Втеча звірів або новий бестіарій

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

Ріка усіх змінює. — Клопіт з Бабусею. — Сова завжди мудра. — Корабель звірів. — Прощання. — А Доня повертається додому не сама. — Небесні звірі.

Такого гарного лісу Доня ще не бачила., Між дубами легко похитувались білі й сині лісові дзвіночки. Доня пустила цуценя на траву і простягла руку до квітки.

— Не чіпай мене! — мовила квітка. — Бачиш, я п’ю нектар.

Аж тепер дівчинка помітила, що всередині дзвоника ворушиться маленька бджілка. Доня обернулася до своїх друзів і вражено завмерла, не побачивши ні Каспара, ні Бабусі. На березі стояв сивий дід у чорному костюмі, а коло нього маленька дівчинка у пишній мереживній сукні. Дівчинка сплеснула руками:

— Боже, невже ця ріка зробила мене знову дитиною?!

Дід зітхнув і нічого не сказав, але Доня зрозуміла, що хвилину тому він був Каспаром Гаузером.

— О, він ніколи не був Каспаром Гаузером! — як з-під землі вигулькнула папуга Алегорія. — Тепер ти бачиш його справжнє лице: старе і бридке.

— Він просто постарів. Таке буває, — зауважила Доня. — І чому б йому не бути Каспаром, коли всі його так називають?

— Слова, слова, слова! Хіба не осліпне той, хто живе у темряві? Замість упорядковувати світ, він зруйнував його своєю огидною Книгою! Замість радіти життю, він оплакував його. І ось наслідки. Усі тікають, як було задумано. Корабель збудовано. Зараз — відплиття. Чи, може шановний Каспар придумає інше закінчення?

— Я теж не хочу, щоб звірі відпливали, — сказала Доня. — Але я побачила, що багатьом з них живеться так тяжко, що я б сама втекла. Нікому не подобається, коли з нього знущаються…

— Фелікс виступив уперед:

— Ти уже все сказала, Алегоріє?

— Як я тебе ненавиджу, Феліксе! А ще більше ненавиджу Книгу!

І папуга відлетіла вглиб лісу.

— Боже, як добре мати гладеньку шкіру, пишні кучері й маленькі пальчики, — лепетала Дівчинка. — Я знову можу танцювати! Я не бачу себе в дзеркалі, але відчуваю, що гарненька. Мені хочеться погладити котика і почепити йому на шию бант…

— Вона збожеволіла, — сказав Фелікс; і відійшов убік, зневажливо позираючи, як колишня Бабуся по черзі гладить котів-псів.

Нарешті озвався Каспар:

— Я думаю, що в цьому світі ніколи не було ладу. Його не може бути без милосердя і доброти. Серед нас багато каспарів гаузерів. Єдине, що ми можемо зробити, вийшовши з темниці, це визволяти інших з неї і бути добрими до них. Далі ти підеш сама, Доню. Нам не можна йти разом до Єдинорога.

— Куди мені йти?

— Он стежечка. Це — поруч.

І Каспар, похиливши голову, пішов без стежки по м’якій траві, і під ногами у нього дзвеніли торішні дубові листочки. Кіт Фелікс трохи почекав, а потім повагом рушив за ним, обережно озираючись. У зубах він тримав футляр з павуком Альфредом.

Звичайно, ту дівчинку звали Ізабелла, бо вона була копією тієї, чию фотокартку Доня знайшла на смітнику. Вона навіть не питалася. Були справи поважніші. По-перше, Доня мусила опікуватися котами-псами та Ізабеллою, щоб ту не вкусила часом бджола і не дряпнула гілка шипшини. По-друге, треба було йти до Єдинорога.

Спочатку Доня порозумілася з Ізабеллою.

— Слухай, нам не можна тут залишатися, бо можуть напасти розбійники. Мусиш мене слухатися: я тепер найстарша.

— Добре, — посміхнулася Ізабелла. — А що ми будемо робити?

— Підемо до Моря.

