Втрачені ілюзії

Частина друга ПРОВІНЦІЙНА ЗНАМЕНИТІСТЬ У ПАРИЖІ

Ні Люсьєн, ні пані де Баржетон, ні Жантіль, ані покоївка Альбертіна ніколи не розповідали про свої дорожні пригоди; проте слід гадати, що для поета, який сподівався стількох радощів од викрадення коханої, ця подорож була затьмарена постійною присутністю слуг. Уперше їдучи в поштовій кареті, Люсьєн був просто приголомшений, коли з’ясувалося, що по дорозі від Ангулема до Парижа він витратив трохи не всі гроші, призначені на цілий рік життя. Як і всі люди, котрі поєднують у собі дитинну чарівливість із силою таланту, він чинив нерозважливо, відверто виявляючи простодушне здивування перед новим для нього світом. Чоловік повинен добре вивчити жінку, перш ніж показувати перед нею свої почуття й думки, не прикрашаючи їх. Коли жінка ніжна й великодушна, вона лише всміхнеться на дитячі витівки коханого й усе зрозуміє; але пихата ніколи не простить йому наївності, легковажності або дріб’язковості. Багато жінок так перебільшують власні почуття, що в своєму ідолі хочуть бачити бога; тоді як інші, котрі покохали чоловіка більше ради нього, ніж ради себе самої, люблять однаково і його вади, і його чесноти. Люсьєн досі не розгадав, що Луїзина любов зросла на гордині. На своє лихо, він не зрозумів деяких її посмішок під час подорожі і, замість того щоб не давати до них приводу, він і далі пустував, як те мишеня, що вибігло з нори.

Подорожні дісталися до готелю «Гайар-Буа», що на вулиці Ешель, уже на світанні. Стомленій Луїзі насамперед захотілося відпочити, і вона лягла в ліжко, звелівши Люсьєнові запитати для себе кімнату вгорі, над її покоєм. Люсьєн проспав до четвертої дня. Пані де Баржетон наказала розбудити його перед обідом; довідавшись, котра година, Люсьєн похапцем одягнувся; він застав Луїзу в одній із тих огидних кімнат, що ганьблять Париж, бо, попри всі претензії на розкіш, у цьому місті немає жодного готелю, в якому багатий подорожній міг би почуватись, як удома. Люсьєн, — правда, ще напівсонний, як то буває після раптового пробудження, — не впізнав своєї Луїзи у цій холодній кімнаті з полинялими фіранками на вікнах, в які ніколи не зазирало сонце, із паркетною підлогою, натертою до блиску, такого недоречного тут, заставленій старими або випадково купленими меблями поганого смаку. Ба й справді, деякі люди втрачають власну подобу, а то й ваговитість, тільки-но розстануться з людьми та речами, що правили їм за раму. Людські обличчя оточені чимось на зразок атмосфери, притаманної тільки їм, — так світлотінь на фламандських картинах необхідна для життя образів, що їх кинув на полотно геній художника. Це властиво майже для всіх провінціалів. До того ж пані де Баржетон виявляла більше гідності, більше розважливості, ніж годиться виявляти тоді, коли наближається щастя, якому вже немає перешкод. Нарікати Люсьєн не міг: їм слугували Жантіль та Альбертіна. Обід аж ніяк не відзначався великим вибором страв та високою якістю провінційної кухні. Їжу приносили із сусіднього ресторану і подавали порціями, що були надто малі внаслідок спекуляції. Париж не вельми привабливий у тих скромних засобах, на які приречені люди середнього достатку. Люсьєн, не розуміючи, чому так перемінилася Луїза, чекав кінця обіду, щоб з’ясувати причину цього. Він не помилявся — вона таки перемінилася. Поки він спав, сталася важлива подія — адже в духовному житті роздуми — теж подія.

Близько другої години пополудні до готелю явився Сікст дю Шатле; він звелів розбудити Альбертіну, сказав їй, що хоче поговорити з її господинею і прийшов удруге, тільки-но пані де Баржетон закінчила свій туалет. Анаїс, украй здивована — вона була така певна, що сховалася надійно! — прийняла дю Шатле близько третьої.

— Я поїхав слідом за вами, ризикуючи накликати на себе гнів начальства, — почав він, привітавшись із нею, — бо сталося так, як я й передбачав. Та хай я втрачу посаду, аби тільки врятувати вас від загибелі.

— Що ви хочете цим сказати? — скрикнула пані де Баржетон.

— Я пересвідчився, що ви любите Люсьєна, — провадив він із виглядом смиренної покори. — Треба до нестями закохатися, щоб забути всі вимоги пристойності, так добре відомі вам! Невже ви гадаєте, моя люба, моя обожнювана Наїс, що вас приймуть у маркізи д’Еспар чи в будь-якому іншому паризькому салоні, коли піде поголос, що ви майже втекли з Ангулема разом із якимсь хлопчиськом, тим паче після дуелі пана де Баржетона із де Шандуром? Перебування вашого чоловіка в Ескарба можуть витлумачити як розрив. У таких випадках порядні чоловіки спершу б’ються за честь дружини, а потім дають їй волю. Любіть пана де Рюбампре, піклуйтеся про нього, робіть усе, що завгодно, але не живіть із ним під одним дахом. Коли хтось довідається, що ви удвох подорожували в одній кареті, у вас тицятимуть пальцем у тому самому світі, де ви хочете бути прийнятою. А крім того, Наїс, не йдіть на такі жертви заради молодика, якого ви не встигли порівняти ні з ким іншим; він не пройшов ще жодної випроби і, чого доброго, може знехтувати вами задля якоїсь парижаночки, котра видасться йому необхіднішою для здійснення своїх честолюбних зазіхань. Я не хотів би ганьбити людину, яка вам подобається, але хай мені буде дозволено уболівати за ваші інтереси більше, ніж за його. Послухайте моєї ради: пригляньтеся до нього і добре обміркуйте ваш крок. Якщо всі двері перед вами будуть зачинені, якщо жінки не захочуть приймати вас, то убережіть себе бодай від каяття, постановіть собі твердо, що людина, ради якої ви принесли стільки жертв, достойна того й зможе їх оцінити. Маркіза д’Еспар тим вимогливіша й обачніша, що сама порвала з чоловіком, і світ не зміг проникнути в таємницю їхнього розлучення. Але Наваррени, Бламон-Шоврі, Ленонкури — тобто всі родичі — оточили її; найдоброзвичайніші дами бувають у неї і приймають її в себе з усіма почестями, отож складається враження, що винен у всьому маркіз д’Еспар. З першого візиту до неї ви впевнитесь у слушності моїх порад. Я таки знаю Париж і можу вам наперед сказати: у салоні маркізи ви опинитеся в жахливому становищі, коли вона довідається, що ви оселилися в готелі «Гайар-Буа» та ще й разом із сином аптекаря, хоч би його називали й де Рюбампре, яким йому так хочеться бути. Тут у вас знайдуться суперниці, хитріші й підступніші за Амелі; вони неодмінно дізнаються, хто ви, яке ваше становище, звідки ви прибули, що вас сюди занесло. Ви, скільки я знаю, розраховували на інкогніто. Але ви з тих людей, для яких інкогніто неможливе. Невже ви не зустрінетеся на кожнім кроці з Ангулемом? Чи то з’їдуться депутати на відкриття палат, чи то навідається такий собі генерал під час відпустки до Парижа, і досить одному ангулемцеві побачити вас, як усе ваше життя піде шкереберть: надалі вас вважатимуть тільки Люсьєновою полюбовницею. Якщо вам буде потрібна моя допомога — я завжди до ваших послуг. Зупинився я в головного податкового управителя на вулиці Фобур-Септ-Оноре, за два кроки від маркізи д’Еспар. Я досить близько знайомий із дружиною маршала де Карільяно, з графинею де Серізі та з головою державної ради; можу вас одрекомендувати. Та ви й без мене ввійдете у вищий світ через маркізу д’Еспар. Нема потреби зичити вам успіху в тому чи в тому домі — ви будете жадані у всіх салонах!

Пані де Баржетон не перебивала дю Шатле; вона була вражена слушністю його доводів. Ангулемська королева й справді розраховувала на інкогніто.

— Ваша правда, дорогий друже, — озвалася вона. — Але що ж мені робити?

— Дозвольте підшукати для вас пристойне помешкання з повною обставою; квартира обійдеться дешевше, ніж готель, і ви житимете у себе вдома; якщо ви згодні, то вже сьогодні заночуєте там.

— А як ви взнали мою адресу? — запитала вона.

— Вашу карету впізнати не важко, до того ж я їхав слідом за вами. Вашу адресу повідомив моєму візникові поштар у Севрі. То ви дозволите мені бути вашим квартирмейстером? Як тільки все влаштую, я надішлю записку.

— Гаразд, — сказала вона.

Це слово начебто не означало нічого, але воно означало все.

Барон дю Шатле розмовляв світською мовою з дамою, що належала до вищого світу. Він постав перед нею в усьому блиску паризької моди. На вулиці на нього чекав вишуканий кабріолет. Пані де Баржетон, замислившись про своє становище, мимохіть підійшла до вікна; вона бачила, як від’їжджав старий денді. За хвилину Люсьєн, хутко схопившись із ліжка і хутко одягнувшись, з’явився перед її зором у торішніх нанкових панталонах та в зношеному сюртучку. Він був вродливий, але смішний. Вирядіть Аполлона Бельведерського або Антіноя[56] водоносом — і чи взнаєте ви тоді божественний витвір грецького чи римського різця? Очі порівнюють швидше, ніж серце встигне виправити блискавичний, необміркований вирок. Контраст між Люсьєном та Шатле був надто разючий, щоб не впасти Луїзі в око.

Обідати закінчили близько шостої, і пані де Баржетон подала знак Люсьєнові сісти поруч неї на благенький диван, оббитий червоним перкалем із жовтими квіточками.

— Люсьєне, — почала вона, — ми вчинили безглуздя, згубне для нас обох. Чи не погодишся ти, що слід виправити нашу помилку? В Парижі, любий хлопчику, ми не повинні ні жити разом, ні навіть допустити підозри, що приїхали сюди в одній кареті. Твоє майбутнє великою мірою залежить од мого становища в світі, і я не хочу тобі чим-небудь зашкодити. Сьогодні ж увечері я переселюся в інше помешкання за кілька кроків звідси. Ти зостанешся в цьому готелі, і ми зможемо бачитися щодня, не даючи нікому приводу для пліток.

Луїза пояснювала Люсьєнові закони світського товариства, а він дивився на неї широко розкритими очима. Він іще не збагнув, що жінка, зрікаючись власних помилок, зрікається й свого кохання, проте зрозумів: він для неї уже не той Люсьєн, яким був в Ангулемі. Вона говорила тільки про себе, про власні інтереси, про власну репутацію, про вищий світ і, щоб виправдати свій егоїзм, намагалася запевнити Люсьєна, ніби вона піклується лише про нього. Він не мав аніякісіньких прав на Луїзу, що так зненацька обернулася на пані де Баржетон; ба навіть гірше! — він нічогісінько не міг змінити. І Люсьєн не втримався від рясних сліз, що покотилися з його очей.

— Якщо я ваша слава, то ви для мене щось більше — ви моя єдина надія і моє майбутнє. Я гадав, що, готуючись розділити зі мною славу, ви могли б ділити й мої знегоди. А ми уже й розлучаємось.

— Ви осуджуєте мене, — сказала вона, — ви мене не любите.

Люсьєн подивився на неї з таким смутком, що вона не змогла не сказати:

— Дорогий мій хлопчику, я залишуся з тобою, якщо ти цього хочеш. Ми занапастимо себе, втратимо підтримку. Та коли ми обоє скотимося до нещастя і нас усі покинуть, коли невдачі, — а треба всього сподіватися, — закинуть нас назад у Ескарба, згадай тоді, любове моя, що я застерігала тебе від такого кінця, що я радила тобі домагатися успіху, відповідно до законів вищого світу і скоряючись їм.

— Луїзо, — відповів він, обіймаючи її, — мене лякає твоя розважливість. Пам’ятай, що я дитина і що я повністю здався на твою, дорогу мені, волю, Я хотів був, докладаючи всіх зусиль, піднестися над людьми та обставинами, але якщо з твоєю допомогою я скоріше досягну успіху, я буду щасливий свідомістю, що всіма своїми здобутками завдячую тобі. Прости мене! Я надто багато чого зв’язав із тобою і тепер боюся всього. Розлука провіщає, що ти мене покинеш, а це для мене смерть.

— Але ж, любий мій хлопчику, світ вимагає від тебе не так уже й багато, — відповіла вона. — Ідеться тільки про те, щоб ти почував тут, а весь день ти будеш зі мною, і в тому не вбачатимуть нічого осудливого.

Люсьєна пригорнули, поцілували, і він заспокоївся.

За годину Жантіль подав пані де Баржетон цидулку, в якій Шатле повідомляв, що для неї знайдено квартиру по Новій Люксембурзькій вулиці. Вона спитала, де та вулиця, і, взнавши, що недалеко від вулиці Ешель, сказала Люсьєнові: «Ми сусіди». Через дві години вона сіла в карету, що прислав дю Шатле, і поїхала до себе. Помешкання — одне з тих, що їх торговці вмебльовують і здають заможним депутатам чи знатним панам, котрі приїжджають до Парижа на короткий час, — було розкішне, але незручне. Близько одинадцятої Люсьєн вернувся в свій готелик «Гайар-Буа», встигнувши побачити в Парижі тільки частину вулиці Сент-Оноре, що між Новою Люксембурзькою вулицею та вулицею Ешель. Він ліг спати в убогій кімнатці, мимохіть порівнявши її з пишними покоями Луїзи. Як тільки він од неї вийшов, туди з’явився в розкішному бальному костюмі барон дю Шатле, що повертався від міністра закордонних справ. Він зайшов скласти звіт про справи, які залагоджував з доручення пані де Баржетон. Луїза була занепокоєна, ця розкіш лякала її. Провінційні звичаї залишили на ній свій відбиток — вона стала дріб’язково обережна у витратах і така ощадлива, що в Парижі могла видатися скупою. Вона привезла із собою двадцять тисяч франків облігаціями державної скарбниці. Ця сума призначалась на непередбачені витрати і була розрахована на чотири роки. Луїзу турбувало, чи не замало цих грошей, вона боялась, як би їй не довелося влізти в борги. Шатле сказав, що квартира обійдеться їй у шістсот франків на місяць.

— Дурниця, — сказав він, помітивши, що вона здригнулась. — У вашому розпорядженні також карета за п’ятсот франків на місяць; разом це потягне на якихось півсотні луїдорів. Вам залишається подбати тільки про туалети. Великосвітська жінка не може жити інакше. Якщо ви ладите папа де Баржетона на головного податкового управителя чи прагнете, щоб він посів пристойне місце при королівському дворі, ви не повинні прибіднюватися. Тут подають лише багатим. Дуже добре, — додав він, — що у вас є Жантіль, який супроводитиме вас на виїздах, та й Альбертіна, щоб прислуговувати. В Парижі слуги — розор. А що вам належить постійно обертатись у світському товаристві, та ще в такому добірному, обідати вдома ви будете рідко.

Пані де Баржетон і дю Шатле заговорили про Париж. Барон розповів останні новини, тисячу дрібничок, які треба знати, бо інакше вас не вважатимуть за парижанина. Потім він порадив Наїс, у які крамниці слід звертатися по одяг: по токи — до мадам Ербо, по капелюшки й чепці — до Жюльєтти; він дав їй адресу модистки, котра могла цілком замінити Вікторіну; одне слово, він натякнув їй, що необхідно розангулемитись. Шатле уже збирався йти, коли йому сяйнула надзвичайно вдала думка.

— Взавтра, — сказав він ніби мимохідь, — у мене, певно, буде ложа в якомусь театрі, я заїду за вами і за паном де Рюбампре; ви мені зробите ласку, дозволивши показати вам обом Париж.

«Він великодушніший, ніж я гадала», — подумала пані де Баржетон, почувши, що барон запрошує і Люсьєна.

У червні міністри не знають, що їм робити зі своїми театральними ложами: урядові депутати та виборці заклопотані виноградниками або наглядають за жнивами, найвимогливіші знайомі роз’їхалися по своїх маєтках або подорожують. Через те найкращі ложі паризьких театрів о цій порі заповнюють усілякі приїжджі, з якими завсідники театру, по суті, ніколи не зустрічаються, і їхній тлум справляє враження вичовганого килима. Дю Шатле подумав, що завдяки цим обставинам він, особливо не витрачаючись, має нагоду влаштувати для Наїс певну розвагу, таку привабливу для провінціалів. Другого дня, коли Люсьєн уперше зайшов до Луїзи, її не було вдома. Вона поїхала купити дещо вкрай необхідне. Пані де Баржетон подалась на раду із тими знаменитими законодавцями в галузі жіночих туалетів, про які їй казав Шатле; адже вона вже написала про свій приїзд маркізі д’Еспар. І хоч пані де Баржетон була самовпевнена, як усі, хто звик панувати над іншими, їй було страшно видатись провінціалкою. Вона була досить розумна й усвідомлювала, що взаємини між жінками неабияк залежать од першого враження. Хоч вона була певна, що зможе незабаром зрівнятися з такими великосвітськими дамами, як маркіза д’Еспар, а проте на перших кроках потребувала доброзичливого ставлення і над усе боялася припуститись якоїсь непоправної помилки. Тому вона була безмірно вдячна баронові дю Шатле, що навчив її, яким чином потрапити в тон паризькому світові. З волі химерного випадку обставини склалися так, що маркіза зраділа можливості зробити послугу родичці чоловіка. Маркіз д’Еспар без усякої видимої причини покинув світське товариство. Він перестав цікавитися і політичними, і особистими справами, власною сім’єю, дружиною. Маркіза, ставши сама собі господинею, відчувала потребу в підтримці світу; отож вона неабияк зраділа, що може в цьому випадку замінити чоловіка, взявши на себе обов’язок заступниці його родичів. Їй хотілося перед усіма виставити напоказ це заступництво, щоб зайвий раз підкреслити неправоту свого чоловіка. Того ж таки дня вона написала пані де Баржетон, у дівоцтві де Негрпеліс, надзвичайно приязну цидулу, одне з тих великосвітських послань, де форма така вишукана, що треба змарнувати багато часу, щоб збагнути всю порожнечу слів.

...Вона така щаслива, що нагода наблизила до її родини особу, про котру вона дуже багато чула, з котрою щиро прагне познайомитись, адже дружба в Парижі не вельми тривка — а так хочеться когось любити на цій землі назавжди! І якби їхні шляхи розминулися, довелося б поховати ще одну надію. Вона віддає себе в повне розпорядження кузини; вона б і сама завітала до неї, але недуга затримала її вдома; та вона вважає себе в боргу перед кузиною, яка згадала про неї.

Під час першої прогулянки по паризьких бульварах і по вулиці Миру, Люсьєн, як і всі новоприбулі, не стільки дивувався на людей, скільки на саме місто. В Парижі багато такого, що привертає увагу: пишнота крамниць, високі будинки, потік екіпажів і насамперед постійне зіткнення надмірної розкоші та надмірного убозтва. Приголомшений видовищем натовпу і чужий йому, цей хлопець із яскравою уявою відчував свою особливу мізерність. Людям, які в провінції мали певну вагу і на кожному кроці відчували доказ своєї значущості, дуже важко призвичаїтися до раптової й цілковитої втрати свого привілейованого становища. Бути чимось у себе вдома і стати нічим у Парижі — причому без проміжного щабля! — хто б не розгубився? Удома молодий поет знаходив відгук на кожне своє почуття, знаходив повірника для кожної думки, знаходив душу, яка поділяла найменші його відчуття, і Париж видався йому гнітючою пустелею. Люсьєн іще не їздив по свій чудовий синій фрак, і через скромність, щоб не сказати бідність, свого вбрання він почувався ніяково, коли йшов до пані де Баржетон, яка на ту годину вже мала повернутися додому. Він застав у неї дю Шатле, який і повіз їх обох пообідати з ним у «Роше де Канкаль». Люсьєн, геть розгубившись у шаленому паризькому вирі, не міг слова мовити Луїзі, тим паче, що в кареті вони були не самі; проте він стиснув їй руку, і вона, відгадавши його думки, відповіла дружнім потиском. По обіді Шатле повіз своїх гостей у Водевіль. Люсьєнові не подобалося, що біля них невідступно стовбичив Шатле, і він проклинав випадок, який заніс барона в Париж. Податковий начальник пояснив свій приїзд честолюбними замірами: він сподівався дістати посаду старшого секретаря в якомусь міністерстві й доповідача прохань при державній раді; барон приїхав, щоб домогтися підтвердження даних йому обіцянок, бо не може така людина, як він, навічно залишитися простим збирачем непрямих податків, то вже ліпше бути нічим, стати депутатом, вернутися на дипломатичну службу. Він звеличував сам себе, і Люсьєн мимохіть визнавав у цьому старому чепурунові перевагу над собою, — це був світський чоловік, тертий у паризькому житті. Особливо дошкуляло поетові те, що він зобов’язаний дю Шатле своїми розвагами. Там, де Люсьєн губився й ніяковів, колишній секретар для особливих доручень почувався як риба у воді. Шатле підсміювався з нерішучого подиву, із запитань та з дрібних похибок недосвідченого суперника, як битий морський вовк підсміюється над новачком-матросом, котрий іще не побував в бувальцях. Втіха, якої зазнав Люсьєн, уперше подивившись на виставу паризького театру, змусила його забути про прикре відчуття власної незграбності. Цей вечір був для нього прикметний тим, що він потай збувся багатьох провінційних упереджень. Коло його життя розширилося, світ навкруги нього набув інших масштабів. Сусідство чарівних парижанок в прекрасних нових уборах показало йому, що туалет пані де Баржетон, хоч і вельми претензійний, був досить-таки старосвітський: ні тканина, ні крій ані колір не відповідали моді. Зачіска, що так полонила його в Ангулемі, видалась йому потворною проти вигадливих витворів, що красувалися на головах у парижанок. «Невже вона такою й залишиться?» — подумав він, не знаючи, що цілісінький день було згаяно на підготовку майбутнього перетворення. У провінції нема з чим порівнювати, нема вибору: звичка до облич надає їм чисто умовної краси. На жінку, яку в провінції вважали за красуню, в Парижі піхто й уваги не зверне, бо гарна вона лише згідно з прислів’ям: «На безриб’ї й рак риба». Люсьєн порівнював пані де Баржетон із паризькими красунями, як вона вчора порівнювала його з Шатле. Тим часом пані де Баржетон дозволила собі дивні роздуми про свого коханого. Незважаючи на чарівну вроду, горопашний поет не мав належного зовнішнього блиску. На ньому була сюртучина із закороткими рукавами, благенькі провінційні рукавички, якась утята жилетка, і тому він здавався досить кумедним проти молодиків, котрі сиділи на балконі. Пані де Баржетон сказала собі подумки, що вигляд у нього просто жалюгідний. Шатле розважав її, ні на що не претендуючи, він виявляв їй увагу, що свідчила про глибоке почуття; Шатле, елегантний, невимушений, схожий на актора, який вернувся на сцену свого театру, за два дні відвоював становище, втрачене протягом півроку. Хоча громадська думка засуджує раптову переміну почуттів, проте відомо, що закохані розлучаються скоріше, ніж сходяться. Йшлося до взаємного розчарування пані де Баржетон і Люсьєна, і спричинився до того Париж. Тут життя ширшало в очах поета, тоді як у Луїзиних світське товариство набувало нового вигляду, і досить було дрібнички, щоб узи, які досі поєднували їх, обірвалися. На страшний для Люсьєна удар сокири чекати довелося недовго. Пані де Баржетон спровадила поета до готелю і вернулася до себе в супроводі Шатле, що зовсім приголомшило нещасного закоханця.

«Що вони скажуть про мене?» — думав він, піднімаючись до своєї вбогої кімнати.

— Бідолашний хлопець навдивовижу нудний, сказав, усміхаючись, Шатле, тільки-но зачинилися дверці карети.

— Такі всі, хто виплекав у серці й голові власний світ думок. Люди, чиє покликання висловлюватись у чудових, глибоко обміркованих творах, почувають відразу до пустих балачок, де думка розмінюється на дрібну монету, — сказала горда Негрпеліс, у якої ще стало духу захищати Люсьєна не так заради нього, як заради самої себе.

— Охоче погоджуюся, — відповів барон, — однак ми живемо з людьми, а не з книжками. Послухайте, люба Наїс, я бачу, між вами ще нічого не сталося, — і я дуже радий. Якщо ви надумали скрасити своє життя захопленням, котрого вам бракувало, благаю вас, нехай ваш вибір не впаде на цього буцімто генія. А що, як ви помилилися? А що, як за кілька днів, зустрівшись із людьми справді талановитими, справді прекрасними, ви несподівано збагнете, дорога, чарівна сирено, що на своїй сліпучо-білій спині ви доставили не мужа з лірою, а лише нікчемне мавпеня,[57] недотепне та бундючне, яке могло вдавати геніальність хіба що в Ангулемі? Що, коли в Парижі це хлопчисько виявиться посередністю? Тут щотижня виходять томи віршів, із яких найслабкіший вартий більше за весь поетичний доробок пана Шардона. Благаю вас, почекайте, придивіться до інших людей! Взавтра п’ятниця, оперний день, — сказав він, помітивши, що карета повернула на Нову Люксембурзьку вулицю. — Пані д’Еспар має до своїх послуг ложу придворних вельмож, і вас, звичайно, запросять. З ложі пані де Серізі я милуватимуся вашим успіхом. Дають «Данаїди»[58].

— Прощавайте! — сказала вона.

Вранці пані де Баржетон спробувала підібрати туалет, готуючись зробити візит маркізі д’Еспар. Було холоднувато, і вона не знайшла зі своїх ангулемських убрань нічого кращого за зелену оксамитову сукню, досить безглуздо розцяцьковану. Тим часом Люсьєн визнав за необхідне з’їздити по знаменитий синій фрак, бо йому страшно було й глянути на свій старенький сюртучок, а він хотів якнайчепурніше вирядитися, плекаючи надію на зустріч із маркізою д’Еспар або на той випадок, якби його раптом запросили до неї. Він узяв фіакр і поїхав по свій пакунок. Двогодинна поїздка обійшлася йому в три чи чотири франки, і це змусило його замислитись над фінансовою стороною паризького життя. Досягти найвищої досконалості у своєму вбранні, він пішов на Нову Люксембурзьку вулицю і там біля під’їзду побачив Жантіля в товаристві лакея в капелюсі з пишним плюмажем.

— А я, пане, до вас; господиня послала вам записку, — сказав Жантіль, який, тримаючись провінційної простоти, не встиг засвоїти манер паризької поштивості.

Лакей прийняв поета за слугу. Люсьєн розпечатав конверта й дізнався, що пані де Баржетон проведе весь день у маркізи д’Еспар, а ввечері поїде з нею в Оперу. Але вона просила Люсьєна бути в театрі: кузина запрошує молодого поета в свою ложу; маркіза рада зробити йому приємність.

«Вона мене таки любить! Мої побоювання безглузді, — подумав Люсьєн. — Сьогодні ж увечері вона відрекомендує мене своїй кузині».

Поет підстрибнув од радощів і вирішив весело згаяти час, що залишався йому до щасливого вечора. Він подався в Тюїльрі, мріючи погуляти там, а тоді пообідати у Вері. І ось Люсьєн, від щастя не чуючи під собою ніг, вибігає на терасу Фельянів і походжає там, задивляючись на гарненьких жінок та їхніх супутників, на чепурунів, які прогулювалися, узявшись об руку, і на ходу усмішками вітали знайомих. Яка різниця між цією терасою та Больє! Птахи з цього пишного сідала вражають красою й нітрохи не схожі на ангулемських. Тут була пишнота всіх барв, якими ряхтять орнітологічні родини Індії чи Америки, і ніде не сіріло пір’ячко європейських горобців. Люсьєн пробув у Тюїльрі дві нестерпні години: він прискіпливо оглянув себе і виніс собі суворий вирок. На жодному з франтів він не бачив фрака. Той старосвітський одяг можна було побачити хіба що на якомусь старому, байдужому до моди, рантьє з кварталу Маре або на вбогому писарчукові. Збагнувши тепер, що є костюми ранкові й костюми вечірні, поет, наділений буйною уявою та проникливим розумом, зрозумів, яким нужденним видається його вбрання. Вади покрою ще виразніше підкреслювали кумедність його фрака; синій колір був безглуздо яскравий, комір стримів незграбно, фалди від довгого носіння горбились, гудзики заіржавіли, складки позначилися фатальними білими смугами. Жилет був надміру куций і пошитий на химерний провінційний смак; Люсьєн похапцем застебнув фрак, щоб його сховати. Нарешті, він помітив, що нанкових панталонів, крім простолюду, ніхто не носить. Люди пристойні були в панталонах із чудової тканини, смугастих або бездоганно білих, до того ж у всіх вони були зі штрипками, а в нього панталони брижились, їхні кінці закочувалися, ніяк не бажаючи прилягати до чобіт. На ньому була біла краватка з гаптованими кінчиками, — Єва побачила якось таку краватку в пана дю Отуа і в пана де Шандура та й поспішила вишити точнісінько таку і своєму братові. Мало того, що ніхто, крім вельми статечних людей — кількох старих фінансистів, кількох суворих урядовців, — не носив уранці білої краватки, та ще, як на лихо, бідолашний Люсьєн побачив, що за гратчастою загорожею вулиці Ріволі пройшов рознощик із бакалійної крамниці з кошелем на голові, і на ньому сердешний ангулемець помітив кінці краватки, що їх, певно, вишила рука якоїсь закоханої гризетки. Це видовище було для Люсьєна ударом просто в груди, в той мало вивчений орган, де криється наша чутливість і до якого, відколи існують почуття, люди притуляють руку і в радощах, і в горі. Не звинувачуйте цю розповідь у несерйозності! Звичайно, багачам, що ніколи не спізнали подібних переживань, вони здадуться чимось нікчемним і перебільшеним; але прикрощі знедолених заслуговують на увагу не менше, ніж ті катастрофи, які перевертають усе життя можновладців, пестунів долі. Хіба не однаково уражають нещастя і тих, і тих? Страждання усе підносить. Врешті змініть слово: замість «убрання», ошатне там чи не ошатне, скажіть «орденська стрічка», «відзнака», «титул». Чи не вносять ці начебто дрібнички хвилювань і тривог у життя найблискучіше? Ну а одяг, — це питання надзвичайно важливе для людини, котра пнеться похизуватися тим, чого їй бракує: часто це найліпший засіб коли-небудь заволодіти всім. Люсьєна холодний піт пройняв на саму лише думку, що він у цьому рам’ї має з’явитися сьогодні ввечері перед маркізою д’Еспар, родичкою першого камергера двору, перед жінкою, в якої бувають знаменитості найвищого гатунку.

«В мене вигляд аптекарського синка, звичайного собі крамарчука!» — гнівно подумав він, дивлячись на перехожих — зграбних, манірних молодих чепурунів із вельможних родин Сен-Жерменського передмістя; всі вони були створені наче в одній манері — схожі тонкістю ліній, шляхетністю постави, виразом облич і водночас несхожі, бо кожен обирав собі оправу на власний смак, прагнучи виставити себе якнайкраще. Кожен підкреслював свої переваги в якийсь, сказати б, театральний спосіб, у чому паризькі франти не поступаються й жінкам. Люсьєн успадкував од матері неоціненні фізичні дари, і вони впадали в око, та це золото яскріло посеред руди, а не в ювелірній оправі. Волосся його було незугарно підстрижене, він почував себе мов похованим у поганенькому комірці сорочки, а була б у нього краватка на підбивці еластичного китового вуса, він міг би тримати голову високо; його ж краватка зовсім не підпирала шиї, і зажурена Люсьєнова голова хилилась навсібіч, не зустрічаючи перепон. Яка жінка здатна замилуватися красою його ніг у незграбних чоботях, привезених із Ангулема? Який молодик міг позаздрити на його стрункий стан, захований під сипім лантухом, що його він і досі називав фраком? Він бачив чудові запонки на сорочках, що сяяли білістю, а його сорочка геть поруділа. Всі оті дженджики були в прегарних рукавичках, а в нього рукавички скидалися на жандармські. Цей помахував ціпком коштовної оздоби, той хизувався в сорочці, виставляючи напоказ манжети із золотими запонками. Інший, розмовляючи з жінкою, гнув у руках на диво гарного хлиста, і по його вільних зі складками панталонах, трохи забризканих брудом, по брязкучих острогах, по короткому облеглому сюртуку легко було здогадатися, що він ось-ось збирається сісти на одного з двох осідланих коней, яких тримав під вуздечки маленький, як грибок, грум. А ще один дістав із жилетної кишеньки годинника, плескатого, як п’ятифранкова монета, і занепокоєно поглянув на нього з виглядом людини, що спізнилася або прийшла занадто рано. Люсьєн, дивлячись на ті гарні дрібнички, про існування яких він ніколи й не підозрював, уявив собі цілий світ необхідних надмірностей і здригнувся на думку, які треба мати кошти, щоб жити, як то годиться молодому красеню. Що довше дивився він на вишукані манери, на щасливий вигляд отих чепурунів, то більше пригнічувала його власна дивакувата подоба, подоба людини, котра не відає, якою вулицею вона йде, не знає навіть, де Пале-Рояль, хоч уже дійшла до нього, і запитує в прохожого: «Де Лувр?» — а той відповідає: «Та ви ж перед ним». Люсьєн відчув, що від цього світу його відокремлює безодня, і запитував сам себе, як її перейти, бо йому хотілося стати таким, як і ця струнка випещена паризька молодь. Усі ці патриції вітали недбалими поклонами божественно зодягнених, божественно прекрасних жінок; за один поцілунок такої жінки Люсьєн, як той паж графині Кенігсмарк, дав би себе четвертувати. Образ Луїзи потьмарився в його очах; проти цих царівен вона здалась йому старою бабою. Він зустрів жінок, які ввійдуть в історію дев’ятнадцятого століття; своєю вродою, розумом, пристрастями вони прославляться не менше, ніж королеви давноминулих часів. Біля нього пройшла велична красуня, мадмуазель де Туш, видатна письменниця, відома під ім’ям Каміля Мопена, яка однаково славилась і ясною вродою, і великим талантом; її ім’я пошепки передавалося з уст в уста.

«Ось вона, поезія!» — подумав Люсьєн.

Як би виглядала пані де Баржетон біля цього ангела з ніжною усмішкою, з чорними очима, бездонними, як небо, і палкими, як сонце, очима ангела, що сяє молодістю, надією, майбутнім? Вона всміхалась, розмовляючи з панею Фірміані, однією з найчарівніших парижанок. Якийсь голос нашіптував йому: «Розум — це підойма, якою можна зрушити світ». Але другий голос казав, що за точку опори для розуму правлять гроші. Йому не хотілося залишатися тут, на місці краху своїх сподівань, на полі власної поразки, і він рушив до Пале-Рояля, спитавши перед тим дорогу, бо ще не ознайомився як слід із цим кварталом. Він зайшов до Вері і, бажаючи втішити себе в розпуці, вирішив поласувати паризькими розкошами, замовив обід: пляшку бордо, остендські устриці, рибу, куріпку, макарони, фрукти — тобто nec plus ultra[59] своїх прагнень. Він тішився цим скромним бенкетом, думаючи про те, як увечері блиснути розумом перед маркізою д’Еспар і, розгорнувши перед нею свої духовні скарби, тим самим надолужити убогість блазенського вбрання. Його мрії урвала сума рахунку, яка сягала п’ятдесяти франків, а він же розраховував, що цих грошей вистачить йому надовго. На п’ятдесят франків, які він витратив на один обід, в Ангулемі можна прожити місяць. Тому він шанобливо причинив за собою двері цього палацу, пообіцявши собі, що й нога його сюди більше не ступить.

«Єва казала правду, — подумав він, вертаючись Кам’яною галереєю в готель по гроші. — Ціни в Парижі зовсім не ті, що в Умо!»

Дорогою він милувався вітринами кравців і, згадавши про пишні убори, бачені вранці, вигукнув: «Ні, я не стану перед очі маркізи д’Еспар отаким опудалом!» Він зі швидкістю оленя помчав до готелю «Гайар-Буа», вибіг сходами до своєї кімнати, взяв сто екю, стрімголов збіг донизу й кинувся у Пале-Рояль, маючи намір вирядитись із голови до ніг. Він уже наглянув у Пале-Роялі крамниці, де продавали взуття, білизну, жилети, наглянув і перукарні; його майбутня елегантність була розпорошена по десятьох крамницях. Перший кравець, до якого він зайшов, запропонував йому приміряти стільки фраків, скільки душа бажала, і запевнив, що всі вони найостаннішої моди. Люсьєн вийшов од нього, купивши зеленавий фрак, білі панталони та химерний жилет і витратив на все це двісті франків. Потім він вибрав собі пару прегарних чобіт якраз по своїй нозі. Придбавши нарешті все необхідне, Люсьєн запросив до себе перукаря в готель, куди всі продавці доставили йому пакунки. О сьомій вечора, кучерявий, немов святий Іоанн у церковній процесії, в чудовому жилеті, в красивій високій краватці, — трохи скутий цією подобою футляра, в якому опинився вперше, — поет сів у фіакр і наказав везти його в Оперу. Тримаючись настанов пані де Баржетон, він запитав ложу придворних камергерів. Контролер, глянувши на молодика, що своєю елегантністю, взятою напрокат, нагадував першого дружка на весіллі, попросив його показати квиток.

— У мене нема квитка.

— Без квитка входити заборонено, — коротко відповів той.

— Але ж мене запрошено в ложу маркізи д’Еспар, — пояснив Люсьєн.

— Нічого не знаю, — відрубав контролер, переморгнувшись із своїми колегами.

В цей час під перистилем зупинилася карета. Лакей, якого Люсьєн уже бачив, відкинув приступку, і дві дами вийшли з екіпажа. Люсьєн, не дожидаючи брутального окрику контролера, сам відступив, щоб дати дорогу дамам.

— Пане добродію, — глузливо мовив до Люсьєна контролер, — таж це і є ваша знайома — маркіза д’Еспар.

Люсьєн геть розгубився. У пані де Баржетон був такий вигляд, наче вона не впізнала поета в його новому оперенні. Та коли він підійшов ближче, вона усміхнулась до нього й сказала:

— От і чудово, ходімо!

Контролери знову прибрали статечного вигляду. Люсьєн пішов слідом за пані де Баржетон, і, коли вони піднялися широкими сходами, вона відрекомендувала кузині свого Рюбампре. Ложа камергерів була в глибині зали, в кутку, на самій видноті, звідти теж усе було видно. Люсьєн сів на стільці позаду крісла, радий, що опинився в тіні.

— Пане де Рюбампре, — сказала маркіза привітно, — ви в Опері вперше, вам треба все бачити, сідайте спереду, ми дозволяємо.

Люсьєн послухавсь. Перша дія опери вже закінчувалася.

— Ви часу не змарнували, — сказала йому на вухо Луїза під першим враженням від його переміни.

Луїза залишилася такою ж, як і була. Сусідство світської жінки, маркізи д’Еспар, цієї паризької пані де Баржетон, вельми шкодило їй. Блиск парижанки так підкреслював вади провінціалки, що Люсьєн зразу прозрів під впливом спільного враження від світського товариства в залі та від знатної дами поруч себе і побачив, нарешті, бідолашну Наїс де Негрпеліс такою, якою бачили її парижани. То була звичайнісінька жінка — висока, кощава, з червоними плямами на щоках, зблякла, занадто руда, бундючна, претензійна, самовпевнена, з провінційною манерою висловлюватись, а головне — погано вдягнена. В старій паризькій сукні все, навіть складки, свідчать про смак, про те, якою вона була колись, тоді як старий провінційний одяг просто смішний. І в жінці, і в її вбранні не було ні краси, ні свіжості; оксамит подекуди полиняв, як і барви її обличчя. Люсьєн засоромився свого кохання до цієї чаплі і постановив при першому ж нападі доброчесності в Луїзи покинути її. В нього був гострий зір, і він помітив, що всі лорнети наведені на цю аристократичну ложу. Найпишніші красуні, безперечно, придивлялися до пані де Баржетон, бо всі вони, посміхаючись, перемовлялися між собою. Якщо маркіза д’Еспар і здогадувалася по жестах та усмішках жінок про справжню причину веселощів, вона нітрохи тим не переймалась. По-перше, кожен мав упізнати в її супутниці бідну родичку, що приїхала з провінції, а таке нещастя може статися в будь-якій паризькій родині. А потім кузина вже й сама помітила, що з її туалетом не все гаразд, і висловлювала побоювання; та маркіза заспокоювала її, розуміючи, що Наїс, як тільки пристойніше її одягнути, швидко похопить і паризькі манери. Якщо пані де Баржетон і бракувало світських навичок, то в ній відчувалася вроджена гордість аристократки і те невловиме, що звичайно називають породою. Наступного понеділка вона візьме своє. До того ж маркіза знала: тільки-но в товаристві стане відомо, що ця жінка — її кузина, всі припинять глузування до нового іспиту. Люсьєн і гадки не мав, як змінить Луїзу недбало накинутий на плечі шарф, гарна сукня, елегантна зачіска й поради маркізи д’Еспар. Підіймаючись по сходах, вона порадила кузині не тримати в руці носової хусточки. Хороший чи поганий тон залежить од безлічі подібних дрібниць, які кмітлива жінка схоплює дуже швидко, тоді як інша ніколи їх не збагне. Пані де Баржетон, сповнена доброї волі, була розумніша, ніж вимагалося для того, щоб усвідомити власні хиби. Маркіза, певна, що учениця не осоромить її, а сама вона заживе на цьому доброї слави, не ухилялася від напучувань. Отож між обома жінками виникла спілка, скріплена взаємною зацікавленістю. Пані де Баржетон одразу ж схилилася перед новим кумиром, який засліпив, звабив її своїми манерами, розумом і всім тим, що його оточувало. Вона відчула в маркізі таємничу владу шанолюбної знатної дами й вирішила увійти в світ супутником цього світила, яким відверто захоплювалася. Маркіза була зворушена цим простодушним поклонінням; вона виявила прихильність до кузини, вважаючи її безпорадною й бідною; зрештою, маркіза була не проти виховати ученицю, їй захотілося підготувати з пані де Баржетон таку собі компаньйонку, сказати б, рабиню, котра завжди її вихваляла б, — а це такий скарб, що відшукати його серед паризьких жінок важче, аніж неупередженого критика серед літературної братії. Тим часом цікавість дам стала надто очевидною, щоб приїжджа її не помітила, і маркіза з делікатності вирішила приховати від кузини причину того пожвавлення.

— Якщо нас навідають, — мовила вона, — ми, можливо, взнаємо, чому завдячуємо такою увагою отих жінок...

— Схоже на те, що моя оксамитова сукня і мій ангулемський вигляд забавляють парижанок, — сказала, усміхнувшись, пані де Баржетон.

— Ні, привід до такої уваги дали не ви; тут є щось інше, чого я ще не збагнула, — сказала маркіза і глянула на поета; вона вперше придивилася до нього, і їй здалося, що зодягнений він якось незвичайно.

— А онде й пан дю Шатле, — сказав Люсьєн, тицьнувши пальцем у бік ложі пані де Серізі, куди щойно зайшов наново розпрасований старий франт.

Помітивши цей жест, пані де Баржетон спересердя прикусила губу; маркіза не могла приховати здивованого погляду, який означав: «Чи не з неба впав цей хлопчисько?» Луїза відчула себе присоромленою в своїй любові — найприкріше переживання для француженки, якого вона ніколи не подарує коханцеві, що спричинився до того. У світському товаристві, де й нікчемність зростає до величі, досить одного необачного жесту, одного слова, щоб загубити недосвідченого новачка. Головна перевага добрих манер і доброго тону — в їхній гармонії, коли все бездоганно поєднується і ніщо не ображає смаку. Навіть той, хто через незнання, чи захоплений якоюсь думкою, не дотримає приписів цієї премудрості, може зрозуміти, що в ній, як і в музиці, дисонанс означає заперечення самого мистецтва, умови якого під загрозою небуття повинні дотримуватися в усіх подробицях.

— Хто він, отой пан? — спитала маркіза, показуючи очима на Шатле. — Хіба ви вже знайомі з графинею де Серізі?

— О! То це та сама знаменита пані де Серізі, котра так ославилась своїми походеньками і котру все-таки скрізь приймають?

— Нечувана річ, моя дорога, — відповіла маркіза. — Загадка, яку можна з’ясувати б, але якої ніхто досі не розгадав. Найбезпечніші чоловіки — її друзі. А чому? Нікому не вистачає сміливості проникнути в цю таємницю. Виходить, отой чоловік і є ангулемський лев?

— Так, то барон дю Шатле, — сказала Анаїс, котра із самолюбства в Парижі повернула своєму залицяльникові титул, права на який раніше заперечувала. — Свого часу він змусив багато говорити про себе. Барон був супутником де Монріво.

— Ох! — сказала маркіза. — Почувши це ім’я, я завжди згадую про бідолашну герцогиню де Ланже, що зникла, як летюча зірка. А онде, — провадила вона, показуючи на одну з лож, — пан де Растіньяк і пані де Нусінген, дружина постачальника, банкіра, ділка, великого торговця всяким випадковим майном, людини, що пролізла в паризький світ тільки завдяки багатству, і, кажуть, він не гребує засобами, щоб його збільшувати; він усіляко намагається переконати нас у своїй відданості Бурбонам, він уже робив спроби попасти в мій дім. Його дружина гадає, що, здобувши собі ложу герцогині де Ланже, вона здобула і її чарівність, розум та успіх у світі. Вічна історія ворони, яка вбралася в павине пір’я.

— На які кошти Растіньяки утримують у Парижі сина? Адже, як нам відомо, у них немає й тисячі екю річного прибутку, — звернувся до пані де Баржетон Люсьєн, вражений з вишуканої розкоші костюма цього молодика.

— Зразу видно, що ви з Ангулема, — досить іронічно кинула маркіза, не відводячи від очей лорнета.

Люсьєн не зрозумів — він був захоплений спогляданням лож; йому кортіло вгадати, які там виносять вироки пані де Баржетон і чому він сам збуджує таку цікавість. Тим часом Луїза була вельми ображена з того, що маркіза зовсім байдужа до Люсьєнової вроди.

«Невже він не такий гарний, як мені здавалося?» — думала вона. Звідси лишився один крок до сумнівів і в його талантах. Завіса опустилася. Шатле увійшов до ложі герцогині де Карільяно, суміжної з ложею маркізи д’Еспар, і привітався з пані де Баржетон; вона відповіла йому легким поклоном. Світська жінка все бачить, і маркіза відзначила бездоганні манери Шатле. В цю хвилину до її ложі ввійшли один по одному четверо чоловіків, четверо паризьких знаменитостей.

Перший був пан де Марсе, уславлений тим, що розбуджував палкі пристрасті; він відзначався дівочою вродою, томливою і зніженою, але його пильний погляд, спокійний, пронизливий і хижий, як погляд тигра, відтінював цю красу: його любили і боялися. Люсьєн теж був гарний, але він мав такий ласкавий погляд, такі чисті сині очі, що від нього годі було сподіватися тієї сили і твердості характеру, яка так вабить жінок. Зрештою, поет досі не показав, чого він вартий, тоді як де Марсе жвавістю свого розуму, вмінням подобатись одягом, що бездоганно пасував до його зовнішності, затьмарював усіх суперників. Зважте самі, ким здавався проти нього Люсьєн, набундючений, накрохмалений, безглуздий, як і його новий одяг? Де Марсе умів приправити свою мову такою вишуканою дотепністю і такими чарівливими манерами, що здобув собі право говорити зухвалі речі. З того, як люб’язно прийняла його маркіза у своїй ложі, пані де Баржетон відразу збагнула всю значущість цього чепуруна. Другий був один із Ванденесів, той, хто спричинився до історії з леді Дадлей, милий молодик, розумний, скромний, якому добре велося завдяки рисам, цілком протилежним до тих, що ними уславився де Марсе; пані де Морсоф, кузина пані д’Еспар, палко рекомендувала його маркізі. Третій був генерал Монріво, винуватець загибелі герцогині де Ланже. Четвертий — де Каналіс, один із найвідоміших поетів тієї доби, що був тоді на світанку своєї слави; своїм шляхетним походженням він хизувався більше, ніж славою, і виявляв увагу до маркізи д’Еспар, аби приховати свої почуття до герцогині де Шольє. Попри свою чарівність, уже тоді затавровану лукавством, у ньому вгадувалося надмірне честолюбство, яке згодом штовхнуло поета в політичні бурі. Його краса, солодкава трохи не до нудоти, його ласкаві усмішки приховували глибоке себелюбство і вічні розрахунки того, як улаштувати своє життя, на той час досить невлаштоване; однак, зупинивши свій вибір на герцогині де Шольє, жінці вже за сорок років, він домігся прихильності двору, схвалення Сен-Жерменського передмістя і накликав на себе нападки лібералів, що прозвали його поетом ризниці.

Придивившись до цих китів паризького світу, пані де Баржетон збагнула, чому маркіза так байдуже поставилась до Люсьєна. А коли почалася розмова, коли кожен із цих дотепних, витончених розумних людей висловлював зауваження, в якому було більше змісту й глибини, аніж у всьому, що Анаїс чула в провінції за цілий місяць, а надто, коли великий поет мовив гучні слова, в яких відбився весь позитивізм тієї доби, але позитивізм, позолочений поезією, Луїза зрозуміла те, про що напередодні сказав їй дю Шатле: Люсьєн був ніщо. Всі поглядали на бідолаху з такою жорстокою неуважністю, він так скидався на чужоземця, який не знає мови, що маркіза пожаліла його.

— Дозвольте мені, — звернулась вона до Каналіса, — відрекомендувати вам пана де Рюбампре. Ви посідаєте в літературі високе становище, тож візьміть під свою опіку початківця. Пан де Рюбампре приїхав із Ангулема і, звісно, потребує заступництва перед тими, хто висуває таланти. Він іще не має ворогів, які створили б йому ім’я. Хіба це не слушна думка — допомогти йому дружбою домогтися того, чого ви досягли завдяки підступам ненависників?

Тим часом як маркіза мовила ці слова, четверо чепурунів звернули погляди на Люсьєна. Де Марсе, хоч і стояв за два кроки від незнайомця, наставив лорнета, щоб роздивитись його; він переводив погляд із Люсьєна на пані де Баржетон і з пані де Баржетон на Люсьєна, ніби паруючи їх насмішкуватим поглядом, однаково образливим для обох; він розглядав їх, як розглядають дивовижних звірів, і посміхався. Та посмішка була для провінційного генія неначе удар кинджала. На обличчі Фелікса де Ванденеса відбилося співчуття. Монріво скинув на Люсьєна поглядом, що прошив його наскрізь.

— Маркізо, — сказав де Каналіс, уклоняючись їй, — я скоряюся вашій волі; особиста зацікавленість велить нам не допомагати суперникам, та ви привчили нас до чудес.

— От і гаразд! Зробіть же мені приємність, у понеділок приходьте з паном де Рюбампре до мене на обід. Там вам буде зручніше, ніж тут, поговорити про літературні справи. Я спробую зібрати в себе кількох законодавців літератури, світил, які протегують їй, автора «Уріки»[60] і кого-небудь із добромисних молодих поетів.

— Маркізо, — озвався де Марсе, — якщо ви опікуєтеся талантом пана де Рюбампре, я беру на себе турботи про його красу. Я дам йому кілька порад, що зроблять його найщасливішим денді в Парижі. А там, якщо йому захочеться, він може бути й поетом.

Пані де Баржетон відповіла кузині поглядом, сповненим глибокої вдячності.

— Я не знав, що ви ревнуєте до талантів, — сказав Монріво панові де Марсе. — Щастя вбиває поетів.

— Чи не тому ви, добродію, надумали одружитися? — звернувся денді до Каналіса, при цьому стежачи, яке враження справлять його слова на маркізу д’Еспар.

Каналіс тільки знизав плечима, а маркіза д’Еспар, приятелька герцогині де Шольє, засміялась.

Люсьєн, який почувався в новому одязі, як та сповита єгипетська мумія, соромився, що не може й собі підкинути слова. Нарешті він сказав маркізі своїм ніжним голосом:

— Ваша добрість, ласкава пані, зобов’язує мене домогтись успіху.

В цю хвилину до ложі ввійшов дю Шатле; він вирішив скористатися з нагоди і, заручившись підтримкою Монріво, одного з королів Парижа, відрекомендуватися маркізі д’Еспар. Барон привітався з пані де Баржетон і попросив у маркізи д’Еспар пробачення, що дозволив собі вдертися до її ложі: але він так давно не бачив свого супутника. Вони розсталися з Монріво в пустелі й після довгої розлуки вперше оце зустрічалися.

— Розлучитися в пустелі й зустрітися в Опері! — озвався Люсьєн.

— Справді театральна зустріч, — сказав Каналіс.

Монріво відрекомендував барона дю Шатле маркізі; вона прийняла колишнього секретаря для доручень при її імператорській високості надзвичайно люб’язно: адже вона бачила, як прихильно вітали його в трьох ложах, а графиня де Серізі допускала до себе лише людей високопоставлених, і нарешті, він був супутником де Монріво. Останнє важило так багато, що всі четверо аристократів, як у тому могла впевнитись пані де Баржетон з їхнього тону, поглядів і жестів, не вагаючись, визвали дю Шатле за людину свого кола. Анаїс тепер зрозуміла, чому в провінції Шатле тримався з такою султанською пихою. Врешті барон зволив помітити Люсьєна і вклонився, але холодно й стримано, даючи зрозуміти присутнім, що той, кого вшановують таким вітанням, посідає в товаристві нікчемне місце. Дю Шатле супроводив свій уклін насмішкуватою міною, ніби хотів запитати: «Яким дивом він тут опинився?» Його добре зрозуміли, бо де Марсе, нахилившись до Монріво, сказав йому на вухо, але так, щоб почув барон: «Спитайте у свого друга, хто цей кумедний хлопець, що схожий на вирядженого манекена з кравцевої вітрини?»

Дю Шатле, ніби поновлюючи давнє знайомство з колишнім супутником, щось нашіптував йому і, звичайно, перетирав на зубах свого суперника. Люсьєн дивувався, як легко й витончено ці люди висловлювали свої думки; його вражала ця так звана французька дотепність, а надто невимушеність розмови й манера триматися. Блиск розкоші, який приголомшив поета вранці, позначався й на розмові. Люсьєн не міг збагнути, в який таємничий спосіб виникали у цих людей такі глибокі думки, такі слушні зауваження й відповіді, на які він спромігся б хіба по тривалих роздумах. І ці світські чепуруни відзначалися розкутістю не лише в мові, а й в одязі: вони не мали на собі нічого ні нового, ні старого. Ніщо на них не блищало, а все милувало зір. Їхня пишнота не здавалася тимчасовою: якими вони були вчора, такі ж вони сьогодні й такими будуть узавтра. Люсьєн зрозумів, що має вигляд людини, котра вирядилась уперше в житті.

— Глянь-но, друже, — звернувся де Марсе до Фелікса де Ванденеса, — наш Растіньяк літає, неначе рогатий жук. Він уже в ложі маркізи де Лістомер; він мас там успіх, пролаза. О! Наводить на нас лорнета. Здається, він знає вас, пане де Рюбампре, — звернувся денді до Люсьєна, але не дивлячись на нього.

— Важко припустити, щоб до нього не дійшло ім’я людини, якою ми пишаємося, — втрутилась пані де Баржетон, — його сестра недавно слухала, як пан де Рюбампре читав нам свої прекрасні вірші.

Фелікс де Ванденес і де Марсе попрощалися з маркізою і пішли в ложу пані де Лістомер, Феліксової сестри. Почалася друга дія, і маркіза д’Еспар, її кузина та Люсьєн зосталися самі. Одні чоловіки пішли пояснити зацікавленим жінкам, хто така пані де Баржетон, інші — розповісти про приїжджого поета й посміятися з його вбрання. Каналіс вернувся в ложу герцогині де Шольє і вже не з’являвся. Люсьєн був щасливий, що вистава відвернула від нього увагу. Побоювання пані де Баржетон щодо Люсьєна зросли, адже прийом, який кузина виявила баронові дю Шатле, мав зовсім інший характер, аніж її поблажлива гречність із Люсьєном. Упродовж другої дії в ложі маркізи де Лістомер залишалося повно людей, і, звичайно, там точилася жвава розмова про пані де Баржетон та Люсьєна. Молодий Растіньяк, мабуть, веселив усіх у тій ложі; він дав вихід паризькій насмішкуватості, яка щодня накидається на нову поживу, квапиться вичерпати нову тему, зразу ж обертаючи її на щось старе й заяложене. Маркіза д’Еспар занепокоїлась. Вона добре знала, що злослів’я дуже швидко дійде й до жертви, яку воно поранить, і чекала кіпця акту. Коли ми починаємо аналізувати власні почуття, як це сталося з Люсьєном та Луїзою, за короткий час відбуваються дивні речі; моральні перевороти здійснюються за неухильними законами швидкої дії; коли вони верталися з Водевіля, в Луїзиній пам’яті постали мудрі й лукаві слова дю Шатле про Люсьєна. Кожна його фраза була пророцтвом. Прощаючись зі своїми ілюзіями про пані де Баржетон, — як і пані де Баржетон прощалася з ілюзіями про нього, — бідолашний юнак, чия доля трохи нагадувала долю Жан-Жака Руссо, пішов за його прикладом і піддався чарам маркізи д’Еспар: він одразу ж закохався. Молодики й літні чоловіки, які пам’ятають про свої юнацькі захоплення, зрозуміють, що така пристрасть цілком можлива й природна. Ця тендітна жінка з вишуканими манерами, з люб’язною мовою, зі співучим голосом, така знатна, високопоставлена, жінка, яка збуджувала заздрощі, ця королева зачарувала поета, як колись в Ангулемі його зачарувала пані де Баржетон. Його несталий характер потребував високого заступництва; найпевніший до того шлях — заволодіти цією жінкою, — це означало б заволодіти всім. Мав же він успіх у Ангулемі, чому б не домогтися успіху і в Парижі? Незважаючи на чари опери, цілком нові для нього, Люсьєн, зачарований цією прекрасною Селіменою[61], мимохіть раз по раз обертався до неї, і що більше він дивився, то дужче йому хотілось бачити її. Пані де Баржетон перехопила один із його палких поглядів; вона почала стежити за Люсьєном і побачила, що ного більше цікавить маркіза, аніж спектакль. Вона охоче примирилася б із долею покинутої задля п’ятдесяти Данаєвих дочок, та коли один із тих поглядів, особливо честолюбний, особливо жагучий і виразний, дав їй збагнути, що діється в Люсьєновім серці, вона спалахнула ревністю не так до майбутнього, як до минулого. «Він ніколи так не дивився на мене, — подумала вона. — Боже мій, Шатле казав правду!» Тоді вона визнала, що любов її була помилкою. А коли жінка починає каятись у власній слабості, вона ніби губкою проводить по своєму житті, щоб усе зітерти. Луїза трималася спокійно, хоча кожен Люсьєнів погляд будив у ній лють. В антракті знову зайшов де Марсе і привів із собою пана де Лістомера. Статечний чоловік і молодий фат не забарилися шепнути гордій маркізі, що напомаджений весільний дружко, якого вона необачно впустила до себе в ложу, має не більше права називатися паном де Рюбампре, як іудей називатися християнином. Люсьєн — син аптекаря Шардона. Ежен де Растіньяк, добре обізнаний із ангулемськими справами, уже в двох ложах насмішив людей дотепами про мумію, яку маркіза називає кузиною і яка завбачливо завела собі аптекаря для того, звичайно, щоб він своїми пілюлями штучно підтримував її життя. Коротше кажучи, Марсе повторив маркізі кілька з тисячі дотепних жартів, що їх парижани швидко вигадують, щоб іще швидше забути; за ними стояв дю Шатле — справжній винуватець цього карфагенського віроломства.

— Моя люба, — озвалася маркіза д’Еспар, затуляючись віялом, — скажіть, будь ласка, чи вашого улюбленця справді звуть де Рюбампре?

— Він узяв собі материне прізвище, — відповіла, зніяковівши, пані де Баржетон.

— А як звали його батька?

— Шардон.

— Хто він був?

— Аптекар.

— Я була певна, люба моя, що паризьке товариство не посміє глузувати з жінки, котру я признала за свою родичку. І ось тепер ті вітрогони щасливі, що застали мене в товаристві аптекаревого сина. Послухайте, нам краще негайно піти звідси.

Маркіза д’Еспар прибрала невдоволеного вигляду, і Люсьєн не міг зрозуміти, в чім причина тієї переміни. Він подумав, що, мабуть, жилет у нього поганого смаку, — і це було справді так. Він зрозумів із прихованим жалем, що одягатися слід у доброго кравця, і вирішив узавтра ж піти до найвідомішого, щоб на той понеділок позмагатися із франтами, з якими зустрінеться в маркізи. Хоч він і поринув у роздуми, його погляд, захоплений третьою дією, не відривався від сцени. Милуючись, рідкісним видовищем, він водночас мріяв про маркізу д’Еспар. Люсьєна доводив до відчаю цей раптовий холод, що так суперечив його душевному палу, який кинув його в нове кохання всупереч величезним перешкодам, — він передбачав їх, але твердо поклав собі подолати їх. Люсьєн отямився від глибокої задуми, щоб глянути на свій ідеал, але, повернувши голову, побачив, що він у ложі сам-один; поет почув легкий шум: двері зачинилися, маркіза д’Еспар пішла і забрала з собою кузину. Люсьєн подивувався з тієї раптової втечі, але довго він не міркував про це, бо не знаходив ніякого пояснення.

Коли обидві жінки сіли в карету, і карета покотилася вулицею Рішельє до передмістя Сент-Оноре, маркіза, ледь тамуючи гнів, сказала:

— Дорога моя, ви що собі думаєте? Зачекайте, поки аптекарів син прославиться, тоді й опікуйтесь ним. Герцогиня де Шольє досі приховує свої близькі взаємини з Каналісом, а він же знаменитий і дворянського роду. Сподіваюся, цей хлопець вам не син і не коханець, правда ж? — спитала горда жінка, кинувши на кузину пильний, проникливий погляд.

«Яке щастя, — подумала пані де Баржетон, — що я тримала цього шалапута на відстані й нічого йому не дозволяла!»

— От і гаразд, — вела далі маркіза, сприйнявши промовистий погляд кузини за відповідь. — Покиньте його, прошу вас! Присвоїти собі дворянське прізвище! Яке зухвальство! Суспільство карає таких самозванців. Припускаю, що це прізвище його матері, хай і так. Але ж зрозумійте, люба моя, що тільки королю належить право своїм особистим указом надати прізвище де Рюбампре синові жінки із цього роду. Якщо вона взяла шлюб із нерівнею, то такий указ — велика ласка, і, щоб домогтися її, потрібні неабиякі кошти, великі заслуги і дуже високе заступництво. Одяг того вифранченого крамарчука свідчить, що він хлопець убогий і простого роду. З лиця він, щоправда, гарненький, проте мені здався досить недалеким: не вміє ні пристойно поводитись, ні говорити, — одне слово, не вихований. Чому раптом ви піклуєтесь про нього?

Пані де Баржетон відцуралася Люсьєна, як і Люсьєн відцурався її, і тепер страшенно потерпала, щоб маркіза не вивідала всієї правди про її подорож.

— Я в розпачі, дорога кузино, що так ославила вас.

— Мене ославити неможливо, — всміхнулася пані д’Еспар. — Я думаю про вас.

— Але ж ви запросили його на обід у понеділок!

— Я занедужаю, — жваво відповіла маркіза. — Ви його повідомте, а я накажу не впускати цього добродія ні під тим, ні під іншим прізвищем.

Під час антракту Люсьєнові захотілося прогулятись у фойє — він помітив, що всі йдуть туди. Але жоден із тих, хто заходив у ложу до маркізи д’Еспар, не вклонився йому й не звернув на нього уваги; це дуже здивувало провінційного поета. Крім того, Шатле, що тайкома стежив за ним, зразу зникав, коли той простував у його бік. Придивляючись до чоловіків, що прогулювались у фойє, Люсьєн переконався, що одяг його має досить кумедний вигляд; він вернувся в свою ложу, сів у кутку і тихо просидів там до кінця вистави, захоплений то пишнотою п’ятої дії балету, що так уславилася своїм Аїдом, то видовищем зали, яку він повільно обводив поглядом ложу за ложею, то поринаючи в роздуми, спричинені близькістю вищого паризького товариства. «Осьде моє царство! — думав він. — Ось той світ, який я повинен покорити»! Він пішки вернувся додому, обмірковуючи все, що казали чепуруни, які заходили в ложу віддати уклін маркізі д’Еспар; їхні жести, постава, манера входити й виходити — усе пригадувалося йому напрочуд виразно. На другий день, близько полудня, він насамперед пішов до Штауба — найзнаменитішого кравця того часу. Благанням та обіцянками заплатити готівкою він домігся від кравця згоди пошити костюм до злоповісного понеділка. Зрештою, Штауб пообіцяв пошити на той вирішальний день чудовий сюртук, жилет і панталони. У білизняній крамниці Люсьєн замовив сорочки, носові хусточки, одне слово, цілий посаг, а швець зняв мірку з його ноги на черевики й на чоботи. Поет купив прегарний ціпок у Вердьє, рукавички й запонки в пані Ірланд, — тобто він постарався піднятися на рівень справжнього франта. Вдовольнивши свої примхи, Люсьєн пішов на Нову Люксембурзьку вулицю, проте Луїзи там не застав.

— Пані обідають у маркізи д’Еспар і повернуться пізно, — сказала Альбертіна.

Люсьєн пообідав за сорок су в ресторані Пале-Рояль і рано ліг спати. У неділю, об одинадцятій, він прийшов до Луїзи; вона ще не вставала. Він навідався о другій годині.

— Пані ще не приймають, — сказала Альбертіна, — але вона передала вам записку.

— Вона ще не приймає? — перепитав Люсьєн. — Але ж я не кожен перший-ліпший...

— Не знаю, — досить безцеремонно відказала служниця.

Відповідь Альбертіни здивувала Люсьєна не менше, ніж лист від пані де Баржетон. Він узяв записку і тут-таки, на вулиці, прочитав рядки, що сповнили його розпачем.

«Маркіза д’Еспар захворіла і прийняти Вас у понеділок не зможе. Я й сама почуваю себе негаразд, але встану й поїду її провідати. Мені дуже прикро, що виникли ці перешкоди, але мене заспокоює Ваш талант. Ви проб’єтесь і без заступництва».

«Нема навіть підпису!» — подумав Люсьєн; він уже був у Тюїльрі, сам не помітивши, як прийшов туди. Дар провидіння, властивий талановитим людям, підказав йому, що ця холодна записка звістує катастрофу. Він ішов, поринувши в роздуми, йшов далі й далі, роздивляючись пам’ятники на майдані Людовіка XV. Погода стояла чудова. Повз нього пролітали розкішні карети, прямуючи до головної алеї Єлісейських Полів. Він ішов разом із юрбою людей, що гуляли; за хорошої погоди сюди в недільні дні стікається близько трьох-чотирьох тисяч екіпажів, утворюючи імпровізований Лоншан[62]. Він ішов, милуючись на пишні запряги, ошатне вбрання, блискучі лівреї й опинився перед Тріумфальною аркою, яку на той час іще будували. Що з ним сталося, коли, вертаючись назад, він зустрів маркізу д’Еспар і пані де Баржетон: вони сиділи в кареті, позад якої маяло пір’я на капелюсі грума; по зеленій гаптованій золотом лівреї Люсьєн упізнав екіпаж маркізи. Каретний потік зупинився, утворилася тиснява, і Люсьєн побачив зовсім перемінену Луїзу. Її годі було впізнати: тони вбрання пасували до кольору обличчя, сукня була прегарна, майстерно укладене волосся дуже личило їй, а вибагливого смаку капелюшик майже не поступався капелюшику маркізи д’Еспар, законодавиці мод. Є певна манера носити капелюх: збийте його трохи назад — у вас буде зухвалий вигляд; насуньте на лоб — і ви здаватиметесь похмурою; збийте набік — і матимете хвацький вигляд; а от світські жінки надягають капелюшики, як їм заманеться, — і завжди мають гарний вигляд. Пані де Баржетон одразу розв’язала цю складну проблему. Красивий пояс охоплював її стрункий стан. Вона перейняла в кузини її рухи й звички; вона сиділа в тій самій позі, так само гралася зграбненьким флакончиком із парфумами, який висів на ланцюжку на пальці правої руки, і в такий спосіб, наче несамохіть, показувала вузеньку руку в гарненькій рукавичці. Коротше кажучи, вона вподобилася маркізі д’Еспар, не вдаючись до мавпування; вона виявилася гідною кузиною маркізи, яка, здавалось, пишалася своєю ученицею. Чоловіки та жінки, що гуляли по алеях, задивлялися на блискучу карету з об’єднаними гербами д’Еспарів та Бламон-Шоврі. Люсьєн дивувався, помітивши, що багато перехожих віталися з кузинами; він не знав, що всьому Парижу, який складається з двадцяти салонів, уже відомо: пані де Баржетон — родичка маркізи д’Еспар. Молоді вершники оточили коляску, щоб супроводити кузин до Булонського лісу; між ними Люсьєн помітив де Марсе та де Растіньяка. По жестах цих двох зальотників Люсьєн легко здогадався, що вони висловлюють компліменти пані де Баржетон з приводу її переміни. Маркіза д’Еспар сяяла вродою і здоров’ям, виходить, її недуга була тільки приводом, щоб відмовити йому, Люсьєнові, в прийомі: адже вона не перенесла званого обіду на інший день. Розлючений поет попрямував до карети; він ішов повільно і, коли опинився в полі зору двох дам, уклонився їм; пані де Баржетон не зволила його помітити, а маркіза навела на нього лорнет і не відповіла на уклін. Паризька знать виявляла зневагу не так, як ангулемські можновладці: провінційні дворянчики, що намагалися дошкулити Люсьєнові, все-таки визнавали його здібності і мали за людину, тим часом як для маркізи д’Еспар він просто не існував. То був навіть не вирок, а відмова в правосудді. Коли де Марсе навів на нього лорнет, бідолашного поета пронизав смертельний холод; коли паризький лев опустив лорнет, Люсьєнові здалося, ніби то упав ніж гільйотини. Карета рушила. Шаленство, жадоба помсти охопили зневаженого поета: він ладен був задушити пані де Баржетон; він би обернувся на Фук’є-Тенвіля[63], щоб мати втіху послати маркізу на ешафот; йому хотілося піддати де Марсе якомусь витонченому катуванню, з тих, що вигадують дикуни. Він бачив, як повз нього, вклоняючись чарівним жінкам, прогарцював верхи де Каналіс, елегантний, як і личить найніжнішому з поетів.

«Боже мій! Золота — будь-якою ціною! — сказав сам собі Люсьєн. — Золото — єдина сила, перед якою схиляється світ!» — «Ні!» — вигукнуло його сумління, — не золота, а слави!» — «А слава — це труд! Труд! Улюблене слівце Давіда. Боже мій! Навіщо я тут? Та я доб’юсь успіху! Я їхатиму по цій алеї в колясці з грумом на зап’ятках! Мені належатимуть маркізи д’Еспар!» Люсьєн подумки вигукував ці шалені слова, обідаючи за сорок су в Юрбена. Другого дня, о дев’ятій ранку, він пішов до Луїзи; його поривало затаврувати її жорстокість. Але мало того, що пані де Баржетон для нього не було вдома, воротар не пустив його й до дверей. Люсьєн чатував біля під’їзду до полудня. Опівдні від пані де Баржетон вийшов дю Шатле; він краєм ока глянув на поета й хотів ухилитися від розмови. Люсьєн, болісно вражений, кинувся навздогін за ним; барон, почувши, що його доганяють, обернувся й уклонився Люсьєнові. Викопавши обов’язок чемності, дю Шатле вочевидь квапився щезнути.

— Благаю вас, — мовив Люсьєн, — подаруйте мені одну хвилину! Я хочу сказати вам лише кілька слів. Ви свого часу виявляли до мене прихильність; пам’ятаючи це, я прошу про маленьку послугу. Ви щойно бачились із пані де Баржетон. Скажіть, чим я заслужив у неї та в маркізи д’Еспар такої неласки?

— Пане Шардон, — відповів дю Шатле з удаваною простодушністю, — а чи знаєте ви, чому ці дві дами покинули вас у Опері?

— Ні, — сказав бідолашний поет.

— Так от, щоб ви знали: вам відразу ж нашкодив пан де Растіньяк. Коли молодого франта запитали про вас, він сказав коротко і ясно, що ви ніякий не де Рюбампре, а Шардон, що ваша мати — повитуха, що ваш батько був аптекарем в Умо, ангулемському передмісті, що ваша сестра, гарненька дівчина, прасує сорочки і заручена з ангулемським друкарем Сешаром... Такий світ! Вам захотілося бути на видноті? Йому й захотілося придивитися до вас. Де Марсе зайшов у ложу, щоб у товаристві маркізи посміятися з вас, і тут-таки обидві дами втекли, вирішивши, що сидіти з вами поруч для них принизливо. Не шукайте зустрічі ні з тією, ні з тією. Ви маєте талант — спробуйте тим самим одплатити їм обом. Світ знехтував вас, знехтуйте світ. Оселіться десь на мансарді, створіть шедевр, станьте знаменитим у якійсь царині, і світ схилиться до ваших ніг. Тоді ви завдасте йому тих ран, яких він завдає вам. Що більше приязні виявляла вам пані де Баржетон, то далі вона від вас одсахнеться. Така природа жіночих почуттів. Та зараз ідеться не про те, як вернути дружбу Анаїс, а про те, щоб не нажити в ній ворога, отож послухайтесь моєї ради. Вона вам писала. Поверніть їй усі листи — ваш благородний вчинок її розчулить. І коли згодом вам знадобиться її допомога, вона не поставиться до вас вороже. Щодо мене, то я такої високої думки про ваше майбутнє, що захищаю вас усюди. Якщо надалі зможу бути вам у чомусь корисний, покладайтесь на мене: я завжди до ваших послуг.

Люсьєн зблід, розгубився і був такий пригнічений, що навіть не відповів на легкий, ввічливий уклін старого джигуна, помолоділого в паризькій атмосфері. Він вернувся в готель і там застав самого Штауба, що прийшов не так задля примірки замовленого костюма, як для того, щоб дізнатися від господині «Гайар-Буа» про фінансове становище незнаного замовника. В Париж Люсьєн приїхав на поштових; минулого четверга пані де Баржетон привезла його з Водевіля в кареті. Відомості для Штауба були добрі. Кравець величав Люсьєна «графом» і звернув його увагу на те, як майстерно зумів він підкреслити чудові форми замовника.

— В такому вбранні панич може сміливо йти на прогулянку в Тюїльрі — не мине й двох тижнів, як він одружиться з багатою англійкою.

Жарт німецького кравця, бездоганність костюма, висока якість тонкого сукна, краса його подоби, відбитої в дзеркалі, — всі ці дрібниці трохи розвіяли Люсьєнову печаль. Він мимоволі подумав, що Париж — столиця випадку і на мить повірив у випадок. Хіба в нього нема томика віршів і в рукописі прекрасного роману «Лучник Карла IX»? Він поклався на ласку долі. Штауб пообіцяв принести завтра сюртук і решту одягу. Вранці прийшли з рахунками швець, торговець білизною і кравець. Люсьєн, ще не навчений віднаджувати кредиторів, ще скутий добрими провінційними звичаями, розрахувався з ними, і в нього залишилося не більше як триста шістдесят франків із двох тисяч, привезених у Париж; а прожив він тут усього тиждень! Проте він вирядився й пішов прогулятися по терасі Фельянів. Там чепурун дістав за все віддяку. Він був так гарно вдягнений, такий милий та вродливий, що на нього задивлялося чимало жінок, а дві-три, приваблені його красою, навіть озирнулися. Люсьєн вивчав ходу й манери законодавців моди і пройшов курс добрих звичаїв, увесь час тільки й думаючи про триста шістдесят франків. Увечері, на самоті в своїй кімнаті, він вирішив обміркувати, чи варт йому жити далі в готелі «Гайар-Буа», де з ощадливості замовляв тепер на сніданок найскромніші страви. Люсьєн запитав рахунок, ніби збираючись виїздити; виявилося, що він заборгував сто франків. Другого ж дня Люсьєн подався в Латинський квартал; зі слів Давіда він знав, що там усе дешевше. По довгих пошуках він урешті натрапив по вулиці Клюні на поганенькі мебльовані кімнати, де й найняв собі покоїк по своїй кишені. Розрахувавшись із господинею «Гайар-Буа», Люсьєн того ж таки дня перебрався на вулицю Клюні. Переїзд обійшовся йому лише в розмірі плати за фіакр. Оселившись у тій нужденній комірчині, він зібрав усі листи пані де Баржетон, зв’язав їх у пакунок і поклав на стіл; та перш ніж написати їй, поет замислився над подіями цього фатального тижня. Йому й на думку не спадало, що він перший нерозважливо зрікся свого кохання, не відаючи, якою стане його Луїза в Парижі; він не бачив власних помилок, він бачив тільки своє нинішнє становище; у всьому він звинувачував пані де Баржетон — замість того щоб просвітити його, вона його занапастила. Поет розлютився, в ньому заговорила гордість, і в нападі гніву він написав такого листа:

«Що сказали б ви, пані, про жінку, яка звабила бідного, несміливого хлопчину, сповненого шляхетних надій, що їх у старшому віці називають мріями, — про жінку, яка кокетством, хитрощами та вдаваною материнською любов’ю звела ту дитину? Вона не нехтує ні найзнадливішими обіцянками, ні захмарними замками, що зачаровують того хлопчину, вона везе його з собою, вона заволодіває ним, вона то докоряє йому за недовіру, то вихваляє його. Коли ж хлоп’я кидає сім’ю і біжить наосліп слідом за нею, вона приводить його до безмежного моря, усмішкою заманює в благенький човник і відштовхує від берега, віддаючи на волю стихій, а тоді з високої скелі бажає йому щасливої долі. Ця жінка — Ви, а хлопчина — я. Але в руках цього хлопця лишилася запорука пам’яті, що може викрити злочинність Вашого добродійництва. Вам довелось би почервоніти, бачачи, як змагається з хвилями хлопчина, що його ви пригортали недавно до своїх грудей. Коли Ви читатимете цього листа, та запорука пам’яті Вам буде повернена. Ви можете забути все. Після чарівних мрій, що на них вказували Ви мені своїм пальцем у небесах, я тепер споглядаю убогу дійсність паризької твані. В той час, коли Ви, осяйна й обожнювана, витатимете у високостях світу, до чийого порога мене привели, я тремтітиму від холоду на злиденному горищі, куди ви мене закинули. Та, можливо, серед бенкетів і втіх Вас усе-таки опадуть муки совісті, може, Ви згадаєте про хлопчину, якого штовхнули в безодню. То хай Вас, вельможна пані, не бентежить сумління! З глибини пекла своїм останнім поглядом ця дитина дарує Вам єдине, що залишилось у неї: прощення. Так, пані, завдяки Вам, у мене вже не зосталося нічого. Анічогісінько! Та хіба весь світ не створено з нічого? Геній мусить наслідувати бога: я почав із того, що запозичив його милосердя, не знаючи, чи доступлюся його могутності. Але Вам доведеться тремтіти, якщо я зійду на лиху дорогу; Ви ж будете співучасницею моїх помилок. Гай-гай! Мені шкода Вас. Ви-бо ніколи не прилучитеся до слави, яку я здобуду тяжкою працею!»

