Все, що я хотіла сьогодні…

Друга половина дня

…Хто той мужик, що в розпалі робочого дня сидить у центрі міста в кав'ярні під парасолькою, роблячи вигляд, що він страшенно діловий і очікує на зустріч?

Є два варіанти: або він дійсно діловий — такий собі клерк-функціонер, або звичайний спостерігач-ледацюга. Третій варіант — це я.

Просто мені треба було знайти зручне місце, щоб спостерігати за виходом із бутіку Просто спостерігати і пити пиво.

Власне, два бажання збіглися, хоча хвилини за дві до того переважало друге… адже якраз проходячи центральною вулицею, я думав, що келих холодного пива — це те, чого мені бракувало саме в цю мить, коли я побачив дівчину в джинсах, що заходила в бутік модного одягу, і подумав, що дівчина, яка заходить до бутіку модного одягу, може вийти з нього за ті півгодини, за які я встигну випити бокал холодного пива, спостерігаючи за дверима…

Що тут було первинним: бажання випити пива чи дівчина (тобто молода жінка років тридцяти). Чи бажання поспостерігати за дверима магазину, куди вона увійшла з півгодини тому, а пиво — лише привід сісти неподалік…

Якщо я нині думатиму про це, зламаю мізки, бо дві речі — спрага і дівчина — були взаємопов'язані. Спрага — як привід дочекатися виходу дівчини з бутіку, дівчина — як привід попити пива…

Взагалі, я ніколи не зупиняюся заради будь-якої жінки.

Але цю я впізнав.

Чи мені так тільки здалося? Ось це я і хотів перевірити.

Я не бачив її страшенно давно і здивувався, що зміг упізнати так швидко. А точніше, я впізнав її ще до того, як вона обернулася.

Ніщо не може зупинити мене.

Ніщо з того, чим я давно навчився керувати — емоції, сентиментальність, спогади, бажання, зрештою, свідомість.

Але я давно помітив: варто звідкись почути запах пригорілого молока — і я на якусь підступну мить перетворююся на шмаркливого малюка, що стоїть, втиснувшись спиною в сині стіни дитячого садка — обісцяний, безпорадний, принижений і переляканий.

Або достатньо потримати в зубах сірник, щоб відчути в роті смак крові й той ниючий біль, коли сірник вганяється в ясна чиїмось кулаком і ти відчуваєш нестерпну лють, ту саму, з якою без упину той трощив чиюсь щелепу мільйон років до нашої ери.

Багато чого існує всередині на рівні ось таких незначних деталей. Я давно це помічав.

Щоправда, таке трапляється дедалі рідше.

Молоко не пригоряє, а сірники давно замінені запальничками…

Я відвик керуватися забаганками підсвідомості. Але дівчина в джинсах перед дверима магазину змусила мене повернутися в ті темні закутки, куди ніколи не сягають мої спогади. Адже нема чого згадувати. Просто шкільні коридори, по яких ми проходили, ніколи не вітаючись.

Це була дівчина з паралельного класу і, відповідно, паралельного життя. У мене і думки не було знайомитися з нею. Просто дівчина, яка сто років тому закінчила ту ж саму школу, що і я.

Дівчина, за якою я спостерігав.

У кожного пацана була така дівчина.

Особлива.

Були ті, яких ти запрошуєш до танцю і мацаєш у темряві, тренуєшся цілуватися без слини, і взагалі — тренуєшся жити далі: розмовляти, сходитись і розходитись, гигикати, розповідати анекдоти і невимушено промовляти лайки, готуватися фізично і морально до того, що колись трапиться тобі жінка, яка може стати твоєю дружиною. А є ось такі — особливі. Ти просто спостерігаєш за ними.

І більше нічого.

Адже на якомусь тваринному рівні відчуваєш: зараз спілкування неможливе, бо ти повний кретин і тобі ще треба «тренуватися на кішках». До неї я відчував щось подібне.

Дівчина була висока, струнка і білява. Вона завжди ходила з кумедною чорнявою подружкою, котра ледь сягала її плеча. Вони завжди трималися окремо. Не знаю, чому я думав про неї.

У мене була своя компанія, свої дівчата, але завжди, коли я починав фантазувати, — в уяві поставала саме вона.

В ній було щось дико неправильне й неймовірно беззахисне — настільки неправильне і беззахисне, що вона здавалася кумедною. Таких зазвичай або цькують, або підносять до небес. Якось я спостерігав, як вона складає носовичок.

