Воскреслий із мертвих

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

Над Нью-Йорком повисла багряна осінь. Таку осінь тут можна було бачити тільки в районі Рівердейлу, де тимчасово знайшов пристанище Микола. Маленька кімнатка на першому поверсі безжально підігрівалася електромереживним сплетінням під підлогою. Сухе і гаряче повітря начебто піднімалося крізь підлогу й маленький штучний килимок, проходило крізь нього і повисало під стелею.

Микола дивився у вікно. Смуток і ностальгія, що не давали йому останнім часом спати, переплелися у сірих і довірливих очах.

На деревах багряніло листя. Таке червоне й таке тремтливе, як ніде в світі. Він ніколи не думав, що тут, на околицях Нью-Йорка, стільки зелені. Стільки цього яскраво-багряного листя. Він зовсім іншим уявляв Нью-Йорк. Саме таким, з яким зустрівся на розі 42-ї стріт і Першої авеню, куди його колись привезли представники українського уряду в екзилі. Він не знав тоді цього слова — «в екзилі». А що воно означає, питати чомусь соромився. Хоча інтуїтивно здогадувався. Уряд у вигнанні. Він тут вперше про це дізнався: український уряд в екзилі! Ще з 1918 року. Отже, наша держава існувала. Уряд її жив. А як же тоді Радянський уряд? Чому наша преса мовчить, що й у нас два уряди? Як у Китаї, Камбоджі, Афганістані… Виявляється, в ООН є тайванський уряд, що представляє уряд Чан-Кайші, є уряд камбоджійський — Пол-Пота, є афганський — некомуністичний уряд, і є український уряд в екзилі.

Чому ж мовчала про це наша преса? Чому він ніколи про це не чув? Багряне листя манило до себе. Приваблювали високі могутні дерева, що, мабуть, зустрічали ще Колумба. Він підійшов до газової плити, зняв з центральної конфорки завжди гарячий чайник, взяв склянку, насипав кілька ложечок розчинної кави в гранулах. Він раніше ніколи такої не бачив. У Союз привозили найдешевшу. Таку, яку тут п’ють тільки індіанці. Залив її гарячою водою, додав з пакетика солодкого молока. Випив.

Голі стовбури дерев, що росли прямо під його вікном, чимось нагадували роздягнених дівчат на Атлантичному узбережжі. За вікном стояла пізня осінь. Було холодно. Дерева тремтіли на вітрі, і їм, особливо голостовбурим, хотілося, здавалось, покритись корою, вкутатись і заснути на зиму. Цікаво, яка тут, у Нью-Йорку, зима. Чи така ж як у нас? Чи інша? Він прибув сюди рано навесні. Дерев тоді навіть не бачив. Тільки на Манхеттені, коли його везли з іншим колишнім воїном-афганцем до штаб-квартири ООН, він помітив кілька дерев, осяяних електричними лампочками. Стовбури їх обтягувала гумова сорочка. Згодом він дізнався, що ці рідкісні дерева, посаджені у великій нью-йоркській скелі, у такий спосіб оберігають від собак і пізніх перехожих. Але все одно вони всихають. Проте їх і після цього не викорчовують, не зрубують, а чіпляють гірлянди золотавих або срібних лампочок і ввечері засвічують. Дерева тоді стають надзвичайно своєрідними і начебто живими, хоч і мертвими. Або, навпаки, мертвими, але живими.

— Як я! — зітхнув він. — Як я, мамо! Як я, Галинко!

Він підійшов до ліжка під самим вікном, зняв з тумбочки фотографію мами.

— Як дівчинка. Така, як Галинка. Ровесниці. Смішно. Мама і наречена. Моя наречена. Ровесниці.

На цій фотографії мамі саме виповнилося вісімнадцять років, стільки ж зараз років його… ні, вже не його Галинці… Невже-таки вислали похоронку? Невже вислали? Він поставив фотокарточку мами на тумбочку. Накинув на плечі голубу курточку і вийшов із дому.

Над Рівердейлом згущалися хмари. Важкі, сіро-темні і страшенно густі, як брудна вата з їхніх солдатських бушлатів, яку виривали, пробиваючи тіло наскрізь, афганські кулі. Пам’ятав, що самому йому виходити категорично заборонено. Що саме тут, у районі Рівердейлу, живуть цілими сім’ями представники радянських посольств: України, Білорусії, Союзу…

Росії тоді не існувало. Формально не існувало. На Росію казали — Союз, а преса писала про Союз просто — Росія. Насправді так воно і було.

Він завернув подалі від майдану біля чотирнадцятиповерхового будинку. Представники Радянського Союзу при ООН, які в ньому жили, називали його Білим домом. Там була також російська школа, в якій навчалися не лише російські, українські, білоруські діти дипломатів, «прикордонників», як тут називали працівників кадебе, а й діти усього соцтабору — монголи, чехи, болгари, поляки… Усі вивчали російську мову. Мову, яка має витіснити з планети англійську і заполонити весь світ. Єдину мову, єдиний народ, який переможе усіх в цьому світі. Світовий соціалізм. Експортовані революції з вищих партійних шкіл Москви розсипали ті іскри разом з доларами по всій планеті і ті революції спалахували, як порох, витрушений з гільзи патрона на гарячу плиту, в Азії, Африці, Латинській Америці.

Вулиця Філстона, якою йшов Микола Мазур, називалася тут ще вулицею Зодчих. Так само називалася і його вулиця в Києві, на Південній Борщагівці. Тільки він бачив і різницю. Там, у Києві, на вулиці Зодчих, як гриби після дощу, виростали багатоповерхові негарні будинки з примітивними інкубаторними вікнами, однотипними балконами, увішаними кальсонами, трусами, різною білизною, що звисала над трамвайною колією.