Написавши цього листа, пишномовного, але сповненою похмурої гідності, якою часто зловживають поети, коли їм усього двадцять два роки, Люсьєн подумки полинув у лоно своєї родини; йому привиділися гарні кімнатки, що їх опорядив для нього Давід, пожертвувавши на те всі свої заощадження, перед очима постали картини скромного, мирного міщанського щастя, яким він міг утішатися, тіні матері, сестри й Давіда витали навколо нього; він знову бачив сльози, що лилися з їхніх очей у хвилини розлуки, і сам заплакав, бо залишився сам-один у Парижі, без друзів, без заступників.

Кількома днями пізніше Люсьєн писав сестрі:

«Моя люба Єво, сестрам судилася сумна доля дізнати більше печалі, ніж радості, прилучаючись до життя братів, які присвятили себе мистецтву, і я починаю боятися, що стану тобі тягарем. Хіба я не вжив на зло вашу прихильність до мене? Пам’ять про минуле, повне сімейних радощів, підтримує мене в моїй теперішній самітності. Зі швидкістю орла, що вертається у своє гніздо, подумки долаю я простір, пориваючись в обійми справжньої любові після того, як зазнав першого горя і перших оман паризького світу. Чи не потріскував гніт вашої свічки? Чи не випадали жарини з вашого каміна? Чи не дзвеніло вам у вухах? Чи не казала мати: «Це Люсьєн про нас думає»? Чи не відповідав Давід: «Він бореться з людьми і обставинами!» Єво, я пишу цього листа лише для тебе одної. Тобі одній насмілюся звіритись у всьому доброму й лихому, що може мене спіткати, червоніючи і за те, й за те, бо добро тут зустрічається так рідко, як мало б зустрічатися зло. Ти зрозумієш багато з небагатьох слів: пані де Баржетон посоромилась і зреклася мене вже на дев’ятий день після приїзду. Побачивши мене, вона одвернулась, а я, заради того, щоб увійти в світ, куди вона захотіла ввести мене, уже витратив тисячу сімсот шістдесят франків із тих двох тисяч, які привіз із Ангулема і які так тяжко ви роздобули! «На що витратив?» — запитаєш ти. Моя бідолашна сестро, Париж — це безодня: тут можна пообідати за вісімнадцять су, але в пристойній ресторації скромний обід коштує півсотні франків; тут є жилети й панталони по чотири франки і навіть по сорок су, але модний кравець не пошиє вам їх дешевше як за сто франків. Тут, щоб вас переправили через баюру під час дощу, треба платити су. Проїхав якусь сотню метрів — плати тридцять два су. Спершу я жив у пристойному кварталі, а сьогодні перебрався в готель «Клюні» на вулиці Клюні — це один з найбідніших, найтемніших закапелків Парижа, затиснутий між трьома церквами та старими будинками Сорбонни. Я мешкаю в мебльованій кімнатині на п’ятому поверсі, і хоч вона занедбана й гола, плачу п’ятнадцять франків за місяць. На сніданок беру хлібчик на два су та склянку молока на су; але обідаю добре, за двадцять су, в ресторації такого собі добродія Флікото на майдані тієї ж таки Сорбонни. До зими, сподіваюся, мої витрати не перевершуватимуть шістдесяти франків на місяць. Двохсот сорока франків мені вистачить на чотири місяці. Тим часом я, безперечно, встигну продати «Лучника Карла IX» і «Стокротки». Тож не турбуйся за мене. Хай моє теперішнє похмуре, порожнє, вбоге; зате моє майбутнє буде барвисте, багате, блискуче! Більшість великих людей терпіли мінливість долі, яка гнітить і мене, але знегоди мене не зламають. Плавт, великий комічний поет, був робітником у млині, Макіавеллі писав свого «Монарха» вечорами, натрудившись цілий день разом із майстровими. Нарешті, великий Сервантес, що втратив руку в бою під Лепанто і вніс свою частку до перемоги, здобутої того славного дня, митець, якого тодішні писаки прозвали «нікчемним одноруким дідом», за браком видавців мусив десять років чекати, поки вийде друком друга частина його геніального «Дон Кіхота». Але нині не ті часи. Горе та злидні випадають на долю тільки невідомих талантів. А домігшися слави, письменник багатіє — забагатію і я. Зрештою, моє життя — це наполеглива праця; півдня проводжу я в бібліотеці св. Женев’єви, де набуваю необхідні знання, без яких далеко не підеш. Отже, сьогодні я майже щасливий. За кілька днів я призвичаївся до свого становища. Зранку беруся за улюблену працю; на життя грошей мені вистачає; я багато роздумую, навчаюся і не бачу нічого, що могло б завдати мені болю тепер, коли я зрікся світу, де моя гордість страждала б щохвилини. Славетні люди за будь-якої епохи повинні жити самітниками. Хіба вони не подібні до лісових птахів? Вони співають, чарують природу, але ніхто їх не бачить. Так я і житиму, якщо мені випаде щастя здійснити свої честолюбні задуми. Я не жалкую за пані де Баржетон. Жінка, яка так повелася зі мною, не варта й згадки. Я не шкодую, що покинув Ангулем. Може, воно й добре, що ця жінка заманила мене в Париж і кинула тут напризволяще. Париж — це світ письменників, мислителів, поетів. Тільки тут вирощують славу, і я знаю, який вона дає сьогодні чудовий врожай. Тільки тут, у музеях і приватних зібраннях, письменники можуть знайти живі творіння геніїв минувшини, які розпалюють і збуджують уяву. Тільки тут великі, завжди відчинені бібліотеки пропонують діяльному розумові знання й поживу. Нарешті, в Парижі у кожній дрібничці відчувається дух мислі, що витає в самому повітрі й увіковічений у літературних творах. Із розмов у кафе, в театрі за півгодини похопиш більше, ніж у провінції за десять років. Тут усе тішить око, дає поживу для зіставлення і повчає. Крайня дешевизна, крайня дорожнеча — ось вам Париж, де бджілка знаходить свою комірку, де кожна душа вбирає в себе те, що їй близьке. Отож хай мені зараз і тяжко, я ні в чому не каюся. Навпаки, чудове майбутнє відкривається переді мною й інколи втішає моє змучене серце. Прощавай, моя люба сестро. Не чекай від мене частих листів: одна з властивостей Парижа в тому, що тут не помічаєш, як летить час. Життя тут жахливо навальне. Обіймаю маму, Давіда й тебе ніжніше, ніж будь-коли.

Люсьєн»

Флікото — ім’я, що багатьом далося втямки. Мало знайдеться студентів, які, живучи в Латинському кварталі перші дванадцять років Реставрації, не відвідували б цього храму голоду й злиднів. Обід із трьох страв коштував тут вісімнадцять су разом із карафкою вина чи пляшкою пива, а з пляшкою вина — двадцять два су. Але один пункт програми Флікото, що його передрукували й конкуренти великим шрифтом на афішах, а саме: «Хліба досхочу» — інакше кажучи, «доневпоїду» — не дав цьому другу молоді нажити багатства. Не одну знаменитість харчував Флікото. Безперечно, серця багатьох славетних людей радісно завмирали від тисячі невимовних спогадів, коли згодом випадало їм глянути на маленькі шибочки вікон, що виходили на майдан Сорбонни та на вулицю Нев-де-Рішельє і аж до Липневих днів, уже за Флікото II і Флікото III, зберігали коричневу фарбу та старожитній, поважний вигляд, свідчачи про глибоку зневагу до шарлатанського блиску, тієї реклами, до якої вдаються майже всі сучасні ресторатори на втіху ока і на шкоду шлункові. Замість отих опудал дорогої дичини, замість аж ніяк не призначених для печені фантастичних риб, що виправдовують вертепний дотеп: «Я бачив чудового коропа, думаю десь через тиждень його купити»; замість отих найсвіжіших, слушніше сказати б, давно зогнилих плодів, виставлених з омапливою щедрістю, аби приваблювати капралів та їхніх землячок, чесний Флікото виставляв покопирсані тріщинами салатники, але купи вареного чорносливу тішили око споживача, запевнюючи, що слово десерт, рекламоване афішами конкурентів, тут не виявиться Хартією.[64] Шестифунтові буханці, розрізані начетверо, підтверджували правдивість обіцянки: «Хліба до невпоїду». Така була розкіш закладу, що його свого часу міг би прославити і Мольєр — так кумедно звучало прізвище хазяїна. Флікото безсмертний, він житиме, поки живуть студенти. Там їдять, та й тільки; але їдять, як працюють — із похмурою або веселою діловитістю, — залежно від характеру чи обставин. На той час цей знаменитий заклад мав дві довгі вузькі та низенькі зали, розташовані під прямим кутом: одна — вікнами на майдан Сорбонни, друга — на вулицю Нев-де-Рішельє; в обох залах стояли ряди столів, взяті, мабуть, із трапезної якогось абатства, бо були дуже довгі; біля приборів розкладено серветки, протягнені крізь понумеровані металеві кільця. Флікото I міняв скатерки лише по неділях, а Флікото II, кажуть, почав міняти їх двічі на тиждень, як тільки його династії стала загрожувати конкуренція. Цей ресторан — добре обладнана робітня, а не бенкетна зала, чепурно прибрана для втіх ласування. Тут довго не засиджуються. Ложками орудують жваво! Слуги метаються швидко, всі вони заклопотані, кожного з них смикають. Страви тут одноманітні. Картопля не виводиться; хоча б вона не вродила в Ірландії, хоч би весь Париж залишився без картоплі, у Флікото її — скільки завгодно. Вже тридцять років подають її тут незмінно — золотистого кольору, що його так полюбляв Тіціан; притрушена зеленню, вона має ту перевагу, про яку мріє кожна жінка: 1840 року ви бачите її такою самою, якою вона була в 1814 році. Баранячі котлети, філе з яловичини посідають у меню цієї харчівні те саме місце, що у Вері надано тетерукам або осетрині — стравам вишуканим, які замовляють зранку. Тут панує телятина; яловичину подають під найрізноманітнішими приправами. Коли мерлани, макрель підходять до океанського узбережжя, вони негайно з’являються і на сковорідках добродія Флікото. Тут усе відбувається в нерозривному зв’язку з мінливістю сільського господарства і примхами погоди. Тут довідуються про речі, про які й гадки не мають багатії, нероби, люди, байдужі до змін у природі. Студент, що осів у Латинському кварталі, дістав тут найпевніші відомості про погоду: він знає, коли достигає квасоля й горох, коли базар захаращений капустою, знає, якого салату вдосталь по крамницях і коли недорід буряків. Коли до харчівні Флікото почав учащати Люсьєн, тут ще ходили наклепницькі чутки, ніби поява біфштексів у харчівні Флікото пов’язана з падежем коней. У Парижі не густо ресторанів, які являли б собою таке чудове видовище. Тут ви знайдете тільки молодість і віру; злидні тут терплять весело, хоча і не бракує облич суворих, похмурих і заклопотаних. Одвідувачі здебільшого зодягнені недбало. Тож коли сюди приходить хтось причепурившись, його відразу помічають. Кожен знає, що цей святковий убір звістує зустріч із милою, відвідини театру або візит у вищі кола. Тут, кажуть, були засновані студентські товариства і згодом, як ми побачимо у цій повісті, з них повиходили деякі знаменитості. Проте, за винятком молодиків, що, згуртовані земляцькими почуттями, сиділи за одним столом, більшість одвідувачів трималися за обідом поважно. Розвеселити їх було не легко — може, спричинялося до того церковне вино, яке не вельми схиляє до веселощів. Ті, хто бував у Флікото, пригадують чимало похмурих і таємничих постатей, повитих туманом найхолоднішого убозтва, котрі приходили сюди впродовж двох років і безслідно зникали в безвісті, що назавжди сховала ті паризькі привиди від очей найцікавіших завсідників. Дружба, яка зароджувалась у Флікото, зміцнювалася по сусідніх кафе в полум’ї солодкого пуншу чи за чашкою кави, освяченої яким-небудь лікером.

Оселившись у готелі «Клюні», Люсьєн, як і всі новачки, перші дні жив скромно й розмірено. Після сумної спроби пожити франтом, яка поглинула всі його кошти, він поринув у працю з молодечим запалом, що його так швидко охолоджують турботи й розваги, пропоновані Парижем кожній людині, багатій чи вбогій, і встояти проти яких спроможна тільки шалена енергія справжнього таланту або похмура воля честолюбця. Люсьєн приходив до Флікото о пів на п’яту, помітивши, що вигідно з’являтись одним із перших, — о цій порі страви ще досить різноманітні і можна дістати те, що тобі до вподоби. Як усі поетичні натури, він зразу облюбував собі місце, і той вибір свідчив про його спостережливість. Уже за перших відвідин Флікото він наглянув біля конторки столик; по обличчях молодиків, що сиділи за ним, із їхніх окремих слів, — перехоплених на льоту, він угадав літературну братію. До того ж якесь чуття підказало йому, що, сидячи біля конторки, він зможе іноді розмовляти з хазяями ресторану. Згодом зав’яжеться знайомство, і коли йому буде сутужно на гроші, він зможе сподіватися на кредит. Отож Люсьєн сідав біля конторки за квадратний столик, накритий на два прибори, із серветками без кілець, призначений, очевидно, для випадкових одвідувачів. Навпроти нього сидів худорлявий блідий юнак, видно, такий самий вбогий, як і він; красиве, змарніле обличчя свідчило про розбиті надії, що залишили на його чолі сліди втоми, а в душі глибокі борозни, де посіяне зерно вже не сходило. Приваблений цими поетичними рисами і під впливом непереможного пориву співчуття, Люсьєн зразу відчув потяг до незнайомця.

Молодика, першого, з ким ангулемський поет, після дрібних взаємних послуг, окремих слів і зауважень, через тиждень зумів зав’язати розмову, звали Етьєн Лусто. Два роки тому він, як і Люсьєн, покинув провінцію, невеличке місто в Беррі. Нервові рухи, блиск в очах, уривчаста мова свідчили про гірке знайомство з літературним життям. Етьєн приїхав із Сансера з рукописом трагедії в кишені, приваблений тим самим, що й Люсьєн: надіями здобути славу, владу і багатство. Спершу він обідав у Флікото щодня, але згодом почав з’являтися рідше й рідше. Після п’яти-шести днів перерви Люсьєн знову зустрічався з ним і сподівався, що побачиться і завтра, але другого дня на тому місці сидів який-небудь незнайомець. У молодих людей, що бачились напередодні, запал учорашньої розмови відбивається й на сьогоднішній, але випадковість зустрічей змушувала Люсьєна щоразу ламати лід, і тому зближення уповільнювалося. За перші тижні воно посунулося мало. Поговоривши з жінкою, яка сиділа за конторкою, Люсьєн довідався, що його майбутній друг працює в редакції невеличкої газети, для якої пише відгуки на нові книжки і на п’єси, котрі йдуть у Амбігю-Комік, Гете чи в Драматичній панорамі[65]. Юнак одразу набув у Люсьєнових очах неабиякої ваги; він постановив собі завести з ним сердечну розмову і піти на деякі жертви, аби домогтися дружби, такої потрібної для літератора-початківця. Журналіст не з’являвся протягом двох тижнів. Люсьєн іще не знав, що Етьєн обідав у Флікото тільки тоді, коли не мав грошей, і через те й бував у нього вигляд похмурої зневіри та відчуженості, яку ангулемець намагався здолати запобігливими усмішками й підлесливими словами. Проте зважитись на цю дружбу для Люсьєна було нелегко, бо той нікому не відомий журналіст, видно, полюбляв широке життя, не гребуючи чаркою вина, чашкою кави, келихом пуншу, театрами, гульбищами. Люсьєн, оселившись у Латинському кварталі, спочатку тримався, немов дитина, все ще приголомшена першою наукою паризького життя. Тим-то, ознайомившись із цінами і зваживши свого гаманця, він не осмілився гнатися за Етьєном, остерігаючись знову наробити помилок, у яких каявся й досі. Він перебував під пильним оком провінційних звичаїв. Два ангели-охоронці, Єва й Давід, ставали перед його очима, тільки-но в нього виникав якийсь лихий намір, і нагадували про покладені на нього надії, про те, що він повинен ощасливити стару матір, розвинути свій талант. Зранку він годинами просиджував у бібліотеці св. Женев’єви, вивчаючи історію. Уже з перших досліджень він помітив жахливі огріхи в романі «Лучник Карла IX». Коли бібліотеку зачиняли, Люсьєн вертався до своєї вогкої й холодної кімнати, виправляв роман, перебудовував його, викидав цілі розділи. По обіді у Флікото він ішов у Торговий пасаж і в читальні Блосса переглядав твори сучасних письменників, газети, періодичні видання, збірники віршів, прагнучи увійти в літературну стихію, а опівночі вертався в готель, не витрачаючись ні на дрова, ні на освітлення. Читання так змінило його смаки, що він переглянув свою збірку сонетів про квіти, свої милі «Стокротки» і грунтовно переробив їх, так що навряд чи в них збереглася бодай сотня колишніх рядків. Отже, Люсьєн спочатку жив невинним чистим життям бідних вихованців провінції, які навіть обіди Флікото вважають за розкіш проти звичайних страв батьківського дому, задовольняються повільними прогулянками в алеях Люксембурзького саду, із замиранням серця нишком позирають на гарних жінок, живуть у Латинському кварталі і до решти віддаються праці, мріючи про майбутнє. Але поет від природи, Люсьєн незабаром піддався нездоланним бажанням, не встояв перед спокусою театральних афіш. Французький театр, Водевіль, Вар’єте, Комічна опера[66], куди він ходив, беручи крісла в партері, поглинули шістдесят франків. Зрештою, хто із студентів міг би втриматися від щастя бачити Тальма в ролях, які він сам і прославив? Театр, перша любов поетичних душ, зачарував Люсьєна. Актори й актриси здавалися йому людьми надзвичайними; він не вірив, що колись зможе переступити рампу і спілкуватися з ними попросту. Завдяки їм він діставав духовну втіху, і вони були для нього істотами чарівними, про яких писали в газетах нарівні із справами державної ваги. Бути драматургом, бачити свої твори поставленими на сцені — яка принадна мрія! Здійснювали її люди лише відважні, як Казимір Делавінь! Плідні думки, скороминуща віра в себе, но якій наставав болісний відчай, хвилювали Люсьєна і, незважаючи на глухе ремство пристрастей, підтримували його на священному шляху праці та здержливості. З надмірного перестраху він зарікся відвідувати Пале-Рояль, те згубне місце, де одного ранку витратив п’ятдесят франків на сніданок у Вері та близько шестисот франків на одяг. Тому, коли його змагала спокуса подивитися Флері, Тальма, обох Батістів чи Мішо,[67] він ішов у вузеньку темпу галерею, де з пів на шосту вже шикувалася довга черга по дешеві квитки і тим, хто запізнювався, доводилось платити за близьке до каси місце десять су. Бувало, простоявши дві години в черзі, розчаровані студенти чули повідомлення: «Квитки продано». Після вистави Люсьєн повертався додому, опустивши очі й не дивлячись навкруг себе, бо вулиці о тій порі були сповнені живих спокус. Може, і йому трапилося пережити одну з тих надзвичайно простих пригод, які, одначе, посідають велике місце в полохливій уяві молодого хлопця. Якось Люсьєн порахував свої екю, і його пройняв холодний піт: йому стало страшно, що так швидко тануть його капітали, і він надумав звернутися до якогось книгаря й спробувати дістати платну роботу. Молодий журналіст, якого він сам уявив своїм другом, у Флікото не з’являвся. Люсьєн чекав на який-небудь щасливий випадок, але його не траплялося. В Парижі щаслива пагода випадає лише людям з широким колом знайомств: що більше знайомих, то більше можливостей на успіх у будь-якій царині; випадок завжди на боці великих армій. Дотримуючись властивої провінціалам обачності, Люсьєн не хотів зволікати до того часу, коли в його кишені залишиться всього кілька екю: він постановив атакувати видавців.

Якось холодного вересневого ранку Люсьєн попрямував вулицею Лагарп із двома рукописами під пахвою. Дійшовши до набережної Августинців, він став походжати тротуаром, позираючи то на воду Сени, то на книгарні, ніби якийсь добрий геній нашіптував йому, що краще кинутись у воду, ніж у літературу. Врешті, пильно вивчивши обличчя людей, що вешталися за вікнами чи стояли на порогах книгарень, привітні або понурі, втішені, веселі або засмучені, він, поборовши болісні вагання, намітив собі дім, перед яким прикажчики поспіхом пакували книжки. Там, очевидно, відправляли товар, а стіни були заклеєні оголошеннями:

НАДІЙШЛИ В ПРОДАЖ:

«Самітник» віконта д’Арленкура. Видання третє. «Леонід» Віктора Дюканжа[68]. П’ять томів у 12-ту частку аркуша, на найкращому папері. Ціна 12 франків. «Моральні спостереження» Кератрі[69].

— От щасливці! — вигукнув Люсьєн.

Афіша, новий і своєрідний винахід знаменитого Лавока, на той час уперше розцвіла на паризьких мурах. Незабаром увесь Париж зарябів витворами послідовників цього способу реклами, які зробили з нього джерело загальних прибутків. Нарешті Люсьєн — поет, такий прославлений в Ангулемі і такий непримітний у Парижі — із завмерлим від хвилювання й тривоги серцем прослизнув під самою стіною дому і, зібравши всю свою мужність, зайшов до крамниці, де було повно прикажчиків, клієнтів, видавців... «А може, й авторів!» — подумав Люсьєн.

— Я хотів би поговорити з паном Відалем або паном Поршоном, — звернувся Люсьєн до одного з прикажчиків.

Він щойно прочитав вивіску, де було написано великими літерами:

ВІДАЛЬ І ПОРШОН,

КНИГАРІ-КОМІСІОНЕРИ

ДЛЯ ФРАНЦІЇ ТА ЗАКОРДОНУ.

— Вони обидва зайняті, — відповів прикажчик.

— Я зачекаю.

Поет залишився в крамниці й почав роздивлятися пакунки книжок. Він пробув там дві години, переглядаючи заголовки, гортаючи книжки, читаючи окремі сторінки. Врешті Люсьєн прихилився до скляної перегородки, запнутої зеленими фіранками, за якою, так він гадав, сидів Відаль або Поршон, і почув таку розмову:

— Візьмете п’ятсот примірників? Для вас відступлю по п’ять франків за штуку і на кожну дюжину накину ще примірник.

— Почому ж вийде примірник?

— На шістнадцять су дешевше.

— Тобто чотири франки й чотири су? — запитав Відаль чи Поршон у того, хто пропонував книжки.

— Так, — відповів продавець.

— Розрахунок по розпродажу? — спитав книготорговець.

— Старий жартівник! Таж тоді ви розрахуєтесь десь років через півтора, і то векселями на річний термін!

— Що ви, що ви! Векселі зараз же, — сказав Відаль чи Поршон.

— А на який термін? На дев’ять місяців? — спитав видавець чи автор, що пропонував книжки.

— Ні, голубе, на рік, — відказав котрийсь із книгарів-комісіонерів.

Запала мовчанка.

— Ви мене без ножа ріжете! — вигукнув невідомий.

— А хіба ми продамо за рік п’ятсот примірників «Леоніда»? — відповів книгар-комісіонер видавцеві Віктора Дюканжа. — Мій дорогий колего, якби книжки розходилися за бажанням видавців, ми були б мільйонерами; але вони розходяться за примхою публіки. Романи Вальтера Скотта йдуть по вісімнадцять су за том, тобто за три франки дванадцять су весь роман, а ви хочете, щоб я ваші книженята продав дорожче? Коли хочете, щоб я проштовхнув ваш роман, поступіться. Відаль!

Опасистий чоловік встав із-за каси, поклав перо за вухо й пішов до співрозмовників.

— Скільки ти збув Дюканжевих книжок за останню поїздку?

— Та продав дві сотні «Дідуся з Кале», але на дві інші книжки мені довелося знизити ціну, бо вони зовсім не мали попиту, і з них вийшли найсправжнісінькі солов’ї.

Пізніше Люсьєн довідався, що солов’ями книгопродавці називають книжки, які залежуються на полицях у глибині складів.

— До речі, ти знаєш, — провадив Відаль, — що Пікар[70] готує серію романів? Він обіцяє нам двадцять відсотків знижки проти звичайної продажної ціни, аби тільки ми забезпечили йому успіх.

— Та вже нехай! На рік, — скрушним голосом відповів видавець, якого приголомшило останнє повідомлення Відаля Поршонові.

— Остаточно? — рішуче спитав Поршон у невідомого.

— Так.

Видавець вийшов. Люсьєн чув, як Поршон сказав Відалеві:

Уже є замовлення на триста примірників. Розрахунок із видавцем затримаємо. «Леоніда» пустимо по сто су за штуку, а заплатимо за нього через півроку...

— Ось уже й півтори тисячі франків чистого зиску, — підказав Відаль.

— О! Я відразу збагнув, що йому сутужно доводиться.

— Він іде на дно! Платить Дюканжеві чотири тисячі франків за дві тисячі примірників!

Люсьєн обірвав Відаля, появившись у дверях комірчини.

— Панове, — звернувся він до обох компаньйонів, — маю честь вітати вас.

Книгопродавці ледь кивнули у відповідь на його уклін.

— Я автор роману з історії Франції. Моя книжка написана в манері Вальтера Скотта. Називається «Лучник Карла Дев’ятого». Пропоную купити.

Поршон зміряв Люсьєна холодним поглядом і поклав перо.

Відаль, люто глипнувши на автора, відповів:

— Ми, добродію, не видавці, ми книгарі-комісіонери. Якщо ж і видаємо книжки власним коштом, то це торгові операції, які ми провадимо лише з авторами знаменитими. Та й то ми купуємо тільки книжки серйозні — історичні твори, короткі огляди.

— Але ж і моя книга дуже серйозна. Я намагався змалювати в правдивому світлі боротьбу католиків, прибічників необмеженої монархії, та протестантів, які хотіли запровадити республіку.

— Пане Відаль! — гукнув прикажчик.

Відаль вийшов.

— Я й не думав заперечувати, пане, що ваша книжка — шедевр, — сказав Поршон, зробивши досить неввічливий жест, — але нас цікавлять тільки видані книги. Зверніться до тих, хто купує рукописи, скажімо, до дядечка Догро — вулиця Дюкок, поблизу Лувру — він один із тих, хто купує рукописи. От би ви прийшли раніше! Щойно тут був Поллє, конкурент Догро і видавців із Дерев’яних галерей.

— У мене ще є збірка поезій...

— Пане Поршон! — почувся окрик.

— Поезій! — роздратовано вигукнув Поршон. — За кого ви мене маєте? — додав він, зареготавши авторові в обличчя, і зник у кімнаті за крамницею.

Люсьєн перейшов Новий міст, пригнічений тяжкими думами. Те, що він похопив із цього гендлярського жаргону, дало йому зрозуміти, що для книготорговців книжка — те саме, що для крамарів-трикотажників шкарпетка: товар, який треба за безцінь купити і дорого продати.

— Я просто не туди звернувся, — сказав він сам собі; його прикро вразив цей грубий матеріальний погляд на літературу.

На вулиці Дюкок Люсьєн помітив скромну крамничку, повз яку він проходив уже раніше; на зеленому тлі вивіски було написано жовтими літерами: «Книговидавець Догро». Люсьєн згадав, що в читальному залі Блосса він бачив це ім’я на титульних сторінках кількох романів, й увійшов до крамнички не без глибокого хвилювання, яке охоплює вразливих людей перед неминучою боротьбою. В крамничці він побачив якогось дивного дідка, одну із особливих постатей книгарства часів Імперії. На ньому був чорний фрак із широкими прямокутними фалдами, тоді як тогочасна мода вимагала, щоб вони своїм покроєм скидалися на риб’ячий хвіст; жилет із простої тканини в строкату клітинку, з кишенькою для годинника, звідки звисав сталевий ланцюжок із мідним ключиком. Годинник, певно, був опуклий, як цибулина. Вбрання старого довершували сірі вовняні шкарпетки та черевики зі срібними застібками. Він сидів з непокритою лисою головою, увінчаною сивуватим, мальовничо розкуйовдженим волоссячком. Дядечко Догро, як назвав видавця Поршон, своїм фраком, панталонами й черевиками нагадував учителя красного письменства, а жилетом, годинником і панчохами — крамаря. Його обличчя аж ніяк не суперечило такому дивному поєднанню: у нього був вигляд людини, яка любить повчати, запалі щоки професора риторики, жваві очі, підозріливий рот і прихована настороженість видавця.

— Цан Догро? — спитав Люсьєн.

— Так, добродію.

— Я автор роману, — сказав Люсьєн.

— Щось занадто молодий, — зауважив книгар.

— Мій вік не стосується справи, добродію.

— Ваша правда, — мовив старий і взяв рукопис. — Вража сила! «Лучник Карла Дев’ятого»! Чудова назва. Ну ж бо, юначе, розкажіть мені коротенько зміст.

— Це історичний твір у манері Вальтера Скотта, де боротьбу між католиками й протестантами зображено як боротьбу двох суспільних сил, що пориваються до влади, причому трону загрожує серйозна небезпека. Я на боці католиків.

— Так, так, юначе. У вас цікаві думки. Гаразд. Я прочитаю роман, обіцяю вам. Я волів би твір у дусі пані Радкліф[71], та якщо ви потрудилися над ним, якщо у вас є стиль, задум, ідеї, вміння розгортати дію, я буду тільки радий домовитися з вами. Що нам треба?.. Хороші рукописи.

— Коли дозволите навідатись?

— Увечері я їду на село, вернуся післязавтра. За цей час я прочитаю ваш твір, і, якщо він мені підійде, ми відразу й укладемо угоду.

Добродушність старого навіяла Люсьєнові фатальну думку витягти і рукопис «Стокроток».

— Пане Догро, я маю ще й збірку віршів.

— О! То ви поет! Тоді не треба мені й вашого роману, — мовив старий, вертаючи йому рукопис. — Віршомаз, узявшися за прозу, нічого путнього не зробить. Проза не терпить зайвих слів, тут треба говорити тільки найнеобхідніше.

— Але ж Вальтер Скотт писав вірші...

— Та вже ж, — сказав Догро, полагіднівши; він зрозумів, що юнак у скруті й залишив у себе рукопис. — Де ви живете? Я зайду до вас.

Люсьєн дав адресу, не підозрюючи, що там у книговидавця на думці. Він не розпізнав у ньому видавця старої школи, людини тих часів, коли книгарі прагнули тримати десь на горищі під замком напівживих від голоду Вольтера і Монтеск’є.

— О, та я ж вертаюся додому саме через Латинський квартал, — сказав старий, прочитавши адресу.

«Яка сердечна людина! — подумав Люсьєн, прощаючись із видавцем. — Таки натрапив я на справжнього друга молоді, котрий трохи розуміється на літературі. Мені пощастило! Я ж казав Давідові, що в Парижі справжньому таланту вибитися легко».

Люсьєн повернувся додому щасливий, із легким серцем, мріючи про славу. Він уже встиг забути зловісні слова, що вразили його в конторі Відаля й Поршона, він уже відчував у себе в кишені щонайменше тисячу двісті франків! Та це ж йому на цілий рік життя в Парижі! За цей час він напише нові твори. Скільки задумів будував він на тих надіях! Скільки в нього зродилося солодких мрій про трудове життя! Він зробив лад у квартирі, трохи не почав купувати деякі речі. Він гамував своє нетерпіння тільки читанням книжок у читальні Блосса. Старого Догро приємно здивував стиль першого Люсьєнового твору, захопила велич характерів, цілком у дусі тієї епохи, коли відбувалася ця драма, вразила палкість уяви, з якою молодий автор звичайно розгортав дію, — такі твори траплялися дядечкові Догро не часто, і вже через два дні він зайшов до готелю, де мешкав його Вальтер Скотт, що починав набиратися сили. Старий вирішив заплатити йому тисячу франків і придбати «Лучника Карла IX» у свою цілковиту власність, водночас зв’язавши Люсьєна угодою на кілька наступних творів. Побачивши, що воно за готель, старий лис передумав. «Якщо хлопець оселився в такому будинку, потреби в нього скромні — він любить науку, працю; вистачить йому й вісімсот франків». Він спитав хазяйку готелю, де мешкав пан де Рюбампре. Вона відповіла: «На п’ятому поверсі». Книгопродавець підвів голову і над п’ятим поверхом побачив тільки небо. «Цей юнак, — подумав він, — вродливий, ба, навіть дуже вродливий; дай йому зайвий гріш — почне гуляти і працювати перестане. У його ж таки інтересах, та й у своїх, запропоную шістсот франків, але не векселями, а готівкою». Він вибрався східцями нагору, тричі постукав у двері; Люсьєн одчинив, і старий зайшов. Кімната була порожня, стіни голі. На столі — чашка молока, буханець за два су. Убозтво генія відразу впало в око старому Догро.

«Хай же він, — подумав видавець, — і надалі дотримується простих звичаїв, помірного харчування, цих скромних потреб».

— Я дуже радий бачити вас, — сказав Догро Люсьєнові. — Так само жив і Жан-Жак, з яким у вас багато спільного не тільки в цьому. Ось у таких кімнатах і палахкотить вогонь генія, і створюються найкращі витвори мистецтва! Отак і повинні жити митці, а не розгулювати по кафе та ресторанах, марнуючи час, свій талант і наші гроші. — Він сів. — Ваш роман, юначе, непоганий. Я був учителем риторики і знаю історію Франції. В романі подибуються чудові сцени. Коротко: у вас в майбутнє.

— Невже?

— Так, так, запевняю вас. Ми з вами будемо робити діла. Я купую ваш роман.

Серце Люсьєнове розцвіло, він тремтів од радості; нарешті він увійде в літературу, нарешті він друкуватиметься.

— Я даю чотириста франків, — сказав Догро солодким голосом і глянув на Люсьєна, ніби щойно зважився на хтозна-який великодушний вчинок.

— За кожен том? — запитав Люсьєн.

— За весь роман, — сказав Догро, якого анітрохи не спантеличило здивування автора. — Але, — додав він, — плачу готівкою. Ви також візьмете на себе зобов’язання писати мені по два романи на рік. Якщо перший розійдеться за півроку, за подальші я платитиму по шістсот франків. Отже, здаючи по два романи за рік, ви будете отримувати по сто франків щомісяця, і ваш добробут забезпечений. У мене є автори, яким я плачу по триста франків за роман. За переклад з англійської — по двісті. Колись таку ціну визнали б за надмірну.

— Пане, ми не зійдемося, прошу повернути мені рукопис, — сказав Люсьєн, похолоднівши.

— Беріть, — сказав старий. — Ви, голубе, анічогісінько не тямите в справах. Видаючи перший роман невідомого автора, видавець ризикує пустити на вітер тисячу шістсот франків за папір і друк. Легше написати роман, аніж роздобути таку суму. В мене є сто рукописів різних романів, а в касі не знайдеться й ста шістдесяти тисяч франків! Отак-то! За всі двадцять років видавничого ярма я не заробив таких грошей. На виданні романів не забагатієш. Відаль і Поршон беруть книжки на умовах, які для нас щодень стають обтяжливіші. Де ви ризикуєте тільки вашою працею, там я мушу викинути з кишені дві тисячі франків. Якщо ми промахнемося, бо habent sua fata libelli[72], я втрачу дві тисячі франків, тоді як ви відбудетесь одою на дурість публіки. Добре поміркувавши про все, що я мав честь вам сказати, ви знову прийдете до мене. Так, так, ви повернетесь! — сказав видавець удруге, відповідаючи на гордовитий жест, що вихопився у Люсьєна. — Вам не тільки не знайти видавця, який захотів би ризикнути двома тисячами франків заради молодого невідомого автора, ви навіть не знайдете прикажчика, щоб узявся прочитати вашу шкрябанину. Я ж її прочитав і навіть можу вказати вам на деякі мовні недогляди: ви пишете: «не сказавши два слова», а слід «двох слів», бо заперечив частка вимагає родового відмінка; ви пишете: «перейшов на інший бік вулиці», а слід «на другий». — Люсьєн явно знітився. — Коли ви прийдете вдруге, я не дам більше як сто екю, і ви втратите сто франків, — додав видавець. Він устав, попрощався, але, вже стоячи на порозі, сказав: — Якби не ваш талант, не ваше майбутнє, якби не моя прихильність до молодих талантів, я б вам не запропонував таких вигідних умов. Сто франків на місяць! Подумайте над цим! Правда, роман у шухляді — не кінь у стайні: їсти не просить. Але й користі від нього аніякісінької!

Люсьєн схопив рукопис, шпурнув його додолу й вигукнув:

— Краще я його спалю!

— Запальна натура, справжній поет! — сказав старий. Люсьєн з’їв хлібець, випив молоко й вийшов на вулицю. В кімнаті йому було б тісно, він би метався в ній, як лев у клітці. В бібліотеці св. Женев’єви, куди Люсьєн мав намір піти, він уже давно примітив молодика років двадцяти п’яти; той завжди працював у своєму кутку з такою зосередженою увагою, якої ніщо не могло ні розвіяти, ні відвернути і з якої знати було справжнього трудівника літератури. Молодий чоловік, видно, був давній завсідник читальні; тутешні службовці й сам бібліотекар ставились до нього вельми люб’язно; йому дозволяли навіть брати книжки додому, і Люсьєн помітив, що працьовитий незнайомець повертає їх уже на другий день; поет впізнав у ньому побратима по злиднях і надіях. Невисокий на зріст, блідий і худий, з красивими руками й високим чолом, на яке спадало густе, чорне, недбало зачесане волосся, він навіть байдужих привертав увагу своєю невиразпою подібністю до Бонапартового портрета, вигравіюваного за рисунком Робера Лефевра. Та гравюра — ціла поема палкої меланхолії, таємного властолюбства, стримуваної жадоби діяти. Придивіться пильно: ви побачите в цьому обличчі геніальність і замкнутість, підступність і велич. Погляд одухотворений, як у жінки. Зір прагне простору, горить жаданням здолати всі труднощі. Якби там і не значилося Бонапартового імені, ви все одно довго не могли б відвести очей від цього портрета. На незнайомому, що являв собою живе втілення тієї гравюри, були панталони, найчастіше заправлені в черевики на грубій підошві, сюртук із простого сукна, сірий у білу смужку жилет, застебнутий до останнього гудзика, чорна краватка і дешевий капелюх. З його одягу було очевидно, що він нехтує марне франтівство. Позначений тавром, що його накладає геній на чоло своїм рабам, таємничий незнайомець був завсідником у Флікото, де Люсьєн і стрічав його; він харчувався, аби жити, і зовсім не зважав на якість страв, до яких, мабуть, уже призвичаївся, пив лише воду. Чи в бібліотеці, чи у Флікото, він за всіх обставин виявляв якусь внутрішню гідність, яка походила, напевне, з переконаності, що життя його віддане чомусь великому, і створювала враження недоступності. У нього був погляд мислителя. Зосередженість глибоких роздумів не сходила з його прекрасного, шляхетно окресленого чола. Чорні жваві очі, пильні й проникливі, свідчили про звичку заглиблюватись у суть речей. Простий у жестах, він тримався, одначе, статечно. Люсьєн мимохіть відчував до нього пошану. Бувало, здибуючись на вході до бібліотеки чи в ресторані, вони дивились один на одного, ніби хотіли заговорити, але обом бракувало сміливості. Мовчазний юнак ішов у глиб зали, туди, де вона виходить на майдан Сорбонни, і Люсьєнові ніяк не щастило познайомитись із ним ближче, хоч він і відчував потяг до цього молодого працелюба, в якому з незбагненних ознак угадував певну вищість. І той, і той, як вони з’ясували потім, були цнотливі й сором’язливі вдачею, схильні до страхів і хвилювань, що властиві людям самітним. Якби вони не зустрілися того лихого дня, коли Люсьєна спіткала невдача, то, може, так ніколи б і не зійшлися. Але саме тоді Люсьєн, звернувши на вулицю Гре, помітив незнайомця, що повертався з читальні.

— Читальня зачинена, добродію, а з якої причини, не знаю, — сказав він Люсьєнові.

В ту хвилину на очах у Люсьєна бриніли сльози; він подякував незнайомцеві жестом, який буває красномовніший за слова і зразу відкриває шлях до юного серця.

— Що ж, тоді піду погуляю в Люксембурзькому саду, — сказав Люсьєн, і вони обидва пішли вулицею Гре в напрямі вулиці Лагарп. — Коли вийдеш надвір, важко повертатися назад і сідати до праці.

— Бо обривається плин думок і треба зосереджуватися знову, — зауважив незнайомець. — Ви, добродію, ніби чимось збентежені?

— Зі мною сталася незвичайна пригода, — відказав Люсьєн.

І він розповів про те, як ходив на набережну, а потім до старого видавця, розповів про його пропозиції; він назвав себе і в кількох словах змалював своє становище: не минуло й місяця, а він уже витратив шістдесят франків на харчування, тридцять — на готель, двадцять — на театр, десять — у читальні; разом сто двадцять франків, і залишилося в нього тільки сто двадцять.

— Ваша історія, добродію, — сказав незнайомець, — це й моя історія, й історія тисяч юнаків, котрі щороку приїжджають із провінції до Парижа. Ми з вами ще не найбільші невдахи. Бачите отой театр? — сказав він, показуючи на маківку Одеона. — Якось в одному з будинків на тому майдані поселився талановитий чоловік, що скотився на саме дно убозтва; на довершення нещасть він був одружений із коханою жінкою, що досі не спостигло ні мене, ні вас. На радість чи на горе, — як вам завгодно, — у нього народилося двоє діток; він захряс у боргах, але покладався на своє перо. Сердега запропонував Одеонові комедію на п’ять дій. Комедію взяли; її схвалено, актори репетирують, директор їх підганяє. Ці п’ять удалих дій стають п’ятьма драмами, які важче пережити, ніж написати їх. Бідолашний автор живе на горищі, — його дах ви можете побачити звідси, — витрачає останні копійки, щоб дотягти до прем’єри, дружина заставляв в ломбарді свою одежину, сім’я перебивається на самому хлібі. Напередодні вистави, коли йшла остання репетиція, подружжя мало вже п’ятдесят франків боргу, — за квартиру, за хліб, за молоко, за послуги воротаря. Поет приберіг собі тільки найнеобхідніше: фрак, сорочку, панталони, жилет і черевики. Певний успіху, він, збираючись до театру, цілує дружину й каже, що настав кінець їхнім стражданням. «Нарешті! Тепер заживемо без горя!» — вигукує він. «Пожежа! — скрикнула дружина. — Горить Одеон!» І справді Одеон палав... Отже, не нарікайте на долю. Ви зодягнені, у вас — ні дружини, ні дітей, про всяк випадок ви маєте в кишені сто двадцять франків, у вас немає боргів. П’єса з успіхом пройшла півтораста разів у театрі Лувуа. Король призначив авторові пенсію. Бюффон[73] сказав: «Геній — це терпіння». Воно й правда, з усіх людських властивостей терпіння найбільше нагадує метод, яким природа дає життя своїм творінням. Що таке мистецтво? Згусток природи.

Вони вже походжали алеями Люксембурзького саду. Незабаром Люсьєн узнав ім’я незнайомця, який намагався його втішити, — потім це ім’я стало прославленим. То був Данієль д’Артез, один із найвидатніших письменників нашого часу, один із рідкісних людей, котрі, за словами поета, являють собою «гармонію прекрасного таланту з прекрасною душею».

— Не можна стати великою людиною малою ціною, — сказав Данієль лагідним голосом. — Геній зрошує свої твори слізьми. Талант — явище духовне і, як усе живе, в дитинстві часто хворіє. Суспільство відкидає неповноцінні таланти, як природа усуває істоти кволі або потворні. Хто прагне піднятися над загалом, той повинен бути готовим до боротьби, не відступати ні перед якими труднощами. Великий письменник — мученик, який вистояв у боротьбі, от і все. Ваше чоло позначене печаттю генія, — сказав д’Артез Люсьєнові, начебто охоплюючи його поглядом. — Та коли у вас нема волі, коли вам бракує ангельського терпіння, коли ви — хоч би як далеко від мети закинула вас лукава доля — неспроможні наново почати свою подорож до ідеалу, мов та черепаха, що повзе до рідного океану, хоч би де вона опинилась, то відразу ж відмовтеся від своїх високих поривань.

— А самі ви готові на муки? — запитав Люсьєн.

— Готовий до всіх випробувань, до наклепів, зради, несправедливості з боку моїх суперників, до нахабства, до хитрощів, до зажерливості гендлярів, — відповів юнак тоном людини, здатної покірливо піти на все, що завгодно. — Якщо ваш твір чудовий — перша невдача нічого не означає...

— Може, ви прочитаєте мій роман і скажете свою думку?

— Гаразд, — відповів д’Артез. — Я живу на вулиці Чотирьох Вітрів, у будинку, де один із найславетніших, один з найбільших геніїв нашого часу, феномен у науці, Деплен, найвидатніший з хірургів, терпів перші муки в боротьбі з першими життєвими знегодами на шляху до слави. Спомин про це щовечора надає мені снаги, якої я потребую вранці. Я мешкаю в тій самій кімнаті, де він, бувало, живився самими вишнями й хлібом, як Руссо, але без Терези[74]. Приходьте за годину, я буду вдома.

Поети розсталися, потиснувши один одному руки, в нез’ясовному пориві журби та щирої приязні. Люсьєн пішов по свій рукопис, а Данієль д’Артез до ломбарду заставити годинника, щоб купити дві в’язки дров: надворі похолодніло, і йому хотілося, щоб новий друг погрівся біля каміна. Люсьєн з’явився точно, як домовились, і насамперед помітив, що будинок у порівнянні з його готелем іще непоказніший, — у кінці довгого похмурого коридора виднілися сходи. Данієлева кімната була на шостому поверсі; два віконця, між ними чорна пофарбована шафа, повна папок із наклейками, жалюгідне дерев’яне ліжко, схоже на койки у спальні колежу, нічний столик, куплений у крамниці випадкових речей; двоє крісел, набитих волосом, стояли в глибині кімнати, обклеєної шотландськими шпалерами, що за довгий час покрилися шаром кіптяви. Довгий стіл, захаращений паперами, займав простір між каміном та вікном. Навпроти каміна стояв поганенький комодик червоного дерева. Незвичайний тут зачовганий килим застеляв підлогу. Ця розкіш була корисна — вона зменшувала витрати на паливо. При столі було просте канцелярське крісло, оббите сап’яном, що, відживши свій вік, уже побілів; півдюжини нужденних стільців довершували обставу кімнати. На каміні Люсьєн помітив пузатий старожитній свічник із чотирма восковими свічками та з дашком. Коли гість, побачивши тут усі прикмети гризької нужди, спитав, навіщо такі дорогі свічки, д’Артез відповів, що не терпить запаху лойових свічок. Це свідчило про витонченість почуттів хазяїна кімнати. Читання роману тривало сім годин. Данієль слухав із святобливою увагою, не зронивши й слова, не зробивши жодного зауваження — вельми рідкісне свідчення чулості, виявленої слухачем.

— То якої ви думки? — спитав Люсьєн, кладучи рукопис на камін.

— Ви на добрій і вірній дорозі, — урочисто відповів д’Артез, — але ваш роман треба переробити. Якщо ви не хочете бути сліпим послідовником Вальтера Скотта, ви мусите виробити власну манеру, а не запозичувати її. Щоб змалювати своїх героїв, ви, як і він, починаєте з довгих розмов; і тільки коли ваші герої наговорилися, ви беретеся до окису та дії. Через те у вас відходить на другий план боротьба протилежних сил, необхідна для драматизму в усякому творі. Переставте навпаки умови завдання. Замініть розтягнені розмови, яскраві у Скотта і досить-таки безбарвні у вас, описами, до яких вельми схильна наша Французька мова. Хай ваш діалог буде доконечним наслідком, який увінчуватиме вашу зав’язку. Переходьте відразу до дії. Беріться за ваш сюжет то збоку, то з кіпця; одне слово, розгортайте його по-різному, щоб уникнути одноманітності. Застосувавши до історії Франції форми драматичного діалогу Шотландця, ви будете новатором. У Вальтера Скотта немає пристрасті, — вона йому незнана або заборонена лицемірними звичаями того краю. Для нього жінка — уособлення обов’язку. Героїні його романів, за рідкими винятками, всі однакові, всі вони, як кажуть художники, створені за одним трафаретом. Усі вони походять від Кларісси Гарлоу[75]; він зводить усі жіночі образи до одного задуму і тому подає лише зразки одного типу, більш або менш яскраво забарвлені. Жінка будить пристрасть і вносить у суспільство безлад. Форми пристрасті безмежні. Змальовуйте людські пристрасті, і ви допадетесь до невичерпного джерела, яким знехтував цей великий геній тільки задля того, щоб його читали в усіх родинах удавано доброчесної Англії. У Франції, в найбурхливішу добу нашої історії, ви знайдете чарівні вади та блискучі звичаї у католиків і можете протиставити їм похмурі постаті кальвіністів. Будь-яке з колишніх царювань, починаючи від Карла Великого, потребує щонайменше одного роману, а деякі, як, наприклад, царювання Людовіка XIV, Генріха IV, Франціска І, — навіть чотирьох-п’яти романів. Замість того щоб розтягнено розповідати про давно усім відомі події, спробуйте створити мальовничу історію Франції і, зображуючи одяг, меблі, будинки, внутрішню обставу, побут, відтворіть дух епохи. У вас є засіб стати самобутнім — спростуйте помилкові думки, що спотворюють образи більшості наших королів. Наважтеся в першому ж своєму творі відновити величний і прекрасний образ Катерини Медічі, яку ви віддали в жертву упередженням, що досі тяжіють над нею. Нарешті, змалюйте Карла IX таким, яким він був насправді, а не таким, яким його зобразили протестантські письменники. По десятьох роках наполегливої праці ви досягнете слави й багатства.

Була вже дев’ята. Люсьєн, ідучи за таємним прикладом свого майбутнього друга, запропонував йому пообідати в Едона і витратив на це двадцять франків. За обідом Данієль відверто розповів Люсьєнові про свої надії і суть своїх занять. Д’Артез не припускав, щоб визначний талант міг обійтися без глибокого знання філософії. Тепер він вивчав скарби філософії давньої й новітньої. Так само, як і Мольєр, перш ніж писати комедії, Данієль хотів стати глибоким філософом. Він вивчав життя за книгами і життя живих людей, вивчав думки й події. Серед його друзів були вчені — природознавці, молоді лікарі, політичні письменники, художники — ціле товариство працелюбних, вдумливих людей з великим майбутнім. Він жив на гонорари за сумлінні й погано оплачувані статті для бібліографічних, енциклопедичних чи науково-природничих словників; він писав стільки, скільки було потрібно, щоб жити й домагатися своєї мети. Д’Артез писав твір, сповнений грою уяви, тільки для того, щоб краще вивчити художні засоби мови. За цю, ще не закінчену, книжку він то брався, то знову кидав її, особливо він любив працювати над нею в дні розпачу. То був психологічний твір широкого змісту у формі роману. Хоч Данієль тримався дуже скромно, він здався Люсьєнові справжнім велетнем. Об одинадцятій годині, коли вони виходили з ресторану, Люсьєн уже пройнявся щирою приязню до цієї далекої від будь-якої пихи чеснотливої і шляхетної натури, що й сама не усвідомлювала своєї величі. Поет не відкидав Данієлевих порад, він прийняв їх беззастережно. Прекрасний талант д’Артеза, дозрілий завдяки роздумам і критиці в години усамітнення, критиці, призначеній не для когось іншого, а для самого себе, раптом розчинив перед Люсьєном двері до найчарівніших палаців фантазії. Палкий пломінь уст торкнувся уст провінціала, і слово паризького трудівника знайшло в голові ангулемського поета підготовлений грунт. Люсьєн заходився переробляти свій роман.

Щасливий з того, що надибав у паризькій пустелі споріднене серце, сповнене щирих почуттів, провінційний геній повівся так, як поводять себе всі юнаки, що жадають любові, — він пристав до д’Артеза, як хронічна хвороба; він заходив по нього, коли йшов у бібліотеку, погожими днями гуляв із ним у Люксембурзькому саду, вони разом обідали у Флікото, а ввечері поет проводив товариша до його вбогої оселі; одне слово, він тулився до нього, як тулились один до одного французькі солдати на засніжених російських рівнинах. У перші дні знайомства з Данієлем Люсьєн не без жалю помітив, що він заважає д’Артезовим друзям, які збиралися в нього: ці обранці долі, про яких Данієль розповідав із таким захопленням, розмовляли в його присутності дуже стримано, всупереч виразним ознакам щирої дружби. Люсьєн непомітно виходив, страждаючи від цього неумисного вигнання, а також від цікавості, яку збуджували в ньому ці незнайомі люди, що звертались один до одного попросту на імена. Всі вони, як і д’Артез, були позначені печаттю високих обдарувань. Кінець кінцем Данієль, без відома Люсьєна, переміг їхню приховану відчуженість до поета, і його визнали гідним увійти в це Братство великих умів. Тепер Люсьєн міг ближче взнати товаришів, які майже щовечора збиралися в д’Артеза і яких поєднувала палка дружба і серйозність розумових запитів. Усі вони вбачали в особі д’Артеза видатного письменника і вважали його своїм вождем, відтоді як повернувся до провінції з причин, про які тут розводитися немає потреби, їхній перший вождь — один із найвизначніших тогочасних умів, геній-містик. В розмовах часто зринало його ім’я — Луї[76]. Легко зрозуміти, яку цікавість мали розбудити в уяві поета ці люди — тут досить буде згадати лише про тих, котрі, як і д’Артез, уже досягли слави; але багато з них загинули надто рано.

Серед тих, які живуть і досі, був Орас Б’яншон, тоді ще студент-медик, що відбував практику в лікарні Милосердя, а в майбутньому одне із світил паризької Медичної школи — він надто відомий тепер, щоб була потреба змальовувати його зовнішність, характер, склад розуму. Далі — Леон Жіро, глибокий філософ, сміливий теоретик, що переглядає всі філософські системи, судить їх, висловлює в ясній формі й складає до стіп свого кумира — Людства. Великий у всьому, навіть у своїх хибах, ушляхетнених щирістю, цей невтомний трудівник, цей сумлінний учень очолив етико-політичну школу, по-справжньому оцінити яку зможе лише час. Хоч переконання скерували його в царину, далеку від тієї, куди поривалася решта товаришів, він залишився їхнім вірним другом. Мистецтво тут представляв Жозеф Брідо, один із найкращих художників молодої школи. Якби не його занадто вразлива натура, що засуджувала митця на таємні страждання, Жозеф, який, правда, ще не сказав свого останнього слова, міг би стати послідовником італійських майстрів: у нього рисунок римської школи і венецький колорит. Але його вбиває кохання, яке ранить йому не лише серце, а й мозок, підточує саме його життя, змушує метатися з однієї крайності в другу. Залежно від того, щасливий Жозеф чи нещасний у своєму несталому коханні, він посилає на виставку то етюди, де надмірне захоплення колоритом пішло на шкоду рисункові, то картини, які він писав під гнітом уявного горя і, віддавши перевагу рисункові, зовсім знехтував колорит, хоч і чудово ним володіє. Він раз у раз розчаровує сподівання друзів і публіки. Гофман був би в захопленні від його сміливих поривань у мистецтві, від його химер і буйної фантазії. Коли якась його досконала річ викликає захоплення, він і сам тішиться своїм успіхом, але тут-таки починає тривожитися, що його не хвалять за іншу картину, де його духовний зір бачить те, що недоступне очам загалу. Він украй норовливий; його приятелі бачили, як він знищив уже закінчену картину, яка здалася йому надто «вимученою».

— Надто вже виписана, — сказав він, — школярська робота!

Самобутній і часом незбагненний, він був не позбавлений усіх поганих і всіх добрих рис, притаманних нервовій натурі, в якої жадоба досконалості обертається на хворобу. Розумом Жозеф Брідо рідний брат Стерна, але він нічого не написав. Його дотепні слівця, гра його мислі позначені надзвичайним блиском. Він красномовний, він уміє любити, проте в почуттях так само примхливий, як і в творчості. В Братстві його любили саме за те, що обивателі назвали б вадами. Потім — Фюльжанс Рідаль, письменник, один із найдотепніших гумористів; поет, байдужий до слави, він кидає на театральний кін лише твори пересічні, а кращі п’єси приховує в тайниках мозку для себе та своїх друзів; Рідаль бере з публіки стільки грошей, скільки йому треба для незалежного існування, і, отримавши їх, перестає працювати. Плідний і ледачий, як Россіні, він, подібно до всіх великих комедійних поетів, подібно до Мольєра й Рабле, розцінював кожне явище з погляду за і проти: він був скептик, умів сміятись і сміявся з усього. Фюльжанс Рідаль — великий філософ буденного життя. Знання світу, дар спостережливості, зневага до слави, до так званої — як він каже — сухозлотиці, не засушили йому серця. Зовсім байдужий до власних інтересів і чутливий до чужих, він береться діяти лише заради друга. У цілковитій згоді з духом Рабле, він любить усмак попоїсти, проте не надто за тим женеться; він меланхолік і воднораз веселун. Друзі називають його наш полковий пес, і ніщо не змальовує Фюльжанса краще, як це прізвисько. Решта троє друзів, не менш визначні, ніж ці чотири, чиї силуети щойно описано, один по одному відійшли в небуття. Перший умер Меро, який став причиною знаменитої суперечки між Кюв’є та Жоффруа Сент-Ілером, двома однаково великими геніями, порушивши питання, що розділило науковий світ на два табори за кілька місяців до смерті того аналітика, котрий обстоював точну науку проти пантеїста, і нині живого й шанованого в Німеччині.[77] Меро був другом Луї, якого передчасна смерть теж незабаром вирвала із світу розумової діяльності. До цих двох людей, позначених печаттю смерті й сьогодні вже забутих, незважаючи на їхні неосяжні знання й талант, необхідно долучити Мішеля Кретьєна, ревного республіканця, що мріяв про європейську федерацію і 1830 року брав активну участь у русі сен-сімоністів. Політичний діяч, не меншого масштабу, ніж Сен-Жюст або Дантон, але простодушний і несміливий, як дівчина, мрійник, сповнений любові, обдарований мелодійним голосом, що зачарував би Моцарта, Вебера чи Россіні, він так співав деякі пісні Беранже, що серця повнилися поезією, пристрастями, надіями. Убогий, як Люсьєн, Данієль і всі його друзі, Мішель Кретьєн жив із безтурботністю Діогена. Він складав покажчики імен до великих творів, проспекти для видавців, а про свої політичні переконання мовчав, як могила мовчить про таємниці смерті. Цей веселий представник ученої богеми, цей великий державний діяч, який міг би змінити лице суспільства, поліг під мурами монастиря Сен-Меррі, як простий солдат. Куля якогось крамаря скосила одну з найшляхетніших істот, що будь-коли існували на французькій землі. Мішель Кретьєн загинув не за свої ідеї. Федерація, яку він проповідував, становила для європейської аристократії куди більшу небезпеку, ніж республіканська пропаганда; вона була доцільніша і не така безрозсудна, як страшні й туманні заклики до свободи, що її проголосили молоді шаленці, які вважали себе за спадкоємців Конвенту. Цього благородного плебея оплакували всі, хто його знав, і немає між ними жодного, хто б не згадував про цього великого, але мало кому відомого політика.

Ці дев’ять чоловік утворили Братство, де пошана і приязнь установили мир між протилежними вченнями та ідеями. Данієль д’Артез, пікардійський дворянин, так само ревно дотримувався монархічних поглядів, як Мішель Кретьєн захищав ідею європейської федерації. Фюльжанс Рідаль висміював філософську доктрину Леона Жіро, а той, у свою чергу, провіщав д’Артезові занепад християнства і зруйнування сім’ї. Мішель Кретьєн визнавав учення Христа, божественного основоположника Рівності, й захищав безсмертя душі від скальпеля Б’яншона, переконаного аналітика. Вони обмірковували, але не сперечалися. Оратори не хворіли на марнославство, бо самі ж були й своїми слухачами. Виносячи на обговорення свої праці, вони зі зворушливою юнацькою щирістю давали один одному поради. А коли йшлося про якесь серйозне питання, то опонент завжди був ладен поступитися власною думкою і намагався зрозуміти погляди друга й допомогти йому, адже людині завжди легше виявити неупередженість, якщо питання лежить за межами її інтересів. Майже кожному з них були властиві лагідність і терпимість — дві риси, що свідчили про благородство душі. Заздрощі — цей страшний набуток наших ошуканих надій, наших змарнованих талантів, наших недосягнених успіхів, наших розбитих прагнень — були їм невідомі. До того ж усі вони йшли різними дорогами. Тому кожен, кого, як і Люсьєна, приймали до їхньої спілки, почував себе легко. Справжній талант завжди доброзичливий, щирий і відвертий, йому осоружна бундючність; його критичний дух тішить розум і ніколи не ранить самолюбства. Після того як ущухало перше шанобливе хвилювання, новачок відчував безмірну втіху в товаристві цих молодих обранців. Близька дружба не виключала почуття власної гідності, глибокої поваги до свого колеги; врешті, кожен розумів, що в разі потреби він повинен прислужитись іншому або, у свою чергу, просити підтримки в товариша — тому всі приймали взаємні послуги без будь-яких церемоній. Бесіди, цікаві й невимушені, охоплювали найрізноманітніші теми. Влучні, як стріли, слова легко проникали у глиб сердець. Крайнє убозтво їхнього життя і блиск розумових скарбів становили разючу протилежність. Життєві злигодні тут згадували тільки тоді, коли вони давали привід для дружніх жартів. Одного дня, коли передчасний холод давався взнаки, д’Артезовим друзям спала одна й та сама думка: всі п’ятеро прийшли до нього, сховавши під плащем дрова. Так буває, коли друзі, збираючись на прогулянку десь за місто, домовляються, що кожен принесе із собою чогось їстівного, і всі приходять з пирогами. Друзі були обдаровані тією внутрішньою красою, що позначається і на зовнішності й разом із працею та безсонними ночами золотить молоді обличчя божественним сяйвом. Непорочність життя і пломінь мислі надавали їхнім рисам, трохи неправильним, виразності й чистоти. Поетично високі чола промовляли самі за себе. Живі, ясні очі свідчили про бездоганне життя. Коли їм дошкуляли злидні, вони, палко підтримуючи один одного, терпіли їх так весело, що той тягар не затьмарював їхніх облич — облич юнаків, котрі ще не звідали справжнього гріха, не принизились до ницої поступки перед сумлінням, на яку пускаються з остраху потрапити в скруту, із прагнення будь-якою ціною доскочити успіху чи з поблажливої вибачливості, з якою письменники ставляться до зради. Почуття певності, якого не знає кохання, зміцнює дружбу і надає їй ще більшої принадливості. Ці люди були певні один в одному: ворог одного з них ставав ворогом для всіх; кожен би поступився своїми доконечними інтересами задля священної єдності їхніх сердець. Нездатні на ганебний вчинок, вони могли всякому звинуваченню протиставити грізне «ні!» й відважно захищати один одного. Однаково шляхетні серцем і однаково сильні в своїх почуттях, вони могли вільно ширяти думкою і словом у всіх сферах науки й розуму — звідси щирість їхніх взаємин і жвавість їхніх розмов. Певні, що їх зрозуміють, вони давали цілковиту волю думкам; вони не крились один перед одним, щиро висловлюючи свої болі й радощі; вони думали й почували від повного серця. Їм була притаманна зворушлива чулість, що обернула байку «Два приятелі»[78] на скарб для високих душ. І не дивно, що кожну нову людину вони приймали в своє товариство з великою доскіпливістю: вони надто добре усвідомлювали свою велич та цінували своє щастя і боялися порушити його, прийнявши до Братства якогось неперевіреного новачка.

Ця спілка почуттів та інтересів проіснувала без сутичок і розчарувань протягом двадцяти років. Лише смерть, забравши у пих Луї Ламбера, Меро та Мішеля Кретьєна, могла завдати шкоди цій славній плеяді. Коли 1832 року загинув Мішель Кретьєн, друзі небіжчика — Орас Б’яншон, Данієль д’Артез, Леон Жіро, Жозеф Брідо та Фюльжанс Рідаль — забрали його тіло в Сен-Меррі, ризикуючи накликати на себе підозру в політичній неблагонадійності, й віддали йому останню шану. Вночі вони провели дорогі останки на кладовище Пер-Лашез. Орас Б’яншон подолав усі перепони на цьому шляху, не відступивши перед жодною; він порушив клопотання перед урядом, признавшись у давній дружбі з покійним федералістом. Зворушлива сцена поховання глибоко запала в пам’ять небагатьох друзів, котрі супроводили в тій процесії п’ятьох знаменитих людей. Прогулюючись по цьому гарному кладовищу, ви помітите зелений горбок могили з чорним дерев’яним хрестом, на якому червоними літерами виведено: «МІШЕЛЬ КРЕТЬЄН». Такий пам’ятник один на весь цвинтар. П’ятеро друзів купили те місце й вирішили, що саме простотою слід ушанувати пам’ять того, хто сам був простий.

Отож у цій холодній мансарді здійснювалися найпрекрасніші мрії почуттів. Там побратими, однаково сильні кожен у своїй царині, просвіщали один одного й щиро висловлювали все, не приховуючи навіть лихих думок; то були люди глибоких знань, і всі загартовані в горнилі злиднів. Прийнятий у середовище цих обранців і визнаний ними за рівню, Люсьєн представляв там поезію і красу. Він прочитав їм свої сонети — їх сприйняли захоплено. Його просили почитати вірші, як він сам, бувало, просив Мішеля Кретьєна заспівати якоїсь пісні. Серед паризької пустелі Люсьєн знайшов нарешті оазу на вулиці Чотирьох Вітрів.

На початку жовтня, витративши останні гроші на дрова, Люсьєн залишився без засобів до існування в самому розпалі праці над переробкою свого роману. Данієль д’Артез палив у себе торфом і мужньо терпів злидні: він ніколи не нарікав на долю, був акуратний, як стара діва, і такий педантичний, що скидався на скнару. Д’Артезова мужність підбадьорювала Люсьєна; він у Братстві був людиною повою, і признаватися в своїй скруті йому було страшенно ніяково. Якось уранці він пішов на вулицю Дюкок, щоб продати видавцеві свого «Лучника Карла IX», але не застав Догро вдома. Люсьєн не знав, як схильні до поблажливості великі уми. Його друзі розуміли, що поетам властиві слабості, що після напруження душі, надмірно збудженої спогляданням природи, яку їм належить відтворювати, неодмінно настає духовний занепад. Ці люди, такі витривалі у власному горі, болісно переживали Люсьєнові прикрощі. Вони здогадувалися, що він сидить без грошей. І тихі вечори дружніх розмов, глибоких роздумів, поезії, признань, легкокрилих польотів у безмежні обшири мислі, в майбутнє народів, у безодню історії Братство увінчало вчинком, що показав, як мало знав Люсьєн своїх нових друзів.

— Люсьєне, друже, — звернувся до нього Данієль, — ти вчора не прийшов обідати до Флікото, і ми знаємо чому.

Люсьєн не міг утримати сліз — вони так і покотилися в нього по щоках.

— Ти не довірився нам, — сказав Мішель Кретьєн. — Ми позначимо цей випадок хрестиком на каміні, й коли таких хрестиків набереться десяток...

— Кожному з нас, — озвався Б’яншон, — несподівано трапився підробіток: мене Дюплен попросив доглянути хворого багатія; д’Артез написав статтю для «Енциклопедичного огляду»; Кретьєн, узявши хустину й чотири свічки, хотів уже йти на Єлісейські Поля й там проспівати свої чотири пісеньки, аж тут йому замовив брошуру один добродій, якому заманулося прославитись політиком, і Мішель за шістсот франків відпустив йому мудрості Макіавеллі; Леон Жіро позичив п’ятдесят франків у свого видавця; Жозеф продав ескізи, а в неділю йшла Фюльжансова п’єса при повному зборі.

— Ось тобі двісті франків, — сказав Данієль. — Бери і більш не крийся перед нами.

— Дивіться, він, чого доброго, ще кинеться цілувати нас, так ніби ми зробили щось надзвичайне! — сказав Кретьєн.

Щоб зрозуміти, як утішався Люсьєн серед цієї живої енциклопедії ангельських душ, серед молодиків, прикрашених високими талантами, які кожен розвивав у своїй галузі, досить буде подати листи, чудовий взірець розчуленості і вдячності, котрі Люсьєн отримав другого дня від родичів у відповідь на страшний зойк, що вихопився у нього з розпачу:

Давід Сешар Люсьєнові

«Дорогий Люсьєне, посилаю з цим листом вексель на твоє ім’я на суму двісті франків, на тримісячний термін. Можеш дисконтувати його в торговця папером Метів’є, нашого паризького постачальника, що мешкав по вулиці Серпант. Любий друже, у нас нема нічогісінько. Моя дружина перебрала на себе управління друкарнею і веде справи з такою самовідданістю, терпінням і завзяттям, що я благословляю небо, яке послало мені в супутники такого янгола. Вона сама впевнилася, що ми не спроможні чимось допомогти тобі. Але, мій друже, ти — на певному шляху, тобі товаришать серця щирі й шляхетні, І я вірю, що ти не відступиш від свого високого покликання, поки з тобою поруч такі, майже божественні уми, як пани Данієль д’Артез, Мішель Кретьєн та Леон Жіро, поки ти дотримуєшся порад панів Меро, Б’яншона й Рідаля, з якими нас познайомив твій лист. Я підписав цього векселя без відома Єви і якось викуплю його в строк. Не сходь зі своєї дороги, вона тяжка, але веде до слави. Я волію витерпіти хоч би й тисячу бід, тільки б знати, що ти не загруз у паризьку твань, якої я стільки набачився там. Май мужність і надалі уникати згубних місць, лихих людей, вітрогонів та літераторів певного гатунку, ціну яким я узнав за мого перебування в Парижі. Одне слово, будь гідним суперником тих небесних душ, які завдяки тобі стали любі й для мене. Незабаром ти дістанеш винагороду за своє поводження. Прощавай, любий брате, ти дуже мене втішив, бо я не сподівався від тебе такої мужності.

Давід»

Єва Сешар Люсьєнові

«Мій друже, ми плакали, читаючи твого листа. Хай знають шляхетні серця, до яких тебе привів твій янгол-охоронець, що одна мати й одна бідолашна жінка вранці і ввечері молять за них бога, і, якщо палкі молитви доходять до його престолу, він пошле вам усім свою ласку. Так, мій брате, їхні імена вкарбовані в мов серце. О, колись я побачу їх, хоч би довелося йти до Парижа пішки, щоб подякувати їм за дружбу до тебе, — адже вона пролила бальзам на мої живі рани. Ми, любий мій, працюємо тут, як чорнороби. Мій чоловік, ця велика нікому не відома людина, яку я щодень усе більше люблю, відкриваючи нові й нові скарби його серця, занедбав друкарню, і я здогадуюся чому: твоя бідність, наша бідність, бідність нашої матері вбивають його. Нашого обожнюваного Давіда, як Прометея, шматує коршун — чорна туга із гострим дзьобом. Про себе ця шляхетна людина зовсім не дбає, але сподівається забагатіти. Всі дні він присвячує дослідам, шукаючи дешевої сировини для виробництва паперу. Він попросив мене заступити його в справах і допомагає мені, скільки дозволяють йому оті дослідження. А тут іще, на лихо, я завагітніла! Ця подія, що мала б нам принести радість, засмучує мене за нинішніх наших обставин. Бідолашна мама ніби аж помолоділа і знайшла в собі сили знову взятися за тяжку працю доглядальниці хворих. Якби не турботи про гроші, ми були б щасливі. Старий Сешар не хоче вділити синові жодного ліара: Давід ходив до нього позичити трохи грошей, щоб допомогти тобі, бо твій лист страшенно засмутив його. «Я знаю Люсьєна, він розгубиться й накоїть дурниць», — сказав Давід. Я висварила його. «Щоб мій брат знехтував своїм обов’язком! — відповіла я. — Люсьєн знає, що я тоді вмерла б із горя». Я й мама, не признавшись Давідові, заставили деякі речі; мама викупить їх, як тільки розживеться на гроші. Так ми зібрали сто франків — посилаємо їх тобі з диліжансом. Не гнівайся, любий, що не відповіла на першого листа. Нам було так сутужно, що й ночами доводилося не спати, я працювала достоту, як чоловік. Я й не здогадувалася, що в мені стільки сили. Пані де Баржетон — жінка без душі й серця. Навіть розлюбивши тебе, вона повинна була б заступитися за тебе й допомагати тобі, адже це вона вирвала тебе з наших обіймів і кинула в жахливе паризьке море, де лиш із божої ласки можна знайти справжню дружбу у вирі людей та зацікавлень. Нема чого за нею побиватися. Мені б хотілося, щоб біля тебе була віддана жінка, друга Єва; але тепер, знаючи, що ти серед друзів, які люблять тебе так само, як і ми, я спокійна. Розгорни ж свої крила, мій прекрасний, мій любий генію! Ти — наша любов, ти будеш нашою славою!

Єва»

«Моя люба дитино! Після того, що написала тобі сестра, мені лишається благословити тебе і сказати, що мої молитви й думки — леле! — повні лише тобою на шкоду тим, кого я бачу поруч себе, бо є серця, які завжди виправдують тих, хто далеко, і таке серце

твоєї матері»

Отже, через два дні Люсьєн зміг повернути друзям гроші — запропоновані йому від щирого серця. Мабуть, ніколи життя не здавалося йому таким чудовим, але його самолюбний порив не сховався від уважних поглядів благородних і щирих друзів.

— Ти наче боїшся лишитися в боргу перед нами! — вигукнув Фюльжанс.

— Його радість мене тривожить, — сказав Мішель Кретьєн. — Вона підтверджує мої спостереження: Люсьєн марнолюбний.

— Він же поет, — мовив д’Артез.

— Невже ви докоряєте мені за таке природне почуття?

— Вже одне те гаразд, що Люсьєн його не приховує, — сказав Леон Жіро. — Він одвертай з нами; але боюся, що надалі остерігатиметься нас.

— Чого б то? — спитав Люсьєн.

— Ми читаємо в твоєму серці, — сказав Жозеф Брідо.

— В тобі закладено диявольський дух, — вів далі Мішель Кретьєн, — і ти в своїх очах виправдуєш учинки, протилежні нашим принципам; замість того щоб бути софістом у думках, ти будеш софістом у вчинках.

— Боюся, це правда, — мовив д’Артез. — Люсьєне, ти сам із собою вестимеш гідні захвату суперечки і досягнеш у цьому досконалості, але закінчиться все це лихими вчинками. Ти ніколи не дійдеш згоди із самим собою.

— На чому ж грунтується ваше звинувачення? — спитав Люсьєн.

— Твоє марнолюбство, мій дорогий поете, таке велике, що ти вкладаєш його навіть у дружбу! — вигукнув Фюльжанс. — Всяке марнолюбство свідчить про страшенний егоїзм, а егоїзм — трутизна для дружби.

— О господи! — скрикнув Люсьєн. — Виходить, ви не знаєте, як я вас люблю!

— Якби ти любив нас, як ми любимо один одного, хіба ти повертав би нам із таким поспіхом і так підкреслено те, що ми запропонували тобі з великою приємністю?

— Тут нічого не позичають, а просто дають, — гостро мовив Жозеф Брідо.

— Не думай, що ми жорстокі, любий хлопче, — сказав Мішель Кретьєн. — Ми проникливі. Ми побоюємось, як би одного чудового дня ти не віддав перевагу втіхам дрібної мстивості перед радощами нашої дружби. Прочитай Гетевого «Тассо», найвеличніший твір цього генія, і ти довідаєшся, що поет полюбляє коштовні тканини, бенкети, тріумфи, пишноту. Будь і ти Тассо, але без його безумств. Тебе вабить світ і його втіхи? Залишся тут... Перенеси в царину думки те, чого жадає твоя суєтність. Заміни одне безумство іншим, вклади чесноту у вчинки, а порок у думки, замість того щоб, як сказав тобі д’Артез, мислити добре, а робити погано.

Люсьєн понурив голову: його друзі мали рацію.

— Далебі, я не такий сильний, як ви, — сказав він, окинувши їх чарівливим поглядом. — У мене не такі плечі, щоб я утримав на них Париж, і мені бракує мужності для боротьби. Природа наділила нас різними вдачами й можливостями, і ви краще, ніж будь-хто, знаєте зворотний бік вад і чеснот. А я, признаюся вам, уже стомився.

— Ми тебе підтримаємо, — сказав д’Артез. — Це найперший обов’язок вірної дружби.

— Підмога, яку ви мені надали, випадкова, ми всі однаково убогі; злидні незабаром знову мене обсядуть. Кретьєн наймається до кого попало, з видавцями він не знайомий. Б’яншон — поза цим колом інтересів. Д’Артез має справу з видавцями наукових і спеціальних праць, а вони аж ніяк не можуть впливати на видавців літературних новинок. Орасові, Фюльжансові, Рідалю та Брідо за родом їхньої діяльності нема потреби й близько підходити до видавництв. Я маю шукати якогось виходу.

— Роби те, що й ми: терпи! — сказав Б’яншон. — Мужньо терпи й покладайся на працю.

— Але те, що для вас лише терпіння, для мене — смерть, — жваво заперечив Люсьєн.

— Перш, ніж тричі проспіває півень, — сказав, посміхаючись, Леон Жіро, — ця людина зречеться праці заради лінощів і паризьких утіх.

— А куди вас привела праця? — сміючись, мовив Люсьєн.

— Їдучи з Парижа до Італії, на півдорозі не побачиш Рима, — сказав Жозеф Брідо. — По-твоєму, пироги мають самі лізти в рот.

— Самі вони лізуть в рот лише первісткам французьких перів, — сказав Мішель Кретьєн. — А ми не того гатунку, ми повинні самі сіяти й жати і вважаємо, що так пироги будуть смачніші.

Мова перейшла на жарти, і друзі заговорили на інші теми. Ці проникливі уми, ці ласкаві серця намагалися, щоб Люсьєн забув маленьку сутичку, але відтоді він зрозумів, як важко їх обманути. Незабаром знову запав йому в душу відчай, та він приховував свої почуття від друзів, вважаючи, що вони наставники невблаганні. Під упливом свого південного темпераменту, який так легко перебігав по всіх клавішах почуттів, він приймав найсуперечливіші ухвали.

Кілька разів Люсьєн висловлював намір узятися за газетярську роботу, і щоразу друзі казали йому:

— Ой, бережись!

— То буде могила для нашого милого Люсьєна, якого ми знаємо й любимо, сказав д’Артез.

— Ти не встоїш проти спокусливих утіх, що постійно супроводять працю всякого журналіста; а стійкість — це основа доброчесності. Тебе так захопить влада, право прирікати на життя й на смерть витвори мислі, що за два місяці ти станеш затятим журналістом. А стати журналістом — означає стати проконсулом у літературній республіці. «Хто може все сказати, той може все зробити». Це вислів Наполеона, і він мав рацію.