— Купатися?

— Можемо й скупатись.

— Я не буду. Я не взяла з собою купального костюма.

— Краще б ти була бабусею, — зітхнула Доня.

— Я ніколи не буду бабусею!

— Добре, не будеш. Але обіцяй не плакати, не лякатись і не рвати квітів.

— А чому не можна рвати квітів? Я хочу сплести собі віночок.

— Тоді залишайся, а ми підемо.

— Я не буду рвати квітів!

Доня повернулася до котів:

— Котики, треба вилізти на вершечок дуба і подивитися де Море.

— А що тут дивитись? — здивувалася Міка. — Ми нюхом чуємо. Рибою пахне.

— І вовком! — шерсть Тарзана наїжачилась.

— Пір’ям пахне! — облизнулася Ліза.

— Смолою, — сказав Марс.

— А людьми не пахне? — поцікавилася Доня.

— Начебто ні, — відповів Герцик. — А от квітами пахне, тільки не знаю якими. Я ж прожив усе життя в місті.

— А де Бабуся? — занепокоїлася Ліза.

— Пішла собі. Ходімо, бо спізнимось.

По дорозі їм стрілася Сова.

— Куди йде ця маленька дівчинка? — суворо спитала вона. — Тебе мама шукає, Ізабелло. Щось тобі купила гарне.

— О! — втішилась Ізабелла. — У мене знову є мама! Ходімо до нас у гості!

Неподалік визирав червоний дах будиночка.

— Йди сама, — зітхнула Доня. — Як буду вертатися, зайду до тебе.

— Правда?

— Так.

— Принеси мені мушлю з берега моря, таку, що гуде.

— Добре.

Ізабелла кинулась бігти, а тоді вернулася:

— Я забула з тобою познайомитись. Як тебе звати?

— Доня.

— Мене теж мама так називає. Як тебе звати?

Доня нахмурила чоло, намагаючись пригадати, а потім засміялася:

— Мене звати Лада.

— Яке гарне імя! А мене звати Ізабелла. Ну, бувай!

І дівчинка підстрибуючи побігла додому, залишивши за собою прочинену зелену хвірточку.

На березі було багато звірів, так багато, що Ладі хотілося заховатись. Кожного звіра було по одному чи по два. Осторонь стояли несміливі безхатні коти-пси, старий кінь з облізлою гривою, бездомна коза з одним вухом…

Дівчинка вирішила приєднатися до них зі своїм товариством.

Тут було стільки дивовижних звірів, про деяких з них люди вже зовсім забули… Ось білий Олень зі сліпучими золотими рогами; Мамонт, схожий на чорну гору; гігантська Черепаха з головою, як у змії; Журавлі з яскравими віночками на голівках; Чорний Лелека… Триголовий Дракон жовто-зеленого кольору раз у раз випускав з пащек полум’я, тому стояв окремо від усіх. Були ще птахи незвичайної краси, деякі схожі на метеликів. Втім, і метеликів тут не бракувало. Та чи можна було всіх перелічити!

Звірі терпляче чекали часу, коли можна буде сідати на Корабель. То тут, то там чулися зітхання, тихе ревіння, щебет, уривки розмов.

— Ну, ось і все, — подумала Лада. — Зараз виголосять промову, заграє музика, і те, ради чого я стільки намандрувалась, закінчиться…

Та наступної миті їй стало соромно: вона зустрілася поглядом з очима Лева, повними смутку.

— А, може, нас не візьмуть? — сказав рудий Герцик. — Один Мамонт півкорабля займе.

— А ми під лавками заховаємось! — відповіла Міка.

Звірі загомоніли, даючи комусь дорогу. То йшли Каспар і Єдиноріг. За ними летіли Сова й Папуга Алегорія. Каспар ніс товсту Книгу, а Єдиноріг ішов так.

