Втеча звірів або новий бестіарій

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

«Прокинься, левику!» — Поки існуватимуть смітники. — Ще один незвичайний кіт. — Визволення пантери. — Клітка завжди тісна.

— Найкраще знайомитися з містом вночі, — сказав Каспар. — Будинки й статуї тоді оживають, і чути, як у тиші б’ються їхні серця.

І Доня повірила йому. Як могла вона не повірити після того, коли бачила перетвої рення овечок в хмаринку, розквітання куща троянд? Каспар завжди був поруч неї і міг застерегти від нерозважливих вчинків. А тепер, коли він став Срібним Лицарем Звірів, вона почувалася у цілковитій безпеці. Їй досить було знати, що вона колись повернеться додому, і що слід бути терплячою, бо це не прогулянка, а дуже; важлива подорож.

Вони потрапили у місто, яке ніби зійшло зі сторінок казок. Вузенькі вулички, вимощені каменем, будинки, прикрашені вежами, балкони, підперті фігурами чоловіків і жінок, — усе це здавалося сном. Ліхтарі й повний місяць заливали усе довкола зеленуватим світлом, а тіні від будинків були темні й загадкові.

— Дивися, — сказав Каспар, — триста років у цьому домі живуть люди. День у день піднімаються по сходах. Якби не існувало часу, вони б зустрілись. А так мусять поділятися на минулих, теперішніх і майбутніх.

Доні зробилося від цих слів прикро, бо вона хотіла, щоб люди все ж зустрічалися хоча б іноді, й зітхнула:

— І нічого зробити не можна?

— Ні, — відказав Каспар, — доки існують смітники.

— Як це?

Хлопець показав їй купу сміття біля під’їзду: поламані крісла, старі журнали, глечик з відбитою ручкою, лампу без абажура.

— Поглянь, — Каспар торкнувся дерев’яного крісла з різьбленою спинкою. — Це старовинна річ. Ось тут і табличка з написом: «1798 рік. Майстер Альберті». А ось цьому дзеркалу взагалі ціни немає…

Дзеркало мало розкішну раму, оздоблену різьбленими квітами й дитячими голівками, що з них визирали. Скло тріснуло навпіл. Доня заглянула в дзеркало, сподіваючись побачити там Єдинорога, але побачила двох себе. Це було дуже цікаво. Потім вони знайшли важезний альбом з фотокартками, теж дуже старий. Там були наречені в широких білих сукнях, бабусі з курочками і песиками, батьки з дітьми, хлопчики в краватках, дівчатка в мереживних сукенках.

Одна фотокартка дуже сподобалась Доні: дівчинка з довгими кучерями й світлими очима. У руках вона тримала букет польових квітів: маків і волошок. Доня взяла цю картку собі.

— Тепер ти розумієш, чому люди з одного і того ж будинку ніколи не зустрічаються?

— То це викинули? — пошепки спитала Доня.

— У місті багато таких будинків, а по всьому світі ще більше.

— Це місто охороняють леви, — повідомив Каспар.

— Живі?

— Для людей вони кам’яні.

— А чому я не бачу жодного?

— Уночі вони ходять вулицями, сторожують.

— Хіба місто хтось вкраде? — засміялася Доня.

— Такий звичай. Треба ж їм розім’ятись, побесідувати…

Вони намагаються не потрапляти людям на очі. Я вже казав: щоб не вносити сум’яття у цей впорядкований світ. Саме це, на мою думку, найбільша дурниця! Упорядкований світ щ для тих, хто боїться різноманітності життя. Страх робить людей жорстокими. Вони бояться одне одного, бояться звірів, і що дужче бояться, то частіше нападають першими. Ці леви зроблені людськими руками, але за кілька сот років виховали в собі відвагу й мудрість, гідні царя звірів.

Жодному звірові не пасує корона так, як леву.

— Я теж так вважаю, — згодилася Доня.

Вони помаленьку йшли до вежі, яка здалеку здавалася витканою з місячного сяйва, а зблизька виявилася складеною з грубого каміння.

— Яка краса! — вигукнула Доня, бо досі їй доводилось бачити вела лише в книжках. — А хто тут живе?

— Тут музей. Дивись, сплячий лев! Обабіч кованих дверей на сходах стояло два підвищення: одне зі сплячим левом, друге порожнє.