Раз-два-три-чотири.

Згортає його навпіл — раз, довго розгладжує — два і знову згортає — три…

І знову розгладжує на коліні.

І знову згортає.

Безкінечне дійство!

Бездоганні складки.

Бездоганна білизна. Подумавши, знову складає — вшестеро. І в цьому уповільненому дійстві щось настільки магічне, що за вікнами школи пішов сніг. І я тоді подумав, що це вона викликала його ось цим довгим згортанням білосніжної хусточки…

А ще — цей вираз обличчя, точніше, очей…

В них завжди світився подив, ніби вона все бачить вперше. Чи бачить щось таке, про що інші й не здогадуються.

Іде коридорами й дивиться на стіни так, що кортить запитати, що вона на них бачить. Картину Рембрандта? Вікно в Європу? Скляну стіну чоловічої лазні? Що?

Як розмовляти з такою людиною? Особливо коли ти заклопотаний тренуваннями на інших і в тебе зовсім немає часу на складні дослідження?

Я уявляв, що поза порогом школи такі дівчата мають особливе життя. Наприклад, після уроків за рогом на неї чекає авто, в якому сидить дорослий дядько в чорному капелюсі. Він саджає її на переднє сидіння і перед тим, як узятися за кермо, задирає їй спідницю і гладить по колінах. І її здивований погляд стає розпусним і спокусливим.

Зовсім не таким, як у шкільних коридорах.

Ще я фантазував, що вона потайки готується до чогось надзвичайного. Наприклад, до зйомок у кіно. Або ходить на кінний спорт. Або пише вірші.

Чи малює картини. І спілкується з людьми, до яких тим, хто слиниться під час поцілунку, ще рости і рости.

В ній усе було якимось особливим.

На випускний, коли я бачив її востаннє, вона прийшла не в білому чи рожевому, як усі інші дівчата, а в синій сукні в білий горошок. І не в помпезно-довгій, а до коліна. На талії — білий пасок. А найдивніше — білі мережані рукавички до ліктя. Вона була схожа на зірку з іноземного кіно. Тоді вона вже носила окуляри. І в них виглядала ще загадковішою, ще дорослішою.

Ми жлуктили портвейн у темному класі, а потім виходили до загальної зали на танці і я умовляв себе спробувати запросити її, але так і не наважився. А коли наважився — її вже не було.

Ми стадом гуляли по набережній, зустрічали схід сонця, а її не було!

Тоді вперше я з жахом подумав, що більше ніколи її не побачу і не дізнаюся, хто вона, куди вона збирається вступати, про що мріє і навіть як її звуть, адже це була дівчинка з паралельного класу. А класів у нас було аж шість.

Я намагався дізнатися про неї в інших, але ніхто нічого не знав, ніби вона була невидимкою. А прямо питати в її однокласників мені було зовсім незручно, адже ми традиційно ворогували з сьомого класу.

Пам'ятаю цей гострий жаль, посилений хмелем, втомою і сентиментальним почуттям, яке вселяє в тебе перший день дорослого життя.

Звісно, потім все забулося.

Ще пару років я часом думав, що цікаво було б дізнатися, що з нею сталось, уявляв її в тій синій сукні в білий горошок.

Потім стерлося й це…

Але яким чином і чому я, як то кажуть, шкірою відчув, що це вона? І не помилився? У мене не було жодного сумніву, що не помилився! Як у випадку із сірником, який крутиш у зубах і відчуваєш смак крові чи запах молока, що в'ївся в якусь клітинку мозку з дитинства.

Офіціантка поклала переді мною картонний кружечок і поставила на нього келих пива. Якщо вона вийде зараз — я не встигну навіть і відковтнути.

Раптом я подумав: якщо встигну — підійду до неї, якщо — ні, залишуся сидіти. А потім піду далі у своїх справах…

Пиво було холодним, таке не вип'єш залпом.

Навіть якщо тебе мучить спрага. Мабуть, із мого боку це був повний маразм. Навіть не знаю, чи трапляється таке з іншими. За столиками сиділи люди — приїжджі, «гості міста» й іноземці. Це була дорога кав'ярня, двоповерхова, із досить великим майданчиком на вулиці. Зазвичай там проводилися ділові зустрічі. Я й сам призначав їх саме тут, але всередині.

Персонал уже звик, що до них приходять ділові люди, залишаючи щедрі чайові, і з ними варто поводитися відповідно. Але на вулиці сиділи лише ті, які просто хотіли відпочити від біганини по магазинах. Навіщо я зробив цю зупинку?

