Втрачені ілюзії

Частина третя ПОНЕВІРЯННЯ ВИНАХІДНИКА

Другого дня Люсьєн засвідчив паспорт, купив собі падубову палицю і сів на стоянці, що по вулиці Анфер, на кукушку[162], яка за десять су довезла його до Лонжюмо, а далі він пішов пішки. На першому привалі він заночував у стайні якоїсь ферми за два льє від Арпажона. До Орлеана він дістався уже геть знесилений, але там човняр за три франки доправив його вниз по річці до Тура, і під час тієї подорожі човном він витратив тільки два франки на харчування. Від Тура до Пуатьє Люсьєн добирався п’ять днів. Пуатьє було вже далеко позаду, в кишені у поета залишилося тільки сто су, але, зібравши останні сили, він ішов і йшов до своєї мети. Одного вечора ніч захопила Люсьєна посеред поля, і він уже був вирішив заночувати просто неба, коли раптом у виярку помітив карету, що виїжджала на пагорб. Нишком від кучера, подорожніх і лакея, який сидів на передку, він примостився на зап’ятках між двома паками і заснув, улаштувавшись так, щоб не впасти на вибоях. Коли яскраве вранішнє сонце, що світило йому просто в очі, й гомін голосів розбудили Люсьєна, він упізнав Манль, те саме містечко, де вісім місяців тому вони зустрілися з пані де Баржетон — і як раділо тоді його серце, сповнене кохання й надії! Він був увесь у пилюці, а навколо нього юрмилися роззяви та поштарі, і він зрозумів, що його в чомусь підозрюють. Люсьєн підхопився на ноги й хотів був заговорити, але слова застрягли йому в горлі, коли він побачив двох подорожніх, які виходили з карети: перед ним стояли повий префект Шаранти граф Сікст дю Шатле і його дружина Луїза де Негрпеліс.

— Знали б ми, що випадок пошле нам такого попутника! — сказала графиня. — Прошу до нас у карету, ласкавий пане!

Люсьєн холодно вклонився подружжю і, скинувши на них поглядом, приниженим і водночас погрозливим, майже побіг путівцем, що звертав убік від Манля, сподіваючись натрапити на ферму, де він міг би поснідати молоком та хлібом, відпочити і в тиші подумати про своє майбутнє. У нього ще було три франки. Гнаний нервовим збудженням, автор «Стокроток» швидкими кроками пройшов так чималу відстань. Він спускався вниз за течією річки, милуючись на місцевість, дедалі мальовничішу. Близько полудня він дістався до широкого затону, затіненого вербами і схожого на озеро. Люсьєн став і задивився на цей свіжий, тінистий гайок, що схвилював його душу своєю чисто сільською красою. За верхів’ями дерев виднілася поросла молодилом солом’яна стріха хатини — вона тулилася до млина, який стояв на закруті річки. Єдиною окрасою цієї невибагливої оселі були кущі жасмину, козолисту та хмелю, а навколо, посеред буйних густих трав, пістрявіли флокси. На вимощеній щебенем греблі, укріпленій грубезними палями і здатній витримати найбурхливіші повені, сушилися на сонці рибальські сіті. За млином, на прозорому плесі, між двома бурхливими потоками, що клекотіли, пробиваючись із-під заставок, плавали качки. Чутно було веселий плюскіт води і гуркіт млинових коліс. Поет побачив товсту добродушну жінку, що сиділа на простій лавці; вона плела, наглядаючи за дитинчам, яке ганялося за курми.

— Добродійко, — сказав Люсьєн, підходячи до неї, — я страшенно втомився, мене лихоманить, а грошей маю тільки три франки. Чи не погодуєте ви мене з тиждень хлібом та молоком і не дозволите поспати десь на сіні? А я тим часом напишу своїм рідним, і вони пришлють мені грошей або приїдуть по мене.

— А чого ж, — сказала вона. — Аби тільки чоловік погодився. Гей, чоловіченьку!

Вийшов мірошник. Він подивився на Люсьєна, витяг з рота люльку й сказав:

— Три франки за тиждень? Та вже краще нічого з вас не брати.

«Хтозна, чи не закінчу я наймитом у млині?» — подумав поет, замилувавшись на чудовий краєвид, перше ніж лягти в постіль, яку наготувала йому мірошничка, і він заснув таким непробудним сном, аж налякав господарів.

— Куртуа, піди глянь, чи той хлопець, бува, не вмер? Ось уже чотирнадцять годин, як він не прокидається, я навіть підходити туди боюся, — сказала мірошничка другого дня, а був уже пізній ранок.

— Як на мене, — відповів дружині мірошник, закінчуючи ставити сіті та інші рибальські снасті, — то цей гожий хлопчина, мабуть, якийсь бродячий комедіант без жодного су за душею.

— З чого це ти взяв, чоловіченьку? — запитала мірошничка.

— Як то з чого? Таж він не князь, не міністр, не депутат, не єпископ, а руки в нього неробочі — гладенькі та білі.

— Дивно, як це голод його не розбудить, — сказала мірошничка, яка вже приготувала сніданок для гостя, що його напередодні послав їй випадок. — Комедіант? — повторила вона. — Куди ж він іде? Ярмарок у Ангулемі відкриється не скоро.

Ні мірошник, ні мірошничка не могли навіть уявити собі, що, крім комедіанта, князя та єпископа, існує людина, яка є водночас і князем, і комедіантом, людина, вшанована високою місією Поета, котрий начебто нічого й не робить, а проте володарює над людством, якщо зуміє його оспівати.

— Хто ж він тоді такий? — мовив Куртуа до дружини.

— А може, небезпечно його й у хаті держати? — спитала мірошничка.

— Еге! Злодій, той не став би ловити гави, уже давно пограбував би нас, — заперечив мірошник.

— Я не князь, не злодій, не єпископ, не комедіант, — сумно сказав Люсьєн, несподівано з’являючись у дверях; він, безперечно, почув крізь вікно розмову жінки з чоловіком. — Я бідний, іду пішки від самого Парижа і дуже стомився. Звати мене Люсьєн де Рюбампре, я син покійного пана Шардона, колишнього аптекаря в Умо; тепер аптеку держить пан Постель. Моя сестра одружена з Давідом Сешаром, друкарем, який живе на майдані Мюрьє в Ангулемі.

— Стривайте-но, — сказав мірошник. — А чи не батьком тому друкареві доводиться старий жмикрут, який надбав собі чималенький маєток у Марсаку?

— Авжеж, батьком, — сказав Люсьєн.

— Нічогенький собі батько, можна сказати! — докинув Куртуа. — Кажуть, він до нитки обібрав сина, чиє майно недавно пустили з торгів, а в самого добра, либонь, тисяч на двісті буде, та й грошенят наскладав дай боже.

Коли душа й тіло розбиті в тривалій болісній боротьбі, то мить найвищої напруги сил призводить або до смерті, або до непритомності, схожої на смерть, у якій, правда, натури, здатні до опору, черпають свіжу наснагу. Люсьєн був у стані саме такої перенапруги, і тому він мало не вмер на місці, коли почув про нещастя, яке спіткало його зятя, Давіда Сешара, хоча ця новина і не зовсім дійшла до його свідомості.

— Сестро моя! — вигукнув він. — Що я накоїв, о боже! Який я негідник!

І він безсило впав на дерев’яну лавку, збліднувши, наче мрець. Мірошничка поквапно принесла глечик і змусила його випити молока. Але Люсьєн попрохав мірошника допомогти йому дістатися до ліжка, вибачаючись за те, що завдасть їм мороки своєю смертю, — він-бо думав, що надійшла його остання година. Побачивши поруч себе привид смерті, молодий красень перейнявся побожним настроєм: він захотів зустрітися зі священиком, висповідатись і причаститися. Ці жалібні слова, вимовлені кволим голосом і устами такого вродливого та стрункого юнака, як Люсьєн, глибоко розчулили пані Куртуа.

— Ану, чоловіченьку, сідай на коня і мчи в Марсак по лікаря, по пана Маррона. Хай-но він подивиться, що з нашим хлопцем. Як на мене, то він на ладан дихає. Привезеш і кюре. Вони, певно, краще за тебе знають, у яку халепу встряв отой друкар із майдану Мюр’є, адже Постель доводиться панові Маррону зятем.

Куртуа поїхав, а мірошничка, переконана, як усі селяни, що хворим передусім треба багато їсти, заходилася годувати Люсьєна, і той слухняно скорявся її вимогам. Його терзали жорстокі докори совісті, що були, проте, для нього рятівними, бо ці душевні муки розбуджували його з мертвотного заціпеніння.

Млин Куртуа був на відстані одного льє від Марсака, головного містечка кантону, що стояло на півдорозі між Манлем та Ангулемом, тому добрий мірошник досить швидко привіз із Марсака лікаря та кюре. Ці двоє людей чули про любощі пані де Баржетон з Люсьєном, а що в ті дні весь департамент Шаранти говорив про її заміжжя та повернення до Ангулема з новим префектом, графом дю Шатле, то лікар і священик, коли довідалися, що Люсьєн перебуває в мірошника, відчули неподоланне бажання дізнатися, які ж причини перешкодили вдові пана де Баржетона взяти шлюб з юним поетом, з котрим вона втекла до Парижа, та й розпитати, чи не для того Люсьєн повернувся в рідні краї, щоб вирятувати з біди свого зятя, Давіда Сешара. Отож цікавість і людяність об’єдналися, щоб поспішити на допомогу поетові, який надумав померти. Й уже через дві години по від’їзді Куртуа Люсьєн почув, як по вистеленій щебенем греблі продеренчав розбитий кабріолет сільського лікаря. Пани Маррони (бо лікар доводився кюре племінником) не забарилися з’явитись, і Люсьєн зустрівся з людьми, близькими до батька Давіда Сешара, наскільки можуть бути близькі сусіди в малому виноградарському містечку. Оглянувши вмирущого, помацавши йому пульс, попросивши показати язика, лікар подивився на мірошничку з усмішкою, що розвіяла всі тривоги.

— Пані Куртуа, — сказав він, — якщо у вашому льоху знайдеться пляшка доброго вина, в чому я не сумніваюся, а в сажалці — жирний вугор, то пригостіть вашого хворого, який усього-на-всього перевтомився. Після цього наш знаменитий гість зразу стане на ноги.

— Ох, добродію, — сказав Люсьєн, — я хворий не тілом, а душею. Ці славні люди вбили мене, розповівши про нещастя, яке спіткало мою сестру, пані Сешар! Ваша дочка, як сказала мені пані Куртуа, одружена з Постелем; ви повинні щось знати про справи Давіда Сешара. Заради бога...

— Здається, він у в’язниці, — відповів лікар. — Батько відмовився допомогти йому...

— У в’язниці! — повторив Люсьєн. — А за що?

— Через якісь векселі, що надійшли з Парижа. Він про них, напевне, забув. Кажуть, у нього негаразд із памяттю, — мовив пан Маррон.

— Прошу вас, залиште мене наодинці зі священиком, — попросив поет, перемінившись на обличчі.

Лікар, мірошник та його дружина вийшли. Залишившись на самоті із старим кюре, Люсьєн вигукнув:

— Я заслуговую смерті й відчуваю, що вона близько! Я жалюгідний нікчема і можу тільки сподіватися на милосердя боже! Я кат своєї сестри і свого брата, бо Давід Сешар був братом для мене! Це я підробив векселі, які Давід не зміг оплатити... Я його розорив. Я жив у жахливих злиднях і забув про той свій злочин. Судову справу, порушену у зв’язку з цими векселями, пощастило владнати завдяки втручанню одного багатія... Я думав, він погасив векселі, а він, виявляється, не зробив нічого!

І Люсьєн розповів про свої нещастя. Коли цю поему, викладену в гарячковій, воістину гідній поета формі, було закінчено, він став благати кюре поїхати в Ангулем і довідатися від Єви, його сестри, та від його матері, пані Шардон, про те, як стоять там справи, бо він хотів знати, чи ще можна допомогти їм.

— До вашого повернення, добродію, я не помру, — сказав поет, заливаючись гіркими слізьми. — Якщо моя мати, моя сестра і Давід не зречуться мене, я зможу жити!

Красномовство парижанина, його сльози, його каяття, незвичайна врода блідого, мало не мертвого від розпачу юнака, розповідь про нещастя, які перевищують людські сили, — усе це розбудило в кюре співчуття й жалість.

— У провінції, як і в Парижі, добродію, можна вірити тільки половині того, що розповідають, — сказав Люсьєнові священик. — Не лякайтеся чуток, які тут, за три льє від Ангулема, звичайно ж, дуже роздуті. Старий Сешар, наш сусід, кілька днів тому виїхав із Марсака; може, він вирішив залагодити справи сина. Я поїду до Ангулема, а потім повернуся сюди й повідомлю, чи можна вам з’явитися до своїх рідних. Ваше зізнання і щире каяття допоможуть мені заступитися за вас.

Кюре не знав, скільки разів за останні півтора року Люсьєн розкаювався, не знав, що його каяття — хай яке палке — було тільки досконало розіграною комедією, причому розіграною цілком щиро! Священика змінив лікар. Виявивши у хворого нервовий розлад, гострота якого почала спадати, племінник, як і дядько, став утішати поета і, зрештою, умовив його підкріпитися.

Кюре, добре знаючи свій край та звичний його розпорядок, поїхав у Манль, куди незабаром мала прибути поштова карета, що йшла з Рюффека в Ангулем; у тій кареті виявилося вільне місце. Старий священик сподівався добути відомості про Давіда Сешара від свого двоюрідного онука Постеля, аптекаря в Умо, колишнього Давідового суперника в коханні до прекрасної Єви. Побачивши, з якою запобігливістю куценький аптекар кинувся допомогти старому вийти із жахливої тарадайки, що в ті часи обслуговувала Рюффек та Ангулем, найнеуважніший спостерігач здогадався б, що подружжя Постель убачало свій добробут у дядьковій спадщині.

— Ви снідали? Не хочете чогось перехопити? А ми вас і не чекали, яка приємна несподіванка...

І зразу посипалися нескінченні запитання. Пані Постель ніби самою природою була створена, щоб стати за дружину аптекареві в Умо. Така сама на зріст, як і коротун Постель, кремезна, червонощока, вона виглядала справжньою сільською дівчиною, і вся її врода була в квітучій свіжості. Руде волосся, що майже затуляло лоба, повадки й мова, які цілком пасували до грубуватих рис її круглого обличчя, майже жовті очі — усе свідчило за те, що одружилися з нею заради грошей. Уже після першого року заміжжя вона верховодила в домі й тримала під своїм черевиком Постеля, щасливого, що йому вдалося запопасти таку багату спадкоємицю. Леоні Постель, уроджена Маррон, годувала груддю сина, потворного малюка, схожого на батька й на матір, улюбленця старого кюре, лікаря і Постеля.

— Які там у вас справи в Ангулемі, дядечку, що ви навіть попоїсти не хочете? — спитала Леоні. — Не встигли через поріг ступити, а вже збираєтесь іти...

Коли статечний священнослужитель вимовив імена Єви й Давіда Сешара, Постель зашарівся, а Леоні метнула на коротуна ревнивий погляд — жінки, котрі в інтересах майбутнього завжди підозріло ставляться до минулого, вважають себе зобов’язаними час від часу пропікати таким поглядом чоловіка, який і так перебуває в них під п’ятою.

— Чим вони вам так догодили, ті люди, дядечку, що ви опікуєтеся їхніми справами? — запитала Леоні з очевидним роздратуванням.

— Вони нещасливі, дочко моя, — відповів кюре і розповів Постелеві, в якому становищі він знайшов Люсьєна у мірошника Куртуа.

— Отакої! Он як повертається він з Парижа! — вигукнув Постель. — Бідолаха! А був же розумний, та й гонору мав чимало. Сподівався на золоті гори, а скуштував облизня. Але чого йому тут треба? Його сестра нидіє у злиднях, бо всі оті Давіди та Люсьєни ні бельмеса не тямлять у справах. У комерційному суді ми розглядали його справу, і мені, як судді, довелось підписати вирок!.. Нелегко мені було! Я не певен, чи за нинішніх обставин Люсьєнові слід з’являтися до сестри. Але, зрештою, кімнатка, в якій він тут жив, вільна, і я не проти, щоб він оселився в ній знову.

— Це добре, Постель, — сказав священик, надіваючи свого трикутного капелюха, і, перш ніж вийти з крамниці, старий поцілував малого, що спав на руках Леоні.

— Ви, звичайно, пообідаєте з нами, дядечку? — сказала пані Постель. — Бо вам доведеться затриматись тут надовго, якщо ви хочете з’ясувати, що то за халепа з тими людьми. Потім чоловік відвезе вас додому в двоколці.

Подружжя дивилося вслід дорогоцінному дядечкові, який побрався нагору, до Ангулема.

— А він здається молодцем як на свої літа, — сказав аптекар.

Поки шановний церковнослужитель береться крутим схилом ангулемського пагорба, не зайве буде розповісти, який клубок інтересів він збирався розплутати.

Після від’їзду Люсьєна в Париж Давід Сешар, цей розумний і мужній віл, схожий на того, якого майстри живопису дають у супутники євангелістові, надумав швидко забагатіти, про що він почав мріяти — не так для себе, як для Єви та Люсьєна — у той вечір, коли вони з Свою сиділи на березі Шаранти поблизу греблі й вона віддала йому руку й серце. Подарувати дружині багатство й розкоші, серед яких їй личило жити, впевненою рукою спрямовувати честолюбні поривання брата — ось яка програма була накреслена вогняними літерами перед його мисленим зором. Газети, політика, бурхливий розвиток книготоргівлі й письменства, розвиток науки, прагнення виносити державні проблеми на громадський розгляд, суспільне бродіння, яке почалося, коли, здавалось, Реставрація вже усталилась, — усе це вимагало чи не вдесятеро більше паперу, ніж та кількість, яку сподівався виробляти на початку Революції знаменитий Уврар[163], керуючись тими самими міркуваннями. Але в 1821 році паперових фабрик у Франції було надто багато, щоб мати надію об’єднати їх у одних руках, як це свого часу зробив Уврар, котрий зумів заволодіти найголовнішими фабриками, перед тим скупивши всю їхню продукцію. Одначе Давід не мав ні ділової заповзятливості, ні капіталів, необхідних для такої операції. На той час у Англії вже почали запроваджувати машини для виробництва рулонного паперу. А у Франції досі лишалася вельми нагальною потреба пристосувати паперову промисловість до вимог французької цивілізації, яка загрожувала все піддати обговоренню і спиралася на постійний обмін особистими думками, — справжнє лихо, бо народи, які надто полюбляють міркувати, мало здатні до дій. Отож — за якимсь дивовижним збігом обставин! — поки Люсьєна втягував у себе грандіозний механізм Журналістики, загрожуючи пошматувати на клапті його честь і совість, Давід Сешар у своїй провінційній друкарні вивчав розвиток періодичної преси з боку її технічного процесу. Він хотів підняти технічні засоби на рівень, необхідний для досягнення результату, якого прагнув дух тієї епохи. Він сподівався забагатіти на виробництві дешевого паперу, і події цілком підтверджували слушність його розрахунку. Протягом останніх п’ятнадцяти років у контору видачі патентів на винаходи надійшло близько ста заявок від осіб, що претендували на відкриття нової сировини для виробництва паперу. Цілком переконаний у Корисності цього скромного, але надзвичайно прибуткового відкриття, Давід зразу по від’їзді шуряка в Париж весь поринув у ті нескінченні турботи, яких завдавала ця проблема кожному, хто намагався розв’язати її. Видатки, пов’язані з одруженням та від’їздом Люсьєна, поглинули всі його заощадження; через те на самому початку свого сімейного життя він опинився у надзвичайній скруті. Він був відклав тисячу франків на потреби друкарні й ще стільки позичив під вексель у аптекаря Постеля. Отже, перед цим глибоким мислителем стояло подвійне завдання: по-перше, треба було винайти дешеву сировину для виробництва паперу і винайти якомога швидше; по-друге, він мав знайти спосіб здобути вигоду з такого відкриття і для свого діла, і для своєї родини. Яким же похвальним словом можна винагородити розум, здатний відвернутися від жорстоких тривог, спричинених і злиднями, які доводиться старанно приховувати, і видовищем голодної родини, і буденними потребами праці, такої копіткої, як праця друкаря, відвернутись від усього цього й витати у сферах невідомого, з палкою і самозабутньою пристрастю вченого намагаючись упіймати таємницю, що день у день втікає від найвигадливіших дослідів. Гай-гай! Як ми далі побачимо, чимало й інших нещасть випадає на долю винахідників, не кажучи вже про невдячність юрби, якій усякі ледарі та нездари твердять про геніальну людину: «Він і народився, щоб бути винахідником, він і не міг стати кимось іншим. За його винахід ми зобов’язані йому не більше, ніж принцові за те, що той народився принцом! Він скористався обдаруванням, яке дістав від природи! У своїй праці він і знаходить для себе винагороду».

Одруження — це завжди різкий злам у житті дівчини, як у буденному, так і в духовному. А коли до того ж ідеться про одруження в умовах міщанського життя, то це, крім усього, зобов’язує дівчину ввійти в коло цілком нових для неї інтересів і справ; через те протягом якогось часу їй доводиться спостерігати, а не діяти. Любов Давіда до дружини, на жаль, тільки затримала її участь у чоловікових справах, бо він не наважився ознайомити з ними Єву ні другого дня після весілля, ні наступними днями. Попри тяжкі злидні, на які прирекла його батькова жадібність, він не посмів затьмарити медовий місяць, навчаючи Єву свого нелегкого ремесла та прилучаючи її до турбот, неминучих у житті дружини комерсанта. Отож тисячу франків — увесь їхній статок — проковтнула не так друкарня, як господарство. Сешарова безтурботність і невідання його дружини тривали чотири місяці! Пробудження було жахливе. Коли настав термін сплати по векселю, що його видав Давід аптекареві Постелю, грошей у молодого подружжя не було, але Єва надто добре знала причину, з якої вони опинилися в боргу, і, щоб вчасно розквитатися, вона пожертвувала і своїми весільними коштовностями, і столовим сріблом. Того ж таки вечора, коли було погашено вексель, Єва вирішила поговорити з Давідом про його справи, бо вона давно помітила, що він занедбав друкарню заради праці над винаходом, про який мимохідь згадував у розмові з нею. Уже на другий місяць після весілля Давід став проводити більшу частину свого часу в прибудові у глибині двору, в невеликій комірчині, пристосованій для відливання валків. Через три місяці після повернення до Ангулема він замінив шкіряні тампони для накатування фарби кіпсеєм із дошкою та циліндром, який розтирає фарбу й наносить її на форму за допомогою пругких валків, зварених із клею та патоки. Це перше вдосконалення, яке Давід запровадив у друкарській справі, було настільки очевидне, що брати Куенте скористалися з нього, тільки-но побачили його вигоди. Біля внутрішньої стіни своєї своєрідної кухні Давід обладнав піч з мідним казаном під тим приводом, що це дозволить йому менше витрачати вугілля на переливання валків, чиї заіржавілі форми вишикувались уздовж стіни, а проте він не переливав їх навіть двічі. Він поставив до цієї комірчини міцні дубові двері, оббиті зсередини бляхою, а крім того, замінив брудні шибки, крізь які погляд усе ж таки проникав, рифленим склом, щоб знадвору не було видно, над чим він працює.

Та коли Єва заговорила про їхнє майбутнє, Давід з тривогою поглянув на дружину й урвав їй мову такими словами:

— Дитино моя, я знаю, які думки можуть виникнути в тебе, коли ти дивишся на цю занедбану майстерню. Звичайно, моя комерція не процвітає. Але річ у тім, — провадив він, підводячи дружину до вікна їхньої спальні й показуючи на таємничу хатину, — що наше багатство там... Нам доведеться помучитися ще кілька місяців. Але будьмо терплячі. Дай мені розв’язати відому тобі промислову проблему, і тоді нашим злидням настане край.

Давід був такий добрий, у його відданості не було жодних підстав сумніватись, і тоді бідолашна жінка, тривожачись, як і всі жінки, повсякденними витратами, перебрала на себе турботи по господарству, щоб звільнити від цього чоловіка. Вона покинула гарну біло-голубу кімнатку, де, розмовляючи з матір’ю, займалася жіночим рукоділлям, і спустилася в одну з двох дерев’яних кліток, розташованих у кутку майстерні, щоб опанувати діловий механізм друкарні. І хіба це не було героїзмом з боку жінки, уже вагітної? Протягом перших місяців по одруженні Давіда робітники, доти необхідні в ділі, один по одному покинули бездіяльну друкарню. Брати Куенте, завантажені замовленнями, наймали не тільки місцевих ремісників, приваблених можливістю високого поденного заробітку, а й робітників з Бордо, звідки з’являлися переважно підмайстри, які вважали, що вже досить опанували своє ремесло і можуть знехтувати роки учнівства. Вивчаючи засоби, які ще мала у своєму розпорядженні Сешарова друкарня, Єва виявила, що там лишилося тільки троє робітників. По-перше, Серізе — підмайстер, якого Давід привіз із Парижа; потім Маріон, прив’язана до дому, як дворовий пес; і, нарешті, Кольб, ельзасець, колишній чорнороб у друкарні панів Дідо. Призваний до війська, Кольб випадково опинився в Ангулемі, де Давід якось побачив і впізнав його на параді, незадовго до закінчення терміну його служби. Кольб навідав Давіда і закохався у гладуху Маріон, відкривши у ній усі якості, що їх чоловік його суспільного стану шукає у жінці: могутнє здоров’я, — воно аж пашіло в неї на щоках рум’янцем цеглистого кольору, — чоловічу силу (Маріон легко підіймала важезну форму з набором), бездоганну чесність, так високо ціновану ельзасцями, відданість господарям, — а це свідчить про лагідну вдачу, — й нарешті ощадливість, якій вона завдячувала капіталець у тисячу франків, дещо з білизни, кілька суконь, а також чисто провінційну любов до чистоти та охайності. Маріон, жінка могутня й дебела, мала вже тридцять шість років і була, звісно, потішена увагою статурного, міцного, як бастіон, кірасира заввишки п’ять футів шість дюймів. Вона ж таки, природно, заохотила його стати друкарем. Коли ельзасець відбув термін служби, Маріон і Давід зробили з нього досить-таки вправного Ведмедя, який, правда, не вмів читати й писати. Протягом останніх трьох місяців у Сешарову друкарню надходили тільки так звані «міські» замовлення, з якими Серізе легко справлявся і сам. Водночас складач, метранпаж і фактор, Серізе втілював у собі те, що Кант називає феноменом троїстості: він складав, сам правив коректуру, сам приймав замовлення і виписував рахунки. Та найчастіше сидів без діла у своїй клітці в глибині майстерні й читав романи, чекаючи замовлень на яку-небудь афішу або запрошення. Маріон, вимуштрувана Сешаром-батьком, готувала і змочувала папір, допомагала Кольбові друкувати, складала й обрізала аркуші. Вона ж поралася на кухні й щоранку ходила на ринок.

Коли Єва зажадала від Серізе звіт за першу половину року, то з’ясувалося, що прибуток дорівнював восьмистам франкам. Видатки ж тільки на платню Серізе та Кольбові з розрахунку три франки денно (перший отримував два франки на день, другий — один) наближалися до шестисот франків. А що вартість матеріалів по вже виконаних замовленнях становила понад сотню франків, то Єві стало ясно, що за перше півріччя їхнього подружнього життя Давід уже зазнав чималих збитків: не отримавши прибутку, який, звичайно, мають зі своїх замовлень друкарі, він, крім того, заборгував за оренду приміщення, втратив відсотки з капіталу, представленого вартістю устаткування та патенту, не видав платню Маріон, витратився на фарбу і на безліч дрібниць, які на друкарському жаргоні називають матерією — це слово завдячує своє походження тим клаптям сукна або шовку, що їх уживають для прокладки між піаном друкарського верстата й папером, аби надати більшої пругкості гвинтові, коли він тисне на шрифт. Уявивши собі в загальних рисах можливості Сешарового устаткування та його продуктивність, Єва зрозуміла, як мало вигод обіцяє їхня друкарня, розчавлена невблаганною конкуренцією братів Куенте, водночас паперових фабрикантів, видавців і привілейованих друкарів, що обслуговували єпархію, місто та префектуру. Газета, яку два роки тому Сешар-батько і Сешар-син продали за двадцять дві тисячі франків, нині давала вісімнадцять тисяч річного прибутку. Єва вгадала розрахунок, прихований під видимою великодушністю братів Куенте, які залишали для Сешарової друкарні досить роботи, щоб вона могла існувати, але не стільки, щоб вона могла з ними змагатися. Взявшися вести справи, Єва насамперед склала точний опис усього друкарського обладнання. Вона звеліла Кольбові, Маріон та Серізе прибрати в майстерні, усе почистити й навести там лад. Потім, якось увечері, коли Давід вернувся з прогулянки в полі у супроводі старої, котра несла йому величезний клумак, Єва попросила в нього поради, як здобути користь із мотлоху, залишеного їм Сешаром-батьком, — причому вона пообіцяла, що сама наглядатиме за друкарнею. На пораду чоловіка пані Сешар розсортувала весь папір, який ще в них знайшовся, й використала його таким чином: на кожному аркуші мали бути надруковані у дві шпальти широко відомі народні легенди з кольоровими малюнками, що їх селяни полюбляють наклеювати на стіни своїх хатин, такі, як «Вічний Жид», «Робер-Диявол», «Прекрасна Магелона», оповідки про чудеса. Кольб став у Єви рознощиком. Серізе не гаяв жодної хвилини: з ранку до вечора набирав він ці наївні оповідки, прикрашені лубочними картинками. Маріон друкувала їх, а пані Шардон узяла на себе турботи по господарству, бо Єва розфарбовувала гравюри. Протягом двох місяців, завдяки старанності й чесності Кольба, пані Сешар продала в окрузі на дванадцять льє навколо Ангулема три тисячі своїх лубочних картинок із спасенними текстами, виготовлення яких обійшлося їй у тридцять франків; розпродавши їх по два су за штуку, вона вторгувала триста франків. Та коли усі навколишні хатини й шипки прикрасилися цими легендами, треба було починати якусь іншу справу, бо ельзасець не міг виїздити за межі їхнього департаменту. Переривши геть усе в друкарні, Єва знайшла там набір кліше, необхідних для надрукування так званого «Пастушого календаря», в якому весь зміст подано різними знаками, малюнками, гравюрами в червоній, чорній і синій фарбах. Старий Сешар, який сам був неписьменний, свого часу нажив чимало грошей на цьому виданні, призначеному для тих, хто не вміє читати. Такий календар вартістю в одне су друкують на одному аркуші, який потім згортають ушестеро, тобто це книжечка на сто двадцять вісім сторінок, в одну шістдесят четверту аркуша. Окрилена успіхом своїх лубочних легенд із картинами а такі видання, власне, й виходять тільки з дрібних провінційних друкарень, — пані Сешар надумала поставити виготовлення «Пастушого календаря» на широку ногу і вкласти у цю справу всі прибутки від розпродажу легенд. «Пастуший календар», який щороку розходиться у Франції в кількох мільйонах примірників, друкують на значно грубшому папері, аніж «Льєжський календар», і коштує такий папір близько чотирьох франків за стопу. Ну, а по виході з друку цю саму стопу — п’ятсот аркушів по одному су за аркуш — продають за двадцять п’ять франків. На перше видання пані Сешар постановила витратити сотню стоп, що дало б п’ятдесят тисяч календарів і понад дві тисячі франків чистого прибутку. Неуважний, як і всяка людина, глибоко заклопотана своєю справою, Давід, проте, був неабияк здивований, коли, заглянувши одного разу до майстерні, почув скрипіння друкарського верстата й побачив, що Серізе стоїть і складає під наглядом пані Сешар. Той день, коли Давід прийшов до друкарні й зацікавився починанням дружини, став для Єви днем великого торжества, бо чоловік підтвердив, що видавати «Пастуший календар» — чудовий задум. Давід пообіцяв Єві, що сам підбере фарби, потрібні для розфарбовування малюнків календаря, де все має озиватись до ока. Крім того, він взявся власноруч перелити у своїй таємничій майстерні валки, щоб по змозі допомогти дружині в цьому невеличкому, але дуже важливому для них обох ділі.

Десь на початку цієї бурхливої діяльності від Люсьєна стали надходити розпачливі листи, в яких він розповідав матері, сестрі й зятеві про свої невдачі та скруту. Зрозуміло, що, пославши тоді в Париж цьому зіпсутому хлопчикові триста франків, Єва, пані Шардон і Давід заради поета позбавили себе останнього шматка хліба. Пригнічена поганими новинами від брата й розчарована тим, що її самовіддані зусилля дають так мало користі, Єва зі страхом чекала події, яка приносить стільки радості молодому подружжю. Готуючись скоро стати матір’ю, вона запитувала себе: «Що з нами буде, якщо до народження дитини мій любий Давід не завершить своїх дослідів? І хто догляне тоді нашу бідолашну друкарню — адже справи в ній тільки-тільки почали налагоджуватись?»

«Пастуший календар» мав вийти у світ задовго до першого січня. Але Серізе, у чиї обов’язки входило зробити весь набір, складав чомусь аж надто повільно і доводив пані Сешар до розпачу; зрештою, вона не так добре знала друкарське ремесло, щоб докоряти складачеві, то й змушена була задовольнитися тим, що пильно спостерігала за молодим парижанином. Серізе, вихованець паризького Притулку для дітей-підкидьків, свого часу потрапив у науку до друкарів Дідо. Від чотирнадцяти до сімнадцяти років він був за Сеїда[164] в Давіда Сешара, який поставив його в помічники до одного з найуміліших майстрів і зробив з нього свого пестуна, свого типографського пажа; приваблений жвавим розумом Серізе, Давід виявив до нього співчуття й зумів здобути прихильність хлопця, купуючи йому недоступні для бідняків ласощі та дозволяючи деякі розваги. Наділений від природи худим, але гарненьким личком, копицею рудого волосся, тьмяними синіми очима, Серізе й у столиці Ангумуа не позбувся манер вуличного паризького хлопчака. Жвавий, насмішкуватий розум та лукавство робили його небезпечним. У Ангулемі Давід послабив нагляд за Серізе — чи тому, що з віком парубійко став викликати більше довіри у свого навчителя. чи тому, що друкар покладав надії на вплив провінції, — але його вихованець (звісно, нишком від опікуна) перетворився на справжнього Дон Жуана в кепочці, звабив трьох чи навіть чотирьох юних робітниць і розбестився вкрай. Його мораль — дочка паризьких шинків — визнавала власну вигоду за єдиний закон. Тому Серізе, котрий наступного року мав, як то кажуть у народі, тягти жереб, жив собі на втіху; він наробив боргів, справедливо міркуючи, що через півроку його заберуть до війська, а там жоден позикодавець його не знайде. Давід ще зберігав деяку владу над хлопцем, але колишній паризький безпритульник шанував Давіда тільки за світлий розум, а зовсім не за те, що той був його хазяїном і вихователем. У Ангулемі Серізе незабаром заприятелював із майстровими братів Куенте, приваблений, так би мовити, покликом робочої куртки та блузи, тобто кастовим духом, що об’єднує людей на самому споді суспільства чи не дужче, ніж у його вищих верствах. У цьому спілкуванні Серізе втратив і ті з небагатьох добрих правил, які зумів прищепити йому Давід; і все ж таки, коли хтось пробував поглузувати з дерев’яних ночов — так Ведмеді зневажливо називали допотопні Сешарові верстати — і починав вихвалятися дюжиною чудових металевих верстатів, які обслуговували величезну майстерню братів Куенте, де на однісінькому дерев’яному верстаті робили тільки коректурні відбитки, Серізе ставав на бік Давіда й гордо кидав у обличчя сміхунам: «У своїх дерев’яних ночвах мій Простак запливе далі, ніж ви заїдете на своїх сталевих тарадайках, з яких тільки й користі, що церковні требники! Мій хазяїн розгадує одну таємницю, й коли розгадає, то чхати він хотів на всі друкарні Франції та Наварри!» — «А поки що ти наймитуєш у нього за сорок су й верховодить тобою прачка!» — відповідали йому. «Зате вона красунька, — казав Серізе, — й дивитись на неї любо, не те що на бридкі пики ваших хазяїнів!» — «А ти ситий її вродою?» Від шинку та від воріт друкарні, де відбувалися ці приятельські перепалки, до братів Куенте дійшли деякі невиразні чутки про стан справ у Сешаровій друкарні. З того ж таки базікання довідалися вони й про діловий задум Єви і визнали за потрібне покласти край її починанню, яке могло визволити бідолашну жінку зі злиднів. «Дамо їй по руках, щоб відбити охоту до комерції», — сказали собі Куенте. Один з братів, а саме той, який вів справи в друкарні, знайшов спосіб зустрітися з Серізе і запропонував йому вичитувати для них коректури під тим приводом, нібито їхній коректор не може впоратися з надто великим обсягом роботи. Попрацювавши кілька годин уночі, Серізе отримав від братів Куенте більше, ніж заробляв у Давіда Сешара за цілий день. Отак між братами Куенте та Серізе виникли певні взаємини, і фабриканти стали нахваляти його за блискучі здібності — мовляв, просто шкода, що такий тямовитий хлопець опинився в такому невигідному становищі.

— Ви могли б, — сказав йому якось один із братів Куенте, — працювати фактором у великій друкарні й отримувати по шість франків на день, а з вашою кмітливістю ви рано чи пізно увійшли б до паю в справах.

— А яка мені користь із того, що я кмітливий? — відповів Серізе. — Я сирота, наступного місяця мене заберуть до війська, і, якщо я витягну жереб, хто внесе за мене викуп?..

— Якщо ви будете потрібні роботодавцеві, то чому б і не дати вам суми, потрібної для викупу? — відповів багатій-фабрикант.

— Чи не мій Простак мене викупить? — кинув Серізе.

— А власне, чом би й ні? Якщо він розгадає таємницю...

Цю фразу було сказано таким тоном, що вона могла пробудити найпоганіші думки в того, хто її почув. Недарма ж Серізе подивився на паперового фабриканта поглядом, промовистішим за будь-яке запитання. Багатій мовчав, і Серізе обережно заговорив:

— Я не знаю, чим заклопотаний мій хазяїн, але не така він людина, щоб шукати золото в складальній касі.

— Тримайте, друже, — сказав фабрикант, узявши шість аркушів молитовника, друкованого для єпархії, й простягуючи їх Серізе. — Якщо встигнете до завтра виправити ці аркуші, отримаєте вісімнадцять франків. Ми люди не злі — нехай і фактор нашого конкурента заробить трохи грошей! До речі, пані Сешар, здається, вирішила вкласти усі свої кошти у видання «Пастушого календаря». Ця витівка дорого їй обійдеться. Здавалось би, нам вигідно, аби вона вщент розорилася, та я ж уже сказав, ми люди не злі, й ви краще остережіть її, що ми теж випускаємо такий календар... Хай знає, вона не перша вийде на ринок...

Тепер не важко здогадатися, чому Серізе так барився зі складанням календаря.

Довідавшіїся, що Куенте збираються розладнати її скромний задум, Єва вжахнулася, і все ж таки їй хотілося бачити доказ відданості в досить лицемірному застереженні Серізе про загрозу конкуренції. Але незабаром вона помітила, що її єдиний складач виявляє надто гостру цікавість, яку вона, одначе, була схильна виправдати його віком.

— Серізе, — сказала вона йому одного ранку, — замість того щоб закінчити складання календаря, ви вічно стовбичите у дверях, чатуючи на пана Сешара. Прагнучи підгледіти, що він там ховає, ви вистежуєте його у дворі, коли він виходить із майстерні для відливання валків. Це дуже негарно з вашого боку. Навіть я, дружина, і то шаную його таємницю й беру на себе важкі обов’язки, аби дати йому змогу цілком зосередитись на своїй роботі. Якби ви не згаяли стільки часу, календар був би готовий, Кольб уже продавав би його, і Куенте не змогли б завдати нам великої шкоди.

— Даруйте, хазяйко! — відповів Серізе. — Чи вам мало того, що за свої сорок су я складаю щодня на всі сто су? Та якби я вечорами не вичитував коректуру для братів Куенте, мені довелося б харчуватись повітрям!

— Ви ще зовсім молодий — і такий невдячний. Ви далеко підете, — сказала Єва, прикро вражена не так докорами Серізе, як брутальністю його тону, зухвалою позою і нахабним поглядом.

— Чи далеко підеш, коли твій хазяїн — баба. У них сім п’ятниць на тиждень!

Глибоко ображена у своїй жіночій гідності, Єва обпекла Серізе гнівним поглядом і піднялася до себе. Коли Давід прийшов обідати, вона спитала:

— Ти певен, любий, у тому шалапуті Серізе?

— Серізе? — перепитав Давід. — Та я ж виховав цього хлопчиська, навчив його коректуру правити, за складальну касу поставив — одне слово, він завдячує мені все! Хіба запитують у батька, чи він певен у своєму сині?

Єва сказала чоловікові, що Серізе вичитує коректури для братів Куенте.

— Бідолашний хлопець! Треба ж йому на щось жити, — відповів Давід із покірливістю хазяїна, який відчуває провину перед своїм вірним слугою.

— Хай і так, любий, але яка різниця між поведінкою Кольба і поведінкою Серізе! Кольб щодня виходжує по двадцять льє, витрачає п’ятнадцять, а то й двадцять су, приносить нам сім, вісім або й дев’ять франків за продані легенди і ніколи не бере більше, ніж свої двадцять су, . яких ледве вистачає на оплату його видатків. Кольб скоріш дав би руку собі відтяти, ніж доторкнувся б до верстата Куенте. І за тисячу екю не став би він порпатись у відходах, які ти викидаєш на подвір’я, а Серізе підбирає їх і роздивляється.

Високим душам нелегко змусити себе повірити в зло, у невдячність, і потрібна жорстока наука життя, щоб зони збагнули всю глибину людської ницості. Проте згодом, коли їхнє навчання в цьому закінчено, вони підносяться до поблажливості, яка є найвищим ступенем зневаги.

— Ет! Звичайна цікавість паризького хлопчака! — сказав Давід.

— Ану, мій друже, зроби таку ласку: зайди до майстерні та глянь, скільки склав твій паризький хлопчак за місяць, а тоді скажеш мені, чи за цей місяць можна було випустити наш календар...

По обіді Давід сам переконався, що календар можна було випустити за тиждень. Тут-таки він довідався, що Куенте видають подібний і вирішив прийти на допомогу дружині. Він звелів Кольбові тимчасово припинити розпродаж лубочних легенд і особисто взявся керувати роботою в майстерні. Він запустив верстат, на якому мав працювати Кольб разом з Маріон, а сам тим часом став із Серізе до іншого, наглядаючи за друкуванням різнокольорових картинок. Кожен колір вимагає окремої відбивки. Отож малюнок на чотири фарби треба тиснути чотири рази. Через те на «Пастуший календар» витрачають учетверо більше праці, й видають його виключно провінційні друкарні, де вартість робочих рук і відсотки на вкладений у справу капітал дуже низькі. Тому за цю невигадливу книжечку ніколи не беруться друкарні, що випускають у світ вибагливо оформлені твори. Уперше, відтоді як Сешар-батько відійшов від справ, у старій друкарні запрацювали зразу два верстати. Хоча в своєму жанрі цей календар був справжнім витвором мистецтва, Єва мусила віддавати його рознощикам по два ліари за штуку, бо брати Куенте відступали свій за три сантими; чимало втративши на продажі оптом, вона почасти надолужила збитки на торгівлі вроздріб, тобто на тих примірниках, що їх розносив і продавав Кольб; і все ж таки задум не виправдав її сподівань. Побачивши, що вродлива хазяйка ставиться до нього з очевидною недовірою, Серізе переклав усю провину на неї і сказав сам собі: «Ага, ти мене підозрюєш? Ну, стривай же, я тобі помщуся!» Такий уже норов у вуличного паризького хлопчака. Серізе став отримувати від панів Куенте явно надмірну винагороду за вичитування коректур, які він щовечора брав у конторі друкарні, а вранці повертав. День у день зустрічаючись із фабрикантами, він, зрештою, зайшов із ними у приятельські стосунки й майже повірив у можливість звільнення від військової служби, можливість, що її підкинули йому як принаду. І братам Куенте не довелося навіть умовляти й підкупляти Серізе — він перший запропонував їм шпигувати за Давідом, щоб потім вони могли скористатися з його винаходу.

Стривожена тим, що так мало може покластись на Серізе, і не сподіваючися знайти другого Кольба, Єва вирішила звільнити свого єдиного складача, в якому вона внутрішнім зором люблячої жінки бачила зрадника. Та оскільки це означало б смерть друкарні, Єва зважилася на крайній захід. Вона написала листа панові Метів’є, паризькому посередникові Давіда Сешара, Куенте і майже всіх місцевих паперових фабрикантів, попросивши його помістити в газеті «Журналь де лібрері» таке оголошення: «Продається друкарня на повному ходу, з обладнанням і патентом, у місті Ангулем. Про умови можна довідатись у пана Метів’є, вулиця Серпант». Отримавши номер газети, в якому було надруковане Євине оголошення, брати Куенте сказали собі: «Ця жіночка має голову на плечах, пора нам прибрати її друкарню до своїх рук, а їй дати деякі засоби для життя; інакше ми ризикуємо дістати в наступникові Давіда небезпечного конкурента. Та й у наших інтересах завжди мати своє око в тій майстерні». Утвердившись у такому намірі, брати Куенте прийшли на переговори з Давідом Сешаром. Єва — а саме до неї звернулись брати — відчула жваву радість, побачивши, як швидко подіяла її хитрість, бо фабриканти зразу сказали, що хочуть запропонувати панові Сешару працювати на них; вони, мовляв, закидані замовленнями, і їхніх верстатів не вистачає, щоб викопувати їх вчасно; доводиться навіть майстрів із Бордо наймати; тому вони можуть завантажити роботою всі три верстати Давіда Сешара.

— Панове, — сказала Єва братам Куенте, поки Серізе ходив повідомити Давіда про прихід колег по ремеслу, — мій чоловік, працюючи у панів Дідо, знав чимало чудових майстрів, чесних і працьовитих, і йому, звичайно, буде неважко обрати собі серед них наступника... Хіба не краще продати підприємство за двадцять тисяч, що дадуть вам тисячу франків річної ренти, аніж щороку втрачати тисячу франків на замовленнях, які ви постійно в нас перехоплюєте? Чому наш — досить-таки скромний намір видати «Пастуший календар» розбудив у вас таку заздрість? До речі, цей календар завжди випускала наша друкарня.

— А чого ж ви нас не попередили, ласкава пані? Ми б не стали вам на заваді, — люб’язно мовив той із братів, якого прозвали Куенте-великий.

— Даруйте, панове, але ж ви почали друкувати свій календар саме тоді, коли довідались від Серізе, що ми такий уже готуємо.

Із запалом промовивши ці слова, Єва пильно подивилась на Куенте-великого, і той опустив очі. Так вона переконалася, що Серізе зраджує їх.

Цей Куенте відав паперовою фабрикою та всіма справами фірми, і з нього був підприємець набагато спритніший, ніж його брат Жан. Хоча й той вельми вміло порядкував у друкарні, проте його здібності можна було порівняти хіба з талантом полковника, тоді як Боніфас був генералом, якому Жан самохіть віддавав верховне командування. Висхлий і худий, з жовтим, як віск, обличчям, поцяткованим червоними плямами, з міцно стуленими губами, Боніфас, у чиїх очах було щось котяче, ніколи не дратувався; з незворушним спокоєм святого вислуховував він найдошкульніші образи і відповідав на них єлейним голосом. Він справно ходив до церкви, сповідався і причащався. Під своїми скрадливими манерами, під зовнішньою млявістю він ховав незламну впертість, шанолюбність священнослужителя і жадобу купця, якого спопеляла жага до багатства й почестей. Ще в 1820 році Куенте-великий мріяв про те, чого французька буржуазія домоглася тільки з революцією 1830 року. Сповнений ненависті до аристократів, цілком байдужий у питаннях віри, він був таким самим святим, як Бонапарт — якобінцем. З дивовижною гнучкістю хилився він перед знаттю та високими урядовцями, вдаючи із себе смиренного й догідливого бідака. Нарешті, щоб змалювати цього чоловіка одним штрихом, значення якого зуміють оцінити досвідчені в справах люди, скажемо, що він носив окуляри із синіми скельцями під тим приводом, ніби вони захищають очі від сонячного світла, занадто сліпучого в місті, розташованому на високогір’ї, де повітря розріджене, а вапняковий грунт і стіни будинків — білі. Насправді ж під тими синіми окулярами Куенте-великий ховав свій погляд. Будучи лише трохи вищим за середній зріст, він, проте, здавався високим через свою худість, яка свідчила про тривожну заклопотаність справами, про постійне нуртування думок. Його єзуїтську зовнішність довершувало гладеньке, довге, шпакувате і підрізане, як у священика, волосся та одежа, що ось уже сім років складалася з чорних панталонів, чорних панчіх, чорного жилета і брунатного сукняного левіта (так на півдні називають сюртук). Йому дали кличку Куенте-великий на відміну від брата, якого звали Куенте-гладкий, підкреслюючи різницю не тільки в зовнішності, а й у здібностях обох братів — здібностях, утім, однаково небезпечних. І справді, Жан Куенте, добродушний товстун з обличчям фламандця, обпалений ангулемським сонцем, коротенький і присадкуватий, череватий, як Санчо Панса, з вічною усмішкою на губах, з пухкими плечима, становив цілковиту протилежність старшому братові. Жан відрізнявся від Боніфаса не тільки зовнішністю та складом розуму, він хизувався своїми мало не ліберальними поглядами, він належав до лівого центру, він ходив до церкви тільки в неділю і чудово вмів порозумітися з ліберально настроєними промисловцями. В Умо були торговці, які запевняли, що розбіжність у поглядах між братами була чистим комедіантством. Куенте-великий спритно використовував облудну простодушність брата, Жан правив йому ніби за палицю. Куенте-гладкий брав на себе дражливі розмови, продаж майна з торгів — тобто справи неприємні для лагідного вдачею брата. Жан виходив наперед, коли виникала потреба гніватись, він гарячкував, він висував пропозиції настільки безглузді, що навіть жорсткі умови його брата починали здаватись прийнятними. І в такий спосіб, рано чи пізно, обидва домагалися свого.

Завдяки чуттю, притаманному кожній жінці, Єва зразу розгадала вдачу братів і в присутності таких небезпечних супротивників трималася насторожено. Давід, уже попереджений дружиною, вислухав пропозицію своїх ворогів із неуважним виглядом.

— Домовляйтеся з моєю дружиною, — сказав він обом Куенте, вийшовши зі своєї заскленої клітки-лабораторії, щоб зразу туди й повернутися, — вона краще від мене знає, як стоять справи в моїй друкарні. Я нині заклопотаний ділом куди прибутковішим, аніж це вбоге підприємство, і невдовзі сподіваюся покрити збитки, яких я зазнав через вас.

— І як же ви їх покриєте? — сміючись, запитав Куенте-гладкий.

Єва подивилась на чоловіка, остерігаючи його поглядом від необережних слів.

— Ви ще платитимете мені данину — і ви, і всі, хто споживає папір, — сказав Давід.

— І що ж ви там винаходите? — запитав Бенуа-Боніфас Куенте.

Коли він скрадливим і приязним голосом поставив це запитання, Єва знову глянула на чоловіка, намагаючись сказати йому поглядом, що відповідати не слід, а як і відповідати, то ухильною і незначущою фразою.

— Я шукаю спосіб наполовину знизити вартість виробництва паперу...

Давід пішов, не помітивши, як переглянулись між собою брати-фабриканти, мовби кажучи: «Цей чоловік, мабуть, і справді винахідник; люди такого складу не бувають ледарями». — «Скористаємося з його винаходу?» — сказав Боніфас. «А як?» — запитав Жан.

— Давід розмовляє з вами, як і зі мною, — сказала пані Сешар. — Коли я виказую цікавість, він, хоч я й дружина йому, відповідає такими ж туманними фразами. Все це мрії, більше нічого...

— Якщо ваш чоловік здійснить свої мрії, він, звичайно, забагатіє скоріше, ніж працюючи в друкарні, і я більше не дивуюся, що він так занедбав свої справи, — сказав Боніфас і, обернувшись, заглянув до порожньої майстерні, де Кольб, сидячи на дошці, на якій обрізають папір, натирав зубчиком часнику окраєць хліба. — Але нам зовсім не хочеться, щоб ця друкарня потрапила до рук конкурента — моторного, кмітливого, честолюбного. То, може, все-таки ми з вами порозуміємося? Скажімо, ви погодилися б за певну суму віддати ваше устаткування в оренду одному з наших майстрів; він працював би на нас, але під маркою вашої фірми, як це заведено в Парижі. А ми підтримали б хлопця, надали б йому змогу платити за оренду, та й йому дещо перепадало б.

— Усе залежить від суми, — відповіла Єва Сешар. — Скільки ви пропонуєте? — запитала вона, поглядом даючи зрозуміти Боніфасові, що його хитрощі для неї не таємниця.

— А скільки ви правите? — жваво втрутився до розмови Жан Куенте.

— Три тисячі франків за півроку, — сказала Єва.

— Даруйте, мила ви моя дамочко, але ж ви самі сказали, що хочете продати друкарню за двадцять тисяч, — солодким голосом сказав Боніфас. — Річний прибуток з двадцяти тисяч при шести відсотках становить тільки тисячу двісті франків.

На якусь мить Єва розгубилась, і тільки тут вона зрозуміла: найцінніша якість у ділових переговорах — уміння мовчати.