— А хіба ж біля мене не буде вас?

— Ні! — скрикнув Фюльжанс. — Ставши журналістом, ти думатимеш про нас не більше, ніж знаменита, всіма обожнювана балерина, роз’їжджаючи у своїй шовком оббитій кареті, думає про рідне село, про корови й черевики-сабо. Ти наділений всіма якостями журналіста — блиском і жвавістю думки. Ти ніколи не відмовишся від гострого дотепу, хоч би від нього довелося плакати твоєму другові. Я бачу журналістів у театральних фойє, вони наганяють на мене страх. Журналістика — справжнє пекло, то безодня несправедливості, наклепів і зради, яку може терпіти і звідки може вибратися чистим тільки той, кого, як великого Данте, оберігатиме божественний лавр Вергілія[79].

Що більше друзі наполягали, щоб Люсьєн не ставав на згубний шлях, то дужче вабило його бажання спізнати тієї небезпеки, і він затіяв суперечку сам із собою: чи не смішно було б покірно ждати, поки тебе знову обсядуть злидні? Після невдалої спроби видати свій перший роман, Люсьєн не надто квапився сідати за другий. Та й на які кошти він буде жити, пишучи новий? За місяць бідування запас його терпіння вичерпався. Та хіба не можна ушляхетнити професію, яку споганили журналісти, позбавлені честі й совісті? Друзі ображають його своїм недовір’ям, йому хочеться довести їм силу свого духу; може, він іще колись допоможе їм, ставши оповісником їхньої слави!

— А потім, що то за дружба, коли вона боїться співучасті? — спитав він якось увечері Мішеля Кретьєна, проводжаючи його додому разом із Леоном Жіро.

— Ми нічого не боїмося, — відповів Мішель Кретьєн. — Якби тобі трапилося нещастя вбити свою коханку, я допоміг би тобі приховати злочин і міг би й далі тебе шанувати; та коли я взнаю, що ти шпигун, я з жахом відсахнуся від тебе, тому що боягузтво й злочин стануть для тебе звичаєм. Оце тобі у двох словах уся суть журналістики. Дружба прощає переступ, неусвідомлений порив пристрасті, але вона невблаганна, коли йдеться про торгівлю сумлінням, розумом, думкою.

— Невже я не можу стати журналістом заради того, аби тільки продати свою збірку віршів, свій роман? А потім я зразу покину газету.

— Макіавеллі так би й зробив, але не Люсьєн де Рюбампре, — сказав Леон Жіро.

— Гаразд! Я доведу вам, що я вартий Макіавеллі.

— О! — вигукнув Мішель, стискаючи Леонові руку. — Ти штовхаєш його на згубу! Люсьєне, — сказав він, — у тебе є триста франків; ти можеш спокійно прожити на них три місяці. Тож берись до праці, напиши другий роман. Д’Артез і Фюльжанс допоможуть тобі створити сюжет. Ти наб’єш руку, станеш справжнім романістом. А я проникну в один із тих лупанарів мислі, я стану на три місяці журналістом, продам твої книжки якомусь видавцеві, перед тим полаявши його публікації; я напишу статті, я доб’юся прихильних відгуків про тебе; ми забезпечимо тобі успіх, ти станеш великою людиною і залишишся нашим Люсьєном.

— Але ж ти ображаєш мене, запевняючи, що я загину там, де ти залишишся неушкодженим.

— Прости його, боже, він іще дитя! — вигукнув Miшель Кретьєн.

Вигостривши свій розум на вечорах, проведених у д’Артеза, Люсьєн узявся вивчати статейки та бульварні жарти дрібних газет. Упевнений, що буде принаймні рівнею найдотепнішим журналістам, він став тайкома вправлятися в цій гімнастиці думки і якось уранці подався з дому із зухвалим наміром запропонувати свої послуги котромусь із командирів легких загонів преси. Виряджений у свій найкращий костюм, він перейшов на другий берег Сени, сподіваючись, що журналісти й письменники, майбутні колеги по перу, зустрінуть новачка прихильніше та безсторонніше, ніж оті два гатунки книгарів, із чиєї вини розбилися його надії. Він зустріне сердечність, щиру й ніжну доброзичливість, як і в Братстві на вулиці Чотирьох Вітрів. Хвилюючись од передчуттів, таких приємних людям із буйною уявою, і переборюючи їх, він вийшов на вулицю Сен-Фіакр, поблизу Монмартра й зупинився перед будинком, де містилася редакція однієї газетки; побачивши цей будинок, Люсьєн відчув, що увесь тремтить, ніби хлопчисько, який уперше переступає поріг вертепу. Одначе він увійшов до редакції, що розташувалася на антресолях. У першій кімнаті, розділеній навпіл перегородкою, знизу дощатою, вгорі гратчастою, він побачив однорукого інваліда, який своєю єдиною рукою притримував на голові кілька стоп паперу, а в зубах держав податкову книжку управління гербовими зборами. Цей бідолаха з жовтим, усіяним червоними бородавками обличчям, за що й дістав прізвисько Гарбуз, показав Люсьєнові на газетного цербера, який сидів за перегородкою. То був відставний офіцер із орденською стрічкою в петлиці; кінчик його носа ховався в сивуватій щетині вусів, голова, прикрита чорною шовковою шапочкою, визирала з широкого синього сюртука, як голова черепахи з-під панцера.

— З якого числа ви, добродію, хочете передплатити? — спитав його той офіцер часів Імперії.

— Я прийшов не в справі передплати, — відповів Люсьєн.

На дверях проти входу поет помітив табличку з написом: «Редакція», а нижче: «Стороннім входити заборонено».

— Ага, зрозуміло, вимагаєте спростування! — вів далі наполеонівський солдат. — Ну, звісно! Ми й справді суворо поставилися до Марієтти. Що поробиш! Сам не знаю, в чому причина. Та якщо ви прийшли вимагати сатисфакції, я готовий, — додав він, глянувши на розвішані в кутку рапіри й пістолети — цю зброю сучасного лицарства.

— Аж ніяк, добродію. Я хотів би поговорити з редактором.

— До четвертої тут нікого не буває.

— Послухайте, дядечку Жірудо, я налічив одинадцять шпальт, по сто су кожна; отже, мені належить п’ятдесят п’ять франків, а я отримав сорок; ви заборгували мені ще п’ятнадцять, як я й казав...

Ці слова вилітали з рота непоказного миршавого молодика з обличчям прозорим, як білок недовареного яйця, з ніжно-голубими, але страшно лукавими оченятами; його було майже не видно за дебелою статурою колишнього вояки. У Люсьєна аж мороз пішов поза шкірою, коли він почув цей голос, у якому поєднувалося котяче нявкання з астматичною ядухою гієни.

— Овва, мій юний рекруте! — відповів одставний офіцер. — Та ви ж лічили й заголовки й пробіли, а я дістав наказ від Фіно враховувати лише повні рядки й ділити їх на число рядків, які мають бути в шпальті. Зробивши таку ущипливу операцію над вашою статтею, я вилучив три шпальти.

— Ну й арап! Він не платить за прогалини. А своєму компаньйонові, жмикрут, платить за всі рядки. Нехай-но я поговорю з Етьєном Лусто, з Верну...

— Не можу порушувати наказу, хлопче, — сказав офіцер. — І то не сором вам за якихось п’ятнадцять франків повставати проти свого хлібодавця! Хе! Ну, зайвий раз не почастуєте друзів склянкою пуншу або виграєте зайву партію на більярді, та й по всьому!

— Фіно засовує руку в нашу кишеню, але він дорого за це заплатить, — сказав журналіст; він підвівся й вийшов.

— Овва! Вольтер, Руссо! — буркнув касир собі під ніс, глянувши на провінційного поета.

— То я зайду о четвертій, добродію, — сказав Люсьєн.

Поки точилася суперечка, Люсьєн розглядав по стінах портрети Бенжамена Констана, генерала Фуа[80] і сімнадцятьох знаменитих ораторів ліберальної партії, почеплених упереміш із карикатурами на правителів. Найпильніше він дивився на двері святилища, де, певно, створюють цей дотепний листок, який втішав його щоранку, користуючись правом висміювати королів і найважливіші державні події, одне слово, не милувати нічого заради дотепу. Люсьєн пішов потинятися бульварами, — розвага для нього зовсім нова й така захоплююча, що він і не подумав про сніданок, а проте у вітринах годинникарів стрілки на циферблатах наближалися вже до четвертої. Поет мерщій повернувся на вулицю Сен-Фіакр, піднявся східцями, відчинив двері: старого воїна вже не було, а на аркушах поштампованого паперу сидів інвалід і жував скоринку хліба; тепер він стояв на посту з тим самим покірним виглядом, із яким колись стояв у караулі, стояв, нічого не розуміючи, як не розумів, навіщо ті стрімкі переходи, в яких він тупо марширував, скоряючись наказу імператора. Люсьєнові сяйнула зухвала думка: одурити цього грізного стража — і, не скидаючи капелюха, ніби був тут своєю людиною, він одчинив двері до святилища. Перед його жадібним зором постав круглий стіл, накритий зеленим сукном, та шість стільців вишневого дерева із плетеними ще новими сидіннями. Пофарбована підлога в цій кімнаті була не натерта, і це свідчило, що відвідувачі сюди приходять рідко. На каміні він помітив дзеркало, дешевий, покритий пилюкою годинник, два свічники з двома криво поставленими свічками в кожному й, нарешті, всюди валялися візитні картки. На столі — чорнильниця з висохлим чорнилом, схожим на лак, довкола, мов сонячні промені, поламані пера і безладно розкидані старі газети. На клаптях поганенького паперу він побачив кілька статей, написаних нерозбірливо, майже ієрогліфами; аркушики зверху були надірвані — знак, що стаття вже набрана. Потім він замилувався досить влучними карикатурами, зробленими на сірому папері — вони лежали скрізь, а малювали їх люди, котрі вбивали все, що траплялося під руку, аби тільки вбити час. На шпалерах кольору морської хвилі він побачив приколоті шпильками дев’ять рисунків пером — шаржів на «Самітника», книжку, що мала тоді в Європі нечуваний успіх і, видно, вже добре наскучила журналістам: «Самітник захоплює провінційних дам». «Самітника читають у замку». «Вплив Самітника на свійських тварин». «В доступному переказі Самітник має успіх у дикунів». «Автор у Пекіні дарує імператорові Самітника, перекладеного на китайську мову». «Згвалтована Елоді на Дикій горі». Ця карикатура видалася Люсьєнові досить-таки непристойною, але він несамохіть усміхнувся. «Самітника під балдахіном урочисто проносять по редакціях газет». «Самітник друкарський верстат ламає, Ведмедів убиває». «Самітник, прочитаний навпаки, вражає академіків високими красотами». На газетній бандеролі Люсьєн помітив рисунок, на якому було зображено журналіста, що простягає капелюха, і внизу підпис: «Фіно, дай мені сто франків». Під малюнком — ім’я, що стало відомим, але так і не прилучилося до слави. Між каміном та вікном стояли бюро, крісло червоного дерева, кошик для паперів, а далі лежав довгастий килим, так званий передкамінний; усе було вкрите грубим шаром пилюки. На вікнах висіли куценькі фіраночки. На бюро лежало десятків зо два книжок, що назбиралися за день, гравюри, поти, табакерки на ознаменування Хартії, примірник дев’ятого видання «Самітника», книжки, якими й досі втішалися, і з десяток нерозпечатаних листів. Поки Люсьєн, витаючи у мріях, споглядав цю дивну обставу, вибило п’яту, і він пішов на розпити до інваліда. Гарбуз уже дожував скоринку і з покірливістю старого служаки очікував офіцера, що, певно, десь прогулювався бульваром, хизуючись орденською стрічкою. В цю хвилину на східцях почулося шелестіння сукні й легка хода, з якої не важко було догадатися, що то жінка, і на порозі з’явилася відвідувачка. Вона була досить гарненька.

— Пане, — звернулась вона до Люсьєна, — я знаю, чому ви так вихваляєте капелюшики мадмуазель Віржіні, і я прийшла передплатити вашу газету на цілий рік; скажіть тільки, на яких умовах...

— Добродійко, я не маю до газети ніякого відношення.

— А!

— Ви хочете передплатити з жовтня? — спитав інвалід.

— Чого вволите, пані? — звернувся до неї старий вояка, заходячи до кімнати.

Колишній офіцер почав розмову з гарненькою модисткою. Коли Люсьєн, якому обридло чекати, знову вийшов до контори, він почув її останні слова:

— Я буду вельми рада, ласкавий папе! Хай панна Флорентіна зайде в мій магазин і вибере, що їй треба. В мене є і стрічки. Отже, все залагоджено: ви й словом більше не згадуєте про Віржіні, про цю нікчемну ганчірницю, нездатну вигадати жодного нового фасону, тоді як я вигадую все наймодніше!

Люсьєн чув, як у касу впало кілька монет. По тому колишній офіцер заходився підраховувати денний виторг.

— Добродію, я чекаю вже цілу годину, — роздратовано сказав поет.

— Що? Вони й досі не приходили? — озвався наполеонівський ветеран, із чемності вдаючи здивованого. — Та воно, зрештою, й не дивно. Я й сам уже кілька днів не бачив їх. Нині ж бо тільки середина місяця. А ці молодчаги з’являються лише тоді, коли їм платять, тобто числа двадцять дев’ятого або тридцятого.

— А пан Фіно? — спитав Люсьєн, запам’ятавши прізвище редактора.

— Він у себе вдома на вулиці Фейдо. Гей, Гарбузе, друзяко, віднеси-но йому все, що надійшло сьогодні, коли йтимеш із паперами в друкарню.

— Де ж роблять газету? — мовив Люсьєн, ніби сам до себе.

— Газету? — перепитав службовець, приймаючи від Гарбуза гроші за гербовий збір. — Газету?.. Брум! Брум! А взавтра, старий, щоб ти о шостій уже був у друкарні; наглянеш за рознощиками, коли вони виходитимуть. Газету, добродію, роблять на вулиці, в кабінетах авторів і десь між одинадцятою й дванадцятою ночі в друкарні. За часів імператора, добродію, цих крамничок виквацяного паперу ніхто не знав. Еге ж! Він би послав чотирьох солдатів із капралом і витурив би звідси весь цей набрід, він би не дозволив морочити себе пустими теревенями. Ну та менше з тим. Якщо мій небіж мав вигоду, хай ті перодряпи стараються для сина того... Брум! Брум! Зрештою, то не біда. Ну, що ж, передплатники, здається, вже не мають наміру штурмувати мене зімкнутими лавами, — я покидаю пост.

— Ви, добродію, як видно, обізнані з редакційними справами?

— Моє діло — тільки фінанси, брум, брум! — сказав солдат, відкашлюючись. — Плачу залежне від таланту: сто су або три франки за шпальту на п’ятдесят рядків, не рахуючи прогалин. Он як! Ну, а що до наших службовців, то це звичайні жевжики — шмаркачі, яких би я й до обозу не взяв; вони тільки й вміють, що квацяти, чистий папір псувати та згорда дивитися на колишнього драгунського капітана імператорської гвардії, батальйонного командира у відставці, що разом із імператором брав усі столиці Європи...

Наполеонівський солдат поволі підводив Люсьєна до дверей: чистячи щіткою свій синій сюртук, він явно збирався вийти, але Люсьєн наважився заступити йому дорогу.

— Я хочу працювати у вашій газеті, — сказав він, — і, повірте, я глибоко шаную капітана імператорської гвардії, одного з тих, кого увічнено в бронзі.

— Добре сказано, мій цивільний шпінгалете, — відказав офіцер. — Але яку службу хотіли б ви в нас нести? — спитав рубака, ляснувши Люсьєна по животу й виходячи на східці.

Він зупинився біля воротарки, щоб закурити сигару.

— Якби прийшли передплатники, прийміть їх, тітонько Шолле, і позаписуйте. Завжди ота передплата, тільки й чуєш, що передплата! — провадив він, повертаючись до Люсьєна, що йшов за ним. — Фіно — мій небіж — один з усіх родичів потурбувався про мене. Тож хай-но хто насмілиться скривдити Фіно, він матиме справу із старим Жірудо, капітаном драгунського полку імператорської гвардії! А почав я службу простим кавалеристом у армії Самбри й Мези, потім п’ять років навчав фехтування гусарів першого полку Італійської армії! Тільки ча-ах, ча-ах! — і кривдник на тім світі, — додав він, розсікаючи рукою повітря. — Так от, хлопче, у нас є працівники всякого калібру: одні пишуть і дістають платню, інші пишуть і нічого не отримують — ми їх прозвали охочекомонниками; і нарешті, є такі, що нічого не пишуть, але то хлопці не ликом шиті, уміють свого доскочити, — вони вдають із себе письменників, попримазувалися до газети, частують нас обідами, вештаються по театрах, утримують актрис і дуже щасливі! Чого ж бажаєте ви?

— Сумлінно працювати і добре заробляти.

— Зразу видно, що новобранець! Усі вони одним плигом прагнуть доскочити до маршала Франції! Послухайте старого Жірудо! Краще йдіть збирати цвяхи по рівчаках, як той хоробрий молодець, гляньте: по виправці видно, що він служивий. Хіба не жах, що старий солдат, котрий тисячу разів дивився смерті у вічі, сьогодні змушений збирати цвяхи на паризьких вулицях? О господи, праведний боже! Тепер поневіряйся, небораче, — ти ж не підтримав Імператора! Так от, хлопче, отой штатський, якого ви бачили тут уранці, заробив за місяць сорок франків. Чи зможете ви заробити більше? А на думку Фіно, він найздібніший із наших працівників.

— Коли ви йшли в армію Самбри й Мези, хіба вас не осмикували — мовляв, там чигає на вас небезпека?

— Авжеж, сто чортів!

— Ну, то як же...

— А так: ідіть до мого небожа Фіно, він людина добра, найкраща з усіх, яких вам доведеться тут зустріти; може, ви його й зловите, бо він невловимий, як той в’юн. Його діло, бачите, не в тім, щоб писати самому, а щоб запрягти до писання інших. Бо наші шелихвости більше полюбляють бенкетувати з актрисами, ніж квацяти папір. О, то справжні пістолети! Мав за честь познайомитися з вами.

Касир помахав свинцевою головкою свого грізного ціпка, що колись захищав «Германіка»[81], і Люсьєн зостався сам на бульварі, не менше приголомшений картиною газетних справ, ніж наслідками видавничих переговорів із книгарями Відалем та Поршоном. Він разів десять бігав на вулицю Фейдо, намагаючись упіймати головного редактора газети Андоша Фіно, але так і не застав його. Вранці він іще не повернувся. Опівдні з’ясувалося, що він тільки-но вийшов: сказали — снідає в такому-то кафе. Люсьєн подався в кафе і, тамуючи глухе роздратування, запитав про Фіно в буфетниці: Фіно щойно вийшов. Нарешті, знемігшись, Люсьєн дійшов висновку, що Фіно — персонаж апокрифічний, казковий, і подумав, що простіше впіймати у Флікото Етьєна Лусто. Молодий журналіст, звичайно, пояснить йому, звідки ця таємничість, що огортала газету, в якій він працював. Від того дня, сто разів благословенного, коли Люсьєн познайомився з Данієлем д’Артезом, він перемінив своє звичайне місце в ресторані Флікото: друзі обідали, сидячи поряд, і стиха розмовляли про високу літературу, обмірковували сюжети, способи їх подачі, зав’язки й розв’язки. В той час Данієль д’Артез правив рукопис «Лучника Kарла IX», він переробляв там цілі розділи, вписав у книжку найкращі її сторінки, додав чудову передмову, чи не кращу за сам твір, яка так яскраво освітила молоду літературу. Одного дня, коли Люсьєн сідав поруч із Данієлем, що чекав на нього, і вже потискував йому руку, у дверях з’явився Етьєн Лусто. Люсьєн висмикнув руку із Данієлевої руки і сказав офіціантові, що обідатиме на колишньому своєму місці, біля конторки. Д’Артез кинув на Люсьєна один із тих ангельських поглядів, у якому прощення затьмарювало докір, і цей погляд розчулив серце поета, — він схопив руку Данієля і знову потиснув її.

— Ідеться про дуже важливу для мене справу, я вам розкажу потім.

Люсьєн уже сів на колишнє своє місце, коли Лусто підійшов до столу. Люсьєн уклонився перший; розмова зав’язалася швидко і пішла так жваво, що поет метнувся за рукописом «Стокроток», поки Лусто кінчав обідати. Журналіст погодився ознайомитись із його сонетами і сказати про них свою думку. Люсьєн повірив у показну прихильність і сподівався за допомогою Лусто знайти видавця або влаштуватися в газету. Повернувшись, Люсьєн помітив у кутку ресторана засмученого Данієля, який, зіпершись ліктем на стіл, у задумі дивився на нього; але пригнічений злиднями і підбурюваний честолюбством, Люсьєн прикинувся, що не помічає друга по Братству, й пішов за Лусто. На спаді дня журналіст і новачок прийшли в Люксембурзький сад і, звернувши з головної алеї Обсерваторії, сіли неподалік виходу на Західну вулицю. Та вулиця була тоді суцільною драговиною з болотистими калюжами, над якими лежали дощані кладки, а будинки траплялися лише поблизу вулиці Вожірар. В години, коли Париж обідає, в цьому вузенькому проході так рідко з’являвся хто-небудь, що закохані пари могли тут сваритися на безлюдді й обмінюватись усіма знаками замирення, не боячись сторонніх очей. Єдиною завадою для їхніх утіх міг стати хіба лише ветеран, що стояв на посту біля хвіртки з боку Західної вулиці, якби шановному воїнові спало на думку подовжити на кілька кроків свою одноманітну проходку. В цій алеї, на дерев’яній лаві між двома липами, Етьєн і прослухав вибрані сонети із «Стокроток». Етьєн Лусто по двох роках учнівства зумів улаштуватися працівником газети, його вважали другом кількох знаменитостей тієї епохи, і в Люсьєнових очах він був людиною вельми значною. Отож, розгортаючи рукопис «Стокроток», провінційний поет визнав за потрібне почати з передмови.

— Сонет, — сказав він, — одна з найважчих поетичних форм. Цей вид невеличкої поеми сьогодні майже забутий. У Франції ніхто не міг змагатися з Петраркою; його мова, набагато гнучкіша за нашу, допускає гру думки, якої не терпить наш позитивізм (даруйте мені це слово). Тому мені й захотілося дебютувати збіркою сонетів — це незвичніше. Адже Віктор Гюго обрав оду, Каналіс віддав перевагу ліриці, Беранже запанував у пісенному жанрі, Казимір Делавінь заволодів трагедією, а Ламартін — елегією.

— Ви класик чи романтик? — спитав Лусто.

Здивований погляд Люсьєна засвідчив таку необізнаність із становищем у республіці красного письменства, що Лусто визнав за потрібне просвітити його.

— Мій друже, ви входите в літературу в той час, коли в пій точиться жорстока боротьба, і вам зразу треба вирішити, на чий бік ви станете. В літературі, власне, є кілька напрямів, але наші найславетніші письменники розділилися на два табори. Роялісти — романтики; ліберали — класики. Різниця в літературних поглядах існує рівнобіжно з різницею політичних переконань, з чого й виникла війна, в якій застосовуються всі види зброї — потоки чорнила, ущипливі дотепи, убивчі наклепи, нищівні прізвиська. Це війна між славою, що тільки народжується, і славою, яка вже меркне. З дивної примхи випадку роялісти-романтики проголошують свободу красного письменства і скасовують правила, що усталюють мовні норми нашої літератури, тим часом як ліберали вимагають дотримання трьох єдностей, ладу александрійського вірша та класичного сюжету. Отже, літературні погляди в обох таборах суперечать поглядам політичним. Якщо ви ні се ні те, вас ніхто не підтримав. То на чий бік ви пристанете?

— А хто з них сильніший?

— Ліберальні газети мають більше передплатників, ніж роялістські та урядові, проте Каналіс уже здобув славу, хоч він монархіст і ревний католик, якого підтримує двір і духівництво. Але сонети! Це література, що передувала Буало, — сказав Етьєн, помітивши, як лякає Люсьєна необхідність обрати собі прапор. — Ставайте романтиком! Романтики — молодь, класики — то все перуки; романтики візьмуть гору.

Прізвисько «перуки» було останнім дотепом журналістів-романтиків, які для посміху вирядили в той убір класиків.

— Прочитаю вам «Стокротку польову», — сказав Люсьєн, вибравши один із двох сонетів, що виправдували назву збірки і правили за врочистий вступ до неї[82]:

Люсьєна вразила цілковита незворушність Лусто під час читання сонета; йому була ще незнайома та зовнішня байдужість, яка набувається звичкою до критики і властива журналістам, що їм уже остогидли і проза, і драми, і вірші. Поет, призвичаєний до похвал, проковтнув розчарування і прочитав сонет, що дуже подобався пані де Баржетон та його друзям із Братства.

«Може, цей вирве з нього бодай слівце», — подумав він.

Скінчивши, поет глянув на свого Арістарха[83]. Етьєн Лусто втупив погляд у дерева розсадника.

— Ну, що? — звернувся до нього Люсьєн.

— Ну, що ж, читайте далі, друже! Хіба я не слухаю? В Парижі мовчки слухати — означає хвалити.

— А може, досить? — сказав Люсьєн.

— Читайте далі, — досить різко відповів журналіст.

Люсьєн прочитав іще одного сонета, але читав уже мертвий серцем, бо непроникна Етьєнова байдужість охолодила його. Якби він стояв ближче до літературного життя, то знав би, що за таких обставин мовчанка в середовищі авторів, так само як і безцеремонна брутальність, свідчать про заздрощі, породжені прекрасними творами, тоді як висловлений уголос захват означає, що колега задоволений: твір посередній — а це завжди тішить самолюбство суперника.

— Якої ж ви думки про мої злощасні сонети? — спитав Люсьєн навпростець.

— Хочете знати правду? — мовив Лусто.

— Я надто молодий, щоб любити її, проте мені дуже хочеться успіху, і тому я вислухаю правду без гніву, хоч і не без гіркоти, — відповів Люсьєн.

— Бачите, друже, пишномовність першого сонета свідчить про його ангулемське походження. Мабуть, він дорого вам дістався, якщо ви не відмовилися від нього; на другому й третьому вже відчувається вплив Парижа; але прочитайте ще один, — додав він, зробивши жест, який полонив провінційного поета.

Заохочений цим проханням, Люсьєн уже впевненіше прочитав сонет, що його вподобали д’Артез і Брідо, можливо, за його барвистість.

— Ну, що скажете? — запитав Люсьєн після хвилини мовчанки, яка здалась йому незмірно довгою.

— А ось що, — поважно мовив Етьєн Лусто, дивлячись на чоботи, які Люсьєн привіз із Ангулема й тепер доношував. — Раджу вам мастити чоботи чорнилом, щоб заощадити ваксу, і поробіть зі своїх пер копирсалочки, аби показати, що ви пообідали, коли вийдете від Флікото й гулятимете головною алеєю цього чудового саду; і, нарешті, я раджу вам підшукати якусь посаду. Зробіться писарчуком у судового пристава, якщо у вас вистачить на це мужності; або прикажчиком — якщо у вас міцний поперек; або солдатом — якщо ви любите військову музику. Таланту у вас досить на трьох поетів, але, перш ніж ви вийдете в люди, ви шість разів устигнете померти з голоду, якщо сподіваєтесь прожити плодами своєї творчості. Адже, судячи з ваших юначих тирад, ви намислили карбувати монету з допомогою чорнильниці. Я не ганю ваших віршів, вони набагато кращі за ту поезію, від якої вгинаються полиці паризьких книгарень. Ці елегантні солов’ї — а деякі з них продаються дорожче від інших тільки завдяки тому, що надруковані на веленовому папері — майже всі потрапляють на береги Сени, де ви можете наслухатись їхнього співу, якщо вам коли заманеться з повчальною метою відбути прощу по паризьких набережних, починаючи з розкладки дядька Жерома, що біля мосту Богоматері, і закінчуючи Королівським мостом. Там ви знайдете всі ці «Поетичні спроби», «Натхнення», «Злети», «Гімни», «Співи», «Балади», «Оди» — одне слово, всіх пташенят, висиджених музами за останні сім років, — запорошених, заляпаних болотом від коліс проїжджих фіакрів, заяложених руками перехожих, яким цікаво подивитися на заставку титульної сторінки. Ви ні з ким не знайомі, у вас нема доступу в жодну газету — отож ваші «Стокротки» так і не розгорнуть своїх пелюсток, пом’ятих зараз вашими руками, вони ніколи не розквітнуть під сонцем гласності на сторінках із широкими берегами, оздоблені заставками, на які такий щедрий Доріа, видавець знаменитостей, король Дерев’яних галерей. Бідолашний хлопчику! Я теж приїхав у Париж, як і ви, сповнений ясних мрій, закоханий у мистецтво, опанований непереможним поривом до слави; і тут я наштовхнувся на зворотний бік нашого ремесла, на рогатки книжкової торгівлі, на неминучість злиднів. Моє завзяття, нині прибите, і моє первісне хвилювання ховали від мене механізм життя — я вдарявся об його важелі, наражався на стрижні, замащувався в мастилі, чув як стугонять його маховики, як брязкають ланцюги. Ви, як і я, відкриєте, що всіма цими дивами, чудовими у мріях, керують люди, пристрасті й необхідність. Ви мимоволі вступите в жорстоку боротьбу, де б’ються книжка з книжкою, людина з людиною, партія з партією, і битися вам доведеться без перепочинку, щоб не відстати від своїх же. Ці огидні сутички розбещують людину і марнують її снагу, гасять горіння її душі, оскільки ваші зусилля часто сприяють успіхові вашого ворога, прославляють якийсь пересічний талантик, усупереч вашому бажанню піднесений у генії. Літературне життя мас свої лаштунки. Партер однаково аплодує успіхові випадковому й заслуженому, а лаштунки завжди приховують нечисті засоби: розмальованих статистів, клакерів і робітників сцени. Ви поки що в партері. Ще не пізно! Зречіться своїх прагнень, перш ніж ваша нога стане на перший щабель до престолу, за який змагається стільки честолюбців, і не спадлючіться, як спадлючився я, задля того щоб жити. — Сльоза стуманила Етьєнів зір. — Чи знаєте ви, як я живу? — з якимсь шалом провадив він. — Я швидко проїв невеличкі кошти, які привіз із дому, й залишився без засобів до життя, хоч мою п’єсу прийняли до Французького театру. Але у Французькому театрі не допоможе навіть протекція принца або камергера, щоб прискорити виставу, актори скоряються лише тому, хто загрожує їхньому самолюбству. Якщо ви зумієте пустити чутку, що в першого коханця астма, що героїня приховує якусь фістулу, а в субретки тхне з рота, ваша п’єса піде завтра ж. Я не знаю, чи матиму я подібну владу навіть через два роки; для цього треба мати багато друзів. Але де, як і чим заробляти на хліб? Ось над чим я сушив собі мозок, коли відчув муки голоду. Після багатьох марних спроб, після того як я настрочив роман, який видрукував без підпису і за який Догро заплатив усього двісті франків, причому й сам не нажився, я прийшов до переконання: прогодуватися можна тільки журналістикою. Але як пролізти в цю лавочку? Я не стану розповідати вам про всі мої зусилля, про марні просьби, про те, як я півроку працював позаштатним співробітником, і мене ще намагалися переконати, ніби я відстрашую передплатників, хоча я, навпаки, привертав їх. Не варто згадувати про мої кривди! Зараз я пишу майже задарма дро бульварні театри для газети, яку видає Фіно; цей гладун усе ще двічі-тричі на місяць снідає в кав’ярні «Вольтер» (та ви ж там не буваєте!). Фіно — головний редактор. Я живу продажем квитків, які дають мені директори театрів за прихильні статейки в газеті, і продажем книжок, що їх надсилають мені книгарі на відгук. Нарешті, коли Фіно одержить свою частку, я стягую натурою з промисловців, за чи проти яких він дозволяв мені писати статті. «Рідкий кармін», «Крем султанші», «Кефалічна олія», «Бразільська помада» платять за хльостку статтю франків двадцять-тридцять. Я змушений лаяти видавця, якщо він скупиться на примірники для газети. Газета одержує два примірники, але їх продав Фіно, а я теж хотів би мати два примірники на продаж. Скнару, хай він видасть не роман, а справжню перлину, я розгромлю дощенту. Підло, проте я живу з цього ремесла, як і сотні до мене подібних. Не думайте, що політична діяльність чимось краща від літературної, усе розтлінне як там, так і тут, — і в тій, і в тій царині кожен або розбещувач, або розбещений. Коли книгар задумує якесь велике видання, він платить мені, щоб запобігти нападкам. І мої прибутки прямо залежать від видавничих. Коли проспекти викидають тисячами, золото потоком тече у мою кишеню, і тоді я влаштовую учту для друзів. Затишшя в книжковій торгівлі — і я обідаю у Флікото. Актриси теж оплачують хвалу, а найкмітливіші оплачують і критику, бо мовчанки вони бояться найдужче. Критична стаття, написана з метою викликати полеміку, більше цінується і дорожче оплачується, ніж суха похвала, що завтра ж забудеться. Полеміка, друже, це п’єдестал для знаменитостей. Цим ремеслом найманого вбивці думок і репутацій — ділових, літературних і театральних — я заробляю півсотні екю на місяць. Тепер я вже можу продати свій роман за п’ятсот франків, і мене починають вважати людиною небезпечною. А коли я оселюсь у власному помешканні, а не житиму у Флоріни коштом москательника, який корчить із себе англійського лорда, коли я перейду до великої газети, де мені доручать відділ фейлетонів, тоді, мій друже, Флоріна стане знаменитою актрисою. А я? Хіба я знаю, ким я стану: може, міністром, а може, й чесною людиною — усе можливо. — Він підвів похилену голову й кинув у листя дерев розпачливий погляд, що таїв і звинувачення, і погрозу. — І в мене прийняли до театру прекрасну трагедію! І в мене гине в рукопису поема! І я був добрий. І в мене було чисте серце! А тепер я живу з актрисою Драматичної панорами, хоча мріяв про високе кохання з якоюсь великосвітською жінкою. І через те, що книгар відмовив нашій газеті в зайвому примірнику свого видання, я лаю книжку, яку вважаю гарною.

Люсьєн, зворушений до сліз, потис Етьєнові руку.

— Поза літературним світом, — сказав журналіст, підводячись із лави й рушаючи до головної алеї Обсерваторії, по якій двоє поетів і почали ходити, бажаючи досхочу надихатися свіжим повітрям, — ніхто не знає, яка жахлива одіссея передує тому, що, залежно від таланту майбутнього письменника, йменують успіхом, модою, репутацією, відомістю, загальним визнанням, любов’ю публіки: все це лише щаблі на шляху до слави, але не сама слава. Це блискотливе явище духовного роду утворюється зі зчеплень стількох випадковостей, які так швидко змінюються, що не було жодного прикладу, коли б двоє людей досягли слави, йдучи одним і тим самим шляхом. Каналіс і Натан — два зовсім різні явища, й обидва вони неповторні. Д’Артез, який працює до нестями, стане славетним завдяки іншій випадковості. Слава, якої всі так прагнуть, — це майже завжди коронована потіпаха. На низах літератури вона — жалюгідна хвойда, що мерзне десь на панелі. В літературі пересічній вона — утриманка, яка вийшла з вертепів журналістики, причому я виконую роль її сутенера. В літературі високого гатунку вона — розкішна і зухвала куртизанка, у неї власне помешкання, вона платить державний податок, приймає в себе вельможних панів, частує їх і попихає ними, вона тримає ліврейних лакеїв, має власний виїзд і безцеремонно випроваджує нахабних позикодавців. Ну, а для того, хто, як ви або я раніше, уявляє її яснокрилим серафимом у білих шатах, з пальмовою віттю в одній руці і вогненним мечем у другій, для того вона водночас міфологічна абстракція, схована десь глибоко під землею, і юна діва, закинута в нетрища, яка в промінні чесноти здійснює подвиги високої мужності і непорочно злинає в небеса або в убогому лахмітті верстає свою останню путь на цвинтар — потоптана, збезчещена, замордована, забута всіма. Такі люди, чия думка окута бронзою, а серце не остуджене завірюхами досвіду, дуже рідко ходять по цій землі, яка лежить під нашими ногами, — сказав він, показуючи на велике місто, що диміло в присмерку.

Образи друзів із Братства промайнули перед схвильованим зором Люсьєна, проте Лусто знову відвернув його увагу своїми страшними наріканнями.

— Такі люди рідко зустрічаються, і вони надто самотні в цьому киплячому казані; так у світі закоханих рідко зустрічаються щирі коханці, у світі фінансистів — чесні комерсанти, у журналістиці — чисті люди. Досвід людини, яка вперше сказала мені про те, про що я вам зараз кажу, нічого нікому не дав, так і мій досвід, думаю, не прислужиться вам. Щороку все з тим же невтримним шалом із провінції пориваються однакові, щоб не сказати щоразу більші, юрми безвусих честолюбців, які, високо піднісши голову, з гордим серцем кидаються на приступ Моди, цієї принцеси Турандот із «Тисячі й одного дня»[84], і кожен мріє стати принцом Калафом! Але нікому з них не щастить розгадати загадку. Всіх поглинає безодня лиха, помийниця газети, багно книжкової торгівлі. Вони чіпляються, ці жебраки, і за біографічні довідки, і за тріскучі монологи, і за хроніку паризьких подій, і за книжки, зобов’язані своїм виходом у світ логіці торговців друкованого паперу, а ті, звичайно, надають перевагу дурницям, що розходяться за півмісяця, перед шедеврами, які потребують часу для збуту. Вся ця гусінь, що гине раніше, ніж із неї вилупиться метелик, живе підлотою й ганьбою, вона ладна кусати чи хвалити молодий талант за наказом якогось паші з «Конститюсьйонель», «Котідьєн» або «Деба», за сигналом видавців, з прохання заздрісного товариша, а часто за самий тільки обід. Ті, хто, зрештою, долає перешкоди, звичайно забувають про перші прикрощі. Я сам півроку строчив статті, вкладав у них весь цвіт своєї дотепності заради одного негідника, який їх видав за свої і завдяки їм заробив відділ фейлетонів, а мене не взяв навіть у співробітники, він мені й ста су не дав, і я досі мушу подавати йому руку.

— Але чому? — з обуренням у голосі спитав Люсьєн.

— А тому... Мені, може, треба буде вмістити якийсь десяток рядків у його газеті, — холодно відповів Лусто. — Одне слово, мій друже, секрет літературного успіху не в тому, щоб працювати самому, а в умінні користуватися чужою працею. Власники газет — підрядчики, а ми — мулярі. І ось чим людина нікчемніша, тим швидше досягає вона успіху; бо така людина завжди ладна ковтати найгіркіші пілюлі, потурати ницим примхам літературних султанів, як, скажімо, отой колишній ліможець Гектор Мерлен, що вже завідує політичним відділом у одному з органів правого центру і дописує у нашу газетку; я бачив, як він підняв капелюха, що його впустив головний редактор. Цей хлопець пролізе між двома честолюбцями, поки ті гризтимуться, і зуміє нікого не зачепити! Мені шкода вас! Я бачу, що ви повторюєте мене, і я певен: через два роки ви станете таким, який я тепер. В моїх гірких повчаннях ви, може, запідозрите засудженого на вічні муки в пеклі. Ніхто не зважиться сказати вам те, про що я зараз кричу, як людина, поранена в саме серце, як повий Йов на гноїщі: «Осьде виразки мої!»

— Чи на цьому полі, чи на іншому, але мені доведеться боротися, — сказав Люсьєн.

— То знайте ж, — вів далі Лусто, — якщо ви маєте хист, вам у цій боротьбі доведеться дуже нелегко, тому для вас вигідніше бути пересічністю. Стійкість вашої чистої совісті похитнеться, коли вам доведеться мати справу з тими, від кого залежатиме ваш успіх, — хто одним словом може дарувати вам життя, але не побажає вимовити цього слова. Бо, повірте, модний письменник поводиться з новачками в літературі куди жорстокіше, куди суворіше, ніж найбрутальніший видавець. Де гендляр бачить тільки збитки, там автор боїться конкурента; один просто ошукує вас, другий ладен знищити. Щоб писати хороші книжки, бідолашна дитино, ви з кожним змахом пера черпатимете з свого серця всі його сили, ніжність, енергію і перетворюватимете їх на пристрасті, почуття, слова. Ви писатимете, замість того щоб діяти, співатимете, замість того щоб боротися, ви будете кохати, ненавидіти, жити у ваших книжках; але, ревниво оберігаючи скарби своєї душі для своїх книжок і своє золото та пурпур заради героїв ваших романів, ви самі никатимете паризькими вулицями в дранті, втішені тим, що, усупереч актам громадянського стану, ви дали життя Адольфові, Корінні, Кларіссі, Рене або Манон[85]; ви зіпсуєте собі життя й шлунок, щоб породити своє творіння, яке на ваших очах буде оббріхдне, зраджене, продане, кинуте журналістами в лагуни забуття, поховане руками ваших найкращих друзів. Чи стане у вас духу дочекатися, коли ваше творіння оживе, воскрешене? Ким? Коли? Як? Є така чудова книжка «Оберман»[86], pianto[87] зневіри, книжка, приречена на самотність у пустелі книжкових комор, одна з тих книжок, які видавці іронічно звуть солов’ями — чи настане для неї Великдень? Хтозна! А ви — чи знайдете ви видавця, який відважиться надрукувати «Стокротки»? Шкода й думати про те, щоб вам заплатили, — аби лиш надрукували. Тоді набачитеся цікавих сцен!

Ця жорстока промова, виголошена голосом пристрастей, які вона виражала, мов снігова лавина, обрушилася на душу Люсьєна і пройняла його крижаним холодом. Якусь хвилину він стояв мовчки. А потім його серце, немов пробуджене цією страшною поезією перешкод, загорілося. Він потис Етьєнові руку й вигукнув:

— Я переможу!

— Браво! — сказав журналіст. — Ще один християнин іде на арену на розтерзання звірам! Так от, друже, увечері прем’єра в Драматичній панорамі, вистава почнеться о восьмій, зараз шоста година; одягніть свій найкращий фрак, одне слово, будьте пристойні. Зайдіть по мене, я живу на вулиці Лагарп, над кав’ярнею «Сервель» на п’ятому поверсі. Спочатку ми сходимо до Доріа. Ви ж цього хочете, чи не так? Отож увечері я познайомлю вас з одним із королів книготоргівлі та деякими журналістами. Після вистави ми повечеряємо в моєї коханки, адже наш обід не можна вважати обідом. Там ви зустрінетеся з Фіно, головним редактором і власником моєї газети. Ви чули дотеп Мінетти, актриси з Водевіля: «Час — це великий скнара»? Ну а для нас випадок — теж великий скнара, треба його спокусити.

— Я ніколи не забуду цього дня! — сказав Люсьєн.

— Озбройтесь же своїм рукописом і являйтеся при повному параді, не так для Флоріни, як для видавця.

Товариська добродушність, яка прийшла на зміну нестямному зойку поета, що кляв літературну війну, зворушила Люсьєна не менше, ніж зворушили його недавно на цій самій алеї суворі й шляхетні слова д’Артеза. Зовсім недосвідчений юнак, захоплений передбаченням близької боротьби, і не підозрював, наскільки невідворотні моральні муки, що їх провістив йому журналіст. Він не думав про те, що стоїть на перехресті двох різних шляхів і робить вибір між двома системами: одну представляло Братство, другу — журналістика. Один шлях був довгий, почесний, надійний; другий — усіяний камінням і згубний, з безліччю каламутних калюж, у яких потоне його совість. Характер спонукував його обрати коротший і зовні привабливіший шлях, діяти рішучими і швидкими засобами. Водночас він не помічав ніякої різниці між благородною дружбою д’Артеза і поверховим приятельським ставленням Лусто. Діяльний розум Люсьєна побачив у газеті зброю, відповідну до його сил і таланту, й побажав заволодіти нею. Він був засліплений пропозиціями нового друга, зачарований безцеремонністю, з якою той поплескав його по руці. Чи міг він знати, що в армії преси кожен потребує друзів, як генерал потребує солдатів? Оцінивши Люсьєнову рішучість, Лусто намагався завербувати його, сподіваючись згодом прихилити до себе. Журналіст здобув собі першого друга, Люсьєн — першого заступника; один хотів стати капралом, другий — солдатом. Новонавернений, тріумфуючи, повернувся в готель і ретельно зайнявся своїм туалетом, як того злощасного дня, коли він мріяв з’явитися в Опері в ложі маркізи д’Еспар; але тепер йому більше личив костюм, він уже навчився його носити. Він надів модні світлі панталони в обтяжку, гарні чоботи, що обійшлися йому в сорок франків, і фрак. Біляве, густе й шовковисте волосся, завите й напахчене, розсипалося золотими, майстерно збитими кучерями. Зухвала самовпевненість і передчуття блискучого майбутнього відбивалися на його обличчі. Мигдалевидні нігті на його випещених жіночних руках набули блиску й рожевого відтінку. На чорному атласі коміра сяяла білість його округлого підборіддя. Ніколи ще з гори Латинського кварталу не спускався вродливіший юнак. Прекрасний, як грецький бог, Люсьєн сів у фіакр і за чверть до сьомої був уже коло дверей дому, де містилася кав’ярня «Сервель». Консьєржка послала його на п’ятий поверх, давши досить складні топографічні прикмети. Завдяки цим поясненням він не без мороки знайшов у кінці довгого коридора розчинені двері й побачив класичну кімнату Латинського кварталу. Злидні юнаків гналися за ним і сюди, як на вулиці Клюні, як у д’Артеза, як у Мішеля Кретьєна — скрізь! Але всюди ці злидні мають свою печать, залежно від особистих ознак жертви. Тут ці злидні здавалися зловісними. Дерев’яне ліжко без запони, коло ліжка — благенький килимок; завіски на вікнах пожовкли від тютюнового диму та диму несправного коминка; на коминку — лампа Карселя[88], дешевий дар Флоріни, куплений принагідно і який досі не потрапив у заставу. Потім потемнілий комод із червоного дерева, стіл, захаращений паперами, на яких лежали двоє чи троє поламаних пер; ніяких книжок, окрім принесених сюди вчора й сьогодні. Таке вмеблювання цієї кімнати — нічого цінного, не кімната, а огидний склад дірявих панчіх, що перетворились на мереживо, кинутих у один куток, недокурків, брудних носовичків, роздертих сорочок, краваток, аж трьох різних поколінь, купою навалених у іншому кутку. Одне слово, це був літературний бівуак, де всі речі виступали в своєму найгіршому вигляді. На нічному столику серед читаних уранці книжок виблискував червоний циліндрик Фюмада[89]. На каміні лежала бритва, два пістолети, сигарна коробка. На стіні Люсьєн побачив фехтувальну маску і під нею схрещені рапіри. Три стільці й двоє крісел, недостойних і найгіршого готелю на цій вулиці, довершували обставу. Ця кімната, брудна й сумна, свідчила про життя, що не відало спокою і не знало гордості: тут спали, нашвидку працювали, тут жили мимоволі, мріючи якомога скоріше забратися звідси. Яка різниця між цим цинічним безладдям і чепурною, благородною бідністю д’Артеза!.. Спогад, що таїв у собі й пораду, не став для Люсьєна пересторогою, бо Етьєн веселим жартом прикрив наготу пороку:

— Ось мій барліг! Великі прийоми — на вулиці Бонді, в апартаментах, які наш торговець опорядив для Флоріни. Сьогодні ми там справляємо входини.

Етьєн Лусто був у чорних панталонах, у наваксованих до блиску чоботях, у застебнутому на всі гудзики фраці; високий оксамитовий комір ховав сорочку, — певне, Флоріна забула дати йому сьогодні ввечері чисту; а капелюха він старанно почистив щіткою — щоб здавався новим.

— Що ж, їдьмо! — сказав Люсьєн.

— Трохи згодом. Я чекаю одного видавця, він позичить мені грошей. Мабуть, буде гра, а в мене нема й ліара. Крім того, мені потрібні рукавички.

В ту хвилину нові приятелі почули кроки в коридорі.

— Ось і він, — сказав Лусто. — Ви побачите, в якій подобі провидіння навідується до поетів. Перш ніж споглядати в усій його славі Доріа, модного видавця, ви побачите видавця з набережної Августинців, книгаря-дисконтера, торговця літературним дрантям, нормандця, колишнього городника. Та заходьте, заходьте, старий татарине! — крикнув Лусто.

— Ось і я, — почувся голос, деренчливий, як розбитий дзвін.

— Ви при грошах?

— Жартуєте? Гроші нині перевелися в книгарнях, — відповів молодий чоловік, що увійшов і з цікавістю оглянув Люсьєна.

— Коротше, ви мені винні п’ятдесят франків, — сказав Лусто. — І от вам, будь ласка, ще два примірника «Подорожі в Єгипет». Кажуть, надзвичайно гарна книжка. Гравюр у ній не злічити, вона матиме успіх. Фіно вже отримав плату за дві статті про неї, які я ще мушу написати. А ще ось два останні романи Віктора Дюканжа, автора, уславленого в кварталі Маре. А ще два примірники письменника-початківця Поль де Кока, що пише в тому самому жанрі. А ще два примірники «Ізольди де Доль», захоплива провінційна історія. Товару щонайменше на сто франків. Отже, давайте мені сто франків, шановний Барбе!

Барбе пильно оглянув обрізи та палітурки книжок.

— О, вони в чудовому стані! — вигукнув Лусто, — «Подорож» іще нерозрізана, як і Поль де Кок, і Дюканж, і та, що на каміні — «Міркування про символи». Страшенно занудна книжчина! Я ладен вам її подарувати — а то ще міль заведеться.

— Але, даруйте, як же ви напишете відгуки? — спитав Люсьєн.

Барбе здивовано глипнув на Люсьєна, перевів погляд на Лусто й засміявся.

— Цей добродій, видно, має щастя не бути літератором!

— Ні, Барбе, ні! Цей добродій — поет, великий поет. Він заткне за пояс Каналіса, Беранже й Делавіня. Він піде далеко, якщо не кинеться в Сену, та й у тому випадку він потрапить до Сен-Клу[90].

— Якщо дозволите, — сказав Барбе, — я б вам порадив кинути поезію і взятися до прози. Набережна не бере віршів.

На Барбе був поганенький сюртучок із засмальцьованим коміром, застебнутий на один гудзик, капелюха він не скинув; узутий він був у черевики, а з-під розстебнутого жилета виглядала сорочка із грубого полотна. Кругле обличчя з пронизливими пожадливими очима не було позбавлене добродушності, але в погляді відчувалося невиразне занепокоєння багатої людини, звиклої слухати вічні прохання про позички. Він здавався згідливим і гречним, настільки його лукавство було затоплене салом. Досить довго він служив прикажчиком, але вже два роки як він завів убогу крамничку на набережній, звідки робив вилазки, скуповуючи за безцінь у журналістів, у друкарів книжки, одержані ними задарма від авторів, і заробляв таким чином від десяти до двадцяти франків на день. У нього були свої заощадження, він винюхував будь-яку нужду, він чигав на будь-яку оборудку, дисконтував авторам, що потребували грошей, векселі книгарів з п’ятнадцяти й двадцяти відсотків і другого дня ішов до крамниць купувати, нібито за готівку, якісь ходові книжки; а, вибравши товар, подавав книгарям замість грошей їхні ж таки векселі. Він набув досвіду й навчився уникати поезії та найновіших романів. Він любив дрібні справи, любив корисні книжки, які можна було придбати за якусь тисячу франків і потім використовувати на свій розсуд, як, наприклад: «Історія Франції для дітей», «Повний курс бухгалтерії в двадцяти лекціях», «Ботаніка для дівчат». Він уже прогавив дві-три гарні книжки, змушуючи авторів ходити до нього разів по двадцять і так і не зважившись купити рукописи у них. Коли йому докоряли за боягузтво, він посилався на звіт про один гучний процес, передрукований ним із газет, що дістався йому задарма, але дав дві чи то навіть три тисячі франків прибутку. Барбе належав до числа боязких видавців, що перебиваються з хліба на воду, бояться видавати векселі, люблять поживитися на рахунках, виторгувати скидку; він сам розміщав свої книжки, невідомо де і як, але завжди спритно й вигідно. Він нагонив жах на друкарів, вони не знали, як його притиснути. Він платив їм у розстрочку і в скрутну для них хвилину урізував їхні рахунки; потім, боячись пастки, він уже не користувався послугами тих, кого обібрав.

— То як, продовжимо наші переговори? — спитав Лусто.

— Е, синашу, — по-панібратському сказав Барбе, — у мене в коморі шість тисяч непроданих книжок. Ну, а книжки, як влучно висловився один старий книгар, не франки! Книжка йде погано.

— Якщо ви, любий Люсьєне, зайдете в його крамничку, то побачите на дубовій конторці, купленій на розпродажі після банкрутства одного виноторговця, лойову свічку, з якої не знято нагару: так вона повільніше згорає. В напівмороці, при мерехтінні цього тьмяного вогника, ви все-таки помітите, що полиці порожнісінькі. Охороняє всю цю пустку хлопчина в синій куртці. Він хукає собі на пальці, підтанцьовує і вимахує руками від холоду, як ото візник на передку. Озирніться! Книжок у його крамничці не більше, ніж тут у мене. Ніхто не вгадає, чим там торгують!

— Ось вам вексель на сто франків, терміном на три місяці, — сказав Барбе, мимоволі усміхаючись на жарти Етьєна і витягуючи з кишені гербовий бланк, — я візьму ваші книжки. Готівкою дати не можу, торгівля йде геть погано. Але я відчув, що я вам потрібний, а оскільки в мене зараз немає ні су, щоб услужити вам, то я приготував вексель. Хоч і не люблю я давати свій підпис.

— То я повинен іще й дякувати вам? — спитав Лусто.

— Хоч векселі й не оплачують почуттями, я прийму вашу подяку, — сказав Барбе.

— Але мені потрібні рукавички, а у парфюмерів мають нахабство не брати ваших векселів! — відповів Лусто. — Стривайте-но, у верхній шухляді комода в мене лежить розкішна гравюра. Ціна їй вісімдесят франків. Адже я надрукував над нею досить дотепну статтю. Я проїхався щодо «Гіппократа, який зрікається дарів Артаксеркса»[91]. Он як! Ця прекрасна картина буде повчальною для всіх лікарів, що теж відмовляються від надмірно пишних дарів паризьких сатрапів. Під гравюрою ви знайдете ще з тридцять романсів. Забирайте все й давайте мені сорок франків.

— Сорок франків! — заквоктав книгар, як перелякана квочка. — Двадцять, щонайбільше. Та й це втрачені гроші, — додав Барбе.

— Давайте двадцять! — сказав Лусто.

— Ох, боже мій, навіть не знаю, чи знайдеться в мене стільки, — сказав Барбе, нишпорячи по кишенях. — Е, ось вони. Ви грабуєте мене. Знаєте до мене підхід.

— Рушаймо, — сказав Лусто. Він узяв Люсьєнів рукопис і провів чорнилом риску під мотузкою.

— Чи нема у вас ще чогось? — запитав Барбе.

— Нічого нема, мій скромний Шейлоку. Ну, я тобі влаштую добру оборудку! Він утратить на пій тисячу екю й по заслузі — хай не грабує мене! — шепнув Етьєн Люсьєнові.

— А як же ви писатимете про ті книжки? — спитав Люсьєн, коли вони поїхали в Пале-Рояль.

— Пусте! Ви не знаєте, як строчать статті. Щодо «Подорожі в Єгипет», то я перегорнув книжку, не розрізаючи її, прочитав навмання кілька сторінок і знайшов одинадцять мовних огріхів. Я напишу стовпець, де скажу, що, хоч автор і вивчив мову качок, вирізьблених на єгипетських каменюках, названих обелісками, але своєї рідної мови він не знає. Мовляв, замість того щоб розводитися про природничу історію та старожитності, він мав би сказати дещо про майбутнє Єгипту, про розвиток цивілізації в ньому, навчив би, як зблизити Єгипет і Францію, яка, завоювавши його, а згодом втративши, могла б іще підкорити його своєму духовному впливу. Потім я зроблю з цього патріотичний монолог і нашпигую його тирадами про Марсель, про Левант, про нашу торгівлю.

— А що сказали б ви, якби він про все це уже написав?

— А ось що, друже мій: я сказав би, що замість докучати нам політикою, він краще б зайнявся мистецтвом, змалював країну з погляду її краси та особливостей краєвиду. Тут критик може дати волю наріканням. Політика, скаже він, буквально захлеснула нас, вона нам набридла, скрізь тільки політика. Я пожалкував би за чарівними описами подорожей, в яких вам розповіли б про труднощі мореплавання, про радість виходу у відкрите море, про насолоду перетнути екватор — одне слово, про все, що потрібно знати тим, хто ніколи не подорожує. Вихваляючи такий стиль опису подорожей у далекі краї, можна водночас поглузувати з мандрівників, які аж надміру захоплюються і перелітною пташкою, і летючою рибою, і риболовлею, і знов відкритим географічним пунктом, і давно усім відомими мілинами. Крім того, читач вимагає наукових премудрощів, мало кому зрозумілих, але привабливих і незбагненних, як усе глибокодумне. Передплатник задоволений, йому догодили. Щодо романів, то піхто у світі не читає їх стільки, як Флоріна, вона висловлює свої міркування, а я катаю статті на підставі її оцінки. Коли вона вважає нудним авторське базікання, як вона каже, я зацікавлююсь книжкою і вимагаю від видавця зайвий примірник, який він з радістю мені надсилає, наперед смакуючи похвальний відгук.

— О боже! А як же критика, священна критика? — скрикнув Люсьєн, пам’ятаючи про заповіді Братства.

— Мій друже, — сказав Лусто, — критика — це щітка, якою не можна чистити тонкі тканини, вона їх розриває на клапті. Слухайте, даймо спокій цьому ремеслу! Бачите ось цей знак? — додав він, показуючи на рукопис «Стокроток». — Я зробив помітку під самою шворкою на обгортці рукопису. Якщо Доріа прочитає рукопис, він, звісно, перев’яже його по-своєму. Отже, ваш рукопис ніби запечатаний. А це згодиться для збагачення вашого досвіду. Зважте, крім усього, що ви потрапите до крамнички не з вулиці і не без кумівства, не так, як оті нещасні юнаки, що перебувають у десяти видавців, перш ніж один нарешті запропонує їм бодай стільця.

Люсьєн уже спізнав на собі слушність цього зауваження. На превеликий подив провінційного поета, враженого таким триньканням грошей за крайньої бідності, Лусто заплатив візникові аж три франки. Приятелі увійшли в Дерев’яні галереї, де тоді була зосереджена торгівля так званими книжковими новинками.

За тих часів Дерев’яні галереї були одним із найзнаменитіших місць у Парижі. Не зайва річ описати тут цей огидний базар, бо протягом тридцяти шести років він відігравав у паризькому житті таку велику роль, що, мабуть, знайдеться небагато людей сорокалітнього віку, яких не втішив би цей опис, неймовірний для юнаків. На місці теперішньої холодної, високої і просторої Орлеанської галереї, подібної до теплиці без квітів, стояли благенькі бараки чи, точніше, дощані погано криті халупки, скупо освітлені тьмяним світлом, що проникало з боку двору і саду крізь щілини, іменовані вікнами, але більше схожі на брудні продухвини харчівень за паризькими заставами. Крамнички утворювали дві галереї, приблизно футів дванадцять заввишки. Крамнички, розташовані посередині, виходили вікнами на обидві галереї, звідки в них проникала задуха й сморід, а світла крізь брудні шибки в стелі пробивалося дуже мало. Ці тісні комірки, завширшки менше шести футів 1 завдовжки від восьми до десяти футів, так піднялися в ціні завдяки напливу публіки, що за їхню оренду платили по тисячі екю. Крамнички, що виходили в сад і на подвір’я, були огороджені невисокими зеленими штахетами, можливо, з тим, щоб уберегти неміцні стіни будівель від натиску юрми. Таким чином, перед будівлями залишався простір на два-три фути, де росли невідомі науці дивовижі ботаніки, впереміш із не менш химерними плодами різних галузей промисловості. Обривки газетних відбитків увінчували трояндовий кущ, так що квіти риторики запозичували аромат миршавих квітів цього занехаяного, але щедро зрошуваного нечистотами садка. Між листям майоріли різноколірні стрічки й афіші. Покидьки модних майстерень глушили рослинність: на зелених стеблах висіли жмуття стрічок, і ви спізнавали розчарування, коли, захопившись квіткою, натрапляли замість жоржини на атласний бантик. І з боку саду, і з боку подвір’я вигляд цього химерного палацу являв собою наочний взірець паризької неохайності: облуплена клейова фарба, пооббиваний тиньк, старенькі вивіски, фантастичні оголошення. До того ж паризька публіка наймовірно бруднила зелені штахети як на подвір’ї, так і в саду. Здавалося б, що брудне й смердюче обрамлення галерей мало б відлякувати вразливих людей. Проте вразливі люди не відступали перед цими жахіттями, як принци в казках не відступають перед драконами та перешкодами, що їх злі духи ставлять між ними й викрадачами принцес. Посеред цих галерей, як і тепер, був пасаж; заходили в нього між двома перистилями, що й нині існують; їх почали будувати до революції й не закінчили через брак коштів. Красива кам’яна галерея, що веде до Французького театру, була тоді вузьким і дуже високим проходом з поганим перекриттям, що майже не захищало від дощу. Той прохід, на відміну від Дерев’яних галерей, називали Скляною галереєю. Взагалі, дахи над цими вертепами були в такому поганому стані, що один багатий торговець кашеміровими шалями і тканинами порушив проти Орлеанів процес за товар, зіпсований у нього за одну ніч на значну суму. Купець виграв позов. Подекуди покрівлю заміняло просмолене полотно, напнуте над деякими рядами. За підлогу в Скляній галереї, де починав наживати своє багатство Шеве, так само як і в Дерев’яних галереях, правив природний паризький грунт, удобрений шаром землі, принесеної сюди на чоботях і черевиках перехожих. Тут люди раз у раз провалювались у ями, спотикались об бугри засохлої грязюки, що її раз у раз підчищали торговці, отже, потрібна була неабияка спритність, щоб не впасти.

Це зловісне скупчення нечистот, вікна, забруднені дощем і пилюкою, низькі халупки, прикриті дрантям, бридкі недобудовані стіни — усе це в цілому скидалося на циганський табір, ярмаркові ятки або тимчасові повітки, що їх ставлять у Парижі довкола незавершених будов; спотворена гримасами личина цього паризького торжища напрочуд пасувала до всіх видів торгівлі, що буяла тут, у цьому зухвалому, галасливому і охопленому скаженими веселощами вертепі, де від часу революції 1789 року і до революції 1830 року вершилися великі справи. Напроти, в нижньому поверсі палацу, протягом двадцяти років містилась біржа. Отже, тут утворювалася громадська думка, підносились і падали репутації, залагоджувалися політичні й фінансові справи. В цих галереях призначалися побачення до й після біржі. Комерційний і банкірський Париж часто запруджував подвір’я в Пале-Роялі й поспішав сховатися під накриття галерей, як тільки починався дощ. Цій будівлі, невідомо коли і як тут спорудженій, була властива надзвичайна лункість. Вибух сміху розносився по всіх галереях. Якщо в одному кінці виникала сварка, на другому кінці про це вже знали. Тут були лише книгарні, поезія, політика, проза, модистки, а ввечері з’являлися повії. Тут процвітали книжки і мода, нові й старі світила, змови Трибуни і вигадки книжкової торгівлі. Тут продавались новинки, і парижани вперто хотіли купувати їх лише тут; тут за один вечір розходився у тисячах примірників той чи інший памфлет Поля-Луї Кур’є[92] або «Пригоди королівни», перший постріл, скерований Орлеанським домом проти хартії Людовіка XVIII. В той час, коли там бував Люсьєн, вітрини в деяких крамничках були опоряджені досить пишно, але ці крамнички розміщались у рядах, обернутих до саду або подвір’я. Аж до того дня, коли вся ця дивовижна колонія загинула під молотком архітектора Фонтена, крамниці, розташовані в середньому ряду, були цілком відкриті й підперті стовпами, як провінційні ярмаркові ятки, і крізь розвішаний крам або скляні двері погляд охоплював зразу обидві галереї. Через те, що опалювати приміщення не було змоги, продавці користувалися лише жаровнями, і кожен у своїй особі становив пожежну охорону, бо через найменшу необережність за чверть години могло згоріти все це царство дощок, висушених на сонці і мовби розпечених полум’ям проституції, царство, наповнене серпанком, мусліном, папером і постійно провітрюване протягом. У модних крамницях було повно неймовірних капелюхів, створених, здавалося, скоріше для вітрин, аніж для продажу. Сотнями виставлені на металевих стрижнях, увінчаних грибом, вони розцвічували галерею веселкою кольорів. Протягом двадцяти років усі, хто тут ходив, запитували себе: на чиїх головах ці прибиті пилом капелюхи закінчать свою кар’єру? Модистки, здебільшого негарні, але жваві й моторні, заманювали жінок лукавими речами, наслідуючи манери та жаргон базарних перекупок. Гризетки, гострі на язик та безцеремонні, чіплялися до перехожих. Залізши на табурет, вони вигукували: «Купіть гарненький капелюшок, пані! Пане, чи не купите ви чогось?» Багатий і мальовничий словник оздоблювали виразні інтонації, погляди і гримаси, які ті жінки кидали вслід перехожому. Книгарі й модистки жили в добрій злагоді. В пасажі, пишно іменованому Скляною галереєю, гніздилися найсвоєрідніші промисли. Тут улаштувались черевомовці, шарлатани різного штибу, видовища, де не було чого дивитись, і видовища, де вам показували цілий світ. Тут попервах знайшов притулок один пройда, який нажив на ярмарках сімсот чи вісімсот тисяч франків. Замість вивіски в нього красувалося сонце, що оберталось у чорній рамі, навколо якої червоними літерами був виведений напис: «Тут людина побачить те, чого бог ніколи не побачить. За вхід два су». Балаганний закликальник ніколи не впускав одного одвідувача, але не впускав і більше двох. Варто було туди ввійти, як ви опинялись перед великим дзеркалом. Зненацька лунав голос, схожий на гуркіт механізму, в якому спущено пружину, голос, здатний налякати й берлінського Гофмана: «Ви бачите тут, панове, те, чого бог одвіку не побачить: свою подобу! Бог не має подоби!» Ви виходили звідти присоромлені і не зважувалися признатись у своїй дурості. Біля всіх дверей лунали крикливі голоси, що вихваляли всякі косморами, краєвиди Константинополя, театр маріонеток, автомати, які грали в шахи, собак, що вміли розрізняти перших красунь. Тут, у кав’ярні Бореля, процвітав черевомовець Фіц-Джемс, поки не перебрався в Монмартр доживати віку серед студентів Політехнічної школи. Тут були продавщиці фруктів і квітникарки, а також славетний кравець, у якого вечорами, як сонце, сяяло у вітрині гаптування на військовому мундирі. Зранку й до другої години Дерев’яні галереї були німі, темні, порожні. Торговці розмовляли між собою, як у себе вдома. Побачення, які призначали тут паризькі жителі, починались із третьої години, тобто коли відкривалася біржа. Як тільки збиралася публіка, починалось безкоштовне читання розкладених у книгарнях книжок. Голодні до літератури юнаки з порожніми кишенями накидалися на ці книжки. Прикажчики, зобов’язані оберігати лотки з книжками, милосердно дозволяли біднякам гортати сторінки. Книжки в дванадцяту частку аркуша на двісті сторінок — такі, як «Смарра», «Петер Шлеміль», «Жан Сбогар», «Жоко»,[93] — ці читачі поглинали за двома заходами. На той час іще не існувало читалень, і щоб прочитати книжку, треба було її купити — тому романи тоді продавали в такій кількості, яка в наші дні здалась би фантастичною. В тому, як подавали цю милостиню бідній і жадібній до знань молоді, було щось суто французьке. Поезія цього жахливого базару набувала блиску з настанням вечора. З усіх прилеглих вулиць сюди напливала безліч веселих дівчат, що могли прогулюватися тут безкоштовно. З усіх кутків Парижа поспішали сюди повії на промисел. Кам’яні галереї належали привілейованим домам розпусти, що оплачували право виставляти своїх виряджених, як принцеси, дівок під тією чи іншою аркадою або у відповідному місці в саду, тоді як Дерев’яні галереї були вільною територією для повій, відкритим для всіх храмом проституції. Жінка могла ввійти сюди, вийти в супроводі своєї жертви і повести її, куди заманеться. Ці жінки принаджували вечорами до галерей таку юрму чоловіків, що рухатися доводилось дуже повільно, як у процесії або на маскараді. Ця повільність, нікому не заважаючи, допомагала всім добре роздивитися одне одного. Дівулі одягалися в манері, що тепер уже вийшла з моди: виріз сукні до половини спини і такий самий відвертий спереду. Зачіски вигадували собі найхимерніші, щоб привернути увагу: в дусі нормандської пастушки, у стилі іспанки, кучерики, як у пуделя, або гладенька зачіска на проділ; білі панчохи, які туго обтягували литки, і вміння, ніби неумисне, але завжди доречно, виставляти ногу напоказ. Уся ця сороміцька поезія нині втрачена. Вольнощі запитань і відповідей, весь цей голий цинізм, що Ділком відповідав оточенню — тепер більше не зустрінеш ні на маскарадах, ані на балах, нині таких уславлених. У цьому було щось жахливе й розгульне. Блискуча білість плечей сяяла на темному тлі чоловічої юрби і створювала пишний контраст. Гомін голосів і тупотіння ніг зливалися в шум, який долітав аж у глибінь саду, подібно до безперервної басової ноти, розцвіченої спалахами жіночого сміху і вряди-годи заглушуваної викриками сварок. Порядні й видатні люди стикалися тут з людьми злочинного вигляду. Це дивовижне збіговисько мало в собі щось дуже пікантне й хвилювало навіть байдужих. Тому до останньої хвилини, поки існувала ця споруда, сюди стікався весь Париж, і, коли архітектор прокладав у фундаменті погреби, парижани ще гуляли по дерев’яному помості над ними. Руйнування цих огидних дерев’яних бараків викликало повсюдний і одностайний жаль.

Тоді Лавока тільки відкрив свою книгарню, всього кілька днів тому, в кутку внутрішнього проходу Дерев’яних галерей, якраз навпроти крамнички молодого Доріа, видавця тепер уже забутого, але який свого часу відважно розчистив тут шлях, де згодом його суперник досяг таких успіхів. Книгарня Доріа містилась у рядах, що тяглися понад садом, книгарня Лавока виходила на подвір’я. Книгарня Доріа була поділена на дві частини: в одній містилася велика крамниця, друга правила хазяїнові за кабінет. Люсьєн, потрапивши сюди вперше увечері, був приголомшений видовиськом, невідпорним для провінціалів та юнаків. Незабаром він загубив свого провідника.

— Якби ти був такий вродливий, як цей хлопець, я б тебе полюбила, — сказала одна з жінок якомусь дідові, показуючи на Люсьєна.

Люсьєн розгубився, як собака сліпого; він віддався людському потокові у невимовному стані безпорадності й збудження. Переслідуваний зухвалими жіночими поглядами, осліплений білістю округлих плечей та зухвалих грудей, що притягували його зір, він ішов повільно, міцно тримаючи в руках рукопис, боячись — о, наївний! — щоб у нього його не вкрали.

— Чого вам, добродію? — скрикнув він, коли його схопили за руку; він подумав, що на його поезію зазіхав якийсь автор.

Але то був його приятель Лусто. Він сказав Люсьєнові:

— Я знав, що ви не проминете цього місця!

Поет уже стояв коло самих дверей крамнички, і Лусто повів його всередину. Там уже зібралась юрма людей, що чекали, коли можна буде побачитися з султаном книготоргівлі. Друкарі, папероторговці, ілюстратори товпились коло прикажчиків, розпитували їх про поточні і задумані справи.

— Гляньте-но, це Фіно, редактор моєї газети. А розмовляє з ним Фелісьєн Верну, пройдисвіт, небезпечний, як потаємна хвороба, але не без іскри таланту.

— У тебе ж сьогодні прем’єра, старий! — сказав Фіно, підходячи до Лусто разом з Верну. — Я влаштував тобі ложу.

— Хіба ти не продав її Бролару?

— Ну й що? Для тебе теж місце знайдеться. А нащо тоді потрібний Доріа? До речі, ми вирішили проштовхнути Поль де Кока. Доріа купив двісті примірників. Віктор Дюканж відмовив йому в своєму романі, і Доріа хоче створити нового автора в цьому жанрі. Ти оголосиш Поль де Кока талановитішим за Дюканжа!

— Але у нас із Дюканжем іде п’єса в театрі Гете, — сказав Лусто.

— Пусте! Скажи, що статтю написав я, що вона була надто гостра, і ти пом’якшив її, він тобі ще й дякуватиме.

— Чи не допоміг би ти мені дисконтувати у касира Доріа оцей векселик на сто франків? — звернувся Етьєн до Фіно. — Не забудь, ми ж сьогодні вечеряємо на входинах у Флоріни.

— А! Так, так. Ти ж нас частуєш сьогодні, — сказав Фіно, вдаючи, ніби щойно про це згадав. — Слухайте-но, Габюссон, — провадив він, узявши вексель Барбе і передаючи його касирові, — відрахуйте цьому хлопцеві дев’яносто франків за мій рахунок. Зроби передаточний підпис, друже!

Лусто взяв перо і, поки касир відраховував гроші, підписав вексель. Люсьєн, весь обернувшись на слух і зір, не зронив жодного слова.

— Це ще не все, мій друже, — сказав Етьєн. — Я не дякую тобі, ми зв’язані з тобою до могили, але я повинен познайомити цього добродія з Доріа, і ти маєш схилити його, щоб він вислухав нас.

— А в чому річ? — запитав Фіно.

— Збірка поезій, — відловів Люсьєн.

— А-а! — вигукнув Фіно, відскочивши.

— Пане! — сказав Верну, дивлячись на Люсьєна. — Мабуть, ви ще недосвідчений у видавничих справах, інакше ви закинули б цей рукопис у найдальший куток своєї кімнати.

В цю хвилину з’явився вродливий юнак, Еміль Блонде, що тільки починав свою кар’єру в «Журналь де Деба» блискучими статтями. Він потис руки Фіно й Лусто і недбало вклонився Верну.

— О дванадцятій вечеря у Флоріни, — сказав йому Лусто.

— Прийду, — відказав юнак. — А хто ще буде?

— О, там будуть... — сказав Лусто, — Флоріна і москательник Матіфа, дю Брюель, у чиїй п’єсі виступає Флоріна, стариган Кардо і його зять Камюзо, потім Фіно...

— Аптекар добре пригощає?

— Не підніс би він нам якоїсь пілюлі! — сказав Люсьєн.

— Хлопець гострий на язик, — поважно мовив Блонде, глянувши на Люсьєна. — Він теж вечерятиме з нами, Лусто?

— Так.

— Значить, посміємося!

Люсьєн почервонів до вух.

— Ти довго там вовтузитимешся, Доріа? — сказав Блонде, постукавши у вікно видавцевого кабінету.

— Зараз, голубе, я буду до твоїх послуг!

— От і гаразд, — сказав Лусто своєму супутникові. — Цей юнак, хіба що трохи старший від вас, працює в «Деба». Він один з князів критики, людина небезпечна. Доріа вийде до нього на поклін, і ми тоді доповімо про нашу справу цьому наші віньєток та книгодруку. А то нам довелося б чекати до одинадцятої години. Публіки тут збирається все більше й більше.

Люсьєн і Лусто приєдналися до Блонде, Фіно й Верну і стали окремою групкою в глибині крамниці.

— Що він там робить? — запитав Блонде у Габюссона, головного касира, що підвівся й привітався до нього.

— Купує тижневик. Хоче його відновити, щоб протидіяти впливу «Мінерви», яка обслуговує Емері, та «Консерватора», просяклого сліпим романтизмом.

— А платитиме він добре?

— Як завжди... аж надто добре! — сказав касир.

В цей час увійшов молодий автор, який щойно випустив чудовий роман, що мав великий успіх і одразу розійшовся. Тепер його роман виходив другим виданням у Доріа. Цей письменник, наділений тією рідкісною і чудовою зовнішністю, яка притаманна справжнім митцям, дуже вразив Люсьєна.

— Ось і Натан, — шепнув Лусто на вухо провінційному поетові.

Натан — в ту пору в розквіті молодості — підійшов до журналістів, скинув капелюха і, всупереч своєму зарозумілому вигляду, низько їм уклонився; в присутності Блонде, якого Натан знав лише в обличчя, він тримався майже запобігливо. Блонде й Фіно капелюхів не скинули.

— Добродію, я дуже радий, що принагідно мені трапилася нагода...

— Від хвилювання він припустився плеоназму, — сказав Фелісьєн Етьєнові Лусто.

— …..висловити вам подяку за присвячену мені чудову статтю в «Журналь де Деба». Успіхом книжки я наполовину завдячую вам.

— Годі, друже, годі, — сказав Блонде, ховаючи під личиною добродушності поблажливе ставлення до Натана. — У вас є талант, сто чортів, і я радий з вами познайомитись.

— Ваша стаття вже надрукована, і мене не вважатимуть за підлабузника. Тепер ми можемо почувати себе невимушено. Сподіваюся, ви зробите мені честь і приємність пообідати завтра зі мною? Буде й Фіно. Лусто, старий друже, ти ж не відмовишся? — додав Натан, потискуючи руку Етьєнові. — О добродію, ви на чудовому шляху, — знову звернувся він до Блонде, — ви спадкоємець Дюссо, Ф’єве, Жоффруа! Гофман згадував про вас у розмові з Клодом Віньйоном, своїм учнем і другом, він сказав, що може тепер померти спокійно, бо «Журналь до Доба» житиме вічно.[94] Вам, мабуть, там платять шалені гроші?

— Сто франків за шпальту, — відповів Блонде. — Не бозна-яка оплата, коли доводиться читати стільки книжок. Із сотні ледве знайдеться одна, як-от, скажімо, ваша, якою варто зайнятися. Ваш твір приніс мені велику насолоду, слово честі.

— І півтори тисячі франків, — сказав Лусто Люсьєнові.

— Але ви пишете й політичні статті? — запитав Натан.

— Так, іноді доводиться, — відповів Блонде.