Міг би пояснити це своєю незадоволеністю, бажанням «зійти з кола», зупинитися, повернутися туди, де все тільки починається, — і зрозуміти, що лишився таким самим дурним, навіть гіршим — без жодної ілюзії.

Але насправді, я думаю, все простіше: після розлучення я був сам ось уже півтора року — то чому б не зупинитися, побачивши знайому? Тим більше ту, яка збуджувала уяву багато років тому?

Так — чи не так?

Хоча витоки цього бажання були набагато глибшими: мені просто було хріново.

І давно.

Хоча зовні для цього не було ніяких підстав. Я мав усе, що треба, все, що навіть нудно перераховувати. Весь набір, упакований у золоту фольгу. Але коли вранці я зав'язував краватку під білим комірцем і дивився на себе в дзеркало, мене нудило. Проте я не міг навіть залити цю нудоту алкоголем, адже мав зберігати форму.

Моє життя було подвійним, і до певного часу це мене не турбувало.

В одному я працював менеджером (назвімо це так…) спільного підприємства з продажу елітних автомобілів (і це назвімо так…). Усе, що пов'язано з цією роботою, було цікавим перші пару років, і лише тому, що я люблю автомобілі…

А в другому житті — мене викликали на зйомки.

І останнім часом я все частіше і частіше відпрошувався з роботи, бо зйомки, а точніше, небезпека, рух, драйв, із ними пов'язані, ставали дедалі важливішими. При всьому моєму скептичному ставленні до сучасного кіно з його «стрілялками» та переслідуваннями я волів, щоб цих стрілялок, а особливо переслідувань на автомобілях із вибухами та перекиданнями, було якомога більше. Тоді б я ще мирився з цим роздвоєнням. Друге життя, сповнене руху, якось компенсувало перше. Хоча в першому я хотів, аби якомога менше людей знало про друге: замовники бачили в мені службовця, автогонщик давно зник у пісках.

Службовець був успішним, автогонщик — самотнім невдахою…

Але цього було все важче уникати, і мене все частіше просили зробити тестування автомобілів (що не входить до моїх прямих обов'язків), і тоді я відчував себе хлопчиськом на побігеньках. Адже тестував такі круті тачки, про які, при всіх моїх заробітках, годі мріяти. Особливо принизливим було тестувати таку тачку для доньок магнатів — прищавих п'ятнадцятирічних шмаркуль, котрі одразу ж починали гугнявити про кіно, а часом, майже відразу, лізли до «блискавки» моїх штанців.

…Вона нарешті вийшла.

Я ще раз переконався, що не помилився, — це була саме та дівчинка з паралельного. Але тепер зовсім інша. Я просто закляк, тримаючи келих у руці: заходила в блакитних джинсах і короткому білому светрі, а вийшла… Ні фіга ж собі! От зараз я б її точно не впізнав!

А якщо відверто — якби побачив її такою, нізащо б не чекав. Зараз мені було цікаво одне: в яку тачку вона сяде, якої марки?

Вона надто повільно виходила з дверей, ніби ступала з сухого місця у воду, пробуючи ногою — чи не холодна і не глибока ця вода. Волосся її було підібране і скручене в щільний жмуток на потилиці — я дуже люблю такі зачіски…

Ну і взагалі вона була нічого собі. Але…

Просто я чудово знаю таких жінок. Моя була така сама. Вишукана, зарозуміла, модна. Одне слово — першорозрядна. Упевнена, що весь світ лежить під її ногами і навіть неважливо, хто його туди підстеляє. Я часом внутрішньо сміюсь, спостерігаючи за такими панянками на усіляких тусівках. Часом хтось із них тримає на руках крихітного кудлатого цуцика…

Я подумав, що вона має надто вишуканий вигляд як для середини дня.

На ній була металевого відтінку атласна сукня, що — я певен! — могла б пройти крізь дірочку обручки шістнадцятого розміру, трохи темнішого кольору легкий плащ, босоніжки на високих металевих підборах-стержнях, із однією перетинкою (незбагненно, як така конструкція може триматися на нозі!).

Коли вона ще була в джинсах — тоді я міг би просто підійти і сказати: «Здається, ми вчилися в одній школі?» Тепер… Хм…

Я поставив келих і продовжував спостерігати, як вона в глибокій задумі роздивляється своє відображення в тонованому склі. Тепер це запитання виглядало б безглуздим.