— Ви скористаєтеся з наших верстатів і шрифту, з яких я мала певний прибуток, ви ж самі пересвідчилися в цьому, — відказала вона. — А крім того, нам доводиться платити за оренду приміщення Сешару-батькові, а він не має звички робити нам подарунків.

Після двох годин боротьби Єва домоглася двох тисяч за півроку, з яких тисячу мали виплатити наперед. Коли про все було домовлено, брати Куенте повідомили, що хочуть доручити друкарню з усім устаткуванням не кому іншому, як Серізе. Єва не змогла приховати подиву.

— Хіба не найкращий вихід — доручити майстерню тому, хто добре знає її? — сказав Куенте-гладкий.

Єва на це не відповіла нічого. Мовчки розкланявшись із братами, вона дала собі слово, що віднині очей не спускатиме з Серізе.

— Отакої! Вороги уже в кріпості! — сказав, сміючись, Давід, коли за обідом дружина подала йому на підпис угоду.

— Нехай! — сказала Єва. — Я ручаюся за відданість Кольба і Маріон. Удвох вони тут за всім доглянуть. Зате ми тепер матимемо чотири тисячі франків річного прибутку з устаткування, яке, зрештою, коштувало тобі чималих грошей. А головне — у тебе попереду принаймні рік, щоб здійснити свій задум!

— Тобі судилося бути дружиною винахідника. Недарма ти мені це сказала колись біля греблі, — мовив Давід, ніжно потискуючи руку дружини.

Хоча Давідова сім’я і мала тепер досить грошей, щоб перебути зиму, проте він опинився під наглядом Серізе і, сам того не усвідомлюючи, потрапив у залежність від Куенте-великого.

— От вони й у наших руках! — сказав, виходячи від Сешарів, паперовий фабрикант своєму братові-друкареві. — Ці злидні звикнуть жити на орендну плату з друкарні, вони розраховуватимуть на неї й залізуть у борги. А через півроку ми відмовимось поновити угоду, і тоді ми з’ясуємо, що там вариться в голові у нашого генія, бо ми йому напрямки скажемо: ми вам допоможемо, але приймайте нас до спілки по застосуванню вашого винаходу.

Якби людина тямуща й досвідчена в справах побачила Куенте-великого в ту мить, коли він вимовляв слова «але приймайте нас до спілки», їй би стало очевидно: підписаний у мерії шлюбний договір становить куди меншу небезпеку, аніж угода, укладена в комерційному суді. Нещадні мисливці взяли слід — хіба могла дичина сподіватись на порятунок? Давід і його дружина були цілком безпорадні проти підступів Боніфаса Куенте — навіть із такими вірними слугами, як Маріон та Кольб.

Коли пані Сешар настав час родити, п’ятисотфранковий білет, надісланий Люсьєном, а також друга виплата Серізе дали змогу покрити всі видатки. Єва, її мати й Давід, які вже думали, що Люсьєн їх забув, спізнали радість не меншу, аніж тоді, коли довідалися про перші успіхи поета, чиї блискучі виступи у світі журналістики дістали в Ангулемі ще більший розголос, ніж у Парижі.

Заколисаний відчуттям оманливого спокою, Давід відразу втратив грунт під ногами, отримавши від шуряка такого жорстокого листа:

«Любий Давіде, я дисконтував у Метів’є три векселі за твоїм підписом, видані тобою мені на один, два і три місяці. Я не зважився на самогубство і тому вдався до такого страшного засобу порятунку, хоча знаю, яких прикрощів це тобі завдасть. Згодом я розповім тобі, в якій безвиході я опинився, і, звичайно, зроблю все від мене залежне, щоб вислати гроші до терміну сплати по векселях.

Спали мого листа і не кажи нічого сестрі й матері. Не стану приховувати, що я дуже розраховую на твою мужність, так добре відому

твоєму безталанному братові

Люсьєну де Рюбампре»

— Твій бідолашний брат у жахливій скруті, — сказав Давід дружині, яка тільки-но почала одужувати після пологів, — і я послав йому три векселі, кожен на тисячу франків, терміном на один, два і три місяці. Занеси це до рахунків.

І він пішов у поле, щоб уникнути неминучої розмови з дружиною. Обговорюючи цю зловісну новину з матір’ю, Єва, уже й до того стривожена мовчанкою брата, який не писав півроку, сповнилася лихих передчуттів; вона прагнула їх розвіяти, і розпач підказав їй, що робити. На той час Растіньяк-син приїхав на кілька днів погостювати в батьків, і він розпускав про Люсьєна досить-таки погані чутки; багаторазово повторені й прикрашені язиками місцевих пліткарів, ці паризькі новини незабаром дійшли і до сестри та матері журналіста. Єва пішла до пані де Растіньяк і як великої ласки попросила в неї дозволу зустрітися з її сином; вона розповіла йому про свої тривоги, благаючи сказати правду про те, як ведеться Люсьєнові в Парижі. Не минуло й кількох хвилин, а Єва уже знала і про взаємини Люсьєна з Коралі, і про його зрадницький вчинок щодо д’Артеза, і про дуель з Мішелем Кретьєном, коротко кажучи, вона довідалася про всі подробиці Люсьєнового життя в ущипливому переказі дотепного світського чепуруна, який зумів подати свої заздрощі й ненависть у пишномовній формі дружнього співчуття: мовляв, як співвітчизник, захоплений високими талантами одного з дітей Ангулема, він щиро вболіває за майбутнє великої людини, котра, на жаль, заплямувала себе незмивною ганьбою. Растіньяк заговорив про те, що Люсьєн припустився непрощенних помилок, що зі своєї ж таки вини він позбувся підтримки надзвичайно впливових осіб, і через те було скасовано уже підготовлений королівський указ про надання йому права носити ім’я й титул графа де Рюбампре.

— Якби ваш брат дослухався до дружніх порад, він сьогодні був би на шляху до високих почестей, став би чоловіком пані де Баржетон. Але ж він такого накоїв!.. Він покинув її, образив! їй довелося стати графинею дю Шатле — і на свій превеликий жаль, бо кохала вона Люсьєна.

— Невже це правда? — вигукнула пані Сешар.

— Ваш брат-молодий орел, засліплений першими променями розкошів і слави. Коли в орла підламуються крила, хто вгадає, в яку безодню він звалиться? Чим вище злітає велика людина, тим глибше вона падає.

Єва повернулася додому вкрай стривожена цією останньою фразою, що пронизала їй груди, мов вістря стріли. Поранена в саме серце, вона зберігала вдома глибоку мовчанку, але не одна сльоза скотилася на щічки й лобик немовляти, яке вона годувала груддю. Дуже нелегко позбутися ілюзій, що вкорінюються в нашу свідомість від самої колиски, що перетворюються на стійку сімейну традицію, і тому Єва не повірила Еженові де Растіньяку. Захотівши вислухати думку справжнього друга, вона написала зворушливого листа д’Артезові, чию адресу повідомив їй Люсьєн ще тоді, коли належав до палких прихильників Братства.

І ось яку вона одержала відповідь:

«Ласкава пані!

Ви просите, щоб я написав правду про життя вашого брата в Парижі, Ви хочете знати, які в нього надії на майбутнє; а щоб спонукати мене на відвертість, Ви повторюєте слова пана де Растіньяка, запитуючи, наскільки вони правдиві. Що стосується моєї думки, ласкава пані, то я вніс би у розповідь пана де Растіньяка невеличку поправку на Люсьєнову користь. Ваш брат мучився докорами совісті, він навіть прийшов до мене з критичною статтею про мою книжку, сказавши, що не може зважитись надрукувати її, хоча непокора наказові роялістської партії загрожувала великими прикрощами дорогому для нього створінню. На жаль, ласкава пані, письменник насамперед повинен вивчати пристрасті, адже його слава залежить від того, з якою майстерністю він їх зображує; і я зрозумів тоді, що коли йдеться про вибір між коханою жінкою й другом, у жертву приносять друга. Я поставився поблажливо до злочину Вашого брата, я сам виправив ту його статтю-книговбивцю і схвалив її. Ви запитуєте, чи зберіг я пошану й почуття дружби до Люсьєна. Зараз мені важко відповісти на це запитання ствердно. Ваш брат на шляху до згуби. Поки що мені його шкода; та незабаром я буду змушений цілком свідомо забути про нього, і не так через те, що він уже зробив, як через те, що він неминуче зробить. Ваш брат — людина, схильна до поезії, але не поет; він мріє, але не мислить, він збуджується, але не творить. По суті, — дозвольте мені таке порівняння, — він наче гарненька жінка, яка прагне подобатись. (Це, зрештою, головна вада французів). Задля втіхи похизуватися розумом Люсьєн пожертвує найближчим другом. Він завтра ж підписав би угоду з дияволом, якби така угода обіцяла йому кілька років життя безжурного й пишного. Та й хіба не вчинив він навіть гірше, промінявши своє майбутнє на швидкоплинні радощі відвертого зв’язку з актрисою? Юність, краса і відданість цієї жінки — бо вона боготворить Люсьєна — досі перешкоджали йому збагнути всю небезпеку становища; адже ні слава, ні успіх, ні багатство ніколи не виправдають такий зв’язок у очах вищого світу. Та що там казати! Виникне нова спокуса, і Ваш брат, як і сьогодні, забуде про все, зваблений можливістю скороминущої втіхи. Заспокойтеся, Люсьєн ніколи не вчинить злочину, на це в нього не стане духу; але він прийме як належне уже скоєний злочин, він розділить його вигоди, не розділивши небезпек, а саме така поведінка видається особливо жахливою всякому, навіть злочинцеві. Він зневажатиме себе, він каятиметься; але трапиться нагода, і він почне знову, бо йому бракує сили волі, бо він безпорадний перед спокусами втіхи, перед найдріб’язковішими вимогами власного гонору. Ледачий, як усі, хто схильний до поезії, він вважає себе за великого спритника, бавлячись із труднощами, замість долати їх. Іноді він виявить мужність, а іноді поведеться, як боягуз, і марно було б хвалити його за відвагу, так само як і картати за боягузтво. Люсьєн — ніби арфа, струни якої натягуються чи слабнуть залежно од вітру або вологості повітря. У пориві гніву чи захвату він може написати чудову книжку і бути байдужісіньким до успіху, якого, проте, палко прагнув. Уже з перших днів свого перебування в Парижі Люсьєн підпав під вплив одного вкрай розпущеного молодика, котрий зумів зачарувати Вашого брата своїм аморальним досвідом і спритністю, з якою він долав труднощі в паризькому літературному світі. Цей штукар геть розбестив Люсьєна, він затягнув його у вир непутящого життя, яке — на біду для нього — кохання скрасило своїми чарами. Надто легко здобутий успіх — ознака слави скороминущої; не можна оплачувати однією монетою циркового блазня й поета. Ми всі були глибоко ображені, коли Люсьєн свідомо віддав перевагу літературному шахрайству та інтригантству перед мужністю й чесністю тих, хто радив йому завойовувати успіх, а не викрадати його, виступати на арені, а не бути трубачем у оркестрі. Та ось що дивно, ласкава пані: суспільство завжди ставиться аж надто поблажливо до молодих людей такої породи. Воно їх любить, воно милується їхніми облудними чеснотами, їхнім зовнішнім блиском; воно не вимагає від них нічого, воно прощає їм усі провини, воно дарує їм свою прихильність, якою мало б обдаровувати людей досконалих, воно закриває очі на їхні вади, одне слово, воно робить із них своїх пестунчиків. І навпаки, до натур глибоких і сильних суспільство ставиться навдивовижу суворо. В такій оцінці, на перший погляд дуже несправедливій, суспільство, либонь, здійснює вищу справедливість. Воно втішається витівками блазнів, не вимагаючи від них нічого, крім забави, і дуже скоро про них забуває; але перш ніж схилити коліна перед генієм, воно вимагає від нього божественної краси. Кожному своє: вічному діамантові — бездоганність, ну а короткочасному творінню примхливої моди дозволено бути і легковажним, і химерним, і непостійним. Отож, попри всі свої помилки, Люсьєн ще може досягти успіху, якщо тільки йому випаде щаслива нагода або він потрапить у достойне товариство; але якщо йому зустрінеться лихий геній, він упаде на саме дно пекла. Люсьєн — блискуче поєднання чудових якостей, вигаптуваних на надто легкій основі; з плином часу квіти злиняють і лишиться одна матерія; і якщо матерія благенька, вона швидко перетвориться на лахміття. Поки Люсьєн молодий, він подобатиметься; але що з ним буде, коли йому стукне тридцять? Ось запитання, яке повинен ставити перед собою кожен, хто щиро любить його. Якби я сам-один був такої думки про Люсьєна, я, певне, не став би засмучувати Вас своєю відвертістю; та оскільки всі мої друзі, що знали Люсьєна, одностайно поділяють мій погляд на нього, то обмежитися пустими фразами у відповідь на запитання, поставлене Вами з такою тривогою, мені видалося негідним ні самого мене, до кого Ви виявили занадто велику довіру й пошану, ні Вас, чий лист — це крик розпачу. Тому я визнав за свій обов’язок сказати Вам правду, хоч би якою гіркою вона була. Від Люсьєна можна всього сподіватися — як доброго, так і поганого. Така наша спільна думка про нього — викладена в кількох словах. Вважайте це коротким висновком із мого листа. Якщо мінливості його життя, нині вкрай жалюгідного, вкрай нестійкого, приведуть Люсьєна у ваше місто, використайте весь свій вплив, щоб утримати його біля себе, бо, поки не зміцнів його характер, Париж завжди буде для нього місцем погибелі. Він називав Вас і Вашого чоловіка своїми ангелами-охоронцями. Згодом, звичайно, він забув про вас. Але Люсьєн згадав вас у ту хвилину, коли, зламаний бурею, шукатиме притулку в своїй родині. Отоді відкрийте йому своє серце, він цього потребуватиме.

Прийміть, пані, запевнення в найщирішій повазі від того, хто знає про Ваші рідкісні чесноти, хто глибоко шанує Вашу материнську тривогу і просить Вас завжди вважати його

своїм відданим слугою.

Д’Артез»

Одержавши цього листа, Єва уже через два дні була змушена взяти годувальницю: у неї пропало молоко. Колись вона вважала свого брата за бога; і ось тепер він зганьбив себе, зловживши своїми найпрекраснішими талантами. Одне слово, в її очах він упав у багно. Це шляхетне створіння не могло подарувати братові такої зневаги до правил добропристойності, делікатності, до всіх домашніх святинь, виплеканих біля родинного вогнища, досі такого непорочного, такого осяйного у провінційній глушині. Так, Давід усе передбачив правильно. Коли скорбота, що наклала свинцеві тіні на її білосніжне чоло, спонукала Єву звіритись чоловікові в одну з тих світлих хвилин, коли закохані не мають таємниць одне від одного, Давід знайшов для неї слова розради. Хоч сльози навертались йому на очі, коли він бачив висушені горем прекрасні груди коханої жінки, бачив розпач матері, що не могла виконати свого материнського обов’язку, він усе ж таки зумів пом’якшити біль Єви, подавши їй бодай слабку надію.

— Заспокойся, дитино, твій брат грішив від надміру уяви. Так природно, що поет прагне одіння з пурпуру й блакиті, що його ваблять розкішні учти. Це пташеня так довірливо летить на блиск пишноти, що бог простить його, нехай навіть суспільство й осудить!

— Але ж він губить нас! — скрикнула нещаслива жінка.

— Сьогодні губить, а кілька місяців тому він таки врятував нас, пославши нам гроші зі свого першого заробітку! — відповів добрий Давід, у якого вистачило глузду зрозуміти, що це розпач довів дружину до крайнощів і що її любов до Люсьєна скоро повернеться. — Мерсьє[165] у своїх «Картинах Парижа», десь років п’ятдесят тому, писав, що література, поезія, мистецтво й наука, ці діти людського мозку, ніколи не могли прогодувати людину; ну а Люсьєн, будучи поетом, не повірив досвідові п’яти століть. Засів, политий чорнилом, дає вруна (якщо взагалі дає!) не раніш як через десять-дванадцять років, отож Люсьєн прийняв пирій за пшеницю. Зате він краще пізнав життя. Обманувшись у жінці, він обманувся ще й у світському товаристві, в облудних друзях. Але досвід дався йому дорогою ціною — ото й усе. Наші предки казали: «Аби тільки наш син зберіг вуха і честь...»

— Честь!.. — вигукнула бідолашна Єва. — Яка там честь! Скільки безчесного уже встиг натворити Люсьєн!.. Писати всупереч своїй совісті!.. Обмовляти найближчого друга!.. Жити на гроші актриси!.. Відкрито з’являтися з нею на люди!.. Пустити нас по світу з торбами!..

— О! Це ще дрібниці! — сказав Давід і замовк.

Він мало не прохопився про сфальшовані векселі. На лихо, Єва помітила, що чоловік щось приховує, і невиразна тривога опанувала її.

— Дрібниці? — повторила вона. — А де ми візьмемо три тисячі франків, щоб оплатити векселі?

— По-перше, Серізе поновить угоду на оренду друкарні, — сказав Давід. — Адже п’ятнадцять відсотків, які дають йому Куенте зі своїх замовлень, принесли йому за півроку шістсот франків та ще п’ятсот він заробив на міських замовленнях.

— Коли Куенте довідаються про це, вони, мабуть, і побояться поновити угоду, — сказала Єва. — Адже Серізе хлопець небезпечний.

— Ет, мені до того байдужісінько! — вигукнув Сешар. — Ще кілька днів, і ми забагатіємо. А коли Люсьєн матиме вдосталь грошей, він стане втіленням самих чеснот...

— Ох, Давіде! Мій любий, які слова вихопились у тебе! Отже, в лещатах злиднів Люсьєн безпорадний проти зла? Ти думаєш про нього так само, як і д’Артез! Велика людина має бути сильною, а Люсьєн слабкий!.. Ангел, який піддається першій-ліпшій спокусі, — що ж то за ангел?..

— Зрозумій же, це натура прекрасна лише в своєму середовищі, у своєму оточенні, на своєму небі. Люсьєн не створений для боротьби, і я визволю його від необхідності боротись. Бачиш, я вже так близько підійшов до мети, що можу розповісти тобі про суть своїх дослідів. Ось поглянь! — Давід дістав із кишені кілька аркушів білого паперу розміром у одну восьму, переможно помахав ними й поклав їх на коліна дружини. — Стопа такого паперу, формату «великий виноград», коштуватиме не дорожче як п’ять франків, — сказав він.

Єва роздивлялась і обмацувала зразки паперу з виразом дитячого подиву.

— І як же ти їх виготовив? — поцікавилася вона.

— За допомогою волосяного сита. Я взяв його в Маріон, — відповів Давід.

— Але ти не зовсім задоволений, так? — запитала Єва.

— Розумієш, тут ідеться не так про спосіб виробництва, як про вартість паперової маси. На жаль, я далеко не перший з тих, хто ступив на цю тернисту дорогу. Пані Массон ще в тисяча сімсот дев’яносто четвертому році спробувала переробити макулатуру в чистий папір. Їй це вдалось, але за яку ціну! Десь тисяча вісімсотого року маркіз Солсбері в Англії, а тисяча вісімсот першого Сеген у Франції намагалися виготовити папір із соломи. Для тих аркушів, що ти тримаєш у руках, сировиною послужив наш звичайний очерет, arundo phragmitis. Але я хочу спробувати і кропиву, і будяк — щоб сировина була справді дешева, її треба шукати серед рослин, які ростуть на землях, непридатних для рільництва, або на болотах. Дармова сировина! Весь секрет у тому, як обробляти стебла. Поки що мій спосіб не досить простий. Та нехай! Усе одно я доб’юся, що французька паперова промисловість досягне становища, якого вже домоглася наша література; я хочу, щоб виробництво паперу стало виключним правом нашої країни, як виключним правом Англії стало виробництво заліза, видобуток кам’яного вугілля, гончарні вироби. Я хочу стати Жаккаром[166] паперової промисловості.

Єва підвелася, схвильована і зворушена простотою Давіда, його впевненістю в собі. Вона розкрила обійми й пригорнула чоловіка до свого серця, схиливши голову йому на плече.

— Ти винагороджуєш мене, немовби я уже зробив відкриття, — сказав Давід.

Замість відповіді Єва обернула до нього своє прекрасне, залите слізьми обличчя і якусь хвилину не могла мовити й слова.

— Я обіймаю но генія, а друга, що зумів утішити мене! — сказала вона. — Славі зганьбленій ти протиставляєш славу новонароджену. Смуток, якого завдало мені падіння брата, відступає перед величчю твоїх задумів... Авжеж, ти станеш знаменитим, як Грендорж, як Руве, як Ван Робе,[167] як той перс, що подарував нам марену,[168] як усі ті люди, про котрих ти розповідав мені й чиї імена лишилися невідомі, бо, вдосконалюючи промисловість, вони творили добро без галасу...

— І що вони там роблять так пізно? — сказав Боніфас Куенте.

Куенте-великий прогулювався по майдану Мюр’є вдвох із Серізе, вдивляючись у освітлені вікна, де на муслінових фіранках вирізнялися тіні Єви та її чоловіка. Паперовий фабрикант щовечора приходив — десь майже опівночі — перекинутися кількома словами із Серізе, у чиї обов’язки входило стежити за кожним кроком свого колишнього хазяїна.

— Думаю, він показує їй папір, який виготовив сьогодні вранці, — відповів Серізе.

— Яку ж сировину він застосовує? — запитав паперовий фабрикант.

— Не можу збагнути, — відповів Серізе. — Я зробив дірку в даху, заліз нагору і всю ніч спостерігав, як мій Простак варив якесь місиво у мідному тазі; та хоч як придивлявся я до його навалених у кутку припасів, я помітив тільки, що ця сировина скидається на жмут прядива.

— Не будьте аж занадто цікавим, — скрадливим голосом сказав Боніфас Куенте своєму шпигові. — Це було б непорядно!.. Коли пані Сешар запропонує вам поновити угоду на оренду друкарні, скажіть їй, що ви, мовляв, самі хочете стати хазяїном, запропонуйте половину вартості патенту й обладнання і, якщо вона погодиться, повідомте мене. Головне, морочте їм голову, зволікайте... Адже грошей у них нема.

— Жодного су! — підтвердив Серізе.

— Жодного, — повторив Куенте-великий. «Вони в моїх руках», — сказав він сам собі.

Фірма Метів’є і фірма братів Куенте, крім своєї головної діяльності як паперових фабрикантів, постачальників паперу та друкарів, провадили й банківські операції — хоч і не думали платити за відповідний патент. Державна скарбниця ще не винайшла способу контролювати ділові оборудки і примушувати всіх, хто потай вдається до банківських операцій, брати патент банкіра, який у Парижі, наприклад, коштує п’ятсот франків. Але брати Куенте та Метів’є, хоч і були, так би мовити, біржовими зайцями, кожні три місяці пускали в обіг по кількасот тисяч франків на біржах Парижа, Бордо й Ангулема. Саме того вечора фірма братів Куенте отримала з Парижа три векселі, кожен на тисячу франків, підроблені Люсьєном. Куенте-великий відразу ж побудував на цих векселях страхітливий за своєю підступністю план, спрямований, як побачимо далі, проти терплячого і простосердого винахідника.

Наступного дня о сьомій ранку Боніфас Куенте прогулювався біля греблі, крізь яку струменів потік, що постачав воду на його величезну паперову фабрику і своїм шумом заглушував голоси. Боніфас чекав там одного молодика, років двадцяти дев’яти — звали його П’єр Пті-Кло, і він уже півтора місяці обіймав посаду стряпчого при суді першої інстанції в Ангулемі.

— Ви навчалися в ангулемському колежі разом з Давідом Сешаром, правда ж? — запитав Куенте-великий, привітавшися з молодим адвокатом, який поспішив з’явитися на поклик багатія-фабриканта.

— Правда, ласкавий пане, — відповів Пті-Кло, намагаючись не відставати від цибатого Куенте.

— Ви поновили своє давнє знайомство?

— Ми зустрілися з ним хіба що двічі, відтоді як він повернувся з Парижа. Та й не дивно. У будні я сиджу в конторі або в суді, а по неділях та святах навчаюся, поповнюю свою освіту, бо розраховувати мені доводиться тільки на власні сили...

Куенте-великий схвально кивнув головою.

— Коли ми вперше побачились, Давід запитав у мене, що я нині роблю. Я відповів, що, закінчивши юридичний факультет у Пуатьє, влаштувався старшим клерком у метра Оліве і що сподіваюся рано чи пізно стати його наступником... Я багато ближче знайомий з Люсьєном Шардоном, або з паном де Рюбампре, як нині називає себе коханець пані де Баржетон, наш великий поет і шуряк Давіда Сешара.

— Чом би вам не сказати Давідові про ваше призначення й не запропонувати йому свої послуги? — сказав Куенте-великий.

— Так не прийнято, — відповів молодий стряпчий.

— Він ніколи не судився, у нього нема свого повіреного, чому б вам і не стати ним, — мовив Куенте і з-під окулярів окинув пильним поглядом миршавого судовика.

Син кравця з Умо, якого зневажали товариші по колежу, П’єр Пті-Кло, здавалося, страждав від розлиття жовчі. Брудно-землистий колір обличчя свідчив про задавнені хвороби, про життя в злиднях, недосипання і, звичайно ж, про ниці пристрасті. У просторіччі побутує вираз, яким можна змалювати цього хлопця у двох словах: колючий, як шпичка. Надтріснутий голос цілком пасував до його кислої пики, хирлявого тіла і до невиразного кольору сорочачих оченят. Сорочаче око, за спостереженням Наполеона, ознака непорядності. «Погляньте на отого он, — сказав він якось на острові Святої Єлени, звертаючись до Ласказа[169] і говорячи про одного зі своїх повірників, якого він мусив усунути з посади за розтрату державних коштів. — Сам не можу збагнути, чому я не розгадав його раніше. Адже в нього сорочаче око». Отож, коли Куенте-великий як слід роздивився миршавого, кволого адвокатика з подзьобаним віспою личком і таким ріденьким чубом, що лисина, починаючись від лоба, відкрила уже й маківку, коли він переконався, що в цьому хирлявому тілі ховається неабиякий гонор, він сказав собі: «Ось такого, як ти, мені й треба». І справді, Пті-Кло, який спізнав усю невблаганність людської зневаги, був охоплений жагучим бажанням вибитись у люди і, не маючи за душею анічогісінько, набрався зухвалості й купив за тридцять тисяч франків діло свого патрона, розраховуючи на те, що вигідне одруження дасть йому змогу розплатитися; і, як то заведено, Пті-Кло сподівався, що наречену підшукає йому сам же таки патрон, адже хто, як не він, найдужче зацікавлений у тому, щоб одружити свого наступника й у такий спосіб допомогти йому розрахуватися за куплену контору? Але передусім Пті-Кло покладався на самого себе, бо він, крім усього, був людиною неабияких здібностей, досить рідкісних у провінції. Правда, здібності Пті-Кло живила ненависть. Глибока ненависть — це могутня сила. Існує чимала різниця між паризьким стряпчим і стряпчим провінційним, і Куенте-великий був надто хитрий, щоб не здобути собі вигоду з дрібних пристрастей, якими живе адвокатська братія. У Парижі видатний стряпчий — а таких там багато — неодмінно обдарований якостями, притаманними дипломатові; велика кількість справ, глибина інтересів, значущість довірених йому завдань звільняють його від необхідності вбачати в судочинстві лише засіб збагачення. Судочинство для нього уже не джерело прибутків, як було колись, а тільки зброя — наступальна чи оборонна. У провінції ж, навпаки, стряпчі вельми охочі до того, що в паризьких конторах називається крутійством, тобто вони складають безліч дрібних актів, які обтяжують справи судовими зборами і поглинають гербовий папір. Подібні дрібнички дуже цікавлять провінційного стряпчого, і він штучно побільшує видатки, пов’язані з судочинством, тоді як паризький адвокат задовольняється винагородою. Винагорода — це ті гроші, що їх клієнт зобов’язаний заплатити понад судові видатки своєму повіреному за більш або менш успішне ведення справи. Половину судових видатків державна скарбниця забирає собі, тоді як винагорода цілком дістається повіреному. Будьмо відверті! Сплачена винагорода рідко відповідає винагороді домовленій і гідній послуг, зроблених досвідченим у своєму ділі повіреним. Паризькі стряпчі, лікарі, адвокати ставляться до обіцянок своїх клієнтів а великою осторогою, як ото куртизанки до палких запевнень випадкових коханців. Клієнт до і після судового розгляду міг би стати темою для двох чудових жанрових картин, гідних пензля Мейсоньє[170], картин, які, безперечно, припали б до душі вельмишановним стряпчим. Існує ще одна різниця між паризькими стряпчими і провінційними. Паризький стряпчий рідко захищає клієнта в суді, лише іноді він виступає при викладенні справи; але уже 1822 року в більшості департаментів (згодом таких адвокатів-захисників розвелося безліч) спряпчі почали брати на себе й обов’язки по захисту і самі виступати в суді. З цієї подвійної ролі випливає і подвійна робота, що наділяє провінційного стряпчого всіма професійними вадами адвоката, не звільняючи його від марудних обов’язків повіреного. Провінційний стряпчий стає базікалом і втрачає ясність розуму, таку необхідну для ведення справ. Отак роздвоюючись, навіть людина високих здібностей почуває себе якоюсь дволикою посередністю. А в Парижі стряпчий не розмінюється на пусті теревені в суді, не зловживає доводами «за» й «проти», і йому значно легше зберегти прямоту поглядів. Нехай він володіє балістикою права, нехай знаходить собі зброю в арсеналі юридичних суперечностей, він усе ж таки має власну думку про справу, за яку з таким завзяттям воює. Коротко кажучи, думка п’янить куди менше, ніж слово. Захоплена власним красномовством, людина кінець кінцем починає вірити в те, що вона каже; а тим часом можна виступати проти власної думки, не спотворюючи її, можна виграти несправедливе діло, не доводячи його справедливості, як то робить у суді захисник-адвокат. Тому старий паризький стряпчий скоріше може виявитися справедливим суддею, ніж старий адвокат. А в провінційного стряпчого, як ми бачимо, більше ніж досить причин стати людиною пересічною: він заплутується в дрібних пристрастях, він веде дрібні справи, він годується коштом судових видатків, він зловживав казуїстикою судочинства і сам захищає справу в суді! Одне слово, у нього багато слабостей. Але якщо серед провінційних стряпчих ви зустрінете людину з розумом, то будьте певні: це людина справді видатна!

— Я гадав, ласкавий папе, що ви запросили мене задля власних справ, — сказав Пті-Кло, обертаючи це зауваження у шпильку самим тільки поглядом, яким він зиркнув на непроникні окуляри Куенте-великого.

— Я розмовлятиму з вами відверто, — сказав Боніфас Куенте. — Отож слухайте...

По цих словах, які провіщали довірчу розмову, Куенте сів на лавку, запрошуючи Пті-Кло зробити те саме.

— Коли тисяча вісімсот четвертого року пан дю Отуа, їдучи до Валенсії, куди його призначили консулом, опинився проїздом у Ангулемі, він зійшовся тут із пані де Сенонш, тоді ще мадмуазель Зефіріною. Удвох вони й прижили дочку, — сказав Куенте майже пошепки на вухо співрозмовникові. — Не дивуйтеся. — провадив він у відповідь на здивований порух Пті-Кло, — весілля Зефіріни з паном де Сеноншем справили незабаром після її таємних пологів. Дівчинку вигляділа на селі моя мати, і це та сама Франсуаза де Ляе, якою нині так опікується пані де Сенонш, видаючи себе, як то заведено, за її хрещену матір. А що моя мати, фермерша старої пані де Кардане, Зефіріниної бабусі, знала про таємницю єдиної спадкоємиці роду де Кардане та старшого пагона де Сеноншів, то коли знадобилося якомога вигідніше прилаштувати капіталець, що ним Франсіс дю Отуа вирішив забезпечити посаг своїй дочці, цю справу доручили мені. Оті десять тисяч, що нині виросли до тридцяти, і поклали початок моєму статкові. Пані де Сенонш теж дасть дещо за своєю вихованкою — срібло, які-небудь меблі. Так от, голубе, ту дівчину я висватаю вам, — сказав Куенте, ляснувши Пті-Кло по коліну, — Одружившись із Франсуазою де Ляе, ви здобудете практику серед доброї половини ангулемського дворянства. Породичання з бічним пагоном аристократичного роду відкриє перед вами блискуче майбутнє... А з вашим становищем адвоката-стряпчого рідня змириться. Про більше вони і не мріють, я знаю.

— То що я маю робити?.. — з жадібною цікавістю запитав Пті-Кло. — Адже ваш повірений — метр Кашан.

— До чого тут метр Кашан? Я не збираюся розлучатись із ним так одразу заради вас. Вам я доручу свої справи хіба трохи згодом, — люб’язно сказав Куенте-великий. — А що я нині хотів би від вас, мій друже? Щоб ви взяли на себе справи Давіда Сешара. Той бідолаха мусить заплатити нам по векселях тисячу екю, і він, звичайно, їх не заплатить. Ви захищатимете його проти судового переслідування, але так, щоб увігнати у величезні видатки... Дійте спокійно, без поквапу, нагромаджуйте ускладнення. Метр Кашан подбає, щоб Дублон, пристав комерційного суду, не сидів склавши руки... Розумній людині з одного слова все ясно. Ну то як, юначе?..

Запала промовиста мовчанка, під час якої співрозмовники подивились один одному в очі.

— Ми з вами ніколи не бачилися, — знову заговорив Куенте, — я нічого вам не казав, ви нічогісінько не знаєте ні про пана дю Отуа, ні про пані де Сенонш, ні про мадмуазель де Ляе. Але десь місяців через два, коли настане ваш час, ви попросите руки цієї молодої особи. Коли нам треба буде переговорити, приходьте сюди увечері. Ніякого листування.

— Ви хочете розорити Сешара? — запитав Пті-Кло.

— Не зовсім так. Але було б непогано засадити його на якийсь час до в’язниці...

— А навіщо?..

— Невже я такий йолоп, що так зразу вам усе й скажу? Якщо у вас стане розуму здогадатися, то вистачить тями й змовчати.

— Татусь Сешар багатий, — сказав Пті-Кло, входячи в інтереси Боніфаса і передбачаючи причину можливої невдачі задуму.

— Поки татусь живий, він но дасть синові жодного ліара, а цей колишній друкар ще не збирається врізати дуба...

— Домовилися! — сказав Пті-Кло, який не став довго вагатись. — Я не вимагаю від вас ніякої запоруки, адже я стряпчий. Якщо ви мене одурите, ми з вами поквитаємося.

«Далеко піде, шельма!» — подумав Куенте, прощаючись із Пті-Кло.

Другого дня після цієї наради, 30 квітня, брати Куенте подали до сплати перший із трьох векселів, що їх підробив Люсьєн. На лихо, вексель вручили бідолашній пані Сешар, яка, побачивши підпис, упізнала руку Люсьєна.

Вона покликала Давіда і запитала в нього навпростець:

— Ти не підписував цього векселя?..

— Ні! — відповів він. — Справа була надто нагальна, і твій брат підписався замість мене.

Єва повернула вексель службовцеві фірми братів Куенте, сказавши йому:

— Ми не в спромозі заплатити.

Потім, відчуваючи, що зараз зомліє, вона піднялася до своєї кімнати. Давід пішов за нею.

— Мій друже, — сказала Єва чоловікові ледь чутним голосом, — сходи до панів Куенте, вони будуть до тебе поблажливі. Попроси їх зачекати і, до речі, нагадай їм, що угода із Серізе скоро закінчується, а з її поновленням вони однаково муситимуть заплатити нам тисячу франків.

Давід негайно подався до своїх ворогів. Фактор завжди може стати друкарем, але далеко не завжди вмілий друкар буває спритним комерсантом. Тим-то Давід, який не дуже тямив у торгових справах, зазнав невдачі в переговорах із Куенте-великим. Коли, хвилюючись і заникуючись, він став перепрошувати фабриканта і досить плутано виклав своє прохання, то почув у відповідь:

— Це нас не стосується, вексель ми отримали від Метів’є, Метів’є нам і заплатить. Звертайтеся до пана Метів’є.

— Ну, якщо вексель повернеться до Метів’є, — сказала Єва, почувши таку відповідь, — ми можемо бути спокійні.

Назавтра Віктор-Анж-Ерменежільд Дублон, судовий пристав панів Куенте, опротестував вексель. Акт протесту він приніс о другій годині дня, якраз о тій порі, коли на майдані Мюр’є буває повно народу. І хоча пристав подбав, щоб його розмова з Маріон і Кольбом біля дверей дому відбулася без свідків, надвечір уже весь діловий світ Ангулема знав про те, що вексель опротестовано. Та й чи могли лицемірні манери метра Дублона, якому Куенте-великий наказав поводитися з бездоганною чемністю, врятувати Єву й Давіда від ганьби, неминучої для кожного, хто відмовляється вчасно платити по векселю? А от самі поміркуйте. Сподіваюся, наша подальша розповідь нікому не видасться надто довгою. Дев’яносто читачів зі ста будуть захоплені подробицями, що їх я наведу нижче, як найцікавішою новинкою. Таким чипом зайвий раз буде доведено очевидну істину: нічого ми не знаємо так погано, як те, що кожен із нас повинен знати: ЗАКОН!

Думаю, що для величезної більшості французів докладний опис того, як крутиться одне з коліщат банківського механізму, становитиме не менший інтерес, ніж розділ із книжки про подорож у невідомі краї.

Отож, як тільки комерсант пересилає свої векселі з міста, в якому він живе, особі, котра мешкає в іншому місті — як нібито зробив Давід, бажаючи виручити Люсьєна, — він перетворює досить просту операцію розрахунку векселями по торгових оборудках між місцевими комерсантами в щось подібне до позикового листа, тобто у вексель, по якому платять не в тому місті, де його видано. Тому, коли Метів’є узяв від Люсьєна три векселі, він мусив, для того щоб отримати по них гроші, переслати їх своїм довіреним особам у Ангулемі, братам Куенте. Звідси перша втрата для Люсьєна, так звана комісія за переказ, що виражається у певній надбавці на дисконтний процент з кожного векселя. Таким чином Сешарові векселі перейшли в розряд банківських справ. Ви не можете уявити собі, наскільки змінюється становище боржника, коли позикодавець додає до свого й так священного титулу ще й звання банкіра. Згідно з банківськими правилами (відчуваєте всю значущість цього виразу?) банкіри зобов’язані — у випадку, якщо вексель, надісланий з Парижа в Ангулем, лишився несплаченим, — вдатися до того, що закон іменує зворотним рахунком. Тут уже не до жартів! Ніколи романістам не вигадати казки неймовірнішої, ніж цей рахунок. Просто-таки дивовижні витівки в дусі Маскаріля[171] допускає одна зі статей торгового кодексу, і, викривши її, ми доведемо, скільки жорстокості криється у жахливому слові: законність!

Зареєструвавши опротестований вексель, метр Дублон, не зволікаючи, особисто поніс його братам Куенте. Судовий пристав мав свої рахунки з тими ангулемськими хижаками і працював для них на віру, вимагаючи платню за свої послуги не раніш як через півроку, але Куенте-великий примудрявся розтягувати оті півроку на цілий рік, відкладаючи платіж із місяця на місяць і щоразу запитуючи в цього трохи менш кровожерливого хижака: «Дублон, вам дуже потрібні гроші?» Та й це ще не все! Дублон робив знижку для могутньої фірми братів Куенте, яка в такий спосіб вигравала дещо на кожній справі — суту дрібничку, ніщо, півтора франка на одному протесті!..

Куенте-великий спокійно всівся за письмовий стіл і взяв аркушик гербового паперу за тридцять п’ять сантимів, водночас розмовляючи з Дублоном і випитуючи в нього, як там ведеться тому або іншому з ангулемських комерсантів.

— Ну що ви скажете про молодого Ганнерака?..

— А знаєте, він іде вгору! Ще б пак! Транспортна контора!..

— Ха-ха! Він возить, а жінка катається! Кажуть, вона його розоряє...

— Розоряє? Його?.. — вигукнув Дублон, скорчивши насмішкувату гримасу.

А тим часом хижак закінчив розлініювати свій аркуш, поставив на ньому великими круглими літерами заголовок, а нижче виписав такий рахунок (Sic.).

ЗВОРОТНИЙ РАХУНОК І ВИДАТКИ

По векселю на суму одна тисяча франків, від десятого лютого тисяча вісімсот двадцять другого року, виданому й підписаному в Ангулемі Сешаром-сином, наказу Люсьєна Шардона, званого де Рюбампре, переданому наказу Метів’є і нашому наказу, термін якому закінчився тридцятого квітня цього року і який опротестовано Дублоном, судовим приставом, першого травня тисяча вісімсот двадцять другого року.

Сума боргу — 1000 фр. 00 сант.

Протест — 12 фр. 35 сант.

Комісія 0,5% — 5 фр. 00 сант.

Посередництво 0,25% — 2 фр. 50 сант.

Гербовий збір по взаємному векселю і по даному рахунку — 1 фр. 35 сант.

Відсотки на капітал і поштові витрати 3 фр. 00 сант.

Усього — 1024 фр. 20 сант.

Комісія за переказ із розрахунку 1,25% з 1024,20 – 13 фр. 25 сант.

Усього — 1037 фр. 45 сант.

Одна тисяча тридцять сім франків сорок п’ять сантимів, на яку суму ми виписуємо переказний вексель на ім’я пана Метів’є, котрий проживав по вулиці Серпант у Парижі, наказові пана Ганнерака з Умо.

Ангулем, другого травня тисяча вісімсот двадцять другого року.

Брати Куенте

Під цим невеликим рахунком, складеним звичною рукою людини, яка знає свою справу, бо, пишучи, Куенте-великий не уривав балачки з Дублоном, він приписав таку заяву:

«Ми, нижчепідписані, Постель, аптекар в Умо, і Ганнерак, власник транспортної контори, комерсанти цього міста, засвідчуємо, що комісія за переказ у Париж складає один відсоток із чвертю.

Ангулем, третього травня, тисяча вісімсот двадцять другого року».

— Послухайте, Дублон, зробіть ласку, сходіть до Постеля й до Ганнерака, попросіть їх підписати цю заяву, і поверніть мені рахунок завтра вранці.

І Дублон, звичний мати справу з цими знаряддями тортур, пішов собі, начебто йшлося про найзвичайнісіньку річ. Ясно, що якби навіть протест було вручено в запечатаному конверті, як то роблять у Парижі, весь Ангулем незабаром знав би, в якій скруті опинився бідолашний Сешар. І більшість звинувачували самого ж таки Давіда, бо хіба годиться так занедбувати свої справи! Одні казали, що бідолаху згубила надмірна любов до дружини; інші картали його за сліпу прихильність до шуряка. Але всі доходили неминучого висновку: ніколи, мовляв, не слід аж надто перейматися інтересами своєї рідні! Люди виправдовували Сешара-батька за те, що той був такий суворий до сина, вони захоплювалися ним!

А зараз усі ви, хто з якихось причин забуває чесно виконувати свої зобов’язання, познайомтеся з тими, цілком законними прийомами, за допомогою яких банківські операції дають за десять хвилин двадцять вісім франків прибутку на капітал у тисячу франків.

Перша стаття цього зворотного рахунку — єдина, проти якої годі щось заперечувати.

Друга стаття — данина державній скарбниці та судовому приставу. Шість франків, які стягує скарбниця за реєстрацію безвиході боржника та за гербовий папір, ще довго даватимуть поживу для зловживань! А втім, ви уже знаєте, що ця стаття дає півтора франка зиску й банкірові — завдяки знижці, яку робив для Куенте Дублон.

Комісія в півпроцента, предмет третьої статті, береться під тим майстерно вигаданим приводом, що не отримати з боржника плату нібито рівнозначно в банківському ділі дисконту векселя. Хоча це дві цілком протилежні операції, але справді досить-таки очевидно: не отримати тисячу франків чи видати їх — для банку те саме. Кожен, кому доводилося дисконтувати векселі, знає, що, крім законних шести відсотків, дисконтер стягує під скромним найменуванням комісійних процент прибутку на капітал, а розмір того прибутку цілком залежить від хисту, з яким банкір обертає свої фонди. Що більший він отримує зиск, то більше з вас лупить. Отож найвигідніше дисконтувати векселі у йолопів, це обходиться найдешевше. Та чи багато серед банкірів йолопів?

Закон зобов’язує банкіра підтвердити через біржового маклера розмір відсотка за переказ векселя з одного міста в інше. В тих глухих закутнях, де біржі немає, в ролі маклера виступають двоє комерсантів. Комісійні на користь біржового маклера, так званий куртаж, установлено у чверть відсотка від суми опротестованого векселя. Вважають, що цей куртаж отримують комерсанти, які заступають маклера, одначе банкір просто кладе його до своєї каси. Ось вам і третя стаття цього дивовижного рахунку.

Четверта стаття включає вартість аркуша гербового паперу, на якому пишуть зворотний рахунок, і ще одного такого самого аркуша — на ньому банкір виписує так званий взаємний — ну, хіба не дотепна назва? — вексель на ім’я свого колеги для погашення боргу.

П’ята стаття — це поштові витрати і законні відсотки, що набігають за той час, поки гроші не надійшли в касу банкіра.

І, нарешті, процент за переказ, тобто за право сплатити борг не безпосередньо власникові векселя, а в якомусь іншому місці — в цьому, власне, й полягає суть діяльності банку.

От і розгляньте тепер по окремих статтях цей рахунок, у якому п’ятнадцять і п’ять складають двадцять два — згідно з підрахунком Полішинеля у відомій неаполітанській пісні, що її так чудово співає Лаблаш![172] Звичайно, пани Постель і Ганнерак ставили свої підписи лише задля дружньої послуги; брати Куенте, в разі потреби, засвідчили б для Ганнерака те саме, що Ганнерак засвідчував для Куенте. Так здійснювалася на практиці відома приказка «рука руку миє». Брати Куенте користувалися у Метів’є поточним рахунком і не мали потреби виписувати вексель. Взаємний вексель у відносинах між ними означав тільки зайвий рядок у кредиті або в дебеті.

Цей фантастичний рахунок був створений, власне, тільки на двох незаперечних статтях: на тисячі франків боргу та ще тринадцяти франках за протест і півпроценті за місячне прострочення плати, що складає тисячу вісімнадцять франків, не більше.

Якщо велика банківська фірма виписує в середньому щодня хоча б один зворотний рахунок на суму в тисячу франків, то тільки з цієї операції вона має щонайменше двадцять вісім франків прибутку за день, з ласки божої і згідно з правилами банку — могутньої і грізної держави, яку створили іудеї в дванадцятому сторіччі і яка нині володарює над престолами та народами. Іншими словами, тисяча франків приносять такій банківській фірмі двадцять вісім франків у день, і виходить, що на рік вона матиме на ці уявні капітали десять тисяч двісті двадцять франків прибутку. Доведіть середню цифру зворотних рахунків до трьох на день, і ви вже маєте річний прибуток у тридцять тисяч. Отож ні про що не дбають з такою любов’ю, як про зворотний рахунок. Якби третього травня або навіть другого дня після протесту Давід Сешар прийшов заплатити по своєму векселю, Куенте сказали б йому: «Ми повернули ваш вексель панові Метів’є!» — хоч би вексель усе ще лежав на їхньому столі. Зворотний рахунок складають зразу ж увечері, в день протесту. На провінційному банківському жаргоні це називається: вичавлювати монету. Самі відрахування на поштові витрати дають близько двадцяти тисяч франків річного прибутку банкірській фірмі Келлер, яка провадить справи з усім світом. Зворотні рахунки оплачують ложу в Італійців, карету і вбрання баронеси де Нусінген. Поштові витрати — зловживання тим страшніше, що банкіри пишуть одного листа на десять рядків і в ньому з’ясовують десяток подібних справ. І ось що дивно! Казна теж отримує своє з цього податку, стягненого з Нещастя, і виходить, що державна скарбниця збагачується внаслідок комерційних крахів. Ну а банки з висоти своїх конторок кидають боржникові одне й те саме запитання, якому не відмовиш у тверезому глузді: «Навіщо ж ви довели себе до банкрутства?» — і яке, на жаль, лишається без відповіді. Отже, зворотний рахунок — це наче казка, складена із жахливих вигадок, яка віднині навіюватиме боржникам (якщо вони замисляться над цією повчальною сторінкою) рятівний жах.

Четвертого травня Метів’є отримав від панів Куенте зворотний рахунок і наказ переслідувати всіма засобами закону пана Люсьєна Шардона, званого де Рюбампре, який проживає нині в Парижі.

Через кілька днів Єва отримала від пана Метів’є відповідь на свого листа — коротеньку записку, що цілком її заспокоїла:

«Панові Сешару-синові, друкареві в Ангулемі.

Я своєчасно отримав Вашого листа від п’ятого числа цього місяця. З Ваших пояснень стосовно векселя, не оплаченого Вам 30 квітня цього року, я зрозумів, що Ви дали позичку своєму шурякові панові де Рюбампре, який входить у такі витрати, що змусити його заплатити борг — це зробити Вам послугу; тепер він у безвихідному становищі. Але якщо Ваш шановний шуряк не заплатить, то я готовий цілком покластися на добропорядність Вашої старовинної фірми. Лишаюсь, як і завжди

Вашим відданим слугою

Метів’є»

— Ну що ж, — сказала Єва Давідові, — брат зрозуміє, коли йому вручать позов, що ми були неспроможні заплатити.

Про яку зміну в душі Єви свідчили ці слова! Що ближче взнавала вона Давіда, то глибша ставала її любов до нього, витісняючи з її серця прихильність до брата. Але зі скількома ілюзіями довелося їй попрощатись!..

Простежимо тепер шлях, яким зворотний рахунок пройшов на паризькій біржі. Векселедержатель, як називають у діловому світі того, кому дістався вексель за передаточним написом, по закону має цілковите право спрямувати стягнення по векселю на того зі своїх боржників, з кого він сподівається найскоріше отримати гроші. Користуючись цим правом, Метів’є дав розпорядження своєму судовому приставу вчинити позов проти Люсьєна. Ось як розвивалися ті дії — проте, цілком марні. Метів’є, за яким ховалися Куенте, знав про неспроможність Люсьєна; але за смислом закону неспроможність — хай яка вона очевидна — може бути визнана тільки тоді, коли її юридично доведено. Ось як довели неможливість домогтися від Люсьєна сплати по векселю.

5 травня судовий пристав пана Метів’є вручив Люсьєнові ангулемський зворотний рахунок, акт протесту і виклик у паризький комерційний суд, де поетові належало вислухати чимало прикрого, а також довідатися, що йому як комерсантові загрожує арешт. Коли Люсьєн, що жив тоді життям зацькованого звіра, прочитав усю цю тарабарщину, там уже була й копія заочно ухваленого проти нього рішення комерційного суду. Коралі, його кохана, не знаючи суті справи, уявила собі, що то Люсьєн позичив гроші своєму зятеві; вона передала йому всі папери водночас і надто пізно. Актриси так часто бачать у водевілях акторів у ролі судових приставів, що не надають ніякої уваги гербовому паперу.

Люсьєн просльозився, йому стало шкода Сешара, і він хотів би заплатити по векселю. Природно, він звернувся за порадою до друзів, як йому повестись, аби вигадати час. Та поки Лусто, Блонде, Біксіу, Натан повчали Люсьєна, що немає чого поетові боятися комерційного суду, карної установи, запровадженої для гендлярів, поета вже спостиг перший удар: на майно було накладено арешт. Він побачив на своїх дверях те невеличке жовте оголошення, яке відкидає зловісний відсвіт на портьєри, діє подібно до в’яжучого засобу на кредит, уселяє жах у серця дрібних постачальників, а особливо морозить кров у жилах поетів, — адже вони надто вразливі й надто прихиляються серцем до отих дерев’яних брусочків та клаптиків матерії, до барвистих тканин та всякої всячини, яку йменують обставою. Коли прийшли, щоб винести з дому меблі Коралі, автор «Стокроток» кинувся до одного з приятелів Біксіу, стряпчого Дероша, і той тільки засміявся, довідавшись, через які дрібниці Люсьєн так засмучується.

— Пусте, друже, ви хочете вигадати час?

— Наскільки можливо.

— Тоді опротестуйте судове рішення. Йдіть до мого приятеля, повіреного при комерційному суді Массона й віднесіть йому свої папери, він виступить від вашого імені, опротестує рішення й оголосить справу непідсудною комерційному суду. Тут не виникне жодних труднощів, адже ви відомий журналіст. А коли вас викличуть до цивільного суду, звертайтесь до мене, це стосується мого фаху. Обіцяю вам, що непереливки доведеться тому, хто посміє засмутити прекрасну Коралі.

Двадцять восьмого травня Люсьєна викликали до цивільного суду, й вирок було ухвалено набагато швидше, ніж сподівався Дерош, бо переслідували Люсьєна нещадно. Коли знову було накладено арешт на майно, коли жовте оголошення знову позолотило пілястри дверей Коралі й уже хотіли були вивозити меблі, Дерош, злегка роздратований, що дозволив товаришеві по ремеслу підсидіти себе (так він висловився), висунув заперечення й подав зустрічний позов, заявивши, — і він мав цілковиті на те підстави, — що рухоме майно належить панні Коралі. Голова суду знов призначив справу до слухання, і суд визнав, що обстава належить актрисі. Метів’є оскаржив це рішення, але ухвалою від тридцятого липня його скаргу було відхилено.

Сьомого серпня диліжанс доставив метрові Кашану в Ангулем грубезну теку зі справою, що мала такий заголовок на палітурці: «Позов Метів’є проти Сешара і Люсьєна Шардона».

