Воскреслий із мертвих

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Вона була ще зовсім молода. Давно змирилась зі смертю сина. Незнайомець, який так несподівано підійшов до неї, коли вона стояла біля рідної могили, був, здалося їй, саме тим, кого вона чекала все життя. Він зупинився позаду неї, тримаючи в руці червону троянду, і вона, відчувши усім своїм єством, що за її спиною хтось стоїть, повернулась і глянула великими очима на нього згори вниз. Він тихо привітався, схиливши перед нею свою вже сиву голову.

— Прийміть мої найглибші співчуття, — стиха мовив невідомий, прочитавши ще раз напис на дешевому пам’ятнику з гранітної крихти, і напруживши мозки, визначив вік покійника, віднявши роки дня народження від дня смерті.

— Йому ще не виповнилося й двадцяти!

— Так. Усього місяць! Рівно місяця не вистачило, щоб відзначити двадцятиріччя.

— У вас ще є діти? — запитав він, поклавши троянду до підніжжя пам’ятника.

— Дякую вам, — сказала вона. — Ні, в мене більше немає дітей.

— Я вас тут бачу вперше. Я з тридцять другого сектора. У мене там донька похована. Донечка і дружина. Загинули в автомобільній катастрофі. На моїх очах. Солдат нас розбив. Стажист. Виїхав на головну, не пропустивши нас… Врізався на повному ходу. Я дивом уцілів і вижив. — Він показав на костура. — 3 того часу й накульгую.

— Отже, ви вдівець?

— Тепер вдівець. А ви? Пробачте за нескромність!

— Я також удова! — вона присіла на лавочку, запросила його. Він опустився поруч, витягнувши ліву ногу. Вона здогадалася: нога в коліні не згинається. Шукала подумки, що казати далі. Він теж мовчав, зовсім забувши, що коли нема чого казати, треба говорити про погоду. Про те, що цього року рання і тепла весна. Щоб, як торік, не вдарили квітневі морози. Не оббили цвіту. Бо знову не буде врожаю ні на яблука, ні на груші.

Першою порушила мовчанку вона, глянувши на його сиві скроні й зажурені очі, в яких, неначе у весняних озерцях у дні повені, стояли сльози, що, здавалося, ось-ось виллються через край. Гарні загнуті брови над озерцями очей нагадували мирних птахів, що піднялися в польоті над голубуватим плесом. Під рівним носом лежала чисто виголена верхня губа, яка своїми контурами повністю повторювала вигини брів. Не тонка і не товста, саме така, як треба. Трохи повнішою була нижня. В підборідді відчувалась якась лагідність, і їй раптом захотілося взяти його двома пальчиками і, співчуваючи незнайомцеві в горі, притягти до себе й поцілувати. Не від закоханості з першого погляду, а від співчуття.

— Мій помер від інфаркту. Серце не витримало смерті сина. Дуже вже любив його. Одержали похоронку в день батькових іменин. «Подарунок» з Афганістану. Наступного дня і помер, — вона провела рукою по ще чорному волоссі, що де-не-де вже переплелося ледь помітним сріблястим павутинням. Молоді й пишні її коси були зібрані ззаду у вузол, як це робить багато хто з жінок строгого виховання. На ній усе було строге і в міру. Стриманого покрою темна сукня, чорна шовкова хустинка, опущена на довгу гарну шию, чорні серйозні очі, рівненький носик і пухкенькі губи… Чи те від сліз, чи то від природи. Під очима трохи набрякло, але це зовсім не псувало її вроди, а, навпаки, надавало якоїсь зажури і мало таку притягальну силу, яку незнайомий одразу мимоволі відчув.

Він, здавалося, був зовсім вибитий з колії і не знав, що сказати. Спробував підтягнути під себе скалічену ногу й підвестися. Вона тихо мовила:

— Посидьте ще трохи зі мною… Якщо нікуди не поспішаєте.

Він хотів сказати: «З великим задоволенням», але вчасно зрозумів, що такі слова на кладовищі не зовсім доречні.

— Тепер уже мені нікуди поспішати… Якщо й поспішаю кудись, то тільки до них, — кивнув він на сусідній сектор могил.

— Туди не треба поспішати. Грішно, — мовила вона. — Бог сам знає, коли нас до себе забрати.

