Втрачені ілюзії

Частина перша ДВА ПОЕТИ

За тих часів, коли починається наша повість, по малих провінційних друкарнях ще не було верстатів Стенгопа і валків для накатування фарби. Хоч Ангулем своїм паперовим промислом був зв’язаний із паризькими друкарнями, тут по-давньому працювали на дерев’яних машинах, завдяки яким і виник у нашій мові нині вже забутий вираз: довести верстат до скрипу. У відсталій місцевій друкарській справі й досі використовували просякнуті фарбою шкіряні тампони, якими відбивальник наносив фарбу на шрифт. Висувна плита, де містилася форма з набраним Шрифтом, на яку накладали аркуш паперу, витісувалася з каменю і виправдовувала свою назву — мармур. Сучасні ненажерні механічні верстати так уже зітерли з пам’яті цей механізм, котрому, при всій його недосконалості, ми завдячуємо прекрасними виданнями Ельзевірів, Плантенів, Альдів та Дідо[1], що варто докладніше розповісти про оте старовинне устаткування, до якого Жером-Нікола Сешар відчував забобонну любов, оскільки воно відіграє певну роль у цій великій повісті про малі діла.

Сешар був колись підмайстром-відбивальником, тим, кого складачі на своєму жаргоні називають Ведмедем. Так відбивальників прозвали, певно, тому, що вони, як ведмідь у клітці, топчуться туди-сюди — від стола з фарбами до верстата і від верстата знову до стола з фарбами. Щоб помститися складачам, Ведмеді охрестили їх Мавпами, бо ті з мавп’ячою спритністю хапають літери зі ста п’ятдесяти двох комірок набірної каси, по яких розкладений шрифт. У грізну пору 1793 року Сешар мав уже п’ятдесят років і був одружений. Похилий вік та сімейне становище врятували його від загального призову, коли трохи не всіх робітників забрали до війська. Старий відбивальник зостався сам у друкарні, бо її власник, інакше кажучи Простак, помер, залишивши бездітну вдову. Підприємству, здавалося, загрожувала неминуча руїна: працюючи сам-один, Ведмідь не міг обернутися на Мавпу, бо цей друкар, виявляється, не вмів ні читати, ні писати. Незважаючи на його невігластво, один із народних представників, прагнучи якнайскоріше поширити чудові декрети Конвенту, видав відбивальникові патент майстра друкарської справи і зобов’язав його працювати на державні потреби. Діставши всупереч усякому глузду такий патент, громадянин Сешар із заощаджень своєї дружини відшкодував збитки вдові колишнього свого хазяїна купив у неї за півціни все друкарське устаткування. Та головні труднощі були попереду. Треба було грамотно і без затримки друкувати республіканські декрети. За таких вельми скрутних обставин Жерому-Нікола Сешарові поталанило зустріти одного марсельського дворянина, котрий не хотів ні емігрувати, щоб не втратити своїх маєтків, ані залишатися на видноті, щоб не позбутися голови, і мусив задля шматка хліба шукати собі роботи. Отож граф де Мокомб надів скромну куртку провінційного фактора: він набирав текст і правив коректуру декретів, що проголошували смертну кару громадянам, котрі переховували дворян. Ведмідь, ставши Простаком, друкував ті декрети, сам розклеював їх по стінах будинків, і обидва вони залишалися живі й здорові. 1795 року, коли шквал терору вщух, Нікола Сешар мусив шукати іншого майстра на всі руки, який міг би виконувати роботу за складача, коректора й метранпажа. Один абат, що відмовився прийняти присягу,[2] а пізніше, за Реставрації, став єпископом, заступив графа де Мокомба і працював у друкарні аж до того дня, коли перший консул повернув католицькому духівництву всі права. Граф та єпископ згодом зустрілися в палаті перів і сиділи там на одній лаві. Хоч 1802 року Жером-Нікола Сешар умів читати й писати не краще, як 1793-го, а проте на той час він добре натоптав калитку і вже міг найняти собі фактора. Колишній підмайстер, який раніше не надто замислювався про своє майбутнє, став пострахом для своїх Мавп і Ведмедів. Скнарість починається там, де кінчається убозтво. Тільки-но друкар учув можливість забагатіти, потяг до вигоди розвинув у ньому практичну кмітливість — пожадливу, підозріливу й проникливу. Людина з життєвим досвідом, він зневажливо ставився до теорії і так набив собі руку, що з одного погляду, залежно від щільності набору, визначав вартість друкованої сторінки чи аркуша. Він доводив нетямущим замовникам, що набір жирним шрифтом обходиться дорожче, ніж світлим, а коли йшлося про петит, запевнював, ніби складати цим шрифтом значно важче. Складання становило ту галузь друкарського ремесла, в якій Сешар анічогісінько не тямив і, боячись продешевити, він завжди намагався злупити лев’ячу частку зиску. Якщо його складачі працювали погодинно, він не спускав із них ока. Коли йому випадало пронюхати, що якийсь із підприємців потрапив у скруту, Сешар за безцінь купував у нього папір і ховав його у свої склепи. На той час будинок, у якому з незапам’ятних часів містилася друкарня, вже належав Сешарові. В усьому йому таланило. Він овдовів і мав лише одного сина, якого послав до ліцею не так задля того, щоб дати йому освіту, як з розрахунку підготувати собі спадкоємця; старий поводився з ним дуже суворо, прагнучи щонайдовше тримати його в батьківській покорі, під час канікул примушував хлопця працювати, не відходячи від складальної каси, кажучи, що той повинен привчатися заробляти собі на прожиток, щоб згодом віддячити бідолашному батькові, який зі шкури пнувся, аби вивчити сина. Розставшись із абатом, Сешар поставив на його місце одного з чотирьох своїх складачів, про котрого майбутній єпископ відгукувався як про людину чесну й тямущу. Отже, старий міг спокійно чекати того дня, коли його син очолить підприємство, і воно забуяє в його молодих умілих руках. Ангулемський ліцей Давід Сешар закінчив блискуче. Хоч батько Сешар, колишній Ведмідь, темний і безрідний вискочень, науку вельми зневажав, однак послав сина в Париж навчатися вищого друкарського ремесла, але, виряджаючи хлопця, старий так наполегливо радив йому зібрати якомога більше грошей у місті, яке називав робітничим раєм,[3] і так рішуче остерігав його не покладати надій на батьків гаманець, що, видно, вважав перебування сина в країні Премудрості лише засобом для досягнення своєї мети. Опановуючи в Парижі ремесло, Давід водночас завершив свою освіту. Метранпаж друкарні Дідо став ученим. Наприкінці 1819 року Давід Сешар покинув Париж, де перебування його не обійшлося батькові й сантима; старий кликав сина додому, щоб передати на його руки всі справи. Друкарня Нікола Сешара містила судові оголошення в єдиній тоді на весь департамент газеті, виконувала замовлення префектури та єпископату, і ці три клієнти повинні були забезпечити енергійному юнакові повний достаток.

Саме тоді брати Куенте, власники паперової фабрики, купили патент на другу в Ангулемі друкарню, яка через воєнні потрясіння, що за часів Імперії спричинилися до цілковитого застою в промисловості, стояла без роботи. З огляду на цей застій він і сам не купував її, і його скупість призвела до занепаду старовинної друкарні. Узнавши новину про купівлю, Сешар зрадів, розуміючи, що боротьбу, яка неминуче виникне між його друкарнею та друкарнею братів Куенте, доведеться тепер вести його синові, а не йому. «Я не вистояв би, — міркував він, — але хлопець, який навчався в панів Дідо, ще потягається з ними». Сімдесятирічний старий зітхав по тих часах, коли зможе пожити собі на втіху. Хоч він мало тямив у тонкощах типографії, зате зажив собі слави великого знавця в тому мистецтві, яке друкарі жартома називають п’янографією, в мистецтві, що його так високо шанував божественний автор «Пантагрюеля», і яке, зазнаючи переслідувань так званого Товариства тверезості, щодалі більше занепадає. Жером-Нікола Сешар, покірний долі, яку визначило йому саме прізвище,[4] був одержимий непогамовною спрагою. Тривалий час дружина стримувала в належних межах цю пристрасть до виноградного соку — пристрасть таку властиву всім Ведмедям, що пан Шатобріан запримітив її навіть у справжніх американських ведмедів;[5] однак філософи зауважили, що в старості звички молодих літ проявляються з новою силою. Сешар підтверджував цей закон природи: що більше він старівся, то дужче любив випити. Ця пристрасть наклала на його ведмежу фізіономію сліди, які надавали їй певної своєрідності; його ніс вельми вибуяв і набрав форми заголовної літери А — кегля потрійного канону; щоки з прожилками стали подібні до виноградного листя, всипаного ліловими, багряними, а то й багатобарвними бородавками, і можна було подумати, що це страхітливий трюфель виглядає з-поміж виноградного листя. Маленькі сірі оченята, що ховалися під кошлатими бровами, подібними до запорошених снігом кущів, лукаво поблискували від скнарості, яка вбивала в ньому всякі почуття, навіть батьківські, і зберігали проникливість навіть тоді, коли він був п’яний. Облізла голова з лисиною на тім’ї, облямована вінчиком сивуватого, але кучерявого волосся, викликала в уяві образи францисканців із Лафонтенових казок[6]. Він був оземкуватий і пузатий, мов ті старовинні лампадки, в яких згорає більше оливи, ніж гнота; адже надмірне вживання будь-чого штовхає людину на шлях, найбільше їй властивий: від пияцтва, як і від розумової праці, опасистий стає ще товщим, а худий іще худішим. Жером-Нікола Сешар уже років тридцять не знав іншого головного убору, окрім славнозвісного муніципального трикутного капелюха, якого ще й тепер можна побачити десь у провінції на голові міського барабанщика. Його жилетка й штани були зеленавого оксамиту. Він носив стареньку коричневу сюртучину, бавовняні смугасті панчохи і черевики з срібними пряжками. Цей одяг буржуа, з якого знати було недавнього простолюдина, так пасував до його вад і звичок, так викривав спосіб його життя, що здавалося, ніби він і народився вдягнений: без цього одягу ви не змогли б і уявити його, як цибулину без лушпиння. Якби навіть старий друкар здавна не виявив своєї сліпої скнарості, досить було глянути, як він передавав синові підприємство, щоб скласти точне уявлення про його вдачу. Хоч син і мав набратися великого розуму в школі панів Дідо, старий уже давно обміркував, як йому ошукати спадкоємця. Батькова вигода означала синову втрату. Та коли йшлося про справи, для старого не існувало ні сина, ні батька. Якщо раніше він дивився на Давіда як на єдину свою дитину, то тепер син став для нього звичайним покупцем, чиї інтереси були протилежні його власним: він хотів продати якомога дорожче, Давід мав прагнути купити якомога дешевше; отже, сьогодні син був супротивником, якого належало перемогти. Таке переродження почуттів на сліпий потяг до наживи, яке в людей вихованих звичайно відбувається поступово, приховано й лицемірно, у старого Ведмедя сталося відверто, нахрапом і показало, як підступна п’янографія може перемогти учену типографію. Коли син приїхав, старий поставився до нього з корисливою люб’язністю, якою ділові люди обплутують тих, кого прагнуть пошити в дурні: батько упадав коло сина, як закоханий біля милої, брав його під руку, показував, куди ступити, щоб не забруднив ніг, велів нагріти йому постіль, затопити грубку, приготувати вечерю. На другий день, надумавши за багатим обідом упоїти сина, Жером-Нікола Сешар, сам уже добре випивши, раптом сказав: «Ну, що ж, поговоримо про справи». Ці слова так несподівано вихопилися у старого між двома нападами гикавки, що Давід попросив відкласти ділову розмову на завтра. Але старий Ведмідь надто добре вмів використовувати своє сп’яніння, щоб відмовитися від давно обміркованого поєдинку. Мовляв, він і так півсотні років тягнув ярмо і навіть зайвої години не хоче залишатися в ньому. Завтра ж його син стане Простаком.

Тут, либонь, доречно буде сказати кілька слів про саме підприємство. Друкарня ще з кінця царювання Людовіка XIV містилася на розі вулиці Больє, там, де вона виходить на майдан Мюр’є. Отже, будинок уже давно був пристосований до потреб цього виробництва. Весь його нижній поверх займала величезна робітня, що освітлювалася крізь старі скляні двері з вулиці та крізь широке вікно, яке виходило в невеличкий двір. До контори хазяїна можна було пройти і коридором. Але в провінції друкарська справа викликала таке жваве зацікавлення, що замовники воліли заходити просто з вулиці скляними дверима, проробленими в фасаді, хоч їм доводилося спускатись на кілька приступок, бо долівка в майстерні була нижча за рівень тротуару. Приголомшені видовищем, відвідувачі звичайно не зважали на незручності такого шляху. Коли вони, бувало, задивлялися на склепіння, що їх утворювали аркуші паперу, які звисали з натягнених під стелею мотузок, то наштовхувалися на складальні каси або збивали собі капелюхи, зачепившися за металеву розтяжку, котрою кріпилися друкарські машини. Якщо ж замовники загавлювалися, втупившись у складача, який спритно хапав літери із ста п’ятдесяти двох комірок каси, перечитував набраний рядок і ставив у верстатку шпону, вони натикалися на стоси зволоженого й пригніченого каменем паперу або вдарялися ногою об ріг друкарської машини; все те відбувалося на превелику втіху Мавп та Ведмедів. Не бувало випадку, щоб хтось без халепи добрався в глиб тієї печери, до двох кліток, що виступали в двір двома нужденними прибудовами, в одній із яких сидів фактор, а в другій — хазяїн друкарні. В дворі виноградні лози мальовничо вилися по мурах, надаючи будівлі — та ще коли зважити на славу господаря — вельми привабливого місцевого колориту. В глибині двору, притулившись до темної стіни сусіднього будинку, бовваніла напівзруйнована повітка, де змочували й готували до друку папір. Там же містилася кам’яна плита з мийницею, в якій перед друкуванням і після нього мили форми, чи друкарські дошки, як їх називають по-простому; звідти постійно стікала чорна від фарби вода і змішувалася з кухонними помиями; селяни, які в базарні дні приїжджали до міста, дивлячись на той чорний струмок, лякалися, гадаючи, що в цьому будинку миється сам сатана. До повітки з одного боку приткнулася кухня, а з другого — дровітня. У горішньому поверсі дому, над яким здіймалася тільки мансарда на дві комірчини, було три кімнати. Перша, що над коридором і майже така сама довга, з ветхими дерев’яними східцями на мансарду, освітлювалася з вулиці крізь довгасте вікно, а з двору — крізь слухове віконце; вона правила і за передпокій, і за їдальню. Вельми скромно побілена вапном, вона з грубою відвертістю свідчила про скупість хазяїна дому. Брудна підлога ніколи не милася; усе вмеблювання складалося з трьох поганеньких стільців, круглого стола та буфета, що стояв між двома дверима, які вели до спальні та вітальні; вікна й двері почорніли від бруду; кімнату звичайно захаращували стоси друкованого й чистого паперу; на них частенько можна було бачити пляшки та недоїдки після обіду Жерома-Нікола Сешара. Спальня, вікно якої зі свинцевою рамою виходило в двір, була обтягнена благенькими килимами, що ними прикрашають стіни будинків на свято Тіла господнього. Тут стояло широке ліжко з колонками, запнуте рясним запиналом і застелене укривалом червоної саржі, двоє поточених шашелем крісел, два м’які горіхові стільці з гаптованою оббивкою, старовинне бюрко і на каміні — годинник. Цю, в брунатних тонах кімнату, що дихала патріархальною благодушністю, обставив іще пан Рузо, попередник і хазяїн Жерома-Нікола Сешара. Вітальня, яку опорядила на новітній лад покійна пані Сешар, являла очам жахливі дерев’яні панелі, помальовані, як у перукарні, синьою фарбою; над ними стіни були обклеєні паперовими шпалерами, де на світлому тлі зображено сцени з життя Сходу. Умеблювання тут складалося з шести стільців, оббитих синім сап’яном, зі спинками на взірець ліри. Двоє незграбно складених арками вікон, що виходили на майдан Мюр’є, були без фіранок; на каміні не було ні свічників, ні годинника, ані дзеркала. Пані Сешар померла в самому розпалі свого захоплення оздобленням дому, а Ведмідь, не добачаючи глузду у витівках, що не приносять зиску, відмовився від них. Саме сюди, pede titubante[7], і привів Жером-Нікола Сешар сина. Він показав йому на круглий стіл, де лежав опис друкарського устаткування, що його склав за вказівками хазяїна фактор.

— Читай, синку, — сказав Жером-Нікола Сешар, переводячи п’яний погляд із паперу на сина і з сина на папір. — Упевнишся, що я віддаю тобі не друкарню, а скарб.

— «Три дерев’яні верстати із залізними підпорами, з чавунною плитою для розтирання фарб...»

— Моє вдосконалення, — мовив старий Сешар, перебиваючи сина.

— «...з усім обладнанням: діжками для фарби, валками, столами тощо — тисяча шістсот франків...» Але ж, тату, — сказав Давід Сешар, випускаючи з рук інвентарний опис, — оці ваші верстати — всього-на-всього дрова, не варті й ста екю, ними хіба що в печі протопити.

— Дрова?! — крикнув старий Сешар. — Хе, дрова! Бери-но опис та ходімо вниз. Побачиш, чи ваше хитромудре залізяччя зможе орудувати так, як ці добрі, випробувані старі верстати. Отоді язик тобі не повернеться ганити ці чесні машини, що ходять як ото поштові карети і слугуватимуть тобі все твоє життя, не потребуючи анінайменшого ремонту. Дрова! Та вони забезпечать тобі шматок хліба! Дрова! Твій батько працював на них двадцять років, без них і ти не став би тим, чим ти став.

Батько прожогом метнувся вниз і навіть не спіткнувся на старих, вичовганих, хитких східцях; він одчинив двері з коридора в друкарню, кинувся до першого з верстатів, котрий, як і решта, був тайкома ретельно почищений та протертий мастилом, і показав на дубові бруски, що їх підмайстер наглянсував воском.

— Лялечка, не верстат! — сказав він.

В машині було підготовлене до друку запрошення на весілля. Старий Ведмідь опустив рамку з набором на декель, а декеля — на мармур, який подав під верстат; тоді висмикнув шворня, розмотав мотузку, щоб висунути мармур назад, підняв декель і раму зі спритністю молодого Ведмедя. Верстат під його руками заскрипів так по-чудному, ніби то забриніла віконна шиба, в яку, пролітаючи, вдарився птах.

— Чи хоч один англійський верстат може так працювати? — сказав батько здивованому синові.

І старий Сешар перебіг від першої друкарської машини до другої, від другої до третьої і по черзі проробив на кожній те саме, однаково вправно. На останній він помітив затуманеним од вина оком пляму, що її залишив недбалий учень; п’яниця круто вилаявся і став полою сюртука терти верстат, як, буває, баришник чистить коня перед тим, як вести його на продаж.

— З цими трьома верстатами, Давіде, ти навіть без фактора можеш загребти тисяч дев’ять за рік. Як твій майбутній компаньйон, я забороняю тобі заміняти їх на оті чавунні одоробла, що тільки шрифт стирають. Ви там у Парижі зчинили галас — ото, мовляв, чудасія! — побачивши винахід того клятого англійця, французького ворога, що тільки й дбає про вигоди словолитників! А вам — гвалт! — забандюрилося стенгонів! Красненько дякую за ваші стенгони! За кожен луплять дві тисячі п’ятсот марок, майже вдвічі дорожче за всі мої три чудо-машини! До того ж чавунні верстати не досить пружні і збивають літери. Я не такий учений, як ти, але добре затям: стенгони — то смерть для шрифтів. Мої дерев’яні верстати служитимуть тобі вірно, робота буде чиста, а більше з тебе ангулемці й не вимагатимуть. Друкуй ти на залізі чи на дереві, на золоті чи на сріблі, вони все одно тобі й лівра зайвого не накинуть.

— «Item[8], читав далі Давід, — п’ять тисяч фунтів шрифту із словолитні пана Вафлара...»

Натрапивши на це ім’я, учень Дідо не міг утриматися від посмішки.

— Смійся, смійся! Двадцять років одслужили і як новісінькі. От де словолитня! Пан Вафлар людина чесна і постачає матеріал добротний: як на мене, найкращий словолитник той, до котрого не треба часто ходити.

— «...оцінені на десять тисяч франків», — читав далі Давід. — Десять тисяч, батьку! Та це ж виходить по сорок су за фунт, а пани Дідо новий ціцеро продають усього по тридцять шість! Ціна вашим вухналям десять су за фунт — як свинцевому брухтові!

— Вухналі? Отак ти називаєш батарди, куле, рондо пана Жілле, колишнього імператорського друкаря? Та цим шрифтам ціна — шість франків за фунт! Вершина граверного мистецтва! П’ять років тому куплені, а подивись, блищать, як новісінькі!

Старий Сешар схопив кілька пакунків шрифту, який ще не був у вжитку, і показав їх синові.

— Я не проходив усяких там наук, не годен ні читати, ні писати, та в мене досить кебети, аби збагнути, що шрифти твоїх панів Дідо походять од курсивів фірми Жілле. Ось глянь-но, яке рондо! — сказав він, витягуючи з каси літеру М круглого цицеро, досі невживаного.

Давід упевнився, що сперечатися з батьком — марна річ. Треба було або на все погоджуватися, або від усього відмовитися, сказати «так» або «ні». Старий Ведмідь заніс до опису геть усе до останньої мотузки, на якій розвішують папір. Найнікчемніша гранка, дощина, миски, щітка для миття форм — усе було оцінено з дбайливістю скупаря. Загальна сума разом із патентом на звання друкаря та всіма замовленнями сягала тридцяти тисяч франків. Давід замислився, чи може з того бути якесь пуття. Помітивши, що син мовчить, збитий тією сумою з пантелику, старий Сешар занепокоївся; він волів би запеклий торг над мовчазну згоду. Коли покупець торгується, видно, що він чоловік тямущий і здатний обстоювати свої інтереси. «Хто не торгується, — часто казав старий Сешар, — той нічого й не купить». Намагаючись розгадати синову думку, він перераховував різне начиння, необхідне для роботи провінційної друкарні; він по черзі підводив Давіда до верстата для налощування паперу, до верстата для різання паперу, призначеного для міських замовлень, і все вихваляв їхню надійність та досконалість.

— Старе обладнання завжди найкраще, — казав він. — У друкарському ділі треба було б платити за нього дорожче, ніж за нове, як це й заведено в золотобитників.

Страхітливі віньєтки із зображенням гіменів, амурів, мерців, що підіймають плити свого надгробка, призначені оздоблювати якесь М чи В, величезні обрамлення театральних афіш, прикрашені масками, завдяки красномовству п’яного Сешара перетворювалися на речі, яким ціни немає. Він запевняв сина, що провінціали цупко тримаються своєї звички, що даремно він пропонуватиме їм щось навіть і краще. Він, Жером-Нікола Сешар, сам пробував продавати їм календарі, куди кращі за «Подвійні Льєжські»[9], друковані на обгортковому папері! І що з того? Перевагу перед його чудовим календарем завжди віддавали звичному «Подвійному Льєжському». Та Давід незабаром і сам упевниться в цінності цієї старовини, коли почне продавати її дорожче за всяку там невигідну новизну.

— Отак-то, синку! Провінція — вона і є провінція, а Париж — це Париж. Уяви собі, прийде до тебе такий собі чолов’яга з Умо замовити запрошення на весілля, а ти відмолотиш їх без купідонів з гірляндами. Та він же сам не повірить, що одружується, і поверне оті запрошення, коли побачить на ньому голе-голісіньке З, як у твоїх панів Дідо, котрі хоч і славляться в друкарстві, але в провінції їхні витребеньки приживуться хіба років через сто. Он як!

Люди великодушні — кепські комерсанти. Давід був із тих сором’язливих і лагідних натур, котрі страхаються суперечок і поступаються відразу ж, тільки-но супротивник торкнеться їхнього серця. Високі почуття та батьківська влада, яку ще зберігав над ним старий пияк, не дозволяли хлопцеві вести з батьком ниці торги, тим паче, що син був упевнений в добрих намірах старого, бо спочатку пояснював його жадібність любов’ю до своєї друкарні. Та, оскільки Жером-Нікола Сешар відкупив у вдови Рузо все устаткування за десять тисяч франків асигнаціями, а за теперішніх обставин тридцять тисяч були сумою величезною, син не втримався від вигуку:

— Та ви ж мене живцем ріжете, тату!

— Я? Твій рідний батько?.. — вигукнув старий п’яниця, здіймаючи руки до стелі, де сушився папір. — Ну, а на яку ж суму ти оцінюєш, Давіде, патент? Чи знаєш ти, чого вартий самий лише «Листок оголошень», рахуючи по десять су від рядка? Та він один за минулий місяць дав п’ятсот франків зиску! Синку, розгорни книги, перевір рахунки і сам побачиш, скільки дають афіші, відомості префектури, замовлення мерії та єпископату. Ти просто ледащо, не хочеш забагатіти. Торгуєшся за коника, що вивезе тебе в який-небудь чудовий маєток на зразок марсакського.

До інвентарного опису був долучений договір про укладення спілки між батьком та сином. Добрий батько здавав спілці у винайм свій будинок за тисячу двісті франків — хоч сам купив його за шість тисяч ліврів, і при тому залишав собі одну з двох кімнаток на мансарді. Поки Давід Сешар не сплатить йому тридцять тисяч франків, прибутки ділитимуться порівну; єдиним і повноправним власником друкарні син стане того дня, коли остаточно розрахується з батьком. Давід прикинув у думці вартість патенту, клієнтури та «Листка оголошень», не беручи до уваги устаткування; він вирішив, що зможе викрутитись, і пристав на ті умови. Батько, який звик до селянського лукавства і зовсім не розумівся на далекосяжних розрахунках парижан, здивувався, що син так відразу погодився.

«Чи, бува, не забагатів мій син у Парижі? — подумав старий. — А може, він метикує, як би мені не заплатити?»

Виходячи з таких міркувань, батько взявся випитувати в Давіда, чи не привіз він із собою грошей, щоб дати щось у рахунок завдатку. Батькова цікавість насторожила сина, і Давід замкнувся в собі. На другий день старий Сешар звелів учневі перенести всі меблі в свою кімнатину на третьому поверсі, маючи намір вивезти їх на село, коли селяни їхатимуть із міста порожняком. Три голі кімнати другого поверху він відступив синові і передав йому друкарню, не вділивши й сантима, щоб заплатити робітникам. Коли Давід попросив батька, як свого компаньйона, взяти участь у витратах, необхідних для спільного виробництва, старий друкар прикинувся, ніби нічого не второпав. Він, мовляв, не зобов’язаний на додачу до друкарні давати ще й гроші. Його пайка уже вкладена в діло. Припертий слушними доводами сина, старий відповів, що, купуючи у вдови Рузо друкарню, він викрутився, не маючи й су за душею. Якщо він, убогий, неписьменний робітник, дав собі раду, то вихованець Дідо упорається й поготів. До того ж Давід і гроші заробляє тільки завдяки своїй освіті, а кому він завдячує цю освіту, як не батькові, що на старості літ трудився в поті чола, аби вивести сина в люди. Отож і настала синові пора вкласти ті гроші в діло.

— Куди ж ти подів свої заробітки? — поцікавився він, намагаючись з’ясувати питання, не розв’язане напередодні, бо син учора промовчав.

— А з чого ж я жив, за що купував книжки? — роздратовано відповів Давід.

— Ага! Ти купував книжки? Погано ж ти поведеш діло! Тому, хто купує книжки, не личить їх друкувати, — сказав Ведмідь.

Давід зазнав найважчого з принижень, приниження, якого завдала йому батькова ницість; йому довелося вислухати цілий потік плаксивих, облудних гендлярських доказів, якими старий скнара виправдовував свою відмову дати гроші. Давід затамував душевний біль, відчувши себе самотнім, без жодної підтримки. Переконавшись, що його батько гендляр, він із філософської цікавості захотів узнати старого до решти. Він, мовляв, ніколи не домагався у нього звіту про материні статки. Але якщо вони не можуть піти в рахунок його плати за друкарню, то чи не вкласти б їх принаймні в спільну справу?

— Статки твоєї матері? — перепитав старий Сешар. — Тими статками були її розум і врода.

У цій відповіді Давід побачив усю батькову натуру і зрозумів, що домогтися від нього звіту можна, хіба що затіявши нескінченний, надто обтяжливий і ганебний позов. Шляхетне серце взяло на себе призначений йому тягар, хоч Давід і збагнув, як важко буде йому виконувати зобов’язання щодо батька.

«Працюватиму, — подумав він. — Зрештою, якщо і стане непереливки, то й старому бувало не з медом. Та й хіба ж я не сам на себе працюватиму?»

— Я залишаю тобі скарб, — сказав батько, непокоячись мовчанкою сина.

Давід спитав, що воно за скарб.

— Маріон, — відповів Сешар.

Маріон була огрядна сільська дівчина, без якої не обійтися в друкарському ділі: вона змочувала й нарізала папір, виконувала всілякі доручення, готувала їсти, прала білизну, розвантажувала підводи з папером, ходила одержувати гроші, чистила тампони. Якби вона вміла читати, старий Сешар підпріг би її й до складання.

Батько пішки пішов на село. Хоч він і був вельми задоволений зі своєї оборудки, прикритої під вивіскою спілки, а проте непокоївся, як же стягнути з сина належні йому гроші. По тривогах продажу приходить непевність у тому, чи пощастить отримати з боржника гроші. У всіх пристрастях є щось єзуїстське. Цей чоловік, який вважав, що з освіти — ніякого пуття, тепер намагався переконати себе, що наука ушляхетнює людей. Він дав свої тридцять тисяч франків під заставу честі, яку його синові прищепила освіта. Як добре вихована людина Давід трудитиметься до сьомого поту, щоб додержати угоди, знання допоможуть йому добрати способу; він уже виявив свою великодушність, він заплатить! Багато батьків, поводячись отак, вважають, що це по-батьківськи, в чому переконав себе і старий Сешар, підходячи до свого виноградника в Марсаку, невеличкому селі за чотири льє він Ангулема. Ця садиба, де колишній господар спорудив гарний будинок, із року в рік поширювалася, починаючи з 1809 року, коли її придбав старий Ведмідь. Він поміняв роботу біля друкарського верстата на піклування про те, що виходить із-під преса — зрештою, він мав на тому розумітися, адже здавна водив дружбу з винами.

Протягом першого року самітного життя на селі заклопотане обличчя старого Сешара весь час манячіло між виноградними тичками; він тепер порпався на винограднику, як ото раніше, майже не виходячи, жив у друкарні. Несподівані тридцять тисяч п’янили його дужче, ніж молоде вересневе вино, він подумки вже тримав гроші в руках і рахував їх. Що несправедливіше діставався йому цей куш, то більше хотілося йому покласти його до кишені. Тим-то, гнаний тривогою, старий часто бігав із Марсака в Ангулем. Він вибирався схилом узгір’я, на вершині якого розкинулося місто, і спішив до друкарні, щоб подивитись, як син дає собі раду. Машини стояли на своїх місцях. Єдиний учень у паперовому ковпаку чистив тампони. Старий Ведмідь чув, як скрипить верстат, друкуючи якесь повідомлення, впізнавав свої старожитні шрифти, бачив сина і фактора, які, кожен у своїй комірчині, читали книжки, що їх старий Ведмідь вважав за коректури. Пообідавши з Давідом, він вертався до Марсака, міркуючи про свої тривоги. Скупість, як і кохання, заздалегідь бачить можливі небезпеки, вона передчуває їх і мовби підганяє. Далеко від майстерні, де споглядання верстатів зачаровувало старого, переносячи його в ті дні, коли він починав багатіти, виноградар помічав у синові тривожні ознаки неробства. Фірма Брати Куенте наганяла на нього страх, він бачив, що вона випереджав фірму Сешар і син. Коротше, старий відчував повів нещастя. Передчуття не підвело його: лихо нависло над Сешаровим домом. Але в скупарів свій бог. Завдяки непередбаченому збігові обставин цей бог повинен був кинути в калитку п’яниці весь зиск од його лихварської оборудки. Сешарова друкарня, хоч і мала всі підстави для процвітання, занепадала, і ось чому: байдужий до клерикальної реакції, що її Реставрація викликала в урядових колах, але так само байдужий і до лібералізму, Давід тримався в політичних і релігійних питаннях досить небезпечного нейтралітету. Адже він жив за тих часів, коли провінційні комерсанти, якщо вони хотіли мати клієнтів, повинні були визнати певні погляди і вибрати між лібералами та роялістами. Любов, що запала в Давідове серце, його наукові інтереси й шляхетна вдача не дали вкорінитися в ньому пристрасті до наживи, яка притаманна справжньому комерсантові й могла б схилити його до вивчення особливостей провінційної та паризької промисловості. Відтінки, такі прикметні в провінції, стираються в кипучій метушні Парижа. Брати Куенте співали в один голос з монархістами, підкреслено постилися, неухильно відвідували собор, запобігали ласки в духівництва і перші заходилися перевидавати церковні книжки, як тільки на них виник попит. Таким чином Куенте випередили Давіда Сешара в цій зисковній галузі, а на додачу звели на нього наклеп, звинувативши його у вільнодумстві та безбожництві. Як можна, — обурювалися вони, — мати справу з людиною, чий батько — один із сентябристів[10], п’яниця, бонапартист, старий скнара, котрий рано чи пізно залишить синові купу золота? Вони бідні, обтяжені сім’ями, тоді як Давід неодружений і стане казково багатий; отож він тільки й дбав про власні примхи і таке інше. Під впливом цих звинувачень проти Давіда префектура та єпископат передали нарешті всі свої замовлення братам Куенте. Невдовзі зажерливі конкуренти, підбадьорені недбальством суперника, взялися видавати другий «Листок оголошень». Стара друкарня зійшла на дрібні замовлення, а прибуток від оголошень зменшився наполовину. Забагатівши на вельми прибутковому виданні церковних требників та інших душеспасенних книжок, фірма Куенте незабаром запропонувала Сешарам, щоб вони продали «Листок», коротше кажучи, поступилися їм правами на публікацію департаментських оголошень та судових повідомлень. Ледве Давід устиг сказати про це батькові, як старий виноградар, і так уже наляканий успіхами фірми Куенте, прилетів із Марсака на майдан Мюр’є зі швидкістю крука, що зачув трупи на бойовищі.

— Дай мені самому поладнати з Куенте, не втручайся в це діло, — сказав він синові.

Старий умить збагнув інтереси Куенте, він настрахав їх своєю прозорливістю. Син ладен зробити дурницю, якій він хоче запобігти, сказав батько. Навіщо б ми здалися нашим клієнтам, якби відступили вам «Листок»? Адвокати, нотаріуси, всі купці — ліберали. Куенте хотіли втопити Сешарів, звинувачуючи їх у лібералізмі, а самі ж кинули їм якоря порятунку, бо оголошення лібералів залишаться у Сешарів. Продати «Листок»? Але ж це те саме, що продати устаткування й патент.

Він заправив із Куенте шістдесят тисяч франків — вартість усієї друкарні, щоб не зруйнувати сина: він любить, він захищав його. Виноградар покликався на сина, як селяни покликаються на жінок: син погоджувався або не погоджувався залежно від пропозицій, які старий виривав одну по одній у Куенте, і, зрештою, він змусив їх, хоч і не без зусиль, заплатити за «Шарантський листок» двадцять дві тисячі франків. Але Давід зобов’язався надалі не друкувати будь-якої газети, інакше мусив би сплатити тридцять тисяч франків за порушення угоди. Цей продаж був самогубством для Сешарової друкарні, та це не обходило виноградаря. Де злодійство, там завжди і вбивство. У старого був намір забрати цю суму в рахунок свого паю, вкладеного в спільне діло, і, щоб отримати ці гроші, він ладен був віддати й Давіда на додачу, тим паче, що цей капосний син мав право на половину несподіваного скарбу. На відшкодування втрат великодушний батько віддав синові друкарню, проте за приміщення Давід і далі мав платити оті горезвісні тисячу двісті франків. Продавши братам Куенте «Листок», старий зрідка приходив у місто: він посилався на похилий вік. А справжня причина була в тому, що друкарня більше його не цікавила, — вона йому вже не належала. Проте він не міг позбутися давньої любові до своїх верстатів. Коли справи приводили його до Ангулема, уже важко було збагнути, що більше вабило старого заглянути до свого дому — дерев’яні машини чи син, кому він «для порядку» нагадував про платню за оренду приміщення. Його колишній фактор, що перейшов до Куенте, розгадав, чим викликана ця батькова великодушність; він казав, що хитрий лис тим самим зберігає право втручання в синові справи: адже борг за винайм приміщення усе накопичувався — і в такий спосіб Сешар-батько став головним кредитором сина.

