Волонтери. Мобілізація добра

Лариса Денисенко Прагматики

Марина спостерігала за бровами свого чоловіка. По-перше, кожну з них перетинав пам’ятний шрам, по-друге, вони по-родинному називали його брови «розвідний міст»; коли Артем був сконцентрованим та уважним, цей «міст сходився», можна було встигнути перебігти туди, куди тобі потрібно.

Зараз Артем уважно слухав Романа, того самого Романа, котрий іще рік тому розпанахав йому ліву брову. Над правою попрацював доберман, що його вони забрали з Маринчиного притулку. «Лівий — від Романа, правий — від добермана» — усміхався Артем. «Звучить, брате, так, наче і в цьому винні ми, євреї», — коментував ситуацію Льова Ліберман. Зараз він також уважно слухав Романа і не втручався. Або просто вимкнувся, цей рік його навчив вимикатися.

Ще рік тому Артем не знав, як звати Романа, той проходив під поганялом «підстадіонне мудло, що розхерачило мені брову».

Обидва рази, що передували появі шрамів, Артем намагався вказати і собаці, і незнайомцю на їхнє місце. Псові — буквально, бо старався пояснити, що диван не є місцем для собаки в їхній оселі, цим місцем є спеціально придбаний матрац. Романа він попросив не «зіґґати» і не кричати «смерть ворогам» перед початком футбольного матчу. Реакція була однаковою — «зарядили в торець».

Ліберман коментував вигляд обличчя Артема: «А що? Лице цілком читабельне, добре, що отримав ти не табельним». Льова знав, про що говорив. Про табельну та нетабельну зброю він отримав стільки знань, скільки ніколи не сподівався отримати, бо «я ж завжди був мазуном та ПОЦефістом, друзі, але права, права була бабуся, коли говорила, що з мене постійно прокльовується ДЯДЬКО Мирон, якого, як ви розумієте, обрізали з усіх родинних фотографій, бо він був необрізаним».

Кілька днів тому Артем, затятий фанат київського «Динамо», сказав Марині, що цьогоріч нарешті збагнув, навіщо Господь вигадав «ультрасів». Вона розсміялася. До заплутаних взаємин під час матчів, сварок на футбольних форумах завдяки цій війні додалася, ймовірно, не дружба, але розуміння, взаємоповага та співпраця. Як це відбувалося зараз, коли вони сиділи «на базі» та обговорювали, що ще потрібно віднайти, закупити, принести, хто і коли вирушить, щоб розвезти ліки, харчі, прилади й одяг нашим в АТО.

Ось це «наші» було їхнім об’єднувальним чинником. У них були «наші», ледь не вперше в житті. Вони самі з цього дивувалися, пришпилювалися, сміялися. Бо в кожного з них, звичайно, були свої «наші». І ці чиїсь «наші» могли бути абсолютно чужими для решти. Але «спільні наші» з’явилися саме в ці часи.

Вони не часто збиралися, і далеко не завжди були знайомі. В деяких були позивні, як у вояків. Деякі просто називали номер спеціально заведеної картки одного з банків, за останніми номерами вони були впізнаваними. За прізвищем вони вгадувалися та згадувалися швидше, ніж за іменами.

Коли вони збиралися разом, Роман згадував телевізійну соціальну рекламу і казав: «Ось воно в дії. Як там вони говорили? Єдина країна, єдіная страна. Це — ми, це — ми, пацани. І цево. Дівчата також». Льова Ліберман реготав і згадував радянських «Трьох мушкетерів»: «Кардинал і галантерейник — це сила, ми врятуємо тебе, Хвранція!»

На цитати з радянського кіно Роман реагував погано, міг, в принципі, «зарядити в табло», але Льова вмів всіх заспокоювати: «Ромко, брате, чуєш, ну я є тобі не «Інтерсіті-плюс», що знай ганяв кілька разів поспіль комедії «коварнаго» Гайдая весь шлях з колибєлі гарадов рускіх до урбо-пеніса всій Галіціі Лемберга, я ж з розумінням, я ж за індивідуальний підхід, я ж дозовано, то й ти мудрість май, прикручуй краника наполегливої боротьби, ніжніше зі мною, бо я — травмований герой, у моїй підкірці кіно-радянський геморой». Усі поминали реготати.