Першим документом у ній був невеличкий, акуратно виписаний рахунок, точність якого незаперечна, бо з нього було знято копію.

Вексель від 30 квітня цього року, виданий Сешаром-сином наказу Люсьєна де Рюбампре (2 травня). Зворотний рахунок — 1037 фр. 45 сант.

5 травня. Подання зворотного рахунка і протесту з викликом у паризький комерційний суд на 7 травня — 8 фр. 75 сант.

7 травня. Суд, заочна постанова про арешт — 35 фр. 00 сант.

10 травня. Повідомлення про рішення суду 8 фр. 50 сант.

12 травня. Виконавчий лист — 5 фр. 50 сант.

14 травня. Протокол опису майна — 16 фр. 00 сант.

18 травня. Протокол про наклеювання оголошень — 15 фр. 25 сант.

19 травня. Публікація в газеті — 4 фр. 00 сант.

24 травня. Протокол перевірки майна за описом перед його конфіскацією, який містить у собі заперечення пана Люсьєна де Рюбампре проти . виконання судового рішення — 12 фр. 00 сант.

97 травня. Постанова суду, якою, на підставі належним чином заявленого відхилення судового рішення, справа передається в цивільний суд — 35 фр. 00 сант.

23 травня. Клопотання Метів’є про притягнення боржника до цивільного суду, про розгляд справи на найближчому засіданні і про призначення стряпчого — 6 фр. 50 сант.

2 червня. Постанова суду про стягнення з Люсьєна Шардона плати по статтях зворотного рахунка і про віднесення на рахунок позивача видатків, зроблених у комерційному суді — 150 фр. 00 сант.

6 червня. Повідомлення про вищезгадану постанову суду — 10 фр. 00 сант.

15 червня. Виконавчий лист — 5 фр. 50 сант.

19 червня. Протокол про накладення арешту на майно, який містить заперечення проти вищезгаданого арешту з боку дівчини Коралі, що заявила про своє право на рухоме майно і зажадала розглянути її претензії в терміновому порядку, якщо позивач наполягатиме на виконанні — 20 фр. 00 сант.

Розпорядження голови суду про розгляд справи у терміновому порядку — 40 фр. 00 сант.

19 червня. Постанова суду, що визнає за вищепойменованою дівчиною Коралі право власності на рухоме майно — 250 фр. 00 сант.

20 червня. Апеляційна скарга Метів’є — 17 фр. 00 сант.

30 червня. Підтвердження постанови — 250 фр. 00 сант.

Усього — 889 фр. 20 сант.

Вексель від 31 травня — 1037 фр. 45 сант.

Подання Люсьєнові Шардону — 8 фр. 75 сант.

Усього — 1046 фр. 20 сант.

Вексель від 30 червня, зворотний рахунок — 1037 фр. 45 сант.

Подання Люсьєнові Шардону — 8 фр. 75 сант.

Усього — 1046 фр. 20 сант.

Разом з паперами надійшов лист, у якому Метів’є наказував метрові Кашану, своєму ангулемському повіреному, переслідувати Давіда Сешара всіма засобами, які є в розпорядженні закону. 3 липня метр Віктор-Анж-Ерменежільд Дублон викликав Давіда Сешара в ангулемський комерційний суд для сплати боргу в сумі чотири тисячі вісімнадцять франків вісімдесят п’ять сантимів по трьох векселях і на погашення судових видатків. Вранці того самого дня, коли Дублон мав вручити Єві виконавчий лист на цю величезну для неї суму, вона отримала гнівного листа від самого Метів’є:

«Панові Сешару-синові, друкареві в Ангулемі

Ваш шуряк, пан Шардон, показав себе людиною вкрай несовісною: він перевів своє рухоме майно на ім’я актриси, з якою він живе, а Вам, добродію, слід було б чесно попередити мене про цю обставину і таким чином звільнити мене від марного позову, та Ви навіть не потурбувалися дати відповідь на мого листа від 10 числа цього місяця. Отож не осудіть, якщо я попрошу Вас негайно виплатити по трьох векселях і покрити відповідні судові видатки.

Прийміть мої запевнення...

Метів’є»

Мало обізнана з тонкощами комерційного права, Єва була подумала, що, оскільки їм дали спокій, то брат, либонь, спокутував свою провину, сплативши по підроблених ним векселях.

— Любий, — сказала вона чоловікові, — сходи-но ти насамперед до Пті-Кло, розкажи йому про наші труднощі й порадься з ним.

— Друже мій, — сказав нещасливий друкар, заходячи до контори свого товариша, до якого він біг не чуючи під собою ніг, — коли ти недавно прийшов до мене й розповів про своє призначення та запропонував свої послуги, я й не думав, що так скоро потребуватиму їх.

Пті-Кло роздивлявся обличчя чоловіка, який сидів у кріслі навпроти нього — то було прекрасне обличчя мислителя. Він не слухав, як шкільний товариш розповідає про свою справу, відому Пті-Кло в усіх подробицях краще, ніж тому, хто її викладав. Побачивши схвильованого Сешара на порозі своєї контори, він сказав собі: «От і клюнуло!» Такі сцени нерідко відбуваються в кабінетах стряпчих. «Чому Куенте його переслідують?» — запитував себе Пті-Кло. Стряпчі прагнуть проникати і в душу своїх клієнтів, а не тільки в душу їхніх супротивників: вони повинні так само добре знати підспідок судової кляузи, як і її лице.

— То ти хочеш вигадати час? — запитав Пті-Кло, коли Сешар закінчив. — Скільки тобі треба? Три-чотири місяці вистачить?

— О-о! Чотири місяці! Тоді я врятований! — вигукнув Давід, якому Пті-Кло уявився добрим ангелом.

— Ну що ж! Протягом трьох-чотирьох місяців твого майна не чіпатимуть і тебе самого не заарештують... Але це обійдеться тобі дорого, — сказав Пті-Кло.

— Мені байдуже! — вигукнув Сешар.

— Ти чекаєш якоїсь виплати? Ти певен, що в тебе будуть гроші? — запитав стряпчий, здивований, що клієнт так легко вскочив у розставлені сіті.

— Через три місяці я буду багатий, — відповів Давід із упевненістю винахідника.

— Твій батько ще не на цвинтарі, — сказав Пті-Кло, — він воліє колупатись на своєму винограднику.

— Та невже ж я розраховую на смерть свого батька?.. — мовив Давід. — Я близький до відкриття, яке дасть мені змогу без жодного волокна бавовни виготовляти папір не менш міцний, як голландський, і при тому він буде вдвічі дешевший, аніж тепер обходиться сама тільки бавовняна маса...

— Та це ж ціле багатство! — вигукнув Пті-Кло, який тепер збагнув заміри Куенте-великого.

— Величезне багатство, друже, бо через десять років паперу знадобиться вдесятеро більше, ніж сьогодні. Журналістика стане манією нашого сторіччя!

— Ти комусь відкрив свою таємницю?..

— Нікому, крім дружини.

— Ти не розповідав про свій задум, про плани... ну, скажімо, Куенте?

— Я їм про це щось казав, здається... Але дуже туманно.

Спалах великодушності зблиснув у затруєній жовчю душі Пті-Кло, і він зробив спробу все примирити: жадібні зазіхання Куенте, власну вигоду й інтереси Сешара.

— Послухай, Давіде, ми з тобою шкільні товариші, і я беруся тебе захищати; але знай, що захист у обхід закону коштуватиме тобі п’ять, а то й шість тисяч франків!.. Не ризикуй своїм майбутнім багатством. Чи не краще було б розділити прибутки від твого винаходу з кимсь із наших фабрикантів? Сам подумай, чи так просто тобі купити або збудувати паперову фабрику?... Та й патент на винахід доведеться брати... На все це потрібен час і потрібні гроші. А судові пристави, попри всі викрути, до яких ми з тобою вдамося, можуть усе-таки наскочити надто рано...

— Я вже розгадав таємницю! — відповів Давід з наївною самовпевненістю вченого.

— Ну що ж! Твоя таємниця — твій єдиний якір порятунку, — сказав Пті-Кло, трохи збентежений тим, що зазнав невдачі у своїй першій і щирій спробі уникнути судової тяганини за допомогою мирової угоди. — Я не бажаю знати її, але послухай мене уважно: постарайся заховатися зі своїми дослідами в надра землі, щоб ніхто тебе не бачив і не довідавсь, як і з чим ти працюєш, інакше твій якір вислизне з твоїх рук... Винахідники так часто бувають розтелепами! Ви надто багато думаєте про свої дослідження, щоб подумати про все інше. Кінець кінцем твою таємницю розкриють, адже ти оточений фабрикантами! Скільки фабрикантів, стільки й ворогів! Ти наче бобер, на якого повсюди чатують мисливці, побережи ж свою цінну шкуру...

— Дякую, любий друже! — вигукнув Давід. — Я вже про це подумав, та однаково я вдячний тобі за увагу й турботу!.. Я працюю не задля себе. Мені вистачило б і ренти в тисячу двісті франків, а рано чи пізно батько залишить мені утричі більше... Я живу коханням і наукою!.. Я витаю в небесах... А якщо й прагну здобути багатство, то тільки для Люсьєна та своєї дружини...

— Гаразд, підпиши ось це доручення, в якому ти довіряєш мені вести твої справи, і спокійно працюй над своїм винаходом. Якщо виникне загроза твого арешту, я тобі скажу, щоб ти заховався: адже треба передбачити все. І послухай доброї поради: не пускай до себе в дім жодної людини, в якій ти не був би певен, як у самому собі.

— Серізе не захотів поновити угоду на оренду друкарні — через те нам тепер так сутужно з грішми. При мені залишилися тільки Маріон та ельзасець Кольб, вірний мені, як пес, дружина й теща...

— Не довіряй псу... — сказав Пті-Кло.

— Ти не знаєш Кольба! — вигукнув Давід. — Я вірю йому, як самому собі.

— А хочеш, я випробую його?

— Випробовуй, — сказав Сешар.

— Ну то бувай. Але пришли до мене свою красуню пані Сешар, вона теж повинна видати мені доручення. І пам’ятай, друже, твої справи досить-таки заплутані, — сказав Пті-Кло товаришеві, остерігаючи його цими словами про судову тяганину, яка мала звалитись йому на голову.

«Ох я ж і спритник! Одна нога в Бургундії, а друга — в Шампані», — сказав собі Пті-Кло, після того як провів Давіда Сешара до дверей контори.

Змучений турботами, пов’язаними з безгрошів’ям, переживаючи за дружину, вбиту ганебною поведінкою Люсьєна, Давід, одначе, й на мить не забував про свої досліди. Ось і тепер, ідучи від Пті-Кло додому, він неуважно жував бадилинку кропиви, яку перед тим розмочив у воді, маючи намір застосувати розм’яклі волокна як сировину для паперової маси. Він шукав потрібну йому дешеву сировину, беручи різні волокнисті речовини, що подрібнювалися після вимочування, і пробуючи обробляти їх тим способом, яким звичайно обробляли прядиво, ганчір’я, матерію. Отож Давід ішов додому, майже заспокоєний розмовою зі своїм приятелем Пті-Кло, й раптом помітив, що у нього в роті перекочується ніби кулька з тіста. Він поклав її на долоню, розкачав і побачив паперову масу, що переважала всі суміші, які досі щастило йому отримати, бо головна вада мас, виготовлених із рослин, — це слабка в’язкість. Так, із соломи виходить ламкий папір, що шарудить, наче фольга. Несподівані відкриття випадають лише на долю впертих і відважних дослідників природи! «Я здійсню за допомогою машинної та хімічної обробки те, що я відкрив несамохіть!» — сказав собі Давід. І він з’явився перед дружиною, сповнений радісного передчуття перемоги.

— Янголе мій, не хвилюйся! — сказав Давід, побачивши, що дружина плакала. — Пті-Кло обіцяє нам кілька місяців спокою. Правда, доведеться змиритись із судовими видатками, але як сказав він мені на прощання: «Кожен француз має право відтягувати скільки завгодно сплату боргу, аби тільки потім він чесно сплатив заборговані гроші, проценти й судові видатки!..» То й нехай! Сплатимо!..

— А на що будемо жити? — запитала бідолашна Єва, яка думала про все.

— Справді... — мовив Давід, почухавши за вухом, — рух цілком несвідомий і властивий усім, хто опиняється у скрутному становищі.

— Моя мати догляне малого Люсьєна, а я знову працюватиму, — сказала Єва.

— О моя кохана! — вигукнув Давід, пригортаючи дружину до грудей. — О люба Єво! За два кроки звідси, в Сенті, в шістнадцятому столітті жив один з найславетніших людей Франції, бо він не тільки винайшов емаль, а й став славним попередником Бюффона, Кюв’є, бо цей простодушний чолов’яга ще задовго до них заклав початок геології! Бернар де Паліссі був одержимий пристрастю досліджень, але проти нього повстали дружина, діти, всі жителі містечка. Дружина продавала його інструменти... Він блукав полями, і ніхто його не розумів!.. Його цькували, показували на нього пальцями!.. А от я — я знаю, що мене кохають!..

— Палко кохають, — підтвердила Єва з лагідним виразом жінки, упевненої в своїх почуттях.

— Тоді я витерплю все, що витерпів бідолашний Бернар де Паліссі, творець екуанського фаянсу, мислитель, якого пощадив у Варфоломіївську ніч Карл Дев’ятий і який згодом, будучи вже старим, багатим і шанованим, читав по всій Європі публічні лекції, присвячені науці про земні надра, як він називав ще ненароджену геологію.

— Поки мої руки зможуть утримувати праску, ти не знатимеш нестатків ні в чому! — вигукнула бідолашна жінка в пориві безмежної відданості. — В ті часи, коли я служила в пані Прієр і була там кращою прасувальницею, я дружила з однією розумною дівчиною, з кузиною Постеля Базіною Клерже, Так от, недавно Базіна приносила мені з пральні мою тонку білизну й сказала, що заступає на місце пані Прієр. Я піду працювати до неї!..

— Працювати тобі доведеться недовго, — сказав Давід. — Я відкрив...

Уперше ця глибока віра чоловіка в успіх своїх досліджень, віра, яка підтримує винахідників і дає їм силу мужньо пробиватися крізь первісні хащі країни нерозгаданих таємниць, змусила Єву всміхнутися майже сумно. Вражений у саме серце, Давід похнюпив голову.

— О мій друже, я не сміюся, я не глузую, я не засумнівалася в тобі! — вигукнула прекрасна Єва, падаючи перед чоловіком навколішки. — Але я зрозуміла, як слушно ти робиш, огорнувши глибокою таємницею свої досліди та надії. Авжеж, мій любий, винахідник повинен ховати свою народжувану в муках славу від усіх, навіть від своєї дружини!.. Жінка завжди лишається жінкою. Твоя Єва не змогла втриматися від усмішки, почувши, як ти кажеш: «Я відкрив...», бо ці слова вона чує від тебе уже всімнадцяте за цей місяць.

Давід почав підсміюватися з себе так добродушно, що Єва взяла його руку і поцілувала її із святобливим хвилюванням. То була одна з тих чудових хвилин, коли на узбіччі кам’янистих доріг убогості, а часом і в глибині провалля розквітають троянди любові й ніжності.

Мужність Єви зростала в міру того, як зростали їхні нещастя. Велич Давіда, його наївність, притаманна справжнім винахідникам, сльози, які вона іноді помічала на очах цього щирого чоловіка з поетичною вдачею, — усе це розвивало в ній незламну силу опору. Вона спробувала ще раз удатися до засобу, який колись так добре їй допоміг. Вона написала панові Метів’є й попросила дати оголошення про продаж друкарні, пообіцявши заплатити борг із виторгуваних у цей спосіб грошей і благаючи не розоряти Давіда зайвими судовими видатками. На цього зворушливого листа Метів’є відповів гробовою мовчанкою, а старший прикажчик фірми повідомив, що з огляду на відсутність пана Метів’є він не може взяти на себе сміливість припинити стягнення по суду, бо «це не входить у звички його хазяїна». Тоді Єва запропонувала переписати векселі, взявши на себе всі видатки, і прикажчик погодився, але він поставив умову, щоб батько Давіда Сешара дав поруку по векселях. Єва разом із матір’ю й Кольбом пішки вирушила в Марсак. Вона сміливо увійшла в дім старого виноградаря, вона зачарувала його, вона зуміла розгладити зморшки на його старечому обличчі; та коли із завмиранням серця вона обмовилася про поруку, вираз того сизого від надмірної любові до спиртного обличчя миттю змінився.

— Та якби я дозволив синові лиш доторкнутися до мого гаманця, він запустив би туди всю лапу й геть-чисто вительбушив його! — вигукнув він. — Діти полюбляють лупити гроші зі свого батька. А як жив я сам? Я своїм батькам і ліара не коштував. Ваша друкарня стоїть порожня. Тільки миші та пацюки залишають там свої відбитки... Ви красунечка, і вас я люблю; ви жінка працьовита й ощадлива — але мій син!.. Та чи знаєте ви, хто він такий, Давід?.. Вчений ледацюга, ось він хто! Якби я ото держав його в шорах, як мене держали, та не послав у науку, то став би він Ведмедем, як його батько, і призбирав би вже грошенят... Ох, то не син, а мій хрест тяжкий! І на лихо ж, один-однісінький, другого примірника я вже не видрукую! Він і вас зробив нещасливою... — (Єва рішучим порухом висловила свою цілковиту незгоду). — Ет, облиште! — вів далі старий у відповідь на її жест. — Адже від турбот і горя у вас навіть молоко пропало, годувальницю довелось узяти. Я все знаю, все! Вас потягли до суду й пустили про це славу по всьому місту. Я простий Ведмідь, різних там наук не навчався, у панів Дідо, друкарських знаменитостей, не працював, а в такій-от халепі не був ніколи. Що таке гербовий папір, мені тільки з чуток відомо! Знаєте, що я кажу собі, коли працюю на винограднику, доглядаю його, збираю врожай або пораюся по господарству?.. Я кажу собі: «Трудися, старий, гаруй, бідолахо, надсаджуйся, складай монету до монети, збивай статок — а що далі? А далі все піде прахом: на судових приставів, на стряпчих, на всякі там химери... на пустопорожні фантазії... Годі вам, дочко! Ви ж мати, у вашого малюка на мордочці стримить такий самий трюфель, як і в його діда, — так мені здалося, коли я брав його на руки після купелі разом з пані Шардон. Отож киньте перейматися Давідом і краще подумайте про цього малого розбишаку... На вас уся моя надія... Ви не дозволите розтягти моє добро... моє нещасне добро...

— Любий татусю Сешар, та ваш син незабаром прославить ваше ім’я! Він стане багатий, а в його петлиці ви побачите орден Почесного легіону...

— І як це йому вдасться? Що він такого зробить? — запитав виноградар.

— Потерпіть, побачите!.. А тим часом тисяча екю невже вас розорить?.. А маючи тисячу екю, ми могли б припинити судову справу... Ну гаразд, якщо не довіряєте синові, позичте гроші мені, я поверну вам борг; візьміть у заставу мій посаг, мій заробіток...

— То Давід Сешар під судом? — вигукнув виноградар, здивований, що чутки, які він пояснював обмовою, виявилися правдою. — Ось до чого призводить уміння підписувати своє прізвище!.. І чим він мені тепер заплатить за оренду приміщення?.. Так, так, сходжу я, мабуть, до Ангулема, дочко, дам лад справам і пораджуся з метром Кашаном, моїм повіреним... Добре, що ви прийшли... Ви непе попередили, а за одного вченого двох невчених дають!

Дві години умовляла Єва старого і все ж таки змушена була відступити, переможена незламним доводом: «Жінки нічого не тямлять у справах». Ідучи в Марсак, Єва мала бодай слабку надію на успіх, а поверталася звідти майже зовсім розбита. Вона прийшла додому якраз тоді, коли принесли повідомлення про ухвалу суду, згідно з якою Сешар повинен був виплатити Метів’є весь борг і судові видатки. У провінції поява судового пристава біля дверей чийогось дому — це завжди подія; а Дублон віднедавна приходив аж надто часто, тож не дивно, що серед сусідів почалися пересуди. Єва не зважувалася тепер вийти з дому, вона боялася, що вслід їй шепотітимуться.

— О брате мій, брате! — вигукнула сердешна Єва, вбігаючи в сіни свого дому й підіймаючися сходами. — Я не можу простити тобі, навіть якби йшлося про...

— На жаль, ішлося про те, жити йому чи накласти на себе руки, — сказав Давід, виходячи їй назустріч.

— Не будемо більш про це, — тихо мовила Єва. — Жінка, що затягла його в те паризьке болото, вчинила злочин!.. А твій батько, любий Давіде, не має жалю!.. Страждатимемо удвох мовчки.

Обережний стук у двері не дав Давідові сказати ніжні слова, вже готові зірватись у нього з уст. З’явилася Маріон, а слідом за нею — високий і товстий Кольб.

— Ласкава пані, — сказала Маріон, — ми з Кольбом знаємо, що вам зараз дуже сутужно, а в нас обох тисяча сто франків заощаджень, ну ми й подумали: доручимо ми свої гроші вам, пані, адже краще і надійніше ми піде їх не прилаштуємо...

— Ніте не прилаштуємо! — збуджено повторив Кольб.

— Дякую, Кольбе! — вигукнув Давід Сешар. — Ми з вами не розлучимося ніколи! Біжи-но ти до Кашана, до стряпчого, і віддай йому у рахунок боргу тисячу франків, але не забудь узяти розписку. Решту ваших грошей ми поки що прибережемо. І дивись, Кольбе, щоб ніяка сила не примусила тебе прохопитися про те, що я роблю, чому я відлучаюся з дому, що приношу з собою, коли повертаюсь. А коли я посилаю тебе збирати трави, то пам’ятай: жодне людське око не повинне тебе бачити... Можливо, мій добрий Кольбе, тебе спробують спокусити, запропонують тобі тисячу, а то й десять тисяч франків, аби тільки ти розповів...

— Хай мільйони мені гають, я слофа їм не скашу! Хіпа я не снаю фійськофі статут?

— Ну, я тебе застеріг. А зараз іди й попроси пана Пті-Кло бути присутнім при врученні грошей метру Каптанові.

— Хараст, — сказав ельзасець. — Але хотіф пи я колись запахатіти, щоп тати топрого попу тому сутофикофі. Не потопається мені його пика!

— Мій Кольб — дуже добрий чоловік, пані, — сказала гладуха Маріон. — Він дужий, як турок, і добрий, наче ягня. З таким жінка може почуватися щасливою. До речі, це йому спало на думку отак прилаштувати наші, як він каже, хроші! Бідолаха! Хоч і недоладно він говорить, зате думає доладно, і я завжди його зрозумію. Він хоче найнятися працювати до когось, щоб нічого вам не коштувати...

— Далебі, хотілося б забагатіти хоч би для того, щоб винагородити цих славних людей, — сказав Сешар, глянувши на дружину.

Єві вчинок Кольба та Маріон здався цілком природним, вона не дивувалася, зустрічаючи душі благородні, як і її душа. Спостерігаючи, як ставиться вона до людей, навіть людина тупа або байдужа відчула б усю шляхетність її вдачі.

— Ви ще забагатієте, ласкавий пане, у вас є надійний шматок хліба! — вигукнула Маріон. — Ваш батько купив нещодавно ферму. Ось побачите, у вас буде добра рента...

Сказані за таких обставин з метою применшити значення її вчинку, ці слова хіба не свідчили про дивовижну чуйність Маріон?

Як і всі людські установи, французьке судочинство має свої вади; а проте воно годиться не тільки для нападу, а й для захисту — наче двосічна зброя. І от що цікаво. Коли два стряпчі погодяться діяти заодно (а вони можуть змовитися, не сказавши один одному і двох слів, порозумівшись у ході розгляду справи), тоді судовий процес стає схожий на воєнні маневри у дусі маршала Бірона, який під час облоги Руана відповів синові, що запропонував спосіб узяти місто за два дні: «Ти, мабуть, квапишся на відпочинок — вирощувати капусту». Два полководці можуть вести війну до нескінченності, уникаючи рішучих баталій і зберігаючи армію, згідно з тактикою австрійських генералів, які воліють відмовитися від вигідного маневру, але нагодувати солдатів супом, і державна рада ніколи не ставить їм цього за провину. Метр Кашан, Пті-Кло та Дублон перевершили й австрійських генералів, вони брали за приклад «австрійця» з античного Риму, Фабія Кунктатора![173]

Хитрий, як мул, Пті-Кло скоро збагнув усі вигоди свого становища. Як тільки Куенте-великий поручився за сплату судових видатків, молодий стряпчий сповнився рішучості обхитрувати Кашана й похизуватися перед паперовим фабрикантом своїми талантами, штучно створюючи труднощі, які важким тягарем лягали на Метів’є. Але, на шкоду славі того юного Фігаро від судової братії, побутописець зможе тільки похапцем пробігти по арені його подвигів, як ото біжать, коли доводиться ступати по розжареному вугіллю. Та, зрештою, самого рахунку судових видатків у дусі складеного в Парижі цілком вистачить для того, щоб подати історію звичаїв сучасного суспільства. Отож спробуємо писати у стилі воєнних зведень наполеонівської армії, бо чим коротший буде виклад подвигів і діянь Пті-Кло, тим більше виграє сторінка, суціль присвячена тонкощам судочинства, і тим яснішою для читача видасться наша розповідь.

Отримавши виклик до ангулемського комерційного суду на 3 липня, Давід туди не з’явився; 8 липня йому було вручено копію судового рішення. 10 липня Дублон пред’явив виконавчий лист, а 12-го спробував накласти арешт на майно, проти чого Пті-Кло висунув заперечення й домігся двотижневої відстрочки. Такий термін видався Метів’є надто довгим, і вже на другий день він зажадав розгляду своїх претензій у терміновому порядку; 19 липня він домігся постанови, що відхилила заперечення Сешара. 21-го було оголошено рішення суду, 22-го видано виконавчий лист, 23-го вручено повістку про арешт за борги, а 24-го складено протокол опису майна. Судову бурю Пті-Кло втихомирив, подавши апеляційну скаргу в королівський суд. Ця скарга, поновлена після 15 липня, змусила Метів’є виїхати до Пуатьє. «Приємної прогулянки! — сказав Пті-Кло. — А в нас поки що знайдуться справи й тут». Відвернувши грозу на Пуатьє, Пті-Кло, цей дволикий захисник, передав свої обов’язки одному зі стряпчих королівського суду, а сам у терміновому порядку учинив позов від імені пані Сешар проти Давіда Сешара про розподіл майна. Пті-Кло, як то кажуть судовики, одним духом виграв справу, і вже 28 липня суд ухвалив відповідне рішення, яке Пті-Кло негайно надрукував у «Віснику Шаранти», потім, як годиться, повідомив сторони, і 1 серпня в присутності нотаря було проведено виділ особистого майна пані Сешар, що стала позикодавцем свого чоловіка на круглу суму в десять тисяч франків, яку закоханий Давід визнав у шлюбному контракті за посаг і в забезпечення якої він тепер надавав їй обладнання друкарні та домашню обстановку. Вбезпечивши в такий спосіб домашнє майно, Пті-Кло воднораз відстояв у Пуатьє свої претензії, на яких була заснована апеляційна скарга. Згідно з його тлумаченням, Давід ніяк не міг відповідати за судові видатки у справі Люсьєна де Рюбампре в Парижі, оскільки цивільний суд департаменту Сени своєю постановою відніс їх на рахунок Метів’є. Королівський суд у Пуатьє прийняв до уваги ці міркування; він підтвердив постанову ангулемського комерційного суду про сплату позовної суми Сешаром-сином, проте виключив звідти шістсот франків паризьких видатків, віднесених на рахунок Метів’є і на підставі апеляційної скарги поклав деякі витрати на обидві сторони. 17 серпня це рішення було оголошено Сешарові-сину, 18-го йому пред’явили виконавчий лист на всю суму боргу, проценти та судові видатки, а 20 серпня надійшов і протокол про накладення арешту на майно. Отут Пті-Кло й виступив від імені пані Сешар, зажадавши вилучення з опису загального рухомого майна її особистої власності, виділеної окремим рішенням ангулемського суду. Крім того, Пті-Кло залучив до справи й Сешара-батька, який теж став його клієнтом. І ось чому.

Другого дня після відвідин невістки виноградар прийшов до свого ангулемського повіреного, метра Кашана, порадитись, яким чином стягти з сина, що потрапив у таку халепу, плату за оренду приміщення.

— Я не можу вести справу батька, оскільки виступаю проти сина, — сказав йому Кашан. — Зверніться до Пті-Кло, він надзвичайно здібний адвокат і, можливо, зуміє прислужитися вам краще, ніж я...

В суді Кашан сказав Пті-Кло:

— Я послав до тебе Сешара-батька. Займися ним, але не забудь: послуга за послугу!

У провінції, як і в Парижі, стряпчі нерідко обмінюються такими послугами.

Старий Сешар видав Пті-Кло доручення на ведення своїх справ, а вже другого дня Куенте-великий прийшов побачитися зі спільником і сказав йому:

— Провчіть-но Сешара-батька! Чоловік такого гарту ніколи не простить синові, коли з його вини втратить тисячу франків. Це знищить у його серці останні рештки великодушності, якщо вони взагалі там були!

— Вертайтеся на свій виноградник, — порадив Пті-Кло новому клієнтові. — Вашому синові й так несолодко, тож принаймні не об’їдайте його. Я викличу вас, коли буде треба.

Виступивши тепер від імені Сешара-батька, Пті-Кло заявив, що верстати, прикріплені до підлоги, є за своїм призначенням майном нерухомим, тим більше, що цей будинок ще в часи Людовіка XIV відвели під друкарню. Кашан, як захисник інтересів Метів’є, вкрай обуреного тим, що в Парижі Люсьєнове майно виявилося власністю Коралі, а в Ангулемі Давідове майно виявилося власністю його дружини й батька (чимало теплих слів було сказано в суді з цього приводу!), викликав у суд батька й сина, щоб відкинути ці необгрунтовані претензії. «Ми хочемо, — вигукував він, — викрити недостойну поведінку цих добродіїв, які вдаються до негідних засобів захисту, спотворюють найочевидніші, найясніші статті кодексу й ховаються за ними, наче за рогатками! І заради чого? Заради того, щоб ухилитися від сплати якихось нещасних трьох тисяч франків! Трьох тисяч, узятих у кого?.. У бідолахи Метів’є. І після цього ще сміють звинувачувати позикодавців!.. В які часи ми живемо!.. Я запитую вас, чи це не одне й те саме, що пограбувати ближнього?.. Невже ви підтримаєте ці аморальні претензії, що завдають удару в саме серце правосуддя?..» Ангулемський суд, схвильований блискучою захисною промовою метра Каптана, розглянув вимоги сторін і визнав право власності тільки за пані Сешар, відхилив клопотання Сешара-батька і присудив його до сплати судових видатків у сумі чотириста тридцять чотири франки шістдесят п’ять сантимів.

— Ну й дядечко Сешар! Оце влип так влип! — підсміювалися стряпчі. — Пішов по шерсть, а вернувся й сам острижений!..

26 серпня цю постанову суду було оголошено — вона давала право накласти 28 серпня арешт на верстати та обладнання друкарні. Розклеїли оголошення!.. Висунули клопотання і здобули дозвіл продати майно на місці. Оголошення про спродаж помістили в газетах, і Дублон сподівався вже 2 вересня розпочати перевірку майна за описом і розпродаж. На той час Давід Сешар, згідно з останньою постановою суду, що увійшла в законну силу, та за виконавчими листами був винен Метів’є уже п’ять тисяч двісті шістдесят п’ять франків двадцять п’ять сантимів, не рахуючи процентів. Він заборгував Пті-Кло тисячу двісті франків та ще винагороду за успішне ведення справи — у цьому повірений, уподібнюючись до візника, котрий хвацько прокатав їздця, цілком покладався на щедрість клієнта. Пані Сешар була винна Пті-Кло близько трьохсот п’ятдесяти франків, крім винагороди. Сешар-батько мав сплатити свої чотириста тридцять два франки шістдесят п’ять сантимів, і Пті-Кло вимагав від нього сто екю винагороди. Загальна сума всіх боргів досягала десяти тисяч франків. Не кажучи вже про корисність цих відомостей для інших народів, які з них можуть судити про потужність французької судової артилерії, необхідно, щоб законодавець, — якщо, правда, в законодавця знайдеться час для читання, — знав, до якої міри можуть доходити зловживання казуїстикою судочинства. Чи не слід було б негайно видати принагідний закон, який забороняв би повіреним перевищувати в судових видатках суму позову? Бо хіба не безглуздо обтяжувати однаковими видатками того, хто позивається за земельну ділянку площею в один сантіар[174], і власника маєтку, який коштує мільйони? Думаю, що з цього досить сухого переліку всіх стадій судової тяганини читач дістане належне уявлення про значення слів формальності, правосуддя, видатки, над яким більшість французів зовсім не замислюється. Ось що на суддівському жаргоні називається узаконеним крутійством! Друкарський шрифт вагою в п’ять тисяч фунтів ішов по ціні брухту — за дві тисячі франків. Три верстати були оцінені в шістсот франків. Решта обладнання розцінювалася як старе дерево й іржаве залізяччя. Від продажу домашньої обстанови можна було виторгувати щонайбільше тисячу франків. Отже, майно, яке належало Сешарові-сину й оцінювалося приблизно в чотири тисячі франків, дало Кашанові та Пті-Кло привід витратити сім тисяч, не кажучи вже про подальші видатки, а квіточки, як ми ще побачимо, обіцяли чималі ягоди. Немає сумніву, що судова братія Франції та Наварри і навіть Нормандії віддасть данину захвату й шани своєму спритному колезі Пті-Кло; але хіба люди по-справжньому щирі не будуть зворушені до сліз мужністю Кольба та Маріон?

Поки йшла ця війна, Кольб, якщо Давідові не потрібна була його допомога, сидів на стільці біля дверей дому й викопував обов’язки сторожового собаки. Він приймав судові оповіщення — правда, під пильним наглядом одного з помічників Пті-Кло. Не встигав службовець суду наклеїти оголошення про розпродаж друкарського устаткування, як Кольб зразу ж таки зривав їх, потім біг у місто, зривав їх там і кричав:

— Негітники! Са що снущаються с такий слафний чоловік! І це фони насифають прафосуттям!

Маріон щоранку працювала на паперовій фабриці; вона крутила там ручку машини й отримувала за це десять су, які витрачала на повсякденні потреби. Пані Шардон, не ремствуючи, знову взялася за стомливу роботу доглядальниці хворих і в кінці тижня приносила дочці свій заробіток. Вона вже відбула дві дев’ятини, дивуючись, чому бог залишається глухий до її молитов і сліпий до сяйва свічок, які вона йому поставила.

Другого вересня Єва отримала нарешті від Люсьєна листа, бо того листа, в якому брат повідомляв Давіда про підробку векселів, чоловік приховав від неї.

«Ось третій лист після його від’їзду в Париж», — мовила подумки бідолашна сестра, не зважуючись розпечатати конверт.

У цю хвилину вона годувала дитину з соски, бо злидні змусили її відмовитися від годувальниці. Можна уявити собі, як подіяв цей лист на неї, а також і на Давіда, якого вона звеліла розбудити. Бо винахідник заснув тільки вдосвіта, провівши всю ніч за виготовленням паперу.

«Париж, 29 серпня

Люба сестро!

Два дні тому о п’ятій ранку я почув останнє зітхання найпрекраснішого божого створіння, єдиної жінки, котра любила мене, як любиш ти, як люблять мене Давід і мати, і разом із цим некорисливим почуттям давала мені те, чого ні мати, ні сестра дати не можуть: ні з чим незрівнянне щастя кохання! Пожертвувавши заради мене всім, сердешна Коралі, можливо, й померла з моєї вини! А я навіть не маю за що поховати її!.. Вона була моєю втіхою в житті, й тільки у вас, любі ангели, можу я знайти розраду в її смерті. Сподіваюся, господь простив цьому невинному створінню всі гріхи, бо померла вона по-християнському. О Париж!.. Париж, моя Єво, — це водночас і слава, і ганьба Франції! Я втратив тут уже чимало ілюзій і, либонь, утрачу останні, поки, як милостиню, канючитиму гроші, щоб зібрати мізерну суму, без якої я не зможу віддати святій землі останки ангела!

Твій нещасливий брат Люсьєн

Р.S. Мабуть, багато горя зазнала ти через мою легковажність; згодом ти про все довідаєшся і простиш мене. А проте, можеш бути спокійна: один добрий чоловік, торговець Камюзо, котрому я завдав чимало прикрощів, знаючи, як ми з Коралі мучилися, взявся, як він сказав, залагодити цю справу».

— Лист іще вологий від сліз! — сказала Єва Давідові й у її сповненому жалості погляді промайнуло щось від колишньої любові до Люсьєна.

— Бідолаха, як він, мабуть, страждав, якщо його любили так, як він пише! — вигукнув щасливий чоловік Єви.

І Давід, і його дружина забули про всі свої знегоди перед цим зойком невтішного горя. У цю хвилину вбігла Маріон із криком:

— Пані, ось і вони!.. Ось і вони!..

— Хто?

— Дублон зі своїми людьми, нечистий їх приніс! Кольб там воює з ними! Зараз вони вивезуть...

— Не хвилюйтеся, нічого вони не вивезуть! — почувся із сусідньої кімнати лункий голос Пті-Кло. — Я щойно подав апеляційну скаргу. Ми не можемо погодитися з постановою, яка звинувачує нас у несовісності. Я й не думав захищатись у місцевому суді. Щоб виграти для вас час, я дав Кашанові змогу тішитися базіканням. Я певен, що знову здобуду перемогу в Пуатьє.

— І скільки ж коштуватиме ця перемога? — спитала пані Сешар.

— Винагорода, якщо виграєте справу, і тисяча франків — якщо програєте.

— О боже! — вигукнула бідолашна Єва. — Чи не страшніші від хвороби такі ліки?..

Почувши цей крик невинності, яка прозріла при світлі правосуддя, Пті-Кло збентежився — такою прекрасною здалася йому Єва. Та в цю мить увійшов Сешар-батько, якого викликав Пті-Кло. Присутність старого у спальні його дітей, біля колиски онука, що всміхався нещастю, надала всій сцені завершеного характеру.

— Дядечку Сешар, ви заборгували мені сімсот франків за виступ у суді по вашій справі, — сказав молодий стряпчий. — Ви, звичайно, стягнете їх з вашого сина, разом з платою за оренду майстерні.

Старий виноградар зауважив дошкульну іронію в голосі та у виразі обличчя Пті-Кло.

— Вам вигідніше було б поручитися за сина! — сказала Єва, відійшовши від колиски, щоб поцілувати старого.

Давід. пригнічений видовищем натовпу роззяв, що з’юрмилися перед його домом повитріщатися на те, як Кольб воює з Дублоном та його людьми, подав батькові руку, не сказавши йому «добридень».

— А як це я міг заборгувати вам сімсот франків? — запитав старий у Пті-Кло.

— Ну, по-перше, я опікувався вашою справою. А що йдеться про стягнення плати за оренду, то ви в боргу переді мною разом з вашим боржником. Якщо ваш син не покриє видатків, доведеться покрити їх вам... Але це пусте, тут є дещо куди серйозніше. Не мине й кількох годин, як ваш Давід може опинитись у в’язниці. Невже ви до цього допустите?..

— А великий у нього борг?

— Та десь п’ять чи шість тисяч франків, не рахуючи того, що він винен вам і своїй дружині.

Сповнений глибокої недовіри, старий окинув підозріливим поглядом зворушливу картину, що постала перед його очима в цій білій та голубій кімнаті: прегарна жінка, уся в сльозах, схилена над колискою, засмучений Давід, стряпчий, який, мабуть, заманив його сюди, наче в пастку... Ведмідь подумав, що тут збираються зіграти на його батьківських почуттях, і побоявся вскочити в халепу. Він підійшов до колиски й приголубив дитинча, яке простягло до нього рученята. Серед стількох тривог малого доглядали, наче спадкоємця англійського пера, і на голівці в нього красувався гаптований чепчик на рожевій підкладці.

— Ет, нехай Давід виплутується як знає, а з мене досить і турбот про онука, — сказав цей люблячий дід. — І мати малого мене підтримає. А Давід — чоловік учений. Зумів у борги залізти, зуміє й розрахуватися.

— Я зараз перекладу ваші почуття на чисту французьку мову, — сказав стряпчий з уїдливою посмішкою. — Так от, татусю Сешар, ви просто заздрите своєму синові. Хочете знати правду? Це через вас Давід опинився в такій скруті, адже ви продали йому друкарню втридорога, ви розорили його дощенту цією лихварською оборудкою. Так, так, і не хитайте головою, ви ж поклали до своєї кишені гроші за продану Куенте газету, а то була єдина цінність вашої друкарні... Ви ненавидите сина не тільки за те, що пограбували його, а й за те, що з нього вийшла людина, на голову вища від вас. Ви прикидаєтеся, ніби палко любите онука тільки для того, щоб приховати свою цілковиту байдужість до сина та до невістки, любов до яких обійшлася б вам недешево hic et nunc[175], тоді як онук потребуватиме вашої прихильності тільки in extremis[176]. Ви вдаєте любов до малого, а то ж люди можуть сказати, що ви людина бездушна і не любите нікого зі своїх близьких. Ось яка підкладка ваших почуттів, дядечку Сешар...

— То ви для того мене покликали, щоб усе це мені викласти? — запитав старий з погрозою в голосі, по черзі поглядаючи то на свого повіреного, то на невістку, то на сина.

— Невже, добродію, ви заприсяглися згубити нас? — вигукнула нещасна Єва, звертаючись до Пті-Кло. — Ніколи, ніколи мій чоловік не скаржився на батька... — Виноградар похмуро зиркнув на Єву. — Сто разів Давід повторював мені, що по-своєму ви його любите, — сказала вона старому, розуміючи причини його недовіри.

Ну, а Пті-Кло виконував наказ Куенте-великого і намагався остаточно посварити батька з сином, щоб старий, бува, не надумався допомогти Давідові вибратися з халепи, в якій той опинився.

«Як тільки ми запроторимо Давіда до в’язниці, — сказав адвокатові напередодні Куенте-великий, — я відрекомендую вас пані де Сенонш».

Властива коханню здогадливість, завдяки якій Єва колись відчула зраду Серізе, тепер підказала їй, звідки походить ця куплена ворожість Пті-Кло. Легко уявити собі розгубленість Давіда — він просто не міг збагнути, з яких джерел Пті-Кло так добре знає вдачу старого Сешара та їхні з батьком справи. Простодушний винахідник і подумати не міг про зв’язок свого повіреного з паперовим фабрикантом і тим більше не міг знати, що за спиною Метів’є ховаються брати Куенте. Давідова мовчанка здалася старому Сешарові образливою. А стряпчий скористався з розгубленості свого клієнта і визнав за краще відкланятись.

— Прощавайте, любий Давіде. Я вас остеріг: апеляційна скарга не може врятувати вас від арешту. А вашим кредиторам іншого виходу не лишається, й вони не завагаються вдатися до цього крайнього заходу. Отож ховайтеся!.. А ще краще, послухайтесь моєї поради, зустріньтеся з братами Куенте, це люди з грішми, і якщо ваш винахід готовий, якщо він справді обіцяє великі прибутки, увійдіть із ними в ділову спілку. Зрештою, вони славні хлопці...

— Який винахід? — запитав Сешар-батько.

— Невже ви думали, ваш син такий йолоп? Ні сіло ні впало занедбав друкарню і більш ні про що не думає? — вигукнув стряпчий. — Давід на порозі відкриття — він хоче винайти дешевий спосіб виробництва паперу. Стопа у нього коштуватиме не десять, а лише три франки, він сам мені про це казав...

— То чого ж ви мене морочите! — вигукнув Сешар-батько. — Ви всі тут змовились, як злодії на ярмарку. Якщо Давід зробив таке відкриття, навіщо я йому потрібен? Тоді він мільйонер! Прощавайте, діти мої, на добраніч!

І старий почав спускатися сходами.

— Заховайтеся де-небудь, — сказав Пті-Кло Давідові й кинувся слідом за старим Сешаром, щоб роздратувати його ще дужче.

Стряпчий наздогнав виноградаря, який досі щось бурчав собі під ніс, на майдані Мюр’є, провів його аж до Умо, а на прощання пригрозив, що стягне видатки по виконавчому листу, якщо старий не заплатить їх протягом тижня.

— Я вам заплачу, але спершу знайдіть засіб, як мені позбавити сина спадщини без шкоди для онука й невістки!.. — сказав старий Сешар і кинувся навтіки від Пті-Кло.

— Як добре вивчив Куенте-великий своє оточення!.. Він як у воду дивився, коли сказав: через ці сімсот франків судових витрат старий відмовиться заплатити за сина сім тисяч боргу! — вигукнув миршавий адвокатик, повертаючись у Ангулем. — Одначе я не дозволю, щоб той пройда-фабрикант перехитрував мене. Пора вже зажадати від нього чогось істотнішого за обіцянки.

— Давіде, любий, що ж нам тепер робити?.. — спитала Єва в чоловіка, коли Сешар-батько і стряпчий пішли.

— Постав на вогонь найбільший чавун, голубонько, — вигукнув Давід, звертаючись до Маріон. — Здається, я відкрив...

Почувши ці слова, Єва з гарячковою поквапністю взула черевики, наділа капелюшок, накинула на плечі шаль.

— Одягайтесь і ви, друже, — сказала вона Кольбові. — Ви проведете мене. Треба ж довідатися, чи є якийсь вихід із цього пекла...

— Пане, будьте розважливі, а то ваша жінка помре з розпуки! — вигукнула Маріон, коли Єва пішла. — Роздобудьте грошей, заплатіть борги, а тоді вже шукайте собі на втіху свій скарб...

— Замовкни, Маріон! — відповів Давід. — Мені залишилось подолати останню перешкоду. Я зразу отримаю патент на винахід і патент на вдосконалення.

У Франції патент на вдосконалення — це найдошкульніше місце для винахідника. Людина років десять працює над якимсь відкриттям у галузі промисловості; вона винаходить машину або спосіб виробництва, вона бере патент і вважає себе хазяїном своїх досягнень. Та якщо винахідник прогавив бодай дрібничку, суперник удосконалює його винахід якимсь одним гвинтиком — і забирає у нього всі права. Тому винайти дешеву суміш для виробництва паперу було ще далеко не все! Хтось інший міг би вдосконалити процес виготовлення тієї суміші. Давід Сешар хотів передбачити геть усе, щоб уже ніхто не зміг вихопити у нього з рук багатство, здобуте серед таких знегод. Голландський папір (ця назва збереглася за папером, виготовленим із самого лляного ганчір’я, хоча Голландія більше не виробляє його) злегка проклеєний, але проклеюють його ручним способом, аркуш за аркушем, що здорожує виробництво. Якби пощастило проклеювати папір у чані й за допомогою не дуже дорогого клею (що вже робиться нині, хоч далеко не бездоганно), то про якесь дальше вдосконалення не доводилося б думати. І протягом останнього місяця Давід шукав спосіб проклеювання паперової маси ще в чані. Він хотів розв’язати водночас дві проблеми.

Єва пішла до матері. За щасливою випадковістю пані Шардон саме доглядала дружину старшого товариша прокурора, яка щойно народила сина, спадкоємця роду Міло де Невер. Хоч Єва і втратила всяку довіру до службових осіб, вона, проте, вирішила порадитися про свою скруту з цим законним заступником удів і сиріт, запитати в нього, чи не вдасться їй вирятувати Давіда, якщо вона візьме на себе його обов’язки і продасть свої права; сподівалася вона також щось довідатися про підозріливу поведінку Пті-Кло. Вражений красою пані Сешар, судовий урядовець був з нею не тільки поштивий, як і належить обходитися з жінкою, а й по-світському люб’язний, до чого Єва зовсім не звикла. Бідолашна жінка зауважила в очах судовика той вираз, який після свого одруження вона помічала хіба тільки в Кольба і за яким такі вродливі жінки, як Єва, складають свою думку про чоловіків. Коли пристрасті, корисливі наміри або вік погасять у очах чоловіка вогонь самовідданого поклоніння, що так яскраво палахкотить у юності, такий чоловік починає викликати в жінки недовіру, й вона уже придивляється до нього з великою осторогою. Брати Куенте, Пті-Кло, Серізе, усі ті, в кому Єва вгадувала ворогів, дивились на неї очима сухими й холодними, і тому тепер вона відчула себе навдивовижу легко з товаришем прокурора, який прийняв її так люб’язно. А проте, слово за словом, він зруйнував усі її надії.

— Я не думаю, пані, — сказав він, — щоб королівський суд змінив своє рішення, а воно обмежило домашньою обставою те майно, яке було дозволено перевести на ваше ім’я вашому чоловікові з тим, щоб забезпечити ваші права при розподілі. Ваш привілей не повинен служити для прикриття обману. Та оскільки ви як позикодавець маєте право на свою частку від виторгу за продаж описаного майна й оскільки ваш свекор теж користується таким привілеєм у розмірі боргу за оренду майстерні, у вас є можливість, уже після того як суд ухвалить свій вирок, порушити іншу претензію щодо своєї, як ми висловлюємося юридичною мовою, «участі в погашенні боргу».

— Виходить, Пті-Кло розоряє нас? — вигукнула Єва.

— Поведінка Пті-Кло, — сказав товариш прокурора, — відповідає дорученню, яке дав йому ваш чоловік, адже він, за словами його повіреного, хоче вигадати час. Як на мене, то, можливо, вам вигідніше було б відмовитися від апеляційних скарг і разом зі свекром скупити при розпродажі майна найцінніше друкарське устаткування: вам у розмірі вашої частки при розподілі, йому — в межах суми орендної плати... Але це наблизило б розв’язку... Отож стряпчі вас і грабують!..

— В такому випадку ми опинилися б у цілковитій залежності від Сешара-батька! Ми лишилися б винні йому за оренду майстерні та за винайм житла! І це однаково не врятувало б мого чоловіка від судового переслідування за позовом Метів’є, адже йому не дісталося б майже нічого...

— Ви маєте слушність, пані.

— І наше становище тільки погіршилося б...

— Закон, ласкава пані, в кінцевому підсумку завжди підтримує позикодавця. Ви взяли три тисячі франків — їх слід повернути...

— О, невже ви думаєте, ми здатні на...

Єва змовкла, збагнувши, що, виправдовуючи себе, вона наражає на небезпеку брата.

— О, я добре розумію, — відповів товариш прокурора, — що в цьому ділі багато темного, бо ж очевидно, що боржники — люди порядні, совісні й навіть благородні, а позикодавець, по суті, підставна особа... — Налякана Єва розгублено втупилась у співрозмовника. — Не дивуйтеся, — сказав він, скинувши на неї проникливим поглядом. — Адже поки ми сидимо й вислуховуємо промови адвокатів, нам нічого не лишається, як міркувати про те, що відбувається перед нашими очима.

Єва повернулася додому, охоплена почуттям безпорадності. О сьомій вечора Дублон приніс постанову про арешт Давіда. Отже, судове переслідування досягло межі своїх можливостей.

— Від завтрашнього дня, — сказав Давід, — я зможу виходити на вулицю тільки вночі.

Єва й пані Шардон залилися слізьми. Ховатися здавалось для них ганьбою. Довідавшися, що хазяїнові загрожує позбавлення волі, Кольб і Маріон неабияк стривожились, тим більше, що вони віддавна вважали його вкрай простодушним. Вони так хвилювалися за нього, що прийшли поговорити з пані Шардон, Євою та Давідом і запитати, чи не можуть вони чимось допомогти. Кольб і Маріон з’явилися саме в ту хвилину, коли ці троє людей, чиє життя досі минало без особливих ускладнень, плакали, збагнувши, що Давідові доведеться переховуватись. Але як одурити таємних шпигів, адже відтепер вони пильно стежитимуть за кожним порухом цієї, на жаль, такої неуважної людини?

— Якщо фи, пані, зачекайт шферть готини, я роплю росфітка у фороший тапір, — сказав Кольб, — і фи переконаєтеся, що я росумійсь на цьому, бо хоч іс фигляту я й німець, але в туші я спрафшні францус або й хитріший са француса.

— Ох, пані, — втрутилась Маріон, — пустіть ви його, хай спробує, адже в нього тільки й на думці, як уберегти хазяїна! Це тільки з вигляду Кольб ельзасець. Насправді ж він, як отой... ну, як там його?.. ну, як справжнісінький ньюфаундлендець!

— Іди, мій добрий Кольбе, — сказав Давід. — Ми ще маємо час подумати.

Кольб подався прямо до судового пристава, де Давідові вороги зійшлися на нараду й обмінювалися думками з приводу того, як схопити його.