Інша справа тут, на вулиці Філстона — два ряди одноповерхових будиночків. Одноповерхових і всіх різних, неначе конкурсних — чий кращий… Тут жили, казали, багатії. Кожний з них оригінальничав. Таких чепурних і таких гарних будиночків Микола раніше не бачив навіть у сні. Якби й хотів побачити. Просто він ніколи такої краси не зустрічав. Як же вони могли відбитися в сновидіннях? А поки що сняться якісь химери… Привиди, химери, потороча… Раптом йому захотілось оглянутися. На тихій вулиці, де не було жодної живої душі, йому здалося, що він чує кроки. М’які, кошачі, підступні… В Афганістані його вчили дивитися смерті в очі. Він різко повернувся і майже ніс у ніс зустрівся з вишкіреними прокуреними зубами й скривленим ротом. З маленькими очицями й чорним беретом. Він запам’ятав цю облізлу голову. Спітнілий рідесенький чуб непевного кольору, що злипався від поту. Вони уже зустрічались. Так. Під час його виступу на розі 42-ї стріт і Першої авеню. Шофер. Землячок. Це він тоді непомітно підсунув йому в кишеню записочку. Одеський злодюжка. «Сука!» Шофер повторив це слово, додавши:

— Ну що, сука, попався? Я за тобою не одну добу слідкував. Ти гадав, що сховався? Від мене не сховаєшся, — вишкірив він прокурені зуби, показуючи з-під поли куртки з навмисно прорваної кишені пістолет з глушником.

— Цього ти ще, здається, не куштував, га?

Миколу пройняв не страх. Він уже не одному дулу дивився в очі. Пройняла лють. Він пам’ятав очі «друга» зі шрамом на щоці. Вони тоді стояли перед його поглядом такі самі — хижацькі. «Друг», коли вони були в секреті, вистрілив йому прямо в живіт без глушника. Вистрілив раз, другий, третій… Микола відчув, як його обпекло, потім відкинуло назад. А тоді сонце в небі над Афганістаном попливло за горизонт і за горизонтом упало. Після того випадку життя для нього втратило сенс. Він і тепер не дуже ним дорожив. Микола зціпив зуби, стис кулаки і ступив крок уперед…

— Ах ти, жовта вонючко… Паскудо кадебістська… Я таких, як ти, уже бачив… — Він ступив ще крок назустріч своїй черговій смерті. У душі молив тільки про одне — щоб перед пострілом встигнути схопити цього гнилозубого за горлянку і в смертній агонії задушити. Аби тільки вистачило сил устигнути. Одна, дві, три секунди… Як вічність і як мить. Він зробив ще один крок… Ще секунда… Чи не схиблю… Чи схоплю за шию Чорний берет… Берет упав з голови… До Миколи дійшло…

— Ну-ну, ти, божевільний! — почув він голос.

— Ви там в Афгані всі подуріли. Стій! Ще крок і стрілятиму! Останнє попередження!

Кров відхлинула в Миколи від скронь. Стало важко дихати. Свинцем налилися повіки. В очах потемніло… По листю дерев ударили перші важкі краплини. Впали на плечі… Микола глянув на «шофера». Маленький, миршавий, плюгавий, підлий… Здатний на все!

— Де вас підбирають таких? Підгодовують! Дають у руки ножі, пістолети, автомати!

— Ти от що — затули писок, якщо хочеш жити, — тихо мовив Чорний берет, оглядаючись на темно-синій «Кадилак», що виїжджав із сусідньої брами, обладнаної дистанційним управлінням. Висунувши маленький квадратик, затиснутий у руці, господар, не виходячи з автомашини, зачинив ворота.

Миршавий запропонував пройтися. Микола знав, чим усе це скінчиться. Тим, чим і в Афганістані. Пострілом у живіт, у спину, в голову. От тільки коли? Він не схотів тікати, але й стрибнути на цього плюгавенького також не міг. Берет тримався на відстані.

— Тобі наказали передати, — повів «шофер» далі, коли «Кадилак», обминувши їх, повернув у напрямку Нью-Йорка, — якщо ще раз розтулиш свого дурного рота — затулимо ось цією штукою, — показав він пістолет. — Врятувався від Афгану — сиди й не рипайся! Бо твоя мамочка… Чуєш, мамочка одержить похоронку наступного ж дня. Зрозумів?

— Так, мама…

— Так, мама думає, що ти захищаєш честь Вітчизни у горах Афганістану.

— Це правда?! Ви не повідомили її про мою смерть?

— Не повідомили, але повідомимо. Якщо… Якщо не затулиш свій писок.

Миколі раптом стало страшно. Невже це правда? Невже вони здатні на таке? Невже не повідомили матір про мою смерть?

«Не повідомили… Не повідомили, чуєш, не повідомили», — вистукував пульс у його скронях. Він брів до свого будинку наче крізь туман, з секунди на секунду, з хвилини на хвилину чекаючи пострілу в спину. Коли, де, за яким рогом?

…Пострілу Микола не почув. Відчув тільки якийсь удар. Точнісінько такий, як тоді, в Афганістані. Тільки цього разу не в живіт — у спину… Ударило тільки раз, другий раз він ударився об голий стовбур платанового дерева… Отже, всього кілька кроків не дійшов до свого порогу… А чи до свого? Вдруге свої розстріляли на чужій землі…