Безтурботність Давіда мала свої підстави, котрі виразно змальовують вдачу цього юнака. Кілька днів по тому, як він став власником батьківської друкарні, Давід зустрів свого шкільного товариша, що саме тоді дуже бідував. Люсьєн Шардон, юнак близько двадцяти одного року, був сином колишнього хірурга республіканської армії, котрий після важкого поранення пішов у відставку. Хімік за покликанням, Шардон-батько з примхи випадку став аптекарем у Ангулемі. Смерть несподівано спіткала його в самому розпалі підготовчих робіт, необхідних для здійснення дуже прибуткового винаходу, якому він віддав багато років наукових досліджень. Він хотів знайти спосіб для лікування всіх видів подагри. Подагра — недуга багачів, а багачі щедро платять, щоб повернути собі втрачене здоров’я. Тому аптекар і обрав саме цю проблему з-поміж багатьох інших, що цікавили його. Покійний Шардон, поставлений перед вибором між наукою й практикою, зрозумів, що лише наука зможе йому забезпечити достаток; отоді він і заходився вивчати причини цього захворювання й поклав у основу свого способу лікування певний режим, пристосовуючи його до властивостей кожного організму. Він помер у Парижі, куди поїхав домагатися визнання свого винаходу в Академії наук, так і не скориставшися плодами своєї праці. Сподіваючись на майбутні достатки, він нічого не шкодував задля освіти сина й дочки, і всі прибутки від аптеки йшли на утримання сім’ї. Отже, він не тільки залишив дітей у злиднях, але й, на їхнє лихо, виховав їх у надії на блискуче майбутнє, яка згасла разом із ним. Славетний Деплен, що лікував його, бачив, як він страждав від безпорадної люті. Шанолюбство колишнього хірурга походило з його палкої любові до дружини, останнього пагону дворянського роду де Рюбампре, яку він чудом урятував од ешафоту 1793 року. Не питаючи в дівчини згоди на обман, він заявив, що вона вагітна, і вигадав час. Заробивши певне право побратися з нею, він і справді взяв її за дружину, хоча обоє вони були вбогі, їхні діти, як усі діти кохання, дістали в спадщину саму лише дивовижну материну вроду, — дар нерідко фатальний. коли його супроводжують злидні. Ошукані сподівання, безпросвітна праця й розпач, що так гнітили сім’ю, геть зів’ялили вроду пані Шардон, а невилазні злидні змінили її звички; однак мужність матері та дітей була не менша за їхнє горе. Бідолашна вдова продала аптеку, що була на головній вулиці Умо, найбільшого ангулемського передмістя. Гроші, виторгувані з продажу аптеки, давали триста ліврів ренти — суму, якої не вистачало навіть на прожиття самої пані Шардон; але мати й дочка змирилися зі своїм становищем і, анітрохи цього не соромлячись, пішли працювати в наймах. Мати доглядала породіль, і за лагідну вдачу їй віддавали перевагу перед іншими в багатих домах, де вона й жила, нічого не коштуючи своїм дітям та ще й заробляючи по двадцять су в день. Щоб син менше переймався думкою, що його мати посідає таке принизливе становище в суспільстві, вона стала називатися пані Шарлотта. Люди, котрі потребували її послуг, зверталися до аптекаря Постеля, наступника пана Шардона. Люсьєнова сестра працювала в сусідки, статечної жінки, шанованої в Умо пані Прієр, що тримала пральню тонкої білизни; дівчина заробляла там близько п’ятнадцяти су на день. Вона наглядала за роботою праль і вважалася там ніби старшою, що підносило її над становищем гризеток[11]. Мізерні заробітки разом із трьомастами ліврів пані Шардон становили близько восьмисот франків за рік, на які усі троє мусили жити, одягатися й оплачувати квартиру. За найсуворішої ощадливості сім’ї не вистачало цієї суми, що мало не вся йшла на самого Люсьєна. Пані Шардон та її дочка Єва вірили в нього, як вірила в Магомета його дружина, їхня самопожертва задля Люсьєнового майбутнього була безмежна. Бідна родина жила в Умо, наймаючи в наступника пана Шардона за дуже скромну плату квартирку, що містилася над лабораторією в глибині внутрішнього двору. Люсьєн займав убогу кімнату на мансарді. Під упливом батька, якого захоплювали природничі науки, Люсьєн став одним із найздібніших учнів Ангулемського колежу; він навчався у третьому класі в той час, як Сешар закінчував курс.

Коли випадок звів двох шкільних товаришів, Люсьєн, пізнавши, почім ківш лиха, дійшов межі й був напередодні того відчайдушного рішення, до якого часто приходять у двадцять років. Сорок франків на місяць, що їх великодушно запропонував йому Давід, узявшись навчати його ремесла фактора, хоч і не мав жодної потреби в факторі, врятували Люсьєна від розпачу. Шкільна дружба, тепер поновлена, швидко зміцніла через схожість долі й різницю характерів. Вони обидва були обдаровані світлим розумом та багатьма талантами, які підіймають людину на висоти духу, й усвідомлювали, що їх кинуто на дно суспільства. Несправедливість долі міцно поєднала двох юнаків. До того вони обидва різними шляхами прийшли до поезії. Призначений для розумової праці в царині природничих наук, Люсьєн палко поривався до літературної слави; тим часом Давід, натура мрійлива і поетична, захоплювався точними науками. Такий обмін ролями породив своєрідне духовне братерство. Люсьєн невдовзі поділився з Давідом широкими задумами, які перейняв од батька, що мріяв про застосування науки в промисловості, а Давід вказав Люсьєнові нові шляхи, якими той повинен увійти в літературу, щоб здобути славу та багатство. За короткий час товаришування переросло в палку дружбу, що народжується тільки в кінці юності. Незабаром Давід побачив Єву й закохався в неї, як закохуються натури, схильні до мрійливості та смутку. Слова літургії: Et nunc et semper et in secula seculorum[12] — то девіз невідомих поетів, чия піднесена творчість народжується й гине у двох серцях. Коли закоханий проник у таємницю, що її покладали мати й сестра на Люсьєнові поетичні здібності, коли їхня сліпа жертовна віра передалась і йому, він збагнув, як солодко зближуватись із коханою, поділяючи з нею її прагнення й сподівання. Люсьєн став Давідові братом. Як ото крайні праві хочуть бути більшими роялістами, ніж сам король, так і Давід перевершив матір та сестру вірою в Люсьєнову геніальність і ніжив його, як мати ніжить дитину. Якось, коли друзям було сутужно на гроші, що зв’язувало їм руки, і вони, як усі юнаки, сушили собі голову над способами швидкого збагачення, намарне обтрушуючи всі плодові дерева, обнесені їхніми попередниками, Люсьєн згадав, що батько міркував над двома завданнями. Він казав, ніби можна вдвічі зменшити вартість цукру, коли запровадити в його виробництво одну хімічну речовину, і на стільки ж здешевити папір, використавши привезену з Америки і куплену за безцінь рослинну сировину, подібну до тієї, яку застосовують китайці. Давід, розуміючи важливість другої ідеї, вже обговорюваної в Дідо, вхопився за цю думку, що обіцяла багатство, і став вважати Люсьєна за свого добродійника, перед яким він залишатиметься у вічному боргу.

Кожному зрозуміло, як тяжко було керувати друкарнею двом захопленим високими помислами юнакам, які жили внутрішнім життям. Куди їм було вгнатися за братами Куенте, — друкарями, книговидавцями єпископату і власниками «Шарантського листка», нині єдиної в усьому департаменті газети, яким друкарське ремесло давало п’ятнадцять-двадцять тисяч прибутку! Друкарня Сешара-сина ледве спромоглася натягти триста франків за місяць, із яких частина йшла на утримання фактора й Маріон, частина — на оплату податків та приміщення, а самому Давідові залишалась якась сотня франків. Люди ділові й заповзятливі поновили б шрифти, придбали б металеві верстати, дістали б у паризьких видавців замовлення й виконували б їх за невисоку ціну; проте хазяїн і фактор, витаючи в своїх мріях, удовольнялися замовленнями, що надходили від останніх кількох клієнтів. Брати Куенте, зрештою, розгадали натуру й нахили Давіда і вже не обмовляли його; навпаки, практична кмітливість підказала їм, що в їхніх інтересах дати змогу цій друкарні животіти й далі і підтримувати її нужденне існування з тим, щоб вона не потрапила до рук якогось небезпечного супротивника; вони навіть самі стали надсилати туди дрібні замовлення, так звані акцидентні роботи. Отже, сам того не відаючи, Давід Сешар існував як комерсант тільки завдяки передбачливості своїх конкурентів: Куенте, радіючи з Давідової, як вони казали, манії, поводилися щодо нього, здавалося, цілком чесно, але насправді вони чинили, як компанія поштових сполучень, котра іноді влаштовує собі штучну конкуренцію, аби уникнути справжньої.

Зовні Сешарів будинок цілком відповідав тій огидній скупості, що панувала в ньому, бо старий Ведмідь ніколи його не лагодив. Від дощів, сонця та негоди всіх чотирьох пір року надвірні двері стали схожі на репаний стовбур старезного дерева — такі вони були покопирсані тріщинами. Фасад, без будь-якого ладу вимуруваний із цегли впереміж із каменем, аж ніби скособочився під тягарем жолобчастої черепиці, якою звичайно покривають дахівки на півдні Франції. На поточених шашелем вікнах були, з огляду на гарячий клімат, важкі віконниці з навкісними прогоничами. У всьому Ангулемі навряд чи знайшовся б іще такий потрісканий будинок, що тримався купи лише міцним цементом. Уявіть собі майстерню, освітлену з двох кінців і темну посередині; стіни, позаклеювані афішами і потемнілі внизу від того, що робітники за тридцять років устигли геть заялозити їх брудним одягом, і протягнене під стелею мотуззя, стоси паперу, ряди складальних кас, а в самому кінці дві клітки, де сиділи, кожен у себе, хазяїн і фактор, і ви зрозумієте, як жили обидва приятелі.

Десь на початку травня 1821 року Давід і Люсьєн стояли біля вікна, що виходило в двір; було близько другої години дня, і четверо-п’ятеро робітників пішли з майстерні на обід. Побачивши, як учень замикає надвірні двері з дзвінком, господар повів Люсьєна в двір, начебто йому був нестерпний запах паперу, фарби, машин і старого дерева. Вони посідали в альтанці, звідки могли бачити кожного, хто йшов до майстерні. Сонячне проміння ряхтіло на виноградному листі й пестило обох поетів, охоплюючи їх наче ореолом. Несхожість цих двох постатей і характерів у цю хвилину проступала так виразно, що могла б привабити пензель великого художника. Давід був тієї кремезної будови, якою природа наділяє людей, призначених для великої боротьби, відвертої або прихованої. Його широкі груди й могутні плечі були в повній гармонії з усією його міцною статурою. На товсту шию опиралася голова з чорним буйним волоссям, що облямовувало повне, засмагле квітуче лице, яке з першого погляду нагадувало обличчя каноніків, оспіваних Буало[13]; але пильніше придивившись, ви помітили б у складці повних губ, у виямку підборіддя, у формі широкого й трохи роздвоєного на кінчику носа — а надто в очах! — незмінний огонь сталої любові, проникливість мислителя, палкий смуток душі, що спроможна охопити обрій з кінця в кінець, проникаючи в усі його вигини, і легко пересичується найвитонченішими насолодами, безжально розтинаючи їх світлом аналізу. Якщо це обличчя й осявав блиск генія, що поривається у височінь, то біля вулкана помітний був і попіл; надія згасала від глибокого усвідомлення своєї суспільної нікчемності, в якій низьке походження та бідність тримають так багато видатних умів. Поруч убогого друкаря, якому було осоружне його ремесло, хоч і таке близьке до розумової праці, поруч цього Силена, що шукав опори в самому собі і пив уповільненими ковтками з келиха науки й поезії, щоб у сп’янінні забути про знегоди провінційного життя, стояв Люсьєн у граційній позі, яку скульптори обрали для італійського Вакха. В рисах його обличчя була досконалість античної краси: грецькі чоло й ніс, біла бархатиста шкіра, як у жінки, очі такі сині, що здавалися чорними — сповнені пристрасті очі, з чистими й свіжими, немов у дитини, білками. Ці чудові очі під дугами брів, ніби наведених китайською тушшю, були отінені довгими каштановими віями. На щоках блищав шовковистий пушок, гармоніюючи кольором із білявим, хвилястим від природи волоссям. Золотаво-білі скроні дихали божественною свіжістю. Незрівнянна шляхетність позначалася на короткому заокругленому підборідді. Усмішка засмученого ангела блукала на коралових устах, їхню яскравість підкреслювала білизна чудових зубів. У нього були руки аристократа, елегантні руки, на один знак яких скоряються чоловіки, а жінки люблять їх цілувати. Люсьєн був стрункий, середнього зросту. Глянувши на його ноги, можна було подумати, що це переодягнена дівчина, тим паче, що в нього, як у більшості лукавих, щоб не сказати підступних, чоловіків, стегна мали жіночу будову. Ця прикмета, рідко коли оманлива, справджувалась і на Люсьєнові; коли, бувало, він критикував звичаї тогочасного суспільства, невпокійливий розум часто збивав його на шлях дипломатів, котрі в своїй розбещеності гадають, ніби успіх виправдовує засоби, хай би які ганебні вони не були. Одне з нещасть, від якого страждають люди великого ума — те, що вони мимоволі здатні розуміти як доброчесні вчинки, так і гідні осуду.

Обидва юнаки судили суспільство тим суворіше, чим нижче вони посідали в ньому становище, бо люди невизнані мстять світові за своє приниження зверхністю думок. І їхній розпач був тим більший, чим швидше йшли вони назустріч неминучій долі. Люсьєн багато читав, багато порівнював; Давід багато думав, багато розмірковував. Незважаючи на своє міцне здоров’я й дужі м’язи, друкар був меланхолійного й хворобливого душевного складу. Він сумнівався сам у собі; тоді як Люсьєн, наділений кмітливим, але несталим розумом, був зухвалий усупереч своїй тендітній, майже кволій, сповненій жіночої звабливості, статурі. Люсьєн був з природи справжній гасконець — сміливий, енергійний, заповзятливий, схильний перебільшувати добро й применшувати лихо; він не боявся переступу, якщо це обіцяло йому успіх, і не гребував пороком, якщо він правив йому за щабель на шляху до мети. Однак ці нахили честолюбця стримувалися прекрасними мріями палкої юності, що завжди пориває людину на шляхетні вчинки, до яких насамперед і вдаються ті, хто закоханий у славу. Він поки що боровся лише із власними бажаннями, а не з життєвими труднощами, зі своїми поривами, а не з людською ницістю, яка подає згубний приклад для натур незрівноважених. Зачарований блискучим розумом Люсьєна, Давід захоплювався ним, проте, бувало, і втримував друга від хибних вчинків, на які штовхало його французьке завзяття. Ця справедлива людина, всупереч своїй могутній будові, була сором’язливої вдачі, проте їй не бракувало наполегливості, властивої жителям Півночі. Якщо Давідові зустрічалися труднощі, він рішуче брався переборювати їх і не падав духом; якщо йому й була властива майже апостольська суворість доброчесності, то вона зрівноважувалась невичерпною поблажливістю. В цій уже давній дружбі один любив до обожнювання — це був Давід. Люсьєн командував, як жінка, котра певна, що її кохають. Давід корився охоче. Фізична краса його друга давала тому право на зверхність, і Давід визнавав її, вважаючи себе незграбним і пересічним.

«Волові судилося гарувати, а птахові — в небі ширяти! — думав друкар. — Віл — це я, а орел — Люсьєн».

Вже минуло близько трьох років відтоді, як друзі поєднали свої долі, такі блискучі в мріях. Вони читали великі твори, що після відновлення миру з’явилися на літературному й науковому обрії: твори Шіллера, Гете, лорда Байрона, Вальтера Скотта, Жан-Поля, Берцеліуса, Деві, Кюв’є, Ламартіна та інших. Вони запалювалися від цих вогнищ геніальної думки, вони пробували сили у власних незрілих спробах, то кидаючи їх, то знову гаряче беручись до праці. Вони трудилися наполегливо, не вичерпуючи, проте, безмежної снаги молодості. Однаково бідні, але заохочувані любов’ю до мистецтва й науки, вони забували повсякденні злигодні в прагненні закласти підвалини своєї майбутньої слави.

— Знаєш, Люсьєне, що я отримав із Парижа? — мовив друкар, витягуючи з кишені томик на вісімнадцяту частку аркуша. — Послухай!

Давід прочитав, як уміють читати поети, ідилію Андре Шеньє, котра називається «Неєра», потім ідилію «Хворий юнак», далі елегію про самогубця та ще одну на античний зразок і два останні «Ямби».

— То ось він який, Андре Шеньє! — аж двічі вигукнув Люсьєн. — Його поезія навіює розпач, — сказав він утретє, коли Давід, занадто схвильований, щоб читати далі, подав другові томик.

— Поет, відкритий поетом[14], — мовив Люсьєн, глянувши на прізвище, що стояло під передмовою.

— І, написавши такі вірші, — зауважив Давід, — Шеньє вважав, що не створив нічого гідного друку.

Люсьєн, у свою чергу, прочитав епічний уривок із «Сліпця» та кілька елегій. Дійшовши до рядка:

він поцілував книжку, й друзі заплакали, бо обидва були безтямно закохані. Виноградні лози наче розквітли, старі стіни будинку, порепані, горбасті, скопирсані тріщинами, волею фей оздобилися канелюрами, рустиками, барельєфами, численними шедеврами якоїсь чудесної архітектури. Фантазія розсипала в темному дворику квіти й рубіни. Камілла Андре Шеньє для Давіда обернулася на його кохану Єву, а для Люсьєна — на ту знатну даму, по якій він зітхав. Поезія розпустила пишні поли своїх зоряних шат над майстернею, де кривлялися друкарські Мавпи й Ведмеді. Вибило п’яту, але друзям не хотілося ні їсти, ні пити; життя для них було золотим сном, всі земні скарби лежали біля їхніх ніг. Вони побачили той блакитний просвіт у небесному склепінні, на який Надія вказує тим, чиє життя сповнене тривог і кому вона ніжним голосом сирени наспівує: «Линьте сюди, і ви позбудетесь горя в цій далині, золотій і сріблясто-блакитній!..» В цю хвилину відчинилися невеличкі скляні двері, і учень Серізе, паризький бродяга, якого Давід привіз в Ангулем, вийшов із майстерні в двір. З ним був якийсь незнайомець. Серізе показав йому на двох приятелів, і той, уклонившись, підійшов до них.

— Пане, — звернувся він до Давіда, дістаючи з кишені грубого зошита, — ось моя праця, і мені хотілося б надрукувати її. Скажіть, будь ласка, скільки це коштуватиме.

— Ми, добродію, не друкуємо таких великих рукописів, — відказав Давід, не глянувши на зошит. — Зверніться до панів Куенте.

— Але ж ми маємо дуже гарний шрифт, саме підходящий до цього, — зауважив Люсьєн, беручи рукопис. — Може б, ви були ласкаві залишити рукопис і зайти завтра — ми прикинемо, скільки коштуватиме друк.

— Чи не з паном Люсьєном Шардоном маю честь?..

— Так, добродію, — відказав фактор.

— Я дуже радий, ласкавий пане, — сказав автор, — познайомитись із молодим поетом, якому провіщають блискуче майбутнє. Мені порадила сюди прийти пані де Баржетон.

Почувши це ім’я, Люсьєн зашарівся й промимрив кілька слів, висловлюючи подяку пані де Баржетон за її увагу. Давід, помітивши, як його друг збентежився й почервонів, відійшов, надавши йому змогу самому поговорити з провінційним дворянином, автором статті про розведення шовкопрядів, який із марнолюбства хотів надрукувати свою працю, щоб її могли прочитати його колеги по Землеробському товариству.

— Скажи, Люсьєне, — озвався Давід, коли дворянин пішов, — чи не закохався ти в пані де Баржетон?

— Безтямно!

— Та якби вона жила в Пекіні, а ти в Гренландії, відстань роз’єднувала б вас не так, як станові упередження.

— Воля закоханих перемагає все, — відповів Люсьєн, опустивши очі.

— Ти забудеш нас, — мовив несміливий закоханець прекрасної Єви.

— Навпаки! Може, задля тебе я пожертвую коханою.

— Що ти хочеш сказати?

— Незважаючи на мою любов, незважаючи на інтереси, які спонукують мене бувати в її домі, я сказав їй, що ноги моєї там не буде, коли той, хто перевищує мене талантами, той, кого чекає більша слава, коли Давід Сешар, мій брат, мій друг, не буде в неї прийнятий. Я сподіваюся, що вдома мене чекає відповідь. І хай усю тутешню аристократію сьогодні запрошено слухати мої вірші, але якщо відповідь буде негативна, я ніколи більше не піду до пані де Баржетон.

Давід, утерши сльозу, міцно потис Люсьєнові руку. Вибило шосту.

— Єва, певно, турбується. Прощай! — раптом сказав Люсьєн.

І він пішов, залишивши Давіда під гнітом почуттів, що їх так болісно переживають лише в тому віці, в якому перебували два молоді лебеді, котрим провінційне життя ще не підрізало крил.

— Золоте серце! — вигукнув Давід, проводжаючи Люсьєна очима, аж поки той не зник за дверима майстерні.

Люсьєн вертався в Умо чудовим бульваром Больє, через вулицю Мінаж і браму Сен-П’єр. Якщо він обрав саме цю найдовшу дорогу, то вам стане ясно, що вона пролягала повз будинок пані де Баржетон. Люсьєнові було так приємно проходити попід вікнами цієї жінки, що він, сам того не помітивши, вже два місяці тому як занедбав коротший шлях до Умо крізь браму Пале.

Зупинившись під деревами Больє, він замислився над відстанню, що відокремлює Ангулем від Умо. Місцеві звичаї поставили суспільні перепони, які було важче здолати, аніж круті схили, що ними спускався Люсьєн. Юний шанолюб, недавно діставши доступ в особняк де Баржетонів, перекинув повітряного моста слави поміж містом та передмістям і тепер тривожився, чекаючи вироку своєї коханої, неначе той фаворит, що переступив свою владу й чекав неласки. Ці слова можуть видатися незбагненними для тих, кому не доводилося спостерігати особливих звичаїв у містах, поділених на верхнє і нижнє; отож тут треба дати деякі пояснення, що стосуються Ангулема і допоможуть читачеві зрозуміти пані де Баржетон, одну з головних дійових осіб цієї історії.

Ангулем — старе місто, збудоване на вершині кам’яної гори, подібної до брили цукру і піднесеної над розлогими луками, де тече Шаранта. З боку Перігора гора прилягає до видовженого плоскогір’я, що круто обривається над шляхом із Парижа в Бордо, утворюючи щось на зразок високого мису, облямованого трьома мальовничими долинами. Про значення цього міста за часів релігійних воєн свідчать земляний вал, брами та руїни фортеці на самому шпичаку гори. За своїм розташуванням Ангулем колись являв собою особливий стратегічний пункт, однаково важливий як для католиків, так і для кальвіністів; але те, що в давнину було його силою, сьогодні стало слабкістю: вали та стрімкі урвища, заважаючи місту розростатися в бік Шаранти, прирекли його до згубного застою. За тих часів, про які розповідав наша історія, уряд пробував був поширити місто в напрямі Перігора, проклавши вздовж плоскогір’я вулиці, спорудивши будинки префектури, морської школи та військові казарми. Однак торгівля уже раніше осіла в іншому місці. Передмістя Умо здавна розрослося, немов купа грибів, біля підніжжя гори й по берегах річки, вздовж якої пролягає шлях із Парижа в Бордо. Всім відомі знамениті ангулемські паперові фабрики, ще триста років тому споруджені на берегах Шаранти та її приток, багатих на водоспади. У Рюелі держава збудувала величезний гарматний завод для озброєння флоту. Транспортні контори, пошта, заїзди, каретні майстерні, компанії поштових диліжансів, усі промисли, що живуть із дороги й річки, зосередились біля підніжжя Ангулема, щоб уникнути труднощів узвозу. Природно, що чинбарні, пральні, всі підприємства, пов’язані з водокористуванням, розташувалися понад Шарантою; потім винні погреби, склади сировини, яку підвозили річкою, нарешті, всі посередницькі контори скупчилися на берегах Шаранти. Тим-то передмістя Умо стало багатим промисловим містом, другим Ангулемом, якому заздрив Ангулем горішній, де залишились урядові установи, управління єпархією, суд, аристократія. Проте Умо, попри свою діловитість і дедалі більшу вагу, так і залишилося додатком до Ангулема. На горі — дворянство і влада, долі — купецтво і гроші. Дві соціальні верстви постійно і всюди ворогували між собою; важко було сказати, котре з двох міст більше ненавиділо суперника. За дев’ять років свого існування Реставрація загострила становище, досить мирне за часів Імперії. Більшістю будинків горішнього Ангулема володіють або дворянські сім’ї, або старовинні буржуазні родини, що живуть на ренту і становлять у певному розумінні корінне населення, куди чужинцям доступ заборонений. Тільки проживши в Ангулемі років двісті або породичавшись із тутешньою знаттю, захожа з сусідньої провінції сім’я діставала право бути прийнятою в це коло, хоча корінні жителі завжди дивитимуться на неї, як на вчорашнього прибульця. Префекти, начальники податкового управління, адміністративна верхівка, які часто мінялися впродовж останніх сорока років, марно намагалися укоськати оті давні родини, що вмостилися на своїй скелі, немов недовірливі круки: вельможне папство відвідувало їхні бали та обіди, але приймати у себе рішуче відмовлялося. Насмішкуваті, лихомовні, заздрісні, скупі, ці сім’ї родичаються тільки зі своїми і, складаючи замкнуту касту, не дозволяють нікому ні ввійти туди, ні звідти вийти; їм чужі вигадки сучасної розкоші; на їхню думку, послати дитину в Париж — те саме, що віддати її на згубу. Така обережність показує відсталі звичаї і вподобання цих родин, заражених тупим роялізмом, скоріше захряслих у святенництві, ніж побожних, і так само далеких від життя, як їхнє місто та їхня гора. Однак у сусідніх провінціях Ангулем зажив собі доброї слави як місто, де дістають чудове виховання. Сусідні міста посилають своїх дівчат у ангулемські пансіони й монастирі. Легко зрозуміти, як кастовий дух впливає на почуття, що розділяють Ангулем і Умо. Купецтво багате, дворянство здебільшого збідніле. У ці чвари втягнені й ангулемські городяни. Говорячи про купця з нижнього міста, висловлюються тоном, який годі передати: «Та це ж умовець!» Визначивши дворянству особливі привілеї у Франції і подавши йому надії, нездійсненні без загального перевороту, Реставрація духовно роз’єднала Ангулем та Умо більше, ніж роз’єднувала їх фізична відстань. Дворянська каста, пов’язана тоді з урядовими колами, посіла в Ангулемі ще винятковіше становище, ніж деінде у Франції. Житель Умо у великій мірі нагадував парію. З цього зродилася глуха й глибока ненависть, яка надала грізної одностайності повстанню 1830 року і зруйнувала підвалини довготривалого суспільного ладу Франції. Пиха придворних вельмож відштовхнула від трону провінційне дворянство так само, як останнє відштовхнуло від себе буржуазію, постійно вражаючи її марнолюбство. Отже, поява у вітальні пані де Баржетон людини з Умо, аптекаревого сина, була в повному розумінні революцією. Хто ж до неї призвів? Ламартін і Віктор Гюго, Казимір Делавінь і Каналіс, Беранже і Шатобріан, Вільмен і пан Еньян, Суме і Тіссо, Етьєн і Давріньї, Бенжамен Констан і Ламенне, Кузен і Мішо, — одне слово, старі й молоді літературні світила, як ліберали, так і роялісти.[15] Річ у тім, що пані де Баржетон кохалася в мистецтві й літературі — примха смаку, дивацтво, про яке відверто шкодували в Ангулемі і яке необхідно пояснити, розповівши про життя цієї жінки, народженої для слави, але фатальними обставинами змушеної зоставатися в тіні, жінки, чий вплив на Люсьєна визначив його долю.

Пан де Баржетон був правнуком бордоського синдика на ймення Міро, удостоєного дворянства за довголітню службу Людовікові XIII. За Людовіка XIV його син, що став Міро де Баржетоном, був офіцером придворної гвардії й так вигідно одружився, що за Людовіка XV його сина уже звали просто паном де Баржетоном. Цей де Баржетон, онук Міро-синдика, жив на вельми широку дворянську ногу і, розтринькавши всі родові маєтки, зруйнував добробут своєї родини. Два його брати, двоюрідні діди нинішнього Баржетона, знову взялися до торгівлі, і прізвище Міро ще й тепер трапляється серед бордоських купців. Оскільки земля Баржетонів в Ангумуа[16], яка перебувала в ленній залежності від феодального уділу Ларошфуко, як і ангулемський будинок, так званий палац де Баржетонів, були невідчуженою власністю, то онук пана де Баржетона, того, який носив прізвисько «Марнотрат», дістав у спадщину обидва ці володіння. 1789 року він утратив права стягувати феодальні податки і жив самими прибутками від землі, що забезпечувала йому близько десяти тисяч ліврів на рік. Якби його дід пішов за славним прикладом Баржетона І та Баржетона II, то Баржетон V, котрому пасувало б прізвисько «Німий», був би маркізом де Баржетоном; він би породичався з яким-небудь знатним родом і став би, як багато інших, герцогом і пером; вийшло так, що 1805 року він визнав за велику честь побратися з панною Марі-Луїзою-Анаїс де Негрпеліс, дочкою такого собі дворянина, давно забутого в своєму маєтку, хоч він і належав до молодшого пагона одного з найстаровинніших родів південної Франції. Один із Негрпелісів був серед заложників Людовіка Святого; причому голова старшого пагона називається славним ім’ям д’Еспарів, яке він дістав, одружившися за Генріха IV із спадкоємницею цього роду. Згаданий же дворянин, молодший нащадок молодшого пагона, жив із статків дружини на прибутки від невеликого маєтку поблизу Барбезьє, в якому він добре господарював, сам, не зважаючи на кпини, продавав на базарі пшеницю, сам робив вино і складав гроші та час од часу поширював свої володіння. Завдяки збігові обставин, вельми рідкісному для глухої провінції, в пані де Баржетон розвинувся смак до музики й літератури. Під час революції якийсь абат Ніолан, найкращий учень абата Роза, переховувався в маленькому замку д’Ескарба зі всім своїм композиторським доробком. Він щедро оплатив гостину старого дворянина, зайнявшись вихованням його дочки Анаїс, або, як її звали, Наїс; якби не цей випадок, вона була б покинута на саму себе або, ще гірше, її віддали б якійсь лихій покоївці. Абат виявився не лише музикантом, а й неабияким знавцем літератури, говорив по-італійському й по-німецькому. Отож він навчив дівчину обох цих мов і контрапункту — ознайомив її з шедеврами французької, італійської та німецької літератури, розучив із нею твори визначних композиторів. Нарешті, щоб не нудьгувати з дозвілля й самоти, до яких прирекли його політичні події, він навчив її грецької та латинської мов і дав деякі знання з природничих наук. Присутність матері нічого не змінила в цьому чоловічому вихованні, яке здобула молода дівчина, що її сільсько життя і так схилило до надмірної незалежності. Абат Ніолан, натура запальна й поетична, особливо визначався артистичним розумом, який, при багатьох цінних рисах, підіймається над обивательськими забобонами свободою міркувань та широтою поглядів. Якщо світ і прощає зухвалу сміливість такої мислі за її самобутність та глибину, то в особистому житті вона може завдати шкоди, ведучи до відхилення від прийнятих норм. Абатові не бракувало темпераменту, тому його думки заражали юну дівчину, чиї поривання, властиві молодості, посилювалися під впливом сільської самітності. Абат Ніолан передав учениці свою незалежність поглядів і незалежність мислі, не думаючи про те, що ці прикмети, такі необхідні чоловікові, стануть вадою в жінки, призначеної для скромних обов’язків дружини й матері. Хоч абат настійно радив своїй вихованці бути тим вибачливішою та скромнішою, чим освіченішою вона ставала, мадмуазель Негрпеліс засвоїла високу думку про саму себе й пройнялася неймовірною зневагою до людства. Бачачи довкола тільки людей, які стояли нижче за неї й були готові покірно їй слугувати, вона перейняла зарозумілість вельможних дам, не похопивши лукавої звабливості їхніх манер. Бідний абат занадто панькався з нею, постійно лестив її марнославству, милуючись у ній самим собою, як автор милується своїм твором, а вона, на лихо, не зустрічала жодного взірця, з яким би могла себе порівняти, щоб скласти про себе правильну думку. Одна з найбільших вад сільського життя — брак товариства. Якщо немає потреби бодай чимось жертвувати на догоду вимогам доброго тону — ні в поводженні, ні в одежі, — відвикаєш стежити за собою. А це нівечить і дух, і тіло. Вільнодумство панни де Негрпеліс, не стримуване світськими звичаями, позначилося на її манерах та зовнішності: вона набула того надмірно сміливого вигляду, що на перший погляд може видатися своєрідним і привабливим, проте личить він тільки тим жінкам, котрі прагнуть любовних пригод. Отже, це виховання, нерівності якого згладились би в світському товаристві, в Ангулемі загрожувало поставити Наїс у смішне становище, тільки-но зітхальники відмовляться боготворити її вади, чарівні лише замолоду. Що ж до пана де Негрпеліса, то він віддав би всі доччині книжки, якби тим самим можна було врятувати хворого бика; він був такий скупий, що не накинув би і двох ліарів над прибуток, на який вона мала право, навіть коли б ішлося про купівлю якоїсь дрібнички, вкрай необхідної для її виховання. Абат помер 1802 року, до одруження мадмуазель Негрпеліс, одруження, від якого він, безперечно, відрадив би свою дорогу вихованку. По абатовій смерті дочка стала для старого великим тягарем. Він відчув себе надто кволим, щоб витримати боротьбу, яка неминуче виникне між його скнарістю та незалежною вдачею нічим не зайнятої дочки. Як і всі молоді дівчата, котрі не бажають іти призначеним для жіноцтва шляхом, Наїс дивилася на шлюб по-своєму й анітрохи його не прагнула. Їй була осоружна думка підпорядкувати свій розум і своє «я» чоловікові сірому й пересічному, а тільки такі могли їй тут трапитись. Вона хотіла наказувати, а не коритися. Вона, не вагаючись, утекла б із коханим, аби не схилятися перед грубими примхами того, хто не шанував би її смаків. Пан де Негрпеліс, хоч би там що, був дворянин і лякався нерівного шлюбу. Як і багато батьків, він прагнув видати дочку не так заради неї самої, як задля власного спокою. Він волів би якого-небудь знатного чи навіть простого дворянина не дуже великого розуму й нездатного позиватися через звіт про опіку над доччиним спадком — а такий звіт він уже заздалегідь склав, — волів би чоловіка обмеженого й безвольного, щоб Наїс могла жити, як їй заманеться, і воднораз безкорисливого, щоб погодився взяти дружину без посагу. Та де знайти претендента, який годився б і для батька, і для дочки? Такий чоловік був би не зятем, а справжнім скарбом. Виходячи з цього подвійного інтересу, пан де Негрпеліс почав приглядатися до женихів у себе в провінції. Пан де Баржетон, чоловік років сорока, уже добре надвереджений вибриками молодості, був єдиний, хто відповідав його вимогам; прикметний своїм недоумством, він, проте, мав досить здорового глузду, щоб управляти своїм маєтком, і досить світського такту, щоб, буваючи у вищому ангулемському товаристві, не бовкнути чогось недоречного і не накоїти дурниць. Пан де Нагрпеліс відверто розтлумачив дочці, яку велику вартість мають вади зразкового чоловіка, котрого він радить їй, і яку вигоду з того шлюбу дістане вона для свого особистого щастя. Вона матиме прізвище Баржетонів і здобуде право на їхній старовинний двохсотлітній герб; розділений на чотири поля шит; на першому полі по золотому тлу три червоні оленячі голови, дві над однією; на четвертому полі по золотому тлу три чорні бичачі голови, одна над двома; на другому й третьому полі по шість срібних і лазурових поясів; лазурові пояси обтяжені шістьма мушлями — три, дві й одна. Взявши собі такого супутника, вона зможе на свій розсуд керувати власною долею, покладаючись на захист закону і на зв’язки, що їх забезпечать їй у Парижі власний розум і врода. Наїс приваблювали втіхи такої свободи. Пан де Баржетон вважав цей шлюб дуже вигідним, бо сподівався, що тесть не забариться залишити йому свій маєток, який поширював з такою любов’ю. Але в ті часи, про які йдеться, більше скидалося на те, що панові де Негрпелісові доведеться складати епітафію своєму зятеві.