Арешт боржника в провінції, якщо таке буває, — це подія рідкісна і надзвичайна. По-перше, всі знають одне одного надто добре, щоб хтось наважився вдатись до такого негідного засобу. Позикодавці й боржники живуть там усе життя поруч. А коли якийсь місцевий комерсант, — банкрутій, як кажуть у провінції, де аж ніяк не миряться з цим узаконеним злодійством, — оголосить себе неспроможним, притулком для нього стає Париж. Для провінції Париж — та сама Бельгія: банкрути знаходять там сховок, майже недосяжний для провінційного пристава, чиї повноваження втрачають силу за межами його округи. Ну, а що стосується арешту боржника в своєму містечку, то й тут перешкоди майже неподоланні. Так, закон про недоторканність житла у провінції ніхто й ніколи не порушує; пристав не має там права, як у Парижі, проникнути у власний дім третьої особи, щоб затримати боржника. Законодавці визнали за потрібне зробити виняток лише для Парижа на тій підставі, що там у одному будинку часто живуть по кілька родин. Але в провінції порушити недоторканність житла навіть самого боржника судовий пристав може тільки в присутності мирового судді. До того ж мировий суддя, якому підлягають судові пристави, має цілковиту волю погодитися чи відмовити у дозволі на арешт. Слід віддати належне мировим суддям — цей обов’язок їх гнітить, і вони не бажають служити сліпим пристрастям або помсті. Існують і інші труднощі, не менш серйозні, що загалом сприяють пом’якшенню безглуздого у своїй жорстокості закону про позбавлення боржника волі; ось так впливають на закон звичаї, які нерідко змінюють його до невпізнання або, й зовсім скасовують. У великих містах завжди знайдеться досить нікчемних негідників, людей без сорому й совісті, охочих служити шпигами; але в малих містечках усі знають одне одного надто добре, щоб хтось осмілився піти в прислужники до пристава. Будь-яка людина, навіть із найнижчих шарів суспільства, що погодилася б на таку ганьбу, була б змушена покинути місто. Тому в провінції, на відміну від Парижа або великих промислових центрів, арешт боржника — це не просто собі справа з тих, які входять у службові обов’язки виконавців комерційного суду, — там він надзвичайно ускладнюється, перетворюється на хитромудрий поєдинок між боржником та судовим приставом, і їхні виверти дають поживу для кумедних оповідок на сторінці розмаїтостей паризьких газет. Куенте-старший волів залишитись у тіні. Але Куенте-гладкий, заявивши, що Метів’є доручив цю справу йому особисто, прийшов до Дублона разом із Серізе, який став його фактором і чию співучасть було куплено обіцяним йому білетом у тисячу франків. Дублон міг завжди розраховувати на двох своїх агентів. Отже, брати Куенте мали принаймні трьох надійних винюхувачів для стеження за своєю жертвою. Крім того, при арешті боржника Дублон міг звернутися до жандармів, які, згідно з судовими правилами, повинні подавати допомогу судовому приставу. Оці-от люди, котрі мали брати безпосередню участь у полюванні на Давіда, й радилися в ту мить у кабінеті метра Дублона, що був на першому поверсі, зразу за конторою.

До контори вів досить широкий, вимощений плитками коридор, що правив ніби за вестибюль. У дім заходили крізь хвіртку; по обидва її боки виднілися позолочені мідні таблички з гербом судового відомства, на яких чорними літерами було викарбувано: Судовий пристав. Обидва вікна контори виходили на вулицю й були загратовані товстими залізними штабами. Вікна кабінету дивилися в сад, де судовий пристав, поклонник Помони[177], з великим успіхом вирощував шпалерні плодові дерева. Навпроти контори містилася кухня, а за кухнею були сходи на другий поверх. Дім стояв у вузенькій вуличці, за новим будинком суду, який тоді ще тільки починали споруджувати, — він був закінчений аж після 1830 року. Ці подробиці тут не зайві, вони допоможуть нам краще уявити, що сталося з Кольбом. Ельзасець надумав з’явитися до судового пристава нібито з пропозицією зрадити за певну плату свого хазяїна, сподіваючись у такий спосіб довідатись, які пастки налаштовують на Давіда, й остерегти його. Двері відчинила служниця, і Кольб сказав, що хоче бачити пана Дублона у важливій справі. Роздратована тим, що її відірвали від миття посуду, служниця сказала Кольбові, людині їй незнайомій, щоб він зачекав тут, поки хазяїн закінчить розмову з відвідувачами в кабінеті. Потім вона пішла повідомити метра Дублона, що його запитує там якийсь. Слово «якийсь» із такою очевидністю вказувало на селюка, що Дублон відповів: «Хай зачекає!» Кольб сів біля дверей до кабінету.

— То що ви збираєтеся вчинити? Якби нам пощастило схопити його уже завтра вранці, ми вигадали б час, — сказав Куенте-гладкий.

— Нема нічого простішого! Недарма ж його звуть Простак! — вигукнув Серізе.

Упізнавши голос Куенте-гладкого, а головне, почувши дві останні фрази, Кольб збагнув, що йдеться про його хазяїна, і ще дужче здивувався, коли впізнав і голос Серізе. «Хлопчисько, що їв його хліб!» — подумав він, обурений до глибини душі.

— Друзі мої, ось як ми з вами вчинимо, — сказав Дублон. — Починаючи з вулиці Больє та майдану Мюр’є, ми поставимо наших людей якомога далі один від одного, але в усіх напрямках, щоб уже напевне вистежити Простака. А ви знаєте, ця кличка подобається мені! Причому ми поставимо їх так, щоб він не помітив, що за ним стежать. І не спускатимемо з нього очей, аж поки вистежимо, в якому домі він збирається заховатись. Потім на кілька днів дамо йому спокій, а там якось уранці або надвечір ніби випадково перестрінемо його.

— Що він там робить зараз? Чи не вшиється він од вас? — сказав Куенте-гладкий.

— Він у себе вдома, — сказав метр Дублон. — Якби він кудись вийшов, я про це знав би. Один з моїх помічників чатує на майдані Мюр’є, другий — на розі, біля будинку суду, а третій — за тридцять кроків від мого дому. Як тільки наш хлопець поткнеться на вулицю, пролунають їх умовні свистки, і не встигне він трьох кроків ступити, а я вже знатиму про те, що він вийшов, завдяки своєму вуличному телеграфу.

Судові пристави дають своїм шпигам почесне найменування: помічники.

Кольб і не сподівався на таку сприятливу нагоду. Він тихенько вийшов з контори й сказав служниці:

— Пан Туплон, мапуть, сфільниться не скоро, то я прийту сафтра вранці.

Як колишньому кавалеристові, ельзасцю спала одна думка, що її він вирішив негайно здійснити. Він побіг до свого знайомого, який давав унайми коней, вибрав там коня, попросив осідлати його, а сам пішки повернувся до хазяїна, де він застав пані Єву в цілковитому розпачі.

— Що сталося, Кольбе? — запитав Давід, дивлячись на злякане і водночас веселе обличчя ельзасця.

— Фас оточують негітники. Трепа топре захофати хасяїн. Фи, пані, знаєте, кути мошна його хофати?

Коли чесний Кольб розповів про зраду Серізе, про те, що дім звідусіль оточено, про участь у цій справі Куенте-гладкого, коли він змалював усі підступи, що їх обмірковують проти його хазяїна ті люди, становище Давіда постало у найзловіснішому світлі.

— Це Куенте тебе переслідують! — вигукнула нещасна Єва, приголомшена цією звісткою. — Ось чому Метів’є був такий невблаганний... Адже вони фабриканти, виробники паперу, вони хочуть заволодіти твоїм винаходом.

— Але як же врятуватися від них? — вигукнула пані Шардон.

— Якщо пані снає місце, кути мошна сахофати хасяїн, я фітфесу його тути так, що ніхто не попачить, — сказав Кольб.

— Ідіть до Базіни Клерже, але тільки, коли споночіє, — відповіла Єва. — А я навідаюся до неї зараз і про все домовлюся. За таких обставин я можу покластися на Базіну, як на саму себе.

— Шпиги вистежать, куди ти пішла, — сказав Давід, який уже зібрався трохи з духом. — Треба знайти спосіб попередити Базіну так, щоб ніхто з нас не заходив до неї.

— Фам, пані, мошна піти, — сказав Кольб. — Ось мій сатум: я фийту с тому расом с хасяїн, і сфистуни пошенуться са нами. Са фами, пані, стежити путе нікому, й фи скоренько пішіть до матмуасель Клерше. Я маю кінь, я сатофлю хасяїн на круп і... шукай фітра ф полі, тияфоль пи їх сапраф!

— Ну що ж! Прощавай, мій любий! — вигукнула бідолашна жінка, кидаючись чоловікові в обійми. — Ніхто з нас не повинен з тобою бачитись, інакше тебе вистежать. Ми прощаємося з тобою на весь час, поки триватиме твоє добровільне ув’язнення. Ми будемо листуватись. Базіна опускатиме твої листи до поштової скриньки, а я писатиму тобі на її ім’я.

Вийшовши з дому, Давід і Кольб почули свистки і повели шпигів за собою аж до застави Пале, де жив чоловік, який давав унайми коней. Тут Кольб стрибнув на коня, посадовив хазяїна позад себе і сказав, щоб той тримався за нього міцно.

— Сфистіть, сфистіть, мої люпі трусі! Плюфати я хотіф на фас! — крикнув Кольб. — Хіпа фам упіймати старий кафалерист!

І старий кавалерист ударив коня острогами й помчав у поле, на превелику досаду шпигів, які не могли ні погнатися за ними, ні простежити, куди вони поскакали.

Єва пішла до Постеля, вигадавши для цього дотепний привід: просити в нього поради. Вона терпляче вислухала базікання, сповнене образливого співчуття, щедрого тільки на слова, а тоді попрощалася з подружжям Постелів і спокійно дійшла до дому Базіни, не зустрівши жодної живої душі; Єва розповіла подрузі про свої прикрощі й попросила в неї допомоги та захисту. З остороги Базіна зачинилася з Євою у своїй спальні й, відімкнувши двері, показала їй суміжну кімнатку, куди світло проникало крізь слухове віконце в даху і куди не могло зазирнути нічиє око. Подруги прочистили невеликий камін, димар якого прилягав до димаря каміна, що був у майстерні, — в ньому дівчата підтримували вогонь для прасок. Єва й Базіна застелили підлогу грубими старими ковдрами, щоб заглушити брязкіт, якби Давід щось неумисне впустив із рук; вони поставили для нього розкладне ліжко, плитку для дослідів, стіл і стілець, щоб він міг сидіти й писати. Базіна пообіцяла, що їсти приноситиме йому вночі; а що до її спальні ніхто, крім неї, не заходив, то Давід міг почувати себе тут у безпеці від будь-яких ворогів і навіть від поліції.

— Нарешті я зможу бути за нього спокійна, — сказала Єва, обіймаючи подругу.

Покинувши дім Базіни, Єва вдруге зайшла до Постеля, нібито бажаючи прояснити деякі сумніви, що, мовляв, змусили її знову звернутися до такого досвідченого члена комерційного суду, і дозволила провести себе додому, вислухавши по дорозі його нарікання. «Вийшли б за мене заміж, хіба мучилися б ви так?» Ця думка прозирала крізь усі фрази куценького аптекаря. Повернувшись додому, Постель наразився на прикру сімейну сцену, бо жінка приревнувала його до дивовижної краси пані Сешар і була розлючена, що чоловік зустрів гостю так люб’язно; та, зрештою, Леоні втішилася, повіривши запевненням аптекаря, що, як на нього, то маленькі руді жіночки куди кращі, ніж високі брюнетки, котрі, на його думку, як і породисті кобили, годяться тільки на те, щоб красуватись у стайні. Він, безперечно, дав їй докази своєї щирості, бо вже наступного дня пані Постель манірно лащилась до чоловіка.

— Ми можемо бути спокійні, — сказала Єва матері й Маріон, котрі, як висловилася служниця, досі тіпалися зі страху.

— Вони вже поїхали, — повідомила Маріон, коли Єва мимохіть заглянула до спальні.

— Кути ми тепер? — запитав Кольб, проскакавши близько одного льє по великому паризькому шляху.

— В Марсак, — відповів Давід. — Якщо ти вже вивіз мене на цю дорогу, я хочу востаннє випробувати батьківське серце.

— Легше атакуфати патарея, по фаш патько не має серця.

Старий друкар не вірив у свого сина; він судив про нього, як судять люди, — за його успіхами. Насамперед йому й на думку не спадало, що він пограбував Давіда. Не розумів старий і того, що часи змінилися, отож він казав собі: «Я дав йому друкарню, з якою сам чудово справлявся, а він, хоч і вченіший від мене в тисячу разів, а не зміг дати їй ради!» Нездатний зрозуміти сина, він осуджував його і, втішаючися своєю вдаваною вищістю над цією високообдарованою натурою, міркував: «Я для нього ж таки приберігаю шматок хліба». Ніколи ревні поборники моралі не дійдуть до повного розуміння того, який вплив мають почуття на розрахунок. Цей вплив не менш сильний, ніж вплив розрахунку на почуття. Давід розумів батька і, як людина великодушна, прощав його.

Давід і Кольб прискакали в Марсак о восьмій годині, коли Сешар-батько уже кінчав вечеряти, а після вечері він мав звичай зразу лягати спати.

— Ага. з’явився! — сказав старий. — За це я маю дякувати правосуддю, — докинув він з єхидною посмішкою.

— Ну як мій хасяїн міг пачитися с фами? Фін фитаф у непесах, а фи сафшти тлупафся у финогратник! — обурено вигукнув Кольб. — Плати, плати! Ось така фаша патькіфська люпоф.

— Гаразд, гаразд, Кольбе, відведи-но коня у стайню до пані Куртуа, щоб не турбувати батька, і не забувай, що з батьками не Сперечаються.

Кольб пішов, буркочучи собі під ніс. Так ото гарчить пес, коли хазяїн нагримає на нього за надмірну запопадливість, — скоряючись і все ж виявляючи незгоду. Давід, не звіряючи батькові таємницю свого винаходу, пообіцяв дати найочевидніший доказ свого відкриття і запропонував старому стати пайовиком у ділі в розмірі тієї суми, яка була потрібна йому, Давідові, — почасти для того, щоб негайно відкупитись під судового переслідування, почасти — для якнайскорішого запровадження винаходу у виробництво.

— Ану, подивімось, як ти зможеш мені довести, що ти майстер виготовляти з нічого першосортний папір, який нічого не коштує, — мовив старий друкар, втупившись у сина п’яним, але пильним, доскіпливим і жадібним поглядом. Той погляд можна було порівняти з блискавкою, яка сяйнула з грозової хмари. Річ у тім, що старші Ведмідь, вірний своїм звичаям, ніколи не вкладався спати, не зарядившись на піч. Заряджався він із двох пляшок доброго старого вина, яке він, за його висловом, цмулив.

— Це простіше простого, — відповів Давід. — Звичайно, при собі паперу в мене нема, адже я опинився тут мимохідь, утікаючи від Дублона. Але по дорозі до Марсака мені раптом спало на думку, що ви ж можете виручити мене на тих умовах, на яких виручив би, скажімо, лихвар. Як бачите, приїхав я сюди з порожніми руками — зі мною лише та одіж, що на мені. Замкніть мене в надійному місці, куди ніхто не зміг би увійти, куди жодне чуже око не могло б зазирнути, і...

— Що, що? — сказав старий, кинувши на сина злісний погляд. — Ти не дозволиш мені поглянути, як воно у тебе все вийде?..

— Батьку, — відповів Давід, — ви самі довели мені, що коли йдеться про справи, то нема ні батьків, ні дітей...

— Я дав тобі життя — а ти мені не довіряєш?

— Ви ж мене й позбавили засобів до життя...

— Кожен дбає сам за себе, ти правду кажеш! — погодився старий. — Ну гаразд, замкну тебе в коморі.

— Замкніть мене там разом з Кольбом і дайте казан — я приготую в ньому паперову масу, — сказав Давід, не помітивши, яким поглядом глипнув на нього батько. — Потім принесіть мені стебла артишока, заячого холодку, кропиви жалючої та очерету — його можна нарізати на берегах вашої річечки. Завтра вранці я винесу з комори папір найвищого гатунку...

— Якщо це не вигадки... — скрикнув Ведмідь, пересмикнувшись від гикавки, — я тобі, може, й дам... там побачимо, дам чи ні... е-е... двадцять п’ять тисяч франків, але пам’ятай: я повинен заробляти стільки ж щороку...

— Випробуйте мене, я згоден! — вигукнув Давід. — Сідлай коня, Кольбе! Поїдь у Манль, купи там у бондаря велике волосяне сито, купи клею у бакалійника і чимдуж назад.

— Випий-но... — сказав батько, ставлячи перед сином пляшку вина, хліб і рештки холодного м’яса. — Підживись, а я піду припасу тобі зеленого ганчір’я. Бо воно таки зелене, твоє ганчір’я! Боюся навіть, чи не надто воно зелене.

Через дві години, близько одинадцятої вечора, старий замкнув сина й Кольба в суміжній із льохом комірчині, критій черепицею, де було приладдя, потрібне для перегонки ангулемських вин, що з них, як відомо, виготовлюють усі різновиди виноградної горілки, йменованої коньяком.

— О, та тут ціла гуральня! Ось і дрова, і казани! — вигукнув Давід.

— Отже, до завтра, — сказав Сешар-батько. — Зараз я замкну вас і спущу з ланцюга своїх двох собак. Я хочу напевне знати, що ніхто вночі не принесе вам сюди паперу. Завтра покажеш мені, що ти тут виготовив. Коли справді папір буде добрий, я увійду з тобою до паю. Але щоб усе було мені гладесенько-рівнесенько...

Старий замкнув Давіда й Кольба в комірчині, й години дві вони товкли там і розминали стебла за допомогою двох дерев’яних товкачів. Палахкотів вогонь, булькотіла вода. Десь о другій ночі Кольб, не такий заклопотаний роботою, як Давід, почув зітхання, схоже на гикавку п’яного. Він узяв одну з двох лойових свічок і став розглядатись по комірчині; ось тут Кольб і побачив лілову пику татуся Сешара, що затулила собою квадратне віконечко над дверима, крізь які гуральня сполучалася з льохом і які були завалені порожніми бочками. Старий хитрун завів сина й Кольба до гуральні знадвору — там, де викочували барильця з коньяком на продаж. Другі, внутрішні двері давали змогу вкочувати бочки з льоху до гуральні, не витягуючи їх на подвір’я.

— Еге, татусю! Це фам не іграшки, фи хочете опшахруфать фаш син... Снаєте, що фи ропите, коли фипивайт топре фино? Фи напуфайт шахрая.

— Ох, батьку! — сказав Давід.

— Я прийшов довідатися, чи вам чогось не треба, — мовив виноградар, майже протверезівши.

— То фи тля нас приносиф оцей трапина?.. — сказав Кольб, коли, відкотивши бочки, він відчинив двері й побачив старого в нічній сорочці, — той стояв на короткій драбині, приставленій до стіни.

— Ви хоч би своє здоров’я поберегли, батьку! — докірливо кинув Давід.

— Чи ти ба, я, мабуть, став сновидою, — сказав присоромлений виноградар, злізаючи з драбини. — А все через тебе! Рідному батькові не довіряєш, от мені й почало казна-що верзтися. Думаю, а що, як мій синок і справді злигався з чортом? Бо як інакше зробиш із трави папір?

— Самі фи протались чортофі за черфінці! — огризнувся Кольб.

— Ідіть спати, батьку, — сказав Давід. — Замкніть нас, якщо бажаєте, але не завдавайте собі клопоту повертатись. Кольб стоятиме на чатах.

Другого дня о четвертій пополудні, знищивши усі сліди своєї роботи, Давід вийшов з гуральні і показав батькові аркушів із тридцять паперу, тонкого, білого, цупкого і міцного — кращого годі було й бажати. За філігрань на ньому правив відбиток волосяного сита. Старий узяв зразки й лизнув їх, як то й належить Ведмедеві, ще змолоду привченому визначати якість паперу на смак; він обмацував папір, жмакав, згортав, тобто піддавав усім випробуванням, до яких удаються друкарі, коли перевіряють якість паперу, і, хоч прискіпатись не було до чого, він не хотів визнати себе переможеним.

— Треба ще подивитись, чи годиться він для друку! — сказав Сешар-батько, аби тільки не хвалити сина.

— Тифак! — вигукнув Кольб.

Старий споважнів, прикриваючи виразом батьківської суворості свої нещирі вагання.

— Я не стану обманювати вас, батьку. Цей папір, як мені здається, обійдеться все ж таки надто дорого... Крім того, я хочу знайти спосіб, як проклеювати його в чані... Мені лишилося здолати тільки цю одну перешкоду...

— Ага! То ти хотів мене ошукати!

— Скажу вам чисту правду. Проклеювання в чані йде успішно, але поки що клен розчиняється, в масі нерівномірно, й папір виходить дуже шорсткий.

— Ну що ж! Удоскональ проклеювання в чані, а тоді вже проси грошей.

— Фсе отно моєму хасяіну не пачити фаших грошей як сфоїх фух!

Певне, старий хотів помститися Давідові за ганьбу, яку йому довелося пережити вночі, тому він обходився з ним більш ніж холодно.

— Я ніколи не осуджував вас, батьку, — сказав Давід, відіславши Кольба, — ні за те, що ви оцінили вашу друкарню втридорога, ні за те, що продали її мені за цією вигаданою розцінкою. Я завжди шанував вас як батька. Я казав собі: «Старий скуштував чимало горя в своєму житті, він дав мені освіту, кращу, ніж можна було сподіватись у моєму становищі, тож хай він мирно і по-своєму втішається здобутками своєї праці. Я навіть відступив вам посаг матері й, не ремствуючи, погодився нести тягар боргів, на які ви мене прирекли. Я дав слово, що здобуду собі багатство, не надокучаючи вам. І ось я зробив відкриття, працюючи як проклятий, відмовляючи собі в шматку хліба, змучений боргами, що їх наробив не я... Я боровся вперто, до цілковитого виснаження. Можливо, вам усе-таки слід би допомогти мені!.. Але подумайте вже не про мене, подумайте про нещасливу матір, про свого малого онука!.. — Тут Давід не зміг стримати сліз. — Потурбуйтеся за них, заступіться! Невже Маріон і Кольб добріші за вас — адже вони віддали мені всі свої заощадження! — в розпачі вигукнув син, бачачи, що батько його лишається холодним, як мармур друкарського верстата.

— А тобі все мало! — вигукнув старий, не почуваючи найменшого сорому. — Та якби твоя воля, ти розорив би й Францію!.. Красно дякую! Куди вже мені, невігласові, пхатися до розробки винаходу, вся суть якого в тім, щоб видурити в мене гроші. Мавпа не з’їсть Ведмедя, — сказав він, натякаючи на їхні друкарські прізвиська. — Я, зрештою, виноградар, а не банкір... І ти сам бачиш, що справи між батьком і сином не доведуть до добра. Ходімо краще обідати. От ти й не скажеш, ніби я нічого тобі не даю!..

Давід був із тих доброчесних людей, які воліють страждати мовчки, не засмучуючи близьких, і якщо вони вже виливають горе в сльозах, значить, сили їхні вичерпались. Єва розуміла цю благородну натуру. Але батько вбачав у тому потоці скорботи, що вирвалась із глибини душі, звичайне скигління дітей, котрі намагаються розжалобити батьків, і пригнічений стан Давіда він пояснив почуттям сорому від невдачі. Батько й син розлучились у сварці. Давід і Кольб близько півночі повернулися в Ангулем: кони прокралися в місто пішки і з такою обережністю. що їх можна було прийняти за злодіїв, які вийшли на промисел. Десь о першій годині ночі Давід, ніким не помічений, увійшов у дім Базіни Клерже й оселився в надійному притулку, що його приготувала для нього дружина. Увійшовши туди, Давід віддався під опіку співчуття, найбільш винахідливого: співчуття гризетки. Наступного ранку Кольб похвалявся, що врятував хазяїна, вивізши з міста верхи на коні, а потім, мовляв, посадив його в тарадайку, яка прямувала кудись у околиці Ліможа. В льоху Базіни заздалегідь склали досить великий запас сировини, отож Кольбові, Маріон, пані Сешар та її матері не було потреби ходити до панни Клерже.

Через два дні після розмови з сином старий Сешар, у якого лишалося до збирання винограду ще днів двадцять вільних, прибіг до невістки, підштовхуваний жадібністю. Він не міг спати, йому не терпілося довідатись, чи винахід подав надії на багатство. Старий хотів, як він висловлювався, промацати перші паростки. Він оселився в мансарді, над помешканням невістки, в одній з двох кімнаток, які залишив за собою, і жив там, заплющуючи очі на те. як тяжко бідує синова родина. Хіба ж вони не заборгували йому за оренду майстерні? Ну, значить, повинні годувати його! Старий не бачив нічого дивного в тому, що до столу подавались олив’яні ложки.

— Я сам так починав, — сказав він невістці, коли вона вибачилася, що не може подати срібних приборів.

Маріон була змушена найматись до крамарів і відробляти харчі, які брала для всієї родини. Кольб працював муляром за двадцять су на день. Та, незважаючи на їхню безкорисливу допомогу, в бідолашної Єви незабаром лишилося всього десять франків, бо задля дитини й Давіда вона жертвувала останніми грішми, аби краще пригостити виноградаря. Вона все сподівалася, що її ласкаве поводження, її шаноблива ніжність, її покірливість розчулять старого скнару, проте він лишався незворушно байдужим. Його холодний погляд, який завжди відчувала на собі Єва, нічим не відрізнявся від погляду Куенте, Пті-Кло, Серізе, і тоді Єва спробувала бодай збагнути, що ж він усе-таки за людина і що в нього на думці. Та дарма! Старий Сешар був вічно під хмелем і здавався непроникним. Хміль — це подвійна завіса. Прикриваючися сп’янінням, частіше вдаваним, ніж справжнім, дідуган намагався вирвати у Єви Давідову таємницю. Він то влещав невістку, то залякував її. Коли Єва відповідала старому, що їй нічого не відомо, він казав: «Усе своє добро проп’ю, усе вкладу в довічну ренту...» Ця принизлива боротьба геть змучила бідолашну жінку, і вона, боячись образити свекра, кінець кінцем стала відповідати йому мовчанкою. Якось, утративши терпець, Єва відрубала:

— Ех, батьку! Чи ж так важко усе залагодити? Заплатіть Давідові борги, він повернеться додому, й ви з ним порозумієтесь!

— Ага! Он чого вам від мене треба! — вигукнув старий. — Так і будемо знати!

Не вірячи у свого сина, татусь Сешар вірив у Куенте. Брати фабриканти, до яких він прийшов порадитись, умисне розпалювали його жадібність, сказавши йому, що досліди його сина обіцяють мільйони.

— Нехай Давід доведе, що він домігся своєї мети, і я, не вагаючись, увійду з ним до паю. Моїм внеском стала б моя паперова фабрика. Винахід вашого сина, як на мою думку, має не меншу ціну, — сказав йому Куенте-великий.

Випиваючи по чарочці з майстровими, недовірливий дідуган зібрав чимало потрібних йому відомостей; прикинувшись дурником, він досить хитро допитав Пті-Кло і зрештою здогадався, що за спиною Метів’є ховаються Куенте. Він вирішив, що їхня мета — розвалити Сешарову друкарню і вони умисне морочать його принадою відкриття, щоб змусити заплатити синові борги. Хіба міг старий простолюдин здогадатися про співучасть Пті-Кло, про те, що справжньою метою лукавих підступів Куенте було рано чи пізно заволодіти спокусливою промисловою таємницею? Кінець кінцем татусь Сешар, утративши надію зламати впертість мовчазливої невістки й випитати в неї, де ховається Давід, вирішив проникнути в майстерню для відливання валків, бо йому якось пощастило пронюхати, що син робив свої досліди там. Одного ранку, прокинувшись удосвіта, він вийшов на подвір’я й почав зривати замок.

— Е, е, що ви там робите, дядечку Сешар?.. — вигукнула Маріон, підбігаючи до мочильні; вона теж устала рано-вранці, збираючись на фабрику.

— Хіба я не у себе вдома, Маріон? — відповів старий, збентежившись.

— Отакої! Чи не красти ви збираєтеся на старості літ?.. І начебто тверезий поки що... Зараз же піду розповім хазяйці.

— Цить, Маріон! — сказав старий, витягуючи з кишені дві монети по шість франків. — На ось, візьми...

— Гаразд, я мовчатиму, але не здумайте поткнутися сюди вдруге! — сказала Маріон, насварившись на нього пальцем. — А то зчиню шарварок на весь Ангулем.

Коли старий пішов, Маріон зайшла до господині.

— Беріть, пані! Я видурила у вашого свекра дванадцять франків...

— Як тобі вдалося?..

— Та зібрався він стромити носа в чани хазяїна — оглянути його припаси, видно, хотів... Ну ви ж знаєте, вся ота морока з відкриттям... Я-то добре знала, що в кухоньці вже нічого нема. Але нагнала на нього страху, кажу, ви хочете обікрасти сина, тож він і тицьнув мені дві монети, аби я мовчала...

У цей час прийшла Базіна і з веселою усмішкою нишком передала подрузі Давідового листа, написаного на чудовому папері.

«Моя кохана Єво, тобі першій пишу я на першому аркуші паперу, виготовленого за моїм способом. Я розв’язав проблему проклеювання в чані! Фунт паперової маси обійдеться всього в п’ять су, навіть якщо треба буде вирощувати потрібні мені культури в полі й обробляти для цього грунт. Отже, для виготовлення стопи паперу вагою дванадцять фунтів піде лише на три франки проклеєної маси. Я певен, що наполовину зменшу вагу книжок. Папір для конверта, листа, зразків — усе це я виготовив різними способами. Обіймаю тебе й цілую. Ми будемо дужо щасливі, бо єдине, чого нам бракувало, — це багатства».

— Погляньте-но, — сказала Єва свекрові, показуючи йому зразки Давідового паперу. — Віддайте синові виторг з вашого врожаю, допоможіть йому забагатіти, і він удесятеро поверне вам те, що ви йому дасте, бо він домігся свого!..

Татусь Сешар зразу побіг до Куенте. Там вони ретельно оглянули й випробували кожен аркуш: на кожному стояла ціна — від трьох до десяти франків за стопу; одні були проклеєні, інші — без клею; одні відсвічували металевим блиском, інші — м’яким відтінком китайського паперу; тут були всі різновиди білості. У лихварів, коли вони роздивляються діаманти, так не світяться очі, як засвітилися вони в Куенте та у старого Сешара.

— Ваш син на правильному шляху, — сказав Куенте-гладкий.

— У такому разі заплатіть його борги, — сказав старий друкар.

— Охоче, якщо він прийме нас у компаньйони, — відповів Куенте-великий.

— Ви душогуби! — вигукнув колишній Ведмідь. — Ви судитеся з моїм сином під вивіскою Метів’є, а що в нього грошей нема, то ви хочете, щоб замість нього заплатив я, у цьому весь фокус. Так я вам і піддамся! Знайшли дурного!..

Брати фабриканти переглянулись, але зуміли приховати подив, який викликала в них здогадливість старого скнари.

— Ми ще не такі мільйонери, щоб забавлятися дисконтом векселів, — відповів Куенте-гладкий. — Ми були б щасливі, якби могли платити готівкою бодай за ганчір’я, а нам досі доводиться видавати своєму постачальнику векселі.

— Треба поставити досліди на широку ногу, — холодно сказав Куенте-великий. — Те, що виходить у чавунці, зазнає краху в промисловому виробництві. Визволяйте сина.

— Ну, гаразд, я визволю його. Але чи прийме він мене в компанію, коли опиниться на волі? — запитав старий Сешар.

— Це нас не стосується, — сказав Куенте-гладкий. — Невже ви думаєте, чоловіче, що ось дасте ви синові десять тисяч і на цьому кінець? Патент на винахід коштує дві тисячі франків — і не раз доведеться з’їздити до Парижа. Потім не завадило б, як каже мій брат, виготовити пробну тисячу стоп, ризикнути спершу кількома великими чанами маси, щоб дістати точне уявлення про цінність винаходу, — а вже тоді вкладати гроші у справу. Ви ж повніші розуміти: довіряти винахідникам слід з великою осторогою.

— Щодо мене, — сказав Куенте-великий, — то я віддаю перевагу уже спеченому хлібові.

Старші Сешар не спав цілу ніч, міркуючи, як йому вчинити. «Якщо я заплачу Давідові борги, він вийде на волю, а тоді яка йому буде потреба ділити зі мною прибутки? Він добре розуміє, що я обшахрував його, втягши тоді в ділову спілку зі мною. Обпікшись раз, він не захоче обпектись удруге. Отож мені вигідніше тримати його в тюрмі... у безвиході».

Куенте надто добре знали старого Сешара і розуміли, що в полюванні на Давіда він буде з ними заодно. Власне, усі троє міркували так: «Щоб заснувати комерційну спілку для запровадження у виробництво таємничого винаходу, необхідно провести низку досліджень, а щоб провести дослідження, треба визволити Давіда Сешара. Але Давід, опинившись на волі, вислизне від нас». Крім того, кожен мав іще якусь задню думку. Пті-Кло міркував: «Ось одружуся і тоді плювати я хотів на Куенте. Але поки що треба їм догоджати». Куенте-великий думав: «Ліпше я триматиму Давіда під замком і буду хазяїном становища». Старий Сешар твердив собі: «Заплачу я борги сина, а він мені подякує та й по всьому!» Тим часом Єва, незважаючи на доскіпливі розпитування старого виноградаря, незважаючи на погрози вигнати її з дому, не хотіла ні відкрити свекрові притулок свого чоловіка, ні навіть влаштувати їм де-небудь зустріч. Вона не була певна, що вдруге пощастить так добре заховати Давіда, як тепер, і вперто відповідала старому: «Виручіть сина і про все довідаєтесь». Ніхто з чотирьох зацікавлених осіб, що зібралися тут мовби за накритим столом, не наважувався доторкнутись до страв, так усі боялися, що його випередять; і всі тільки стежили за суперниками, остерігаючись один одного.

Через кілька днів по зникненні Давіда Пті-Кло навідав Куенте-великого на його фабриці.

— Я зробив усе від мене залежне, — сказав він йому. — Давід добровільно запроторив себе до якоїсь невідомої нам в’язниці і там спокійно вдосконалює свій винахід. Якщо ви й не досягли мети, я в тому не винен. Виконуйте свою обіцянку.

— Залюбки, коли ми доб’ємося успіху, — відповів Куенте-великий. — Сешар-батько ось уже кілька днів, як тиняється тут. Він заходив до нас, цікавився виробництвом паперу. Старий скнара пронюхав про синове відкриття і хоче мати з нього зиск. Отож є надія заснувати спілку. Ви повірений батька і сина...

— І святого духа, що віддасть їх у наші руки, — докинув Пті-Кло з посмішкою.

— Авжеж, — відповів Куенте. — Посадіть Давіда до в’язниці або віддайте його в наші руки, домігшися, щоб він підписав зобов’язання про утворення комерційної спілки з нашою участю, і ви одружитеся з мадмуазель де Ляе.

— Це ваш ультиматум? — запитав Пті-Кло.

— Yes[178], — сказав Куенте, — якщо ми вже говоримо з вами по-іноземному.

— Так послухайте, що я скажу вам чистісінькою французькою мовою, — сухо кинув Пті-Кло.

— Ну що ж! Послухаємо, — мовив Куенте із зацікавленим виразом.

— Відрекомендуйте мене завтра ж пані де Сенонш, добийтеся для мене якогось відчутного результату, одне слово, здійсніть свою обіцянку, або я сам заплачу Давідові борги, продавши свою контору, й увійду з ним до паю. Я не бажаю пошитися в дурні. Ви розмовляли зі мною навпростець, і я теж буду з вами відвертий. Я виконав свої зобов’язання, тепер викопуйте ви. Ви маєте все, я — нічого. Якщо ви не підтвердите слова ділом, я теж зумію зіграти з вами лихий жарт.

Куенте-великий надів капелюха, взяв парасольку, прибрав властивого йому єзуїтського виразу і вийшов, запропонувавши Пті-Кло йти за ним.

— Зараз ви пересвідчитеся, любий друже, протоптав я для вас стежечку чи ні... — сказав фабрикант стряпчому.

Своїм лукавим і тонким розумом фабрикант миттю збагнув усю небезпеку становища; з такими людьми, як Пті-Кло, слід було грати у відкриту гру. Втім, він уже якось, про всяк випадок і для очистки совісті, прошепотів кілька слів на вухо колишньому генеральному консулові, вдавши, ніби його вельми турбує добробут мадмуазель де Ляе.

— У мене є дещо на прикметі для Франсуази. Адже з тридцятьма тисячами франків посагу, — додав він, посміхнувшись, — як на нинішні часи, дівчині не слід надто вередувати.

— Ми ще повернемося до цієї розмови, — відповів Франсіс дю Отуа. — Після від’їзду пані де Баржетон становище пані де Сенонш круто змінилося, і ми маємо надію видати Франсуазу за дворянина — якого-небудь підстаркуватого поміщика.

— І вона погано закінчить, — сказав паперовий фабрикант, споважнівши. — Послухайтесь мене, видайте її ліпше за здібного й шанолюбного молодика, якому ви протегуватимете і який здобуде для своєї дружини високе становище.

— Побачимо, — знову ухилився від прямої відповіді Франсіс. — Так чи так, треба ще спитати, якої про це думки її хрещена мати.

Після смерті Баржетона Луїза де Негрпеліс продала будинок на вулиці Мінаж. Пані де Сенонш, вважаючи своє помешкання надто тісним, умовила чоловіка купити цей дім, колиску шанолюбних мрій Люсьєна і місце зав’язки цієї історії. Зефіріна де Сенонш поставила собі за мету успадкувати своєрідну королівську владу, яку мала тут пані де Баржетон, завести свій салон, одне слово, стати вельможною дамою. У вищому ангулемському товаристві після поєдинку де Баржетона з де Шандуром стався розкол; одні обстоювали невинність Луїзи де Негрпеліс, іпші вірили наклепам Станіслава де Шандура. Пані де Сенонш висловилася за Баржетонів і негайно завоювала симпатії їхніх прихильників. Потім, переїхавши в особняк Баржетонів, вона скористалася зі звички багатьох ангулемських дворян віддавна збиратись у цьому домі за картярським столом. Пані де Сенонш приймала гостей щовечора і завдяки цьому здобула рішучу перемогу над Амелі де Шандур, котра очолювала ворожу партію. Після цього надії Франсіса дю Отуа, який опинився в самому осередді ангулемської аристократії, зайшли так далеко, що він запалився бажанням видати Франсуазу за старого де Севрака, котрого так і не змогла вполювати для своєї дочки пані дю Броссар. Повернення Луїзи де Баржетон, тепер уже дружини ангулемського префекта, збільшило надії Зефіріни щодо своєї улюбленої хрещениці. Вона сподівалася, що графиня Сікст дю Шатле використає свій вплив і гідно віддячить тій, яка свого часу мужньо виступила на її захист. Паперовий фабрикант, знаючи Ангулем як свої п’ять пальців, умить оцінив, наскільки знизились його шанси на успіх, але вирішив здолати труднощі за допомогою сміливого й зухвалого маневру, на який зважився б тільки Тартюф. Миршавий адвокатик, здивований чесністю свого спільника по крутійству, не заважав йому віддаватись цим нелегким роздумам, поки вони йшли від паперової фабрики до будинку на вулиці Мінаж. Але в передпокої непроханим гостям довелося зупинитись, коли лакей заявив: «Пані снідають».

— І все ж повідомте про наш прихід, — сказав Куенте-великий.

Святенника-фабриканта прийняли, тільки-но було названо його ім’я. Адвоката відрекомендували манірній Зефіріні, яка снідала у вузькому колі — з Франсісом дю Отуа та мадмуазель де Ляе. Де Сенонша, як і завжди, не було вдома — цього разу його запросили на відкриття мисливського сезону до папа де Пімантеля.

— Дозвольте, ласкава пані, відрекомендувати молодого адвоката, про якого я вам уже казав. Він потурбується про те, щоб увести в права вашу чарівну вихованку.

Колишній дипломат роздивлявся Пті-Кло, а той і собі нишком поглядав на чарівну вихованку. Щодо Зефіріни, якій ні Куенте, ні Франсіс досі й словом не прохопилися про ймовірного жениха, то її здивування було таке велике, аж виделка випала в неї з рук. Мадмуазель де Ляе, похмуру дівицю сварливої вдачі, досить незграбну, худу, з бляклим волоссям, було дуже важко видати заміж, незважаючи на її аристократичні претензії. Проставлені в метричному свідоцтві слова «батьки невідомі», по суті, заступали їй дорогу до вищого світу, куди люблячі хрещена мати та Франсіс так хотіли її ввести. Панна де Ляе не здогадувалася про своє справжнє становище і була вельми вибаглива: вона відкинула б домагання і найбагатшого комерсанта з Умо. Та сама виразна гримаса, що скривила губи дівчини, коли вона побачила миршавого адвоката, пересмикнула, як помітив Куенте, й обличчя Пті-Кло. Пані де Сенонш і Франсіс, здавалося, запитували одне в одного, як би їм скоріше вирядити геть Куенте та його підопічного. Фабрикант, від чиєї уваги ніщо не сховалося, попросив пана дю Отуа вділити йому хвилинку для бесіди і пройшов разом з колишнім дипломатом до вітальні.

— Пане, батьківське почуття вас засліплює, — сказав він йому навпростець. — Вам було б дуже нелегко видати свою дочку заміж, і у ваших же інтересах я поставив вас у безвихідь, бо я люблю Франсуазу, як люблять дитину, що виросла на твоїх очах. Так от, відступати вам немає куди — Пті-Кло знає все!.. Він шанолюбний аж надміру, і це запорука того, що ваша люба крихітка буде щаслива. Крім усього, Франсуаза крутитиме своїм чоловіком, як захоче. А ви, з допомогою префектової дружини, — адже вона ось-ось приїде, — виклопочіть для зятя посаду прокурора королівського суду. Пан Міло, як кажуть, має дістати призначення в Невер. Пті-Кло продасть свою контору, ви легко влаштуєте його попервах другим товаришем прокурора, а там і незчуєтесь, як він стане прокурором, головою суду, депутатом...

Вернувшись до їдальні, Франсіс повівся надзвичайно люб’язно із претендентом на руку своєї дочки. Він подивився на пані де Сенонш промовистим поглядом і закінчив сцену оглядин, запросивши Пті-Кло прийти до них завтра на обід, за яким вони, до речі, поговорять і про справи. Потім увічливо провів фабриканта й адвоката аж до виходу, сказавши Пті-Кло, що він, а заодно і пані де Сенонш, довіряють похвальному слову Куенте і схильні пристати на будь-яку пропозицію опікуна панни де Ляе, якщо це принесе щастя їхньому любому ангелові.

— Яка ж вона бридка! — вигукнув Пті-Кло. — Я вклепався!..

— У неї аристократичні манери, — відповів Куенте. — Ну, а якби вона була гарна, невже б її за вас видали?.. Ніколи, мій друже, бо знайшовся б не один підупалий дворянин-поміщик, котрому б ой як згодилися тридцять тисяч посагу, прихильність пані де Сенонш та ще й високе заступництво графині дю Шатле; а тим більше, коли взяти до уваги, що пан Франсіс дю Отуа, звісно, вже не одружиться, і ця дівчина — його спадкоємиця... Але вам пощастило — Франсуаза, вважайте, ваша...

— Ви певні?

— Певен. Я зробив ось що... — І Куенте-великий розповів адвокатові про свій сміливий маневр. — Так от, друже, ходять чутки, ніби пана Міло призначають у Невер прокурором. Продавайте контору, й років через десять ви вже будете міністром юстиції. А чого б і ні? Ви хлопець відчайдушний і не завагаєтеся, хай там яких послуг зажадав би від вас королівський двір...

— Ну, то будьте завтра о пів на п’яту на майдані Мюр’є, — сказав стряпчий, схвильований надією на таке блискуче майбутнє. — Я переговорю із старим Се шаром, і ми склепаємо товариство, в якому батько й син потраплять до рук святого духа Куенте.

У той час як старий кюре з Марсака підіймався на ангулемський пагорб, щоб сповістити Єву, в якому стані він знайшов її брата, Давід уже одинадцять днів переховувався за два кроки від того дому, звідки щойно вийшов статечний священнослужитель.

Коли абат Маррон з’явився на майдані Мюр’є, він побачив там трьох чоловіків; кожен з них був по-своєму особою визначного, і кожен міг занапастити майбутнє і теперішнє бідолашного винахідника, що прирік себе на добровільне ув’язнення. То були Сешар-батько, Куенте-великий і миршавий адвокатик. Троє людей — три втілення жадібності. Але жадібності настільки ж неоднакової, наскільки неоднаковими були ті люди. Один надумався продати власного сина, другий — свого клієнта, а третій — Куенте-великий — виступав у ролі покупця, тішачи себе надією, що обшахрує обох своїх спільників. Було близько п’ятої години пополудні, й більшість ангулемців, котрі йшли додому обідати, зупинялись і якусь мить дивилися на тих трьох. «Що за чортівня? Про що можуть розмовляти між собою старий Сешар і Куенте-великий?..» — дивувалися найцікавіші. «Звичайно ж, ідеться про того бідака-невдаху, який залишив свою жінку, тещу й дитину без шматка хліба», — відповідали інші. «От і посилай дітей навчатися ремесла в Париж!» — глибокодумно зауважив якийсь провінційний мудрець.

— Ба! Яким вітром занесло вас сюди, пане кюре? — вигукнув виноградар, помітивши абата Маррона, тільки-но той вийшов на майдан.

— Я прийшов сюди заради вашої рідні, — відповів старий священик.

— Знову якісь витівки мого синочка?.. — запитав татусь Сешар.

— Вам недорого обійшлося б їх усіх ощасливити, — мовив кюре, показуючи на вікна, де за фіранками виднілася прегарна голівка пані Сешар.

У цю мить Єва заколисувала на руках заплакане дитинча, наспівуючи йому пісеньку.

— Чи не принесли ви мені, бува, звістку від сина? — запитав батько. — А може, й того краще — принесли гроші?

— Ні, — сказав добродій Маррон, — я приніс сестрі звістку від брата.

— Від Люсьєна?.. — вигукнув Пті-Кло.

— Атож. Бідолашний хлопець прийшов із Парижа пішки. Я бачив його в Куртуа, він помирає від перевтоми, від голоду, — відповів священик. — О, який він нещасний!

Пті-Кло розкланявся зі священиком і, взявши Куенте-великого під руку, сказав голосно:

— Ми сьогодні обідаємо в пані де Сенонш, треба встигнути перевдягнутися. — Потім відвів фабриканта на два кроки вбік і прошепотів йому на вухо: — Зав’яз пазурець — і пташці кінець. Давід у наших руках...

— Я вас висватав, висватайте і ви мене, — сказав Куенте-великий з лицемірною посмішкою.

— Люсьєн мій товариш по колежу, ми з ним шкільні приятелі!.. За тиждень я напевне щось довідаюся від нього. Добийтеся церковного оголошення про шлюб, і я беру на себе засадити Давіда до в’язниці. Коли його візьмуть під варту, моя місія буде закінчена.

— Ех! — проворкотів Куенте-великий. — От би взяти патент на наше ім’я!

Почувши останні слова, миршавенький адвокат здригнувся.

У цю саму мить абат Маррон, який щойно одним своїм словом довів до розв’язки судову драму, і свекор увійшли до Єви.

— Це наш кюре, пані Сешар, — сказав старий Ведмідь, звертаючись до невістки. — Ви тільки послухайте, які історії розповідає він про вашого братика.

— Ох! — скрикнула бідолашна Єва, вражена в самісіньке серце. — Що з ним там іще сталося?!

У її вигуку прорвалося стільки пережитих страждань, стільки страху, що абат Маррон поквапився сказати:

— Заспокойтеся, пані, він живий!

— Будьте ласкаві, тату, — сказала Єва, звертаючись до старого виноградаря, — сходіть покличте мою матір. Хай вона теж послухає, які вісті про Люсьєна приніс нам пан абат.

Старий Сешар зайшов до пані Шардон і сказав їй:

— Там абат Маррон прийшов побалакати з вами. То чоловік непоганий, хоч він і піп. З обідом, звісно, буде затримка, я повернуся через годину.

І, байдужий до всього, що не дзвеніло або не яскріло золотом, старий пішов, навіть не подумавши про те, який удар чекає цю стару жінку. Нещастя, що звалились на обох її дітей, крах надій на блискучі успіхи Люсьєна, несподівана зміна в його характері, який досі здавався матері мужнім і чесним, — тобто всі події, що сталися за останні півтора року, змінили пані Шардон до невпізнання. Вона не тільки була благородного походження, вона мала ще й благородне серце і боготворила своїх дітей. Отож за останні півтора року сердешна жінка вистраждала більше, ніж за весь час свого вдівства. Люсьєн мав нагоду здобути за королівським указом шляхетне прізвище де Рюбампре, повернути до життя старовинний рід, воскресити його титул і герб, стати дворянином-аристократом. А він натомість упав у багнюку! Мати судила сина суворіше, ніж його сестра, і вважала, що Люсьєн загинув уже відтоді, як їй стала відома історія з векселями. Іноді матері самохіть обманюють себе; але вони аж надто добре знають своїх дітей, яких вигодували, з якими ніколи не розлучались, і коли Давід та його дружина починали сперечатися з приводу Люсьєнових успіхів у Парижі, пані Шардон, котра нібито цілком поділяла Євині ілюзії щодо брата, в душі тремтіла від страху за сина, адже Давід казав те саме, що нашіптувала їй материнська совість. Пані Шардон знала вразливу душу дочки і тому остерігалась ділитися з нею своїм горем — вона терпіла його мовчки, на що здатні лише матері, які по-справжньому люблять своїх дітей. Єва, зі свого боку, з жахом спостерігала, як згубно впливали страждання на її матір, як швидко підбиралась до неї старість, як з кожним днем підупадала вона на силі. Мати й дочка втішали одна одну, вдаючись до тієї благородної брехні, яка нікого не обманює. І слова бездушного старого виноградаря були для нещасливої матері останньою краплею, яка переповнила чашу її страждань; пані Шардон відчула, що удар влучив у саме серце.

Тому, коли Єва сказала священикові: «Панотче, ось моя мати!», коли абат подивився на це обличчя, обрамлене зовсім білим волоссям, змарніле, як у старої черниці, але втихомирене виразом доброти і смирення, притаманного глибоко побожним жінкам, котрі в усьому, як то кажуть, віддаються на волю господню, йому раптом відкрилося все життя цих двох бідолашних істот. Священик не відчував більше жалості до їхнього ката, до Люсьєна. Він здригнувся. уявивши собі, які муки витерпіли його жертви.

— Мамо, — сказала Єва, втираючи заплакані очі, — мій безталанний брат перебуває нині недалеко від нас, у Марсаку.

— А чому він не прийшов сюди? — запитала пані Шардон.

Абат Маррон переказав усе, що Люсьєн розповів йому про свою нелегку подорож, про нещастя, які спіткали його в Парижі. Священий змалював болісну тривогу, що опанувала поета, коли він довідався про згубні для родини наслідки свого легковажного вчинку, розповів, як він тепер хвилюється, не знаючи, чи захочуть бачити його в Ангулемі.

— Невже він і в нас утратив віру? — спитала пані Шардон.

— Сердега від самого Парижа йшов пішки, тяжко бідуючи в дорозі. Він повернувся з наміром жити скромно... спокутувати свою провину.

— Панотче, — сказала сестра, — хоч брат і наробив нам багато лиха, я ще люблю його, як люблять останки близької людини; а це означає, що я досі люблю Люсьєна дужче, ніж люблять своїх братів чимало сестер. Він довів нас до злиднів. Та якщо він прийде, ми розділимо з ним останній шматок хліба — одне слово, те, що він нам залишив. Ох, якби він нас не покинув тоді, панотче, ми зберегли б найдорожчі свої скарби!

— Виходить, він приїхав каретою жінки, яка забрала його від нас! — вигукнула пані Шардон. — Подався до Парижа разом з пані де Баржетон, а повернувся на зап’ятках її ж таки екіпажа!

— Чим я можу прислужитися вам у тяжкому вашому горі? — запитав добрий кюре, аби сказати щось на прощания.

Ох, панотче, — відповіла пані Шардон, — безгрошів’я — це, кажуть, хвороба не смертельна. А вилікувати від неї може один тільки лікар — сам хворий.

— Якщо ви маєте хоч якийсь вплив на мого свекра, умовте його допомогти синові, й ви врятуєте нашу родину, — сказала пані Сешар.

— Він вам не довіряє і, як мені здалося, дуже настроєний проти вашого чоловіка, — сказав священик, який з ухильних висловлювань виноградаря зрозумів, що справи Сешара — то осине гніздо, куди краще не пхатися.

Викопавши доручення, кюре пішов обідати до двоюрідного онука Постеля, і той розвіяв останні рештки доброї волі старого дядька, виступивши, як і весь Ангулем, на захист Сешара-батька проти Сешара-сина.

— З марнотратниками ще якось можна боротися, — сказав на завершення коротун Постель. — Але тільки зв’яжись із любителями робити досліди — і ти розоришся до цурки.

Свою цікавість марсакський кюре задовольнив, а саме цікавість живить співчуття до ближнього у французькій провінції. Увечері старий священик розповів поетові про те, що відбувається в родині Сешарів, подавши свою подорож до Ангулема як місію, взяту ним на себе з чисто християнського милосердя.

— Ви втягли вашу сестру й зятя в борги, що становлять чи то десять, чи то дванадцять тисяч франків, — сказав кюре на закінчення. — Це така дрібничка, добродію, якої в Ангулемі їм ніколи ніхто не позичить. У нашій провінції немає багатіїв. Я думав, що йдеться про значно меншу суму, коли ви обмовилися про векселі.

Подякувавши старому священикові за співчуття й допомогу, поет сказав:

— Ви принесли мені слова прощення — а це для мене справжній скарб.