— От лінюх, — сказала Доня. — Усі леви сторожують, а він, нечемний, спить. Можна його погладити?

Вона зовсім не боялась кам’яного лева. До того ж цього зробив майстер, а не зачаклував злий чарівник. Доня погладила пишну гриву, яка була теплою цієї літньої ночі й сказала:

— Прокинься, левику!

Однак Лев тільки щось заворкотів, як кіт Фелікс, розімлілий від сну.

— Час уставати, ваша величносте!

Доня торкнулась пальчиком носа царя звірів і перстень, подарований Альфредом, зблиснув сліпучим сяйвом. Це остаточно збудило лева і він повільно став розплющувати очі. Діти відступили про всяк випадок в тінь.

Лев зіскочив з постаменту і потягся. Видно, він відлежав собі боки, бо аж застогнав. Лише тепер Доня помітила, що левові бракує половини хвоста. Вона не вважала це великою вадою, однак невідомо, що думав з цього приводу сам лев. Якось неохоче він поплівся темною алеєю.

— Чому ти з ним не заговорив?

— Сам не знаю. Ці кам’яні леви дуже горді. Щось мене спинило.

— Мене спинило те, що в нього нема половини хвоста. А для чого левам хвіст?

— По-перше, відганяти мух, по-друге, для рівноваги, як коту, а по-третє, щоб висловлювати гнів.

— Бідний лев… — зітхнула Доня.

— Мені траплялося бачити левів без лап, навіть без голови. Людям байдуже, що такий лев не може виходити вночі.

— Ти так усіх жалієш, Каспаре. Ти — справжній лицар. Я раніше думала, що лицарі увесь час б’ються з велетнями й чарівниками.

— Є різні лицарі. Щоб когось захистити, не конче битися. А тепер скажи, що б ти хотіла побачити?

— У цьому місті є звіринець? Я ніколи не бачила левів.

— О господи! — звів очі догори Каспар. — Клянусь Єдинорогом, це тяжке випробування для мене, але я мушу!

— Якою це ти мовою говориш? — поцікавилась Доня.

— Мовою лицарів. Колись вони жили в цьому місті.

Не було кого спитати, де звіринець, аж нарешті їм під ноги впав чорний кіт. Звідки впав, невідомо, бо всюди було темно. Бідний котисько вельми злякався, натрапивши на людей, що могли відібрати і з’їсти риб’ячу голову, яку йому пощастило роздобути. Кіт припав до землі й загарчав, ніби лев. Втекти він не міг, тому ставив вуха, щоб послухати, у чому справа. ’ Каспар нахилився до нього і щось прошепотів.

— Мдезнаю, «і буркнув кіт і випустив з писка рибу, притиснувши її грубою лапою. — А шо таке?

Доню здивувало, що кіт розмовляє, як декотрі невиховані хлопці.

— Може, познайомимось? — запропонував Каспар.

— Ну?

— Я — Каспар, а ця панна — Філія.

— Ну, П’єро, — відрекомендувався кіт.

Каспар нечутно затрясся від сміху. Потім він пояснив Доні, що П’єро — це герой веселих вистав, який відзначається мрійливістю і завжди у когось закоханий.

— Шановний П’єро, ми шукаємо звіринець. Моя приятелька хоче побачити справжнього лева.

— На фіга? — вишкірився кіт.

— Я хочу, — з притиском сказала Доня. — Хіба цього мало?

— Нема чого більше робити, га?

— Та хоч скажіть, якою вулицею туди йти!

— А, може, я неграмотний!

— Ох! — зітхнула Доня. — Я знайома з котом Феліксом, який вміє і читати, й писати.

— Феліксом?! — очі П’єро спалахнули. — Той, що живе у Зимовому домі? Перепрошую, що був неввічливий з вами! Це зовсім інша річ. Я давно мріяв дізнатися щось про свого давнього друга. Коли я був кошеням, він врятував мене від собаки, глядів як рідного сина, але я вирішив жити в місті, де народився.

— Фелікс — справді незвичайний кіт, — сказала Доня. — Він разом з павуком Альфредом посвятив Каспара в лицаря, а мене в прекрасну панну.

