Волонтери. Мобілізація добра

Катерина Бабкіна Найкращі вправи на м’язи серця

Колись я відкрила для себе найкращий та найприємніший спосіб бути корисною і навіть майже до нього вдалася. Це було ще задовго до війни, як любила колись казати моя бабця (і тепер якось окремо страшно за те, що і бабці давно нема, і культ війни, про яку вона так часто згадувала, війни, котра позбавила її дитинства і поламала й життя, сподобилися врешті розібрати, як нездалу радянську новорічну ялинку, і скласти в коробочку історії, а тепер у мене сталася своя війна, і от уже і я кажу «до війни», міряючи свої прагнення й реакції тими дірками, які ця війна лишила і продовжує лишати в моєму жилі і в моїй дійсності), — так от, це було ще до війни і тому здавалося мені більш важливим і нагальним, ніж могло би здатися, наприклад, зараз.

Десь неподалік Австралії стався тоді неконтрольований вилив нафти у прибережні води, і від цього дуже сильно постраждали пінгвіни. Річ у тім, що коли взяти пінгвіна і вмочити його в нафту, а потім вийняти з нафти і вимити пір’я надійними мийними засобами, то крім почуття власної гідності і свого невеликого, але певного пінгвінячого розуміння про те, що взагалі являє собою цей світ і що мусить у ньому ставатися, а що не мусить, пінгвін втрачає той особливий жировий покрив, який робить його пір’я водонепроникним і холодотривким. Іншими словами, пінгвін дуже мерзне. Якщо ж нафтова пляма не сильно забруднила пінгвіна, не настільки, щоби вдаватися до щіточок і мийних засобів, — пінгвін не втрачає власної гідності та інстинкту самозбереження, тому активно намагається позбутися нафти звичним для нього способом — за допомогою дзьоба. Іншими словами, пінгвін труїться. «Пенгуїн Фундейшн» просили весь світ зігріти і захистити пінгвінів, зв’язавши їм по светрику й відправивши ці светрики в Австралію, щоби пінгвіни не мерзли і не жерли залишки нафти з власного пір’я. «Пенгуїн Фундейшн» були готові надати розміри і навіть схеми в’язання всім охочим.

Якщо вам, до слова, потрібно уявити собі щось дуже-дуже миле, хороше, зворушливе, незграбне, беззахисне та приємне — ви завжди можете уявити собі пінгвіна у в’язаному светрику. Це попадання в сто зі ста. Пінгвінові у в’язаному светрику хочеться бодай дистанційно допомогти, якщо не можна негайно його обійняти, притулити до серця. В’язати светрики приємно і дивно, трошки freaky, але не важко фізично, тебе не застрелять під час в’язання светрика, ти не побачиш і не дізнаєшся нічого такого, про що потім будеш усе життя старанно забувати, ти в затишку дзвенітимеш спицями і думатимеш про маленького гарненького жиробасика, ти навіть грошей не дуже багато витратиш — ниток треба, як на шапку, та й светрик нічого не важить при пересилці, хоч би й в Австралію.

По-моєму, я тоді навіть зробила запит на розмір і схему, але тут з’ясувалося, що новина застаріла, всіх пінгвінів зігріто, а нафти поки більше не передбачається. Здається, я просто дала трошки грошей цим пінгвінам, але саме тоді осягнула, нехай і схематично, все хороше одночасно, що доброго я могла би в принципі отримати від волонтерства. Я віддала би нужденному і була б корисна (я зігріла б маленького беззахисного, допомогла тому, хто потребує моєї допомоги), я долучилася би до чогось дуже справжнього, я зробила б саме те, що хочу і можу (без ніякого примусу, надриву), і комусь те, що я хочу і можу, було б дуже потрібне (ось вона, самореалізація в чистому вигляді), я була б зайнята (це одна з запорук доброго психічного стану в принципі), я належала би до якоїсь особливої спільноти (людей з усього світу, котрі в’язали светри пінгвінам, хоч як би дико це звучало), і я змінила би світ на краще (свій світ, свою планету, тобто я зробила би це для себе, зберегла би конкретно для себе живими і здоровими кілька штук пінгвінів).

Мені здається, про що би не йшлося, саме про такі аспекти волонтерства і благочинності завжди потрібно говорити. Наголошувати прямо і чітко комунікувати, що саме в такий простий спосіб волонтерство і благочинність роблять нас щасливими, бо мало що так продає і спонукає, як щастя, хіба що пінгвіни у в’язаних светриках. А спонукати до волонтерства дуже потрібно. Чому?

Тому що пінгвіни іноді порпають дзьобами светрики, давляться нитками, душаться в петлях і помирають. Маленькі діти зі складних країн, з негідних умов, нагодовані й навчені волонтерами. іноді виростають мудаками, потрапляють у в’язницю і помирають. Батьки неповносправних дітей, котрими опікуються волонтери, іноді божеволіють і помирають. Неповносправні діти теж іноді помирають. Діти хворі, на лікування яких зібрано неймовірними зусиллями страшні кошти, іноді не переживають лікування і помирають. Пацієнти хоспісів помирають і зовсім з цього не раді, всупереч усім волонтерським старанням полегшити їхній відхід. Самотні старі помирають. Поранені солдати помирають. Непоранені солдати, нагодовані, оснащені і підбадьорені, помирають теж. Котики у притулках, рідкісні види рослин і риб, урятовані від жорстоких господарів мавпи і змії, жертви торгівлі людьми і домашнього насильства, всі вони час від часу помирають або сходять на пси, не зважаючи на титанічні волонтерські зусилля інших свідомих громадян. Ні на що не можна покладатися, нема землі, на якій завжди стоїш однаково твердо Знаєте, що найгірше? Що кожен волонтер, який має бодай мінімум здорового глузду, знає про таку ймовірність від самого початку. І це дуже його демотивує, часто — ще, власне, до того, як він стає волонтером.