Другого дня ще вдосвіта Люсьєн вирушив з Марсака в Ангулем. До міста він увійшов близько дев’ятої ранку, спираючись на костур; на ньому був пошарпаний у дорозі коротенький сюртучок і чорні, але витерті аж до білого панталони. Стоптані чоботи незаперечно свідчили про приналежність подорожнього до нещасливого племені пішоходів. Звісно, поет аж ніяк не тішив себе ілюзіями щодо того, яке враження справить на земляків його повернення до рідного міста, таке несхоже на його від’їзд. Люсьєнове серце калатало від докорів сумління, пробуджених у ньому розповіддю старого священика, і в ту мить він вирішив смиренно прийняти цю кару, мужньо витримати цікаві погляди тих, хто йому зустрінеться. Він твердив собі: «Я тримаюся по-геройському!» Всі поети однакові — за будь-яких обставин вони схильні дурити себе. Поки Люсьєн ішов через Умо, в його душі точилася боротьба між почуттям сорому за свою поразку та хвилюванням, яке розбуджували в ньому спогади. Його серце забилося ще частіше, коли він проминав крамничку Постеля, але, на його щастя, там була одна тільки Леоні Маррон з дитиною. Він відчув неабияку радість (так сильно ще озивалося в ньому марнолюбство), побачивши, що батькового прізвища на вивісці вже не було. Одружившись, Постель заново пофарбував крамничку і зробив над дверима короткий, як у Парижі, напис: АПТЕКА. Підіймаючись на ангулемський пагорб від брами Пале, Люсьєн на повні груди вдихав рідне повітря, він наче скинув із себе тягар нещасть і радісно повторював подумки: «Я знову побачу їх!» Поет дійшов до майдану Мюр’є, не зустрівши жодної живої душі: то було щастя, про яке він і не мріяв — він, котрий колись ходив у рідному місті з виглядом переможця! Маріон і Кольб, які стояли на варті біля дверей, кинулися вгору по сходах із криком: «Прийшов!» Люсьєн знову побачив стару майстерню і старе подвір’я. Підіймаючися сходами, він зустрів сестру й матір, і всі троє обнялися, на мить забувши про свої прикрощі. Майже в кожній родині люди миряться з бідою, і надія допомагав бачити втішні сни на твердому ложі нещастя. Якщо Люсьєн являв собою образ розпачу, він являв і образ поезії горя: сонце далеких доріг позолотило йому шкіру; глибокий смуток, відбитий у рисах обличчя, відкидав тінь на високе чоло поета. Така переміна свідчила про пережиті страждання, і кожен, хто бачив це обличчя, на якому горе залишило свій карб, міг спізнати одне тільки почуття: жалість. Уява, що витала далеко від лона родини, нині зіткнулася із сумною дійсністю. Єва всміхалась радісно, але то була радість мучениці, яка приймає тортури. Печаль одухотворяє лице молодої вродливої жінки. Серйозність цього колись по-дитячому наївного обличчя, яким пам’ятав його Люсьєн перед від’їздом до Парижа, говорила поетові дуже багато й не могла не справити на нього гнітючого враження. Ось чому за першим поривом почуттів, таким безпосереднім і природним, настала мить ніяковості: кожен боявся озватися. Люсьєн несамохіть шукав поглядом того, хто був відсутній під час цієї зустрічі. Єва перехопила братів погляд і залилася слізьми, а за нею заплакав і Люсьєн. Що ж до пані Шардон, то вона була бліда і зовні незворушна. Єва підвелась і вийшла, щоб не дорікнути братові лихим словом.

— Моя люба, — сказала вона, звертаючись до Маріон, — Люсьєн так любить полуниці, слід би пригостити його!..

— Я так і подумала, що ви захочете почастувати панича Люсьєна. Будьте спокійні, я потурбувалася про сніданок та й на обід зготую чогось смачненького.

— Люсьєне! — сказала пані Шардон синові. — Тобі багато чого треба спокутувати. Ти поїхав у Париж, щоб стати нашою гордістю, а довів нас до злиднів. Ти майже вибив у Давіда з рук знаряддя, яким він хотів забезпечити добробут своєї пової родини. І ти винен не тільки в цьому... — ніби через силу промовила мати. Запала гнітюча пауза, і мовчанка Люсьєна свідчила, що він визнав справедливість материнського докору. — Почни трудове життя, — тихо провадила пані Шардон. — Я не дорікаю тобі за те, що ти хотів відновити шляхетний рід, з якого я вийшла. Але щоб така спроба була успішною, потрібне багатство і почуття власної гідності: а ти не маєш ні того, ні того. Ми вірили в тебе — ти розбив нашу віру. Ти порушив спокій працьовитої і скромної родини, чиє життя і так складалось нелегко... Перші гріхи прощаються тільки раз. Не повторюй їх більше. Ми в дуже важких обставинах — будь розважливий, слухайся сестри. Лихо — мудрий учитель, і його нещадні уроки не минули для Єви марно. Вона збагатилася життєвою мудрістю, вона мати, вона несе на собі весь тягар господарства — з любові до нашого дорогого Давіда. Коротко кажучи, вона, з твоєї вини, — моя єдина втіха.

— Ви могли б поставитись до мене й суворіше, — сказав Люсьєн, обіймаючи матір. — Я приймаю ваше прощення, більш мені не доведеться його благати.

Повернулася Єва; зі смиренної пози брата вона зрозуміла, що пані Шардон поговорила з ним. Добра усмішка з’явилась на її устах, і Люсьєн відповів на неї здушеними риданнями. Особиста присутність має чародійні властивості, вона пом’якшує і найворожіші почуття коханців, і розбрат у родині, хоч які сильні будуть причини взаємного невдоволення. Може, любов прокладає у серці стежки, на які людина завжди прагне повернутись? Чи не пояснюється подібне явище магнетизмом? А може, то тверезий глузд підказує нам, що треба або навіки розлучитись, або простити? І хай то буде голос розуму, якась фізична причина чи порух душі, але кожен, гадаю, мав нагоду переконатися, що погляди, жести, вчинки улюбленого створіння пробуджують колишню ніжність навіть у душі смертельно ображеної, скривдженої або приниженої людини. Хай розум і не схильний забувати, хай особистий інтерес досі страждає, серце, незважаючи ні на що, знову іде в неволю. Отак і бідолашна Єва, вислуховуючи до самого сніданку братові звіряння, не могла приховати ні лагідного виразу очей, коли дивилась на нього, ні тремтіння в голосі, коли озивалась її душа. Зрозумівши стихію паризького літературного життя, вона зрозуміла й те, чому Люсьєн не вистояв у боротьбі. Радість пестити малюка сестри й утішатись його дитячими витівками, щастя знову опинитись на батьківщині, серед своїх близьких, щастя, змішане з гірким смутком на думку, що Давід змушений ховатися, слова печалі, які злітали з Люсьєнових уст, його розчулення, коли Маріон подала на стіл полуниці, цей зворушливий знак того, що серед життєвих тривог сестра не забула про вподобання Люсьєна, і навіть турботи про влаштування блудного брата й сина — усе це створювало в родині святковий настрій. То був наче перепочинок на шляху горя. Та Сешар-батько не пропустив нагоди вилити цебро холодної води на почуття жінок:

— Ви приймаєте його, неначе він привіз вам казна-які гроші!..

— А чого б і не відсвяткувати зустріч з моїм братом? Хіба він у чомусь завинив перед нами?.. — вигукнула пані Сешар, ревниво приховуючи ганьбу Люсьєна.

Одначе перший порив ніжності минув, і невблаганна дійсність проступила назовні. Люсьєн незабаром помітив, як змінилося до нього ставлення Єви, як відрізнялося воно від тієї любові, що її вона колись до нього почувала. Давіда глибоко шанували, тоді як Люсьєна просто любили, любили, незважаючи ні на що, любили, як, буває, люблять коханку попри всі прикрощі, яких вона завдає. У ставленні пані Шардон до сина і сестри до брата бракувало пошани — твердої основи наших почуттів, яка надає їм спокійної упевненості й незрушної ваги. Люсьєн відчував, що його позбавлено довіри — бо він утратив честь. Думка про Люсьєна, що її висловив у своєму листі д’Артез, стала думкою і його сестри; вона просвічувала у її погляді, в голосі, в рухах. Люсьєна жаліли! Але колишні мрії, що він стане славою і гордістю родини, героєм домашнього вогнища, усі ті чудові сподівання загинули безповоротно. Його легковажність лякала сестру й матір настільки, що від нього приховували, де знайшов собі притулок Давід. Єва, байдужа до ласкавих умовлянь, якими доймав її цікавий Люсьєн, — бо ж йому край хотілося побачити брата! — була вже не колишньою Євою з Умо, для якої досить було одітого погляду Люсьєна, і вона скорялася безвідмовно! Люсьєн обіцяв залагодити свою провину, похвалявся, що врятує Давіда. Єва відповідала йому: «Не втручайся краще! Не тобі змагатися з такими пройдисвітами та крутіями, як наші противники!» Люсьєн хитав головою, ніби кажучи: «Я змагався з парижанами...» — «І зазнав поразки!» — поглядом відповідала йому сестра.

«Мене більше не люблять, — думав Люсьєн. — Значить, і рідня — а не тільки світ — любить лише тих, хто домігся успіху». Минув тільки день, як поет повернувся додому, а він уже. намагаючись пояснити собі, чому мати й сестра ставляться до нього з очевидною недовірою, віддався якщо й не ворожим, то все ж таки гірким роздумам. Він міряв це патріархальне провінційне життя паризькою міркою, забуваючи, що через нього ж таки ця терпляча й порядна родина скотилася до такого убозтва. «Вони міщани, вони не можуть мене зрозуміти», — казав собі Люсьєн, подумки відокремлюючи себе від сестри, матері та Давіда, яких він більше не міг збити з пуття ні винятковістю своїх обдарувань. ні обіцянками.

Єва й пані Шардон з притаманною їм проникливістю, що загострилася під ударами стількох нещасть, вгадували пайпотаємніші думки Люсьєна, вони відчували, що він осуджує їх, що він од них оддаляється. «Як змінив його Париж!» — казали вони в розмовах між собою. Власне, вони пожинали плоди його себелюбства, яке самі ж таки й виплекали. І з того боку, і з того ця закваска мала зашумувати, і вона зашумувала, а надто в Люсьєна, хоч тепер він і почував себе винним. Що ж до Єви, то вона була з тих сестер, які ладні сказати провинному братові: «Прости мені твої гріхи...» Коли душі поєднуються в такій досконалій гармонії, як це було на світанку життя між Євою та Люсьєном, усяка рана, завдана цьому ідеальному союзу почуттів, — смертельна. Якщо душогуби здатні помиритись навіть після того, як поб’ються на ножах, то ті, хто любить одне одного, навіки розлучаються через один погляд, через одне слово. У спогадах про нічим не затьмарене єднання сердець і криється таємниця розривів, часто непоясненних. Можна жити з недовірою в серці, якщо минуле не являє картину чистого й незахмареного почуття; але для двох істот, раніше поєднаних у глибокій душевній злагоді, спільне життя стає нестерпним, коли кожне слово, кожен погляд вимагають обережності. Тому великі поети примушують помирати своїх Поля та Віржінію[179] ще в ранній юності. Чи ви можете уявити собі Поля й Віржінію у сварці?.. Відзначимо, — і це робить честь Єві та Люсьєнові, — що матеріальні інтереси, які зазнали такої шкоди, не роз’ятрювали їхніх ран. І в бездоганної сестри, і в провинного брата усе засновувалось на почуттях; отож найменше непорозуміння, будь-яка дрібна сутичка, нова помилка з боку Люсьєна могли уже навіки роз’єднати їх або призвести до однієї з тих сварок, що непоправно розколюють родину. З грішми все якось залагоджується, але почуття невблаганні.

Наступного дня Люсьєн отримав номер ангулемської газети і зблід від утіхи, побачивши, що його особі присвячено одну з передовиць тієї достойної газетки, схожої на провінційні академії, котрі, за висловом Вольтера, як ото добре вихована дівиця, ніколи не дають приводу для розмов про себе.

«Хай Франш-Конте пишається тим, що він дав життя Вікторові Гюго, Шарлю Нодьє та Кюв’є; Бретань — Шатобріанові та Ламенне; Нормандія — Казимірові Делавіню; Турень — авторові «Елоа»[180]. Віднині Ангумуа, де вже за Людовіка XIII проживав, будучи нашим співвітчизником, знаменитий Гез[181], більше відомий під прізвищем де Бальзака, не доведеться заздрити ні тим провінціям, ні Лімузену, де народився Дюпюїтрен[182], ні Оверні — батьківщині Монлозьє[183], ні Бордо, якому випало щастя бачити народження стількох великих людей! Тепер і ми маємо свого поета! Автор прекрасних сонетів під назвою «Стокротки» поєднав славу віршотворця зі славою прозаїка, бо це йому ми завдячуємо знаменитий роман «Лучник Карла IX». З часом наші онуки пишатимуться своїм земляком Люсьєном Шардоном, суперником Петрарки!!! (У тогочасних провінційних газетах знаки оклику скидались на hurra[184], якими публіка вітає speech[185] на meeting[186] у Англії). Здобувши в Парижі блискучу славу, наш юний поет, проте, згадав, що дім де Баржетонів був колискою його тріумфу, що ангулемська аристократія перша аплодувала його поезіям, що дружина графа дю Шатле, префекта нашого департаменту, заохочувала його перші кроки на ниві служіння Музам, і ось він знову серед нас!.. Усе передмістя Умо схвилювалося, коли вчора з’явився наш Люсьєн де Рюбампре. Звістка про його повернення повсюди викликала найжвавіший інтерес, і, звичайно, Ангулем не дозволить Умо випередити себе в ушануванні, що, як кажуть, чекає на того, хто так славно представляв наше місто у паризькій пресі та в літературі. Люсьєн — поет католиків і роялістів — кинув виклик шаленству партій; кажуть, він повернувся в рідні краї відпочити від нещадної боротьби, яка виснажила б і атлета, а вони ж люди куди витриваліші, ніж натури, схильні до замріяності та поетичного світосприймання.

Ми вітаємо надзвичайно мудру й політично далекоглядну думку, подану, як кажуть, графинею дю Шатле, повернути нашому уславленому поетові титул і прізвище шляхетного роду де Рюбампре, єдиною спадкоємицею якого є пані Шардон, поетова мати. Омолодити блиском нових талантів і нової слави стародавні аристократичні роди, близькі до згасання, якнайкраще відповідає високому прагненню безсмертного творця хартії — невтомно запроваджувати в життя девіз, виражений у словах: «Єднання і забуття»[187].

Наш поет зупинився у своєї сестри, пані Сешар».

У відділі ангулемської хроніки було вміщено таке повідомлення:

«Наш префект, граф дю Шатле, уже призначений камергером двору його величності, щойно дістав звання державного радника для особливих доручень.

Учора всі представники влади відвідали пана префекта.

Графиня дю Шатле приймає у себе щочетверга.

Мер Ескарба, пан де Негрпеліс, представник молодшого пагона д’Еспарів, батько пані дю Шатле, нещодавно вшанований графським титулом, званням пера Франції й командора королівського ордену Людовіка Святого, згідно а чутками, отримає посаду голови великої виборчої колегії на найближчих виборах у Ангулемі»[188].

— Поглянь-но, — сказав Люсьєн, подавши сестрі газету.

Єва уважно прочитала статтю і з замисленим виразом повернула газету братові.

— Ну, що ти про це скажеш?.. — запитав Люсьєн, здивований стриманістю Єви, можна навіть сказати, байдужістю.

— Мій друже, — відповіла вона, — ця газета належить Куенте, і тільки вони вирішують, яку статтю дати, а яку ні. Лише префектура або єпископство можуть щось надрукувати в ній усупереч їхній волі. Твій недавній суперник, а сьогодні префект, навряд чи настільки великодушний, щоб співати тобі хвалу — невже ти припускаєш таку можливість? А Куенте переслідують нас, прикриваючись ім’ям Метів’є, і, безперечно, хочуть притиснути Давіда, щоб скористатися вигодами його відкриття, — хіба ти про цс вже забув?.. Хай там від кого походить ця стаття, вона тривожить мене. Досі до тебе ставилися тут із ненавистю й заздрістю. Тебе обмовляли й паплюжили, виправдовуючи відоме прислів’я: «Немає пророка на своїй батьківщині», і ось раптом усе змінюється, мов за помахом чарівної палички.

— Ти не знаєш, які марнославні провінційні міста, — відповів Люсьєн. — В одному південному містечку городяни врочисто зустрічали біля міської брами юнака, що всього-на-всього дістав першу нагороду на конкурсному іспиті, вітаючи в ньому майбутню знаменитість.

— Послухайся мене, любий Люсьєне. Я не хочу надокучати тобі повчаннями, але одне скажу: не довіряй тут нікому й нічому.

— Ти маєш рацію, — відповів Люсьєн, прикро вражений, що сестра анітрохи не поділяє його захвату.

А сам поет умлівав від блаженства, побачивши, що його принизливе, безславне повернення в Ангулем раптом обернулося на тріумф.

— Ви не вірите у крихту слави, що обходиться нам так дорого! — вигукнув Люсьєн після довгої мовчанки, яка тривала майже годину і протягом якої у нього в грудях шаленіла гроза.

Замість відповіді Єва тільки подивилась на брата, і цей німий докір змусив його присоромлено замовкнути.

Перед самим обідом посильний із префектури приніс листа, адресованого панові Люсьєну Шардонові; той лист нібито виправдовував гординю поета, якого світ прагнув відібрати в родини.

Це було запрошення на обід:

Граф Сікст дю Шатле і графиня дю Шатле просять пана Люсьєна Шардона зробити їм честь і завітати до них на обід п’ятнадцятого вересня цього року.

До листа було прикладено візитну картку:

ГРАФ СІКСТ ДЮ ШАТЛЕ

Камергер двору його величності,

префект Шаранти,

державний радник.

— Ви в пошані, — сказав Сешар-батько. — У місті про вас тільки й мови, наче про якусь поважну персону... Ангулем і Умо сперечаються за честь покласти вам на голову вінок...

— Моя люба Єво, — прошепотів Люсьєн на вухо сестрі. — Я зараз у тому самому становищі, як тоді, коли збирався їхати до Парижа з пані де Баржетон: я хочу прийняти запрошення префекта, але в мене немає фрака.

— Ти хочеш прийняти це запрошення? — з жахом вигукнула пані Сешар.

З приводу того, йти чи не йти Люсьєнові на обід до префекта, між сестрою й братом виникла суперечка. Тверезий глузд провінціалки підказував Єві, що у світському товаристві слід з’являтися тільки з веселим обличчям у елегантному сюртуці, бездоганно вдягненим. Але свої справжні думки вона вголос не висловила: «Куди заведе Люсьєна цей обід у префекта? Чого хоче від нього вищий світ Ангулема? Чи не снують проти нього якогось підступу?»

Скінчилося тим, що Люсьєн сказав сестрі, перше ніж лягти спати:

— Ти не знаєш, який великий мій вплив; префектова дружина остерігається журналістів, а крім того, графиня дю Шатле — це та ж таки Луїза де Негрпеліс! Жінка, що домоглася стількох милостей, може врятувати Давіда! Я розповім їй про братів винахід, і для неї нічого не варто виклопотати урядову допомогу в десять тисяч франків.

Об одинадцятій вечора Люсьєна, його сестру, матір, старого Сешара, Маріон і Кольба підняв на ноги міський оркестр, до якого приєднався гарнізонний; майдан Мюр’є вирував народом. Ангулемська молодь виконувала серенаду на честь Люсьєна Шардона де Рюбампре. Люсьєн підійшов до вікна у спальні сестри і посеред глибокої мовчанки, що запала після того, як відлунав останній куплет серенади, сказав:

— Дякую землякам за виявлену мені шану і постараюся бути гідним її. Дозвольте, я на цьому закінчу, бо Я надто хвилююсь і не в спромозі говорити.

— Слава авторові «Лучника Карла Дев’ятого»!.. Слава авторові «Стокроток»!.. Слава Люсьєнові де Рюбампре!

Після цього триразового вигуку привітань, викрикнутих кількома голосами, у вікно влетіли з вулиці три вінки і букети квітів. Через десять хвилин майдан Мюр’є був уже порожній, і там запанувала тиша.

— Я волів би, щоб мені кинули десять тисяч франків, — сказав старий Сешар, з єхидною посмішкою перевернувши та оглянувши з усіх боків вінки й букети. — Але ви піднесли їм стокротки, а вони віддячили вам букетами; ви провадите комерцію, платячи одне одному квітами замість грошей.

— Ось як цінуєте ви почесті, що ними вшанували мене земляки! — вигукнув Люсьєн, і вираз його обличчя свідчив, що він забув усі свої знегоди: воно так і сяяло самовтіхою. — Якби ви краще знали людей, дядечку Сешар, ви зрозуміли б, що такі хвилини в житті не повторюються. Тільки щирий захват може вилитись у подібне величання!.. Такі події, мої любі матусю й сестро, змушують забути і невдачі, й горе. — Люсьєн поривчасто обняв сестру й матір, як обіймають у ті хвилини, коли радість наростає в душі могутньою хвилею і хочеться перелити її в серця друзів. («А як нема поруч друга, — сказав одного разу Біксіу, — то сп’янілий від успіху автор обіймає свого лакея»). — Ну, ну, люба моя дитино, — мовив він до Єви, — чого ти плачеш?.. А, розумію... від радості...

— Гай-гай! — сказала Єва матері, коли вони залишилися в кімнаті самі й вона стала роздягатися, щоб лягти в постіль. — У характері нашого поета є щось від гарненької жінки найнижчого гатунку...

— Ти маєш рацію, — відповіла мати, хитаючи головою. — Люсьєн уже забув не тільки про свої прикрощі, а й про наші.

Мати й дочка розлучилися, не зважуючись висловити свої думки до кінця.

У країнах, де панує почуття суспільного непослуху, прикритого словом «рівність», кожен тріумф є одним з тих чудес, котрі, як і деякі власне чудеса, не можуть відбутися без певних підготовчих заходів. Скажімо, коли славлять знаменитих людей, які здобувають визнання у себе на батьківщині ще за життя, то з десяти таких випадків, дев’ять пояснюються причинами, що не стосуються увінчаного генія. Хіба тріумф Вольтера на сцені французького театру не був тріумфом філософії того сторіччя? У Франції слава приходить лише в тому разі, коли, кладучи вінок на голову переможця, кожен подумки увінчує самого себе. Отож Єва і пані Шардон мали усі підстави тривожитись. Бучне вшанування провінційного генія надто суперечило застояним звичаям Ангулема і вочевидь було влаштоване невідомим режисером з корисливою чи якоюсь іншою метою; у будь-якому випадку воно свідчило про лукавий підступ. Єва — втім, як і більшість жінок — жила почуттям, а не розумом, і тому їй важко було збагнути причину своєї недовіри. Засинаючи, вона міркувала: «Хто ж тут так любить брата, щоб розбуркати усе місто?.. «Стокротки» досі не видані... Хіба можна вітати з успіхом книжки, якої ніхто не читав?..»

І справді, весь цей гармидер підняв Пті-Кло. Того самого дня, коли марсакський кюре сказав йому про повернення Люсьєна, стряпчий уперше обідав у пані де Сенонш і мав офіційно просити руку її вихованки. Це був один з тих сімейних обідів, урочистість якого виражається більше в уборах, ніж у великому напливі гостей. Хоч усе було влаштовано по-сімейному, кожен знав, що йдеться про оглядини і намагався показати себе з найкращого боку. Франсуаза була виряджена, як на виставку. Пані де Сенонш виступала під знаменами свого найвишуканішого вбрання. Пан дю Отуа вдягнув чорний фрак. Пан де Сенонш, якого дружина повідомила в своєму листі, що графиня дю Шатле, приїхавши до Ангулема, має вперше з’явитись перед очі місцевого світського товариства в їхньому домі, на вечірці, де буде відрекомендовано гостям нареченого Франсуази, визнав за потрібне покинути пана де Пімантеля і прибути на знаменні оглядини. Куенте прийшов у своєму святковому коричневому сурдуті, схожому на сутану, а в його маніжці красувався, приваблюючи погляди, діамант ціною шість тисяч франків — помста багатого купця занепалій аристократії. Пті-Кло, вимитий з милом, чисто поголений, акуратно причесаний, не міг, одначе, позбутися властивої йому кислої міни. Мимохіть виникало бажання порівняти цього миршавенького, затягнутого в сюртук стряпчого із замороженою гадюкою; але в його сорочачих оченятах, пожвавлених надією, світилася така гордість, від усієї його постаті віяло таким холодом, і тримався він з такою поважністю, що й справді був схожий на сповненого честолюбних мрій новоспеченого королівського прокурора. Пані де Сенонш аж надто наполегливо просила своїх близьких друзів не обмовитися нікому й словом ні про першу зустріч її вихованки з нареченим, ні про сподіваний приїзд префектової дружини, отож вона могла не сумніватися, що її салон буде повен гостей. Бо ж досі пан префект із дружиною робили тільки офіційні візити, — тобто завезли декому свої візитні картки, — приберігаючи честь дружніх відвідин тільки для обраних осіб і як засіб впливу. Тому не дивно, що ангулемське дворянство знемагало від цікавості, й навіть деякі люди з табору Шандурів мали намір з’явитись у домі де Баржетонів, бо вперто не бажали називати цей особняк домом Сеноншів. Балачки про впливовість графині дю Шатле розбудили чимало шанолюбних сподівань; крім того, ходили чутки, ніби вона змінилась на краще, і кожен хотів переконатись у цьому на власні очі. Коли по дорозі до Сеноншів Куенте розповів Пті-Кло, що префектова дружина поставилася до Зефіріни надзвичайно прихильно, дозволивши відрекомендувати своїй особі нареченого любої Франсуази, в адвоката виник зухвалий задум здобути користь із дражливого становища, в якому опинилася Луїза де Негрпеліс унаслідок повернення Люсьєна до рідного міста.

Пан і пані де Сенонш так витратилися, купуючи дім Баржетонів, що, як справжні провінціали, й не думали вносити в нього бодай якісь зміни. Коли оголосили про приїзд Луїзи де Негрпеліс, і Зефіріна вийшла їй назустріч, перше, що вона сказала, було: «Моя люба Луїзо, гляньте... Тут ви у себе вдома!» — І показала на невеличку люстру з підвісками, на дерев’яну обшивку стін, на меблі, на все те, що колись так зачарувало Люсьєна.

— Про це, моя дорога, мені найменше хотілося б згадувати, — люб’язно відповіла префектова дружина, окинувши поглядом товариство, яке зібралося в Сеноншів.

Всі гості визнали, що Луїза де Негрпеліс змінилася до невпізнання. Паризький світ, у якому вона оберталася півтора року, добродійний вплив перших днів заміжжя, яке перемінило жінку не менше, ніж Париж перемінив провінціалку, гідність великосвітської дами, наділеної високою владою, усе це перетворило графиню дю Шатле на жінку, схожу на пані де Баржетон, як ото дівчина років двадцяти буває схожа на свою матір. Вона носила прегарний чепчик, оздоблений мереживом і прикрашений квітами, що були недбало приколоті шпилькою з великим діамантом. Зачіска на англійський штиб молодила її, пом’якшуючи риси обличчя. На ній була фулярова сукня з гарними торочками — творіння знаменитої Вікторини; корсаж, викроєний мисом, чудово вирізняв її стан. Прикриті блондовою косинкою плечі ледь просвічували крізь серпанок тканини, елегантно обвинутої навкруг занадто довгої шиї. Вона напрочуд мило забавлялася гарненькими дрібничками, обходитися з якими — справжня мука для провінціалок: флакончик із парфумами звисав на ланцюжку з браслета; в руці вона тримала віяло і згорнутий носовичок, що анітрохи їй не заважало. Вишуканий смак, відбитий у найменших подробицях вбрання, постава й манери, запозичені в маркізи д’Еспар, свідчили, що Луїза пройшла високу школу Сен-Жерменського передмістя і була там здібною ученицею. Що ж до старого чепуруна часів Імперії, то після весілля він якось одразу подався і став схожий на перестиглу диню, зелену ще звечора й пожовклу за одну ніч. Гості пов’язували розквіт Луїзиної краси з утраченою свіжістю Сікста й нашіптували одне одному на вухо сласні провінційні жарти, і тим охочіше, що всі жінки нетямились від цього нового злету колишньої ангулемської королеви; отож чіпкому вискочневі доводилось розплачуватися за дружину. За винятком пана й пані де Шандурів, небіжчика Баржетона, пана де Пімантеля та Растіньяків, у вітальні зібралося майже те саме численне товариство, що й того дня, коли Люсьєн, читав тут вірші; прийшов навіть єпископ зі своїми вікаріями. Пті-Кло, приголомшений блиском ангулемської аристократії, в чиєму колі він ще чотири місяці тому і не мріяв себе побачити, відчув, як ущухає його ненависть до вищих класів. Графиня дю Шатле здалась йому чарівною, і він сказав собі: «Ось та жінка, яка може зробити мене товаришем прокурора!» В самому розпалі вечірки, поговоривши з усіма дамами, — кожній вона приділяла ті самі кілька хвилин, проте змінювала тон бесіди, залежно від того, наскільки впливова була співрозмовниця і як свого часу вона поставилась до її втечі з Люсьєном, — Луїза пішла в будуар з його преосвященством. Тоді Зефіріна взяла Пті-Кло за руку — серце в адвоката забилося частіше — й завела його до того самого будуара, де почалися всі Люсьєнові нещастя і де їм судилося знайти своє завершення.

— Дозволь відрекомендувати тобі папа Пті-Кло, моя люба. Не обійди його своїм заступництвом, бо все, що ти для нього зробиш, буде на користь і моїй вихованці.

— Ви стряпчий, добродію? — запитала велична дочка Негрпелісів, змірявши Пті-Кло поглядом.

— На жаль, графине. — Ще ніколи в житті синові кравця з Умо не доводилося проказувати такий титул, і це слово мало не застрягло йому в горлі. — Але, — провадив він, — від вас, ласкава пані, залежить, чи вдасться мені прилаштуватись у прокуратурі. Кажуть, пан Міло переїздить до Невера...

— А хіба не слід спершу послужити молодшим, а тоді вже старшим товаришем прокурора? — запитала графиня. — Хоч я, власне, не заперечую, щоб ви зразу стали старшим товаришем прокурора... Та перш ніж приділити вам увагу й виклопотати для вас таку ласку, я хотіла б переконатись у вашій відданості законній королівській династії, релігії, а надто панові де Віллелю.

— О графине, — сказав Пті-Кло, нахиляючись над самим її вухом, — я відданий королю душею й тілом.

— Ось це нам і потрібно нині, — відповіла вона, відхиляючись назад і тим самим даючи зрозуміти, що не хоче, аби їй нашіптували щось на вухо. — Якщо й надалі вами опікуватиметься пані де Сенонш, розраховуйте на мене, — додала вона, завершивши свої слова царственим жестом руки, що тримала віяло.

— Графине, — сказав Пті-Кло, помітивши краєчком ока Куенте, який підійшов до дверей будуара, — Люсьєн повернувся.

— Ну то й що, добродію?.. — запитала Луїза де Негрпеліс таким тоном, що будь-яка відповідь застрягла б у горлі людини не такої лукавої, як Пті-Кло.

— Ви не так зрозуміли мене, ласкава пані, — відказав адвокат, намагаючись уживати якомога ввічливіші слова та звороти. — Я хотів тільки дати доказ своєї відданості вашій особі. Чи не будете ви ласкаві вказати, графине, як належить зустріти в Ангулемі поета, котрому ви створили ім’я й славу? Тут нема вибору: його слід або знеславити, або звеличити.

Луїза де Негрпеліс досі не замислювалася над цим питанням, у розв’язанні якого вона, звичайно ж, була зацікавлена якщо не задля теперішнього, то задля минулого. А тим часом від того, які почуття зберегла вона до Люсьєна, залежав успіх задуму, що його віроломний стряпчий виплекав із метою прискорити арешт Давіда.

— Добродію Пті-Кло, — сказала графиня дю Шатле, прибираючи гордовиту й величну позу, — ви бажаєте служити урядові, тож знайте головне його правило: ніколи не визнавати своїх помилок. Ну, а жінкам ще в більшій мірі, ніж урядам, притаманний інстинкт влади і почуття власної гідності.

— Я так і думав, ласкава пані, — жваво відповів адвокат, пильно, але потай спостерігаючи за графинею. — Люсьєн з’явився сюди майже жебраком. Та якщо буде треба, я влаштую йому бучне вшанування, а потім, завдяки тому ж таки вшануванню, він буде змушений покинути Ангулем, де його сестра та зять Давід Сешар нині зазнають нещадного судового переслідування...

На гордовитому обличчі Луїзи де Негрпеліс промайнув миттєвий вираз затамованої втіхи. Вражена здогадливістю стряпчого, вона уважно глянула на нього поверх розгорнутого віяла, а що до будуара саме заходила Франсуаза де Ляе, то в графині знайшовся час, щоб обміркувати відповідь.

— Добродію, — сказала вона зі значущою усмішкою, — ви скоро будете прокурором...

Чи не означало це сказати все, не принизивши своєї гідності?

— О пані! — вигукнула Франсуаза, підходячи до префектової дружини, щоб подякувати їй. — Вам я буду зобов’язана щастям свого життя. — І з чисто дівочою безпосередністю, нахилившись до своєї заступниці, вона прошепотіла їй на вухо: — Я згоріла б на повільному вогні, якби мені довелось бути дружиною провінційного стряпчого...

Якщо Зефіріна так зразу звернулася до Луїзи з проханням про допомогу, то наштовхнув її на цю думку Франсіс, трохи обізнаний з чиновним світом.

— У перші дні приходу до влади, хай то буде префектура, монархія чи просто велика фабрика, — сказав колишній генеральний консул своїй подрузі, — люди горять бажанням робити послуги; але дуже скоро вони байдужіють, зрозумівши, що бути покровителем — це тільки зайвий клопіт. Сьогодні Луїза вробить для Пті-Кло те, чого через три місяці вона не захоче зробити навіть для вашого чоловіка...

— А ви подумали, графине, — запитав Пті-Кло, — про ті обов’язки, що їх накладе на вас громадське вшанування нашого поета? Вам доведеться приймати Люсьєна щонайменше днів десять, поки не вистигне наш запал.

Префектова дружина кивком голови відпустила Пті-Кло й підвелася, щоб погомоніти з пані де Пімантель, яка заглянула у двері будуара. Маркіза Щойно з подивом вислухала новину про підвищення старого Негрпеліса в пери Франції і визнала за потрібне виявити увагу до жінки, яка так спритно скористалася зі своїх гріхів, щоб набути великого впливу.

— Скажіть-но, моя люба, навіщо вам знадобилося завдавати собі клопоту й домагатися призначення вашого батька у верхню палату? — запитала маркіза під час довірчої розмови зі своєю любою Луїзою, перед високими перевагами якої вона схиляла коліна.

— Мені охоче виявили таку ласку, моя дорога маркізо, тим більше, що синів у мого батька нема, а він сам до могили залишиться вірний коропі; та якщо в мене народяться хлопчики, то, я певна, старший успадкує від діда титул, герб і звання пера...

Пані де Пімантель засмутилася, зрозумівши, що їй уже не вдається здійснити свою заповітну мрію — вивести пана де Пімантеля в пери; адже годі було сподіватись на допомогу матері, чиї шанолюбні прагнення поширювалися на дітей, які ще й не народилися.

— Префекторша у мене в руках, — сказав Пті-Кло Куенте-великому, коли вони вийшли, — і я обіцяю, що ви матимете омріяну угоду про заснування комерційної спілки... Черев місяць я буду старшим помічником прокурора, а ви станете хазяїном Сешара. Тепер тільки допоможіть мені знайти наступника для моєї контори, адже за якісь п’ять місяців вона стала першою в Ангулемі.

— Вас треба було тільки підсадити на коня, — сказав Куенте, майже заздрячи своєму висуванцеві.

Тепер кожен легко зрозуміє, чому з таким захватом вітали Люсьєна в рідному місті. За прикладом французького короля, який не мстив за герцога Орлеанського, Луїза воліла забути про кривди, що їх витерпіла в Парижі пані де Баржетон. Вона хотіла протегувати Люсьєнові й розчавити його своїм заступництвом, вона хотіла позбутись його пристойно. Добре обізнаний, завдяки пліткам, з усіма паризькими інтригами, Пті-Кло правильно зробив ставку на живучу ненависть жінки до чоловіка, який не захотів покохати її тоді, коли їй цього бажалося.

Назавтра після вшанування поета, що виправдало минуле Луїзи де Негрпеліс, Пті-Кло, аби остаточно заморочити Люсьєнові голову і прибрати його до рук, з’явився в дім пані Сешар у супроводі шістьох молодиків, колишніх товаришів Люсьєна по ангулемському колежу. Від імені випускників колежу депутація запросила автора «Стокроток» та «Лучника Карла IX» відвідати врочистий банкет, який вони влаштовують на честь генія, що вийшов із їхніх рядів.

— То це все ти придумав, Пті-Кло? — вигукнув Люсьєн.

— Твоє повернення на батьківщину, — сказав адвокат, — розбудило наше самолюбство, зачепило в нас почуття честі, отож ми склались і готуємо для тебе розкішну учту. Будуть присутні наші вчителі й директор; а судячи з того, як розвиваються події, прийдуть і представники влади.

— І якого дня відбудеться банкет? — запитав Люсьєн.

— Наступної неділі.

— На жаль, не зможу, — сказав поет. — От якби днів через десять... Тоді я залюбки...

— Ну що ж! Твоє побажання для нас закон, — сказав Пті-Кло. — Отже, через десять днів.

Звертаючись до колишніх товаришів по колежу, Люсьєн розмовляв із чарівливою невимушеністю, а вони дивилися на нього майже із святобливим захватом. Мало не півгодини розбалакував поет, хизуючись дотепністю, бо ж він почувався на п’єдесталі й прагнув виправдати високу думку земляків про себе. Заклавши руки в кишені жилета, він промовляв як людина, що дивиться на події з височини, куди його піднесли співгромадяни. Він був скромний, приязний — такий собі геній у піжамі. То були нарікання атлета, виснаженого паризькими змаганнями, а передусім — розчарованого. Він палко вихваляв товаришів за відданість рідній провінції і таке інше, і таке інше. Він усіх зачарував. Потім, відвівши Пті-Кло вбік, він зажадав від нього правдивої розповіді про становище Давіда й покартав адвоката за те, що той допустив до ухвалення вироку про арешт. Люсьєн надумав перехитрувати Пті-Кло. А той усіляко намагався навіяти своєму колишньому товаришеві думку, що він, Пті-Кло, всього-на-всього нікчемний провінційний стряпчий, хлопець простакуватий і недалекий. Устрій сучасного суспільства, набагато складнішого за своєю організацією, ніж суспільство стародавнє, призвів до розподілу здібностей. Колись видатні люди мусили бути всебічно обізнаними, і тому траплялися вони рідко, сяючи, мов смолоскипи, серед народів стародавнього світу. Згодом здібності спеціалізувались, але загальні якості людського розуму виявлялись у будь-яких вчинках. Так, «великий хитрун», як прозвали Людовіка XI, умів послугуватися своїм лукавством за всіх обставин. Але нині навіть загальні якості думки стали відрізнятися. От, скажімо: скільки професій — стільки й різновидів хитрості. Перший-ліпший провінційний стряпчий, перший-ліпший селянин обхитрує в житейських справах найдосвідченішого дипломата. Найпролазливіший газетяр може виявитися цілковитим простаком у торгових справах, отож і Люсьєн повинен був стати і став іграшкою в руках Пті-Кло. Лукавий адвокат, звичайно, сам написав статтю, в якій Ангулем, сперечаючись за цю честь зі своїм передмістям Умо, зобов’язувався вшанувати геній Люсьєна. Поетові співгромадяни, які прийшли на майдан Мюр’є, були майстровими з друкарні та паперової фабрики Куенте; їх супроводжували конторські службовці Пті-Кло, Кашана та кілька товаришів по колежу. Знову ставши шкільним приятелем поета, стряпчий слушно розраховував, що рано чи пізно його товариш мимохіть викаже таємницю Давідової схованки. А якщо Давіда схоплять з Люсьєнової впни, поет буде змушений покинути Ангулем.

Тим-то, щоб остаточно підкорити Люсьєна своєму впливу, стряпчий тримався з ним, як нижчий з вищим.

— Хіба ж не намагався я зробити все, що в моїх силах? — сказав Пті-Кло Люсьєнові. — Адже йшлося про сестру мого односума; але становище в суді склалося безвихідне — більш я вже нічого вдіяти не міг. Зрештою, Давід просив мене забезпечити йому спокій на три місяці; ця розмова відбулася першого червня, а справжня загроза виникла аж у вересні, та й то я зумів урятувати майно від позикодавців. Бо в окружному суді я справу виграю; я доб’юся визнання привілеєвого права дружини, яке в цьому випадку не прикриває ніякого обману... Щодо тебе, то ти повернувся, переживши чимало горя, але, хай там як, а людина ти геніальна... — Люсьєн підняв долоню, наче йому занадто вже близько до носа піднесли кадило з фіміамом. — Так, так, мій друже, — провадив Пті-Кло, — я прочитав «Лучника Карла Дев’ятого» і скажу, що це навіть більше ніж роман, це справжня книжка! А таку передмову могли написати тільки двоє людей: Шатобріан або ти!

Люсьєн прийняв хвалу, не сказавши, що передмову написав д’Артез. Із ста французьких письменників дев’яносто дев’ять повелися б так само, як він.

— І уяви собі, ніхто тут і знаку не дав, що йому відомо про твій приїзд, — вів далі Пті-Кло, вдаючи глибоке обурення. — Коли я виявив цю загальну байдужість, мені спало на думку розворушити наш сонний закутень. Я написав статтю, яку ти прочитав...

— Невже справді ти? — вигукнув Люсьєн.

— Авжеж я!.. І ось тепер Ангулем і Умо сперечаються за право на тебе. Я зібрав молодь, твоїх односумів по колежу, й учора ми проспівали тобі серенаду; ну, а почавши, ми захопились і вирішили скинутися на святковий обід. «Хай Давід змушений переховуватися, зате Люсьєна ми увінчаємо лаврами!» — сказав я собі. Більше того, — провадив Пті-Кло, — я мав розмову з графинею дю Шатле і дав їй зрозуміти, що в своїх же інтересах вона повинна врятувати Давіда — вона може, вона зобов’язана визволити його! Якщо Давід справді зробив відкриття, про яке він мені казав, то уряд не розориться, надавши йому підтримку. А яка честь для префекта стати мовби причетним до важливого для країни винаходу, зробивши протекцію винахідникові! Він прославився б як освічений урядовець!.. Твоя сестра налякана нашою судовою перепалкою. А вона ж іще по-справжньому й не нюхала пороху... Війна в суді обходиться не менш дорого, ніж на полях битви. Але Давід утримав позиції, він хазяїн свого відкриття. Його не можуть заарештувати і не заарештують!

— Дякую, друже, я бачу, що можу довірити тобі свій задум, і ти мені допоможеш здійснити його. — Пті-Кло втупив погляд у Люсьєна, і його схожий на штопор ніс прибрав форму знака питання. — Я хочу врятувати Давіда, — сказав Люсьєн із підкресленою значущістю. — Я винен у його нещастях, і я все залагоджу... Я маю вплив на Луїзу...

— Яку Луїзу?

— На графиню дю Шатле!.. — Пті-Кло зробив невиразний порух. — Я маю на неї більший вплив, ніж вона думає, — провадив Люсьєн. — Але, мій друже, хоч я й можу вплинути на тих, хто тут у вас при владі, в мене немає фрака...

Пті-Кло знову зробив невиразний порух, ніби хотів запропонувати свій гаманець.

— Дякую, друже, — сказав Люсьєн, потиснувши Пті-Кло руку. — Днів через десять я відвідаю префектову дружину й поверну візит тобі.

І вони розлучилися, обмінявшись міцним потиском рук.

«А він і справді поет, — сказав собі Пті-Кло. — Адже він божевільний».

«Правильно таки кажуть, — думав Люсьєн, ідучи до сестри. — Твої справжні друзі — тільки друзі зі шкільної лави».

— Люсьєне, що там тобі обіцяв Пті-Кло? — запитала Єва. — Ти розмовляв з ним аж надто по-приятельському! Стережися його!

— Його? — вигукнув Люсьєн. — Послухай-но, Єво, — провадив він, ніби скоряючись якійсь думці, що тільки-но промайнула в нього, — ти втратила віру в мене, ти мені не довіряєш, не дивно. що ти не довіряєш і Пті-Кло. Але не мине й двох тижнів, як ти зміниш свою думку, — додав він із хвалькуватим виглядом.

Люсьєн піднявся до себе в кімнату й написав такого листа Лусто:

«Мій друже, з нас двох тільки я, мабуть, пам’ятаю про позичений тобі білет на тисячу франків. Та ба! Я аж надто добре уявляю, як тобі ведеться тепер, коли ти читает мого листа, і тому кваплюся додати, що не вимагаю сплатити мені борг ні золотою, ані срібною монетою. Ні, я прошу тебе повернути цей борг у вигляді послуги, як хто-небудь просив би у Флоріни любовних утіх на відшкодування позичених грошей. У нас із тобою спільний кравець, отже, саме ти можеш негайно замовити для мене повний комплект вбрання. Не скажу, що я розгулюю в костюмі Адама, проте у світському товаристві з’явитись не можу. Тут, на мій превеликий подив, мене чекають почесті. що їх віддають у провінції паризьким знаменитостям. Мене вшановують банкетом — достоту як депутата лівих. Тепер ти зрозумів, нащо мені потрібен чорний фрак? Займись-но цією справою, пообіцяй заплатити, напусти туману, коротше, розіграй яку-небудь невидану сценку між Дон Жуаном і добродієм Діманшем[189], бо вирядитися по-святковому мені треба край! На мені одне лахміття: затям це собі! Надворі вересень, погода стоїть пречудова, ergo[190] потурбуйся, щоб на кінець тижня я отримав чарівливе вранішнє вбрання: легкий сюртук темно-зеленого кольору з бронзовим полиском; три жилети — один кольору сірки, другий картатий, на шотландський штиб, третій цілком білий; далі три пари панталон смерть жінкам — одні з білої англійської фланелі, другі панкові, треті з тонкого чорного казимиру; і нарешті вечірній чорний фрак із чорним атласним жилетом. Якщо ти знайшов собі яку-небудь Флоріну, доручаю їй вибрати на свій смак дві строкаті краватки. Це, зрештою, дрібниці, і я розраховую на тебе, на твою спритність; кравець турбує мене найменше. Але пам’ятаєш, друже, як ми з тобою не раз нарікали, що винахідливість злиднів — цієї, безперечно, найстрашнішої отрути (а надто для парижанина!) — винахідливість, що здивувала б і самого сатану, досі, одначе, не вигадала способу діставати в борг капелюха! Коли у моду ввійдуть капелюхи вартістю в тисячу франків, вони стануть більш-менш доступні, але поки що в нас у кишенях має подзеленькувати золото, щоб було чим заплатити за капелюх готівкою. Ох, скільки шкоди наробив нам театр Комедії, адже завдяки йому став широко відомим отой вигук: «Лафлер, насип-но золота в мої кишені!»[191] Отож я добре розумію, як важко буде тобі виконати моє наступне прохання: доклади до пакунка від кравця пару чобіт, бальні черевики, капелюх, шість пар рукавичок. Я вимагаю неможливого, знаю! Але хіба життя літератора не є неможливістю, піднесеною на рівень правила?.. Скажу тобі тільки одне: сотвори це чудо, написавши велику статтю або вчинивши маленьку підлоту, і ми будемо квити, я подарую тобі твій борг. А це ж борг честі, мій друже, й ось уже рік, як він за тобою; ти почервонів би, якби міг червоніти. Але облишмо жарти, мій любий Лусто, я справді у тяжкій скруті. Поміркуй сам: Чапля вилізла вгору, вона стала дружиною Чорногуза, а Чорногуз нині — префект Ангулема. Це гидке подружжя може багато зробити для мого зятя, який потрапив через мене майже у безвихідь: його переслідують за борги, він переховується, над ним тяжіють несплачені векселі!.. Я мушу з’явитись перед очі пані префекторової й будь-що поновити свій колишній вплив на неї, бодай почасти. Хіба не жахливо усвідомлювати, що доля Давіда Сешара залежить від пари зграбних чобіт, від сірих шовкових ажурних панчіх (не забудь про них!) і від нового капелюха!.. Я прикинуся тяжкохворим, я ляжу в постіль, як Дювіке[192], щоб на час звільнити себе від обов’язку відповідати на палкі привітання співгромадян. А мої співгромадяни, друже, вшанували мене прегарною серенадою. Правда, згодом я довідався, що бурхливий захват столиці Ангумуа розбудили кілька моїх приятелів по колежу, і тоді я неабияк зацікавився питанням: скільки ж треба скласти докупи йолопів, щоб утворити поняття «співгромадяни»?

Якби ти помістив у паризьку хроніку кілька рядків про те, який урочистий прийом влаштували мені в Ангулемі, ти підніс би мене тут на кілька вершків угору. Крім того, я дав би відчути Чаплі, що я досі маю коли не друзів, то принаймні вплив у паризькій пресі. Я не зрікаюся жодної зі своїх надій і сподіваюся віддячити тобі за послугу. Якщо тобі потрібна серйозна вступна стаття для тієї або тієї книжки, я маю тут досить часу, щоб обміркувати її. Отож іще раз кажу тобі, дорогий друже: я розраховую на тебе, як ти можеш розраховувати на завжди твого

Люсьєна де Р.

Надішли посилку диліжансом до запитання».

Цей лист, у якому Люсьєн знову заговорив тоном вищості, — завдяки успіху в Ангулемі до нього повернулася самовпевненість, — нагадав йому про Париж. Після шести днів тихого провінційного життя поетова думка знов полинула до таких любих його серцю злигоднів, невиразний жаль заполонив його душу, і цілий тиждень він думав про графиню дю Шатле; нарешті Люсьєн став надавати такої ваги своєму поверненню у вищий світ, що коли надвечір він пішов в Умо — довідатися в конторі диліжансів, чи не надійшла йому посилка з Парижа, — він пережив дорогою всі муки непевності, як ото жінка, котра останні свої надії покладає на туалет і вже не сподівається мати його.

«О Лусто! Я прощаю твоє лукавство і зраду!» — подумки вигукнув Люсьєн, отримавши кілька пакунків і побачивши по їхніх розмірах та формі, що там було все, чого він просив.

У капелюшній коробці поет знайшов такого листа:

«Вітальня Флоріни

Мій любий хлопче!

Кравець повівся вельми по-людському. Але, як ти сам мудро передбачив, кинувши погляд у минуле, пошуки краваток, капелюха, шовкових панчіх сповнили наші серця тривогою, бо в наших гаманцях тривожити було вже нічого. Ми з Блонде дійшли висновку: можна було б збити собі багатство, відкривши магазин для молодих людей, Де все коштувало б дуже недорого. Бо кінець кінцем ми аж надто дорого розплачуємося за свою звичку брати все в борг. До речі, великий Наполеон, — коли мусив відмовитися від походу в Індію через те, що бракувало пари чобіт, — слушно промовив: «Легкі справи ніколи не ладяться!» Отож у нас усе йшло гаразд, але бракувало чобіт. Я бачив тебе у фраці, проте без капелюха! У жилеті — й босого! І тоді я подумав, чи не послати тобі мокасини, що їх якийсь американець подарував Флоріні на згадку про себе. Флоріна виділила нам аж сорок франків, я, Натан та Блонде зробили ставку на твоє щастя, і нам — власне, тобі — воно випало. Ми виграли ціле багатство і навіть змогли пригостити вечерею Міногу, колишню мишу де Люпо.[193] Вечерю ми заслужили — завдяки своїм подвигам у Фраскаті. Флоріна взяла покупки на себе, до твоїх замовлень вона ще додала три чудові сорочки. Натан дарує тобі ціпок. Блонде, який виграв триста франків, — золотий ланцюжок. Миша надсилає тобі золотого годинника розмірами в сорокафранкову монету, що його їй подарував якийсь йолоп. Правда, годинник зіпсований. «Це така ж погань, як і те, що він одержав!» — сказала вона нам. Біксіу — він цілком випадково натрапив на нас у «Роше де Канкаль» — побажав докласти в посилку, яку тобі шле Париж, флакон португальського одеколону. «Якщо це дасть йому щастя, хай буде так!» — проголосив наш перший комік густим баритоном і з тією міщанською пихою, яку він так майстерно вміє зображувати. Усе це, мій хлопче, доведе тобі, як люблять друзів, коли вони потрапляють у біду. Флоріна, яку я, по своїй слабості, простив, просить тебе надіслати статтю про останню книжку Натана. Прощай, мій сину! Сумую, що довелося тобі повернутись у глушину, звідки ти вже був вибрався, коли здобув собі вірного товариша, яким і нині вважає себе

твій Етьєн Лусто»

«Бідолахи! Вони грали, ставлячи на моє щастя!» — подумав глибоко схвильований Люсьєн.

Іноді навіть зі смердючої трясовини, з тих місць, де ми тільки мучилися, підіймаються випари, які п’янять нас, мов райські пахощі. Коли життя сіре й безвиразне, спогади про пережиті страждання дають невимовну втіху.

Єва була вражена, коли брат з’явився перед нею в новій одежі; вона не впізнала його.

— Тепер я нарешті можу прогулятися по Больє! — вигукнув поет. — Ніхто вже не скаже про мене: «Він повернувся в лахмітті!» Ось візьми годинника, дарую його тобі — він справді мій. До того ж він на мене схожий — він зіпсований.

— Яка ти ще дитина!.. — сказала Єва. — Неможливо на тебе сердитись.

— Невже ти думаєш, моя люба дівчинко, що я роздобув усю цю бутафорію заради дурного бажання похизуватись перед ангулемцями, чия думка потрібна мені не більше, аніж оце! — сказав він, змахнувши в повітрі ціпком з карбованою золотою головкою. — Я хочу залагодити сподіяне мною зло, і ось я при зброї.

