Втеча звірів або новий бестіарій

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Доня будує для Каспара дім, але не досить міцний. — У дзеркалі з'являється Єдиноріг, і з цього починаються справжні пригоди. — Каспар вміє робити те, чого не вміє робити ніхто. — Сумна розповідь Крота. — Каспарова общянка

Доня пішла до лісу, знайшла три сухі гілляки і притягнула їх за хату. Де могла — пообламувала сучки, а решту залишила так — може, на щось згодяться.

Увіпхнула гілляки в землю й приперла камінцями. Потім принесла менші гілки, зробила дах. Нарвала лопухів і накрила зверху. Вийшло зовсім непогано. Стояти в такій хаті не можна, а сидіти якраз. Навіть удвох.

Каспар кілька днів не з’являвся і не знав, що вона для нього збудувала хату без стін, зате з дахом.

Лопухів було багато, і вона щодня накладала свіжі. Оскільки дівчатка люблять будувати хати, то мама з татом не зважали. Думали, що то вона для себе. Але хата була Каспарова.

Як виглядає Єдиноріг, Доня уже знала, бо то він, схожий на коня з рогом на голові, був намальований у книжці. Вона спитала, де водяться єдинороги і чи є вони у їхньому лісі.

— Такого звіра в природі не існує, — заявив тато, а потім завагався: — Але колись, може, й був…

— Він ще з’явиться.

— Ех, доню, зараз в природі нічого не з’являється, лише зникає!

— Який же ти песиміст, тату! — сплеснула руками Доня.

— А ти нікому не віриш.

Доня замислилась:

— Знаєш, тату, мені подобається вірити в те, у що ніхто не вірить. Чому?

— Це означає, що ти малий впертий ослик. Його ніколи не переконаєш, що 1 + 2=3.

— Я такого не казала і не скажу! — обурилась Доня.

— Але кажеш щось подібне. Наприклад, що Каспар, який стоїть на етажерці, полюбляє вигріватися на сонечку за хатою. Як же він може бути одночасно тут і там?

— Дуже просто!

— Яким чином?

— Бо їх два: один — залізний, а другий — живий.

— Мама переживає за тебе. Каже, що ти забагато фантазуєш. Ти й справді змінилася…

— Я не змінилася. Ви просто мене замало бачили. Ходили собі на роботу…

— Твоя правда. Але ми мусили заробляти гроші. Усі повинні працювати. І ти теж, як виростеш.

— А, може, я вмру до того часу!

— Господи, що ти мелеш?! Тобі ж усього вісім років! У твоєму віці я думав, що житиму вічно. І тато, і мама, і вся кого я люблю, теж будуть вічно жити.

— Я теж так думала, — співчутлива глянула на тата Доня, — поки не зустріли Каспара.

— Я не хочу, аби ти навіть думала про смерть! Може, купити тобі настільний хокей? Або водити тебе до села бавитися з дітьми?

— Я вже до осені почекаю.

— Що ж тобі таке продумати? — зажурився тато.

— Візьми мене з собою до лісу!

Одного ранку Доня прокинулася з дивним відчуттям, що хтось на неї дивиться. Але в хаті нікого не було. За звичкою вона глянула на етажерку, де на книжці стояла статуйка хлопчика Каспара. Книжки не було. Ще ввечері вона її гортала, вперто намагаючись зрозуміти, про що ж вона.

Доня зіскочила з ліжка й почала шукати книжку. Вона збиралася показати її Каспарові, коли той знову з’явиться. Зазирнула навіть під ліжко, але книжки ніде не було. Дивно…

Вона вже хотіла одягатися, коли дзеркало раптом спалахнуло, наче на нього стрибнув промінець сонця. Дівчинка підійшла ближче і побачила в дзеркалі Єдинорога з золотистою гривою. Він глянув на неї приязно, наче хотів щось спитати, і раптом зник. Доня обернулася, але позад неї не було ніякого Єдинорога. Серце шалено закалатало і вона вщипнула себе за руку…

— Може, він ще з’явиться у дзеркалі? Що мені тоді робити?

Каспар засмучено похитав головою:

— У одному й тому ж дзеркалі — ні. Ти певна, що він не розгніваний?

— Звідки мені знати, як виглядає розгніваний Єдиноріг?