— О, Фелікс завжди захоплювався минулим! Я не мав честі тоді застати вас! Каспаре, але стільки чув! Прошу мені виї бачити ще раз: у місті треба вдягати маску, коли не хочеш потрапити в обійми ласкавої панусі, котра вважає кота диваною подушкою і не випускає його ніколи на вулицю. А якщо ти дикий і вульгарний кіт, ніхто тебе не схоче.

— Я вважала, що кожен кіт хоче мати господаря…

— Нонсенс! Кошеня потребує захисту якщо втрачає матір, але дорослий кіт — сам по собі. Він цілком незалежна істота і здатен влаштувати собі життя до вподоби! То люди живуть серед котів, а не коти серед людей.

— Я чув уже цю думку, — сказав Каспар. — Вона досить цікава, але ми не хотіли б забирати ваш час.

— О ні, я залюбки проведу вас до звіринця, хоч у мене на такі місця алергія.

— У мене теж, — сказав Каспар. — Але в пошуках Єдинорога доводиться відвідувати різні місця.

— Я чув про Книгу. Фелікс розповідав мені уривки з неї. Слава Богу, що там немає нічого про котів… O tempora, o mores! Звірі виживають, а люди виживають звірів. Непоганий каламбур, га? А тепер я буду мовчати, бо нестиму рибу.

— Я могла б її потримати, — запропонувала Доня, але це не сподобалося П’єро.

— Omnia mea mecum porto, тобто все своє ношу з собою. Дякую.

Не дивно, що П’єро знав латинську мову, адже на багатьох будинках збереглися написи латиною. Деякі Каспар перекладав для Доні.

Вони пішли вулицею: П’єро з рибячою головою в зубах між Каспаром і Донею. Хлопець розповідав про Фелікса і їхню подорож.

Невдовзі вони знайшли звіринець, оточений високим муром.

— От і все, — сказав П’єро. — Звіринець зачинений, але ви дасте собі раду. Перекинетесь на пташок, еге ж?

Доня подумала, що перекидатися на пташок у присутності кота, який не встиг повечеряти, не вельми обачно.

— Не буду вам заважати. У мене важлива зустріч біля фонтану Діани о третій ночі.

Доня й Каспар подякували котові.

— Я знаю, що вам хочеться мене погладити на прощання, — заявив П’єро. — Я вам дозволяю.

Доня з Каспаром погладили липку й розкошлану чорну шерсть.

П’єро муркнув, і не кажучи й слова, зник у темряві.

— Тобі допомогти, чи сама станеш пташкою?

— Сама, — відповіла Доня. — А коли я повернусь, то теж зможу перетворюватись на пташку?

— Це залежить від тебе.

У звіринці не спали. Темряву пронизували якісь крики, чути було сопіння, хрюкання. Доня знала, що більшість звірів — нічні істоти. Тільки вночі вони можуть стати менш обережними й побути на самоті. Доня й Каспар теж потроху ставали нічними істотами. Дівчинці подобалося спати вдень у якійсь копичці сіна чи в покинутому гніздечку. Вона добре відпочивала. їй снилися приємні сни. Може, то Каспар трохи начаклував?

Звіринець був величезний, але вони швидко знайшли вказівник з написом «Тигри і леви». У клітках важко було щось побачити. Зрідка засвічувалися чиїсь очі. Каспар тяг Доню за руку, ніби вони мали бути готові щохвилі кинутись навтьоки. Неї хотів навіть розмовляти. Це тому, що віщ ненавидів клітки. Якби Доня прийшлії сюди вдень, то почувалася б краще. А тепер їх могли прийняти за злодіїв, бо вночя забороняється ходити по звіринці. Доїш стало страшно. Вона постійно здригалася! то від крику мавп, то від сонного бурмотіння. У ніс вдарив гострий запах хижаків, і одразу ж до ґрат метнулася велетенська чорна кішка:

— Я хочу вийти звідси!

Доня одразу зрозуміла, що каже Чорна Пантера.

— Тихіше, — сказав Каспар. — Такі можна накликати сторожів!

— Хто б ви не були, діти, благаю, випустіть мене звідси!

Каспар переліз через низеньку огорожу і торкнувся величезної чорної лапи. Доня аж здригнулася. Хоч пантера була чимось схожа на кота П’єро, який, напевно, уже зустрівся з невідомою особою коло фонтану Діани. Але коти — вільні, а пантери — в клітках.