Успіх поета в ролі чепуруна був його єдиним справжнім успіхом — і успіхом величезним. Якщо заздрість розв’язує язики, то захват їх сковує. Жінки були в нестямі від Люсьєна, чоловіки лихословили на його адресу, і він міг би вигукнути разом з автором відомої пісеньки: «Який я тобі вдячний, о мій фрак!» Він заніс дві візитні картки до префектури і відвідав Пті-Кло, якого, проте, не застав удома. Назавтра, в день банкету, в усіх паризьких газетах, на шпальтах провінційної хроніки, з’явились такі рядки:

«Ангулем. Повернення на батьківщину молодого поета, що з таким блиском заявив про себе в красному письменстві, автора «Лучника Карла IX», єдиного французького історичного роману, в якому автор не наслідує Вальтера Скотта і передмова до якого стала справжньою літературною подією, ознаменувалося бурхливими виявами захоплення й шани. То була зустріч настільки ж радісна для самого міста, як і для пана Люсьєна де Рюбампре. Місто поквапилося влаштувати на честь свого поета патріотичний банкет. Новий префект, який тільки-но обійняв посаду, приєднався до громадської думки, щиро привітавши автора «Стокроток», чий талант від самого початку здобув палке визнання графині дю Шатле».

У Франції досить тільки дати почуттям поштовх, і вже піхто не здатен зупинитися. Начальник місцевого гарнізону прислав свій оркестр. Влаштувати обід доручили хазяїнові готелю «Дзвін», знаменитому рестораторові з Умо, чия начинена трюфелями індичина відома навіть у Китаї, де її розсилають замовникам у гарному порцеляновому посуді. Він прикрасив свою велику залу сукнами, на тлі яких лаврові вінки упереміш із букетами квітів створювали чудове враження. На п’яту годину тут зібралися сорок гостей, усі у вечірніх фраках. Натовп жителів міста числом десь понад сотню, приваблених насамперед оркестром, представляв захоплених співгромадян.

— Та тут весь Ангулемі — вигукнув Пті-Кло, підходячи до вікна.

— Нічогісінько не розумію! — казав Постель, звертаючись до дружини, яка захотіла прийти послухати музику. — Ти тільки глянь! Префект, начальник податкового управління, начальник гарнізону, директор порохового заводу, наш депутат, мер, директор колежу, директор Рюельської ливарні, голова суду, прокурор, пан Міло — та тут усі представники влади!..

Коли сідали за стіл, військовий оркестр викопав варіації на мотив пісні «Слава, слава королю, слава Франції!», яка так і не стала популярною. Була п’ята година вечора. О восьмій подали десерт (фрукти й солодощі шістдесяти п’яти різновидів), примітний цукровим Олімпом, який увінчувала шоколадна Франція. Поява цього кулінарного дива стала сигналом для проголошення тостів.

— Панове! — сказав префект, підводячись. — За короля! За законну династію! Бурбони принесли нам мир, завдяки якому й виникло покоління мислителів та поетів, що утримують у руках Франції скіпетр красного письменства...

— Хай живе король! — дружно вигукнули гості, у своїй більшості прихильники уряду.

Підвівся старий директор колежу.

— За юного поета! — проголосив він. — За героя нинішнього дня, за того, хто обдарований талантом Петрарки у жанрі, що його Буало вважав найскладнішим, і водночас високим хистом прозаїка!

— Браво! Браво!

Підвівся полковник — начальник гарнізону.

— За рояліста, панове! Бо герой нашого торжества мав сміливість захищати добрі давні принципи!

— Браво! — вигукнув префект, зааплодувавши і тим подавши знак до оплесків.

Підвівся Пті-Кло.

— Ми, Люсьєнові товариші, хочемо підняти тост за славу ангулемського колежу, за нашого глибокошановного, нашого дорогого директора, якому ми завдячуємо всі свої успіхи!

Старий директор, який не сподівався такої шани, утер сльозу. Підвівся Люсьєн. Запала глибока тиша. Поет зблід. У цю мить директор колежу, що сидів ліворуч від нього, поклав йому на голову лавровий вінок. Загриміли оплески. У Люсьєна набігли на очі сльози, його голос зривався від хвилювання.

— Він п’яний, — сказав, нахилившись до Пті-Кло, майбутній прокурор Невера.

— П’яний, але не від вина, — відповів адвокат.

— Дорогі мої земляки, любі друзі, — заговорив нарешті Люсьєн, — я хотів би закликати у свідки цієї події всю Францію. Ось як у нашій країні вшановують людей, ось як надихають їх на великі діяння й великі задуми. Але, знаючи, як я мало досі зробив, я збентежений сьогоднішніми почестями і тішу себе надією, що бодай у майбутньому зможу виправдати вашу віру в мене. У спогадах про ці врочисті хвилини я знаходитиму снагу для нових звершень. Дозвольте ж мені віддати належне тій, хто була моєю першою музою та заступницею, і принагідно виголосити тост за рідне місто! Отож слава прекрасній графині дю Шатле і хай живе шляхетне місто Ангулем!

— Непогано викрутився, — сказав королівський прокурор, схвально киваючи головою. — Адже ми заздалегідь обміркували свої тости, а він імпровізував.

О десятій вечора учасники банкету почали розходитись.

Почувши незвичайну музику, Давід Сешар запитав у Базіни:

— Що там відбувається в Умо?

— Дають банкет на честь вашого шуряка Люсьєна...

— Я певен, він жалкує, що не бачить мене там, — сказав Давід.

Опівночі Пті-Кло провів Люсьєна до майдану Мюр’є. Тут поет сказав стряпчому:

— Чоловіче, ми з тобою друзі до могили.

— Завтра в пані Сенонш я підписую шлюбний контракт із Франсуазою де Ляе, її вихованкою, — сказав адвокат. — Зроби мені приємність, приходь. Пані де Сенонш просила, щоб я привів тебе. Там ти побачиш і префекторшу. Звісно, їй розкажуть про твій тост, і, гадаю, вона буде щиро втішена.

— Я мав на те свої міркування, — сказав Люсьєн.

— О! Ти врятуєш Давіда!

— Я в цьому впевнений, — відповів поет.

У цю саму мить, мов чарами, перед ними з’явився Давід. Одначе, що ж сталося? Річ у тім, що Давід опинився в досить-таки скрутному становищі. Дружина рішуче забороняла йому не тільки бачитися з Люсьєном, а й відкривати шалапутному поетові таємницю своєї схованки; тим часом Люсьєн писав братові сповнені почуття найщирішої дружби листи й обіцяв уже найближчими днями залагодити сподіяне зло. От і сьогодні панна Клерже, пояснивши Давідові причину торжества, відлуння якого дійшло до його слуху, водночас передала своєму постояльцеві два листи.

«Мій друже, поводься так, немовби Люсьєна тут не було. Ні про що не турбуйся, любий, і твердо затям: ми в безпеці тільки доти, доки наші вороги не знають, де ти переховуєшся. Таке моє лихо, що я більше довіряю Кольбові, Маріон і Базіні, аніж братові. На жаль, мій бідолашний Люсьєн уже не той щирий і ніжний поет, яким ми знали його. Саме через те, що він хоче втрутитись у твої справи і самовпевнено береться заплатити наші борги (з марнославства, Давіде!), саме через те я його й боюся. Він отримав із Парижа франтівську одіж і п’ять золотих у красивому гаманці. Гроші він дав мені, й тепер ми на них живемо. Нарешті у нас стало на одного ворога менше: твій батько повернувся до Марсака. Ми спекалися його завдяки Пті-Кло, який розгадав підступні наміри татуся Сешара і негайно поклав їм край, заявивши, що надалі ти без його дозволу нічого розпочинати не будеш і що він, Пті-Кло, не дозволить тобі відступити право на свій винахід, доки ти не отримаєш як аванс винагороду в тридцять тисяч франків: п’ятнадцять тисяч для сплати всіх боргів, а на додачу ще п’ятнадцять, незалежно від того, що тебе чекає — успіх чи невдача. Пті-Кло незбагненний для мене. Обіймаю тебе, як тільки любляча дружина може обняти свого нещасливого чоловіка. Наш малий Люсьєн почуває себе добре. Це справжнє диво — бачити, як росте й розпускається серед наших домашніх бур ця квіточка! Мати, як завжди, молить за тебе бога й обіймає тебе майже так само ніжно, як і я,

твоя Єва»

Остерігаючися селянського лукавства татуся Сешара, Пті-Кло й брати Куенте, як видно з Євиного листа, зуміли його позбутись, і тим легше, що настав час збирання винограду й старому треба було повертатись до свого маєтку.

Люсьєнів лист, укладений у лист Єви, був такого змісту:

«Мій любий Давіде, усе йде прекрасно. Я озброєний з голови до ніг; сьогодні я виступаю в похід, а вже днів за два сподіваюся просунутися далеко. З якою радістю обійму я тебе, коли ти будеш на волі й розквитаєшся з моїми боргами! Але я смертельно ображений тією недовірою, яку досі виявляють до мене сестра й мати. Хіба я не знаю, що ти переховуєшся в Базіни? Щоразу як Базіна до нас приходить, я взнаю новини про тебе і дістаю відповідь на свої листи. Та й без того очевидно, що моя сестра могла довіритися тільки своїй подрузі по майстерні. Сьогодні я буду зовсім близько від тебе, і мені страшенно прикро, що я не зможу привести тебе на учту, яку дають на мою честь. Марнославству ангулемців завдячую я цей скромний тріумф, про який незабаром усі забудуть, і тільки ти один щиро порадів би за мене. А тепер скажу тобі головне: зачекай ще кілька днів, і ти простиш тому, хто, хоч і завдав тобі горя, але вище за всю славу світу цінує честь бути твоїм братом.

Люсьєн»

В Давідовому серці точилася боротьба двох почуттів, хоч і неоднакових за силою, бо дружину він обожнював, а його прихильність до Люсьєна ослабла, коли він утратив до нього повагу. Але в самотині всі уявлення цілком змінюються. Людина, відірвана від сім’ї, змучена турботами, такими, як ті, що терзали Давіда, поступається думкам, яким вона змогла б опертись у звичайних умовах життя. Отож Давід пережив глибоке хвилювання, коли під звуки музики такого несподіваного для нього торжества він читав лист від Люсьєна, сповнений щирого каяття. Ніжні душі не здатні протистояти цим жалюгідним звірянням, бо прикладають до них міру власних почуттів. Та й зрештою, хіба не крапля води переповнює чашу? Тим-то коли настала північ, ніякі умовляння Базіни не могли утримати Давіда від зустрічі з Люсьєном.

— В цю пізню годину, — сказав він, — на вулицях Ангулема немає жодної живої душі. Ніхто мене не побачить та й заарештувати мене вночі не зможуть. Ну, а якщо я й зустріну когось, то скористаюся з маневру, який вигадав Кольб, і повернусь до своєї схованки. Я так знудьгувався за дружиною і малим!

Базіна, зрештою, поступилася перед цими досить переконливими доводами і випустила Давіда, який з’явився на майдані Мюр’є саме в ту мить, коли Люсьєн і Пті-Кло прощалися.

— Люсьєне! — вигукнув Давід, і брати в сльозах кинулись у обійми один одному.

В житті не часто випадають такі хвилини. Люсьєн був зворушений цим поривом некорисливої дружби, з якою ніколи не рахуються і обманювати яку — злочин. Давід відчував потребу все простити. Великодушний і благородний винахідник збирався лише трохи покартати Люсьєна — йому хотілось розігнати хмари, що затьмарили колишні ніжні взаємини між сестрою й братом. Опанований такими почуттями, Давід забув про всі небезпеки, що виникли через нестачу грошей.

— Біжіть скоріше додому, — сказав Пті-Кло своєму клієнтові. — Принаймні скористайтеся зі свого необачного вчинку й поцілуйте жінку та дитину. І глядіть, щоб ніхто не побачив вас!

«Ну й невдача! — сказав собі Пті-Кло, залишившися сам-один на майдані Мюр’є. — От якби Серізе був тут!..»

Отак розмовляючи сам із собою, стряпчий ішов попід парканом, що обгороджував ділянку, де нині гордо височіє будинок суду. Аж раптом позад нього хтось постукав пальцем по дошці, як стукають у двері.

— Я тут, — прошепотів крізь щілину між двома нещільно прибитими дошками Серізе. — Я бачив, як Давід вийшов з Умо. Я вже й так здогадувався, де він ховається, тепер я знаю це напевне і знаю, як його схопити. Але ви дарма дозволили їм піти — мені треба було довідатись про Люсьєнові задуми, щоб якнайліпше налаштувати на нього пастку. Принаймні зачекайте їх тут під якимсь приводом. Коли Давід і Люсьєн вийдуть, спрямуйте їх у мій бік. Вони думатимуть, ніби поблизу нікого нема, і я підслухаю, що вони скажуть один одному на прощання.

— Ти сам сатана! — тихо сказав Пті-Кло.

— Тут мимоволі обернешся чортом! — відповів Серізе. — Чого не зробиш заради того, що ви пообіцяли мені!

Пті-Кло відійшов від загорожі й став прогулюватися майданом, поглядаючи на вікна кімнати, в якій тепер зібралася вся родина; щоб піднести собі настрій, він почав міркувати про своє майбутнє, бо завдяки спритності Серізе він дістав тепер змогу завдати останнього удару. Пті-Кло був з породи тих глибоко зіпсутих, лукавих і двоєдушних людей, які не дадуть спіймати себе на жодну принаду, обминуть усі спокуси особистої прихильності, бо вони надто добре вивчили непостійність людського серця та стратегію інтересів. Отож спочатку стряпчий остерігався надто розраховувати на Куенте. На випадок, якби його одруження не відбулося й він не мав би підстав звинуватити Куенте-великого в обмані, Пті-Кло заздалегідь обміркував спосіб, як дошкулити фабрикантові; але після свого успіху в домі Баржетонів адвокат вирішив грати у відкриту гру. Його таємний задум став тепер йому непотрібний і навіть небезпечний з огляду на політичну кар’єру, якої він прагнув. У чому ж полягав задум Пті-Кло, за допомогою якого він сподівався здобути вилив? Ганнерак і декотрі багаті торговці захотіли утворити в Умо ліберальний комітет, пов’язаний діловими взаєминами з верховодами опозиції. Утворення міністерства Віллеля, яке допустив Людовік XVIII незадовго до своєї смерті, дало опозиції привід змінити тактику; зрештою, по смерті Наполеона ніхто вже не покладав надій на такий небезпечний засіб боротьби, як змова. Ліберальна партія створила в глушині провінцій цілу систему легального опору: вона тепер прагнула залучити на свій бік маси й забезпечити собі перемогу на виборах. Уродженець Умо й затятий ліберал, Пті-Кло був заводієм, душею і таємним радником опозиції нижнього міста, яке аристократія верхнього міста всіляко принижувала. Він перший звернув увагу на небезпеку повного засилля Куенте в пресі департаменту Шаранти і дійшов висновку, що опозиція повинна мати тут свій друкований орган, щоб не відставати від інших міст.

— Нехай кожен із нас принесе Ганнеракові по п’ятсот франків, і ми зберемо понад двадцять тисяч на купівлю Сешарової друкарні. Тоді ми станемо її хазяями, а офіційним власником зробимо підставну особу.

Адвокатові пощастило схилити до цієї думки місцевих лібералів, і таким чином він укріпив своє подвійне становище як щодо Куенте, так і щодо Сешара, а підшукуючи підставну особу, він, природно, зупинив свій вибір на пройдисвіті такого гатунку, як Серізе, певний, що за відповідну плату з нього легко зробити людину, віддану ліберальній партії.

— Якщо виявиш, де ховається твій колишній хазяїн і видаси його мені, — сказав Пті-Кло колишньому факторові Сешара, — тобі дадуть позичку в двадцять тисяч франків на купівлю Сешарової друкарні, й, можливо, ти станеш на чолі газети. Отож дій!

Знаючи, що такий розбишака, як Серізе, здатний на більшу кмітливість, ніж усі Дублони світу, Пті-Кло пообіцяв Куенте-великому, що він улаштує арешт Сешара. Та відтоді як миршавий стряпчий почав тішити себе надією пролізти в прокуратуру, він зрозумів, що тепер йому доведеться відвернутись від лібералів. Але ж гроші на купівлю друкарні були вже зібрані — настільки йому вдалося розворушити лібералів із передмістя! І тоді Пті-Кло вирішив: нехай події розвиваються своїм плином.

«Ет! — сказав він самому собі. — Рано або пізно Серізе, будучи видавцем, порушить який-небудь закон про пресу, і я скористаюся з нагоди показати свої таланти...»

Він підійшов до друкарні й мовив Кольбові, що вартував біля дверей:

— Іди-но скажи Давідові, що пора йому вертатись, поки піде нікого нема. І будьте обережні. Я йду звідси, вже година ночі...

Як тільки Кольб покинув свій пост, на його місце стала Маріон. Люсьєн і Давід вийшли з дому; Кольб ішов за сто кроків попереду них, Маріон за сто кроків позаду. Коли брати проходили повз дощаний паркан, Люсьєн із запалом викладав Давідові свої міркування.

— Мій задум, друже, надзвичайно простий, — сказав він. — Але хіба я міг говорити про це при Єві? Вона ніколи не зрозуміла б моєї тактики! Я певен, що в глибині серця Луїза зберігає потяг до мене, і я хочу розбудити в ній колишні почуття, бодай для того, щоб помститися тому йолопові префектові. Якщо кохання поєднає нас хоч на тиждень, я умовлю її виклопотати для тебе урядову субсидію в двадцять тисяч франків. Завтра я зустрінуся з цією жінкою в тому самому будуарі, де починалася наша любовна гра і де, як запевняє Пті-Кло, нічого не змінилось. Отам і розіграю я комедію. А післязавтра вранці я тебе повідомлю — передам через Базіну коротеньку записку, — вийшло щось у мене чи ні. Хто знає, може, зовсім скоро ти будеш на волі... Тепер ти зрозумів, навіщо я замовив собі в Парижі фрак? Чи ж годиться грати роль першого коханця в обносках?

О шостій ранку Серізе прийшов до Пті-Кло.

— Завтра опівдні Дублон хай буде напоготові. Він зловить нашого приятеля, я за це ручаюся, — сказав парижанин. — Одна з майстринь панни Клерже упадає за мною. Зрозуміли?..

Вислухавши Серізе, Пті-Кло побіг до Куенте.

— Добийтеся, щоб сьогодні ж увечері пан дю Отуа погодився передати Франсуазі право власності на свій маєток без права користуватися прибутками з нього; і через два дні ви підпишете із Сешаром договір про заснування комерційної спілки. Я одружуся не раніше як через тиждень після укладення шлюбного контракту. Отож у нас буде час повністю виконати умови нашої невеличкої угоди: послуга за послугу. Але ми повинні простежити, що відбудеться сьогодні ввечері в пані де Сенонш між Люсьєном і графинею дю Шатле, у цьому вся суть... Якщо Люсьєн справді розраховує на допомогу префекторші, Давід у мене в руках!

— Ви будете міністром юстиції, повірте, — сказав Куенте.

— Чом би й ні? Став же пан де Пейронне[194] міністром, ну, а я нічим не гірший за нього, — сказав Пті-Кло, який ще не зовсім скинув із себе шкуру ліберала.

Сумнівне становище панни де Ляе стало причиною того, що на церемонію підписання її шлюбного контракту прийшла більшість ангулемського дворянства. Бідність майбутнього подружжя, те, що не було весільного кошика з дарунками жениха, — усе це викликало загальне співчуття, яке так любить виявляти вищий світ, бо й у справах добродійництва, і під час урочистостей люди насамперед тішать своє марнолюбство. Отож маркіза де Пімантель, графиня дю Шатле, пан де Сенонш і двоє-троє завсідників дому зробили Франсуазі такі-сякі дарунки, про що було багато розмов у місті. Ці гарненькі дрібнички у поєднанні з посагом, який протягом року готувала Зефіріна, подаровані хрещеним батьком коштовності й традиційні підношення жениха втішили Франсуазу й пробудили цікавість у кількох матерів та їхніх дочок. Пті-Кло й Куенте не забарились помітити, що ангулемське панство терпіло їх на своєму Олімпі як сумну необхідність: фабрикант був управителем майна, другим опікуном Франсуази, а стряпчий був потрібен для підписання шлюбного контракту, як ото потрібен вішальник для шибениці. Але якщо пані Пті-Кло зберігала за собою право відвідувати хрещену матір, то для її чоловіка уже наступного дня по весіллі приходити в дім Сеноншів було б непросто, проте він пообіцяв собі, що змусить цей бундючний світ визнати його за свою людину. Соромлячись убогої рідні, стряпчий звелів матері залишитись у Манлі, де вона жила, і, прикинувшись хворою, надіслати йому письмовий дозвіл на шлюб. Не маючи зі свого боку ні родичів, ні покровителів, ні свідків, Пті-Кло почував себе досить ніяково, і для нього було щастям відрекомендувати своїм другом знаменитого поета, що його хотіла бачити сама графиня дю Шатле. Тому він заїхав по Люсьєна в кареті. Задля цієї знаменної вечірки поет так вирядився, що, поза всяким сумнівом, забезпечив собі цілковиту перевагу над усіма чоловіками. Пані де Сенонш широко оголосила, що її домашнє торжество вшанує своєю присутністю герой дня, а зустріч посварених коханців — це одне з видовищ, які над усе полюбляє провінція. До того ж Люсьєна піднесли до звання паризького лева. Казали, ніби він дуже змінився, став справжнім красенем і франтом, тому всі ангулемські аристократки загорілися бажанням побачити цс диво на власні очі. Згідно з тогочасною модою, на примху якої замість старовинних коротких бальних штанів почали носити бридкі сучасні панталони, Люсьєн з’явився в чорних панталонах у обтяжку. В ту пору чоловіки ще підкреслювали свої форми на прикрість людям худим і незграбним, а Люсьєн був збудований, як Аполлон. Ажурні сірі шовкові панчохи, бальні черевики, чорний атласний жилет, краватка — усе на ньому було бездоганне, усе наче зливалося з ним. Густий і хвилястий чуб відтінював білосніжне чоло, обрамлюючи його красою русявих кучерів. Очі поета сяяли гордістю. Маленькі, майже жіночі руки здавались особливо гарними в рукавичках, і, знаючи про це, Люсьєн не збирався знімати їх. У манері триматися він наслідував де Марсе — знаменитого паризького франта: в одній руці в нього були ціпок і капелюх, з якими він не розлучався, а другою він час від часу робив вишукані жести, супроводжуючи ними свої слова. Люсьєн волів би прослизнути до вітальні зовсім непомітно, як оті знаменитості, що з удаваної скромності готові низько нахилитись, проходячи під брамою Сен-Дені. Але Пті-Кло мав тільки одного друга, і він зловжив його дружбою. Вечірка була в самому розпалі, коли адвокат майже з помпезною урочистістю підвів Люсьєна до пані Сенонш. Проходячи поміж гостей, поет чув, як шепочуться йому навздогін, і колись у нього пішла б обертом голова, але тепер він поставився до свого успіху байдуже — настільки був певен, що він один вартий усього ангулемського Олімпу.

— Ласкава пані, — сказав він, звертаючись до господині дому, — я вже мав приємність привітати свого друга Пті-Кло. Він належить до тих людей, з яких виходять міністри; і ось тепер йому всміхнулося щастя породичатися з вами, хай які там слабкі узи, що поєднують хрещену матір із хрещеницею (це було сказано досить-таки насмішкуватим тоном, і його чудово зрозуміли всі дами, які дослухалися до розмови, не подаючи, проте, знаку). Щодо мене, то я благословляю випадок, який дає мені нагоду висловити вам свої поздоровлення.

Все це було сказано невимушено і тоном вельможі, який зволив ушанувати своїм візитом людей нижчого стану. Слухаючи плутану відповідь Зефіріни, Люсьєн обводив поглядом вітальню, готуючись до дальших дій. Вельми граційно і надаючи своїй усмішці різних відтінків, уклонився він Франсісові дю Отуа та префектові, й ті відповіли йому поклоном. Після цього він нарешті підійшов до пані дю Шатле, вдавши, ніби тільки зараз її помітив. Їхня зустріч до такої міри була головною подією вечора, що всі зовсім забули про шлюбний контракт, на якому, до речі, найвизначніші гості мали поставити свій підпис — але ж для цього їм треба було покинути вітальню й піти до суміжної кімнати в супроводі або нотаря, або Франсуази! Люсьєн ступив кілька кроків до Луїзи де Негрпеліс і з чисто паризькою вишуканістю, яка перетворилася для неї на далекий спогад, відколи вона приїхала до Ангулема, досить голосно сказав:

— Це вам, ласкава пані, завдячую я втіху отримати запрошення на обід у префектурі?..

— Ви завдячуєте це, добродію, тільки своїй славі, — сухо відповіла Луїза, прикро вражена іронією, що ховалася в змісті фрази, яку Люсьєн сказав із таким розрахунком, щоб поранити гордість своєї колишньої покровительки.

— О графине! — сказав Люсьєн з лукавою і ледь визивною усмішкою. — Навряд чи я зважуся нав’язувати вам товариство людини, яка потрапила до вас у неласку. — Не чекаючи відповіді, він обернувся і, побачивши єпископа, вклонився йому з шанобливою гідністю. — Ваша превелебносте, ви майже пророк, — сказав Люсьєн голосом, сповненим чарівливої лагідності, — і я докладу всіх зусиль, щоб ви виявилися пророком справжнім. Я щасливий, що прийшов сюди сьогодні, адже це дало мені пагоду зустріти вас і висловити вам свою глибоку пошану.

Люсьєн почав з єпископом розмову, яка тривала десять хвилин. Усі жінки дивились на поета, мов на якесь диво, його несподівана зухвалість відібрала в графині дю Шатле дар мови. Вона бачила, що Люсьєном захоплені всі жінки; вона чула перешіптування й розуміла, що з уст в уста переказують дошкульні слова, якими вони щойно обмінялись і які Люсьєн явно зневажливим тоном кинув їй просто в обличчя. Серце її стислося від почуття ображеного гонору.

«Якщо він не прийде на обід у префектуру, це буде скандал! — подумала вона. — Звідки в нього стільки гордості? Може, в нього закохалася мадмуазель де Туш?.. Він такий вродливий! Казали, ніби вона примчала до нього другого дня по смерті актриси!.. Може, він повернувся сюди тільки, щоб урятувати свого зятя? Може, якась дорожня пригода змусила його добиратися до Манля на зап’ятках нашої карети? Того ранку Люсьєн так дивно подивився на Сікста й на мене».

То був вихор думок, і, на своє лихо, Луїза віддавалася їм, водночас дивлячись на Люсьєна, який розмовляв з єпископом так, ніби був королем салону; він нікому перший не кланявся і чекав, поки до нього підійдуть; його неуважний погляд ковзав по вітальні, він умів надати своєму обличчю будь-якого виразу з невимушеністю, гідною його навчителя де Марсе. Він не урвав бесіди з прелатом навіть для того, щоб привітатися з де Сеноншем, який підійшов і зупинився неподалік.

Не минуло й десяти хвилин, як Луїза геть утратила самовладання. Вона підвелась, підійшла до єпископа і сказала йому:

— Що вам таке розповідають, превелебносте? З ваших уст не сходить усмішка.

Люсьєн чемно відступив, даючи графині дю Шатле змогу поговорити з єпископом.

— Який дотепний цей молодий чоловік, графине!.. Він сказав мені, що все завдячує вам...

— Мені не властива невдячність, ласкава пані! — сказав Люсьєн, кинувши на графиню докірливий погляд, що зачарував її.

— Послухаємо, що ви скажете, — мовила вона, порухом віяла запрошуючи Люсьєна підійти ближче. — Ходіть-но сюди, з монсеньйором. Його превелебність буде нашим суддею.

І вона пішла в будуар, повівши з собою єпископа.

— Вона накидає його преосвященству досить-таки кумедну роль! — сказала одна дама з табору Шандурів умисне голосно, щоб її почули.

— Нашим суддею? — перепитав Люсьєн, поглядаючи то на прелата, то на префектову дружину. — А хто ж підсудний?

Луїза де Негрпеліс сіла на диван у своєму колишньому будуарі. Посадивши Люсьєна по один бік від себе, а єпископа по другий, вона почала розмову. І тут Люсьєн виявив найвищу честь своїй колишній подрузі, він здивував її і потішив: він зовсім не слухав, що вона казала! Поет наслідував жести й позу Пасти в «Танкреді», коли вона співає: «О patria!»[195] А його обличчя співало знамениту каватину Ріццо. До того ж здібний учень Коралі зумів зронити сльозу.

— О Луїзо! Як я тебе кохав! — прошепотів він їй на вухо, не звертаючи уваги ні на єпископа, ні на розмову, тільки-но побачив, що графиня помітила його сльози.

— Витріть сльози! Невже ви хочете згубити мене ще раз? — тихо сказала вона йому, обернувшись до єпископа спиною, що вкрай збентежило його превелебність.

— О, досить і одного разу! — жваво відповів Люсьєн. (Благальний тон кузини маркізи д’Еспар осушив би сльози і в Марії Магдалини). — Боже, боже!.. На мить ожили мої спогади, мої мрії, мої двадцять років!.. І ви!..

Єпископ підвівся й поквапився вийти до вітальні, зрозумівши, що його гідність може постраждати в товаристві колишніх коханців. Усі, ніби змовившись, залишили префектову дружину та Люсьєна на самоті. Але за чверть години Сікст, якого почали дратувати перешіптування та смішки гостей, що походжали біля дверей будуара, увійшов туди із стурбованим виразом обличчя й побачив, що Люсьєн та Луїза захопились розмовою.

— Пані, — сказав Сікст дружині на вухо, — ви краще, ніж я, знаєте Ангулем, тож чи не слід вам потурбуватися про добру славу префектової дружини і про гідність представника уряду?

— Мій друже, — відповіла Луїза, змірявши свого цензора таким гордовитим поглядом, аж той здригнувся, — я розмовляю з паном де Рюбампре про справи, які безпосередньо стосуються й вас. Ідеться про те, щоб урятувати одного винахідника, бо він стоїть на краю загибелі, ставши жертвою ницих підступів, і ви, звичайно, нам допоможете... Що ж до дам, чия думка про мене так вас обходить, то ви зараз побачите, як я змушу їх поприкусувати язики.

І графиня вийшла з будуара, спираючись на руку Люсьєна. Гординя великосвітської дами спонукала її кинути товариству ще зухваліший виклик, і вона повела поета підписувати шлюбний контракт.

— Підпишемо разом, гаразд? — мовила вона, подаючи Люсьєнові перо.

Люсьєн попросив її розписатися так, щоб він міг поставити свій підпис поряд.

— Пане де Сенонш невже ви не впізнали папа де Рюбампре? — сказала графиня, і гоноровитому мисливцеві довелося вклонитись Люсьєнові.

Луїза дю Шатле повернулася з поетом до вітальні, вона посадила його між собою та Зефіріною на фатальну канапу посеред кімнати. І, сидячи там, мов королева на троні, тихим голосом почала розмову, сповнену іронічних випадів, яку підтримали дехто з її колишніх друзів та кілька дам. котрі складали її почет. Незабаром Люсьєн став героєм гуртка; він підхопив розпочату графинею розмову про Париж і з надзвичайною дотепністю тут-таки склав сатиру на паризьке життя, пересипаючи її анекдотами про всяких знаменитостей — справжніми ласощами для жадібних до таких оповідок провінціалів. Усі захоплювалися розумом Люсьєна не менше, ніж його вродою та ошатністю вбрання. Графиня дю Шатле так вочевидь торжествувала перемогу поета, вона так майстерно грала на всіх його струнах (наче музикант, зачарований своїм інструментом), так доречно підказувала йому слушні репліки, вона кидала на гостей такі промовисті погляди, ніби вимагаючи від них захоплених слів на адресу юного красеня, що декотрі дами уже вбачали в одночасному поверненні Луїзи та Люсьєна глибоке кохання, яке стало жертвою взаємного непорозуміння. І чи не досада призвела до злощасного шлюбу з Сікстом дю Шатле? Чи не кається вона тепер, що вчинила так нерозважливо?

— Отже, до післязавтра, — тихо сказала Луїза Люсьєнові о першій годині ночі, перед тим як підвестися з канапи. — Прошу вас, приходьте неодмінно...

Префектова дружина надзвичайно люб’язно попрощалася з Люсьєном, ледь схиливши голову в поклоні, потім підійшла до графа Сікста, який шукав свого капелюха, й сказала йому кілька слів.

— Якщо те, що зараз повідомила мені пані дю Шатле, дорогий Люсьєне, правда, розраховуйте на мене, — сказав префект, кидаючись навздогін за дружиною, котра, як і в Парижі, рушила до виходу, не чекаючи його. — З нинішнього вечора ваш зять може вважати себе в безпеці.

— Ви заборгували мені цю послугу, графе, — відповів Люсьєн з усмішкою.

Куенте і Пті-Кло були свідками цього прощання.

— Гм!.. А нас таки пошили в дурні... — сказав фабрикант.

Пті-Кло, вражений успіхом Люсьєна, приголомшений блиском його розуму, вишуканістю манер, дивився на Франсуазу де Ляе, чиє негарне личко сяяло захватом і, здавалося, казало миршавому нареченому: «От якби ви були схожі на свого друга!»

Аж раптом промінчик радості ковзнув по обличчю стряпчого.

— Але ж обід у префекта відбудеться тільки післязавтра, — сказав він. — У нас ще цілий день попереду, і я ручаюся за успіх.

— От бачиш, друже, — сказав Люсьєн, коли о другій годині ночі вони з Пті-Кло пішки повертались додому. — Прийшов, побачив, переміг! Ще кілька годин, і Сешар буде щасливий.

«От і все, що мені треба знати», — подумав Пті-Кло, а вголос промовив:

— Я думав, ти тільки поет — ти ж іще й Лозен[196]. А отже, двічі поет.

І вони обмінялися потиском рук, якому судилося стати останнім.

— Моя люба Єво, — сказав Люсьєн, розбудивши сестру, — у мене добрі вісті! Не мине й місяця, як Давід звільниться від боргів!..

— Але як?

— А от послухай. Під оболонкою графині дю Шатле ховається моя колишня Луїза. Вона кохає мене дужче, ніж колись, і вона змусить свого чоловіка доповісти у міністерстві внутрішніх справ про наш винахід і подати його у схвальному світлі!.. Отож постраждаймо ще якийсь місяць, термін достатній, щоб я помстився префектові і зробив його найщасливішим із чоловіків. — Єва, слухаючи брата, думала, що все це мариться їй уві сні. — Коли я знову побачив маленьку сіру вітальню, де два роки тому я тремтів, як дитина, коли я роздививсь як слід меблі, картини, обличчя, мов полуда спала з моїх очей! Як змінює Париж наші уявлення!

— Хіба в цьому щастя? — спитала Єва, зрозумівши нарешті брата.

— Гаразд, гаразд... Ти ще спиш. Поговоримо завтра, після сніданку, — сказав Люсьєн.

Задум Серізе був надзвичайно простий. Хоча до подібних хитрощів удаються всі провінційні судові пристави, коли їм треба зловити боржника, й успіх такого заходу завжди сумнівний, Серізе мав усі підстави сподіватися, що йому пощастить, бо він готував свою пастку, враховуючи характери Люсьєна й Давіда — адже обох він чудово знав. Узяв він до уваги також їхні надії. Будучи донжуаном у середовищі молодих майстринь, новоспечений фактор братів Куенте робив з дівчатами все, що хотів, сіючи між ними ворожнечу, і тепер, коли йому знадобились особливо важливі послуги, він зупинив вибір на одній з прасувальниць Базіни Клерже на ім’я Анрієтта Сіньйоль, дівчині, яка своєю красою могла позмагатися з пані Сешар. Апрієттині батьки, дрібні виноградарі, жили на своїй фермі, за два льє від Ангулема, біля дороги на Сент. Сіньйолі, як і всі селяни, не вважали себе досить багатими, щоб залишити єдину дочку при собі, й постановили влаштувати її покоївкою до заможних панів. У провінції від покоївки вимагають, аби вона вміла прати й прасувати тонку білизну. Добра слава пані Прієр, чий заклад тепер перейшов до Базіни, сприяла тому, що Сіньйолі віддали дочку до неї в науку і платили за її харчування й житло. Пані Прієр належала до тієї породи старих провінційних господинь, які беруть на себе обов’язки матерів. Вона жила з ученицями по-сімейному, водила їх до церкви й сумлінно наглядала за ними. Анрієтта Сіньйоль, вродлива, ставна чорнявка із сміливим поглядом, з густими довгими косами, відзначалася тією особливою білістю шкіри, притаманною дочкам півдня, яку можна порівняти тільки з білістю пелюсток магнолії. Тож не дивно, що Серізе відразу накинув на Анрієтту оком, і вона мала стати чи не першою з його жертв; але будучи дочкою чесних фермерів, вона довго чинила опір і поступилася йому тільки під впливом ревнощів, поганих прикладів і звичайної обіцянки спокусників: «Я одружуся з тобою», а Серізе не забарився сказати їй це, тільки-но став молодшим фактором у братів Куенте. Довідавшися, що Сіньйолі володіють виноградниками вартістю в десять або дванадцять тисяч франків і досить пристойним будиночком, парижанин поквапився позбавити Анрієтту змоги вийти заміж за іншого. Такі були амурні справи красуні Анрієтти та Серізе, коли Пті-Кло пообіцяв зробити його власником Сешарової друкарні, створивши нібито товариство на вірі з капіталом у двадцять тисяч франків, яке, по суті, мало зв’язати Серізе по руках і ногах. Таке майбутнє, одначе, засліпило фактора, голова в нього пішла обертом, панна Сіньйоль видалася йому тепер перешкодою на шляху здійснення шанолюбних задумів, і він став нехтувати бідолашною дівчиною. Помітивши, що юний фактор має намір її покинути, Анрієтта вдарилась у розпач і прихилялася до зрадливого коханця дедалі дужче. Та коли паризький шалапут виявив, що Давід переховується в панни Клерже, у нього виник повий намір щодо Анрієтти, проте своєї поведінки він не змінив, вирішивши обернути собі на користь той відчай, який охоплює дівчину, коли їй не лишається іншого виходу, як прикрити свою ганьбу одруженням. Вранці того самого дня, коли Люсьєн готувався знову завоювати серце своєї Луїзи, Серізе відкрив Анрієтті таємницю Базіни і сказав, що їхнє одруження та їхній добробут залежать від того, чи пощастить їй знайти Давідову схованку. Діставши від Серізе такі розпорядження, Анрієтта досить легко з’ясувала, що друкар може ховатися тільки в туалетній кімнаті панни Клерже; дівчина не вбачала нічого поганого в цьому шпигуванні, але, умовивши її допомагати йому, Серізе тим самим прилучив Анрієтту до своєї підлої зради.

Люсьєн ще спав, коли Серізе прийшов до Пті-Кло розпитати про наслідки вчорашньої вечірки і вислухав у кабінеті стряпчого розповідь про великі події, які, певне, схвилювали весь Ангулем.

— А Люсьєн надіслав вам бодай одну записочку після того, як повернувся сюди з Парижа? — запитав колишній паризький безпритульник, задоволено кивнувши головою, коли Пті-Кло закінчив розповідати.

— Одну надіслав, ось вона, — сказав стряпчий і подав Серізе коротенького листа від Люсьєна, написаного на поштовому папері, яким звичайно користувалася Єва.

— Чудово! — сказав парижанин. — Нехай-но хвилин за десять до заходу сонця Дублон із жандармами влаштує засідку біля брами Пале та розставить повсюди своїх підглядачів, і ми схопимо нашого молодця.

— А ти певен, що все вийде, як ти задумав? — спитав Пті-Кло, змірявши Серізе пильним поглядом.

— Я покладаюся на випадок, — сказав колишній паризький сирота. — А випадок — то велика шельма, він не любить порядних людей.

— Треба добитись успіху, — сухо кинув стряпчий.

— Доб’юся, — сказав Серізе. — А ви заляпали мене багном, то дали б хоч кілька банкових білетів, щоб я ними обтерся... І зважте, добродію, — сказав парижанин, помітивши на обличі Пті-Кло вираз, який йому не сподобався, — якщо ви мене одурите, якщо на тижні не купите мені друкарню... Глядіть, щоб ваша дружина не залишилась молодою вдовою, — майже пошепки закінчив паризький шибеник, кинувши на співрозмовника погляд, у якому зблиснула смерть.

— Якщо на шосту вечора ми посадимо Давіда в холодну, приходь на дев’яту до пана Ганнерака, і ми владнаємо твою справу, — твердо пообіцяв адвокат.

— Отже, домовились. Я вас обслужу, хазяїне! — сказав фактор братів Куенте.

Серізе вже опанував мистецтво виводити чорнило з паперу (нині такі таланти розмножились і становлять неабияку загрозу для державної скарбниці). Він витравив чотири рядки, написані Люсьєном, і замінив їх іншими, підробивши почерк з досконалістю, що обіцяла в майбутньому мало втішного для Серізе.

«Дорогий Давіде, ти можеш без страху з’явитися до префекта, твою справу залагоджено. Виходь негайно, я зустріну тебе і навчу, як ти повинен розмовляти з префектом.

Твій брат Люсьєн»

Опівдні Люсьєн написав Давідові листа, де розповів про свій успіх на вечірці й пообіцяв йому заступництво префекта; мовляв, граф дю Шатле сьогодні ж таки напише доповідну міністрові про відкриття, від якого він у захопленні. В той час як Маріон передавала панні Валіні листа, вдаючи, ніби принесла в прання Люсьєнову білизну, Серізе — до речі, попереджений Пті-Кло про ймовірність такого листа — викликав дівчину Сіньйоль і пішов прогулятися з нею по березі Шаранти. Мабуть, не обійшлося без суперечки, й Анрієттина порядність поступилася не зразу, бо прогулянка тривала аж дві години. На карту були поставлені не тільки інтереси дитини, а усе їхнє майбутнє, щастя, багатство, а те, чого просив Серізе, здавалося такою дрібничкою! До того ж він остерігся сказати Анрієтті, які будуть наслідки її вчинку. Та одне бентежило чесну дівчину: надмірно висока плата, що її пообіцяли Серізе за таку дрібничку. Хай там як, а, зрештою, молодик умовив свою коханку взяти участь у його задумі. О п’ятій годині Анрієтта мала вийти з дому, потім повернутись і сказати хазяйці, що пані Сешар просить її негайно прийти. А через чверть години після того, як Базіна піде, дівчина мала піднятися нагору, постукати до туалетної кімнати й передати Давідові підробленого листа від Люсьєна. В усьому іншому Серізе покладався на випадок.

Уперше за цілий рік Єва відчула, що сталеві лещата, в яких її затисла нужда, трохи ослабли. У неї зродилася надія. І вона — вона теж! — захотіла похвалитися своїм братом, з’явитися на вулиці попідруч із поетом, якого вшановувало рідне місто, обожнювали жінки і кохала горда графиня дю Шатле! Вона причепурилась і надумала після обіду прогулятися з братом по Больє. О цій годині, у вересні, туди вибирається подихати свіжим повітрям весь Ангулем.

— Гляньте! Та це ж красуня Сешар! — почулися голоси при появі Єви.

— Такого я від неї не сподівалася! — сказала якась жінка.

— Чоловік ховається, а дружина виставляє себе напоказ! — мовила пані Постель умисне голосно, щоб бідолашна жінка почула.

— О, вертаймося! Даремно я вийшла, — сказала Єва братові.

Сонце вже торкалося обрію, коли від схилу, по якому спускаються в Умо, почувся гомін — так буває, коли збирається натовп. Люсьєн і його сестра, охоплені цікавістю, попрямували туди, бо їм почулося, ніби люди, які йшли з Умо, говорили між собою про вчинений там злочин чи щось таке.

— Спіймали там одного... Напевне, злодій... Блідий, як мрець, — сказав один перехожий сестрі й братові, побачивши, що вони біжать туди, де збиралася дедалі більша юрма.

Ні Люсьєн, ні Єва не відчули найменшої тривоги. Назустріч їм бігли дітлахи, йшло кілька старих жінок та майстрові, що поверталися з роботи — всього чоловік з тридцять: далі за ними, посеред темного гурту людей, зблискували обшиті галуном капелюхи жандармів. А за жандармами, наче грозова хмара, сунув натовп, де було із сотню людей.

— О боже! — зойкнула Єва. — Та то ж мій чоловік!

— Давід! — скрикнув Люсьєн.

— Це його жінка! — почулись голоси, і люди розступилися.

— Що тебе спонукало вийти? — запитав Люсьєн.

— Твій лист, — відповів Давід, блідий і розгублений.

— Я це передчувала! — сказала Єва і впала непритомна.

Люсьєн підняв сестру, двоє перехожих допомогли віднести її додому, де Маріон уклала її в постіль. Кольб побіг по лікаря. Коли лікар прийшов, Єва все ще була без тями. Люсьєн мусив признатися матері, що Давіда заарештували з його вини, бо йому й уві сні не могло наснитися, що причиною лиха був не той лист, якого він написав, а підроблений.

У погляді матері Люсьєн прочитав прокляття, яке вбило його. Він піднявся до своєї кімнати і там зачинився.

Вночі, то хапаючись за перо, то кидаючи його, Люсьєн написав листа, і кожен, хто прочитає цей набір безладно нанизаних одна на одну фраз, збагне, який глибокий і безнадійний розпач опанував нещасного поета.

«Кохана сестро, сьогодні ми бачилися з тобою востаннє. Моє рішення непохитне. Зараз я поясню тобі, як я до нього прийшов. У багатьох родинах бувають фатальні істоти, для своїх близьких вони — як хвороба. Ось таким фатальним створінням і був для вас я. Це спостереження не моє, воно належить одному дипломатові, який бачив багато світу. Якось ми вечеряли в приятельській компанії в «Роше де Канкаль». Розмова, пересипана тисячею дотепів, торкнулася однієї молодої особи, котра, на загальний подив, залишилась у дівчатах, і той дипломат раптом сказав нам, що вона «хвора своїм батьком». І тут він розвинув перед нами свої міркування Щодо таких сімейних захворювань. Мовляв, така-то родина процвітала б, якби в ній була інша мати, а в тій родині — син розорив батька, а там — батько занапастив майбутнє і добру славу своїх дітей. Хоча наш співрозмовник обгрунтовував свої висновки в жартівливій формі, але за десять хвилин він навів стільки прикладів, що я був просто вражений. Ця істина була варта всіх пустих, хоч і дотепно побудованих, парадоксів, якими полюбляють розважатися журналісти в своєму колі, коли поруч немає сторонньої людини, що її вони задля розваги могли б містифікувати. Так от, у нашій сім’ї таке фатальне створіння — я! Моє серце сповнене любові до вас, а поводжусь я, наче ворог. За вашу щиру відданість я платив злом. І ось сьогодні — знову ж таки неумисне! — я завдав останнього, найтяжчого удару... Тоді як я жив у Парижі життям недостойним, сповненим ницих утіх і неминучих знегод, вважаючи легкі приятельські взаємини за дружбу і пориваючи зі справжніми друзями заради людей, котрі прагнули тільки визискувати мій талант в інтересах своєї вигоди; тим часом як я зовсім не згадував про вас або згадував тільки для того, щоб завдати вам зла, ви скромно йшли по стежці нелегкої праці, повільно, але впевнено наближаючись до того щастя, за яким я так нерозважливо гнався. Поки ви вдосконалювались, я вносив у своє життя зачатки погибелі. Атож, гординя моя незмірна, і вона не дозволяє мені змиритися зі скромною долею. Я маю ниці нахили та вподобання, і спогад про те, як мені щастило задовольняти їх, отруює доступні тепер для мене радощі, а колись же я щиро втішався ними. О моя люба Єво, я суджу себе суворіше, ніж будь-хто, вирок мій нещадний і остаточний. Життя в Парижі вимагає постійних зусиль, а моя воля проявляється лиш поривами: мабуть, у мене лихоманка мозку. Майбутнє жахає мене, і тому я не хочу для себе ніякого майбутнього, а теперішнє я не годен витерпіти. Я дуже хотів із вами побачитись, але краще було б мені покинути рідний край навіки. Проте поїхати кудись, не маючи засобів до існування — безумство, а я й так накоїв чимало безумств. Смерть приваблює мене більше, аніж неповноцінне життя, адже хай би в якому становищі я опинився, моя надмірна гординя прирікає мене на нерозсудливі вчинки. Деякі люди наче нулі: вони нічогісінько не означають, але приставиш до них попереду одиницю — і їхнє нікчемство набуває десятикратної цінності. Я міг би набути такої цінності, лише одружившись із жінкою сильної і непохитної волі. Такою дружиною могла б стати для мене пані де Баржетон, і я занапастив своє життя, не розлучившися заради неї з Коралі. Ти й Давід були б для мене чудовими керманичами, але ви не досить сильні, щоб приборкати мою слабку вдачу, яка наче мимохіть вислизає з-під будь-якого впливу. Я люблю життя безтурботне, веселе; я уникаю труднощів і тому здатний на легкодухість, яка може завести мене далеко. Я народився принцом. Розум у мене навіть гостріший, аніж треба для успіху, але він тільки зблискує і швидко гасне, а перемога на арені, де змагаються стільки марнославних воль, дістається тому, хто витрачає сили помірковано і в кого наприкінці дня лишається достатній запас. Я можу вчинити зло, — як щойно його вчинив, — керуючись найкращими намірами. Є люди — дуби, я ж, мабуть, тільки тоненький прутик, а хочу здаватися кедром. Ось я й підвів свій баланс. Неузгодженість між засобами й бажаннями, брак душевної рівноваги завжди зводитиме нанівець усі мої зусилля. Серед освічених людей такі натури зустрічаються нерідко, і причина цьому у вічному розладі між розумом і вдачею, між волею і бажанням. Яка доля мене чекає? Я бачу її вже тепер, коли згадую деяких паризьких знаменитостей, усіма забутих уже за моєї пам’яті. На порозі старості я здаватимуся дряхлішим за свій вік, не маючи ні засобів до життя, ні імені. Все моє єство повстає проти такої старості: я не хочу стати непотребом, опинитися на смітнику суспільства. Люба сестро, за твою теперішню суворість до мене я люблю тебе ще дужче, ніж за колишню ніжність. Хоч ми й дорого заплатили за радість, яку принесла мені зустріч з тобою й Давідом, але згодом — хто знає? — ви, можливо, скажете, що навіть така ціна не була надто висока — адже в цей спосіб куплено кілька останніх щасливих хвилин для бідолахи, котрий так вас любив?.. Не розшукуйте мене, не намагайтесь дізнатися, що зі мною стало. Сподіваюся, мій слабкий дух послужить мені бодай раз у житті, і я таки зроблю те, що намислив. Покірливість своїй долі, мій ангеле, — це щоденне самогубство, але в мене таке почуття не триватиме довше одного дня, і я негайно повинен ним скористатися...

Друга година ночі

Так, я вирішив твердо. Отож прощай навіки, моя люба Єво. Мені навіть радісно думати, що віднині я житиму тільки у ваших серцях. Там буде моя могила... Іншої я не хочу. Дозволь ще раз сказати тобі: «Прощай!» — останнє «прощай» від твого нещасливого брата.

Люсьєн»

Написавши листа, Люсьєн нечутно зійшов униз і поклав його в колиску племінника; обливаючися слізьми, він востаннє поцілував сплячу сестру в чоло і вийшов. Він погасив свічку, вже у сутінках кинув прощальний погляд на старий дім і відчинив хвіртку, щоб вийти на вулицю. Та хоч Люсьєн намагався ступати зовсім нечутно, Кольб, який спав у майстерні на постеленому на підлозі матраці, прокинувся.

— Хто пішоф?.. — гукнув Кольб.

— Це я, — сказав Люсьєн. — Я йду геть, Кольбе.

— Фам не сліт пуло п сюти і с’яфлятись, — пробурчав Кольб сам до себе, але так, щоб Люсьєн почув.

— Краще б мені і на світ не з’являтись, — відповів Люсьєн. — Прощай, Кольбе, я не гніваюся на тебе, адже я сам думаю, як і ти. Скажеш Давідові, що й у останню свою хвилину я жалкуватиму, що не обняв його на прощання.

Поки ельзасець вставав і одягався, Люсьєн причинив за собою хвіртку й по бульвару Больє пішов до Шаранти, виряджений, як на свято, бо він захотів, щоб поховальним саваном стало для нього паризьке вбрання — яскрава оболонка світського франта. Вражений тоном і змістом останніх слів Люсьєна, Кольб хотів був піднятися до хазяйки і спитати, чи знає вона про те, що її брат пішов з дому, і чи попрощалася вона з ним. Але дім був занурений у тишу й сон. «Мабуть, вони ще вчора домовилися про те, що він піде», — подумав Кольб і знову вклався спати.