— Твоя правда. Гадаю, ти б це помітила. Я так хотів його побачити… Тепер доведеться питати тих звірів, що живуть на землі і під землею, звісно, й птахів. На це піде купа часу, а Єдиноріг знаєш який швидкий!

— Може, то він узяв книжку?

— Яку книжку?

— Ну, оту, що написана мовою звірів!

— Доню, — засміявся Каспар, — жодна книжка не написана мовою звірів. Вони не пишуть книжок. Стривай, ти певно маєш на увазі «Aphologia animalia»? Така стара книжка з малюнками звірів?

— Ага. То якою ж мовою вона написана?

— Латинською, звичайно.

— А де та країна — Латинія?

— Ну, що ти! Латинською мовою розмовляли давні римляни. Зараз їх нема, але латиною довго писали різні серйозні книжки. Нині мало хто знає її досконало. У перекладі назва книги означає «На захист тварин».

— Ти знаєш латинську мову?

— Авжеж. Я жив у ті часи, коли її вчили у школі. При нагоді я переповім тобі книжку. Але спочатку нам треба дізнатися, куди рушив Єдиноріг, і наздогнати його.

— Для чого?

— Щоб дізнатися про його наміри. Боюся, що він хоче покинути нас назовсім. Може, вдасться його перепросити.

— А хіба ти з ним посварився?

— Я не за себе хочу перепросити, а за всіх людей, що не вірять у нього. Розумієш, коли у щось не віриш, то воно зникає. Це з тієї книжки, то не моя думка, — зауважив Каспар. — Зрештою, по дорозі поговоримо. Тільки тебе доведеться перетворити на комашку, бо ніхто зі звірів не захоче з нами розмовляти. Мене вони вже знають.

Доня насупилась:

— Я не хочу бути комашкою, щоб мене хтось з’їв!

— Не бійся, я перетворю тебе в таку комашку, яку ніхто не їсть. Наприклад, у сонечко.

— Ти хіба чарівник?!

— Я? Та ні. Це дуже просто.

— А як мене впізнають мама й тато?

— Я потім тебе знову перетворю на дівчинку.

Стати комашкою зовсім не страшно. Поки вони йшли вглиб лісу, Доня сиділа в Каспара на плечі і намагалася мати якнайповажніший вигляд.

Проте не втрималась:

— А що їдять сонечка?

— Тлю, — відказав Каспар. — Це такі дрібнесенькі комашки, що об’їдають листя.

— Фе, — скривилася Доня, — я таке їсти не буду.

— Це ненадовго. Ти навіть не встигнеш зголодніти…

— Пані Сойко, агов! — гукнув Каспар, — Зачекайте хвильку!

Вгорі хруснула гілка і посипалася стара хвоя. Сойка була величенькою пташкою кольору какао з молоком, а на крилах мала блакитні пір’їни.

— А я вже було хотіла закричати, що у лісі чужий.

— Пані Сойко, вітаю вас! Маю щось запитати… Чи не бачили ви тут Єдинорога?

— Хіба він забрів у наші краї?

— Моя приятелька бачила його сьогодні вранці.

— У вас є приятелька?

— Прошу познайомитись — Сонечко.

Сойка схилила голівку набік. У Доні затерпли всі лапки, а їх було аж шість.

— Бачу. Мої вітання!

— Добрий день! — привіталася Доня.

— А що, власне, трапилось, Каспаре?

— Нам потрібно знати, куди пішов Єдиноріг.

— А хіба про це не написано в Книзі?

— Пані Сойко, зітхнув Каспар, — хіба можна сліпо вірити тому, що написано в книзі, та ще коли її написала людина?

— Он як! — здивувалася Доня.

— Але яка людина!

— Що ж, не будемо сперечатися. Настав час діяти. Перепрошую, але нам пора…

— Спитайте Крота. Я зараз заклопотана дітьми, то могла й проґавити. Хоча шкода, дуже шкода…

— Чудова думка! Кріт міг почути біг Єдинорога. Він дуже чутливий.

— Єдинорога? — земля заколивалась — і до ніг Каспара полетіли грудки глини.

Кріт був трохи страшнуватий зі своїм чорним гострим писком і дрібними білими зубками. Але Доня була на сьомому небі від щастя. Вона вперше в житті бачила крота.