Пані де Баржетон на ту пору вже виповнилося тридцять шість років, а її чоловікові — п’ятдесят вісім. Така різниця в роках вражала тим прикріше, що пан де Баржетон виглядав років на сімдесят, тоді як його дружина могла безкарно вдавати із себе молоденьку дівчину, вдягатися в рожеві сукні й зачісуватися по-дівочому. Хоч їхні статки забезпечували їм не більше як двадцять тисяч річної ренти, одначе вони були зараховані до шести найбагатших родин старого міста, коли не брати до уваги купців та чиновників. Необхідність доглядати батька, від якого пані де Баржетон чекала спадщини, що дала б їй змогу переселитися до Парижа, — а батькові судилося пережити зятя! — змусила дочку жити в Ангулемі, де блискучі розумові здібності Наїс та нерозтрачені скарби її серця були приречені гинути безплідно і з часом стати смішними. Справді-бо, наші смішні сторони здебільшого походять від високих почуттів, від чеснот або талантів, доведених до крайнощів. Гордість, не обмежена великосвітськими звичаями, обертається на пиху, марнується на дрібниці, замість того щоб підноситися до шляхетних почувань. Захопленість — чеснота над усі чесноти, — яка породжує святих, надихає людину на таємні самопожертви та поетичні поривання, під впливом провінційної суєти вироджується в бундючність. Далеко від центру, де сяють великі уми, де навіть повітря насичене мислями, де все невпинно поновлюється, освіта й та старіє, а смак псується, немов стояча вода. Пристрасті, не знаходячи собі мети, дрібніють і звеличують мале. Саме в цьому причина скупості та пліток, що отруюють провінційне життя. Обмеженість думки та міщанські манери швидко прищеплюються навіть найкраще вихованій людині. Так гинуть чоловіки, небуденні від природи, жінки, що могли б стати чарівними, якби здобули світське виховання та зазнали впливу визначних умів. Пані де Баржетон бралася за ліру з першого-ліпшого, навіть незначного, приводу, не відрізняючи поезії для себе від поезії для товариства. А проте є почуття, яких нікому не збагнути, їх слід берегти в самому собі. Звичайно, захід сонця — велична поема, та чи не ризикує видатися смішною жінка, яка пишномовно змальовуватиме цю картину людям досить прозаїчним? Є радощі, якими можна втішатися тільки вдвох — поетові з поетом, серцю із серцем. У пані де Баржетон була звичка недоречно вживати довжелезні й кучеряві фрази, пересипані вигадливими слівцями й дотепно звані тартинками на жаргоні журналістів, котрі щоранку частують ними своїх передплатників, а ті покірно споживають цю страву, хоч би як важко було перетравити її. Вона понад усяку міру зловживала високими словесами, і тому найдрібніші речі зростали в неї до велетенських розмірів. На ту пору вона почала все типізувати, індивідуалізувати, синтезувати, драматизувати, аналізувати, поетизувати, прозувати, англізувати, неологізувати, гігантизувати, трагізувати; доводиться іноді чинити справжнє насильство над мовою, щоб показати модні дивацтва, до яких удаються деякі жінки. А втім, думка її запалювалась, як і мова. Дифірамби тріпотіли в неї на устах і в серці. Вона завмирала, умлівала, захоплювалася з усякого приводу й від чого завгодно: її хвилювали і самопожертва якої-небудь сестри-жалібниці, і страта братів Фоше[17], й «Іпсібое»[18] віконта д’Арленкура та «Анаконда»[19] Льюїса, і втеча Лавалета[20], і хоробрість подруги, яка, закричавши басом, наполохала злодіїв. Їй усе здавалося величним, надзвичайним, дивним, божественним, чудовим. Вона спалахувала, гнівалась, непритомніла, поривалась, падала, споглядала то небо, то землю; на очах у неї бриніли сльози. Вона спалювала своє життя на вогні нескінченних захоплень і чахла від огиди до всього. Вона розуміла Янінського пашу, вона прагнула позмагатися з ним у його сералі, і її навіть приваблювала доля жінки, зашитої в мішок і кинутої у воду[21]. Вона заздрила леді Естер Стенгоп, цій синій панчосі пустелі, її поривало постригтися в черниці ордена Святої Камілли, доглядати хворих у Барселоні і вмерти там від жовтої пропасниці, — ото славна, ото шляхетна доля! Коротко кажучи, вона жадала всього, що не було змістом її життя, похованого в глушині. Вона обожнювала лорда Байрона, Жан-Жака Руссо, всяке поетичне й драматичне існування. Їй не бракувало сліз для кожного нещастя і фанфар для кожної перемоги. Вона співчувала поваленому Наполеонові, вона симпатизувала Мехметові-Алі, що вигублював єгипетських тиранів. Коротше, вона оточувала геніїв ореолом і вважала, ніби вони харчуються пахощами та світлом. Багатьом здавалося, що вона вражена навіженством, але небезпеки для оточення не становить; однак проникливий спостерігач у всіх цих дивацтвах помітив би уламки прекрасного кохання, що загинуло відразу по тому, як виникло, руїни небесного Єрусалима, одне слово, кохання без коханого. Так воно й було. Історію вісімнадцяти років подружнього життя пані де Баржетон можна описати в кількох словах. Деякий час вона жила своїм внутрішнім світом і невиразними надіями. Згодом, зрозумівши, що життя в Парижі, по якому вона зітхала, для неї недоступне за браком коштів, вона почала приглядатися до свого оточення й злякалася своєї самоти. Довкола неї не було жодного чоловіка, здатного надихнути її на ті шаленства, що в них впадають жінки з розпачу, причина якого в безвихідному, одноманітному й безпросвітному існуванні. Вона не могла ні на що сподіватися, навіть на випадок, бо трапляються життя, в яких не буває випадків. За часів Імперії, коли Франція сліпила своєю славою, коли Наполеон здійснював похід у Іспанію, куди він вирядив цвіт свого війська, надії цієї жінки, доти ошукані, знову відродилися. Цікавість, природно, спонукувала її побачити героїв, що на одне слово наказу руйнували Європу і воскрешали легендарні подвиги лицарства. Найскупіші й найнепокірніші міста змушені були влаштовувати свята на честь імператорської гвардії, яку, ніби коронованих осіб, мери та префекти вітали врочистими промовами. Пані де Баржетон, з’явившись на бал, що його влаштував у місті якийсь полк, закохалася в молодого дворянина, простого корнета, котрого лукавий Наполеон звабив жезлом маршала Франції. Та стримана, шляхетна і глибока пристрасть, така відмінна від тодішнього кохання, яке аж надто легко зав’язувалось і так само легко рвалося, була освячена в своїй цнотливості рукою смерті. Під Ваграмом гарматне ядро розбило на серці маркіза де Кант-Круа заповітний портрет, який засвідчував вроду пані де Баржетон. Вона довго оплакувала вродливого юнака, що, натхнений славою і коханням, за дві кампанії дослужився до полковника і над імператорську ласку цінував листа від Наїс. Жалоба накинула на обличчя цієї жінки серпанок глибокої скорботи. Хмара смутку розвіялася лише в тому страшному віці, коли жінка починає оплакувати свої кращі роки, що минули без радощів, коли вона бачить, як в’януть її троянди, коли прагнення любові відроджується бажанням розтягти останні усмішки молодості. Всі жіночі принади Наїс стали тільки ранити їй душу, коли її огорнув холод провінції. Вона б, як ото горностай, померла від печалі, якби забруднила себе інтрижкою з одним із тих чоловіків, котрі тільки і мріють, як би після обіду пограти в карти на кілька су. Гордість уберегла її від банальних провінційних пригод. Поставлена перед вибором між нікчемністю місцевих чоловіків та самотою, така визначна жінка обрала, звичайно, самоту. Отже, шлюб і світське товариство стали для неї монастирем. Вона жила поезією, як кармелітка релігією. Творіння славетних чужоземців, доти невідомі, що з’явилися між 1815 і 1821 роками, талановиті трактати пана де Бональда[22] й пана де Местра, цих двох орлів мислі, нарешті, менш величні твори французької літератури, які пустили тоді своє перше могутнє пагіння, скрасили її життя, але не надали гнучкості ні її розумові, ні вдачі. Вона трималася прямо й міцно, як дерево, що вистояло бурю. Гідність переродилася на пиху, велич — на хизування й манірність. Як і всі, хто прагне поклоніння, але невибагливий у доборі поклонників, вона царювала попри свої вади чи навіть завдяки їм. Таким було минуле пані де Баржетон; цю невтішну історію треба було розповісти, щоб читач міг краще зрозуміти її взаємини з Люсьєном, який потрапив до її вітальні в досить незвичний спосіб. Річ у тім, що тієї зими в місті з’явилась особа, котра пожвавила одноманітне життя пані де Баржетон. Саме тоді звільнилося місце начальника управління непрямими податками, і пан де Барант[23] призначив на нього чоловіка, який уславився такими походеньками, що жіноча цікавість стала йому найкращою перепусткою до місцевої королеви.

Пан дю Шатле з’явився на світ просто Сікстом Шатле, але 1806 року йому вхопилася голови бундючна думка титулуватися; це був один із тих приємних молодиків, котрі за Наполеона викрутилися від усіх рекрутських наборів, тримаючись поблизу імператорського сонця. Він почав кар’єру з посади особистого секретаря однієї з принцес імператорської родини. У пана дю Шатле були всі прикмети, потрібні при його посаді. Стрункий, гарний, він добре танцював, непогано грав на більярді, був удатний на всілякі витівки; пересічний актор-аматор, виконавець романсів, шанувальник дотепного слова, одчайдух, медоуст, заздрісник, дю Шатле знав усе й не знав нічого. Невіглас у музиці, він завжди міг сяк-так проакомпанувати на фортепіано якій-небудь дамі, котра «з люб’язності» погоджувалася проспівати романс, розучуваний у поті чола цілісінький місяць. Нездатний відчувати поезію, він просив десять хвилин подумати і зухвало складав експромт, плаский, як ляпас, куплет, де думку заміняла рима. Пан дю Шатле був наділений іще одним хистом: він вишивав по канві і, бувало, домережував квіточки, що їх починала принцеса; з надзвичайною грацією тримав він моточки шовку, які принцеса звивала на клубок, і теревенив усіляку нісенітницю, прикриваючи непристойності більш чи менш прозорим серпанком. Анітрохи не тямлячись на малярстві, він міг скопіювати пейзажик, накидати профіль, начеркати олівцем і розфарбувати костюми. Одне слово, в нього були всі дрібні таланти, що правили за місток до успіху в ту пору, коли жінки мали більший вплив, аніж заведено думати. Він удавав із себе знавця дипломатії, науки тих, хто невіглас у будь-якій науці, хто вміє видавати свою порожнечу за глибокодумність; науки, зрештою, дуже вигідної, бо виражається вона зовні тільки в обійманні високих посад; вимагаючи від людей тримати язика на припоні, вона дає змогу невігласові значливо мовчати, відбуваючись таємничим похитуванням голови; і, як відомо, найсильніший у цій науці той, хто плаває, тримаючи голову над потоком подій і вдаючи, ніби він ними керує, хоч насправді уся суть у його особливій легковажності. Тут, як і в мистецтві, на одну талановиту людину припадає тисяча людей пересічних. Незважаючи на те, що він не тільки вірно служив її імператорській високості, а й виконував при ній особливі обов’язки, його висока заступниця, попри всю свою силу, не прилаштувала його в державну раду і не тому, що з нього не вийшов би чудовий, не гірший за інших доповідач прохань, а просто принцеса вважала, що він більше надається для слугування її власній особі. Проте пана дю Шатле вшанували баронським титулом, відрядили його надзвичайним послом до Касселя, і він справив там неабияке враження. Коротше кажучи, Наполеон скористався ним в один із критичних моментів як дипломатичним кур’єром. Напередодні падіння Імперії йому було обіцяно пост посла в Вестфалії при королі Жеромі[24]. Коли пішло прахом це сімейне, як він казав, посольство, барон впав у розпач і вирушив у подорож до Єгипту разом із генералом Арманом де Монріво. Розлучений зі своїм супутником за досить загадкових обставин, він два роки блукав із пустелі в пустелю, від племені до племені, будучи бранцем арабів, що перепродували його одні одним, не вміючи дістати ніякісінької користі з його талантів. Нарешті він добрався до володінь імама Маскотського, тим часом як Монріво прямував до Танжера; але баронові поталанило застати в Маскоті англійське судно, що саме підіймало якоря, і він повернувся до Парижа на рік раніше за свого супутника. Недавні поневіряння, деякі колишні зв’язки і послуги, зроблені людям, що на той час користувалися ласкою, схилили до нього першого міністра, і той примістив його до барона де Варанта, при якому він і перебував, аж поки в Ангулемі звільнилася посада. Роль, що її свого часу виконував барон дю Шатле при її імператорській високості, його слава жіночого улюбленця, надзвичайні пригоди та страждання, яких він зазнав у Єгипті, — усе це страх як зацікавило ангулемських дам. Вивчивши звичаї верхнього міста, барон Сікст дю Шатле повівся відповідно: він прикинувся хворим, удавав із себе людину розчаровану й пересичену. Він раз у раз хапався за голову, мовби давні рани не давали йому спокою — маленькі хитрощі, щоб підтримати цікавість до себе і постійно нагадувати про свої колишні поневіряння. Його приймали вищі представники влади: генерал, префект, головний податковий управитель та єпископ, але всюди він тримався поштиво, холодно, трохи зневажливо, як людина, котра певна, що їй тут не місце, і чекає на ласку згори. Він залишав здогадуватися про свої світські таланти, які тільки набували більшої ваги, зостаючись невідомими; ось так він став усюди жаданим гостем, постійно підтримуючи інтерес до себе; воднораз він переконався в нікчемності тутешніх чоловіків і, уважно придивившись до жінок під час недільних відправ у соборі, впевнився, що пані де Баржетон — це особа, гідна його уваги. Дю Шатле вирішив, що музика відчинить йому двері цього дому, неприступного для чужака. Потай роздобувши месу Міруара, він вивчив її на фортепіано; тоді якось у неділю, коли все вище ангулемське товариство посходилося на відправу, дю Шатле зачарував невігласів своєю грою на органі і збудив ще більшу цікавість до своєї особи, нескромно розтрубивши через церковних послугувачів ім’я органіста. Виходячи з собору, пані де Баржетон похвалила його гру й висловила жаль, що не мала нагоди зайнятися з ним музикою. Після цієї жаданої зустрічі перед ним відчинилися двері її особняка, чого не домігся б він проханням. Спритний барон явився до ангулемської королеви й почав відверто за нею упадати. Підтоптаний красень, адже йому було сорок п’ять років, помітив у цій жінці молодість, яку можна відживити, скарби, з яких можна мати зиск, багату вдову в майбутньому, на якій, дивись, можна буде й женитися і в такий спосіб породичатись із родиною Негрпелісів, що дало б йому змогу зблизитися в Парижі з маркізою д’Еспар, а вже при її заступництві знову вийти на політичну арену. Незважаючи на те, що буйна омела псувала це прегарне дерево, дю Шатле вирішив заходитися біля нього, підрізати, плекати його й домогтися від нього чудових плодів. Аристократичний Ангулем зчинив галас, не бажаючи впускати гяура до храму, бо вітальня пані де Баржетон була фортецею найдобірнішого товариства. Завсідником там був лише єпископ, префекта приймали двічі-тричі на рік, а головний податковий управитель узагалі не мав туди доступу; пані де Баржетон бувала в його домі на вечорах, концертах, але ніколи там не обідала. Нехтувати головного податкового управителя й щиро вітати простого начальника податкового управління було справжнім переворотом у місцевій ієрархії, незбагненним для зневажених сановників.

Хто може подумки проникнути в коло цих дріб’язкових інтересів, що, зрештою, існують у всіх суспільних прошарках, тому легше збагнути, яким значущим здавався особняк де Баржетонів ангулемській буржуазії. Що ж до жителів Умо, то велич цього маленького Лувра, слава цього ангулемського палацу де Рамбульє[25] засліплювали їх на відстані, як сонце. А тим часом усі, що там збиралися, були найжалюгідніші, найубогіші духом, найнедоумкуватіші люди, яких тільки можна було знайти в околі двадцяти льє. Політика там зводилася до банальної й багатослівної балаканини; «Котідьєн»[26] вважали там за помірковану газету, Людовіка XVIII величали якобінцем. Що стосується жінок, здебільшого придуркуватих і незграбних, нечупарно зодягнених, то всі вони були потворні, — кожна по-своєму, — і нічогісінько в них не приваблювало: ні мова, ні вбрання, ні розум, ані тілесні принади. Якби Шатле не плекав певної надії щодо пані де Баржетон, він би не стерпів цього товариства. Проте кастовий дух і манери, статечний вигляд, гордість дрібномаєткового дворянства, знання законів гречності прикривали їхню порожнечу. Вірнопідданські почуття були тут набагато щиріші, ніж у колах паризької знаті; тут У всьому блиску виявляли шанобливу прихильність до Бурбонів, незважаючи ні на що. Це товариство можна було порівняти, якщо такий образ припустимий, до старовинного срібного посуду, потьмянілого, але масивного. Застійність політичних поглядів тут вважали вірністю. Відстань, яка пролягала між цим товариством та буржуазією, те, що в нього важко було проникнути, ніби підносили його й надавали йому умовної вартості. Кожен із цих вельмож мав у очах тутешніх городян певну ціну, як ті черепашки, що правлять за гроші неграм бамбарського племені. Чимало жінок, яким дю Шатле підлестив, визнали в ньому переваги, що їх бракувало чоловікам їхнього кола, і вгамували своє обурене самолюбство: всі вони сподівалися посісти спадщину її імператорської високості. Ревні охоронці добрих звичаїв гадали, що хоч цей зайда і втесався до пані де Баржетон, але в інших домах його не приймуть. Дю Шатле вислухав немало ущипливих слів, але втримався на здобутих позиціях, упадаючи за духівництвом. Він лестив слабостям ангулемської королеви, які зросли на провінційному грунті, він приносив їй книжкові новини і читав поезії, що виходили друком. Вони разом захоплювалися творами молодих поетів, вона — щиро, він — нудьгуючи, бо як людина імператорської школи мало розумів романтичну поезію, хоч і вислуховував ті вірші досить терпляче. Зате пані де Баржетон була щиро захоплена цим відродженням, яке сталося в затінку королівських лілей, і полюбила Шатобріана за те, що він назвав Віктора Гюго натхненною дитиною. Вона сумувала, що тільки з чуток може познайомитися з цим генієм і зітхала за Парижем, де живуть великі люди. І тоді пан дю Шатле надумав здійснити чудо. Він сповістив її, що в Ангулемі існує своя «натхненна дитина» — юний поет, який, сам того не знаючи, блиском нової зорі затьмарює найяскравіші паризькі сузір’я. Майбутня знаменитість народилася в Умо! Мовляв, директор колежу показував баронові прекрасні вірші. Вбогий і скромний хлопець був новим Чаттертоном[27], але далеким від політичної ницості і тієї лютої ненависті до соціальної верхівки, ненависті, що спонукала англійського поета строчити памфлети проти своїх добродійників. Серед п’яти-шести осіб, котрі поділяли її смаки до мистецтва та літератури — цей тому, що цигикав на скрипці, а той умів так-сяк квацяти сепією, один був головою Землеробського товариства, а другий мав бас і, ніби той мисливець, що зацькував оленя, міг проревіти «Se fiato in corpo avete»[28], — серед цих химерних постатей пані де Баржетон почувалась, як голодний на театральному обіді, де стіл заставлений бутафорськими стравами з картону. Отож годі описати радість, з якою вона сприйняла цю новину. Вона хотіла побачити поета, цього ангела. Вона нетямилась, вона була в захваті й цілі години говорила тільки про нього. Через день колишній дипломатичний кур’єр завів з директором колежу розмову про те, що треба відрекомендувати Люсьєна пані де Баржетон.

Лише ви, сердешні ілоти провінції, змушені долати нескінченні суспільні відстані, які в очах парижан скорочуються день у день, тільки ви, перед ким так невблаганно височіють перепони, поставлені між різними світами нашого світу, світами, що віддають один одного анафемі й кричать: «Рака!»[29] — лише ви збагнете, як хвилювалися розум і серце Люсьєна Шардона, коли шановний директор сказав, що перед ним відчиняються двері особняка де Баржетонів! Слава змусила їх повернутися на своїх завісах! Ласкавий прийом чекає на поета в цьому старому домі зі шпилем на даху, що вабив його зір, коли він гуляв із Давідом по бульвару Больє і думав, що їхні ймення, можливо, ніколи не досягнуть тих вух, глухих до науки, якщо її голос іде з низів. Лише сестрі звірив він свою таємницю. Як передбачлива господиня дому, як добра чарівниця, Єва дістала зі своєї скарбнички кілька луїдорів й купила Люсьєнові гарні черевики в найкращого ангулемського шевця та новий фрак у найзнаменитішого кравця. Вона прикрасила його святкову сорочку власноручно випраним і випрасуваним жабо. Яка то була для Єви радість, коли вона побачила брата таким причепуреним! Як вона ним пишалася! Скільки надавала йому порад! Завбачлива сестра нагадала й про дрібні його хиби. Заглиблений у роздуми, Люсьєн має звичку, тільки-но сяде, присувати стола, щоб зіпертися ліктями. Єва застерегла його від подібних вільностей у аристократичному святилищі. Вона провела його до брами Сен-П’єр, дійшла майже до собору і дивилася йому вслід, поки він прямував вулицею Больє на бульвар, де чекав на нього дю Шатле. Бідолашна дівчина зовсім принишкла, завмерла, ніби відбувалася якась велика подія. Люсьєн у пані де Баржетон! Це для Єни звістувало зорю його щастя. Простодушне створіння! Вона не знала, що там, де замішане честолюбство, немає місця щирим почуттям.

Коли Люсьєн вийшов на вулицю Мінаж, його не вразив зовнішній вигляд дому де Баржетонів. Цей Лувр, такий звеличений в його уяві, був споруджений із крихкого, звичайнісінького в цих краях каменю, поруділого від давності. Досить похмурий із боку вулиці, зсередини будинок здавався зовсім простим: він був строгої, майже монастирської архітектури і добре зберігся, провінційний і досить охайний двір теж справляв похмуре враження. Люсьєн піднявся старими сходами з поручнями горіхового дерева; сходи були кам’яні лише до другого поверху. Він перейшов скромний передпокій, велику, м’яко освітлену вітальню і застав свою владарку в маленькій вітальні, оздобленій різьбленими панелями в стилі минулого століття, пофарбованими в сірий колір. Над дверима — розпис, що імітував барельєф. Стіни були прикрашені благеньким червоним штофом із скромним візерунком. Старомодні меблі сором’язливо ховалися під картатими — червоне з білим — чохлами. Поет побачив пані де Баржетон; вона сиділа на стебнованій канапі за круглим столом, накритим зеленою килимовою скатеркою, при світлі двох свічок у старосвітському свічнику з дашком. Королева не встала йому назустріч, вона лише манірно вигнулась, усміхаючись поетові, вельми схвильованому цим зміїним рухом, що видався йому таким вишукано зграбним.

Надзвичайна Люсьєнова врода, стриманість, голос — все в нього полонило пані де Баржетон. Поет — це вже була сама поезія. Хлопець, крадькома вивчаючи цю жінку захопленими поглядами, впевнювався, що її врода повністю відповідає чуткам про неї; він анітрохи не помилявся, коли мріяв про світську даму. На пані де Баржетон, згідно з останньою модою, був чорний оксамитовий берет із розрізами. Цей головний убір, нагадуючи середні віки, надає жінці поетичної привабливості, що завжди зачаровує юнаків; при світлі свічок її рудувате непокірне волосся, вибиваючись із-під берета, здавалося позолоченим і ніби палахкотіло на завитках. У шляхетної дами була сліпучо-біла шкіра, що врівноважувала рудий колір волосся, який хибно вважається вадою жінки. Її сірі очі сяяли; чоло, вже ледь збрижене, але біле, неначе різьблене з мармуру, прекрасно увінчувало ці очі, обведені перламутровою каймою, і голубі прожилки обабіч перенісся відтінювали ту ніжну оправу. Ніс із горбинкою, як у Бурбонів, підкреслював жагучий вираз довгастого обличчя і являв собою ту рису, що колись так яскраво передавала царствену палкість роду Конде. Волосся не затуляло всієї шиї. Недбало пов’язана косинка дозволяла бачити білосніжні плечі, за вузьким прорізом корсажа око вгадувало досконалої форми груди. Тонкою й пещеною, хоч і трохи сухуватою, рукою пані де Баржетон приязно показала молодому поетові на стілець біля себе. Дю Шатле сів у крісло. Тут Люсьєн помітив, що в кімнаті нема більше нікого.

Розмова з пані де Баржетон одурманила поета. Три години, проведені в її товаристві, були для Люсьєна сном, який хотілося продовжити навічно. Йому здалося, що ця жінка скоріше худорлява, аніж худа, що вона схильна до захоплень, але не спізнала кохання, і хвороблива, незважаючи на міцну будову; а проте її вади, перебільшені манірністю, приваблювали Люсьєна, бо юнакам, що тільки починають закохуватися, подобаються перебільшення — ця омана властива навіть прекрасним душам. Він не помітив ні прив’ялості щік, ні цеглястого відтінку червоних плям, які з’являються на обличчях від турбот і страждань. Палкі очі, зграбні локони, що наче аж мерехтіли світлом, сліпуча білина шкіри, увесь її чар захопили уяву поета, принаджували його, як метелика вабить полум’я свічки. До того ж душа пані де Баржетон надто багато говорила його душі, щоб він міг судити її як жінку. Його полонила екзальтованість цієї жінки, пишномовність дещо старомодних фраз, звичайних у мові пані де Баржетон, але нових для нього, полонила тим легше, що він у всьому волів бачити лише прекрасне. Своїх віршів Люсьєн не приніс, але про них і не питали: він не взяв їх навмисне, щоб мати привід прийти вдруге; пані де Баржетон про них не згадувала, бо хотіла назавтра запросити його, щоб він почитав їх. Чи не була то їхня перша взаємна змова? Пан Сікст дю Шатле був дуже невдоволений з такого прийому. Він пізно помітив у цьому вродливому юнакові суперника і, коли вони пішли, провів його до повороту, де починається спуск від Больє, з наміром підкорити його своїй дипломатії. Люсьєн неабияк здивувався, коли начальник управління непрямими податками, вихваляючись тим, що відрекомендував його пані де Баржетон, прибрав собі право дати йому кілька порад.

Дай боже, щоб із Люсьєном повелися там краще, ніж із ним самим, сказав пан дю Шатле. Королівський двір, мовляв, не такий бундючний, як оця купка тупих бовдурів. Тут тобі можуть завдати смертельної образи, тут відчуєш, що таке погордлива зневага. Якщо ці люди не схаменуться, революція 1789 року почнеться знову. Щодо нього, то він буває в цьому домі тільки з пошани до пані де Баржетон, у певному розумінні, єдиної цікавої жінки на весь Ангулем; він став упадати за нею знічев’я і закохався нестямно. І незабаром він таки здобуде її, це видно з усього. Перемога над гордою королевою буде його відомстою отому аристократичному кублу дворянчиків.

Шатле говорив про свою пристрасть із виглядом людини, ладної вбити суперника, якби такий виявився. Старий зальотник часів Імперії всією вагою навалився на сердешного поета, намагаючись розчавити його значливістю своєї особи й нагнати на нього страху. Розповідаючи про свою подорож, дю Шатле перебільшував її небезпеки, щоб звеличити себе; та якщо він і вразив уяву поета, то анітрохи не злякав закоханого.

З цього вечора, нехтуючи погрозами старого фата, що вдавав із себе неабиякого вояку, Люсьєн почав приходити до пані де Баржетон, спочатку дотримуючись скромності, яка личить міщанинові з Умо, та коли він призвичаївся до того, що раніше здавалося йому великою ласкою, візити його почастішали. Для людей того кола аптекарів син був цілковитим нікчемою. Коли якийсь дворянин чи дама приїжджали з візитом до Наїс, то, заставши в неї Люсьєна, вони ставилися до нього з підкресленою чемністю, якої аристократи дотримувалися щодо людей нижчого стану. Спершу ангулемське дворянство здавалося Люсьєнові досить приємним, але незабаром він зрозумів, від яких почуттів походить ця вдавана люб’язність. Він скоро відчув поблажливий тон, що розбудив у ньому лють і повні зненависті республіканські почуття, з яких багато майбутніх патриціїв починають свій шлях нагору. Та яких тільки страждань не витерпів би Люсьєн заради Наїс, як називали її в своєму колі, де чоловіки й жінки за прикладом іспанських грандів та вершків віденського товариства надавали одне одному пестливих імен; це була остання вишуканість, до якої додумалась ангулемська аристократія, щоб підкреслити свої станові відмінності.

Люсьєн любив Наїс, як любить юнак першу жінку, котра йому лестить, — адже пані де Баржетон провіщала поетові велике майбутнє, гучну славу. Вона вдалася до всіх своїх хитрощів, аби виправдати близькі взаємини з поетом: вона не тільки підносила його до небес, а й казала, що він бідний хлопець, якого вона хоче влаштувати, применшувала вагу Люсьєна, щоб утримати його біля, себе; вона називала його своїм читцем, секретарем; але любила вона його більше, ніж сподівалася, що зможе полюбити після пережитого страшного горя, якого їй довелося зазнати. Вона засуджувала себе подумки, твердила, що це безумство — кохати двадцятилітнього юнака, такого далекого від неї за своїм суспільним становищем. Панібратство у взаєминах із ним було в примхливій суперечності з її гордістю, що походила від вимогливості. Вона поводилася навперемінки то як гордовита заступниця, то як лестива поклонниця. Отож Люсьєн, якого спершу лякало високе становище цієї жінки, зазнав усіх страхів, надій і розчарувань, що виковують першу любов, котра так глибоко западав в серце під ударами горя чи радощів, прискорюючи його биття. Протягом двох місяців він бачив у ній добродійницю, ладну по-материнському піклуватися про нього. Пані де Баржетон вже називала його «любим Люсьєном», а далі просто «любим». Поет, набравшися сміливості, зважився назвати величну даму «Наїс». Почувши це ім’я з його уст, вона виявила гнів, вельми приємний для юнака; вона дорікнула йому, що він називає її так, як усі. Гордій і шляхетній Негрпеліс хотілося, щоб цей чарівний ангел називав її, як ніхто, — другим ім’ям. Вона хотіла бути для нього Луїзою. Поет злинув на третє небо кохання. Якось увечері він увійшов, коли вона саме роздивлялася чийсь портрет і раптом сховала його. Люсьєн захотів побачити портрет. Щоб розвіяти відчай розбудженої ревності, Луїза показала портрет молоденького Кант-Круа і не без сліз розповіла печальну історію свого кохання, такого чистого і так жорстоко розбитого. Готувалася вона порушити вірність мертвому чи надумала створити Люсьєнові суперника з цього портрета? Люсьєн був надто молодий, щоб заглянути в серце коханої, розпач його був цілком щирий, а вона просто починала війну, в ході якої жінки змушують чоловіка пробивати хід у більш або менш майстерно спорудженій фортеці своєї вдаваної неприступності. Міркування про обов’язок, про звичаї, про релігію — то, так би мовити, їхні фортечні мури, і жінка любить, щоб її брали штурмом. У війні з наївним Люсьєном таке кокетування було зайве, він ладен був іти на приступ без усякого підбурювання.

— Я не помру, я житиму для вас, — відважно заявив він якось увечері, бажаючи покінчити з паном де Кант-Круа, і кинув на Луїзу погляд, сповнений пристрасті, що дійшла до самого краю.

Налякана швидким успіхом цієї любові, що постала у неї з її поетом, вона спитала його про вірші, котрі він пообіцяв їй для першої сторінки альбома, сподіваючись у зволіканні Люсьєна знайти привід до суперечки. Та що сталося з нею, коли вона прочитала два станси, які видались їй значно кращими за найліпші станси аристократичного поета Каналіса!

— Невже я надихнула вас на ці вірші? — спитала вона.

Сумнів, навіяний кокетством жінки, якій подобалося гратися з вогнем, викликав на Люсьєнових очах сльози; вона заспокоїла його, вперше поцілувавши в чоло. Люсьєн був справді велика людина, і вона захотіла взятися за його освіту; вона мріяла навчити його італійської та німецької мов, прищепити йому великосвітські манери, вона шукала приводу постійно тримати його при собі на злість набридливим поклонникам. Яке цікаве стало її життя! Задля свого поета вона знову звернулася до музики й відкрила йому світ звуків; зігравши Люсьєнові кілька чудових уривків із творів Бетховена, вона зачарувала його. Помітивши, як він умліває, щаслива з його радощів, Луїза лукаво спитала:

— Хіба ми не можемо вдовольнитися цим щастям?

Бідолашний поет мав дурість відповісти:

— Так.

Врешті дійшлося до того, що минулого тижня Луїза запросила Люсьєна пообідати з нею — втрьох із паном де Баржетоном. Незважаючи на таку завбачливість, усе місто дізналося про цю подію і вважало її настільки неймовірною, що кожен питав себе: «Невже це правда?» Зчинився страшенний галас. Багатьом здавалося, що суспільство напередодні загибелі. Інші кричали: «Ось вони, плоди ліберальних ідей!»

Ревнивий дю Шатле тим часом довідався, що Шарлотта, доглядачка породіль, не хто інша, як пані Шардон, мати, як він казав, «Шатобріана із Умо». Цей вираз було визнано за влучний дотеп. Пані де Шандур перша примчала до пані де Баржетон.

— Чи знаєте, дорога Наїс, що говорить увесь Ангулем? — сказала вона. — Оцей віршомаз — син пані Шардон, тієї самої, котра два місяці тому приймала пологи в моєї невістки.

— Дорога моя, — відповіла пані де Баржетон, прибравши царственого вигляду, — що ж у цьому дивного? Хіба вона не вдова аптекаря? Гірка доля випала панні де Рюбампре. Уявіть собі, що ми з вами залишилися без жодного су... На які кошти було б нам жити? Як би ви прогодували своїх дітей?

Незворушний спокій пані де Баржетон поклав край злослів’ю ангулемської знаті. Величні душі завжди схильні вважати горе чеснотою. До того ж дуже спокусливо творити добро, яке вважають за злочин, невинність тоді набуває гостроти пороку. Ввечері салон пані де Баржетон наповнився друзями, що прийшли покарати господиню. Вона виявила при цій нагоді всю ущипливість свого розуму. Вона сказала: якщо дворянство неспроможне дати ні Мольєра, ні Расіна, ні Руссо, ні Вольтера, ні Массільйона, ні Бомарше, ні Дідро, доводиться миритися з оббивальниками, годинникарями, ножарями, чиї діти стають великими людьми. Вона сказала, що геній завжди шляхетний. Вона дорікала дворянчикам, що вони самі не розуміють, у чому їхні справжні вигоди. Одне слово, вона наговорила багато дурниць, із яких люди, не такі тупі, відразу здогадалися б, у чому тут суть, але вони тільки віддали шану її дотепності. Таким чином вона відвернула грозу гарматними пострілами. Коли Люсьєн, вперше запрошений до неї на вечір, увійшов у стару, збляклу вітальню, де за чотирма столами грали у віст, пані де Баржетон ласкаво зустріла його і відрекомендувала присутнім, неначе королева, яка звикла, щоб їй корилися. Вона назвала начальника управління непрямими податками паном Шатле, і він остовпів, зрозумівши, що їй відомо про незаконне присвоєння ним частки «дю». З того вечора Люсьєн був силоміць введений у товариство пані де Баржетон; але поета прийняли, як щось отруйне, і кожен поклявся позбутися його, застосовуючи протиотруту презирства. Незважаючи на перемогу Наїс, її влада похитнулася: знайшлися вільнодумці, що спробували підняти бунт. За намовою пана Шатле Амелі, вона ж пані де Шандур, вирішила поставити вівтар супроти вівтаря і стала приймати в себе щосереди. Але салон пані де Баржетон був одкритий щовечора, а його завсідники були люди такі закостенілі, вони так звикли сидіти перед тими самими шпалерами, грати в той самий трик-трак, бачити тих самих слуг, ті самі свічники, надягати свої плащі в одному й тому ж передпокої, що любили приступки сходів не менше, ніж господиню дому.

— Ет, вони витерплять і щиглика[31] із священного гаю, — сказав Александр де Бребіан, ставши автором ще одного дотепу.

Нарешті голова Землеробського товариства вгамував хвилювання повчальним зауваженням.

— До революції, — мовив він, — найбільше панство приймало в себе Дюкло, Грімма, Кребільйона[32] — людей без особливого становища, як і цей віршомаз із Умо, але вони ніколи не приймали збирачів податків, яким, по суті, є пан Шатле.