Усе інше волонтерство в моєму житті після тих пінгвінів було, як не дивно, радше важким досвідом, неприємним в емоційному сенсі — хоча й набагато результативнішим. Замість чистого і світлого, доброго і вічного в пам’яті позалишалися якісь зовсім неправильні моменти й акценти — кров на сидіннях авто, що ніяк не відмивається і так нервує і лякає, і шкода грошей на хімчистку; централізовані схеми ошукування наївних благочинників, які хочеться «розбачити» і забути, а забути не можеш; публічні звинувачення у фарисействі, бо в тебе є більше, ніж у нужденних; приступ нудоти рано-вранці натщесерце, коли хапаєш ротом у машині повітря і довго-довго не можеш вимкнути аварійку і знову рушити, запізнюєшся на донорську здачу крові і почуваєшся останнім лайном ще багато днів; розпач від того, що робиш, можеш, віддаєш так мало; почуття вини за те, що радієш, їсиш тістечко, купуєш подарунки, коли хтось хворіє, помирає чи недоїдає (яке переростає в затяжну зневіру, бо ж у світі абсолютно постійно хтось помирає, страждає і недоїдає, ближче чи далі, але абсолютно щосекунди); врешті сварка з мамою, яка чомусь приревнувала до того, що ти купуєш календарі, рушники і шкарпетки й підписуєш листівки якимсь стареньким у будинок пристарілих, ірраціональний страх підхопити рак чи ВІЛ повітряно-капельним шляхом (це коли відчуваєш себе повним ідіотом і точно знаєш, що боїшся неможливого, але все одно боїшся), і врешті той страшний момент, коли замість їхати відвозити чи забирати щось із Борисполя, чи сідати робити розсипки чи писати мотиваційні тексти, або нести комусь гарячу їжу і ліки, чи організовувати черговий збір коштів ти просто лягаєш спати або ідеш в кіно, на побачення, читаєш книжку, і потім мучишся, мучишся, мучишся, а потім перестаєш мучатися і ще трошки мучишся вже тепер від того, що більше насправді не мучишся.

Що я вам скажу — це в мене дуже позитивна волонтерська історія. Такої бажаю кожному, особливо з огляду на те, що у країні, де я живу, була революція, а тепер триває війна. Нікому на моїх очах не відрізали понівечені руки і ноги, я не вимушена була кидати когось на смерть під перехресним вогнем, бездомні діти не звикали до мене і не казали мені «мама», я не доводила себе до виснаження фізичного і психічного, я не робила організаційних помилок, які коштували багатьом людям життя (чи навіть якщо комусь одному — все одно не ясно ж, як із цим далі жити самій), не втрачала пильності і не ставала жертвою ошуканства, коли зникають на чиюсь користь важко зібрані й життєво необхідні кошти. Можна сказати, це майже те саме, що я в’язала би нескінченно яскраві та приємні на дотик светрики, а тлусті пінгвінчики вбиралися би в ці светрики і майже одразу ставали би здорові, щасливі й безсмертні.

Що більше ми можемо, то більше від нас вимагається — на доступному рівні це так чи інакше усвідомлює кожен. І свій вибір (могти все більше і більше й віддавати все більше і більше чи не могти і не заморочуватися) кожен теж чинить тільки сам. Щоби зробити цей вибір вірно, треба дуже багато — а саме треба добре знати себе.

Що більше ми діємо, то більше чинимо помилок. Це також кожному відомо, і в кожного свій по-різному сформований поріг кількості того, що він може перейти, забути, простити собі. Для того щоби діяти, потрібно не мати в собі ніякого страху — це ще більше і складніше, ніж добре знати себе.

Що більше ми маємо очікувань, то менше їх справджується — і водночас ми завжди хочемо мати багато очікувань, бо нам тоді здається, що як два додати два буде чотири, так і ми отримуємо результати своїх дій і, відповідно, хоч щось контролюємо. З іншого боку, з думкою про те, що ми не контролюємо взагалі нічого, — як взагалі жити? Ніяк.

Волонтерство тренує одразу багато м’язів серця, добра прокачка яких робить життя якіснішим: уміння віддавати і забувати про себе і свої потреби на користь інших; уміння зупинятися і поважати свої потреби, любити свої бажання, розуміти, що маєш на них право; уміння докладати зусиль і вірити в результат, мислити позитивно; уміння прийняти відсутність позитивного результату і взагалі будь-якого результату своїх найщиріших дій; уміння довіряти обставинам; уміння не вірити взагалі нікому й нічому; уміння бути частиною складного організаційного механізму; вміння покладатися лише на себе; уміння вірити, що від тебе залежить абсолютно все; уміння прийняти те, що іноді від тебе взагалі нічого не залежить; уміння бути безстрашним і вміння прощати собі свій страх і взагалі вміння прощати собі» іншим, світові і йти далі.

Чесно, не можна без цього всього вижити й анітрішки не збожеволіти, і нема кращого способу всього цього навчитися, ніж взяти і почати щось робити, щось понад свої буденні дії, зорієнтовані на здобуття їжі та безпеки для себе і своїх найближчих. Робити щось, потрібне комусь і йде. Це і є волонтерство.