— Кажете, Єдинорога? На світанку качалося в траві двійко зайців, потім пройшов новий лісник, мурашки тягли гусінь… Зрештою, любий Каспаре, чому Єдиноріг не сказав тобі, куди він іде?

— Бо я людина, — відповів Каспар.

— Але яка людина! — докинула Сойка.

На це Кріт розважливо відказав:

— Між нами, звірами, так ведеться, що ми чесно повідомляємо про свої наміри.

— Бачиш, Єдиноріг — це більше, ніж звір…

— Дурниці! — заявила Сойка. — Немає ні більших, ні менших звірів. Перед сонцем усі рівні. Бажаю успіху!

І Сойка полетіла.

— Чого вона розсердилась? — запитала Доня.

— Вона має рацію. Я просто засліплений Єдинорогом. Абстрактне мислення, нікуди від нього не втечеш.

Доня нічого не зрозуміла.

— Е, спочатку діяти, а потім балакати! — похопився Каспар. — До кого б нам ще звернутися?

— Шкода, — мовив Кріт, — я хотів розповісти тобі одну бувальщину. Оце згадав учора.

— Може, потім розповіси?

— Я забуду, — пояснив Кріт, — та й кого ти будеш питати? Сойка все бачить, я все чую. Тобі лишається спитати в сонця та дерев, але до вечора ще далеко, Зрештою, ліпше гарненько подумати, куди міг податися Єдиноріг, аніж колошкати увесь ліс…

— Отже, слухайте… Ми, кроти, зуміли гарно влаштуватись під землею і нікому в ласку не стоїмо. Сонце видається нам різким і неприємним. Інша річ — сутінки, коли все таке тихе, блакитно-сіре. Крота можна спіймати на землі, але під землею — ніколи. Ти бував у мене в гостях, Каспаре, і можеш сам переконатися, що темрява — то велика річ. Зрештою, тобі добре відомо це й без мене…

— Так, — здригнувшись, мовив Каспар.

— Хіба вижив би кріт без темряви? Може, колись воно було інакше і кроти підставляли спинку сонцю, але якісь причини змусили їх піти в землю. Ця пригода трапилася не зі мною, майте це на увазі! Але вона могла трапитись з кожним кротом. Той кріт, про якого я розповідаю, був, як усі. Рив підземні ходи, харчувався, чим Бог послав. І от якось під час щоденної праці він помітив попереду якесь блакитне сяйво. «Поверхня», — подумав він, і збирався було вдихнути пахучого присмеркового повітря, аж враз побачив, що це не те. За тонким шаром землі світився досить великий блакитний прозорий камінь Він би й не дістався до нього, якби дощі того дня не змусили його рити глибше. То вже доля така була в цього крота: знайти той камінь і морочити собі голову, що з ним робити.

Кріт обнюхав камінь, обдивився, навіть спитав, чого той світиться, але відповіді не одержав. Тоді сів коло нього, забувши про їжу й роботу. Камінь нагадував йому приємні для ока сутінки, але навіщо він? А якби винести його на поверхню, хтозна, чи сподобалося б це каменю…

— А, може, то був чарівний камінь? — обізвалася Доня.

— І ця думка слушна. Але відомо, що до кожної чарівної речі треба мати підхід, тобто знати, як нею користуватися. Бідний кріт, про всяк випадок, загадав, щоб перестав дощ, але нічого не змінилося. Отже, то не був камінь, який здійснював бажання. Тоді кріт став міркувати, як камінь опинився у його володіннях. Чи хтось колись закопав його, чи якийсь пра-пра-кріт затяг камінь до нори, чи сама Земля-мати породила його, бо довкола ні піску, ні каміння — сама глина. Так він нічого й не вирішив, хоч думав дуже довго.

— Треба було когось запитати, — співчутливо сказав Каспар.

— Авжеж. Кріт покликав своїх приятелів і ті почали пригадувати, що їм траплялося під землею: кістки, залізяччя, блискучі кружальця в горщиках, але, щоб камінь, який світиться… Ні, такого не було. Нарешті хтось припустив, що камінь міг упасти з неба, якщо він кольору сутінків.

— Цілком можливо, — зауважив Каспар. — Таке буває.

Але Кріт сумно зітхнув:

— А хто доведе, що камінь упав з неба? Хіба той, хто його кинув? Ми хоча й живемо у темряві, проте любимо ясність.