Вони зійшли на горбок з величезною сосною. Каспар розкрив Книгу і прочитав:

— Врешті-решт, усі інші живі істоти, ніким не зрозумілі, покинуть свою одвічну домівку. Вони збудують ковчег і відпливуть на ньому туди, звідки нема вороття.

Голос його зірвався на останньому слові.

Настала тиша. Сова сіла на плече сивоголового Каспара. Єдиноріг сказав:

— Там теж буде сонце.

І на плече йому сіла Папуга Алегорія.

— Буде багато їжі і чистої джерельної води.

Усі подивилися вгору. Сонце золотом розтікалося по бездонному небі.

— Пора, — сказали звірі, птахи й комахи — ті, що були давно, і ще недавно були.

Тепер уже ніхто не побачить, як на кінчиках золотих рогів Оленя повисне сонце, як Єдиноріг спочиває під кущем шипшини, як Левеня пильнує першу здобич, як блищить роса на пір’ї Райського Птаха,' як Дракон лишає сліди на піску. Не почують гудіння Хруща на квітучій вишні, співу Сирени на Дністрі, обережних кроків Дикого Лісового Коника. За ними покинуть Землю-матір і інші.

… Звірі пішли до Моря, грузнучи в піску. Заграла музика, дивовижно гарна й сумна. Скраєчку дороги стояв русявий юнак у білій одежі й грав на сопілці. Звірі зупинились і прослухали пісню до кінця.

Уже перші звірі сідали у човен і відпливали до Корабля з блакитними вітрилами.

Уже відпливли Мамонт і Дракон, багато інших звірів, а сонце непорушно стояло в небі, наче хтось його попросив.

Коти-пси почали хвилюватися, чи про них не забули, адже на світі повно безхатніх котів, собак, кіз та коней, що вже не годні працювати, але ще хочуть трохи пожити. Лада вирішила за них попросити! Вона вже майже пробралася до Каспара, але тут на неї війнуло смородом фарби і щось колюче дряпнуло в бік:

— Я — Небесний Звір Осмомисл! Мені теж треба на Корабель!

— Та ти ж лис! — обурився Каспар.

— Я — Небесний Звір Осмомисл! — вперся фарбований лис. — Єдиний у світі!

— Не квапся, братику, — мовила Папуга Алегорія. — Я он теж не попливу цього разу. Трохи змінимо казку, щоб тебе ще більше полюбили діти.

А Сова сказала:

— Я теж залишаюсь і не дозволю, щоб з тебе сміялися, хоч ти й хитрун.

Справу якось залагодили. Тоді Лада насмілилась підійти ближче:

— А безхатніх котів-псів, козу й коня візьмете матросами на Корабель?

— Команді давно час бути на кораблі, — сказав Єдиноріг.

І дівчинка побігла до своїх товаришів. Збоку стояв Фелікс з Павуком Альфредом, ба навіть з двома павуками.

— А ви чому не йдете до Каспара?

— Ми залишаємось. Якщо можна Зимовий дім перетворити на дерево, то чому б дерево не перетворити на Зимовий дім? Та й треба відсвяткувати Альфредове весілля.

— О, я дуже рада! — засміялася дівчинка. — Зустрінемось потім.

Коти-пси були вже у човні. Поважно сиділи, чекаючи відплиття.

— Може, я підшукала б вам господарів?

— Ми не потребуємо господарів, — відказав Марс, з якого вона так і не встигла позбирати реп’яхи. — Ми для цього надто старі. А ти візьми до себе Графа. Люди люблять бавитися з цуциками і котиками, а потім кидають їх напризволяще…

Доня похилила голову й пішла плачучи. Чиясь важка рука лягла їй на плече.

— Не сердься, — сказав Каспар. — Візьми ось цю мушлю. Я знайшов її на березі Моря.

І вклав їй у долоню велику рожеву мушлю. Дівчинка притулила її до вуха. Море шуміло так, як мушля. Це — правда.

— Ти не залишишся до кінця?

— Ні. Піду до Ізабелли, а тоді додому.

— Я чекатиму тебе на березі річки.