Люсьєн — новачок у цьому середовищі — не міг отямитися з дива; він був захоплений романом Натана, він шанував автора як бога, і таке низькопоклонництво перед критиком, чиє ім’я і вплив були йому невідомі, просто ошелешило його. «Невже і я докочуся до такого приниження? Невже настільки поступлюся своєю гідністю? — казав він сам собі. — Надінь капелюха, Натане, ти ж написав чудову книжку, а критик тільки статтю!» Кров закипіла в його жилах від таких думок. Він бачив, як у переповненій народом крамниці добивалися прийому в Доріа несміливі юнаки, автори-початківці і як, утративши надію переговорити з ним, вони йшли собі зі словами: «Я зайду іншим разом!» У групі, що складалася з відомих державних діячів, двоє-троє розмовляли про скликання Палат та світові події. Тижневик, що його збирався купити Доріа, мав право писати про політику. В той час кожен політичний діяч прагнув здобути собі трибуну. А газета мала не менший вплив на публіку, ніж театр. У колі політиків поет помітив одного з найвпливовіших акціонерів «Конститюсьйонель». Лусто виявився чудовим чічероне. З кожною його фразою Доріа виростав у очах Люсьєна, поет збагнув, що в його крамниці зосереджуються література й політика. Спостерігаючи, як письменник проституює музу, показуючи перед журналістами, як принижує він мистецтво, уподібнюючи його пропащій жінці, приниженій проституцією під склепінням цих мерзенних галерей, провінційний геній утямив страшну істину. Гроші — ось у чому була розгадка. Люсьєн почував себе тут чужою, нікчемною людиною, зв’язаною з успіхом чи багатством лише тонкою ниткою сумнівної дружби. Він винуватив своїх ніжних, своїх справжніх друзів із Братства за те, що вони малювали йому світ фальшивими барвами і перешкоджали ринутись у бій з пером у руці. «Я змагався б з Блонде!» — подумки вигукнув він. Лусто, який щойно волав на Люксембурзьких висотах, мов поранений орел, і уявлявся йому великим, раптом змалів у його очах. Зате модний видавець, джерело всіх цих існувань, здався йому дуже значною людиною. Тримаючи рукопис у руках, поет відчув трепет, подібний до страху. Серед крамниці на дерев’яних, пофарбованих під мармур, п’єдесталах стояли погруддя Байрона, Гете і пана Каналіса, від якого Доріа сподівався томика віршів; славетний поет, заглянувши до крамнички, мав побачити, як високо ставить його цей книгар. Люсьєн мимоволі втрачав почуття певності в собі, відвага його слабла, він уже відчував, який вплив може мати Доріа на його долю, і нетерпляче чекав, коли він з’явиться.

— Ну от, діти мої, — сказав невисокий огрядний чоловік із жирним обличчям, схожий на римського проконсула (правда, вираз цього обличчя пом’якшувала напускна добродушність, що ошукувала поверхових людей), — нарешті я власник єдиного тижневика, який можна було купити і в якого дві тисячі передплатників.

— Хвалько! Податок беруть за сімсот — і це вже непогано! — сказав Блонде.

— Слово честі, передплатників тисяча двісті. Я сказав «дві тисячі», — додав він пошепки, — для отих постачальників паперу та друкарів. Я гадав, у тебе більше тактовності, Блонде, — знову сказав він уголос.

— А компаньйонів приймаєте? — запитав Фіно.

— Дивлячись яких, — відповів Доріа. — Хочеш третину за сорок тисяч франків?

— Гаразд, якщо візьмете в співробітники присутнього тут Еміля Блонде, Клода Віньйона, Скріба, Теодора Леклера, Фелісьєна Верну, Же, Жуї, Лусто[95]...

— А чому не Люсьєна де Рюбампре? — відважно сказав провінційний поет, уриваючи Фіно...

— …..і Натана, — закінчив Фіно.

— А чому не першого-ліпшого? — сказав видавець, насуплюючи брови й обертаючись до автора «Стокроток». — З ким маю честь? — спитав він, окинувши Люсьєна нахабним поглядом.

— Хвилинку уваги, Доріа, — сказав Лусто. — Це мій знайомий. Поки Фіно обмірковує вашу пропозицію, вислухайте мене.

Люсьєн облився холодним потом, у нього змокріла сорочка, коли він побачив холодний і невдоволений вираз цього грізного падишаха-видавця, який казав Фіно «ти», хоч той звертався до нього на «ви», який назвав небезпечного Блонде «голубом», а Натанові милостиво подав руку на ознаку своєї приязні до нього.

— Ще один новачок? — скрикнув Доріа. — Та ти знаєш, що в мене уже тисяча сто рукописів? Так, так, панове, — кричав він, — спитайте Габюссона. В мене зібралось тисяча сто рукописів! Незабаром мені буде потрібний окремий штат для завідування складом із рукописами, і комісія для їх перегляду, яка час від часу засідатиме і шляхом голосування оцінюватиме їхні достойності, жетони для оплати присутніх членів і неодмінний секретар для подання їм звітів. Це буде філія Французької академії і академіки Дерев’яних галерей отримуватимуть більше, ніж інститутські!

— Непогана думка, — сказав Блонде.

— Погана, — провадив далі Доріа. — Не моє діло розбирати плоди копіткої праці тих із вас, хто пнеться в літератори, втративши надію стати капіталістом, шевцем, капралом, слугою, урядовцем, судовим приставом. Сюди вільно входити лише тим, хто вже здобув ім’я. Прославтеся, і ви тут знайдете золоте дно. За два роки я створив три знаменитості, і всі троє невдячні. Натан уже править шість тисяч франків за друге видання своєї книжки, тоді як я викинув три тисячі тільки на статті про неї, а прибутку не мав і тисячі. Блонде я заплатив за дві статті тисячу франків та на обід витратив п’ятсот...

— Але ж якби всі видавці міркували, як ви зараз, добродію, то де ж тоді можна видати перший твір? — запитав Люсьєн. Блонде страшенно впав у його очах, коли він довідався, що Доріа заплатив за статті в «Деба».

— Це мене не обходить, — відповів Доріа, кинувши убивчий погляд на красеня Люсьєна, який мило йому всміхався. — Я не бажаю ризикувати двома тисячами франків, видаючи книжку, що принесе мені у найкращому разі дві тисячі франків прибутку. Я спекулюю на літературі: я друкую сорок томів по десять тисяч примірників, як Панкук і Бодуен. Завдяки своєму впливу і статтям друзів я роблю справу на сто тисяч екю і не бажаю просувати якийсь томик на дві тисячі франків. Я не хочу марнувати на це сили. Просунути книжку невідомого автора куди важче, ніж забезпечити успіх таким творам, як «Чужоземний театр», «Перемоги й завоювання» або «Мемуари про революцію», а вони принесуть мені ціле багатство. Я не маю наміру правити за підніжку для майбутніх знаменитостей, я бажаю заробляти гроші й давати їх славетним людям. Рукопис, який я купую за сто тисяч, обходиться мені дешевше, ніж рукопис невідомого автора, за який той просить шістсот франків. Якщо я й не зовсім меценат, то все ж маю право на вдячність письменників: я вже подвоїв гонорар на рукописи. Я викладаю вам свої аргументи, бо ви друг Лусто, мій хлопче, — додав Доріа, поплескавши Люсьєна по плечу з обурливим панібратством. — Якби я стільки розмовляв з усіма авторами, які приходять до мене з своїми творами, то мусив би зачинити крамницю, бо мені довелося б гаяти весь свій час на приємні, але надто дорогі балачки. Я ще не такий багатий, щоб вислуховувати промови кожного себелюбця. Це доречно в театрі на класичних трагедіях.

Розкішний одяг грізного Доріа підкріплював враження, що справила на бідолашного провінційного поета ця промова, сповнена жорстокої логіки.

— Що там у нього? — спитав Доріа в Лусто.

— Томик чудових віршів.

Почувши це, Доріа обернувся до Габюссона рухом, гідним Тальма:

— Габюссон, друже мій. Віднині, якщо хтось прийде сюди із рукописом... І ви теж послухайте! — сказав він, звертаючись до трьох прикажчиків, що виглянули з-за стосів книжок на гнівний голос хазяїна, який тим часом милувався своєю гарною рукою і блискучими нігтями. — Якщо хтось принесе рукопис, питайте зразу ж, проза чи вірші. Коли вірші, негайно спроваджуйте. Вірші — смерть для книгарства!

— Браво! Чудово сказано, Доріа! — закричали журналісти.

— Клянусь честю, — скрикнув Доріа, крокуючи сягнистою ходою по книгарні з рукописом Люсьєна в руці. — Ви не уявляєте собі, панове, якого лиха завдали нам успіхи лорда Байрона, Ламартіна, Віктора Гюго, Казиміра Делавіня, Каналіса й Беранже. Їхня слава призвела до справжньої навали варварів. Я певен, що у видавництві уже зібралося не менше, ніж тисяча томів таких собі віршованих історій, без початку й без кіпця, — усі на зразок «Корсара» й «Лари»[96]. Під приводом самобутності юнаки підносять нам щось абсолютно незрозуміле і думають, ніби створили нову школу в дусі Деліля[97]. За останні два роки поетів розплодилось, як хрущів. Торік я зазнав збитків на двадцять тисяч. Спитайте у Габюссона! Може, й є на світі безсмертні поети серед отих рожевощоких ще безвусих юнаків, які приходять до мене, — звернувся він до Люсьєна, — але для видавців, молодче, існують лише чотири поети: Беранже, Казимір Делавінь, Ламартін і Віктор Гюго; бо Каналіс... це поет, створений газетними статтями.

Люсьєнові не стало духу випрямитись і прибрати гордовитої постави перед цими впливовими людьми, які сміялись від щирого серця. Він зрозумів, що його візьмуть на глузи, коли він обуриться; але йому дико кортіло схопити цього книгаря за горло, розшарпати його бездоганно пов’язану краватку, порвати золотий ланцюжок, що блищав у нього на грудях, розтоптати його годинник і роздерти його самого. Обурене самолюбство відчинило двері помсті, і він, усміхаючись видавцеві, заприсягся на смертельну ненависть до нього.

— Поезія подібна до сонця, яке вирощує вікові ліси й водночас породжує комарів, мух і москітів, — сказав Блонде. — Зворотний бік усякої чесноти — порок. Література породжує книжкову торгівлю.

— І журналістів! — сказав Лусто.

Доріа зареготав.

— Так що ж це, зрештою, таке? — запитав він, показуючи на рукопис.

— Збірка сонетів, що змусили б почервоніти Петрарку, — відповів Лусто.

— Як це розуміти? — спитав Доріа.

— Як усі розуміють, — відповів Лусто, побачивши тонкі посмішки на устах присутніх.

Люсьєн не міг виказати своєї злості, але його аж піт пройняв під одягом.

— Гаразд, я прочитаю, — сказав Доріа з царственим рухом, який показував широчінь його ласки. — Якщо твої сонети на рівні дев’ятнадцятого століття, я зроблю з тебе великого поета, хлопче!

— Якщо він такий же розумний, як і вродливий, ви не дуже ризикуєте, — сказав один із найвідоміших ораторів Палати, що розмовляв тут із працівником редакції «Конститюсьйонель» та з головним редактором «Мінерви».

— Генерале, — сказав Доріа, — слава — це двадцять тисяч франків за статті і тисяча екю на обіди, спитайте в автора «Самітника». Але якщо пан Бенжамен Констан захоче написати статтю про цього юного поета, я зразу складу з ним угоду.

При слові «генерал» та імені славетного Бенжамена Констана книгарня в очах провінційної знаменитості виросла до розмірів Олімпу.

— Лусто, я маю з тобою побалакати, — сказав Фіно. — Побачимось у театрі. Доріа, пропозицію я приймаю, але з однією умовою. Ходімо до вашого кабінету, переговоримо.

— Переговоримо, голубе, — сказав Доріа, пропускаючи Фіно вперед і показуючи десяти відвідувачам, які чекали його, що він зайнятий.

Він уже йшов, коли Люсьєн несподівано запитав:

— Ви взяли мій рукопис. Коли чекати відповіді?

— Зайди, хлопчику, днів через три-чотири, тоді подивимось.

Лусто потягнув Люсьєна, не давши йому часу розкланятися ні з Верну, ні з Блонде, ні з Раулем Натаном, ні з генералом Фуа, ні з Бенжаменом Констаном, чий твір «Сто днів» тоді ще тільки побачив світ. Люсьєн ледве встиг роздивитися його струнку постать, біляве волосся, довгасте обличчя, розумні очі, приємний рот — одне слово, усю зовнішність чоловіка, який двадцять років був Потьомкіним при пані де Сталь, боровся спочатку з Наполеоном, потім з Бурбонами і кінець кінцем мусив умерти під тягарем власної перемоги.

— Ну й лавочка! — скрикнув Люсьєн, сідаючи поруч із Лусто в кабріолет.

— В Драматичну панораму. Мерщій! Дістанеш тридцять су! — гукнув Лусто візникові. — Доріа — пройда, за рік він продає книжок на півтора мільйона франків, а то й більше. Він ніби міністр від літератури, — сказав Лусто, чиє самолюбство було приємно підлещене, і він корчив перед Люсьєном великого метра. — Він не менш зажерливий, ніж Барбе, але розмах у нього ширший. Доріа шанується, він щедрий, але й чванькуватий; ну а його розум — то це вичавки з усього, що він чує довкола себе. Його книгарню дуже й дуже варт відвідувати. Там можна поговорити з найвидатнішими людьми нашого часу. Там, друже, юнак за годину почерпне більше, ніж за десять років копіткої праці над книжками. Там обговорюють статті, там знаходять теми, там можна заприязнитися з славетними і впливовими людьми, які можуть стати в пригоді. Тепер, щоб висунутися, треба заручитися знайомствами. Самі бачите — все залежить від випадку! Найнебезпечніше — філософувати, сидячи в своїй норі.

— Але яке нахабство! — сказав Люсьєн.

— Пусте! Ми всі глузуємо з Доріа, — відповів Етьєн. — Якщо ви маєте в ньому потребу, він вас топтатиме. Але він сам потребує «Журналь де Деба», і Еміль Блонде крутить ним, як дзигою. О, якщо ви ввійдете в літературу, ще й не те побачите! Хіба я вам не казав?

— Так, ви мали рацію! — відповів Люсьєн. — Я страждав у цій книгарні більше, ніж сподівався, коли вислухав вашу розповідь про неї.

— А навіщо страждати? Те, що ми оплачуємо нашим життям, — наші теми, що сушать нам мозок протягом багатьох безсонних ночей, наші блукання в царині думки, наш пам’ятник, споруджений на нашій крові, — все це для видавців тільки вигідна або збиткова оборудка. Ваш рукопис для видавців — питання купівлі й продажу. Для них у цьому вся мета. Книжка для них — це капітал, яким вони ризикують. Чим краща книжка, тим важче її продати. Всяка видатна людина підноситься над юрбою, отже, її успіх залежить від часу, необхідного для оцінки твору. Але жоден видавець не бажає чекати. Книжка, що вийшла сьогодні, має бути продана завтра. Керуючись цими міркуваннями, видавці відхиляють книги змістовні, які потребують продуманої, неквапливої оцінки.

— Д’Артез має рацію! — скрикнув Люсьєн.

— Ви знаєте д’Артеза? — спитав Лусто. — По-моєму, нема нічого небезпечнішого за самотніх мислителів, подібних до цього хлопця, які думають, що вони зможуть повести за собою світ. Такі фанатики розбещують мрійників, які живлять свою уяву самооманою, впевненістю в своїх силах, що властиво всім замолоду. Ці люди, яким судилася посмертна слава, перешкоджають нам просуватися вперед у тому віці, коли просування можливе й корисне. Я волію систему Магомета: коли гора з його наказу не наблизилася до нього, він вигукнув: «Якщо гора не йде до Магомета, Магомет іде до гори!»

Цей дотеп, що подавав докази в яскравій формі, здатний був похитнути Люсьєна у виборі між системою стоїчної вбогості, яку проповідувало Братство, та войовничою доктриною у викладі Етьєна. Тому ангулемський поет замовк і до бульвару Тампль не промовив жодного слова.

Драматична панорама, розташована на бульварі Тампль, навпроти вулиці Шарло, — нині на тому місці стоїть житловий будинок, — колись була чудесною театральною залою. І хоч на її сцені вперше виступив Віньйоль, єдиний з акторів, який успадкував мистецтво Потьє[98], а також Флоріна, актриса, що через п’ять-шість років стала знаменитою, але ж там загинули, не досягши ніякого успіху, дві антрепризи. Театри, як і люди, повинні коритися своїй долі. Драматичній панорамі довелося змагатися з театрами Амбігю, Гете, Порт-Сен-Мартен і театрами водевілів. Вона не змогла витримати їхніх підступів, будучи обмежена в правах і у виборі п’єс. Автори не хотіли сваритися з іншими театрами заради театру, чия життєздатність здавалася сумнівною. Одначе тепер дирекція покладала великі надії на нову п’єсу в дусі комічної мелодрами молодого автора на ймення дю Брюель, який працював у спілці з кількома знаменитостями, але запевняв, що цю мелодраму він створив сам. П’єсу було написано для Флоріни, доти статистки театру Гете. Вона цілий рік грала другорядні ролі й звернула на себе увагу, але так і не змогла добитися кращого ангажементу, тому Панорама переманила її від свого сусіда. Разом із Флоріною цього вечора дебютувала й друга актриса — Коралі. Коли друзі увійшли в театр, Люсьєн здивувався могутності преси.

— Цей добродій зі мною, — сказав Етьєн, і всі контролери вклонились йому.

— Вам важко буде знайти собі місце, — сказав старший контролер. — Вільна лише директорська ложа.

Етьєн і Люсьєн блукали коридорами й вели переговори з капельдинерками.

— Ходімо на сцену, побалакаємо з директором, він дасть нам свою ложу. До речі, познайомлю тебе з Флоріною, героїнею сьогоднішнього вечора.

На знак Лусто служник при оркестрі дістав ключика і відчинив потайні двері в грубій стіні. Люсьєн пішов за приятелем і раптом з ясно освітленого коридора потрапив у чорний лаз, що майже в усіх театрах сполучав залу для глядачів і лаштунки. Піднявшись кількома вогкими приступками, провінційний поет опинився за лаштунками, і його очам відкрилося дивовижне видовище. Вузькі підпорки для декорацій, височінь сцени, пересувні стойки з кенкетами, декорації — такі жахливі, коли дивитися на них зблизька, — розмальовані актори у химерному пошитому з грубої тканини одязі, робітники сцени в замащених куртках, пожежники, канати, що звисали зі стелі, підвішені задники, режисер, що походжав у капелюсі по сцені, — увесь цей блазенський реквізит, похмурий, брудний, огидний, мішурний, аж надто мало нагадував те, що Люсьєн бачив із зали для глядачів, і подиву його не було меж.

Кінчали грати дуже розтягнуту мелодраму «Бертрам», п’єсу, написану як наслідування однієї трагедії Метьюріна[99], яку дуже високо цінували Нодьє, лорд Байрон і Вальтер Скотт, але яка в Парижі не мала успіху.

— Дайте вашу руку, якщо не хочете упасти в люк, звалити собі на голову ліс, зруйнувати палац або зачепитися за халупу, — сказав Етьєн Люсьєнові. — Скажи, моя ясочко, Флоріна ще в себе? — спитав він актрису, яка готувалася до виходу на сцену й дослухалась до реплік акторів.

— Атож, моє серце. Спасибі тобі, що закинув про мене добре слівце! Це тим миліше з твого боку, що Флоріна тепер виступатиме у нас.

— Дивись, дитинко, не пропусти виграшної хвилини, — сказав їй Лусто. — Кидайся на сцену, піднісши руки. Вигукни з почуттям: «Зупинись, нещасний!» Адже збір сьогодні дві тисячі.

Люсьєн здивувався, побачивши, як змінилась актриса, коли закричала голосом, від якого холонула кров: «Зупинись, нещасний!» Це була зовсім інша жінка.

— Такий театр! — сказав йому Лусто.

— Це як крамничка Доріа в літературному світі або газета — кухня, та й годі, — відповів його новий друг.

Підійшов Натан.

— Ради кого ви тут? — запитав Лусто.

— Чекаючи кращого, я пишу про дрібні театри в «Газетт», — відповів Натан.

— А! То повечеряйте з нами сьогодні і похваліть Флоріну, я в боргу не залишуся, — сказав йому Лусто.

— До ваших послуг, — відповів Натан.

— Ви знаєте, вона живе тепер на вулиці Бонді.

— Любий Лусто, хто цей красень? — спитала актриса, повертаючись за лаштунки.

— Е, серденько, це великий поет, майбутня знаменитість. Зважаючи на те, пане Натане, що ви сьогодні разом вечерятимете, дозвольте відрекомендувати вам пана Люсьєна де Рюбампре.

— У вас чудове прізвище, — сказав Рауль Люсьєнові.

— Це пан Рауль Натан, Люсьєне, — сказав Етьєн своєму новому другові.

— Два дні тому, ласкавий пане, я прочитав вашу книжку. Далебі, читаючи її і вашу збірку віршів, я не уявляв собі, що ви здатні так упадати коло газетяра.

— Подивлюсь я на вас, коли вийде ваша перша книжка, — відповів Натан з тонкою посмішкою.

— Дивіться! Роялісти й ліберали тиснуть один одному руки! — скрикнув Верну, побачивши це тріо.

— Вранці я поділяю погляди своєї газети, — сказав Натан, — але ввечері думаю що хочу: вночі усі журналісти сірі.

— Етьєне, — сказав Фелісьєн, звертаючись до Лусто, — зі мною прийшов Фіно й шукає тебе. Та ось і він!

— Що за безглуздя! Жодного місця, — сказав Фіно.

— Для вас завжди знайдеться місце в наших серцях, — сказала актриса, чарівно йому всміхнувшись.

— Флорвіль, крихітко, ти вже зцілилася від кохання? Казали, ніби тебе викрав російський князь.

— Хіба тепер жінок викрадають? — сказала Флорвіль, актриса на ролях: «Зупинись, нещасний!» — Ми провели десять днів у Сен-Манде, і мій князь ушився, відшкодувавши адміністрації збитки. Директор, — сказала, сміючись, Флорвіль, — тепер молить бога, щоб він частіше посилав йому російських князів, адже відшкодування перевищує повний збір.

— Ну, а ти, крихітко, — сказав Фіно гарненькій селяночці, яка слухала всю цю розмову, — де ти взяла діаманти, що сяють у твоїх вухах? Обібрала індійського принца?

— Ні, англійця, фабриканта вакси, він уже й поїхав. Не всім таланить, як Флоріні чи Коралі, на мільйонерів, що нудяться в своїй родині. Ото щасливиці!

— Флорвіль, ти прогавиш свій вихід! — вигукнув Лусто. — Вакса твоєї подруги вдарила тобі в голову.

— Якщо ти хочеш мати успіх, — сказав їй Натан, — то не вий, як фурія: «Він урятований!», а підійди до рампи й скажи грудним голосом: «Він урятований!», як Паста каже в «Танкреді»[100]: «О, patria!»[101] Та йди ж, — додав він, підштовхнувши її.

— Пізно вже, ефект прогавлено! — сказав Верну.

— Що вона зробила? Зала гримить від оплесків, — сказав Лусто.

— Стала на коліна і показала груди, це її козир, — мовила актриса, вдова фабриканта вакси.

— Директор дає нам свою ложу, побачимося там, — сказав Фіно Етьєнові.

Лусто повів Люсьєна за сцену через лабіринт лаштунків, коридорів і сходів на третій поверх у маленьку кімнатку, куди за ним рушили й Натан та Фелісьєн Верну.

— Добридень, точніше, добривечір, панове, — сказала Флоріна. — Любий пане, — звернулась вона до опецькуватого чоловічка, що сидів у кутку, — ці добродії — вершителі моєї долі. Все моє майбутнє в їхніх руках; але я сподіваюся, що завтра вранці вони всі лежатимуть у нас під столом, якщо пан Лусто не забув...

— Я забув? Я приведу до вас Блонде з «Журналь де Деба!» — вигукнув Етьєн. — Справжнього Блонде, самого Блонде, одне слово, Блонде!

— Ох, любий Лусто, дай поцілую тебе, — сказала актриса й кинулась йому на шию.

Товстун Матіфа спохмурнів, побачивши цю сцену. Шістнадцятилітня Флоріна була худенька. Її врода, як нерозквітлий бутон, обіцяла багато, вона подобалася артистичним натурам, які надають перевагу ескізам перед картинами. Чарівна актриса з тонким личком, що так її вирізняло, вона була в ту пору втіленням Гетевої Міньйони. Матіфа, багатий москательник з вулиці Ломбар, гадав, що другорядна актриса з бульварного театру не дорого йому коштуватиме, але за одинадцять місяців уже витратив на неї шістдесят тисяч франків. Добродушний і чесний негоціант, що сидів, як бог Термінус[102], в кутку кімнатки на десять квадратних футів, обклеєної гарними шпалерами, застеленої килимом, уставленої шафами, диваном, двома кріслами, з дзеркалом і каміном, здався Люсьєнові зовсім невідповідним до цього місця. Покоївка щойно одягла актрису іспанкою. П’єса була імброльйо[103], і Флоріна грала роль графині.

— Через п’ять років ця дівчина буде найкращою актрисою в Парижі, — сказав Натан Фелісьєнові.

— Дивіться ж, мої любі, — мовила Флоріна, обертаючись до трьох журналістів, — потурбуйтеся завтра про мене, знайте, я замовила карети на цілу ніч, бо напою вас, як на масницю. Матіфа дістав таке вино! Достойне самого Людовіка Вісімнадцятого! І запросив кухаря прусського посла.

— Судячи з вигляду пана Матіфа, можна чекати грандіозної учти, — сказав Натан.

— Ще б пак! Йому відомо, що він частує найнебезпечніших у Парижі людей, — відповіла Флоріна.

Матіфа неспокійно позирав на Люсьєна: врода юнака збуджувала в ньому ревнощі.

— А цього пана я не знаю, — сказала Флоріна, помітивши Люсьєна. — Хто завіз сюди з Флоренції Аполлона Бельведерського? Цей хлопець гарний, як картинка Жіроде.

— Мадмуазель, — сказав Лусто, — цей юнак — провінційний поет, я забув вам його представити. Ви сьогодні така прекрасна. Ну, чи ж можна тут пам’ятати про якусь гречність?

— Хіба він багатий, що пише вірші? — спитала Флоріна.

— Бідний, як Йов, — відповів Люсьєн.

— Вам можна позаздрити, — сказала актриса.

До кімнати вбіг дю Брюель, автор п’єси, юнак у довгому сюртуці, жвавий, маленький, з повадками чиновника і разом з тим землевласника та біржового маклера.

— Флоріно, серденько, чи добре ви знаєте роль? Га? Дивіться, щоб чого не забули. Проведіть другу дію тонко, з блиском! Фразу: «Я вас не кохаю!» скажіть так, як ми умовились.

— Навіщо ви граєте ролі, де треба казати подібні фрази? — дорікнув Матіфа Флоріні.

Загальний сміх покрив це зауваження москательника.

— А вам яке діло? Я ж не вам це кажу, дурне теля! — відрубала вона. — А знаєте, своєю дурістю він мені приносить щастя, — додала вона, глянувши на письменників. — Слово честі, я платила б йому за кожну дурницю, якби не боялася розоритись.

— Так, але, репетируючи роль, ви при цих словах дивитеся на мене, і я боюсь, — відповів москательник.

— Гаразд, я дивитимусь на Лусто, — відповіла вона.

В коридорах задзеленчав дзвінок.

— Вийдіть усі, — сказала Флоріна. — Мені треба прочитати роль і спробувати її зрозуміти.

Люсьєн і Лусто вийшли останні. Лусто поцілував Флоріну в плече, і Люсьєн почув, як актриса сказала:

— Сьогодні не можна. Старий бовдур сказав дружині, що їде на дачу.

— Правда, чарівна? — мовив Етьєн Люсьєнові.

— Але, друже, цей Матіфа!.. — скрикнув Люсьєн.

— Е, хлопче, ви нічого не розумієте в паризькому житті, — відповів Лусто. — Доводиться миритись! Адже люблять жінок заміжніх. Так і тут. Знаходиш виправдання.

Етьєн з Люсьєном зайшли в літерну ложу бенуара: там уже були директор театру й Фіно. Навпроти них, у такій самій ложі, сиділи Матіфа та його приятель Камюзо, торговець шовком, покровитель Коралі; з Камюзо був його тесть, маленький стариган. Ці троє буржуа протирали скельця своїх лорнетів і неспокійно позирали на партер, занадто жвавий. У ложах була звична для прем’єр публіка: журналісти з коханками, утриманки із своїми полюбовниками, кілька завсідників-театралів, ласих на перші вистави, дехто з великосвітських осіб, охочих до таких переживань. У першій ложі сидів з родиною начальник управління фінансів, що влаштував дю Брюеля на платню по своєму відомству — справжня синекура для водевіліста. Люсьєн, починаючи з обіду, не переставав дивуватись. Життя літератора протягом двох місяців, таке для нього вбоге й нужденне, таке жахливе в кімнаті Лусто, таке принижене й заразом зухвале в Дерев’яних галереях, тут постало перед ним незвичайною розкішшю і в новому світлі. Ця мішанина високого й ницого, угод із совістю, благородних поривів і підлоти, зради і втіхи, величі й рабства — приголомшили його, як приголомшує вразливу людину небачене видовище.

— Як ви гадаєте, п’єса дю Брюеля даватиме вам збір? — спитав Фіно директора.

— Ця п’єса — комедія, побудована на інтризі. Дю Брюель змагається з Бомарше. Але публіка з бульварів не любить такого жанру, вона прагне гострих відчуттів. Дотепністю тут не цікавляться. Сьогодні все залежатиме від Флоріни й Коралі. Двоє вродливих і граційних дівчат у коротеньких спідничках станцюють іспанський танець — це напевне розворушить публіку. Сьогоднішній спектакль — ставка на карту. Якщо газета забезпечить п’єсі успіх дотепними статтями, я можу заробити на ній сто тисяч.

— Ні, я вже бачу, великого успіху не буде! — сказав Фіно.

— Три сусідні театри снують проти мене каверзи, вони посадили клакерів, і ті свистітимуть неодмінно. Але я вжив заходів, щоб зірвати їхню змову. Я заплатив клакерам противників, і вони не стануть пнутися зі шкури. Крім того, два купці, щоб забезпечити тріумф Флоріни й Коралі, купили по сто квитків кожен, пороздавали їх знайомим, і ті готові виштовхати свистунів геть. Клака, двічі оплачена, дасть себе виштовхати, а така розправа завжди добре впливає на публіку.

— Двісті квитків! Таж це просто неоціненні люди! — скрикнув Фіно.

— О, якби мені ще двох гарненьких актрис, як Флоріна й Коралі, та ще з такими багатими покровителями, я б викрутився.

Все, що Люсьєн почув за ці дві години, зводилося до грошей. У театрі, як і в книгарні, і в редакції газети, про справжнє мистецтво і справжню славу не було й згадки. Удари преса для карбування монет обрушились на його голову й серце, вкидаючи його в трепет. Поки оркестр виконував увертюру, Люсьєн мимоволі протиставляв оплески та свист розбурханого партеру картинам тихої і чистої поезії, які втішали його в друкарні Давіда, коли обидва вони марили про дивовижі мистецтва, про благородні тріумфи генія та білокрилу славу. Поет згадав вечори, проведені в гуртку д’Артеза, і сльози набігли йому на очі.

— Що з вами? — спитав його Етьєн Лусто.

— Я бачу поезію у багнюці, — відповів він.

— Е, друже, то ви досі в полоні мрій!

— Та невже ж треба плазувати й терпіти всіх цих жирних Матіфа і Камюзо? Невже актриси мають стелитись перед журналістами, а ми — перед видавцями?..

— Голубе мій, — сказав йому на вухо Етьєн, показуючи на Фіно, — гляньте на отого вайлуватого хлопця, у нього ні розуму, ні хисту, але він зажерливий і хоче будь-що забагатіти. Він дуже меткий у справах. У крамничці Доріа він злупив з мене сорок відсотків і з таким виглядом, ніби зробив мені послугу! І цей пройда зберігає листи, в яких майбутні генії запобігають перед ним заради сотні франків!

Огида стиснула Люсьєнові серце; він згадав підпис під малюнком, що валявся на зеленому сукні в редакції: «Фіно, дай мені сто франків!»

— Краще вмерти! — сказав він.

— Краще жити, — відповів Етьєн.

Завіса піднялась, і директор пішов за лаштунки дати якесь розпорядження.

— Друже, — сказав тоді Фіно Етьєнові. — Ми з Доріа вже домовились, і я одержу третину паїв у його тижневику. Я плачу за це тридцять тисяч готівкою за умови, що буду головним редактором і директором. Справа блискуча: Блонде сказав, що готуються обмежувальні замови для преси, збережуться лише ті газети, що тепер існують. Через півроку той, хто захоче видавати нову газету, потребуватиме мільйон. Тому я ризикнув, хоч у мене тільки десять тисяч франків. Слухай далі. Якщо ти влаштуєш так, щоб половину моєї частки, тобто одну шосту, Матіфа купив за тридцять тисяч, я зроблю тебе головним редактором у своїй газетці з оплатою двісті п’ятдесят франків місячно. Ти будеш підставною особою. Фактично я залишуся шефом редакції. Я збережу всі права, вдаючи, ніби стою осторонь. На оплату статей я даватиму тобі по сто су за шпальту, отже, ти зможеш вигадати п’ятнадцять франків на день, замовляючи статті по три франки за шпальту і використовуючи безплатних співробітників. От тобі ще чотириста п’ятдесят франків на місяць. За тобою лишається право топити своїх ворогів і підтримувати друзів, якщо це не йтиме всупереч моїй політиці. Але я хочу бути хазяїном становища, захищати людей чи нападати на них, як мені заманеться. Можливо, я стану прихильником уряду або махровим роялістом, я ще не вирішив. Але я хочу потай зберегти добрі взаємини з лібералами. Я з тобою говорю щиро, ти славний хлопець. Можливо, я передам тобі звіти про засідання Палати. Коротше, доручи Флоріні втрутитися в цю справу, хай вона натисне на свого москательника, бо через два дні я мушу або відмовитись, або внести гроші. Другу третину теж за тридцять тисяч франків Доріа продав своєму друкареві й постачальникові паперу. А свою третину він має задарма та ще й наживе десять тисяч франків, бо сам заплатив за все лише п’ятдесят тисяч. Але через рік тижневик можна буде продати двору за двісті тисяч, якщо у двора стане здорового глузду скупляти газети, як про те ходять чутки.

— Тобі щастить! — вигукнув Лусто.

— Якби на твою долю випало стільки поневірянь, як на мою, ти не сказав би цього. І мене, бач, досі переслідує одне лихо, непоправне в наш час: я син капелюшника, який і тепер торгує своїми виробами на вулиці Дюкок. Висунути мене може тільки революція, а що немає соціального перевороту, то мені треба стати мільйонером. Із цих двох можливостей революція, мабуть, імовірніша. От якби я носив прізвище твого друга, я був би на коні. Тс-с! Іде директор! Ну, бувай, — сказав Фіно, підводячись. — Я їду в Оперу, можливо, завтра в мене буде дуель, бо я надрукую за підписом Ф. убивчу статтю про двох танцівниць, у яких покровителі генерали. Я розгромлю Оперу, розгромлю нещадно.

— Справді? — сказав директор.

— Кожен намагається обшахрувати мене, — відповів Фіно. — Той відмовляє в ложі, той скупиться взяти півсотні абонементів. Я поставив Опері ультиматум: хай вони передплатять сто примірників моєї газети і дадуть мені чотири ложі на місяць. Якщо вони згодяться, моя газета матиме тисячу передплатників, із них двісті фіктивних. Я знаю, як роздобути ще двісті таких передплатників, і на січень у нас їх буде загалом тисяча двісті.

— Ви нас розорите, — сказав директор.

— Вам нема чого нарікати, ви передплачуєте усього десять примірників. І до того ж я влаштував вам дві доброзичливі статті в «Конститюсьйонель».

— О, я не нарікаю! — вигукнув директор.

— До завтрашнього вечора, Лусто! — сказав Фіно. — Ти даси мені відповідь у Французькому театрі; там завтра прем’єра, а що в мене нема часу написати статтю, то візьми в редакції мою ложу. Я віддаю перевагу тобі. Ти трудився для мене, і я тобі вдячний. Фелісьєн Верну пропонує редагувати газету безплатно протягом року і дає мені двадцять тисяч франків за третину паїв. Але я хочу бути повним хазяїном. До побачення.

— Недарма його звуть Фіно[104], — сказав Люсьєн.

— О-о! Цей шибеник вийде в люди! — відповів Етьєн, зовсім не турбуючись, що Фіно, який саме зачиняв за собою двері ложі, може його почути.

— Отой? — сказав директор. — Він буде мільйонером, він завоює загальну пошану, а може, придбає і друзів...

— О боже, який вертеп! — сказав Люсьєн. — І ви вплутаєте в таке діло чарівну дівчину? — спитав він, показуючи на Флоріну, що кидала на них зі сцени ніжні погляди.

— І вона все зробить. Ви не знаєте, якими відданими й лукавими можуть бути ці милі створіння, — відповів Лусто.

— Вони спокутують усі свої хиби, змивають усі свої гріхи безмежним коханням, коли їм випаде закохатись, — сказав директор. — Любов актриси тим прекрасніша, що становить різку протилежність з усім її оточенням.

— Це однаково, що знайти у багні діамант, гідний прикрасити найрозкішнішу корону, — додав Лусто.

— Одначе, — сказав директор, — Коралі сьогодні неуважна. Ваш друг, сам того не відаючи, причарував бідолашку, і вона провалить п’єсу: вона спізнюється подавати репліки, ось уже двічі вона не чула суфлера. Добродію, прошу вас, пересядьте в куток, — сказав він Люсьєнові. — Якщо Коралі закохалась, я скажу їй, що ви поїхали.

— Е, Ні! — скрикнув Лусто. — Скажіть їй, що мій приятель вечеряв з нами, що вона робитиме з ним, що захоче, і вона зіграє роль, як мадмуазель Марс[105].

Директор вийшов.

— Друже, — сказав Люсьєн Етьєнові. — Як вам не сором видурювати через Флоріну в цього москательника тридцять тисяч франків за половину паю Фіно! Він же увесь обійшовся йому в цю суму!

Лусто не дав Люсьєнові закінчити свій обурений монолог.

— Та з яких ви країв, хлопче? Адже москательник не людина, а вогнетривка шафа, дарована нам коханням.

— А ваша совість?

— Совість, друже, це палиця, якою всякий охочий бити свого ближнього, а не самого себе. Скажіть, якого дідька вам ще треба? Випадок за один день зробив для вас чудо, якого я домагаюся цілих два роки, а ви вдарилися в міркування про те, гідними чи негідними засобами ми користуємося. Навіщо? Мені видалося, що ви хлопець розумний, що ви здатні мислити незалежно, а це вкрай необхідно в наш час для людей розумової праці, які прокладають собі шлях, — а ви впадаєте в святенництво і копирсаєтесь у гризотах, мов та черниця, що бичує себе за з’їдене всмак яйце. Якщо Флоріна умовить Матіфа, я стану головним редактором, одержуватиму певних двісті п’ятдесят франків на місяць, я візьму на себе великі театри, передам Верну театри водевілів, а ви успадкуєте театри на Великих бульварах. Ви щодня отримуватимете по три франки за шпальту; це складе тридцять шпальт або дев’яносто франків на місяць; на шістдесят франків ви продасте Барбе книжок; потім ви маєте право вимагати з ваших театрів по десять квитків щомісяця і збувати їх за сорок франків театральному Барбе, з яким я вас зведу. Ось вам двісті франків на місяць. А якщо ви зумієте бути корисним Фіно, ви час від часу друкуватимете в його тижневику статті франків так на сто — це коли у вас виявиться великий талант, бо статті йдуть за підписом, і там не можна городити всілякі нісенітниці, як у дрібних газетках. От вам іще сто екю на місяць! Мій друже, є дуже талановиті люди, як неборак д’Артез, але він щодня обідає у Флікото, і йому треба трудитися років десять, щоб заробити оцих сто екю. А ви своїм пером зароблятимете на рік чотири тисячі, не рахуючи прибутків від видавництв, якщо ви побажаєте писати для них. А супрефект отримує всього тисячу екю платні і не дуже розважається у своїй окрузі. Я вже не кажу про втіху безкоштовно ходити в театри, бо ця втіха скоро стає тягарем, але ж ви дістанете доступ за лаштунки чотирьох театрів. Будьте непохитні й дотепні і місяців через два ви не відіб’єтеся від запрошень на вечірки з актрисами; коло вас упадатимуть їхні коханці; ви обідатимете у Флікото лише в ті дні, коли у вас не буде запрошення на обід, а в кишені не знайдеться й тридцяти су. Ще сьогодні о п’ятій годині в Люксембурзькому саду ви не знали, де прихилити голову, а зараз ви напередодні того, щоб стати одним із сотні обранців, які накидають свої думки Франції. Якщо вам пощастить, то вже через три дні у вашій владі буде тридцятьма дотепами — по три дотепи на день — так дозолити людині, що вона прокляне своє життя. Ви можете створити собі ренту любовних утіх: адже стільки буде актрис у ваших театрах! Ви зможете провалити хорошу п’єсу або підняти на ноги весь Париж заради поганої. Якщо Доріа відмовиться надрукувати «Стокротки» і нічого вам не дасть, ви змусите його прийти до вас покірним і смиренним, і він купить їх у вас за дві тисячі франків. Сяйніть талантом, дайте в трьох різних газетах три статті, що загрожуватимуть зарізати якусь спекуляцію Доріа або книжку, на яку він робить ставку, і ви побачите, що він приповзе на вашу мансарду й плазуватиме біля ваших ніг. А ваш роман? Досі видавці випроваджували вас геть, а тепер вони стоятимуть у черзі під вашими дверима, і рукопис, за який Догро пропонував чотириста франків, оцінять у чотири тисячі. Ось переваги професії журналіста. Тому ми й закриваємо доступ до газет усім новачкам; і потрібен не тільки великий талант, а й щаслива доля, щоб туди проникнути. А ви нарікаєте на своє щастя! Ну, а якби ми не зустрілися з вами сьогодні у Флікото, адже ви чекали б ще років зо три і здихали б ,з голоду, як д’Артез, десь на горищі. Поки д’Артез стане таким ученим, як Бейль[106], і таким великим письменником, як Руссо, ми уже влаштуємо свою долю і станемо володарями його достатку й слави. Фіно буде депутатом, власником великої газети; а ми станемо тим, чим побажаємо стати: перами Франції... або опинимось у в’язниці Сент-Пелажі за борги.

— А Фіно продасть свою газету міністрам, коли вони добре заплатять, як він продає свою хвалу пані Батьєн, приносячи їй у жертву мадмуазель Віржіні й доводячи, що капелюшки пані Бастьєн кращі за ті, які газета ще вчора хвалила! — вигукнув Люсьєн, пригадавши сцену, свідком якої був.

— Дурень ви, хлопче, — сухим тоном відповів Лусто. — Ще три роки тому Фіно писав проспекти по десять франків за штуку, ходив у чоботях без підметок, обідав у Табара за вісімнадцять су, і одяг держався на ньому якимсь дивом, незбагненним, як непорочне зачаття. А тепер Фіно — власник газети вартістю в сто тисяч франків, завдяки платним, але вигаданим передплатникам і передплатникам дійсним та ще непрямим податкам, які стягує його дядько, він заробляє за рік двадцять тисяч франків, він щодня розкішно обідає, ось уже місяць їздить власним кабріолетом, нарешті завтра він стане на чолі тижневика, дістане задарма шосту частину його паїв, у нього буде місячна платня п’ятсот франків, і ще тисячу франків вія матиме за дармові статті, які оплатять йому компаньйони. Ви перший, якщо Фіно пообіцяє вам гонорар у п’ятдесят франків з аркуша, охоче віддасте йому три статті безкоштовно. Право судити Фіно ви здобудете лише в тому разі, коли досягнете рівного з ним становища, бути суддею може лише рівний. Якщо ви беззастережно станете виконувати його накази, якщо ви нападатимете, коли Фіно вам звелить: «Нападай!», і славословитимете, коли він накаже: «Славослов!», то перед вами відкриється блискуче майбутнє! І коли ви схочете комусь помститись, то зможете розшматувати свого друга чи ворога одним тільки словом, щодня повторюваним у нашій газеті, для цього вам треба лише сказати мені: «Лусто! Зітри цю людину на порох!» А остаточно ви знищите свою жертву великою статтею в тижневику. І нарешті, якщо справа для вас дуже істотна, Фіно, якщо ви вже станете необхідним, дозволить вам завдати останнього смертельного удару в огляді з десятьма-дванадцятьма тисячами передплатників.

— То ви гадаєте, що Флоріна схилить свого москательника на цю оборудку? — спитав приголомшений Люсьєн.

— Певен. Ось і антракт. Зараз я підійду до неї, скажу два слова, і все буде залагоджено ще цієї ночі. Флоріна позичить мого ума, а при її умі для цього досить одного уроку.

— А цей статечний товстосум, що сидить навпроти нас і, роззявивши рота, милується Флоріною, звичайно, й гадки не має, який готується замах на його тридцять тисяч!

— Що за дурниці! — скрикнув Лусто. — Бракує лише сказати, що ми хочемо пограбувати його! Якщо уряд купить газету, то через півроку москательник замість своїх тридцяти тисяч матиме п’ятдесят. І хай навіть його зовсім не цікавить газета, зате його цікавлять успіхи Флоріни. Бо коли стане відомо, що Матіфа і Камюзо — співвласники тижневика (вони, звичайно, поділять паї), в усіх газетах з’являться статті, прихильні до Флоріни й Коралі. Флоріна стане знаменитістю, може навіть дістане ангажемент у інший театр на дванадцять тисяч франків. І Матіфа заощадить тисячу франків на місяць, яку інакше він витратив би на обіди й подарунки журналістам. Ви не розумієтесь ані на людях, ані на справах.

— Бідолаха! — мовив Люсьєн. — Він наперед смакує радощі ночі!

— А замість того, — сказав Лусто, — Флоріна докучатиме йому, аж поки він заприсягнеться, що відступить Фіно шосту частину паїв. Я завтра ж стану головним редактором і матиму щонайменше тисячу франків на місяць. От і кінець моїм злидням! — вигукнув Флорінин коханець.

Лусто вийшов, покинувши Люсьєна приголомшеного, зануреного в безодню думок: поет побачив світ навиворіт — тобто таким, який він є. Після того як у Дерев’яних галереях для нього відкрилися лабіринти книжкової торгівлі і кухня слави, після того як він побував за театральними лаштунками, поет побачив зворотний бік совісті, роздивився, як рухається машина паризького життя, механізм суспільства. Милуючись Флоріною на сцені, він позаздрив Лусто. І за якусь мить уже забув про Матіфа. В такому стані поет пробув невизначений час, може, хвилин п’ять. Але то була ціла вічність. Жагучі думки бентежили його душу, достоту так, як почуття розпалювались від видовища актрис із любострасними, підведеними очима, з блискучими плечима в знадливих баскінах карколомного крою, в куценьких пишних спідничках, які відкривали ноги в червоних із зеленими стрілками панчохах, натягнутих так, що весь партер не міг дивитися на тих дівчат без хвилювання. Дві спокуси плавали двома потоками, як оті дві річки у повінь, що прагнуть злитися в одну. Ці спокуси пожирали поета, поки він сидів у кутку ложі, спершись ліктем на червоне оксамитове бильце, звісивши руку і втопивши очі в завісу; і ще дужче піддавався він чарам цього життя з його грою світла та тіні, що воно, як фейерверк, засяяло посеред темної ночі його життя — працьовитого, одноманітного, похмурого. Але раптом чийсь закоханий погляд, проникнувши крізь театральну завісу, опалив неуважні очі Люсьєна. Поет пробудився від свого заціпеніння і зустрів полум’яний погляд Коралі. Він опустив голову й побачив Камюзо, що в ту саму хвилину заходив у ложу навпроти. Цей меценат був гладкий і благодушний торговець шовком із вулиці Бурдонне, член комерційного суду, батько чотирьох дітей, удруге одружений багатій, що мав вісімдесят тисяч ліврів ренти; йому було вже п’ятдесят шість років, сиве волосся шапкою лежало на його голові; увесь його вигляд свідчив про святенницькі наміри і водночас про тверду рішучість якомога веселіше прожити свої останні роки, підвівши наприкінці життя добрячий підсумок любовним утіхам після тисячі й одної прикрості на діловому терені. Чоло кольору свіжого масла, рум’яні, як у відгодованого ченця, щоки, здавалося, не могли вмістити його невтримної радості. Камюзо був тут без дружини, він чув оглушливий плескіт, що знявся звідусіль при появі Коралі. В Коралі зосереджувався весь гонор багатого буржуа, він розігрував при ній старосвітського вельможу. В ту хвилину йому здавалося, ніби він поділяє успіх актриси і поділяє його по праву, бо він оплатив його. Цю поведінку Камюзо схвалював самою своєю присутністю його тесть, дідок із напудреним волоссям, веселоокий, проте вельми поважний. В Люсьєні знову прокинулась огида; він згадав своє чисте, піднесене кохання до пані де Баржетон, що надихало його життя весь той рік. І поетична любов розгорнула свої білі крила — тисячі спогадів обступили блакитними обріями великого ангулемця, і він поринув у мрії. Завіса піднялася. На сцені були Коралі й Флоріна.

— Серденько, він думає про тебе стільки ж, як про турецького султана, — шепнула Флоріна Коралі, поки та подавала свою репліку.

Люсьєн мимоволі усміхнувся й глянув на Коралі. Ця жінка, одна з найвродливіших і найчарівніпшх паризьких актрис, суперниця пані Перен і мадмуазель Флер’є, на яких вона була схожа і доля яких була схожа на її долю, належала до типу дівчат, наділених даром чарувати чоловіків. Коралі була найдосконалішим втіленням єврейської вроди — овальне матове личко барви слонової кості, червоні, як гранат, уста і тонке, як вінця келиха, підборіддя. З-під напівопущених повік полум’янів чорний агат зіниць, із-під стрілчастих він дихав жаром пустелі млосний погляд. Очі під дугами брів були обведені лілуватою тінню. Смагляве чоло, божественно увінчане волоссям, блискучим, як поліроване чорне дерево, відбивало високі думки, що змушували повірити в її кмітливість. Але, як і багато актрис, Коралі не відзначалася розумом, хоч і вміла відпустити за лаштунками кілька дотепів; до того ж їй бракувало освіти, незважаючи на будуарний полиск, вона була розумна лише розумом почуттів і добра добротою закоханих жінок. Та чи хто б став замислюватися над її духовними вартостями, коли вона так сліпила очі своїми округлими блискучими руками, своїми тонкими пальцями, золотавими плечима, грудьми, оспіваними в «Пісні пісень», гнучкою, ставною шиєю і напрочуд гарними ніжками, затягнутими в червоний шовк? Ця краса, сповнена суто східної поезії, виступала ще яскравіше в іспанському вбранні, узвичаєному в наших театрах. Коралі викликала захват цілої зали, всі погляди були прикуті до її затягнутого баскіною стану, голубили її андалуські стегна, що любострасно вихитувалися під розвіяною спідницею. Була хвилина, коли Люсьєн, милуючись на цю істоту, що танцювала для нього одного, і думаючи про Камюзо не більше, ніж хлопчик, який сидить у райку, думає про шкуринку з яблука, поставив чуттєве кохання над коханням чистим, насолоду над бажанням і демон хтивості почав нашіптувати йому жорстокі думки. «Я ще не звідав кохання посеред розкоші, з вишуканими наїдками і винами, — подумав він. — Досі я жив більше мріями, аніж дійсністю. Той, хто хоче творити, мусить усе пізнати. Сьогодні моя перша пишна вечеря, моя перша учта в цьому дивному світі — чому ж не скуштувати мені хоч раз уславлених насолод, які так любили вельможі минулого століття, що віддавалися розпусті? І хіба не варто спізнати утіх, вишуканості, безуму, усіх тонкощів кохання куртизанок та актрис, щоб потім перенести уроки пристрасті в чудовий світ справжньої любові? І хіба в чуттєвості нема поезії? Два місяці тому ці жінки здавалися мені недоступними богинями, яких охороняють дракони. І ось одна з них, вродливіша за Флоріну, предмет моєї заздрості до Лусто, покохала мене. Чому ж не відповісти на її примху, коли вельможі купують за неоціненні скарби одну тільки ніч цих жінок? Посли чужоземних держав, падаючи в ці прірви, забувають про день учорашній і завтрашній. І я буду дурнем, виявившись перебірливішим за принців, тим паче, що я тепер нікого не люблю». Люсьєн уже не думав про Камюзо. Висловивши Етьєнові свою глибоку огиду до такого ганебного поділу жінки, він упав у ту саму яму, він піддався бажанню, спокушений лукавством жаги.

— Коралі від вас без тями, — сказав йому Лусто, знову заходячи в ложу. — Ваша врода, гідна уславлених грецьких статуй, завдала нечуваного спустошення за лаштунками. Ви щасливчик, друже. Коралі вісімнадцять років, вона красуня! Варто їй побажати, і до її послуг шістсот тисяч франків на рік. Але вона велика скромниця. Три роки тому мати продала її за шістсот тисяч; досі вона знала тільки лихо і шукає щастя. Вона пішла на сцену з відчаю, бо зненавиділа де Марсе, свого першого володаря. І, позбувшись цих тортур, — бо король наших денді скоро її покинув, — вона знайшла собі добрягу Камюзо. Звісно, вона його не любить, але він для неї як батько, і вона терпить його і дозволяє себе любити. Вона відмовилась від найвигідніших пропозицій і дорожить Камюзо, бо він її не мучить. Отже, ви перше кохання бідолашної дівчини. Любов пронизала їй серце, мов куля. Флоріна пішла у вбиральню Коралі втішати її: адже вона очей не осушує через вашу холодність. П’єса провалиться! Коралі не пам’ятає своєї ролі. Прощай її ангажемент у Жімназ! А Камюзо її туди прилаштовує!

— Хіба? Сердешна дівчина! — сказав Люсьєн. Марнославство його було підлещене, а серце наповнилося почуттям самолюбивої радості. — Друже, скільки пригод за один вечір! Більше, ніж за вісімнадцять років життя!

І Люсьєн розповів про своє кохання до пані де Баржетон і про свою ненависть до барона дю Шатле.

— Стривайте, газеті якраз бракує теми для кпинів: ми вчепимося в нього. Барон — цей чепурун часів Імперії — нині належить до прибічників уряду; він нам підходить. Я часто бачив його в Опері. Чудово, ще нам якраз і треба. А вашу знатну даму як зараз бачу, вона часто буває в ложі маркізи д’Еспар. Барон упадає за вашою колишньою коханкою; вона справжня чапля. Стривайте-но! Фіно прислав сказати мені, що для газети матеріалу нема. Нас підвів один працівник, отой шахрай Мерлен, із якого вирахували за пробіли. Фіно з розпачу строчить статтю проти Опери. Так от, друже, подивіться цю п’єсу, послухайте її, обміркуйте і напишіть рецензію. А я піду до директора в кабінет і попрацюю над статейкою: візьмуся за вашого барона та вашу пихату красуню. Завтра їм буде несолодко...

— То ось де і ось як робиться газета! — сказав Люсьєн.

— Ось так, — відповів Лусто. — Я у Фіно працюю вже десять місяців і завжди та сама історія: на восьму годину в газеті ще нема копій.

Друкарською мовою рукопис, підготовлений до складання, називається копією — безперечно, із тієї причини, що автори вважають за краще давати тільки копії своїх творів. Але можливо, то іронічне вживання латинського слова соріа (безліч), бо рукописів завжди бракує.

— У нас широкий, але нездійсненний задум, — готувати заздалегідь кілька номерів, — вів далі Лусто. — Ось уже десята година, а в нас ні рядка. Треба сказати Верну й Натанові, хай вони для блискучої кінцівки номера дадуть нам десятків зо два епіграм на депутатів, на канцлера Крузо[107], на міністрів, а в разі потреби й на наших друзів. У такому випадку рідного батька не пошкодуєш, уподібнюєшся корсарові, що заряджає гармати награбованими монетами, аби тільки відбитися. Спробуйте бути дотепним у своїй статті, щоб зразу здобути прихильність Фіно: він вдячний із розрахунку. Це найкраща вдячність, надійна, як квитанція позичкової каси.

— Що за люди ці журналісти! — скрикнув Люсьєн. — Як же так? Сісти за стіл і загорітися дотепністю?

— Достоту так, як займається кенкет... і горить, аж поки не забракне олії.

Коли Лусто вже відчинив двері ложі, зайшли директор і дю Брюель.

— Дозвольте мені, добродію, — сказав Люсьєнові автор п’єси, — переказати від вашого імені Коралі, що після вечері ви поїдете до неї. Інакше моя п’єса провалиться. Бідолашна дівчина вже не тямить, що каже й що робить; вона почне плакати, коли їй треба сміятись, і сміятиметься, коли треба буде заплакати. Їй уже свистіли. Ви ще можете врятувати п’єсу. До речі, втіху, яка вас чекає, аж ніяк не назвеш бідою.

— Я не звик терпіти суперників, добродію, — відповів Люсьєн.

— Тільки не передавайте їй цієї відповіді, — скрикнув директор, глянувши на автора. — Бо Коралі виставить Камюзо за двері й загине. Достойний власник «Золотого кокона» дає Коралі дві тисячі франків на місяць і оплачує її вбрання та клакерів.

— Однаково ваша обіцянка мене ні до чого не зобов’яже, тож рятуйте свою п’єсу, — поблажливо мовив Люсьєн.

— Але не показуйте цій чарівній дівчині, що вона вам не подобається, — попросив дю Брюель.

— Отже, я повинен написати на вашу п’єсу рецензію й усміхатись вашій юній героїні? Хай і так! — вигукнув поет.

Автор зник, подавши Коралі якийсь знак, і далі вона грала чудово. Буффе, який викопував роль старого алькальда[108] і вперше виявив тоді свій хист зображувати дідів, вийшов під громові оплески і сказав:

— Автори п’єси, яку ми маємо честь сьогодні показувати, пани Рауль і де Кюрсі.

— Ага! Натан співавтор п’єси, — сказав Лусто. — Тепер я не дивуюся, що він тут.

— Коралі! Коралі! — кричав, підвівшись на ноги, партер.

З ложі, де сиділи купці, Хтось громовим голосом гукнув:

— Флоріну!

— Флоріну! Коралі! — підхопили ще голоси.

Завіса знову піднялась, Буффе вийшов з обома актрисами. Матіфа й Камюзо кинули їм обом по вінку. Коралі підняла свій вінок і простягла його Люсьєнові. Для Люсьєна ці дві години в театрі минули мов соп. Лаштунки, незважаючи на всю їхню бридоту, таїли в собі якісь дивні чари; ще перозбещений поет вдихнув там повітря любострастя й розпусти. В цих брудних, заставлених машинерією коридорах, де чадять олійні кенкети, панує порок, що отруює душу. Там життя втрачав чистоту й реальність. Там сміються з усього серйозного і неправдоподібне здається правдоподібним. Для Люсьєна все це було ніби наркотик, а Коралі остаточно завершила його веселе сп’яніння. Люстра погасла. В залі лишилися тільки капельдинерки, чутно було, як вони збирають ослінчики для ніг і замикають ложі. Рампа погасла, як лойова свічка, дихнувши смородом. Завіса піднялася. З колосників спустили ліхтар. Пішли в обхід пожежники й прибиральники. Чарівність сцени, видовище лож, переповнених вродливими жінками, потоки світла, чар пишних декорацій і сліпучих уборів змінилися холодом, темрявою, порожнечею, мерзотою запустіння. Це було гидко. Люсьєна охопив невимовний подив.

— Де ти, хлопчику? — крикнув Етьєн зі сцени. — Стрибай сюди, прямо з ложі!

Одним скоком Люсьєн опинився на сцені. Він насилу впізнав Флоріну й Коралі: закутані в салопи та плащі, в капелюшках із чорними вуалями, вони нагадували метеликів, які знову обернулися на лялечки.

— Дозвольте мені спертися на вашу руку, — тремтячи, сказала Коралі.

— Охоче, — відповів Люсьєн, почуваючи, як серце актриси затріпотіло під його рукою, наче впіймана пташка.

Актриса пригорнулася до поета з любострастями кицьки, яка ніжно треться об ноги хазяїна.

— Отже, вечеряємо разом! — сказала вона.

Всі четверо вийшли: коло дверей акторського під’їзду на вулиці Фосе-дю-Тампль стояли два фіакри. Коралі посадила Люсьєна у фіакр, де вже сиділи Камюзо та його тесть, старий Кардо. Вона також запропонувала там місце дю Брюелю. Директор поїхав із Матіфа, Флоріною та Лусто.

— Що за гидота ці фіакри! — сказала Коралі.

— А чому у вас нема екіпажа? — спитав дю Брюель.

— Чому? — роздратовано скрикнула Коралі. — Я не хочу про це говорити при панові Кардо. Адже це він, звичайно, так виховав свого зятя. Погляньте-но, який він, старий і миршавий, а дає Флорентіні всього п’ятсот франків на місяць, — рівно стільки, щоб їй вистачило на помешкання, на юшку і сабо. Старий маркіз де Рошгюд, що має шістсот тисяч ліврів ренти, ось уже два місяці як пропонує мені в подарунок карету. Але я актриса, а не повія.

— Післязавтра у вас буде карета, мадмуазель, — люб’язно сказав Камюзо. — Адже ви ніколи її в мене не просили.

— Хіба цього просять? Як можна, щоб кохана жінка місила болото й ризикувала поламати ноги, ходячи пішки? Це тільки лицарі аршина люблять багно на подолі сукні.

Вимовивши ці слова з гіркотою, що краяла серце Камюзо, Коралі торкнулася Люсьєнової ноги і стиснула її своїми ногами. Вона взяла його за руку. Потім замовкла і, здавалося, поринула в безмежну насолоду, яка винагороджує ці бідолашні істоти за всі пережиті муки, за всі колишні страждання і породжує в їхніх душах поезію, невідому жінкам, які, на своє щастя, не спізнали таких жорстоких протилежностей.

— В останньому акті ви грали не гірше, ніж мадмуазель Марс, — сказав дю Брюель.

— Так, так, — промовив Камюзо. — Спершу мадмуазель Коралі була, мабуть, чимось занепокоєна, але з половини другої дії вона грала просто чарівно. Ви їй наполовину завдячуєте свій успіх.

— А вона мені наполовину свій, — сказав дю Брюель.

— Ет, усе це пусте! — мовила Коралі схвильовано.

В темряві актриса піднесла Люсьєнову руку до своїх уст, поцілувала її й скропила сльозами. Люсьєна це зворушило до глибини душі. В покорі закоханої куртизанки проявляється якась ангельська велич душі.

— Ви писатимете статтю про п’єсу, — сказав Люсьєнові дю Брюель. — Ви, звісно, присвятите кілька прихильних рядків нашій любій Коралі.

— О, зробіть нам цю маленьку послугу, — сказав Камюзо запобігливим тоном. — І я завжди буду готовий віддячити вам.

— Хай пан де Рюбампре пише, що він хоче! — вигукнула актриса. — Не зазіхайте на його незалежність. Купуйте мені карети, татусю Камюзо, а не хвалу.

— Вам вона обійдеться недорого, — ввічливо відповів Люсьєн. — Я ще ніколи не писав у газетах, мені невідомі їхні звичаї, і вам я віддам своє незаймане перо...

— Це буде цікаво, — сказав дю Брюель.

— От ми й на вулиці Бонді, — озвався старий Кардо, що досі мовчав, геть приголомшений вихваткою Коралі.

— Якщо ти віддаси мені своє перо, я віддам тобі моє серце, — сказала Коралі Люсьєнові в ту коротку мить, коли вони залишилися в кареті удвох.

Коралі пішла у спальню Флоріни, щоб переодягнутися у вечірній туалет, заздалегідь присланий їй з дому. Люсьєн ще не знав, як пишно вмебльовують помешкання своїх коханок багаті купці, що хочуть порозкошувати життям. Хоч Матіфа не мав таких достатків, як його приятель Камюзо, і виявляв обачність у витратах, Люсьєна вразив вигляд їдальні — артистично опорядженої, оббитої зеленим сукном, на якому блищали позолочені головки цвяшків, освітленої чудовими лампами, з квітами в розкішних жардиньєрках; сподобалась йому і вітальня, обтягнена жовтим шовком з коричневими візерунками та обставлена чудовими модними меблями в стилі тієї доби; там була люстра від Томіра[109] і перський килим. Годинники, канделябри, камін — усе було витонченого смаку. Матіфа доручив цю роботу Грендо, молодому архітекторові, що будував йому особняк, і той, знаючи призначення цього помешкання, опорядив його дуже дбайливо. Сам Матіфа, купець із ніг до голови, з великою обережністю торкався до будь-якої марнички: щоразу йому ввижалася сума рахунку, і він дивився на всі ці розкішні речі, як дивляться на коштовності, нерозважливо вийняті зі шкатулки. «Одначе й мені доведеться потратитися задля Флорентіни», — читалося в очах старенького Кардо. Люсьєн раптом зрозумів, чому убозтво кімнати, в якій жив Лусто, зовсім не турбувало закоханого журналіста. Таємний володар цих скарбів, Етьєн втішався тут вишуканою розкішшю. Він і поводився, ніби господар дому; зручно влаштувавшись перед каміном, він завів розмову з директором, що вітав дю Брюеля з успіхом сьогоднішньої вистави.

— Копії! Копії! — закричав, заходячи у вітальню, Фіно. — В редакційному портфелі порожньо! В друкарні уже складають мою статтю і скоро закінчать.

— Ми зараз, — сказав Етьєн. — У будуарі Флоріни є стіл і горить камін. Якщо пан Матіфа добуде нам паперу й чорнила, то ми скапаримо газету, поки Флоріна й Коралі одягнуться.

Кардо, Камюзо і Матіфа зникли, кинувшись розшукувати пера, складані ножички та все необхідне для двох письменників. У цю хвилину до вітальні вбігла одна з найвродливіших танцівниць того часу, Туллія.

— Люба дитино, — сказала вона Фіно. — Наша дирекція згодна передплатити сто примірників твоєї газети; вони їй нічого не коштуватимуть, бо їх уже сплавили хорові, оркестру й кордебалету. А втім, твоя газета така дотепна, що ніхто не нарікатиме. Дістанеш і ложі. Ось тобі гроші за перший квартал, — додала вона, передаючи йому два банкноти. — Отже, пощади мене!

— Я загинув! — скрикнув Фіно. — В мене нема передової статті, бо ж тепер доведеться зняти мій клятий памфлет!

— Яка чудесна мить! О божественна Лаїсо[110]! — скрикнув Блонде, ввійшовши слідом за танцівницею в супроводі Натана, Верну та Клода Віньйона, якого він привів із собою. — Ти залишишся вечеряти з нами, моє серденько, або я тебе розчавлю, як метелика. Адже ти метелик! Залишайся! Ти танцівниця — і ні в кого не збудиш тут заздрості до свого таланту. А щодо вроди... Ви всі дівчатка розумні і в товаристві не покажете себе заздрісницями.

— Друзі мої! Брюелю, Натане, Блонде, ради бога, рятуйте мене! — кричав Фіно. — Мені треба п’ять шпальт!

— Дві я займу рецензією, — сказав Люсьєн.

— У мене матеріалу буде на одну, — озвався Лусто.

— Гаразд! Натане, Верну, Брюелю, вигадайте щось утішне на закуску. А Блонде подарує мені два маленькі стовпчики для першої сторінки. Біжу в друкарню. На моє щастя, Тулліє, у тебе тут карета, так?

— Так, але там сидить герцог із німецьким послом, — сказала вона.

— Запросимо герцога й посла, — сказав Натан.

— Німець? Значить, добре п’є й уважно слухає! Ми наплетемо йому такого жахіття, що він повідомить про це свій уряд.

— У кого з нас найстатечніший вигляд? Хто піде їх запрошувати? — спитав Фіно. — Слухай, Брюелю, ти — чиновник, тож приведи сюди герцога де Реторе з послом і запропонуй руку Туллії. Ну й гарна ж нині Туллія!

— Але нас буде за столом тринадцять, — сказав Матіфа, збліднувши.

— Ні, чотирнадцять, — мовила, заходячи в кімнату, Флорентіна. — Я тут догляну мілорда Кардо.

— До того ж, — сказав Лусто, — Блонде привів Клода Віньйона.

— Я привів його, щоб напоїти, — відповів Блонде, беручи чорнильницю. — Гей, ви там! Не шкодуйте дотепності ради тих п’ятдесяти шести пляшок вина, які ми сьогодні вип’ємо, — звернувся він до Натана й Верну. — Та наструнчіть дю Брюеля, він водевіліст і вміє підпустити шпильку.

Люсьєн, охоплений бажанням відзначитись перед цими видатними людьми, сів за круглий стіл у будуарі Флоріни і при світлі рожевих воскових свічок, засвічених Матіфа, написав свою першу статтю.

ДРАМАТИЧНА ПАНОРАМА

«Прем’єра: «Алькальд у скруті», імброльйо на три дії. — Дебют мадмуазель Флоріни, мадмуазель Коралі. — Буффе.

Входять, виходять, розмовляють, чогось шукають і нічого не знаходять, усі схвильовані. В алькальда пропала дочка, а він знаходить капелюх; капелюх йому не по голові, це, мабуть, капелюх того, хто викрав дівчину. Куди ж подівся викрадач? Входять, виходять, розмовляють, походжають, пильно чогось шукають. Кінець кінцем алькальд знаходить якогось чоловіка без своєї дочки і свою дочку без чоловіка; це задовольняє суддю, але не публіку. Усі заспокоюються, алькальд хоче допитати незнайомця. Старий алькальд сідає у велике алькальдове крісло і поправляє свої широкі алькальдові нарукавники. Іспанія — єдина країна, де алькальди тонуть у широких рукавах з нарукавниками і де ще носять навколо шиї брижі, до яких на сценах паризьких театрів зводиться половина обов’язків алькальда. І цей алькальд, стариган, що дріботить по сцені, страждаючи від ядухи, не хто інший, як Буффе. Буффе, спадкоємець Потьє, актор молодий, але він так добре вдає старого, що смішить найдревніших дідів. Майбутнє тисячі дідів таїть у собі це лисе чоло, цей тремтячий голос, ці тонкі кволі ноги і торс Жеронта[111]. Він такий хирлявий, цей молодий актор, що стає страшно, боїшся, що його старість заразна, як пошесть. І який у нас чудовий алькальд! Яка в нього дивовижна стривожена посмішка! Яка гонориста дурість! Яка безглузда статечність! Яка нерішучість у міркуваннях! Як добре знає ця людина, що все може бути і правдою, і брехнею! Він гідний стати міністром конституційного короля! На кожне запитання алькальда незнайомець відповідає теж запитанням; тоді Буффе відповідає йому, і в такий спосіб, то запитаннями, то відповідями, алькальд усе з’ясовує. Ця надзвичайно комічна сцена, де все овіяно духом Мольєра, розвеселила всю залу. Здається, всі дійшли до згоди; але я не в спромозі сказати вам, що саме з’ясувалось і що залишилося нез’ясованим. Дочку алькальда грала щира андалуска, іспанка з іспанськими очима, з іспанським кольором обличчя, з іспанським станом, з іспанською ходою — іспанка з голови до ніг, з кинджалом за підв’язкою, з коханням у серці, з хрестиком на грудях. По закінченні дії хтось спитав у мене, як пройшла п’єса, і я відповів: «Вона в червоних панчохах із зеленими стрілками, в таких-от крихітних лакованих черевичках, у цілій Андалусії не знайдеш ніжок таких божественних!» Ох, ця дочка алькальда! Побачиш її, і слова кохання зриваються з уст, вона збурює невтримні жадання. Так і хочеться стрибнути на сцену й запропонувати їй свою хижу і серце або тридцять тисяч ліврів ренти і своє перо. Ця андалуска, найвродливіша актриса в Парижі, Коралі — пора вже вам відкрити її ім’я — здатна постати і графинею, і гризеткою. І важко сказати, в якій ролі вона знадливіша. Вона буде такою, якою захоче бути, вона створена для будь-якої ролі. Хіба це не найкраща похвала для актриси?

У другій дії з’явилася паризька іспанка з обличчям камеї і вбивчими очима. Я своєю чергою запитав, звідки вона — і мені відповіли, що з’явилася вона з-за лаштунків і звати її Флоріна, але, слово честі, я тому не повірив, стільки було вогню в її рухах, стільки жаги в її коханні! Це — суперниця алькальдової дочки, дружина сеньйора, викроєного з плаща Альмавіви, а цього матеріалу вистачить на сотню вельмож із Великих бульварів. Якщо Флоріна й не наділа червоних панчіх із зеленими стрілками та лакованих черевичків, то на ній була мантилья й вуаль, і вона орудувала ними віртуозно — достоту великосвітська дама. Вона блискуче довела, як тигриця може стати кицькою. З ущипливих слів, якими перекидалися дві іспанки, я зрозумів, що відбувається якась драма ревнощів. А коли все розплуталося, алькальдова дурість знову все переплутала. Увесь цей світ смолоскипів, багатіїв, слуг, фігаро, сеньйорів, алькальдів, дівчат і жінок прийшов у рух: ходили, приходили, виходили, кружеляли, чогось шукали. Вузол зав’язався знову, і я дав йому зав’язуватись, бо обидві жінки — ревнива Флоріна і щаслива Коралі — знов оплутали мене своїми рясними баскінами та мантильями, і я попав до них під п’яту.

Мені пощастило подивитися третю дію, не сталося ніякого лиха, і не треба було втручання поліцейського комісара, і публіка майже не обурювалась, і відтоді я повірив у могутність громадської та релігійної моралі, про яку так дбає наша палата депутатів, удаючи, ніби мораль у Франції на краю загибелі. Я зрозумів, що йдеться про чоловіка, який любить двох жінок, а вони його не люблять, а може, то його люблять дві жінки, а він їх не любить; про чоловіка, який не терпить алькальдів, і алькальди його не терплять, але він, безперечно, бравий сеньйор і когось-таки любить — може, самого себе, а може, господа бога, бо кінець кінцем він іде у ченці. Ну, а якщо ви хочете знати більше, то поспішайте в Драматичну панораму. Ви вже досить підготовлені до того, щоб прийти туди і в перші ж відвідини натішитися звитяжними червоними панчохами, ніжкою, що обіцяв так багато, очима, які випромінюють сонячне світло, грацією парижанки, переодягнутої андалускою, і андалуски, переодягнутої парижанкою. Потім ви прийдете і вдруге, щоб досхочу натішитися п’єсою, і образ старого алькальда змусить вас сміятися до сліз, а образ закоханого сеньйора — плакати. П’єса заслужила успіх подвійно. Автор, як кажуть, написав її разом з одним нашим великим поетом, обравши за принаду успіху двох закоханих красунь — зворушений партер мало не вмер від захвату. Здавалося, ноги дівчаток були промовистіші від автора. Одначе, коли обидві суперниці пішли, всі визнали, що діалог дуже дотепний, а це свідчить про чудові якості п’єси. Ім’я автора публіка вітала оглушливими оплесками, що стурбували архітектора, який збудував залу; але автор, звичний до виверження охопленого захватом Везувію під театральною люстрою, не здригнувся — це був пан де Кюрсі. Актриси протанцювали знамените севільське болеро — колись цей танець пощадили отці Вселенського собору, а нині й цензура поставилась до нього поблажливо, незважаючи на його любострасність. Досить одного цього болеро, щоб привабити усіх дідів, котрі не знають, як прилаштувати рештки свого кохання, і з почуття милосердя я раджу їм добре протерти скельця своїх лорнетів».

Поки Люсьєн писав ці рядки у тій повій незвичайній манері, що викликала цілий переворот у журналістиці, Лусто вигадував статтю на тему звичаїв; називалась вона «Колишній чепурун» і починалася так:

«Чепурун часів Імперії — він, як належить, стрункий і високий; він добре зберігся і носить корсет та орден Почесного легіону. Звати його якось ніби Потле, а щоб утертися до нинішнього двору, барон часів Імперії самозванно нагородив себе часткою «дю». Людина мінлива, як і його ім’я, він тепер залицяється до однієї дами із Сен-Жерменського передмістя, ну а колись він був блискучим, послужливим і люб’язним шлейфоносцем сестри однієї високої особи, чийого імені я не назву зі скромності. Нині Потле заперечує, що служив при дворі її імператорської високості, але він досі наспівує улюблені романси своєї милої добродійниці...»

Стаття являла собою сплетіння досить безглуздих натяків, звичайних у ті часи. Згодом газети, а надто «Фігаро»[112] дуже вдосконалили цей жанр. Лусто порівняв пані де Баржетон, за якою упадав дю Шатле, з чаплею, і це вже було смішно, незалежно від того, хто ховався за цим прізвиськом, обраним мішенню для кпинів. Шатле був уподібнений чорногузові — чорногуз, закоханий у чаплю! Та чапля не могла поживитися з того кохання: тільки-но чорногуз торкався до чаплі, як вона згиналася в три погибелі. Хто читав цю статтю, не міг утриматися від сміху. Ці глузливі нападки, що повторювалися з номера в помер, мали, як відомо, голосний відгук у Сен-Жерменському передмісті і стали однією з тисячі причин для запровадження суворих законів проти преси.

Через годину Блонде, Лусто і Люсьєн повернулися до вітальні, де розмовляли гості: герцог, посол і чотири жінки, три купці, директор театру і Фіно. Друкарський учень у паперовому ковпаку вже прийшов по матеріал для газети.

— Складачі розійдуться, якщо я їм нічого не принесу, — сказав він.

— Ось тобі десять франків, хай зачекають, — сказав Фіно.

— Якщо я віддам їм гроші, пане, вони займуться п’янографією, і тоді прощай газета!

— Цей хлопчина міркує так тверезо, аж мене острах бере, — сказав Фіно.

Саме в ту хвилину, коли посол провіщав хлопчакові блискуче майбутнє, увійшли три автори. Блонде зачитав надзвичайно дотепну статтю проти романтиків. Всі посміялися із статті Лусто. Герцог де Реторе порадив доточити до неї похвалу пані д’Еспар, щоб не дуже дратувати Сен-Жерменське передмістя.

— А прочитайте нам, що написали ви, — сказав Фіно Люсьєнові.

Коли Люсьєн, завмираючи від перестраху, скінчив читати, вся вітальня загриміла оплесками. Актриси кинулися цілувати новонаверненого, троє купців мало не задушили його в обіймах, дю Брюель зі слізьми на очах тиснув йому руку, а директор запросив його до себе на обід.

— Оце вам і діти! — сказав Блонде. — Шатобріан уже прозвав Віктора Гюго «натхненною дитиною», тому я скажу тільки, що ви людина великого розуму, відваги й смаку.

— Він — працівник вашої газети, — сказав Фіно, подякувавши Етьєнові й кинувши на Люсьєна погляд хазяїна.

— А що ви придумали? — спитав Лусто в дю Брюеля і Блонде.

— Ось витвір дю Брюеля, — сказав Натан.

«Помітивши, як цікавиться публіка віконтом д’А..., віконт Демосфен[113] сказав учора: «Може, хоч тепер мені дадуть спокій».

«Один ультрарояліст лаяв промову пана Паск’є, — мовляв, той переспівує усім відомі погляди Деказа.[114] «Це так, але в нього суто монархічні литки», — заперечила йому одна дама».

— Коли такий початок, далі й слухати не треба. Все вийшло чудово, сказав Фіно. — Біжи, неси копії, — звелів він учневі. — Газета зметана на живу нитку, але це наш найкращий номер, — звернувся він до групи письменників, які вже поглядали на Люсьєна скоса.

— Дотепний хлопець, — сказав Блонде.

— Авжеж, стаття гарна, — озвався Клод Віньйон.

— Прошу до столу! — сказав Матіфа.

Герцог подав руку Флоріні, Коралі прийняла руку Люсьєна, танцівницю з одного боку вів Блонде, з другого — німецький посол.