Дю Шатле поплатився за Шардона: всюди почали ставитися до нього холодно. Відчувши загальну неприязнь, начальник управління непрямими податками, який заприсягнув собі тієї хвилини, коли пані де Баржетон назвала його просто «Шатле», здобути її, став на бік господині дому: він підтримував молодого поета, заявив, що вони друзі. Цей великий дипломат, яким так необачно знехтував імператор, приголубив Люсьєна, назвавши його своїм другом. Щоб увести поета до вищого товариства, він дав обід, де були присутні префект, головний управитель державними податками, начальник гарнізону, директор морської школи, голова суду, — одне слово, вся верхівка місцевої влади. Бідолашного поета так ушанували, що всякий інший, але не двадцятидвохлітній молодик, запідозрив би в тих надмірних вихваляннях якийсь підступ. За десертом Шатле попросив свого суперника прочитати оду «Смерть Сарданапала» — останній шедевр молодого поета. Вислухавши оду, директор колежу, людина байдужа до всього, заплескав у долоні й сказав, що Жан-Батіст Руссо[33] не написав би краще. Барон Сікст Шатле сподівався, що молоденький віршувальник рано чи пізно захиріє в тепличній атмосфері похвал або ж, сп’янілий від передчасної слави, зважиться на зухвалу вихватку, яка кине його назад, на дно нікчемності. Чекаючи генієвого кінця, він, здавалося, зрікся своїх претензій на пані де Баржетон, проте спритний зальотник склав хитромудрий план і пильно стежив за кожним кроком закоханих, чатуючи на випадок, щоб занапастити Люсьєна. Відтоді по Ангулему і по всій окрузі пішли глухі поголоски, що в Ангумуа з’явилася велика людина. Пані де Баржетон співали хвалу за її піклування про це орленя. Та як тільки її поведінку було схвалено, вона захотіла домогтися цілковитого визнання і роздзвонила на весь департамент, що влаштовує вечір з морозивом, печивом і чаєм — нововведений звичай у місті, де чай продавали лише в аптеках як засіб проти шлункового розладу. Цвіт аристократії був запрошений послухати велике творіння, що його мав прочитати Люсьєн. Луїза приховала від свого друга, як нелегко було їй долати перепони, проте в кількох словах натякнула про змову вищого товариства супроти нього: їй не хотілося таїти від хлопця ті небезпеки тернистого шляху, які чекають на геніїв, ті перешкоди, що їх не здолати слабодухим. Своєю перемогою вона скористалася для напучення. Біломармуровими руками показала вона йому на Славу, що купується ціною нескінченних страждань, говорила йому, що доведеться зійти на вогнище мучеництва, вона досягла справжніх вершин пишномовності. Це було наслідування імпровізацій, які зіпсували роман «Корінна»[34]. Луїза так утішалася власного красномовністю, що ще дужче полюбила Веніаміна[35], який надихав її. Вона порадила йому сміливо зректися батька, узяти собі шляхетне прізвище де Рюбампре, незважаючи на галас, що з цього приводу зчиниться, бо король, безперечно, узаконить зміну імені. Пані де Баржетон має за родичку маркізу д’Еспар, з роду де Бламон-Шоврі, даму, вельми впливову при дворі. Вона береться домогтися для поета монаршої ласки. Почувши слова «король», «маркіза д’Еспар», «двір», Люсьєн зайнявся, як фейерверк, і необхідність його хрещення була доведена.

— Люба дитино, — ніжно-насмішкуватим тоном сказала Луїза, — що раніше це станеться, то скоріш буде визнано.

Вона перебрала одну по одній усі суспільні верстви і разом з поетом перелічила щаблі, які він зразу переступить, прийнявши це мудре рішення. За одну мить змусила вона Люсьєна зректися плебейських ідей про химерну рівність 1793 року; пробудила в ньому жадобу гонору, що її досі гамувала Давідова розважливість; вона вказувала йому на вищий світ, як на єдине середовище, якого слід триматися. Завзятий ліберал став монархістом in petto[36]. Люсьєн скуштував від аристократичного плода розкошів і слави. Він заприсягнувся покласти до ніг своєї дами вінок, хай навіть закривавлений; він здобуде його будь-якою ціною, quibuscumque viis[37]. Щоб довести свою мужність, він розповів їй про свої злигодні, які досі приховував од неї з незбагненної сором’язливості, супутниці першого кохання, коли юнак не виставляє напоказ свої чесноти, бо йому любо знати, що його душу оцінили, хоч вона й зберегла інкогніто. Він змалював тягар убозтва, яке терпів із гордістю, працю в Давіда, ночі, віддані науці. Його молодечий запал нагадав пані де Баржетон двадцятишестирічного полковника Кант-Круа, і погляд її стуманів. Помітивши, що його величну кохану опанувала слабість, Люсьєн узяв її за руку — і йому те дозволили! — й почав цілувати її з палкістю поета, юнака, коханця. Луїза дійшла до того, що дозволила синові аптекаря торкнутись її чола й припасти до нього трепетними устами.

— Дитино! Дитино! Коли б нас побачили, як би з мене глузували! — мовила вона, прокидаючись із чарівного заціпеніння.

Того вечора пані де Баржетон спромоглася майже дощенту розбити те, що вона називала Люсьєновими забобонами. Послухати її, то для геніальних поетів не існує ні братів, ні сестер, ні батька, ні матері; великі творіння, які вони повинні подарувати людству, вимагають од них певного себелюбства, зобов’язують їх жертвувати всім задля своєї величі. Якщо їхні родичі спочатку й страждають від обтяжливої данини, яку стягують із них титани мислі, то згодом вони дістають сторицею за всі жертви, принесені на початку боротьби за високий престол, і поділяють з ними здобутки перемоги. Геній має звітувати лише самому собі; він єдиний суддя над власними вчинками, бо він один бачить свою кінцеву мету; а хто став володарем своєї доби, той може усе брати, усе ставити на карту, бо все належить йому. Вона згадала історію життя Бернара Паліссі[38], Людовіка XI, Фокса[39], Наполеона, Христофора Колумба, Цезаря — усіх цих славетних гравців, спочатку обтяжених боргами, замучених убогістю, кого ніхто не хотів розуміти, кого вважали за безумців, за поганих синів, за поганих братів, за лихих батьків і хто, проте, згодом став гордістю своєї сім’ї, своєї батьківщини, усього світу.

Такі міркування відповідали таємним вадам Люсьєна і ще дужче розбещували його душу, бо в запалі своїх бажань він apriori[40] виправдовував усі засоби. А не домогтися успіху — хіба не злочин проти його величності суспільства? Зазнавши поразки, хіба тим самим не завдав би він смертельного удару всім обивательським чеснотам, на яких грунтується суспільство, котре з жахом виганяє Маріїв[41], які сидять між руїн? Не усвідомлюючи собі того, що стоїть на роздоріжжі між ганьбою каторги та лаврами генія, Люсьєн ширяв над Сінаєм — горою пророків — і не бачив унизу Мертвого моря, страшного савана Гоморри.

Луїза так спритно вивільнила розум і серце свого поета з пелюшок, у які їх сповило провінційне життя, що Люсьєн захотів випробувати пані де Баржетон, вивідати, чи вдасться йому вполювати цю високу здобич, чи не дістане він ганебного одкоша. Званий вечір дав йому нагоду здійснити це випробування. Йшлося воднораз і про кохання, і про шанолюбство. Він любив і жадав піднестися вгору — подвійне бажання, природне в молодих людей, які хочуть задовольнити серце й позбутися злиднів. Запрошуючи сьогодні всіх своїх дітей на спільний бенкет, Суспільство вже на світанку їхнього життя будить у них честолюбні поривання. Воно позбавляє юність її чарівності і псує найкращі почуття, вносячи в них розрахунок. Поезія прагнула б, щоб було інакше; проте дійсність дуже часто заперечує вигадку, в яку хотілося б вірити, і навряд чи варто змальовувати юнака XIX століття інакшим, ніж він є насправді. Люсьєн переконував себе, що його розрахунки підказані добрими почуттями, дружбою до Давіда.

Люсьєн написав Луїзі великого листа, бо почував себе сміливіше з пером у руці, ніж зі словом на устах. На дванадцяти сторінках, тричі переписаних, він розповів їй про таланти свого батька, про втрачені надії та про свою страшну убогість. Він змалював ангелицею свою дорогу сестру, а Давіда — майбутнім Кюв’є, великою людиною, що замінила йому батька, брата; він був би не вартий Луїзиної любові, не вартий своєї першої слави, якби не попросив її поставитися до Давіда так, як вона поставилась до нього самого. Краще він відмовиться від усього, аніж зрадить Давіда Сешара; він хоче, щоб Давід став свідком його успіху. Люсьєн написав одного з тих божевільних листів, у яких юнаки погрожують, що, в разі відмови, пальнуть у себе з пістолета, у яких повно хлоп’ячої казуїтики і в яких говорить нерозважлива логіка прекрасної душі — миле базікання, оздоблене наївними освідченнями, що мимохіть вихопились із серця, базікання, таке любе жінкам. Вручивши покоївці листа, Люсьєн цілий день і не прохопився Давідові про свій вчинок ні словом, правив коректуру, наглядав за роботою, клопотався дрібними справами у друкарні. Поки серце залишається ще дитинним, юнакам властивий цей дивовижний дар стриманості. А може, Люсьєн просто боявся Фокіонової сокири[42], якою вправно вмів орудувати Давід, може, поета лякав його ясний погляд, що проникав у саму глибінь душі. Після читання віршів Шеньє його сердечна таємниця злетіла з уст, стривожена докірливим словом, що завдало йому болю, як ото палець лікаря, коли він торкається відкритої рани.

Тепер ви можете уявити собі, які думки непокоїли Люсьєна, коли він спускався з Ангулема в Умо. Чи не прогнівалася вельможна пані? Чи запросить вона до себе Давіда? Чи не опиниться честолюбець знову в своїй дірі на передмісті Умо? Хоч перед тим, як поцілувати Луїзу в чоло, Люсьєн міг би подумки прикинути, яка відстань відокремлює королеву од її фаворита, проте він навіть не подумав, що Давід не зможе за одну мить подолати такий простір, коли йому самому знадобилося на це аж п’ять місяців. Не знаючи, на яке безоглядне відлучення від суспільства приречені люди низького стану, він не розумів, що друга така спроба стане згубною для пані де Баржетон. Запідозрена й звинувачена в принизливих знайомствах, Луїза мусила б покинути місто, де люди її касти сахалися б від неї, як у середні віки сахалися від прокаженого. Клан вищої аристократії та духівництво захищали б її перед усіма навіть тоді, коли б вона дозволила собі порушити подружню вірність, але гріха поганої дружби їй ніколи б не подарували; бо якщо владарю й прощають гріхи, поки він при владі, то після зречення його негайно за них засудять. А хіба прийняти в себе Давіда не означало б для Луїзи зректися влади? Якщо Люсьєн про це й не думав, то тонка інтуїція підказувала йому багато інших небезпек. Шляхетність почуттів не конче поєднується зі шляхетністю манер. Якщо Расін нагадував статечного вельможу, то Корнель вельми скидався на баришника, Декарт — на бувалого голландського купця. Відвідувачі замку Ла-Бред, зустрівши Монтеск’є з граблями на плечі, в нічному ковпаку вважали його за садівника. Світська поведінка, якщо вона не дарунок високого походження, не наука, засвоєна з молоком матері чи передана з крові, набувається вихованням, якому допомагає й випадковість — зграбна статура, благородні риси обличчя, приємний голос. Усіх цих важливих дрібниць бракувало Давідові, тим часом як природа щедро обдарувала його друга. Дворянин з боку матері, Люсьєн від голови до ніг був справжній франк, тоді як Давід Сешар мав пласку стопу кельта[43] і незграбну постать батька-друкаря; Люсьєн уже наперед бачив, як насміхаються з Давіда, йому ввижалася ледь стримувана посмішка на устах пані де Баржетон. Він не те щоб соромився свого друга, однак дав собі слово надалі не йти за першою спонукою серця і добре обмірковувати власні вчинки.

Отже, коли минула година поезії та щирих розмов після читання віршів, які відкрили двом приятелям літературну ниву, освітлену новим сонцем, для Люсьєна настав час політики й тверезих розрахунків. Входячи в Умо, він уже каявся, що написав того листа, йому хотілося вернути його, бо тепер, у хвилину просвітлення, він збагнув невблаганні закони вищого світу. Розуміючи, що завойоване становище вельми сприятиме його честолюбним намірам, він не хотів би прийняти ногу з першого щабля драбини, по якій збирався кинутись на штурм висот. Але тоді постали перед ним картини життя простого й спокійного, прикрашені живими квітами сердечності: Давід, сповнений високих поривів, що великодушно допомагав йому і ладен був, якщо потрібно, життя віддати заради нього; мати, така велична навіть у своєму приниженні, впевнена, що він так само добрий, як і розумний; сестра, ця дівчина, така прекрасна в своїй самопожертві; його чисте дитинство, його незаплямоване сумління, його надії, з яких вітер ще не оббив пелюсток. І Люсьєн сказав собі, що краще самотужки пробитися крізь щільне товпище аристократичного та обивательського наброду, ніж домогтися успіху з жіночої ласки. Геній його засяє рано чи пізно, як засяяв геній тих попередників, котрі підкорили суспільство; ось тоді жінки його любитимуть! Приклад Наполеона, такий фатальний для XIX століття, приклад, що навівав надії безлічі сіряків, постав перед Люсьєном, і він кинув на вітер свої розрахунки, картаючи себе за них. Такий був Люсьєн, він з однаковою легкістю переходив від зла до добра і від добра до зла. Замість любові, яку мудрі люди відчувають до свого притулку, Люсьєн протягом останнього місяця відчував щось подібне до сорому, дивлячись на вивіску, де жовтими літерами на зеленому тлі було виведено:

АПТЕКА ПОСТЕЛЯ,

ШАРДОНОВОГО НАСТУПНИКА.

Батькове прізвище, виставлене напоказ на вулиці, де проїжджало стільки екіпажів, ображало його зір. Того вечора, коли Люсьєн крізь поганеньку хвіртку вийшов із свого двору, щоб з’явитися на вулиці Больє серед найдобірнішої молоді горішнього міста поруч із пані де Баржетон, він на диво гостро відчув невідповідність між своїм житлом та ласкавою до нього фортуною.

«Любити пані де Баржетон, може, незабаром стати її коханцем — і животіти в цій пацючій норі!» — думав він, заходячи в двір, де попід стінами були розкладені жмути вивареного зілля, де аптекарський учень чистив лабораторні казани, а пан Постель, оперезаний фартухом, із ретортою в руках роздивлявся якийсь хімічний препарат, водночас поглядаючи на свою аптеку; ну а в ті хвилини, коли дивився тільки в реторту, він уважно дослухався, чи не задзеленчить у дверях аптеки дзвінок. Пахощі ромашки, м’яти, різних лікарських рослин, що їх піддавали мокрій перегонці, наповнювали все подвір’я та скромну оселю, куди треба було видиратися крутими сходами з двома мотузками замість поручнів. Ті сходи по-простому називають млинарською драбиною. Нагорі, в мансарді на одну кімнату, мешкав Люсьєн.

— Добрий день, хлопче, — мовив Постель, справжнісінький взірець провінційного крамаря. — Як наше дорогоцінне здоров’ячко? А я тут роблю досліди над мелясою, та щоб знайти те, чого я шукаю, сюди треба було б вашого батечка. То-то була тямуща людина! Ех, знав би я його секрет проти подагри, ми б оце з вами каталися в каретах!

Не минало й тижня, щоб аптекар, такий же придуркуватий, як і добрий, не штрикав ножем Люсьєнові в серце оцим нагадуванням про фатальну потайливість батька в усьому, що стосувалося його відкриття.

— Авжеж, це велике лихо! — коротко відповів Люсьєн; виученик його батька почав видаватися йому нікчемою, хоч іще недавно він часто благословляв його, бо чесний Постель допомагав удові та дітям свого навчителя.

— Що з вами? — запитав Постель, ставлячи реторту на лабораторний стіл.

— Листа мені не було?

— Є лист, є! Ще й пахтить, як той бальзам! Онде він на поличці, коло моєї конторки.

Лист від пані де Баржетон серед клістирних рурок! Люсьєн метнувся в аптеку.

— Швидше йди, Люсьєне! Обід чекає на тебе вже цілу годину, геть прохолоне! — долинув із одчиненого вікна ласкавий голос, та Люсьєн його не чув.

— Ваш брат несповна розуму, мадмуазель, — озвався Постель, підводячи голову.

Цей старий парубок, дуже подібний до горілчаного барила, на якому з химери маляра була зображена товстощока, таранкувата од віспи і червона пика, забачивши Єву, прибрав церемонного й люб’язного вигляду, котрий свідчив, що він ладен би одружитися з дочкою свого попередника, коли б спромігся покласти край боротьбі між любов’ю та розрахунком, яка точилася в його серці. Отож він частенько, усміхаючись, повторював Люсьєнові ту саму фразу, яку промовив і тепер, коли той проходив повз нього:

— А ваша сестриця на диво гарна. Та й ви нівроку собі. Ваш татусь робив усе до ладу.

Висока брюнетка з синіми очима, Єва й справді була навдивовижу гарна, і хоч у кожному жесті дівчини видно було мужню вдачу, це не уймало їй лагідності й чарівності. Її щирість, простодушність, упокореність трудовому життю, розважливість і скромність, яка не давала жодного приводу до пересудів, полонили Давіда Сешара. Отож із першої зустрічі між ними виникло безмовне й сором’язливе кохання в німецькому дусі, без бурхливих проявів та палких освідчень. Вони потай думали одне про одного, немов закохані, розлучені ревнивим чоловіком, якому їхня любов завдавала б образи. Обоє крилися від Люсьєна, ніби їхні взаємини могли бути на шкоду дружнім почуттям до нього. Давід боявся, що він не подобається Єві, а вона, в свою чергу, соромилася своєї бідності. Проста робітниця була б сміливіша, але дівчина, що дістала добре виховання й зубожіла, покірливо мирилася зі своєю сумною долею. Скромна з вигляду й горда вдачею, Єва не хотіла впадати за сином чоловіка, котрого вважали за багатія. На той час люди, обізнані з вартістю землі, яка день у день дорожчала, оцінювали марсакський маєток десь на вісімдесят тисяч франків, не враховуючи тих земель, що їх принагідно, мабуть, прикуповував старий Сешар, людина грошовита, щаслива на врожай і спритна у справах його збуту. Давід, певно, був єдиним, хто не здогадувався про батькове багатство. Для нього Марсак залишався садибою, купленою 1810 року за якісь там п’ятнадцять чи шістнадцять тисяч франків. Він навідувався туди тільки раз на рік у пору збирання винограду, коли батько водив його по виноградниках і вихвалявся урожаєм, від якого друкар не бачив ніякого пуття й нітрохи тим не цікавився. Любов ученого, звиклого до самітності, в якій уява перебільшує перепони і тим самим іще посилює чуття, потребувала заохочення, бо Єва навіювала Давідові глибшу пошану, ніж якась найвельможніша дама писарчукові. Поблизу своєї богині друкар тримався незграбно й розгублено, квапився піти, як і квапився прийти, і ховав свою жагу, замість того щоб виявити її. Бувало, вигадавши якийсь, привід, щоб порадитись із Люсьєном, він увечері спускався з майдану Мюр’є в Умо через браму Пале, але дійшовши до зеленавої хвіртки із залізними гратками, втікав назад, злякавшись, що прийшов занадто пізно і може видатися настирливим Єві, яка, мабуть, уже лягла спати. Хоч його велика любов проявлялася тільки в дрібницях, Єва добре її відчувала; вона була втішена, проте не гордувала, ставши предметом глибокої шаноби, що відчувалася у поглядах, у словах, у всій Давідовій поведінці; та найбільше вабила її в друкареві його фанатична відданість Люсьєнові — він знайшов найкращий спосіб подобатися Єві. Щоб уявити собі, чим ці німі втіхи кохання відрізнялись від бурхливих пристрастей, треба вподобити їх до польових квітів і порівняти з пишним тепличним букетом. То були погляди ніжні й чисті, як голубі лотоси на гладіні вод, освідчення, ледь уловимі, як шипшинові пахощі, смуток, ніжний, як оксамит моху, — то були квіти двох прекрасних душ, що виросли на грунті багатому, плодючому, не виснаженому. Єва не раз помічала, яка сила прихована під цією слабістю. Вона дуже добре розуміла все те, чого Давід не зважувався висловити, і найменший привід міг спричинити найтісніше єднання душ.

Люсьєн увійшов крізь двері, що їх уже відчинила Єва, і, нічого не кажучи, сів за незастелений столик на перехресних ніжках, накритий на одну особу. В їхньому скромному господарстві було всього три срібні прибори, і Єва ставила їх лише любому братові.

— Що ти там читаєш? — спитала вона, поставивши перед ним страву тільки-но з вогню і погасивши переносну плитку, — вона накрила її ковпачком.

Люсьєн не відповів. Єва взяла тарілочку, зі смаком обкладену виноградним листям, і поставила її на стіл разом із горнятком вершків.

— Поглянь, Люсьєне, я дістала для тебе суниць.

Люсьєн був такий захоплений читанням, що нічого не чув. Тоді Єва, не мовивши жодного слова, сіла поруч нього, бо ласкавій сестрі подобалося, коли брат тримався з нею без усяких церемоній.

— Що з тобою? — вигукнула вона, помітивши, як у брата на очах блиснули сльози.

— Нічого, Єво, нічого! — сказав він, обіймаючи сестру і, пригорнувши її до себе, став з дивною палкістю цілувати її чоло, волосся, шию.

— Ти з чимось криєшся від мене?

— Гаразд, слухай же: вона мене любить!

— Я добре знала, що ти не мене цілуєш, — почервонівши, ображено мовила бідолаха.

— Всі ми будемо щасливі! — вигукнув Люсьєн, сьорбаючи повними ложками суп.

— Ми? — повторила Єва.

Непокоєна тими самими передчуттями, які тривожили й Давіда, вона додала:

— Ти нас розлюбиш!

— Як ти, знаючи мене, можеш так думати?

Єва взяла його руку й потиснула її, потім прибрала порожню тарілку, череп’яну супницю й підсунула приготовлені суниці. Люсьєн перестав їсти, він знову заглибився в листа від пані де Баржетон, а тактовна Єва не просила показати його: якщо він захоче їй прочитати сам, вона має зачекати, а ні — то чи насмілиться вона домагатись? І Єва чекала. Ось той лист:

«Друже мій, невже я могла б відмовити вашому братові по науці в підтримці, яку виявляю вам? У моїх очах таланти мають однакові права; та ви нехтуєте забобони людей нашого кола. Ми неспроможні наказувати аристократії неуцтва визнавати шляхетність духу. Якщо виявиться, що не в моїх силах увести в це товариство пана Давіда Сешара, я заради вас охоче пожертвую тими жалюгідними людьми. Це буде щось на зразок античної гекатомби. Але, дорогий друже, ви, звичайно, не захочете, щоб я приймала в себе людину, чий напрям думок і манери можуть бути мені не зовсім приємні. Ваше надмірне захоплення моєю особою свідчить про те, як легко засліплює дружба! Ви не прогніваєтесь на мене, коли я погоджуся з вами за однієї умови? Мені хочеться спершу побачити Вашого друга, скласти про нього власну думку, дізнатися, у Ваших же інтересах, чи, бува, не помиляєтесь ви? Хіба це не доказ мого справжнього материнського піклування про Вас, мій любий поете?

Луїза де Негрпеліс»

Люсьєн не знав, з яким мистецтвом у вищому світі кажуть «так», що означало «ні», і «ні», щоб сказати «так». Цей лист був для нього тріумфом. Давід піде до пані де Баржетон, він вразить там усіх блиском свого розуму. Сп’янілий від перемоги, яку навіяла йому впевненість у силі свого впливу на людей, він прибрав такої гордовитої постави, стільки надій випромінювало його осяяно радістю обличчя, що сестра не могла не замилуватися ним і не сказати, який він гарний.

— Якщо ця жінка розумна, вона мусить щиро тебе любити. І тоді цього вечора їй доведеться зазнати прикрощів, бо всі дами задивлятимуться на тебе. Який ти будеш прекрасний, коли читатимеш свого «Святого Іоанна на Патмосі»! От стати б мені мишкою, щоб прошмигнути туди! Іди перевдягайся, я приготувала тобі все у маминій кімнаті.

Ця кімнатка була позначена печаттю благопристойної бідності. Там стояло ліжко горіхового дерева під білою запоною, перед ним був розстелений нужденний зелений килимчик. Комод із дзеркалом у дерев’яній оправі та кілька горіхових стільців довершували вмеблювання. Годинник на каміні нагадував про часи колишнього достатку. На вікнах висіли білі фіранки, стіни були обклеєні сірими шпалерами з сірими квіточками. Підлога, яку Єва пофарбувала й натерла, виблискувала чистотою. Посеред кімнати стояв столик на одній ніжці, де на червоній таці з золотими трояндами видніли три чашки й цукорниця з ліможської порцеляни. Єва спала в суміжній кімнаті, де було лише вузеньке ліжко та стареньке глибоке крісло і при вікні робочий столик. Через тісноту цієї корабельної каюти скляні двері були завжди відчинені, щоб надходило свіже повітря. Незважаючи на убозтво, що проглядало з кожної речі, все тут дихало скромністю трудового життя. Хто знав матір та її двох дітей, той знаходив у цьому видовищі зворушливу гармонію.

Люсьєн саме вив’язував краватку, коли в дворику почулися Давідові кроки, а потім увійшов і сам друкар квапливою ходою людини, стурбованої встигнути завчасу.

— Ну, Давіде, — скрикнув юний шанолюбець, — ми перемогли! Вона мене любить! Ти підеш зі мною до неї.

— Ні, — зніяковіло сказав друкар. — Я прийшов подякувати тобі за цей знак твоєї дружби; ти наштовхнув мене на серйозні роздуми. Моє життя, Люсьєне, визначилось. Я, Давід Сешар, королівський друкар в Ангулемі, і моє ім’я можна прочитати на всіх мурах під кожною афішею. Для людей тієї касти я — ремісник, ба навіть, коли хочеш, крамар, тобто промисловець, що держить підприємство на вулиці Больє, біля майдану Мюр’є. Поки що немає в мене ні Келлерового багатства, ні Депленової слави[44] — двох видів могутності, яку ще намагається заперечувати дворянство, але яка — і тут я погоджуся з ними — нічого не варта без знання світу та світських звичаїв. Чим я міг би виправдати таке раптове звеличення? Я став би посміховиськом і для міщан, і для дворянства. Ти в іншому становищі. Бути фактором не сором: ти працюєш, щоб набути знання, необхідні для успіху. Ти можеш пояснити свою теперішню діяльність інтересами майбутнього. До того ж завтра ти можеш зайнятися чимось іншим — вивчати право, дипломатію, стати урядовцем. Одне слово, ти не занумерований, не затаврований; користуйся ж привілеями свого суспільного становища, іди сам і добийся визнання! Радісно пожинай успіхи, навіть успіхи честолюбства. Будь щасливий! А я радітиму твоєю славою, ти будеш моїм другим «я». Так, я подумки житиму твоїм життям. Тобі призначено бенкетування, пишноти світу й нещадні пружини його інтриг. Мені — суворе трудове життя промисловця й скромні заняття наукою. Ти будеш нашою аристократією, — сказав він, дивлячись на Єву. — Якщо ти похитнешся, у мені ти завжди знайдеш підтримку. Якщо тебе вразить чиясь зрада, ти знайдеш притулок у наших серцях, зустрінеш там непохитну любов. Заступництва, прихильності, доброзичливості може не вистачити на двох; чи не стали б ми перешкодою один для одного? Іди вперед, а буде в тому потреба, ти потягнеш і мене за собою. Далекий від будь-якої заздрості, я присвячую себе тобі. Те, що ти зараз зробив для мене, ризикуючи втратити заступницю, може, й кохану, аби тільки не покинути, не зректися мене, цей простий — ба й великий! — вчинок, Люсьєне, навіки прикував би мене до тебе, якби ми й так не були братами. Не картайся докорами сумління, не тривож себе тим, що тобі, видно, випаде краща доля. Розподіл у стилі Монтгомері[45] мені до смаку. Навіть як ти завдаси мені прикрощів, хто знає, чи не залишусь я однаково в боргу перед тобою?

Мовивши ці слова, він боязко глянув на Єву — в очах у неї були сльози, бо вона все зрозуміла.

— Зрештою, — сказав Давід здивованому Люсьєнові, — ти вродливий, стрункий, умієш носити одяг, ти виглядаєш дворянином і в цьому синьому фраку з мідними гудзиками, і в простих папкових панталонах; а я в світському товаристві матиму вигляд сірого ремісника, буду незграбний, почуватимуся ніяково, говоритиму дурниці або й зовсім нічого не говоритиму; ти можеш, улягаючи забобонам, прибрати материне ім’я й називатися Люсьєном де Рюбампре; я ж так і залишуся Давідом Сешаром. Все тобі на користь, а мені все на шкоду в тому світі, в який ти йдеш. Ти створений для успіхів. Жінки обожнюватимуть тебе за янгольське обличчя. Правда ж, Єво?

Люсьєн кинувся на шию Давідові й поцілував його. Давідова скромність одразу відкинула багато сумнівів і усунула всі труднощі. І як же було Люсьєнові не відчути припливу ніжності до того, хто з почуття дружби дійшов тих самих висновків, які були навіяні йому честолюбством? Честолюбець і закоханий відчули грунт під ногами, серця друзів розквітли. Це була одна з тих не частих хвилин у житті, коли всі сили радісно напружені, коли всі струни бринять повнозвучно. Але ця мудрість прекрасної душі пробудила в Люсьєні властиву людям схильність усе добре приписувати собі. Ми всі так чи інакше кажемо, як Людовік XIV: «Держава — це я!» Виняткова ніжність матері й сестри, Давідова відданість, звичка бачити себе предметом таємного піклування цих трьох істот прищепили йому вади сімейного пестунчика, породили те себелюбство пожирача благородних почуттів, на якому лукаво грала пані де Баржетон, спонукуючи його знехтувати обов’язки щодо своєї сестри, матері й Давіда. Правда, до того ще не дійшлося; та хіба не слід було побоюватися, що, поширюючи межі свого честолюбства, він мимоволі муситиме дбати лише про себе, щоб там утриматися?

Хвилювання вляглося, і Давід сказав Люсьєнові, що його поема «Святий Іоанн на Патмосі», мабуть, занадто біблійна, щоб читати її в товаристві, якому поезія апокаліпсиса не зовсім звична. Люсьєн, що готувався виступити перед найвимогливішою публікою Шаранти, занепокоївся. Давід порадив йому взяти з собою томик Андре Шеньє й замінити сумнівну втіху на втіху безсумнівну. Читає Люсьєн прекрасно, він, безперечно, сподобається і виявить скромність, що, певна річ, піде йому на користь. Як і більшість юнаків, вони наділяли світське товариство своїм розумом і своїми чеснотами. Якщо молодість, поки вона нічим себе ще не затаврувала, і немилосердна до чужих вад, то водночас вона наділяє людей чистотою своєї віри. Справді, тільки великий життєвий досвід допомагає усвідомити, що зрозуміти, за чудовим виразом Рафаеля, — означає стати рівним. Почуття, необхідне для розуміння поезії, зустрічається дуже рідко у Франції, де розум висушує джерело святих сліз захоплення, де ніхто не завдає собі клопоту витлумачити величне, заглибитись у його суть, щоб збагнути безмежне.

Люсьєн мав уперше випробувати на собі неуцтво й байдужість світського товариства. Він пішов до Давіда, щоб узяти томик віршів Шеньє.

Коли закохані залишилися наодинці, Давід зніяковів, як ще ніколи в житті. Приголомшений безмірним страхом, він прагнув і боявся похвал, він ладен був утекти — адже й сором’язливість не позбавлена кокетства! Бідолашний закоханець не насмілювався й слова мовити, щоб не виглядало, ніби він набивається на подяку. Кожне слово здавалося йому недоречним, і він стояв мовчки, ніби злочинець. Єва, здогадуючись про муки тієї скромності, тішилася його мовчанкою; та коли Давід почав крутити в руках капелюха, лаштуючись іти, вона всміхнулася.

— Дорогий Давіде, якщо ви не думаєте іти на вечір до пані де Баржетон, ми можемо його провести разом. Погода чудова — чи не бажаєте прогулятися берегом Шаранти? Побалакаємо про Люсьєна.

Давідові хотілося впасти навколішки перед чарівною дівчиною. В самих звуках Євиного голосу бриніла несподівана винагорода; ніжністю тону вона розрядила напруження. Її пропозиція була більше, ніж похвала, то був перший дарунок кохання.

— Зачекайте мене кілька хвилин, — сказала вона, побачивши, що Давід уже готовий іти, — я перевдягнуся.

Давід, який ніколи в житті не знав жодної пісні, вийшов, мугикаючи якусь мелодію, — і тим самим неймовірно здивував статечного Постеля, давши привід до жорстокої підозри щодо взаємин Єви та друкаря.

Усі, навіть найдрібніші, події цього вечора справили великий вплив на Люсьєна, за своєю вдачею схильного піддаватися першим враженням. Як і всі недосвідчені закохані, він прийшов надто рано, і Луїзи ще не було у вітальні. Там стовбичив лише пан де Баржетон. Люсьєн уже почав проходити школу дрібних підлот, коштом яких полюбовник одруженої жінки купує своє щастя і які для жінок правлять за мірило їхньої влади; але йому досі не випадало залишатися наодинці з паном де Баржетоном.

Цей дворянин був одним із тих недалеких людей, що мирно перебувають між нешкідливою нікчемністю, яка ще здатна розуміти дещо, та бундючною тупістю, яка вже нічого не прагне ані розуміти, ані висловлювати. Пройнявшись свідомістю своїх світських обов’язків і намагаючись бути приємним в товаристві, він засвоїв усмішку танцюриста — єдино приступну йому мову. Задоволений чи незадоволений, він усміхався. Він усміхався на лиху вістку так само, як і на повідомлення про радісну подію. Ця усмішка, залежно від виразу, якого надавав їй пан де Баржетон, могла висловлювати все, що завгодно. Якщо від нього чекали цілковитого схвалення, він посилював усмішку поблажливим хихотінням, а в разі виняткової потреби навіть дозволяв собі проронити одне слівце. Залишатися з кимось сам на сам було для нього прикрістю, яка ускладнювала його рослинне животіння, бо в таких випадках йому доводилося шукати хоч би чогось у своїй внутрішній порожнечі. Здебільшого він рятувався з того клопоту, вдаючись до наївних звичок дитинства: він думав уголос, звіряючи вам найменші подробиці свого життя, розповідав про свої потреби, про незначні відчуття, що, на його погляд, скидалося на обмін думками. Він не говорив ні про дощ, ні про погоду, не кидався в розмові до загальників, якими часто рятуються дурні, він переходив на буденні життєві інтереси.

— На догоду пані де Баржетон, — казав він, — я вранці поїв телятини — дружина дуже любить телятину — і тепер у мене болить живіт. Наперед знаю, що так буде, а завжди вклепаюся. І що воно за морока?

Або:

— Я подзвоню, щоб мені подали склянку води з цукром; не бажаєте й ви за одним заходом?

Або:

— Вранці я звелю осідлати коня і поїду навідати тестя.

Короткі фрази не давали приводу до суперечок, співрозмовник відповідав «так» чи «ні», і розмова уривалася. Тоді пан де Баржетон благав гостя про допомогу, піднявши носа, як старий ядушливий мопс; косоокий, з виряченими очима, він дивився на вас, ніби питаючи: «Що ви зволили сказати?» Людей занудних, охочих теревенити про самих себе, він просто обожнював і слухав їх із такою щирою увагою та вдячністю, що ангулемські балакуни вважали, що він приховує свій розум і про нього судять несправедливо. Тим-то, коли їх уже ніхто не хотів слухати, вони йшли до пана де Баржетона закінчувати свою оповідку чи міркування, впевнені, що будуть удостоєні його схвальної усмішки. Вітальня дружини завжди була повна гостей, і там він почувався дуже добре. Його цікавили найнезначніші дрібниці: він дивився, хто входить, вітав їх звичною усмішкою і підводив новоприбулих до дружини; чатував на тих, хто збирався виходити, і проводив їх, відповідаючи на їхні поклони своєю вічною посмішкою. Якщо вечір був жвавий і він бачив, що гості всі чимось зайняті, то стояв щасливий і занімілий на своїх цибатих ногах, схожий на лелеку, з таким глибокодумним виглядом, ніби дослухався до політичної розмови; або, стоячи біля котрогось із гравців, пильно роздивлявся карти, нічогісінько в них не тямлячи, бо не знав жодної гри; а ні — то походжав, нюхав табаку і, важко зводячи дух, пихкав від поганого травлення. Анаїс була ясною стороною його життя, вона становила для нього безмірну втіху. Коли дружина приймала гостей, він милувався на неї, вмостившись у фотелі, бо говорила за нього вона; тоді він мав приємну розвагу дошукуватися змісту її слів; а що звичайно йому треба було на це багато часу, то сміх, який він іноді собі дозволяв, нагадував запізнілий вибух глибоко заритої в землю бомби. Причому, його повага до дружини доходила до обожнювання. А хіба обожнювання не досить для щастя? Анаїс, як жінка розумна й добродушна, не надуживала своїми перевагами, зрозумівши, що в її чоловіка вдача слухняної дитини, яка потребує, щоб нею керували. Вона поводилася з ним, як із плащем; доглядала його, чистила, зберігала; і, відчуваючи, що про нього піклуються, що його доглядають, чистять, пан де Баржетон віддячував дружині собачою вірністю. Як легко дарувати іншим щастя, коли тобі самому воно нічого не коштує! Пані де Баржетон, знаючи, що єдина втіха для її чоловіка — добре попоїсти, загадувала для нього чудові обіди. Він збуджував у неї жаль. Вона ніколи не скаржилася на нього, і дехто, не розуміючи її гордовитого мовчання, ладен був приписувати панові де Баржетонові приховані чесноти. А втім, вона вимуштрувала його по-військовому, і він слухняно корився волі дружина. Вона казала йому: «Навідайте пана такого-то» чи «пані таку-то», і він рушав, немов солдат у караул. Та й тримався він перед нею наввипинки.