Я посміхнувся. Якби я вирішив підійти (а я вже точно знав, що цього не буде!), то лише з таким запитанням: «Здається, нас знайомили на Каннському кінофестивалі?»

Зараз побачу, в яке авто вона сяде. Я вже помітив обабіч дороги сіре «Рено Твінго» — гніздечко на колесах якраз для таких, як вона.

І раптом сталося несподіване.

Вона зробила крок. Але не вперед, а назад.

Сперлася обома руками о скло вітрини, а потім повільно сповзла на її гранітний парапет і сіла на нього.

Я відразу ж схопився з місця і за мить опинився поруч.

Вже не думав, що скажу їй. Просто підхопив під руку і поволі довів до свого столика, обережно посадив у плетене крісло навпроти себе.

Вона не пручалась і нічого не сказала. Було видно, що їй зле…

Вона сиділа, дивлячись поперед себе, і, здається, не помічала мене — просто сиділа, мов потопельниця, щойно витягнута з води.

Я роздивлявся її.

Вона була схожа на мокрого метелика.

Вона була така, як і тоді, - час майже не змінив цього відстороненого виразу її очей і погляд, спрямований кудись у глиб себе і водночас — відкритий і трохи здивований завдяки здійнятим дужкам брів.

— Дякую… — нарешті сказала вона. — Вибачте. Дякую. Запаморочилось…

Ці перші вимовлені слова подіяли, немов штучне дихання, — вона випросталась, оговталася і сіла зручніше. Мить, коли вона була схожа на мокрого метелика, минула.

Я сказав, що то пусте, що мені було приємно допомогти такій чарівній жінці, поцікавився, чи все добре, і… зрозумів, що вона мене не пам'ятає. Ще б пак!

Запропонував їй трохи перепочити і запитав, що їй замовити. Не сподівався, що вона погодиться, але вона сказала, що випила б кави.

Я поцікавився, як її звуть. Вона трохи подумала і вимовила:

- І-я…

Я подумки посміхнувся: нарешті, майже через п'ятнадцять років, дізнався, як звуть дівчинку з паралельного класу.

Офіціантка принесла філіжанку кави.

Найбанальніше, що могло бути далі, - почати говорити про школу, про минулі роки і розпитувати про колишніх однокашників. Це — мов скотитися вниз з верхівки гори і відразу потрапити в глевке болото.

Немає нічого гіршого, як вимучувати з себе розмови про минуле, тим паче що це спільне минуле — штучне і випадкове. Отже, я відразу відкинув цей варіант. Одразу. Він дійсно не мав нічого спільного із моїми спостереженнями за цією дівчиною. Я не знав її. Ніколи не знав, не спілкувався, не зіштовхувався в одній компанії.

Вона була для мене чужа.

Чужа і тому — нова.

Єдине, що пов'язувало мене з нею, — та дитяча цікавість — доволі випадкова, достатньо незрозуміла, не замішана ні на чому. Це все одно що колись побачити погано надруковану репродукцію Мони Лізи в підручнику, прожити десяток років і потрапити до Дувру аби роздивитися оригінал.

От так зараз переді мною сидів оригінал з погано про-друкованого портрета. І я мав право роздивитися його уважніше, щоб співставити давні відчуття з реальністю. І можливо, розчаруватися…

Ія взяла філіжанку й одразу поставила її на місце.

— Я вам збрехала, — сказала вона. — Я зовсім не хочу кави.

М-м-м… Я не знав, що сказати, і тому запитав:

— А чого ви хочете?

— Не знаю, — відповіла вона. — Я намагалася це зрозуміти весь ранок, а от уже час обіду, а я так нічого і не придумала.

— Певно, у вас багато варіантів…

— Багато? — перепитала вона і якось дивно поглянула на мене. — Поки що на думку спав один: я сьогодні зовсім нічого не їла.

— То давайте замовимо щось серйозніше, — запропонував я.

Вона завагалася:

— Але до чого тут ви? Хіба у вас немає інших справ, ніж обідати з незнайомими людьми? Хіба це може бути цікавим?

— А чом би й ні? — заперечив я. — Що ми втрачаємо?

— Дійсно, нічого, — погодилася вона і додала: — Але я не люблю їсти на вулиці…

Звісно, це не для неї!

Це було видно одразу.

Я почав згадувати місце, гідне того, аби запросити її. І все, що спадало на думку, було або вбогим, або штучно-помпезним.

— Тоді пропонуйте ви, куди підемо, — нарешті я зміркував, що відповісти.