Льова Ліберман мав позивний «не раб», коли він напивався, а це стало траплятися частіше після його повернення з двомісячного полону, він всідався десь у кутку, мовчки бив себе у груди і примовляв: «Я — вільна людина, я — вільна людина». Артем на це іронічно зауважував, що Льова починає працювати «гугль-транслейтом з івриту» або що з Льови починає «прокльовуватися» не обрізаний- необрізаний дядько Мирон, а сам Іван Франко.

В минулому житті Львова був астрономом, потім займався бізнесом, жартував і казав: «Я завжди займався «точками» — як на небі, так і на землі». Марина мало знала людей з такою цупкою географічною пам’яттю. Льова перевозив ліки, людей, продукти, тепловізори, каски, броніки. Під Первомайськом його загребли «сепари». З Ліберманом тверезим було спілкуватися важче, ніж з Ліберманом п’яним, наприклад на запитання «ты хто, пидарюга?» Ліберман відповідав, що є лібертаріанцем. Тому його жорстко били і посилали на хєр, не знали, на кого можна поміняти, які гроші можна витрусити. Але тримали, бо за паспортом Льова був центровим та київським, відповідно — перспективним. Льова жартував: «Пам’ятаєте старий одеський анекдот? Як зустрічаються два євреї, один каже: доброго дня, Мойшо, як ся маєте? Інший: я не Мойша, я по паспорту — Михайло! Перший: та бити ж будуть по морді, а не по паспорту. І от уявіть, а мене били саме по паспорту!»

Після полону він окривів на ліве око, яке час від часу починало смикатися, сам Льова коментував це так: «Я став подібним на світлофор, що на перехресті біля мого будинку на Саксаганського, — ніколи не зрозумієш, хто і куди повинен їхати, а хто вимушений стояти і чекати, бо він блимає, блимає, блимає».

З киянином Льовою також кияни Марина й Артем познайомилися, коли приїхали на сорок днів по Колі Сапруну. Під Сніжне. Колі відбили нирки односельці, хто міг знати, що через соціальні мережі можна «злити» інформацію про всю родину Сапрунів, їхні проукраїнські погляди та Коліно волонтерство? Хто міг знати, що побачить цю поширену колишнім Коліним однокласником, який працює барменом у столиці України, а не десь під Москвою, інформацію Колін вчитель історії, переповість дільничному міліціонеру, а той — решті, і спочатку вони вирахують та скалічать Коліного брата, потім — вирахують та скалічать маму (скільки ж кумась наплювало в її сиве волосся...), потім вирахують і дружину, але тій вдасться втекти до Харкова і вже згодом розпочати нове життя в Києві, а потім скалічити та вбити Колю? Так скалічити, що ребра дивилися в небо, як понівечений паркан?

Просто так. За погляди. Скалічити та вбити двадцятип’ятирічного хлопця. Мати на Коліних сороковинах говорила про те, що «осмислене пожити й року не дали, добре, що хоча б сина народити встигли». Розповідала про цвинтар, що діти тут гралися в схованки, і Колька грався, не було іншого місця, де можна ховатися, навколо — степ. А тут можна затертися за хрестами, могильними плитами, кущами або ж просто вкластися в чужу могилу. «Тепер він у своїй сховався, мій Коленька, хоч би тут не знайшли...»

А вони не плакали, навіть Тернопільська Наталка, котра ревіла щоразу, коли перечитувала дитячі листівки, або читала статті в Інтернеті, або прибирала закривавлені бинти, марлю, вату в шпиталі. Не плакали, бо як Мати не плаче, не можна дозволяти собі сльози, коли в неї вже немає, не можна перебирати на себе материнські сльози, горе б взяти на себе, але не кожна мати готова віддати — і сина, і горе. Не кожна.

Дружину Колі Супруна разом з їхнім сином Артем і Марина запросили на день народження свого старшого малого, Євгена. Святкували в «Макдональдсі», захотілося позитивних емоцій, подарувати одне одному невеличке свято, щось мирне і не дуже ціноване в минулому житті; коли хтось із дітей або дорослих проштрикнув святкові повітряні кульки, Настя схопила малого, впала на підлогу, поповзла та сховалася під стіл.

Нестерпно все життя ховатися: серед цвинтарних хрестів у дитинстві, серед чужих у рідному селі, серед вибухів, серед МОГИЛ...