— Я не розумію, чому ви нападаєте на пані де Баржетон і барона дю Шатле? Кажуть, його призначено префектом Шаранти і доповідачем прохань, — сказав німець.

— Пані де Баржетон виставила Люсьєна за двері, мов якогось жевжика, — сказав Лусто.

— Такого красеня? — здивувався посол.

Вечеря, подана на новому сріблі, на севрській порцеляні, на камчатній скатертині, вражала багатством і розкішшю. Страви готував сам Шеве, вина добирав найвідоміший виноторговець із набережної Сен-Бернар, друг Матіфа, Камюзо й Кардо. Люсьєн, що вперше зіткнувся з паризькою пишнотою, безперервно дивувався, але приховував свій подив, як людина великого розуму, відваги й смаку, що нею він був за словами Блонде. Проходячи вітальнею, Коралі шепнула Флоріні:

— Прошу, підної добре Камюзо, і хай він проспиться в тебе!

— То ти вже обладнала журналіста? — спитала Флоріна, вживаючи слово, звичне у мові тих дівчат.

— Ні, люба, я закохалася в нього! — заперечила Коралі, чарівно повівши плечима.

Ці слова уловило Люсьєнове вухо, і доніс їх до нього п’ятий із смертних гріхів. Коралі була одягнена знадливо, і ретельно обміркований туалет підкреслював особливості її вроди, бо кожна жінка неповторна у своїй звабливості. Її сукня, як і сукня Флоріни, була пошита з чудової тканини — з так званого шовкового мусліну, — новинки, яку ліонські фабриканти надіслали в першу чергу Камюзо, своєму паризькому покровителю і голові фірми «Золотий кокон», і протягом кількох днів він був єдиним власником цієї дивовижі. Отже, кохання й туалет, жіночі креми та парфуми ще збільшили чарівну вроду щасливої Коралі. Сподівана і доступна втіха непереможно вабить кожне юне створіння. Може, в цій доступності і криється вся спокуса пороку, може, в цьому і таємниця тривалої вірності? Вражена незрівнянною красою Люсьєна, Коралі разом з вибухом вулканних пристрастей, що іноді охоплюють цих бідолашних дівчат, несподівано відчула, як у неї в серці розквітло чисте, щире кохання — перше в її житті.

— Я закохалася б у тебе, навіть якби ти був негарний і хворий, — прошепотіла вона Люсьєнові, коли всі сідали до столу.

Які слова для поета! Камюзо ніби зник, Люсьєн, дивлячись на Коралі, уже йото не помічав. І чи міг ухилитися від цього блискучого бенкету юнак, що так прагнув чуттєвих насолод, що зачах у одноманітному провінційному животінні, юнак, якого затягло в паризьку безодню, якого виснажили злидні, роз’ятрила вимушена здержливість, стомило чернече життя на вулиці Клюні і марна праця? Люсьєн був уже мало не в ліжку Коралі, й він уже прилучився до принад газетярства, раніше недоступних для нього. Газету, на яку він довго й марно чатував на вулиці Сантьє, він тепер бачив за столом у подобі веселих молодиків. Газета помститься за всі його прикрощі, вона завтра ж прониже двоє сердець. А як він досі прагнув — і марно! — напоїти їх тим самим шалом і розпачем, яким вони його напоїли! Позираючи на Лусто, Люсьєн казав собі: «Осьде справжній друг!» — навіть не здогадуючись, що Лусто вже остерігається його як небезпечного конкурента. Люсьєн сплохував, показавши всю гостроту свого розуму; безбарвна стаття прислужилася б йому чудово. На відміну від Лусто, якого гризла заздрість, Блонде сказав Фіно, що треба схилитися перед таким яскравим талантом. Цей присуд визначив поведінку Лусто: він вирішив залишитися другом Люсьєна і разом із Фіно визискувати цього небезпечного новачка, не даючи йому вибитися з нужди. Обидва газетярі одразу ж зрозуміли один одного і дійшли мовчазної згоди, судячи з тих коротких фраз, якими вони півголосом обмінялися:

— У нього талант!

— Він буде вимогливий!

— О-о!

— Гаразд, гаразд!

— Мені завжди страшно, коли я вечеряю з французькими журналістами, — сказав німецький дипломат із спокійною і статечною добродушністю, глянувши на Блонде, з яким він зустрічався в графині де Монкорне. — Вам належить здійснити пророцтво Блюхера[115].

— Яке пророцтво? — спитав Натан.

— Коли Блюхер у тисяча вісімсот чотирнадцятому році разом із Сакеном досяг вершин Монмартра, — пробачте, панове, що я нагадую про цей фатальний для вас день, — Сакен, великий грубіян, сказав: «О, тепер ми спалимо Париж!» — «Воронь вас боже! Франція загине ось від чого», — відповів Блюхер, показуючи на величезну виразку, що зяяла під їхніми ногами в долині Сени, огорнута вогнями й димом. — Слава богу, — додав посол, помовчавши, — що в моїй країні нема газет. Я ще досі не отямився від страху, якого нагнав на мене отой хлопець у паперовому ковпаку: в десять років він уже розсудливий, як старий дипломат. І, далебі, мені здається, що сьогодні я вечеряю з левами й пантерами, які виявили мені честь, сховавши свої пазурі.

— Так воно і є, — сказав Блонде. — Ми могли б заявити й переконати всю Європу, що сьогодні ввечері ви, ваша світлосте, виригнули змія, що цей змій спокусив мадмуазель Туллію, найгарнішу з наших танцівниць, і звідси перейти до витлумачення Біблії, історії Єви і первородного гріха. Але будьте спокійні — ви наш гість.

— Це було б цікаво! — сказав Фіно.

— Ми могли б надрукувати не одне наукове дослідження про всі види зміїв, що зачаїлися в людських серцях, і довести, що особливо вони полюбляють оселятися в серцях дипломатів, — сказав Лусто.

— Ми могли б навіть довести, що один з таких зміїв притаївся в цьому келиху, під вишнями в спирту, — додав Верну.

— І ви цьому кінець кінцем повірили б, — сказав Віньйон послові.

— Панове, не випускайте своїх пазурів! — вигукнув герцог де Реторе.

— Вплив і могутність газети ще на своєму світанку, — сказав Фіно. — Журналістика нині в дитячому віці, але вона виросте. Через десять років усе підлягатиме гласності. Думка освітить усе, вона...

— Вона все розпаскудить — урвав його Блонде.

— Твоя правда, — сказав Клод Віньйон.

— Вона підноситиме на трон королів, — мовив Лусто.

— І руйнуватиме монархії, — додав дипломат.

— Отже, якби преси не було, — сказав Блонде, — її не варто було б вигадувати. Але вона вже є, і ми живемо з неї.

— Вона вас і погубить, — сказав дипломат. — Хіба ви не бачите, що панування мас, — а ви ж їх нібито просвіщаєте, — перешкоджатиме піднесенню особистості і що, сіючи зерна самосвідомості в умах нижчих класів, ви пожнете бурю і станете її першими жертвами? Що б’ють у Парижі в першу чергу?

— Вуличні ліхтарі! — сказав Натан. — Але ми люди надто скромні, щоб цього боятися: щонайбільше, ми дамо тріщину.

— Ви надто дотепний народ, і жодному уряду не дасте зміцнитися, — сказав посол. — Інакше ви своїми перами завоювали б Європу, ту саму, якої не зуміли втримати мечем.

— Газети — зло, — сказав Клод Віньйон. — Зло можна було б обернути собі на користь, але уряд воліє боротися з ним. Хай-но спробує. Хто зазнає поразки? Це ще побачимо.

— Безперечно, уряд, — сказав Блонде. — Я завжди буду такої думки. У Франції цінують дотеп понад усе, а газети мають зброю сильнішу, аніж дотепність усіх разом узятих дотепників — лицемірство Тартюфа.

— Блонде, Блонде, обережно! — сказав Фіно. — Тут сидять наші передплатники.

— Ти власник одного із складів отруйних речовин, ти й тремти. А я сміюся з ваших лавочок, хоча з них живу.

— Блонде має рацію, — сказав Клод Віньйон. — Замість піднятися до служіння громаді, газета зробилася знаряддям у руках партій, знаряддя стало предметом гендлю, а де, гендлюють, там, як відомо, втрачають і сором, і совість. Кожна газета, як каже Блонде, це лавочка, де торгують словами будь-якого забарвлення, на смак публіки. Якби видавалася газета для горбанів, у ній щодня доводилося б, які добрі та вродливі горбаті люди, які вони потрібні для суспільства. Газета існує не для того, щоб спрямовувати громадську думку, а щоб їй потурати. Тому всі газети рано чи пізно стануть боягузливими, підлими, лицемірними, брехливими й смертоносними — вони вбиватимуть думки, ідеї, людей і завдяки цьому процвітатимуть. Причому зло буде вчинено, а винного не буде — адже газета це щось таке абстрактне. А нас — мене, Віньйона, тебе, Лусто, тебе, Блонде, тебе, Фіно, — нас вважатимуть Арістідами, Платонами, Катонами, мужами Плутарха, ми будемо зовсім невинні, ми вимиємо руки від усякої скверни. Наполеон назвав причину цього морального — чи аморального, як собі хочете, — явища, ось чудові слова, підказані йому вивченням діяльності Конвенту: «Колективні злочини ні на кого не покладають відповідальності». Газета може дозволити собі наймерзенніші вибрики, і ніхто з винуватців не вважатиме себе особисто заплямованим.

— Але влада скоро видасть каральні закони, — сказав дю Брюель, — вони вже готуються.

— Ба! — сказав Натан. — Закон безсилий проти французької дотепності, найотруйнішої з усіх отруйних peчовин!

— Ідеї можна знешкодити тільки ідеями, — сказав Віньйон. — Хоч терор та деспотизм і можуть придушити французький геній, наша мова чудово пристосована до натяків, до висловлювання подвійного змісту. Що жорстокіші будуть закони, то більших руїн завдаватиме дотепність, як ото вибухи пари в казані із закритим запобіжним клапаном. Припустімо, король зробить щось для добра країни. Якщо газета настроєна проти короля, все припишуть міністрові, і навпаки. Якщо газета замислила зухвалий наклеп, вона пошлеться на хибні відомості. Коли скривджена нею людина надумає скаржитись, вона перепросить за свою вільність. Якщо подадуть у суд, вона заявить, що від неї ніхто не вимагав спростувань; але якби спростувань вимагали, то наштовхнулись би на відмову в жартівливій формі, — вона, мовляв, вважає свій злочин за дрібничку. Нарешті газета висміє свою жертву, якщо та візьме гору. Якщо ж їй трапиться зазнати кари, заплатити надто великий штраф, вона виставить позовника ворогом свободи, рідного краю і просвітництва. Вона переконає всіх, що такий-то — злодій, а потім розтлумачить, що він найчесніша людина у королівстві. Одне слово, її злочини — дрібниці, а її кривдники — потвори! І вона здатна в той чи інший термін змусити своїх читачів усьому повірити. Потім те, що їй не до вподоби, виявиться непатріотичним, і вона завжди матиме рацію. Вона поверне віру в бога проти релігії, а королівську хартію проти короля; глузуватиме з суду, коли її там зачеплять, і хвалитиме його, коли він потуратиме пристрастям юрби. Щоб залучити передплатників, вона вигадає найзворушливіші казки і блазнюватиме, як Бобеш[116] перед балаганом. Газета не пошкодує рідного батька, аби тільки якнайдотепніше посмішити і розважити читачів. Вона здатна уподібнитись акторові, який поклав у бутафорську урну прах рідного сина, аби плакати на сцені щирими слізьми, або коханці, ладній усім пожертвувати задля свого милого.

— Одне слово, це народ in folio![117], — вигукнув, уриваючи Віньйона, Блонде.

— Народ лицемірний і позбавлений великодушності, — підхопив Віньйон. — Він вижене зі свого середовища талант, як Афіни вигнали Арістіда. Ми побачимо, що газети, якими спочатку керували люди чесні, згодом попадуть до рук нікчем, що матимуть, проте, терпіння і гумову гнучкість — тобто якості, яких бракує геніям; або навіть опиняться в руках крамарів досить багатих, щоб купити ваше перо. Ми вже й тепер спостерігаємо щось подібне. А через десять років будь-який випускник колежу зможе уявити себе великою людиною, він забереться на газетну шпальту, щоб надавати ляпасів своїм попередникам; він стягне їх звідти за ноги і сам сяде на їхнє місце. Наполеон мав рацію, коли надів на пресу намордника. Я ладен побитися об заклад, що коли опозиційним газетам пощастить провести своїх людей до уряду, вони потім скинуть його з допомогою тих самих доказів і тих самих статей, які нині спрямовуються проти короля, і це станеться одразу, як тільки новий уряд у чомусь їм відмовить. А що більше робитиметься журналістам поступок, то вимогливішими ставатимуть газети. Журналістів-вискочнів замінять газетярі голодні й убогі. Болячка ця невигойна, вона зробиться ще злоякіснішою, ще нестерпнішою, і що дужче гнітитиме це лихо, то покірливіше його терпітимуть — аж доти, доки через надмір газет станеться вавілонське стовпотворіння. Ми всі, скільки нас тут є, знаємо, що цілковитим браком почуття вдячності газети переплюнуть королів, а в спекуляціях і розрахунках вони перевершать найбрудніших гендлярів; і що вони пожеруть усі наші таланти, щоранку змушуючи нас продавати їм екстракт свого мозку, але ми й далі працюватимемо на них, як робітники на ртутних копальнях, як і вони, знаючи, що нас чекає смерть. Он поруч із Коралі сидить юнак... як його звати? Люсьєн! Він вродливий, він поет, і, що для нього важливіше, — він розумний; і ось він уже хоче вступити у брудний вертеп продажної думки, іменований газетами, де він розтринькає свої найкращі задуми, висушить мозок, зіпсує душу, ступить на шлях анонімних підлот, які в словесній війні заміняють воєнні хитрощі, грабунки, підпали і переходи в табір супротивника — як ото заведено в кондотьєрів. А коли він, як тисячі інших, змарнує свій прекрасний талант задля вигоди пайовиків газети, ці торговці трутизною покинуть його вмирати з голоду, коли він проситиме пити, або від спраги, коли він захоче їсти.

— Дякую, — сказав Фіно.

— Та, боже мій, я знав усе це, — сказав Клод Віньйон, — і все ж таки я на каторзі, а поява нового каторжника мене тішить. Блонде і я, ми вищі за тих, хто наживається на наших талантах, а проте вони завжди нас визискуватимуть. Бо в нас під розумом б’ється серце, бо нам бракує нещадної волі експлуататора. Ми ледачі, ми любимо споглядати, мріяти, а вони, розбестивши наш мозок, нас же потім звинуватять у безпутстві.

— Я гадала, що ви будете веселіші! — вигукнула Флоріна.

— Флоріна має рацію, — сказав Блонде. — Облишмо лікування громадських болячок тим дурисвітам — державним діячам. Як сказав Шарле[118]: «Плюнути в колодязь? Ніколи!»

— Знаєте, кого мені нагадує Віньйон? — сказав Лусто, кивнувши в бік Люсьєна. — Гладку молодицю з вулиці Пелікан, коли вона каже школяреві: «Мій хлопчику, тобі ще рано сюди ходити...»

Цей дотеп зустріли сміхом, і він сподобався Коралі. Купці, слухаючи, пили та їли.

— Що за нація — добро і зло вживається в ній! — сказав посол герцогові де Реторе. — Панове, ви марнотратці, які не в змозі проциндрити свої скарби.

Отже, доля потурбувалася, щоб Люсьєна не раз остерегли на слизькому шляху, що вів до безодні. Д’Артез показав поетові інший, благородний шлях праці й намагався розбудити в ньому почуття, які змітають усі перешкоди. Сам Лусто з егоїстичною метою пробував відштовхнути його від журналістики, малюючи газетярів і літераторів у справжньому світлі. Люсьєн не хотів вірити в таке глибоке розтління, але він чув зойки журналістів, що оголювали свої виразки, він бачив, як вони працюють, бачив, як анатомують свою годувальницю, і знав, яким вони уявляють своє майбутнє. Того вечора світ журналістики постав перед ним таким, який він є. Перед ним розкрилась уся глибина паризької розтлінності, так влучно охарактеризованої Блюхером, але він не сахнувся від страшного видовиська, він у захваті втішався дотепним товариством. Під дамаською крицею своїх пороків, під блискучим шоломом холодного аналізу ці надзвичайні люди таїли в собі якийсь чар і були йому миліші від поважних і суворих членів Братства. До того ж тут уперше він спізнав принаду розкоші і владу плотських утіх; тут прокинулися його примхливі інстинкти, тут він уперше пив добірне вино, куштував вишукані страви багатої кухні, тут він зустрів у товаристві журналістів посла, герцога та його танцівницю, і обидва вельможі віддали належне страшній потузі газетної братії; Люсьєн відчував неподоланне бажання панувати в цьому світі панів, він почував у собі силу взяти над ними гору. Нарешті тут була Коралі, ощасливлена його недбалими словами, він дивився на неї при світлі бенкетних свічок, крізь пару від страв і туман сп’яніння, й вона здавалася йому самою досконалістю, кохання зробило її ще гарнішою! А ця дівчина й без того була найпривабливішою і найвродливішою з-поміж паризьких актрис. Братство, цей небосхил благородного розуму, мусило померкнути перед такою сильною спокусою. Гонор, притаманний усім письменникам, був підлещений схваленням знавців: адже Люсьєна розхвалили самі його майбутні суперники! Два такі тріумфи, як успіх статті і перемога над Коралі, могли запаморочити і не таку юну голову. Поки точилася розмова, всі багато їли і ще більше пили. Лусто, сусід Камюзо за столом, двічі чи тричі непомітно для всіх підлив йому до вина вишневої горілки й під’юджував пити його. Він так спритно все це проробив, що купець нічого не зауважив, хоч і вважав себе в застіллі не меншим хитруном, аніж журналісти. Коли був поданий десерт і гості взялися за шампанське й лікери, дотепи набули надто грайливого характеру. Дипломат, людина досвідчена, як тільки почув перші вольнощі, подав знак герцогові й танцівниці, що тут може дійти й до розгнузданих сцен, які завершать оргію. Всі троє зникли. Помітивши, що Камюзо п’яний як чіп, Коралі та Люсьєн, що за вечерею поводились, як закохані підлітки, збігли сходами й сіли в фіакр. Камюзо лежав під столом, і Матіфа подумав, що його приятель зник разом з актрисою. Він покинув своїх гостей пити, курити, сміятись і сперечатись, а сам пішов за Флоріною в її спальню. Світанок застукав зненацька тих, хто ще тримався, власне, одного Блонде, невгамовного питця, — він один був спроможний говорити й проголосив, звертаючись до всіх поснулих, тост за рожевоперсту Аврору.

Люсьєн не звик до паризьких оргій; поки вони спускалися сходами, він ще був при розумі, але на свіжому повітрі геть сп’янів і сп’янів огидно. Коралі та її покоївка мусили втягти поета на другий поверх чудового будинку на вулиці Вандом, де жила актриса. На сходах Люсьєн трохи не зомлів, і йому стало зовсім погано.

— Береніко! Швидше чаю! Приготуй чаю! — крикнула Коралі.

— Дарма, це від повітря! — белькотів Люсьєн. — Адже я ніколи стільки не пив.

— Бідолашний хлопчик! Він невинний, як ягня, — казала Береніка, товста нормандка, настільки ж бридка, наскільки Коралі була вродлива.

Кінець кінцем Люсьєн, сам того не тямлячи, опинився в ліжку Коралі. З допомогою Береніки актриса любовно й ніжно роздягла свого поета, як мати роздягає дитину.

— Та дарма, це повітря. Дякую, мамо, — знай белькотів Люсьєн.

— Як гарно він каже «мамо»! — скрикнула Коралі, цілуючи його волосся.

— Яка радість любити такого янгола, панночко! Де ви його зловили? Я й не думала, що чоловік може бути такий вродливий, — сказала Береніка.

Люсьєнові хотілося спати, він не тямив, де він, і нічого не бачив. Коралі піднесла йому випити кілька чашок чаю, потім дала спокій.

— Ні воротарка, ні хтось інший нас не бачив? — спитала Коралі.

— Ні, я сама відчинила вам двері.

— Вікторія нічого не знає?

— Звідки ж їй знати! — відповіла Береніка.

Через десять годин, уже перед полуднем, Люсьєн прокинувся під поглядом Коралі, що милувалась на сплячого. Поет це відчув. Актриса була ще у вчорашній, але огидно поплямленій сукні, і вона хотіла зберегти її як реліквію. Люсьєн збагнув відданість і чуйність справжнього кохання, яке чекає винагороди. Він глянув на Коралі, і в одну мить Коралі роздяглась і вужем ковзнула до Люсьєна. О п’ятій годині поет знову заснув, приспаний божественними втіхами; він мигцем побачив кімнату актриси, всю білу й рожеву, чарівний витвір розкоші, цілий світ вишуканості й чудес, які затьмарювали все, чому Люсьєн дивувався у Флоріни. Коралі уже встала. О сьомій годині вона мала бути в театрі, де грала андалуску. Вона захотіла ще помилуватися на свого поета, який заснув серед насолод; вона була в захваті і ніяк не могла натішитись благородним коханням, яке, поєднуючи хтивість і серце, серце і хтивість, розпалює і те, і те. В цьому обожнюванні коханого, коли дві земні істоти, злиті воєдино любов’ю, почувають себе на небесах, було виправдання Коралі. Та яких почуттів не виправдала б надлюдська врода Люсьєна? Стоячи навколішки, Коралі дивилася на заснулого, щаслива своїм коханням, почуваючи себе освяченою ним. Цей захват порушила Береніка.

— Камюзо прийшов! Він знає, пане, що ви тут, — вигукнула вона.

Люсьєн підхопився на ноги, з природної великодушності готовий на все, аби не зашкодити Коралі. Береніка відслонила запону, і Люсьєн опинився в чарівній убиральні; Береніка та її пані в одну мить перенесли туди його одяг. Камюзо уже входив до спальні, як раптом погляд Коралі упав на Люсьєнові чоботи. Береніка потай почистила їх і поставила посушити біля каміна. Служниця й актриса забули про ці чоботи, що тепер викривали їх. Береніка вийшла, стривожено глянувши на свою господиню. Коралі опустилась на козетку й показала Камюзо на м’яке крісло навпроти себе. Добряга, який обожнював Коралі, дивився на чоботи і не зважувався підвести погляду на свою коханку.

«Чи повинен я обуритись через цю пару чобіт і покинути Коралі? Це означало б посваритись через дрібниці. Чоботи всюди є. Правда, було б краще, якби ці чоботи красувалися на вітрині у шевця або прогулювались по бульвару, взуті на чоловічі ноги. Бо, опинившись тут, вони і при відсутності ніг аж ніяк не свідчать про вірність. Правда, мені п’ятдесят років, і я мушу бути сліпим, як сама любов».

Цей малодушний монолог не заспокоїв Камюзо. Пара чобіт зовсім не нагадувала теперішні полуботки, яких неуважна людина могла б і не помітити. Ні, ті чоботи були пошиті за теперішньою модою — високі, елегантні, з китицями, з блискучими халявами, що особливо сяють на тлі світлих панталон і в яких предмети відбиваються, мов у дзеркалі. Тому ці чоботи кололи очі статечному торговцеві шовком і, треба признатися, кололи йому й серце.

— Що з вами? — спитала його Коралі.

— Нічого, — відповів він.

— Подзвоніть! — сказала Коралі, знущаючись із легкодухості Камюзо. — Береніко! — звернулась вона до нормандки, коли та увійшла. — Дайте мені гачки, я ще раз приміряю ці кляті чоботи, і не забудьте ввечері принести їх мені до вбиральні.

— То це... ваші чоботи? — сказав Камюзо, зітхнувши з полегкістю.

— А ви що ж подумали? — спитала вона з гордовитим виразом. — Груба тварюка, чи не уявили ви собі?.. О, звісно, він подумав не знати що! — звернулася вона до Береніки. — Ну й сміхота! Мені дають чоловічу роль у якійсь новій п’єсі, а я ще ніколи не вдягалась по-чоловічому. Театральний швець приніс мені ці чоботи, щоб я звикала в них ходити, поки пошиють нові, по нозі. Я вже пробувала їх приміряти, але скільки я з ними намучилась! А все ж треба спробувати ще раз!

— Так не взувайте їх, якщо вони вам муляють, — сказав Камюзо, якому ці чоботи теж муляли.

— Мадмуазель, та киньте ви ці чоботи, навіщо вам себе мучити? — сказала Береніка. — Вона аж плакала через них, пане! Якби я була чоловіком, у мене кохана жінка ніколи не плакала б. Я б замовила їй чобітки з тонкого сап’яну. Дирекція театру така скупа! Вам слід би самому...

— Так, так, — підтакнув купець. — Коли ви встали? — спитав він у Коралі.

— Оце зараз. Я повернулась лише о шостій годині. Де я тільки вас не шукала! Через вас я не відпускала фіакр сім годин. От як ви про мене дбаєте! Забути про мене заради випивки! Я мушу тепер більше відпочивати, бо гратиму щовечора, поки «Алькальд» даватиме збори. А мені не хочеться, щоб стаття того молодого хлопця виявилася брехнею.

— Той хлопець — справжній красень, — сказав Камюзо.

— Хіба? Я не люблю таких красунчиків, вони занадто схожі на жінок. І любити вони не вміють, не те що ви, старі дурники-комерсанти. Адже ви вмираєте з нудьги.

— Пане, ви обідатимете з мадмуазель? — спитала Береніка.

— Ні, у мене погано в роті.

— Ви вчора таки нівроку хильнули, татусю Камюзо! По-перше, я не люблю, коли напиваються...

— Ти повинна зробити тому молодому журналістові якийсь подарунок, — сказав купець.

— Звичайно, я волію дарувати, ніж робити те, що робить Флоріна. А тепер, занудо, хоч вас і люблять, забирайтеся геть або подаруйте мені карету, щоб я не гаяла так багато часу.

— Завтра ви одержите карету і поїдете в ній на обід із директором вашого театру в «Роше де Канкаль». В цю неділю нової п’єси не ставитимуть.

— Ходімо, я ще не обідала, — сказала Коралі, ведучи за собою Камюзо.

За годину Люсьєна визволила Береніка, подруга дитинства Коралі, жінка, хоч і огрядна, але тямуща й спритна.

— Лишайтесь тут! Коралі повернеться сама; вона хоч і зовсім прожене Камюзо, якщо він стане вам докучати, — сказала Береніка Люсьєнові. — Але ви радість її серця, ви сущий янгол і ви не захочете її розорити. Мені вона сказала, що вирішила все покинути, піти з цього раю й жити з вами в мансарді. О! Заздрісники та ревнивці вже повідомили її, що у вас жодного су за душею, що ви живете в Латинському кварталі! Я, звісно, вас не кину й поратиму ваше господарство. Але мені хотілося б заспокоїти сердешну дитину. Правда ж, добродію, ви надто розумний, щоб накоїти дурниць? Ох, скоро ви зрозумієте: з цим товстуном — вона стеменний труп, а ви для неї коханий, ви божество, якому вона віддасть і душу. Якби ви знали, яка мила моя Коралі, коли я з пою розучую її ролі! Скільки в ній дитячої зваби! Вона варта того, щоб господь послав їй одного із своїх янголів, адже життя ніколи її не милувало. Вона була така нещасна в рідної матері, мати била її, а потім продала! Так, добродію, рідна мати продала власну дитину! Якби в мене була донечка, я б ходила за нею, як за моєю Коралі, вона ж мені за дитину. Оце вперше настала для неї щаслива пора, уперше їй так плескали. Ви там щось написали, а на другу виставу вже найняли добру клаку. Поки ви спали, приходив Бролар домовлятися з Коралі.

— Хто цей Бролар? — запитав Люсьєн: йому здалося, ніби він уже десь чув це ім’я.

— Верховода клакерів; він радився з Коралі, в яких місцях її викликати. Флоріна хоч і називає себе подругою Коралі, але може утяти з нею лихий жарт і приписати весь успіх собі. Ну, а на Бульварах тільки й мови, що про вашу статтю. Дивіться, ліжко просто князівське, — додала вона, поправляючи мереживне укривало.

Вона засвітила свічки. При їхньому світлі приголомшений Люсьєн і справді повірив, що він у палаці з чарівних казок «Скарбниці фей»[119]. Для оздоблення спальні, для завісок Камюзо повибирав найкоштовніші, найрозкішніші матерії «Золотого кокона». Поет ступав по королівському килиму. На різьблених меблях із палісандрового дерева тремтіли відблиски світла. На білому мармуровому каміні стояло багато коштовних дрібничок. Коло ліжка лежав килимок із лебединого пуху, обшитий куницею. Чорні оксамитові пантофлі, підбиті пурпуровим шовком, обіцяли втіху ногам автора «Стокроток». Чудова лампа звисала зі стелі, оббитої шовком; скрізь стояли у жардиньєрках вишукані квіти, ніжний білий верес і камелії без запаху. Все тут дихало невинністю. Як молена уявити тут актрису і театральні звичаї? Береніка помітила Люсьєнове сум’яття.

— Правда, гарно? — спитала вона лукаво. — Хіба не краще вам буде кохатися тут, ніж на горищі? Не потурайте її нерозважливості, — додала вона, підсовуючи до Люсьєна чудовий столик із стравами, залишеними від обіду її господині, бо ще одного обіду не замовляли, щоб куховарка не здогадалася про присутність коханця.

Люсьєн добре пообідав. Береніка подала страви на карбованому сріблі, на розфарбованих порцелянових тарілках по луїдору штука. Ця розкіш схвилювала його душу, як ото вулична повія хвилює школяра оголеними принадами і ногами в білих панчохах, що обтягують литки.

— От щасливець цей Камюзо! — скрикнув він.

— Щасливець? — перепитала Береніка. — Та він віддав би всі свої достатки, щоб опинитись на вашому місці й проміняти своє сиве волосся на ваші золоті кучері.

Пригостивши Люсьєна найчудовішим вином, яке Бордо приберігає для багатих англійців, вона запропонувала йому знов прилягти й подрімати, поки повернеться Коралі. Люсьєнові й самому хотілося поніжитись у пишній постелі. Береніка прочитала це бажання у поетових очах і зраділа за свою господиню. Було пів на одинадцяту, коли Люсьєн прокинувся, відчувши на собі закоханий погляд Коралі. Вона була в найзвабливішому пеньюарі. Люсьєн виспався, Люсьєн був тепер п’яний тільки коханням. Береніка вийшла, запитавши:

— О котрій взавтра вас будити?

— Об одинадцятій. Сніданок подаси в ліжко. До другої я не приймаю нікого.

О другій годині наступного дня актриса та її коханець були одягнуті і поводилися так церемонно, ніби поет приїхав із візитом до особи, якій він протегував. Коралі скупала, зачесала, одягла Люсьєна; послала купити йому дюжину гарних сорочок, дюжину краваток, дюжину носовичків у Кольйо і дванадцять пар рукавичок у гарній кедровій скриньці. Почувши стукіт екіпажа біля під’їзду, Коралі з Люсьєном кинулись до вікна. Вони побачили Камюзо, що виходив із розкішної маленької карети.

— Я ніколи не думала, — сказала Коралі, — що можна так зненавидіти людину і всю цю сухозлотицю.

— Я надто бідний і не смію приректи вас на руїну, — сказав Люсьєн, пройшовши у такий спосіб Кавдінську ущелину[120].

— Бідолашний котику, — сказала Коралі, пригортаючи Люсьєна до серця. — Значить, ти мене любиш?.. Я запросила пана де Рюбампре, — звернулася вона до Камюзо, — відвідати мене сьогодні вранці. Я думала, що ми поїдемо всі разом на Єлісейські Поля й обновимо карету.

— Їдьте самі, — сумно сказав Камюзо, — я не обідатиму з вами. Сьогодні день народження моєї дружини, а я зовсім про це забув.

— Сердешний Мюзо! Як же тобі буде нудно! — скрикнула Коралі, кидаючись йому на шию.

Вона очманіла від щастя, дізнавшись, що обновить свою чудову карету вдвох з Люсьєном — вони поїдуть разом у Булонський ліс! У своєму захваті вона так пестила Камюзо, що могло здатися, ніби вона його дуже любить.

— Хотів би я мати змогу щодня дарувати вам по кареті, — сказав бідолаха, зітхнувши.

— Їдьмо, добродію, вже друга година, — мовила актриса і, помітивши, що хлопець насупився, втішила його чарівною гримаскою.

Коралі вистрибом збігла по сходах, тягнучи за собою Люсьєна. Камюзо плентався ззаду, наче тюлень, і не міг наздогнати їх. Поет зазнав п’янких радощів: Коралі розцвіла від щастя, вона всіх чарувала своїм сповненим смаку й вишуканості убором. Париж Єнісейських Полів милувався коханцями. В одній з алей Булонського лісу їхня карета зустрілася з коляскою пані д’Еспар і пані де Баржетон, обидві дами здивовано подивилися на Люсьєна, але він відповів їм презирливим поглядом, то був погляд поета, який передчував свою близьку славу і владу. Та мить, коли він одним поглядом видав свої мрії про помсту, які так довго точили йому серце, була однією з найсолодших у його житті, і, мабуть, саме вона вирішила його долю. Люсьєном знову заволоділи фурії гордощів — він захотів повернутись у вищий світ для блискучої помсти, і вся світська марнота, потоптана колись ногами трудівника, члена Братства, знов опанувала його душу. Він зрозумів, чому Лусто так охоче напав у газеті на його ворогів. Лусто потурав його пристрастям, тоді як Братство, цей багатоликий учитель, лише приборкувало їх у ім’я понурої доброчесності та сумлінної праці, яка вже почала здаватись Люсьєнові непотрібною. Праця! Хіба це не смерть для душі жадібної до пасолод? Ось чому письменники так легко віддаються far niente[121], бенкетам, улягають спокусам божевільної розкоші актрис та жінок напівсвіту! Люсьєн відчув непереможне бажання жити так, як прожив він ці дві безумні ночі.

Обід у «Роше де Канкаль» був чудовий. Люсьєн зустрів тут усіх Флоріниних гостей, за винятком герцога й танцівниці, дипломата й Камюзо; замість них було двоє знаменитих акторів і Гектор Мерлен зі своєю коханкою, чарівною жінкою, на ім’я пані дю Валь-Нобль, найвродливішою й найелегантнішою серед жінок, що за тих часів утворювали в Парижі окремий світ і яких тепер із чемності називають лоретками. Люсьєн, проживши останні сорок вісім годин у раю, тепер пожинав успіх своєї статті. Зустрівши захват і заздрощі, поет віднайшов свій гонор — думка його заіскрилася, і він став тим Люсьєном де Рюбампре, який протягом кількох місяців сяяв у літературному й артистичному світі Парижа. Фіно, цей знавець талантів, який чув їх, як людожер свіжину, упадав за Люсьєном, намагаючись залучити його до лав підвладних йому журналістів. Люсьєн піддався на лестощі. Коралі помітила викрутні цього ловця талантів і спробувала остерегти Люсьєна.

— Не зв’язуй себе обіцянками, любий, — сказала вона своєму поетові. — Тебе хочуть визискувати. Ми поговоримо ввечері.

— Та ну! — відказав Люсьєн. — Я досить сильний, щоб бути таким самим злим та підступним, як і вони.

Фіно, який, мабуть, не посварився через пробіли з Гектором Мерленом, тепер познайомив його з Люсьєном. Коралі та пані дю Валь-Нобль зустрілися по-дружньому і запобігали одна перед одною ласкавими словами й послугами. Пані дю Валь-Нобль запросила Коралі з Люсьєном до себе на обід. Гектор Мерлен, найнебезпечніший з усіх присутніх тут газетярів, був маленький, сухий чоловічок зі стиснутими губами. Честолюбний аж надміру, заздрісний безмежно, він радів з усякого чужого лиха, використовував сутички між людьми і сам розпалював їх. Він був наділений неабияким розумом, але позбавлений сили волі; а втім, замість волі він мав інстинкт, який непомильно вказує всім пройдисвітам шлях до золота і влади. Люсьєн і він не вподобали один одного, і не важко було зрозуміти чому. Мерлен мав погану звичку говорити вголос те, що Люсьєн притлумлював навіть у своїх думках. Коли подали десерт, здавалось, усі ці люди поєднані між собою найзворушливішою приязню, хоча кожен вважав себе вищим за всіх. Люсьєн, як нова людина, був у центрі уваги. Розмова точилася відверта. Тільки Гектор Мерлен не сміявся. Люсьєн запитав, у чому причина його стриманості.

— Я бачу, ви вступаєте в літературний світ і журналістику, не розлучившись з юнацькими мріями. Ви вірите в дружбу. А ми всі друзі або вороги залежно від обставин. Ми, не замислюючись, вражаємо один одного зброєю, яка повинна служити лише проти ворогів. Незабаром ви переконаєтеся, що добрими почуттями нічогісінько не досягнеш. Якщо ви добрий, станьте злим. Вудьте сварливим з розрахунку. Якщо ніхто не втаємничував вас у цей верховний закон, я вам його відкрию, тим самим виявивши до вас чималу довіру. Щоб вас любили, ніколи не кидайте своєї коханки раніше, ніж примусите її трохи поплакати. Щоб досягти успіху в літературі, весь час ображайте всіх, навіть друзів; дошкуляйте їхньому самолюбству, і тоді всі з вами панькатимуться.

Гектор Мерлен був щасливий, помітивши з Люсьєнового обличчя, що його слова пронизали новачка, як лезо кинджала. Почали грати в карти. Люсьєн програв усі свої гроші. Коралі повезла його до себе, і в любощах він забув страшне хвилювання азартної гри, що вже намітила в ньому свою майбутню жертву. Другого дня, вийшовши від Коралі і повертаючись до Латинського кварталу, Люсьєн знайшов у гаманці програні гроші. Спочатку така турботливість Коралі його розгнівила; він хотів вернутись і віддати актрисі образливий подарунок; але він був уже на вулиці Лагарп, на шляху до готелю «Клюні». Він ішов, роздумуючи про вчинок Коралі, він побачив у ньому прояв материнського почуття, яке такі жінки вносять у свою пристрасть. Думка змінялася думкою, і Люсьєн кінець кінцем вирішив, що він має право прийняти цей подарунок, він сказав собі: «Я люблю її, ми житимемо як подружжя, і я ніколи її не покину». І хто, крім Діогена, не зрозумів би Люсьєнових почуттів, коли він піднімався брудними й смердючими сходами готелю, відмикав скрипучий замок дверей, знов побачив затоптані плити підлоги, жалюгідний камін, страшні злидні й голизну своєї кімнати? На столі лежав рукопис його роману й записка від Данієля д’Артеза:

«Наші друзі майже задоволені вашим твором, любий поете. Вони кажуть, ви можете сміливо показати його друзям і ворогам. Ми прочитали вашу чудову статтю про виставу в Драматичній панорамі; мабуть, ви викликали нею в літературних колах стільки ж заздрості, скільки жалю пробудили в нас.

Данієль»

— Жалю? Що він хоче цим сказати? — скрикнув Люсьєн, здивований підкреслено ввічливим тоном листа. Невже він став чужим для Братства? Скуштувавши вишуканих плодів, піднесених йому Євою театральних лаштунків, він іще більше почав цінувати шану й дружбу своїх друзів із вулиці Чотирьох Вітрів. На якусь мить пост поринув у роздуми; він порівняв своє сучасне, затиснуте між стінами цієї кімнатки, і своє майбутнє — у пишних покоях Коралі. Піддаючись навперемін то шляхетним, то ницим спонукам, він сів і почав переглядати свій рукопис, який повернули йому побратими. Як же він здивувався! В кожному розділі вправне й віддане перо цих великих, досі нікому не відомих людей перетворило його вбогість на багатство. Виразний, стислий, жвавий, нервовий діалог замінив його мляву балаканину, що — як він тепер зрозумів — була пустослів’ям порівняно з розмовами, у яких відчувався дух часу. Упевнений, сміливий пензель надав його досить-таки розпливчастим портретам викінченої чіткості й кольорової виразності; це було пов’язано з важливими явищами людського життя і грунтувалося на спостереженнях фізіолога, що походили, певна річ, від Б’яншона і, майстерно висловлені, оживали в літературних образах. Розтягнені описи стали змістовні й яскраві. Він дав своїм друзям недоладне, погано вдягнене дитя, а дістав назад чудову дівчинку в білій сукенці, підперезану гарною стрічкою, в рожевій хустинці, — чарівне створіння. Віч застала його зі слізьми на очах; його тяжко вразила великодушність друзів, він усвідомлював ціну подібної науки, захоплювався виправленнями, які дали йому в літературі й мистецтві більше, аніж чотири роки читання, порівнянь та досліджень. Безпорадний рисунок, майстерно виправлений упевненим штрихом митця, завжди промовляє більше за всі теорії та спостереження.

— Оце так друзі! Оце серця! Як мені пощастило! — вигукнув він, згортаючи рукопис.

У невтримному пориві, властивому поетичним і діяльним натурам, він подався до Данієля. Піднімаючися сходами, він, одначе, подумав, що вже не такий гідний цих сердець, яких ніщо не могло збити зі шляху честі. Внутрішній голос підказував йому, що якби Данієль закохався в Коралі, він би ніколи не стерпів її стосунків із Камюзо. Він знав і про глибоку відразу Братства до газетярів, а сам уже вважав себе журналістом. Люсьєн застав у д’Артеза усіх своїх друзів, крім Меро, який щойно пішов; на їхніх обличчях відбивався глибокий розпач.

— Що з вами, друзі мої? — спитав Люсьєн.

— Ми дізналися про страшну катастрофу — найбільший розум нашої епохи, наш улюблений друг, той, хто два роки був нашим світочем...

— Луї Ламбер? — вимовив Люсьєн.

— У стані каталепсії, і нема жодної надії, — сказав Б’яншон.

— Він помре, не відчуваючи свого тіла, витаючи в небесах, — урочисто додав Мішель Кретьєн.

— Він помре, як жив, — сказав д’Артез.

— Його спалила любов, вогнем охопивши його могутній мозок, — озвався Леон Жіро.

— Так, — промовив Жозеф Брідо, — вона підняла його у високості, яких не сягає наш зір.

— Ми гідні жалю, — сказав Фюльжанс Рідаль.

— Може, він одужає! — вигукнув Люсьєн.

— Судячи з того, що нам повідомив Меро, одужання неможливе, — відповів Б’яншон. — Його мозок став ареною таких рідкісних явищ, проти яких медицина безсила.

— Проте є ж засоби... — сказав д’Артез.

— Засоби є, — відповів Б’яншон. — Але тепер він уражений лише каталепсією, а можна привести його в стан ідіотизму.

— Якби можна було запропонувати генієві зла на обмін іншу голову, я віддав би свою! — вигукнув Мішель Кретьєн.

— А що сталося б із європейською федерацією? — заперечив д’Артез.

— Твоя правда, — сказав Мішель Кретьєн, — людина передусім належить людству.

— Я прийшов сюди із серцем, сповненим вдячності, — промовив Люсьєн. — Ви обернули мої мідяки на золото.

— Вдячність! За кого ти нас маєш? — сказав Б’яншон.

— Це зробило нам приємність, — зауважив Фюльжанс.

— Отже, ви тепер газетяр? — сказав Леон Жіро. — Відлуння вашого дебюту досягло Латинського кварталу.

— Ще не зовсім, — відповів Люсьєн.

— О, тим краще! — озвався Мішель Кретьєн.

— Я ж вам правду казав, — зауважив д’Артез. — Люсьєнове серце знає ціну чистому сумлінню. Хіба це не зміцнює духу, коли, схиляючи увечері голову на подушку, можеш сказати: «Я не засудив чужого творіння, я не став причиною чийогось горя; мій розум не поранив, як той кинджал, нічиєї невинної душі; мій сміх не зруйнував нічийого щастя, ба навіть не засмутив блаженної дурості, не потривожив душевного спокою генія; я зневажив легкими перемогами епіграм, нарешті, я ніде не поступився своїми переконаннями!»

— Але я думаю, така втіха доступна й для того, хто пише в газету, — сказав Люсьєн. — Якщо я не знайду інших засобів до існування, мені доведеться зважитись і на це.

— О! О! О! — скрикнув Фюльжанс, підвищуючи тон з кожним вигуком. — То ми здаємося?

— Він стане журналістом, — серйозно сказав Леон Жіро. — Ох, Люсьєне! Якби ти захотів працювати з нами! Ми збираємося видавати газету, де ніколи не будуть зневажені правда і справедливість, де ми розвиватимемо теорії, корисні для людства, і, може, ти...

— У вас не буде жодного передплатника, — з макіавеллівською підступністю зауважив Люсьєн, перебиваючи Леона.

— У нас буде їх п’ятсот, але вартих п’яти тисяч, — відказав Мішель Кретьєн.

— Для цього вам треба багато грошей, — зауважив Люсьєн.

— Ні, — сказав д’Артез, — не грошей, а відданості.

— Тхне крамницею парфумів, — вигукнув Мішель Кретьєн, який, скорчивши кумедну міну, понюхав Люсьєнового чуба. — Тебе бачили в пишній кареті на пару коней, гідних великосвітського дженджика, разом із полюбовницею вельмож Коралі.

— А хоча б! — відповів Люсьєн. — Що в тому поганого?

— Погано вже те, що ти про це запитуєш! — вигукнув Б’яншон.

— Я зичив би Люсьєнові Беатріче, — сказав д’Артез, — шляхетну жінку, що стала б йому підпорою в житті...

— А хіба любов не всюди однакова, Данієлю? — озвався поет.

— О! В цьому я аристократ, — сказав республіканець Мішель Кретьєн. — Я не зміг би кохати жінку, яку актор на сцені цілує прилюдно, якій за лаштунками кажуть «ти», яка принижується перед партером, усміхається й танцює, заголюючи спідничку, надягає чоловіче вбрання, показуючи те, що я хочу бачити сам-один. Коли б я й покохав таку жінку, їй би довелося кинути театр, і я очистив би її своєю любов’ю.

— А якби вона не могла піти з театру?

— Я вмер би з печалі, з ревнощів, з безмірного страждання. Любов не можна вирвати з серця, як виривають зуба.

Люсьєн спохмурнів і замислився. «Коли вони дізнаються, що я терплю Камюзо, вони мене зневажатимуть», — подумав він.

— Ну що ж, — із страхітливою добродушністю сказав йому завзятий республіканець, — з тебе може вийти письменник, але ти назавжди залишишся людиною несерйозною.

Він узяв капелюха й вийшов.

— Який Мішель Кретьєн брутальний, — сказав поет.

— Брутальний і корисний, як інструмент дантиста, — озвався Б’яншон. — Мішель заздалегідь бачить твоє майбутнє і, може, зараз, ідучи вулицею, оплакує тебе.

Д’Артез був лагідний і уважний, він намагався підбадьорити Люсьєна. Через годину поет покинув Братство; його мучило сумління, воно кричало йому: «Ти будеш газетярем!» — як відьма кричала Макбетові: «Ти будеш королем!» Вийшовши на вулицю, Люсьєн глянув на вікна працелюбного д’Артеза, в яких мерехтіло бліде світло, і пішов додому із щемом у серці й збентеженою душею. Якесь передчуття казало йому, що він востаннє пригорнув до серця своїх справжніх друзів... Звернувши з майдану Сорбонни на вулицю Клюні, він помітив екіпаж Коралі. Вона проїхала з бульвару Тампль до Сорбонни тільки для того, щоб глянути на свого поета, побажати йому доброго вечора. Люсьєн застав кохану в сльозах, зворушену бідністю його мансарди; їй хотілося бути такою ж убогою, як її милий; вона плакала, вкладаючи його сорочки, рукавички, краватки та носовички в нужденний готельний комодик. Її розпач був такий щирий, такий глибокий і свідчив про таке палке кохання, що Люсьєн, якого щойно картали за зв’язок із актрисою, побачив у Коралі святу, ладну заради нього одягнутись у волосяницю злиднів. Щоб навідати друга, це чарівне створіння знайшло привід; їй треба повідомити його, що компанія Камюзо, Коралі та Люсьєна влаштовує відплатну вечерю компанії Матіфа, Флоріни й Лусто і спитати, чи не хоче він запросити когось корисного йому. Люсьєн відповів, що порадиться з Лусто. За кілька хвилин актриса пішла, приховавши від поета, що внизу в екіпажі її чекає Камюзо. Другого дня о восьмій годині Люсьєн пішов до Лусто, не застав його вдома й подався до Флоріни. Журналіст і актриса прийняли свого приятеля у прегарній спальні, де вони влаштувалися по-сімейному, і втрьох прекрасно поснідали.

— Послухай, друзяко, — сказав Лусто, коли вони сіли за стіл і Люсьєн сповістив про вечерю в Коралі. — Раджу тобі поїхати зі мною до Фелісьєна Верну, запросити і його й заприятелювати з ним, якщо тільки можливо заприятелювати з таким пройдисвітом. Може, Фелісьєн допоможе тобі проникнути в політичну газету, де він пече фейлетони: там ти зможеш процвітати, друкуючи великі статті у верхніх шпальтах газети. Цей листок, як і наш, належить ліберальній партії, ти станеш лібералом, ця партія популярна; а захочеш згодом перекинутися на бік уряду, ти вигадаєш тим більше, чим дужче тебе боятимуться. Невже Гектор Мерлен і пані дю Валь-Нобль не запросили тебе й Коралі на обід до себе, це бувають велике папство, світські чепуруни та мільйонери?

— Звичайно, запросили, — відповів Люсьєн. — І мене з Коралі, і тебе з Флоріною.

Люсьєн та Лусто після спільної гульні в п’ятницю та обіду в неділю перейшли на «ти».

— От і гаразд, значить, ми зустрінемося з Мерленом у редакції; цей молодець піде слідами Фіно — ти добре зробиш, коли трохи повпадаєш за ним. Запроси на вечерю Мерлена з його коханкою — він тобі згодом стане в пригоді. Ненависникам усі потрібні, і він зробить тобі послугу, щоб при нагоді використати твоє перо.

— Ваш дебют у газеті наробив багато галасу, тепер у вас не буде жодних перешкод, — сказала Флоріна Люсьєнові. — Користайтеся з успіху, інакше про вас скоро забудуть.

— Діло зроблено! — вів далі Лусто. — Велике діло. Фіно, цей нездара, став директором і головним редактором тижневика Доріа, власником шостої частки паїв, яка дісталася йому задарма, і він отримуватиме шістсот франків місячно. Я ж, хлопче, з нинішнього ранку головний редактор нашої газетки. Все сталося точно так, як я обміркував того вечора. Флоріна впоралася чудово, вона заткне за пояс і князя Талейрана.

— Ми пануємо над чоловіками, користуючись їхньою жагою, — озвалася Флоріна. — Дипломати грають лише на їхньому самолюбстві, на їхньому прагненні похизуватись, а ми граємо на їхній слабості, тому ми дужчі.

— На закінчення, — сказав Лусто, — Матіфа єдиний раз у житті спромігся на дотеп, він сказав: «Комерція — скрізь комерція!»

— Маю підозру, що цю думку підказала йому Флоріна! — вигукнув Люсьєн.

— Отже, любий, — провадив Лусто, — ти тепер вийшов на широкий шлях.

— Ви народилися в сорочці, — сказала Флоріна. — Скільки молодиків у Парижі не один рік оббивають пороги редакцій і не можуть притулити в газету жодної своєї статейки! У вас діло пішло, як у Еміля Блонде. Не мине й півроку, як ви почнете кирпу гнути, — глузливо усміхнувшись, додала вона на своєму жаргоні.

— Я вже три роки в Парижі, — сказав Лусто, — й тільки з учорашнього дня Фіно дає мені як редакторові певних триста франків на місяць, платить по сто су за шпальту і сто франків за аркуш у своєму тижневику.

— Чого ж ви мовчите?.. — скрикнула Флоріна, дивлячись на Люсьєна.

— Ще побачимо... — сказав Люсьєн.

— Та що ти, друже? — сказав Лусто з ображеним виглядом. — Я влаштував для тебе все, як для рідного брата, але за Фіно я не відповідаю. Не мине й двох днів, як його обступлять десятки шалапутів, які пропонуватимуть свої послуги. Я поручився за тебе, можеш відмовитись, коли хочеш. Ти сам не розумієш свого щастя, — правив далі журналіст, помовчавши. — Ти ввійдеш до згуртованої групи, де товариші нападають на своїх ворогів зразу в кількох газетах і взаємно допомагають один одному.

— Передусім навідаємо Фелісьєна Верну, — сказав Люсьєн, який поспішав ближче зійтися з цими небезпечними коршаками.

Лусто послав по кабріолет, і друзі поїхали на вулицю Мандар. Верну мешкав на третьому поверсі, і Люсьєн дуже здивувався, заставши цього злостивого, зневажливого й пихатого критика в звичайнісінькій міщанській їдальні, обклеєній дешевими шпалерами, що зображували цегляний мур, де-не-де обліплений мохом; по стінах висіли поганенькі гравюри в позолочених рамах; Верну сидів за столом разом із негарною жінкою — певна річ, дружиною — та з двома дітлахами, посадженими на високі стільці з перекладиною, щоб шибеники не попадали. Захоплений зненацька, Фелісьєн у своєму ситцевому халаті, перешитому із старої жіночої сукні, виглядав украй невдоволеним.

— Ти вже снідав, Лусто? — спитав господар, пропонуючи Люсьєнові стільця.

— Ми оце від Флоріни, — сказав Етьєн, — і там поснідали.

Люсьєн розглядав пані Верну, що скидалася на добродушну опасисту куховарку, досить білолицю, але дуже вульгарну. Поверх нічного чепчика, зав’язаного нижче підборіддя поворозочками, з-під яких випиналися пухкі щоки, пані Верну була пов’язана фуляровою хустиною; застебнутий біля коміра на один гудзик капот звисав рясними складками і обгортав її так нечупарно, що вона нагадувала тумбу. З надміру здоров’я, що доводило її до розпачу, рум’янець на повних щоках набув фіолетового відтінку, а пальці на руках дуже нагадували сосиски. Побачивши цю жінку, Люсьєн зрозумів, чому Верну в товаристві грав таку непримітну роль — він соромився своєї дружини. Він не міг кинути жінки й дітей, але мав надто поетичну натуру, щоб не страждати від цього, і, вічно невдоволений самим собою, переносив своє невдоволення на геть усе; саме тому Верну нікому не прощав успіху. Люсьєн збагнув, чому з обличчя цього заздрісника не сходив жовчний вираз, чому цей журналіст завжди сипав такими ядучими дотепами і різкими, вигостреними, мов стилет, словами.

— Прошу до кабінету, — сказав Фелісьєн, підводячись. — Мова піде, я думаю, про справи літературні.

— І так, і ні, — відказав Лусто. — Мова, старий, піде про вечерю.

— Я прийшов, — сказав Люсьєн, — за дорученням Коралі...

Почувши це ім’я, пані Верну підвела голову.

— …..вона запрошує вас до себе на вечерю наступного понеділка, — казав далі Люсьєн. — Там ви зустрінетесь із тим самим товариством, що й у Флоріни, крім того, будуть пані дю Валь-Нобль, Мерлен та інші. Трохи пограємо в карти.

— Але, друже мій, на той день ми вже пообіцяли бути в пані Магудо, — нагадала дружина.

— Ну то й що? — відказав Верну.

— Як ми не прийдемо, вона образиться, а ти ж радів, що через неї зможеш дисконтувати векселі свого видавця.

— Ось, маєш, жінка, котра ніяк не може збагнути, що вечеря, яка починається опівночі, не може перешкодити вечірці, що кінчається об одинадцятій. І я мушу працювати поруч із нею, — додав він.

— У вас така багата уява! — сказав Люсьєн і цією фразою здобув собі в особі Верну смертельного ворога.

— Значить, ти прийдеш, — казав далі Лусто, — але це ще не все. Пан де Рюбампре тепер один із наших, прилаштуй його в свою газету, відрекомендуй там як хлопця здібного, здатного займатися високою літературою, щоб він міг друкувати у вас принаймні дві статті на місяць.

— Гаразд, якщо він погодиться бути нашим спільником, якщо захищатиме наших друзів і нападатиме на наших ворогів, як ми станемо нападати на його ворогів. Якщо так, сьогодні я поговорю про нього в Опері, — відповів Верну.

— Отже, до завтра, друже, — сказав Лусто, потискуючи руку Верну з виявом найщирішої приязні. — А коли виходить твоя книжка?

— Це залежить від Доріа, — відповів батько родини. — Я її вже закінчив.

— І ти задоволений?

— І так, і ні...

— Ми забезпечимо успіх, — сказав Лусто, підводячись і вклоняючись дружині свого товариша.

Приятелі поквапилися піти, бо діти якраз зчинили галасливу сварку: вони билися ложками, бризкали в обличчя одне одному супом.

— Ти бачив, друзяко, жінку, — сказав Лусто, — яка, сама того не відаючи, стала причиною великих спустошень у світі літератури. Бідолаха Верну не може простити нам своєї дружини. З погляду громадських інтересів його треба було б визволити від неї. Тоді ми уникнули б цілої зливи нищівних статей, епіграм із приводу чужого успіху, чиєїсь удачі. Яким ти станеш, маючи на шиї таку жінку та ще двох бешкетливих голопуцьків? Ти бачив Рігодена в Пікаровій п’єсі «Дім розігрується в лотерею»?.. Як і Рігоден, Верну сам не битиметься, а змусить битися інших; він ладен виколоти собі око, аби тільки виколоти обидва у свого найкращого друга; ти ще побачиш, як він топче будь-який труп, тішиться з будь-чийого лиха, нападає на князів, на герцогів, на маркізів, на дворянство, бо сам він простого роду; як він нападає на всіх неодружених і знай торочить про мораль, про сімейні радощі та обов’язки громадянина. Коротше, цей високоморальний критик не щадить нікого, навіть дітей. Він живе на вулиці Мандар разом із жінкою, створеною для ролі «мама-муші» в «Міщанині-шляхтичі», та двома малими Верну, гидкими, як парші; він прагне висміювати Сен-Жерменське передмістя, куди нога його не ступить, і вкладати в уста герцогинь говірку своєї дружини. Ця людина, яка завжди рада зняти галас проти єзуїтів, паплюжити двір, приписавши йому намір поновити права феодалів та право первородства; він проповідуватиме хрестовий похід за рівність, хоча не вірить, щоб хтось був рівнею йому самому. Якби він був нежонатий, якби виїздив у світ, якби мав показний вигляд прикрашених орденом Почесного легіону роялістських поетів, він був би оптимістом. У журналістиці знайдеться тисяча таких відправних точок. Цю велику катапульту пускає в хід дріб’язкова ненависть. Чи не пропала в тебе охота женитися? Верну втратив серце, він тепер — суцільна жовч. Тому він — справжній газетяр, двоногий тигр, ладний усіх розтерзати, так мовби його перо оскаженіло.

— Він женоненависник, — сказав Люсьєн. — А є в нього талант?

— Ні, але він дуже здібний до статей. Верну натоптаний статтями — він завжди писатиме тільки статті і більше нічого. З його прози книжки не створиш — хоч би скільки ти працював над нею. Фелісьєн не здатен виносити свій твір, розташувати його частини й гармонійно ввести дійові особи в загальний план, розгорнути його й довести до розв’язки; в нього є задум, але він не знає життя; герої у нього завжди надумані — хай там скільки вони розбалакують та філософують; нарешті, його стиль наскрізь штучний, пишномовна фраза розвалюється від найменшого уколу критики. Ось чому він боїться газет, як боїться їх усякий, хто тримається на поверхні лише за допомогою дурнів та на пузирях незаслуженої хвали.

— Ти склав цілу статтю! — вигукнув Люсьєн.

— Такі статті, мій голубе, можна тільки виголошувати, але писати їх не слід.

— Ти уже говориш як головний редактор, — сказав Люсьєн.

— Куди тебе відвезти? — спитав Лусто.

— До Коралі.

— A-а! Ми закохані! — сказав Лусто. — Даремно. Хай Коралі буде для тебе тим самим, чим є для мене Флоріна, — ключницею. Свобода над усе!

— Ти спокусиш і святого! — сміючись, мовив Люсьєн.

— Демонів не спокушають, — відповів Лусто.

Невимушений тон нового приятеля, його легке ставлення до життя, його парадокси, у формі яких він викладав науку паризького макіавеллізму, непомітно впливали на Люсьєна. Власне, поет розумів небезпеку подібних поглядів, але разом з тим відчував, що керуватися ними в житті вигідно. Доїхавши до бульвару Тампль, приятелі домовилися знову зустрітись у редакції газети десь між четвертою і п’ятою годинами; туди, безперечно, мав прийти і Гектор Мерлен.

На той час Люсьєн був уже цілком під чарами кохання — адже куртизанки, коли їх захоплює справжня пристрасть, уміють проникати в найпотаємніші куточки нашої душі, з лагідною поступливістю скоряючись усім нашим забаганкам і потураючи нашим слабостям, з яких вони черпають свою силу. Люсьєн прагнув паризьких утіх, він устиг полюбити легке життя, безтурботне й розкішне, яке влаштувала для нього актриса у своїй затишній оселі.

У Коралі Люсьєн застав Камюзо — обоє були в пречудовому настрої. Театр Жімназ запропонував актрисі зразу після великодня ангажемент, чітко зазначені умови якого перевершили всі сподівання Коралі.

— Цю радість ми завдячуємо вам, — сказав Камюзо.

— О, звичайно! Якби не він, «Алькальд» провалився б! — вигукнула Коралі. — Без його статті мені довелося б грати в бульварних театриках ще років шість!

І Коралі палко обняла Люсьєна, не звертаючи найменшої уваги на Камюзо. Актриса просто не могла втриматися від цього вияву ніжності, в її пориві було щось чарівливо принадне — вона кохала! Камюзо опустив очі — а хто не опускає їх у хвилину прикрого смутку! — і раптом помітив на шві Люсьєнових чобіт кольорову нитку, якою мали звичай позначати свої вироби знамениті шевці того часу, — вона чітко виділялася темно-жовтою мережкою на лискучому чорному тлі халяв. Незвичайний колір цієї питки уже був привернув увагу торговця шовком, коли його вразила незбагненна поява біля каміна Коралі чоловічих чобіт. Тоді ж таки Камюзо прочитав на м’якій білій шкірі підкладки витиснене чорними літерами прізвище уславленого в ті часи шевця та його адресу: «Ге, вулиця Мішодьєр».

— У вас гарні чоботи, добродію, — сказав він Люсьєнові.

— У нього все гарне, — заявила Коралі.

— Я хотів би зробити замовлення у вашого шевця.

— Пхе! — вигукнула Коралі. — Як це тхне вулицею Бурдонне — запитувати адресу шевця! Невже ви станете носити такі чоботи, наче молодий хлопець? Хочете виставити себе на посміх? Ходіть ото у своїх чоботях із закотами, вони дужче пасують статечному чоловікові, який має дружину, дітей, коханку.

— І все ж таки, якби ви скинули один чобіт, добродію, я був би вам вельми вдячний, — затявся на своєму Камюзо.

— Я потім не взую його без гачків, — відповів Люсьєн, почервонівши.

— Береніка піде купить гачки, вони тут згодяться, — сказав торговець глузливим голосом, у якому, проте, бринів розпач.

— Татусю Камюзо, — мовила Коралі, кинувши на купця погляд, сповнений жорстокої зневаги, — майте мужність чесно признатись у своїй ницій підозріливості. Ну ж бо, кажіть напрямки! Вам здається, що Люсьєнові чоботи схожі на мої? Я забороняю вам скидати чоботи, — обернулась вона до поета. — Справді, пане Камюзо, справді це ті самі чоботи, які тоді стояли біля мого каміна! А той, хто їх скинув, тим часом ховався в моїй туалетній кімнаті. Авжеж, авжеж, він почував у мене. Бо ви ж це подумали, хіба ні? Ну і думайте собі, я навіть рада. Бо так воно й було. Я вас зраджую. Ну то й що? Мені це подобається! Вам зрозуміло?

Вона проказала все це спокійно, не гніваючись, і сіла, безтурботно позираючи то на Камюзо, то на Люсьєна, які не сміли глянути один на одного.

— Я повірю всьому, що ви мені скажете, — мовив Камюзо. — Не жартуйте, я беру свої слова назад.

— Або я підла безсоромниця й через те кинулась йому на шию, або я нещасливе створіння і уперше в житті покохала, про що мріють усі жінки. І в тому, і в тому разі мене слід або покинути, або приймати такою, яка я є, — сказала Коралі з царственим жестом, який розчавив бідолашного торговця.

— Про що це вона? — спитав Камюзо; з виразу Люсьєнового обличчя він зрозумів, що Коралі не жартує, і благав, щоб йому сказали неправду.

— Я кохаю панну Коралі, — мовив Люсьєн.

Почувши ці слова, сказані схвильованим голосом, Коралі кинулася своєму поетові на шию, обняла його й обернулась, явивши очам Камюзо прегарну картину двох закоханих.

— Сердешний Мюзо, забирай усе, що ти мені дав, я нічого твого не хочу, я до нестями закохалася в цього хлопчика, і не за його розум, а за його красу. Краще я житиму з ним в убогості, аніж з тобою в розкошах.

Камюзо впав на крісло, затулив обличчя долонями і не сказав ні слова.

— Хочете, щоб ми звідси пішли? — запитала вона з жорстокою байдужістю в голосі.

У Люсьєна мороз пішов поза спиною на думку, що доведеться взяти собі на плечі такий тягар: актрису, жінку, домашнє господарство.

— Залишайся, Коралі, тут усе належить тобі, — сказав купець тихим і журним голосом, що виходив із самих глибин душі. — Я нічого в тебе не заберу. Правда, обстанови тут на шістдесят тисяч франків, але я навіть припустити собі не можу, щоб моя Коралі жила в злиднях. І все ж таки тобі доведеться нелегко. Пан де Рюбампре, хоч який великий у нього талант, утримувати тебе не зможе. Ось що означає бути старим — нещаслива наша доля! Дозволь, Коралі, я хоч іноді відвідуватиму тебе. Я ще можу тобі згодитися, та й, відверто признаюся, без тебе мені несила жити.

Лагідне смирення бідолахи, якого позбавили щастя в ту саму мить, коли він почував себе на вершині блаженства, глибоко розчулило Люсьєна. Але Коралі лишилася незворушна.

— Приходь, мій сердешний Мюзо, приходь, коли хочеш, — сказала вона. — Я більше тебе любитиму, коли не буду змушена вдаватися до обману.

Камюзо був начебто задоволений, що його не прогнали з цього земного раю; хоч віднині йому судилося тут тільки страждати, але він мав надію колись поновити свої права, покладаючись на мінливості паризького життя та на спокуси, які підстерігали Люсьєна. Старий хитрун подумав, що рано чи пізно цей юний красень дозволить собі невірність, і саме для того, щоб шпигувати за ним, щоб згубити його в очах Коралі, він і хотів лишитися їхнім близьким приятелем. Така ницість справжньої пристрасті вжахнула Люсьєна. Камюзо запропонував пообідати у Вері, в Пале-Роялі, і його запрошення прийняли.

— Яке щастя! — вигукнула Коралі, коли Камюзо пішов. — Забудь свою мансарду в Латинському кварталі — ти оселишся тут! Ми більш не розлучатимемося. Про людське око наймеш собі квартирку на вулиці Шарло, і якось воно та буде!

Вона пішла у плавний іспанський танець — і кожен її порух видавав палку пристрасть.

— Я зможу заробляти п’ятсот франків у місяць, якщо працюватиму наполегливо, — сказав Люсьєн.

— Стільки ж маю і я в театрі, не рахуючи разових виплат. Камюзо вдягатиме мене й далі — він мене любить! На півтори тисячі франків на місяць ми житимемо, як крези.

— А коні, а кучер, а лакей? — спитала Береніка.

— Я влізу в борги! — вигукнула Коралі.

І затанцювала джигу — разом з Люсьєном.

— Отже, мені слід прийняти всі пропозиції Фіно! — заявив Люсьєн.

— То їдьмо, — сказала Коралі. — Я вдягнуся й відвезу тебе до редакції. Потім зачекаю в кареті на бульварі, поки ти залагодиш свої справи.

Люсьєн сів на канапу. Дивлячись, як актриса вдягається й чепуриться, він поринув у серйозні роздуми. Чи не краще було б дати Коралі повну волю, ніж узяти на себе обов’язки подібного шлюбу? Але вона була така гарна, така струнка і приваблива, що він захопився мальовничими картинами цього богемного життя і кинув рукавичку в обличчя фортуні. Береніка дістала наказ потурбуватися про переїзд і влаштування Люсьєна. Потім, охоплена бурхливою радістю, прекрасна і щаслива, Коралі повезла свого коханого поета через увесь Париж на вулицю Сен-Фіакр. Люсьєн швидко піднявся сходами і з виглядом хазяїна зайшов до редакції. Гарбуз і досі стовбичив зі стосом проштемпельованого паперу на голові; старий Жірудо знову лицемірно повідомив, що в редакції нікого нема.

— Але ж працівники газети мають десь зустрічатись у редакційних справах? — сказав Люсьєн.

— Можливо, але редакція мене не стосується, — заявив капітан імператорської гвардії і заходився переглядати бандеролі, мугикаючи своє одвічне «брум, брум!»

У цю мить з волі випадку — от тільки щасливого чи нещасливого? — з’явився Фіно; він прийшов сказати Жірудо, що міняє місце служби, і доручити йому охорону своїх інтересів.

— З цим добродієм можна без дипломатії, він наш працівник, — сказав Фіно дядькові, потискаючи Люсьєнові руку.

— Ага, то ви уже працівник газети! — вигукнув Жірудо, здивований люб’язною поведінкою племінника. — Бачу, вам пощастило влаштуватися сюди без мороки.

— Я хочу сам про все з вами домовитися, щоб Етьєн вас не обшахрував, — сказав Фіно, лукаво подивившись на Люсьєна. — За кожну статтю, в тому числі й за театральні рецензії, ви матимете по три франки за шпальту.

— Ти ще нікого не брав на таких умовах, — сказав Жірудо, з подивом глянувши на Люсьєна.

— Йому буде доручено чотири театри на Бульварах, а ти стежитимеш, щоб у нього не перехоплювали ложі та щоб йому приносили квитки. Хоча краще, коли квитки надсилатимуть вам додому — так і розпорядіться, — сказав він, обертаючись до Люсьєна. — Крім критики, ви зобов’яжетеся протягом року писати в нашу газету невеличкі статті на розмаїті теми. Десять статей щомісяця — за п’ятдесят франків. Не заперечуєте?

— Ні, — сказав Люсьєн, у якого, власне, не було вибору.

— Складайте угоду, дядечку, — мовив Фіно, звертаючись до касира. — Перед тим як піти, ми її підпишемо.

— А хто він, оцей добродій? — запитав Жірудо, підводячись і скидаючи чорну шовкову шапочку.

— Пан Люсьєн де Рюбампре, автор статті про «Алькальда», — сказав Фіно.

— Та у вас тут справжній скарб, юначе! — вигукнув старий солдат, поплескавши Люсьєна по лобі. — Я не літератор, але вашу статтю прочитав із превеликою втіхою. Оце написали, так написали! Яке у вас легке перо! Я зразу подумав: «Ну, тепер у нас побільшає передплатників». І справді, ми прилаштували аж півсотні примірників.

— Моя угода з Етьєном Лусто готова до підпису? Обидва примірники? — запитав Фіно у свого дядька.

— Готова, — відповів той.

— Угоду, яку я підпишу з паном де Рюбампре, познач учорашнім днем, ми поставимо Лусто перед фактом.

Фіно приязно взяв свого нового працівника під руку, що вельми сподобалося поетові, й повів його вгору по сходах, кажучи:

— Тепер ваше становище тут міцне. Я сам познайомлю вас із моїми працівниками. А ввечері Лусто відрекомендує вас у театрах. Він тепер керуватиме моєю газетою, і ви в ній зможете заробляти по півтори сотні франків на місяць — отож намагайтеся жити з ним у злагоді. Цей шахрай, звісно, буде невдоволений, що своєю угодою з вами я зв’язав йому руки, але у вас талант, і я не хочу, щоб ви залежали від примхи головного редактора. Між нами кажучи, ви можете приносити мені до двох аркушів на місяць для мого тижневика, і я платитиму вам за них двісті франків. Але про цю домовленість не розповідайте нікому, інакше я стану жертвою помсти котрогось із шанолюбів, роздратованих швидким успіхом новачка. Із двох ваших аркушів робіть чотири статті, дві підписуйте своїм прізвищем, а дві — псевдонімом, щоб не складалося враження, ніби ви відбираєте хліб у інших. Своє становище ви завдячуєте Блонде й Віньйонові, від них залежить ваше майбутнє. Тож будьте обачні. Найдужче остерігайтеся друзів. Щодо нас двох, то ми завжди порозуміємося. Прислужіться мені, і я прислужуся вам. Ще франків сорок ви виторгуєте за ложі й квитки і франків на шістдесят збуватимете книжок. Разом з редакційними заробітками це складе чотири з половиною сотні місячно. Діючи з розумом, ви матимете ще франків двісті від книготорговців — вони платитимуть вам за статті й проспекти. Отже, ми з вами заодно, так? Я можу на вас покластися?

Люсьєн потис Фіно руку, майже очманілий від радості.

— Не показуйте, що ми з вами домовилися, — прошепотів Фіно йому на вухо, штовхаючи двері до мансарди, яка була на шостому поверсі, в кінці довгого коридора.

Там Люсьєн побачив Лусто, Фелісьєна Верну, Гектора Мерлена та ще двох газетярів, яких він не знав. Вони сиділи на стільцях або в кріслах навколо накритого зеленим сукном стола, курячи та сміючись. У каміні палахкотіло жарке полум’я. Стіл був завалений паперами, на ньому стояла справжня чорнильниця, повна чорнила, і лежали досить погані пера, якими працівники газети, проте, обходились. Журналіст-новачок відразу збагнув, що саме тут створюється газета.

— Панове, — сказав Фіно, — я зібрав вас тут для важливого повідомлення. Річ у тім, що я змушений покинути нашу газету, й від сьогодні мене заступить наш любий Лусто — він і буде тепер тут головним редактором. Хоч мої погляди неминуче мають змінитися, щоб я міг керувати журналом, призначення якого вам добре відоме, але мої переконання лишаються ті самі, й ми з вами будемо друзями, як і раніш. Можете в усьому покладатись на мене, а я покладатbмуся на вас. Обставини змінюються, принципи зостаються непорушні. Принципи — це вісь, на якій обертається стрілка політичного барометра.

Газетярі дружно засміялися.

— Від кого ти набрався цієї мудрості? — запитав Лусто.

— Від Блонде, — відповів Фіно.

— Вітер і дощ, бурю й погожі дні — усе ми здолаємо разом, — заявив Мерлен.

— Ет, не будемо вдаватися в метафори, — сказав Фіно. Приносьте свої статті у мій тижневик, і ви переконаєтеся, що я той самий Фіно. Це ваш новий колега, — сказав він, рекомендуючи товариству Люсьєна. — Я склав із ним угоду, Лусто.

Кожен привітав Фіно з підвищенням та з блискучими перспективами.

— Тепер ти осідлав і нас, і інших, — сказав йому газетяр, незнайомий Люсьєнові. — Ти став дволиким Янусом...

— Нехай дволиким, аби не безликим, — сказав Верну.

— Ти дозволяєш нам цькувати нашу дичину?

— Скільки заманеться! — відповів Фіно.

— Звісно, що відступати газета не може, — сказав Лусто. — Пан Шатле у великому гніві, й ми ще тиждень не дамо йому спокою.

— А що сталося? — запитав Люсьєн.

— Він прийшов вимагати пояснень, — мовив Верну. — колишній чепурун часів Імперії наскочив на дядечка Жірудо, і той спокійнісінько сказав йому, що автор статті — Філіпп Брідо, а Філіпп запропонував баронові призначити час зустрічі і вид зброї. На тому все й скінчилося. В завтрашньому номері ми хочемо вибачитися перед бароном. Кожна фраза буде як удар кинджалом.

— Жигайте його якнайдошкульніше, і тоді він прибіжить до мене, — сказав Фіно. — Я пообіцяю приборкати вас, удавши, ніби роблю йому послугу. Він близький до міністерства, і завдяки йому ми відхопимо собі якийсь шмат — місце позаштатного вчителя або патент на тютюнову крамничку. Нам пощастило, що ми допекли його до живого. А хто з вас хоче написати для мого нового журналу змістовну статтю про творчість Натана?

— Доручіть це Люсьєнові, — сказав Лусто. — Гектор і Верну напишуть статті для своїх газет.

— До побачення, панове! Зустрінемося з вами у Барбена[122], — сказав Фіно, засміявшись.

Люсьєн вислухав поздоровлення у зв’язку з тим, що його прийнято до грізної когорти газетярів, і Лусто рекомендував новачка як людину, що на неї можна покластися.

— Люсьєн запрошує нас усіх, панове, на вечерю до своєї коханки, прекрасної Коралі.

— Коралі переходить у Жімназ, — сказав Люсьєн Етьєнові.

— Справді? Тоді, панове, ми підтримаємо Коралі, згода? У всіх своїх газетах кількома рядками повідомте про її ангажемент і наголосіть на її талант. Похваліть дирекцію Жімназ за відчуття прекрасного і тонкий смак. А може, наділимо її й розумом?

— Розумом ми її наділили, — мовив Мерлен. — Фредерік[123] разом із Скрібом написали для Жімназ п’єсу.

— У такому разі директор Жімназ найпередбачливіший і найпроникливіший з усіх гендлярів, — заявив Верну.

— До речі! Не пишіть статей про Натанову книжку, поки ми не домовимося, зараз я вам скажу про що, — мовив Лусто. — Ми повинні допомогти нашому новому товаришеві. Люсьєн має дві книжки, які треба десь прилаштувати, — збірку сонетів і роман. Присягаюся своїм пером журналіста, за три місяці ми з нього зробимо великого поета! «Стокротками» ми скористаємося, щоб принизити романтичну поезію — всі оті «Оди», «Балади» та «Споглядання».

— Ну й сміхота буде, якщо сонети негодящі, — сказав Верну, — Якої ви думки про свої сонети, Люсьєне?

— Авжеж, як вони вам здаються? — підхопив один із незнайомців.

— Панове, сонети в нього прегарні, — сказав Лусто. — Слово честі.

— От і гаразд, — мовив Верну. — Значить, я поб’ю ними отих поетів вівтаря, вони обридли мені.

— Якщо Доріа сьогодні ж увечері не візьме «Стокроток», ми запустимо статтю за статтею проти Натана.

— А Натан, що скаже на це Натан? — вигукнув Люсьєн.

Усі п’ятеро газетярів мало животи не надірвали зо сміху.

— Він буде в захваті, — сказав Верну. — Ось побачите, як ми все владнаємо.

— Отже, ви наш? — запитав один з газетярів, якого Люсьєн не знав.

— Звісно, Фредеріку, ми тут не жартуємо. Ось так, Люсьєне, — звернувся Етьєн до новонаверненого. — Бачиш, як ми дружно виступаємо за тебе? І ти теж не ухилишся при пагоді. Ми всі любимо Натана, а збираємося напасти на нього. Ну годі про це, давайте-но поділимо «імперію Александра». Фредеріку, хочеш Французький театр та Одеон?