Про самогубство, з огляду на важливість цієї теми, досі написано дуже мало, це явище, по суті, зовсім не вивчене. Адже ця хвороба майже недоступна для спостереження. До самогубства призводить почуття, яке ми назвемо, коли хочете, самоповагою, щоб не змішувати його з поняттям честь. Того дня, коли людина перейметься презирством до себе, того дня, коли вона відчує, що усі її зневажають, в ту мить, коли дійсність заходить У суперечність із її сподіванням, вона вбиває себе і тим самим віддає шану суспільству, не бажаючи з’являтись перед ним позбавленою своїх чеснот і доброї слави. Хай там що кажуть, а серед безвірників (для християнина самогубство неприйнятне) лише боягузи миряться зі зганьбленим життям. Є три різновиди самогубства: самогубство як заключний напад тривалої хвороби, і цей випадок, звичайно, слід віднести до патології; потім самогубство з розпачу і, нарешті, самогубство заздалегідь обмірковане. Люсьєн хотів заподіяти собі смерть від розпачу і він обміркував усе заздалегідь — і тому, й тому самогубству можна запобігти, бо не можна уникнути тільки самогубства на грунті патологічних відхилень. Але буває й так, що докупи об’єднуються всі три причини, як сталося з Жаном-Жаком Руссо. Отож Люсьєн свідомо прийняв рішення, а тоді почав обмірковувати засоби його здійснення і, будучи поетом, захотів померти поетично. Спершу він думав просто кинутись у Шаранту; але тепер, востаннє спускаючись по бульвару Больє, він уявив собі весь той гармидер, який спричинить його самогубство, уявив бридке видовище свого спотвореного трупа, коли він спливе на поверхню і стане предметом судового розслідування; одне слово, в ньому заговорив, як то буває в декотрих самогубців, посмертний гонор. Коли Люсьєн провів цілий день у домі мірошника Куртуа, він запримітив, прогулюючись по березі, округле плесо, які бувають на малих річках і про величезну глибину яких, свідчить незвичайно спокійна гладінь. Вода там ні зеленава, ні синя, ні прозора, ні жовтава — вона як дзеркало з полірованої сталі. Ту чащу не обрамлювали ні косарики, ні голубі іриси, ні широкі листки латаття; береги плеса поросли невисокою густою травою, а навкруг досить мальовничо посхилялись плакучі верби. Зразу ставало очевидно, що перед вами заповнена водою безодня. Той, хто мав би мужність накласти собі в кишені каміння, знайшов би тут певну смерть, і його тіло навіки залишилося б на дні. «Ось місце, де так і вабить утопитися», — подумав тоді поет, Милуючись навдивовижу гарним краєвидом.

Цей спогад зринув у його пам’яті, коли він уже підходив до Умо. І Люсьєн рушив дорогою на Марсак, заглиблений у передсмертні думки, твердо постановивши забрати з собою таємницю своєї смерті, вберегти своє тіло від судової експертизи, від поховання, щоб ніхто й ніколи не побачив його у страшному вигляді потопельника, якими вони бувають, коли труп спливає на поверхню води. Незабаром він опинився біля підніжжя одного з пагорбів, що так часто трапляються на французьких дорогах, а надто між Ангулемом і Пуатьє. Здалеку швидко наближався диліжанс, що їхав рейсом з Бордо в Париж. Пасажири мали скоро повиходити — на цей досить високий пагорб треба було підійматися пішки, — і Люсьєн, який не хотів, щоб його побачили, звернув на бічну стежку, спустився у виярок і став збирати у чиємусь винограднику квіти. Коли поет знову вийшов на шлях, він тримав у руці великий букет sedum — ця жовта квітка росте у виноградниках між камінням. Поперед себе він побачив подорожнього у всьому чорному, з напудреним волоссям, у черевиках з орлеанської шкіри, застебнутих на срібні пряжки, з обличчям смаглявим і змережаним шрамами, так наче десь у дитинстві він упав у вогонь і обпікся. Цей подорожній, чиї манери й одяг указували на священнослужителя, ішов повільно й курив сигару. Коли Люсьєн вибрався із виноградника на дорогу, незнайомець почув шарудіння й обернувся; певне, його вразило затьмарене глибоким смутком вродливе обличчя поета, його символічний букет і ошатне вбрання. Подорожній у ту мить, здавалося, стрепенувся, наче мисливець, який зненацька натрапив на дичину, що на неї полював довго й марно. Він уповільнив ходу і задивився в далечінь, давши Люсьєнові зблизитись із собою, якщо висловитися морським жаргоном. Простеживши за його поглядом, Люсьєн побачив невеличку карету, запряжену парою коней. Кучер ішов пішки поруч із екіпажем.

— Ви відстали від диліжанса, добродію, і ви втратите своє місце в ньому, якщо не будете ласкаві сісти в мою карету, бо поштові екіпажі їздять швидше, ніж пасажирські, — сказав подорожній Люсьєнові надзвичайно люб’язним тоном і з помітним іспанським акцентом.

Не чекаючи відповіді, іспанець дістав із кишені сигарницю, відкрив її і запропонував Люсьєнові закурити.

— Я не подорожній, — відповів Люсьєн, — і я надто близький до кінця свого шляху, щоб утішатися сигарою...

— Ви надто суворі до себе, — відповів іспанець. — Хоч я й почесний канонік Толедського собору, проти вряди-годи дозволяю собі викурити сигару. Господь дарував нам тютюн для присипляння наших пристрастей і страждань... Мені здається, ви пригнічені горем, принаймні ви тримаєте в руках його емблему, мов засмучений бог Гіменей. Закуріть... Усі ваші прикрощі розвіються з димом...

І священик з виразом лукавого спокусника знову простяг Люсьєнові солом’яну сигарницю, кинувши на нього співчутливий погляд.

— Пробачте, панотче, — сухо відказав Люсьєн. — але нема такої сигари, яка розвіяла б мої прикрощі...

На ці слова в очах у Люсьєна заблищали сльози.

— Еге, юначе, а чи не само божественне провидіння спонукало мене вийти з екіпажа, трохи розім’яти ноги та розігнати сонливість, що опановує вранці подорожнього? Завдяки цьому мені випала нагода втішити вас і таким чином бодай почасти виконати своє земне призначення... І які такі страшні прикрощі могли спіткати вас у такому юному віці?

— Ваші втішання, панотче, будуть марними. Ви — іспанець, а я — француз. Ви віруєте у святе письмо, а я — безбожник.

— Santa Virgen del Pilar!..[197] Ви безбожник! — вигукнув священнослужитель, з материнською турботливістю беручи Люсьєна під руку. — Ось одна з дивовиж, що їх я постановив собі вивчити в Парижі. В Іспанії ми не віримо в існування безбожників... Це тільки у Франції дев’ятнадцятирічний юнак може мати подібні погляди.

— О, я навіть більше, ніж безбожник! Я не вірю ані в бога, ані в людей, ані в щастя! Роздивіться мене добре, панотче; бо через кілька годин я вже буду мертвий. Це мій останній світанок!.. — не без пишномовності виголосив Люсьєн, показуючи на небо.

— Отакої! Чого ж ви накоїли, щоб піти з життя? Хто засудив вас на смерть?

— Найвищий суд! Я сам!

— Дитя! — вигукнув священнослужитель. — Ви когось убили? Вас чекає ешафот? Ану, поміркуймо. Якщо ви, згідно з вашими словами, бажаєте провалитись у небуття, то, значить, тут, на землі, ніщо вас уже не хвилює й не цікавить? — Люсьєн ствердно кивнув головою. — Ну, тоді ви можете розповісти мені про своє горе, хіба не так?.. Ідеться; очевидно про якісь любовні невдачі?.. — Люсьєн промовисто знизав плечима. — Ви хочете накласти на себе руки, щоб уникнути ганьби? Чи ви просто розчарувались у житті? Хай там яка у вас для цього причина, ви з однаковим успіхом можете заподіяти собі смерть у Пуатьє, як і в Ангулемі. в Турі, як і в Пуатьє. Сипучі піски Луари не повертають своїх жертв...

— Ні, панотче, — відповів Люсьєн. — Я все обміркував, і моє рішення остаточне й безповоротне. Тижнів три тому мені трапилася на очі прегарна гавань, звідки дуже зручно відплисти на той світ людині, якій остогидло жити на світі цьому.

— На той світ?.. А кажете, ви безбожник.

— Авжеж, кажу. Під «тим світом» я розумію своє майбутнє перетворення в тварину або рослину...

— Ви невиліковно хворі?

— Так, панотче...

— А, он воно що, — сказав священик. — І як зветься ваша хвороба?

— Бідність.

Іспанець подивився на Люсьєна і сказав йому з вишуканою люб’язністю та з майже іронічною посмішкою:

— Діамант не знає собі ціни.

— Тільки священик може так лестити бідоласі, який хоче вмерти!.. — вигукнув Люсьєн.

— Ви не помрете, — владним голосом сказав священнослужитель.

— Мені доводилося чути, — заперечив Люсьєн, — що на великій дорозі людей грабують, але щоб їм давали там багатство — такого я не чув.

— То почуєте, — сказав священнослужитель, глянувши, яка відстань відділяє їх від екіпажа, — йому хотілося пройти ще кілька кроків наодинці з Люсьєном. — Послухайте мене, — сказав він, пожовуючи сигару, — бідність — це не причина, щоб накладати на себе руки. Мені потрібен секретар, мій колишній секретар недавно помер у Барселоні. Я зараз у тому самому становищі, в якому був барон Герц, знаменитий міністр Карла Дванадцятого, котрий, їдучи до Швеції, як я оце їду до Парижа, опинився в одному містечку... А секретаря тоді в нього теж не було. І ось барон зустрічає там сина майстра-золотаря, що відзначався дивовижною вродою, яка, безперечно, поступалася вашій... Барон Герц бачить, що той юнак — хлопчина вельми розумний, як я оце бачу на вашому чолі ознаки поетичного дару, і він садовить його до своєї карети, як я зараз посаджу вас до своєї; і з хлопця, приреченого все життя полірувати столові прибори та шліфувати дорогоцінні камені в провінційному містечку, такому, як Ангулем, він робить свого улюбленця, як я зроблю із вас свого. Приїхавши до Стокгольма, він влаштовує свого секретаря на державну службу й завалює його роботою. Юний секретар сидить і пише цілими ночами і, як і в усіх великих трудівників, у нього розвивається погана звичка — він починав жувати папір. (А от, скажімо, небіжчик пан де Мальзерб[198], так той любив пускати дим із згорнутого в рурочку й підпаленого паперу, й одного разу він несамохіть устругнув такий жарт із чоловіком, що приніс доповідь, від якої залежав успіх його справи). Наш юний красень почав з чистого паперу, але незабаром утратив до нього смак і приохотився до списаного — як до витонченіших ласощів. Тоді ще не курили, як курять тепер. Згодом юний секретар барона Герца усе більше входить у смак і починає жувати й пергаменти. В ті часи між Швецією та Росією відбувалися переговори про мирний договір, що його парламент збирався нав’язати Карлові Дванадцятому, як у тисяча вісімсот чотирнадцятому році хотіли примусити до мирних переговорів Наполеона. Основою переговорів між Швецією та Росією була угода, підписана обома державами з приводу Фінляндії. Перший примірник тієї угоди Герц довірив своєму секретареві, та коли виникла потреба подати документ на розгляд парламенту, барон зіткнувся з несподіваним ускладненням: угоди ніде не могли знайти. У парламенті поширюється чутка, ніби міністр, прагнучи догодити вподобанням монарха, мав зухвалість знищити документ. Проти барона Герца порушують справу, і тоді його секретар зізнається, що він з’їв угоду... Починають судове розслідування, злочин доведено, і секретаря засуджують до смертної кари. Але ви до цього ще не дійшли, отож візьміть сигару і закуріть, поки ми не сіли в карету.

Люсьєн узяв сигару і припалив її, як заведено в Іспанії, від сигари свого супутника. «Він правду каже, я завжди встигну накласти на себе руки», — подумав поет.

— Аж надто часто буває, — провадив іспанець, — що саме в ту мить, коли молода людина остаточно втрачає надію на краще майбутнє, отут їй і усміхається доля. Саме це я й хотів вам сказати, але визнав за краще довести на прикладі. Становище красеня секретаря, засудженого на смерть, було тим розпачливіше, що король Швеції не міг помилувати його, адже вирок був ухвалений парламентом; проте король заплющив очі на його втечу. Вродливий молодик утікає через море човном, маючи в кишені всього кілька монет, і з’являється до герцога Курляндського з рекомендаційним листом від Герца, в якому шведський міністр розповів про лихі пригоди та злощасну пристрасть свого улюбленця. Герцог призначав вродливого юнака в секретарі до свого управителя. Герцог був марнотратник, він мав гарненьку дружину й управителя — три причини, яких досить, щоб розоритись. Якщо ви гадаєте, ніби той красень, засуджений на смерть за з’їдену угоду, де йшлося про Фінляндію, подолав свою пристрасть, то ви погано уявляєте собі, яку владу має лиха звичка над людиною. Коли йдеться про заборонену втіху, не злякає і смертна кара! Звідки походить така могутність згубної звички? Чи то від прихованої в ній сили, чи від людської слабості? А може, є вподобання, які споріднені з божевіллям? Я сміюся з поборників моралі, котрі намагаються здолати подібні хвороби красивими фразами!.. Одного разу герцог, наляканий відмовою управителя видати потрібну йому суму грошей, зажадав звіту. Яка дурість! Нема нічого легшого, як скласти звіт, труднощі не в цьому. Управитель передав своєму секретареві усі рахунки, щоб той підготував звіт по видатках на утримання герцога Курляндського. Десь опівночі, вже закінчуючи роботу, наш юний паперожер помічає, що жує герцогову розписку, видану на чималу суму. Його опановує страх — підпис наполовину з’їдено! Він біжить до герцогині, кидається їй у ноги, розповідає про свою манію і просить у своєї владарки заступництва — і все це посеред глупої ночі! Краса юного чиновника справляє на герцогиню таке враження, що, овдовівши, вона виходить за нього заміж. Отак у самій середині вісімнадцятого століття в країні, де панувала геральдика, син майстра-золотаря стає самодержавним герцогом... Але то був тільки початок!.. Він зробився регентом по смерті Катерини Першої, він правив усією величезною державою за імператриці Анни, він, по суті, став російським Рішельє. Так от, юначе, я хочу сказати вам одну річ: знайте, що ви вродливіший за Бірона, а я, простий канонік, могутніший за барона Герца. Ну ж бо сідайте в карету. В Парижі ми добудемо для вас Курляндське герцогство, а як не герцогство, то щонайменше герцогиню.

Іспанець узяв Люсьєна під руку і майже силоміць примусив його сісти в карету. Кучер зачинив дверці.

— А зараз розповідайте, я вас слухаю, — сказав толедський канонік приголомшеному Люсьєнові. — Я чоловік уже літній і до того ж священнослужитель — мені ви можете звіритися в усьому, нічого не боячись. Ну звичайно, ви проїли батьківську спадщину або гроші своєї матусі, не більше. Ви наробили боргів і впали в розпач. Бо ж ми просякнуті уявленням про честь аж до самих носаків наших вишуканих чобіт... Ану, розповідайте, зізнавайтеся, мов на сповіді, це буде так, ніби ви в усьому зізналися самому собі.

Люсьєн опинився в становищі, уже не пригадую якого рибалки, не пам’ятаю з якої арабської казки, котрий, захотівши втопитися в морі, потрапляє до підводного царства і там стає царем. Співчуття іспанського каноніка здавалося невдавано щирим, і поет, не вагаючись, відкрив йому душу; отож, поки вони їхали від Ангулема до Рюффека, він розповів йому про себе геть усе, не пропустивши жодного зі своїх гідних осуду вчинків і закінчивши останнім лихом, що сталося з його вини. Коли він уже завершував свою розповідь, викладену тим поетичніше, що за останні три тижні Люсьєн повторював її уже втретє, вони доїхали до того місця, де біля самої дороги, неподалік від Рюффека, був родовий маєток Растіньяків. Коли Люсьєн уперше назвав це прізвище, іспанець стрепенувся.

— Ото звідти, — сказав поет, — походить молодий Растіньяк. Далебі, він не вартий мене, а таланить йому більше.

— А-а!

— Атож, ота занедбана поміщицька садиба — маєток його батька. Він, як я вам уже казав, став коханцем баронеси де Нусінген, дружини знаменитого банкіра. Я вдарився в поезію; він виявив куди більше розважливості й зайнявся справами...

Священнослужитель звелів кучерові зупинити коней. Він захотів пройтися по алеї, яка вела від шляху до садиби, й пильно все оглянув. Така поведінка здалася Люсьєнові дивною. Що могло тут зацікавити іспанського каноніка?

— То ви знаєте Растіньяків? — спитав поет.

— Я знаю весь Париж, — сказав іспанець, сідаючи в карету. — Отже, через якихось десять-дванадцять тисяч франків ви надумались заподіяти собі смерть. Ви ще зовсім дитина, ви не знаєте ні людей, ні життя. Життя людини варте якраз того, у що вона його оцінить, а ви оцінили своє у дванадцять тисяч франків. Ну що ж, я залюбки куплю вас дорожче. І навряд чи варто так перейматися арештом вашого брата. Якщо шановний пан Сешар зробив відкриття, він стане багатим. А багатіїв за борги ніколи ще до в’язниці не садовили. Мені здається, ви слабо знаєте історію. Власне, є дві історії: історія офіційна й брехлива, яку викладають у школі, історія ad usum delphini[199], й історія таємна, яка пояснює справжні причини подій, історія правдива й ганебна. Дозвольте мені в кількох словах розповісти випадок із цієї невідомої вам історії. Один молодий священик, який прагнув слави і бажав прилучитися до державних справ, знаходить собі високого заступника — фаворита самої королеви; фаворит виявляє прихильність до юного честолюбця, робить із нього міністра, вводить його до державної ради. Якось увечері один з тих людей, що полюбляють бути послужливими (ніколи не робіть послуги, коли вас не просять!) пише шанолюбному священикові, що життя його покровителя в небезпеці. Король розлютований, він не бажає, щоб ним попихали, і фаворита вб’ють, тільки-но він з’явиться у палац. Ну так от, юначе, як би ви повелись, отримавши подібного листа?..

— Я негайно остеріг би свого добродійника! — жваво вигукнув Люсьєн.

— Ви таки дитина, про що свідчить і повість вашого життя, — мовив іспанець. — Наш молодий священик сказав собі: «Якщо король готовий навіть на злочин, мій покровитель приречений. Доведеться вдати, ніби я отримав цього листа надто пізно!» І він проспав аж доти, доки його розбудили і сказали, що фаворита вбили...

— Страховище! — вигукнув Люсьєн, запідозривши свого супутника в намірі випробувати його.

— Усі знамениті люди — страховища, — відповів іспанець. — Молодий священик, про якого я розповів, — це майбутній кардинал Рішельє, а його високий заступник-маршал д’Анкр. Ось бачите, ви таки справді не знаєте історії Франції. Хіба не мав я рації, коли сказав, що історія, яку вивчають у школах, це тільки перелік дат і подій, по-перше, вельми сумнівних, а по-друге, жодна з них не має анінайменшої ваги. Чи багато вам дає знання того факту, що існувала така собі Жанна д’Арк? Чи робили ви коли-небудь із цього висновок, що якби тоді Франція прийняла анжуйську династію Плантагенетів, два наші народи, об’єднавшись, сьогодні владарювали б над усім світом, а два острови, де нині заварюються всі політичні чвари материка, були б тепер двома французькими провінціями?.. А чи цікавились ви коли-небудь, якими засобами Медічі з простих купців вибились у великі герцоги тосканські?

— У Франції поет не зобов’язаний бути бенедиктинцем,[200] — відказав Люсьєн.

— Ну так от, юначе, вони стали великими герцогами в той самий спосіб, у який Рішельє став міністром. Якби ви, вивчаючи історію, намагалися проникнути в суть подій, а не просто роздивлялися наклеєні на них етикетки, ви знайшли б у надрах нашого минулого готові правила поведінки. Скажімо, приклади, взяті мною навмання в безлічі подібних випадків, дозволяють вивести такий закон: убачайте в людях, а надто в жінках, тільки знаряддя свого успіху, але дійте так, щоб вони про це не здогадувались. Шануйте, як бога, того, хто стоїть над вами і може стати вам у пригоді, й не кидайте його, аж поки він щедро віддячить за ваше низькопоклонництво. У світі, де всі гендлюють, будьте жадібним і ницим, як лихвар; щоб пробитися нагору, вдавайтеся до тих самих засобів, до яких він удається заради грошей. І не опікуйтеся тим, хто впав, — він уже для вас не існує. Знаєте, чому ви повинні так поводитись? Бо ви прагнете владарювати у вищому світі — хіба я не вгадав? Так от, спершу слід підкоритися світові й уважно вивчити його. Вчені вивчають книжки, а політики людей, їхні прагнення, спонукальні причини їхніх вчинків. Річ у тім, що світ, суспільство, тобто люди, взяті в своїй сукупності, — фаталісти; вони схиляються перед випадком. А знаєте, чому я прочитав вам цю коротеньку лекцію з історії? Бо мені здається, ви аж занадто прагнете слави...

— Так, панотче!

— Я це зразу побачив, — сказав священнослужитель. — Але зараз ви кажете собі: «Цей іспанський канонік вигадує анекдоти й умисне перекручує історію, щоб переконати мене, ніби я поводився надміру доброчесно...» — Люсьєн аж усміхнувся — так добре вгадав співрозмовник його думки. — Ну що ж, юначе, тоді розгляньмо загальновідомі події, — сказав іспанець. — Колись Франція була майже завойована англійцями, у короля залишилася тільки одна провінція. І тоді з гущі народу вийшло двоє людей: бідна дівчина — та сама Жанна д’Арк, про яку ми вже згадували, — і городянин на ім’я Жак Кер[201]. Дівчина приносить меч і принади невинності, городянин приносить золото: королівство врятоване. Але дівчина потрапляє в полон. І король, який міг би викупити бранку, дозволяє, щоб її спалили живцем! Що ж до сміливого городянина, то король не перешкоджає своїм лакузам звинуватити його в тяжких злочинах і привласнити його майно. Пограбувавши того невинного купця, — обложеного, зацькованого, знищеного правосуддям, — збагатилися п’ять аристократичних родів... І батько архієпископа Буржського мусив утікати з королівства, щоб уже ніколи туди не вернутися; він утратив у Франції весь свій статок до останнього су, і йому пощастило зберегти тільки ті гроші, які він колись довірив арабам та сарацинам у Єгипті. Ви можете сказати: «Ці приклади людської невдячності аж надто давні, ось уже триста років, як вони не сходять зі сторінок шкільних підручників, і привиди того далекого століття давно перетворилися на легенду». Ну, гаразд, юначе, а чи вірите ви в останнього напівбога Франції, у Наполеона? Один з його генералів був у нього в постійній неласці, імператор надав йому звання маршала, тільки згнітивши серце, і користувався з його послуг вельми неохоче. Я говорю про маршала Келлермана. А знаєте, чому так ставився до нього Наполеон?.. Під Маренго Келлерман урятував Францію та її першого консула навальною кавалерійською атакою, що викликала оплески посеред шквалу вогню та потоків крові. Про ту сміливу атаку не було сказано жодного слова у зведенні про битву. Причина холодного ставлення Наполеона до Келлермана — як і причина неласки, в якій опинилися Фуше та князь Талейран — невдячність! Невдячність короля Карла Сьомого, невдячність Рішельє, невдячність...

— Але якщо й справді ви врятуєте мене від смерті, отче, й допоможете мені домогтись успіху та слави, — сказав Люсьєн, — яка вам вигода наперед звільняти мене від обов’язку вдячності?

— Жартівник! — мовив абат, усміхнувшись, і потяг Люсьєна за вухо з майже царською невимушеністю. — Та якби ви виявилися невдячним до мене, ви довели б, що людина ви сильна, і в такому разі я схилився б перед вами. Але вам до цього далеко, бо ви тільки простий учень і надто рано захотіли уявити себе професором. Ця вада властива всім сучасним французам. Усі вони розбещені прикладом Наполеона. Ви вирішили подати у відставку, бо вам не пощастило здобути омріяних еполетів... Але чи підкорили ви всі ваші помисли, всі ваші вчинки одній-єдиній меті?..

— На жаль, ні! — відповів Люсьєн.

— Ви були, як кажуть англійці, inconsistent[202], — з усмішкою мовив канонік.

— Хіба не однаково, чим я був, якщо я більше нічим не буду! — відповів Люсьєн.

— Хай тільки за вашими чудовими зовнішніми якостями ховається внутрішня снага semper virens[203], — сказав священнослужитель, ніби прагнучи показати, що він добре обізнаний із латиною, — і ви здолаєте всі перешкоди, і світ схилиться перед вами. Я вже вас полюбив... — Тут Люсьєн недовірливо посміхнувся. — Так, так, — провадив незнайомець у відповідь на ту посмішку, — ви викликаєте у мене співчуття, начебто ви мій син, а я людина досить рішуча, щоб говорити з вами відверто, як ви оце говорили зі мною... А знаєте, що мені найдужче у вас подобається?.. Ви очистились від свого минулого і готові тепер сприйняти науку моралі, якої ніхто, крім мене, вас не навчить; бо коли люди збираються у стадо, йменоване суспільством, вони поводяться ще лицемірніше, ніж тоді, коли умисне розігрують якусь комедію з корисливих міркувань. Отож чи не більшу частину життя кожному з нас доводиться викорчовувати із серця те, що пустило там паростки у дитинстві та в юності. Ця болюча операція називається набуттям життєвого досвіду.

Слухаючи свого супутника, Люсьєн думав: «Мабуть, це якийсь знуджений політик. Він просто зрадів нагоді потішитись у дорозі. Розважається собі, морочачи бідолашного парубійка, близького до самогубства, і покине мене, тільки-но навтішається досхочу... Але він сильний у парадоксах і, мабуть, не поступиться в цьому ні Блонде, ні Лусто». Незважаючи на такі тверезі думки, згубний вплив дипломата глибоко проникав у Люсьєнову душу, надто схильну до розтління, й пустошив її тим успішніше, що посилався на знамениті приклади. Зачарований цією цинічною розмовою, Люсьєн уже почав чіплятися за життя і щиро радів, відчуваючи, як могутня рука витягує його з безодні самогубства на світло. Отже, священнослужитель домігся явного успіху. Усвідомлюючи це, він час від часу супроводжував лукавою усмішкою свої дошкульні зауваження з приводу мало кому відомих історичних подій.

— Якщо ви ставитеся до моралі так само, як до історії, — сказав Люсьєн, — то мені було б цікаво знати, звідки походить ваше, либонь, удаване милосердя.

— На ваше запитання, юначе, я відповім наприкінці своєї проповіді. А поки що дозвольте мені про це змовчати, а то ще вам закортить сьогодні ж таки мене покинути, — сказав священнослужитель із лукавим самовдоволенням людини, якій вдалася її хитрість.

— Ну, гаразд, розкажіть мені про мораль, — мовив Люсьєн, подумавши: «Дам йому нагоду похизуватись».

— Мораль, юначе, залежить від закону, — сказав канонік. — Причому, якби йшлося тільки про мораль релігійну, закони були б зайві: народи, які щиро вірують у бога, не схильні обтяжувати себе законами. Тут важливо, що закон державний стоїть вище від закону цивільного. А хочете знати, які закони визначають поведінку державного діяча у вашому дев’ятнадцятому сторіччі? Тисяча сімсот дев’яносто третього року французи надумали запровадити народну владу, яка дуже швидко перейшла в необмежену владу імператора. Ось така ваша національна історія. А ваші звичаї? І пані де Богарне, і пані Тальєн поводились однаково, проте з однією Наполеон одружився і зробив її вашою імператрицею, а другу не хотів навіть приймати, хоч вона й стала принцесою. Санкюлот у тисяча сімсот дев’яносто третьому році, Наполеон увінчує себе залізною короною в тисяча вісімсот четвертому. Палкі прихильники рівності або смерті в тисяча сімсот дев’яносто другому році стають з тисяча вісімсот шостого спільниками аристократії, що її згодом узаконив сам Людовік Вісімнадцятий. А давня аристократія, яка нині владарює у своєму Сен-Жерменському передмісті, та, навпаки, живучи за кордоном, захиріла й здрібніла: вона лихварювала й була торговкою, вона пекла там пиріжки і була кухаркою, вона сіяла хліб і пасла овець. Отож у Франції закон державний і закон моральний — обидва разом і кожен зокрема — дуже скоро відійшли від своєї первісної суті: свої переконання французи спростували поведінкою, а поведінку — переконаннями. Логіки не було ні в діях правителів, ні у вчинках приватних осіб. Виходить, у Франції немає більше моралі. Сьогодні успіх — найвища у вас оцінка вчинків, хай би якими вони були. Зроблене більше нічого не означає само по собі, його вартість цілком залежить від думки, яку складуть про нього інші. Звідси, юначе, можна виснувати друге правило: будьте зовнішньо бездоганним! Ховайте підспідок вашого життя, виставляйте напоказ тільки те, що блищить. Обачність — цей девіз усіх, хто прагне слави, девіз нашого ордену, хай стане і вашим девізом. Великі люди роблять майже стільки підлоти, як і затяті негідники; але роблять вони її потай і напоказ виставляють лише чесноти — тому ніхто не бере під сумнів їхньої величі. Люди маленькі роздають свої чесноти потай, а напоказ виставляють саме нікчемство — отож усі зневажають їх. Ви приховували свою велич і оголяли свої виразки. Ви відверто взяли в коханки актрису, ви жили в неї і з нею. Власне, ви не вчинили нічого вартого осуду, ніхто не став би заперечувати, що й ви, й вона вільні поводитись, як вам заманеться; але ви кинули виклик забобонам вищого світу, і ви втратили пошану, яку світ виявляє до тих, хто скоряється його вимогам. Залишили б ви Коралі панові Камюзо, не виставляли б напоказ своїх взаємин із нею — і ви одружилися б із пані де Баржетон, стали б ангулемським префектом та маркізом де Рюбампре. Чи готові ви змінити поведінку? Хизуватися тільки своєю красою, грацією, дотепністю, поетичним хистом? А якщо вам і не пощастить обійтися без дрібної підлоти, то хай про це знають лише чотири стіни. І тоді ніхто більше не звинуватить вас у тому, що ви темна пляма на декораціях великого театру, йменованого вищим світом. Наполеон називав подібну тактику: прати вдома брудну білизну. З другого правила випливає висновок: уся суть у формі. Зараз я спробую вам розтлумачити, що саме я розумію під формою. Скажімо, темна, придавлена нуждою людина силоміць відбирає у когось гроші; таких бідолах називають злочинцями і правосуддя полює на них. А в іншому випадку талановитий бідняк робить відкриття, запровадження якого у виробництво обіцяє неоціненні вигоди; ви позичаєте йому три тисячі франків (на зразок отих Куенте, до чиїх рук потрапили ваші три тисячі і які ладні шкуру злупити з вашого зятя), а тоді починаєте допікати йому так, що він, зрештою, погоджується цілком або почасти відступити вам своє право на відкриття; і ось за такий очевидний злочин ви відповідаєте тільки перед своїм сумлінням, а ваше сумління ніколи не потягне вас у суд присяжних. Вороги суспільного ладу користуються з цих суперечностей, щоб ганьбити правосуддя й від імені народу висловлювати обурення несправедливістю закону. Мовляв, якого-небудь дрібного злодія, котрий украде курку з курника, засилають на каторгу, а шахрая-банкрута, що грабує не одну сім’ю, лише садовлять до в’язниці, та й то хіба на два-три місяці! Але ті лицеміри чудово знають, що, ухвалюючи суворий вирок дрібному злодієві, судді тим самим зміцнюють перепону між багатими й бідними — адже її падіння призвело б до краху всього суспільного ладу! У той час як банкрут, або спритний викрадач спадщин, або банкір, котрий задля власної вигоди розоряє цілі підприємства, лише переміщують багатства з одних рук у інші. Отож суспільство, сину мій, у своїх же інтересах мусить виявляти певну гнучкість, і вам я раджу робити те саме — задля вашої ж таки вигоди. Суть у тому, щоб уміти пристосовуватися до вимог суспільства, в якому вам доводиться жити. Наполеон, Рішельє, Медічі вміли пристосуватися До вимог своєї епохи! А ви оцінили своє життя в дванадцять тисяч франків!.. Ваше суспільство поклоняється вже не істинному богові, а золотому теляті! Така релігія вашої хартії, бо нинішня політика зважає тільки на одну суспільну установу — на власність. Чи це не те саме, що сказати усім своїм підданим: «Збагачуйтеся!»? Коли ви цілком законно набудете собі маєтність, станете багатієм і маркізом де Рюбампре, ви зможете дозволити собі розкіш подбати і про свою честь. Ви будете тоді настільки бездоганним з погляду моралі, що ніхто не зважиться звинуватити вас у тому, ніби ви коли-небудь погрішили проти цієї самої моралі, навіть якби ви, наживаючи багатство, і справді знехтували нею, чого я вам аж ніяк не раджу робити, — сказав священнослужитель, поплескавши Люсьєна по руці. — Яку ж думку хотів би я вкласти в оцю прегарну голову?.. Одну-однісіньку думку: поставте перед собою високу мету і приховуйте, як саме ви збираєтесь її досягти, підбирайтесь до неї потайки. Ви поводились, як дитина, станьте ж чоловіком, станьте мисливцем, почувайте себе у паризькому світському товаристві, наче в засідці, чатуйте на здобич і на щасливу нагоду, не шкодуйте ні себе, ні того почуття, яке називають гідністю, бо всі ми, зрештою, скоряємося, коли треба, або порокові, або необхідності. А головне, дотримуйтесь найвищого закону: бережіть таємницю!

— Ви мене лякаєте, панотче! — вигукнув Люсьєн. — По-моєму, це філософія рицарів з великої дороги!

— Ви маєте слушність, — сказав канонік, — але цю філософію створив не я. Так міркували всі вискочні, всі узурпатори престолу як австрійської, так і французької крові. Зараз у вас нема за душею нічого, і ви в становищі Медічі, Рішельє, Наполеона, коли ті були ще на світанні їхніх шанолюбних сподівань. Ці люди, мій хлопчику, оплачували своє майбутнє ціною невдячності, зради і найжорстокіших суперечностей. Щоб усім володіти, треба йти на ризик у кожному окремому випадку. Поміркуйте й погодьтеся: коли ви сідаєте грати в бульйот, невже ви сперечаєтеся про правила гри? Ви приймаєте їх такими, які вони є.

«Оце так! — подумав Люсьєн. — Він ще й картяр!»

— Як поводитеся ви за картярським столом? — сказав священнослужитель. — Невже ви дотримуєтеся там найпрекраснішої з чеснот — відвертості? Ви не тільки приховуєте свої карти, ви ще й намагаєтеся вдати, ніби неминуче програєте, тоді як ви впевнені у виграші. Тобто ви прикидаєтесь, чи не так? Ви брешете, щоб виграти п’ять луїдорів!.. Що сказали б ви про великодушного гравця, який попередив би суперників, що в нього на руках самі козирі? Так от, якщо у своїй боротьбі шанолюб захоче дотримуватись правил доброчесності, знехтуваних його супротивниками, він поставить себе у становище малої дитини, і будь-який досвідчений політик скаже йому те саме, що кажуть досвідчені картярі гравцеві, який не користується зі своїх козирів: «Добродію, ніколи не сідайте за картярський стіл...» Чи вами запроваджено правила у грі шанолюбств? Чому я радив вам пристосовуватися до вимог суспільства?.. А тому, юначе, що сьогодні суспільство непомітно привласнило собі стільки прав над особистістю, що особистість змушена шукати способу відвойовувати у суспільства свої ж таки права. Немає вже ніяких законів, є тільки звичаї, тобто облудне прикидання, позбавлена змісту форма. — Люсьєн жестом висловив свій подив. — Ех, мій хлопче, — сказав священнослужитель, побоюючись, чи не пробудив він обурення в щирій душі Люсьєна, — невже ви сподівалися зустріти архангела Гавриїла в особі абата, обтяженого всім беззаконням суперечливої дипломатичної гри двох монархів (я-бо посередник між Фердінандом Сьомим і Людовіком Вісімнадцятим, двома великими... королями, які обидва здобули коропу за допомогою прихованих... комбінацій)?.. Я вірую в бога, але ще більше вірую в наш орден, а наш орден вірить тільки у світську владу. Прагнучи зробити світську владу всесильною, наш орден підтримує апостольську римсько-католицьку церкву, тобто сукупність поглядів, які дають змогу тримати народ у покорі. Ми сучасні рицарі-тамплієри, у нас одне з ними вчення. Як і орден тамплієрів, наш орден свого часу загинув — і внаслідок тієї самої причини: ми надто вподібнилися до мирян. Якщо ви захочете стати солдатом, я буду вашим командиром. Підкоряйтеся мені, як дружина підкоряється чоловікові, як дитина підкоряється матері, і я обіцяю вам, що менше ніж через три роки ви будете маркізом де Рюбампре і візьмете собі за дружину одну з найвельможніших дівчат Сен-Жерменського передмістя, а з часом і сидітимете в палаті перів. Ну, чим були б ви оце тепер, якби я не розважив вас бесідою? Трупом, що лежав би на мулистому дні річки. Ану, напружте свою поетичну уяву! — Тут Люсьєн з цікавістю глянув на свого несподіваного покровителя. — Молодик, який сидить у цій кареті поруч абата Карлоса Еррери, почесного каноніка Толедського капітулу, таємно посланого його величністю Фердинандом Сьомим до його величності короля французького з листом, у якому, можливо, сказано: «Коли ви визволите мене, то звеліть повісити всіх, хто нині перебував у мене в ласці, й насамперед мого посланця, щоб його посольство справді залишилося, таємницею». Так от, цей молодик, — сказав незнайомець, — не має вже нічого спільного з поетом, який прагнув померти і таки помер. Я виловив вас із річки, повернув до життя, і тепер ви належите мені, як творіння належить своєму творцеві, як ефрит у арабських казках належить генію, як чоглан належить султанові, як тіло належить душі! Могутньою рукою я підтримуватиму вас на шляху до влади і разом з тим я обіцяю вам життя, сповнене насолод і почестей, не життя — а вічне свято!.. Ніколи вам не бракуватиме грошей... Ви вражатимете усіх красою, ви житимете безтурботно й привільно, а я тим часом, длубаючись у багнюці, закладатиму підмурок осяйної будівлі вашого щастя. Я люблю владу заради самої влади! Я втішатимуся вашими радощами, забороненими для мене. Тобто я перевтілюсь у вас!.. Ну, а коли ця угода людини з дияволом, хлопчика з дипломатом перестане задовольняти вас, ви завжди зможете знайти собі тиху гавань, про яку ви мені казали, й відчалити на той світ. Якщо ви почуватимете себе тоді — може, трохи більше, ніж сьогодні, може, трохи менше — нещасливим або збезчещеним...

— Це аж ніяк не проповідь архієпископа Гранадського![204] — вигукнув Люсьєн, коли карета під’їхала до поштової станції.

— Мені байдуже, як назвете ви моє коротке напучення, сину мій, бо я всиновлю вас і зроблю своїм спадкоємцем, але знайте, що я виклав вам статут шанолюбства. Обранців божих не так багато, і вибору для них немає: їм треба або йти в монастир (а там ви знайдете той самий світ, тільки в зменшеному вигляді!), або прийняти цей статут.

— Мабуть, краще не бути таким ученим, — сказав Люсьєн, якому хотілося б заглянути в душу цього страшного церковнослужителя.

— Пусте! — вигукнув канонік. — Адже досі ви грали, не знаючи правил гри, й ось тепер, тільки-но у вас з’явилася надія на успіх і з’явився надійний союзник, ви хочете вийти з гри і навіть не бажаєте відігратись! Невже у вас нема охоти добре віддячити тим, хто вигнав вас із Парижа?

Люсьєн здригнувся, немовби в його вуха і по його нервах ударили моторошні звуки невідомого бронзового інструмента, схожого на китайський гонг.

— Я тільки смиренний служитель церкви, — сказав Люсьєнів супутник, і страшна гримаса спотворила його обличчя, обпалене сонцем Іспанії. — Та коли б мене так принизили, скривдили, замучили, зрадили, продали, як учинили з вами оті негідники, що про них ви розповіли мені, я повівся б, як дикий бедуїн із пустелі!.. Я б і душею, і тілом віддався помсті! Мене не злякали б ні шибениця, ні гарота, ні гостра паля, ні ваш французький винахід — гільйотина!.. Але я не віддав би своєї голови доти, доки не розчавив усіх своїх ворогів!

Люсьєн мовчав, у нього пропало всяке бажання заохочувати до розмови цього служителя віри.

— Одні люди походять від Авеля, інші — від Каїна, — сказав канонік, закінчуючи свою думку. — В мені тече змішана кров: для друзів я — Авель, для ворогів — Каїн. І горе тому, хто розбудить у мені Каїна!.. А втім, ви ж француз, а я іспанець, та ще й канонік!..

«Яка натура! Оце справді дикий бедуїн!» — подумав Люсьєн, придивляючись до рятівника, якого йому послало небо.

Абат Карлос Еррера анітрохи не скидався на єзуїта, він не був схожий навіть на духовну особу. Невисокий, кремезний, з великими руками, з широкими грудьми, збудований, як Геркулес, він ховав під машкарою смирення погляд, здатний навіяти жах. Засмагле, наче бронзове, непроникне обличчя радше викликало відразу, ніж приваблювало. Тільки довге гарне волосся, напудрене, як у Талейрана, надавало цьому незвичайному дипломатові вигляду єпископа та синя, облямована білим стрічка, на якій висів золотий хрест, показувала, що перед вами служитель церкви високого рангу. Чорні шовкові панчохи обтягували ноги силача. Вишукана охайність у вбранні свідчила про ретельний догляд за собою, що далеко не завжди властиво простим священикам, а надто в Іспанії. Трикутний капелюх лежав на передньому сидінні карети, прикрашеної іспанським гербом. Різкі, але водночас скрадливі манери трохи пом’якшували прикре враження від досить-таки неприємних рис обличчя і зовнішності; тим паче, що канонік вочевидь намагався сподобатись Люсьєнові, він був з ним навдивовижу привітний, він лащився до нього майже по-котячому. Глибоко стурбований, поет ловив кожне слово свого супутника, кожен порух. Він відчував, що в цю мить ідеться про те, жити йому чи не жити, бо вони вже під’їздили до другої станції після Рюффека. Останні слова іспанського церковнослужителя торкнулися багатьох струн Люсьєнової душі; і слід відзначити, — на прикрість і Люсьєнові, і канонікові, котрий проникливим поглядом вивчав прекрасне обличчя поета, — то були струни найпоганіші, ті, які бринять від дотику ницих почуттів. Люсьєн знову побачив Париж, він знову вхопився за віжки влади, що були вислизнули з його слабких рук, він мстився! Зникла головна причина, яка штовхала поета на самогубство, — зіставлення життя провінційного і життя паризького. Він знову потрапить до свого середовища, але тепер він буде під захистом політика, підступнішого ніж Кромвель!

«Я був сам, тепер нас буде двоє», — подумки повторював собі Люсьєн. І ось що дивно. Слухаючи Люсьєнову сповідь, служитель церкви тим прихильніше дивився на свого співрозмовника, чим більше гріхів знаходив поет У своєму минулому. Співчуття абата Еррери зростало в міру того, як він довідувався про нові й нові прикрощі та похибки Люсьєна, і ніщо його не дивувало. І все ж таки поет не міг не запитувати себе про причини, які рухали поведінкою цього виконавця королівських підступів. Спочатку Люсьєн задовольнився найпростішим поясненням: іспанці великодушні! Авжеж, іспанці так само великодушні, як італійці заздрісні та мстиві, як французи легковажні, як німці простосерді, як євреї ниці, як англійці благородні. Правда, можна подивитись на ці властиві різним народам риси і з протилежного боку. Чи в такий спосіб ми не наблизимося до істини? Скажімо, євреї заволоділи золотом, вони створили «Робера-диявола»[205], вони грають «Федру», співають «Вільгельма Телля», замовляють картини, споруджують палаци, пишуть «Reisebilder»[206] і чудові вірші, вони тепер могутніші, ніж будь-коли, їхню релігію визнано, і, нарешті, в них у боргу сам папа! В Німеччині з найменшого приводу запитують у чужоземців: «А ви маєте контракт?» — настільки там розвинена дріб’язкова прискіпливість. У Франції ось уже півстоліття захоплено плескають у долоні, споглядаючи на сцені історії виставу національного глупства, там досі носять неймовірні капелюхи, а уряди змінюються тільки за умови, що все лишиться, як і раніш!.. Англія відзначилася перед лицем усього світу підступним лукавством, що може зрівнятися тільки з її зажерливістю. Іспанці, які колись загарбали золото обох Індій, нині залишилися ні з чим. У світі нема країни, де так рідко вдавалися б до отрути як до засобу помсти, де були б такі легкі звичаї і такі люб’язні люди, як у Італії. Іспанці довгий час жили за рахунок доброї слави маврів.

Коли іспанець знову сів у карету, він прошепотів кучерові на вухо:

— Женіть, як і належить гнати поштових, плачу три франки за прогін.

Люсьєн вагався, сідати йому в екіпаж чи ні.

— Прошу вас! — сказав священнослужитель, і Люсьєн сів у карету, вирішивши розбити свого супутника доводами ad hominem[207].

— Отче, — звернувся він до іспанця, — людина, яка щойно з дивовижною холоднокровністю розвивала міркування, що їх більшість міщан знайшла б глибоко аморальними...

— Такими вони і є, — сказав канонік, — і саме тому Ісус Христос захотів, сину мій, щоб спокуса увійшла в світ. І через те світ так жахається спокус.

— …..людина вашого гарту, думаю, не здивується, почувши запитання, яке я хочу поставити вам!

— Запитуйте, сину мій!.. — сказав Карлос Еррера. — Ви ще мене не знаєте. Невже ви думаєте, я взяв би собі секретаря, не упевнившися спершу, чи досить міцні в ньому моральні засади, чи здатний він сприйняти мою науку? Вами я цілком задоволений. Ви ще не втратили невинності, властивої тому, хто хоче накласти на себе руки у двадцять літ. Яке ж ваше запитання?..

— Мене дивує, що з такими поглядами на світ, і ви раптом перейнялися співчуттям до мене. Яку ціну візьмете ви за мій послух?.. Чому обіцяєте ви мені золоті гори? Яка вам з цього вигода?

Іспанець глянув на Люсьєна і посміхнувся.

— Зачекаймо, поки почнеться узвіз. Там ми пройдемося пішки й поговоримо на свіжому повітрі. Стіни — і навіть стінки карети — можуть мати вуха.

На якийсь час запала мовчанка, і від швидкої їзди в Люсьєна ще дужче — як то кажуть — пішла обертом голова.

— Панотче, ось і узвіз, — сказав Люсьєн, мовби пробуджуючись зі сну.

— Ну що ж, прогуляймося, — відповів священнослужитель.

Він голосно крикнув кучерові, щоб той спинив коней, і вони вийшли на дорогу.

— Хлопчику мій, — сказав іспанець, узявши Люсьєна за лікоть, — чи замислювався ти коли-небудь над «Врятованою Венецією» Отвея?[208] Чи зрозумів ти всю глибину чоловічої дружби, що поєднувала П’єра і Джаф’єра? Дружби, яка в їхніх очах позбавила жінку всякої принадливості й примусила їх обох зовсім інакше дивитись на всі суспільні взаємини? То що скаже про це поет?

«Канонік обізнаний і з театром», — подумав Люсьєн.

— Ви читали Вольтера? — запитав він у співрозмовника.

— Більше того, — відповів служитель церкви. — Я втілюю в життя його погляди.

— То ви не віруєте в бога?

— Ну от, мене й записали в безвірники, — сказав абат Еррера усміхнувшись. — Але вернімось до суті справи, мій хлопчику, — провадив він, обіймаючи Люсьєна за стан. — Мені сорок шість років, я позашлюбний син одного аристократа. У мене немає родини, але я не позбавлений серця... Так от, затям собі, закарбуй це у своєму ще такому сприйнятливому мозку: людина боїться самотності. А з усіх видів самотності найстрашніша самотність душі. Перші відлюдники щодня спілкувалися з богом, вони жили у найнаселенішому світі — у світі духовному. Скнари, у яких навіть їхнє чоловіче єство зосереджене в мозку, знаходять собі втіху, існуючи в уявному світі, де владарюють гроші. Найперша потреба кожної людини — хай то навіть буде прокажений або каторжник, нікчема або каліка — знайти товариша по долі. Щоб погамувати це прагнення — а в ньому весь сенс життя — людина віддає всі свої сили, всі здібності, весь запал своєї душі. Без цього високого прагнення чи знайшов би Сатана спільників?.. Тут можна було б написати цілу поему, такий собі вступ до «Втраченого раю», твору, в якому поетичними засобами виправдовується заколот.

— Така поема стала б Іліадою розбещування, — сказав Люсьєн.

— Отож і я почуваю себе самотнім, живу один. Хоч я ношу сутану, душа в мене не попівська. Я люблю жертвувати собою, ось моя вада. Я живу самозреченням — може, це й привело мене в лоно церкви. Я не боюся невдячності, але за добро віддаю добром. Церква для мене ніщо, звичайне собі поняття. Я вірно служу королю Іспанії, але не можна ж любити короля! Він ставиться до мене прихильно, він ширяє наді мною. Я хочу любити своє творіння, що його я обтесав би, сформував за своїм образом і подобою і любив би, як батько сина. Я подумки їздитиму в твоєму екіпажі, хлопчику мій, я радітиму твоїм успіхам у жінок, я казатиму собі: «Цей юний красень — я сам! Маркіза де Рюбампре створив я, і я ж таки ввів його до аристократичного світу; його велич — це моя велич, він мовчить або розмовляє, скоряючись моїй волі, він радиться зі мною у всьому». Таку саму роль відігравав при Марії-Антуанетті абат де Вермон[209].

— І привів її на ешафот!

— Він не любив королеву! — відповів іспанець. — Він любив лише абата де Вермона.

— Чи зможу я позбутись того, що тяжко мене пригнічує? — запитав Люсьєн.

— Я багатий, черпай із моєї скарбниці.

— У цю мить чого я тільки не зробив би, аби звільнити Сешара, — відповів Люсьєн голосом, у якому вже не відчувалося розпачу самогубці.

— Скажи одне тільки слово, сину мій, і вже завтра він отримає суму, потрібну для його звільнення.

— Невже справді ви дасте мені дванадцять тисяч франків?..

— Ти хоч помічаєш, хлопче, що ми долаємо по чотири льє на годину? Будемо обідати в Пуатьє. Там, якщо ти захочеш, ми складемо нашу угоду. Ти даси мені один тільки доказ своєї покори, це серйозний доказ, і я зажадаю його від тебе, ну, а тоді бордоський диліжанс доставить твоїй сестрі п’ятнадцять тисяч франків...

— Де ж вони?

Іспанський канонік нічого не відповів, і Люсьєн подумав: «От я його й зловив, він сміявся з мене». За мить обидва вони мовчки сіли в карету. Так само мовчки абат Еррера сунув руку в кишеню, припасовану до стінки карети, і витяг звідти добре знайому подорожнім шкіряну торбину, на зразок мисливської сумки, з трьома відділеннями; він тричі занурював туди руку і дістав три повні жмені монет — десь із сотню португальських червінців.

— Отче, я ваш! — сказав Люсьєн, засліплений блиском цього золотого потоку.

— Хлопче, це лише третина золота, яке зберігається у мене в торбині, — сказав абат, ніжно цілуючи Люсьєна в чоло. — Там тридцять тисяч франків, не рахуючи грошей на дорожні витрати.

— І ви подорожуєте сам-один! — вигукнув Люсьєн.

— Пусте! — сказав іспанець. — Зі мною більше ніж на сто тисяч екю переказних векселів на Париж. Дипломат без грошей — це як поет без волі, яким ти щойно був...

У той час, коли Люсьєн сідав у карету з удаваним іспанським дипломатом, Єва встала, щоб нагодувати сина. Вона знайшла фатального листа і прочитала його. Холодний піт змінив ті крапельки, що проступили в неї на чолі від уранішнього сну. В очах у Єви потемніло, й вона покликала Маріон та Кольба.

— Мій брат пішов? — запитала пані Сешар у слуг.

— Так, хасяйко, ще то сфітання, — відповів Кольб.

— Бережіть у глибокій таємниці те, що я вам зараз відкрию, — сказала Єва слугам. — Мій брат, мабуть, вирішив накласти на себе руки. Біжіть-но обоє, обережно розпитайте людей і огляньте береги річки.

Єва залишилася одна — в такому заціпенінні, аж страшно було на неї дивитись.

Вона ще не опам’яталася від розпуки, коли о сьомій годині ранку з’явився Пті-Кло. Він прийшов поговорити про справи. В такі хвилини життя людина здатна вислухати кого завгодно і що завгодно.

— Пані, наш бідолашний Давід у в’язниці, — сказав стряпчий. — Сталося те, про що я остерігав вас, коли тільки взявся за ваші справи. Я вже тоді радив Давідові в інтересах якнайскорішого промислового запровадження винаходу увійти в ділову спілку зі своїми суперниками Куенте. Адже вони мають усі засоби для розробки відкриття, яке ваш чоловік тільки обмірковує. Отож учора ввечері, тільки-но я довідався про його арешт, ви знаєте, що я зробив? Я відразу побіг до панів Куенте з наміром домогтися від них умов, які б вас задовольнили. Якщо ви упиратиметесь і берегтимете своє відкриття в таємниці, вам і далі доведеться животіти, як ви животієте нині; безперервна судова тяганина доконає вас, замучить до смерті, зажене в безвихідь, і кінець кінцем ви мимоволі підете на угоду з якимсь багатієм, можливо, собі на шкоду; а тим часом я вам уже сьогодні й на досить вигідних умовах пропоную договір із панами Куенте. В такий спосіб ви уникнете нестатків і тривог, неминучих у боротьбі винахідника з жадібністю капіталіста та байдужістю суспільства. Самі поміркуйте: якщо панове Куенте заплатять ваші борги... атож, заплатять ваші борги і, крім того, запропонують вам певну винагороду за відкриття, незалежно від його промислової цінності, від того, можна чи не можна буде запровадити його у виробництво, і при тому відступлять вам якусь частку в прибутках, невже ви не будете задоволені?.. Ви особисто, пані, станете власницею друкарні з усім обладнанням, і ви, звичайно, продасте її. За друкарню ви матимете певних двадцять тисяч франків — я обіцяю вам знайти покупця, який дасть таку ціну. І якщо, уклавши договір про заснування ділового товариства на паях із панами Куенте, ви ще отримаєте п’ятнадцять тисяч винагороди за відкриття, то у вас набереться невеличкий капітал у тридцять п’ять тисяч франків, що за нинішнім курсом ренти дасть вам дві тисячі річного прибутку. А на дві тисячі франків у провінції можна прожити. І завважте, пані, участь у діловому товаристві з братами Куенте дає вам надії на нові прибутки в майбутньому. Я кажу «надії», бо слід передбачити і можливість невдачі. Отже, чим я можу вам прислужитися? По-перше, я доб’юся, щоб Давіда негайно звільнили; по-друге, — щоб вам виплатили п’ятнадцять тисяч франків як винагороду за відкриття, причому брати Куенте ні під яким приводом не зможуть вимагати від вас повернення цієї суми, навіть якби винахід виявився неприбутковим; і, нарешті, щоб між Давідом і братами Куенте було укладено ділову угоду на розробку поки що не запатентованого винаходу після таємного і спільного його випробування в промислових умовах, причому всі витрати візьмуть на себе Куенте. Давідовим внеском у справу буде патент, i йому належатиме четверта частина прибутків. Ви розумні й розважливі, а це якості вельми рідкісні у вродливої жінки; обміркуйте ці пропозиції, і, я певен, ви знайдете їх прийнятними...