Саме тоді цього мовчуна ладили на депутата. Люсьєн зовсім недавно почав бувати в їхньому домі і не встиг відхилити заслони, що скривала цей незбагненний характер. Утопаючи в своєму фотелі, пан де Баржетон, здавалося, все бачив, все розумів, приховував мовчанкою неабияку гідність і скидався на особу, вельми поважну. Люди, обдаровані уявою, схильні все звеличувати і наділяти душею будь-який предмет, отож Люсьєн, замість того щоб сприйняти цього аристократа за гранітну тумбу, уявив його собі загадковим сфінксом і надумав підлестити йому.

— Я прийшов перший, — сказав він, уклонившись із трохи більшою шанобливістю, аніж заслуговував цей телепень.

— Цілком природно, — відповів пан де Баржетон.

Люсьєн прийняв ці слова за ущипливий натяк ревнивого чоловіка, почервонів і оглянув себе в дзеркало, намагаючись заспокоїтися.

— Ви живете в Умо, — озвався пан де Баржетон. — Хто живе далеко, той завжди приходить раніше за тих, хто живе близько.

— А чому так? — спитав Люсьєн, надаючи своєму обличчю приємного виразу.

— Не знаю, — відповів пан де Баржетон, впадаючи у своє завсідне заціпеніння.

— Ви просто не зволили подумати, — відповів Люсьєн. — Людина, здатна зробити спостереження, здатна виявити й причину.

— Ох! — зітхнув пан де Баржетон. — Конечні причини! Хе-хе!

Люсьєн сушив собі голову, як би оживити розмову, що на тому й обірвалася.

— Пані де Баржетон, певно, одягається? — мовив він, здригнувшись од безглуздості свого запитання.

— Авжеж, одягається, — простосердо відповів хазяїн дому.

Люсьєн, не знаючи, що б його сказати, звів очі, глянув на два помальовані сірою фарбою сволоки, на стелю між ними і вжахнувся, побачивши, що з невеличкої люстри, оздобленої кришталевими підвісками, знято тюль і в неї вставлено свічки. Чохли з меблів було постягувано, і їхня червона оббивка красувалася полинялими квітами. Ці приготування віщували, що зібрання має бути якесь незвичайне. Поет засумнівався в пристойності свого костюма, бо був у чоботях. Украй зніяковілий, він підійшов до японської вази, що прикрашала консоль із гірляндами часів Людовіка XV, і став її роздивлятися; але, боячись, що такою непоштивістю розгнівить чоловіка своєї коханої, він вирішив пошукати, чи нема в цього добряги якогось конька, щоб його можна було осідлати.

— Ви, мабуть, рідко виїжджаєте з міста? — запитав він, підходячи до пана де Баржетона.

— Рідко.

Знову запала мовчанка. Пан де Баржетон з котячою підозріливістю слідкував за найменшим рухом Люсьєна, що потривожив його спокій. Вони боялися один одного.

«Невже мої часті відвідини збудили в нього підозру? — подумав Люсьєн. — Він явно мене не терпить».

На щастя Люсьєна, зовсім збентеженого пильним поглядом пана де Баржетона, старий слуга у лівреї доповів про дю Шатле. Барон увійшов дуже невимушено, привітався зі своїм приятелем Баржетоном і злегка кивнув головою Люсьєнові — так веліла тогочасна мода, але поет пояснив таке вітання зухвальством податкового чиновника. Сікст дю Шатле був у сліпучо-білих панталонах із штрипками, що зберігали складку. На ньому були гарні черевики й фільдекосові панчохи. На білому жилеті тріпотіла чорна стрічка лорнета. Крій чорного фрака свідчив, що пошито його в Парижі. Це був вродливий чепурун, який ще не зовсім утратив колишню вишуканість; щоправда, вік уже наділив його кругленьким черевцем, з яким було досить важко зберігати елегантність. Він фарбував чуба та бакенбарди, посивілі у прикрощах подорожування, що надавало його рисам шорсткості. Колір обличчя, колись дуже ніжний, тепер набув мідного відтінку, як у людей, котрі вертаються з Індії; однак його манери, трохи кумедні своєю колишньою претензійністю, виказували в ньому люб’язного секретаря для особливих доручень при її імператорській високості. Він узяв лорнета і пильно оглянув Люсьєнові панталони, чоботи, жилет і синій фрак, пошитий в Ангулемі, коротше, обдивився свого суперника з голови до п’ят. Тоді недбало опустив лорнет у жилетну кишеньку, ніби кажучи: «Я вдоволений». Пригнічений елегантністю чиновника, Люсьєн подумав, що для нього настане година помсти, коли гості побачать його натхнене поезією обличчя; а проте він терпів муки, які ще більше посилювали душевну тривогу, що походила із гаданої неприязні папа до Баржетона. Барон, здавалося, прагнув придушити Люсьєна величчю своєї розкоші, щоб тим самим підкреслити принизливість поетового убозтва. Пан де Баржетон, який сподівався, що йому вже не треба буде розважати гостей розмовою, вочевидь стурбувався мовчанкою, яка запала між обома суперниками, тим часом як вони вивчали один одного; зрештою, хазяїн дому мав у запасі одне запитання, яке він приберігав, як приберігають грушу, щоб у разі потреби погамувати спрагу, і він визнав за слушне скористатися ним.

— Скажіть, будь ласка, добродію, — звернувся він до Шатле, — що чувати? Які новини?

— Новини? — каверзно перепитав податковий начальник. — Таж головна новина — це пан Шардон. Зверніться до нього. Ви принесли нам якогось гарненького віршика, так? — весело запитав барон, поправляючи на скронях локон, що, на його думку, лежав незграбно.

— Щоб знати, чи вдався мені вірш, я мав би спершу порадитися з вами, — відповів Люсьєн. — Ви раніш за мене почали віршувати.

— Ет, пусте! Кілька досить приємних водевільчиків, написаних із люб’язності, пісеньки, складені при нагоді, романси, що стали відомі тільки завдяки музиці, послання сестрі Буонапарте (о, невдячний!) — усі ці дрібнички не дають підстав на увагу нащадків!

В цю хвилину показалася пані де Баржетон у всій пишноті добре обміркованого туалету. На ній був давньоіудейський тюрбан, зашпилений східною брошкою, шию зграбно оповивав газовий шарф, крізь який ряхтіли камеї коштовного намиста. Серпанкова квітчаста сукня з короткими рукавами дозволяла їй хизуватися кількома браслетами, нанизаними на гарні білі руки. Це театральне вбрання зачарувало Люсьєна. Пан дю Шатле звернувся до королеви з шанобливими й банальними компліментами, які викликали на її устах усмішку вдоволення, така вона була рада, що цю хвалу висловлено при Люсьєнові. Зі своїм любим поетом вона обмінялася тільки поглядом, а начальнику над податками відповідала з убивчою гречністю, що внеможливлювала будь-яку близькість.

Тим часом почали надходити гості. Першими прийшли єпископ і старший вікарій, дві вельми достойні особи, що становили собою цілковиту протилежність: превелебний отець був високий і кощавий, його помічник — низенький і опасистий. В обох були жваві очі, тільки єпископ виглядав блідим, а багряне лице вікарія свідчило про міцне здоров’я. І той, і той були скупі на жести й рухи. Обидва здавалися людьми обережними, і їхня стриманість і мовчазливість сковували й інших: обох мали за людей великого розуму.

Після священнослужителів з’явилася пані Шандур та її чоловік, типи такі химерні, що людям, які не знають провінції, вони можуть видатися витвором буйної фантазії. Чоловік Амелії, дами, яка вважала себе суперницею пані де Баржетон, пан де Шандур, на ім’я Станіслав, був іще стрункий на свої сорок п’ять років вічний молодик з обличчям, схожим на решето. Його краватка завжди була пов’язана на такий манір, що обидва її кінці задерикувато стирчали: один — підіймаючись до правого вуха, другий — звисаючи до червоної орденської стрічки. Поли фрака були занадто відкинуті назад. В широкому викоті жилета видніла настовбурчена від крохмалю сорочка, застебнута розкішними золотими запонками. Коротше кажучи, все у його вбранні було таке перебільшене, що надавало йому великої подібності до карикатури, і хто бачив його вперше, не міг утриматися від сміху. Станіслав раз у раз вдоволено оглядав себе згори донизу, перевіряв число гудзиків на жилеті, стежив за вигином стегна, окресленого вузькими панталонами, милувався на свої ноги, причому його погляд захоплено затримувався на носаках лакованих чобіт. Закінчивши ці оглядини, він шукав очима дзеркало, перевіряв, чи не розкуйовдилась його зачіска; засунувши пальці в жилетну кишеньку, відкинувшись назад і обернувшись на три четверті, він щасливими очима дивився на жінок — це була півняча повадка, яку схвально приймали в аристократичному товаристві, де він зажив собі слави красеня. Його мова була приперчена непристойностями — у стилі вісімнадцятого століття. Ця огидна манера розмовляти забезпечувала йому певний успіх у жінок, він їх розважав. Пан дю Шатле починав його непокоїти. Бо й справді, спантеличені вічно зневажливим виразом обличчя фата з податкового управління, збиті з пуття його манірними запевненнями, нібито ніщо не може вивести його зі стану цілковитого збайдужіння до життя, вражені його тоном султана, який уже зазнав переситу, жінки ще запопадливіше, ніж спершу, домагалися його прихильності з того часу, як пані де Баржетон захопилася ангулемським Байроном. З Амелі була невміла актриса: пухкенька, білолиця, чорноволоса, крикливоголоса, схильна все перебільшувати, вона ходила бундючно, як пава, пишно оздоблюючи голову влітку пір’ям, узимку — квітами; щебетушка, вона, проте, не могла закінчити жодної фрази без ядушливого акомпанементу астми.

Пан де Сенто, на ймення Астольф, голова Землеробського товариства, червоновидий, високий, огрядний, плентав за своєю дружиною, дуже схожою на засушену папороть; звали її Лілі, зменшене ім’я від Елізи. Це ім’я, що викликало уявлення про жінку грайливу, суперечило характерові й манерам пані де Сенто — особи бундючної, вельми набожної, картярки, прискіпливої і сварливої. Астольфа вважали за першорядного вченого. Цілковитий невіглас, він, проте, надрукував у сільськогосподарському довіднику статті «Цукор» і «Горілка», викравши для того уривки з різних журнальних статей та чужих творів, де йшлося про ці продукти. Всі в департаменті гадали, що він працює над трактатом про культуру сучасного рільництва. Та хоч він щодня і просиджував цілий ранок, замкнувшись у себе в кабінеті, однак за двадцять років не написав і двох сторінок. Якщо хто-небудь заходив до нього, то завжди заставав його серед стосів паперу, і вчений муж удавав, ніби шукає якусь замітку, що загубилася між аркушів, або застругував перо. А насправді він, зачинившись у кабінеті, тільки марнував час: не кваплячись, проглядав газету, вирізував ножем фігурки з корків, виводив на промокальному папері фантастичні візерунки, гортав Ціцерона, щоб виловити з нього якусь фразу або цілий уривок, що змістом пасував би до сучасних подій; а ввечері він спритно наводив розмову на тему, яка дозволяла йому сказати: «В Ціцерона є сторінка, написана точнісінько про події наших днів». І наводив цитату на превелике здивування слухачів, які говорили між собою: «Астольф і справді скриня премудрості». Такий випадок набував розголосу в усьому місті й підтримував високу думку про пана де Сенто.

Після цього подружжя надійшов пан де Барта, званий Адрієном, власник баритона і завзятий меломан. Марнолюбство спонукало його сісти за сольфеджіо: він почав із того, що сам захопився власним співом, тоді почав розводитися про музику, на вечорах мучився, поки його не попросять заспівати. Тільки проревівши одну із своїх арій, він знову повертався до життя, він хизувався, він зводився навшпиньки і, приймаючи вітання, корчив із себе великого скромника; однак він переходив від групи до групи, щоб пожати лаври; згодом, коли усе вже було сказано, знову повертався до музики і при тій нагоді заводив розмову про труднощі своєї арії або вихваляв її композитора.

Разом із паном де Барта з’явився Александр де Бребіан, король сепії, художник, що наповнював кімнати своїх друзів нездарними малюнками і заквацяв усі альбоми в департаменті. Кожен із тих двох вів під руку жінку другого. Як запевняла скандальна хроніка, це переміщення було повним. Обидві жінки — Лолотта (пані Шарлотта де Бребіан) та Фіфіна (пані Жозефіна де Барта) — однаково захоплені хустками, гарнітурами, добором кольорів до своїх туалетів — прагнули будь-що скидатися на парижанок і занедбували власний дім, де все йшло шкереберть. Якщо обидві дами, затягнені, мов ляльки, в ощадно скроєні сукні, являли собою справжню виставку барв і зневажали всякий смак своєю химерністю, то їхні чоловіки, на правах натур артистичних, дозволяли собі провінційну недбалість в одязі, й вигляд у них був вельми чудернацький. У своїх поношених фраках вони нагадували статистів, котрі в малих театрах зображують вище товариство на великосвітському весіллі.

З-поміж постатей, що зібрались у вітальні, однією з найприкметніших був граф де Сенонш, якого за аристократичним звичаєм називали просто Жак, — завзятий мисливець, сухорлявий, смаглолиций, люб’язний, як дикий вепр, підозріливий, як венеціанець, ревнивий, як мавр; проте він жив у добрій злагоді з паном дю Отуа, інакше кажучи, Франсісом, другом дому.

Пані де Сенонш (Зефіріна) була дама висока на зріст і гарна, але через дратівливу вдачу лице в неї бралося червоними плямами, і, певне, тому її вважали жінкою вимогливою. Тонкий стан, зграбна постать пасували до її млосних манер, у яких відчувалося певне хизування, проте вони свідчили і про жагучу та примхливу вдачу жінки, розніженої коханим.

Франсіс був знаменитістю; він покинув Валенсійське консульство і мрії про дипломатичну кар’єру тільки заради того, щоб жити в Ангулемі біля Зефіріни, інакше кажучи, Зізіни. Колишній консул узяв на себе турботи про господарство, зайнявся вихованням дітей, навчав їх чужоземних мов і з цілковитою відданістю керував справами подружжя де Сеноншів. Ангулем аристократичний, Ангулем чиновницький, Ангулем буржуазний довго лихословили про єдність цього шлюбного союзу з трьох осіб; але згодом таємниця троїстого подружжя почала здаватися такою рідкісною та прекрасною, що пана дю Отуа вважали б за людину страхітливо аморальну, якби він надумав собі одружитися. Крім того, зворушлива прихильність пані де Сенонш до своєї хрещениці, мадмуазель де Ляе, яка жила при ній у компаньйонках, почала викликати підозру про якусь бентежну таємницю, і, незважаючи на очевидну неузгодженість у часі, ангулемці знаходили разючу подібність між Франсуазою де Ляе та Франсісом дю Отуа. Коли Жак полював десь в околицях, кожен знайомий запитував його, як там мається Франсіс, і він, потерпаючи за свого добровільного управителя більше, ніж за дружину, розповідав про його недуги. Сліпота ревнивого чоловіка здавалась усім такою кумедною, що найкращі друзі брали його на глузи, втішалися з того й переказували таємницю кожному, хто досі не знав про неї, щоб і їх розважити. Пан дю Отуа був вишуканий денді, чиї турботи про власну особу перейшли в манірність та якусь дитячу гру. Його лякав кашель, він непокоївся своїм сном, своїм травленням та їжею. Зефіріна перетворила свого послугача на людину кволого здоров’я, вона обкутувала його, напихала ліками; вона годувала його добірними стравами, як маркіза болонку; вона приписувала або забороняла йому ту чи ту страву; вона мережила йому краватки, жилети й носові хусточки; врешті, вона привчила його так ошатно вдягатися, що зробила з нього такого собі японського божка. Щоправда, жили вони в повній злагоді: Зізіна при всякій нагоді поглядала на Франсіса, а Франсіс, здавалося, черпав свої думки в очах Зізіни. Вони вдвох засуджували, вони усміхалися водночас; здавалося, вони радилися між собою навіть перед тим, як сказати комусь звичайнісіньке «добридень».

Найбагатший в окрузі поміщик, людина, якій усі заздрили, маркіз де Пімантель, — враховуючи майно дружини, він мав сорок тисяч річного прибутку і зимував з родиною в Парижі, — приїхав зі свого мастку в кареті разом із сусідами — бароном та баронесою де Растіньяк, а також тіткою баронеси та двома їхніми дочками, гарненькими молодими дівчатами, добре вихованими, бідними, але зодягненими з тією простотою, що особливо підкреслює вроду. Ці люди, безперечно, становили верхівку товариства, і зустріли їх холодною мовчанкою та шанобливістю, сповненою заздрощів, особливо, коли помітили, як люб’язно привітала цих гостей пані де Баржетон. Обидві родини належали до небагатьох у провінції людей, котрі стоять над усякі пересуди, тримаються осібно, живуть у тихій самоті й зберігають величну гідність. Звертаючись до пана де Пімантеля та пана де Растіньяка, їх величали титулами. Між їхніми дружинами та їхніми дочками і вищим ангулемським товариством не існувало жодного панібратства, — вони були надто близькі до придворної знаті, щоб принижуватися до провінційної дрібноти.

Останніми прийшли префект і генерал разом із поміщиком, котрий уранці приносив Давідові свої дослідження про шовкопрядів. Мабуть, він був мером якогось кантону і володів чудовими землями, однак його манери й одяг свідчили про те, що він мало потерся у вищому товаристві: фрак заважав йому, він не знав, куди подіти руки; розмовляючи, він запобігливо упадав перед своїм співрозмовником, то схоплювався, то знову сідав, відповідаючи на якесь запитання; здавалося, він так і стежить, як би комусь прислужитися; то він був занадто ласкавий, то занепокоєний, то серйозний; він поспішав засміятися на чийсь жарт і сміявся підлесливо, то раптом похмурнів, коли йому здавалося, ніби з нього сміються. Кілька разів за вечір пан де Севрак, заклопотаний лише своїм науковим трактатом, намагався перевести розмову на шовкопрядів, але натрапляв як не на папа де Барта, що знай розводився про музику, то на пана де Сенто, який тут же починав цитувати йому Ціцеропа. Тільки в самому розпалі вечірки бідолашний мер знайшов, нарешті, слухачок — удову дю Броссар та її дочку, які серед потішних постатей ангулемського світського товариства посідали не останнє місце. Все можна сказати кількома словами: вони були такі самі бідні, як і вельможні. Їхній одяг відзначався тими претензіями на розкіш, які викривали їхні приховані злидні. Пані дю Броссар за всякої пагоди і дуже невміло вихваляла свою високу дочку, двадцятисемилітню дівчину, що мала славу неабиякої піаністки; мати досить настирливо змушувала її поділяти смаки ймовірних женихів і, прагнучи влаштувати життя своєї дорогої Камілли, могла одного й того вечора запевняти, що Камілла дуже любить мандрівне життя військових і що їй вельми до вподоби спокійне життя поміщиків, заклопотаних своїм господарством. Обидві вони трималися з кисло-солодким виразом зневаженої гідності, який збуджував жаль, схиляв до співчуття з егоїстичних міркувань і свідчив про те, що обидві вони пізнали всю марноту заспокійливих фраз, якими світ ласкаво обдаровує нещасливців. Маючи вже п’ятдесят дев’ять років, пан де Севрак був, проте, бездітний удівець, і тому мати й дочка з ревним захопленням слухали його докладну розповідь про своїх шовкопрядів.

— Моя дочка завжди любила тварин, — сказала мати. — Ми, жінки, любимо шовк, тож нам цікаві і ті черв’ячки, що його виробляють. Отож дозвольте нам якось навідатись у ваш маєток: мені хочеться, щоб ви показали Каміллі, як вони його тчуть. Камілла ж у мене така розумниця, вона похопить усе з півслова. Одного разу вона зрозуміла навіть зворотну пропорційність квадрата відстані.

Ця фраза блискуче завершила розмову папа де Севрака та пані дю Броссар, після того як Люсьєн прочитав вірші.

На вечір поприходило ще кілька завсідників дому, а також два-три синки видних родин; несміливі, мовчазні, причепурені, неначе рака з мощами, вони були щасливі тим, що їх запрошено на це літературне свято, а найзухваліший із них навіть осмілився завести розмову з мадмуазель Ляе. Жінки статечно посідали колом, чоловіки стали позаду них, Це зборище химерних постатей із розмальованими лицями та в чудернацьких одіннях здалося Люсьєнові надзвичайно величним, а коли він побачив, що всі погляди звернені на нього, серце його закалатало. Хоч який він був сміливий, не легко дався йому цей перший іспит, незважаючи на підтримку коханої, що розсипалася в люб’язних і шанобливих словах, приязно вітаючи в своєму домі квіт вельможного ангулемського панства. Люсьєнову тривогу посилювала одна обставина, яку легко було передбачити і яка неодмінно мала вразити юнака, не ознайомленого з мистецтвом світських інтриг. Люсьєн, увесь обернувшись на слух і зір, помітив, що Луїза, пан де Баржетон, єпископ та кілька догідників господині називають його паном де Рюбампре, а більшість цієї публіки, яка наганяла на нього страх, — паном Шардоном. Збентежений під запитливими поглядами цікавих, він з самого руху губів похоплював своє міщанське прізвище; він наперед знав, які думки висловлювали про нього з провінційною Відвертістю, іноді вельми близькою до зневаги. Від цих постійних, несподіваних уколів він почувався іще непевніше; він нетерпляче ждав хвилини, коли почне читати вірші й завоює належне йому становище, що покладе край його душевним стражданням. Але Жак розповідав пані де Пімантель про своє останнє полювання; Андрієн розмовляв із Лаурою де Растіньяк про нове світило в музиці — Россіні, Астольф, вивчивши напам’ять статейку, вміщену в якомусь журналі, де писали про новий плуг, розповідав про нього баронові. Люсьєн не знав — бідолашний поет! — що жоден із цих мудраків, за винятком пані де Баржетон, не міг зрозуміти поезії. Нездатні на високі почуття, всі ці люди посходилися, самі себе обманюючи щодо очікуваного видовища. Є слова, що завжди приваблюють публіку, як труби, цимбали, барабани вуличних комедіантів. Слова краса, слава, поезія мають магічну силу, що чарує навіть найгрубіші душі.

Коли все товариство зібралося, коли розмови, нарешті, вщухли, після того як, за дорученням дружини, пан де Баржетон, немов церковний воротар, що постукує своїм посохом, неодноразово закликав присутніх до тиші, Люсьєн, відчуваючи страшне душевне збентеження, сів за круглий стіл поруч пані де Баржетон. Тремтячим голосом він повідомив, що, не бажаючи ошукати нічиїх сподівань, він зараз прочитає недавно видані вірші ще не відомого великого поета. Хоча вірші Андре Шеньє вийшли друком 1819 року, в Ангулемі й справді ніхто не чув про Андре Шеньє. В цьому повідомленні побачили хитрощі пані де Баржетон, вигадані для того, щоб пощадити поетове самолюбство і дати слухачам змогу почувати себе вільніше. Люсьєн прочитав спершу «Хворого юнака», що був зустрінутий схвальним шепотінням; потім «Сліпця», поему, яка цим сірим душам здалася надто розтягненою. Читаючи, Люсьєн терпів пекельні муки, зрозумілі лише видатним митцям або тим, кого тонке сприймання та великий розум підносять до їхнього рівня. Щоб сприймати поезію на слух, необхідна святоблива увага. Між тим, хто читає вголос, та слухачами повинен установитися внутрішній зв’язок, без якого не викрешеться іскра сердечного взаєморозуміння. Коли нема душевної єдності, поет опиняється в становищі ангела, що співає небесний гімн посеред злісного реготу в пеклі, — адже в тому оточенні, де обдаровані люди виявляють свій талант, вони володіють круговим зором слимака, нюхом собаки і слухом крота; вони бачать, вони чують усе, що діється довкола них. Музикант або поет зразу відчуває, захоплюються ним чи не розуміють його; так в’яне або оживає рослина в сприятливому чи несприятливому середовищі. Отож перешіптування чоловіків, які прийшли сюди заради дружин і тепер гомоніли про справи, відбивалось у Люсьєнових вухах гострим болем; так само, як і кілька роззявлених ротів, що їх роздирали невтримні позіхи, дратували його, немов умисне скорчені гримаси. Коли, неначе голуб із ковчега, він шукав куточка, де міг би відпочити його зір, він зустрів погляди, в яких було очевидне нетерпіння людей, що поприходили сюди поговорити про корисніші справи. За винятком Лаури де Растіньяк, двох-трьох юнаків та єпископа, всі присутні нудьгували. Адже тільки тому, хто здатен розуміти поезію, може поет заронити в душу зерно, яке пустить паростки; але ці байдужі слухачі, далекі від бажання вдихати поетову душу, навіть не дослухалися до його голосу. Люсьєн геть занепав духом, аж його сорочка змокріла від холодного поту. Обернувшись до Луїзи, він зустрів її палкий погляд, і це надало йому відваги дочитати вірші до кінця; але поетове серце кривавіло тисячею ран.

— Вам здається це дуже цікаво, Фіфіно? — звернулася до своєї сусідки кощава Лілі, яка, певно, сподівалась якогось комедіантського штукарства.

— Ой! Не питайте моєї думки, любонько: тільки-но почнуть читати, в мене тут же злипаються очі.

— Сподіваюся, Наїс не часто пригощатиме нас віршиками на своїх вечорах, — сказав Франсіс. — Коли я попоїм і слухаю читання, мені доводиться напружувати увагу, а це шкодить моєму травленню.

— Бідолашний котик, — тихенько сказала Зефіріна, — випийте склянку води з цукром.

— Чудова декламація, — озвався Александр, — але я волію віст.

Почувши цю відповідь, яку, зважаючи на англійське значення слова, було визнано за влучний дотеп[46], кілька картярок висловили гадку, що авторові треба відпочити. Під цим приводом одна-дві пари подалися до будуара. Люсьєн на прохання Луїзи, чарівної Лаури де Растіньяк та єпископа знову розбудив увагу, прочитавши контрреволюційні «Ямби»; чимало слухачів не втямили змісту вірша, але, захоплені палкістю декламування, теж плескали в долоні. Є люди, на яких крик впливає збудливо, як міцні напої на горло. Коли подали морозиво, Зефіріна послала Франсіса подивитись на книжку і сказала своїй сусідці Амелі, що вірші, які читав Люсьєн, надруковані.

— Нічого дивного, — сказала Амелі, і на обличчі в неї відбилося задоволення, — адже пан де Рюбампре працює в друкарні. Це ж те саме, — вела вона, дивлячись на Лолотту, — якби гарна жінка сама собі шила сукню.

— Він сам надрукував свої вірші, — почали перешіптуватися жінки.

— Чому ж він тоді називає себе паном де Рюбампре? — обурився Жак. — Якщо дворянин стає простим робітником, він повинен перемінити своє ім’я.

— Він зрікся свого міщанського прізвища, — сказала Зізіна, — і взяв прізвище матері-дворянки.

— Якщо ті вірші надруковано, то ми й самі грамотні, щоб їх прочитати, — сказав Астольф.

Тупість цих людей так усе заплутала, аж Сікстові дю Шатле довелося пояснити недоумкуватим гостям, що Люсьєнові вступні слова — то не якісь там ораторські хитрощі і що ці прекрасні вірші належать роялістові Шеньє, братові революціонера Марі-Жозефа Шеньє[47]. Ангулемське товариство, за винятком єпископа, пані де Растіньяк та її дочок, які відчули велич тієї поезії, вважало себе одуреним і образилося за таке ошуканство. Зчинилося глухе ремство, але Люсьєн нічого не чув. Відмежований од цього ницого світу, сп’янілий внутрішньою мелодією, він намагався проникнути в її ритми і бачив усі постаті, немов крізь туман. Він прочитав далі похмуру легенду про самогубця, елегію на зразок античної, пройняту величною тугою, тоді ще одну елегію, де є рядок:

Наостанок він прочитав чудову ідилію під назвою «Неєра». В солодкій задумі, що туманила її зір, одну руку опустивши, а другою неуважно перебираючи пасмо волосся, самітна серед своїх гостей, пані де Баржетон уперше в житті відчула себе перенесеною в стихію, яка здалася їй своєю, рідною. Тож судіть, як прикро вразила її Амелія, що взялася висловити загальну думку гостей:

— Наїс, ми прийшли послухати поезію пана Шардона, а ви нас частуєте друкованими віршами. Хоч вони досить милі, але наші дами з патріотизму полюбляють доморобне вино.

— Вам не здається, що французька мова мало надається до поезії? — звернувся Астольф до начальника податкового управління. — Як на мене, Ціцеронова проза стократ поетичніша.

— Справжня французька поезія — це легка поезія, поезія пісні, — відповів дю Шатле.

— Наші пісні доводять, що наша мова вельми музикальна, — мовив Андрієн.

— Мені кортить послухати вірші, які занапастили Наїс, — озвалася Зефіріна, — але з того, як вона поставилася до прохання Амелі, не схоже, щоб у неї було бажання дати нам почути бодай один із них.

— Задля своєї ж таки вигоди вона повинна змусити його прочитати власні твори, — сказав Франсіс. — Її може виправдати лише талант цього хлопчака.

— Ви бувалий у дипломатичних справах, влаштуйте це для нас, — попросила Амелі пана дю Шатле.

— Нема нічого легшого, — сказав барон.

Колишній секретар для особливих доручень, вдатний до таких інтриг, підійшов до єпископа і примудрився діяти через нього. На прохання його превелебності Наїс довелось умовити Люсьєна, щоб він продекламував який-небудь уривок, що його знає напам’ять. За негайний успіх у виконанні доручення барон удостоївся млосної усмішки Амелі.

— Справді, барон людина великого розуму, — сказала вона Лолотті.

Лолотта згадала кисло-солодкий натяк Амелі щодо жінок, котрі самі собі шиють сукні.

— Відколи це ви стали визнавати баронів Імперії[48]? — відказала вона, посміхаючись.

Люсьєн якось спробував обожнити свою кохану в присвяченій їй оді, названій, як і всі оди, що їх пишуть юнаки, закінчуючи колеж. Ця ода, любовно виношена, прикрашена всією пристрастю закоханого серця, здавалася йому єдиним твором, спроможним позмагатися з поезією Шеньє. Він кинув досить джигунський погляд на пані де Баржетон і сказав: «Їй». Потім прибрав гордовитої постави, збираючись продекламувати цього вірша, сповненого марнославства, бо його авторське «я» почувалося вельми впевнено за спідницею пані де Баржетон.

І в цю хвилину Наїс під поглядами жінок очима виказала свою таємницю. Незважаючи на звичку правувати цим світом з висот свого розуму, вона не могла не тремтіти за Люсьєна. Її опанувала тривога, вона поглядом благала поблажливості; потім опустила очі, щоб приховати свою втіху, яка зростала в міру того, як звучали оці рядки:

— Ви зрозуміли підтекст? — сказала Амелі панові де Шатле, грайливо глянувши на нього.

— Такі вірші всі ми пописували, коли закінчували колеж, — відповів барон знудженим тоном, що пасував до ролі знавця, якого годі чимось здивувати. — Колись ми поринали в оссіанські тумани: Мальвіни, Фінгали,[49] туманні привиди, повсталі з могил войовники із зорями над головою. Тепер той поетичний мотлох замінили господом, систрами, ангелами, крильми серафимів, усім цим райським реквізитом, оздобленим слівцями: безмір, нескінченність, самота, розум. Тут і озера, і божественний глагол — такий собі християнізований пантеїзм, подекуди збагачений рідкісними римами, хтозна-звідки повиколупуваними, як примари — чари, грація — еманація. Коротше кажучи, ми перемінили широти: були на півночі, а перейшли на схід, але й тут такий самий туман.

— Якщо ода й туманна, — сказала Зефіріна, — то освідчення в пій досить очевидне.

— І кольчуга архангела прозора, як серпанкова сукня, — додав Франсіс.

Хоча гречність і веліла з пошани до пані де Баржетон визнати оду за чудову, однак жінки, розгнівані тим, що до їхніх послуг немає поета, який перетворив би їх на ангелів, підводилися із знудженим виглядом, бурмочучи: «Прегарно, чудово, надзвичайно!»

— Якщо ви мене любите, не хваліть ні автора, ні його ангела, — владним тоном сказала Лолотта своєму дорогому Адрієнові, і тому довелося скоритися.

— І все-таки це марні слова, — мовила Зефіріна Франсісові. — Кохання — ось де поезія в ділі.

— Ви, Зефіріно, сказали те саме, що думав я, тільки не міг так тонко висловитися, — відповів Станіслав, пильно оглядаючи себе з голови до ніг.

— Чого б я не дала, — звернулась Амелі до Шатле, — щоб збити пиху з Наїс. Гляньте-но, корчить із себе архангела, ніби вона вища за нас усіх, а зводить нас із сином аптекаря та баби-повитухи, з друкарем, у якого сестра — гризетка.

— Його батько продавав пілюлі проти глистів, — сказав Жак. — Шкода, що тими пілюлями він не вилікував свого синка од віршів.

— Він успадкував батькове ремесло: адже щойно він нас почастував снотворним, — мовив Станіслав, прибравши надзвичайно знадливої пози. — А снотворне — це снотворне. Я волію чогось іншого.

Всі ніби змовилися принизити Люсьєна якимсь аристократично вишуканим знущанням. Лілі, жінка побожна, вважала за обов’язок милосердя, поки ще не пізно, як вона висловилась, напутити Наїс, ладну на безумний вчинок. Дипломат Франсіс узявся довести до розв’язки безглузду змову, якою захопилися ці дрібненькі душі, вбачаючи в ній пікантність драми і тему для завтрашніх пліток.

Колишній консул, не надто схильний битися з юним поетом, який, почувши образливі слова в присутності своєї коханої, міг легко спалахнути, зрозумів, що Люсьєна треба повалити мечем священним, проти якого помста безсила. Він пішов за прикладом спритного Шатле, що так хитро знайшов спосіб змусити Люсьєна прочитати вірші. Консул почав розмову з єпископом і прикинувся; ніби поділяє захват його превелебності Люсьєновою одою; потім він підкинув вигадку, ніби Люсьєнова мати, жінка видатна й дуже скромна, навіває синові теми всіх його творів. Для Люсьєна, мовляв, невимовна втіха бачити, коли його обожнюваній матері складають заслужену шану. Навіявши єпископові цю думку, Франсіс був певний, що його превелебність принагідно повторить підказану йому образливу для Люсьєна вигадку. Коли Франсіс і єпископ підійшли до гуртка, де стояв Люсьєн, присутні, які ще до цього змусили Люсьєна випити цикути, нашорошили вуха. Анітрохи не обізнаний із салонними звичаями, бідолашний поет не відводив очей від пані де Баржетон і ніяково відповідав на слизькі запитання. Він не знав ані імен, ані титулів більшості гостей і не вмів підтримувати розмови з жінками, що верзли йому всілякі дурниці, від яких він і геть пантеличився. До того поет почував себе за тридев’ять земель від цих ангулемських богів, що іменували його то паном Шардоном, то паном де Рюбампре, тим часом як одне одного називали Лолоттою, Адрієном, Астольфом, Лілі, Фіфіною. Зніяковілість його дійшла до краю, коли він, вважаючи, ніби Лілі ім’я чоловіче, назвав паном Лілі брутального папа де Сенонша. Мисливець урвав Люсьєна, перепитавши: «Чого зволите, пане Люлю?» — від чого в пані де Баржетон і вуха почервоніли.

— Треба бути зовсім засліпленою, щоб приймати в себе і відрекомендовувати нам оцього хлопчиська, — стиха сказав пан де Сенонш.

— Маркізо, — звернулася Зефіріна до пані де Пімантель пошепки, але так, щоб її чули, — вам не здається, що пан Шардон — це викапаний Кант-Круа?

— Схожість разюча, — посміхаючись відповіла пані де Пімантель.

— Слава причаровує, і в тім не гріх признатися, — сказала пані де Баржетон маркізі. — Є всякі жінки: одних захоплює велич, інших — нікчемність, — додала вона, глянувши на Франсіса.

Зефіріна не зрозуміла натяку, бо вважала свого консула чоловіком вельми високих чеснот, але маркіза стала на бік Наїс і засміялася.

— Ви, пане, дуже щасливі, — сказав Люсьєнові де Пімантель, шукаючи приводу назвати його паном де Рюбампре після того, як уже назвав його Шардоном, — ви, мабуть, ніколи не нудьгуєте?

— А ви швидко працюєте? — спитала Люсьєна Лолотта таким тоном, ніби зверталась до столяра: «А скільки вам треба часу, щоб збити скриньку?»

Люсьєн був болісно вражений цим підступним ударом, але він підвів голову, почувши веселий голос пані де Баржетон:

— Моя люба, вірші не ростуть у голові пана де Рюбампре, як лопухи на ваших подвір’ях.