— Якщо ніхто не заперечує, — сказав Фредерік.

Усі на знак згоди схилили голови, проте Люсьєн помітив, як у декого в очах блиснула заздрість.

— Собі я залишаю Оперу, Італійців[124] та Комічну оперу, — сказав Верну.

— Хай буде так. Гектор візьме театри водевілів, — мовив Лусто.

— А як же я? Залишуся без театрів? — вигукнув другий із журналістів, яких Люсьєн не знав.

— Гаразд, Гектор відступить тобі Вар’єте, а Люсьєн — Порт-Сен-Мартен, — сказав Лусто. — Віддай йому Порт-Сен-Мартен, він без тями від Фанні Бопре, — звернувся він до Люсьєна. — Натомість ти одержиш цирк Олімпіо. Собі я візьму Бобіно, Фюнамбюль і пані Сакі[125]... А зараз подумаймо про завтрашній номер газети. Ми щось маємо?

— Нічого.

— Зовсім нічого?

— Нічого!

— Панове, сяйніть талантами заради мого першого номера! Барона Шатле та його чаплі не вистачить на весь тиждень. Автор «Самітника» вже добряче всім остогид.

— Состен-Демосфен уже навряд чи кого насмішить, — сказав Верну. — Всі накинулися на цю тему.

— Так, нам потрібні нові мерці! — сказав Фредерік.

— Панове, а може, візьмімося за доброчесних мужів із табору правих? Повідомимо, наприклад, що в пана Бональда тхне від ніг? — вигукнув Лусто.

— А що, як розпочати серію нарисів про знаменитих ораторів — прихильників уряду? — запропонував Гектор Мерлен.

— Розпочинай, друже, — сказав Лусто. — Вони з твоєї партії, ти їх знаєш і, може, в такий спосіб задовольниш яку-небудь міжусобну ненависть. Перемий кісточки Беньйо[126], Сірієсові де Мерінаку та іншим. Приготуй наперед зразу кілька статей, тоді ми не так потерпатимемо через нестачу матеріалу.

— Чи не вигадати, ніби хтось комусь відмовив у похованні за обставин, які побільшують провину? — сказав Гектор.

— Ні, ми не будемо наслідувати великі конституційні газети, чиї папки з фейлетонами про священнослужителів напхом напхані крячками, — заявив Верну.

— Крячками? — здивовано перепитав Люсьєн.

— Ми називаємо «крячкою» випадок цілком імовірний, але вигаданий з метою пожвавити відділ «Паризькі новини», коли справжніх новин бракує, — пояснив йому Гектор. — «Крячка» — це винахід Франкліна, який, крім того, винайшов громовідвід і республіку. Той журналіст так заморочив енциклопедистів своїми, заморськими «крячками», що дві з них Реналь[127] подає у своїй «Філософічній історії Індії» як достеменні факти.

— Я про це не знав, — сказав Верну. — А що то за «крячки»?

— Історія про англійця, який продав свою рятівницю-негритянку, спершу зробивши її матір’ю, щоб виторгувати за неї більше грошей. І блискуча захисна промова в суді однієї вагітної дівчини, яка нібито виграла свою справу. Коли Франклін приїхав до Парижа, він відвідав Неккера[128] й зізнався в історії з «крячками», на превелике збентеження французьких філософів. Ось так Новий Світ аж двічі піддурив Світ Старий!

— Газета вважає за правду все ймовірне, — докинув Лусто. — Ми виходимо з цієї відправної точки.

— З цього ж таки виходить і карне судочинство, — сказав Верну.

— Отже, до вечора, — мовив Мерлен. — Зустрічаємось о дев’ятій, тут.

Усі встали, обмінялись потисками рук, і нарада закінчилась у атмосфері щирої приязні.

— Чим ти причарував Фіно? — запитав Етьєн у Люсьєна, коли вони спускалися сходами. — Він підписав із тобою угоду й узяв на себе певні зобов’язання! Такого він не робив ніколи.

— Я тут ні до чого, він сам мені запропонував, — відповів Люсьєн.

— Одне слово, ви з ним порозумілися. Тим ліпше, ми обидва тільки виграємо від цього.

В нижньому поверсі приятелі застали Фіно, який повів Лусто до офіційного кабінету редакції.

— Підпишіть угоду, хай новий головний редактор думає, ніби це було зроблено вчора, — сказав Жірудо, подавши Люсьєнові два аркуші гербового паперу.

Читаючи текст угоди, Люсьєн дослухався до жвавої суперечки між Етьєном і Фіно — ішлося про різні побічні прибутки газети. Етьєн хотів мати певну частку від податків, що їх стягував Жірудо. Мабуть, двоє приятелів дійшли згоди, бо вийшли з кабінету, розмовляючи цілком мирно.

— На восьму будь у Дерев’яних галереях, у Доріа, — сказав Люсьєнові Етьєн.

Якийсь молодик прийшов запропонувати редакції свої послуги. Учора Люсьєн теж розмовляв тут сором’язливо й боязко, а сьогодні він уже з потаємною радістю спостерігав, як старий вояка Жірудо спроваджував з редакції новачка тими самими жартами, якими напередодні морочив його. Інстинкт власної вигоди переконав Люсьєна в необхідності такого прийому, що створював майже неподоланну перепону між початківцями і мансардою, куди допускалися лише обрані.

— І так для працівників газети не вистачає грошей, — сказав він, звертаючись до Жірудо.

— Якщо вас стане більше, кожен отримуватиме менше, — відповів капітан. — Отак-то воло!

Колишній вояка покрутив своїм ціпком з важкою свинцевою головкою і вийшов, мугикаючи звичне «брум-брум!». Він був явно вражений, коли побачив, що Люсьєн сідає у прегарний екіпаж, який очікував його на бульварі.

— Тепер ви, очевидно, люди військові, а ми шпаки, — сказав поетові старий солдат.

— Ти знаєш, газетярі здалися мені напрочуд славними хлопцями, — сказав Люсьєн своїй коханці. — Тепер я теж працівник газети і маю змогу, працюючи, як віл, заробляти шістсот франків на місяць. А крім того, я прилаштую дві свої книжки і напишу нові. Друзі обіцяли посприяти моєму успіху. Отож я скажу, як і ти, Коралі: «Якось воно та буде!»

— Звичайно, ти прославишся, коханий! Але не будь таким добрим, мій красеню, бо пропадеш. Будь лихий із людьми, це хороше правило.

Коралі та Люсьєн поїхали прогулятися в Булонський ліс. Вони знову зустрілися там з маркізою д’Еспар, з пані де Баржетон і бароном Шатле. Пані де Баржетон подивилася на Люсьєна так промовисто, що цей погляд можна було сприйняти за уклін... Камюзо замовив розкішний обід. Відчувши себе вільною, Коралі була надзвичайно ласкава з бідолашним торговцем; за всі чотирнадцять місяців їхнього зв’язку він не бачив її такою милою і чарівною.

«Ну що ж, — сказав він собі подумки. — Я не покину її, хай там що!»

Обравши слушну хвилину, Камюзо пообіцяв Коралі, що внесе на її ім’я шість тисяч ренти, потай від своєї дружини, тільки б Коралі погодилася залишитись його коханкою. Причому, він закриє очі на її любощі з Люсьєном.

— Зраджувати такого ангела? Бідолашний страхопуде, та ти тільки глянь на нього й на себе! — сказала актриса, показуючи на поета, якого торговець шовком зумів злегка підпоїти.

Камюзо вирішив зачекати, поки злидні повернуть йому цю жінку, яку злидні ж таки колись уже віддали в його руки.

— Гаразд, я залишуся твоїм другом, — сказав він, поцілувавши її в чоло.

Люсьєн розлучився з Коралі та Камюзо й пішов у Дерев’яні галереї. Яка зміна відбулася в його свідомості після посвяти в тайнощі газетярства! Без найменшого страху змішався він тепер з натовпом, що вирував у галереях. Він дивився на всіх зухвалим поглядом, бо в нього була коханка. Він зайшов до Доріа цілком невимушено, почуваючи себе журналістом. Там уже зібралося чимале товариство, і Люсьєн потис руку Блонде, Натанові, Фіно та всім літераторам, з якими заприятелював за останній тиждень; він уже почував себе значною особою і тішився надією, що перевершить товаришів; легке сп’яніння пішло йому на користь, він був веселий і сипав влучними дотепами, показавши, що з вовками вміє вити по-вовчому. Одначе Люсьєн не здобув похвал, висловлених чи невисловлених, на які розраховував, він навіть помітив перші проблиски заздрощів. Правда, ці люди були не так стривожені, як зацікавлені: вони хотіли знати, яке ж місце посяде серед них нове чудо і яку частку від загальної здобичі здатне воно проковтнути. Приязно всміхнулися поетові тільки Фіно, який бачив у Люсьєнові золоту жилу, та Лусто, котрий вважав, що має на нього виключні права. Лусто, який уже встиг засвоїти манери головного редактора газети, безцеремонно постукав у вікно кабінету Доріа.

— Одну хвилинку, друже, — відповів книготорговець, виглянувши над зеленими фіранками.

Хвилинка розтяглася на годину. Нарешті Люсьєн та його приятель увійшли до святилища.

— Ну то як, ознайомилися ви з книжкою нашого друга? — запитав новоспечений головний редактор.

— Звичайно, — відповів Доріа, розсівшись у кріслі, наче який султан. — Я переглянув збірник сонетів і дав його прочитати людині з вишуканим смаком, тонкому цінителеві, бо сам я не претендую на роль знавця. Я, друже, купую перевірену славу, як один англієць купував кохання. Ваш поетичний хист вражає не менше, ніж ваша врода, хлопчику, — сказав Доріа. — Як чесна людина — не як книготорговець, зазначте — мушу визнати, що сонети у вас чудові; в них не відчувається розумової напруги, притаманної віршам, написаним розсудливо, без натхнення; ви майстерно римуєте, а це одна з переваг нової школи. Ваші «Стокротки» — книжка прегарна, але вона не обіцяє мені вигідної оборудки, а я можу дозволити собі займатися тільки справами, які обіцяють зиск. Отож я не візьму ваших сонетів, на них нічого не заробиш, тому не варт і витрачатися на створення їм успіху. До того ж віршів ви більше не писатимете, ваша збірка — це книжка-одиначка. Ви ще зовсім юний, хлопче. Ви принесли мені одвічну збірку перших поезій — так починають по закінченні колежу всі майбутні письменники. Спочатку вони дуже тішаться своїми віршами, а потім самі ж таки з них сміються. Ваш приятель Лусто теж, напевне, зберігав поему, сховану десь серед старих шкарпеток. Невже в тебе нема поеми, якою ти колись пишався, Лусто? — запитав Доріа поблажливим тоном, по-змовницькому глянувши на Етьєна.

— Та вже ж є. А то як би я навчився писати прозою? — відповів Лусто.

— От, бачите! А він же мені про це й словом не прохопився! Бо ваш друг тямить у книготоргівлі та й узагалі в комерції, — провадив Доріа. — Для мене питання не в тому, — сказав він, щоб потішити Люсьєнове самолюбство, — великий ви поет чи нездарний. У вас якраз багато, дуже багато переваг, і якби я був новачок у книготоргівлі, я припустився б помилки і надрукував вашу книжку. Але, крім усього іншого, мої вкладники та пайовики нині вельми обмежують мене у видатках. Лише торік я втратив на поезії двадцять тисяч франків, тому вони й чути не хочуть ні про які вірші, а вони ж — мої хазяї. Та йдеться навіть не про те. Я ладен погодитися, що ви обдарований поет, але чи плідний ви автор? Чи й далі ви приноситимете мені сонети? Чи напишете ви їх із десяток томів? Чи вигідно вкладати у вас кошти? Звичайно ж, ні! З вас вийде чудовий прозаїк, ви надто розумний, щоб бавитися пустослів’ям; пишучи в газети, ви зароблятимете тисяч тридцять на рік, тож навіщо вам ті жалюгідні три тисячі, що їх ви з превеликими труднощами виторгуєте за свої піввірші, строфи та всяку таку нісенітницю?

— А ви знаєте, Доріа, що він працівник нашої газети? спитав Лусто.

Знаю, — відповів Доріа, — я прочитав статтю. І задля його ж таки вигоди я не візьму в нього «Стокротки». Так, добродію, протягом півроку я заплачу за статті, що їх вам замовлю, більше, ніж за всю вашу нікому не потрібну поезію!

— А слава? — вигукнув Люсьєн.

Доріа й Лусто засміялися.

— От бачите! — мовив Лусто. — Він ще не втратив ілюзій.

— Слава — це десять років упертої праці, а для видавця — або збитки, або прибуток у сто тисяч франків, — сказав Доріа. — Якщо навіть знайдеться безумець і надрукує ваші сонети, все одно десь через рік, довідавшись про наслідки цієї операції, ви перейметеся до мене повагою.

— Мій рукопис у вас? — холодно запитав Люсьєн.

— Ось він, друже, — відповів Доріа, в чиєму ставленні до Люсьєна з’явилася якась скрадлива лагідність.

Беручи згорток, Люсьєн не глянув на шворку, бо ж увесь вигляд Доріа свідчив про те, що видавець прочитав «Стокротки». Поет вийшов разом із Лусто, він не здавався ні засмученим, ні невдоволеним. Доріа провів обох приятелів у крамничку, розмовляючи про свій тижневик та про газетку Лусто. Люсьєн недбало крутив у руках рукопис «Стокроток».

— Ти певен, що Доріа прочитав або дав комусь прочитати твої сонети? — прошепотів Етьєн йому на вухо.

— Певен, — відповів Люсьєн.

— Глянь на перев’язь.

Люсьєн глянув і переконався, що шворка й чорнильна риска зливалися в одну лінію.

— Який же з моїх сонетів вам особливо сподобався? — запитав Люсьєн у Доріа, побілівши від гніву й обурення.

— Вони всі гарні, мій друже, — відповів Доріа, але той, у якому ви оспівуєте стокротку, просто диво, він закінчується на тонкій і вишуканій думці. Звідси я й передбачаю, який успіх матиме ваша проза. Тому-таки я зразу рекомендував вас Фіно. Пишіть для нас статті, ми оплачуватимемо їх добре. Мріяти про славу, звичайно, дуже спокусливо, але не слід забувати і про життєві вигоди. Отож хапайтеся за кожну можливість. А коли забагатієте, пишіть вірші.

Щоб не скипіти, поет вискочив із крамнички; він трусився з люті.

— Вгамуйся, хлопче, — мовив Лусто, який вийшов слідом за ним. — Сприймай людей такими, як вони є, дивись на них як на засіб. Хочеш помститися?

— Неодмінно! — вигукнув поет.

— Ось Натанова книжка, яку щойно дав мені Доріа, завтра вона вийде другим виданням. Прочитай і строчи про неї нищівну статтю. Фелісьєн Верну не терпить Натана, він вважає, що успіх цієї книжки може зашкодити майбутньому успіху його власних творів. Ці люди, з їхнім дріб’язковим розумом, просто уявити собі не можуть, що під сонцем слави вистачить місця й на двох. Тому Фелісьєн неодмінно прилаштує твою статтю у великій газеті, де він працює.

— Але що можна сказати проти цієї книжки? Вона чудова! — вигукнув Люсьєн.

— Знову ти за своє, друзяко! — сказав сміючись Лусто. — Навчайся свого ремесла. Нехай навіть ця книжка чудо мистецтва, під твоїм пером вона повинна перетворитися на безглузду маячню, на твір шкідливий і небезпечний.

— Але яким чином?

— Оберни її достойності на вади.

— Я не здатен на такий фокус.

— Газетяр, друже, це той самий акробат, і треба тобі звикати до незручностей свого фаху. Так от, я хлопець добрий і зараз тебе навчу, як діяти за подібних обставин. Увага, приятелю! Почни з того, що книжка чудова, і тут ти можеш вилити душу, написавши все, що ти справді про неї думаєш. Читач скаже: «Це критик неупереджений, у ньому немає заздрощів». Отож твою статтю вважатимуть дослідженням сумлінним і безстороннім. Здобувши в такий спосіб повагу читача, ти далі заявиш: «Мені вельми прикро, але я не можу сказати нічого доброго про ті прийоми, які подібні книжки вносять у нашу літературу. Хіба Франція, — запитаєш ти, — не панує над усім світом у царині думки? Хіба споконвіку і аж до сьогодні французькі письменники не спрямовували Європу на шлях аналізу і філософського мислення завдяки бездоганному стилю та оригінальній формі, якої воли вміли надати своїм ідеям? Тут, на догоду міщанським уподобанням, ти похвалиш Вольтера, Руссо, Дідро, Монтеск’є, Бюффона. Ти поясниш, наскільки невблаганна французька мова, ти доведеш, що вона мов лаком покриває думку. Ти наведеш кілька загальників у такому дусі: «У Франції великий письменник — це завжди велика людина. Сама мова змушує його мислити, тоді як у інших країнах...» — і так далі. Ти поясниш свій погляд на прикладі, порівнявши Рабенера, німецького мораліста й сатирика, з Лабрюйєром[129]. Ніщо так не надає ваги критикові, як згадка про невідомого чужоземного автора. Кант став п’єдесталом для Кузена. Ступивши на цей грунт, ти кинеш слово, яке підсумовує і пояснює для невтаємпичених сутність творчості наших геніїв минулого століття, ти назвеш їхні творіння літературою ідей. Озброївшись цим крилатим висловом, ти рушиш усіх знаменитих небіжчиків проти авторів нині живих. Далі ти поясниш, що в наш час виникло нове письменство, яке зловживає діалогом (найлегшою з літературних форм) та довгими описами, які звільняють від необхідності мислити. Ти протиставиш романи Вольтера, Дідро, Стерна, Лесажа, такі змістовні, такі гострі, романові сучасному, в якому все перекладається на мову образів і який Вальтер Скотт занадто драматизував. Подібний жанр годиться лише для вигадок. «Роман у стилі Вальтера Скотта — це жанр, а не система», — заявиш ти. Ти накинешся з нищівною критикою на цей негодящий жанр, де думку розріджують, де її розчавлюють під невблаганним пресом, жанр для всіх доступний, жанр, який ти на завершення назвеш літературою образів. Потім ти спрямуєш усі ці доводи проти Натана — мовляв, він тільки переспівує давно відомі мотиви і в нього лише видимість таланту. Високий наснажений стиль вісімнадцятого століття чужий його книжці, й ти доведеш, що автор підмінив почуття подіями. Рух, — це ще не життя, картина — не думка. Щедро сип такими перлами мудрості, публіка їх підхопить. Незважаючи на всі переваги твору, ти назвеш його згубним і небезпечним, адже він розчиняє перед натовпом двері до Храму Слави, і ти вже бачиш у близькому майбутньому цілу армію нездарних писак, що намагаються опанувати цю легку форму. Тут ти перейдеш до гірких нарікань із приводу занепаду смаків і мимохідь складеш хвалу панам Етьєнові, Жуї, Тіссо, Госсу, Дювалеві, Же, Бенжаменові Констану, Еньянові, Баур-Лорміанові та Вільменові,[130] тобто корифеям партії ліберальних бонапартистів, під чиєю протекцією перебуває газета Верну. Ти покажеш, як ця славна фаланга чинить опір натискові романтиків, як вона захищає думку та стиль від образного марнослів’я, плекаючи традиції школи Вольтера і борючись із впливом англійської та німецької шкіл, так само як оті сімнадцять ораторів лівого парламентського крила воюють за народ проти крайніх правих. Під захистом цих імен, шанованих величезною більшістю французів, які завжди будуть на боці лівої опозиції, ти зможеш розчавити Натана, чий твір, хоч він і позначений високою літературною красою, надає, проте, у Франції права громадянства письменству, позбавленому ідей. Далі ти заявиш, що йдеться, власне, не про Натана і не про його книжку, а про славу Франції — ні більше, ні менше. Обов’язок усіх чесних і мужніх людей, що володіють пером, рішуче протистояти чужоземним впливам. І тут ти полестиш передплатникові. Мовляв, Франція не така наївна й одурити її нелегко. Якщо видавець із причин, у які ти не маєш наміру заглиблюватись, рекламує негодящу книжку, справжні читачі не забаряться виправити помилку, яку зробили п’ять сотень простаків, що поквапилися клюнути на принаду. Ти скажеш, що нехай навіть книготорговцеві якимсь дивом пощастило збути є рук перше видання, але він припустився явної необачності, зважившись перевидати книжку, і ти висловиш щирий жаль, що такий досвідчений видавець так погано знав запити читачів. Ось тобі твоя зброя. Присмачи ці розумування ядучими дотепами та тонкими натяками, і Доріа аж зашкварчить на розпеченому жарі твоєї статті. Але не забудь на завершення поспівчувати Натанові: мовляв, сучасне письменство завдячуватиме йому незрівнянні твори, якщо він тільки зійде з хибного шляху.

Люсьєн слухав Лусто, геть приголомшений; слова газетяра мовби зняли з його очей полуду, і він відкрив такі літературні істини, про які й не здогадувався.

— Але ж усе, що ти сказав, — вигукнув він, — розумне й справедливе!

— А інакше як би ти підкопався під Натанову книжку? — сказав Лусто. — Оце тобі, хлопче, перший зразок статті, призначеної для розгрому твору. Так би мовити, критичний обух. Але існують й інші зразки. Всього навчишся. Коли звелять тобі писати про людину, якої ти не любиш — власник газети або головний редактор іноді бував просто змушений дати відгук на ту чи ту книжку, — ти вдаєшся до страшного прийому, який ми називаємо редакційною статтею. В заголовку такої статті ставлять назву книжки, поданої на відгук; потім починають довго й нудно розводитися на загальні теми, — тут можна говорити про стародавніх греків, про римлян, — а наприкінці заявляють: «Вищенаведені міркування зобов’язують нас обговорити книжку такого-то, що й буде темою нашої наступної статті». А наступна стаття так ніколи й не з’явиться. Тобто, книжку задушили між двох обіцянок. Але тобі треба написати статтю, спрямовану не проти Натана, а проти Доріа; тут потрібен удар обухом. Для гарної книжки обух нешкідливий, погану — він розбиває на друзки. У першому випадку він завдає шкоди тільки видавцеві; у другому — робить велику послугу читачам. Ці форми літературної критики застосовують і в критиці політичній.

Жорстока наука Лусто відкрила очі Люсьєнові, який раптом з невблаганною ясністю збагнув суть газетярського ремесла.

— Їдьмо в редакцію, — сказав Лусто. — Ми там зустрінемо наших друзів і домовимося з ними, як повести рішучу атаку проти Натана. Ось побачиш, як вони реготатимуть.

Приїхавши на вулицю Сен-Фіакр, вони піднялися в мансарду, де робили газету, і Люсьєн водночас здивувався й зрадів, коли побачив, як охоче товариші погодилися знищити Натанову книжку. Гектор Мерлен узяв аркуш паперу і написав такі рядки, що їх пообіцяв надрукувати в своїй газеті:

«Другим виданням виходить книжка пана Натана. Ми хотіли були змовчати про цей твір, але його вдаваний успіх зобов’язує нас надрукувати статтю не так про сам твір, як про нові напрямки в нашій літературі».

В розділі гумору для завтрашнього номера Лусто помістив коротеньку замітку:

«Книгар Доріа перевидає книжку пана Натана. Хіба він не знає відомого суддівського правила: «Non bis in idem»?[131] Відважним невдахам слава!»

Повчання Лусто стали для Люсьєна немов смолоскипом, бажання помститися Доріа витіснило з його душі совість і розпалило в ньому натхнення. Три дні просидів він у кімнаті Коралі біля каміна, не відриваючись від статті; Береніка йому прислуговувала, Коралі, притихла й уважна, ніжно горнулась до нього в рідкі хвилини перепочинку. Нарешті Люсьєн переписав статтю начисто — вона зайняла яких три шпальти і була справжнім літературним шедевром. Люсьєн зразу ж помчав у газету. Була вже дев’ята вечора, він застав там товаришів і прочитав їм свій витвір. Його вислухали дуже серйозно. Не мовивши й слова, Фелісьєн узяв рукопис і побіг сходами вниз.

— Що з ним? — вигукнув Люсьєн.

— Він поніс твою статтю до друкарні! — сказав Гектор Мерлен. — Вона досконала — рядка не додаси, слова не викинеш.

— Тобі тільки вкажи дорогу! — сказав Лусто.

— Хотів би я бачити, яку міну скорчить Натан, коли прочитає завтра вашу статтю, — мовив інший працівник, сяючи від утіхи.

— Небезпечно ставати вам поперек шляху, — сказав Гектор Мерлен.

— То вам сподобалося? — жваво запитав Люсьєн.

— Блонде та Віньйон луснуть від заздрощів, — сказав Лусто.

— А ось, — мовив Люсьєн, — я накидав для вас іще одну статейку. Якщо матиме успіх, їх можна буде дати цілу серію.

— Прочитай, — сказав Лусто.

І Люсьєн прочитав один з тих вишуканих нарисів, які згодом забезпечили процвітання газетки і в яких він на двох шпальтах описував якусь подробицю паризького життя, змальовував чий-небудь портрет, повідомляв про звичайну собі подію або курйозний випадок. Ця проба пера (Люсьєн придумав і загальний заголовок для всієї серії-«Паризькі перехожі») була виконана в новій і цілком своєрідній манері, де думка виникала внаслідок незвичайного поєднання слів, де прислівники та прикметники вживалися з несподіваним блиском. Ця стаття відрізнялася від серйозної і глибокої розвідки про творчість Натана, як «Перські листи» від «Духу законів»[132].

— Ти народився журналістом, — сказав Люсьєнові Лусто. — Стаття піде завтра. Можеш писати їх, скільки «тобі заманеться.

— А до речі, — озвався Мерлен. — Доріа в нестямі, два снаряди, що їх ми випустили по його крамничці, влучили просто в ціль. Я тільки що від нього; він страшенно лаявся, він накинувся на Фіно, але той відповів, що газету продав тобі. Я відвів Доріа вбік і тихенько прошепотів йому на вухо: «Стокротки» дорого вам обійдуться. До вас приходить талановита людина, а ви спроваджуєте її геть. Зате ми її зустріли з розкритими обіймами».

— Доріа буде приголомшений, коли побачить статтю, яку ми щойно прослухали, — сказав Лусто Люсьєнові. — Тепер ти бачиш, друже, що таке газета? Ти вже помстився всім своїм ворогам. Вранці барон Шатле приходив сюди й запитував твою адресу, адже сьогодні з’явилася нищівна стаття проти нього, і в колишнього чепуруна голова йде обертом, він у розпачі. Ти не читав газету? Стаття вийшла дуже кумедна. Осьде глянь. «Похорон Чорногуза, оплакуваного Чаплею». Пані де Баржетон тепер називають у світі тільки Чаплею, а Шатле — бароном де Чорногузом.

Люсьєн узяв газету й, читаючи невеличкий гумористичний шедевр Верну, не міг утриматися від сміху.

— Вони здадуться, — сказав Гектор Мерлен.

Люсьєн узяв жваву участь у складанні дописів та анекдотів, якими мав закінчуватися завтрашній номер газети; журналісти розмовляли, курили, розповідали про свої денні пригоди, висміювали своїх же товаришів за їхні дивацтва або кумедні риси характеру. Ця надзвичайно дотепна, жартівлива і зла розмова познайомила Люсьєна зі звичаями та дійовими особами літературного світу.

— Поки складатимуть газету, — сказав Лусто, — ми з тобою прогуляємось, і я відрекомендую тебе контролерам та введу за лаштунки театрів, які тобі доручено; потім навідаємо Флоріну та Коралі в Драматичній панорамі й побавимось у їхніх артистичних вбиральнях.

І двоє приятелів пліч-о-пліч пішли з театру в театр, де Люсьєна зустріли як працівника газети: директори підлещувалися до нього, актриси пускали йому очима бісики — усі вже знали, яку роль відіграла його стаття в долі Коралі та Флоріни, адже одну запросили в Жімназ на дванадцять тисяч франків, а другу — на вісім тисяч у Панораму. Та врочиста зустріч піднесла Люсьєна у власних очах і дала йому нагоду відчути свою могутність. Об одинадцятій годині журналісти прийшли у Драматичну панораму, і Люсьєн тримався навдивовижу невимушено. Там вони зустріли Натана. Натан подав Люсьєнові руку, і той потиснув її.

— Я чув, мої повелителі, — сказав він, дивлячись на Люсьєна й Лусто, — ви хочете мене зарізати?

— Зачекай-но, друже, до завтра, і ти побачиш, як славно вишпетив тебе Люсьєн. Слово честі, ти будеш задоволений. Коли критика така глибока, книжка тільки виграє.

Люсьєн почервонів від сорому.

— То він мене розбив ущент? — запитав Натан.

— Як годиться, — сказав Лусто.

— Отже, нічого занадто страшного? — допитувався Натан. — Гектор Мерлен заявив у фойє Водевіля, що мені каюк.

— Мало що йому заманеться сказати! Зачекайте ліпше до завтра! — вигукнув Люсьєн і втік у вбиральню Коралі слідом за актрисою, яка саме покинула сцену, вдягнена у свій екзотичний костюм.

Наступного ранку, снідаючи з Коралі, Люсьєн почув м’яке шарудіння коліс, яке свідчило, що в їхню безлюдну вуличку в’їхав вишуканий екіпаж. А з того, як цокотів копитами кінь, можна було зрозуміти, що він чистокровної породи. Виглянувши у вікно Люсьєн і справді побачив чудового англійського коня Доріа. Книгар кинув віжки грумові і вийшов з карети.

— Видавець! — повідомив Люсьєн, глянувши на свою коханку.

— Скажіть, хай зачекає, — миттю наказала та Бероніці.

Люсьєн схвально усміхнувся. Йому сподобалася самовпевненість цієї дівчини, яка так щиро увійшла в його інтереси. Він обняв її з палкою вдячністю — вона вчинила розумно.

Моторність нахабного книгопродавця, несподіване приниження цього князя шарлатанів пояснювалися обставинами, тепер майже цілком забутими, так змінилися умови книготоргівлі за останні півтора десятка років. Від 1816-го до 1827 року — перше ніж літературні кабінети, відкриті для читання газет, стали за певну плату давати на прочитання і книжкові новинки, й перше ніж посилення тиску податкових законів на періодичну пресу спричинило виникнення в ній відділів оголошень — книготоргівлі не лишалося нічого іншого, як поміщати свою рекламу у вигляді фейлетонів або навіть великих статей. Причому аж до 1822 року французькі газети друкувалися на дуже малих аркушах, і найбільші з тогочасних газет ледь перевищували розмірами сучасні малі листки. Щоб якось протистояти засиллю журналістів, Доріа й Лавока першими винайшли афіші, привертаючи увагу всього Парижа чудернацькими літерами, пістрявими кольорами, віньєтками, а пізніше й літографіями, — усе це перетворювало афішу на поему для очей, а часто й на відчутну загрозу для гаманців довірливих парижан. Тодішні афіші вражали уяву таким розмаїттям, що один із маніяків, яких іменують колекціонерами, заходився збирати їх і нині володіє повним комплектом паризьких афіш. Цей вид реклами спершу тулився у вікнах крамниць та на бульварних вітринах, а згодом поширився по всій Франції і нарешті був витіснений оголошеннями. І все ж таки афіша існуватиме завжди — надто відколи винайшли спосіб малювати її на стінах будівель, — бо вона приваблює око навіть тоді, коли не тільки оголошення, а іноді й сам твір давно забуті. Виникнувши під тиском гербових і поштових зборів та інших неминучих виплат і доступне для кожного, хто був згоден викласти гроші, оголошення перетворило четверту сторінку газет на родюче поле і для державної скарбниці, і для любителів легкої наживи. Обмеження, винайдені за часів пана Віллеля[133], який міг би знищити могутність преси, коли б зробив видання газет загальнодоступним, навпаки, створили для неї неабиякі переваги, оскільки заснувати нову газету стало майже нездійсненною справою. Тим-то у 1821 році газети мали повну владу засудити на життя або смерть будь-який витвір думки і будь-яке починання книготоргівлі. Оголошення на кілька рядків, утиснутих у хроніку паризьких подій, коштувало неймовірно дорого. Інтриги в конторах редакцій і ввечері на полі битви — у друкарнях, де верстають номер газети й остаточно вирішують, ставити чи не ставити ту або ту статтю, — набули такої гостроти, що багаті книговидавці були змушені наймати літератора, котрий умів би скласти для них допис, у якому небагатьма словами було б сказано багато. Ці нікому не відомі журналісти — а їм платили тільки після надрукування їхнього матеріалу — часто всю ніч просиджували в друкарні, стежачи, чи піде велика стаття, що потрапила в газету невідомо коли і як, або кілька рядків, що від тих часів дістали назву реклами. Нині звичаї в літературному середовищі та обставини книготоргівлі дуже змінилися, і мало хто повірить, до яких величезних зусиль, підкупів, ницості, підступів удавалися, щоб помістити в газету свою рекламу, книготорговці та автори книжок — мученики слави, каторжники, засуджені на довічну гонитву за успіхом. Обіди, влещування, подарунки — усе пускали вони в хід, тільки б догодити газетярам.

Ось анекдот, який ліпше, ніж усі запевнення, покаже, в якому тісному союзі працювали книгопродавці й критики.

Один чоловік, який націлявся на державного діяча й володів вишуканою манерою письма, став улюбленцем знаменитого видавництва; він був ще молодий, мав великий успіх у прекрасної статі й працював у редакції великої газети. Якось у неділю багатий видавець улаштував на своїй віллі бенкет для найвідоміших працівників газетного світу, і господиня дому, жінка ще молода й гарна, повела уславленого літератора в парк. Старший прикажчик фірми, холодний, поважний і діловитий німець, у якого на думці були тільки службові обов’язки, прогулювався попідруч із одним фейлетоністом. Розмовляючи про якусь нагальну справу, вони вийшли з парку й наблизилися до лісу. В глибині хащів німець помітив щось, начебто схоже на його господиню. Він підніс до очей лорнет, зробив фейлетоністові знак мовчати і повертатись назад. Незабаром і сам прикажчик приєднався до свого молодого супутника; він ішов навшпиньки, намагаючися ступати зовсім нечутно.

— Що ви там побачили? — запитав фейлетоніст.

— Нічого особливого, — відповів німець. — Наша велика стаття пройшла. Завтра ми матимемо принаймні три шпальти в «Деба».

А ось іще один факт, який засвідчує могутність газетної реклами. Шатобріанова книжка про останнього зі Стюартів валялася на складі як залежаний товар. Стаття, що її помістив один юний газетяр у «Журналь де Деба», допомогла розпродати книжку за тиждень. У ті часи, хто хотів прочитати книжку, не міг узяти її в бібліотеці, він мусив її купити, і деякі ліберальні видання, розхвалювані всіма опозиційними газетами, розходилися в десяти тисячах примірників — правда, тоді видавці ще не обшахровували французьких авторів, підпільно друкуючи їхні твори в Бельгії. Отож дошкульні випади Люсьєнових приятелів та його стаття могли зірвати розпродаж Натанової книжки. Авторові йшлося тільки про вражене самолюбство — йому вже заплатили; але Доріа міг утратити тридцять тисяч франків. Так звана книготоргівля новинками зводилася тоді до простої комерційної формули: стопа чистого паперу коштує п’ятнадцять франків, друкованого — сто су або сто екю, залежно від успіху книжки. І нерідко розв’язувала цю фінансову проблему одна стаття в газеті — прихильна або неприхильна. Тому Доріа, якому треба було продати п’ятсот стоп друкованого паперу, поквапився вдатись на ласку Люсьєна. Із пихатого султана видавець обернувся на слухняного раба. Йому довелося зачекати, і він трохи побурчав, трохи погаласував, знову й знову починаючи переговори з Беренікою, аж поки нарешті його допустили до Люсьєна. Гордий книготорговець прибрав догідливого виразу царедворця, допущеного на прийом до монарха, але разом з тим він не зміг цілком Позбутися притаманних йому поблажливості й пихи.

— Не турбуйтеся, мої закохані молодята, — сказав він. — Які ж вони зворушливі, ці двоє голуб’яток! А таки справді ви схожі на голуба й горличку! Хто б подумав, мадмуазель, що цей молодик із личком юної дівчини — справжній тигр зі сталевими пазурями; він шматує ними репутації статечних людей, як мав би роздирати пеньюари, коли ви не поспішаєте скинути їх.

І він зареготав, урвавши свій жарт на цьому.

— Ось що, друже мій... — провадив гість, сідаючи поруч із Люсьєном. Потім несподівано обернувся до актриси і повідомив: — Я — Доріа, мадмуазель!

Книготорговець визнав за потрібне вистрелити, як із пістолета, своїм ім’ям, бо йому здалося, що Коралі приймає його не досить люб’язно.

— Ви вже снідали, ласкавий пане? Може, підтримаєте нам компанію? — запитала актриса.

Залюбки, — відповів Доріа. — За столом розмовляв ти куди приємніше. До того ж, прийнявши ваше запрошення, я дістаю право запросити на обід і вас. Приходьте зі своїм другом Люсьєном, бо відтепер ми з ним повинні жити у добрій злагоді.

Береніко! Устриць, лимонів, свіжого масла й шампанського! — розпорядилася Коралі.

— Ви хлопець розумний і, звичайно, здогадуєтеся, що мене до вас привело, — сказав Доріа, дивлячись на Люсьєна.

Ви хочете купити мою збірку сонетів?

— Авжеж, хочу, — підтвердив Доріа. — Насамперед складімо зброю — і ви, і я.

Він дістав із кишені зграбний гаман, витяг три тисячофранкові білети, поклав їх на тарілку й церемонно підніс Люсьєнові, сказавши:

— Тепер ви задоволені, ласкавий пане?

— Цілком, — відповів поет.

Запропонована сума настільки перевершувала його сподівання, що він аж умлівав від незнаного почуття глибокої втіхи.

Люсьєн не подав знаку, але йому хотілося співати, хотілося вистрибувати; поет повірив у чарівну лампу, повірив у чаклунів; він повірив у свій геній.

— Отже, «Стокротки» тепер мої? — запитав книготорговец. — І, звичайно, ви не нападатимете більше на мої видання?

— «Стокротки» ваші, але своє перо я продати не можу, воно належить моїм друзям, як і їхні пера належать мені.

— Але ж ви стали моїм автором. А всі мої автори — мої друзі. Отож, сподіваюся, ви не захочете мені шкодити й остерігатимете мене про кожен напад, щоб я май змогу відвернути небезпеку.

— Я згоден.

— За ваші успіхи! — сказав Доріа, підіймаючи келих.

— Я бачу, ви таки прочитали «Стокротки», — пустив шпильку Люсьєн.

Доріа не збентежився.

— Мій друже, купити збірку віршів, не прочитавши їх, це найвища похвала, яку може дозволити собі видавець. Через півроку ви станете великим поетом; ви писатимете статті, вас боятимуться, 1 я без жодних зусиль продам вашу книжку. Сьогодні я той самий торговець, яким був і чотири дні тому. Змінився не я, а ви; минулого тижня ваші сонети були для мене не більше як листям капусти, а сьогодні, завдяки вашим успіхам, вони обернулися на «Мессенські елегії»[134].

— Ну що ж, — сказав Люсьєн, який у цю мить почував себе турецьким султаном — адже він володів вродливою одаліскою, був улюбленцем слави. Через те він міг триматися насмішкувато і в безтурботною зухвалістю. — Хоч ви й не прочитали моїх сонетів, зате ви прочитали мою статтю.

— Звичайно, друже, інакше хіба я примчав би сюди так скоро? На моє лихо, вона напрочуд гарна, ваша жахлива стаття. Повірте, у вас справді великий талант, мій хлопчику. Послухайтесь мене, поспішайте натішитися славою, бо вона скороминуща, — сказав він, ховаючи під добродушною приязню ущипливу суть своєї злегка насмішкуватої поради. — А ви отримали газету, ви вже прочитали її?

— Ще ні, — сказав Люсьєн. — А сьогодні ж надруковано мою першу велику статтю. Мабуть, Гектор послав газету мені додому, на вулицю Шарло.

— Ось, читай! — сказав Доріа, наслідуючи Тальма в «Манлії Капітолійському»[135].

Люсьєн узяв газету, але Коралі вихопила її в нього з рук.

— Мені присвячене ваше перо, чи не так? — сказала вона, сміючись.

Доріа тримався надзвичайно чемно й підлесливо; він боявся Люсьєна; він запросив його разом з Коралі на званий обід, який давав на честь журналістів наприкінці тижня. Книгар забрав із собою рукопис «Стокроток», попросивши свого автора прийти у Дерев’яні галереї, коли йому буде зручно — підписати угоду, яку він Доріа на той час підготує. Як завжди вірний своїм царственим манерам, — мабуть, йому подобалося напускати туману на легковірних людей і скидатися більше на мецената, ніж на книготорговця, — Доріа залишив свої три тисячі франків, недбалим жестом відмовившись від розписки, яку Люсьєн хотів написати, і пішов, поцілувавши руку Коралі.

— Коханий мій, а чи багато таких папірців мав би ти, якби залишився у своїй норі на вулиці Клюні, нишпорячи в старих книжках у бібліотеці святої Женев’єви? — сказала Коралі, знаючи зі слів Люсьєна про всі його поневіряння. — Далебі, твої друзі з вулиці Чотирьох Вітрів справжні йолопи!

Його братів по гуртку назвали йолопами! І Люсьєн тільки засміявся, вислухавши цей вирок. Він милувався своєю надрукованою статтею, він утішався ні з чим не зрівнянною радістю почувати себе письменником і грівся у променях того осяйного спалаху самолюбства, який буває лише раз у житті. Читаючи і перечитуючи свою статтю, він краще збагнув її зміст і мету. Друк для рукописів — те саме, що театр для жінок, він виставляє на світло їхні хиби і переваги; він або вбиває їх, або дає їм життя; в друкованому тексті будь-яка недоречність упадає у вічі так само яскраво, як і глибока думка. Охоплений почуттям блаженства, Люсьєн уже не думав про Натана — Натан був для нього тільки сходинкою. Поет упивався радістю, він уявляв себе багатієм. Для хлопчика, який, бувало, скромно спускався вулицею Больє в Ангулемі, повертаючися в Умо на горище до Постеля, де їхня родина жила на тисячу двісті франків на рік, сума, яку вручив йому Доріа, здавалася казковою. Спогад, ще досить живий, але якому згодом судилося згаснути серед принад паризького життя, переніс його на майдан Мюр’є. Він згадав свою вродливу і великодушну сестру Єву, згадав Давіда та бідолашну матір; Люсьєн послав Береніку розміняти один білет і, поки вона ходила, написав коротенького листа рідним; потім, боячись, що згодом йому не стане на це рішучості, Люсьєн звелів Береніці піти в контору поштових диліжансів і надіслати матері п’ятсот франків. Він усього-на-всього повертав борг, але і для нього, і для Коралі цей вчинок видався неабияким добродіянням. Актриса поцілувала Люсьєна, вона вважала його зразковим сином і братом, вона осипала його пестощами, бо такі вчинки невимовно розчулюють цих добрих дівчат, у яких серце — мов на долоні.

— А тепер, — сказала вона, — ми щодня влаштовуватимемо звані обіди. Цілий тиждень у нас буде карнавал — адже ти попрацював на славу.

Коралі хотіла, щоб усі жінки їй заздрили, бачачи, який гарний у неї коханий, і вона повела Люсьєна до Штауба — їй здавалося, що він не досить ошатно вбраний. Від кравця закохані поїхали прогулятись до Булонського лісу, а звідти — на обід до пані дю Валь-Нобль, де Люсьєн зустрів Растіньяка, Біксіу, де Люпо, Фіно, Блонде, Віньйона, барона де Нусінгена, Боденора, Філіппа Брідо, знаменитого музиканта Конті; одне слово, він потрапив у світ артистів, спекулянтів, людей, схильних після тривог і турбот шукати розради у гострих враженнях, і всі вони приязно прийняли Люсьєна у своє коло. Впевнений у собі, поет сипав дотепами, начебто він ними й не торгував, і його проголосили людиною без забобонів — вельми модна за тих часів похвала у тому напівприятельському товаристві.

— Так, так! Цікаво б заглянути, що там у нього в душі, — сказав Теодор Гайар, звертаючись до одного з поетів, улюбленця королівського двору, який подумував заснувати невеличку роялістську газету, таку відому згодом під назвою «Ревей».

По обіді журналісти в супроводі своїх коханок поїхали в Оперу, де Мерлен мав ложу; там і розмістилася вся компанія. Отож Люсьєн з’явився тріумфатором там, де кілька місяців тому його тяжко принизили. Він прогулювався у фойє під руку з Мерленом та Блонде, він зухвало поглядав просто в обличчя чепурунам, на яких колись не міг дивитися без побожного захвату. Шатле він потоптав ногами! Де Марсе, Ванденес, Манервіль, світські леви тієї епохи, обмінялися з ним гордовитими поглядами. У ложі пані д’Еспар, поза всяким сумнівом, точилася розмова про вродливого, елегантного Люсьєна; Растіньяк пробув там досить довго, маркіза й пані де Баржетон наводили лорнети на Коралі. Чи пробудив Люсьєн у серці пані де Баржетон жаль за минулим? Ця думка непокоїла поета: тільки-но він побачив Корінну з Ангулема і жага помсти знову обпалила його, як і того дня на Єлісейських Полях, коли він спізнав на собі зневагу цієї жінки та її кузини.

— Чи не з амулетом ви приїхали з вашої провінції? — сказав Люсьєнові Блонде, зайшовши через кілька днів до нього додому; була одинадцята ранку, й поет ще не встав із ліжка. — Його краса, — провадив Блонде, поцілувавши Коралі в чоло, — сіє справжню паніку всюди, де він з’являється — від підвалів до горищ, від верхів І до низів. Я хочу вас викрасти, друже, — мовив він, потискаючи поетові руку. — Вчора в Італійців графиня де Монкорне попросила, щоб я вас привів до неї. Ви, звичайно, не відмовите чарівній молодій жінці, в якої збираються вершки світського товариства?

— Якщо Люсьєн буде милим, він не піде до вашої графині, — сказала Коралі. — Навіщо йому тинятися по світських вітальнях? Він там помре з нудьги.

— Ви хочете тримати його під замком? — запитав Блонде. — Ви ревнуєте його до світських жінок?

— Так! — вигукнула Коралі. — Вони гірші, ніж ми!

— Звідки тобі це відомо, кицю? — поцікавився Блонде.

— Від їхніх чоловіків, — відповіла актриса. — Ви, певне, забули, що півроку я була у близьких стосунках із де Марсе.

— Ви гадаєте, дитино, — сказав Блонде, — що я дуже зацікавлений привести у салон пані де Монкорне такого красеня, як ваш милий? Якщо ви проти, вважайте, я нічого вам не сказав. Але гадаю, тут ідеться не про жінку, а про те, щоб домогтися замирення й умовити Люсьєна дати спокій бідоласі, який став посміховиськом їхньої газети. Адже барон дю Шатле з дурного розуму сприймає ваші статті всерйоз. Маркіза д’Еспар, пані де Баржетон і всі завсідники салопу графині де Монкорне переймаються долею Чорногуза, отож я пообіцяв їм примирити Лауру й Петрарку, себто пані де Баржетон і Люсьєна.

— Ага! — вигукнув Люсьєн, відчувши, як п’янка радість утамованої помсти розливається йому по жилах. — Тепер вони плазують біля моїх ніг! Я ладен боготворити своє перо, своїх друзів, боготворити фатальну могутність преси! Але ж сам я досі не написав жодної статті про Чаплю й Чорногуза. Я піду туди, друже, — сказав він, обійнявши Блонде за стан, — атож, я піду, але тільки тоді, коли ті двоє відчують на собі всю вагу ось цієї легенької штуки! — Люсьєн узяв перо, яким він писав статтю проти Натана, й потряс ним. — Завтра ж таки я пожбурю в них двома шпальтами. А далі — побачимо. Не хвилюйся, Коралі! Йдеться не про кохання — про помсту. І я помщуся, о як я помщуся!

— Оце чоловік! сказав Блонде. — Якби ти знав, Люсьєне, як рідко можна зустріти подібний вибух почуттів у пересиченому світі Парижа, ти цінував би себе дуже високо. З тебе вийде добра шельма, — сказав він, скориставшися куди промовистішим виразом. — Ти на шляху до влади.

— Він свого досягне, — сказала Коралі.

— Він уже багато чого досяг за півтора місяця.

— А коли станеться так, що від скіпетра його відокремлюватиме тільки яма завширшки з могилу, він замостить її трупом Коралі.

— Ваше кохання гідне Золотого віку, — сказав Блонде. — Я щиро тебе вітаю, твоя велика стаття — чудові, — мовив він, глянувши на Люсьєна. — Вона незвичайна, свіжа. Ти уже встиг стати визнаним майстром газетярського ремесла.

Прийшли Лусто з Гектором Мерленом та Верну. Люсьєнові було неабияк приємно опинитися в центрі уваги. Фелісьєн приніс йому сто франків — гонорар за статтю. Газета визнала за необхідне винагородити такий блискучий витвір, щоб принадити автора. Побачивши, що в них зібрався капітул журналістів, Коралі послала служницю замовити сніданок у «Голубому циферблаті», найближчому ресторані. Незабаром Береніка доповіла, що стіл накрито, і господиня дому запросила всіх до затишної їдальні. В розпалі бенкету, коли шампанське вдарило всім у голову, з’ясувалося, з якою метою прийшли до Люсьєна його приятелі.

— Ти ж не хочеш, — сказав йому Лусто, — нажити в особі Натана ворога? Натан теж працює в газетах, він має друзів, і він зможе влаштувати тобі прикру несподіванку, коли вийде друком твоя перша книжка. Хіба ти не зацікавлений продати «Лучника Карла Дев’ятого»? Ми зустріли Натана сьогодні вранці, він у розпачі. Але ти напишеш ще одну статтю, в якій розхвалиш його до небес.

— Як? Ви хочете, щоб після статті, в якій я розгромив його книжку... — почав Люсьєн.

Еміль Блонде, Гектор Мерлен, Етьєн Лусто та Фелісьєн Верну дружно засміялися.

— Післязавтра у вас звана вечеря. Ти запросив Натана? — запитав Блонде.

— Твоя стаття пішла без підпису, — пояснив Лусто. — Фелісьєн не такий новачок, як ти, і він поставив унизу замість підпису тільки літеру «Ш». Ти й далі зможеш так підписувати свої статті, вміщені у його газеті, — вона чисто лівого напрямку. Власне, усі ми належимо до опозиції. Проте Фелісьєн виявив тактовність і не захотів нав’язувати тобі твої майбутні переконання. Скажімо, Гекторова газета — орган правого центру, і там ти підписуватимешся літерою «Л». Нападати зручніше анонімно, а під похвальним словом завжди вигідно підписатися повним прізвищем.

— Мені байдуже, як підписуватися, — сказав Люсьєн. — Але я не знаю, що сказати на користь книжки.

— Виходить, ти написав те, що думав? — запитав Гектор.

— Так.

— Ех, друже, — сказав Блонде, — а я гадав, ти маєш ширший погляд на речі. Слово честі, я сподівався, дивлячись на твоє чоло, що ти наділений геніальністю великих мислителів, чий розум здатен розглядати кожну річ із двох боків. У літературі, друже, кожна думка мас свій підспідок і лице; причому ніхто точно не знає, де саме цей підспідок. У царині мислі усе має подвійний вимір. Ідеї двоєдині. Янус — це міфологічний образ критики і символ генія. Триєдиний лише бог. Саме завдяки своєму винятковому талантові Мольєр і Корнель змусили Альцеста і Октавія сказати «так», а Філінта і Цінну — «ні»[136]. Руссо в «Новій Елоїзі» написав одного листа за дуель, а другого — проти дуелі, і хто збагне, в котрому він висловив свою істинну думку? Хто з нас віддасть перевагу Кларіссі чи Ловеласу[137], Гекторові чи Ахіллу? Хто справжній герой у Гомера? Який намір мав Річардсон? Отак і критика повинна розглядати твір під усіма можливими кутами зору. Наш обов’язок — тільки переповідати.

— Отже, ви обстоюєте ті погляди, які висловили в своїх статтях? — насмішкувато запитав Люсьєна Верну. — Але ж ми тільки торговці фразами, і ми живемо з цієї торгівлі. Коли ви захочете написати твір великий і досконалий, — я маю на увазі книжку, — викладайте там свої погляди, виливайте душу, виразіть себе у тій книжці, захищайте її. Але статті! Сьогодні їх читають, завтра забувають, і кожна з них варта тільки тих грошей, які за неї заплатять. Якщо ви надаватимете ваги таким дурницям, вам доведеться хреститись і кликати на поміч святого духа, перш ніж написати звичайнісіньке оголошення.

Гості видимо були здивовані, виявивши в Люсьєні стільки надмірної делікатності, й усі вони заходилися стягувати з нього отроче одіння, щоб убрати його в шати зрілого мужа й газетяра.

— Знаєш, чим утішився Натан, прочитавши твою статтю? — запитав Лусто.

— Звідки ж мені знати?

— Він вигукнув: «Статті забуваються, книжки живуть!» Через два дні Натан прийде сюди вечеряти, і побачиш, як він стелитиметься перед тобою, цілуватиме твої ноги, скаже, що ти велика людина.

— Ото буде сміхота, — сказав Люсьєн.

— Сміхота? — повторив Блонде. — Необхідність.

— Друзі, я б із радістю, — мовив Люсьєн, уже трохи захмелівши. — Але як до цього взятися?

— А ось як, — сказав Лусто. — Напиши в Мерленову газету статтю на три шпальти, в якій ти спростуєш себе самого. Ми оце тільки сказали Натанові — удосталь навтішавшися його люттю, що незабаром він сам дякуватиме нам за нещадну полеміку, завдяки якій його книжка розійдеться за тиждень. Нині ти для нього мерзенний зрадник, тварюка, негідник; післязавтра ти станеш у його очах великою людиною, могутнім талантом, одним з героїв Плутарха! Натан обійме тебе як свого найкращого друга. Доріа уже відвідав тебе, свої три тисячі франків ти поклав до кишені. Значить, ділу кінець, і тепер ти маєш повернути собі повагу й дружбу Натана. Твій удар призначався тільки книготорговцеві. Нищити й громити ми повинні лише своїх ворогів. Якби йшлося про людину, що здобула собі ім’я без нашої участі, про ворожий нам талант, який слід зацькувати, ми б тебе не умовляли; але Натан наш друг. Свого часу Блонде напав на нього в «Меркюр», щоб мати втіху спростувати самого себе в «Деба». Завдяки тим двом статтям зразу розійшлося перше видання книжки.

— Друзі, присягаюся честю, я не здатен і двох слів написати на користь цієї книжки...

— Ти заробиш іще сто франків, — сказав Мерлен. — Отже, з одного Натана ти матимеш десять луїдорів. Крім того, ти зможеш надрукувати ще одну статтю в журналі Фіно, за яку сто франків заплатить тобі Доріа, а сто — редакція. Усього разом — двадцять луїдорів!

— Але про що мені писати? — запитав Люсьєн.

— Знайти вихід зі становища можна ось як, — сказав Блонде, трохи поміркувавши. — «Заздрість, яка вгризається в усі чудові твори, як черв’як у соковите яблуко, — напишеш ти, — намагалася спаплюжити й цю книжку. Щоб знайти у ній якісь вади, критика була змушена вигадати теорію про два напрями, які нібито існують у красному письменстві: літературу ідей і літературу образів». Тут, мій друже, ти скажеш, що найвища майстерність письменника в тому, щоб виразити ідею в образі. «Уся сутність поезії в образі», — заявиш ти і пошкодуєш, що наша мова для поезії мало придатна; ти вгадаєш про докори іноземців з приводу позитивізму, притаманного нашому стилю, і принагідно похвалиш панів де Каналіса та Натана за ті послуги, що їх вони зробили Франції, поетизуючи її мову. Спростуй свої попередні аргументи, показавши, як далеко ми пішли вперед проти вісімнадцятого століття. Пошлись на поступ (це слово завжди збиває з пантелику міщан!). Мовляв, наша молода література представлена полотнами, де сусідять усі жанри: комедія і драма, описові сцени, сцени характерів, діалог у блискучій оправі захопливої інтриги. А найграндіозніший витвір сучасної літератури — це роман, який вимагає почуттів, стилю й образів. Він прийшов на зміну комедії, побудованій за законами минулого часу й неприйнятній з огляду на сучасні звичаї. Він охоплює і факт, і ідею, для його задумів потрібна і дотепність Лабрюйєра та його уїдливі повчання, і характери, зображені в манері Мольєра, і вигадливі сюжети Шекспіра. Він змальовує найтонші відтінки пристрасті — єдине, в чому наші попередники досягли великого успіху. Отож роман стоїть значно вище від холодних математизованих дискусій та сухого аналізу, властивих вісімнадцятому століттю. «Роман, повчально виголосиш ти, — це епопея, в якій читач знаходить розвагу». Наведи цитати з «Корінни», пошлися на пані де Сталь. Вісімнадцяте століття усе поставило під знак запитання, дев’ятнадцятому доводиться шукати відповіді; і ці відповіді наш час знаходить у дійсності, в живій і постійно мінливій дійсності; крім того, він дає цілковиту волю пристрастям, про що не мав ніякого уявлення Вольтер. Тут ти пройдешся по Вольтеру. «Що ж до Руссо, то він тільки виряджав у пишномовні словеса наперед обмірковані логічні системи. Юлія і Клара[138] — образи чисто схематичні, без плоті й крові». Ти можеш розвинути цю тему і сказати, що нашу молоду й самобутню літературу ми завдячуємо миру, завдячуємо Бурбонам — адже ти пишеш для газети правого центру. Висмій тих, хто любить вигадувати всілякі системи. Й нарешті ти вигукнеш, охоплений шляхетним обуренням: «Скільки вигадок, скільки свідомої неправди у статті нашого товариша по перу! І задля чого? Тільки задля того, щоб принизити чудовий літературний твір, щоб одурити читача і дійти висновку: «Книжка, яка не залежується на полицях книгарень, зовсім не має успіху в широкої публіки. «Proh pudor!»[139] Так і напиши: «Proh pudor!» — ця люб’язна лайка розпалить зацікавлення читачів» Нарешті повідом про занепад критики. Далі висновок: «Не існує іншої літератури, крім літератури розважальної». Натан ступив на новий шлях, він зрозумів потреби своєї доби і зміг відповісти на її запити. Сучасність вимагає драми. Саме драма необхідна нашому століттю, в якому панує політика — ця безперервна драма з пантомімою. «Хіба протягом лише двадцяти років не спостерігали ми аж чотири драми? — вигукнеш ти. — Революцію, Директорію, Імперію та Реставрацію?» Далі ти окропиш Натанову книжку щедрими дифірамбами — і друге видання умить розкуплять. А надто після того, як найближчої суботи в нашому тижневику з’явиться ще одна твоя стаття, і її ти вже підпишеш повним прізвищем — де Рюбампре. У цій останній статті ти скажеш:

«Видатні твори завжди спричиняють бурхливі суперечки. Цього тижня одна газета написала так і так про книжку Натана, а друга дала рішучу відсіч». Ти розгромиш обох критиків — і Ш., і Л., — принагідно відпустивши кілька приємних слів на адресу моєї першої статті в «Деба», і на закінчення оголосиш, що Натанова книжка — це найкращий твір нашого часу. Сказати так — це те саме, що не сказати нічого, так пишуть про кожну книжку. Протягом одного тижня ти заробиш чотири сотні франків, а крім того, матимеш приємність де-не-де написати й правду. Розумні люди погодяться або з Ш., або а Л., або з де Рюбампре, а може, навіть з усіма трьома. Міфологія — один з великих винаходів людства — помістила істину на дно колодязя, звідки її можна витягти на світло, тільки зачерпнувши відром. А ти запропонуєш читачам аж троє відер істини, замість одного. Ось так, мій друже. Сідай і пиши!

Люсьєн був приголомшений. Блонде цмокнув його в обидві щоки й сказав:

— Ну, я пішов до своєї крамнички.

І всі зразу заквапилися до своїх крамничок. Для цих людей, обдарованих нещадним і гострим розумом, газета була всього лише крамничкою. Домовилися зустрітись увечері в Дерев’яних галереях, де Люсьєн мав підписати угоду з Доріа. Того дня Флоріна й Лусто, Люсьєн і Коралі, Блонде й Фіно обідали в Пале-Роялі — там дю Брюель пригощав директора Драматичної панорами.

— Вони мають слушність! — вигукнув Люсьєн, залишившись наодинці з Коралі. — Смертні — прості іграшки в руках сильних людей! Чотири сотні франків за три статті! Догро ледве погоджувався дати стільки за книжку, над якою я трудився цілих два роки.

— Пиши критику, розважайся! — сказала Коралі. — Хіба сьогодні ввечері я не перевтілююсь у андалуску, завтра — в циганку, а якогось іншого дня — в чоловіка? Роби, як і я, блазнюй заради грошей, і будьмо щасливі!

Люсьєн, захоплений своєю двоїстою роллю, осідлав примхливого мула, сина Пегаса та Валаамової ослиці. Поки вони з Коралі прогулювались у Булонському лісі, він витав у просторах думки, відкриваючи для себе дивовижну красу в розумуваннях Блонде. Він пообідав, як обідають щасливі люди, підписав у Доріа угоду, за якою передав у його повну власність рукопис «Стокроток», не вбачаючи у цьому ніякої незручності для себе. Потім навідався до редакції своєї газети, написав статтю на дві шпальти й повернувся на вулицю Вандом. Наступного ранку Люсьєн відчув, що вчорашні думки щедро проросли в його мозку; так завжди буває з тими, чий мозок ще не виснажений і сповнений творчих соків. Поет щиро тішився, обмірковуючи свою нову статтю, він узявся за неї з великим запалом. Під його пером заіскрилися блискучі вислови, які народжуються в суперечності. Він писав дотепно й насмішкувато, він навіть піднявся до цікавих міркувань про почуття, ідеї та образи в літературі. Він мислив тонко й вигадливо і, щоб якомога переконливіше похвалити Натана, поновив свої перші враження від читання його книжки в літературному кабінеті Торговельного двору. З нещадного і дошкульного критика, з ядучого гумориста він перетворився на поета; він кадив хвалу своїми заключними розміреними фразами, як ото кадять перед вівтарем ладан.

— Ось вони, сто франків, Коралі! — сказав Люсьєн, показуючи коханці вісім аркушів, написаних, поки вона вдягалася.

В тому самому піднесеному настрої він легко й швидко настрочив обіцяну Блонде розгромну статтю проти Шатле та пані де Баржетон. Того ранку він утішався одним із найгостріших і найпотаємніших переживань журналіста — насолодою вигострювати епіграму, поліруючи її холодне лезо, яке вгородиться в серце жертви, й на догоду читачам розцяцьковуючи руків’я. Публіка захоплюється витонченою формою та прегарними візерунками руків’я, і вона не помічає підступного леза, не здогадується, що дошкульні, вигострені ненавистю слова завдають безліч смертельних ударів вивченому до тонкощів самолюбству. Це жахлива й похмура радість, якою втішаються в самотині, без свідків, це ніби поєдинок із відсутнім суперником, якого вбивають на відстані клинком пера, так ніби газетяр наділений неймовірною могутністю і здатний домогтись усього, чого захоче, як володар чародійної лампи в арабських казках. Епіграма — це мова ненависті, ненависті, яка виникає з ницих пристрастей, так само як любов поєднує в собі усі високі людські чесноти. Немає людини, що її дух помсти не наділив би дотепністю, як немає людини, котра в коханні не спізнала б насолоди. Незважаючи на легковагість, на вульгарність подібної дотепності, у Франції вона незмінно має успіх. Люсьєнова стаття мала довершити й довершила підступну й лиху роль газети; вона пронизала зразу два серця, вона тяжко поранила пані де Баржетон, колишню Люсьєнову Лауру, та його суперника барона дю Шатле.

— Годі вбивати себе працею, — сказала своєму коханому Коралі. — Їдьмо гуляти в Булонський ліс. Карету запряжено, коні басують.

— Відвеземо Гекторові статтю про Натана. А й справді газета подібна до Ахіллового списа, вона лікує завдані нею ж рани, — сказав Люсьєн, виправляючи деякі фрази.

Закохані сіли в карету і з’явились у всьому своєму блиску перед Парижем, який колись нехтував Люсьєна, а тепер почав ним цікавитись. У Люсьєна голова йшла обертом, а серце повнилося п’янкою радістю від усвідомлення того, що він зумів зацікавити своєю особою Париж, це величезне місто, у якому так важко чимось вирізнитись.

— Їдьмо до твого кравця, коханий, — сказала поетові Коралі. — Треба його поквапити, а якщо одяг готовий — вробити примірку. Коли ти все-таки збираєшся навідати своїх прекрасних дам, то я хочу, щоб ти затьмарив ото чудовисько де Марсе, а також Растіньяка, Ажуда-Пінту, Максіма де Трай, Ванденесів — одне слово, усіх світських чепурунів. Не забувай, що твоя коханка — Коралі! Але ж ти мене не зрадиш, правда?

Через два дні, напередодні вечері, яку давали для своїх друзів Люсьєн і Коралі, в Амбігю ставили нову п’єсу, прорецензувати яку було доручено Люсьєнові. Після обіду поет і Коралі пішки вирушили з вулиці Вандом до Драматичної панорами, повз «Турецьке кафе» по бульвару Тампль, улюбленому за тих часів місці прогулянок. Люсьєн чув вигуки перехожих — вони захоплювалися його блискучими успіхами та вродою його супутниці. Одні називали Коралі найгарнішою жінкою в Парижі, інші додавали, що Люсьєн гідний її. Поет почував себе в своєму середовищі. Це життя було його життям. Спогади про Братство потьмяніли. Великі мислителі, якими він захоплювався ще два місяці тому, тепер почали здаватись йому трохи наївними зі своїми високими ідеями та пуританськими поглядами. Слово «йолопи», цілком бездумно вжите Коралі, пустило паростки у свідомості Люсьєна і вже дало перші плоди. Він провів Коралі до її вбиральні й почав вештатися за лаштунками, прогулюючись там, наче султан, під пестливими й палкими поглядами актрис, що обдаровували його ласкавими словами.

— Треба йти в Амбігю, робити своє ремесло, — сказав він собі.

Зала в Амбігю була повна. Для Люсьєна місця там не знайшлося. Люсьєн пішов за лаштунки і поскаржився, що йому немає де сісти. Режисер, який його ще не знав, відповів, що в редакцію послано квитки на дві ложі, й попросив його покинути сцену.

— Доведеться написати про виставу з чужих слів, — сказав Люсьєн з ображеним виглядом.

— Ви що, здуріли? — сказала режисерові актриса, яка грала головну роль юної героїні. — Та це ж коханець Коралі!

Тоді режисер миттю змінив тон:

— Зараз я піду поговорю з директором, ласкавий пане. Отакі, здавалося б, дрібниці доводили Люсьєнові величезну могутність газети і лестили його самолюбству. Прийшов директор — він заручився згодою герцога де Реторе й балерини Туллії, які займали ложу над авансценою, прийняти Люсьєна до себе. Герцог погодився на це, упізнавши поета.

— Ви довели до розпачу двох людей, — сказав Люсьєнові молодий аристократ, маючи на увазі барона дю Шатле й пані де Баржетон.

— А що буде завтра! — відповів Люсьєн. — Досі їх обстрілювали тільки мої друзі, але сьогодні ввечері я сам наготував проти них справжнє гарматне ядро. Завтра ви зрозумієте, чому ми висміюємо Шатле. Стаття має заголовок: «Потле в 1811 році й Потле в 1821-му». Шатле там зображений як один з тих, хто зрікся свого благодійника й перекинувся до Бурбонів. Спершу хай вони відчують мою силу, а тоді я з’явлюся в салопі пані де Монкорне.

Люсьєн почав з молодим герцогом розмову, яка іскрилась дотепами; він прагнув довести цьому вельможі, що маркіза д’Еспар і пані де Баржетон дуже помилилися, знехтувавши ним; та коли з лукавства герцог де Реторе назвав його Шардоном, Люсьєн несамохіть виказав свої потаємні наміри, обстоюючи право носити прізвище де Рюбампре.

— Ви повинні стати роялістом, — сказав йому герцог. — Ви вже виявили гострий розум і дотепність, тепер виявіть і тверезий глузд. Єдиний спосіб домогтися королівського указу, який поверне вам шляхетне прізвище предків по материнській лінії — це попросити його у винагороду за послуги, які ви зробите двору. Ліберали ніколи не дадуть вам графського титулу. Зрозумійте, що Реставрація рано чи пізно приборкає пресу — цю єдину небезпечну для неї силу. Надто довго з нею написалися, пора надіти на неї намордник. Скористайтеся з останніх хвилин, поки вона ще вільна, і добийтеся, щоб вас усі боялись. Через кілька років аристократичне прізвище й титул стануть у Франції куди надійнішими скарбами, ніж талант. А ви можете мати все: розум, красу, шляхетність. Перед вами справді блискуче майбутнє. Отож лишайтеся лібералом, але тільки для того, щоб потім узяти якомога вищу ціну за своє навернення в роялізм.

Герцог умовив Люсьєна прийняти запрошення на обід, яке збирався надіслати йому дипломат, що був на вечері у Флоріни. Люсьєн був зачарований прихильними словами аристократа, його тішила думка, що перед ним відчиняються двері салонів, звідки ще кілька місяців тому його, здавалось, вигнали назавжди. Він знову подивувався могутності слова. Отже, Преса й Інтелект правили суспільством. Люсьєн подумав, що, може, Лусто вже й кається в тому, що відчинив перед ним врата Храму; поет, зі свого боку, вже переконався в необхідності ставити неподоланні перешкоди на шляху честолюбців, котрі плавом пливли з провінції до Парижа. Коли б оце тепер якийсь поет кинувся в його обійми, як він сам недавно кинувся в обійми Лусто, навряд чи Люсьєн влаштував би тому новачкові люб’язний прийом. Молодий герцог помітив, що його співрозмовник поринув у роздуми, і безпомилково вгадав причину: він відкрив перед цим юним шанолюбом, безвольним, але не позбавленим жадань, широкий обрій політичної діяльності — як ото раніше журналісти, мов Сатана Ісусові з даху храму, показали провінційному поетові літературний світ та його скарби. Люсьєн, звичайно, не міг знати про невеличку змову, влаштовану проти нього людьми, яким дошкуляла в ту пору його газета, змову, що в пій брав участь і герцог де Реторе. Молодий вельможа наполохав товариство маркізи д’Еспар своїми розповідями про Люсьєнів розум. Пані де Баржетон попросила його розвідати, які в журналіста наміри, і герцог якраз і сподівався зустрітися з ним у Амбігю-Комік. Не шукайте в цьому умисного підступу: ні люди зі світського товариства, ні газетярі не копали глибоко. Ні ті, ні ті не збирались налаштовувати якусь пастку, їхній макіавеллізм, так би мовити, проявлявся майже підсвідомо і полягав у тім, щоб бути завжди напоготові, скористатися як злом, так і добром, вичікуючи хвилини, коли пристрасть віддасть жертву до їхніх рук. На вечері у Флоріни молодий герцог розгадав характер Люсьєна, і тепер він вирішив зіграти на його гонорі й випробувати на ньому свої здібності дипломата.

Коли вистава закінчилась, Люсьєн негайно подався на вулицю Сен-Фіакр, щоб написати там рецензію. Його критика була умисне дошкульна і в’їдлива; він розважався, випробовуючи свою могутність. Мелодрама була краща за п’єсу, поставлену в Драматичній панорамі, але Люсьєнові заманулося перевірити, чи здатен він, як його запевняли, зарізати добру п’єсу, а поганій створити успіх. Наступного дня, снідаючи з Коралі, він розгорнув газету, перед тим сказавши своїй коханці, що він розгромив Амбігю-Комік. І як же здивувався Люсьєн, коли зразу після своєї статті про пані де Баржетон та Шатле, він прочитав рецензію на виставу в Амбігю, але настільки підсолоджену за ніч, що хоч у ній і зберігся весь його дотепний аналіз п’єси, висновки звідти можна було зробити тільки сприятливі. Його рецензія, напевне, забезпечила повний розпродаж квитків. Люсьєн не на жарт розлютився; він вирішив поговорити з Лусто. Він уже вважав себе незамінним і не бажав, щоб ним попихали, мали його за дурника. Аби остаточно зміцнити своє становище, він написав для тижневика Доріа й Фіно статтю, в якій підсумував і зважив усі погляди, висловлені з приводу Натанової книжки. Потім, увійшовши в смак, тут-таки настрочив один зі своїх дописів для розділу «Розмаїтості» газетки Лусто. Молоді журналісти схильні піддаватись пориву, вони вкладають у свої перші статті надто багато зусиль та хисту й нерозважливо розтринькують квіт свого обдарування. Щоб звільнити для Флоріни й Коралі вечір, директор Драматичної панорами того дня давав першу виставу водевілю. Вечеря мала відбутися зразу після спектаклю. Лусто приїхав забрати Люсьєнову рецензію на цей водевільчик, написану заздалегідь, після генеральної репетиції, щоб не затримувати підготовку, номера. Коли Люсьєн прочитав приятелеві одну зі своїх чарівних розмаїтостей на теми паризького життя, які створювали газеті неабияку славу, Етьєн поцілував його в обидва ока й назвав добрим генієм газети.

— У такому разі навіщо ти перекручуєш зміст моїх статей? — запитав Люсьєн, який написав той блискучий нарис тільки для того, щоб надати більшої сили своєму обуренню.

— Я перекручую?! — вигукнув Лусто.

— Ну а хто ж спотворив мою статтю?

— Ти, друже, просто ще мало обізнаний з нашими справами, — сказав Етьєн сміючись. — Амбігю передплачує в нас двадцять примірників, причому ми даємо їм тільки дев’ять: директорові, капельмейстерові, режисерові, їхнім коханкам і трьом співвласникам театру. Кожен із бульварних театрів у такий спосіб виплачує газеті вісімсот франків. Ще стільки ж дають квитки на ложі, що їх надсилають Фіно, та й актори і автори п’єс передплачують по кілька примірників. Виходить, шахрай отримує на Бульварах вісім тисяч франків. Це все малі театрики — тож уяви собі, скільки він лупить з великих! Тепер зрозумів? Ми повинні бути вельми поблажливі...

— Я зрозумів, що мені не вільно висловлювати свою думку.

— Ет! Чи тобі не однаково, коли ти з цих ясел годуєшся? — вигукнув Лусто. — Крім того, хлопче, чим тобі так дозолив цей театр? Має ж бути якась причина для розгрому вчорашньої вистави? Громити, аби тільки громити, означало б шкодити добрій славі газети. Якщо потім ми й затавруємо когось по справедливості, це вже не справить ніякого враження. Директор чимсь тобі не догодив?

— Він не виділив для мене місця.

— А, тоді зрозуміло, — кивнув Лусто. — Я покажу директорові рукопис твоєї статті і скажу, що я пом’якшив її, це тобі принесе більше користі, ніж стаття надрукована. Проси в нього завтра квитки, й він виписуватиме тобі по сорок щомісяця, а я відведу тебе до чоловіка, з яким ти домовишся про збут; він скуповуватиме їх у тебе зі знижкою у п’ятдесят відсотків проти їхньої ціни. Театральними квитками торгують, як і книжками. Ти побачиш різновид Барбе — проводиря клаки. Він живе тут, неподалік; ми маємо час, ходімо до нього...

— Але ж Фіно вдається до негідних махінацій! Він визискує таланти, він, по суті, лупить незаконні податки. Рано чи пізно правосуддя...

— Які дурниці! Та ти з неба впав! — вигукнув Лусто. — За кого ти маєш Фіно? Під удаваною простодушністю, під виглядом Тюркаре[140], під невіглаством і тупістю ховається лукавство капелюшника — адже Фіно його нащадок. Хіба не бачив ти в його барлозі, в редакції газети, старого солдата часів Імперії, дядька нашого Фіно? Будучи людиною, на яку у всьому можна покластись, він до того ж має славу дурня — а це якраз те, чого треба Фіно. Бо саме дядько бере участь у всіх сумнівних грошових оборудках. У Парижі тому, хто пнеться вгору, дуже зручно мати біля себе помічника, завжди готового ввести себе в неславу. В політиці, як і в газетярському ділі, теж трапляється безліч випадків, коли начальству краще триматися осторонь. Якби Фіно вибився у політичні діячі, він би зробив свого дядька секретарем, щоб той стягував для нього данину, як то заведено в установах, коли йдеться про вирішення будь-якої значної справи. Старий Жірудо на перший погляд справляє враження йолопа, але в нього досить тями, щоб бути таємним спільником. Крім того, він стоїть на варті й охороняє нас від надокучливих новачків, від скарг, від скандалів, і я не думаю, щоб у якійсь іншій редакції знайшовся рівний йому.

— Свою службу він справляє добре, — сказав Люсьєн, — я бачив його в ділі.

Етьєн і Люсьєн пішли на вулицю Фобур-дю-Тампль, де головний редактор газети зупинився біля будинку а гарним фасадом.

— Пан Бролар удома? — запитав він у воротаря.

— Отакої! — здивувався Люсьєн. — Верховода банди клакерів — і раптом пан?

— Мій друже, у Бролара двадцять тисяч ліврів ренти, усі драматурги, що пишуть для бульварних театрів, у нього в руках; він має на кожного з них відкритий поточний рахунок, як у банку. Авторські квитки та контрамарки йдуть на продаж. Бролар перекуповує і збуває цей товар. Ось тобі трохи статистики — це наука вельми корисна, коли нею не зловживають. По півсотні дармових квитків щовечора в кожен театр — це складе двісті п’ятдесят квитків на день; отож, якщо в середньому квиток коштує сорок су, Бролар щодня виплачує авторам п’єс по сто двадцять п’ять франків і має шанс нажити на цьому стільки ж. Таким чином тільки на авторських квитках він має чотири тисячі франків на місяць, тобто сорок вісім тисяч франків у рік. Віднімемо тисяч двадцять на неминучі збитки, адже йому не завжди щастить продати квитки...

— Чому ж?

— По-перше, квитки, що йдуть у продаж через каси театру, підривають торгівлю дармовими квитками, які не забезпечують нумерованих місць. Театр лишає за собою право розпоряджатись місцями. Крім того, бувають погожі дні й бувають погані спектаклі. Враховуючи такі неминучі збитки, Бролар має по цій статті близько тридцяти тисяч на рік. Потім клакери — його головний промисел. Скажімо, Флоріна й Коралі виплачують йому данину; якби вони відхилили його домагання, їм би не щастило зривати оплесків, таких необхідних для кожної актриси, коли вона з’являється перед глядачами або йде зі сцени.

Лусто пояснював усе це майже пошепки, поки вони підіймалися сходами.

— Париж — дивовижне місто, — сказав Люсьєн. — Тут з усього мають вигоду.

Охайно вдягнена служниця провела двох газетярів до пана Бролара. Торговець квитками, який велично сидів у кабінетному кріслі перед великим округлим секретером, підвівся, побачивши Лусто. Бролар мав на собі сірий мельтоновий сюртук, панталони зі штрипками й був у червоних капцях, достоту як лікар або адвокат. Люсьєн побачив у ньому забагатілого простолюдина: нічим не примітне обличчя, сірі лукаві очі, руки клакера, безбарвна шкіра, на якій гульбощі лишили свої сліди, як лишає їх на даху дощ, волосся з просивиною і глухуватий голос.