Прагматиками вони стали після першого інтерв’ю Артема. З ним спілкувалася вродлива і впевнена в собі жінка в камуфляжі. Артем був у старих джинсах та пуховику, шапка насунута на пошрамовані брови, нервувався і не знав, куди подіти руки. Потім злився на себе і говорив, що виглядав та поводився як «тітушка». Роман з цього інтерв’ю угорав, але зателефонував і сказав Артему: «Та нічо, що ти поводився, як шухерна шпана, натомість слова які сказав! Ну, пацан, ну мужик, поважаю». Льова Ліберман повідомив, що виглядало це так, наче «справжня героїня трьот з доволі мутним тіпчіком “за життя”». Артем кумедно набурмосивсь. «Зводив міст».

Під час інтерв’ю він розповідав про одного зі своїх «клієнтів», про аграрного олігарха, який щомісяця переказував на потреби армії, саме через рахунки Артема, відчутні суми. Артем запитував у нього: чому ви це робите? Той відповідав, що просто «виплачує кредит за життя».

Журналістка запитала, чи він також «просто виплачує кредит за життя», Артем погодився і сказав, що займається волонтерством суто з прагматичних міркувань. «А вам не здається, що це неправильно? іЦо волонтерство має бути, передовсім, душевною потребою і тут не може йтися про прагматичне, про матеріальне?» — запитувала жінка. Артем похитав головою. «Якщо я не буду прагматичним, якщо я закину цю справу , завтра ворог буде в Харкові та Дніпропетровську. В Маріуполі та Миколаєві. Післязавтра — в Чернігові, згодом у Києві. Я цього не хочу. Саме з прагматичних міркувань. Я, знаєте, по життю також є прагматиком».

Так Марина і Артем стали прагматиками.

Але перед тим, як стати прагматиками, вони стали волонтерами.

Марина і до того була волонтеркою, працювала у притулку для тварин. Вела сторінки на Фейсбуці, намагалася прилаштувати котів і собак, збирала кошти на корм, на ветеринарну допомогу, на стерилізацію. Вона звикла, що більшість людей сприймає її як дивачку, котрій нема куди подіти вільний час та себе. Та що говорити, навіть старша сестра вважала її конкретно навісною. Мама ж сміялася і згадувала, як мала Маринка притягувала додому хворих котів, собак, ворон, що кульгали, голубів, до лапок яких діти прив’язували нитки. Лікувала, виходжувала, когось залишала вдома, комусь відшукувала нового господаря, багатьох відпускала на волю. «В Маринки просто змінився масштаб діяльності», — посміювалася.

Спочатку скептики говорили про неї: «А, ну Марина, вона може собі дозволити цим займатися, в неї немає дітей». Коли вони дізнавалися, що в неї двоє малих синів, знизували плечами та казали: «Та вона може собі то дозволити, вона ж не працює». І коли дізнавалися, що вона працює викладачем, також знаходили «пояснення»: «Ну то вона ж працює півдня, чим ще займатися?»

Цікаво, що такі люди завжди знаходили пояснення діяльності інших і не збиралися шукати жодних пояснень своєї бездії. Вони мали на неї право. Марина ж мала давати пояснення щодо своїх зобов’язань. А як не давала — пояснювали вони. Ніхто не вірить таким хитким поясненням, таким непевним мотивам, як любов і співчуття. Співчувати можна мовчки, або виділити кілька хвилин на зойкання перед вечерею, або зробити вигляд, що тебе це не стосується. «Не буди лихо, воно саме тобі розбудить», — любила говорити Маринина старша сестра.

Втім, ніхто ніколи не говорив, що Марині не можна довіряти. їй довіряли, переказували кошти, запитували, як зробити краще, з нею залюбки спілкувалися. Спочатку вона допомагала жінкам, котрі збирали на фронт своїх чоловіків. І зараз вона кваліфіковано могла б пояснити перевагу одних броників над іншими, де краще замовляти тепловізор, де виробляються зручніші каски, де краще замовляти ліки, що зупиняють кровотечі, як віднайти машину з куленепробивним склом.

До «другого волонтерського періоду», так жартували друзі родини, Марина часто продумувала план втечі. Ні, не від чоловіка і не від дітей. Не від своїх учнів, собак та котів. Загалом, не від того, чим вона займалася в Києві. Просто від — великого міста, вибагливого життя. Вона мріяла, що вони оселяться у Феодосії.

Там, де море. Там, де в кожного мешканця є персональний електричний стовп і персональна акація. Там, де прокидаєшся під перегукування чаєчок та морських хвиль. І щастя перекочується разом із піском та галькою під босоногими оголеними людьми. Там, де вона маленькою намагалася проволокою прикріпити миски з питною водою для собак і котів. Вода розплескувалася, і молодий тато голосно сміявся, хитав головою: «Маринко-примаринко, ти спочатку закріпи миску, а вже потім воду наливай, опудальце!»

