухали, чи не чутно хоча б віддаленого тупоту хлоп’ячих ніг, у скронях від напруги гупала кров, і здавалося їм вряди–годи, що то наближається Василько, а Іван весь час аж сутулився від страху, що син може увійти до хати.

— А як твоя фамілія, хазяїн? — знічев’я запитав лейтенант.

Іван вловив хижий зблиск в очах офіцера й завагався називати своє прізвище, проте зрозумів, що назватися мусить, і вимовив упалим голосом:

— Андрусяк… Іван.

Хижий зблиск втопився в зіницях лейтенанта, він відвів від господаря очі й, пересунувши планшетку на коліно, натиснув на язичок замочка.

— Ви прийшли нас вивозити? — запитав господар, слідкуючи за рухом офіцера.

— Та брось ти! — аж надто голосно вигукнув лейтенант і відвів руку від планшетки. — Хто вас трогать будєт… — Він обдав холодним синім поглядом Івана, якусь мить помовчав, а потім заговорив довірливим тоном: — Живіть собі спокійно… Але скажи мені, батьку, за що ви тут так ненавидите совєтскую власть?

Холодний зблиск в очах лейтенанта, підозрілий порух його руки до планшетки, надміру голосне запевнення в мирних намірах і підступне запитання стосовно любові до радянської влади остаточно переконали Івана, що цієї ночі або ж уранці червонорубашники поженуть людей в ясир, а кого — можна було догадатися, бо ж з кожної третьої хати хтось пішов у партизани, тож знав Іван, що і його сім’ю лихо не обмине, а втім, він повсякчас сподівався вивозу в Сибір і щодня досипав сухарів у міхи, що, вивершені вузликами з цибулею та часником, стояли рядочком у сінях, приперті до стіни.

Офіцерове питання було явно провокативним: своєю прихованою злобою воно розбурхувало озлоблення в Івана, він переповнювався ним ущерть й насилу стримував себе, щоб не вилити на голову лейтенанта зливу кривд, заподіяних тутешнім людям більшовиками. Івана діймала лють: у якусь мить він готовий був кинутися на неозброєного ворога, задушити його клешнями пальців, покинути дім, бо ж усе одно доведеться покидати і зникнути разом з Марією в лісі, — проте думка про Василька, який у цю хвилину знаходився в холодних, морозних незвістях, не дозволяла йому дати волю почуттю помсти; щоб таке вчинити, мусив би мати певність, що Василько ні в якому разі не вернеться додому: сам знайде дорогу до партизанів або подасться до материної родини в Космач, — такої певності Іван не мав і, замість кинутися на офіцера, ніяково усміхнувся на його питання й нічого не сказав; він уперто й чітко, ніби сам перебував поза домом, прокладав стежку Василькові, вів його через ліс до Олениної хати й губився на лісових просіках; тих стежок було стільки, скільки думок, а Йван мусив вибрати одну.

Тож ішов Василько просікою через ліс й відчував, як супроводжує його батькова тривога, ніби сам вітець йде поруч, і якби Василько простягнув руку, то дотикнувся б до його плеча, і від цього огортали хлопця затишок і впевненість.

І вже підходить Василько до Олениної хати, вже переступає перелаз, й чомусь віддаляється від нього батькова присутність, а далі й зовсім пропадає; а стежка до хати така втоптана, ніби тут проходили весільні гості; ця стежка навіює тривогу, хлопець відчуває, що зараз трапиться непоправне лихо, з якого він не вибереться ніколи, починає розуміти, що потрапив у пастку, його долає страх, а душі враз не стало — залишилось тільки обважніле тіло, наче в нього, немов у шкіряний міх, налилося по вінця холодної води; хтось дихає йому в потилицю, й рука, що протягнулася до шибки, заклякає; Василько боїться оглянутись, на нього накочується така безвихідь, що хочеться пірнути в замет, навіяний вітрами вздовж хатньої загати, та й це зробити йому б уже не вдалося: чиясь рука легко лягає на плече, проте вона щораз важчає, і пальці, немов кліщі, вгризаються крізь кабатину в тіло; Василько врешті набирається відваги оглянутися і навіть не зойкає, тільки тупо дивиться на масивну статуру в баранячій шапці й кожусі, на німецький автомат «емпі», взятий напереваги.

Це вартовий партизан, здогадується хлопець, і йому відлягає від серця — то ж свої, він розповість їм усю правду, зізнається, чого прийшов сюди, але ж утямлює водночас, що та правда стане для нього смертним вироком — він же допомагав ворогові, погодившись виконати офіцерський наказ, і як пояснить Василько, що робити цього не мав наміру, що він задумав зовсім протилежне — хто в таке повірить?.. Ага, скаже, що він брат Андрія Андрусяка, який загинув від московської кулі під Ґреготом, але ж і це його не порятує, ба, ще більше занапастить: твій брат поклав життя за Україну, а ти підносиш окупантові зброю; думки, мов блискавки, шугали в хлоп’ячій голові, а уста були німі, з них не зміг би видобутися навіть шепіт, не то звук; вартовий наблизив до Василька обличчя, пронизав більматими очима й запитав:

«Що ти тут робиш, хлопче?»

«Я до вуйни Олени…» — процокотіли Василькові зуби, й тієї миті до нього долинула притишена мелодія, що просочувалася з хати.

Василько повернув голову до вікна: з тьмяного нутра кімнати пробивався пломінець каганця, в полі якого хилиталися тіні; пісня ж була знайома, її колись співали гімназійні пластуни, і Василько теж не раз співав:

— й мугичиться хлопцеві в думці приспів, йому здається, що він співає разом з тими, хто в хаті:

Й перервалася пісня, заглушили її глузливі слова вартового:

«Ти диви, ще молоко під носом не висохло, а він уже до Олени!.. Ану шуруй до хати, там ми вже подивимося, що ти за парубок!» — І вартовий підштовхнув Василька, відчинивши перед тим ногою двері.

У кімнаті за столом сиділи одягнуті в білі кожухи чоловіки з пугарями в руках, а карабіни й автомати лежали рядочком на бамбетлі; вродлива молодиця Олена із зав’язаним на потилиці волоссям, у турецькій хустці, накинутій на плечі, подавала на стіл кутю і так застигла з макітрою в руках, уздрівши на порозі хлопчину в супроводі вартового, а чоловіки, поставивши пугарі на стіл, прострелили Василька настороженими очима, і спитав суворо один з них:

«Що це означає, Васюто, кого ти привів?»

«Заглядала у вікно ось ця мара, друже сотенний. Треба допитати».

«Гаразд, — підвівся старшина. — Іди на варту, Васюто».

Він вийшов з–за стола й підійшов до Василька.

«Хто ти такий?» — кинув грізно.

Та мовчав Василько, бо не міг дібрати таких слів, аби партизани повірили, що він не московський шпигун, а… — і вже зривалися йому слова з уст, коли тут скрикнула Олена:

«Та це ж Андрусяків Василь!»

Сотенний підійшов упритул до хлопця, згріб жменею благеньку кабатину під його горлом, притягнув до себе й проказав скрипучим голосом:

«Ти чого забрів сюди посеред пітьми?»

Лейтенант, не діждавшись відповіді від господаря, перепитав ще раз. Така настирливість почала скидатися на допит, й Іван, звівши важкі очі, нібито в орбітах у нього сиділи дві свинцеві кульки, що водно норовили опускатися долу, й він силою їх стримував, аби устояти під пронизливим офіцеровим поглядом; лейтенант, на якусь мить забувши, що він зараз не володар, а полоняник, наповратливо накидав свою волю співбесідникові, й Іван зрозумів, що мовчанкою не відбудеться, а переконувати ворога в тому, що він ворог, а не приятель, вважав марницею, то сказав наче знехотя, щоб відчепився:

— А за що її любити?.. Ось ви, лейтенанте, в сини мені годитеся, а «тикаєте» до мене, ніби я з вами свині пас. У нас так не водиться… Ви, совіти, прийшли до нас без любові, бо звідки вона візьметься в окупанта? То тільки рідний край спороджує любов, а чужий ненависть плодить… Я б розповів вам, що то за сила захована в кожній порошинці рідної землі, і як вона волає, коли її втрачаєш. Але навіщо це вам, бездомному?

— А ви розказуйте, розказуйте, — перейшов на «ви» лейтенант. — Врем’я швидше промине.

Й тоді Іван вимовив слова, яких лейтенант не міг збагнути, бо не відав, що таке отчий поріг, й не розумів безцільності гону перекотиполя:

— Єдиний провідник у житті людини — туга за своїм гніздом, і немає гіршого злочинця, як той, хто його руйнує.

— Да бросьтє ви… — скривився лейтенант. — Невже ж би то я мав прожити весь свій вік, ніби кріт у норі, таж світ широкий, і гдє кусок хлєба, там дом родной! — Він глумливо засміявся, та відразу принишк під важким поглядом господаря.

— Тому орда ніде спинитися не може, бо свого хліба викохати не вміє, чужий виїдає і далі котиться — вічно голодна.

Сказав це Іван і вмовк, він у думці повів мову про любов, якої непрошений гість ніколи не зазнавав, бо жив у світі нелюбові. Марія й далі вела життєпис лейтенанта й ревно жаліла його, бо ж напевне за свій короткий вік зазнавав він замість довіри й ласки лише дотик злоби, від якої рятувався злобою власною, з упослідження видобувався нашіптуваннями й доносами, виростав серед твані підозріливості — чей ніхто не дошукувався у ньому доброчинності, а тільки злодійства; його ненавиділи, й від цього він захищався тією ж ненавистю; через безнастанне цькування страх став постійним станом його душі, — однак таке життя здавалося лейтенантові звичним, природним і навіть цікавим: усе, що було на світі інакшим, вважав ворожим, вартим знищення, він так, як і всі, хто його оточував, не знав почуття милосердя, тож акція, яка мала відбутися завтра вранці, могла здаватися йому справедливою лише тому, що люди, приречені на покару, були іншими, ніж він, і цим провинні; сльози й лемент покараних ніколи не дотикались ні болем, ані докорами сумління до його серця, і аж нині глупа пригода впровадила його у світ людей, доля яких мала залежати від нього, проте залежним став він сам, і тепер — хотів цього чи ні — мусив вникати в атмосферу ворожого йому середовища й переконуватися, що воно зовсім не таке, яким йому здавалося досі, і має право на існування, бо живе за власними законами, і найголовніший з них — любов.

Іванові тільки здавалося, що він мовчить, — тихо розмовляв, ніби сам з собою, і видно було по очах лейтенанта, що розповідь господаря все більше й більше поглинає його, пригнічує, пригинає, наче повінь набережні верболози.

…До Першої світової війни в Сакатурі школи не було, тільки в Пилипівці, найбільшому із запрутських сіл, й Іванів батько, маєтний, як на сакатурські статки, ґазда послав до неї свого сина. То недалеко: через Лази, і ти вже на битій дорозі, що продирається крізь переліски в гори, а при ній перехнябилася стодола, переобладнана на школу; учителькою в школі працювала стара панна — бо за кого мала в цій дірі вийти заміж — Юлія Шубертівна, бездітна мама всіх сільських дітей, а Івась брався до науки так ретельно і так багато хотів знати, що вчителька постановила: мусить хлопчина вчитися в коломийській гімназії, й послала його в місто на науку за свій кошт.

Іван блискуче склав матуру в червні 1914 року й одразу записався у Львівський університет на філософію, а те, що саме в цей час у Сараєво було вбито австрійського престолонаслідника, мало його обходило, хоч поговорювали домашні політики: через такий трафунок може вибухнути й війна…

На радощах, що зачислився до університету, разом із своїм товаришем подався на престольний празник до Космача в День Петра і Павла, а там, біля церкви, розлилося барвисте море празнешних людей. Жінки й дівчата у вибиваних кептариках, у гарячих шальових хустках, жовтих запасках, а парубки й ґазди у космацьких вишиванках, у чорних з кольоровими обвідками крисанях, з бартками в руках; за барвистою вберею облич не розпізнати — всі святково уподібнені; такої розкоші ще не бачили хлопці й геть розгубилися, відчужені від селян панським одягом, люди увагу на них звертають, і хлопці нітяться — таж ніхто їх, чужаків, ні на який обід не запросить…

І враз перед Івановими очима запалахтіла вона: йшла, ніби пава, писана красуня, пробираючись крізь натовп до паперті, й спинилася перед паничами, які стояли на її дорозі, — обійти їх не захотіла, най би самі вступилися, а хлопці спаленіли, заворожені її поглядом, — такої вроди ще ніколи не зрів Іван; дівчина ж, протискаючись між ними, гаряче обпекла Івана двома яблучками грудей, зу–пинилася і, пропаливши жарінню свого тіла його ситцеву сорочку, що та аж шкрумом взялася, спитала виклично: «Ци то я маю вас конче на балюнок запросити, що не вступаєтеся?» — й нічого не відповів Іван, бо ніякої мови тепер не знав; дівчина вивернулася й подалася до церковного ґанку, а Іван поплив слідом за нею, і коли вона вклякла перед престолом, вклякнув і він, притиснувши коліном край її запаски; дівчина намагалася висмикнути полу рукою, щоб звільнитися від нахаби, та влада його була непереборною; Іван не відступав від дівчини протягом усієї Служби Божої, а по відправі, покинувши товариша, подався за нею на Завоєли, йшов слідом, немов мара, аж поки дівчина не оглянулася й не запитала: «Чому запаску приклякнув, чого від мене хочеш?», а він відповів так просто, гейби йшлося про звичайні речі: «Мушу тебе за жінку взяти, хоч би–сь м’я розтоптала», й Марія покорилася, так легко покорилася, що за тиждень вони подали до уряду парохіяльного на шлюбні заповіди.