— Вітаю, Каспаре! Якщо ти справжній лицар, подаруй мені свободу.

— Я подарував би свободу усім звірам, але де ж ті ліси, у яких вони могли б жити в безпеці? І чи зможуть там жити народжені в клітці?

— Подивись, Каспаре, чи могла я народитися в неволі? Мені буде тісно навіть у найбільшій клітці.

— Так, ти схожа на чорну блискавку.

— О, мене так називала моя мати! Вони всі були плямисті і дуже тішились, що я чорна, адже це свідчить про шляхетність крові.

— То звідки ти?

— З лісів Амазонки, яку ми називали Зубатою рікою, бо там водилося багато крокодилів. Я була ще підлітком і тільки-но почала осягати високе мистецтво ловів. Тепер не має значення, як я сюди потрапила. Головне, що я вільнонароджена.

— Має значення лише те, що ти вільна духом, — сказав Каспар. — Інші звірі, можливо, страждають так само.

— Прислухайся, як хропуть леви! Вони народились у клітці і, певно, не спіймали б і курки. Лише у повний місяць вони прокидаються вночі й блукають наче сновиди.

— Не докоряй їм, що вони несправжні леви.

— Не буду, — зітхнула пантера. — Однак я накладу на себе лапи, але не залишусь у неволі. Подумай, як то жити у клітці ще багато років! Тільки не кажи, що я звикну, бо зараз же розіб’ю голову об ґрати.

— Але ж ти не потрапиш додому! Між тобою і Амазонією — океан. Тебе впіймають або ти загинеш.

— Нехай! — сказала Чорна Блискавка.

Доня несміливо підійшла до клітки:

— Слухай, Каспаре, якщо ми можемо бути пташками, то чому б пантері не стати пташкою? Вона зможе перелетіти через океан. Ти ж перетворив овечок на хмарку…

Каспар похитав головою:

— Це вже буде другий злочин. Нас можуть посадити за ґрати.

Почувши ці слова, пантера повернулася до дітей хвостом і лягла в кутку, обхопивши голову лапами.

Доня замислилась:

— Якщо вона стане пташкою, то сама себе звільнить. Врятуймо хоч її, якщо не можемо врятувати всіх. Бо вона справді помре. Ти бачив, які у неї зранені лапи?

І Доня заплакала. Одна-єдина пантера перелетить океан і опиниться в себе удома, навчиться полювати і знову стане щаслива. І Каспар може це зробити, але не хоче…

Каспар мовчав. Доки він ходив повз клітку, пантера і дівчинка ще мали якусь надію.

— Якби Єдинорога посадили в клітку ти б його звільнив! А пантеру не можнаі бо вона чорна…

Каспар огризнувся:

— Перестань! Слухайте мене обидві! Одна плаче, друга погрожує накласти на себе лапи. А я виглядаю вбивцею. Доню, спробуй перетворити пантеру на пташку сама.

Я піду прогулятися. Повернуся за півгодини.

— Іди, — сказала Доня. — Ми самі впораємося. Я не думала, що ти такий; байдужий!

Їй було дуже гірко, але очі Чорної Блискавки засяяли надією. Вона простягла Доні лапу через пруття клітки і та ніжно її погладила.

— Мені здається, — сказала пантера, — що закони треба іноді порушувати, якщо вони тісні. Закони для звірів, а не звірі — для законів. А ще мені здається, що Каспар хоче, аби ти зробила це сама. Він випробовує твою мужність. У нас усе вийде. Я чую, як у мене виростають крила…

Залишмо їх самих, бо таємниця перетворення — то дуже велика таємниця.

Вовки

Брати, чи ми винні у тому, що люди вигадали прислів'я: «З вовками жити, по-вовчому вити»? Звідки в них порівняння: хижий як звір? Вовк не вбиває вовка, заєць — зайця. Ми не вбиваємо собі подібних, ми потребуємо тільки того, що може підтримати нам життя. А люди вбивають у лігвах наших маленьких і беззахисних дітей, вирубують наші ліси й розполохують нашу здобич. Ми покинули б цей світ, але скажіть, куди нам подітись? Усюди — небезпека. Ми не нищимо те, чого не споживаємо. Коли звірі покинуть людей, ті ніколи не зможуть їм закинути власних вад. І краще пізнають одне одного. І відчують сором.