Одна безупинно балакала про свого чоловіка, починаючи кожне речення з посилання на нього і його думку з приводу вищезгадуваного.
Друга весь час демонструвала перстень із великим діамантом.
Третя, відкриваючи рота, показувала досягнення американської стоматології. На завершення вони ще трохи погомоніли про серіал, що йде ввечері.
Відверто кажучи, я думала, що вони просто жартують, розігруючи якусь карикатурну сценку з життя багатіїв. Деякі слова вони вимовляли неправильно, деякі — з невірним наголосом.
Здавалося, що зараз прийде режисер, який ховався за лаштунками, плесне в долоні й скаже: «Стоп! Чудово! Досить!» — і всі вони розслабляться, розсміються і припинять цю кумедну гру…
Коли я, регочучи, програла весь цей театр перед Вадиком, він цілком серйозно сказав, що моя зневага йде від звичайнісіньких заздрощів.
Потім я серйозно над цим замислилась, адже Вадим завжди міг розставити вірні акценти, і вирішила, що він має рацію. Якоюсь мірою…
Але я все одно не могла змиритися з тим, що скромний светрик брудно-блакитного кольору в фірмовому магазині коштує дві тисячі. Мені здавалося, що той, хто його купує, добровільно принижується, жере землю з-під ніг якого-небудь фабриканта. Як на ілюстраціях старої дитячої книжки про містера Твістера…
І ось тепер у мене з'явився шанс «не заздрити».
Я зайшла до магазину в центрі міста, вітрини якого лише розглядала, гуляючи там перед роботою. Спочатку мені здалося, що вибирати немає з чого — все було якесь невиразне, бліде. Але йти ще кудись мені не хотілося.
Продавщиця ходила за мною, мов цербер. Тільки-но я брала до рук якусь річ, вона оголошувала її ціну. Зрештою я обрала кілька вішалок і заглибилась у нетрі кабінки, засмикнула завіси і з полегшенням зітхнула.
Пожалкувала, що вигадала всю цю маячню.
Але варто було повідомити, що сукня прийшлась і я її візьму, як продавщиця заговорила люб'язно і затуркотіла, пропонуючи аксесуари.
Одне слово, я купила світло-сіру сукню, сірий плащ, туфлі, які мені підібрали, білизну.
Потім іще сумочку, гаманець і тонкий шкіряний пасок.
У примірочній закрутила волосся на потилиці, склала в пакет джинси зі светром і в такому вигляді пішла до каси.
Усе це зайняло в мене не більш ніж півгодини…
Я вийшла з магазину…
…вийшла з магазину і подумала, що, на відміну від мене, яка, за словами Вадима, могла заздрити тим жіночкам, — мені ніхто нині не позаздрить. Навіть якщо на мені — ганчірки від тієї фірми, назву якої я не могла повторити…
Я вийшла з напівтемряви і прохолоди магазину на яскраве сонце, яке вже нічим не пахло.
Поглянула на себе в скло вітрини.
Там була не я.
У глибині тонованого коричневого скла стояв манекен, кращий за своїх пластмасових побратимів, бо він іще міг рухатись.
Моторошно рухатись під щільним шаром скляної коричневої води, рухатись, мов зомбі, мов шматок огидної біомаси, зодягнутий в усе нове. В усе нове. Як у домовині.
В усе нове…
В усе нове…