…Треті заповіди були нам зачитані в космацькій церкві саме того дня, коли австрійський уряд оголосив загальну мобілізацію, — й мені не дозволили навіть попрощатися з нареченою; так і залишилася вона для мене на довгі чотири роки, що стугоніли гарматними громами від Перемишля й Вердена до річки П’яви в Італії, празнешним дівчам у вибиваному кептарику й гарячій шальовій хустині, з карими очима під дугами розкосих брів, й стала вона образом рідного краю, тугою, солодкими снами, тривогою, розпачем і надією, — я зостався живим і навіть не пораненим тільки тому, що за мене молилася Марія… Війні кінця не було видно: Коломийський 36–й реґімент розстріляли італійці під альпійськими прямовисними скелями, залишилися в живих лише я й фельдкурат отець Габорак з Вербіжа, і говорив він мені, коли вже все здавалося пропащим, про гріховний подвиг Адама і Єви, з якого народилася любов — і відтоді все на світі держиться її силою: чей не було б людей на землі, якби не їхня жадоба пізнання добра і зла; проміняли ж бо прародичі беззмістовну розкіш вічного існування серед райської благодаті на всеживлюще почуття, і ти, Іване, подарованою ними любов’ю рятуєшся від смерті в цьому пеклі…

Австрійська імперія тріщала, розпадалася, і я дезертирував з італійського фронту — ночами пробирався крізь гори, поля й ліси і навіть не знаю, як вижив у тій жахливій мандрівці, як зумів відшукати серед незмірно широкого світу свій клаптик землі; а неомильним чуттям лелеки йшов я від італійської П’яви через Австрію, Словаччину, Польщу, а потім через Космач до Сакатури, щоб тут, на вітцівщині, разом з Марією загосподарюватися й дати життя дітям, які мали продовжити мій марш до науки, бо мені вже було невміч; я півроку добирався додому й зрозумів, що крізь неозорі обшири світу для кожної людини прокладена своя стежка любові.

Лейтенант дивився на Івана широко розкритими очима, в яких тінилися нерозуміння й жаль, той жаль і те нерозуміння будили в офіцерові незвідані досі думки, які мусили виборсатися з його душі словами, й почула Марія німу розмову між чоловіками, які сиділи мовчки за столом…

Безпорадно розвівши руками, мовив лейтенант упалим голосом:

«Я не маю куди вертатися, можу тільки служити — я ж нізвідки, і де моя стежка любові, не знаю».

У цьому безнадійному зізнанні зазвучало бажання лейтенанта вихопитися з темряви, що затопила його минуле, а що в тому минулому було, він не тямить, й Іван похопився допомогти: хай би хоч осколок якогось спогаду проколовся з непам’яті гостя:

«Ти ж українець, хлопче, тож вернися до України, ти нині ніхто, але кимось стань — не може людина бути ніким! Адже твої батько з матір’ю колись таки жили…»

Й побачила Марія, як знову засвітилась перед лейтенантом картина: чоловік у польовому мундирі цілує його, маленького й сонного, віддає на руки молодій жінці й командує військовим до походу, та заступає світле видмо інша картина: затьмяніла вона чорна, мов ніч, перед очима — гордого мужа і зрозпачену молоду жінку виводять з дому зловісні тіні в дзьобатих шапках, а над хлопчиною глузує воєнрук у такій самій будьонівці: «Петлюр–ра, ти кагда–нібудь научішся разгаварівать па–чєловєчєскі?» — і неймовірна здогадка приходить цієї миті до лейтенанта: а може, на йорданській вечері при свічках, а потім у темряві, прошитій сніпками світла з ліхтариків, якими привиди в дзьобатих шапках шарили по кімнаті, були його батьки, і йому страшно стає від усвідомлення, що вітець, від якого він потім прилюдно відрікся, воював у Петлюри, й до Марії долинає ледь чутний голос лейтенанта:

«Мої родителі служили в петлюрівських бандах, я їх прокляв, — як же мені до них повертатися, про що ти говориш, хазяїн?»

«Але ж зрозумій, — підводить руку Іван, — що москалі відвічно обзивали злочинцями тих, хто хотів визволитися з їхньої неволі, всі для них бандити: мазепинці, петлюрівці, бандерівці, повсталі грузини, чечени, вірмени, а то ж лицарі — і батько твій теж!.. Та невже тобі не соромно, що ти невільник, раб? Ти пішов проти власного народу, став найманцем, зрадником! Тож рятуй себе, ходімо з нами в партизани…»

Лейтенант лячно глянув на господаря й вигукнув:

«Ти с ума сошол!»

«О ні, — підвівся Іван і взяв офіцера за вилоги гімнастерки. — То твої хлібодавці збожеволіли, задумавши поневолити весь світ. Вони відібрали в тебе батьків, волю, землю, сором, віру, вони все забрали в тебе, крім мови, якої ти не зумів забути, тож вчепися зараз за цю стебелину, потопельнику, ти ще зможеш прибитися до свого берега, ти ж іще українець!»

«До якого злочину мене намовляєш, хазяїн?! Я ж совєтскій гражданін…» — вискнув лейтенант.

Тоді з–за столу вийшла Марія, жаль і співчуття, якими вона оповивала лейтенанта, осипалися враз із нього, мов луска: поруч із нею сидів її ворог, який, немов перевертень, вряди–годи прибирав подобу Андрія; на її розжалоблене обличчя лягла лють месниці, карі молоді очі запалахтіли вогнем ненависті, зшерхлі уста розтулилися, і з них, ніби плювки, впали слова:

«Не українець він… І не москаль! Це пайдьошник, блощиця, тарган!»

Іван цього не бачив і не чув, він поринув у згадки і, перериваючи їх вряди–годи, говорив уголос; Марія ж перебувала в нереальному світі; лейтенант, знаходячись у полі її уяви, занурювався щораз то глибше у своє минуле, яке зринало перед ним у все чіткіших картинах, він розпізнавав їх і забирав собі в пам’ять для оборони перед ворогами, серед яких опинився і які готові були його здолати своєю правотою; реальність у сповитій ніччю крайній хаті на Зрубі перемінилася в подобу сну, і ніби уві сні люди порозумілися між собою без мови: думки в кожного відкриті й кожен може їх в іншого відчитати; лейтенант, нетерпляче очікуючи посланця за зброєю, відчував, як петля сліпого випадку щораз тісніше стискає докупи присутніх у хаті, й мусять вони зблизитись хоча б для якогось порозуміння або розірвати попругу і стати до двобою, бо коли ні, то всі разом задушаться в зашморгу ненависті, Марія ж, не даючи для примирливості місця в своїй душі, зачаїлася до стрибка на ворога, мов дика кішка на вовка, а Іван, вихопившись на мить із пастки, поквапився слідом за Васильком лісовою стежкою, яку сам проклав для своєї дитини, вийшов з ним на узлісся, запровадив до Олениної хати й ніби незримий дух примерх до вікна, споглядаючи, що діється в середині…

«Я сотенний Чарнота, хлопче, — пронизував партизан очима Василька, — і питаю тебе ще раз: що ти тут робиш посеред ночі? І якого ти Андрусяка син — Іванів?»

Василько ствердно кивнув головою, запобігливо кивнув — з надією, що батькове ім’я допоможе йому виплутатися з безвихідного становища: як же він мав признатися сотенному, що невільно став на послухах у енкаведиста й погодився принести йому зброю, з якої той стрілятиме в сотенного й партизанів, що он сидять за столом і не зводять з хлопця погляду, і в батька теж стрілятиме; яка кара може спостигнути його за те, що в цей мент служить ворогові — він, брат партизана, котрий загинув під Ґреготом від московської кулі, — а довести ніяк не зможе, що не мав жодного наміру служити; Василько згадав

Андрія й, розпачливо шукаючи порятунку, випалив: «Я ж Андріїв брат!» Він ще хотів розповісти про те, що водно мріяв піти в партизани, і вже зривався з його губів обман, мовляв, свідомо скористався випадком, аби піти в УПА зі зброєю, — мало не допустився брехні, від якої так недалеко було до правди, бо ж таки мріяв! нічого однак не сказав Василько, знаючи, що ніхто не повірить жодному його слову, — тож стояв мовчки, опустивши долу очі.

Цієї миті відчинилися двері — на порозі стояв той же Васюта: не чекаючи дозволу, він квапно доповідав сотенному про ситуацію в селі. Щойно донесли розвідники, що червонорубашники на партизанські постріли, які ще в надвечір’ї сполошили в Олени начальника гарнізону, вийшли з гарнізонного приміщення й розсипалися ланцюгом від Мельникового хреста на Царині аж до Мочули, проте до Зрубу не підходять; і ще сказали розвідники, що в хаті Івана Андрусяка світиться, і хтось там є чужий, не хатній — дві чоловічі постаті застигли за столом, а голосів не чутно; сотенний різко повернув голову до Василька, і в тоні його мови вчулася погроза:

«Чого ж ти, шмаркачу, про це не говориш: хто заходив цього вечора до твоєї хати?»

Схлипнув Василько — не так зі страху, як від сорому, що не зі своєї волі опинився на боці ворога й виконує його наказ, а яка за це кара належатиметься йому від партизанів, знав достеменно, і безнадійний туск запав у його душу: він безглуздо загине від своїх як зрадник, — жодного порятунку не зрів цієї миті хлопчина й проказав тихо:

«До нас зайшов офіцер…»

Олена заступила хлопця, ніби хотіла захистити його від неминучої розправи, і, схилившись над ним, запитала:

«Він був у шинелі?»

«Ні, роздягнутий, без зброї… І з планшеткою».

«То мій! — повернулася жінка до сотенного. — Таки спіймався!»

«Вміла ти його заманути, — люто блимнув очима на Олену Чарнота, — а затримати не вміла… Випустила! Тепер попробуй його там дістати… А планшетку, чуєш, він не забув! Де ж поділися твої куревські хитрощі?»

«То було не стріляти! — заярилася Олена, вона зовсім не боялася сотенного і звалювала на партизанів вину за неудачу: якщо офіцер не стане в них заручником, завтра почнеться в селі вивіз. — А я зробила, що могла: день–денно тинялася біля гарнізону, аж поки не пошнурував–таки бичок за телицею…»

«Вантажівки обстрілювали, ти ж знаєш… Ну так чого ж ти приплівся сюди, братику героя? — їдко засміявся сотенний. — За шинелею й револьвером для совіта?»

«Так…» — прошепотів Василько.

«От негідник! — Чарнота повернув голову до партизанів. — То що маємо з ним робити?»

Мовчали партизани, спідлоба глипаючи на хлопця, який стояв посеред хати в благенькій кабатині й м’яв у руках шапку; що робиться в таких випадках, кожен знав неомильно, й видно було з облич вояків, що їм жаль хлопця, якому за партизанським законом належиться смерть.

Сотенний теж шкодував хлопчиська, до того ж він добре знав його брата Андрія, який безстрашно йшов на кулі й загинув, але ж нині кожен сам відповідає за свої вчинки, й братні заслуги нічого не важать, проте Чарнота ще не рішався на суд і мовив з докором, мов батько до провинного сина:

«І ти погодився таке зробити: ворогові принести зброю?»

«Він тата посилав, — вимовив Василько ледь чутно, — а я випередив…»

«А тато пішов би?»

Змовчав на це Василько.

«Отже, пішов би, — проказав скрушно сотенний, сперши голову на руку. — То на кого нам нині сподіватися, коли й Андрусяки…»

«Тато не приніс би йому револьвера! — заплакав Василько. — І я не приніс би! Я пішов би з ним до вас…»

«Як маю в це повірити?» — похитав головою сотенний.

«Я доведу, доведу!» — скрикнув Василько.

Чарнота підвівся, змахнув рукою партизанам, щоб вставали, й звелів Олені подати офіцерську шинелю й ремінь з кобурою.

«Займемо позицію на Солтисовому горбі, звідти видно все село аж до гарнізону. А на світанку дамо бій… Розбирайте зброю! А ти, хлопче, підеш з нами».

Сотенний кинув Василькові офіцерську шинелю: «Одягнись, зимно надворі!», сам заперезався ременем, вийняв із кобури револьвера, оглянув і, засунувши його на місце, подався до дверей.

Й промайнули перед Івановими очима партизани, Василько замішався поміж ними, і його не стало видно; з лісу виходила сотня Чарноти, вояків було багато, вони спиналися схилом Солтисової гори й схожі були на рій бджіл, що висипався на сніг з розбитого вулика, рій повз на гору, над якою завис червоний місяць, й швидко допадав до вершини, нібито комашня сподівалася зігрітись там під холодним сяйвом; врешті партизани залягли і зникли з овиду.

Іван, сховавши в долонях голову, задрімав край столу й уві сні дошукувався Василькової стежки, однак вона пропала в сутінках; Марія ж відокремлено від чоловіка перебувала в світі лейтенанта, вона не вгавала обзивати його найдошкульнішими словами, нібито могла ними вбити, знищити, знівечити ворога; лейтенант здивовано вдивлявся в неї, підвів руку, щоб спинити її лайку, та враз сахнувся, знову уздрівши у Марії образ жінки, який натужно виборсувався з далекого минулого, і збоявся її, згадавши давню свою провину перед нею, — була це не господиня хати, а та, яку колись забрали з–перед його очей привиди в дзьобатих шапках; Марія врешті кинулася на лейтенанта, схопила його руками за горло й до хрускоту стискала великими пальцями борлак — мстила тепер зайді за те, що на одну лише мить здався він їй рідним сином: ставши перевертнем, осквернив подобою Андрія її материнську любов; лейтенант задихаючись просив пощади в жінки й не оборонявся, бо неомильно впізнав у ній ту, котра колись, на йорданський Святвечір, годувала його медовою кутею і сама пахла медом, — впізнав лейтенант в розлюченій месниці рідну матір, яка прийшла тепер карати його за зраду.

…Вони нависли над ним, немов яструби над неопереним пташеням, і каркали одне і те ж: «Відречися від батьків, то вороги народу!»; актовий зал дитбудинку заповнили ровесники, їхні обличчя яріли ненавистю до петлюрівського виродка, котрий уперто не хотів розмовляти по–людськи й провинний був теж за своє народження, за вовкуватість, якою захищався перед нападниками, і за те, що ні разу не довірив йому воєнрук поторохтіти на піонерському барабані й ніколи прапора не дозволяв нести; воєнрук, комсомольський вожак і представник з райпарткому накокоїжилися над хлопцем, мов круки над голопузиком, і доправлялися, щоб вимовив лише два слова зречення, а він відповідав: «Я не мав матері і батька не мав, від кого маю відрікатися?» — «То тим легше тобі відкинути те, чого в тебе не існує», — переконували голопузика круки; та хлопчина відчував, що є в світі якась перегорода, заборона, якою злегковажити не можна, а чому — не міг збагнути, але й не зважувався переступити той бар’єр; яструби наполягали, вони знали лише одне, що в протоколі мають бути записані вірнопідданські слова, які зміцнять їхню владу над тими, хто сидить в актовому залі, й забезпечать прихильність тих, кому вони підпорядковані; яструби люто шипіли, гайвороння в залі верещало: відречись, відречись! воєнрук обіцяв хлопцеві нагороду: ось зараз же, як тільки він вимовить потрібні слова й підпишеться під ними, йому довірять сурму, й він піде попереду ровесників, сповіщаючи весь світ про своє розкаяння; від заманливої перспективи — вийти нарешті з останньої шеренги й стати на чолі колони — м’якла впертість у хлопця, немов віск, проте непереступний бар’єр незбагненного сорому й далі не дозволяв вимовити ті два слова: хлопець не знав, кого вони стосуються, бо не пам’ятав злочинців, які привели його на світ, проте болісно відчував, що то найплюгавіші слова, яких він буде соромитися весь свій вік, тож не вимовляв їх і підпису не ставив, однак супроти своєї волі сам уже йшов попереду колони й сурмив на весь світ про своє визволення з упослідження, й забіліла перед ним брукована дорога до військової академії, куди кожен з тих, які сидять у залі, бажає вступити, і кожен вступить, крім нього одного, й навіки він залишиться в останній шерензі, якщо не послухається круків, тож врешті видавив хлопчик крізь горло: «Я відрікаюся від батька й матері», — й підпис поставив і оглух від утішних оплесків потурнаків, а воєнрук поплескав його по плечу, й запекло, защеміло воно, ніби в тіло хижі кігті вп’ялися, і пече слід від тих ран і донині.