— Ви прийшли, звичайно, заради панни Флоріни, а ви — задля панни Коралі, — сказав Бролар. — Я вас обох знаю. Будьте спокійні, добродію, — сказав він, звертаючись до Люсьєна, — я купую публіку в Жімназ, і я потурбуюся про вашу коханку й не допущу ніяких підступів проти неї.

— Від цього ми не відмовимося, шановний Броларе, — сказав Лусто. — Але ми прийшли домовитися про квитки, які надходять у редакцію від усіх бульварних театрів; мені — як головному редакторові, моему другові як рецензенту вистав.

— А справді! Фіно ж продав свою газету. Мені про це відомо. Добре йому живеться, вашому Фіно! У кінці тижня я даю на його честь обід. Якщо бажаєте зробити мені приємність, ласкаво прошу разом з вашими подругами. Буде бенкет на всю губу, в мене зберуться Адель Дюпюї, Дюканж, Фредерік дю Пті-Мере, панна Мілло, моя коханка. Ми добре розважимось! І, звичайно ж, досхочу вип’ємо!

— Дюканжеві, мабуть, доводиться сутужно. Він програв процес.

— Я позичив йому десять тисяч франків, успіх «Каласа» дозволить йому повернути борг. Дюканжа треба було підбадьорити. Він людина розумна, здібна...

Люсьєнові здалося, наче він марить: ватаг клаки брався оцінювати талант письменника!

— Коралі домоглась великого успіху, — сказав Бролар з виглядом знавця. — Якщо вона шануватиметься, я таємно підтримаю її проти можливих підступів під час її дебюту в Жімназ. А знаєте, що я зроблю? Посаджу на галерею пристойно вбраних молодиків, вони сміятимуться і схвально перешіптуватимуться, одне слово, заохочуватимуть публіку до оплесків. Ось так виводять актрису в люди. Коралі подобається мені, й ви, мабуть, задоволені нею, вона щира дівчина. О, я можу провалити, кого захочу...

— А як ми домовимося з квитками? — запитав Лусто.

— Гаразд, я приходитиму по них на початку кожного місяця. Вашому приятелю я запропоную ті самі умови, що й вам. У вас, добродію, п’ять театрів, отже, ви матимете тридцять квитків; це становитиме десь франків сімдесят п’ять на місяць. Чи не бажаєте отримати аванс? — запитав торговець квитками, повертаючись до свого секретера і висовуючи шухляду, наповнену срібними екю.

— Ні, ні, — сказав Лусто, — ми прибережемо цю можливість на чорний день...

— Найближчими днями, добродію, — сказав Бролар, звертаючись до Люсьєна, — я навідаю Коралі, й ми про все з нею домовимось.

Люсьєн не без глибокого подиву роздивлявся кабінет Бролара; були там шафа з книжками, гравюри, пристойні меблі. Проходячи через вітальню, поет побачив обставу, далеку як від убогості, так і від надмірної розкоші, їдальня була оздоблена з особливою вишуканістю. Він пожартував з цього приводу.

— Бролар — любитель смачно попоїсти, — пояснив Лусто. — Його обіди цілком відповідають його прибуткам, і про них згадано не в одній п’єсі.

— Вина у мене добрі, — скромно зауважив Бролар. — А ось і мої крикуни! — вигукнув він, почувши тупотіння ніг на сходах та хрипкі голоси.

Йдучи до виходу, Люсьєн побачив, як повз нього промарширував цілий загін смердючих клакерів і торговців квитками — усі в кашкетах, у зношених панталонах, у потертих сюртуках; пики вішальників — посинілі, позеленілі, брудні, непривабливі, з кошлатими бородами, з лютими і водночас лукавими очима; то було жахливе плем’я, яке живе й плодиться на паризьких бульварах; вранці вони продають запобіжні ланцюжки для дверей, позолочені дрібнички вартістю в двадцять п’ять су, а вечорами плескають у долоні під театральними люстрами — тобто пристосовуються до всіх нечистих потреб Парижа.

— Ось вони, римляни! — сказав Лусто, сміючись. — Ось хто створює славу актрисам і драматургам! Зблизька ця слава нічим не краща за славу газетярів.

— У Парижі годі зберегти хоч якісь ілюзії, — сказав Люсьєн по дорозі додому. — Тут з усього беруть данину, тут усе продається, усе фабрикується — навіть слава...

Гостями Люсьєна були Доріа, директор Панорами, Матіфа і Флоріна, Камюзо, Лусто, Фіно, Натан, Гектор Мерлен і пані дю Валь-Нобль, Фелісьєн Верну, Блонде, Віньйон, Філіпп Брідо, Марієтта, Жірудо, Кардо і Флорентіна, Біксіу. Він запросив також своїх друзів з Братства. Приїхала і танцівниця Туллія, але без свого герцога, вона, як подейкували, була не байдужа до дю Брюеля. Були й видавці газет, у яких працювали Натан, Мерлен, Віньйон і Верну. Всього набралося гостей десятків зо три, більше людей їдальня Коралі уже не вмістила б. Десь на восьму годину у світлі запалених люстр меблі, шпалери, квіти прибрали того святкового вигляду, коли паризька розкіш здається втіленням мрії. Відчувши себе господарем усього цього багатства, Люсьєн спізнав ні з чим не зрівнянну втіху задоволеного марнославства та здійснених надій, і він більше не дошукувався, хто й задля кого махнув тут чарівною паличкою. Флоріна й Коралі, вбрані з вигадливою елегантністю і витонченою розкішшю, як то заведено, серед актрис, усміхалися провінційному поетові, наче два ангели, послані відчинити перед ним двері до палацу мрій. Люсьєн і справді жив мріями. За останні кілька місяців його життя так круто змінилося, він так раптово перейшов від прикрих злиднів до щасливого достатку, аж іноді його опановував неспокій — так буває з людиною, котра бачить сон і водночас знає, що вона спить. Одначе в його погляді, коли він милувався на цю чудову красу, була така впевненість у собі, що заздрісники, мабуть, назвали б її гординею. Люсьєн дуже змінився. Щодня втішаючись любов’ю, він зблід, вираз солодкої знемоги затуманював його зір; одне слово, як казала пані д’Еспар, він мав вигляд щасливого коханця. Люсьєнова врода стала ще яскравішою. Усвідомлення своєї сили і влади проступало на його обличчі, просвітленому коханням і досвідом. Нарешті він побачив літературний світ і вище товариство віч-на-віч і вже не сумнівався, що увійде туди переможцем. Поетові, який має звичай замислюватися тільки під гнітом знегод, теперішнє його життя уявлялося цілком безхмарним. Успіх надимав вітрила його човна, він здобув усе необхідне для здійснення своїх задумів: багатий дім, коханку на заздрість усьому Парижу, екіпаж і, нарешті, незліченні скарби, що таїлись у його чорнильниці. Душа, серце й розум Люсьєна теж зазнали перетворення: тепер, коли наслідки були такі блискучі, він і на думці не покладав замислюватися про вибір засобів. Достаток і безтурботне життя в цьому домі напевне здивують економістів, що добре вивчили паризькі звичаї, тому не зайве пояснити, на якому підмурку — а вія був досить нестійкий — спочивав добробут актриси та її поета. Камюзо пощастило вмовити постачальників Коралі відкрити їй необмежений кредит бодай на три місяці, причому сам він зумів залишитись осторонь, у тіні. І ось коні, слуги, усе мов чарами з’явилося перед цими двома дітьми, які поспішали натішитися життям і досхочу втішалися ним. Узявши Люсьєна за руку, Коралі урочисто ввела його до їдальні, що стала невпізнанною — як ото в театрі сцена перед виставою — так змінив її вигляд розкішно накритий стіл, освітлений канделябрами в сорок свічок. Тут-таки Коралі відкрила коханому таємниці меню з його королівським десертом — то було творіння Шеве. Люсьєн пригорнув Коралі і поцілував у чоло.

— Я стану знаменитий, крихітко, — сказав він, — і щедро віддячу тобі за кохання й відданість.

— Ет, пусте! — сказала вона. — Ти задоволений?

— Ще б пак!

— От і гаразді Твоя усмішка — найкраща винагорода, — відповіла Коралі, зміїним порухом наблизивши свої уста до Люсьєнових.

Тим часом Флоріна, Лусто, Матіфа й Камюзо вже розставляли картярські столи. Люсьєнові друзі почали з’їжджатися — всі ці люди мали тепер за честь називатися його друзями. Гра тривала від дев’ятої години до півночі. На своє щастя, Люсьєн не знав жодної гри; але Лусто програв тисячу франків і позичив її в Люсьєна, який не міг відмовити другові в цій послузі. Десь о десятій приїхали Мішель, Фюльжанс і Жозеф. Розмовляючи з ними, Люсьєн відійшов убік і тут помітив, що вони суворі, стримані, щоб не сказати замкнуті в собі. Д’Артез не зміг прийти, він закінчував свою книжку. Леон Жіро готував до виходу в світ перший номер журналу. Братство послало сюди трьох художників, гадаючи, що на світському бенкеті вони почуватимуть себе не так ніяково, як інші.

— Отже, діти мої, — заявив Люсьєн, трохи хизуючись, — ви переконаєтеся, що нікому не відомий віршомаз може стати відомим політиком.

— Я буду тільки радий, якщо моє пророцтво не справдиться, — сказав Мішель.

— А поки що, чекаючи на кращу долю, ти живеш із Коралі? — спитав Фюльжанс.

— Так, — відповів Люсьєн з удаваною простодушністю. — В Коралі був багатий старий торговець, що обожнював її, але вона виставила того бідолаху за двері. Я щасливіший, ніж твій брат Філіпп, який не може прибрати до рук Марієтту, — додав він, глянувши на Жозефа Брідо.

— Тобто ти став людиною без забобонів, — сказав Фюльжанс. — Ти виб’єшся в люди.

— Для вас я завжди залишуся колишнім Люсьєном, хай яке здобуду собі місце під сонцем.

Мішель і Фюльжанс переглянулися, обмінялись посмішкою. Люсьєн помітив ту посмішку й зрозумів, як безглуздо прозвучала його хвальба.

— Яка Коралі гарна! — вигукнув Жозеф Брідо. — Так і проситься на картину!

— І дуже добра, — мовив Люсьєн. — Присягаюся, вона справжній ангел. Звичайно ж, ти її намалюєш! Пиши з неї, якщо хочеш, свою юну венеціанку, яку стара звідниця приводить до сенатора.

— Всі жінки ангели, коли закохуються, — сказав Мішель Кретьєн.

У цю мить до Люсьєна кинувся Рауль Натан. Він схопив його за руки й потиснув їх із почуттям найщирішої вдячності.

— Любий друже, ви не тільки велика людина, а й маєте добре серце, а це сьогодні зустріти важче, ніж талант, — сказав він. — Ви віддані своїм друзям. Одне слово, я ваш до скону. Я ніколи не забуду, що ви зробили для мене на цьому тижні.

Почувши такі улесливі слова від письменника, що був запанібрата зі Славою, Люсьєн із неприхованою гордістю поглянув на своїх друзів із Братства. Порив Натана був викликаний тим, що Мерлен показав йому відбиток статті, в якій Люсьєн вихваляв його книжку і яка мала з’явитися в завтрашньому номері газети.

— Я погодився напасти на вас тільки за умови, що сам на цю статтю й відповім, — прошепотів Люсьєн на вухо Натанові. — Можете й далі покладатись на мене.

І обернувся до друзів із Братства, радіючи, що обставини підтвердили справедливість його слів, з яких щойно посміялися Мішель і Фюльжанс.

— Хай-но вийде д’Артезова книжка, і я зумію бути йому корисним, — заявив він. — Уже одне це заохочує мене працювати в газетах.

— А ти вільний у своїх діях? — запитав Мішель.

— Без кого не обійдуться, того неволити не стануть, — відповів Люсьєн з удаваною скромністю.

Десь опівночі гості посідали за стіл, і бенкет почався. Застільні балачки у Люсьєна велися куди вільніше, ніж у Матіфа, адже ніхто не знав, що погляди трьох посланців Братства дуже розходилися з поглядами газетярів. Молоді дотепники, такі розбещені звичкою виступати і «за», і «проти», зчепилися між собою, жбурляючи один у одного жахливими істинами нового права, яке зароджувалося тоді в надрах світу журналістики. Клод Віньйон виступив проти прагнення малих газет цькувати окремих осіб: мовляв, критика повинна зберегти свої високі принципи, бо інакше письменники зрештою перестануть шанувати й самих себе. Тоді Лусто, Мерлен і Фіно відверто виступили на оборону методу, який на газетярському жаргоні називався дати прочуханки, твердячи, що це іспит, по якому можна розпізнати талант.

— Кожен, хто витримав такий іспит, доведе, що він сильна людина, — сказав Лусто.

— Крім того, — заявив Мерлен, — коли ми вшановуємо великих людей, навколо них, як навколо римських тріумфаторів, разом зі славослів’ями мають також лунати крики хули.

— Отакої! — сказав Люсьєн. — Тоді, либонь, усі, кого стануть ганьбити, відчують себе тріумфаторами!

— Чи не про себе ти турбуєшся? — вигукнув Фіно.

— Навіщо тобі, Люсьєне, про це турбуватись? — озвався Мішель Кретьєн. — Ти маєш сонети — вони й створять тобі тріумф Петрарки. Хіба цієї слави тобі мало.

— Без Лаури й жовтого металу? — вигукнув Доріа, чий римований жарт усі зустріли оплесками та сміхом.

— Faciamus experimentum in anima vili[141], — з усмішкою відповів Люсьєн Мішелеві.

— Лихо тим, кого газета обмине критикою і чию першу книжку вже увінчають лаврами! Таких письменників, немовби святих, заховають у ніші, й ніхто більше не зверне на них уваги, — сказав Верну.

— Їм казатимуть, як сказав Шансене маркізові де Жанлі, що аж надто закохано видивлявся на його дружину: «Приятелю, ви своє вже отримали», — мовив Блонде.

— У Франції успіх знищує, — озвався Фіно. — Ми надто заздрісні й тому намагаємось примусити і себе, й інших якомога скоріше забути про успіх ближнього.

— Суперечність — джерело життя в літературі, — сказав Клод Віньйон.

— Як і в природі, де життя виникає з боротьби двох начал! — вигукнув Фюльжанс. — Перемога одного над другим — це смерть.

— Як і в політиці, — докинув Мішель Кретьєн.

— Ми це щойно довели на ділі, — підхопив Лусто. — За один тиждень Доріа продасть дві тисячі примірників Натанової книжки. А завдяки чому? Бо найлегше створити славу тій книжці, на яку шалено нападали.

— А після такої-от статті, — сказав Мерлен, піднявши вгору відбиток завтрашнього номера своєї газети, — як не розпродати всього видання?

— Прочитайте мені статтю, — попросив Доріа. — Я лишаюся книготорговцем, навіть коли вечеряю.

Мерлен прочитав похвальну статтю Люсьєна, яку все товариство зустріло оплесками.

— Ну хіба могла з’явитися ця стаття без першої? — запитав Лусто.

Тоді Доріа дістав із кишені відбиток третьої статті Люсьєна й почав читати. Фіно уважно слухав: стаття призначалася в другий номер його журналу, і як головний редактор він перебільшував свій захват.

— Якби Боссюе жив у нашому столітті, панове, він написав би достоту так, — заявив він.

— Охоче вірю, — сказав Мерлен. — Якби Боссюе[142] жив сьогодні, він став би газетярем.

— За Боссюе Другого! — вигукнув Клод Віньйон, підіймаючи келих і насмішкувато вклоняючись Люсьєнові.

— За мого Христофора Колумба! — відповів Люсьєн, підіймаючи тост за Доріа.

— Браво! — вигукнув Натан.

— Це в нього таке прізвисько?[143] — лукаво запитав Мерлен, переводячи погляд з Фіно на Люсьєна.

— Якщо ви провадитимете в такому ж дусі, — втрутився Доріа, — ми зовсім загубимо нитку розмови, а добродії комерсанти, — провадив він, кивнувши на Матіфа й Камюзо, — взагалі нічого не зрозуміють. «Жарт — це нитка, — сказав Бонапарт. — Де тонко, там і рветься».

— Панове, ми з вами свідки просто-таки надзвичайного випадку — незбагненного, нечуваного, дивовижного. Всі ми захоплені, що наш друг так швидко перетворився з провінціала на журналіста.

— Він народився журналістом, — сказав Доріа.

— Діти мої, — почав Фіно, підводячись із пляшкою шампанського в руці, — ми підтримували перші спроби нашого гостинного хазяїна, ми підбадьорювали його на шляху до успіху, й він перевершив найсміливіші наші надії. Він витримав випробування, написавши за якихось два місяці кілька блискучих, нам усім відомих статей. Я пропоную посвятити його в журналісти.

— Трояндовий вінок на відзнаку його подвійної перемоги! — вигукнув Біксіу, дивлячись на Коралі.

Коралі подала знак Береніці, й та пішла пошукати в картонних коробках актриси старі штучні квіти. Тільки-но гладка покоївка принесла ті квіти, зразу ж було сплетено великий вінок; кілька уже захмелілих гостей теж досить безглуздо прикрасили себе квітами. Фіно, виступивши в ролі верховного жерця, пролив на прегарні біляві кучері Люсьєна кілька крапель шампанського, вимовивши з кумедною урочистістю такі слова: «Ім’ям Гербового збору, Поруки й Штрафу висвячую тебе в журналісти. Хай твої статті пишуться тобі легко!»

— Й будуть оплачені без відрахувань за пробіли! — докинув Мерлен.

У цю мить Люсьєн помітив засмучені обличчя Мішеля Кретьєна, Жозефа Брідо і Фюльжанса Рідаля; взявши капелюхи, вони вийшли під обурені вигуки інших гостей.

— Святенники й лицеміри! — сказав Мерлен.

— Фюльжанс був добрим хлопцем, — мовив Лусто, — але вони розбестили його своєю мораллю.

— Хто вони? — запитав Клод Віньйон.

— Похмурі молодики, які збираються в релігійно-філософському шинку на вулиці Чотирьох Вітрів, де вони трудяться з метою розкрити, в чому сенс існування людства... — відповів Блонде.

— О! О! О!

— Вони намагаються збагнути, чи людство обертається навколо власної осі, чи просто рухається вперед, — провадив Блонде. — Вони довго сперечались, обираючи між прямою лінією та кривою, біблійний трикутник здався їм позбавленим сенсу, і тоді з’явився невідомий пророк, який висловився за спіраль.

— Коли люди збираються докупи, вони можуть доміркуватись і до небезпечніших дурниць! — вигукнув Люсьєн, якому хотілося захистити Братство.

— Ти вважаєш ці теорії пустопорожнім базіканням? — запитав Фелісьєн Верну. — Настане час — і вони перетворяться на рушничні постріли або на гільйотину.

— Поки що ті хлопці тільки шукають найвищих істин на дні келихів із шампанським, прагнуть з’ясувати гуманітарну суть панталон і знайти пружинку, яка рухає всесвіт, — сказав Біксіу. — Вони підбирають скинутих з трону ідолів, таких, як Віко, Сен-Сімон, Фур’є. Я боюся, вони заморочать голову моєму сердешному Жозефу Брідо.

— Це через них охолонув до мене Б’яншон, мій земляк і шкільний товариш, — сказав Лусто.

— Чи не навчають вони розумової гімнастики і не вправляють мізки? — спитав Мерлен.

— Не виключено, — відповів Фіно. — У всякому разі, я чув, ніби Б’яншон віддається таким фантазіям.

— Справді? — перепитав Лусто. — Але Б’яншон однаково стане славетним лікарем.

— То їхній вождь — д’Артез? — озвався Натан. — Той самий молодик, який збирається нас усіх проковтнути?

— Справжній геній — ось хто д’Артез! — вигукнув Люсьєн.

— Волію справжній шартрез! — сказав Клод Віньйон усміхнувшись.

Настала мить, коли кожен намагався розкрити душу сусідові за столом. Якщо розумних людей пориває на відвертість і вони готові віддати ключ до свого серця, можна не сумніватися, що хміль уже забив їм памороки. За якусь годину всі Люсьєнові гості почували себе щирими приятелями; вони величали один одного знаменитостями, могутніми талантами, людьми, яким належить майбутнє. Люсьєн як хазяїн дому зберіг певну ясність думки; він вислуховував неймовірні софізми, що довершували його духовне розтління.

— Діти мої, — сказав Фіно, — ліберальній партії край треба пожвавити свою полеміку, але нині їй зовсім нема за що паплюжити уряд, і ви самі розумієте, в якій скруті опинилася опозиція. Хто з вас хоче написати брошуру з вимогою поновити право первородства?[144] А ми б тоді підняли бучу проти таємних підступів двору. За роботу добре заплатять.

— Я, — сказав Гектор Мерлен. — Це збігається з моїми переконаннями.

— Твоя партія звинуватить тебе, що ти вводиш її в неславу, — заперечив Фіно. — Фелісьєне, займись-но ліпше ти цією брошурою. Доріа її видасть, а таємницю ми збережемо.

— І скільки за неї дадуть? — запитав Верну.

— Шістсот франків. Ти підпишешся «граф К.»

— Згода! — сказав Верну.

— То ви хочете підсадити «крячку» в політику? — знову втрутився до розмови Лусто.

— Це справа Шабо, перенесена в царину боротьби ідей, — сказав Фіно. — Урядові приписують найчорніші задуми, й нацьковують на нього громадську думку.

— Мене завжди глибоко дивуватиме уряд, який довіряє керівництво громадською думкою таким пройдам, як ми, — сказав Клод Віньйон.

— Якщо уряд з дурного розуму вступить у відкритий бій, — провадив Фіно, — проти нього почнуть шалені атаки; якщо він тільки викаже свою образу, це вже дасть нам привід загострити полеміку, викликати невдоволення в народі. Газета ніколи нічим не ризикує, тоді як влада ризикує всім.

— Франції нема й не буде, поки уряд не оголосить газети поза законом, — вів далі Клод Віньйон. — А ви з кожною годиною все більше процвітаєте, — обернувся він до Фіно. — Ви ті ж таки єзуїти — але без їхньої фанатичної віри, твердості намірів, дисципліни і згуртованості.

Всі повернулися до картярських столів. У перших променях світанку незабаром потьмяніли свічки.

— Твої друзі з вулиці Чотирьох Вітрів були смутні, немов засуджені на смерть, — сказала Коралі своєму коханому.

— Вони були суддями, — відповів поет.

— Судді не бувають такі занудні, — мовила Коралі.

Ось уже місяць Люсьєн щодня пропадав на званих вечерях, обідах, сніданках, балах — його затягло в бурхливий потік, у водоверть розваг і легкої праці. Він нічого не обмірковував наперед. Здатність зважувати за складних життєвих обставин — це печать сильної волі, якою ніколи не будуть позначені поети, люди слабкі або надто захоплені чисто духовними інтересами. Як і більшість газетярів, Люсьєн жив з дня на день, розтринькував гроші, тільки-но вони потрапляли йому до рук, жив, не думаючи про труднощі паризького життя, які час від часу пригнічували богему. Ошатністю своїх костюмів і манерами він тепер змагався з найславетнішими чепурунами світського товариства. Коралі, як і всі фанатики, любила прикрашати свого ідола; вона розорялася, щоб нарядити коханого поета у той франтівський обладунок, про який він так мріяв під час своєї першої прогулянки в Тюїльрі. І ось у Люсьєна завелися чудові ціпки, прегарний лорнет, діамантові запонки, кільця для вранішніх краваток, персні з печаткою і чимало вишуканих жилетів під колір кожного костюма. Незабаром він здобув славу денді. Того дня, коли він з’явився серед гостей на світському рауті в німецького дипломата, його перевтілення пробудило потаємну заздрість у молодиків, що теж були серед запрошених на вечірку і мали славу законодавців паризької моди — таких, як де Марсе, Ванденес, Ажуда-Пінту, Максім де Трай, Растіньяк, герцог де Мофріньєз, Боденор, Манервіль та інші. У світському товаристві чоловіки заздрять один одному чисто по-жіночому. Графиня де Монкорне і маркіза д’Еспар, на честь якої давався обід, посадовили Люсьєна між собою й навперейми кокетували з ним.

— Чому ви покинули вищий світ? — спитала його маркіза. — Він так хотів прийняти вас, віддати вам шану. Я розгнівана на вас, так і знайте. Ви заборгували мені візит, і я вас досі чекаю. Днями я бачила вас у Опері, проте ви не побажали підійти й навіть не вклонилися мені.

— Ваша кузина, маркізо, так безцеремонно дала мені зрозуміти...

— Ви не знаєте жінок, — відповіла пані д’Еспар, уриваючи Люсьєна. — Ви поранили серце воістину ангельське і найшляхетнішу душу з тих, які мені зустрічалися. Ви навіть не здогадуєтеся, що Луїза хотіла зробити для вас і скільки витонченого розуму вклала вона у свій задум. О! Він би вдався їй, — сказала маркіза у відповідь на недовірливий погляд Люсьєна. — Ви, звичайно, розумієте, що її чоловік рано чи пізно повернув би їй свободу; і справді він недавно помер — як і слід було сподіватися, від нетравлення шлунка. — Але, звісно ж, їй не вельми кортіло стати пані Шардон. Зате титул графині де Рюбампре був вартий того, щоб його здобути. Тепер вам ясно? Кохання — це велика гординя, і воно має поєднуватись, а надто в шлюбі, з усіма іншими видами гордині. Якби я навіть закохалась у вас до нестями — настільки, що погодилася б стати вашою дружиною, — мені все ж таки було б нелегко називатися пані Шардон. Погодьтеся з цим! Тепер ви познайомилися з труднощами паризького життя, ви зпаєте, якими манівцями тут треба добиратися до мети. То невже для вас не очевидно, що, опікуючись вами, людиною без статку й без імені, Луїза сподівалася на успіх майже неймовірний, і тому вона нічим не могла нехтувати. Ви дуже розумний, та коли ми, жінки, кохаємо, ми стаємо розумніші за наймудрішого чоловіка. Для здійснення свого задуму моя кузина хотіла використати того нікчемного Шатле... До речі, я маю подякувати вам за втіху: я так сміялася, читаючи ваші статті, спрямовані проти нього! — несподівано сказала маркіза, урвавши свій монолог.

Люсьєн не знав, що й думати. Вже трохи обізнаний із підступністю, яка була законом у середовищі газетярів, він досі уявлення не мав про підступність світського товариства. Отож, незважаючи на всю його проникливість, він мав невдовзі стати жертвою гіркого розчарування.

— Як, маркізо, хіба ви не протегуєте Чорногузові? — спитав поет, неабияк зацікавлений останніми словами пані д’Еспар.

— Вищий світ зобов’язує нас бути чемними з найлютішими ворогами, вдавати веселість у товаристві людей нудних і нерідко вдавати, ніби ти жертвуєш друзями, щоб у такий спосіб певніше допомогти їм. Невже ви досі такий недосвідчений? Адже ви готуєтеся стати письменником — кому-кому, а вам слід би вивчити буденні хитрощі світу. Якщо моя кузина і прикинулась, ніби жертвує вами заради Чорногуза, то вчинила вона так тільки тому, щоб використати його вплив для вашої вигоди — адже до нього прихильно ставляться в урядових колах. Ми також переконали Шатле, — сподіваючись коли-небудь вас примирити, — що до певної міри ваші випади проти нього пішли навіть йому на користь. Шатле винагородили за ті прикрощі, яких він зазнав від газет. Як висловився де Люпо, звертаючись до міністрів: «Поки газети знущаються з Шатле, вони дають спокій урядові».

— Пан Блонде запевнив мене, що я матиму втіху бачити вас у себе, — сказала графиня де Монкорне, коли маркіза замовкла, давши Люсьєнові змогу поміркувати над її словами. — Ви зустрінете в мене кількох художників, письменників і жінку, котра давно мріє познайомитися з вами, — панну де Туш, одну з тих талановитих натур, які так рідко трапляються серед нас, жінок; ви неодмінно зробите їй візит. Панна де Туш — або Каміль Мопен, якщо хочете — має один з найславетніших салонів у Парижі, вона казково багата. Їй сказали, що ви так само гарний, як і розумний, і вона помирає від бажання побачити вас.

Люсьєнові лишалося тільки висловити палку вдячність, і він окинув Блонде заздрісним поглядом. Між графинею де Монкорне, цією знатною світською дамою, і Коралі існувала така сама різниця, як між Коралі й вуличною повією. Обличчя графині — юної, вродливої, розумної — чарувало сліпучою білістю, притаманною жінкам з півночі. Її мати була уроджена княжна Шербелова, і перед обідом посол ушанував графиню де Монкорне щонайчемнішою увагою.

Тим часом маркіза д’Еспар недбало обсмоктувала крильце курчати.

— Моя бідолашна кузина так прихильно ставилася до вас, — сказала вона. — Луїза звіряла мені свої мрії про ваше чудове майбутнє. Вона багато чого ладна була витерпіти, але яку зневагу виявили до неї ви, повернувши її листи! Ми прощаємо жорстокість; якщо нам завдають болю — значить, про нас усе ж таки думають. Але байдужість! Байдужість — це як полярна крига, вона сковує. Ну признайтеся ж, ви втратили справжній скарб — і зі своєї вини! Навіщо вам було поривати з Луїзою? Навіть якщо вам здалося, ніби вами знехтували, хіба не мали ви подбати про свій добробут, про поновлення свого імені? Луїза дуже цим переймалася...

— Чому ж вона нічого мені не сказала? — відповів Люсьєн.

— О господи, та це ж я порадила їй не відкриватися вам. Щиро скажу, я злякалася, побачивши, як мало ви знайомі зі світським товариством. Я боялася, що ваша недосвідченість, ваша нерозважливість і юний запал можуть зруйнувати або сплутати її розрахунки і наші задуми. Згадайте-но самі, яким ви тоді були. Згадали? Ви погодилися б зі мною, якби побачили оце тепер свого двійника. Ви стали зовсім іншою людиною. І якщо ми перед вами винні, то тільки в тому, що не змогли цього передбачити. Але з тисячі чоловіків чи знайдеться бодай один, хто поєднував би в собі такий розум і таку дивовижну здатність пристосовуватись до вимог середовища? Як могла я здогадатися, що ви цей рідкісний виняток? Ви перевтілилися так швидко, ви так легко засвоїли манери парижанина, що коли місяць тому я зустріла вас у Булонському лісі, я не впізнала вас.

Люсьєн слухав цю вельможну даму з почуттям незбагненної втіхи. Вона промовляла свої облесливі слова з таким довірливим і злегка ображеним виглядом, з таким наївним виразом обличчя! Здавалося, вона справді щиро зацікавлена його долею, і він майже повірив у чудо, як був повірив у чудо в день своєї першої появи в Драматичній панорамі. Після того щасливого вечора життя тільки всміхалося йому, і Люсьєн почав приписувати своїй юності чародійну силу. Цілком певний, що не дасть заскочити себе зненацька, він вирішив випитати у співрозмовниці все до решти.

— Які ж то, маркізо, були задуми, що нині обернулися на нездійсненні мрії?

— Луїза хотіла домогтися королівського указу, що дав би вам право носити прізвище й титул де Рюбампре. Вона хотіла поховати Шардона. Тоді це було просто, тепер — з огляду на ваші політичні переконання — майже неможливо. А тим часом успіх її задуму приніс би вам щастя. Ви назвете наші мрії пустими химерами. Але в нас усе ж таки є досвід, і ми знаємо, якої ваги надає графський титул елегантному, чарівному молодикові. Нехай у присутності багатих спадкоємиць або юних англійок-міліонерш повідомлять: «Пан Шардон!» чи «Граф де Рюбампре!» — це справить аж ніяк не однакове враження. Хай він навіть весь у боргах, граф легко знайде доступ до сердець, його врода яскрітиме в сяйві титулу, мов діамант у коштовній оправі. А пана Шардона ніхто й не помітить. Не ми створили ці уявлення, розповсюджені в усіх шарах суспільства і навіть серед міщан. Ви самі відвернулись від свого щастя. Погляньте на отого молодого красеня, віконта Фелікса де Ванденеса, він один із двох особистих секретарів короля; Король любить обдарованих молодих людей, а у Ванденеса, коли він приїхав із провінції, багаж був не важчий, аніж у вас, і ви в тисячу разів розумніші за нього. Але чи належите ви до вельможного роду? Чи маєте ви високий титул? Ви знаєте де Люпо. Його прізвище Шарден — дуже схоже на ваше. Проте він і за мільйон не продав би скромного батьківського маєтку. Бо завдяки йому він стане графом де Люпо, а його син, можливо, — одним із перших вельмож королівства. Якщо ви не зійдете з хибного шляху, на який так необачно ступили, ви людина пропаща. Подумайте, наскільки розважливіший за вас пан Еміль Блонде! Він працює в газеті, яка підтримує уряд; до нього прихильно ставляться всі сьогоднішні можновладці; він людина благонадійна і може водитися з лібералами цілком безпечно для себе. Тому рано чи пізно Еміль Блонде досягне своєї мети, бо він зумів вибрати собі й погляди, і заступників. Серед родичів прегарної жінки, яка сидить поруч із вами, уродженої де Труавіль, два пери Франції і два депутати. Маючи таке ім’я, вона вигідно одружилася; нині графиня де Монкорне приймає у себе багатьох впливових людей, і, якщо буде треба, вона заради цього хлопчика Еміля Блонде розворушить весь політичний мурашник. А куди затягне вас Коралі? Не мине й кількох років, як ви будете по шию в боргах, а богемне життя остогидне вам. Ви погано розпорядилися коханням і погано влаштували своє життя. Ось що недавно сказала мені в Опері жінка, яку ви несправедливо образили. Сумуючи, що ви так необачно марнуєте свій талант і свою прекрасну юність, вона не про себе турбувалася, а про вас.

— О, якби ваші слова були правдою, маркізо! — вигукнув Люсьєн.

— З якого дива стала б я брехати? — мовила маркіза, скинувши на Люсьєна холодним зарозумілим поглядом, який спантеличив його до краю.

Геть зніяковівши, Люсьєн не відновив розмови; маркіза вдавала з себе ображену й більше до нього не озивалась. Своєю різкою відповіддю вона дошкулила йому до живого, але він усвідомлював свій промах і дав собі слово виправити його. Він обернувся до пані де Монкорне і заговорив із нею про Блонде, вихваляючи цього молодого письменника. Графиня слухала поета прихильно і, по знаку пані д’Еспар, запросила його відвідати її дім у наступний прийомний день, запитавши, чи не буде йому приємно зустрітися з пані де Баржетон, яка прийде, незважаючи на свою жалобу; бо йдеться не про бал чи велику звану вечірку, будуть запрошені тільки найближчі друзі.

— Маркіза запевняє, що я один у всьому винен, — сказав Люсьєн. — Тож хай її кузина сама вирішує, як поставитися до мене — поблажливо чи ні.

— Звільніть Луїзу від безглуздого цькування в газетах; адже, крім усього, вони ганьблять її, пов’язуючи її ім’я з ім’ям чоловіка, яким вона відверто нехтує. Зробіть це, і ви підпишете з нею мир. Кажуть, ви вважаєте, ніби вона посміялася з вас, а я бачила її дуже засмученою. Луїза почуває себе зрадженою й покинутою. А правда, що вона виїхала з провінції з вами й заради вас?

Люсьєн тільки всміхнувся, глянувши на графиню; він був надто збентежений, щоб відповісти.

— Як могли ви засумніватися в жінці, котра пішла задля вас на такі жертви? І навіть у цьому випадку ви не повинні були розлюбити її — надто вона гарна й розумна. Пані де Баржетон закохалася не так у вас самого, як у ваш талант. Повірте, жінки спершу закохуються в розум, а вже потім у вроду, — сказала графиня, нишком глянувши на Еміля Блонде.

У домі посла Люсьєн зрозумів, яка різниця між вищим світом і тим середовищем, у якому він останнього часу жив. Ці дві картини зовнішнього блиску ні в чому не були схожі, вони не мали жодної точки зіткнення. Висота й розташування кімнат у цьому домі, одному з найбагатших у Сен-Жерменському передмісті, старовинна позолота салонів, пишнота прикрас, сувора вишуканість обстави — усе було для Люсьєна незвичайне, нове; але так швидко засвоєна звичка до розкоші дозволила йому приховати свій подив. Його поведінка була так само далека від самовпевненості й зухвальства, як від підлесливості та низькопоклонництва. Поет тримався з гідністю й зумів здобути прихильність усіх, хто не мав підстав почувати до нього неприязнь, як оті юні чепуруни, що позаздрили красі й успіху Люсьєна, коли він так несподівано з’явився в світському товаристві. Виходячи з-за столу, він запропонував пані д’Еспар руку, і вона обперлась на неї. Побачивши, як доброзичливо маркіза поставилась до Люсьєна, Растіньяк підійшов до нього, нагадав йому, що вони земляки і вже зустрічалися в домі пані дю Валь-Нобль. Молодий аристократ, здавалося, хотів заприятелювати з провінційною знаменитістю; він запросив його до себе на сніданок, пообіцявши ввести у товариство великосвітської молоді. Люсьєн прийняв запрошення.

— Я сподіваюся, мене вшанує візитом і любий Блонде, — сказав Растіньяк.

Хазяїн дому підійшов до гурту, в якому були маркіз де Ронкероль, герцог де Реторе, де Марсе, генерал Монріво, Растіньяк і Люсьєн.

— От і гаразд, — сказав він Люсьєнові з чисто німецькою добродушністю, ховаючи під нею витончене лукавство. — Ви уклали мир з маркізою д’Еспар, вона вами зачарована, а ми ж усі знаємо, — додав він, окинувши поглядом чоловіків, що стояли навкруг нього, — як важко їй сподобатися.

— Справді важко, але вона підносить до небес розум, а цим мого славетного земляка природа не обділила, — сказав Растіньяк.

— Люсьєн скоро зрозуміє, як невдало скористався він зі свого розуму, — жваво втрутився до розмови Блонде. — Він перейде в наш табір, він стане нашим.

Навколо Люсьєна заговорили на цю тему. Люди поважні виголосили повчальним тоном кілька глибокодумних істин, молоді аристократи глузували з ліберальної партії.

— Я певен, що він кидав на орла й решку, вирішуючи, приєднатися йому до правих чи до лівих, — сказав Блонде. — Але тепер він зробить обміркований вибір.

Люсьєн засміявся, згадавши свою розмову з Лусто в Люксембурзькому саду.

— Він обрав за ватага, — вів далі Блонде, — такого собі Етьєна Лусто, забіяку з дрібної газетки, для якого газетна шпальта — це монета в сто су, а політика — віра в повернення Наполеона і, як на мене, ще безглуздіша, віра у вдячність і в патріотизм усіх отих панів із лівих партій. Як Рюбампре Люсьєн повинен тяжіти до аристократів; як журналіст він має бути на боці уряду, бо інакше він ніколи не стане ні де Рюбампре, ні державним секретарем.

Тут посол запропонував Люсьєнові партію у віст, і Люсьєн страшенно всіх здивував, признавшися, що грати не вміє.

— Мій друже, — прошепотів йому на вухо Растіньяк, — у той день, коли ви зробите мені ласку й захочете розділити мій скромний сніданок, приходьте якомога раніше, і я навчу вас грати у віст. А то ви ганьбите наше славне місто Ангулем, і я тільки повторю слова Талейрана, сказавши, що, не вміючи грати у віст, ви готуєте собі сумну старість.

Повідомили, що прийшов де Люпо, радник у справах юстиції, своя людина в придворних колах, лукавий честолюбець, який робив таємні послуги уряду й умів пролізти повсюди. Він уклонився Люсьєнові, з яким уже зустрічався в пані дю Валь-Нобль, і його шанобливий уклін свідчив про бажання здобути поетову прихильність. Зустрівши молодого журналіста в такому обраному товаристві, де Люпо, який завжди остерігався вскочити в халепу і про всяк випадок приятелював із людьми всіх політичних поглядів, зрозумів, що у вищому світі, як і в літературі, успіх Люсьєнові забезпечений. Він здогадався, що цей поет прагне вибитись нагору, і всіма засобами намагався підлеститись до нього, не окупував на запевнення у своїх дружніх почуттях, так ніби вони приятелювали хтозна-відколи; Люсьєна ошукати було легко, і він повірив у щирість облесливих слів радника юстиції. А той мав за правило вивчати слабості тих, у кому вбачав суперників і кого прагнув позбутись.

Отже, Люсьєна добре прийняли у світському товаристві. Він зрозумів, що багато завдячує герцогові де Реторе, німецькому послові, маркізі д’Еспар, графині де Монкорне. Перед тим як покинути дім посла, він підійшов по черзі до маркізи й до графині й у розмові з кожною показав себе в усьому блиску свого розуму.

— Яка пиха! мовив де Люпо до маркізи, коли Люсьєн відійшов.

— Він зіпсується, перш ніж дозріє, — з усмішкою сказав маркізі де Марсе. — Ви, либонь, мали таємні причини заморочити йому голову.

Коралі чекала Люсьєна у своїй кареті біля дому посла. Він був зворушений такою відданістю й розповів їй, як провів вечір. На превеликий подив поета, актриса схвалила задуми, що вже тривожили його уяву, й наполегливо радила йому стати під знамена уряду.

— З лібералами ти тільки напитаєш собі лиха. Вони влаштовують змови, вони вбили герцога Беррійського[145]. Думаєш, їм пощастить повалити уряд? Та ніколи! Працюючи на них, ти нічого не доб’єшся, а якщо перейдеш у протилежний табір, то здобудеш титул графа де Рюбампре. Ти зможеш вислужитися, станеш пером Франції, одружишся з багатійкою. Перекидайся до правих. Адже в цьому гарний тон, — додала вона, вимовляючи слово, яке для неї було найнеспростовнішим доводом. — Валь-Нобль, коли я в неї обідала, сказала мені, що Теодор Гайар збирається видавати невеличку газету роялістського напряму під назвою «Ревей», яка воюватиме з вашою газетою та з «Міруар». Кажуть, не мине й року, як пан де Віллель та його партія будуть при владі. Отож скористайся нагодою і переходь на їхній бік, поки вони ще насподі. Але Етьєнові та своїм приятелям не кажи нічого, вони здатні утнути тобі лихий жарт.

Через тиждень Люсьєн з’явився в салоні графині де Монкорне і спізнав жорстоке хвилювання, зустрівшись там із жінкою, яку він колись палко кохав і чиє серце змучив своїми кпинами. Луїза теж зовсім перемінилась. Її аристократичне походження давало їй право бути світською дамою — і вона стала нею, тільки-но виїхала з провінції. Вишуканість її жалобного вбрання свідчила про щасливе вдівство. Люсьєн відчув, що він якоюсь мірою причетний до її кокетування, і не помилився; але, немов той людожер, що скуштував свіжини, він цілий вечір вагався між закоханою, вродливою і палкою Коралі та стриманою, гордою і жорстокою Луїзою. Він не зважився зробити рішучий вибір, пожертвувати актрисою заради світської дами. Пані де Баржетон, що знову загорілася коханням до Люсьєна, побачивши, який він гарний і розумний, протягом усього вечора чекала від нього цієї жертви. Та марними виявилися її скрадливі слова, її знадні погляди, і вона покинула вітальню, охоплена непогамовною жагою помсти.

Луїза сама заговорила до Люсьєна.

— Так, так, любий Люсьєне, — сказала вона ласкаво, з гідністю і з чисто паризькою грацією. — Ви мали стати моєю гордістю, а ви обрали мене на свою першу жертву. Я простила вас, мій друже, подумавши, що ваша помста — відлуння любові.

Цими словами і своїм царственим виглядом пані де Баржетон повернула собі всю владу. Люсьєн, який досі вважав, що він тисячу разів має слушність, несподівано для себе засумнівався в цьому. Жодного слова не було сказано ні про розпачливого прощального листа, яким він порвав із нею, ні про причину розриву. Жінки з вищого світу мають дивовижний хист — жартуючи, применшувати свою провину. Вони можуть і вміють усе загладити усмішкою, несподіваним запитанням, удаваним подивом. Вони нічого не пам’ятають, вони все пояснюють, вони дивуються, перепитують, витлумачують, обурюються, сперечаються і кінець кінцем змивають свої гріхи, наче плями з одягу: ви знали їх чорними, та за мить уже бачите білими й непорочними. А ви? Ви повинні богу дякувати, якщо самі ж таки не визнали себе винним у тому або тому непрощенному злочині. На мить Люсьєн і Луїза подивились одне на одного колишніми очима, заговорили мовою дружби; проте Люсьєн, сп’янілий від потішеної гордині, сп’янілий від кохання Коралі, котра, слід визнати, влаштувала йому безтурботне життя, отож Люсьєн не знайшов належної відповіді на Луїзині слова, вимовлені з томливим зітханням: «Ви щасливий?» Меланхолійне «ні!» забезпечило б йому остаточний успіх. Та Люсьєн визнав за дотепне заговорити про Коралі, про те, як його кохають заради нього самого, тобто він повторив усі дурниці, що їх белькочуть ті, чий розум затьмарений пристрастю. Пані де Баржетон кусала собі губи. Все було скінчено. Тим часом до Луїзи підійшла маркіза д’Еспар — разом з графинею де Монкорне. Здавалося, ці три жінки з радістю прийняли поета у своє вузьке коло. Вони його приголубили, зачарували, вони спокушали його з незрівнянним мистецтвом, і Люсьєн відчув себе героєм вечора.

Отже, Люсьєнові успіхи у вищому світі були не менші, ніж успіхи, яких він уже домігся в світі журналістики. Коли маркіза д’Еспар і пані де Баржетон відрекомендували Люсьєна прекрасній мадмуазель де Туш, так добре відомій під ім’ям Каміля Мопена, ця письменниця запросила його до себе на обід — вона приймала по середах — і, здавалося, була схвильована красою поета, яку чутки нітрохи не перебільшували. Люсьєн намагався довести, що його розум переважає його вроду. Панна де Туш дивувалась і захоплювалася з тією веселою простодушністю та милим запалом поверхової приязні, які вводять у оману всіх, хто не досить обізнаний зі звичаями паризького життя, де так сильно розвинуте прагнення до нового, до безперервних розваг.

— Якби я сподобався їй, як вона сподобалася мені, — сказав Люсьєн Растіньякові й де Марсе, — ми створили б удвох роман...

— Ви обоє надто добре пишете романи, тож навряд чи захочете заводити їх у житті, — відповів Растіньяк. — Хіба двоє письменників здатні закохатися одне в одного? Щоб потім змагатися, хто кого дотепніше висміє?

— Ви мрієте з добрим розрахунком, — сміючись, сказав Люсьєнові де Марсе. — Правда, цій гарній дівчині вже стукнуло тридцять, але в неї близько вісімдесяти тисяч ліврів ренти. Вона чарівно примхлива, і краса такого типу зберігається довго. Коралі, мій друже, — це дурненьке дівча, придатне лиш на те, щоб створити вам становище, бо не годиться юному красеню обходитися без коханки. Але якщо ви не здобудете бодай однієї славної перемоги у світському товаристві, актриса з часом стане вам на заваді. Сміливо вперед, любий друже, і спробуйте заступити Конті, який сьогодні співатиме дует із Камілем Мопеном. Зрештою, за всіх часів поезії віддавали перевагу над музикою.

Коли Люсьєн почув дует у виконанні панни де Туш і Конті, його надії розвіялись.

— Конті співає чудово, — сказав він де Люпо.

Люсьєн повернувся до пані де Баржетон, і та повела його до вітальні, де була маркіза д’Еспар.

— Чи не візьмете ви його під свою опіку? — запитала Луїза у своєї кузини.

— Але хай-но спершу пан Шардон, — мовила маркіза із зухвалою й водночас ласкавою гримаскою, — облишить діяльність, яка може поставити його опікуна в незручне становище. Якщо він хоче домогтися королівського указу, що дозволив би йому розлучитися з жалюгідним прізвищем батька й узяти прізвище матері, він повинен негайно стати нашим.

— Не мине й двох місяців, як я це зроблю, — пообіцяв Люсьєн.

— Гаразд, — сказала маркіза, — я поговорю зі своїм батьком і дядечком, вони служать при дворі й, думаю, замовлять за вас слово перед канцлером.

Посол і обидві жінки зразу вгадали, де вразливе місце Люсьєна. Одурманений аристократичною розкішшю, поет зазнавав невимовного приниження, чуючи, як його називають Шардоном, у той час, коли в салопах він зустрічав тільки чоловіків із гучними титулами й іменами. Ця прикрість повторювалася щоразу, коли Люсьєн бував у світському товаристві. А ще тяжче ставало в нього на душі, коли він повертався до турбот свого ремесла після відвідин вищого світу, куди він виїздив, як годилося, в кареті й зі слугами — правда, все це належало Коралі. Люсьєн навчився їздити верхи і тепер міг гарцювати біля карети маркізи д’Еспар, панни де Туш або графині де Монкорне — привілей, якому він так заздрив у перші дні свого життя в Парижі. Фіно охоче влаштував своєму незамінному працівникові вільний вхід у Оперу, де Люсьєн прогайнував не один вечір; відтоді він прилучився до обраного кола тогочасних молодих денді. Поет дав на честь Растіньяка і своїх світських друзів розкішний сніданок, але припустився помилки, влаштувавши його в помешканні Коралі; він був надто юний, надто поет і надто довірливий, щоб розуміти певні відтінки поводження; а хіба могла навчити його всіх тонкощів життя актриса, дівчина чарівна, але без ніякого виховання? Провінціал цілком простодушно дав зрозуміти молодикам, настроєним до нього недоброзичливо, що з актрисою його поєднують спільні інтереси, а таким взаєминам потай заздрить кожен юнак і видимо кожен осуджує. Того ж таки вечора Растіньяк нещадно глузував із Люсьєна; і хоч сам він тримався у вищому світі теж за допомогою коханки, але так уміло додержував правил пристойності, що будь-яке лихослів’я на свою адресу мав усі підстави вважати за наклепництво. Люсьєн швидко навчився грати у віст. Карти стали його пристрастю. Коралі, готова на все, аби запобігти появі суперниці, не тільки не картала Люсьєна, а навіть заохочувала його марнотратство в тому засліпленні глибокого почуття, коли існує лише те, що відбувається тепер і коли заради скороминущої насолоди жертвують усім, навіть майбутнім. Вчинки по-справжньому закоханої людини дуже схожі на дитячі витівки: та сама нерозважливість, необачність, безпосередність, ті самі сльози і сміх.

В ті часи процвітало товариство молодиків, багатих, а то й бідних, прозваних марнотратниками життя, які жили по-гультяйському і цілком безтурботно, маючи славу великих любителів смачно попоїсти, а надто випити. Ці гульвіси бездумно розкидалися грішми і звеселяли своє існування — не так безумне, як бурхливе, — досить-таки грубими розвагами; для них не було нічого неможливого, і вони похвалялися своїми витівками, що, зрештою, не виходили за певні межі; жвавий і дотепний розум скрашував їхні бешкетні подвиги, і годі було на них гніватись. Ніщо так яскраво не свідчить про ту безвихідь, у яку загнала Реставрація молодь. Молоді люди, не знаючи, до чого прикласти свої сили, кидались не тільки у журналістику, в змови, у літературу й мистецтво, вони також розтринькували себе в шаленій гульні — так багато було в юної Франції живодайних соків і буйної сили! Охоча до праці, ця чудова молодь домагалася влади й розваг; маючи потяг до мистецтва, вона жадала скарбів; маючи схильність до гультяювання, вона розбуркувала свої пристрасті; всіма способами прагнула вона створити собі становище, але політика всюди ставила їй перепони. Марнотратники життя майже всі були люди високих обдарувань; декотрі загинули в цій атмосфері, що розслабляла душу й тіло, декотрі вижили. Найславетніший із них, найдотепніший, Растіньяк кінець кінцем під керівництвом де Марсе став на шлях серйозної діяльності й досяг успіху. Розваги, яким віддавалися ці молоді люди, здобули таку відомість, що стали темами для кількох водевілів. Люсьєна ввів у те товариство молодих баламутів Блонде, й наш поет красувався там поруч із Біксіу, одним з найневтомніших злих дотепників того часу. Отож протягом усієї зими Люсьєнове життя було суцільними гульбищами, що уривалися тільки легкою працею для газет; він і далі друкував невеличкі статейки, і йому коштувало неймовірних зусиль написати вряди-годи кілька сторінок бездоганної, глибоко продуманої газетної прози. Але творча праця була винятком, поет повертався до неї лише під гнітом нужди: звані сніданки, обіди, веселі прогулянки, світські вечірки, гра в карти забирали майже весь його час, а решту він віддавав Коралі. Люсьєн намагався не думати про завтрашній день. Втім, він бачив, що всі його вдавані друзі живуть, як і він; про майбутнє жоден із них не замислювався, а від турбот про день сьогоднішній їх рятували дорого оплачувані проспекти книготорговців, а також «премії» за статті, необхідні видавцям для їхніх ризикованих спекуляцій. Прийнятий у світ газетярства й літератури на рівних правах із іншими, Люсьєн незабаром зрозумів, які неподоланні перешкоди постануть перед ним, якщо він спробує піднестися вгору: кожен погоджувався мати його за рівного, але піхто не захотів би визнати його вищість. Ось так непомітно для самого себе він зрікся літературної слави, дійшовши висновку, що легше досягти успіху на терені політики.

«Інтриганство не так розбуджує суперечливі пристрасті, як талант, бо приховані підступи не привертають нічиєї уваги, — якось сказав Люсьєнові Шатле, коли вони вже помирились. — Вміння інтригувати дає більше користі, ніж талант; з нічого воно створює щось, тоді як величезні можливості таланту найчастіше приносять людині нещастя».

У цьому житті, де день завтрашній наступав на п’яти сьогоднішньому, й між гульнею та бенкетами зовсім не лишалося часу для обіцяної роботи, Люсьєн домагався своєї головної мети: він став своєю людиною у світському товаристві, він упадав коло пані де Баржетон, коло маркізи д’Еспар, коло графині де Монкорне, він не пропускав жодної вечірки в панни де Туш; він з’являвся у вищому світі і їхав на розважальну прогулянку зразу після званого обіду, влаштованого авторами або видавцями; він ішов з якої-небудь великосвітської вітальні заради вечері, програної в заклад; пустопорожні паризькі балачки та гра в карти занапащали його обдарування, і так ослаблене розгульним життям. Поет утратив ясність розуму та розсудливість, що допомагають спостерігати за оточенням і виявляти те особливе чуття, без якого вискочням доводиться нелегко; Люсьєн розучився відрізняти хвилини, коли пані де Баржетон поверталася до нього, від хвилин, коли вона віддалялася, ображена, він не відчував, коли вона прощала його, а коли проклинала знов. Помітивши, що суперник досі плекає якісь надії, Шатле став приятелем Люсьєна і втягував його в нові й нові гульбища, які висмоктували з нього всі сили. Спочатку із Шатле заприятелював Растіньяк, котрий заздрив землякові й побачив у бароні надійнішого спільника, ніж Люсьєн. А вже через кілька днів після того як відбулася зустріч ангулемських Петрарки й Лаури, Растіньяк помирив поета й пристаркуватого чепуруна часів Імперії за розкішною вечерею в «Роше де Канкаль». Повертаючись удосвіта і прокидаючись опівдні, Люсьєн не міг опертися спокусам домашнього кохання, що завжди було напохваті. Ну а лінощі породжували байдужість до найчудовіших рішень, прийнятих у хвилини, коли Люсьєн бачив своє становище у справжньому світлі; його воля дедалі слабшала і вже не подавала голосу навіть під тиском найневідкладнішої нужди. Легковажне життя Люсьєна спершу тішило Коралі, й вона навіть заохочувала його до такої легковажності, вбачаючи у ній та у створених нею буденних потребах запоруку тривалої прихильності, але кінець кінцем ця ласкава й ніжна жінка знайшла в собі мужність нагадати милому про необхідність працювати, і їй не раз довелося повторювати йому, що за місяць він заробив зовсім мало. Поет та його коханка зі страхітливою швидкістю влізали в борги. Півтори тисячі франків, які лишилися від продажу «Стокроток», а також перші зароблені Люсьєном п’ятсот франків незабаром розійшлися. За три наступні місяці статті принесли Люсьєнові не більше як тисячу франків, і все ж таки йому здавалося, що він працював надміру. Але Люсьєн уже засвоїв притаманне марнотратникам життя легке ставлення до боргів. Мовляв, борги тільки до лиця молодикові, не старшому за двадцять п’ять років, а от пізніше їх уже ніхто йому не простить. Слід зазначити, що по-справжньому поетичні, але наділені слабкою волею душі, постійно заклопотані тим, щоб передавати своє відчуття світу в образах, ніколи не виявляють уваги до ближнього, без чого годі обійтись, коли ти хочеш знати життя. Поети більше полюбляють просто вбирати у себе враження, ніж цікавитися відчуттями інших і вивчати, як саме людина сприймає світ. Через те Люсьєн ніколи не розпитував марнотратників життя про тих, хто раптом зникав із їхнього товариства, та й ніколи не замислювався над майбутнім своїх облудних друзів: одні з них мали спадщину, інші — певні надії, у того був загальновизнаний талант, у того — непохитна віра в долю і тверді наміри обминати закон. Люсьєн вірив у своє майбутнє, покладаючись на глибокодумні істини, що їх прорікав Блонде: «Кінець кінцем усе залагоджується». «Хто нічого не має, тому нічого втрачати». «Втратити ми можемо тільки те багатство, якого прагнемо». «Пливи за течією — куди-небудь та допливеш». «Якщо розумна людина проникне до вищого світу, успіх їй забезпечений!»

Всю ту зиму, таку щедру на розваги, Теодор Гайар і Гектор Мерлен шукали кошти, необхідні для заснування газети; перший номер «Ревей» вийшов тільки в березні 1822 року. Цю справу мали звичай обговорювати у пані дю Валь-Нобль. Та елегантна і дотепна куртизанка, що урочисто виголошувала, коли їй траплялося показувати свої розкішні покої: «Осьде рахунки[146] з казок тисяча й однієї ночі!»-мала неабиякий вплив на банкірів, високих вельмож та письменників роялістського напряму, що часто збирались у її салоні для обговорення справ, які не підлягали обговоренню деінде. Ректорові Мерлену обіцяли місце головного редактора «Ревей». Його правою рукою ладили Люсьєна, що став найближчим другом Гектора. Люсьєнові було обіцяно також відділ літературних розмаїтостей у одній з урядових газет. Свій перехід до протилежного табору Люсьєн готував нишком, посеред світських розваг. Цей хлопчисько уявляв себе великим політиком, він сподівався на цілковитий успіх задуманої ним театральної розв’язки і розраховував на щедрість уряду, яка дасть йому змогу виплатити борги й розвіяти таємні побоювання Коралі. Актриса незмінно всміхалася, вона й словом не прохопилася про свої прикрощі; але Береніка, жінка прямодушна, відкрила очі Люсьєнові. Як і всі поети, цей майбутній геній позітхав хвилину, нарікаючи на зрадливу долю, пообіцяв працювати, але швидко забув про свою обіцянку і знайшов розраду від скороминущого смутку на якомусь бенкеті. Того дня, коли Коралі помітила на чолі коханого хмарку стурбованості, вона висварила Береніку й сказала своєму поетові, що все залагодилося. Маркіза д’Еспар і пані де Баржетон чекали Люсьєнового навернення, щоб виклопотати в міністра — через Шатле, як вони казали, — давно омріяний указ про зміну прізвища. Люсьєн пообіцяв присвятити «Стокротки» маркізі д’Еспар, і вона, здавалось, була щиро втішена цією шаною, на яку письменники стали вельми скупі, відколи вони здобули собі високе становище в суспільстві. Коли увечері Люсьєн приходив до видавця довідатися про долю своєї книжки, той, наводячи неспростовні докази, переконував поета, що не слід квапитися з її виходом у світ. Доріа був вічно заклопотаний якоюсь нагальною справою, яка забирала весь його час: то він випускав нові вірші Каналіса — а з ним не варто сперечатись! — то друкував другий том «Роздумів» Ламартіна, а двом великим добіркам поезії невигідно з’являтись одночасно. І звичайно ж, автор повинен довіряти досвіду свого видавця. А тим часом Люсьєн уже опинився в такій скруті, що звернувся по допомогу до Фіно, й той видав йому невеличкий аванс під майбутні статті. Того ж таки дня, вечеряючи з друзями — марнотратниками життя, поет розповів їм про свою скруту, але вони втопили його тривогу в потоках шампанського, охолодженого жартами. Борги! У кого з великих людей їх не було? Борги — це наші задоволені потреби, це вимоги наших слабостей. Людина досягає життєвого успіху лише під тиском залізної руки необхідності.

— Великим людям — вдячний ломбард! — вигукнув Блонде, підіймаючи келих.

— Всього бажати — це усім заборгувати, — сказав Біксіу.

— Е, ні! Усім заборгувати — значить, горя не знати! — заперечив де Люпо.

Марнотратники життя зуміли переконати цього хлопчиська, що борги — то золоте стрекало, яким він розпалює коней, запряжених у колісницю його слави. А тоді на сцену виступив незмінний Цезар з його сорока мільйонами боргу, потім Фрідріх II, що одержував від свого батька лише по дукату в місяць — ці горезвісні приклади жадібності, притаманної великим людям, зображеним у їхніх вадах, а не в могутності їхнього духу та задумів! І ось карета, коні та обстановка Коралі були описані позикодавцями за борги, загальна сума яких досягала чотирьох тисяч франків. Люсьєн звернувся до Лусто з проханням повернути позичену тисячу франків, але у відповідь приятель показав поетові гербові папери, які свідчили, що справи у Флоріни стоять не краще, ніж у Коралі. Проте вдячний Лусто пообіцяв допомогти прилаштувати в друк «Лучника Карла IX».

— Як Флоріна дійшла до такого життя? — запитав Люсьєн.

— Матіфа зрадив нас, — відповів Лусто. — Ми його втратили. Але якщо Флоріна захоче, він дорого заплатить за свій негідний вчинок. Я тобі потім усе розкажу...

Через три дні після марної спроби Люсьєна виправити в Лусто борг, двоє коханців сумно снідали, сидячи біля каміна у своїй розкішній спальні. Береніка підсмажила їм яєчню, поставивши сковорідку просто на жар у камін, бо кухарку розрахували, як і кучера, і всіх інших слуг. Опечатані меблі продати було неможливо. В домі не лишилося жодної золотої або срібної речі, жодної цінності — тільки ломбардні квитанції, що утворили вельми повчальний томик у одну восьму аркуша. Береніка зберегла два столові прибори. Газета зробила Люсьєнові й Коралі неоціненні послуги: страх розсердити журналіста, здатного знеславити їхні заклади, стримував кравця, швачку та модистку від надто рішучих заходів.

Молодята ще снідали, коли з’явився Лусто.

— Ура! — вигукнув він. — Хай живе «Лучник Карла Дев’ятого»! І до того ж я сплавив на сто франків книжок, діти мої! Поділимось!

Він передав Коралі п’ятдесят франків і послав Береніку пошукати чогось поживнішого на сніданок.

— Учора Гектор Мерлен і я обідали з видавцями й умілими натяками підготували продаж твого роману. Ти, мовляв, провадиш переговори з Доріа; але Доріа — скнара, він не хоче дати тобі більше, ніж чотири тисячі франків за дві тисячі примірників, а ти просиш шість тисяч. Ми проголосили тебе вдвічі геніальнішим за Вальтера Скотта. О! У тебе напохваті незрівнянні романи! Ти пропонуєш не книжку, а надзвичайно вигідне діло; ти не просто автор більш або менш талановитого роману, ти даєш повне зібрання творів! Фраза «зібрання творів» улучила в ціль. Отож добре затям свою роль і знай, що у тебе в портфелі лежать готовісінькі «Фаворитка, або Франція за Людовіка XIV»; «Котильйон І, або Перші дні Людовіка XV»; «Королева й кардинал, або Париж за часів Фронди»; «Син Кончіні, або Інтрига Рішельє»... Назви цих романів буде подано на обкладинці «Лучника». Такий маневр ми називаємо роздувати успіх. Назви книжок красуються на палітурці, аж поки стануть широко відомі, а здобути славу значно легше за твори ненаписані, ніж написані. «Книжка друкується» — це найвища запорука успіху! А зараз нумо веселитись! Ось і шампанське. Можеш уявити собі, Люсьєне, як витріщилися наші видавці — очі стали у них, мов блюдця... До речі, блюдця у вас іще є?

— Їх описано, — сказала Коралі.

— Щиро співчуваю і далі розповідаю, — провадив Лусто. — Видавці повірять у існування всіх твоїх рукописів, якщо побачать бодай один. Вони завжди вимагають рукописи на перегляд, а потім удають, ніби прочитали їх. То й нехай собі вдають, будьмо до них поблажливі: ясно, що видавці книжок не читають, інакше вони не друкували б їх стільки. Гектор і я дали зрозуміти їм, що за п’ять тисяч франків ти ладен відступити три тисячі примірників у двох виданнях. Дай-но мені рукопис «Лучника». Післязавтра ми снідаємо у видавців, і ми їх укоськаємо!

— А хто вони такі? — запитав Люсьєн.

— Два компаньйони, хлопці славні й досить-таки чесні у справах, а звати їх Фандан і Кавальє. Один — колишній головний прикажчик торгового дому «Відаль і Поршон», другий — найспритніший агент на набережній Августинців. Їхня фірма існує вже близько року. Зазнавши деяких збитків на виданні перекладних англійських романів, хлопці захотіли тепер повернути втрачене, перекинувшись на романи вітчизняні. Ходять чутки, ніби ті двоє торговців друкованим мотлохом ризикують чужими капіталами, але тобі, гадаю, байдуже, кому раніш належали гроші, які ти покладеш собі до кишені.

Через день обох журналістів запросили на сніданок на вулицю Серпант у той самий квартал, де Люсьєн колись жив. А Лусто й досі зберігав там за собою кімнату на вулиці Лагарп, і поет, зайшовши по свого приятеля, побачив його квартиру в тому самому жалюгідному стані, в якому вона була ще тоді, коли він тільки увійшов до літературного світу. Але Люсьєна вже ніщо не дивувало; адже відтоді він пройшов добру школу, яка відкрила йому всю зрадливість долі газетяра. Провінційний геній отримав, поставив на карту й програв не один гонорар за статті, водночас утративши охоту писати їх; він настрочив не одну шпальту за дотепними рецептами, що їх колись повідомив йому Лусто, як вони йшли з вулиці Лагарп у Пале-Рояль. Потрапивши в залежність від Барбе й Бролара, він збував книжки і торгував театральними квитками; він не відступав ні перед огудою, ні перед улесливою хвалою. І в цю мить він тільки радів на думку, що використає Лусто для своєї вигоди, перш ніж обернутися спиною до лібералів, яких він сподівався надалі паплюжити тим дошкульніше, що аж надто добре їх вивчив. У свою чергу й Лусто поживився коштом Люсьєна; він отримав від Фандана та Кавальє готівкою п’ятсот франків комісійних за те, що знайшов цього майбутнього Вальтера Скотта для видавців, котрі прагнули роздобути для себе Скотта французького.

Фірма «Фандан і Кавальє» була одним із видавництв, заснованих без наявного капіталу, яких тоді виникало безліч і які виникатимуть і далі, поки паперові фабрики та друкарні надають книготорговцям кредит на термін, достатній для того, щоб зробити сім-вісім картярських ходів, які звуться «виданнями нової книжки». Тоді, як і тепер, авторам платили за їхні твори векселями на термін у шість, дев’ять або дванадцять місяців. Така система оплати пояснювалася характером оборудок у книготоргівлі, де розрахунки велися векселями, виписаними ще на довший термін. Тією ж таки монетою видавці розплачувалися з виробниками паперу та з друкарями, а ще в тих набиралися протягом року цілі склади дармових книжок, де було з десяток, а то й два десятки назв. Якщо бодай дві або три книжки мали успіх, зиск від вигідних операцій покривав збитки від невигідних, і видавці рятувалися тим, що добра слава якоїсь книжки допомагала їм збути частину тиражу і книжки наступної, інакше приреченої б на цілковиту невдачу. Якщо ж усі оборудки були сумнівні; або якщо, на їхню біду, видавцям траплялися по-справжньому вартісні твори, які можна було продати не зразу, а тільки тоді, коли їх уже прочитають і оцінять серйозні знавці; або якщо втрати на дисконті векселів були надто великі; тобто в усіх випадках, коли з тих або тих причин видавці зазнавали банкрутства, вони спокійнісінько оголошували себе неспроможними, анітрохи не бентежачись, заздалегідь готові до такого кінця. Отож усі шанси на успіх належали їм — адже вони кидали на зелене сукно спекулятивних операцій чужі гроші, а не свої. Ось у такому становищі й були Фандан та Кавальє. Кавальє добре тямив у своєму ремеслі, а з Фандана був природжений комерсант — меткий на розум і вельми хитрий. Ту фірму з повним правом можна було називати товариством на паях, бо основний капітал компаньйонів складався з кількох тисяч франків, які з великими труднощами заощадили зі своїх прибутків їхні коханки; Фандан і Кавальє домоглися також від них пристойного утримання, досить розважливо витрачаючи ті гроші на звані обіди для газетярів та авторів або на квитки в театр, де, як вони казали, люди облагоджують свої справи. Обидва папівпройди мали славу великих спритників, але Фандан був хитріший за Кавальє. Виправдовуючи своє кавалерійське прізвище, Кавальє їздив по провінції, Фандан керував справами в Парижі. Компаньйони часто не мирилися, як то буває завжди, коли об’єднуються двоє видавців. Вони мали контору на вулиці Сернант, у нижньому поверсі старого будинку; їхній кабінет містився в самому кінці анфілади просторих зал, перетворених на склади. Фандан і Кавальє уже надрукували чимало романів, таких, як «Північна вежа», «Крамар із Бенареса», «Фонтан біля гробниці», «Текелі», романи Голта, англійського письменника, що у Франції не мав успіху. Слава Вальтера Скотта надовго прикувала увагу видавців до англійської друкованої продукції і, як справдешні нащадки норманів, усі французи-книготорговці мріяли завоювати Англію; вони шукали там другого Вальтера Скотта з тією самою затятою впертістю, з якою промисловці стали згодом шукати твердий асфальт у крем’янистих грунтах і рідкий — у болотяних, а потім кинулися полювати на прибутки, що їх обіцяли запроектовані до будівництва залізниці. Одним з найбільших прорахунків французької торгівлі є те, що вона шукає ринків збуту за схожістю, у той час як їх слід шукати за протилежністю. Чужа слава вбиває — а надто в Парижі. Отож Фандан і Кавальє, мабуть, учинили нерозважливо, коли, видавши роман під назвою «Стрільці, або Росія сто років тому», вони сміливо надрукували великим шрифтом на титульному аркуші: «В дусі Вальтера Скотта». Фандан і Кавальє прагнули успіху: хороша книжка допомогла б їм розпродати мотлох, що залежався в них на складі, до того ж їх приваблювала можливість забезпечити книжці добру рекламу за допомогою газетних статей — у ті часи головної запоруки надійного збуту; зрештою, видавець дуже рідко купував книжку заради її літературних переваг, майже завжди вона виходила у світ із міркувань, незалежних від її змісту. Фандан і Кавальє бачили в Люсьєні тільки газетяра, а в його книжці товар, розпродавши який, вони змогли б підправити баланс за останній місяць. Журналісти застали компаньйонів у їхній конторі, угода була готова, векселі підписані. Така поквапливість неабияк здивувала Люсьєна. Фандан був худий, миршавий чоловічок з похмурим виразом обличчя. Він скидався на калмика: низький і звужений лоб, плескатий ніс, стиснуті губи, жваві й чорні очі-щілинки, вугласті риси, жовтава шкіра, голос, схожий на дзенькіт тріснутого дзвоника — одне слово, зовнішність лукавого шахрая. Але він загладжував ці свої вади медоточивістю мови, він досягав мети, вправно орудуючи язиком. Кавальє, круглий, як гарбуз, був схожий не так на видавця, як на кучера. Рудоволосий, з червоним обличчям, із жирним карком, він і розмовляв на властивому для комівояжера жаргоні.

— Нам нема про що сперечатися, — сказав Фандан, звертаючись до Люсьєна й Лусто. — Я прочитав книжку, вона дуже літературна і для нас цілком годиться, тому я навіть уже віддав рукопис до друкарні. Угоду складено на звичайних умовах; до речі, ми ніколи не відступаємо від зазначених там зобов’язань. Наші векселі виписані терміном на шість, дев’ять і дванадцять місяців, ви легко їх дисконтуєте, а всі можливі втрати ми вам потім відшкодуємо. Ми залишаємо за собою право дати книжці інший заголовок; нам не подобається «Лучник Карла Дев’ятого», це не зацікавить читача; Карлом звали не одного короля, а в середні віки було стільки стрільців із лука! От якби ви сказали: «Наполеонівський солдат!» Але «Лучник Карла Дев’ятого»! У провінції Кавальє доведеться читати лекції з французької історії щоразу, як він захоче продати один примірник книжки!

— Якби ви знали, з ким тільки нам доводиться мати справу! — вигукнув Кавальє.

— «Варфоломіївська ніч» звучало б краще, — зауважив Фандан.

— «Катерина Медічі, або Франція за Карла Дев’ятого» більше нагадувало б заголовки романів Вальтера Скотта, — сказав Кавальє.

— Загалом, ми це вирішимо, коли книжку буде надруковано, — заявив Фандан.

— Як бажаєте, — відповів Люсьєн. — Аби тільки заголовок мені сподобався.

Коли угоду було зачитано й підписано — один примірник видавці залишили в себе, другий віддали авторові, — Люсьєн поклав векселі в кишеню з почуттям глибокої радості. Потім усі четверо піднялися в квартиру Фандана, де їм запропонували звичайний сніданок: устриці, біфштекси, нирки в шампанському і сир брі; але до страв подавалися пречудові вина — їх роздобув Кавальє, знайомий із представником фірми, яка торгувала винами. Коли сідали за стіл, з’явився друкар, котрому було довірено складання книжки — він прийшов зустрітися з Люсьєном, щоб передати йому гранки двох перших аркушів роману.

— Ми змушені квапитися, — сказав Фандан Люсьєнові. — Нам конче потрібен успіх, і ми покладаємо великі надії на вашу книжку.

Почавшись близько полудня, сніданок затягнувся аж до п’ятої вечора.

— Де взяти грошей? — спитав Люсьєн у Лусто.

— Ходімо до Барбе, — відповів той.

Приятелі, збуджені і вже напідпитку, пішли на набережну Августинців.

Коралі страшенно вражена втратою, яка спіткала Флоріну, — сказав Люсьєн. — Флоріна розповіла їй про це тільки вчора, вона в усьому звинувачує тебе і така роздратована, що ладна тебе покинути.

— Вона правду каже, — мовив Лусто, забуваючи про обережність і відкриваючись Люсьєнові. — Друже мій, — а ти мені справді друг, Люсьєна, ти позичив мені тисячу франків і лише раз нагадав про мій борг, — так от, друже, остерігайся гри! Якби я не захоплювався картами, я був би щасливий. А нині я заборгував і богові, й чорту. Мене переслідують пристави комерційного суду, і коли я тепер іду в Пале-Рояль, я змушений обминати не один небезпечний мис.

На мові паризьких марнотратників життя «обминати мис» означало зробити гак або для того, щоб не йти повз дім кредитора, або — щоб уникнути місця, де з ним можна зустрітися. Люсьєн, який теж нерідко ходив кружними шляхами, уже знав цей маневр, не знаючи його назви.

— І багато ти заборгував?

— Дрібнички! — відказав Лусто. — Мені б тисячу екю — і я врятований. Я хотів був узятися за розум і більше не грати в карти. А щоб розквитатися з боргами, я вдався до невеличкого шантажу.

— А що воно таке — шантаж? — запитав Люсьєн, почувши незнайоме слово.

— Шантаж — винахід англійської преси, нещодавно завезений і до Франції. Шантажисти — це люди, які за своїм становищем можуть розраховувати на газету. Але самого власника газети або головного редактора ніколи не повинні запідозрити в шантажі. Для цього існують такі люди, як Жірудо, як Філіпп Брідо. Ці наймані душогуби знаходять людину, яка з тих чи тих причин не бажає, щоб нею цікавились. Адже в багатьох на совісті є більші або менші грішки. В Парижі чимало сумнівних статків, нажитих за допомогою не зовсім законних, а то й злочинних засобів, іноді пов’язаних з просто-таки анекдотичними подіями, як, скажімо, коли жандарми Фуше вистежили шпигів префекта поліції, котрі, не будучи втаємничені у справу, збиралися захопити верстати таємної друкарні, яка виготовляла фальшиві англійські банкноти і була під заступництвом самого міністра. А чого варта історія з діамантами князя Галатіона, справа Мобрея, скандал зі спадщиною Помбретона і таке інше. Шантажист роздобуває якийсь важливий документ і просить побачення у скоробагатька. Якщо той відмовляється заплатити певну суму, шантажист нагадує про газету, готову зробити непривабливі таємниці нового багатія загальним надбанням. Багатій лякається і викладає гроші. Оборудку зроблено. Або, скалимо, людина задумує ризиковану операцію, що може зазнати невдачі внаслідок появи викривальної статті в газетах; у таких випадках до тієї людини засилають шантажиста з пропозицією «викупити» прикру статтю. Підсилають шантажистів і до міністрів, і міністри домовляються з ними, що, нападаючи на їхню політичну діяльність, газета не торкатиметься їхнього особистого життя, а якщо й торкатиметься, то залишить у спокої їхніх коханок. Де Люпо — красень-урядовець, з яким ти добре знайомий — тільки те й робить, що провадить із журналістами подібні переговори. Той штукар завдяки своїм зв’язкам дуже зручно прилаштувався біля керма влади: він водночас довірена особа преси і повноважний посланець міністрів, він має зиск на самолюбстві, він поширює свої торгові операції і на політичну діяльність, купуючи мовчанку газет про ту або ту позику, про концесію, укладену потайки й без торгів, коли певну частку здобичі віддають і хижакам-банкірам із лібералів. Ти сам удався до дрібного шантажу у випадку з Доріа, коли він погодився заплатити тобі тисячу екю, аби ти дав спокій Натанові. У вісімнадцятому столітті, коли газетярство ще було в пелюшках, шантажисти воювали здебільшого памфлетами, за вилучення яких вони лупили гроші з фавориток і вельмож. Винахідник шантажу — Аретіно[147], знаменитий італієць, що нагонив страх на королів, як сьогодні котрась газетка нагонить страх на акторів.

— Яку ж капость ти замислив проти Матіфа, щоб виторгувати свою тисячу екю?