— Пані, — озвався єпископ до Лолотти, — ми повинні глибоко шанувати благородні душі, осяяні промінням слави господньої. Справді, поезія — це щось святе. Творити — означає страждати. Скільки безсонних ночей було віддано рядкам, якими ви оце захоплювалися! Вшануйте ж поета любов’ю, поет — часто в житті нещасливий, але бог йому, без сумніву, вготував місце на небі серед пророків. Цей юнак — поет, — додав він, поклавши руку на голову Люсьєна. — Хіба не бачите ви на його прекрасному чолі печать високого призначення?

Щасливий з такого шляхетного заступництва, Люсьєн скинув на єпископа вдячним поглядом, не знаючи, що достойний прелат стане його катом. Пані де Баржетон метала у ворожий табір переможні погляди, які, мов списи, пронизували серця суперниць, розпалюючи їхню лють.

— Ох! Ваша превелебносте, — відповів поет, сподіваючись приголомшити ці недоумкуваті голови своїм золотим берлом, — людям здебільшого бракує і вашого розуму, й вашого милосердя. Наші муки їм не відомі, наші зусилля для них незбагненні. Рудокопові легше видобути із надр землі золото, ніж нам — наші образи із надр найневдячнішої з усіх мов. Якщо завдання поезії — підносити думку на височінь, звідки люди могли б її бачити й відчувати, поет мусить постійно зважати на можливості людського розуму, щоб задовольнити всіх: він повинен ховати під найяскравішими барвами логіку й почуття — дві сили, ворожі одна одній; йому треба убгати в одне слово цілий світ думок, подати в одному образі цілі філософські системи; коротше кажучи, його вірші — насіння, квіти з якого ще мають зрости й розпуститися в людських серцях, знайшовши там борозни, проорані власними почуттями. Хіба можна щось відтворити, якщо ти сам глибоко цього не відчуваєш? А глибоко відчувати — хіба не означає страждати? Саме тому вірші народжуються після тривалих поневірянь просторами мислі й суспільства. Хіба не здобули безсмертної слави труди, яким ми завдячуємо створіння, — як, скажімо: Річардсонову Кларіссу, Каміллу Шеньє, Тібуллову Делію, Анжеліку Аріосто, Дантову Франческу, Мольєрового Альцеста, Фігаро Бомарше, Ребекку Вальтера Скотта, Сервантесового Дон Кіхота, — чиє життя цікавіше нам за життя істот, котрі справді жили колись на землі.

— А що нам створите ви? — спитав Шатле.

— Оголошувати такі наміри, — відповів Люсьєн, — чи не означає це заявляти право на геніальність? До того ж народження таких величних образів потребує неабиякого життєвого досвіду, глибокого знання людських пристрастей і нахилів, чого я ще не досяг. Але початок уже є, — скрушно додав він і кинув мстивий погляд на гурток вельможного панства. — Задуми виношуються довго...

— І важкі будуть пологи, — втрутився пан дю Отуа.

— Дарма, ваша добра матінка допоможе вам, — озвався єпископ.

На ці слова, так майстерно підказані, на цю таку жадану помсту очі гостей засвітилися втіхою. В кожного на устах промайнула посмішка аристократичного вдоволення, підкреслена запізнілим реготом пана де Баржетона.

— Ваша превелебносте, ви надто мудрі для нас, дами вас не зрозуміли, — мовила пані де Баржетон, і слова її урвали сміх, привабивши до неї здивовані погляди. — Поетові, який черпає свої натхненні образи з Біблії, справжня мати — церква. Пане де Рюбампре, прочитайте нам «Святого Іоанна на Патмосі» або «Валтасарову учту», доведіть його превелебності, що Рим і нині Magna parens[50] Вергілія!

Жінки обмінялися посмішками, коли Наїс вимовила два латинські слова.

Виходячи на життєву дорогу, навіть люди найупевненіші в собі нерідко розгублюються. Від завданого удару Люсьєн спершу пішов на дно, але відштовхнувся ногою і знову виринув на поверхню, давши собі слово підкорити цей бундючний світ. Неначе бик, вжалений тисячею стріл, він ошаліло підхопився й уже наготувався на Луїзине прохання продекламувати «Святого Іоанна на Патмосі», але більшість картярів посідали за ломберні столики, відчувши себе нарешті у своїй стихії і смакуючи втіху, якої не могла їм дати поезія. Крім того, вражене самолюбство вимагало помсти, і, покинувши Люсьєна та пані де Баржетон, гості тим самим виявили свою очевидну зневагу до цієї доморощеної поезії. У кожного виявилися якісь свої інтереси: цей завів розмову з префектом про повітову дорогу, та пропонувала трохи пограти, щоб урізноманітнити вечір музикою. Високе ангулемське товариство, відчуваючи себе поганим суддею в поезії, надзвичайно цікавилось, якої ж думки про Люсьєна Растіньяки та Пімантелі, й довкола них зібралося чимало гостей. Великий вплив, який мали в департаменті ці дві родини, проявлявся за всіх обставин. Всі їм заздрили й догоджали, бо кожен передбачав, що їхнє заступництво може йому знадобиться.

— Якої ви думки про нашого поета та його вірші? — звернувся Жак до маркізи, на чиїх землях він полював.

— Як на провінцію, — сказала вона, всміхаючись, — вірші непогані. Зрештою, такий вродливий поет нічого не може робити абияк.

Цей присуд видався усім чудовим, і її слова стали переказувати одне одному, вкладаючи в них образливіший зміст, аніж того хотілося маркізі. Дю Шатле на прохання гостей погодився акомпанувати панові де Барта, і співак зарізав славетну арію Фігаро. А що вже були відкриті двері для музики, то гостям довелося вислухати у виконанні дю Шатле й лицарський романс, що його написав Шатобріан за часів Імперії. Потім пішли п’єси в чотири руки, — грали їх дівчатка на вимогу пані дю Броссар, яка хотіла похвалитися перед паном де Севраком блискучими талантами своєї дорогої Камілли.

Пані де Баржетон, ображена зневагою, яку товариство виявило її поетові, відплатила презирством на презирство, вийшовши у свій будуар на той час, поки гості розважалися музикою. За нею пішов єпископ, якому вікарій пояснив глибоку іронію його мимовільної шпильки; монсеньйор хотів спокутувати свою провину. Мадмуазель де Растіньяк, захоплена віршами, прослизнула й собі в будуар без відома матері. Сівши на стебновану кушетку і посадивши поруч Люсьєна, Луїза сказала йому на вухо так, щоб ніхто того не помітив і не почув:

— Любий ангеле, вони тебе не зрозуміли! Але...

Втішений цими лестощами, Люсьєн на мить забув про свої прикрощі.

— Слава не дістається дешево, — сказала пані де Баржетон, потискуючи йому руку. — Терпіть, терпіть, друже мій, і ви станете великим, ціною страждань здобувши безсмертя. Я й сама хотіла б зазнати труднощів боротьби. Нехай вас господь береже від життя сірого, без бур, у якому нема простору, щоб розгорнути орлині крила. Я заздрю вашим стражданням, ви принаймні живете! Ви розвинете свої сили, вас окрилятиме надія на перемогу! Боротьба ваша буде славна. Коли ви досягнете царственої сфери, де владарюють високі уми, згадайте про бідолашних знедолених, чий розум знемагає, задихаючись у атмосфері морального азоту, про тих, хто гине, повсякчас усвідомлюючи, що життя прекрасне, і не має змоги жити, про тих, хто має зіркі очі, але так нічого й не бачив, про тих, у кого тонкий нюх, і хто вдихав лише пахощі отруйних квітів. Оспівайте тоді квітку, котра в’яне в лісовій гущавині, заглушена ліанами, жадібними густими травами, квітку, яка чахне, не зазнавши сонячної ласки і всихає, не розквітнувши! Хіба це не поема глибокого смутку, не цілком фантастичний сюжет? А яка чудова тема — змалювати молоду дівчину, котра народилась під небом Азії або в африканській пустелі і котру доля занесла в якусь холодну країну Заходу: вона волав до улюбленого сонця, вмираючи з невимовної туги, однаково вбита і холодом, і коханням! Так ви створили б образ багатьох нещасливих доль.

— І змалювали б душу, яка пам’ятає небо, — сказав єпископ. — Думаю, таку поему колись було створено, і я втішаюся, бачачи у «Пісні пісень» один із її уривків.

— Візьміться за таку поему, — сказала Лаура де Растіньяк, виявляючи наївну віру в геній Люсьєна.

— Франції бракує серйозної духовної поеми, — мовив єпископ. — Повірте мені: слава й багатство будуть нагородою для того, хто потрудиться в ім’я віри.

— Він напише таку поему, ваша превелебносте! — палко вигукнула пані де Баржетон. — Хіба не видно, що цей задум вже займається в його очах, як полум’я світанку?

— Наїс зовсім нехтує нами, — сказала Фіфіна. — Що вона там робить?

— Хіба ви не чуєте? — відповів Станіслав. — Вона осідлала свого коника і хизується гучними словами, в яких нема ні голови, ні хвоста.

Амелі, Фіфіна, Адрієн і Франсіс з’явились у дверях будуара слідом за панею де Растіньяк, яка шукала дочку, зібравшися від’їжджати.

— Наїс, — почали водночас обидві дами, раді, що трапився привід порушити розмову в будуарі, — будьте ласкаві, заграйте нам що-небудь!

— Любі мої, — сказала пані де Баржетон, — пан де Рюбампре прочитає нам «Святого Іоанна на Патмосі», чудову біблійну поему.

— Біблійну? — здивовано повторила Фіфіна.

Амелі й Фіфіна вернулись у вітальню, принісши туди це слово як поживу для глузувань. Люсьєн відмагався від читання, посилаючись на слабку пам’ять. Появившися знов у вітальні, він уже ні в кого не збудив найменшої цікавості. Кожен був зайнятий розмовою або грою в карти. Ореол поетичної слави згас: поміщики не бачили в ньому жодної користі; люди з великими претензіями побоювалися Люсьєна, вбачаючи в ньому силу, ворожу їхньому неуцтву; жінки, заздрячи пані де Баржетон, — Беатріче цього новітнього Данте, як висловився вікарій, — кидали на нього погляди, сповнені холодного презирства.

«Он який він — вищий світ!» — думав Люсьєн, спускаючись в Умо схилами Больє, бо в житті бувають хвилини, коли навмисне обираєш найдовшу дорогу, щоб ходою підтримати плин думок, що товпляться в голові, і поринути в їхній потік. Шаленство невизнаного честолюбця не тільки не зменшило Люсьєнової рішучості, а навіть додало йому снаги. Як і всі люди, принаджені інстинктом у вищі сфери раніше, ніж вони здобудуть можливість там утриматися, він заприсягнув пожертвувати всім, аби тільки укріпитися в світському товаристві. Йдучи дорогою, він висмикував одну по одній отруйні стріли, що ви’ялися в нього, і голосно розмовляв сам із собою, картав недоумків, з якими оце зіткнувся; він знаходив дошкульні відповіді на безглузді питання, котрі йому ставили, і ця запізніла мудрість вкидала його в розпуку. Коли він вийшов на Бордоську дорогу, яка звивається біля підніжжя гори понад Шарантою, йому привиділось у місячному сяйві, ніби коло річки, на колоді, недалеко від фабрики, сидять Єва й Давід, і він спустився стежкою до них.

Тим часом як Люсьєн поспішав на муки до пані де Баржетон, його сестра наділа перкалеву рожеву сукню в дрібну смужку, солом’яний капелюшок і шовкову косинку; в цьому простенькому вбранні вона здавалася пишно зодягненою, як то буває з людьми, чия природжена шляхетність надає краси будь-якій дрібничці в їхній одежі. Отож Давід завжди страшенно ніяковів перед нею, коли вона скидала з себе робочу блузу. Хоч друкар і вирішив поговорити про свої почуття, він усе ж таки не знав, що сказати, коли йшов об руку з прекрасною Євою через Умо. Коханню любий цей шанобливий страх, подібний до того, який відчуває побожна людина перед величчю господа. Закохані мовчки йшли до мосту Сент-Анн, простуючи на лівий берег Шаранти. Єві видалась обтяжливою ця мовчанка, і вона спинилася на середині мосту, щоб помилуватись на воду; звідси, аж до того місця, де споруджували пороховий завод, річка розливалася широкою гладінню, по якій призахідне сонце саме простелило блискучу веселу доріжку.

— Чудовий вечір, — сказала Єва, шукаючи теми для розмови. — Повітря свіже й воднораз тепле, квіти пахнуть, небо прекрасне.

— Все промовляє до серця, — відповів Давід, намагаючись від порівнянь перейти до своєї любові. — Для закоханих безмірна втіха знаходити в дикій красі краєвиду, в прозорості повітря, в пахощах землі ту поезію, що прихована в їхніх душах. Природа наче промовляє за них.

— І розв’язує їм язика, — сказала Єва, сміючись. — Ви мовчали всю дорогу, поки ми йшли через Умо. Мені було навіть якось незручно.

— То мене так вразила була ваша врода, — простодушно відповів Давід.

— Виходить, тепер я вже не така гарна? — спитала вона.

— О ні! Але для мене таке щастя гуляти з вами, що...

Він зупинився геть розгублений і задивився на пагорби, по яких спускається дорога до Сента.

— Якщо вам приємна ця прогулянка, я дуже рада і вважаю за свій обов’язок подарувати вам цей вечір на заміну того, яким ви пожертвували. Відмовившись піти до пані де Баржетон, ви вчинили так само великодушно, як і Люсьєн, що ризикував розгнівати її своїм проханням.

— Не великодушно, а розважливо, — відповів Давід. — Ми тут самі під небом і нема інших свідків, окрім очерету і прибережних кущів, тож дозвольте мені, дорога Єво, поділитися з вами своєю тривогою щодо теперішньої поведінки Люсьєна. Після того, що я йому сьогодні сказав, ви, сподіваюся, побачите в моїх побоюваннях лише вияв щирої дружби. Ви й ваша мати зробили все, щоб поставити Люсьєна вище його становища; але, розбудивши в ньому марнолюбство, чи не прирекли ви його необачно на великі страждання? Звідки він діставатиме кошти, щоб утриматися в товаристві, куди його так вабить? Я знаю Люсьєна! Він належить до тих натур, які полюбляють збирати врожай, не докладаючи зусиль, щоб його зростити. Світські обов’язки поглинуть увесь його час, а час — єдиний набуток тих, у кого тільки й капіталу, що власний розум. Він любить похизуватися, вищий світ розпалить в ньому це бажання, а де він візьме засоби, щоб їх задовольнити? Він почне марнувати гроші, але не зароблятиме їх; нарешті, ви привчили його вважати себе за велику людину — та перше, ніж визнати чиюсь вищість, світ вимагає блискучих успіхів. А літературного успіху домагаються усамітненням і наполегливою працею. Що дасть пані де Баржетон вашому братові навзамін за ті дні, проведені біля її ніг? Люсьєн надто гордий, щоб прийняти від неї допомогу, і ми знаємо, що він надто вбогий, щоб бувати в її товаристві, адже воно спустошить і його гаманець, і душу. Рано чи пізно ця жінка покине вашого любого брата, але спершу вона прищепить йому смак до розкошів і розбудить у ньому зневагу до праці та до нашого скромного життя, розбудить любов до насолод, схильність до байдикування — цієї розпусти поетичних душ. Я тремчу на саму лише думку, що вельможна дама бавиться Люсьєном, як цяцькою: або вона його щиро любить і тоді змусить про все забути, або ж не любить, і тоді це виллється у велике горе — адже він кохає її до нестями.

— Від ваших слів у мене серце крижаніє, — сказала Єва, спинившись біля шарантської греблі. — Але поки в матері стане сили виконувати її тяжку роботу і поки я жива, може, ми якось утримаємо Люсьєна до того часу, коли йому поталанить. Я ніколи не опущу рук: сама думка, що працюєш для любого створіння, — палко сказала Єва, — додає сил і робить працю приємною. Я відразу почуваю себе щасливою, тільки-но подумаю, задля кого терплю такі муки, якщо це можна назвати муками, і серце моє сповнюється радістю. О, не бійтеся, ми заробимо досить грошей, щоб Люсьєн мав змогу бувати у вищому світі. Там його доля.

— Там його й згуба, — додав Давід. — Вислухайте мене, дорога Єво. Щоб створити шедевр, потрібен час, а для цього треба бути багатим або мати відвагу дивитися в очі злидням. Повірте мені, Люсьєн так боїться убозтва, він такий схильний до бенкетних пахощів, до трунку слави, його самолюбство так зросло в будуарі пані де Баржетон, що він піде на все, аби тільки його не відштовхнули; і ваші скромні заробітки ніколи не зможуть вдовольнити його потреб.

— Виходить, ви йому не щирий друг! — розпачливо скрикнула Єва. — А то б ви не стали так нас розчаровувати!

— Єво! Єво! — відказав Давід. — Я б хотів бути Люсьєнові братом. Тільки ви можете дати мені це право, яке дозволить йому приймати мою допомогу, а мені — присвятити йому себе з тією самою святою любов’ю, з якою ви йдете на жертви заради нього, але я додам до всього і свою розважливість. Єво, моя кохана, у вашій владі надати Люсьєнові скарбницю, з якої він міг би черпати, не відчуваючи незручності. Хіба братів гаманець не те саме, що й власний? Якби ви знали, на які думки наводить мене нове Люсьєнове становище! Якщо він і надалі хоче залишатися у мене фактором, йому не личить жити в Умо, вам не личить працювати, як простій робітниці, вашій матері не личить займатися своїм ремеслом. Коли б ви погодилися стати мені за дружину, все б уладналося. Люсьєн жив би в мене на мансарді, поки я не споруджу для нього помешкання над прибудовою в глибині двору, в тому випадку, якщо батько не захоче звести над будинком третій поверх. Ми влаштували б йому безтурботне життя, життя незалежне. Бажання підтримати Люсьєна додасть мені сили забагатіти, чого б я ніколи не домігся заради самого себе. Тільки від вас залежить дати мені право на таку відданість. Може, настане день, коли він поїде в Париж, єдине місце, де він зможе виявити себе, де його здібності будуть оцінені й винагороджені. Життя в Парижі дороге, і навіть нам трьом важко буде там його утримувати. До того ж вам і вашій матері хіба не потрібна буде підпора? Дорога Єво, виходьте за мене з любові до Люсьєна! Може, згодом, ви полюбите й мене, коли побачите, як я прагну допомагати вашому братові й зробити щасливою вас. Ми обоє скромні в своїх запитах, нам небагато треба; Люсьєнове щастя буде для нас головною турботою, і його серце буде скарбницею, в яку ми покладемо свої статки, свої почуття, свої прагнення — все!

— Нас розділяють суспільні умовності, — сказала Єва, розчулена самозневагою цієї великої любові. — Ви багаті, а я бідна. Треба палко любити, щоб стати над ці перепони.

— Виходить, ви мене не досить любите? — вигукнув Давід, прикро вражений.

— Але ваш батько може не погодитись...

— Гаразд, гаразд, — відповів Давід. — Якщо заковика тільки в моєму батькові, ви будете моєю дружиною. Єво, моя люба Єво, ви за одну мить полегшили мені життя. На жаль, я не вмів висловити щирих почуттів, якими повнилося моє серце, і дуже страждав. Скажіть, що ви мене хоч трошки любите, і я знайду в собі мужність розкрити вам свою душу.

— Їй-богу, я від ваших слів зніяковіла, — сказала вона. — Та коли вже пішло на відвертість, признаюся, що я ніколи в житті не думала ні про кого, крім вас. Я бачила у вас чоловіка, належати якому — честь для всякої жінки, але я, проста робітниця, не сміла навіть сподіватися на таку щедру долю!

— Годі вам, годі, — мовив Давід і сів на перила греблі, до якої вони вернулися; бо вони мов у нестямі ходили туди-сюди по одній і тій самій місцині.

— Що з вами? — спитала вона, вперше виявляючи милу стурбованість, яку жінка відчуває до близької людини.

— Мені хороше, — сказав він. — Коли попереду бачиш щасливе життя, радість мовби засліплює розум, пригнічує душу. Чому я почуваю себе щасливішим, ніж ви? — мовив він засмучено. — Ну, та я знаю.

Єва глянула на Давіда грайливо й запитливо, ніби вимагаючи пояснення.

— Люба Єво, я дістаю більше, аніж даю. Я завжди любитиму вас палкіше, ніж ви мене, бо в мене більше підстав вас любити: ви — ангел, а я — простий смертний.

— Я не така вчена, — усміхаючись, відповіла Єва. — Але я вас дуже люблю...

— Так, як Люсьєна? — перебив він.

— Досить, щоб стати вам за дружину, щоб присвятити вам себе і не завдати вам жодних прикрощів у спільному нашому житті, яке з самого початку обіцяє бути не дуже легким.

— А ви помітили, люба Єво, що я покохав вас того ж таки дня, коли вперше побачив?

— Яка жінка не відчуває, що її люблять? — спитала вона.

— Дозвольте мені розвіяти ваше хибне уявлення про моє сумнівне багатство. Я бідняк, дорога Єво. Авжеж, мій батько спокійнісінько розорив мене; він хотів мати зиск із моєї праці; він повівся зі мною, як поводяться зі своїми боржниками більшість так званих добродійників. Якщо я й забагатію, то тільки завдяки вам. Це не слова закоханого, а плід тверезих міркувань. Я повинен відкрити вам свої вади, вони величезні, як на людину, котрій треба здобути собі багатство. За своєю вдачею, звичками, заняттями, які мене захоплюють, із мене нікудишній комерсант, я людина не діловита, а розжитися ми зможемо лише на якомусь промисловому підприємстві. Якщо мені й вистачить розуму відкрити золоту копалину, то я, звичайно, не зумію розробити її. Але ви, що з любові до брата вдавалися до найдрібніших розрахунків, ви, як справжній комерсант, маєте нахил до ощадності, до терпеливого очікування, і ви зберете врожай із того, що я посію. Наше становище — адже я давно зараховую себе до вашої родини — таким тягарем лежить на моєму серці, що я день і ніч думаю, як би нам забагатіти. Деякі знання з хімії та спостереження над попитом ринку навели мене на шлях одного прибуткового винаходу. Я ще не можу сказати нічого певного і передбачаю великі труднощі. Може, нам ще кілька років буде сутужно, та я винайду спосіб виробництва, над яким сушать голову й інші. Якщо ж мені поталанить відкрити його першим, це принесе нам велике багатство. Я нічого не казав Люсьєнові; йому, людині надто запальній, це може піти на шкоду; прийнявши мої мрії за дійсність, він стане жити на широку ногу та ще й улізе в борги. Тому прошу зберігати мою таємницю. Тільки ваша ніжність, ваша дорога дружба може втішити мене в цих тривалих випробовуваннях, а прагнення збагатити вас і Люсьєна додасть мені рішучості й наполегливості...

— Я так і здогадувалась, — мовила Єва, уриваючи Давіда, — що ви один із тих винахідників, котрому, як і моєму бідолашному батькові, потрібна дружина, яка взяла б на себе піклування про обох.

— Виходить, ви мене любите! О, не бійтеся сказати про це — у самому вашому імені я вбачаю символ кохання. Єва була єдиною жінкою в цілому світі і те, що для Адама становило матеріальну істину, для мене істина моральна. Боже мій! Невже справді ви мене любите?

— Та-ак! — сказала вона протяжливо, ніби хотіла вбгати в це просте слово всю повноту своїх почуттів.

— Сядьмо тут, люба, — сказав він, узявши Єву за руку й підводячи її до довгої колоди, що лежала біля самих коліс паперової фабрики. — Дайте мені подихати вечірнім повітрям, послухати кумкання жаб, помилуватися на тремтливе сяйво місяця, віддзеркалене у воді; дайте мені увібрати в себе природу, в кожній билинці якої я вбачаю своє щастя, природу, що вперше постала переді мною в усіх своїх чарах, осяяна любов’ю, прикрашена вами. Єво! Кохана моя! Це перша у моїм житті мить незатьмареної радості, яку мені дарувала доля! Не думаю, щоб Люсьєн почував себе таким щасливим, як я.

Відчувши Євину трепетну руку в своїй руці, Давід зронив сльозу.

— Чи не можна мені взнати вашу таємницю? — ласкаво спитала Єва.

— Ви маєте на те право, бо й вашого батька цікавило це питания, що набрало нині такої ваги. Річ у тім, що з падінням Імперії майже повсюди входить в ужиток бавовняна білизна, бо вона дешевша проти полотняної. Але напір досі виробляють із конопляного та лляного ганчір’я, тобто із сировини, яка обходиться дедалі дорожче, і ця дорожнеча гальмує французьке книгодрукування, що має невпинно розвиватися. Крім усього, не можна збільшувати кількість ганчір’я. Рам’я накопичується поступово, коли одежина цілком зношується, та й населення всякої країни здає його в недостатній кількості, яка може збільшуватися лише з приростом того ж таки населення. А щоб сталася помітна зміна в чисельності людей у якійсь країні, потрібна чверть століття і великі зміни у звичаях, у торгівлі чи хліборобстві. Якщо ж потреби паперової промисловості в ганчір’ї збільшаться вдвічі, втричі проти наявної кількості, то Франція буде змушена шукати для дешевого виробництва паперу якоїсь іншої сировини. Ці мої міркування засновані на фактах, які можна спостерігати й тут. Ангулемські паперові фабрики — останні, де досі виробляють папір з лляного ганчір’я, але ми бачимо, як усе більше й більше додають у паперову масу бавовняного утилю.

На запитання молоденької робітниці, що він розуміє під словом маса, Давід став пояснювати їй суть паперового виробництва, і його пояснення буде цілком доречно викласти в творі, матеріальне буття якого завдячує паперу не меншою мірою, ніж друкарському верстатові; але цей довгий відступ у розмові закоханих піде на користь, якщо ми подамо його суть у стислому вигляді.

Папір — винахід не менш чудесний, ніж книгодрукування, за основу якому він править, — був із давніх-давен відомий у Китаї, звідки таємними каналами торгівлі він проник до Малої Азії, де, згідно з деякими переказами, 750 року вже користувалися папером із бавовни, розмеленої й переробленої на рідку масу. Необхідність чимось замінити надто дорогий пергамент привела до винаходу за зразком бомбіцини (так на Сході називають бавовняний папір) ганчір’яного паперу; одні запевняють, що його винайшли в Базелі 1170 року якісь грецькі переселенці; інші гадають — що в Падуї 1301 року, і належить цей винахід італійцеві на ім’я Пакс. Отже, розвиток паперового виробництва йшов повільно, і його історія вкрита мороком, але точно відомо, що за часів Карла VI в Парижі виробляли паперову масу для гральних карт. Коли безсмертні Фауст, Костер і Гутенберг винайшли книжку,[51] ремісники, так само не відомі, як і багато майстрів тієї епохи, пристосували виробництво паперу до потреб книгодрукування. П’ятнадцяте століття, таке могутнє й таке наївне, наклало відбиток наївності свого часу на назви різних форматів паперу і навіть на назви шрифтів. Виноград, Ісус, голубник, горщик, щит, мушля, корона — так називалися гатунки паперу відповідно до водяник знаків, що були витиснуті посеред аркуша і зображували лик спасителя, корону, щит, горщик; пізніше, за Наполеона, водяний знак на аркуші зображував орла — звідки й пішла назва паперу великий орел. Шрифти ціцеро, святий Августін, великий канон дістали свої назви за церковними книгами, творами богословів, трактатами Ціцерона, для друкування яких ці шрифти вперше було використано. Курсив застосували Альди у Венеції, звідки й пішла назва італік. До винайдення механічного способу виробництва паперу необмеженої довжини найбільшими форматами були великий Ісус і великий голубник, — останній здебільшого використовували для атласів та гравюр. Формат друкарського паперу залежав од розмірів декеля друкарського верстата. В той час, коли Давід говорив про все те, виробництво рулонного паперу у Франції вважали за нездійсненну мрію, хоча Дені Робер д’Ессон десь 1799 року винайшов для такого виробництва машину, яку згодом Дідо-Сен-Леже пробував удосконалити. Веленовий папір, що його винайшов Амбруаз Дідо, з’явився тільки 1780 року. Цей побіжний огляд незаперечно доводить, що всі великі досягнення в промисловості й науці здійснювалися шляхом непомітного накопичення досвіду надзвичайно повільно, так само, як відбувається поступ у природі. Перш ніж досягти досконалості, писемність — а може, й мова! — просувалися вперед, либонь, так само навпомацки, як друкарство та паперове виробництво.

— По всій Європі ганчірники збирають рам’я, стару білизну, скуповують клапті всіляких тканин, — сказав під кінець друкар. — Це шмаття, розкладене по гатунках, надходить на склади ганчірників-оптовиків, які постачають паперові фабрики. Щоб ви могли уявити собі розміри цієї торгівлі, нагадаю такий випадок: банкір Кардон, власник паперових фабрик у Бюже і Лангле, де 1776 року Леор’є де Ліль намагався розв’язати проблему, над якою працював ваш батько, позивався 1814 року з таким собі Прустом за допущену помилку в вазі ганчір’я на два мільйони фунтів при накладній на десять мільйонів фунтів, коротше кажучи, на суму близько чотирьох мільйонів франків. Фабрикант, промивши ганчір’я, розварює його і в такий спосіб переробляє на світлу масу, а тоді, достоту, як куховарка відкидає на друшляк якусь приправу, він відкидає одержану масу на залізну раму, так звану форму, на яку напнута сітка з філіграном, що визначає назву паперу. Від розміру форми, отже, залежить і формат паперу. Коли я працював у панів Дідо, люди вже сушили голови над цією задачею, як сушать і досі. Адже проблема, над якою працював ваш батько — одна з найістотніших вимог нашого часу. І ось чому: хоча полотно, виткане з міцних лляних ниток, кінець кінцем обходиться дешевше за бавовняну тканину, проте, коли доводиться витягувати з кишені гріш, біднота воліє платити менше і, підтверджуючи вислів voe victis![52], зазнає більших втрат. Міщани йдуть за прикладом бідноти. Саме тому виробництво лляних тканин зменшується. В Англії, де в чотирьох п’ятих населення бавовняна тканина витіснила лляну, папір виробляють лише з бавовни. Цей папір не тільки ламається й рветься, а й так швидко розмокає, що книжка з нього, побувши чверть години в воді, перетворюється на рідку кашу, тоді як давня книжка не розмокає й за дві години; таку книжку можна висушити і, хоч вона пожовкне, злиняє, її текст можна читати, твір не пропаде. Надходять часи, коли приватні багатства зменшуються через урівнювання прибутків, починається загальне зубожіння; нам потрібна буде і дешева білизна, й дешеві книжки, — адже виник уже попит на картини малого формату за браком місця для великих. Сорочки та книжки стануть недовговічні — і це неминуче! Добротність виробів повсюдно падає. Отож саме на часі розв’язання проблеми, що має величезну вагу і для літератури, і для науки, і для політики. Якось у моєму робочому кабінеті — це було в Дідо — зав’язалася жвава суперечка про склад сировини, з якої китайці виробляють папір. Їхні паперові фабрики ще на початку свого існування домоглися завдяки високій якості сировини такої досконалості у виробництві паперу, якої нам ще й сьогодні бракує. Тоді тільки й розмов було що про китайський папір, набагато легший і тонший за наш, до того ж ці дорогоцінні якості не знижують його міцності, і хоч би який тонкий був їхній папір, він зовсім непрозорий. Один коректор, людина вельми освічена (в Парижі серед коректорів зустрічаються вчені: Фур’є і П’єр Леру працюють коректорами в Лашвардьєра!), одне слово, граф де Сен-Сімон, бувши тоді коректором, зайшов до кімнати саме під час цієї суперечки. Він сказав нам, що в китайців, як засвідчили Кемпфер і Альд, за сировину править брусонатія — речовина рослинного походження, як, зрештою, і наша сировина. Інший коректор запевняв, що китайський папір виробляють переважно із сировини тваринного походження — з шовку, на який китайці такі багаті. Тут же при мені вони побились об заклад. А що пани Дідо — друкарі Інституту, то суперечку передали на обговорення цієї вченої ради. Пан Марсель, колишній директор імператорської друкарні, обраний на посередника, спровадив обох коректорів до абата Грозьє, бібліотекаря Арсеналу; згідно з присудом абата обидва коректори програли заклад. Китайський папір виробляють і не з шовку, і не з брусонатії; масу виготовляють із подрібненого волокна бамбукових стебел. В абата Грозьє була китайська книжка, цікава як з погляду іконографії, так і технології, з численними малюнками, що зображують паперове виробництво на усіх його стадіях; він показав нам прекрасний малюнок майстерні, де в кутку лежала ціла купа бамбукових стебел. Коли Люсьєн сказав мені, що ваш батько завдяки чуттю, властивому обдарованим людям, передбачав можливість замінити ганчір’я якоюсь рослинною сировиною, причому звичайною, вирощеною тут-таки, на своєму грунті, — як і в Китаї, де для цього використовують волокнисті стебла, — я відразу систематизував досліди своїх попередників і заходився вивчати це питання. Бамбук — той самий очерет, і я, природно, подумав про різновиди очерету, які ростуть і в нас. У Китаї дуже дешеві робочі руки: робочий день оплачується там трьома су. Тим-то китайці можуть дозволити собі розкіш, витягнувши папір із форми, аркуш по аркушу розкласти його між нагрітих білих порцелянових плит, і в такий спосіб вони пресують папір, що надає йому полиску, щільності, легкості, шовковистості, чому саме китайський папір і вважають найкращим у світі. Так от, ручну працю китайців треба перекласти на машини. Тільки машини можуть розв’язати проблему здешевлення паперу, чого китайці домоглися завдяки дешевим робочим рукам. Якби нам пощастило дешево виробляти папір такої самої якості, як і китайський, ми більше б ніж удвічі зменшили вагу й обсяг книжок. Твори Вольтера у палітурках на нашому веленевому папері важать двісті п’ятдесят фунтів, а друковані на китайському важили б тільки півсотні фунтів. Оце була б перемога! Проблема бібліотечних приміщень стає дедалі гостріша в епоху, коли загальне здрібніння охоплює геть усе — і речі, і людей, ба навіть помешкання. Великі особняки, просторі квартири рано чи пізно переведуться в Парижі; незабаром ніхто не матиме коштів, що відповідали б величним будівлям, спорудженим нашими предками. А випускати недовговічні книги в нашу епоху — просто ганьба! Ще якийсь десяток років — і голландський папір, тобто, папір із лляного ганчір’я, стане зовсім недоступний. І ось нещодавно ваш брат поділився зі мною задумом вашого батька — використати як сировину для виробництва паперу деякі волокнисті рослини; як бачите, коли мені пощастить, ви матимете право на...

Саме в цю хвилину Люсьєн підійшов до них і перешкодив Давідові висловити свою великодушну пропозицію.

— Не знаю, чи був цей вечір для вас приємний, — сказав поет, — але мені він завдав тільки прикрощів!

— Що сталося, мій бідолашний Люсьєне? — спитала Єва, побачивши схвильоване обличчя брата.

Обурений поет розповів про свої кривди, виливаючи дружнім серцям тривоги, які гнітили його. Єва й Давід мовчки слухали Люсьєна, вражені цим потоком скорботи, в якому було стільки ж величі, скільки й дріб’язковості.

— Пан де Баржетон, — сказав Люсьєн наприкінці, — уже старий і, безперечно, скоро піде на той світ від якого-небудь шлункового захворювання. О, тоді я вже посміюся з цього бундючного світу — я одружуся з пані де Баржетон! Сьогодні я прочитав у її очах кохання, що не поступається моєму. Так, так, вона відчула мої муки, вона вгамувала мої страждання; вона така добросерда й шляхетна, така вродлива й ласкава! Ні, вона ніколи мене не зрадить!

— Чи не пора влаштувати для нього спокійне життя? — тихо мовив Давід до Єви.

Єва мовчки потиснула Давідові руку, і він, зрозумівши її думку, поспішив розповісти Люсьєнові про свої наміри і мрії. Закохані були захоплені одне одним, як і Люсьєн сам собою; Єва й Давід бажали скоріш поділитися своїм щастям; вони навіть не помітили, як стрепенувся від подиву улюбленець пані де Баржетон, дізнавшись, що Давід і сестра хочуть одружитися. Люсьєн думав підшукати сестрі вигідну партію, тільки-но досягне високого становища, мріяв породичатися з впливовими людьми, що сприяло б здійсненню його честолюбних прагнень, і тепер він побачив у їхньому шлюбі ще одну перешкоду на шляху до своїх успіхів у вищому світі.

«Якщо пані де Баржетон і погодиться стати пані де Рюбампре, то вона ніколи не захоче породичатися з Давідом Сешаром!» Ця фраза ясно й точно виражає думки, які краяли Люсьєнові серце. «Луїза має рацію! Люди з майбутнім ніколи не знайдуть підтримки у своїй родині!» — подумав він із гіркотою.