Так було, так мусило бути, думала Марія, розслабивши руки на горлі лейтенанта, їй стало жаль зайду — так пожаліла б його рідна мати, а Марія перемінилася в неї, — чей не провинен він: не знав або давно забув своїх батьків, й ніколи докори сумління не діймали його душу, бо ж не було в нього пам’яті про своє дитинство, пропало воно в безвістях, і тільки денеколи вчувався йому дивний медовий запах, який видобувався з горла й солодко лоскотав ніздрі, а що то було, що то пахло, не міг збагнути — аж нині впізнав його в смаку святвечірньої куті, і вилущився з пітьми невідомості образ жінки, такий схожий на господиню крайньої хати на Зрубі, а вусатий господар пригадав йому петлюрівського старшину, який після Святої Вечері скомандував побратимам до походу: то були його батьки, які в цю мить вернулися до нього, бо ж не породили його звірі, — сидів батько край столу, заховавши від сорому за сина голову в долоні, а рідна мати мстила йому за зраду.

У хаті було тихо, немов у домовині, й кожен з присутніх був в окремішності: Марія заніміла в пориві помсти, Іван відшукував уві сні загублену Василькову дорогу, а лейтенант, вивільнившись від моторошного видива, тяжко зітхнув.

Те зітхання вчула Марія, і їй знову здалося, що поруч із нею сидить Андрій, з її щойно сповнених люттю очей викотилися дві сльозинки жалю й стекли ритвинами зморшок по щоках; Іван стрепенувся, відняв від обличчя долоні й із затаєною полегшею глянув на лейтенанта, а той знітився й проказав, ніби виправдовуючись перед господарями:

— Я згадав батьків своїх…

Старосвітський годинник, з крилатим ангелом над циферблатом і двома тяжкими вагунами на поржавілих ланцюжках, захрипів, чмихнув і почав виклацувати годину; Іван, Марія й лейтенант переглянулися й далі сиділи непорушно, занурившись у німу тривогу, вони мовчки відрахували дванадцять ударів, ні слова не промовивши й тоді, коли годинник змовк; говорити не було про що: болісні слова офіцера зависли в повітрі, просякнутому запахом спаленого гасу в каганці; пломінчик на ґноті ледь жеврів, сумерк у хаті розріджувався примарним сяйвом місяця, який повільно пересувався по верхніх шибках вікна; в Марії в’яло серце від жури за Васильком, та несподівано для себе почала вона відчувати полегшу від того, що син не вертається, чей не розірвуть його вовки, не водяться вони в сакатурських лісах, і десь то він приткнеться серед ночі, може, і в Олени пересидить до ранку; лейтенант натужно думав, і знала Марія, що він мізкує над тим, як має повестися, якщо хлопець не повернеться зі зброєю: він чекав від господаря поради, водночас побоюючись її, а в душі загніздилось і проростало, мов зело поміж камінням, несамовите рішення, й він чув, як голоси батьків, котрі так несподівано вернулися до нього цієї ночі, уперто намовляють його вирватися із тенет зловісних привидів у дзьобатих шапках, які весь час чинили йому тільки зло, й він боявся їх і ненавидів, не сміючи про це самому собі зізнатись, — хто з них завтра простить йому втрату зброї, та ніхто, і яку кару придумають для нього яструби та круки? Лейтенант вичікував господаревої поради, щораз менше її побоюючись; Іван запам’ятав офіцерові слова, якими той розбудив його з хвилевого сну, проте не важився на них відповідати, бо відповідь його буде сувора й однозначна, він з відчаєм дошукувався синової стежки, та вона остаточно щезла з поля зору, й Іван збоявся, що Василько, позбавлений батьківської уваги, може вчинити непоправне…

Сотні не стало видно — партизани втопилися в заметах; під розпеченою до білоти тацею місяця шкварчав на морозі сніг, по насту закипала діамантова крупа; на Солтисовій горі варилися в зимовому окропі залеглі вояки.

Сотенний викопував саперною лопаткою окіп у глибокому снігу, сніг відвалювався брилами і був масний, мов згашене вапно, Чарнота викладав з білих цеголок бруствер, а яму робив просторою, щоб могла вмістити двох; «Ти вирівняй, хлопче, біля себе стінку, — мовив до Василька, подаючи йому лопатку, — і що глибше заляжеш, то тепліше тобі буде, сніг тільки зверху холодний, а внизу гріє»; Василько слухняно виконував розпорядження сотенного, і від його мови добирався до хлоп’ячого серця спокій, він дивувався, що цей суворий командир, який щойно важив на його життя, став ласкавий, мов батько; «Ти закутайся добре в шинелю й поли підстели під коліна, а пальцями в чобітках воруши, воруши, бо коли в ноги тепло, то й мороз не страшний».

«А он бачиш: ген унизу села з–поміж крислатих дерев визирає гострий дах, то гадючник–гарнізон, а ті чорні цятки, що покрапили толоку — то пайдьошники з батальйону «Червона рубаха», й нарозвидні ми зробимо з них форшмак… А та хата скраю Зрубу — твоя ж, правда? І вікно блідо світиться: нефортунний Оленин хахаль, начальник гарнізону, жде не діждеться тебе… — В добрих очах Чарноти засвітилися два злі вогники. — Бо хто ж він без зброї?.. І тільки подумай: так драпав від любаски, що мало штанів не загубив, а планшетку прихопив зі собою, таки прихопив, бо в ній знаєш що? А в ній списки людей, яких завтра мають вивозити на Сибір… Та не діждуться. Бог мені свідком — не діждуться!»

Чарнота говорив без угаву, немов зігрівав себе розмовою, а коли в сніговому окопі стало тепліше, він замовк і лише нагумкував мелодію пісні, яку партизани співали в Олениній хаті. Василько скоса поглядав на сотенного й думав: на досвітку Чарнота поведе сотню в бій — може й загинути і так залишиться для Василька незнаним; хто ж він, цей сміливий вояк, звідки родом, чим займався колись у цивілю, кого полишив дома, та невже партизани, які загинуть у боях — тут і по всьому краю — зникнуть з людської пам’яті, і ніхто не знатиме, хто вони були, які прізвища ховалися за їхніми псевдами, і слава по них залишиться лише в слові «партизани»? А це ж несправедливо: майбутні, ще не відомі нині нащадки повинні знати, хто віддав своє життя за вітчину; повернувши до командира голову, Василько запитав несміливо:

«Хто ви?»

Сотенний ніби чекав цього питання, бо ж не хотів він зоставатися в невідомості після своєї загибелі, а Василько, певне, залишиться живий: Чарнота дасть йому завдання, з якого хлопець повинен вийти ціло, то хай хоч щось знає про нього: колись комусь розкаже…

«Я з Княждвора, хлопче, що біля Коломиї, Петро Вакалюк. Родини вже не маю, моя родина нині в Сибірах… А вчився я колись на агронома в Політехніці — в Дублянах разом із нашим провідником Степаном Бандерою за однією партою сидів… То він залучив мене до підпілля. Коли Мацейко за його наказом убив П’єрацького, я в той самий час здійснив атентат на агента польської поліції Бачинського і на Львівському процесі був засуджений до семи років Берези Картузької. На початку війни втік до Кракова, а сорок другого вступив до УПА. То вже будеш знати, хто я, і батькові своєму розкажеш, він мене знає, та лише як Чарноту… Ну як, не змерз?»

«Не змерз… Місяць он який великий над нами, він таки гріє».

«А поглянь, як чітко протягнувся через усе небо від краю до краю Молочний Шлях. Краса яка!»

«Кажуть, то чумаки сіль розсипали… А наш отець–професор у гімназії називав його Єрусалимським Шляхом, і нібито Дунай відбився на землі від нього».

«По–різному називають цей розсип зір: то Татарським Шляхом, то Дорогою Рабів… О, неспроста відбиток цієї дороги прочеркнувся рікою по нашій землі! І ми вийшли на битву, щоб прокласти Дорогу Волі».

І тоді запитав Василько в сотенного — ніби вже став дорослим мужем, партизаном, який засумнівався в доцільності нинішньої боротьби:

«А якщо знову ми програємо?»

Сотенний нервово смикнувся й проказав холодно:

«Хто так думає, хай залазить на піч, а не в окопи!..

І запам’ятай собі назавше, хлопче: війна наша безпрограшна, вона триває у різних формах уже тридцять років — від битви на Маківці до нинішнього дня — і буде тривати доти, доки остаточно не відвоюємо свободи. Хай і сто літ — були ж в історії столітні війни!»

Василько весь зібрався в ґудз від сорому, він хотів подякувати сотенному за те, що той так рішуче розвіяв його сумніви, хотів запевнити, заприсягтися, що до останньої миті життя не вступиться з поля бою і страху не знатиме, і зневіри ніколи не допустить до свого серця — все це прагнув Василько вимовити за одним подихом, та не посмів і писнути, боячись, що Чарнота не повірить жодному його слову, бо йому потрібні не обіцянки й запевнення, а діла; Василько чекав наказу командира.

Сотенний ніби відчув хлоп’ячу бентегу, сягнув рукою до лейтенантової кобури, вийняв револьвера, перевірив магазин — він був заповнений патронами, перезарядив, загнав кулю в дуло й перевірив запобіжник.

«Ти стріляв коли–небудь, хлопче?»

«Я ще ніколи не тримав у руках зброї…»

«То дивись уважно: револьвер зараз готовий до роботи. Відведеш запобіжник, а тоді натискай на спусковий курок шість разів — шість куль зрешетять груди ворога, а останню залиши — може, й для себе… Але цілься в груди, бо невмілий єси, і перша куля може проминути голову. А тоді буде пізно… То ось що, синашу: наша розвідка донесла, ще позавчора, що на самий Йордан відбудеться вивіз у Сакатурі. За наказом командира військового округу «Говерла» моя сотня має сьогодні зайняти сакатурський гарнізон і знищити його й вантажівки, які приїхали по ясир».

Чарнота змовк, немов чекав, що на це скаже Василько, та хлопець німо ждав наказу командира сотні.

«Ти тяжко нині схибив супроти своєї совісті, Василю, — стужавів голос Чарноти, — й мав би за це понести сувору кару. Але я тобі прощаю. Та чи зможеш ти простити сам собі?.. Тому я даю тобі тяжке завдання, і як його виконаєш, так порозумієшся зі своїм сумлінням…»

Чарнота знову змовк, і мовчанка ця була для Василька нестерпно довгою… А тим часом східний небосхил прочеркнувся рожевим пругом, і стало чутно, як замоцувався мороз на льодяній поверхні снігу: він люто натужувався перед світанком й висмоктував рештки кволого тепла із снігового окопу; твердий наст коловся, тріщав, партизани заворушилися, не витримуючи крижаного холоду; синю–ватий полиск Солтисової гори змінювався білотою, а на горизонті зі снігової габи видобувалося рожеве полум’я, воно виповзало із преісподньої рівним стовпом, і зчудувався хлопчина, коли побачив на другому краю небозводу вершечок ще одного вогненного стовпа, начебто мали сходити два сонця.

«То від морозу сонце міниться, — кивнув Чарнота головою на схід. — Зимова фата моргана… Що ж то за знак такий — лихий чи добрий? Та менше з тим… — Він сперся на лікоть, відперезав ремінь з кобурою й подав Василькові. — Ось що, Василю, забирай те, по що прийшов до Олени, і йди додому. А вдома вчиниш так, як звелить тобі твоя совість. Іди».

Василько підвівся, обтрусив від снігу шинелю, заперезався ременем, виліз із снігового окопу і не оглянувшись подався по твердому насту, прямуючи до лівого вогненного стовпа, який поволі виростав поруч із крайньою хатою на Зрубі.

Іван пам’ятав слова лейтенанта, а в думках усе дошукувався Василькової стежки і заспокоював себе: хлопець напевне вже серед партизанів, адже вони ще звечора підійшли з боку Лазів до Зрубу — сам чув постріли, та й чогось–то втікав від Олени лейтенант, полишивши в неї зброю й шинелю. У гнітючій мовчанці минала ніч, й старовинні стінні дзиґари, щогодини захлинаючись, вибивали час; нестримно йшло до ранку, й кожен із присутніх у хаті приречено чекав неминучості, яка настане, коли задніє, й кожен благав свою долю, щоб ніч ще хоч трошки затрималася — може, сама собою прийде якась розв’язка; та поріділи враз дерева в лісі, що досі стояв непрохідною стіною: розсуваючи букові стовбури, прокрадався проміж них ранок й засвічувався рожевим мревом на шибках вікон; в хаті стало холодно, й Марія, продувши в печі попіл, кинула на жар сухих дров, які вмить спалахнули, жодна розв’язка сама собою не приходила, й Іван заквапився її підігнати, бо ось–ось зійде сонце, й буде пізно; він підвів очі на офіцера й сказав тихо і твердо:

— Якщо ви, лейтенанте, згадали своїх батьків, то мусили б водночас усвідомити, що саме в минулому було для вас батьківщиною, адже ваші родителі не жили в небі, а на землі, яка мала якусь назву.

— Хай згадує лінивий, — відказав лейтенант спонурено, він ще не готовий був приймати господареві поради, — а я хочу жити не в пройденому часі, а нині. Нині!

— Так, то правда: людина не може перебувати в минулому, зате минуле мусить жити в ній… А як же інакше? Ви на початку нашої зустрічі сказали, що матері у вас не було: тоді ви ще були в безпам’ятстві, немов тварина, яка живе нинішним днем, а вчорашнього не знає, та несподівано для себе самого стали враз людиною, згадавши своїх батьків… Ви ж з їхньої дороги вийшли, пригадайте — з якої… А куди зайшли? — Іван підвівся й, спершись руками об стіл, заговорив вимогливо, з притиском, люто: — Чому ж ти воюєш на боці скаженої зграї сталінських бандитів, які знищили твоїх батьків? Адже знищили, правда?