— Ох, добродію! — в розпачі вигукнула нещасна Єва й залилася слізьми. — Чому ви не прийшли учора ввечері з цими вашими пропозиціями? Ми уникнули б ганьби і... ще гіршого...

— Мої переговори з братами Куенте, що, як ви, мабуть, здогадалися, ховаються за спиною Метів’є, закінчились тільки опівночі. Але що гірше могло трапитись із учорашнього вечора, ніж арешт бідолахи Давіда? — запитав Пті-Кло.

— Ось яка жахлива новина чекала мене, коли я прокинулась, — відповіла Єва, подавши адвокатові Люсьєнового листа. — Ви оце довели, що переймаєтесь нашою долею, ви друг Давіда й Люсьєна, і мені не треба просити вас про збереження таємниці...

— Не хвилюйтеся, пані, — сказав Пті-Кло, повертаючи листа, після того як його прочитав. — Люсьєн не накладе на себе руки. Почуваючи себе винуватцем Давідового арешту, він просто шукав приводу, щоб покинути вас. Його лист — це такий собі прощальний монолог актора, виголошений перед тим, як піти зі сцени.

Брати Куенте досягли своєї мети. Піддавши винахідника та його родину катуванням, вони точно вловили ту мить, коли бідолахи вичерпали всі свої сили і жадали відпочинку. Не кожен-бо винахідник має хватку бульдога, який сконає, але не випустить із зубів здобичі, а Куенте добре вивчили норов і вдачу своїх жертв. Для Куенте-великого арешт Давіда був заключною сценою першої дії цієї драми. Друга дія починалася з пропозиції. яку щойно зробив Пті-Кло. Як справжній майстер своєї справи, стряпчий побачив у розпачливій витівці Люсьєна одну з тих сприятливих випадковостей, які визначають результат гри. Єва була така приголомшена цією подією, що Пті-Кло вирішив скористатися з її відчаю і втертися до неї в довіру, бо він нарешті зрозумів, який сильний вплив мала дружина на чоловіка. Тому він не став роз’ятрювати горе пані Сешар, а навпаки, спробував заспокоїти її, відвернути від похмурих думок, дуже спритно перевівши розмову на те, що може влаштувати їй зустріч із Давідом у в’язниці; адвокат слушно вважав, що в тому душевному стані, в якому перебувала Єва, вона сама схилить Давіда увійти в ділову спілку з братами Куенте.

— Давід казав мені, що мріє про багатство тільки заради вас, пані, й заради вашого брата. Але, гадаю, ви вже переконалися, що бажання збагатити Люсьєна — чисте безумство. Цей хлопець умить розтринькає і три маєтності.

Пригнічений вигляд Єви досить переконливо свідчив, що її останні ілюзії щодо брата розвіялись, і стряпчий умисне зробив перерву в розмові, вдаючи, ніби сприймає мовчанку своєї клієнтки за вияв цілковитої згоди.

— Отож у цій справі йдеться, власне, тільки про вас і вашу дитину, — вів далі Пті-Кло. — Вам ліпше знати, чи досить для вашого добробуту двох тисяч франків ренти в чеканні на спадщину після Сешара-батька. Ваш свекор давно вже має річний прибуток у сім-вісім тисяч франків, не рахуючи процентів на капітал. Таким чином, вас однаково чекає чудове майбутнє. Навіщо ж вам мучитись?

І стряпчий розлучився з пані Сешар, давши їй нагоду поміркувати над своїм майбутнім, яке вчора в усіх подробицях обдумав і наперед визначив Куенте-великий.

— Подайте їм надію на можливість отримати певну суму, — сказав ангулемський хижак стряпчому, коли той прийшов повідомити його про арешт Сешара. — І коли вони звикнуть до думки, що в них будуть гроші, ми приберемо їх до рук. Ми поторгуємось, як годиться, і помалу-малу змусимо їх погодитись на ту ціну, яку ми самі бажаємо дати за винахід.

Ця фраза передавала саму суть другої дії цієї фінансової драми.

Коли пані Сешар, змучена страхом за життя брата, вдяглась і вже спустилася вниз, щоб іти до в’язниці, її раптом опанувала болісна тривога — вона просто не могла собі уявити, як ітиме одна вулицями Ангулема. І тут знову з’явився Пті-Кло. В душі, звичайно, байдужісінький до горя своєї клієнтки, він, проте, повернувся й запропонував провести її до в’язниці; стряпчим рухала суто макіавеллівська підступність, але його фальшива чуйність надзвичайно зворушила Єву. Адвокат сприйняв її вдячність як належне і, звісно, не став відкривати їй очі. Подібна уважність з боку людини досить різкої й грубої, та ще в таку хвилину, змінила колишню неприхильну думку пані Сешар про Пті-Кло.

— Я веду вас найдовшою дорогою, — сказав він, — але тут ми не зустрінемо нікого.

— Уперше, добродію, я відчуваю, що не маю права йти з високо піднесеною головою. Вчора я дістала жорстоку науку...

— То було вперше й востаннє.

— О, я нізащо не залишуся жити в цьому місті...

— Якщо ваш чоловік погодиться на умови, про які я майже домовився з братами Куенте, — сказав Пті-Кло Єві, коли вони підійшли до воріт в’язниці, — дайте мені одразу знати. Я негайно візьму в Кашана дозвіл на те, щоб Давіда випустили з тюрми. І, гадаю, більш він туди не повернеться...

Подібна фраза, сказана біля самих тюремних грат, була тим, що італійці називають комбінацією. У них це слово означає дію, яка не піддається чіткому означенню; вона об’єднує в собі елементи шахрайства і права — тобто це такий собі дозволений обман, майже законна і добре обміркована хитрість. Згідно з їхнім розумінням, то й Варфоломіївська ніч була лише політичною комбінацією.

З причин, яких ми торкнулися вище, арешт за борги настільки рідкісне явище у провінційній судовій практиці, що в більшості французьких міст немає навіть боргових тюрем. Боржника садовлять до в’язниці, де утримують усіх обвинувачуваних, підслідних, підсудних і засуджених. Такі різні найменування, що їх послідовно застосовує закон до тих, кого народ без розбору називає злочинцями. Давіда тимчасово помістили в одну з нижніх камер ангулемської тюрми, звідки, можливо, відсидівши свій термін, щойно вийшов який-небудь злодюжка. Коли Сешара занесли до тюремних списків і призначили йому місячне грошове утримання, яке закон виділяє арештантові на харчування, Давід опинився віч-на-віч із гладким чоловіком, котрий для ув’язнених утілює в собі владу чи не вищу, аніж королівська, — з тюремником! Провінція не знає худих тюремників. По-перше, посада в нього така, що роботою він не обтяжений; по-друге, тюремник — це ніби хазяїн заїзду, який до того ж не мусить платити за оренду приміщення і дуже добре харчується коштом в’язнів, що їх він, звичайно, утримує надголодь і, подібно до хазяїна заїзду, розселяє згідно з їхніми статками. Хто такий Сешар, тюремник знав, — адже Давідів батько був добре відомий у всій окрузі, — отож хоч у Давіда й не було жодного су, він виявив новому в’язневі неабияку довіру, добре влаштувавши його на ніч. Ангулемська в’язниця збудована в середні віки і пізніше її переробляли так само мало, як і кафедральний собор. Будинок в’язниці, поставлений упритул до будинку колишнього суду, досі зберіг за собою назву «дім правосуддя». Низькі й міцні на вигляд, але досить струхлявілі двері, оббиті цвяхами, цілком заслуговували називатися циклопічними, хоча б тому, що класичне вічко, крізь яке тюремник міг роздивитись відвідувача, перш ніж його впустити, скидалось на око в лобі циклопа. Вздовж фасаду будівлі тягся коридор, куди виходили двері цілого ряду камер; денне світло проникало в них із внутрішнього двору крізь вікна, прорізані майже під стелею і затінені до того ж дашками. Тюремник жив у помешканні, відокремленому від камер склепінням, яке розділяло нижній поверх на дві половини; в самому кінці того склепінчастого коридора крізь вічко у дверях можна було бачити гратчасту хвіртку, що замикала внутрішній двір. Тюремник провів Давіда в камеру, двері якої виходили під склепіння і були якраз навпроти дверей його помешкання. Тюремник хотів мати за сусіда такого в’язня, котрий, з огляду на своє особливе становище, міг скласти йому компанію.

— Найкраща камера, — сказав він, помітивши, що вигляд того приміщення прикро вразив Давіда.

Стіни камери були кам’яні й досить вологі. На прорізаних під стелею вікнах виднілися залізні грати. Від кам’яних плит підлоги віяло крижаним холодом. Чутно було розмірені кроки вартового, що ходив туди-сюди коридором. Кроки відлунювали під кам’яним склепінням, вони скидалися на одноманітний гуркіт морського прибою, знов і знов нагадуючи тобі: «Тебе стережуть! Ти в неволі!» Всі ці подробиці, все це поєднання гнітючих обставин надзвичайно впливають на свідомість чесної людини. Давід побачив огидний тапчан; але люди, котрі попадають до в’язниці, спочатку настільки збуджені, що хіба тільки на другу ніч помічають, яке тверде в них ложе. Тюремник повівся люб’язно — він запропонував своєму в’язневі погуляти аж до смеркання у внутрішньому дворі. Отож справжні муки Давіда почалися тільки тоді, коли споночіло й хоч-не-хоч довелося лягати спати. Видавати в’язням свічки суворо заборонялося; потрібен був дозвіл прокурора, щоб для арештованого за борги зробити виняток із правила, явно запровадженого тільки для людей, які відбували покарання за вироком суду. Тюремник дозволив Давідові посидіти біля свого вогнища, але на ніч він усе-таки мусив замкнути його в камері. Бідолашний Євин чоловік спізнав тоді всі жахи в’язниці та брутальність її звичаїв, що здалися йому огидними. Але завдяки рисі характеру, притаманній усім мислителям, він замкнувся в своїй самотності, він віддався мріям, яким поетичні душі здатні віддаватися за всіх обставин життя. Кінець кінцем нещасливець став думати про свої справи. В’язниця надзвичайно сприяє бажанню поговорити з власним сумлінням. І Давід запитав себе, чи викопав він свій обов’язок щодо своєї сім’ї? В якому розпачі, мабуть, його дружина! Правду казала йому Маріон, треба було спочатку заробити грошей, щоб дати родині засоби для прожиття, а вже потім собі на втіху винаходити хай там що!

«Як після такої ганьби залишатися в Ангулемі? — думав Давід. — Хай навіть я скоро вийду на волю — а що з нами буде далі? Як ми житимемо?» Його опанували сумніви, чи правильно він ставив досліди. То були муки, зрозуміти які може тільки винахідник. Терзаючись непевністю, Давід зрештою ясно усвідомив своє становище і сказав собі те саме, що Куенте говорили татусеві Сешару і що Пті-Кло сказав Єві: «Припустімо, з дослідами все буде гаразд, але як я запроваджу винахід у виробництво? Доведеться брати патент, а на це потрібні гроші!.. Тільки на фабриці зможу я провести досліди в умовах промислового виробництва, а це означав розкрити таємницю винаходу! О дарма я не послухався тоді Пті-Кло!» (У найпохмуріших в’язницях народжуються найясніші думки). «Ну, нехай, — сказав собі Давід, засинаючи на жалюгідній подобі похідного ліжка, застеленого шматиною грубої повсті. — Завтра вранці я, звичайно, побачуся з Пті-Кло».

Отже, Давід був цілком готовий вислухати пропозиції з ворожого табору, що їх принесла йому дружина. Обнявши чоловіка, Єва сіла на краєчок ліжка, бо в камері був лише один дерев’яний стілець, на який бридко було й дивитись. І тут її погляд упав на огидне цебро в кутку камери, на стіни, змережані повчальними висловами та іменами Давідових попередників. І тоді з почервонілих від плачу Євиних очей знову закапали сльози. Побачивши чоловіка у камері, призначеній для злочинців, вона не могла стримати їх, хоча, здавалось, уже всі виплакала.

— Ось до чого призводить гонитва за славою!.. — вигукнула вона. — Мій любий, кинь свої досліди... Підемо з тобою пліч-о-пліч протоптаним шляхом і не будемо ганятися за багатством... Після стількох страждань мені мало треба, щоб почувати себе щасливою... І ти ж не все знаєш!.. Твій ганебний арешт — ще не найтяжче лихо!.. Ось читай!

Вона подала йому Люсьєнового листа, і Давід швидко його прочитав. Щоб утішити чоловіка, Єва розповіла, який нещадний вирок Люсьєнові виніс Пті-Кло.

— Накласти на себе руки Люсьєн міг тільки зопалу, — сказав Давід. — Трохи згодом у нього вже не стало б на це духу. Його мужності, як він сам тут пише, вистачав не більш®, як на один ранок...

— Але жити в такій тривозі?.. — вигукнула Єва.

На саму думку, що Люсьєн уже мертвий, вона майже простила братові всі гріхи.

Єва переказала чоловікові умови договору, які Пті-Кло нібито виторгував у Куенте і які Давід відразу ж прийняв із видимою полегкістю.

— У нас буде на що прожити в селі десь під Умо, неподалік від фабрики Куенте. Мені хочеться тільки спокою! — вигукнув винахідник. — Якщо Люсьєн покарав себе смертю, у нас вистачить коштів, щоб дочекатись батькової спадщини, а якщо бідолашний хлопець живий, йому доведеться пристосуватися до наших скромних достатків... Куенте, звісно, наживуться на моєму відкритті; але, зрештою, що я таке порівняно з моєю країною?.. Звичайна собі людина. Якщо мій винахід послужить добробуту співвітчизників, я буду щасливий! Ти сама розумієш, моя люба Єво, що ні я, ні ти не годимось у комерсанти. Нам бракує і пристрасті до наживи, і тієї жадібності до грошей, коли чіпляються за кожний сантим, затримуючи навіть найзаконніші виплати. А в цьому, мабуть, і полягають головні переваги торговця, бо ті два різновиди скупості звуться: розважливість і комерційний геній!

Щаслива їхнім цілковитим взаєморозумінням, цим найчудовнішим даром кохання, бо в двох люблячих істот далеко не завжди збігаються думки й інтереси, Єва передала через тюремника записку Пті-Кло, в якій вона просила визволити Давіда, оскільки обоє вони, мовляв, згодні на запропоновані умови договору. Через десять хвилин Пті-Кло зайшов до бридкої Давідової камери і сказав Єві:

— Ідіть, пані, додому, ми прийдемо слідом за вами...

— Ну, приятелю, як же ти вклепався? — спитав Пті-Кло. — І навіщо тобі знадобилося виходити?

— Таж хіба я міг не вийти? Ось прочитай, що мені написав Люсьєн.

Давід подав Пті-Кло листа, що його підробив Серізе. Пті-Кло взяв листа, прочитав, обдивився з усіх боків, помацав пальцями папір і, заговоривши про справи, мовби неуважно згорнув аркушик і сунув його собі до кишені. Потім стряпчий узяв Давіда під руку і вивів його з в’язниці, бо, поки вони розмовляли, тюремникові принесли дозвіл судового пристава на звільнення арештанта. Прийшовши додому після тритижневого ув’язнення, останні години якого, згідно з провінційними звичаями, вкрили його ганьбою, Давід почував себе на сьомому небі. Зайшовши до своєї спальні, він заплакав, як дитина, й почав палко цілувати свого малого Люсьєна. Тим часом повернулися Кольб і Маріон. Маріон довідалася в Умо, що Люсьєна бачили за Марсаком на паризькій дорозі. Він ішов пішки, і його франтівське вбрання привернуло увагу селян, які їхали до міста на базар. Сівши на коня й проскакавши шляхом аж до Манля, Кольб довідався там від пана Маррона, який упізнав поета, що Люсьєн проїхав у кареті на поштових.

— Ну, що я вам казав? — вигукнув Пті-Кло. — Цей хлопець не поет, а якийсь суцільний роман.

— На поштових, — повторила Єва. — І куди ж він міг податися цього разу?

— А зараз, — сказав Пті-Кло Давідові, — ідіть до панів Куенте, вони чекають вас.

— Ох, добродію! — вигукнула прекрасна пані Сешар. — Благаю вас, чесно захищайте наші інтереси, все наше майбутнє у ваших руках!

— Може, пані, вам зручніше, щоб переговори відбулися тут, у вас? Хай тоді Давід залишається вдома. А ті панове самі завітають сюди ввечері, й ви навіч переконаєтесь, добре захищаю я ваші інтереси чи ні!

— Не знаю, як і дякувати вам, добродію, — сказала Єва.

— Отже, домовилися, — сказав Пті-Кло. — Сьогодні о сьомій вечора, у вас удома.

— Дякую вам, — знову сказала Єва, і з її погляду та голосу адвокат легко міг зрозуміти, як зросла до нього довіра клієнтки.

— Не бійтеся нічого! Як бачите, я мав рацію, — додав він. — Ваш брат уже за три десятки льє від самогубства. Крім того, можливо, уже сьогодні ввечері ви матимете невеличкий статок. Знаходиться серйозний покупець на вашу друкарню.

— Якщо так, — сказала Єва, — то чи не краще нам зачекати і не зв’язувати себе договором із братами Куенте?

— Ви одне забуваєте, пані, — відповів Пті-Кло, відчувши, що поквапився зі своєю відвертістю. — Поки ви не розплатитеся з Метів’є, продати ви нічого не зможете. Адже все обладнання друкарні описане.

Повернувшись до себе, Пті-Кло викликав Серізе. Коли фактор увійшов до кабінету, стряпчий відвів його в нішу вікна.

— Завтра ти станеш власником Сешарової друкарні й дістанеш достатню підтримку, щоб домогтися передачі патенту на твоє ім’я, — сказав він йому на вухо. — Але тобі ж не хочеться потрапити на каторгу?

— Що?.. На каторгу?.. — перепитав Серізе.

— Твій лист Давідові — фальшивка, і він у мене... Коли почнуть допитувати Анрієтту, що вона скаже? Ну, ну, заспокойся, я не хочу тебе губити, — швидко додав Пті-Кло, побачивши, як зблід Серізе.

— Чого вам від мене ще треба? — вигукнув парижанин.

— А ось чого, — сказав Пті-Кло. — Слухай мене уважно. Через два місяці ти станеш друкарем у Ангулемі... але друкарню ти придбаєш у борг і навряд чи розквитаєшся й за десять років!.. Довго доведеться тобі працювати на своїх капіталістів! А крім того, ти ще й будеш підставною особою ліберальної партії... Правда, твою угоду з Ганнераком складатиму я, і я складу її в такому дусі, що згодом ти таки станеш повноправним хазяїном друкарні... Але якщо вони захочуть видавати газету і призначать тебе відповідальним редактором, а я на той час буду старшим товаришем прокурора, ти зобов’язуєшся, домовившись про це з Куенте-великим, надрукувати такі статті, щоб газету вилучили з обігу й закрили... Куенте щедро заплатять тобі за цю послугу... Звісно, тебе судитимуть, і ти скуштуєш в’язниці, зате здобудеш славу людини неабиякої і при тому переслідуваної. Ти станеш визначним діячем ліберальної партії на зразок сержанта Мерсьє, Поля-Луї Кур’є, Манюеля[210] в зменшеному розмірі. А я, зі свого боку, не допущу, аби ти втратив патент. І, нарешті, того дня, коли газету закриють, я спалю цього листа-фальшивку в тебе на очах... Отож життєвий успіх обійдеться тобі не так і дорого...

Простолюдини мають перебільшене уявлення про карну відповідальність за різні види фальшувань, і Серізе, який уже бачив себе на лаві підсудних, зітхнув з полегкістю.

— Через три роки я стану королівським прокурором у Ангулемі й ще не раз можу тобі згодитися, — вів далі Пті-Кло. — Отож добре обміркуй мою пропозицію!

— Я згоден, — сказав Серізе. — Але ви погано мене знаєте. Спаліть листа зараз же, — провадив він, — покладіться на мою вдячність.

Пті-Кло зміряв Серізе пильним поглядом. То був один з поєдинків, коли погляд того, хто дивиться, нагадує скальпель, яким він намагається розітнути душу, а очі того, хто, так би мовити, виставляє напоказ свої чесноти, скидаються на шибки вітрини.

Нічого не відповівши, Пті-Кло засвітив свічку й спалив листа. «Треба ж йому збити собі статок!» — сказав він подумки.

— Вважайте, що я продав вам душу, — мовив фактор.

Давід чекав зустрічі з братами Куенте, охоплений невиразною тривогою. І турбувала його не потреба обстоювати свої інтереси, не майбутня суперечка про умови договору, а те, яку думку складуть фабриканти про його винахід. Він був у становищі драматурга, який чекав вироку театральних критиків. Усі інші почуття зблякли перед самолюбством винахідника і тривогою за майбутню долю свого відкриття. І ось о сьомій вечора, саме тоді, коли графиня дю Шатле під приводом мігрені лягла в постіль, полишивши на чоловіка приймати запрошених на обід гостей — так була вона схвильована суперечливими чутками про Люсьєна! — Куенте-великий і Куенте-гладкий з’явилися в супроводі Пті-Кло до свого суперника, спутаного по руках і ногах і готового здатись на їхню ласку. Вже на самому початку переговорів виникла перешкода: як укласти ділову угоду з Давідом, не ознайомившись із технічною стороною винаходу? А якби Давід відкрив свою таємницю, він, звичайно, зразу опинився б у цілковитій залежності від братів Куенте. Пті-Кло все ж таки зажадав, щоб угоду було складено заздалегідь. Тоді Куенте-великий попросив Давіда показати йому зразки своїх виробів, і винахідник виклав кілька недавно виготовлених ним аркушів, поручившися за правильність розцінки їх за собівартістю.

— Ну от вам і підстава для укладення договору, — сказав Пті-Кло. — Ви можете увійти до спілки, взявши на віру оці зразки й обумовивши собі право розірвати угоду, в разі якщо оговорений у патенті спосіб виявиться нездійсненним у фабричному виробництві.

— Одне діло, добродію, виготовляти зразки паперу в малій кількості, у себе в кімнаті, у невеличкій формі, — сказав Куенте-великий Давідові, — й зовсім інше — організувати виробництво на фабриці. Можете судити про це хоча б із такого прикладу. Ми виробляємо кольоровий папір, і для його фарбування закуповуємо партії абсолютно однакової фарби. Скажімо, індиго, щоб підсинювати наші мушлі; ми отримуємо його в ящиках, де всі бруски одного виробництва. І що ж? Нам жодного разу не пощастило домогтися, щоб бодай у двох чанах паперова маса була однакового відтінку... При обробці сировини відбуваються якісь незбагненні для нас явища. Кількість і якість паперової маси зразу ж відбиваються на кінцевому результаті. Коли ви закладали в таз зовсім трохи сировини — я не запитую, якої саме — ви не випускали її з-під свого нагляду, ви могли однаково обробляти всі її складові частини, поєднувати їх, переміщувати, розминати, як вам заманеться, доводити масу до однорідного стану... Але звідки ви можете бути певні, що в чані на п’ятсот стоп паперу відбуватиметься те саме і запропонований вами спосіб виробництва дасть сподіваний результат і виправдає себе?..

Давід, Єва і Пті-Кло промовисто переглянулись.

— Візьмімо який-небудь схожий приклад, — сказав Куенте-великий, помовчавши. — Ви накосили на лузі оберемків два сіна і, добре його згнітивши, склали у себе в кімнаті. Причому сіно у вас не зіпріло, як кажуть селяни; бродіння хоч і відбувалось, але принаймні до пожежі не дійшло. Виходячи з цього досвіду, чи наважитеся ви скласти дві тисячі оберемків сіна у велику дерев’яну повітку?.. Ви чудово розумієте, що сіно спалахне і ваша повітка згорить, як сірник. Ви людина освічена, — сказав Куенте-великий, звертаючись до Давіда, — отож зробіть звідси висновок... Ви поки що накосили тільки два оберемки сіна, і ми боїмось, як би наша фабрика не згоріла, коли ми складемо в неї дві тисячі оберемків. Іншими словами, ми можемо втратити не тільки вміст одного чана, а й набагато більше — тобто зазнати великих збитків й залишитися з порожніми руками, затративши чималі гроші.

Давід був приголомшений. Своєю діловою мовою Практика розбивала Теорію, яка завжди заглядає в майбутнє.

— Чорта лисого я підпишу таку угоду! — грубо вигукнув Куенте-гладкий. — Можеш викидати свої грошенята на вітер, Боніфасе, як тобі хочеться, а я свої притримаю... Я пропоную сплатити борги пана Сешара і дати йому ще шість тисяч... Тобто три тисячі франків, — поправився він, — векселями на рік... ну, на рік і там кілька місяців... І це вже досить ризиковано... Нам доведеться зняти дванадцять тисяч з нашого рахунку в Метів’є. Ось вам і п’ятнадцять тисяч! Ні, більше я не згоден платити за цей хтозна-який там винахід, і то тільки за умови, що розроблятиму його сам. А ти мені, знай, торочив, Боніфасе: «Відкриття, велике відкриття!..» Я думав, у тебе більше олії в голові. Ні, в таку халепу я не полізу...

— Питання для вас зводиться ось до чого, — сказав Пті-Кло, анітрохи не збентежений цією вихваткою Куенте-гладкого. — Хочете ви чи не хочете ризикнути двадцятьма тисячами франків, щоб купити таємницю винаходу, який може збагатити вас? Без ризику, панове, як відомо, не матимеш великого зиску... Це та сама азартна гра, де ставка в двадцять тисяч може принести цілу маєтність. Гравець в рулетку ставить луїдор, сподіваючись виграти тридцять шість луїдорів, але він готовий цей свій луїдор утратити. Зробіть те саме.

— Мені треба поміркувати, — сказав Куенте-гладкий. — Я не такий обізнаний у справах, як мій брат. Я чоловік простий і поступливий, я тямлю тільки одне: обійшовся тобі молитовник у двадцять су, продавай його за сорок! У винаході, як слід не випробуваному, я бачу одне розорення. З першим чаном пощастить, а з другим — ні, тобі закортить спробувати ще й ще... А відомо ж: як запхаєш руку між триби, то й голову одірве...

І Куенте-гладкий розповів історію про якогось купця з Бордо, що послухав одного вченого й захопився обробітком цілинних земель. Він згадав про шість подібних випадків, які мав нагоду спостерігати сам, у департаментах Шаранти й Дордоні, у промисловості та в рільництві. Він розпалився, не хотів нічого слухати, й заперечення Пті-Кло не тільки не заспокоювали його, а ще дужче дратували.

— Як на мене, то я волію заплатити дорожче, але придбати щось надійніше, ніж цей винахід. Ліпше одержувати невеликий, зате певний прибуток, — сказав він, поглядаючи на брата. — По-моєму, справа ще не досить просунулася, щоб засновувати ділове підприємство, — заявив він на закінчення.

— То заради чого ж ви сюди прийшли? — запитав Пті-Кло. — Що ви пропонуєте?

— Визволити пана Сешара з тюрми і забезпечити йому в разі успіху тридцять процентів від прибутку, — жваво відповів Куенте-гладкий.

— Е, добродію, а на що ж ми житимемо, поки провадитимуться досліди? — сказала Єва. — Мій чоловік уже пережив ганьбу арешту, він може й повернутися до в’язниці. Втрачати йому більше нема чого, а свої борги ми якось та сплатимо...

Пті-Кло, дивлячись на Єву, притулив пальця до губів.

— Ви міркуєте нерозважливо, — мовив він, звертаючись до братів Куенте. — Зразки паперу ви бачили, старий Сешар уже казав вам, що він замикав сина на ніч у комору, і той виготовив там із зовсім дешевої сировини пречудовий папір... Ви прийшли сюди, щоб купити право на розробку винаходу. Бажаєте ви купити його? Так чи ні?

— От що, — сказав Куенте-великий. — До вподоби це моєму братові чи не до вподоби, а я візьму на себе ризик і заплачу борги пана Сешара; крім того, я дам йому шість тисяч франків готівкою, і він матиме тридцять процентів від прибутку. Але вислухайте мене уважно: якщо протягом року пан Сешар не виконав умов, які сам запише до угоди, він зобов’язується повернути нам ці шість тисяч, причому патент лишиться за нами, і ми вже якось та викрутимось!..

— Ти впевнений у собі? — запитав Пті-Кло, відвівши Давіда вбік.

— Звичайно, — сказав Давід, одурений хитрою тактикою братів і тремтячи від страху на думку, що Куенте-гладкий зірве переговори, від яких залежало його майбутнє.

— То я йду складати угоду, — сказав Пті-Кло братам Куенте і Єві. — Увечері кожен з вас отримає копію документа, завтра вранці ви матимете досить часу, щоб іще раз обміркувати умови договору, ну, а о четвертій пополудні після закінчення судового засідання ви підпишете його. Ви, панове, викупите у Метів’є векселі. Я подам клопотання про припинення справи в окружному суді, й ми підпишемося про взаємну відмову від претензій.

Ось які були зобов’язання Сешара.

«Ми нижчепідписані, й таке інше...

Пан Давід Сешар-син, друкар у Ангулемі, запевняє, що винайшов спосіб рівномірно проклеювати папір у чані, а також спосіб знизити собівартість виготовлення усіх різновидів паперу більше ніж на п’ятдесят процентів за рахунок використання в паперовій масі рослинних речовин, як підмішуючи їх до досі застосовуваного в такому процесі ганчір’я, так і вживаючи їх у чистому вигляді, а тому пан Сешар-син і панове брати Куенте уклали між собою ділову угоду з метою запровадження винаходу у виробництво на підставі нижченаведених умов і статей...»

За однією зі статей угоди Давід Сешар цілком позбувався своїх прав у випадку, якби не викопав умов, викладених у цій редакції документа, ретельно продуманого Куенте-великим і прийнятого самим Сешаром.

Другого дня о пів на восьму ранку Пті-Кло приніс текст угоди й повідомив Давіда та його дружину, що Серізе пропонує їм двадцять дві тисячі франків готівкою за друкарню. Купчу можна буде підписати увечері.

— Але, — сказав він, — якщо Куенте довідаються про цю оборудку, вони ще відмовляться підписати угоду. Від них можна чекати будь-яких неприємностей, навіть розпродажу вашого майна.

— Невже Серізе заплатить такі гроші? — запитала Єва, здивована цією несподіваною розв’язкою справи, на якій вона давно поставила хрест. «Якби це сталося місяців зо три тому, ми були б урятовані», — подумала вона.

— Гроші при мені, — коротко відказав адвокат.

— Та це ж чари! — вигукнув Давід і почав розпитувати Пті-Кло, звідки їм звалилося таке щастя.

— Усе дуже просто. Купці з Умо хочуть видавати свою газету, — пояснив адвокат.

— Але ж мене позбавлено права видавати газету! — сказав Давід.

— Тебе позбавлено... Але не твого наступника... А втім, — провадив він, — це не ваш клопіт. Продавайте друкарню, кладіть гроші до кишені, й нехай Серізе виплутується як знає. Він викрутиться.

— Ще б пак! — сказала Єва.

— Вам заборонили видавати газету в Ангулемі, — вів далі Пті-Кло. — Ну що ж, люди, які дали Серізе гроші на купівлю друкарні, видаватимуть її в Умо.

Засліплена надією одержати тридцять тисяч франків і вибитися нарешті зі злиднів, Єва дивилася тепер на ділову угоду з Куенте як на щось другорядне. І зрештою подружжя Сешарів поступилось у тому пункті угоди, що спричинився до останньої суперечки. Куенте-великий поставив вимогу, щоб патент було взято на його ім’я. І без особливих зусиль йому пощастило домогтися свого. Мовляв, права Давіда й так чітко обумовлені в тексті угоди, то чи не однаково, на кого з учасників підприємства буде взято патент? А його брат заявив: «Боніфас дає гроші на купівлю патенту, він витратиться на поїздку до Парижа, от іще дві тисячі добувай із кишені! Хай хоч патент він візьме на себе... А інакше... Та тут і балакати нічого!» Отож хижаки здобули перемогу в усіх відношеннях. Угоду Сешар і Куенте підписали о пів на п’яту пополудні. Після чого Боніфас галантно підніс пані Сешар шість дюжин столового срібла і чудову кашемірову шаль, бажаючи, як він висловився, загладити цими дарунками їхні бурхливі суперечки! Тільки-но сторони встигли обмінятися копіями угоди, тільки-но Кашен передав Пті-Кло розписки, квитанції, а також і три фатальні векселі, підроблені Люсьєном, як слідом за гуркотом поштового воза, що зупинився біля дому, на сходах пролунав голос Кольба:

— Хасяйко! Хасяйко! П’ятнадцять тисяч франкіф! кричав він. — Хотіфкою! С Пуатьє, фіт пана Люсьєна!..

— П’ятнадцять тисяч франків! — вигукнула Єва, сплеснувши руками.

— Отримуйте, пані, — сказав поштар, заходячи до кімнати. — П’ятнадцять тисяч франків, доставлені бордоським диліжансом. Добрячий вантаж, скажу я вам! Двоє наших службовців тягнуть сюди мішки. Гроші надійшли від пана Люсьєна Шардона де Рюбампре... Візьміть ще оцю шкіряну торбинку. Тут для вас п’ятсот франків золотом і, здається, лист.

Єва думала, що марить, читаючи ось цього листа:

«Моя люба сестро, посилаю тобі п’ятнадцять тисяч франків.

Замість накласти на себе руки, я продав своє життя. Я більше собі не належу. Мало того, що я секретар одного іспанського дипломата, я — його раб.

Для мене знову починається моторошне існування. Можливо, було б краще, якби я утопився.

Прощай! Давід вийде на волю, а за чотири тисячі франків він, звичайно, купить собі невеличку фабрику і наживе багатство.

Не думайте більше про свого нещасливого брата. Я так хочу!

Люсьєн»

— Бідолашний мій син! — вигукнула пані Шардон, яка прийшла глянути на мішки. — Доля обертає його у знаряддя зла, як він сам писав, навіть тоді, коли він творить добро.

— Нам пощастило! — сказав Куенте-великий, коли брати опинились на майдані Мюр’є. — Через якусь годину відблиск цього золота впав би на угоду, й наш хлопець міг би вислизнути від нас... Ну, а через три місяці ми подивимось, як він виконає свої ж обіцянки...

Того ж таки вечора о сьомій годині Серізе купив друкарню. Він віддав готівкою гроші й зобов’язався оплатити оренду приміщення за останню чверть року. Наступного дня Єва внесла головному збирачеві податків сорок тисяч франків для купівлі на ім’я свого чоловіка ренти у дві з половиною тисячі. Потім вона написала свекрові, просячи підшукати їй у Марсаку невеличкий маєток тисяч за десять франків, у який вона побажала вкласти свій особистий статок.

Задум Куенте-великого був страхітливо простий. Він зразу вирішив, що проклеювання в чані — справа неможлива. Єдиний і надійний засіб збагачення він бачив у здешевленні паперової маси шляхом домішування туди рослинних речовин. Тому він прикинувся, ніби не надає великої ваги здешевленню сировини і всі надії покладає на проклеювання в чані. А привід для цього був. Бо в ті часи ангулемські фабрики виробляли майже виключно папір для письма, відомий під товарними назвами: екю, курча, школяр, мушля, — тобто папір саме тих гатунків, які вимагають проклеювання. Паперова промисловість Ангулема здавна славилася виробництвом таких сортів паперу. Оскільки з давніх-давен ангулемськими промисловцями була освоєна саме ця галузь виробництва, Куенте-великий нібито мав підстави для своїх вимог; але проклеєний папір, як ми далі побачимо, не входив у його розрахунки. Попит на папір для письма надзвичайно вузький, тоді як потреба в друкарському непроклеєному папері необмежена. Коли Куенте-великий поїхав до Парижа, щоб узяти патент на своє ім’я, він вирішив водночас укласти ділові угоди, що сприяло б докорінним змінам у його виробництві. Зупинившись у Метів’є, Боніфас Куенте доручив йому перехопити у фабрикантів, що обслуговували паризькі газети, постачання друкарського паперу, спустивши ціну за стопу до рівня, неприйнятного для жодної фабрики, й обіцяючи постачати папір, що своєю білістю та якістю переважав навіть найвищі відомі на той час гатунки. Але договори з газетами укладаються на певний термін і завоювати панівне становище в цій галузі комерції не можна було зразу — потрібен був час на таємні переговори з редакціями. Куенте розраховував, що, поки Метів’є укладатиме угоди з найголовнішими паризькими газетами, чия потреба в папері на той час зросла до двохсот стоп на день, він якраз устигне позбутися Сешара. Куенте, звичайно, зацікавив Метів’є у справі, зобов’язавшися сплачувати йому певний процент із поставок і таким чином здобув у його особі досвідченого представника фірми на паризькому ринку, звільнивши себе від необхідності самому їздити до Парижа. Своє теперішнє багатство Метів’є, нині один з найвідоміших торговців папером, нажив саме на цьому ділі. Протягом десяти років він був єдиним постачальником паризьких газет, не знаючи суперників.

Забезпечивши собі ринок збуту, Куенте-великий повернувся до Ангулема саме напередодні весілля Пті-Кло; стряпчий уже продав свою контору й тепер чекав призначення наступника, щоб самому обійняти посаду пана Міло, обіцяну йому з ласки графині дю Шатле. Молодшого товариша ангулемського прокурора теж перевели до іншого міста — старшим товаришем прокурора в Лімож, і міністр юстиції прислав до ангулемської прокуратури одного зі своїх висуванців, адже там уже два місяці була вільною посада старшого товариша прокурора. Саме на той проміжок часу припав і медовий місяць Пті-Кло. Поки Куенте-великий їздив до Парижа, Давід приготував перший чан маси для непроклеєного паперу; папір у нього вийшов набагато кращий, ніж той, на якому звичайно друкувалися газети. Другий чан пішов на виготовлення чудового веленевого паперу, що призначався для розкішних видань — друкарня Куенте надрукувала на ньому замовлені єпархією молитовники. Сировину для обох чанів Давід приготував власноручно, таємно від усіх, бо він не брав собі інших помічників, крім Кольба та Маріон.

Після повернення Куенте-великого усе пішло по-іншому. Фабрикант оглянув зразки виготовленого паперу й не виявив особливого захоплення.

— Любий друже, — сказав він Давідові, — спеціальність Ангулема — це папір «мушля». Насамперед треба виготовити «мушлю» найвищого гатунку, причому вдвічі дешевше за її нинішню собівартість.

Давід спробував приготувати в одному з чанів проклеєну паперову масу для «мушлі», але папір вийшов у нього дуже шорсткий, і клей ліг на аркуші грудками. Того дня, коли Давід так невдало завершив свій дослід, він із аркушем бракованого паперу в руках пішов у куток майстерні — йому хотілося пережити своє горе на самоті. Але Куенте-великий підійшов до свого компаньйона і по-приятельському почав утішати його.

— Не занепадайте духом, — сказав фабрикант, — продовжуйте досліди! Я чоловік добрий, я розумію вас і доведу справу до кінця!

— А знаєш, — сказав Давід дружині, прийшовши додому обідати, — ми маємо справу з порядними людьми. Ніколи я не думав, що Куенте-великий такий добряк.

І він переповів дружині свою розмову з підступним компаньйоном.

Три місяці минули в дослідженнях. Давід днював і ночував на фабриці, спостерігаючи за процесами, що відбувалися в різних сполуках паперової маси. То він приписував свою невдачу домішці ганчір’я до рослинних речовин і ставив досліди, користуючись тільки складом сировини, яку сам винайшов. То пробував проклеювати ганчір’яну масу без інших домішок. Бідолаха домагався своєї мети з дивовижною наполегливістю на очах у Куенте-великого, якого більше не остерігався; він переходив від однієї речовини до іншої, аж поки перепробував чи не всі можливі сполуки в поєднанні з різними сортами клею. Перші шість місяців 1823 року Давід Сешар, власне, прожив на фабриці удвох із Кольбом, якщо можна назвати життям цілковите нехтування їжі, одягу та самого себе. Він так розпачливо боровся з труднощами, що люди іншого гатунку, ніж Куенте, дивилися б на нього з глибокою шанобою, бо жодна корислива думка не керувала цим відважним борцем. Були хвилини, коли він жадав лише одного — перемоги! З мудрою проникливістю спостерігав він дивовижні перетворення речовин, з яких людина навчилася виготовляти продукти для свого вжитку, ті перетворення, де природа мовби поступається людині у своїх таємничих проявах; з багатьох таких спостережень Давід вивів переконливі технічні закони, зрозумівши на підставі дослідів, що домогтися творчого успіху можна, тільки скоряючись глибинному взаємозв’язку явищ, який він називав другою природою речей. Нарешті десь на початку серпня йому пощастило виготовити проклеєний у чані папір, достоту такий, який виготовляють нині, — його використовують у друкарнях на коректури, — але папір цей не завжди виходить однієї якості й часто буває не досить рівномірно проклеєний. Одначе 1823 року, враховуючи тодішній стан паперової промисловості, то було високе досягнення; воно обійшлося в десять тисяч франків, і Давід уже сподівався здолати останні труднощі свого завдання. А тим часом у Ангулемі та в Умо поширились дивні чутки. Давід Сешар, мовляв, розоряє братів Куенте. Витративши тридцять тисяч на досліди, він, як казали, кінець кінцем отримав зовсім поганий папір. Стривожені цими чутками, інші фабриканти ще міцніше трималися за давно перевірені способи виробництва і, з заздрощів до Куенте, самі розповсюджували чутки про близький крах цієї шанолюбної фірми. А Куенте-великий уже виписував машини для виготовлення рулонного паперу, даючи ангулемцям привід думати, ніби ці машини потрібні Давідові Сешару для його дослідів. Але, й далі заохочуючи Давіда займатися виключно дослідами проклеювання паперу в чані, єзуїт часу не гаяв і почав домішувати до ганчір’яної маси рослинні речовини, які вказував йому Давід, та надсилати Метів’є тисячі стоп газетного паперу.

У вересні Кунте-великий якось відвів Давіда вбік для довірчої розмови і довідавшись, що той задумав поставити дослід, який обіцяв повний успіх, почав відмовляти його від дальшої боротьби.

— Мій любий Давіде, їдьте-но ви в Марсак, побачитеся там з дружиною і відпочинете від трудів. Знаєте, ми боїмось розоритися, — по-приятельському сказав він йому. — Те, що ви розглядаєте як великий успіх, насправді лише відправна точка. Ми хочемо зробити перерву з дослідами. Самі поміркуйте, чого ми з вами досягли? Зрештою, ми не тільки виробники паперу, ми ще й друкарі, банкіри, а вже пішли чутки, що ви розоряєте нас... — Давід зробив зворушливий за своєю наївністю порух, ніби запевняючи компаньйона в своїй добросовісності. — Звичайно, нас не розорять якісь півсотні тисяч франків, викинутих у Шаранту, — провадив Куенте-великий, відповідаючи на Давідів жест, — але поширювані про нас наклепницькі чутки підривають довіру до платоспроможності фірми, і нам, либонь, скоро запропонують за все розплачуватися готівкою, і тоді ми будемо змушені припинити торгові операції. Термін нашої угоди доходить кінця, треба обом сторонам серйозно подумати.

«Він має рацію!» — сказав собі Давід. Заглиблений у свої досліди, поставлені на широку ногу, він зовсім не помічав змін, які останнім часом сталися на фабриці.

І він повернувся в Марсак, куди протягом останніх півроку їздив щосуботи — побачитися з Євою (а повертався звідти на фабрику у вівторок уранці). За порадою старого Сешара, Єва купила садибу під назвою Бербері, яка межувала з маєтком її свекра, — три арпани землі під садом та обгородженим виноградником, що клином заходив у володіння старого. Єва жила там із матір’ю та Маріон вельми ощадливо, адже їй треба було заплатити за цю чудову садибу — найгарнішу в усьому Марсаку! — ще п’ять тисяч франків. Будинок, який стояв між подвір’ям і садом, був змурований з білого пісковику, критий шифером і прикрашений простими скульптурами, вирізьбленими з того самого пісковику, що легко піддається різцеві й не вимагає при обробці особливих затрат. Гарні меблі, привезені з Ангулема, здавалися тут у селі ще гарнішими, бо в той час у цьому краї ніхто не дозволяв собі анінайменшої розкоші. В саду перед будинком росли вряд гранатові й помаранчеві дерева та рідкісні рослини, посаджені ще колишнім власником, старим генералом, який загинув від руки пана Маррона. Під одним з тих помаранчевих дерев Давід, Єва і Сешар-батько гралися якось з малим Люсьєном, коли судовий пристав із Манля власноручно приніс повістку, якою брати Куенте викликали свого компаньйона на третейський суд, оскільки з огляду на закінчення терміну угоди необхідно було розглянути взаємні претензії. Брати Куенте вимагали відшкодування шести тисяч франків та передачі патенту й Давідової частки прибутків від дальшої розробки винаходу в їхню повну власність на покриття величезних затрат на досліди, які не принесли сподіваного результату.

— Кажуть, ти розоряєш їх! — сказав виноградар синові. — Ну, синку, хоч раз у житті ти потішив старого батька!

Другого дня о дев’ятій ранку Єва й Давід сиділи у приймальні пана Пті-Кло, що вже став на той час оборонцем вдів та опікуном сиріт, а для них лишився єдиним порадником, якому вони довіряли. Чиновник прокуратури прийняв своїх колишніх клієнтів дуже приязно і наполіг, щоб подружжя Сешар зробили йому приємність і залишилися з ним поснідати.

— Куенте вимагають від вас шість тисяч франків? — перепитав він з усмішкою. — А скільки ви ще повинні заплатити за Вербері?

— П’ять тисяч франків, добродію, але дві тисячі у мене вже є, — відповіла Єва.

— Прибережіть свої дві тисячі, — сказав Пті-Кло. — Отже, п’ять тисяч... Тисяч десять вам ще знадобиться на те, щоб улаштуватися там як слід... Ну що ж, через дві години Куенте виплатять вам п’ятнадцять тисяч франків...

Єва здивовано подивилась на нього.

— …..у тому разі, якщо ви добровільно відмовитесь від усіх прибутків за угодою, яку ви розірвете полюбовно. Це вас влаштовує?

— І все буде законно? — запитала Єва.

— Цілком законно, — відповів товариш прокурора, усміхаючись. — Куенте завдали вам чимало горя, і я хочу покласти край їхнім зазіханням. Бачите, тепер я урядова особа і повинен відкрити вам правду. Знайте ж, Куенте вас обманюють, але ви в їхніх руках. Якби ви зараз прийняли бій, ви могли б і виграти судовий процес, що його вони вам нав’язують. Та хіба ви захочете позиватися з ними? Адже ця тяганина триватиме років десять. Почнуться нескінченні експертизи та третейські суди, і вам не раз доведеться стати жертвою суперечливих рішень... А крім того, — з усмішкою сказав Пті-Кло, — я не бачу адвоката, який міг би вас захистити. Мій наступник — нездара. Думаю, поганий мир усе таки краще, ніж добра сварка...

— Я пристану на будь-яку угоду, що принесе нам спокій, — сказав Давід.

— Полю! — гукнув Пті-Кло свого служника. — Сходино запроси сюди пана Сего, мого наступника. Поки ми тут снідатимемо, Сего навідається до Куенте, — сказав він Єві й Давідові, — і через кілька годин ви повернетесь до Марсака розорені, але спокійні. Десять тисяч забезпечать вам ще п’ятсот франків ренти, і ви заживете щасливо на своїй прекрасній садибі.

Через дві години, як і пообіцяв Пті-Кло, метр Сего справді повернувся, принісши складені за всіма правилами закону папери, підписані братами Куенте, і п’ятнадцять тисяч франків банковими білетами.

— Ми багато тобі завдячуємо, — сказав Давід Пті-Кло.

— Але ж я щойно вас розорив! — відповів колишній адвокат здивованим клієнтам. — Авжеж, розорив, і з часом ви це зрозумієте. Та я вас знаю: розоритися для вас краще, ніж ганятися за багатством, яке прийде, можливо, занадто пізно.

— Ми, добродію, люди не користолюбні, і ми вдячні вам за те, що ви дали нам засоби жити щасливо, — сказала Єва. — І ми вам дякуватимемо довіку.

— О боже! Тільки не здумайте ще благословляти мене!.. — сказав Пті-Кло. — Ви розтривожили мою совість. Але сьогодні, сподіваюся, я свою провину спокутував. Якщо я став товаришем прокурора, то тільки завдяки вам. І не ви мені, а я повинен дякувати вам довіку... Прощайте...

З часом Кольб змінив свою думку про татуся Сешара, котрий і собі прихилився до ельзасця, переконавшись, що той, як і він, не вміє ні читати, ні писати і не цурається чарки. Колишній Ведмідь навчив колишнього кірасира доглядати виноградник і виробляти та продавати вино. Він забрав собі в голову, що повинен залишити дітям тямущого чоловіка, бо в останні дні життя його мучив дитячий страх за долю свого маєтку. В повірники він вибрав собі мірошника Куртуа.

— От побачите, — казав він йому, — як мої діти пустять усе за вітром, коли я ляжу в могилу. О господи, я аж тремчу, коли подумаю, що з ними буде.

В березні 1829 року старий Сешар помер, залишивши майже на двісті тисяч франків земель. Приєднані до Бербері, вони склали чудовий маєток, яким уже два роки надзвичайно дбайливо управляв Кольб.

Давід та його дружина знайшли в батька близько ста тисяч екю золотом. Поголос, як завжди, дуже перебільшив скарби старого Сешара, і вся Шаранта оцінювала їх у мільйон. Доклавши до спадщини свій невеликий статок, Єва й Давід забезпечили собі близько тридцяти тисяч ренти, бо вони ще якийсь час вичікували, перш ніж прилаштувати свій капітал, і обернули його на державні папери вже після Липневої революції. Тільки тоді жителі департаменту Шаранти й Давід Сешар зрозуміли, яким величезним багатством володів Боніфас Куенте. Власник кількох мільйонів, обраний депутатом, Куенте-великий став згодом і пером Франції і, кажуть, націляється в міністри торгівлі за найближчої зміни уряду. В 1842 році він узяв собі за дружину дочку одного з найвпливовіших державних діячів монархії, пана Ансельма Попіно, депутата від міста Парижа, мера округу.

Винахід Давіда Сешара став живити французьку промисловість, як харчі живлять величезне тіло. Завдяки використанню в сировині не лише ганчір’я, а й інших речовин, Франція може виготовляти папір набагато дешевше, ніж будь-яка інша країна Європи. А голландський папір, як і передбачив Давід, зник із ринку. Рано чи пізно треба буде, звичайно, заснувати королівську паперову фабрику, як свого часу були засновані Гобелени, Севр, Савонрі та королівська друкарня, що й нині протистоять ударам, яких їм завдають буржуазні вандали.

У Давіда Сешара, батька двох сипів і однієї дочки, вистачило здорового глузду ніколи не згадувати про свої досліди. Щиро люблячи чоловіка, Єва зуміла переконати його відмовитися від жахливого покликання винахідників, цих Мойсеїв, спалюваних на попіл купиною Хорива. Маючи тепер багато вільного часу, він займається літературою і живе лінивим та спокійним життям поміщика, який дбає про добрий лад у своєму маєтку. Безповоротно розпрощавшись із славою, Давід Сешар відважно вступив до лав мрійників та колекціонерів: він захоплюється ентомологією, досліджує таємниці перетворення комах, досі відомих науці лише в їхньому останньому втіленні.

Усі чули про великі успіхи Пті-Кло на посаді прокурора судової палати. Він суперник знаменитого Віне з Провена, і його честолюбна мрія — стати головою королівського суду в Пуатьє.

Серізе, не раз засуджений за політичні злочини, здобув широку відомість. Найвідчайдушніший із блудних синів ліберальної партії, він дістав прізвисько Відважного Серізе. Коли наступник Пті-Кло примусив його продати друкарню в Ангулемі, він обрав за поле своєї діяльності провінційну сцену, і неабиякий акторський хист обіцяв йому блискучий успіх. Але з вини однієї актриси на перших ролях йому довелось поїхати до Парижа — шукати в науці забуття від кохання, — і нині він там намагається обернути на дзвінку монету прихильність ліберальної партії.

Що ж до Люсьєна, то про його повернення до Парижа ми ще розповімо у «Сценах паризького життя».

1835–1843 рр.