Вона трохи розгубилась, певно, вирішувала, чи варто витрачати на мене час.

— Посидьмо кілька хвилин тут… — нарешті сказала вона.

Над нами дамокловим мечем зависла пауза.

Я визнаю лише невимушені паузи, під час яких не треба напружуватись. А тут я напружився. І пошкодував, що чекав на неї, не знав, про що говорити. Вона теж мовчала.

Я похвалив її одяг, точніше, спочатку смак, а потім зауважив, що вона одягнута вишукано й елегантно. Вона ніби зраділа цій репліці. І загомоніла. Сказала, що визнає одяг лише марки «Louis Vuitton», і розповіла, як навесні «відхватила пальто за п'ять штук», як продавці божилися, що воно у них одне, а ввечері вона побачила таке саме на… І вона назвала прізвище однієї високопосадової персони.

Вимовивши все це скоромовкою, вона несподівано замовкла, ніби всередині неї, як у механічної ляльки, припинила працювати пружинка.

Я для годиться поклацав язиком — мовляв, яке неподобство.

І непомітно поглянув на годинник…

Потім вона запитала, хто я.

Я сказав, що я — автогонщик, а нині час від часу підробляю каскадером, якщо в кіно є погоні та трюки. Вимовляти все це мені було хоча й неприємно, проте було гідним її розповіді про пальто від «Louis Vuitton».

Пані з вищого світу і автогонщик-каскадер, що знімається в кіно, — чудова парочка! Мене аж пересмикнуло: так само починалось і з колишньою дружиною! Клюнув на ноги.

Але тоді я дійсно був автогонщиком, а не звичайним менеджером.

Я назвав кілька стрічок, в яких брав участь.

Вона їх не дивилася.

Сказала, що надає перевагу старим французьким стрічкам, обожнює Фелліні, не дуже розуміє Бергмана, готова день і ніч переглядати Бунюеля, Пазоліні, Тарковського, Вісконті, а нещодавно відкрила для себе Горана Паскалєвіча та Джіма Джармуша.

Вона знову проговорила це скоромовкою, ніби повторювала старанно завчений урок або — і це здалося мені більш вірогідним — так, ніби була впевнена: ці імена для мене нічого не важать.

Коли людям немає про що говорити — вони говорять «про кіно». Я це помічав безліч разів.

Буває, сидиш і пхикаєш, мов потяг, до тієї миті, коли на гадку спадає рятівне запитання: «А вчора ввечері ви дивилися…» — і просто називаєш свою улюблену стрічку, навіть якщо її не показували кілька років, — і покотилося!

Так сталось і зараз.

Я запитав, чи дивиться вона щось вітчизняне. Був певен, що вона здивовано округлить очі. Але вона мужньо витримала іспит, не обмежившись Параджановим.

Потім ми обговорили нещодавню прем'єру Кіри Муратової, і вона з обережною пересторогою сказала, що стрічка їй не сподобалася, певно, вважаючи, що я неабиякий естет. Я гаряче підтримав її.

Коли ця тема була вичерпана, ми знову замовкли. Хоча цього разу мовчати було легше, простіше. Але все одно колеса нашого воза ще загрузали в глевкій масі ніяковості.

Я дивився на неї, і мене все більше охоплювало відчуття, що я дійсно бачу картину, яку колись мріяв побачити зблизька, але… Але виникло відчуття, що ця картина виставлена на сцені, мов декорація, лаштунки. А за нею ховається вона — така, якою я її не знаю і ніколи не побачу.

Можливо, вона там стрибає на одній ніжці, висолопивши язика, знущається і проказує: «Знайди мене! — і додає: — А дзуськи — не знайдеш!»

Я зітхнув.

Вона поглянула на годинник.

Маленька пригода добігала кінця.

Лишилося розрахуватися за каву, яку вона все ж таки випила.

— Де ваша машина? — запитав я, кидаючи оком на вервицю припаркованих автомобілів.

— Машина? — Пауза. — А я її… відпустила!!! (Сміх.)

Не знаю чому, але я теж розсміявся.

Вона може лишитися тут іще на кілька хвилин — не піде ж вона містом у такому вигляді!