Господар чекав відповіді. Цієї миті зайда мав сам вирішити свою долю: перестане бути зайдою або навіки залишиться ним. Й почув Іван нерішучі, проте майже згідливі слова, які, однак, вимагали певних запевнень і гарантій:

— А якщо ви програєте? — заходив лейтенант у торги.

— То честь нам буде за праведно пролиту кров! І якби ти пішов з нами, то поліг би не в банді енкаведистів, які знищують твій народ, а в національній армії… Та невже так тяжко збагнути цілком просту істину: кожен народ мусить боротися за свободу — інакше загине! І коли б ми нині склали зброю перед московським окупантом, то якими очима дивились би завтра наші внуки на новий світ, в якому, в наш час, повсюдно діє рух опору проти фашистів і комуни: у Франції, Югославії, Литві, Латвії? Та невже українці раби з покликання?

Лейтенант теж підвівся з–за стола, він тремтячими руками заправляв гімнастерку, ніби був заперезаний, долонями шукав ременя й кобури, та їх не було, потім сягнув руками до шиї й поквапливо застібав ґудзики на комірі, був блідий, проте рішучість нестримно видобувалася з нього, й Іван чекав його рішенця, а Марія була впевнена, що офіцер зараз вимовить твердо:

«У мене немає іншого виходу: я йду з вами».

Та не сказав він цього. Сів на лавицю обличчям до дверей, й Іван з Марією теж неблимно дивилися на двері — всі в нестерпній напрузі чекали розв’язки, яка з’явиться сама собою, і всім вчувалися тихі кроки знадвору: мусив же нарешті вернутися додому Василько!

…Василько підходив до рідної домівки тихо й скрадливо, щоб не сполохати ворога; його тривожив рожевий димок, що надто мирно курився з димаря, й подумалось йому, що офіцера в хаті вже немає: спершу відчув полегшу, та вмить її залила хвиля страху, що не виконає наказу сотенного, і що йому робити з цим проклятим револьвером, куди сховатися, коли почнеться бій, адже їхня хата і батько, і мати, і він сам опиняться посередині фронту; Василько вийняв з кобури револьвера, відвів запобіжник, намацав пальцем курок і увійшов у вогненний стовп, що виростав обіч обійстя; з надією, що офіцер ще в хаті, він рвучко відчинив двері.

Й сталося те, чого не міг передбачити Іван, відшукуючи в думках Василькову стежку, й Марія, яка всю ніч відчитувала життя лейтенанта, теж не могла такого сподіватися: на грюкіт дверей вони схопилися, наполохані й закам’янілі; офіцер, побачивши на порозі Василька, який навів на нього револьвера, кинувся вперед, щоб роззброїти хлопця, та спинили його постріли.

«Смерть окупантам! Смерть окупантам!» — повторював Василько за кожним пострілом, а коли шість куль увійшли в груди лейтенанта, і той судомно корчився на долівці, стікаючи кров’ю, хлопець опустив долі зброю й винувато дивився на матір, по щоках якої спливали сльози, а батько говорив, показуючи на вбитого:

«Що ти наробив, сину? Він — не ворог…»

У хаті було тихо, хоч маком сій, надворі розгорялася пожежа, вогненний стовп підпалював крокви під черепицею, розтоплював скло на вікнах, дзиґарі вибамкували світанкову годину.

У мертвій зоні, якою стала Андрусякова хата, троє людей сиділи мовчки за столом: батько прокладав нову стежку для Василька, мати й далі вглядалася в офіцера, дошукуючись у ньому образу Андрія, а лейтенант стояв на грані свого рішенця, бо наставав день, і мусила нарешті наступити розв’язка.

II

Начальник сакатурського гарнізону лейтенант Шпола разом із головою сільської ради чинбарем Онуфрієм післяобідньої пори складали списки сімей, які мають бути депортовані в першу чергу.

З коломийського НКВД подзвонили вранці про приведення гарнізону в готовність номер один: акція має відбутися протягом тижня, контингент — дванадцять родин найактивніших бандпосібників, для вивозу буде подано дві вантажівки, крім того, сільська рада має виділити п’ять санних упряжок.

Голова сільради прів над шнуровою книгою, шморгав носом і обливався потом; комуністична мана давно вивітрилася з його голови, на сьогодні він встиг збагнути, що таке совєтская власть, та відступати було нікуди: думав тепер лише про те, як пройти по лезу бритви, щоб і в Сибір не загриміти, й кари з лісу не зазнати; списку сімей для вивозу скласти не зміг, бо кожен господар — як не сусід, то кум або супряжник, він врешті підсунув лейтенантові шнурову книгу, щоб той зачитував прізвища вголос, а він вимовлятиме тільки одне слово «є» — тобто хтось із хати пішов у партизани, — й до надвечір’я було визначено дванадцять ясирних сімей.

Лейтенант засунув список у планшетку, одягнув шинелю, заперезався ременем, пересунув кобуру на бік — був готовий до акції, та оскільки другий сигнал з району не надійшов — можливо, його доведеться чекати й кілька днів, — наказав голові ночувати в гарнізоні, перевірив бійців, які квартирували в сусідніх із гарнізоном хатах, залишив за себе помкомвзводу й подався протоптаною стежкою на Царину до Калини Мазурихи, в якої мешкав.

Повітря бралося морозом, сніг під чобітьми глухо порипував, сонце вже ховалося за лісом й просвічувалося поміж стовбурами дерев червоним ватрищем; на непорочну білоту лягала святвечірня тиша, на сході засвітилася бліда зоря, тремтіла святковість над засніженим світом.

Й відчув цієї миті лейтенант, як уперше в житті йому стало мерзотним передчуття чужої біди. Досі він не шкодував запрутських поселян, які наплодили бандитів, й ними кишіли довколишні ліси; з ранньої весни, як тільки відступили із Запруття мадяри й «Червона рубаха» увійшла на терен Партизанської республіки, розсипавшись гарнізонами по селах, лейтенанта перекидали з місця на місце, й він самовіддано боровся з упівцями, не знаючи ні жалю, ні страху, — був свято переконаний, що ворог мусить бути знищений, а ворогом був кожен, хто жив на цій землі; лейтенант аж надто ревно старався, вислужувався, ніби якусь провину викуплював перед начальством, ніби йому більш, ніж кому–небудь іншому з червонорубашників, треба було доводити свою вірнопідданість, — а втім, він добре знав, яка провина над ним тяжить: в анкеті Шполи значилось, що його батьки, яких він вперто намагався викреслити із своєї пам’яті, були свого часу репресовані; чорні рядки волали до нього прокляттям, від якого він усе своє життя захищався.

Перебуваючи перед війною в органах НКВД, Шпола завойовував довіру в командування виконанням найстрашніших наказів: розстрілював «ворогів народу», а перед відступом Червоної армії з Галичини перестріляв усіх в’язнів золочівської тюрми. Проте пляма його невольної провини не змивалася, не зблякла вона й на службі в «смерші» під час наступу на німців, хоч він холоднокровно стріляв у спини своїм, коли хтось відставав від фронту; тяжко переживав недовіру лейтенант Шпола й добре знав, що вона йде не лише з анкетних даних — про них не всі знали, — його постійно супроводжувало інше свідчення неблагонадійності: усе, що було в минулому, лейтенант витруїв із своєї пам’яті, крім одного — хохляцької мови, яка увійшла в його кров разом із молоком проклятої ним матері; та мова викликала глузи, ненависть і підозру з боку товаришів по службі, а навчитися по–московськи, але так, щоб ніхто не міг доглупатися, звідки він родом, не зумів за свої тридцять років життя й десять літ вірної служби.

Й тому Шпола тяжко ненавидів тих, які розмовляли петлюрівською чи то бандерівською мовою, він люто їх нищив, розчавлював, плюндрував, щоб ніхто не міг почути, що вони розмовляють майже так само, як він, і цим виявляють свою з ним спорідненість: не буде їх, та зненавиджена мова, звуки якої народжуються не на язиці, не в горлі, а набагато глибше, в самій душі, більш не засвідчуватиме його походження.

Та ось спалахнуло святвечірніми вогнями призахідне зимове сонце й проклало крізь стовбури дерев до стіп лейтенанта малинову стяжку по снігу, аж під ноги закочувало гарячетканий рушник, і уздрів він на ньому різнобарвні узори, та кольору крові, яка вічно фарбувала його життя, на рушнику не було; на сніговій габі в діамантових крупинках сонячне світло розщеплювалося в жовті й сині зблиски, що зливалися у смуги, ті смуги раптом ставали широкими зеленими стяжками, які знову розділялися, до болю знайомо межуючи між собою, мов на прапорі; лейтенант знав, що то за кольори видобуваються тепер з провалу непам’яті — належали вони єдиному святові зими: були то барви Водохреща, завтрашнього свята, яке тут називають Йорданом, — і защеміло в душі благання сільського голови, щоб хоч у такий день лейтенант не чинив людям горя; мабуть, через те цієї хвилини Шполі стало мерзотним передчуття чужої біди.

Він відганяв нав’язливі й такі непотрібні для його кар’єри думки; все, що належало йому колись, повинно раз і назавше зникнути з пам’яті, так ні — жило воно, дратувало, мучило, шкребло; намагаючись втекти від згадок, він приквапив крок, а за Мельниковим хрестом, ніби з кам’яного постаменту, на якому хрест було вмуровано, зійшла жіноча постать в дубленому кожушку, й офіцер наповратився наздогнати її, хоч і не втямлював, для чого це йому потрібне; колір кожушка зливався з малиновою сонячною доріжкою, яку обрамлювали жовто–сині смуги, — загадковість жіночої постаті додавала святковості йорданському надвечір’ю, й лейтенант зрозумів, що на світі, крім крові, лементів, стогонів і проклять, є ще й те, що називається святом. І йому забаглося його запосягти.

Він ішов слідом за жінкою, мало не наступав їй на п’яти, та вона не оглядалася, але й не прикваплювала ходи, і лейтенант здогадувався, що це її гра; його цікавість розпалювалася щораз то дужче, він простягнув руку, щоб взяти жінку за плече, повернути до себе й подивитися, яка вона; незнайомка цей порух відчула, й на тому місці, де від протоптаної стежки відгалужувалася вужча, що вела на Зруб, зупинилася й обдала його хтивим поглядом: була гарна ця чортиця, й лейтенант аж примлів від навального бажання, що пройняло все його тіло й запеклося в чреслах, — ніяка вже сила не примусила б його тепер проминути вродливицю; жінка показала рукою вбік Зрубу: «Мені туди, а ти куди манджаєш, вояче?», й зазвучав у цьому питанні владний заклик, проти якого він не міг опертися; лейтенант мовчки човпав слідом за нею, жінка звернула на лісову просіку, щоб не йти Зрубом попри хати, і в цьому офіцер теж вбачав її згоду; десь то до окраєчків його душі чіплялося усвідомлення, що недобре чинить, що це й небезпечно, та нестримний чоловічий голод відбирав у нього тверезий розсудок; жінка вряди–годи оглядалася й заворожувала його блудним поглядом; врешті лейтенант квапно увійшов за нею до теплої хати, вона скинула кожушок, зсунула з голови хустку, й на щоки впало чорне, мов воронове крило, волосся, крізь яке прозирала біла шия, а кабатину розпирали повні груди; офіцер нервово розперізувався, скидав ремінь з кобурою й шинелю на долівку; жінка на мить пропала в теміні й тут же виринула з неї, обвела любаскову шию руками й мовила млосно: «Таж не квапся, нині свято, спочатку покуштуймо куті» й тихо засміялася: «А–а, ти ж не за кутею зголодився!»; вона розстібнула кабатину, з пазухи випорснули білі циці, тоді він трутив жінку на постіль і, одягнутий та в чоботях, шалено навалювався, шукав, проникав у її тіло, шарпав, давив і навтішатися не міг, а коли полум’я потахло, й він запав у провалля несподіваного спокою, почув раптом гуркіт машини, яка начебто долала крутий схил дороги на Лазах, на мить завмер і наслухав, врешті збагнув, що це йому не причулося, й він глупо потрапив у пастку, схопився з постелі й почав у темноті шукати ременя з кобурою, та крім кашкета, нічого на долівці не знайшов, кинувся до жінки, стягнув її на землю й почав бити ногами, та в цей мент заторохтіли в лісі автоматні черги, кулі просвистіли над дахом, десь недалеко вибухла граната: лейтенант в одній гімнастерці вискочив з хати й чкурнув у темінь.

Перша вантажівка, вибравшись узвозом на Зруб, кинула два сніпки світла на незайману дорогу, а за нею сліпо з увімкнутими підфарниками тягнулася друга, обидві буксували в сухому снігу й перелякано ревіли, хоч постріли давно вщухли; машини вимацували проїзд, освітлювали стіни завмерлих хаток і заметені фоси, вони повільно сунули, немов готувалися до раптового наскоку на село, а лейтенант Шпола — без духу, знівечений і принижений — заривався щораз глибше в сніг у придорожній фосі, бо на нього насувалися вороги, котрі дотепер були благодійниками і в яких він усе своє життя дослужувався кар’єри; тепер вони — якби знайшли його в рові, обеззброєного й нікчемного, — розправились би з ним на місці; у лейтенанта знічев’я вишкреблося з пам’яті видиво, яке й зринати не мало права: у згарячкованій уяві йому здалося, що то не він рятує своє життя, а полковник Шпола в бою під Вінницею ховається в шелюгах перед кавалькадою більшовицьких панцерників, а на другому краю України, на відстані трьох десятків років, від тих самих наїзників утікає його дорослий син, — і в цей момент у них один ворог, вони з батьком поєдналися нарешті на одному боці фронту, і так мало бути, так мало давно статися, і лейтенантове прокляття батькові, яке він колись прилюдно виголосив, вищу службову сходинку запосягаючи, стало враз нечинним, бо ворог у них один, той самий, і треба спільно проти нього стати: він невблаганний, віроломний, замолити батьків гріх перед ним неможливо, ворог є ворог і приятелем ніколи не стане, за якою б маскою не ховався; тож несподівано прошила лейтенанта божевільна думка: йому нічого іншого не залишалося, як виповзти з рова й податися на Лази, звідки щойно долинули постріли.