Коли Лада не дивилася на Каспара, він залишався для неї хлопцем, а не старезним дідом.

Звірів поменшало. До дівчинки кинулося щось велике й чорне, лизнуло щоку гарячим язиком.

— Привіт! Я знала, що ми зустрінемось. Сьогодні я відлітаю додому. Полетіли зі мною?

— Дякую, — відказала дівчинка. — Але я скучила за мамою й татом. Може, ти колись провідаєш мене?

— Обов’язково! Уявляєш, як наші мами зрадіють, коли нас побачать?

Лада посміхнулась, адже, коли маєш маму, життя стає затишним і приємним.

… Хвіртка була прочинена. Лада пішла вузенькою доріжкою поміж мальв і руж. У затишній кімнатці коло порога лежали біленькі черевички, на стільці висіла сукенка, а в ліжечку спала дівчинка. Ротик у неї був напіврозтулений, щічки забарвив рум’янець. Лада поклала на атласну ковдру мушлю і тихенько вийшла.

… На березі річки чекали Каспар, Фелікс, Альфред з нареченою і цуценя Граф.

— Ходімо! сказав Каспар.

Лада взяла на руки цуценя і увійшла в прозору воду.

Перейшовши річку, Каспар знову став таким, як раніше. Дівчинка полегшено зітхнула:

— То що, і Єдиноріг відплив?

— Так.

— І всі-всі відпливли?

— Усі.

— Тепер люди їх забудуть?

— Не зовсім. Алегорія нагадає їм.

— І про безхатніх котів-псів?

— Про них подбаємо ми, — сказав Фелікс.

— Я ніколи не покину Графа.

— А коли тебе виженуть з дому, як Бабусю? — запитав Альфред.

— Мене люблять мої тато й мама! — образилась дівчинка. — Полюблять і його. Це ви не кидайте мене напризволяще…

— Коли ви станете дорослою, Філіє… — примружив зелені очі Фелікс. — Утім, не покидайте і ви нас, а ми вас не покинемо.

І чемно вклонився.

Небесні звірі

Коли зайде сонце, відкриймо іншу Книгу. Ця Книга — зоряне небо. Звірі вночі не сплять. Уночі вони — вільні. Звірі земні і звірі небесні, які називають сузір'ями.

Вони дивляться одне на одного: Велика Ведмедиця на велику ведмедицю, Малий Лев на малого лева, Летюча Риба на летючу рибу, Скорпіон на скорпіона, Змія на змію, Вовк на вовка… Це ж добре знати, що твій двійник так далеко, що в нього не вцілить ні куля, ні стріла. Небесні звірі — безсмертні.

Сузір'я — то лише обриси їхніх імен. Досі ніхто не здогадався полювати на імена. Дракон дивиться на землю і не бачить там дракона. Крилатий кінь Пегас дивиться і не бачить крилатого коня. Єдиноріг дивиться і не бачить на землі жодного єдинорога. Відтепер для людей — це лише імена. Треба їх записувати на папері, полотні, камені, піску, щоб не забути.

Лебідь дивиться на Ліру. Колись він був людиною. Відтоді його ліра мовчить. Напівкінь-напівлюдина Хірон простягає білу лілею Вовку, котрий теж був колись людиною. Якщо він доторкнеться нею до Вовка, той перестане бути жорстоким. Але минуть мільйони років, перш ніж це станеться. Це лише з Землі здається, що вони поряд: Велика і Мала Ведмедиці, Лев і Малий Лев.

Я, Єдиноріг, маю вдосталь тиші й самотності. Поміж нас є Стрілець, але його Стрілу вкрала Лисичка і не випускає з зубів. А більше стріл у нього немає. Я мирно пасуся на небесних пасовиськах поруч зі своїми братами. Відколи ми відпливли на Кораблі, я не знаю, що сталося з іншими звірами. Чи вдасться їм втриматися? Чи порозуміються з ними люди? Знаю лише одне: ми, звірі, сюди на небо зло не пустимо.