Вона запитала, чи важко бути каскадером і чи доводилося мені брати участь у міжнародних автоперегонах. Про це я розповів так само швидко, як вона — про кіно. Боявся, що їй нецікаво. А ще тому, що з певного часу намагаюся згадувати про це тільки після четвертої чарки (а п'ю я нечасто). Четверта — то святе: завжди за свого штурмана Костика…

…Кілька років тому ми переобладнали іномарку, вдосконалили її, дизельний двигун замінили на бензиновий — усе це нам обійшлося майже в півмільйона євро. Довелося закласти квартиру Костика (він був самотнім) та продати моє авто, решту — позичити в друзів.

Ми були певні, що виграємо в «Дакарі», — ми не могли не виграти!

Випробовування проводили в Марокко. Долали бархани і харкали гарячою слиною в білий пісок.

Звідти я повернувся без Костика…

Власне, на цьому все і скінчилось.

Але про це я, звісно, не розповів.

— А чим займаєтесь ви? — запитав навзаєм, аби уникнути цієї теми.

Вона кілька секунд дивилась угору, ніби намагалася згадати, чим займається, крім походів по дорогих бутіках.

— Різним… — нарешті сказала вона. — Зараз, наприклад, я… пишу наукову роботу про творчий доробок Пауля Клеє.

— Клеє? — Я згадав, що це ім'я згадується у Кортасара у «Грі в класики». — Чому саме Клеє?

— Не знаю… Він здається мені найдивовижнішим із усіх і набагато цікавішим за, скажімо, Далі, - сказала вона, і очі її заблищали, хоча говорила вона невпевнено, з інтонацією людини, яка не дуже звикла висловлювати свої думки вголос (так само вона говорила про фільм Муратової). — Далі конструює свої картини, прораховує і видає це за марення підсвідомості. Там усе — штучне, ретельно продумане. Все побудоване на тому, що в більшості людей не розвинена фантазія та уява. А Клеє — дивак, що плаває у своїй підсвідомості, мов рибка, або копирсається в ній, як дитя в пісочниці. Тому такі кольори. Від картин Клеє хочеться плакати, бо починаєш розуміти, що… що ти нічого не розумієш! Що ти ніколи не побачиш таку реальність, не ввійдеш в неї і не зможеш у ній оселитися. Вона просто вразить і витече… слізьми — радості чи печалі — не має значення!

…я відразу захотів побачити ці малюнки.

Я так і знав, що її життя складеться незвичайно, що вона буде розумітися на мистецтві, житиме в повітряному палаці й говоритиме ось так — трохи уривчасто, ніби сама із собою, й кожен, хто сидітиме навпроти, буде думати так само, як я.

Про те, що в неї дивний голос і дивна усмішка, про таємницю, що витає над її головою, про неможливість доторкнутися до її руки. І зазирнути за лаштунки, де вона скаче на одній ніжці чи бігає під дощем у простому ситцевому платті.

— Певно, вам це не дуже цікаво… — додала вона. — Вибачте. Мені пора.

— А ви добре себе почуваєте? — запитав я. — Я б міг вас провести… Або залишаю свою пропозицію в силі: пообідаймо разом.

Вона нічого не відповіла.

Я почав згадувати різні приколи — яким чином можна затримати жінку, якій «пора»: компліменти? відверте залицяння?

Скиглитиму, як цуцик…

— Скажіть, тільки чесно: навіщо це вам? — руба запитала вона.

— Я б хотів іще побути з вами… — відповів я і, розуміючи, що сказав щось не те, додав: — Поговорити…

— Про що нам говорити?

— А про що взагалі говорять люди, які відчувають, що… — я зробив вдих, — що подобаються одне одному, але говорити про це вважають недоречним?!

— Я не сказала, що ви мені подобаєтеся, — суворо промовила вона. — І я не певна, що насправді подобаюся вам… І ми нібито вже про все поговорили.

Я взагалі-то не дуже люблю розмовляти з незнайомими людьми.

Тут можна було б сказати, що колись ми вчилися в одній школі, і засвідчити тим своє право на деяку спільність, пообговорювати вчителів, наприклад…

І все б зійшло нанівець? Певно, що так.

Вона пошаруділа в сумочці (я помітив, що ця елегантна сумочка з сірого атласу була порожня), розгубилась і згадала про пластиковий пакет із речами, який поставила біля ніг. Пірнула рукою туди, дістала пачку сигарет і клацнула запальничкою.

Жовтий чортик полум'я, вискочивши з неї, застрибав у її зіницях, зробивши їх зеленими, як у кішки.

Вона недбало піднесла вогник до сигарети, захлинувшись димом. Помахала в повітрі рукою.

— Навіщо ви палите? Адже ви не вмієте цього робити? — сказав я.