Та вантажівки проїхали — чому їх так швидко вислали з району, а певне, з конспіративних міркувань, — лейтенант виборсався із замету й з колишньою ненавистю вглядався в темінь Лазів, де, напевне, за кожним стовбуром стоїть його убивця, і він згидився від того, що так недавно, коли наздоганяв підступну лярву, прокинулася була в ньому жалість до людей, яких прийшов убивати, — звідки той жаль взявся, звідки продерлася в пам’ять згадка про полковника Шполу, і як міг стати совєтський офіцер на одному боці з петлюрівцем, а хлібодавців зуважив ворогами; таж бо ні — запеклі його вороги тут, у цьому краю, в цьому селі — підступні, злобні й непримиренні, і він їх буде з насолодою знищувати, як нищив дотепер; у своїй пригоді лейтенант втішився, що планшетка залишилася при ньому — не міг навіть уявити, що сталось би з ним, якби гарнізонні документи потрапили в руки партизанам.

Лейтенант пустився бігти колією від автомобільних шин, втікав від зловісних Лазів — у нього визрівала надія на порятунок: поки вантажівки заїдуть у подвір’я гарнізону, поки оперуповноважений оговтається й пошле за ним до Калини Мазурихи, він поверне собі зброю, хоч би це коштувало чийогось життя, і та надія враз спалахнула блідим світелком у крайній хаті на Зрубі; він щодуху помчав на те світло.

Лейтенант обережно натиснув одвірну клямку й передихнув: він усвідомлював, що в нього вигляд жалюгідний і його поява в чужій хаті — без шинелі серед лютої зими — може викликати в господарів здивування, жаль або глузи, та ні в якому разі не страх, який в цій ситуації додав би йому владної сили, потрібної для порятунку; лейтенант увійшов у сіни й рвучко відчинив двері до кімнати.

Двоє людей — сивоголова жінка й чоловік з пишними закрученими вусами — схопилися з лавиці й німо стояли, мов на смерть засуджені, й утямив лейтенант, що його воля взяла верх; щоб не втратити над цими людьми владності, він вигукнув, до решти притлумлюючи господарів страхом:

— Как фамілія?!

Господарі далі німували: вони з дня на день чекали вивозу, були й готові, та коли врешті це сталося, і за ними таки прийшли облавники, безвихідь обезвладнила приречених, і тільки примус міг би їх вивести із заціпеніння; лейтенант зрозумів, що не сміє в цю мить відпускати попруги страху, він відкрив рота, щоб повторити нагальне питання й розчавити ним до решти переляканих господарів, поки вони не отямилися й не збагнули трагікомічності його становища, однак ще раз запитати не встиг: на покутті за столом досі не примічений сидів хлопець, якого, на вигляд, зовсім не діткнула тривога, він з дитячою цікавістю приглядався, як офіцер водно обтягує руками гімнастерку, що звисла мішком мало не до колін, і глузливі бісики засвітилися в хлоп’ячих очах — він зрозумів, що лейтенант в бігах і хоче просити в них допомоги; хлопець хихикнув у кулак і проказав з наївною безпосередністю:

— А вояк пояс загубив…

Тоді батьки отямилися, хлопцеві слова вмить здули з них ману страху, й сказав господар, долаючи тремтіння губ:

— Я Іван Андрусяк… А ви хто такий?

На коротку мить лейтенант зупинив погляд на господареві: його прізвище викликало в нього неймовірну догадку, він двічі тихо проказав: «Андрусяк… Андрусяк…» — і хижо зблисли в нього очі, проте тут же згасли; офіцер збагнув, що програв і, зніяковілий та зовсім безпорадний, заговорив прохально, аж запобігливо:

— Приключеніє трапилось, хазяїн… Я нємного замешкался в етой лярви, што на опушке, а ваші стєрви спугнули, і я залишив у неї ремінь з кобурою й шинель. Допоможи, отєц, вєк помніть буду…

— Що я мав би зробити? — запитав Іван, і мимовільна глузлива посмішка пробігла по його губах.

— Побіжи, то недалеко, й принеси, а я…

— Принести тобі зброю? — осмілів господар і засміявся. — Та я краще візьму тебе за шкірку й відведу в гарнізон. А там…

Лейтенант зблід, тепер страх добирався до нього, й він ставав господареві підвладний; відрухово лапнув себе рукою по боці, де на поясі мала б висіти кобура, й опустилася рука, зупинившись на планшетці, що теліпалася на перекинутому через шию ремінці, й тоді рятівна думка збадьорила офіцера, він узяв до рук планшетку й, натискаючи на замочок, заговорив, ніби торг правив:

— Не шуті, хазяїн, ти в моїх руках: ось тут список сімей, які завтра будуть вивезені, і твоя фамілія там… Як принесеш, тут же власною рукою вимажу тебе зі списку, пойняв? Ну йди, чого витріщив глаза?

Та Іван не зрушився з місця, стояв, не знаючи, що чинити; Марія подивилася на чоловіка й заперечливо похитала головою, тоді хлопець схопився з–за стола: втямивши враз, що тільки він зможе врятувати від вивозу свою сім’ю, накинув кабатину й зник за дверима, а тоді закричала мати: «Вернися, Васильку!», і, може, був би хлопець зупинився за порогом, якби не почув вигук батька: «Не вертайся, Василю!»

І Василька поглинула ніч…

— Що ти наробив? — кинулася Марія до офіцера. — Таж його уб’ють ті або ті!..

Шпола з люттю відштовхнув жінку, він уже достеменно знав, хто вона; Марія заточилася і впала на Іванові руки, тоді увіп’ялася поглядом у лейтенантові очі, вперто вдивлялася в них, ніби хотіла їх уздріти, а не могла, бо вони були бліді, безбарвні, немов полудою затягнуті, і крізь ту катаракту пробивалися проколені отвори зіниць; в очах лейтенанта не було найменшого проблиску добра, тільки ненависть і жадоба крові, ті очі осліпли від жахів, які він чинив, убиваючи пам’ять про своїх батьків, помщаючись невинним за своє народження.

Лейтенант знав, якими стають його очі, коли він лютує, сам боявся свого погляду, а тепер у ненависному позирку жінки уздрів себе, немов у дзеркалі; він відчував, що жінка спонатужується вгадати в ньому вбивцю її сина, а він тим убивцею був: коли господар назвав своє прізвище, лейтенант пригадав невловимого ройового Андрусяка, партизана без псевда, який налітав із своїм роєм на гарнізони в Лючі, Шешорах, Яблуниці, не залишав після себе жодного живого чекіста і зникав, мов привид, а Шпола таки вислідив його під Ґреготом, куди руки червонорубашників не досягали, підстеріг його біля джуркала, коли той пив воду, й скосив з автомата; поранений Андрій Андрусяк поповз на гору, кулі його вже не досягали, та знав Шпола, що зрешетований ройовий жити не зможе; начальник коломийського НКВД майор Молін навіть не похвалив його, не те щоби представив до нагороди, — Шполу й досі хлібодавці не визнавали за свого, і йому хотілося вбити хоча б десять Андрусяків, щоб заслужити довір’я, — і ось стоять вони перед ним, батьки ройового, стоїть партизанська мати і вдивляється в безбарвні очі Андрієвого ровесника, такого ж вродливого, як і її син, й напевне додумується, хто ж були вони — лейтенантові родителі, якщо син не забув матірньої мови…

Лейтенант никнув під поглядом Марії, нікчемнів і, щоб не втратити себе до решти, звів кулак над її головою, і аж тоді в матері остаточно утвердилася тьмяна догадка про Андрієвого вбивцю: партизани сказали їй, що стріляв у Андрія начальник шешорського гарнізону лейтенант Шпола; ти лейтенант Шпола, чи в тебе інше прізвище, говори ж! — німо кричала Марія, а офіцер опустив кулака, що навис над її головою, ніби він в цю мить побачив у Маріїному обличчі когось такого, що його торкатися гріх; він стояв з опущеними руками, а Марія спитала:

— Ти мав матір, вороже?

…Мав він матір, мав. Вона нині була б такою, як ця сільська жінка: літньою, сивою, з незбляклою вродою на обличчі; то була ясноволоса пані, яка пахла липовим медом, коли в Києві на Володимирській, в квартирі полковника Шполи, петлюрівські старшини святкували Водохреще — перед відступом армії на Вінницю.

Тогочасні події у всіх були на устах, і п’ятирічний хлопчина на все життя запам’ятав: за місяць до Йордану Петлюра, прогнавши гетьмана й білогвардійських юнкерів, встановив свою владу в столиці, і повсюдно замайоріли жовто–блакитні знамена; той синьо–жовтий колір заповнив увесь світ, і був він кольором хлоп’ячої радості, бо ніщо так не гармоніювало з небом і землею, як ці легкі й ніжні барви, від яких ставав двокольоровим йорданський сніг на дахах і в скверах, і хотілося хлопчикові, щоб та побарвлена біла габа ніколи не згинула; а старшини чаркувалися й наспівували щедрівку про зелений сад, у якому три тереми, а в першому ясне сонце — жовте сонце й синє небо, які мали яріти над світом вічно; та ось підвівся полковник із закрученими пишними вусами, достоту, як у господаря крайньої хати на Зрубі, й мовив скрушно: «Вставайте, панове, й готуйтеся до відступу»; він узяв з колін білої пані малого хлопчика на руки й міцно пригортав його до грудей, обціловуючи розпашіле личко; ті розпачливі поцілунки пахли терпким тютюновим димом, а біла пані стояла поруч і втирала сльози.

А далі не було нічого — навіки змеркло жовто–блакитне мево в темному проваллі непам’яті, аж одного разу із сієї пітьми проступила постать у пошарпаному військовому одязі: чужий, облисілий, безвусий чоловік стояв на порозі кімнати, а біла пані, теж чужа й марна, припадала біля нього, роздягала, роззувала, вкладала в ліжко; вони тихо перемовлялися, й до хлопчика долинали незрозумілі слова: «оточення, Жмеринка, тиф»; той чужий чоловік нескінченно довго лежав у постелі, немов мрець, а коли нарешті підвівся — водно стояв біля вікна і вглядався із–за ледь відхиленої фіранки на вулицю; біля нього хиталася тінню біла пані, обоє мовчали й чогось вичікували, в домі ніколи не світилося й було тихо–тривожно, а хлопчикові заборонялося розмовляти й плакати: весь дім наче під землю провалився, заховавшись у печеру, де панував страх.

Й нарешті незрима моторош перевтілилася в зловісні постаті в дзьобатих шапках, вони з гримотом виважили двері, ввалилися до кімнати, націлилися з наганів у хворого чоловіка й білу паню, скрутили їм назад руки й вивели — і вже ніколи більше хлопчик їх не бачив.

Він опинився на межі, за якою метушилося інше життя. Чиїсь сильні руки перевели його через ту межу в потойбіччя, усе, чим жив досі, було в нього відібрано й найменшої крихти з минулого взяти з собою не дозволено; жовто–блакитний далекий світ знищено й оплюгавлено, його замінили муштра, марші, бойові пісні, сурми, команди, матюки, й іншої реальності не існувало, а тому в ній мусила знайтися своя приваба, задля якої варто було якнайлункіше відбивати чобітьми ритм, якнайголосніше виригувати з горла маршові приспіви, найбридкіше лаятися, якнайспритніше доносити на товаришів начальству; задля права принижувати інших, ображати, карати, знущатися таки варто було добиватися кар’єри; вона стала рушієм життя в світі, залитому червоним кольором ненависті, злоби, підступності й лицемірства; зваба вивищення була всесильною, щемко заманливою й таїла вона в собі солодке передчуття безмежної влади.

Здобувати ж кар’єру вихованцеві колонії Шполі було нестерпно важко, а все через ту прокляту мову, якої забути не зумів: завше думав, як вимовити слово по–московськи краще, ніж інші, а це не вдавалося, з його язика зривалися сміхотворні словесні покручі; питомці прозвали Шполу «хохлом», і ця прозиванка була для нього гірко образлива; хтось видумав глузливу частівку, яку з гурту виспівували йому вслід: «Ей ти, хохол, не плюй на пол, а плюй прямо в яму, йоб твою маму!» — за тим лунав регіт і свист; Шпола був близький до розпачу, та врешті знайшов лазівку з безнадійної скрути: він вчинить таке, до чого начальство ще не додумалося — найдорожчою ціною вивищиться над юрбою… Шпола заявив про це начальникові колонії, і той аж скоробився від такого ревного патріотизму: хлопець хоче прилюдно затаврувати своїх злочинних батьків, щоб таким чином заслужити довір’я у партії і народу.

Лейтенант насилу витримував пронизливий і ненависний погляд Марії й відчував цілковите безсилля перед нею — не лише тому, що не мав зброї і не міг припинити її допиту; о, як би це просто відбулося, тож йому не впершину: два постріли — і ще двох Андрусяків змів би із своєї дороги! — він відчув, що в цей мент не міг би так вчинити саме тому, що ця жінка спитала про його матір і сама стала мовби її втіленням: в обличчі Марії Шпола вловлював риси білої пані, й з провини перед нею проколювалося бажання просити прощення за зраду; за це почуття він себе ненавидів, чей ніколи не мав до людей жалю, так чому ж враз зринула перед його очима ще одна моторошна картина й розбудила крихту каяття: була то дівчина в золочівській тюрмі — остання жертва, бо всі в’язні вже лежали покотом на цементі, а вона — божевільна, розпатлана й прекрасна — валялася біля його ніг і благала: даруй життя, візьми мене в заплату, я ще не займана, тільки не вбивай! часу для любощів у лейтенанта не було — німецькі танки вже ревіли під Золочевом, він вистрелив дівчині в груди, вона впала навзнак, а тоді згасло божевілля на її виду, і вона стала ще вродливіша; лейтенант неблимно дивився на господиню, помічаючи, як на її обличчя одночасно накладаються лики білої пані й золочівської дівчини — дві невинні його жертви втілилися в Марії, і лейтенант не мав би сили зараз її убити.

Й відступив Шпола назад, не витримавши Маріїного погляду, в якому, немов на плесі перед бурею, тіні мінялися зблисками, і він зрозумів ще й те, що господиня в цю мить не може позбутися думки, що її син, убитий біля джерельця, схожий був на лейтенанта зростом, вродою й незмірною люттю до ворогів; і яка то демонська сила кинула у вир смертельного двобою дітей однієї матері — України, який то гаспид примушував до братовбивства та христопродавства, — певне, таке думалося їй, і від цього лють в Марії ослабла, та й у Шполи пригасала ненависть перед обличчям, що поєднало в собі риси трьох жінок з різних кутків країни.

