Волонтери. Мобілізація добра

Ірина Славінська Пряма мова

Героїня цього тексту — Таміла Ташева, одна із засновниць ініціативи «Крим-SOS». На мою думку, її досвід — водночас специфічний і загальний, спільний для всіх українських волонтерів. Його можна підсумувати кількома словами — альтруїзм як повсякденний рефлекс, особиста ангажованість у справу і водночас певна відстороненість, яка захищає від емоційного вигорання.

У дужках додам, що в цього тексту про волонтерську роботу є своя особлива волонтерська історія: аудіозапис, який став основою для створення цього допису, було люб’язно розшифровано волонтерськими руками Тараса Челепіса, за що я йому дуже вдячна. Отака єдність форми та змісту.

Але щось я забагато говорю — давайте краще почуємо Тамілину пряму мову.

Я почала займатися громадською та волонтерською роботою 2003 року — ще на першому курсі університету. Почалося все з того, що ми — якщо голосно так сказати — готувалися до Помаранчевої революції. Так-так, у Криму, разом із іншими моїми колегами з кримськотатарського молодіжного центру, який тоді входив у коаліцію молоді «Наша Україна». І 2004 року вийшло так, що ми акумулювали навколо себе взагалі всю молодь, яка була проти режиму Януковича. Ту роботу я вважала волонтерською та громадською, хоча вона і була пов’язана з політичною партією. — просто було очевидно, що треба діяти, бо жити і розвиватися ми не зможемо, якщо до влади прийде отой тюремник. Тому я організовувала тренінги, видавала і роздавала газетки на вулицях, робила спільні акції з «Порою». В ті часи, 2003—2004 років, працювати у Криму було небезпечно: демократичний рух був обмеженим і малочисельним, а противників наших було багато, а ще нас постійно затримувала міліція, на нас кидалися з кулаками якісь бабушки-пенсіонерки. Нас було настільки мало, що навіть «чорна» і «жовта» частини руху «Пора» у Криму були об’єднані, на відміну від решти України.

А ще мене за громадську діяльність мало не виключили з університету. В ті часи у Криму проти молодих активістів узагалі залучили весь ресурс сфери освіти... Мене хотіли вигнати через прогули. У той час іще не було впроваджено оту «кредитно-модульну систему», тому на факультеті з відвідуваністю не було дуже строго і величезна кількість студентів пропускали заняття — головне було скласти сесію.

Варто уточнити, що декан нашого факультету агітував за Януковича та розпускав плітки про Меджліс кримських татар, який підтримував і Ющенка, і пропомаранчеву позицію. Тоді разом із одногрупницею-журналісткою написала статтю в одну із впливових кримських газет, і тут почалось переслідування. Під статтею, яку ми написали про декана, не було прізвищ, але багато студентів, знаючи наші політичні погляди, вказували пальцем у наш бік. Нас урятували публічність і перемога Ющенка у третьому турі. На жаль, декан той досі на своєму місці, та й університет наш не став менш корумпованим...

Ті два роки заклали підвалини для зміни суспільних настроїв у Криму. Після Помаранчевої революції перша фаза подій на Майдані під час Революції Гідності сприймалася не так вороже.

Євромайдан у Криму пройшов доволі спокійно. Були хіба що листівки, які розповсюджували проти активістів, наприклад: «Ваша донька / син / колега / сусід — зрадник» або «пособник Америки и живет в вашем дворе». Загалом події в Києві на Майдані до початку силового протистояння сприймалися спокійно, складніше стало після Грушевського та Інститутської.

Мій Майдан відбувався таки в Києві — я вже поїхала з Криму та працювала у столиці. Я з першого дня була на Майдані. Добре пам’ятаю ніч з двадцять дев'ятого на тридцяте листопада — я пішла додому спати буквально за дві години до розгону «Беркутом» студентського Майдану. Громадську активність намагалася поєднати з роботою, тому виділила собі окремий час на Майдан — приходила постояти вночі, коли було менше людей, стояла переважно до п’ятої ранку. У ключові моменти ходила допомагати на кухню, подавати бруківку, наливати у пляшки суміш. Прибігала на Майдан з аптечкою — всіляко підтримувала тих, хто цього потребував. Я не можу сказати, що постійно чергувала на Майдані як волонтерка. Просто там була.

Усе змінилося 28 лютого 2014 року, коли почалася анексія Криму. Тепер волонтерська робота триває цілодобово. Це моє життя.