Очевидно, я почав її дратувати своєю присутністю, адже вона поглянула досить неприязно:

— А вам яка різниця? Ви що — з Армії порятунку?

— Невже вас треба рятувати?

Я був радий будь-якому приводу залишитися.

— А що ви можете зробити? — з несподіваним викликом запитала вона.

Її настрій змінювався щохвилини.

Вона сиділа, відкинувшись у кріслі, заклавши ногу на ногу, і легкий атлас блискучими хвилями обмальовував її стегна.

— А чого ви бажаєте? — запитав я.

Вона зиркнула на мене поглядом кінозірки і посміхнулася.

— Хочу в Париж. Хочу норкове манто. Хочу до ресторану з тайською кухнею. Устриць у льоді. Ананасів у шампанському. Що ж іще? Ну, так… хочу, щоб ви пішли до дідька! Я втомилася…

- І це — все? — посміхнувся я. — Я піду! Але пропоную почати з устриць. Я знаю, де вони найсвіжіші. Ія! Гуляти — так гуляти! Скільки того життя?!

Погляд кінозірки згас.

— Так, дійсно — скільки…

Несподівано почався дощ. Таке буває лише наприкінці серпня і на початку теплої осені: з безхмарного неба, із великими краплями, що розбивалися об асфальт, мов розірване скляне намисто. Воно забарабанило по тенту і окреслило наш стіл рівним колом.

— Дощ… — сказала вона.

— Дощ, — сказав я.

Сорокатонний віз бесіди, що стояв перед нами на початку, поволі зменшував свою вагу.

Вона знову змінила гнів на милість і вже не поривалася піти чи прогнати мене. Ми слухали, як краплі вистукують свій блюз. Не вистачало лише саксофона.

Містом бігли люди, ховалися в магазинах, набилися до кав'ярні, скидаючись на мокрих горобців.

Офіціантам додалося роботи. Аби мати законне право посідати свої місця, з її дозволу я замовив куантро з тоніком та льодом.

Вона пила його крізь соломинку, смішно нахилившись над високою скляною посудиною, немов це був молочний коктейль.

Я дивився на неї й думав, що розпочинати нові стосунки — це неймовірна робота, на яку я, певно, не здатен. Відверто кажучи, останнім часом я обирав тих, із ким не треба було багато говорити. Все вирішував гаманець, кілька компліментів, клуб і, звісно, поїздка «з вітерцем» в якому-небудь напакованому технікою (на кшталт зручних відкидних крісел) авто, яке я брав на «обкатку».

Потім ішов у бій альбом із фотографіями. Їх можна було просто підсунути, без зайвих коментарів. Фото з перегонів, із зйомок. Були й такі, де я вистрибую із палаючої машини чи падаю разом із нею з мосту. Весь цей поверховий мотлох, який справляв враження.

Але я був певен, що для неї це все не має значення. А вже компліменти — й поготів.

- Ія, — сказав я, промовляючи її дивне коротке ім'я з майже фізичною насолодою. — Ія… зараз закінчиться дощ — і ви підете. А мені буде прикро. Правда. Ну що я маю зробити? Ну так, я погано знаю творчість цього вашого… Клеє. Але я знаю багато чого іншого. Я спробую вам сподобатись.

Зрештою, я завтра ж піду і куплю альбом цього художника, і вам не буде зі мною нудно!

Вона засміялась.

Потім знову стала серйозною.

І надовго замовкла.

Мені здалося, що це мовчання — на мою користь.

— Знаєте, — нарешті сказала вона, — якщо чесно: я не знаю, що вам відповідати. Ви зі мною — що?… Тобто ви до мене… залицяєтесь? Навіщо?

Це пролунало так просто, що я розгубився. Вирішив, що краще сказати так, як є.

— Залицяюсь! — сказав я. — А навіщо, сам не знаю.

— А я знаю, — сказала вона і посуворішала, смикнувши себе за сукню: — Ви просто клюнули ось на це! Все просто. Якби я пройшла повз вас із кошиком з продуктами… Певно, ви б і оком не повели! Хіба не так?!

Вона помилялась. Але я ж вирішив не говорити про минуле — і через це аргументів у мене не було.

Жодного.