Поєдинок між Марією і лейтенантом слабнув, обидві сторони втрачали сили, а ніч щойно починалася й ділилася навпіл між батьками Василька, які в думці молилися, щоб син додому не вернувся і врятувався хоча б він один, і лейтенантом, для котрого повернення Василька було єдиним порятунком; обидві сторони стали Васильковими заручниками, й ні одна з них не могла перемогти; старосвітський годинник вибивав уже пізній час, хлопець не вертався, проте не було в батьків упевненості, що не вернеться і не потрапить у пастку, якщо вони полишать дім, — непримиренні вороги мусили співіснувати, немов звірі, загнані в клітку; лейтенант запримітив на підвіконні бутель з сивим трунком й мовив примирливо:

— Погарячились ми… Налий, хазяїн, й вип’ємо мирову, поки суд да дєло… Як не як, а у вас свято заходить.

Іван досягнув з підвіконня пляшку, набулькав сивухи в один з пугарів, що стояли на столі, підсунув офіцерові, й той, не чекаючи чаркування, жадібно випив, чмихнув, його бліді очі немов подобрішали; лейтенант повернув голову до Марії, яка вже сиділа за столом й не зводила з нього погляду, все ще, напевне, вгадуючи: цей чи не цей убив її Андрія; марні були її догадки, проте мати знала, що як не він, то інший, такий самий, відібрав у неї сина, чей червонорубашники прийшли не милувати люд, а вбивати, палити, вивозити, мордувати, складати у штабелі партизанські трупи біля сільрад і скликати селян, щоб розпізнавали вбитих — мужів, братів, синів, а тому не вірила Марія, що такий кат міг мати матір, вигодуватись її молоком, випеститись на її руках, перші кроки ступити, тримаючись за мамину спідницю, перше слово повторити за нею, вперше ручками шию обійняти, — і куди те добро, на все життя дароване, могло враз здиміти, якими вітрами розвіятись, в якій отруті розчинитися, якщо в нього була мама; лейтенант відчував, що жінка чекає відповіді на питання, й мовив, глипнувши на неї краєм ока:

— Кстаті, хазяйка, я сирота…

— Аби не безбатченко, — проказав, ніби між іншим, Іван, проте шпигонув гостя гострим позирком спідлоба.

— Ти ето об чьом? — стрепенувся лейтенант, і проколені голкою зіниці набрякли люттю — мало крізь ті дірочки не витриснулася сукровиця. — Ти про що, мужик?

— Не «тикай» мені, хлопче, я з тобою свиней не пас, — з позірним спокоєм вимовив Іван, тамуючи в душі невтримну злість. — Питаєш, що я мав на увазі? А вітцівщину, отчий поріг…

— Оп’ять двадцять п’ять! — зневажливо махнув рукою лейтенант. — Чули ми про це, вже чули… Та ви за той отчий поріг готові життя віддати й живете дико, мов австралійські аборигени, світа не знаючи. А для мене, як у тій пісні: «Расєя вольная, страна прекрасная, і всьо вокруг майо!»

Іван згірдливо глянув на офіцера й відсунув на край стола пляшку, по яку гість сягнув рукою.

— Е, ні, — сказав, — впиватися не будемо… А їсти, певне, хочеш, Олена ж не встигла тебе пригостити.

Іван досягнув з плити макітру з кутею й поставив перед лейтенантом, той зачерпнув ложкою страви, принюхався і тихо мовив:

— Кутя?..

— От бачиш, і ти згадав отчий поріг, бо ж тільки за ним раз на рік споживають цю святу їжу… Був він у тебе, а ти його загубив.

Й не доніс лейтенант ложки до рота, потримав її й опустив у макітру, а перед очима так само, як у надвечір’ї, коли наздоганяв молодицю, замерехтіли сині й жовті кольори, жовто–блакитна повінь залила весь майдан від Софійської дзвіниці, до пам’ятника гетьманові, який здибив баского коня й булавою змахнув до походу; з майдану вирушили вишикувані полки, заголосили сурми, дзвякнули мідні тарелі, загупали барабани, з краю в край прокотилися вигуки «Слава!», сніг під ногами стоптався на квашу; попереду колон на білому огирі їхав головний отаман; «Слава Петлюрі!» — залунало, загриміло й розкотилося над Києвом, а поруч з отаманом гарцював на буланому жеребці вусатий полковник, той самий, який кілька днів тому на Володимирській притискав маленького хлопчика до грудей, — тепер той хлопчик витягався на руках у білої пані, щоб іще раз побачити вояка, від котрого тягло густим тютюновим запахом, та вже зникли вони з отаманом за банями золотоверхого собору; а військо йшло і йшло, хоругви лопотіли на морозному вітрі, і врешті спорожнів майдан, і нічогісінько від того кольорового дива не залишилося; лейтенант сидів за столом, пригнічений видивом, котре й досі його не покидає, — та невже той отчий поріг, за яким святкувалося Водохреще, поставав перед ним вряди–годи лише для того, щоб докоряти за вчинену зраду?

Лейтенант різко відсунув макітру з кутею й запитав, не підводячи голови:

— А для вас, хазяїн, що є тим отчим порогом? Што оно такоє?

Хатній дух, пропахлий медом, тертим маком та волоськими горіхами, нахлинув на лейтенанта, він не міг від нього вивільнитися й утямлював, що то властивий запах його рідної домівки, від якої в ранніх літах його відірвали, і він сам прагнув викреслити її з пам’яті, бо заважала вона йому забути вусатого полковника, білу паню, хохляцьку мову, жовто–блакитне маєво, вишикуване на Софійському майдані військо — все це не дозволяло йому вирізнитись серед безликої маси олов’яних солдатиків у будьонівках, запанувати над впокореними послухом особинами й самому сліпо підкоритися вищій чужій волі: господар крайньої хати на Зрубі, певне, ще мав якусь надію на хоча б крихітне прозріння лейтенанта, й тому розповідав про свою втечу з італійського фронту, про ті надлюдські зусилля, з якими долав далекі безмежні простори, вертаючись до рідного клаптика землі, про неомильне чуття лелеки, котрий через світові незвісті допадає врешті до свого гнізда, про те, як людина перемінюється в бездушний механізм, коли те чуття втрачає, — кожна мисляча істота мусить мати для діяльності свою власну внутрішню спонуку, а не підвладне чужій волі послушенство; лейтенант не бажав слухати напуття свого ворога — Андрусякового батька, він відгороджувався супротивом кожному його слову, яке намагалося наблизити відступника до минулого — щоб він повернув його собі як належне.

Слухаючи Івана, лейтенант Шпола в думці готував відповідь, в яку вкладалося прокляття вусатому полковникові за дошкульні прозиванки «хохол», «петлюрра» і білій пані за те, що не вчила його змалку розмовляти «пачєловєчєскі», і синьо–жовтим прапорам, які перенеслися з Софійського майдану в запрутський край, і тій ненависній мові, за яку завжди його висміювали, — ті прокляття вивергалися з душі Шполи, немов блювотина, проте всупереч його волі й вони озвучувалися мовою вусатого полковника й білої пані; та мова була настільки могутньою, що не дозволяла йому засвоїти чужу й не витруювалась жорстокістю до людей, які нею розмовляли, — пам’ять була сильнішою за бажання її позбутися.

А господар говорив про любов до отчого порога, й був цей образ ворожий лейтенантові ще й тому, що загрожував його вимріяному праву владарювати над усім, що знахо–диться на землі, звужував завойовницьку сваволю законом власності на свої лише ворота, на свої двері, на свій дім, а до іншого світу йому зась — як злодієві й грабіжникові.

Шпола позирав на Івана, а згадувався йому петлюрівський полковник, який після поразки й тифу не подався в безпечну чужину, а вернувся до дружини й синочка, бо не міг жити без отчого порога — і що ж то за така сила, що примусила батька пожертвувати дружиною й дитиною, але ж вчинив таке, вчинив, то чому мене зневажають за відречення від нього: я ж тільки помстився людині, яка кинула мене в світ нелюбові, спородила в мені почуття ненависті до вітця–матері, переповнила мою душу ворожістю й до господаря крайньої хати на Зрубі — тому я безнастанно помщаюся всім, хто любить і заради тієї любові жертвує своїми дітьми. О, якби можна було всіх тих страстотерпців знищити, тоді весь світ став би однаковим у відступництві й продажності!

Лейтенант з ледве прихованою злобою поглядав на господаря, такого схожого на вусатого полковника, на господиню з обличчям білої пані, — і враз хтось штовхнув його в груди й, видобувши із забуття найстрашніше слово, жбурнув ним в обличчя:

«Зрадник!»

Начальник колонії аж зіщулився, почувши від Шполи надмірно патріотичну заяву, він спочатку навіть не знав, як мав зреагувати, чей до подібних заходів у сирітських закладах ніхто досі ще не вдавався, і в програмах виховної роботи таких акцій не передбачалося: хлопчики–сироти й без цього ставали слухняними олов’яними солдатиками, вони швидко забули своє раннє дитинство, й про те, що є дітьми петлюрівців, білогвардійців, махновців, мало хто задумувався — їхніми батьками стали воєнруки, а єдиним для всіх, разом з воєнруками, батьком вважався Сталін, — і так має бути, і не варто розвереджувати зашнуровані в уніформу дитячі душі, бо то ще не знати, який біс з них вилабудається, якщо сироти усвідомлять своє походження.

Проте цей вихованець був надто наполегливий і небезпечний: ось розкаже комусь, що його просьби не за–довольнили, а начальник сирітської колонії на Печерську добре знав, що донощицтво — то найдійовіша рушійна сила суспільства, і хоч сексотів після найвищого вияву пильності, зазвичай, усувають з дороги, все ж попервах усі перед ними розступаються, немов перед гоголівською тройкою, аж перехопив начальник Шполину ініціативу, змізкувавши й те, що її зможуть взяти для наслідування в інших колоніях, і цим він прославиться на всю державу: адже після першого зречення будуть змушені відрікатися всі сироти в усіх дитбудинках — й рух за таврування батьків стане всенародним… Начальник колонії навіть у думці не допускав, що хтось із хлопчиків посміє відмовитися шельмувати свій рід і цим перекреслить ризиковний почин.

Актовий зал колонії аж завмер у тривозі й цікавості: хохол Шпола стояв на сцені й затинаючись говорив таке, чого ці стіни досі ще не чули, і від його мови ставало страшно. Він зізнавався в тому, про що догадувались всі, та ніхто з вихованців вимовити такого зізнання не посмів би, та й потреби не було: сказано ж їм, що батьків вони не мали, — життя кожного розпочалося тут, у колонії, і ніхто з них іншого не знав; а цей хохол, який не вмів двох слів зліпити людською мовою, пищав тепер, що йому соромно, і той сором він хоче покрити щиросердечним каяттям: його батьки були лютими ворогами радянської влади — воювали в петлюрівських бандах, він добре пам’ятає, як його батько поруч з отаманом вигарцьовував на коні під синьо–жовтою шматою; Шпола аж передихнув від задоволення, що йому вдалося так дошкульно обізвати націоналістичний прапор, кольори якого водно мерехтіли в пам’яті дивним маєвом, і він ніяк не міг вивільнитися від солодкого щему на згадку про них… І ось знайшлося слово, яке той прапор споганило, — «шмата«! По залу пробіг смішок: хохол не знав слова «тряпка»; Шпола втямив, чому хлопці хихочуть, та російського відповідника не знайшов і повторив голосно, надриваючись: так, шмата, я не маю іншої назви для петлюрівських хоругов, а хто знає приємнішу, хай вийде і скаже; зал принишк: хитрий хохол вже почав добиратися до чужих душ… Шпола впевнено змахнув рукою, аж пригнувся начальник колонії, який з кожною хвилиною все більше відчував, що сам потрапляє в залежність від ревнителя; так, шмата! — вже зовсім упевнено вигукнув Шпола; голос його, позбувшись тремту, гримів над залом, і нишкли в страху вихованці; так — шмата, під якою ходили й ваші батьки, тільки у вас немає сміливості признатися в цьому і проклясти їх, як проклинаю зараз я! Шпола відчув, як у нього вливається незнайома сила, виповнюються міццю м’язи, й він виростає, вивищується над масою олов’яних солдатиків — його обіймало безмежне почуття влади, він пізнавав її смак.

Й покорилися Шполі солдатики, перед ним змалів сам начальник колонії: ось він — знічений, блідий, розгублений — підводиться з крісла й, перемагаючи хрипоту, кидає вихованцям клич, наказ, примус: зізнавайтеся всі, в яких бандах служили ваші батьки, і відрікайтеся від них, як це зробив мужній патріот Шпола, та не гайтеся, виходьте на сцену, а хто цього не зробить, хай скаржиться потім на себе! Й почали несміливо вилазити на подіум злякані питомці — кожен бився в груди, кожен викопирсував з пам’яті найбрутальніші слова, кожен хотів ревніше, ніж його попередник, оплюгавити своїх родителів; згодом зал спорожнів, і перед сценою вишикувалась шерега розкаяних, і тільки один вихованець, один–однісінький, залишився в залі, на нього непорозуміло дивився начальник колонії, зазивав, спонукував, наказував, але той стояв непорушно, так само вивищившись над олов’яними солдатиками, як і Шпола: два вороги, два сини однакових батьків зчепилися у німому двобою, врешті непокірний вихованець — чорнявий, з першим пушком на губі — підійшов до сцени, увіп’явся поглядом в обличчя Шполи й вигукнув по–українськи:

«Зрадник!»

Після шабашу не стало в колонії невпокореного хлопця, й начальника звільнили з роботи за політичну недалекоглядність, а новий принизливо запобігав перед Шполою. Питомці обзивали Шполу «прєдатєлєм», і він мстив доносами за образи; його обминали, з ним не розмовляли, проте самота не пригноблювала Шполи: здолавши першу й найважчу східку до кар’єри, він терпеливо чекав винагороди. Закінчивши офіцерські курси, отримав звання лейтенанта, а тоді зажадав відповідної до заслуг посади.

І отримав її. Зважаючи на те, що лейтенант Шпола недостатньо володів російською мовою й командувати підрозділом не може, його призначили катом у Лук’янівській тюрмі. Він сумлінно виконував свої обов’язки, проте ні розстріли ворогів народу, ні золочівська розправа, ані служба в «смерші» не додали йому на погони третьої зірочки.

Іван розповідав про свою мандрівку з Італії додому, та лейтенант чув тільки глухе бубоніння, а перед очима стояв непокірний вихованець колонії, який кинув у його обличчя найобразливіше слово. Той сміливець хтозна–куди й подівся, проте реально жив на світі, й Шполі він ввижався всюди: наяву — в обличчях засуджених до страти, яких без жалю розстрілював у підвалах Лук’янівки і в камерах золочівської тюрми; після акцій він приглядався до вбитих, щоб розпізнати обличчя чорнявого хлопця з карими очима й першим пушком на губі, — шукав і не знаходив, а мусив його вбити, щоб усунути зі свого життя, щоб не приходив він до нього і в снах — коли сам, а коли з білою панею й вусатим полковником — докоряти за зраду.