Вона займатиметься порятунком дельфінів, або боротиметься з тютюновою фабрикою, або проводитиме екскурсії в музеї Айвазовського, а іде викладатиме українську в школі; діти житимуть щасливим морським життям, будуть заговорювати мушлі, кидати подалі в море, щоб ніхто не виловив, не роздер священні мушлеві щелепи і не витягнув квасолеву душу мідій; розглядати медуз та камуфляжних бичків, вона так і бачила дитячі смагляві фігурки на гірчичного кольору піску. Артем міг би розпочати бізнес. Щось корисне для себе і для людей.

Дивно, що зараз вона вже про це не мріяла, але Артем сказав, що це обов’язково відбудеться, як водиться, переформатував її мрію у свій план. «Ти хіба знаєш, як повернути Крим?» — запитувала в чоловіка. «Ні, але я вірю в те, що більшість людей так само, як і мене в дитинстві, вчили не брати чужого, а як взяв — повернути». — «Вони самі сюди не хочуть повертатися». — «Нікому нікуди не потрібно повертатися, насправді вони ж залишилися тут, ти хіба не розумієш, що це — ілюзія, їхнє перебування там? Цього “там" просто не існує».

В Артема була своя історія. Менеджер у великій івент-агенції, всі його знання, контакти, можливості були наче «заточені» під волонтерську діяльність. Він організовував великі конференції, поселення в готелі тисяч делегатів, забезпечував усіх перекладом, харчуванням, маркерами і розважальною програмою. «Перетворимо конференцію на свято», — таким було одне з їхніх гасел. Війну ж Артем просто намагався впорядкувати, каталогізувати, усправедливити.

Його волонтерство почалося з того, що він збирав на фронт Сергія, свого колегу, друга. Та й сам збирався, але все ніяк не міг наважитися. Щось не лускало. Він не знав, чим зможе бути корисним там та чи взагалі зможе бути корисним. Поганий зір, відсутність воєнного досвіду. «Хіба що піду в завгоспи», — сумно жартував. Дожартувався.

Кращі бронежилети коштували, звичайно, що дорожче, але якщо організувати закупівлю оптом, було дешевше. Артем знайшов тих, кому ці речі також були потрібними, організував, закупив. І вже не зупинявся.

Він постійно почувався винним. Бо був не там. Не з Серьогою на фронті, не з Колею Супруном у Щасті, не з Льовою Ліберманом у підвалі, не з Тернопільською Наталкою в машині «медичної допомоги». Він був у Києві. «В лавці», — жартував Ліберман. Щоб задавити цю вину, свою неспроможність бути на передовій, він завантажував себе роботою. Діставав такі речі, про котрі хлопці та дівчата могли лишень мріяти. Писав листи в Міністерство оборони, до військоматів, до штабів, у мерію. Смикав усіх, від кого можна було отримати допомогу. Подекуди тиск від Артема був таким сильним, що обурювалися інші волонтери. «Тихо будь», — озивався Роман, і Марина спостерігала, як чоловік, перед тим як дати відкоша, починає механічно чухати пошкоджену брову.

Одного разу на їхню електронну адресу надійшов лист від церковників з «районної церкви». Вони зрідка туди ходили, бо не були особливо релігійними, але церква була поряд, а вони хотіли показати дітям ікони, послухати дзвони, хоровий спів. У листі церковники чемно просили підійти на розмову, через те що, на їхній погляд, подружжя «плекає війну та свідомо або ж несвідомо потурає зневазі до тих громадян, що мають іншу позицію, сприяє воєнізації цивільного населення». У листі були вказані приймальні години. Марина впала в ступор, Артем іронізував: «Московський патріархат показав справжнє обличчя й остаточно закріпив за собою святе місце КПУ».

На зустріч вони, менш із тим, все-таки пішли. Батюшка вів розмову виключно з Артемом, на Марину особливої уваги не звертав («жена да убоится мужа своего»), просив більше молитися, частіше сповідуватися, покаятися за спричинене, вчитися терпимості та добропорядності, журив і вказував на правильний шлях і щоб «жилося по правді». Артем відповів, що так і живе. По правді. Батюшка засумнівався, вони й залишили його в сутінкових сумнівах.