Отже, 26 лютого відбувалася акція під Верховною Радою Криму, де один навпроти одного стояли два мітинги — мітинг проукраїнських громадян і кримських татар зокрема та мітинг «Антимайдану» і проросійськи налаштованих громадян. А 27 лютого вранці я прокинулася і в ранковій стрічці новин прочитала, що в Сімферополі захоплені адмінбудівлі, а периметр міста перекритий. І от я читаю ці новини, я просто в шоці, я розумію, що нічого не розумію, і в мене нічого взагалі не вкладається в голові. Годі й уявити, чи розуміють ці події люди, котрі взагалі далекі від кримського політичного життя.

Севгіль Мусаева, Алім Алієв і я зідзвонилися та вирішили діяти. Річ у тім, що всі ми мали досвід : роботи в інформаційному полі: я в Криму працю- вала журналістом, Алім працює медіаконсультантом, Севгіль на той момент була головним редактором «Hubs», а тепер вона головна редакторка «Української правди». Ми домовилися, що робити, створили першу сторінку у Facebook для публікації новин про події в Криму, почали працювати. Так народився «Крим-SOS».

Нашою метою було поширення новин про те, що відбувається у Криму. Ми працювали не як агрегатор новин, а як медіа — самі виробляли новини. Річ у тім, що в нас було дуже багато інформаторів із числа місцевих — це були і звичайні громадяни, і працівники державних установ, як-от Юрій зі штабу ВМС України. Я не знаю його прізвища, але знаю, що він жодного разу не надав нам неправдивої інформації. Наприклад, саме він через нас попереджав про майбутні захоплення військових частин. Такою була перша фаза нашої роботи: ми самі знаходили новини, записували коментарі очевидців, інформацію від кримських журналістів. Новини виходили двадцять чотири години на добу. Перший тиждень ми взагалі не спали. Потім з’явилися інші волонтери, котрі моніторили, збирали, перевіряли отриману інформацію. Команда «Крим-SOS» функціонувала як повноцінне медіа. За два тижні ми почали активно допомагати військовим. Збирали гроші, передавали продовольчі товари та бронежилети, попередньо складали списки місць і потреб.

Можливо, варто пояснити, що стало поштовхом для перетворення громадського медіа про Крим на волонтерський осередок надання допомоги. Настав час, коли ми більше не могли бути просто інформаційним майданчиком. Хотілося допомогти реальним людям реальними діями. Зрештою, нашою первинною мотивацією було бажання допомогти — спершу ми думали, що вистачить відповідального інформування, бо не чекали на те, що події розвиватимуться саме таким чином. Згодом виявилося, що інформування замало. Крім того, до нас і так усі зверталися по допомогу і пораду, бо бачили в нас своєрідний «вузол» для зв’язку людей між собою.

Наш перший волонтерський допис у Facebook — це заклик відкрити свої домівки для переселенців. Спершу ми зосередилися на проблемі поселення людей, які виїжджали з Криму. З листів, які ми отримували, почати створювати базу даних із контактами тих, хто готовий допомогти. Пам’ятаю, ми були в шоці від тієї кількості людей, які просто погоджувалися надати переселенцям притулок. У результаті сформувалася величезна база на понад дві тисячі місць, де люди були готові надати притулок.

Тепер ми працюємо в кількох напрямках. Один із них — підтримка переселенців з Криму та зі Сходу — одержав підтримку ООН, що дозволило нам винайняти офіс і платити якісь мінімальні зарплати тим, хто тут зайняті. Взагалі ми почали займатися переселенцями тільки тому, що в перші дні, коли вони з’явилися, жодна державна структура не взяла на себе відповідальність, тому саме волонтери мусили надавати юридичні консультації, допомагати з пошуками житла. На сьогодні люди найбільше потребують саме правової підтримки — їм потрібно пояснювати, як отримати соціальні виплати, як вклеїти фото в паспорт, переоформитися у податковій як підприємець, написати заяву в прокуратуру тощо. Інший напрямок — моніторинг порушень прав людини в Криму та систематизація цієї інформації для наших партнерів, які постійно потребують актуальних свіжих даних. Третій напрямок — підтримка та популяризація кримськотатарської культури. Севгіль, Алім і я — кримські татари, і ми розуміємо, що Крим безпосередньо пов’язаний з кримськими татарами як з корінним народом, який зараз, в умовах анексії, найбільше потерпає від нової «влади». Саме тому ми організовуємо фестивалі, лекції з кримськотатарської культури, а ще фільм зараз знімаємо про Мустафу Джемілєва.