Життя Шполи ставало від цього нестерпним, він жадібно розстрілював і дезертирів на фронті, сподіваючись, що від його кулі таки згине найлютіший ворог, і врешті він його знищив.

Ройовий Андрусяк кілька місяців наводив жах на лючівський, яблуницький та шешорський гарнізони, був невловимий і зникав безслідно, залишаючи після себе вбитих чекістів і спалені приміщення, і врешті Шпола зважився зробити засідку в партизанській зоні біля джерельця під Ґреготом.

Діждався. В надвечір’ї безшелесно зійшов з гори партизан, він був високий, з чорним вусом — знав Шпола, що це Андрусяк: чекісти не раз ловили його біноклями, та наближатись до партизанської зони не насмілювались, а Шпола зачаївся за валуном біля самого джуркала й зблизька приглядався до вродливого парубка, який зупинився в підніжжі гори й оглядав довкружну місцевість — певне, вимацував для себе нову ціль, потім підійшов до джерельця і, склавши мисочкою долоні, нахилився, щоб напитися, і Шпола, як професійний зрадник, випустив у його спину чергу з автомата. Й відтоді прийшов до лейтенанта спокій — ніби він усунув останню перепону із свого шляху.

Проте аж тепер, в Андрусяковій хаті, прийшла до лейтенанта неждана догадка: а може, то був не Іванів син, а той непокірний хлопець з колонії з карими очима й чорним пушком на губі, бо чому ж відтоді настав у його душі довгоочікуваний спокій? А може, то всі ровесники на світі стали суддями Шполиного сумління, й для нього ще багато залишилося кривавої роботи?

Й подумав лейтенант, що якби повернув собі зброю — без вагання розстріляв би всю Андрусякову сім’ю разом із наймолодшим паростком, і аж тоді прийшло б до нього цілковите заспокоєння й відчуття перемоги над людьми і над самим собою. Шпола наслухав, чи не чутно надворі кроків, та ніч була тиха, тільки за вікном на узліссі поскрипували від морозу буки, й денеколи, шеберхнувши, спадав сніг з обважнілих гілок; лейтенант нарешті виборсався зі згадок і почув мову Івана: господар розповідав про те, як, повернувшись з Італії, він власноручно вивішував на коломийській ратуші прапор молодої української держави.

Й тут зануртувала в душі Шполи жорстока лють на світ, який закинув його на поле крові, де він став убивцею; лейтенант згадав, як він спокійно виконував криваві акції тільки заради того, щоб вижити на червоному полі, бо ж із жовто–блакитного, на якому він виріс би зовсім іншою людиною, його вирвано живцем і викинуто, мов беззахисного голопузика, до воронячої зграї. А перед ним вряди–годи таки з’являлося синьо–жовте маєво, й він на короткі миті розчулювався в тузі — чей міг купатися в тій повені й навчитися любити; однак петлюрівські прапори згадувалися, мов сон дитинства, а ось ті, які вивішував Іван Андрусяк у Коломиї, а в Космачі його син Андрій, були вже не символами втраченої романтики, а знаком його смерті… Цієї хвилини лейтенант теж згадав, як колись на золочівській залізничній станції, з якої відходив на схід останній ешелон, квапно витирав у траві замазані кров’ю чоботи, й розумів, що тільки за це одне йому не буде прощення від тих, які знову підняли жовто–блакитні прапори: ті, з Софійського майдану, виднілися йому, як знамена історії, котра ніколи не повернеться, як би жаль за нею не було, Андрусякова ж хоругва була символом сучасної війни, котра віщує йому єдину покару…

І тоді… Забувши, що нема при ньому зброї, Шпола підступив до Івана й процідив крізь зуби:

«Кодло бандерівське, ви будете знищені, немов гаддя, бо єсьте іншими, ніж ми — завойовники, жовтоблакитники прокляті, ви мусите згинути лише через те, що хочете воскресити минуле, та невже ви осліпли й не бачите, що наша влада вічна, ми ж вас вистріляємо, вивішаємо, щоб не заважали встановлювати новий лад, й робитимуть це не тільки москалі, а й нащадки тих безумців, які наважилися колись явити світові синьо–жовте шмаття, — твої кревняки, хазяїне, котрі збагнули марність і шкідливість ваших зусиль… Це кажу вам я — лейтенант Шпола, син петлюрівського полковника, засуджений ним до катівського ремесла, я — найлютіший ваш ворог, який за все своє життя не зумів забути хохлацької мови, і в жилах моїх ще й досі тече отруйна жовто–блакитна кров!»

Іван з Марією стояли сторопілі, а коли почули скрип хвіртки надворі й зрозуміли, що це вертається Василько, кинулися на лейтенанта, щоб його убити, поки не пізно…

Та не встиг ще Іван схопити убивцю Андрія за горло, як відчинилися двері, й на порозі став Василько — в довгополій шинелі наопашки, в руці ж тримав ремінь з кобурою. Він умить зрозумів, що вчинив, виконавши лейтенантову просьбу, ступив назад, щоб притьмом утекти з хати, та офіцер, відштовхнувши господаря, звалив хлопця на долівку, стягнув з нього шинелю, одягнув, заперезався ременем і зник; мати у відчаї заломила руки, а батько мовив скрушно:

«Що ти наробив, сину, таж він наш запеклий ворог!» Усі троє стояли безпорадні, німі й не відали, скільки перебували в розгубленості, а тим часом червонорубашники обступали обійстя, двері зіскочили з завісів, лейтенант

Шпола з револьвером у руці вдерся до хати, його бліді очі горіли злорадством, з проколених голкою зіниць височувалася свавільна лють, він закричав:

«Полчаса даю вам на сбори! Ну, живо, живо!»

Шпола впер у груди господаря дуло револьвера й насолоджувався страхом своєї жертви, а Василько, який стояв за його спиною, враз уловив значущий позирк батька: Іван очима показував синові на двері до комори, з якої виходило віконце в зарослий ліщиною яр; Василько зрозумів батьків наказ, тихо прослизнув до комори, головою розбив шибку й протискався крізь вузький віконний отвір; лейтенант почув брязкіт скла, побіг за хлопцем, ще застав його в проймі й тричі вистрелив йому в спину…

Розвиднялося. Старосвітський годинник вибивав ранній час, й немовби за його сигналом, на східному обрії вибухли два вогненні стовпи. Іван подумав, що то загорілися крайні хати на Царині, а Марія проказала: «Сонце міниться на відлигу…» Лейтенант, уздрівши, що світає, припав до вікна й шепотів у безнадійнім розпачі:

«Ну де ж він, де ж він?»

Вогненні стовпи виростали й дивували світ небувалим двоїнням, а заметене снігами село завмерло в напруженій тиші перед боєм.

III

Василько вибіг з хати й пірнув у сумерк, що сизів від морозу перед сходом місяця; сумерк кришився на лютому холоді й липнув памороззю до ніздрів, стягував щоки до задубілого, мов кістка, підборіддя; перед Васильком зачорнів, немов велика клітка, ліс, де зачаїлися дикі звірі, готові кинутися на нього й роздерти; він бачив колись, як дресирувальник ненажерних хижаків безстрашно входив у вольєри до тигрів та левів, і не може такого бути, щоб не боявся, проте так здавлював у собі страх, що здавався безстрашним, і звірі, тулячись до ґрат, німіли перед його відвагою: головним було для нього не подати знаку, що боїться, й тоді страх перемінювався на хоробрість.

Василько в думці додавав собі отухи — а щось там пугукало в лісі, щось шурхотіло по насту, може, то заєць або вовк, аби лише не людина; хлопець переміг моторош і увійшов у широку порослу лісом клітку, серединою якої бігла просіка, котрою він мав би вийти до Олениної хатини, що стояла самотою на узліссі, — увійшов з твердою вірою у своє щастя і з притаєною гордістю за те, що виручає батька.

Йшов, продавлюючи чобітьми зашкарублу шарінь, й за кілька хвилин побачив, як у далині засвітився червоний пломінець, — таж то Оленина хата, ще не спить сільська повія, ще когось вичікує, і хоч Василько мав на неї велику пізьму, що пайдьошників приймає, все ж просив Бога, щоб вона завчасно не погасила світла, бо серед лісу недовго й заблудитися поночі; а пломінець чомусь витягувався вгору, нібито за лісом виростав високий будинок з подовгуватим освітленим вікном; Василько згадав біблійну оповідку про вогненний стовп, який провадив гебреїв Аравійською пустелею до обітованої землі, й подумав, що Господь і йому подає знак, аби не заблудився в пралісі; врешті за стовбурами дерев, що стояли на узліссі, немов вартові, викотилося на небо бліде кружало, і втямив Василько, що то сходить місяць.

Полегшено зітхнувши, хлопець пішов на нього; до Олениної хати було вже зовсім близько, й у душу несподівано почала пробиратися втіха, що за якусь хвилину–дві він триматиме в руках зброю.

А тоді…

Що — тоді?

Цієї миті його пройняла згадка — була вона яскрава, мов розпечений до білого шматок криці: старші гімназисти збираються у просторій руханковій залі, що окремим будиночком стоїть серед гімназійного подвір’я, вони вишиковуються в колону, щоб вирушити до приміщення театру й записатися там добровольцями в дивізію «Галичина», а Васильків брат, восьмикласник Андрій, прудко вискакує на сцену й вигукує:

«За кого ви збираєтеся проливати кров, хіба не чули, що вже воюють наші партизани з тими самими швабами, яким ви спонамірилися присягати?» — «А ми створимо регулярну українську армію, яка очолить партизанщину», — відповіли йому добровольці, й Андрій спересердя аж сорочку розірвав на грудях, збагнувши блуд своїх побратимів, які прирівнювали галицьке есесівське формування до січового стрілецтва: «Та зрозумійте нарешті, що німаки вас вишколять, кинуть проти партизанів, і проллється братня кров!» — «А ми тоді з’єднаємося з партизанами й разом вдаримо на окупантів — німецьких чи московських!» — відказали загарливці, й вимовив Андрій з погордою: «Ідіть, служіть ворогові, а я нині, чуєте — нині вступаю до УПА!» Він зійшов із подіуму, пройшов серединою зали, й розступилися перед ним товариші, вийшов на подвір’я, де хилитався натовп дівчат, професорів і молодших гімназистів, очікуючи вимаршу колони добровольців: уздрівши старшого пластуна Андрія Андрусяка, котрий покидав бойове товариство, натовп занімів з подиву, хтось вигукнув йому вслід «боягуз!»; Андрій на те уваги не звертав, а малий Василько, учень другої гімназіальної, вибіг з актової зали слідом за Андрієм, вчепився братові за рукав і заблагав: «Візьми й мене з собою в партизани!», Андрій погладив Василька по голові й мовив поблажливо: «Тобі для цього ще не одну кулешку треба з’їсти»; хлопчикові бризнули сльози з очей, й тоді потішив його брат: «Ти знайдеш мене в Чорному лісі за три роки»; три роки вже минуло, Андрій загинув — до кого ж тепер податися Василькові? — та враз оживає в серці хлопчика надія: ось зараз, за хвилину, він забере в Олени трофейну зброю й піде з нею до сотні Чарноти, що розташувалася десь на Лазах, і відімстить за брата…

Ішов невтоптаною стежкою до Олениної хати, а в голові роїлися мрії: не тільки за брата — за всю Україну відімстить, він стане сміливим, дужим і поведе…

Поведе?.. А чому б і ні, чей найславетніші проводатирі були також колись дітьми, юнаками, а Василько вже не маленький, три роки минуло відтоді, як Андрій пішов на війну, — й ось з’явився перед Васильком вогненний стовп, який покаже шлях з неволі до свободи, це ж Господній знак: сковане морозом місячне сяйво, не маючи моці розсіятися по небу, спадає закривавленим рушником до обрію й віддаляється, кличе, веде, — і я, немов Ісус Навин, піду по сліду вогненного стовпа, кину поклик, й рушать за мною сотні, тисячі, бо я прагну волі, і від мого невтримного бажання впадуть єрихонські мури!

Солодко було так мріяти Василькові, а в його душу заглядали захоплені очі однокласниці Ліди, яку він потаємно кохав, і вона мовить найзаповітніше: «Ти станеш моїм лицарем, і я піду з тобою на край світу, мій любий!» — а ліс залишився вже позаду, й перед Васильком постала Оленина хатка з освітленим віконцем: чи то каганець блимав, чи впало на шибку бліде полум’я місяця…

Василько обережно підійшов до матового від паморозі вікна й крізь нього побачив силует жінки, яка однією рукою сперлася на припічок, а другою, пучками, підтягувала ґнотик у каганці, що ледве блимав; ґніт спалахнув блідим світелком, й на шибці, мов на екрані, вирисувалась тінь жіночого профілю; Василько залюбувався чіткою лінією високого чола, гострого носика й розхилених губ — було щось цнотливо–дівоче в постаті жінки, що завмерла в осамотненості, ніби ждала й діждатися не могла гостя на Святу Вечерю.

А гість стояв під вікном, боячись стукотом пальців об шибку сполохати зажуру Олени, якій Бог дав звабу, а долі пошкодував, і вона щоденно вечорами марно жде свого князя, який не вислизатиме, мов злодій, перед світанком з хати, вдосталь натішившись нею, а залишиться назавше в домі й стане з гостя господарем; не з’являвся до Олени князь, приходили до неї тільки зголоджені самці, з якими вона розганяла самотність і розігнати не могла.

Йорданський Святвечір святкувала Олена сама, напевне, й куті не наготувала, бо для кого; непроханого гостя сполохали партизанські постріли, і до її зажури додалася ще й тривога з причини залишеної офіцером амуніції — і що вона має з нею робити, а викине, якщо військовий не повернеться, в яр, потім загасить каганець, ляже на постіль у святковій одежі й підніметься аж тоді, коли перед досвітком з боку Пилипівки долине святковий гомін хресного ходу, взує червоні чобітки, одягне дубленого кожушка, голову пов’яже шальовою хусткою й подасться через Лави до Березівки, над якою вже стоїть просяклий буряковим соком льодяний хрест, а коли священик почне освячувати воду в ополонці, Олена стане осторонь, бо ні між молодицями, ні між дівчатами немає для неї місця, і там, найкраща серед жінок, чекатиме самотою, як і кожного Водохреща, на свого князя.