Якби він дізнався про ці заручини не в ту хвилину, коли подумки спроваджував пана де Баржетона на той світ, він би, звичайно, перейнявся найпалкішою радістю. Зваживши своє теперішнє становище, поміркувавши про долю, яка чекає на його сестру, дівчину вродливу, але без ніякого посагу, Люсьєн подивився б на цей шлюб, як на неждане щастя. Але тепер він витав у царстві золотих мрій, де юнаки, осідлавши різні «якби», долають усі перепони. Щойно поет бачив себе владарем вищого світу, і він страждав, так раптово упавши з тієї височини в сіру буденність. Єва ж і Давід гадали, що брат мовчить, приголомшений таким несподіваним щастям. Ці прекрасні душі сприйняли його мовчазну згоду за доказ справжньої дружби. Друкар із лагідним і сердечним красномовством узявся малювати щасливе життя, яке чекало всіх чотирьох. Незважаючи на Євині заперечення, другий поверх він умеблював із такою пишнотою, на яку не поскупився б тільки закоханий; з наївною щирістю третій поверх він опорядив для Люсьєна, а помешкання над прибудовою у дворі приділив пані Шардон, до якої хотів виявити синівське піклування. Одне слово, друкар обіцяв родині таке безклопітне життя, а своєму братові таку незалежність, що Люсьєн, простуючи вздовж тихої, блискучої у місячному сяйві Шаранти під зоряним склепінним неба, вдихаючи свіже нічне повітря, зачарований Давідовим голосом і Євиною ніжністю, забув про терновий вінок, який світське товариство поклало йому на голову. Пан де Рюбампре нарешті оцінив Давіда. Непостійність характеру знову перенесла поета в життя чисте, трудове й міщанське, яким він жив досі; воно видалося йому кращим і безтурботнішим. Гамір аристократичного світу все віддалявся й віддалявся. Нарешті, ступивши на бруківку Умо, шанолюбець потиснув братові руку й увійшов у тон зі щасливими закоханими:

— А твій батько не буде проти цього одруження?

— Ти ж знаєш, як мало він про мене турбується! Старий живе для себе. Але взавтра я піду в Марсак побачитися з ним і домагатимуся, щоб він перебудував дещо відповідно до наших потреб.

Давід провів брата й сестру додому і як людина, котрій несила далі чекати, попросив у пані Шардон Євиної руки. Мати взяла доччину руку й радісно з’єднала її з рукою Давіда, а закоханий, набравшися сміливості, поцілував у чоло свою прекрасну наречену, яка, зашарівшись, усміхнулась йому.

— Он які заручини в бідняків, — промовила мати, зводячи погляд угору, немов благала господнього благословення. — Ви мужні, дитино моя, — сказала вона Давідові. — Над нами тяжіє лихо, і я боюся, щоб воно не перекинулося й на вас.

— Ми будемо багаті й щасливі, — поважно сказав Давід. — Ви зразу ж кинете свою роботу, не будете більше доглядати породіль і разом із дочкою та Люсьєном переберетеся в Ангулем.

Усі троє одне поперед одного розповідали здивованій матері про свої чудові плани; захопившись тією сімейною розмовою, вони заздалегідь утішалися майбутніми радощами, як ото, коли пожинають ще не посіяний хліб. Давіда, якому хотілося, щоб цей вечір тривав вічно, довелось випровадити. Вибило годину, коли Люсьєн вернувся, провівши свого майбутнього зятя до брами Пале. Статечний Постель, занепокоєний незвичайним гармидером, дослухався, принишкнувши за віконницями. Він одчинив вікно і, побачивши в Євиній кімнаті світло, міркував: «Що воно там діється у Шардонів?»

— Що трапилося, хлопче? — спитав він, побачивши Люсьєна, який вертався додому. — Чи не потрібна моя допомога?

— Ні, добродію, — відказав поет. — Але ви наш друг, і я можу сказати вам, у чім річ: мати дала згоду на шлюб моєї сестри з Давідом Сешаром.

У відповідь Постель із грюкотом зачинив вікно: він був у розпачі, що раніше не попросив руки панни Шардон.

Замість іти в Ангулем, Давід повернув на марсакську дорогу. Він простував не поспішаючи і на сході сонця дійшов до загорожі перед батьківським домом. Під мигдалевим деревом закоханий побачив голову старого Ведмедя, що виднілася із-за тину.

— Добридень, тату! — сказав Давід.

— О, це ти, синку? Яким побитом опинився ти тут о такій ранній годині? Заходь звідси, — сказав виноградар, показуючи синові на гратчасту хвіртку. — Мій виноград весь у цвіту. Жодного пагінця не побив мороз. Цього року з кожного арпана буде бочок по двадцять. Але ж і добрив я не пошкодував!

— Батьку, я прийшов до вас поговорити про важливу справу.

— Ну, а як почуваються наші верстати? Ти, певно, там загрібаєш золото лопатою.

— Скоро загрібатиму, батьку, але поки що я небагатий.

— А вони все лихословлять про мене, — сказав старий, — оті буржуа, чи то пак, пан маркіз і пан граф, мовляв, своїми добривами я псую вино! Ну навіщо вона, ота наука? Тільки мозок каламутити. Сам подумай: ці пани мають сім, рідко коли вісім бочок вина з арпана і продають його по шістдесят франків за бочку; тим самим виторговують якісь чотириста франків із арпана, та й то, коли рік урожайний. А я маю по двадцять бочок і продаю їх по тридцять франків за одну. Шістсот франків виторгу! То хто, виходить, у дурні пошився? Якість! Якість! А що мені з вашої якості? Ну й тримайтеся за неї, за свою якість, панове маркізи! Як на мене, найліпша якість — це грошики. То що ти там казав?..

— Я одружуюся, батьку, і прийшов попросити вас...

— Попросити? Про що? Нічогісінько в мене, синку, нема... Женися собі, я не проти, але давати тобі нічого не дам... Я ж зовсім скапцанів: гроша за душею нема. Виноградники геть-чисто розорили. Оці два роки — ніякого тобі зиску! За се плати, за те плати, як не податки, то добриво, то ще якась напасть. Держава все забирає. Зі шкурою дере. Вже два роки виноградарі трудяться задурно. В цьому році нібито й заноситься на врожай, дак на тобі! — на бочки ціна підскочила. Злупили по одинадцять франків за штуку! Весь урожай — в кишеню бондарям! І чого це тобі забандюрилось женитися до збирання винограду?

— Та я тільки вашої згоди прийшов просити, батьку!

— Ну, це інше діло. А кого ж ти береш, цікаво знати?

— Я одружуюся з Єною Шардон.

— Що ж то за одна? Який у неї посаг?

— Вона дочка покійного пана Шардона, аптекаря з Умо.

— І ти полакомився на умівську дівку? Ти, буржуа! Королівський друкар в Ангулемі! Оце тобі плоди освіти! От і посилай діток у колеж! Так, так... Видно, вона багатійка, сину? — сказав із ласкавою усмішкою старий виноградар, підходячи до Давіда. — Якщо ти береш дівчину з Умо, то, виходить, грошви у неї — і кури не клюють! Ну й добре! Тепер хоч за оренду дому заплатиш! Ти ж знаєш, синку, що заборгував мені за два роки й три місяці дві тисячі сімсот франків. Ото до речі, нарешті розплачуся з бондарем. Не був би ти мені син, я міг би злупити з тебе й відсотки. Хай там що, а діло є діло! Ну, та бог з ними, відсотками. Де моє не пропадало! Так, так. А скільки ж за нею дають?

— Скільки дали за моєю матір’ю.

Старий виноградар мало не бовкнув: «Невже всього тільки десять тисяч франків?» — але схаменувся, згадавши, що відмовився звітувати синові про материну спадщину, і вигукнув:

— Виходить, нічогісінько!

— Багатством моєї матері були її розум і врода.

— Іди-но на базар із цим крамом та й побачиш, що дадуть тобі за таке добро. Лихо з тими дітьми! Слухай, Давіде, коли я женився, у мене було всього багатства, що паперовий ковпак на голові та дві руки, я був злиденний Ведмідь. А тобі ж я дав чудову друкарню! З твоїм ремеслом, з освітою тобі треба женитися на якійсь ангулемській крамарці і взяти за нею тисяч тридцять-сорок. Кинь ти оту любов, я тебе сам оженю! Тут усього за милю від мене живе вдова, років їй десь тридцять із гаком, мірошниця, так у неї добра на сто тисяч буде. Оце тобі до пари! Її землі межують із марсакськими. От би прилучити їх до моїх — добрячий би вийшов у нас маєток! Ото б я в ньому порядкував! Подейкують, ніби вона хоче побратися зі своїм прикажчиком Куртуа, та він же тобі нерівня! Я господарюватиму на млині, а вона хай собі маніжиться в Ангулемі.

— Батьку, я вже заручився!

— Давіде, нема в тебе ділової жилки, бачу, ти вилетиш у трубу. Якщо ти й справді зійдешся з отією умівською дівкою, я через суд стягну з тебе орендну плату, бо не бачу попереду нічого доброго. О мої верстати, мої бідолашні верстати! Скільки грошей викинув я, щоб вас змащувати, берегти в чистоті, щоб ви працювали справно! А тепер тільки й втіхи, що надія на добрий урожай...

— Батьку, досі, здається, я мало завдавав вам прикрощів...

— А ще менше платив за оренду будинку, — відказав виноградар.

— Крім згоди на мій шлюб, я прийшов просити, щоб ви надбудували третій поверх над домом і влаштували помешкання над флігелем у дворі.

— А дзузьки, у мене жодного су нема, сам здоров знаєш. Та й означало б це кинути гроші на вітер, бо який мені з того зиск? Хе! Який меткий, — примчав, ще й на світ не зоріло, та й загадав ціле будівництво, що й королю не до снаги! Хоч ти й Давід, але я не маю Соломонових скарбів. Ні, ти, певно, розуму відбився. Видно, годувальниця підмінила мені дитину!.. Ну й зародить на цій гілці винограду! — сказав він, перебиваючи сам себе і показуючи на виноградну віть. — От де дітки! Вони не ошукають свого батька: я їм гною, вони мені — плоди. А ти? Віддав я тебе до колежу, із шкури пнувся, щоб ти в люди вибився, в самого ж Дідо навчався! І що з того вийшло? Невісточку-безприданницю приводиш мені з Умо! Ото б не їздив ти по науку в Париж, жив у мене на очах, то й батьківське слово шанував би: оженився б оце на мірошничці, дістав би сто тисяч капіталу, та ще й на додачу млина. А так... Ну, що ти в голову собі забрав, ніби я в нагороду за отакі синівські почуття палаців тобі понабудовую? Що ж воно справді виходить? Хіба в домі, де ти живеш, свиней двісті років тримали, що твоя дівуля з Умо не може там спати? Подумаєш! Та що вона, королева французька?

— Гаразд, батьку, я виведу третій поверх своїми коштами. Хай батько багатіє за рахунок сина. Хоч це й не по-людському, але в житті трапляється й таке.

— Е-е, синашу, то платити за оренду дому грошей нема, а будувати цілий поверх для своєї кралі кошти знайшов? Ач, який хитрун, рідного батька надумав у дурні пошити!

Діло повернулося так, що згоди дійти було важко, і старий зловтішався: адже він загнав сина на слизьке і міг тепер, нічого йому не давши, виглядати дбайливим батьком. Отже, Давід домігся від старого лише згоди на шлюб і дозволу здійснити на власні кошти необхідні перебудови в батьківському домі. Старий Ведмідь, взірець батьків давньої закваски, виявив синові ласку тим, що не вимагав платні за оренду й не відібрав заощаджень, про які той так необачно бовкнув. Давід повернувся додому зажурений; він упевнився, що в разі якогось лиха, йому годі сподіватися на допомогу від батька.

У всьому Ангулемі тільки й розмов було, що про мимовільну шпильку єпископа та про відповідь пані де Баржетон. Подробиці тієї події були так перекручені, перебільшені й прикрашені, що поет став героєм дня. З вищих сфер, де бушувала ця злива пліток, кілька крапель упали й на простих городян. Коли Люсьєн ішов по Больє, прямуючи до пані де Баржетон, він помітив, що молодики поглядали на нього із заздрістю й почув кілька фраз, які потішили його гордість:

— От щасливець! — сказав писар стряпчого на ім’я Пті-Кло, Люсьєнів товариш по колежу; він був дуже негарний із себе, і Люсьєн ставився до нього з поблажливою зверхністю.

— Воно й не диво! Вродливий, здібний — то й пані де Баржетон без тями від нього, — мовив на те один із дворянських синків, що був на вечорі, коли поет читав вірші.

Люсьєн із нетерпінням чекав години, коли застане Луїзу саму; він хотів дістати схвалення цієї жінки, яка стала вершителькою його долі, на шлюб сестри. Може, після вчорашнього вечора Луїза стане ніжніша, і, може, ця ніжність виллється у мить блаженства. Він не помилився: пані де Баржетон зустріла його з такими палкими виявами почуттів, що недосвідчений в коханні поет побачив у тому зворушливий доказ дедалі сильнішої пристрасті; вона дозволила поетові, що стільки вистраждав напередодні, палко поцілувати своє чудове золотисте волосся, руки, чоло.

— Якби ти бачив своє обличчя, коли читав вірші! — сказала вона. Напередодні вони перейшли на «ти» — на цю мовну ласку, коли Луїза, сидячи на дивані, витирала білою рукою краплини поту, що ніби завчасу оздоблювали перлами це чоло, яке вона ладна була увінчати лаврами. — Із твоїх чудових очей сипались іскри! Мені марилося, наче від твоїх уст тяглися золоті ланцюги, що приковують серця до уст поетів. Ти повинен прочитати мені всього Шеньє — це поет закоханих. І ти більше не страждатимеш, я цього не допущу! Так, мій любий ангеле, я створю для тебе оазу, ти житимеш там життям поета, водночас діяльним і розніженим, безтурботним і працьовитим, легковажним і зосередженим. Але ніколи не забувайте, ваша ясновельможносте, що лаври ви завдячуєте мені: в цьому буде для мене гідна винагорода за всі страждання, які довелося мені витерпіти. Бідолашний ти мій, вищий світ мене не помилує, як не помилував і тебе; він мстить за щастя, якого не знає сам. Так, мені завжди заздритимуть; хіба ви цього не помітили вчора? Хіба ви не бачили, як налетіли на мене ті мухи, щоб, тнучи, впиватися моєю кров’ю? І все-таки я була щаслива! Я жила! Вже давно так не бриніли струни мого серця!

З Луїзиних очей покотилися сльози. Люсьєн узяв руку коханої і замість відповіді довго цілував її. Отож ця жінка лестила марнолюбству поета, як раніш лестили мати, сестра й Давід. Усі довкола зводили для нього уявний п’єдестал. Як друзі, так і вороги, підтримували Люсьєна в його шанолюбних прагненнях, і він жив у полоні мрій. Молодеча уява так охоче стає спільником цих похвал і мрій, усі так поспішають слугувати молодому, сповненому надій красеню, що потрібен не один гіркий і холодний урок життя, щоб розвіяти цю самооману.

— То ти згодна, о моя чарівна Луїзо, стати мені за Беатріче, але Беатріче, яка дозволяє себе любити?

Вона звела свої чудові очі, доти опущені, і сказала, заперечуючи власні слова ангельською усмішкою:

— Якщо ви заслужите... то... пізніше! Хіба ви не щасливі? Заволодіти серцем жінки, мати право сказати усе їй відверто, бути певним, що вас розуміють, — хіба це вже не щастя?

— Так, — відповів він з гримасою розчарованого коханця.

— Дитя! — сказала вона глузливо. — Але ж ви хотіли мені щось сказати? Ти ввійшов ніби чимось стурбований, мій Люсьєне.

Люсьєн боязко розповів своїй коханій про любов Давіда й сестри і сказав про їхній намір побратися.

— Бідолашний Люсьєн! — мовила пані де Баржетон. — Він боїться, що його висварять, покарають, неначебто він сам одружується. Що ж у тім поганого? — сказала вона, занурюючи пальці в Люсьєнового чуба. — Що мені до твоєї родини, коли ти — це ти? Невже тобі було б прикро, якби мій батько одружився зі своєю покоївкою? Мій любий хлопчику, для закоханих сім’я — це вони самі. Невже в цілому світі може щось мене цікавити, окрім мого Люсьєна? Стань великим, добийся слави — ось наша мета!

На цю егоїстичну відповідь Люсьєн відчув себе найщасливішою людиною в світі. В ту хвилину, коли він вислуховував божевільні докази, до яких вдавалася Луїза, доводячи йому, що вони одні в цілому світі, надійшов пан де Баржетон. Люсьєн нахмурив брови і, здавалося, зніяковів; Луїза підбадьорила його поглядом і запросила на обід; мовляв, поки зберуться картярі та постійні гості, він почитає їй Андре Шеньє.

— Ви зробите приємність не тільки їй, а й мені, — сказав пан де Баржетон. — Ніщо не тішить мене більше, ніж читання після обіду.

Поета приязно вітав пан де Баржетон, з ним ласкаво обійшлася Луїза, слуги ставились до нього з тією винятковою увагою, яку виявляють тільки до улюбленців своїх господарів, і Люсьєн зостався в особняку Баржетонів, прилучившись до втіх розкоші, наданої до його користування. Коли салон наповнився гостями, він, осмілівши від недоумкуватості пана де Баржетона та Луїзиної любові, прибрав вигляду переможця, в чому його заохочувала і прекрасна господиня. Він ласував усіма насолодами необмеженої влади, що її здобула Наїс, і їй приємно було поділяти ту владу із ним. Коротше кажучи, він цього вечора пробував себе в ролі містечкового героя. Помітивши, як змінилась Люсьєнова поведінка, дехто подумав, що він, як то кажуть, завів шури-мури із пані де Баржетон. В кутку вітальні, де зібралися всі заздрісники та ревнивці, Амелі, яка прийшла разом із паном дю Шатле, запевняла, що те велике лихо вже сталося.

— Не ставте нашій Наїс за провину марнолюбство отого хлопчиська, який пишається, що проліз у товариство, куди ніколи й не мріяв проникнути, — сказав Шатле. — Невже ви не бачите, що цей Шардон сприймає люб’язні фрази світської жінки за обіцянки? Він іще не вміє відрізнити мовчанки, притаманної справжній пристрасті, від прихильної розмови, якої вдостоївся за свою красу, молодість і талант. Жінки були б гідні глибокого жалю, якби відповідали за всі бажання, що їх вони навіюють нам. Він, звичайно, закоханий, але Наїс...

— О! Наїс! — підхопила лукава Амелі. — Наїс дуже щаслива з цієї пристрасті. В її роки любов юнака вельми спокуслива! Таж від такого кохання й сама молодієш, переймаєш сором’язливість молоденьких дівчат, їхні манери й не усвідомлюєш, як це смішно... Ну, а гляньте на цього аптекарського синка, — він тримається як господар у пані де Баржетон!

— Любов не знає жодних перепон!.. — проспівав Адрієн.

На другий день в Ангулемі не було дому, де б не гадали про те, наскільки вже близькі між собою пан Шардон, alias[53], де Рюбампре, та пані де Баржетон; вони були винні лише в кількох поцілунках, а світ ставив їм за провину гідне всілякого осуду раювання. Пані де Баржетон терпіла кару за свою владу. Серед дивацтв світського товариства чи не помічали ви несталості в міркуваннях та примхливості в його вимогах? 6 люди, яким усе дозволено: вони можуть пускатися на будь-який нерозважливий крок, усе, що вони вчинять, — пристойне; їх скрізь і в усьому виправдають. Та є й інші, до яких світ ставиться надзвичайно суворо; ці люди завжди повинні триматися бездоганно, ніколи не помилятися, ні в чому не схибити, не допуститись ані найменшої необачності; вони мов ті статуї, якими милуються, та тільки-но від зимових морозів у них відкришиться палець чи пощербиться ніс — і їх скидають із п’єдесталів; ніщо людське їм не дозволене; вони завжди повинні бути досконало божественні. Один погляд, що його пані де Баржетон кинула на Люсьєна, був рівнозначний двадцяти рокам щастя Зізі та Франсіса. Потиск рук двох закоханих мав накликати на них усі громи Шаранти.

Давід привіз із Парижа невеличкі, потай відкладені, заощадження, які призначив на витрати, пов’язані з одруженням та надбудовою третього поверху на батьківському домі. Поширити будинок — хіба це не означав попрацювати на самого себе? Рано чи пізно дім перейде до нього, адже батькові сімдесят вісім років. Отож друкар зробив для Люсьєна легку дерев’яну надбудову, щоб не переобтяжувати вже й так потрісканої стіни старого дому. Він радісно й любовно впорядковував і оздоблював помешкання другого поверху, де мала жити красуня Єва. То був веселий час безхмарного щастя для обох друзів. І хай нужденні обставини провінційного життя гнітили Люсьєна і йому надокучила осоружна ощадливість, що перетворювала монету в сто су на величезні гроші, проте він без нарікань терпів дріб’язкові розрахунки та прикрощі убозтва. Його похмура замисленість поступилася місцем радісному виразу надії. Він бачив зорю, що засяяла в нього над головою; він мріяв про розкішне життя, будуючи своє щастя на могилі пана де Баржетона, який час від часу страждав од поганого травлення і мав щасливу манію вважати, що єдині ліки на пообіднє розладнання шлунка — смачно повечеряти.

На початку вересня Люсьєн уже не був фактором, він став паном де Рюбампре, він володів розкішним помешканням, якщо рівняти його до злиденної мансарди з даховим віконцем, де животів в Умо скромний Шардон; він уже не був міщанином Умо, він жив у горішньому Ангулемі й разів чотири на тиждень обідав у пані де Баржетон. До нього прихильно ставився сам єпископ, і його приймали в єпископському домі. Будучи поетом, він належав до найосвіченіших у місті людей. Кінець кінцем у майбутньому він мав посісти місце серед знаменитостей Франції. Походжаючи по чепурненькій вітальні, прекрасній спальні та кабінету, обставлених із неабияким смаком, він міг тішити себе думкою, що ті тридцять франків, які уривав щомісячно з важкого материного й сестриного заробітку, він покриє стократ, — бо вже бачив той день, коли історичний роман «Лучник Карла IX», над яким він трудився два роки, і томик віршів під назвою «Стокротки» прославлять його ім’я в літературному світі й дадуть йому досить грошей, щоб повернути всі борги матері, сестрі та Давідові. Тож, вважаючи себе за велику людину, наперед чуючи, як гримить його ім’я в майбутньому, Люсьєн приймав тепер Ці жертви із величною певністю, що має на те всі підстави. Він із усмішкою терпів усі прикрощі, він тішився своїми останніми злиднями. Єва й Давід потурбувались про щастя брата перше, ніж про своє власне. Одруження відклалося до того часу, поки робітники закінчать опоряджати, фарбувати та обклеювати шпалерами третій поверх — адже Люсьєнові справи залагоджувалися в першу чергу. Того, хто знав Люсьєна, не здивувала б ця самопожертва: він був такий милий у своїх забаганках, такий ласкавий у поводженні! Він так зворушливо висловлював своє нетерпіння! Його бажання виконувались раніше, ніж він устигав заговорити про них. Така фатальна перевага над іншими здебільшого обертається молодим людям на шкоду, ніж на добро. Призвичаєні до прихильності, що викликає до себе чарівна юність, ощасливлені егоїстичним заступництвом, яке світ виявляє до своїх улюбленців так само, як багатій подає милостиню жебракові, котрий збудив співчуття і зворушив йому серце, багато цих дорослих дітей тільки втішаються з тієї прихильності, замість здобувати з неї користь. Не здогадуючись про приховані пружини суспільних відносин, вони сподіваються, що їх завжди зустрічатимуть усмішками, але настає час, коли світ викидає їх, як пристарілу кокетку, за двері чи на вулицю, викидає, як старі лахи — голих, обібраних, без імені, без майна. Зрештою, Єва була навіть задоволена, що одруження відкладається, їй хотілося не поспішаючи придбати все необхідне для нового господарства. Та й як могли закохані відмовити у чомусь братові, котрий, дивлячись, як сестра орудує голкою, розчулено вигукував: «От би мені хотілось уміти шити!» Статечний і спостережливий Давід був рівноправним учасником цієї самопожертви. І все ж таки після Люсьєнового успіху в пані де Баржетон його лякала переміна, що відбувалася в Люсьєні. Він боявся, що той перейметься зневагою до міщанських звичаїв. Щоб випробувати брата, Давід кілька разів ставив його перед необхідністю зробити вибір між патріархальними сімейними радощами та розкошами вищого світу, і щоразу, коли Люсьєн заради родини поступався світськими втіхами, друкар вигукував: «Його ніколи не зіпсують!» Не раз троє друзів і матінка Шардон виходили, як то заведено в провінції, на прогулянку за місто; вони йшли в ліси, що тягнуться за Ангулемом понад Шарантою; вони обідали на траві, підкріпляючись тим, що їм приносив Давідів учень у певний час на призначене місце. Надвечір вони, притомлені, верталися додому, витративши всього три франки. Коли ж у якихось особливих випадках вони обідали в сільських рестораціях, що являли собою щось середнє між провінційною корчмою та паризькою харчівнею, то така розкіш обходилась їм до п’яти франків, й розраховувалися Давід і матінка Шардон, платячи порівну. Давід був безмежно вдячний Люсьєнові за те, що він заради сільських розваг нехтував утіхами, які чекали на нього в домі пані де Баржетон, та пишними обідами в світському товаристві, — адже ж тепер кожен прагнув ушанувати ангулемську знаменитість.

За таких обставин, уже тоді, коли все було готове для майбутнього господарства і Давід подався в Марсак запрошувати батька на весілля, сподіваючись, що старий, зачарований невісткою, візьме на себе бодай частину великих затрат, пов’язаних із перебудовою дому, сталася одна з тих подій, які в провінційних містечках призводять до цілковитої зміни уявлень.

В особі Шатле Люсьєн і Луїза мали домашнього шпигуна, який з наполегливістю, що походила з ненависті, посиленої пристрастю і водночас жадобою, вичікував нагоди влаштувати скандал. Сікст хотів довести пані де Баржетон до такого стану, щоб вона відверто виявила свої почуття до Люсьєна — отоді її вважали б за пропащу. Він прикинувся її слухняним повірником, на вулиці Мінаж він захоплено вихваляв Люсьєна, але десь-інде усіляко паплюжив його. Непомітно він домігся права запросто бувати в Наїс, яка вже анітрохи не остерігалася колишнього залицяльника; проте він був занадто перебільшеної думки про стосунки закоханих: на превеликий жаль Луїзи й Люсьєна, їхня любов і далі лишалася платонічною. Бувають такі пристрасті, які розгоряються аж надто повільно — і хто знає, добре це чи погано. Закохані вдаються до маневрування почуттями, вони розмовляють, замість того щоб діяти, ведуть бій у чистому полі, а не йдуть на приступ. Вони пересичуються одне одним, даремно розтрачуючи свою жагу. Закохані не шкодують часу на безконечні розмови, на перевірку своїх почуттів. І нерідко пристрасті, що виступили в похід із розмаяними корогвами, в повному параді, палаючи бажанням усе розметати, кінець кінцем ганебно відступають, не здобувши перемоги, обеззброєні, оглушені марним брязкотінням. Такий фатальний кінець інколи пояснюється притаманною молодим несміливістю й навмисним зволіканням, вельми знадливим для жінок, які не похопили любовної премудрості, бо ні джигуни, спритні до зальотів, ні досвідчені кокетки, що вже бували в бувальцях, не підуть на подібне взаємне ошуканство.

Крім того, провінційне життя анітрохи не сприяє любовним утіхам і, навпаки, схиляє до розважливості та суперечок про любов; воно ставить такі перешкоди ніжним стосункам, що часто штовхає закоханих із палкою душею на крайні вчинки. Це життя засноване на дріб’язковому вистежуванні, на цілковитій відкритості домашніх взаємин і так суворо осуджує найменшу близькість, яка тішить серце, але нітрохи не зневажає добропристойності, так нерозважливо таврує найчистіші стосунки, що часто там пускають поговір про жінок, які того зовсім не заслужили. Не одна з них шкодує, що не спізнала всіх розкошів гріха, якщо вже доводиться терпіти за нього покуту. Суспільство, що легковажно ганить або засуджує очевидні похибки, якими завершується тривала внутрішня боротьба, буває саме ж таки й винувате в тому, що відбуваються скандальні історії; але більшість людей, котрі лихословлять про вигадане непристойне поводження деяких без вини винуватих жінок, не замислювалися над причинами, які змусили ту або ту жінку кинути виклик суспільним умовностям. Пані де Баржетон теж неминуче мала опинитися в тому безглуздому становищі, в яке попадало багато жінок, чиє падіння сталося вже після того, як вони були несправедливо звинувачені.

Напочатку, коли пристрасть тільки виникає, будь-які перешкоди лякають людей недосвідчених; а перешкоди, що постали перед нашими закоханими, скидалися на ниті, якими ліліпути обплутували Гуллівера. То були численні дрібнички, вони сковували будь-який рух і вбивали найпалкіші бажання. Пані де Баржетон була на видноті. Якби вона замикала перед гостями двері в години, коли до неї приходив Люсьєн, цим усе було б сказано; тоді краще вже було б утекти з ним. Правда, вона завжди приймала його в будуарі, до якого він так призвичаївся, що почував себе там господарем, але двері навмисне залишалися відчинені. Все виглядало цілком благопристойно. Пан де Баржетон, як той хрущ, кружляв по кімнатах, і йому й на думку не спадало, що дружині хочеться побути з Люсьєном на самоті. Якби йшлося тільки про чоловіка, Наїс могла б любісінько спекатися його, випровадивши кудись із дому чи загадавши йому якусь роботу по господарству; але їй набридали гості, і що дужче зростала цікавість, то вони ставали численніші. Провінціали за своїми звичаями люди в’їдливі, вони полюбляють заважати коханню, що тільки-но закльовується. Слуги вешталися сюди й туди по дому, входили без виклику, не постукавши в двері, — це був давній звичай, і досі він анітрохи не заважав жінці, яка не мала потреби з чимось критися. А якби вона змінила давні заведені правила — чи не означало б це признатися в коханні, в якому Ангулем іще сумнівався? Пані де Баржетон не могла кроку ступити з дому, щоб ціле місто не знало, куди вона пішла. Прогулянка вдвох із Люсьєном кудись за місто видавалась їй кроком аж занадто ризикованим, менш небезпечно було б замкнутися з ним у кімнаті. Якби Люсьєн затримався в пані де Баржетон за північ, коли гості вже порозходились, уранці пішов би поголос. Отож і вдома, і поза домом пані де Баржетон завжди була на людях. Наведені подробиці малюють провінцію: там гріх подружньої зради або всіма визнаний, або неможливий.

Луїза, як і всі захоплені пристрастю недосвідчені жінки, мало-помалу починала усвідомлювати труднощі свого становища; вона боялася їх. Цей страх позначався і на тих палких суперечках, які відбирають у закоханих кращі години, коли вони залишаються на самоті. У пані де Баржетон не було маєтку, куди б вона могла повезти свого любого поета, як це роблять інші жінки, котрі, вигадавши слушний привід, ховаються в сільській глушині. Стомившись од життя на людях, доведена до розпачу цією тиранією, яка гнітила її тим важче, що втіхи кохання не приносили їй радощів, вона згадала про Ескарба і тепер мріяла поїхати туди провідати старого батька: так дратували жінку ці жалюгідні перешкоди.

Шатле не вірив у таку невинність. Він вистежував, у які саме години Люсьєн приходив до пані де Баржетон, і незабаром по тому з’являвся до неї завжди в супроводі пана де. Шандура, людини у всьому тому товаристві найнестриманішої на язик. Шатле завжди пропускав його вперед; він чатував на випадок і сподівався, що рано чи пізно заскочить коханців зненацька. Його роль була нелегка, адже барон мусив удавати із себе цілком байдужого, аби мати змогу керувати всіма акторами драми, яку він замислив розіграти. Отож барон лестив Люсьєнові, тим самим присипляючи його пильність, і, намагаючись одурити пані де Баржетон, не позбавлену проникливості, він прикинувся, ніби впадає біля заздрісної Амелі. Щоб спонукати де Шандура стежити за Луїзою та Люсьєном, ревнивець уже кілька днів сперечався з ним про взаємини двох закоханих. Шатле запевняв, що пані де Баржетон глузує з Люсьєна, що вона занадто горда, занадто знатна, щоб опуститися до аптекарського синка. Роль справедливої людини, яка не довіряє чуткам, була передбачена його планом, бо він хотів прославитися захисником пані де Баржетон. А Станіслав дотримувався думки, що Люсьєн не з тих, кого можна вважати нещасливим зітхальником. Амелі додавала жару в суперечку, їй кортіло дізнатися, як же воно насправді. Кожен доводив своє. Як це трапляється в містечках, іноді хтось із Шандурових приятелів приходив саме під час цієї суперечки, коли Шатле і Станіслав один перед одним підкріплювали свою думку найдивовижнішими аргументами. І звичайно ж, супротивники, прагнучи здобути собі прибічника, неодмінно запитували в прибульця: «Ну, а як гадаєте ви?» Завдяки таким ученим суперечкам пані де Баржетон і Люсьєн постійно були в центрі уваги.

Нарешті одного дня Шатле висловив таке міркування: мовляв, скільки вони з паном Шандуром не заходили до пані де Баржетон у той час, коли там був Люсьєн, ніколи вони не помічали в їхніх взаєминах чогось підозрілого; двері будуара були відчинені, слуги заходили й виходили, ніщо не свідчило, щоб вони скакали в гречку, і таке інше. Станіслав, не позбавлений певної дози дурості, негайно пообіцяв узавтра підійти до дверей будуара навшпиньки, і лукава Амелі всіляко підбивала його на це.

Це «завтра» було для Люсьєна одним із тих днів, коли юнаки рвуть на собі чуба і клянуться кинути дурну роль зітхальника. Він уже призвичаївся до свого становища. Поет, який колись не смів сісти на стілець у священному будуарі ангулемської королеви, обернувся на вимогливого коханця. Минуло тільки півроку, а він уже вважав себе за рівню Луїзи й запрагнув стати її володарем. Він вийшов із дому з наміром вчинити щось украй нерозважливе, поставити життя на карту, вдатися до всіх засобів палкого красномовства, сказати, що він утратив голову, нездатний думати, неспроможний написати й рядка. Проте деякі жінки почувають відразу до обміркованої рішучості, і це робить честь їхній делікатності, вони воліють поступитися пристрасті, а не безцеремонним домаганням. Та й узагалі, накинута втіха нікому не мила. У виразі Люсьєнового обличчя, в його очах, у манерах пані де Баржетон помітила ту схвильованість, яка свідчить про завчасно обдуманий намір; вона вирішила розладнати його задум — почасти з духу суперечливості, почасти з високого розуміння любові. Схильна до перебільшень, ця жінка перебільшувала і вагу своєї особи. У власних очах пані де Баржетон була повелителькою, була Беатріче, Лаурою. Вона уявляла собі, що сидить, як у середні віки, під балдахіном на літературному турнірі, і Люсьєн повинен був завоювати її, домігшись багатьох перемог; йому належало затьмарити «натхненно дитя», Ламартіна, Вальтера Скотта, Байрона. Істота шляхетна, вона дивилася на свою любов, як на засіб звеличення: жадання, які вона навіювала Люсьєнові, повинні були будити в ньому жадобу слави. Таке жіноче донкіхотство походить із почуттів, які освячують любов, воно гідне шани, бо обертає кохання на користь, уславлює його, підносить. Постановивши грати роль Дульцінеї в Люсьєновому житті років сім-вісім, пані де Баржетон, як і багато провінційних жінок, прагнула, щоб коханець викупив її власну особу своєрідним рабством, тривалою сталістю, одне слово, вона хотіла випробувати свого друга.

Коли Люсьєн почав бій одним із тих нервових спалахів, що смішать жінок, котрі володіють собою, і засмучують тільки тих, котрі люблять, Луїза прибрала вельми достойного вигляду й почала довгу промову, пересипану пишномовними слівцями:

— А де ж ваші обіцянки, Люсьєне? — сказала вона наприкінці. — Не отруюйте наше нинішнє щастя докорами совісті, які згодом занапастять мені життя. Не псуйте майбутнього! І, заради вашої й моєї гордості, не псуйте теперішнього! Хіба моє серце не належить вам повністю? Чого ж ви ще домагаєтесь? Невже ви дозволите хтивості впливати на вашу любов? Хіба не в тому перевага коханої жінки, щоб примусити хтивість замовкнути? За кого ви мене маєте? Чи я уже не ваша Беатріче? Хіба я для вас не більше, ніж просто жінка? То, виходить, ви цінуєте мене навіть менше?..

— Ви те саме сказали б і чоловікові, якого не любите! — з люттю вигукнув Люсьєн.

— Якщо в моїх словах ви не відчуваєте справжньої любові, то ніколи не будете гідні мене.

— Ви ставите під сумнів моє кохання, щоб звільнити себе від обов’язку відповідати на нього, — сказав Люсьєн, упавши їй до ніг, і заплакав.

Бідолашний хлопець плакав щиро, бачачи, як довго ще доведеться йому стояти під райською брамою. То були сльози поета, розчарованого в своїй могутності, сльози скривдженої дитини, якій відмовили в жаданій іграшці.

— Ви ніколи мене не любили! — скрикнув він.

— Ви й самі не вірите в те, що кажете, — мовила вона, підлещена його жагою.

— То доведіть же, що ви моя! — в нестямі вигукнув Люсьєн.