Через те Кріт до самої смерті не мав спокою. Камінь засипали землею, і наш Кріт більше його не бачив, але постійно думав про нього.

— А інші кроти не думали?

— Ні, вони ж не знайшли той камінь, а лише прийшли подивитися на нього.

— Так, вони не могли цього пережити, — сказав Каспар.

— Подумати лишень, звичайна випадковість, а так перевернула душу! — Кріт витер рожевою лапкою сльозу. — Ніхто не захищений від випадковості навіть під землею. Коли думаєш про це, то не почуваєш ніякої радості від життя!

І засмучений Кріт, похапцем попрощавшись, пірнув під землю.

— Ну, то як ти почувалася комашкою? — поцікавився Каспар.

Доня стояла, прихилившись до дерева, і дивилася на їхню хату з помальованими зеленою фарбою віконницями.

— Погано. Усе таке велике! Певно, так почуваються усі маленькі комашки.

— Ні, — відказав хлопець, — їм нема коли дивитися вгору.

— Чому?

— Усі живі істоти, окрім людини, знають, як використати свій час.

Доня замислилась, а тоді спитала:

— Хто тебе цього навчив?

— Трохи сам, трохи книги…

— То навіщо Єдиноріг забрав книжку?!

— Мабуть, хотів дати її комусь почитати.

— То моя книжка, — розсердилась Доня. — Вона у моїй кімнаті лежала!

— Виходить, і я твій, раз моя подоба стоїть у твоїй кімнаті?

Доня почервоніла.

— Не сердься, мала, — поблажливо, але без наміру образити, мовив Каспар. — Ця книга роками лежала на горищі і її давно з’їли б миші, якби я не пильнував. Миші ж не знають латинської мови. Добре, що я все пам’ятаю. І буду тобі розповідати, коли знайдеться вільна часина.

— І я навчуся усього, що вмієш ти?

— Усього ні, але ти ніколи не будеш самотня.

— Самотність — це коли немає друзів?

— Не зовсім. Це коли ти і світ, що тебе оточує, — різні. Навіть не так… Ну, коли ти добра, а світ злий. Теж не те…

— Як же я можу бути самотня, коли не знаю, що таке самотність?

— Це мусиш відчути. Не обов’язково знати. Я сам не знаю, що важливіше.

— Дивись! — засміялась Доня. — Наша хата зараз попливе і я не встигну пообідати!

І справді, нескошена трава коливалася ніби хвилі.

— Хата-корабель! Там, у книжці, в самому кінці, — пам’ятаєш — є малюнок: корабель пливе по морі. З вітрилами!

— Так.

— Ну, то я побігла, бо мій корабель відпливе. А після обіду знову підемо шукати Єдинорога, добре?

— Ні, ми вирушимо вночі.

— Та я ж спатиму!

— Я подам тобі знак і ти прокинешся. Тільки вдома нічого не кажи.

— Не скажу, — запевнила Доня.

Їй було легко й радісно, коли вона бігла стежечкою між високої трави до хати. Довкола повзали й літали комахи, деякі заплутувались їй у волосся. Але тепер вони не здавались такими бридкими й страшними, бо Доня сама побувала комашкою — сонечком.

Фенікс

Фенікс сам себе спалює і сам воскрешає. Але нікого воскресити не може. Ні Морської Корови, ні Тасманійського Вовка, ні Хруща, ні отруєної Риби в річках. Залишмо його людям. Доки вони шануватимуть книги, будівлі, речі, Фенікс буде для них символом надії, що колись вони стануть кращими. А для нас, звірів, надія — порожнє слово. Нам треба радіти кожній миті життя — коротке воно чи довге.

Єдиноріг

Єдиноріг — це я. Обплутаний вигадками, я сам у них повірив. А був із плоті й крові, й мої портрети залишилися на старих картинах, а розповіді про мене — у книжках, які тепер ніхто не читає. Тільки норов я мав не такий уже й лагідний, як гадають: у неволі я вмирав, бо не міг жити без волі, як без повітря. Ніхто не міг мене осідлати. Що тут можна ще сказати? В моє існування ніхто не вірить, папір і полотно згоряють, старих людей ніхто не слухає… На колишніх моїх пасовиськах постали міста, а деякі з них встигли перетворитися на руїни. Тож пора лаштуватися в дорогу. Першому — завжди важко.