Старша сестра Марини, котра була за прокурором, ставилася до їхньої волонтерської діяльності скептично. Вона завжди знала більше за інших. Про те, що всіх розводять. Про те, що нічого не змінити. Про те, що ця війна вигідна олігархам і нема чого цим перейматися. Потім бідкалася, що її чоловіка можуть люструвати. «Причепилися, знайшли цапа-відбувайла. А що він зробив? Та нічого такого. Як усі. А за яйця пробують взяти його. Ось за це ви, дорогенькі, стояли на тому клятому Майдані?» Але за «яйця» його не взяли, або слизькі, або замалі, або відкупився, не люстрували, перевели до іншого відділу, де він принишкнув.

Сестра також принишкла, тільки одного разу промовила до Марини: «Недооцінювала я твого. А дарма, він завжди був прагматичним. Далеко піде, мабуть, у депутати, ти про нас тоді не забувай. Ми ж тобі і возика передали, ви не тратилися, і взагалі. ..»Возик і взагалі. Марина усміхнулася.

Сестра часто нарікала людей «прості смертні», певне, сама була заміжня не за прокурором районної прокуратури, а за Богом.

Марина й Артем були простими смертними. Цього року смерть дивилася на них не тільки зі сторінок Інтернета, коли ти можеш зачинити віконце Інтернету, відчинити квартирку та дихати свіжим зимовим повітрям або весняними прянощами. Тепер нахабна, жирна, ворожа смерть була інакшою. Ні, вона якраз залишалася собою, змінилися вони. Марина й Артем.

Смерть споглядала за ними з заплющених очей їхнього друга, журналіста, котрого вбили на Грушевського. Смерть дивилася з похоронок, котрі приносили вдовиці. Вона дивилася дитячими очима школярів, що залишилися без тата або мами, котрим волонтери приносили подарункові планшети. Вона дмухала в кожну аптечку, котру вони збирали на фронт. Її присутність відчувалася в кожній машині, в сумці кожного переселенця, у фронтовій формі, в кожному телефонному дзвінку звідти...

Але страшнішим за це було життя, те саме життя, яке визирало з-під смерті, як та дитинка, що ховалася за хрестом старого селищного цвинтаря на Луганщині та придивлялася, чи її, бодай, хтось іще шукає. Життя визирало сміхом, дружньою фразою, обличчям на фотографії, sms у телефоні, ніком, що вистрибував, коли вмикався скайп, словами, котрі не хотіли забуватися, роздруківкою спільних планів, прізвищем у переліках, майбутнім, що пристрасно обговорювалося, тим самим майбутнім, котре тепер без цієї людини виглядало кастрованим, неповноправним. Вагітністю, що зберігала спокій того, хто народиться без батька, того, хто звик ненародженим чути шалене серцебиття мами, таке сильне, таке швидке, як рух надшвидкіснішого у світі потягу. Саме так, більше лякало життя, що визирало з-під смерті.

Вони з Артемом також мінялися, в цей період вона вперше забула про річницю їхнього шлюбу, а він прибіг і приніс Різдвяника. Такого ж почервонілого, як він сам. Марина плакала, а Артем розгублено тримав у руках яскраву, схожу на папугу ара, рослину. І в очах його було щось таке, що помічаєш відразу, коли любиш та довіряєш, а ще коли надивилася в очі смерті і тому так необхідно і так радісно бачити в його очах мирне та прекрасне життя. Те життя, котре не відлякує, а додає сил.

Інколи накривало відчуттям, що кращі роки життя вже позаду, залишилися саме в цьому страшному та кривавому періоді, під цеглою, вивернутим корінням, під мертвими тілами, розірваними і знесеними снарядами; коли вони відкривали справжність або фальш у кожному та кожній, коли співчували, звіріли, вірили та зневірювалися- коли була справжня ціль, справжні випробування, коли було зрозуміло, що таке — гідність; коли кожний день був наповненим настільки, що, здавалося, трохи — й лусне з таким розкотом, що Супруни миттєво сховаються під будь-який дах; здавалося, ще трохи — і вибухне серце; навіть коли прощалися з убитими, навіть коли лякалися життя, що дивилося на них з-під смерті, вони відчували, що живуть немарно.

Тоді почувалися вдячними. Кому, невже війні? Війна не змінювала людей, війна — вбивала. Когось буквально. В комусь — людяність. Віру або дружбу. Кохання чи повагу. Людей змінювало життя. І вони в свою чергу намагалися змінити життя, зберегти його — і собі, і дітям, і тим, хто допомагав, і тим, хто проклинав. Усім. Наскільки це могло бути всеосяжним. Суто з прагматичних міркувань, виплачуючи кредити за життя.