В цю хвилину нечутно увійшов Станіслав і побачив напівпростертого Люсьєна, що, плачучи, припадав головою до Луїзиних колін. Потішений такою недвозначною картиною, Станіслав швидко відступив до дверей вітальні, де на нього чекав Шатле. Пані де Баржетон зразу ж кинулася слідом за ними, але не наздогнала шпигунів, які швидко пішли геть, ніби непрохані гості, що не хочуть заважати своєю невчасною появою.

— Хто це приходив? — спитала вона у слуг.

— Панове де Шандур і дю Шатле, — відповів старий камердинер Жантіль.

Вона вернулася в будуар бліда й схвильована.

— Якщо вони бачили вас у такій позі, я загинула, — сказала вона.

— От і добре! — вигукнув поет.

Вона тільки усміхнулась на цей егоїстичний і сповнений пристрасті вигук. У провінції такі історії роздмухуються з кожним переказом. За хвилину всім стало відомо, що Люсьєна бачили біля ніг Наїс. Пан де Шандур, щасливий з такої нагоди прославитись, насамперед гайнув до клубу, щоб там розповісти про надзвичайну подію, а потім пішов від дому до дому. Шатле заходився попереджати кожного, що він, мовляв, особисто нічого не бачив і, поставивши себе осторонь, водночас під’юджував Станіслава, щоб той докладно розповідав всім скандальну історію. Станіслав, вважаючи себе за великого дотепника, додавав до кожної розповіді нові й нові подробиці. Ввечері до Амелі ринуло все товариство, бо під кінець дня в аристократичному Ангулемі вже ходили неймовірно перебільшені чутки, і кожен оповідач намагався перевершити своїми вигадками самого Станіслава. Жінкам і чоловікам не терпілося взнати, як воно там було насправді. З невинним виглядом найгучніше галасували про скандальну історію, про розбещеність Амелі, Зефіріна, Фіфіна, Лолотта — саме ті жінки, котрі більше чи менше були винні в забороненому щасті. Дражлива тема варіювалася на всі лади.

— Ви чули? — казала одна. — Бідолашна Наїс! Я всьому цьому анітрохи не вірю! Вона ж бо жила таким бездоганним життям! Вона занадто горда, щоб скотитися так низько. Вона могла тільки протегувати панові Шардону, але не більше... Ну а якщо справді вона без тями закохалася в нього, то мені шкода її від щирого серця!

— Тим більше шкода, що вона себе на чисте посміховисько виставила: адже вона в матері годиться отому Люлю — як його називає Жак. Тому ж віршомазові щонайбільше двадцять два роки, а Наїс, між нами кажучи, добрих сорок!

— Як на мене, — казав Шатле, — то, думаю, саме положення, в якому застали пана де Рюбампре, свідчить про цілковиту невинність Наїс. Хіба навколішки благають того, що вже даровано?

— А чом би й ні? — грайливим тоном сказав Франсіс, заслуживши докірливий погляд Зефіріни.

— Та розкажіть-бо до пуття, як воно було? — допитувались у Станіслава, тісним колом обступивши його в кутку вітальні.

Станіслав уже вигадав цілу історію, повну непристойностей, і супроводив свою розповідь такими жестами, прибирав такі пози, що очевидність злочину не викликала сумнівів.

— Неймовірно! — вигукували довкола.

— І то серед білого дня! — обурено мовила одна з дам.

— Подумати лишень — Наїс! Ніколи б не запідозрила.

— Що ж із нею тепер станеться?

Далі пішли всілякі здогади, нескінченні припущення!.. Дю Шатле захищав пані де Баржетон, але захищав так невдало, що насправді не гасив вогню пліток, а ще дужче його роздмухував. Лілі, засмучена падінням найсвітлішого ангела в сонмі ангулемського Олімпу, уся в сльозах, пішла передати єпископові сумну новину. Коли поголоска розійшлася по всьому місту, вдоволений Шатле подався до пані де Баржетон, де — гай-гай! — грали у віст лише за одним столом; він дипломатично попросив у Наїс дозволу поговорити з нею сам на сам у будуарі. Вони сіли на дивані.

— Ви, звичайно, знаєте, — почав Шатле, стишивши голос, — про що гуде весь Ангулем?

— Ні, — відказала вона.

— В такому разі, — провадив він, — я занадто вас поважаю, щоб залишати в невіданні. Я повинен про все розповісти, щоб ви мали змогу спростувати наклепницькі чутки, які розпускає, мабуть, Амелі, котра набралася зухвальства вважати себе вашою суперницею. Сьогодні вранці я заходив до вас із отією мавпою Станіславом; він ішов за кілька кроків поперед мене й тепер запевняє, ніби, наблизившись до цих дверей, — Шатле показав на двері будуара, — побачив вас і пана де Рюбампре в такій позі, що не зважився увійти; він кинувся назад украй розгублений і, не давши мені часу отямитись, потяг мене за собою, і тільки тоді, коли ми дійшли до Больє, пояснив мені, чого він утік. Якби я був довідався про все те раніше, то кроку не ступив би від вас, щоб дати свідчення на вашу користь; та ми відійшли вже далеко, вертатися було пізно і це нічого не дало б. Ну, а тепер — бачив там Станіслав щось чи ні — його треба пошити в дурні. Дорога Наїс, не дозволяйте цьому бовдурові грати вашим життям, вашою честю, вашим майбутнім; затуліть йому рота. Ви знаєте, в якому я тут становищі. Хоч мені й потрібна підтримка кожної людини, я вам відданий і стану на ваш бік. Розпоряджайтеся життям, яке належить тільки вам. Хоч ви й знехтували мої почуття, моє серце навіки ваше, і я за всіх обставин доведу, як вас кохаю. Так, я оберігатиму вас, як вірний слуга, не сподіваючись винагороди, щасливий слугувати вам, навіть якби ви про це й не дізналися. Сьогодні з самого ранку я всіх і кожного запевняв, що нічогісінько не бачив, хоч і стояв на порозі вітальні. Коли б вас запитали, яким чином дійшли до вашого слуху оті наклепницькі чутки, покликайтеся на мене. Я матиму за честь бути вашим оборонцем; але, між нами, пан де Баржетон єдиний, хто може зажадати сатисфакції в Станіслава... Якщо отой хлопчисько Рюбампре й дозволив собі якесь зухвальство, то не можна допустити, щоб честь жінки залежала од вітрогона, котрому спала безглузда думка кинутись їй до ніг. Оце й усе, що я хотів сказати.

Наїс кивком голови подякувала Шатле й замислилась. Її до огиди гнітило провінційне життя. Після перших же слів барона вона подумала про Париж. Мовчанка пані де Баржетон ставила її підступного поклонника в ніякове становище.

— Розпоряджайтесь мною, — сказав він, — прошу вас.

— Дякую, — відповіла вона.

— Як ви гадаєте вчинити?

— Я подумаю.

Тривала мовчанка.

— Невже ви так закохалися в того хлопчину?

Вона зверхньо посміхнулася й склала руки на грудях, втупивши погляд у завіси будуара. Шатле пішов, не розгадавши серця цієї гордої жінки. Згодом, коли пішли також Люсьєн і чотири вірні старигани, які прийшли пограти у віст, знехтувавши сумнівні плітки, пані де Баржетон зупинила чоловіка, що вже намірився йти спати і відкрив рота, щоб побажати дружині доброї ночі.

— Ідіть сюди, мій дорогий, мені треба поговорити з вами, — сказала вона з деякою врочистістю.

Пан де Баржетон пішов за дружиною в будуар.

— Може, я, захотівши стати заступницею для пана де Рюбампре, — сказала Наїс, — з необачності виявила до нього надмірну прихильність, що її хибно зрозуміли як місцеві йолопи, так і він сам. Сьогодні вранці Люсьєн кинувся мені до ніг, отут, де ми сидимо з вами й признався в коханні! В ту хвилину, коли я підіймала з підлоги цього хлопчика, ввійшов Станіслав. Зневаживши обов’язки щодо жінки, дотримуватись яких чемність зобов’язує дворянина за будь-яких обставин, він насмілився пустити поголоску, нібито застав нас двох у якійсь підозрілій позі, хоч насправді я поставилася до того зухвальця так, як він заслуговував. Якщо ж цей молодий шаленець дізнається, до яких наклепів спричинився його вибрик, він, я певна, образить Станіслава й викличе його на дуель. Але ж подумайте, це було б рівнозначно прилюдному освідченню в коханні. Нема потреби доводити вам, що ваша дружина чиста; та ви самі розумієте, якої наруги зазнала б і ваша і моя честь, коли б пан де Рюбампре став захищати мене від наклепів. Ідіть же негайно до Станіслава і найрішучіше вимагайте від нього сатисфакції за ті образливі плітки, які він розпустив про мене. Пам’ятайте: ніякого з ним примирення, хіба що він одмовиться від своїх слів у присутності багатьох статечних свідків. Вчинивши так, ви заживете доброї слави між усіх порядних людей, ви діятимете, як людина розважлива, порядна і здобудете право на мою пошану. Я зараз же посилаю Жантіля верхи в Ескарба до мого батька, він буде вашим секундантом; незважаючи на свій вік, він, я знаю, зуміє провчити того блазня, що насмілився паплюжити добре ім’я жінки з роду Негрпеліс. Вибір зброї надається вам; бийтеся на пістолетах, ви влучно стріляєте.

— Я йду, — сказав пан де Баржетон, надіваючи капелюха й беручи ціпок.

— Гаразд, мій любий, — сказала розчулена дружина. — Ось таких чоловіків я люблю. Ви справжній лицар.

Вона підставила для поцілунку чоло, і старий цмокнув його, щасливий та гордий. І жінка, що відчувала якусь ніби материнську любов до цієї сивоголової дитини, не могла втримати сліз, коли почула, як грюкнула за ним хвіртка.

«Як він мене любить! — подумала вона. — Бідолаха дорожить життям, а без жалю ладен загинути ради мене».

Пан де Баржетон не переживав, що завтра йому доведеться стояти віч-на-віч із супротивником і дивитися на дуло пістолета, націленого на нього; ні, поки він ішов до Шандура, його непокоїло і тривожило зовсім інше: «Що я йому скажу? Наїс повинна була підказати мені головну думку!» І він сушив собі голову, складаючи кілька фраз, які б не видалися надто смішними.

А проте люди, що живуть, як пан де Баржетон, у вимушеній мовчанці, на яку їх прирікає обмежений розум та вузький кругозір, у рішучі хвилини життя прибирають особливо поважного вигляду. Вони розмовляють мало і, природно, дурниць вибовкують менше; вони довго міркують над тим, що мають сказати, і через крайнє недовір’я до себе так ретельно готують свої промови, що нарешті висловлюються з великим блиском — диво дивне, подібне до того, котре розв’язало язика Валаамовій ослиці. Тим-то й пан де Баржетон повівся як людина неабияка. Він виправдав думку тих, хто мав його за філософа піфагорської школи. Увійшовши до Станіслава об одинадцятій вечора, він застав у нього велику компанію. Пан де Баржетон мовчки вклонився Амелі й удостоїв кожного своєї недоречної посмішки, що за таких обставин видалась іронічною. Запала могильна тиша, яка буває в природі перед грозою. Шатле, що вже вернув сюди, багатозначно глянув на пана де Баржетона, потім на Станіслава, якому ображений чоловік церемонно вклонився.

Шатле збагнув причину такого пізнього візиту, — старші о цій годині звичайно уже був у ліжку; очевидно, його немічну руку скеровувала Наїс; а що близькі взаємини Шатле з Амелі надавали йому права втручатись у сімейні справи цієї родини, то він підвівся, підійшов до папа де Баржетона і, відвівши його вбік, спитав:

— Ви хочете говорити із Станіславом?

— Так, — відповів добряга, радіючи посередництву і сподіваючись, що Шатле вестиме замість нього переговори.

— Тоді, будь ласка, зайдіть у кімнату Амелі, — сказав начальник податкового управління, задоволений, що відбудеться дуель, яка, чого доброго, зробить пані де Баржетон удовою і внеможливить її одруження з Люсьєном, призвідником поєдинку.

— Станіславе, — сказав Шатле до пана Шандура, — Баржетон прийшов, мабуть, вимагати сатисфакції, адже ви стільки базікали про Наїс. Ідіть-но в будуар вашої дружини і тримайтесь обидва, як личить дворянам. Не здіймайте галасу, будьте підкреслено чемні, коротше, поводьтеся з англійською витримкою і не принижуйте своєї гідності.

За хвилину Станіслав і Шатле підійшли до Баржетона.

— Вельмишановний пане, — сказав ображений чоловік, — ви кажете, що застали пані де Баржетон у якійсь підозрілій позі з паном де Рюбампре?

— З добродієм Шардоном, — глузливо вточнив Станіслав, який не вважав Баржетона за людину рішучу.

— Хоч би й так, — вів далі чоловік Наїс. — Якщо зараз же ви не відмовитесь від ваших слів у присутності всього товариства, що зібралось у вашім домі, я попрошу вас потурбуватися про секунданта. Мій тесть, пан де Негрпеліс, буде у вас о четвертій ранку. Тож зробімо останні розпорядження, бо справу можна залагодити лише за однієї умови: про неї я вам уже сказав. Мене ображено — і право вибору зброї за мною. Будемо битись на пістолетах.

Всю дорогу пан де Баржетон пережовував свою промову, найдовшу в його житті; він виголосив її незворушно і навдивовижу просто. Станіслав геть сполотнів і подумки запитав себе: «А що ж я там, власне, бачив?» Але йому не лишалося іншої ради, як одмовитись від своїх слів перед усім товариством у присутності цього мовчуна, що, видно, аж ніяк не був схильний до жартів, або стати перед дулом пістолета, на саму думку про який огидний страх здавлював йому горло мов розпеченими обценьками; зрештою, він обрав більш віддалену небезпеку.

— Гаразд! До завтра, — сказав він панові де Баржетону, сподіваючись, що справа, може, якось уладнається.

Троє чоловіків вернулися до вітальні, де всі втупились у їхні обличчя; Шатле посміхався, пан де Баржетон виглядав так, як і завжди в своєму домі, але Станіслав був блідий. З його обличчя деякі жінки здогадалися, про що йшла мова. «Вони битимуться!» — пошепки переходило з уст в уста. Половина гостей вважали, що Станіслав винен, — що він збрехав, свідчила його блідість і розгубленість; друга половина захоплювалася манерою пана де Баржетона триматися. Шатле прибрав поважну й таємничу міну. Вділивши кілька хвилин спогляданню присутніх, Баржетон пішов.

— Знайдуться у вас пістолети? — прошепотів Шатле на вухо Станіславу, і той затремтів од голови до п’ят.

Амелі все зрозуміла і знепритомніла; жінки мерщій віднесли її до спальні. Зчинився страшенний гамір, усі заговорили воднораз. Чоловіки залишились у вітальні й одностайно заявили, що пан де Баржетон повівся слушно.

— Хто б міг подумати, що це старе луб’я здатне на такий шляхетний вчинок? — сказав де Сенто.

— А чого ж? — озвався безжальний Жак. — Замолоду він прекрасно орудував зброєю. Батько не раз розповідав мені про Баржетонові подвиги.

— Та ну? Розставте їх за двадцять кроків, і обидва схиблять. Треба тільки взяти кавалерійські пістолети, — сказав Франсіс, звертаючись до Шатле.

Коли всі порозходилися, дю Шатле заспокоїв Станіслава і його дружину, запевнивши, що все буде гаразд, мовляв, у поєдинку між шістдесятирічним і тридцятишестирічним — перевага завжди на боці молодшого.

Вранці другого дня, коли Люсьєн снідав із Давідом, що вернувся з Марсака, не домігшись батькової допомоги, ввійшла схвильована пані Шардон.

— Ти, Люсьєне, чув новину? Про неї гомонять повсюди, навіть на базарі. Сьогодні о п’ятій ранку пан де Баржетон трохи не вбив пана де Шандура на лузі пана Тюлуа. Де Шандур нібито пустив учора поголоску, що заскочив тебе з пані де Баржетон.

— Брехня! Пані де Баржетон ні в чому не винна! — скрикнув Люсьєн.

— Я чула, як один селянин розповідав про всі подробиці тієї дуелі. Їдучи до міста, він усе бачив зі свого воза. Пан де Негрпеліс прибув о третій ранку — він був секундантом Баржетона; він сказав Шандурові, що й сам викличе його на дуель, якщо з його зятем трапиться лихо. Пістолети дав їм якийсь кавалерійський офіцер. Пан де Негрпеліс кілька разів їх перевірив. Дю Шатле був запротестував проти випроби пістолетів, і тоді звернулися до офіцера, щоб той розсудив суперечку, і офіцер сказав, що в справності зброї завжди корисно пересвідчитись, якщо не хочуть обернути дуель на дитячу забавку. Секунданти поставили супротивників на відстані двадцяти п’яти кроків. Пан де Баржетон тримався, ніби на прогулянці; він стрельнув перший, куля влучила Шандурові в шию і той, уже неспроможний вистрілити, упав. Хірург із лікарні оце недавно сказав, ніби Шандур отак і залишиться до самої смерті кривошиїм. Я зайшла сказати тобі про наслідки дуелі, щоб ти, бува, не подався до пані де Баржетон, ба й не показувався в Ангулемі, а то хто-небудь із Шандурових друзів може тебе підбити на поєдинок.

В цю хвилину Баржетонів камердинер Жантіль зайшов у супроводі друкарського підмайстра і подав Люсьєнові листа від Луїзи.

«Друже мій, Ви вже, думаю, знаєте, чим закінчилась дуель між Шандуром та моїм чоловіком. Сьогодні ми не прийматимемо нікого. Будьте обережні, ніде не показуйтесь, прошу Вас у ім’я любові до мене. Чи не здається вам, що цей сумний день найкраще провести у Вашої Беатріче, життя якої перемінилось у зв’язку з цією подією і яка має багато чого Вам сказати».

— На щастя, — мовив Давід, — післязавтра наше весілля; ось тобі й привід рідше з’являтися до пані де Баржетон.

— Дорогий Давіде, — відповів Люсьєн, — вона просить мене прийти сьогодні. Думаю, треба послухати її, вона краще знає, як мені слід поводитися за теперішніх обставин...

— Виходить, тут усе вже готове? — запитала Давіда пані Шардон.

— А ви подивіться! — вигукнув Давід, радий, що може показати, як змінилося помешкання другого поверху, де все було обновлене, все вилискувало.

Там усе дихало тією ніжністю, яка панує в оселі молодого подружжя, де весільні квіти і фата молодої ще прикрашають сімейне життя, де весна кохання відбивається в кожній речі, де все сяє білиною, все чисте, все в цвіту.

— Єва житиме, як принцеса, — сказала мати, — але ви потратили силу-силенну грошей! Справжнє безумство!

Давід усміхнувся й нічого не відповів, бо пані Шардон торкнулася відкритої рани, яку приховував бідолашний закоханий і яка його страшенно мучила: витрати настільки перевищили його розрахунки, що в нього не залишилося коштів для надбудови у дворі. Тещі доведеться ще довго очікувати на свій куточок, про який піклувався зять. Великодушні люди дуже страждають, коли, буває, не можуть виконати якоїсь обіцянки, що її навіює притаманне ніжним почуттям марнолюбство. Давід приховував свою скруту, щоб не вразити Люсьєна, якого могли б засмутити жертви, принесені задля нього.

— Єва зі своїми подругами теж добре потрудилася, — мовила пані Шардон. — Посаг, кухонне начиння, усе готове. Дівчата так її люблять, що потай від неї обшили матраци білою байкою з рожевою облямівкою. Вийшло чудово! Тільки глянеш — вже заміж хочеться!

Мати й дочка витратили всі свої заощадження, щоб стягнутися на речі, про які чоловіки завжди забувають. Знаючи, як пишно прагне Давід опорядити помешкання — адже йшлося навіть про те, щоб замовити в Ліможі порцеляновий сервіз, — вони з останніх сил вибивалися, щоб посаг не поступився перед Давідовим надбанням. Це змагання в любові й щедрості загрожувало тим, що молодята вже на самому початку сімейного життя мали неминуче зазнати матеріальної скрути, незважаючи на видимість міщанського добробуту, що міг видатись навіть розкішшю в такій дрімучій провінції, як тогочасний Ангулем.

Побачивши, що мати й Давід пішли в спальню, де йому були вже знайомі і меблі, й білі з блакитним шпалери, Люсьєн умить гайнув із дому й подався до пані де Баржетон. Він застав Наїс та її чоловіка за сніданком: у пана де Баржетона після вранішньої прогулянки з’явився, нівроку, добрий апетит, і він спокійнісінько їв, анітрохи не переймаючись тим, що сталося вранці. Пан де Негрпеліс, старий поміщик, особа досить показна, нащадок старовинної французької знаті, сидів поруч із дочкою. Коли Жантіль доповів про пана де Рюбампре, сивий старець кинув на Люсьєна пильний погляд батька, якому кортіло скласти думку про людину, котру вирізнила з-поміж інших його дочка. Надзвичайна Люсьєнова врода так гостро вразила його, що він не міг приховати схвального погляду; проте в доччиному захопленні він, здавалося, вбачав скоріше флірт, аніж пристрасть, скоріше примху, ніж тривалу любов. Сніданок уже закінчувався, отож Луїза могла встати з-за столу й залишити батька зі своїм чоловіком. Вона подала Люсьєнові знак іти за нею.

— Друже мій, — почала вона голосом сумним і водночас веселим, — я їду до Парижа, а Баржетона батько бере до себе в Ескарба, де він житиме, поки я буду відсутня. Пані д’Еспар, у дівоцтві Бламон-Шоврі, з якою ми породичалися через д’Еспарів, старший пагін роду Негрпеліс, зараз дуже впливова особа і сама по собі, і завдяки своїм родичам. Якщо вона погодиться визнати мене за родичку, я маю намір зміцнити наші взаємини: завдяки своєму впливу вона може домогтися пристойного місця для Баржетона. Я потурбуюся, щоб королівський двір захотів бачити його депутатом від Шаранти, і це допоможе його обранню в нашій окрузі. Становище депутата може надалі сприяти моїм успіхам у Парижі. Це ж ти, мій любий хлопчику, навів мене на думку перемінити спосіб життя! Сьогоднішня дуель змушує мене на деякий час відмовитись од прийомів, бо завжди знайдуться люди, котрі стануть на бік Шандура і копатимуть нам яму. За таких обставин, та ще в умовах малого містечка, мені лишається тільки виїхати на той час, доки вляжуться пристрасті. Якщо мене чекає успіх, я ніколи не вернуся в Ангулем, якщо ж ні, то залишуся в Парижі, поки складуться умовини, за яких я матиму змогу літо проводити в Ескарба, а зиму в Парижі. Тільки таке життя личить порядній жінці, а я надто довго зволікала. Щоб зібратися, досить одного дня. Я виїду завтра вночі, і ви будете мене супроводити, правда ж? Виїжджайте раніше за мене. Між Манлем та Рюффеком я візьму вас до себе в карету, і ми швидко дістанемось до Парижа. Лише там, мій любий, слід жити видатним людям! Тільки з рівнею собі почуваєшся легко, у всякому іншому середовищі — суцільна мука. Саме Париж, столиця інтелектуального світу, — арена ваших майбутніх успіхів! Поспішайте ж подолати відстань, яка відокремлює вас од Парижа! Не допустіть, щоб ваша думка зачахла у цьому закутні дикої провінції. Не баріться увійти в спілкування з великими людьми, що втілюють велич дев’ятнадцятого сторіччя! Наблизьтесь до королівського двору і влади. Ні почесті, ні слава не стануть розшукувати талант, що скніє десь у глухому містечку. Назвіть мені бодай одну якусь велику мистецьку річ, створену в провінції! Згадайте нещасливого Жан-Жака Руссо! Як невтримно поривався він до цього духовного сонця, що породжує славетних людей, запалюючи уми у зіткненнях інтелектів. Невже вам не судилося посісти своє місце серед світил, що сходять у кожну епоху? Ви не уявляєте, як багато важить для молодого таланту, коли його ласкаво приймають у вищому світі. Я відрекомендую вас пані д’Еспар; до її салону попасти нелегко; там ви зустрінете всіх великих людей — міністрів, послів, парламентських ораторів, найвпливовіших перів, багатіїв і знаменитостей. Треба бути нікчемним невдахою, щоб своєю молодістю, вродою і обдаруванням не привернути до себе уваги. Великим талантам чужа дріб’язковість, вони вас підтримають. А тільки-но піде чутка, що ви посідаєте високе становище, як ваші твори набудуть величезної вартості. Для митців дуже важливо бути на видноті. І тоді вам трапиться безліч нагод забагатіти, дістати вигідну посаду, субсидії від держави. Бурбони так полюбляють опікуватися літературою, мистецтвом! Тому будьте водночас поетом-католиком і поетом-роялістом! Це не тільки чудово само по собі, а ще й забезпечить вам багатство. Хіба ж опозиція, хіба ліберали призначають письменників на посади, дають їм нагороди та багатство? Отож обирайте певну дорогу і простуйте туди, куди йдуть усі генії! Я відкрила вам свою таємницю, бережіть її якнайпильніше і збирайтеся мене супроводити. Невже не хочете? — докинула вона, здивована мовчанкою свого милого.

Люсьєнові, приголомшеному видивом Парижа, що промайнуло перед ним, коли він слухав оті спокусливі слова, здалося, ніби досі половина його мозку дрімала, і лише тепер розбудилися всі мислі, так розширився його кругозір: йому уявилося, що, сидячи в Ангулемі, він скидається на жабу, яка причаїлась під каменем на дні болота. Париж у всьому своєму сяйві, Париж, що в уяві провінціала виглядає якимсь Ельдорадо, постав перед ним у золотих шатах, у діамантовій королівській короні з розкритими для молодих талантів обіймами. Знамениті люди поривалися назустріч йому й вітали його як брата. Там усе всміхається генієві. Там немає ні заздрісних дворянчиків, які вщипливими словами ранять письменника, ані тупої байдужості до поезії. Звідтіля плавом пливуть поетичні творіння, там за них платять, там їх випускають у світ. Прочитавши перші сторінки «Лучника Карла IX», видавці повідмикають сейфи й запитають: «Скільки бажаєте?» А, крім того, Люсьєн розумів, що, подорожуючи, вони через самі обставини зійдуться, Луїза цілком належатиме йому, і вони почнуть жити разом.

На запитання: «Невже не хочете?» — поет відповів слізьми; він обійняв Луїзу за стан, пригорнув до грудей, вкрив її шию палкими поцілунками. Та раптом він стрепенувся, вражений несподіваною думкою, й вигукнув:

— Боже мій, післязавтра весілля моєї сестри!

Це був останній зойк, останнє зітхання досі порядного й чистого хлопця. Міцні зв’язки, що єднають юні серця з родиною, з друзями дитинства, з першоджерелом невинних радощів, мали розпастися під ударом страшної сокири.

— Даруйте, — вигукнула горда Негрпеліс, — що спільного між весіллям вашої сестри та нашим коханням? Невже вам так приємно грати першу роль на цьому бенкеті міщан і ремісників, що ви не можете задля мене поступитися такою вишуканою втіхою? О, яка велика жертва! — сказала вона з презирством. — А я через вас сьогодні вранці послала свого чоловіка битися! Ідіть геть, добродію, залиште мене! Я обманулась у вас.

Напівпритомна, вона впала на диван. Люсьєн кинувся До неї, благаючи простити його, проклинаючи власну родину, сестру, Давіда.

— Я так вірила у вас, — сказала вона. — Була ж мати і в пана де Кант-Круа, яку він палко любив, а проте, жадаючи, щоб я написала йому: «Я задоволена з вас», — він загинув у полум’ї битви. А ви заради поїздки зі мною не можете відмовитись від весільного обіду.

Люсьєн ладен був убити себе, його розпач був такий щирий, такий глибокий, аж Луїза, зрештою, простила його, але дала відчути, що він мусить спокутувати свою провину.

— Ідіть же, — сказала вона наприкінці, — та будьте обачні і взавтра опівночі чекайте на мене кроків за сто по той бік Манля.

Повертаючись до Давіда, Люсьєн не чув землі під ногами, і надії переслідували його, як фурії Ореста[54], бо він передбачав тисячу труднощів, що вміщалися в одне страшне слово: гроші. Він так боявся Давідової проникливості, що замкнувся в своєму затишному кабінеті, аби оговтатися від приголомшення, до якого призвело його нове становище. Отже, доведеться покинути це помешкання, опорядження якого обійшлося так дорого, і тим самим визнати, що всі жертви пішли намарне. Люсьєнові спало на думку, що тут могла б оселитися мати. Тоді б Давід заощадив кошти, потрібні для надбудови в дворі. Виходить, його від’їзд піде навіть на користь родині; він знайшов тисячу причин, які виправдували його втечу, — немає більшого єзуїта, ніж наші бажання. Люсьєн тут же подався в Умо, щоб розповісти сестрі про крутий поворот у своїй долі та порадитись із нею. Проходячи повз Постелеву аптеку, він подумав, що в разі крайньої потреби, не знайшовши іншої ради, він зможе позичити в батькового наступника суму, необхідну йому, щоб прожити в Парижі рік.

«Якщо я житиму в Парижі з Луїзою, то екю на день буде для мене величезною сумою, і за рік це складе всього тисячу франків, — міркував він. — А через півроку я розбагатію».

Попросивши сестру й матір зберегти його таємницю, Люсьєн довірив їм свої сердечні справи. Вони плакали, слухаючи його честолюбні плани, а коли він запитав, чого вони так побиваються, сказали, що всі свої заощадження витратили на білизну, на Євин посаг, на всілякі дрібниці, про які не подумав Давід, і вони, мовляв, щасливі, доклавши свою частку, бо друкар в шлюбному контракті зазначив, що взяв за Євою десять тисяч франків. Тоді Люсьєн висловив думку про позичку, і пані Шардон пішла до Постеля просити в нього на рік тисячу франків.

— Але ж, Люсьєне, — сказала Єва, в якої защеміло серце, — виходить, ти не будеш на моєму весіллі? О, вернися потім! Я кілька днів зачекаю! Коли ти проведеш її в Париж, вона ж за тижнів два відпустить тебе! Невже вона на якийсь тиждень не поступиться тобою заради нас? Адже ми виростили тебе для неї! Шлюб наш не принесе нам щастя, коли тебе не буде на весіллі... А чи вистачить тобі тисячі франків? — раптом запитала вона, урвавши себе. — Хоча фрак лежить на тобі прекрасно, але ж він у тебе один! Ти маєш усього дві тонкі сорочки, а решта шість із грубого полотна. В тебе тільки три батистові краватки, а інші з простого мусліну; та й твої носовички не гарні. Хіба в Парижі буде з тобою сестра, щоб випрала білизну відразу ж, як буде потрібно? Тож слід мати більше білизни. У тебе тільки одні нанкові панталони, пошиті цього року, — торішні дуже вузькі. Тобі доведеться шити одяг у Парижі, а там ціни не ангулемські. У тебе всього два білих жилети, які можна одягати, решту я вже лагодила. Послухай, раджу тобі взяти дві тисячі франків.

У цю хвилину надійшов Давід, і, видно, він почув останні слова, бо мовчки подивився на брата й сестру.

— Не приховуйте нічого від мене, — сказав він.

— Уяви собі, — вигукнула Єва, — він їде з нею!

— Постель згоджується позичити тисячу франків, — сказала пані Шардон, заходячи в кімнату й не помічаючи Давіда, — але тільки на півроку, та й то з умовою, щоб за тебе поручився твій шуряк, бо, мовляв, у тебе нема ніякого забезпечення.

Мати обернулась, побачила зятя, і всі четверо замовкли. Шардони відчували, що вони надуживають Давідовою добротою. Всім стало соромно. На очах у друкаря забриніли сльози.

— То ти не будеш у мене на весіллі? — озвався він. — Отже, ти не залишишся з нами? А я розтратив усе, що в мене було. Ох, Люсьєне, я ж саме приніс Єві скромні весільні дарунки. — Він змахнув сльозу й дістав із кишені футляри, — не думав я, що шкодуватиму про покупку.

І Давід поклав на стіл перед тещею кілька сап’янових футлярів.

— Навіщо ви так балуєте мене? — сказала Єва з ангельською усмішкою, що перечила її словам.

— Дорога мамо, — мовив друкар, — скажіть панові Постелю, що я згоден підписати вексель, бо добре бачу з твого, Люсьєне, обличчя, що ти рішуче постановив їхати.

Люсьєн сумно опустив голову і по хвилі сказав:

— Не думайте про мене погано, мої любі! — він обійняв Єву й Давіда, пригорнув їх до грудей і додав: — Трохи зачекайте, і ви побачите, як я вас люблю. Навіщо були б наші високі помисли, Давіде, якби вони не допомагали нам звільнитися від дрібних умовностей, якими закони обплутують наші почуття? Невже навіть у розлуці я душею не буду з вами? Невже подумки ми не будемо завжди разом? Невже я мушу знехтувати своє покликання? Хіба ж книгарі приїдуть в Ангулем шукати «Лучника Карла IX» та «Стокротки»? Хіба рано чи пізно не довелося б мені зробити цей крок, який я роблю тепер? Чи трапиться мені ще коли-небудь така сприятлива нагода? Хіба все моє майбутнє не залежить від того, що я відразу по приїзді в Париж матиму доступ до салону маркізи д’Еспар?

— Він має рацію, — мовила Єва. — Чи не ви самі казали, що йому слід їхати до Парижа?

Давід узяв Єву за руку, повів її у тісну комірчину, яка правила їй за спальню впродовж семи років, і стиха промовив:

— Ти, любове моя, казала, що йому потрібні дві тисячі франків? А Постель погодився дати лише тисячу.

Єва печально глянула на жениха, висловивши тим поглядом усю свою муку.

— Слухай, моя кохана Єво, на початку спільного життя нам буде сутужно. Авжеж. Мої витрати поглинули все, що я мав. У мене зосталося всього дві тисячі франків; одна тисяча потрібна для того, щоб працювала друкарня. Віддати решту твоєму братові — означає віддати останній шматок хліба й не мати спокою. Якби я був сам, я знав би, що робити, але нас двоє. Вирішуй!

Єва, розчулена, кинулася в обійми своєму любому, ніжно поцілувала його і, гірко плачучи, шепнула йому на вухо:

— Роби так, начеб ти був сам, а я працюватиму, щоб покрити цю суму.

Незважаючи на те, що заручені поцілувались, як ніколи, палко, Давід, вийшовши до Люсьєна, залишив Єву в пригніченому стані.

— Не журися! — сказав він. — Ти матимеш потрібні тобі дві тисячі.

— Йдіть обидва до Постеля, — сказала пані Шардон. — Підписати вексель треба вам обом.

Коли друзі вернулися від аптекаря, Єва з матір’ю стояли навколішки й молилися; хоч вони й розуміли, які надії могли справдитися в майбутньому після Люсьєнового повернення, проте відчували, що занадто багато втрачають із цією розлукою; вони вважали, що купують майбутнє щастя дорогою ціною, бо розлука розіб’є їхнє життя і прирече їх на вічну тривогу за Люсьєна.

— Якщо ти коли-небудь забудеш ці хвилини, — сказав Давід на вухо Люсьєнові, — ти будеш останньою людиною.

Друкар вважав за необхідне сказати Люсьєнові ці суворі слова — він боявся впливу пані де Баржетон не менше, ніж фатальної непостійності Люсьєнової вдачі, яка могла штовхнути поета як на добру, так і на лиху дорогу. Єва швидко зібрала Люсьєнові речі. Цей Фернандо Кортес[55] од літератури їхав із малим багажем. Свій найкращий сюртук, найкращий жилет та одну із двох тонких сорочок він одягнув. Уся його білизна, прекрасний фрак, решта пожитків і рукописи склалися в такий скромний пакунок, що Давід, аби сховати його від очей пані де Баржетон, запропонував переслати оту мізерію диліжансом до свого посередника, торговця папером, із проханням передати пакунок Люсьєнові.

Незважаючи на застережні заходи, про які подбала пані де Баржетон, щоб приховати свій від’їзд, Шатле вивідав про нього й захотів дізнатися, сама вона поїде чи з Люсьєном; отож барон послав камердинера в Рюффек, наказавши пильно оглянути всі карети, що мінятимуть там коней.

«Якщо вона візьме отого перодряпа з собою, — подумав він, — вона в моїх руках».

Люсьєн поїхав на другий день вдосвіта в супроводі Давіда, який дістав кабріолета й коня, об’явивши, що їде в справах до батька; ця невинна брехня за тодішніх обставин здавалася цілком правдоподібною. Друзі подались у Марсак і провели частину дня в старого Ведмедя. Увечері вони виїхали до Манля і, проминувши місто, стали чекати на пані де Баржетон. Вона приїхала над ранок. Побачивши здаля стару коляску — їй було вже років шістдесят, — яку стільки разів бачив у каретній повітці Баржетонів, Люсьєн розхвилювався, як ніколи за все своє життя; він кинувся обіймати Давіда, і той сказав йому:

— Дай боже, щоб це пішло тобі на добро.

Друкар сів у свій нужденний кабріолетик і поїхав додому з печаллю на серці, бо в нього були найгірші передчуття щодо Люсьєнової долі в Парижі.