— Але чому такий несправедливий Бог? Якщо він є на світі…

— А ви не вірите в Бога? — вона подивилась на його опущені долу очі.

— Тепер зневірився, — спокійно мовив він, колупнувши палицею землю. — Бога нема. Принаймні справедливого Бога. Якщо ж він є, то дуже жорстокий.

— Чому ви так думаєте?

— А ви думаєте інакше?

— Саме тепер я повірила в Бога.

— Саме тепер?! — підвів він голову і пильно глянув на неї.

— Так, саме тепер! А чому ви дивуєтесь?

— Бачите, якби Бог забрав раніше мене, потім молодшу від мене дружину… Вона, мабуть, була ваших років… І подарував життя не мені, а доньці, я на тому світі сказав би йому: «Ти справедливий, Боже! Ти розпорядився так, як розпорядився б я».

— Я так не думала!

— А як думали ви? Мені здається, що я мислю логічно.

— Можливо, якщо брати нашу земну сутність. А якщо наші близькі вже в іншому світі живуть? Кращому, справедливішому, не такому брехливому, як ми? То хіба ж у такому разі Бог може бути несправедливий? Хіба ми не йому маємо дякувати за те, що він забрав на небо наших дітей? Мого доброго і чуйного чоловіка? Бог благословив їх по-своєму, щоб вони не мучилися так у своїй земній тимчасовості… Може, сам Бог, а не ми з чоловіком, подарував синові велику вічність — вічність його душі.

— Ви набожні?! — чи то запитав, чи то ствердив. Вона сприйняла за перше.

— Ні. Я невіруюча. Була. Виховувалась у піонерах, у комсомолі. Тепер я вірю в Бога. А не вірю в людей. У цих брежнєвих, андропових, Черненків… В усіх, хто від жиру божеволіє, і коли їм уже зовсім сумно стає на старості літ, вони придумують війни. Я проклинаю Афганістан. Що ми на тій далекій землі загубили?! Що?! Ще кілька медалей і орденів для майбутнього генералісимуса треба було здобути?! Хіба ж це можна назвати життям?! Хіба ж тут Бог винен?

— Я не знаю! Не знаю, що вам і сказати… Мабуть, ви маєте рацію. Я також так не думав. У вас своя логіка.

— Може, ви зі мною пообідаєте?!

— Дякую, але я…

— Не соромтесь, будь ласка. У мене в термосі кава. З молоком. Є бутерброди з ковбасою й сиром, — вона взяла чорну сумку, що стояла по другий бік надгробної плити. — Я взяла й оцю пляшечку, — витягла чвертку коньяку «Тиса».

— Знаєте, я не п’ю.

— Я не пила також. Але після смерті сина і чоловіка, щоб трохи забутися, іноді випиваю, — чесно зізналася жінка. — Ви мене не осуджуйте. Я, на жаль, не вмію молитися. Але так хочеться забутися в молитвах. А я їх не знаю. У церкву йти соромлюсь. Боюсь, що сприймуть це за нещирість. І я щодня по-своєму молюся своєму Богові. Ви не повірите і, мабуть, сміятиметеся з мене, але своєму Богові я склала молитву сама. Саме тут, на кладовищі. І ця молитва належить тільки мені. Ви не вірите? — вона розстелила на столику чисту скатертину, складену вчетверо, виклала бутерброди, варені яйця, нарізану ковбасу, пляшку «Фієсти». — Ось тільки виделок не взяла. Але бутерброди можна їсти і так… Наступного разу я виправлю свою помилку. Ви тут часто буваєте?

— Майже щодня, — відповів він. — Здебільшого після роботи.

— Ви ще й працюєте?!

— Так, я бухгалтер. На автопідприємстві. Треба ж якось на хліб заробляти… Пенсія по інвалідності мала.

— Відкоркуйте, будь-ласка, коньяк.

— Може, не треба!

— Давайте вип’ємо за дітей наших. За вашу дружину, за мого чоловіка.

— Ну, якщо ви так наполягаєте, то…

— Ви щось не доказуєте. По очах бачу.

— Я вам зізнаюсь. Але тільки вам. О, Боже, — сказав він. — Мій Боже! Ви не повірите, але їх убив я…