Я просто похитав головою, і вона знову іронічно посміхнулась:

— Сьогодні одна людина сказала мені, що кожен має двадцять один шанс змінити свою долю — хоча б на кілька секунд… Певно, в цьому є сенс… А життя дійсно швидко закінчується… — Вона помовчала і стріпнула головою: — Добре. Підемо обідати. Але… — Вона підвелася, жестом наказавши мені залишатися на місці. — Зробимо ще один експеримент! — Вираз її обличчя став хитрим, якимсь піднесеним. — Почекайте тут. Я скоро повернусь.

І вона швидко пішла всередину кав'ярні.

Маленьку атласну сумочку лишила на столі, взяла тільки пакет.

Я дивився їй услід. У неї була чудова фігура і легка хода, вона трохи погойдувалася на височенних сріблястих підборах, я помітив, що дехто із чоловіків одночасно поглянули на неї, а потім — на мене. Я закурив і зухвало посміхнувся.

Ніби — перед усім світом! — ця жінка дійсно була моєю…

Потім мене охопив жах: а раптом вона втекла?

А що? Пройшла повз службові приміщення і вийшла з протилежного боку? Зникла… Я свердлив очима двері, як пес. Якщо вона втекла, мені доведеться вхопити в зуби сумочку і бігати вулицями, відловлюючи її запах. Я навіть узяв цю сумочку до рук і, як ідіот, втягнув ніздрями повітря. Сумочка пахла магазином. На ній навіть лишився ярлик із цінником… Тобто у пса нічого не вийде.

Мені стало страшно.

Ніби я знайшов давно загублений альбом зі старими чорно-білими фотографіями, розгорнув на першій сторінці, з якої на мене відразу повіяло дощем, тліючим карбідом, який я любив підпалювати в дитинстві, зеленкою, димом першої випаленої цигарки, новорічними мандаринами і… відразу загубив його, не зазирнувши на інші сторінки.

Мені варто було поводитись інакше. Тобто, як завжди, — сипати компліментами, розповідями про ралі, про зйомки, навіть спробувати поговорити про цього клятого Клеє! Аби тільки зацікавити її.

Можна було б — о, жінки люблять поспівчувати! — розповісти, як наш із Костиком «Дієго Марадона» (так ми назвали свій лайнер) перетворився на піщану могилу, з якої зміг вибратися лише я. Присягаюся — я б розповів усе це! Хоча навіть при згадці про той стрибок над підступним барханом у мене на зубах починав скрипіти пісок. Але я розповів би, що відчуває людина, коли її з усіх боків огортає нестримний гарячий і сухий потік — тече, як вода, і якимось дивом зупиняється на рівні нижньої губи.

І настає тиша.

І тебе рятує лише те, що авто нахилилося в бік твого товариша, якого ти вже не бачиш. І руки скуті, туго сповиті, немов у безпорадного немовляти…

Невже вона б і тоді змогла ось так просто встати і піти?

Який експеримент вона хотіла провести?

Може, варто було відразу кинутися слідом, схопити за руку і відкрити карти — сказати, що ми давно знайомі, що колись я спостерігав за нею, і нагадати, яким був тоді, - в джинсах-кльош, із пластмасовим «дипломатом», у сорочці, розстебнутій до тієї межі, через яку «фізичка» завжди билась в істериці та виводила в щоденнику «незадовільно» за поведінку. Про те, що я «ходив» з Ілоною, — певен, Ілону вона б згадала, адже саме через неї хлопці наших класів ворогували, як через яблуко Єлени Прекрасної. Таке не забувається.

Хоча… Хоча все це могло бути їй нецікаво.

Такій жінці.

Жінці — не завершеній у мені.

Жінці, яка (я поглянув на цінник сумочки)… яка купує от такий клаптик атласу вартістю в три зарплати якоїсь офіціантки, вчительки чи перукарки…

…якщо це так — то що я тут роблю?

Я ще раз, про всяк випадок, кинув оком на двері кав'ярні — в неї якраз заходила парочка. Чоловік зупинився, притримуючи двері дівчині, яка виходила зсередини…

Вона була в блакитних джинсах, короткому білому светрі, із гладеньким, зібраним у «кінський хвіст» волоссям, у кросівках, в окулярах…

Якби звідти вийшов Рембо із гвинтівкою і стрельнув просто в мене — я б, мабуть, не так смикнувся.

Вона вийшла такою, якою я її помітив у натовпі.

Вона вийшла.

Йшла до столика, погойдуючи пакетом із блискучо-сірим мотлохом, і посміхалася.

Дощ скінчився. В повітрі пахло водою, мокрим асфальтом і… тліючим карбідом, який я любив підпалювати на подвір'ї сто років тому.