У роботі з переселенцями є складність: серед них можуть іноді траплятися ті, хто не любить Україну, хто є проросійським, любить Путіна, хто з дому виїхав для порятунку свого життя, а не з ідеологічної незгоди з «владою» окупаційного режиму в Криму, в Луганській і Донецькій областях. Так, до нас постійно приходять на склад і в офіс люди, які кажуть, що ‘їхні домівки бомбить Україна, або що війну почала саме Україна, або що це ми з Майданом у всьому винні... Але уявіть маму з трьома малими дітьми, якій справді необхідна допомога. їй неможливо відмовити та сказати, щоби вона ішла геть. Ти не можеш послати її просити допомоги в Путіна. Попри весь можливий людський фактор необхідно допомагати тим, хто цього потребує. І це дуже складно буває, і ти себе пересилюєш, притлумлюєш почуття та пам’ять про події на Майдані і про загибель Небесної Сотні. Волонтери не мають етичного права відмовляти комусь тільки через те, що він не поділяє їхніх політичних поглядів. У нас є місія. Ця місія — допомагати людям.

Розумієте, крім етичної місії на мою роботу дуже впливає те, що окупація Криму — окупація мого дому. Я втратила дім. Усі мої рідні, вся моя родина живуть у Криму, але я не можу їх побачити, я не можу більше їздити до Криму, бо є небезпека, що звідти мене вже не випустять.

Мушу сказати, що тільки зараз я усвідомила, що втратила. От наприкінці жовтня до мене приїздила мама, і я зустрічала її на вокзалі... в мене почалася істерика. Я ніколи раніше не плакала на людях, я загалом не звикла публічно виявляти емоції. Просто на платформі, побачивши маму, я відчула все, що відчуваю до мого втраченого Криму.

Наша родина походить із родини депортованих Сталіним кримських татар. Це покоління я називаю втраченим. Батьки переїхали у Крим У самому розквіті сил, їм було десь по тридцять п'ять років. До того вони жили в Самарканді, де мама працювала лаборантом у поліклініці, а тато був керівником бурильної установки, в нього була дуже висока зарплата. Але батьки все кинули та поїхали з власного будинку на голе місце, у «врємянку» з голими стінами, де вікна були просто закриті плівкою. Ми спали всі в одному ліжку — мама, сестра і я. Власний будинок у Сімферополі ми будували двадцять років. Цього року будівництво закінчилося. Почалася окупація.

Я росла на бувальщинах про Крим, які мені розповідала депортована прабабуся. Я пам’ятаю, як мені п’ятирічній, ще в Узбекистані, прабабуся описувала море, де багато води, де гори, де красиво. А я ніколи не бачила моря.

Якось, уже після переїзду до Криму, ми з бабусею пішли в її рідне село, звідки її депортували Знайшли будинок — він вцілів. Звідти вийшла інша якась бабуся — росіянка, котра дозволила зайти на подвір’я, — зазвичай кримських татар нові власники їхніх будинків не пускали навіть на поріг. Тоді бабуся запитала в тієї жінки, де в будинку ділася стара пічка. І та почала заперечувати, що в будинку пічки не було, коли вона вселялася. Річ у тім, що в тій пічці наша родина перед депортацією заховала все сімейне золото — сережки, коштовні пояси, інші прикраси, що передавались із покоління в покоління. Не знаю, може, та жінка справді нічого не брала, може, хтось інший усе вкрав.

Бабуся того дня дуже сильно плакала. Я навіть не до кінця зрозуміла, чому вона плаче, — мені було лише сім років. Тільки з часом я зрозуміла, що тоді відбулося на тому старому подвір'ї. Дуже рідко кримським татарам вдавалося викупити свої старі родинні будинки. Часто російські родини вимагали за них дуже завищену ціну, шалені гроші.

У мене часто запитують, чому я не перевезу до Києва батьків. А їх не перевезеш. Вони пам’ятають історії своїх бабусь і матерів про депортацію.

У Криму зараз те саме: не так різко, не так примусово, але тобі створюють такі умови, що мусиш виїжджати. Але мої батьки не залишать свого будинку в Криму. Тому для мене це дуже сильна особиста трагедія.

З іншого боку — хоч як би патетично це звучало, — якби я не вірила, що ми повернемо Крим, то не займалася би волонтерським проектом «Крим-SOS». Зараз я розумію, що не можу це покинути, бо впевнена, що Крим ми повернемо в будь-якому разі. Можливо, в майбутньому зміниться форма його врядування, можливо, буде більше автономності, можливо, буде особливий статус для кримських татар. Але Крим знову буде українським.