Воскреслий із мертвих

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

Адреса, зазначена в записці, ні про що Кублеєві не говорила. Тут не було навіть прізвища. Адреса — і все.

Кублей сів у свій «Кадилак», як він жартома називав «Запорожця», і покотив до центру. Потім, проїхавши бульваром Лесі Українки через Печерський міст, спрямував свій «Кадилак» у напрямку Ботанічного саду, до приватних будинків Печерська, які чекали своєї черги на знесення.

У затишній вуличці зупинився. Відчув, як забарахлило серце. «Невже це він? Невже та фраза належить йому, майору Марченку?» Кублей поїхав далі, уже не дивлячись на номери будинків. Де стояв той будинок, знав напам’ять… От тільки номер забув. У дворі під старим осокором і липою з кублами омели уже зібрався народ. Говорили про привид Миколи… Привид Миколи Мазура… Приходив уночі, заглядав до матері у вікно…

Усе стало на своє місце. Кублей усе згадав… Згадав двотижневі курси англійської мови… Запрошення поїхати в ООН у складі української делегації на 39 сесію Генеральної Асамблеї ООН. Возити делегата з України. Тоді Україна називалась «УРСР». «Господи, це ж Марченко — майор служби безпеки Марченко… Це ж він мені тоді сказав ту фразу — „не впораєшся сам, підстрахуємо. Тобі головне поговорити з ним. Затулити йому писок“… Інструктували довго. Сказали тільки пригрозити пістолетом і відійти. Якщо раптом упаде — тікати. Сісти в автобус, таксі і змиватися. Вручили пістолет. З глушником. Прямо там, у підвалі… Майор Марченко вистрілив у мішень, почеплену на оббитій гумою стіні…»

— Усе в порядку. Можеш не сумніватися.

«Але ні за які гроші не стріляти. Тільки пригрозити і піти. Ти мене зрозумів, Кублей?.. Сказати: „Сука, продався“», — згадав сищик ту давню розмову. А тепер! Господи, майор! Хто б міг подумати! Конопатий, як і тоді, тільки тепер з вусиками і кульгавий. Цікаво, хто йому перебив ногу… Отже, тоді вистрелив у Мазура він! Мною просто жертвували! Я тільки погрожував. А прибирав Мазура майор Марченко… Ідіот… Який я ідіот… Я ще тоді думав: «Чого він упав? Злякався? У нього розрив серця? Чи спіткнувся?» Кублей після того спокійно сів у таксі і поїхав у готель «Лайден-Гарден». Яка ж це вулиця? Здається, Третя авеню, 54 стріт… Сказали, трохи побути там у холі… Хвилин двадцять-тридцять… Пістолет викинути в каналізацію… Посидівши в холі, вийти на Другу авеню, взяти квиток у порнотеатр і спокійно сидіти. Якщо ніхто до одинадцятої вечора не підійде, повернутися в місію… Він все так і зробив. Ніхто не підійшов. Ні в готелі, ні в барі, куди він по дорозі зайшов перекусити. Правда, дещо порушивши інструкцію, але не надав тому значення… Сказали чекати в кінотеатрі. Чекав… Разів п’ять передивився одне й те ж. Про трьох волейболісток і трьох волейболістів. Які спочатку грали у м’яч, а коли набридло, поїхали на чиєсь ранчо і там почали займатися скотизмом… Принаймні він так тоді думав. Кублею все це було гидко. Звикав до порнофільму, звикав до темноти. Бачив у залі моряків і старих китайців. Кілька останніх спали… Двоє їли бутерброди і, мабуть, сиділи тут з першого денного сеансу. На задньому сидінні парочка дублювала те, що відбувалося на екрані. Кублей сидів і думав про своє. Його почав проймати страх. Йому здавалось, що хтось зараз зайде і розрядить у нього пістолет… Раптом він зрозумів, що афганець убитий. Ну, звичайно ж убитий! Як він не допетрав одразу… Його просто поставили на роль убивці… Якщо помітять, що Мазур не просто упав, а що в нього вистрелили з якоїсь зброї з глушником…

Так, у той час ішов дощ. Розривалося небо від блискавок… Сліпучі зигзаги краяли його на шматки. Гриміло… Під час удару грому Мазур і впав. Як підтятий… Господи, тепер зрозуміло, чому майор у підвалі вистрілив у мішень… У випадку затримки Кублея перше, що зробила б поліція, — це перевірила б пістолет — чи з нього стріляли. Стріляли, і зовсім недавно… Стріляли один раз… Отже, в афганця всадили також одну кулю і з такого ж пістолета, як у Кублея… Наволоч. Так підставили… Ось як вони мною дорожать! Моїми інформаціями! А наступного дня, згадував Кублей, у нього була розмова з майором Марченком. Прямо там, у місії. На третьому українському поверсі.

«Вам, Кублей, платитимуть, як і делегатам. 25 доларів за добу. Це вам не 15. І вивезти ви зможете 60 кілограмів барахла. На рівні дипкорпусу».

Він тоді ще й подякував. Щиро подякував. Це була плата за вбивство афганця. Власне, не за вбивство — за імітацію вбивства.

«Виїдете завтра ж. Разом з міністром. Він повертається до Києва. Будете його супроводжувати. Квиток вам уже взяли».

«Але я хотів би ще трохи побути тут».

«Ми це врахували. Вам виплатять авансом за додаткових десять днів. Міністр повертатися сам не може. Долари, які одержите, здасте в касу на першому поверсі. Вам видадуть довідку… У Союзі одержите в чеках… Один до чотирьох… Матимете доступ до чекових' магазинів Києва і Москви. Там усе й купите».

«Але я б хотів дещо тут…»

«Спустіться в підвал. У нашому магазині є все необхідне. Багато не беріть. Не більше 60 кілограмів».

…І от сьогодні він знову переступив поріг Миколиної хати. Тут він був і раніше. В ролі посильного з військкомату… Приносив звістку про смерть сина на полях Афганістану… Загинув при виконанні своїх обов’язків… Не знав, що й сказати… Мовив просто: «Я з військкомату…» Мати зрозуміла одразу… Загинув Микола. Упала на ліжко з кількома подушками-пірамідами і затулила своє молоде і дуже гарне обличчя руками.

Кублей вийшов з місії. Він виконав завдання, яке дав йому майор КДБ Марченко, а наступного дня поміняв долари на чеки.