Жаль стискав Василькове серде, коли дивився крізь віконце на печальну Олену: гірко йому було, що таку вродливицю називали в селі лярвою, та й він сам у думці тримав для неї цю саму образу; ну а як інакше мала жити красуня, якій доля не послала судженого; тепер Василько розумів її й по–дорослому виправдовував; цієї миті він дивно відчув несподівану дорослість, а в душі блякнув образ білявої Ліди, який завжди теплився в ньому, — його навально витісняв точений профіль Олени й солодко вміщувався в серці; такого почуття Василько ще не зазнавав і боявся, що якоїсь миті може його втратити; тремтячі пальці самі забарабанили в шибку, жіноча тінь прудко майнула до сіней, скрипнули двері, й на порозі засяяло до місяця найпрекрасніше, яке коли–небудь бачив у житті, жіноче обличчя; Олена навіть не здивувалася, впізнавши Андрусякового Василя, проте таки впевнилася питанням:

«Тебе послали за зброєю?» — «Так», — прошелестіло єдине слово на зшерхлих губах хлопця, жінка чомусь виправдовувалася: «Я не кликала, хтось його намовив прийти, знаючи… й він почав притьмом роздягатися, а тут заторохтіло в лісі, й чкурнув герой, тільки я його й бачила… А ти заходь до хати й візьмеш, якщо послали…» Вона взяла Василька за руку, затягла досередини, пригорнула до себе, гаряче дихнула йому в обличчя й прошепотіла: «Нарешті Бог послав мені… будеш моїм йорданським князем, Васильку», — і дмухнула на каганець.

«Я не споганю тебе, хлопчику, а ти мене очистиш, — шепотіла Олена йому до вуха й розігрівала поцілунками задубілі від морозу щоки, — ти не встидайся, ти вже великий, а жінки, певне, ще й не знав… то мусиш знати, мусиш уміти, бо в житті ніхто без цього не обходиться, і тільки так стають дорослими… ти хочеш стати дорослим, правда?.. хочеш, бо ж для дитинства сьогодні немає місця в світі…»

Вона роздягала його, сама скидала зі себе святкову вберю й ні на мить не відпускала від себе хлопця, а він млів і задихався від незнаного досі бажання; жіночі груди обпікали його тіло, все довкола було пекельно гаряче, холодна постіль не могла згасити вогню й тліла від горячі; Василька проковтнуло пухнасте лоно, він утопився в ньому, пізнавав незвідане, насолоджувався і врешті зімлів від шаленої розкоші; тоді Олена приспала його, мов дитину, а перед світанком він прокинувся, відчувши в собі тугу чоловічу міць: Василь палко пригорнув до себе жінку і ще раз взяв її, а тоді Олена втямила, що нарешті прийшов до неї князь. Вона оповивала його міцними стегнами й не відпускала навіть тоді, коли він ув’явав; силу хлопець мав потужну й довго володів жінкою, а ніч стрілою пролітала над ними, і як уже місяць сповз з неба, а надворі засіріло, Олена відсунулась від Василя, пестила його тіло теплими долонями й шепотіла:

«Був у мене князь, перший раз був у мене князь, а я перша в тебе княгиня, і ти не соромся, що нині став мужем… ми обоє назавше затямимо — ти своє, а я своє свято… я ніколи ще не була щасливою, Васильку, аж нині, а ти колись потім зрозумієш свою ранню радість… дякую тобі, Господи, за цей гріх… А тепер іди, Василю, бери той обладунок і думай, що маєш з ним зробити. Йди, йди, вже йди, а я подамся на Березівку — там нині освятиться грішний світ…»

Не пам’ятав Василь, як вийшов з хати: чи попрощався з Оленою, по–дорослому поцілувавши її в щоку, чи вислизнув тихенько, як усі любаси, — отямився вже на дорозі й там зупинився; був одягнутий в шинелю й заперезаний ременем з кобурою; почуття встиду не діймало його, навпаки — відчув у собі незнану досі впевненість й тужаву зрілість, тіло сповнювала горда спустошеність і владність над своїм власним життям та помислами; Олена відкрила для нього найсокровеннішу таємницю — й постав світ перед хлопцем звичайний, тому що пізнаний, проте незмірно цікавий, і від сьогодні Василь буде входити в нього, проникати, як володар і умілець: був він безмежно вдячний Олені за пізнання добра і зла.

Добро щойно явилося йому, а зло починалося: Василь мусив зважитися на єдиний рішенець, а знайти його неймовірно важко, й тому він не рухався з місця, начебто не міг без Олени зробити першого кроку; знав, що вже не вернеться до неї й поради — що ж йому робити зі зброєю — не прийме; залишилася для Василя тільки щедро дарована Оленою радість, яка навіки зайде в минуле однією лише згадкою, яку треба берегти, щоб постійно утверджуватися в своїй самостійності; розумів Василь і те, що нині він несподівано для себе переступив межу між дитинством і зрілістю, й тому лягає на нього тяжкий обов’язок покладення початку власного чину.

А що то буде: нові оцінки в табелі чи, може, цікава мандрівка, нове рішення у виборі професії, нові прочитані книги, несподіване відкриття секретів математичних формул, сміливе освідчення в коханні білявій Лідусі чи найсміливіший крок, гідний мужа?

Та чомусь стояв, чомусь не міг зрушитися з місця: ще не відпускала його від себе Олена, ніби примушувала тепер мужніти не в ліжку, а у військовому одязі, який зобов’язував до рішучої дії; і врешті тихо скрипнули двері, зі східок порога зійшла жіноча постать у довгополому кожушку, майнула стежкою на Лази, і аж тоді отримав Василь дозвіл від Олени мислити й діяти самочинно; постать зникла за горбом, зникла назавше з його життя, й залишилося після неї в душі лише почуття вдячності; а тоді з–над Березівки, що відділяла Лази від Пилипівки, долинув церковний спів.

Гомін хресного ходу проникав крізь розріджене на морозі повітря: виразно чувся молитовний спів священика, лунко звучав злагоджений хор стражденних, які вийшли під замерзле небо якнайближче до Бога з благанням допомогти вистояти в грядущому дні, який ось–ось проколеться з передсвітанкового сутінку й осінить поле кривавої битви: «Во Йордані крещающегося Христа просимо, яко глас тебе, Сина, іменуя і дух у виді голубині ізвіствоваше: явися, Христе–Боже, і мир провіщай!»

І стоїть десь там, біля червоного льодяного хреста, печальна Олена, стоїть неосамотнена — поруч зі своїм князем, якого Бог послав їй сеї ночі й залишив його назавше при ній; «Величаєм тя, Христа, нас нині ради плотію крестившегося од Йоана у водах йорданських…» — самозабутньо вимовляє слова молитви Олена, а хор лементує над зачаєним перед боєм світом: «Пресвятая Богородице, спаси нас! На тебе, Діво Маріє, ми уповаєм, не прогнівися на нас, не пом’яни беззаконь наших, а ізбав нас од ворогів, бо ти єси над нами, а ми люди твої й ім’я твоє призиваємо!»

Настирливо лунало урочисте моління над заціпенілою від тривоги землею — сповнене надії на очищення світу від зла та скверни; надія перемагала страх, і вселяв у Василя церковний спів нездоланну готовність. Він зрушився з місця, а далі щораз прикваплював крок, йшов поміж завмерлими хатами дорогою по Зрубі, лісова кліть відступила у темряву й більше не лякала, й зупинився Василь аж тоді, коли в далині заблимало світло вітцівської хати.

І не зміг іти далі Василько, він знову відчув біля себе присутність батька, який заборонив йому вертатися додому, а що робити — не порадив; нічого не радив батько й тепер, Василь сам мусив вибирати рішенець.

Їх було два… Один заводив хлопця до хати, відчиняв перед ним навстіж двері, рука виймала з кобури револьвера, і скільки куль було в магазині, стільки їх увіп’ялося в груди ворогові, а тоді батьки й син покидали домівку, щоб через Солтисову гору добратися заметами до Лазів, де ще звечора залягли партизани. Виходячи з хати, Василь глянув на лейтенанта, який лежав горілиць на долівці і, стікаючи кров’ю, говорив Васильковою мовою так чисто й добірно, ніби сам у Сакатурі народився: «Ти даремно зробив це, бо ж не знаєш, кого вбив, а я однієї з тобою крові, й наші батьки виходили колись на поле битви з іншими прапорами, ніж цей, під яким прийшов до вас я, ти навіть нічого не спитав мене, надто вже поквапився, хлопче…»

Й розкинувся перед очима Василя зарінок над Пістинькою під Космачем, і все тепер відбувалося достоту так, як розповідав сотенний Чарнота Іванові Андрусякові після славного бою, в якому вперше відзначився Андрій… Енкаведистське з’єднання було замануто в глибокий каньйон, Андрій зірвав динамітом міст у верхній течії ріки, що спадала з прямовисних скель, а другий міст, внизу, який виводив з улоговини на Шешори, підірвав сам Чарнота, і з’єднання опинилося в пастці, немов монголи в Тухольській долині; партизани оточили червонорубашників з усіх боків і розстрілювали їх перехресним вогнем з кулеметів — ніхто в каньйоні не мав залишитися живим, — а тоді відокремився гурт обложених, посланець з білим прапором у руці підійшов до скель, з яких спадала ріка, кулемети на вершинах замовкли, й заволав посланець: «Ми переходимо до вас, ми довго чекали такої нагоди, і серед нас є українці, чеченці, узбеки!» Й повернули вони зброю на колишніх своїх… Так було, говорив Чарнота, так було не раз, і треба знати, що багато серед них є зневолених…

Таке видиво явилося Василеві, й він не наважувався увірватися до хати, щоб убити офіцера; стояв на дорозі перед своїм обійстям, а на сході вже зачервоніло небо, й треба було негайно щось вирішувати, поки не настала днина… І тієї миті другий рішенець закрався до свідомості Василя, і став він знову дитиною, яка повірила лейтенантові: ось принесе зброю, й офіцер вимаже зі списку приречених на вивіз прізвище батька, і вже заходив Василько до хати, розперізувався, подавав лейтенантові ремінь з кобурою, скидав шинелю й запобігливо на планшетку показував, щоб офіцер виконав обіцянку; мерзко було хлопцеві це робити, але ж тільки так можна врятуватися від вивозу в Сибір; офіцерові очі зловісно блиснули, й він зареготав: «А що, пацан, купився? Таж то я вмисне калічив мову на твій лад, щоб приподобатися… А тепер збирайтеся, кодло бандерівське, даю вам півгодини часу!» Він цілився з револьвера в батька, мати з німим докором дивилася на сина; потім офіцер навів дуло на Василька, й тоді побачив хлопець, що то не лейтенант, а старший брат: Андрій з погордою дивився на Василя і врешті виплюнув крізь зціплені губи: «Мерзотник! Хлюст! А ти не подумав, що, може, він стріляв у мене під Ґреготом?»

Василь стояв посеред дороги незрушно, а на сході набрякала густа червінь, ніби ось–ось мав статися вибух… Й промайнули в пам’яті хлопця бадьорі мрії, якими він переповнювався, допадаючи звечора до вогненного стовпа, що червоним рушником спадав з тарелі місяця на обрій, — був тоді Василько готовий прийняти геройську смерть або перемогти, був готовий повести за собою людей на битву, — і стали всі ці мрії враз марними, і сам він змізернів у власних очах; а з–над Березівки, де вже стих гомін хресного ходу, долинули слова Олени: «Думай добре, Васильку, що маєш зробити з тим обладунком, ти ж уже не дитина, ти дорослий, чому тобі так тяжко зважитись?» — й Василькові було недалеко до плачу: чому ж ти, Господи, поставив переді мною такий тяжкий вибір, як я маю врятувати батьків і себе, що повинен вчинити, щоб не схибити, адже у моїх руках життя батька, матері, моє і того лейтенанта, про якого я не знаю, хто він?

Й вибухнув тоді на сході вогненний стовп, був він такий самий, як у надвечір’ї під диском місяця, тільки тоді виносив він на собі холодне світило, а тут далеке сонце сповіщало про свою неминучу з’яву; воно мусило перемогти лютий мороз і набирало стільки жаги, що не вміщало її в собі, тож розділилося враз, подвоїлося: на другому краю східного небосхилу вибухнув у синю крицю ще один вогненний стовп — два сонця сходило над поблідлою від моторошного чекання землею, два сонця для двох земних сил, і одне з них, облудне, меркло, правдиве ж розгорялося й було достоту таке, як описано в Біблії: над храминою палав огонь перед очима всього Ізраїля у всіх його мандрівках, і вів огненний стовп людей з неволі до обітованої землі; було вогненне видиво знаменним сигналом для Василя — від надвечір’я до світанку й на всі прийдешні дні його життя; він гаряче помолився, дякуючи Богові, що подав йому знак до виступу на священну війну.

Василь вдивлявся в Солтисову гору, пильно вдивлявся, бо уздрів, як на сніговій габі заворушився бджолиний рій, і зрозумів, що то партизани, може, й сотня Чарноти; ступив крок, щоб іти до них, та завагався, бо залишав у рідному домі осиротілих батьків… А тоді згадав однокласницю Ліду — ніби наяву побачив її — і чекав її повеління. Дівчина суворо приглядалася до хлопця, може, хотіла впевнитися, що після цієї ночі він і надалі залишиться її вірним лицарем, а коли побачила змужнілий вигляд Василя й рішучість у його втомлених очах, сказала:

«Моїм обранцем може стати тільки воїн, то стань ним, і я піду за тобою на край світу…»

Перемагаючи вагання, побрів Василь заметами навскоси в яр, щоб з нього вибратися на Солтисову гору й стати в один ряд з партизанами. Й тоді кришталеве повітря, щойно пронизуване розпачливим водохресним молінням, сповнилось ураз могутнім хоралом побідної повстанської пісні, яку співали колись у пластунських походах:

— і грали сурми в небесах, а на землі гриміли барабани — весь світ піднімався до бою, й Василь готовий був перемогти у ньому або покласти голову за мить свободи.

А коли вогненні стовпи досягали зеніту й витягнули за собою з потойбіччя червоні кружала сонць, на Солтисовій горі первим гласом зататакав кулемет, йому глухою терцією відповіло торохтіння з Царини, й злетів з гори бджолиний рій у наступ на село.

На постріли вийшли з хати Іван, Марія й офіцер, вони з подивом спостерігали, як два сонця на небосхилі готуються до двобою; з Царини рушили вперед з автоматами напереваги червонорубашники, а з Солтисового белебня густими розстрільними сходили партизани; дві ворожі лінії стрімко наближалися до Андрусякового обійстя, а на подвір’ї стояли три постаті, освітлені двома вогненними стовпами, і один з них, міражний, чорнів, ніби на нього падала тінь обеліска.