— Я напав на Флоріну зразу в шести газетах, а Флоріна поскаржилася Матіфа. Матіфа попросив Бролара з’ясувати, в чім причина цькування. Фіно, на чию користь я шантажую, розіграв Бролара і через нього дав знати москательникові, що це ти підкопуєшся під Флоріну в інтересах Коралі. Жірудо пішов до Матіфа й під секретом повідомив його, що все залагодиться, як тільки він продасть за десять тисяч франків свою шосту частку паю в «Оглядів Фіно. В разі успіху нашого задуму Фіно пообіцяв мені тисячу екю. Матіфа готовий був прийняти ці умови, вважаючи за щастя повернути бодай десять тисяч із тридцяти, укладених, як він гадав, у надто ризиковану справу, бо Флоріна вже кілька днів твердила йому, що «Огляд» Фіно неминуче зазнає краху; замість прибутків нібито виникла потреба у нових внесках. Але тут директор Драматичної панорами, перш ніж оголосити про свою неспроможність, захотів прилаштувати десь кілька сумнівних векселів; сподіваючись на допомогу Матіфа, він остеріг його проти підступного заміру Фіно. Матіфа — а він таки передусім комерсант — кидав Флоріну, зберігає за собою свою шосту частку паїв, і до нас йому тепер байдужісінько. Фіно та я аж виємо з розпачу. На наше лихо, ми нарвалися на чоловіка, який не дорожить своєю коханкою, на бездушного і безсердечного негідника. І от що прикро! Торгові справи Матіфа непідсудні для преси, з цього боку ми йому не дошкулимо. Москательника не ославиш, як ославлюють капелюшника, модистку, акторів або митців. Какао, перець, фарби, фарбувальна деревина, опій не знеціняться, напиши ти хоч і сотню статей. Флоріна в розпачливому становищі. Панораму завтра закривають, і вона не знає, куди їй подітись.

— Панораму закривають, але через кілька днів Коралі виступає в Жімназ, — мовив Люсьєн. — Вона прилаштує туди й Флоріну.

— Цього не буде! — відповів Лусто. — Коралі не може похвалитися розумом, але вона не настільки дурна, щоб принести себе в жертву суперниці. Наші з Флоріною справи геть кепські! А тут іще Фіно затявся повернути свою шосту частку паїв...

— На біса вони йому?

— Накльовується блискуча оборудка, друже. Є надія продати «Огляд» за триста тисяч франків. Фіно отримав би третину та ще й комісійні від компаньйонів — правда, цими грішми він має поділитися з де Люпо. Тому-то я й хочу прокрутити для нього новий шантаж.

— Отже, шантаж — це гаманець або життя?

— Страшніше, — відповів Лусто. — Шантаж це гаманець або честь. Скажімо, позавчора в одній газетці — а її власникові було відмовлено в кредиті — з’явилося повідомлення, що завдяки дивовижній випадковості в руках солдата королівської гвардії опинився прикрашений діамантами годинник з репетиром, який належав одній значній особі, й було обіцяно розповісти про цю подію, гідну «Тисяча й однієї ночі». Значна особа поквапилася запросити головного редактора газети до себе на обід. Звичайно, головний редактор дещо виграв, але історія сучасних звичаїв утратила анекдот про незвичайні пригоди годинника. Щоразу, коли побачиш, як газета метає грім і блискавку проти когось із можновладців, знай: під цим криється або відмова дисконтувати вексель, або небажання зробити послугу. Багаті англійці, як вогню, бояться такого шантажу, а надто коли йдеться про їхнє особисте життя. Більшість таємних прибутків британської преси, куди розбещенішої, ніж наша, надходить саме з цього джерела. Порівняно з ними — ми діти! В Англії за листа, який може когось знеславити, платять п’ять-шість тисяч франків, і тільки для того, щоб потім перепродати його значно дорожче.

— То на чому ж ти хочеш зловити Матіфа? — запитав Люсьєн.

— А ось на чому, хлопче, — сказав Лусто. — Цей нікчемний гендляр писав Флоріні прекумедні листи. Орфографія, думки, стиль — усе сміхота неймовірна. Матіфа дуже боїться дружини; отож ми маємо змогу завдати йому удару в його ж таки родинному гнізді, де під захистом своїх ларів і пенатів він почуває себе в цілковитій безпеці — причому не називаючи прізвища, щоб він не надумався подати на нас у суд. Уяви собі його лють, коли він побачить на сторінках газети перший розділ моралістичного роману під заголовком «Пристрасть москательника» після відвертого й чесного застереження, що до рук редактора такої-то газети цілком випадково потрапили листи, в яких чесний крамар говорить про Купідона, листи, в яких він пише «завсіди» замість «завжди» і запевняє, ніби Флоріна допомагає йому переходити через пустелю життя, а це дає привід думати, що він вважає її за верблюда. Коротко кажучи, в цьому прекумедному листуванні матеріалу вистачить, щоб тижнів зо два розважати читачів. Москательникові пообіцяють, що його дружина отримає анонімного листа, в якому всі ці жарти буде розтлумачено. Але Флоріна, чи захоче вона взяти участь у такому цькуванні Матіфа? Флоріна ще мас принципи, а точніше висловлюючись — надії. Можливо, вона захоче зберегти ті листи до кращої нагоди і здобути з них вигоду для самої себе. Флоріна підступна, вона моя учениця. Та коли вона довідається, що пристав комерційного суду жартувати не збирається, коли Фіно піднесе їй пристойний дарунок або подасть надію на ангажемент, вона вручить мені листи, а я передам їх Фіно в обмін на дзвінку монету. Фіно пошле до Матіфа свого дядька, і Жірудо примусить москательника здатися.

Це признання витверезило Люсьєна, і він насамперед подумав, що в нього дуже небезпечні друзі; потім подумав, що з ними не варт сваритися, бо їхній страхітливий вплив ще може йому знадобитися в тому випадку, коли маркіза д’Еспар, пані де Баржетон і Шатле не дотримають своєї обіцянки. Розмовляючи, Етьєн і Люсьєн звернули на набережну й незабаром опинилися перед жалюгідною крамничкою Барбе.

— Барбе, — звернувся Етьєн до книготорговця, — у нас на п’ять тисяч векселів Фандана й Кавальє терміном на шість, дев’ять і дванадцять місяців. Бажаєте дисконтувати їх?

— Беру за тисячу екю, — незворушно сказав Барбе.

— Тисячу екю! — скрикнув Люсьєн.

— Ніхто вам стільки не дасть, — відповів книготорговець. — Ті панове прогорять — і трьох місяців не мине. Проте вони, я знаю, видали дві гарні книжки. Але продаж іде туго, а чекати вони не можуть. Я куплю в них ті тиражі за готівку й заплачу їхніми ж векселями. Так я вигадаю дві тисячі франків на купівлі товару.

— Ти згоден втратити дві тисячі франків? — запитав Етьєн у Люсьєна.

— Ні! — вигукнув поет, наляканий цими аж надто невигідними умовами своєї першої фінансової операції.

— Даремно! — сказав Етьєн.

— Ніхто й ніде не візьме цих векселів, — сказав Барбе. — Ваша книжка — остання ставка Фандана і Кавальє, вони можуть надрукувати її, тільки залишивши в заставу частину тиражу на складі друкарні. Успіх порятував би їх хіба на півроку, і рано чи пізно вони неминуче вилетять у трубу. Ті хлопці більше спорожняють келихів, ніж продають книжок. Для мене їхні векселі — це нагода прокрутити вигідне діло, і тому я згоден дати ціну набагато вищу, ніж та, яку дадуть вам дисконтери, котрі ще стануть зважувати, чого вартий кожен підпис. Розрахунок дисконтера спирається на те, чи може він бути певен, що кожний із трьох підписів на векселі дасть йому на випадок збанкрутування тридцять відсотків. А у вас тільки два підписи, і жоден з них навіть десяти процентів не вартий.

Двоє приятелів здивовано переглянулись, почувши з уст цього професора гендлярських наук міркування, які в небагатьох словах розкривали всю сутність вексельних операцій.

— Годі теревені правити, Барбе, — сказав Лусто. — До якого ж дисконтера нам звернутися?

— Дядечко Шабуассо з набережної Сен-Мішель, як відомо, підбивав у кінці минулого місяця справи Фандана. Якщо ви не згодні на мої умови, сходіть до нього; але ви повернетесь до мене, і тоді я дам вам лише дві з половиною тисячі франків.

Етьєн і Люсьєн пішли на набережну Сен-Мішель, де в затишному будиночку, у глибині саду, жив Шабуассо, один з найвідоміших дисконтерів у книготоргівлі. Він прийняв їх на третьому поверсі, в кімнаті, обставленій з чудернацькою фантазією. Цей другорядний банкір — і одначе мільйонер — вельми полюбляв грецький стиль. Карниз у кімнаті був грецький. Ліжко вишукано строгої форми, запнуте тканиною пурпурового кольору і поставлене на грецький манір уздовж стіни, як на картинах Давіда, було виготовлене за часів Імперії, коли все створювали на античний зразок. Крісла, столи, лампи, свічники, найменші деталі оздоблення — поза всяким сумнівом, терпляче дібрані у антикварних крамницях — вражали притаманною старожитностям тонкою грацією і свідчили про вибагливий смак господаря дому. Цьому стилеві, міфологічному й легкому, дивно суперечили манери й поведінка лихваря. Помічено, що найхимерніші чудії зустрічаються серед людей, які торгують грішми. Ці люди — своєрідні розпусники в царині думки. Маючи змогу всім володіти і через те пересичені, вони докладають неймовірних зусиль, щоб здолати свою байдужість. Хто зуміє їх вивчити, той завжди відкриє ту або ту манію, знайде вразливий куточок у їхньому серці. Мабуть, і Шабуассо прагнув заховатись у своїй старовині, як у неприступній фортеці.

— Він, безперечно, гідний свого прізвища[148], — усміхнувшися, сказав Етьєн Люсьєнові.

Шабуассо був маленький чоловічок із напудреним волоссям, у зеленавому сюртуку, в жилеті горіхового кольору, в коротких чорних панталонах, в ажурних панчохах і в рипучих черевиках. Він узяв векселі, уважно роздивився їх і спокійно повернув Люсьєнові.

— Фандан і Кавальє — дуже милі юнаки, надзвичайно розумні молоді люди, — сказав він солодким голосом, — але в мене сутужно з грішми.

— Мій друг згоден дещо втратити при дисконті, — мовив Етьєн.

— Я не візьму ці векселі за будь-яких умов, — сказав куций чоловічок, і його слова обрубали пропозицію Лусто, як ото ніж гільйотини відрубує голову.

Приятелі відкланялись. Проходячи через передпокій, куди обачливо провів їх Шабуассо, Люсьєн зауважив купу старих книжок, придбаних дисконтером, колишнім книготорговцем, і серед них поетові впав у вічі твір архітектора Дюсерсо, де було описано королівські палаци і знамениті замки Франції та з великою точністю подано їхні плани.

— Не відступите мені цю книжку? — спитав Люсьєн.

— А чого ж, — відповів Шабуассо, з дисконтера перетворюючись на книготорговця.

— Скільки вона коштує?

— П’ятдесят франків.

— Дорого, але книжка мені потрібна. Тільки я не маю чим заплатити за неї, крім векселів, що їх ви не бажаєте брати.

— У вас є п’ятисотфранковий вексель терміном на шість місяців. Я можу взяти його, — сказав Шабуассо, який, мабуть, точно на таку суму заборгував Фанданові та Кавальє по лишку якоїсь торгової операції.

Приятелі повернулись до грецької кімнати, де Шабуассо спочатку виписав невеличкий рахунок, вирахувавши шість процентів за дисконт векселя та комісію, що склало суму в тридцять франків, і ще п’ятдесят франків — вартість книжки Дюсерсо, а тоді дістав зі своєї каси, наповненої новісінькими срібними монетами, чотириста двадцять франків.

— Даруйте, пане Шабуассо, але ж усі ці векселі однаково надійні чи ненадійні! Чому ж ви не хочете дисконтувати решту?

— Я не дисконтую, а беру плату за проданий товар, — сказав добряга Шабуассо.

Етьєн і Люсьєн так і не розгадали дивну поведінку куцого чоловічка. Вони ще сміялися з нього, коли прийшли до Доріа, і там Лусто попрохав Габюссона вказати їм якогось дисконтера. Потім приятелі взяли кабріолет за погодинну плату і вирушили на Рибний бульвар, маючи при собі рекомендаційного листа від Габюссона. Той попередив їх, що вони побачать найдивакуватішого суб’єкта — так він висловився.

— Якщо Саманон не візьме ваших векселів, — сказав Габюссон, — то вже піхто їх не дисконтує.

Букініст — у нижньому поверсі, торговець одягом — у другому, продавець заборонених гравюр — у третьому, Саманон, крім того, був ще й лихвар. Жодне зі створінь, змальованих у романах Гофмана, жодний зловісний скнара Вальтера Скотта не міг би зрівнятися з тим страховищем, на яке паризьке суспільство спромоглося обернути цю людину, якщо тільки Саманон був коли-небудь людиною. Люсьєн не міг приховати жаху, побачивши цього висхлого дідка, чиї кості, здавалося, от-от прорвуть шкіру — добре вичинепу й покриту безліччю зелених та жовтих плям, наче на картинах Тіціана або Паоло Веронезе, коли дивитися на них зблизька. Одне око в Саманона було нерухоме й тьмяне, друге — жваве й блискуче. Здавалося, цей скнара користувався своїм омертвілим оком, коли дисконтував векселі, а живим — коли продавав непристойні гравюри. Він носив на голові невеличку плескату перуку з чорним волоссям, яке мало червонястий полиск і з-під якого вибивалися сиві пасма; жовтий лоб, здавалось, погрозливо супився, під проваленими квадратними щоками випинали щелепи, зуби, ще досить білі, були вискалені, як у коня, коли він позіхає. Неоднаковість очей і гримаса рота надавали його обличчю досить лютого виразу. Їжакувата борода, мабуть, кололася, як щітка з голок. Заяложений, вишмуляний сюртучок, стерта об бороду злиняла чорна краватка, з-під якої виглядала тонка й поморщена, мов у індика, шия, аж ніяк не свідчили про бажання скрасити одежею зловісний вигляд. Коли журналісти увійшли, старий сидів за неймовірно брудною конторкою і наклеював етикетки на спинки старих книжок, куплених на якомусь розпродажі. Обмінявшись поглядом, у якому була тисяча запитань, геть приголомшені тим, що на світі може існувати така почвара, Люсьєн і Лусто привітались до лихваря і вручили йому — рекомендаційний лист Габюссона та векселі Фандана й Кавальє. Поки Саманон читав, до його тьмяної крамнички увійшов один обдарований високими талантами чоловік, одягнений у сюртук, що здавався вирізаним із бляхи, так він затверднув від безлічі домішок найрізноманітніших речовин.

— Мені потрібні мої чорні панталони, фрак і атласний жилет, — сказав він Саманонові, подаючи йому бирку з номером.

Саманон смикнув за мідну ручку дзвоника, і згори зразу спустилася жінка — нормандка, судячи з її свіжого й рум’яного обличчя.

— Видай на день цьому панові його одяг, — сказав він, простягуючи клієнтові руку. — З вами мати справу — одна приємність. Але недавно ваш приятель привів сюди молодика, який нахабно мене ошукав!

— Його ошукаєш! — сказав славетний митець, звертаючись до двох газетярів і з кумедною гримасою кивнувши в бік Саманона.

І, як ото роблять лацароні, коли хочуть отримати на день свій вихідний костюм із monte di pietà[149], знаменитий художник віддав лихвареві тридцять су, що їх Саманон узяв жовтою, зморшкуватою рукою й укинув у шухляду конторки.

— Що за дивну комедію ти тут робиш? — спитав Лусто у великого художника, який, приохотившись до куріння опіуму і заглибившись у споглядання зачарованих замків, уже не хотів або не міг нічого створити.

— Цей чоловік бере в заставу куди більше речей, ніж їх приймають у ломбард, але водночас він наділений почуттям якогось моторошного милосердя й тому дозволяє вам користуватися вашим одягом, коли ви маєте в ньому потребу, — відповів митець. — Сьогодні ввечері мене з моєю коханкою запрошено на обід до Келлерів. Мені легше роздобути тридцять су, аніж двісті франків, і ось я прийшов по свій костюм, який за півроку дав цьому милосердному лихвареві сто франків чистого прибутку. Саманон уже проглинув мою бібліотеку, книжку за книжкою.

— І монету за монетою, — сміючись, докинув Лусто.

— Я можу дати вам півтори тисячі франків, — сказав Саманон Люсьєнові.

Люсьєн підскочив, неначе дисконтер угородив йому в серце розпечений залізний рожен. Саманон тим часом уважно роздивлявся векселі, перевіряючи термін виплат.

— Крім того, — провадив лихвар, — я повинен побачитися з Фанданом, якому доведеться дати мені в заставу книжки. А з вас багато не візьмеш, — звернувся він до Люсьєна. — Ви живете з Коралі, й ваші меблі описано.

Лусто поглянув на Люсьєна, а той схопив векселі й миттю вибіг із крамнички на бульвар, вигукнувши:

— Може, то сам диявол?!

Якусь мить поет роздивлявся крамничку; проходячи повз неї, люди посміхалися, — такою вона здавалася жалюгідною, такими вбогими і брудними були полиці, на яких тіснилися книжки з етикетками, — і кожен, либонь, думав: «Чим же тут торгують?»

За кілька хвилин від лихваря вийшов і знаменитий митець, той самий, кому через десять років судилося взяти участь у грандіозному, але позбавленому надійного підгрунтя починанні сен-сімоністів. Тепер він був у елегантному костюмі. Він усміхнувся журналістам і разом з ними попрямував до пасажу Панорами, щоб там завершити свій туалет, звелівши наваксувати собі чоботи.

— Коли Саманон приходить до книготорговця, постачальника паперу або друкаря — то певний знак, що вони приречені, — сказав митець журналістам. — Саманон — це наче трунар, який з’являється, щоб зняти мірку з покійника.

— Ти ніде не дисконтуєш свої векселі, — сказав Етьєн Люсьєнові.

— Якщо векселів не бере Саманон, — підтвердив митець, — уже піхто їх не візьме, бо він ultima ratio[150]. Це один з винюхувачів Жігонне, Пальма, Вербруста, Гобсека та інших крокодилів, які чатують на здобич у болоті Парижа; кожна людина, що наживає або проживає багатство, рано чи пізно має спіткатися з ними.

— Якщо ти не згоден дисконтувати векселі з розрахунку п’ятдесяти відсотків, то обміняй їх на дзвінку монету, — сказав Лусто.

— Як саме?

— Віддай векселі Коралі, а вона накине їх Камюзо. Ти обурений? — здивувався Лусто, коли Люсьєн на ці слова сахнувся від нього наче опечений. — Яка легковажність! Невже ти можеш покласти на одні терези своє майбутнє і таку дурничку?

— Треба віддати Коралі бодай ці гроші, — сказав Люсьєн.

— Та ти здурів! — вигукнув Лусто. — Чотириста франків не допоможуть там, де потрібні чотири тисячі. Залишмо трохи на випивку в разі програшу, а все інше — на карту!

— Чудова думка! — сказав знаменитий митець.

За чотири кроки від закладу Фраскаті ці слова справили на двох приятелів магічний вплив. Люсьєн і Лусто відпустили кабріолет і увійшли до грального дому. З першого заходу вони виграли три тисячі франків, спустилися до п’ятисот, знову виграли три тисячі сімсот франків; потім спустилися до ста су, зуміли піднятися до двох тисяч франків і ризикнули на чіт, сподіваючись відразу подвоїти виграш; чіт не випадав уже п’ять разів поспіль, і вони поставили на нього всю суму. Знову випала лишка. Тоді, після двох годин жорстоких хвилювань, Люсьєн і Лусто збігли сходами цього знаменитого закладу. В них залишилася сотня франків, відкладених на обід і випивку. Коли вони опинилися під бляшаним дашком ганку з двома колонами, який приваблював до себе стільки поглядів — і радісних, і сповнених розпачу, — Лусто сказав, заглянувши у блискучі очі Люсьєна:

— Проїмо лише п’ятдесят франків.

Приятелі знову піднялися сходами. Через годину вони мали тисячу екю і весь виграш поставили на червоне, хоч воно виходило перед тим уже п’ять разів підряд. Вони сподівалися на ту саму випадковість, яка нещодавно призвела їх до краху. Вийшло чорне. Була шоста вечора.

— Проїмо тільки двадцять п’ять франків, — сказав Люсьєн.

Нова спроба тривала недовго, двадцять п’ять франків було програно в десять ставок.

Тоді Люсьєн у нестямі кинув останні двадцять п’ять франків на цифру свого віку й виграв; годі описати, як тремтіла його рука, коли він узяв лопаточку, щоб підгорнути до себе монети, які круп’є кидав на стіл одну по одній. Люсьєн дав десять луїдорів Лусто й сказав:

— Тікай звідси до Вері!

Лусто зрозумів приятеля й пішов замовляти обід. Залишившися сам-один за гральним столом, Люсьєн поставив свої тридцять луїдорів на червоне — й виграв. Підбадьорюваний таємним голосом, який іноді чують гравці, він поставив усе на червоне й виграв. У грудях у нього палахкотіло полум’я. Вже не дослухаючись до внутрішнього голосу, він переніс сто двадцять луїдорів на чорне — й програв. Люсьєн спізнав тоді знайоме кожному гравцеві невимовно солодке почуття, яке приходить на зміну шаленому збудженню в ту мить, коли уже немає чим ризикувати, і невдаха покидає осяйний палац, де щойно розвіялись його райдужні мрії. Поет знайшов Лусто у Вері, й там, за висловом Лафонтена, він «віддав належне стравам і втопив турботи у вині». О дев’ятій вечора Люсьєн уже так захмелів, що зразу не второпав, чому воротарка з вулиці Вандом посилає його на Місячну вулицю.

— Мадмуазель Коралі виїхала з квартири й оселилася в іншому будинку. Ось на цьому папірці її нова адреса.

Люсьєн був надто п’яний, щоб дивуватися хай там з чого. Він знову сів у фіакр, яким приїхав, і звелів везти себе на Місячну вулицю, дорогою розважаючи себе складанням каламбурів з приводу такої назви. Цього самого ранку було оголошено про банкрутство Драматичної панорами, і наполохана актриса, заручившися згодою кредиторів, поквапилася продати всю свою обстанову дідусеві Кардо, який, щоб не змінювати призначення тих апартаментів, поселив там Флорентіну. Коралі все продала, сплатила всі борги, розрахувалася з домовласником. Поки тривала ця операція, яку актриса назвала чисткою, Береніка задля такого випадку купила найнеобхідніші меблі й обставила квартирку з трьох кімнат на п’ятому поверсі будинку на Місячній вулиці, за два кроки від Жімназ. Там і чекала Коралі на Люсьєна. Вона вберегла після цієї аварії своє незаплямлене кохання і гаманець із тисячею двомастами франками. Ще не прочумавшись від похмілля, поет розповів Коралі й Береніці про свої лихі пригоди.

— Ти правильно вчинив, мій ангеле, — сказала актриса своєму милому, пригортаючи його до грудей. — Береніка зуміє дисконтувати твої векселі у Бролара.

Наступного ранку Люсьєна розбудили палкі пестощі Коралі. Актриса променіла коханням і ніжністю; здавалось, розкошами серця вона прагнула спокутувати вбогість їхнього нового притулку. Вона була невимовно гарна; її розпущені коси вислизнули з-під фулярової пов’язки, обличчя леліло свіжістю, очі сміялися, голос звучав весело, і вся вона нагадувала сонячний промінь, який проник крізь вікно, щоб позолотити ці чарівні злидні. Кімната, досить пристойна, була обклеєна шпалерами водянисто-зеленого кольору з червоною облямівкою і прикрашена двома дзеркалами — одне висіло над каміном, друге — над комодом. Незважаючи на заборону Коралі, Береніка за власні гроші купила з рук по зниженій ціні килим, який прикривав тепер плитки холодної кам’яної підлоги. Одяг коханців зберігався в шафі з дзеркалом і в комоді. Меблі з червоного дерева були обтягнуті голубим ситцем. Береніка врятувала від розпродажу настінний годинник, дві порцелянові вази, чотири срібні столові прибори і шість чайних ложечок. Їдальня була суміжна із спальнею і скидалася на їдальню дрібного чиновника з платнею в тисячу двісті франків. Кухня виходила на сходову площадку. Береніка спала нагорі, в мансарді. Плата за помешкання не перевищувала ста екю. Перед тим жахливим будинком стояли несправжні ворота. Одна їхня стулка була щільно забита, і за нею в крихітній комірчині сидів воротар, який крізь віконце стежив за сімнадцятьма пожильцями. Цей вулик на жаргоні погарів називався прибутковим домом.

Люсьєн побачив у новій квартирі письмовий стіл, крісло, чорнильницю, пера й папір. Веселість Береніки, яка розраховувала на успішний дебют Коралі в Жімназ, веселість актриси, що повторювала свою роль, зазираючи до зошита, скріпленого синьою шовковою стрічечкою, розвіяли тривогу й смуток протверезеного поета.

— Аби тільки у вищому світі не довідалися про наш крах, а ми викрутимося, — сказав він. — Зрештою, у нас попереду чотири з половиною тисячі франків. Я тепер своя людина в роялістських газетах, і я скористаюся з цього. Завтра ми починаємо видавати «Ревей» — я вже маю досвід у журналістиці і не дам маху!

Коралі, сприйнявши ці слова як доказ кохання, поцілувала уста, що вимовили їх. Тим часом Береніка накрила на стіл біля каміна й подала скромний сніданок: яєчню, дві котлети, каву й вершки. У двері постукали. Троє щирих друзів — д’Артез, Леон Жіро і Мішель Кретьєн — постали перед здивованим Люсьєном; він був глибоко зворушений і запропонував друзям розділити з ним сніданок.

— Ні, — сказав д’Артез. — Щойно ми були на вулиці Вандом, і нам відомо все. Але ми прийшли сюди не втішати вас, наші наміри багато серйозніші. Ви знаєте мої погляди, Люсьєне. За інших обставин я тільки зрадів би, побачивши у нашій особі прихильника своїх політичних переконань. Але, будучи людиною, яка писала в ліберальних газетах, ви не зможете перекинутися до крайніх роялістів, не зганьбивши своєї честі й не завдавши собі непоправної шкоди. Ми прийшли благати вас: у ім’я нашої дружби, хай як вона ослабла, не падайте так низько. Ви виступали проти романтиків, проти правих політиків і проти уряду; ви тепер не можете захищати уряд, правих політиків і романтиків.

— Моїми поглядами керують міркування вищого порядку. А мета, як відомо, виправдовує засоби, — сказав Люсьєн.

— Думаю, ви погано уявляєте собі нинішнє політичне становище, — сказав йому Леон Жіро. — Уряд, королівський двір, Бурбони, партія абсолютизму або, якщо ви захочете об’єднати все це одним загальним виразом, — система, протилежна конституційній, — так от, ця система хоч і розбита на багато фракцій, які дотримуються різних поглядів про те, як слід придушувати революцію, але вона цілком одностайна у своєму прагненні приборкати пресу. Заснування таких газет, як «Ревей», «Фудр», «Драпо блан», має на меті боротьбу з наклепами, з дошкульними уколами, з насмішками ліберальної преси; я особисто таких прийомів рішуче не схвалюю, бо вони принижують велич нашого покликання, і саме це наштовхнуло нас на думку заснувати газету авторитетну й серйозну, газету, яка дуже скоро почне справляти відчутний і значущий, достойний і благородний вплив, — мовив він, на мить відхилившись від теми. — Так от, вогонь із усієї цієї роялістсько-урядової артилерії є не чим іншим, як першою спробою поквитатися, дати відсіч лібералам — образа за образу, удар за удар. І як ви гадаєте, Люсьєне, чим усе це закінчиться? У своїй більшості передплатники підтримують лівих. У пресі, як і на війні, перемагає той, хто виставить численнішу армію. Отож у кінцевому підсумку ви виявитеся негідниками, брехунами, ворогами народу; а ваші противники — захисниками вітчизни, людьми шанованими, мучениками, хоч вони, може, багато лицемірніші й підступніші за вас. Така гризня посилить розтлінний вплив преси, узаконивши й освятивши її найогидніші прийоми. Обмова й наклепництво дістануть права громадянства, їх буде визнано, оскільки цього вимагатимуть передплатники, і піднесено на рівень закону — завдяки тому, що обидва ворожі табори постійно вдаватимуться до таких негідних засобів. Коли зло відкриється в усьому своєму обсязі, знову увійдуть у силу обмежувальні й каральні закони, знову виникне цензура, запроваджена було після вбивства герцога Беррійського, але скасована з відкриттям палат. А чи знаєте ви, який висновок зробить із цієї колотнечі французький народ? Він повірить вигадкам ліберальної преси, повірить, що Бурбони зазіхають на матеріальні здобутки та завоювання революції, і одного чудового дня він повстане й повалить Бурбонів. І ви не тільки зганьбите себе, а й опинитеся — рано чи пізно — в лавах переможеної партії. Ви надто молодий, ви, по суті, ще новачок у пресі; ви дуже мало знаєте про її приховані пружини, про її виверти; ви розбудили надто велику заздрість, і вам не вистояти проти шквалу обурення, який здійметься у ліберальних газетах після вашого відступництва. Вас неминуче затягне в саму гущу бійки між партіями, які досі трусить лихоманка; правда, ця лихоманка нині спричиняє не звірячі жорстокості, як у тисяча вісімсот п’ятнадцятому та шістнадцятому роках[151], а лише боротьбу ідей, словесні сутички в палаті й на сторінках газет.

— Друзі мої, — сказав Люсьєн, — повірте, я зовсім не баламут, не наївний поет, за якого ви мене вважаєте. Хай там що станеться, я здобуду переваги, яких мені ніколи не дасть найблискучіший тріумф у лавах ліберальної партії. На той час, коли ви прийдете до влади, я свого вже доб’юся.

— Ми відрубаємо тобі... чуба, — сміючися, сказав Мішель Кретьєн.

— Я вже матиму тоді дітей, — відповів Люсьєн, — і, відрубавши мені голову, ви, по суті, нічого не відрубаєте.

Троє друзів не зрозуміли Люсьєна, бо тривалі взаємини зі світським товариством аж занадто розвинули в ньому дворянську пиху та аристократичне марнолюбство. Поет сподівався — і небезпідставної — що його краса й талант, підтримані ім’ям і титулом графа де Рюбампре, забезпечать йому величезні можливості. Маркіза д’Еспар, пані де Баржетон і графиня де Монкорне смикали його за цю шворочку, як ото хлоп’як смикає прив’язаного на ниточці жука. Люсьєн віднедавна бував тільки в певних колах. Його п’янили слова: «Він наш, він мислить благонадійно», — сказані три дні тому в салоні мадмуазель де Туш, п’янило приязне ставлення герцогів де Ленонкура, де Наваррена і де Гранльє, Растіньяка й Блонде, прекрасної герцогині де Мофріньєз, графа д’Егріньйона і де Люпо, тобто людей найвпливовіших у роялістській партії і близьких до королівського двору.

— Ну що ж, ми все сказали, — мовив д’Артез. — Залишитися чистим і зберегти самоповагу тобі буде важче, ніж усякому іншому. Я знаю тебе, Люсьєне, ти дуже страждатимеш, коли побачиш, як зневажають тебе навіть ті, кому ти вірно служитимеш.

Троє друзів попрощалися з Люсьєном, не подавши йому руки. Кілька хвилин поет сидів замислений і сумний.

— Ет, не зважай на тих недоумків, — сказала Коралі, вмощуючись коханому на коліна й обхопивши його шию своїми прегарними білими руками. — Вони приймають життя всерйоз, а життя — це втіха. Я певна, ти станеш графом де Рюбампре. Як треба буде, я пококетую з людьми, близькими до канцлера. Я знаю, як підійти до того розпусника де Люпо, і він подасть на підпис указ про надання тобі права носити титул. Я ж недарма казала: коли тобі знадобиться ще одна сходинка, щоб піднятись на вершину і там схопити здобич, до твоїх послуг труп Коралі.

Другого дня Люсьєнове прізвище з’явилося в списку працівників «Ревей». Про це було оголошено, як про велику перемогу прихильників уряду, в повідомленні, надрукованому в ста тисячах примірників. Люсьєн пішов на врочистий обід, який відбувся в Робера, за два кроки від грального дому Фраскаті, і тривав дев’ять годин. На обіді були присутні корифеї роялістської преси: Мартенвіль, Оже, Дестен і полчища й нині живих та здорових авторів, що за тих часів жили й творили коштом монархії та релігії, як часто тоді казали.

— Ми дамо їм перцю, тим лібералам! — сказав Гектор Мерлен.

— Панове! — підхопив Натан, який теж став під роялістські знамена, бо мріяв відкрити власний театр і розважливо вирішив, що в такому ділі краще мати уряд на своєму боці, ніж проти себе. — Якщо воювати, то воювати по-справжньому, не станемо стріляти клейтухами замість куль! Ми візьмемося за поборників класицизму письменників-лібералів незалежно від їхнього віку чи статі, ми Шмагатимемо їх насмішками й нікому не дамо пощади!

— Ми шануватимемо себе й не піддамося на підкупи видавців, хай там чим вони нас улещатимуть — книжками, подарунками чи грошима. Ми відродимо журналістику!

— Чудово! — сказав Мартенвіль. — Justum et tenacem propositi virum![152] Ми жигатимемо дошкульно. Я перетворю Лафайета[153] на того, ким він і є: на Блазня[154] Першого!

— А я беру на себе героїв «Конститюсйонель», сержанта Мерсьє, повне зібрання творів пана Жуї, знаменитих ораторів лівої опозиції! — пообіцяв Люсьєн.

Десь на першу годину ночі журналісти, що втопили усі відтінки своїх поглядів і всі ідеї у вогнистому пунші, остаточно ухвалили рішення про війну не на життя, а на смерть.

— Оце була пиятика! Воістину монархічна і клерикальна! — мовив, переступаючи поріг, один із найславетніших письменників романтичної школи.

Розголошені видавцем, який був присутній на обіді, ці історичні слова назавтра з’явилися в «Міруар»; але розголос приписали Люсьєнові. Його відступництво дало привід до страшенного галасу в ліберальних газетах. Люсьєн став для них козлом розгрішення, його паплюжили безжально: з усіма подробицями було розказано про лихі пригоди його сонетів, і читачів запевнили, що Доріа радше втратить тисячу екю, ніж зважиться надрукувати їх. Люсьєна охрестили «віршомазом без віршів».

Одного ранку в тій самій газеті, де Люсьєн колись із таким успіхом розпочав шлях нагору, він прочитав рядки, написані тільки для нього, бо читачі, звісно, не могли зрозуміти, в чому суть цих глузливих натяків:

«Якщо видавець Доріа й далі впиратиметься й не випустить у світ сонетів майбутнього французького Петрарки, ми вчинимо, як великодушні вороги: надамо свої шпальти для тих віршів. А вони мають бути вельми дотепні, судячи з сонета, люб’язно відданого в наше розпорядження одним із приятелів автора».

І під цим жорстоким вступом Люсьєн прочитав сонет, який змусив його заплакати гіркими слізьми.

Верну повідомив про Люсьєнову пристрасть до азартної гри і заздалегідь відгукнувся про «Лучника» як про твір антинаціональний, бо в ньому автор став на бік убивць-католиків проти їхніх жертв — гугенотів. За тиждень суперечка розпеклася до білого жару. Люсьєн розраховував на підтримку свого друга Лусто, який був у нього в боргу на тисячу франків і з яким його поєднувала таємна угода. Але Лусто став запеклим ворогом Люсьєна, і ось чому. Вже три місяці як Натан закохався у Флоріну, і він давно сушив собі голову тим, щоб відбити її в Лусто, для якого, до речі, актриса була провидінням. Утративши ангажемент, Флоріна терпіла скруту і впала у розпач. Натан, скориставшися з того, що він тепер працював із Люсьєном в одній газеті, прийшов до Коралі й через неї запропонував Флоріні роль у своїй п’єсі, твердо пообіцявши влаштувати актрисі, яка опинилась поза театром, умовний ангажемент у Жімназ. Ця пропозиція розбудила шанолюбні надії Флоріни, і вона не стала вагатись. У неї було досить часу, щоб вивчити Лусто. Натан прагнув слави, він мав успіх у літературі й у політиці, до того ж його енергія не поступалась його жаданням, тим часом як у Лусто вади вбивали волю. Актриса, якій хотілося повернутись на сцену в усій пишноті, передала Натанові листи москательника, а той відступив їх Матіфа за ту саму шосту частку паїв у «Огляді», що її так домагався Фіно. Після цього Флоріна винайняла розкішне помешкання на вулиці Отвіль і на очах у всього газетного й театрального світу відверто визнала Натана своїм покровителем. Лусто був глибоко вражений цією подією й наприкінці обіду, який влаштували друзі, щоб розрадити його, не витримав і розплакався. На тому ж таки бенкеті журналісти дійшли висновку, що Натан вів гру за всіма правилами. Дехто з газетної братії, як, наприклад, Фіно й Верну, знали про пристрасть, яку драматург почував до Флоріни, але всі одностайно зійшлися на тому, що Люсьєн, зігравши роль звідника в цій історії, погрішив проти священних законів дружби. А те, що новоспечений рояліст пішов на таку зраду, керуючись бажанням догодити своїй партії та новим друзям, робило його поведінку непрощенною.

— Натан був підхоплений логікою жаги, а провінційна знаменитість, як називає того нахабу Блонде, діяв з розрахунку! — вигукнув Біксіу.

І було одностайно ухвалено спільними зусиллями згубити Люсьєна — цього вискочня, цього пройдисвіта, який хотів усіх пожерти. Газетярі не просто ухвалили таке рішення, а й обміркували його в усіх подробицях. Верну, який ненавидів Люсьєна, заприсягся, що не дасть йому спокою. Фіно, не бажаючи платити обіцяної Лусто тисячі екю, звинуватив Люсьєна, що той перешкодив йому нажити п’ятдесят тисяч франків, видавши Натанові таємницю їхньої змови проти Матіфа. Натан, за порадою Флоріни, продав Фіно свою шосту частку паїв за п’ятнадцять тисяч і заручився його підтримкою. Лусто втратив тисячу екю й не міг подарувати Люсьєнові, що той завдав такої шкоди його інтересам. Рани самолюбства стають невигойними, коли їх роз’ятрити окисом срібла! А гнів письменника, чиє самолюбство поранили, не описати жодними словами, не змалювати жодними фарбами. Усе його єство вибухає обуренням, коли його обстрілюють затруєними стрілами глузувань. Але якраз ті, хто спалахує на кожен ворожий випад, швидко згасають і знічуються. Справжню мужність письменника виявляють люди спокійні, ті, хто чудово знає, що навіть найдошкульніші, найуїдливіші статті приречені на неминуче забуття. Отож саме люди слабкі видаються на перший погляд сильними, але їхньої стійкості вистачає ненадовго. Перші два тижні Люсьєн нетямився з люті; він відповів на вогонь противника потужним картечним залпом статей у роялістських газетах, де він поділяв обов’язки критика з Гектором Мерленом. Щодня з бійниць «Ревей» він стріляв добірними перлами гострих дотепів, підтримуваний, до речі, Мартенвілем, єдиним, хто цілком некорисливо надавав йому допомогу, бо його не втаємничили в угоди, укладені під час жартівливої балачки за бенкетним столом — або з Доріа у Дерев’яних галереях, або за лаштунками театрів — між газетярами обох ворожих таборів, не про людське око поєднаних між собою приятельськими стосунками. Коли Люсьєн з’являвся у фойє Водевіля, його більше не зустрічали дружніми привітаннями, і руку йому подавали тільки люди з роялістської партії, у той час як Натан, Гектор Мерлен, Теодор Гайар без церемоній приятелювали з Фіно, Лусто, Верну та й з іншими журналістами протилежного табору, вшанованими прізвиськом «славних хлопців». У ту пору фойє Водевіля було місцем, де виникали і звідки поширювалися майже всі літературні плітки, таким собі салонним будуаром, у якому зустрічалися люди різних поглядів, місцем, куди щодня приходили політичні діячі та високі урядовці. Голова судової палати, який тільки недавно суворо вишпетив підлеглого за те, що той підмітає своєю мантією порох із театральних лаштунків, здибувався у фойє Водевіля віч-на-віч із тим самим підлеглим, який дістав від нього догану. Лусто кінець кінцем став подавати руку Натанові. Фіно приходив туди майже щовечора. Люсьєн, коли в нього був вільний час, вивчав там розташування сил у таборі своїх супротивників, незмінно відчуваючи холод їхньої невблаганної ворожнечі.

В ту пору дух партій породжував куди глибшу ненависть, ніж сьогодні. Бо тепер, коли збігло чимало часу, все здрібніло від перенапруги сил. У наші дні критик, зарізавши книжку, подає авторові руку. Жертва змушена розціловувати свого ката, бо інакше її засміяли б. Якби письменник відмовився підійти до свого хулителя, його проголосили б незлагідним, сварливим, занадто гордим, лихим, затятим, мстивим. Сьогодні, навіть діставши у спину зрадливий удар кинджалом, навіть витерпівши найлукавіші підступи і з великими труднощами уникнувши пасток, поставлених огидним лицемірством, письменник має приємність чути, як убивці бажають йому всього найкращого, вимагаючи до себе шанобливого ставлення, а то й напрошуючись йому в друзі. Все прощають і все виправдовують у наш час, коли доброчесність перетворено на ваду, а чимало вад піднесено до чеснот. Приятельські взаємини стали найсвященнішою зі свобод. Вожді найпротилежніших таборів розмовляють між собою чемно, надаючи дошкульним випадам напрочуд гречної форми. Але в ті часи, якщо оживити їх у пам’яті, для деяких письменників-роялістів і для деяких ліберальних авторів було великою мужністю з’явитись у одному й тому самому театрі. Лунали дотепи, просякнуті гострою ненавистю. Погляди були грізні, мов заряджені пістолети, і від найменшої іскри могла спалахнути сварка. Скільки людей розгублювались, почувши, як сусід по кріслу раптом вибухає лайкою при появі осіб із тієї або тієї партії, обраних у супротивному таборі жертвами глузувань та в’їдливих нападок? У ті часи існували тільки дві партії — роялісти й ліберали або, іншими словами, романтики й класики — дві форми однієї ненависті, непримиренної ненависті, яка вичерпно пояснювала, з чого виникли ешафоти Конвенту. Перетворившись із ліберала й затятого вольтер’янця, яким він був на самому початку своєї газетярської кар’єри, в рояліста і несамовитого романтика, Люсьєн на власній шкурі спізнав усю гостроту ненависті, що витала над головою Мартенвіля, який один захищав його і любив і якого в ту пору ліберали вважали за свого найзапеклішого ворога. Ця дружба завдала шкоди Люсьєнові. Партії невдячні до своїх передових дозорців, вони часто кидають цих відчайдухів напризволяще. Той, хто хоче домогтись успіху, а надто в політиці, повинен іти разом з головними силами. Малі газети ліберального табору недарма постійно об’єднували Мартенвіля й Люсьєна в одне ціле — то був лукавий підступ. Тих двох умисне кинули один одному в обійми. Їхня дружба — вигадана чи справжня — коштувала обом написаних жовчю статей Фелісьєна Верну, бо той страшенно заздрив успіхам Люсьєна у вищому світі й вірив у його скоре піднесення — як, до речі, й усі колишні друзі поета. Через те Люсьєнову зраду — не таку вже непрощенну в світі газетярів — наділяли й прикрашали обставинами, які ще дужче обтяжували його провину. Поета називали «Іуда-молодший», а Мартенвіля «Іуда-старший», бо Мартенвіля — справедливо чи несправедливо — звинувачували ще й у тому, ніби він здав Пекський міст[156] ворожим арміям. Одного разу в розмові з де Люпо Люсьєн, сміючись, зауважив, що особисто він якщо й здав хай там який міст, то хіба лиш ослам. Розкішне життя Люсьєна — хоч то й були розкоші оманливі, засновані на надіях, — обурювало його друзів, і вони не прощали йому ні колишньої карети (бо для них він усе ще в ній катався), ні пишно обставленого помешкання на вулиці Вандом. Усі вони підсвідомо відчували, що вродливий, розумний і ними ж таки розбещений юнак може досягти всього; і тепер вони не гребували жодними засобами, щоб перетяти йому шлях нагору.

За кілька днів до першого виступу Коралі в Жімназ Люсьєн увійшов попідруч із Гектором Мерленом у фойе Водевіля. Мерлен докоряв приятелеві за те, що той посприяв Натанові в історії з Флоріною.

— По-перше, ви нажили собі смертельного ворога в особі Лусто, а по-друге — і в особі Натана. Я давав вам слушні поради, але ви їх знехтували. Ви були надто щедрі на хвалу та добродіяння, і ви жорстоко постраждаєте за свою нерозважливу великодушність. Флоріна й Коралі, виступаючи на одній сцені, ніколи не вживуться; і та, й та прагнутиме затьмарити суперницю. Щоб захистити Коралі, ви зможете писати тільки в наші газети. Натан у цьому випадку має значну перевагу над вами — адже він своя людина в театральному світі. По-перше, він автор п’єс; по-друге, він має змогу публікувати рецензії на спектаклі й у ліберальних газетах; по-третє, він крутиться у журналістиці трохи довше, ніж ви.

Ці слова підтвердили таємні побоювання Люсьєна, який ні з боку Натана, ні з боку Гайара не зустрічав тієї відвертості, на яку мав право розраховувати. Але ж він не міг нарікати, він був новонавернений! Гайар з набридливою одноманітністю повторював, що новачки повинні витримати тривалий іспит, перш ніж товариші по партії почнуть довіряти їм. У колах роялістських та урядових газет поет наштовхнувся на заздрість, властиву всім людям, які беруть участь у розподілі громадського пирога. У таких випадках вони стають схожі на собак, що гризуться за кістку: те саме гарчання, той самим вищир іклів, та сама лють. Ці письменники потай чинили тисячі підлот, очорнюючи один одного в очах можновладців; вони звинувачували суперників у недбалому ставленні до своїх обов’язків і, щоб позбутися їх, удавалися до найлукавіших каверз. Ліберали не мали такого приводу для міжусобних чвар, оскільки стояли далеко від влади та її милостей. Відкривши це нерозв’язне сплетіння честолюбних прагнень, Люсьєн не знайшов у собі досить мужності, щоб вихопити меча й одним ударом розрубати вузол, не мав він і такого терпіння, щоб спробувати його розплутати. Він не міг стати ні Аретіно, ні Бомарше, ні Фрероном[157] свого часу, він плекав одне тільки бажання: домогтися королівського указу. Люсьєн розумів, що графський титул відкриє йому дорогу до вигідного одруження, і тоді його щастя залежатиме тільки від випадку, якому посприяє його врода. Лусто, який виявив до Люсьєна стільки довіри, свого часу спонукав і поета на цілковиту відвертість; отож досвідчений газетяр знав, як завдати приятелеві смертельної рани, й того дня, коли Мерлен з’явився з Люсьєном у Водевілі, Етьєн налаштував жахливу пастку, в яку цей жовтодзьобий хлоп’як мав неминуче вскочити.

— А ось і наш красень Люсьєн, — сказав Фіно, підводячи до нього де Люпо, з яким він у ту хвилину розмовляв, і потискуючи поетові руку з котячою ніжністю облудної дружби. — Я не знаю нікого, хто б так швидко вибився нагору, як він, — провадив Фіно, позираючи то на Люсьєна, то на доповідача прохань. — В Парижі можливі два різновиди успіху: успіх матеріальний — тобто гроші, які кожен може нажити, й успіх моральний — це зв’язки, становище, доступ у світ, недосяжний для інших, хай би вони й домоглися багатства. Але мій друг...

— Наш друг, — сказав де Люпо, обдарувавши Люсьєна ласкавим поглядом.

— Наш друг, — вів далі Фіно, поплескуючи Люсьєна по руці, якої він не випускав зі своїх рук, — піднявся й тут дуже високо. Зрештою, в Люсьєна аж надто великі переваги: він талановитіший і розумніший, ніж його заздрісники, а крім того, він напрочуд гарний із себе. Колишні друзі не можуть простити Люсьєнові його щастя, вони твердять, ніби йому просто поталанило.

— Такий талан, — підхопив де Люпо, — ніколи не випадає дурням або людям нікчемним. Хто насмілився б назвати таланом долю Бонапарта? Адже й до нього було два десятки генералів, котрі могли б очолити Італійську армію, як і сьогодні є сотні молодих людей, що хотіли б проникнути до мадмуазель де Туш. До речі, друже, у світі її вже ладять вам у дружини! — сказав де Люпо, поплескуючи Люсьєна по плечу. — О, ви у великій шані! Маркіза д’Еспар, пані де Баржетон і графиня де Монкорне марять вами! Сьогодні вас запрошено на вечірку до пані Фірміані, так? А завтра ви на рауті в герцогині де Гранльє?

— Так, — відповів Люсьєн.

— Дозвольте відрекомендувати вам пана дю Тійє, банкіра, молодого чоловіка, гідного вас. Він за короткий час надбав велике багатство.

Люсьєн і дю Тійє вклонились один одному, розговорилися, й банкір запросив поета до себе на обід. Фіно й де Люпо, двоє людей із проникливим розумом, людей, які знали один одного надто добре, щоб за всіх обставин залишатись приятелями, поновили перервану розмову. Вони відійшли від Люсьєна, Мерлена, дю Тійє й Натана, що гомоніли між собою, й попрямували до одного з диванів, які стояли у фойє Водевіля.

— До речі, любий друже, скажіть мені ось що, — звернувся Фіно до де Люпо. — Люсьєн справді перебував під високим заступництвом? Працівники моєї газети просто-таки зненавиділи його і готують проти нього змову. Перш ніж посприяти їм у цьому, я хотів би порадитися з вами. Чи не слід мені розладнати їхні задуми й прислужитись йому?

Запала коротка мовчанка, протягом якої доповідач прохань і Фіно пильно подивились один одному у вічі.

— Невже ви, друже, — сказав де Люпо, — всерйоз могли подумати, що маркіза д’Еспар, Шатле і пані де Баржетон, яка виклопотала для барона посаду префекта Шаранти і графський титул, прагнучи в усій пишноті повернутись до Ангулема, невже ви могли подумати, що вони подарують Люсьєнові його дошкульні випади? Вони заманили його в роялістську партію, сподіваючись його знищити. Сьогодні ті дами тільки й шукають приводу, щоб порушити обіцянку, дану тому хлопчиськові. Допоможіть їм знайти такий привід і ви неабияк прислужитеся обом жінкам, при нагоді вони вам віддячать. Маркіза й пані де Баржетон звірили мені свою таємницю, і я просто вражений тим, як палко ненавидять вони цього хлопчика. Люсьєн міг би приборкати свого найлютішого ворога, пані де Баржетон, припинивши напади на неї на тих умовах, які люблять виконувати всі жінки, — ви мене зрозуміли? Він гарний із себе, він молодий, він міг би втопити ненависть у потоках кохання, і тоді напевне став би графом де Рюбампре. Чапля знайшла б для нього тепле місце при дворі, якусь вигідну посаду! Люсьєн міг би стати чудовим читцем для Людовіка Вісімнадцятого або, скажімо, бібліотекарем, або доповідачем невідомо чого, або розпорядником у справі видатків на монарші розваги. Але дурник прогавив нагоду. Можливо, саме тому його й зненавиділи. Замість поставити свої умови, він прийняв їхні. Того дня, коли Люсьєн щиро повірив у обіцянку виклопотати для нього королівський указ, барон Шатле, можна сказати, домігся свого найбільшого успіху. Коралі згубила цього хлопчика. Якби актриса не була його коханкою, він знову почав би упадати коло Чаплі, й він би її здобув.

— Отже, ми можемо порішити його, — сказав Фіно.

— Як саме? — з удаваною байдужістю запитав де Люпо, що хотів похвалитися перед пані д’Еспар цією послугою.

— Існує угода, за якою Люсьєн зобов’язаний співпрацювати в газеті Лусто. Він тепер не має жодного су, й тим легше буде примусити його писати для нас. Ну а якщо, скажімо, в одній зі статей будуть образливі натяки на міністра юстиції і якщо буде доведено, що автор статті — Люсьєн, міністр, звичайно, визнає його негідним королівської ласки. А щоб іще збити пиху з провінційного генія, ми влаштуємо Коралі провал: він побачить свою кохану освистаною й без ролі. А що підпис указу буде відкладено на невизначений час, ми здіймемо на глум аристократичні претензії нашої жертви — згадаємо про матір-повитуху і про батька-аптекаря. Мужність Люсьєна чисто поверхова, він не витримає нашого натиску, і ми спровадимо його туди, звідки він з’явився. Натан через Флоріну допоміг мені викупити шосту частку паїв у «Огляді», якою володів Матіфа, я зумів також придбати паї постачальника паперу, і тепер ми залишилися тільки вдвох із Доріа. Гадаю, ми з вами домовимось, і я влаштую так, що наш журнал стане служити двору. Я обіцяв сприяти Флоріні й Натанові за умови, якщо викуплю свою шосту частку паїв, вони мені її продали, і я мушу дотримати своєї обіцянки; але спершу я хотів би знати про можливості Люсьєна...

— Ви гідні свого прізвища! — сказав де Люпо сміючись. — Ну що ж, дійте! Я люблю таких людей...

— Гаразд. Але скажіть, ви зможете влаштувати Флоріні постійний ангажемент? — запитав Фіно у доповідача прохань.

— Зможу. Але спочатку звільніть нас від Люсьєна. Растіньяк і де Марсе чути про нього не можуть.

— Спіть спокійно, — сказав Фіно. — Натан і Мерлен завжди матимуть напохваті статті, які Гайар буцімто обіцяв пропустити в першу чергу. Люсьєн не зможе надрукувати там жодного рядка, й ми відріжемо йому шлях до заробітку. Щоб захищатися самому і захистити Коралі, він матиме до своїх послуг лише газету Мартенвіля. Одна газета проти всіх нічого вдіяти не зможе, і його поразка неминуча.

— Я вкажу вам вразливі місця міністра, але обов’язково дасте мені прочитати рукопис статті, яку ви замовите Люсьєнові, — відповів де Люпо; він усе-таки остерігся сказати Фіно, що обіцянка виклопотати для Люсьєна титул графа де Рюбампре була жартом.

Де Люпо покинув фойє. Фіно підійшов до Люсьєна і тим добродушним тоном, на який ловиться стільки людей, став пояснювати йому, що, маючи певні зобов’язання перед його газетою, він не може зректися їх. Фіно й гадки не має подавати на свого друга в суд, адже це зруйнувало б усі його сподівання на успіх у стані роялістської партії. Фіно любить людей сильних, людей, які сміливо змінюють свої переконання. Хіба їм не судилося ще не раз стрічатись у житті, робити один одному тисячі дрібних послуг? До того ж Люсьєнові потрібна надійна людина в рядах ліберальної партії, яка при нагоді могла б прийти йому на допомогу, напавши на прихильників уряду або крайніх роялістів, коли ті в чомусь йому відмовлять.

— Якщо вас ошукають, що ви робитимете? — додав Фіно на закінчення розмови. — Скажімо, котрийсь міністр, вважаючи, що своїм відступництвом ви самі накинули на себе недоуздок, перестане вас боятись або й узагалі помічати, то хіба вам не захочеться нацькувати на нього зграю хортів, щоб вони вчепилися йому в литки? А ви на смерть погиркалися з Лусто, і він вимагає вашої голови. З Фелісьєном ви не розмовляєте. Залишаюся тільки я! А одне з правил мого ремесла — це жити в добрій злагоді з людьми по-справжньому сильними. В тому світі, де ви нині обертаєтесь, ви можете робити мені не менші послуги, ніж я робитиму вам у пресі. Але справи передусім! Надсилайте мені статті чисто літературні, вони не введуть вас у неславу, і ви виконаєте нашу угоду.

В пропозиції Фіно Люсьєн зауважив тільки дружні почуття, поєднані з тонким розрахунком. Лестощі Фіно й де Люпо піднесли йому настрій, і він подякував Фіно.

В житті шанолюбів і всіх тих, хто може досягти успіху лише за допомогою людей та сприятливих обставин, керуючись більш або менш складним, обміркованим і точним планом дій, неминуче настає прикра хвилина, коли якась невідома і невблаганна сила піддає їх суворим випробуванням: повсюди на них чатують невдачі, з усіх кінців рвуться або заплутуються нитки, нещастя сунуть звідусіль. Варто тільки розгубитися, втратити голову — і ти пропав. Люди, які вміють опертися цьому першому натиску обставин, уміють незламно вистояти під ураганом і ціною неймовірних зусиль піднятись у вищі сфери, — то справді сильні люди. Кожен, кому не пощастило народитись у багатстві, рано чи пізно переживає те, що можна назвати його фатальним тижнем. Для Наполеона таким тижнем став відступ із Москви. Подібна мить настала і для Люсьєна. Доти усе складалося для нього у вищому світі й у світі літератури напрочуд щасливо; йому надміру таланило, й ось тепер йому довелось побачити, як люди й обставини обернулися проти нього. Перше горе виявилося найтяжчим і найдошкульнішим, воно торкнулося того, в чому Люсьєн вважав себе невразливим, — його серця і його кохання. Коралі була не дуже розумна, але, обдарована чудовою Душею, вона іноді вся перемінялась у поривах натхнення, що бувають тільки у великих актрис. Цей рідкісний талант, поки з плином часу і з досвідом він не перетвориться на звичку, залежить від примх характеру, а часто й від чарівної сором’язливості, притаманної ще юним артисткам. В душі боязка й наївна, зовні зухвала і легковажна, як то й личить актрисі, Коралі, будучи ще й закоханою, жила досі серцем, хоч і носила маску комедіантки. Мистецтво передавати почуття, це витончене прикидання, ще не взяло в ній гору над природою. Їй було соромно дарувати публіці тим, що належало тільки коханню. Крім того, вона не була позбавлена слабості, властивої справжнім жінкам. Відчуваючи, що її покликання — бути володаркою сцени, вона потребувала успіху. Але водночас вона не вміла підкорити чарам свого таланту публіку, до неї байдужу, і, виходячи на сцену, завжди страшенно хвилювалася. Холодність глядачів могла цілком вибити її з колії. Кожну нову роль вона сприймала як свій перший виступ у театрі, і це завдавало їй жорстоких мук. Оплески були необхідні Коралі, і вони не так тішили її самолюбство, як надихали її, п’янили; несхвальний шепіт або мовчанка байдужої публіки позбавляли Коралі всіх її здібностей; переповнена, уважна зала, захоплені й доброзичливі погляди невимовно збуджували її; тоді вона входила у спілкування з глядачами, пробуджувала благородні поривання у їхніх душах і відчувала в собі силу зворушити їх, схвилювати. Така майже хвороблива чутливість свідчила не тільки про нервову вдачу й високе обдарування, а й про витонченість почуттів, про вразливість бідолашної дівчини. Кінець кінцем Люсьєн оцінив скарби, які таїлися в цьому серці, зрозумів, що його кохана ще зовсім молоде дівча, майже дитина. Не наділена притаманною актрисам двоєдушністю, Коралі була нездатна захистити себе проти суперництва та закулісних змов, до яких вдавалася Флоріна, дівчина настільки ж лукава й розбещена, наскільки її подруга була щира й великодушна. Ролі повинні були самі знаходити Коралі; вона була надто горда, щоб випрошувати їх у авторів і приставати на їхні ганебні умови, щоб віддаватися першому-ліпшому газетяреві, який пригрозив їй своїм пером і коханням. Талант, явище саме по собі надзвичайно рідкісне у своєрідному комедійному мистецтві, є тільки однією із запорук успіху, талант іноді навіть завдає шкоди, якщо його не підтримує певний хист до лукавства, а такого хисту зовсім не було в Коралі. Знаючи, як хвилюватиметься його подруга під час свого першого виступу на сцені Жімназ, Люсьєн хотів за всяку ціну забезпечити їй успіх. Гроші, які залишилися від продажу меблів, і гроші, зароблені Люсьєном, усі пішли на костюми, на обстанову артистичної вбиральні та на інші видатки, неминуче пов’язані з театральним дебютом. А кілька днів тому з любові до Коралі Люсьєн зважився на принизливий вчинок: узявши векселі Фандана та Кавальє, він пішов на вулицю Бурдонне в «Золотий кокон» просити Камюзо дисконтувати їх. Поет ще не був настільки розбещений і не з легким серцем вирушив на цей штурм. Дорогою він перетерпів неабиякі муки, передумав чимало гірких думок, твердячи собі навперемінно то «так», то «ні». Й усе ж таки примусив себе увійти до тісної, холодної, похмурої контори, оберненої вікнами у внутрішній дворик. Але там велично сидів не колишній коханець Коралі, не той добродушний, ледачий, розпусний, недовірливий Камюзо, яким Люсьєн його знав, а шанований батько родини, купець, прикрашений облудною доброчесністю, член комерційного суду, схований за машкарою показної суворості, захищений від прохачів поблажливою зверхністю; Люсьєн побачив перед собою директора фірми, оточеного прикажчиками, касирами, зеленими папками, накладними і зразками товарів; тут-таки, мовби охороняючи статечного купця, стояли його дружина і скромно вбрана дочка. Підходячи до Камюзо, Люсьєн тремтів із голови до ніг, бо достойний комерсант зміряв його відверто байдужим поглядом, який поет уже не раз помічав у тих, кому він пропонував свої векселі.

— Я приніс векселі, ласкавий пане. Візьміть їх у мене, і я буду вам безмежно вдячний, — сказав Люсьєн, стоячи перед купцем, який і не подумав підвестися з крісла.

— Ви у мене вже дещо взяли, добродію, — сказав Камюзо. — Я не забув.

Тоді Люсьєн, нахилившись над самим вухом торговця, аж той почув, як калатає серце в приниженого поета, розповів йому про скруту Коралі. В наміри Камюзо не входило, щоб Коралі провалилася. Слухаючи Люсьєна, купець з посмішкою роздивлявся підписи на векселях. Будучи членом комерційного суду, він добре знав, хто з видавців у якому становищі. Він дав Люсьєнові чотири з половиною тисячі франків, поставивши за умову, щоб той зазначив у передаточному написі на векселі: «Сплачено шовковими товарами». Отримавши гроші, Люсьєн негайно пішов до Бролара й щедро йому заплатив, щоб забезпечити Коралі цілковитий успіх. Бролар пообіцяв прийти і справді прийшов на генеральну репетицію — домовитися, в яких місцях вистави його «римляни» мають славити актрису, вдаряючи у свої литаври з людської плоті. Решту грошей Люсьєн віддав Коралі, не сказавши їй про свої відвідини Камюзо; він заспокоїв актрису й Береніку, що вже не знали, на які кошти вести господарство. Мартенвіль, один з найкращих у ті часи знавців театру, кілька разів приходив допомагати Коралі вчити роль. Люсьєн заручився обіцянкою кількох журналістів, що писали в роялістські газети, дати схвальний відгук; він ще не передчував лиха. Та лихо вже було близько, і переддень виступу Коралі став для Люсьєна справді фатальним днем. Вийшла друком книжка д’Артеза. Головний редактор газети, в якій працював Гектор Мерлен, дав книжку на відгук Люсьєнові, як критику, здатному розгромити будь-який твір; цю сумну славу поет завдячував своїм статтям про Натана. В редакції було повно людей, зійшлись усі працівники газети. Прийшов туди й Мартенвіль — уточнити одне питання з приводу загальної полеміки, піднятої роялістськими газетами проти газет ліберальних. Натан, Мерлен, усі працівники «Ревей» розмовляли про успіх газети Леона Жіро, — вона виходила двічі на тиждень, — успіх тим небезпечніший, що тон газети був поміркований, розважливий, стриманий. Почалася розмова про гурток на вулиці Чотирьох Вітрів, його називали Конвентом. Було вирішено, що роялістські газети розпочнуть війну не на життя, а на смерть з цими небезпечними супротивниками — адже саме вони почали здійснювати ідеї, які привели до виникнення руху «доктринерів», тієї знаменитої секти, що згодом повалила Бурбонів, коли до неї з почуття дрібної помсти приєднався найславетніший письменник із роялістського табору. Д’Артез, чиї монархічні переконання були нікому не відомі, підпав під анафему, оголошену всьому гурткові, й мав стати першою жертвою. Його книжку засудили на розтерзання, згідно з класичним виразом тієї епохи. Люсьєн відмовився написати статтю. Його відмова викликала справжню бурю серед визначних діячів роялістської партії, що прийшли на цю зустріч. Люсьєнові було прямо заявлено, що мати свої окремі погляди новонаверненому не випадає; якщо йому не до вподоби служити монархії та релігії, хай вертається до свого колишнього табору. Мерлен і Мартенвіль відвели поета вбік і по-дружньому застерегли його від необміркованого вчинку: якщо роялістські та урядові газети не захочуть захистити Коралі, вона стане безпорадною жертвою ліберальних журналістів, які заприсяглися в ненависті до нього.

У противному ж разі перший виступ актриси на сцені Жімназ спричинить запеклу суперечку на сторінках газет, і це принесе їй славу, про яку мріють усі жінки театрального світу.

— Ви на цьому зовсім не розумієтеся, — сказав йому Мартенвіль. — Три місяці Коралі гратиме під перехресним вогнем наших статей, і влітку, під час гастролей у провінції, вона заробить за три місяці тридцять тисяч франків. Через свою надмірну делікатність, яка заважає вам вибитись у політичні діячі і якої вам слід позбутись, ви загубите і Коралі, і своє майбутнє, ви самі відмовляєтесь від свого шматка хліба.

Люсьєн був змушений обирати між д’Артезом і Коралі: його кохана загине, якщо він не заріже д’Артеза у великій газеті та в «Ревей». Бідолашний поет повернувся додому зі смертю в душі; він сів у кутку кімнати біля каміна й почав читати д’Артезову книжку, одну з найкращих у сучасній літературі. Люсьєн проливав сльози над її сторінками, він довго вагався, але зрештою-таки написав глумливу статтю — а такі статті в нього виходили дуже добре; він обійшовся з цією книжкою, як ті діти, що, впіймавши прегарну пташку, мучать її, обскубуючи пір’я. Його жорстока іронія могла зашкодити книжці. Люсьєн знову перечитав цей чудовий твір, і всі його добрі почуття пробудились. Опівночі він пішки пройшов через увесь Париж; підходячи до д’Артезової оселі, він побачив крізь шибки вікна мерехтливе, неяскраве світло. Як часто доводилось йому дивитися на це скромно освітлене вікно з почуттям захвату перед благородною наполегливістю великої людини! Люсьєн не знайшов у собі сили зразу піднятися сходами і кілька хвилин сидів на вуличній тумбі. Нарешті, заохочуваний своїм добрим ангелом, він постукав у двері; д’Артез сидів і читав у холодній, неопаленій кімнаті.

— Що сталося? — запитав молодий письменник, побачивши Люсьєна і здогадуючись, що тільки жахливе нещастя могло привести його сюди.

— Твоя книжка чудова! — вигукнув Люсьєн зі слізьми на очах. — А вони звеліли мені її зарізати!

— Бідолашний хлопче, важко тобі дістається твій хліб, — сказав д’Артез.

— Прошу у вас однієї ласки: збережіть у таємниці мій прихід сюди і залиште мене в пеклі моєї проклятої праці. Мабуть, нічого не можна досягти, поки не зачерствіє серце.

— Усе той самий! — сказав д’Артез.

— Ви вважаєте мене за негідника? Ні, д’Артез, ні, я просто хлопчисько, сп’янілий від кохання.

І він розповів про те, в якому становищі опинився.

— Покажіть-но статтю, — мовив д’Артез, схвильований розповіддю Люсьєна про Коралі.

Люсьєн подав йому рукопис. Д’Артез прочитав і не міг стриматися від усмішки:

— Яке фатальне застосування розуму! — вигукнув він.

Але він замовк, побачивши, що Люсьєн сидить у кріслі з похиленою головою, пригнічений справжнім горем.

— Ви дозволите мені це виправити? — запитав д’Артез. — Завтра вранці я поверну вам рукопис. Насмішка паплюжить твір, сумлінна й серйозна критика іноді служить похвалою. Я спробую викласти ваші закиди в такій формі, щоб ваша стаття не ганьбила ні вас, ні мене. Зрештою, свої вади найкраще знаю я сам!

— Коли берешся на круту гору, ковтаючи пилюку на закуреній стежці, яка то радість — зірвати соковитий плід і втамувати спрагу! Ось він, той плід! — вигукнув Люсьєн, з плачем кидаючись у обійми д’Артезові й поцілувавши його в чоло. — Мені здається, я вручаю вам свою совість, щоб ви мені коли-небудь її вернули.

— Каяття від випадку до випадку я вважаю за велике лицемірство, — урочисто сказав д’Артез. — Таке каяття — ніби винагорода за погані вчинки. Справжнє каяття — це чистота, в якій наша душа спілкується з богом. Той, хто двічі розкаюється, — мерзенний крутій. Боюся, що каяття для тебе — тільки відпущення гріхів.

Ці слова вразили Люсьєна. Повільно йшов він нічним Парижем, вертаючись додому, на Місячну вулицю. Назавтра поет відніс до редакції статтю, що її виправив і переслав йому д’Артез; але від того дня Люсьєна опанував смуток, який йому не завжди щастило приховати. Коли увечері поет увійшов у переповнену залу Жімназ, він спізнав жорстоке хвилювання — так хвилюються тільки перед театральним дебютом людини дуже тобі близької. Люсьєнове марнолюбство було вкрай розтривожене, його погляд впивався в обличчя публіки, як погляд обвинувачуваного впивається в обличчя присяжних та суддів; від найменшого шереху він здригався; поява Коралі на сцені, найменша її похибка, ледь помітна зміна в її голосі — усе збуджувало його неймовірно. П’єса, в якій виступала Коралі, була з тих, що провалюються і знову з’являються в театрі; п’єса провалилась. Вийшовши на сцепу, Коралі не почула оплесків, і холодність партеру її приголомшила. В ложах плескав у долоні один Камюзо. Люди, посаджені на балконі та галереї, урвали аплодисменти торговця шовком, зашикавши на нього з усіх боків. Галерея голосно цитькала і на клакерів, коли ті починали плескати в долоні з очевидною умисністю. Мартенвіль відважно аплодував, і лицемірна Флоріна, Натан і Мерлен підтримували його. Коли стало ясно, що вистава провалилася, в артистичній вбиральні Коралі зібрався цілий гурт людей, але своїми втішаннями вони тільки роз’ятрювали рану. Актриса була в розпачі, вона переживала не так за себе, як за Люсьєна.

— Бролар зрадив нас, — сказала вона.

Поранена в саме серце, Коралі захворіла, її тіпало в лихоманці. Наступного дня вона не могла грати; вона відчувала, що кар’єра її закінчена. Люсьєн ховав від неї газети, він читав їх у їдальні. Провал п’єси всі фейлетоністи приписували Коралі: вона, мовляв, була надто високої думки про свій талант; вона з блиском виступала на Бульварах, але в Жімназ виявилася не на місці; нею рухало гідне хвали шанолюбство, але вона переоцінила свої здібності, взяла роль собі не до снаги. Люсьєнові довелося прочитати хитромудрі випади проти Коралі, приготовлені за тими самими рецептами, за якими він готував свої лицемірні статті проти Натана. Люсьєн став блідий як смерть. Гнів його був не менший, аніж гнів, що опанував Мілона Кротонського[158], коли силачеві защемило руки у стовбурі дуба, який він сам розколов. Люсьєнові друзі один поперед одного давали Коралі поради, і за їхніми співчутливими, вдавано щирими словами ховалося жорстоке віроломство. Їй радили грати ролі, цілком несумісні з її обдаруванням, — і автори підлих фейлетонів знали про це дуже добре. Такі були відгуки В роялістських газетах — тут, безперечно, не обійшлося без Натана. Що ж до ліберальних газет і дрібних листків, то вони не скупилися на дошкульні натяки відверті глузи — прийоми, до яких так часто вдавався Люсьєн. Почувши здушені ридання поета, Коралі підхопилася з ліжка, побачила газети, захотіла переглянути їх і все прочитала. Потім вона знову лягла, не сказавши й слова. Флоріна брала участь у змові, вона передбачила її наслідки і вивчила роль Коралі, репетируючи під керівництвом Натана. Не бажаючи знімати п’єсу, адміністрація театру вирішила передати роль Коралі Флоріні. Директор прийшов до бідолашної актриси й побачив її зовсім пригнічену, в сльозах. Та коли в присутності Люсьєна він сказав їй, що скасувати виставу не можна, що Флоріна знає роль і виступить сьогодні ввечері, Коралі стрепенулась і підхопилася з постелі.

— Я гратиму! — вигукнула вона.

І впала непритомна. Флоріна отримала роль і на цьому здобула собі славу, бо це ж вона врятувала п’єсу. Газети влаштували їй бучний тріумф, і відтоді вона стала великою актрисою, якою ви її знаєте. Успіх Флоріни розлютив Люсьєна.

— Нікчема, адже це ти дала їй шматок хліба! Якщо Жімназ так хоче, нехай заплатить відступне і порве з тобою контракт. Я стану графом де Рюбампре, забагатію, й ми одружимося.

— Які дурниці! — сказала Коралі, глянувши на поета з глибоким смутком.

— Дурниці? — вигукнув Люсьєн. — Ну так от, за кілька днів ти житимеш у чудовому домі, ти матимеш свій екіпаж, і я сам створю для тебе роль!

Він узяв дві тисячі франків і побіг до Фраскаті. Бідолаха пробув там аж сім годин; його пожирали фурії, але обличчя в нього лишалося холодне і спокійне. Протягом того дня і почасти ночі щастя було до нього мінливе: він вигравав до тридцяти тисяч, але вийшов без жодного су. Коли Люсьєн повернувся додому, він застав у себе Фіно, який прийшов по статейки. Люсьєн мав необережність розповісти йому про свої невдачі.

— Овва, у житті не самі троянди, — сказав Фіно. — Ви зробили такий несподіваний і крутий поворот, що неминуче мали втратити підтримку ліберальної преси, а вона ж набагато могутніша, ніж урядова та роялістська преса. Ніколи не слід перекидатися до протилежного табору, не підготувавши собі спочатку м’якеньке ложе, на якому потім можна було б залікувати рани — адже їх не уникнеш у цій колотнечі. Хай там як, а людина розважлива у таких випадках неодмінно просить поради у друзів, викладає свої міркування й переконує їх простити її відступництво, перетворює їх на своїх спільників, розбуджує співчуття до себе, а потім — як було з Натаном і Мерленом — вони домовляються про взаємні послуги. Ворон ворону ока не виклює. Ну а ви в усьому цьому ділі виявили невинність ягняти. Вам доведеться показати своїй повій партії пазурі, якщо ви захочете урвати бодай малу частку здобичі. Бо вас, природно, принесли в жертву Натанові. Не приховаю, ваша стаття проти д’Артеза підняла справжню бурю, неймовірний галас, скандал. Марат порівняно з вами — святий. На вас готують напад, вашу книжку хочуть знищити. Що там чути про ваш роман?

— Ось останні аркуші, — сказав Люсьєн, показуючи стосик коректурних відбитків.

— Безіменні статті проти д’Артеза в урядових та в крайніх правих газетах теж приписують вам. Нині «Ревей» щодня спрямовує свої уколи проти гуртка, що на вулиці Чотирьох Вітрів, а глузи тим глибше ранять, чим вони кумедніші. За газетою Леона Жіро стоїть політична група — значна і впливова група, яка рано чи пізно прийде до влади.

— В «Ревей» ноги моєї не було ось уже тиждень.

— Ну, гаразд, ви подумайте про мої статейки. Приготуйте зразу з півсотні, я заплачу за них оптом. Але пишіть у дусі нашої газети.

І Фіно дав Люсьєнові тему гумористичної статті про міністра юстиції, недбало розповівши одну смішну історію — цей анекдот нібито вже обійшов усі аристократичні салони.

Люсьєн так прагнув відшкодувати програш, що, незважаючи на занепад сил, знову віднайшов натхнення, свіжість думки і написав тридцять статей на дві шпальти кожна. Зразу після цього він пішов до Доріа, маючи надію зустріти там Фіно й нишком передати йому статті; крім того, Люсьєн хотів зажадати від видавця пояснень, чому той затримує вихід у світ «Стокроток». У крамничці Доріа було повно Люсьєнових ворогів. Коли поет увійшов, запала глибока тиша, всі розмови урвалися. Зрозумівши, що його відлучено від журналістики, Люсьєн відчув приплив мужності, він сказав собі, як колись у алеї Люксембурзького саду: «Я доб’юся успіху!» Доріа не був до нього ні поблажливим, ні привітним, він прибрав насмішкуватого тону, посилався на свої права: він, мовляв, видасть «Стокротки», коли визнає за потрібне, він зачекає, поки становище Люсьєна не забезпечить успіху, адже він придбав книжку у свою цілковиту власність. Коли Люсьєн заперечив, що Доріа зобов’язаний видати «Стокротки» згідно із самою суттю їхнього контракту, як одна з договірних сторін, видавець став твердити протилежне і заявив, що юридично ніхто не примусить його до оборудки, яку він вважає невигідною для себе, а тільки він здатний судити про те, чи видання книжки на часі. Втім, існує вихід, проти якого не стане заперечувати жоден суд: Люсьєн може повернути тисячу екю, забрати свій твір і надрукувати його в якому-небудь роялістському видавництві.

Люсьєн пішов, роздратований стриманим тоном Доріа дужче, ніж був роздратований його пихою при їхній першій зустрічі. Отож усякі сумніви відпали. «Стокротки» не вийдуть у світ, аж поки він не здобуде додаткової підтримки в особі впливових друзів або сам стане грізною силою. Поет повільно вертався додому, охоплений гнітючим смутком, який міг би штовхнути його на самогубство, коли б за нашими думками завжди йшли вчинки. Він застав Коралі в постелі, вона лежала бліда і хвора.

— Роздобудьте для неї роль, інакше вона помре, — сказала Береніка, коли Люсьєн одягався, збираючись на вулицю Мон-Блан до панни де Туш, яка влаштовувала велику вечірку; там він мав зустрітися з де Люпо, Віньйоном, Блонде, маркізою д’Еспар і з пані де Баржетон.

Вечірку давали на честь Копті, великого композитора й знаменитого камерного співака, а також заради Чінті, Пасти, Гарсіа, Левассера та двох-трьох великосвітських співаків.[159] Люсьєн прослизнув у куточок, де сиділи маркіза, її кузина та пані де Монкорне. Бідолаха прибрав безтурботного вигляду, так наче був щасливий і задоволений; він жартував, він тримався, як у дні свого тріумфу, він нічим не хотів виказати, що потребує підтримки вищого світу. Він довго розводився про свої заслуги перед роялістською партією, нагадавши про галас, який здійняли проти нього ліберали у своїх газетах.

— Вас щедро винагородять, мій друже, — сказала пані де Баржетон, ласкаво йому всміхаючись. — Ідіть післязавтра в міністерство юстиції разом із Чорногузом та де Люпо, і там ви отримаєте указ, підписаний королем. Міністр завтра повезе його до палацу; але завтра засідання уряду, й він повернеться пізно. Та якщо я ввечері довідаюся про результат, я повідомлю вас. Де ви живете?

— Я сам прийду, — сказав Люсьєн, якому соромно було признатися, що він живе тепер на Місячній вулиці.

— Герцог де Ленонкур і герцог де Наваррен розповідали про вас королю, — озвалася маркіза. — Вони з високою похвалою відгукнулися про вашу бездоганну відданість, гідну блискучої винагороди на віддяку за переслідування, яких ви зазнали від лібералів. Я певна, ви уславите ім’я й титул графа де Рюбампре, що на них ви маєте право по материнській лінії. Сьогодні надвечір король звелів міністрові юстиції підготувати указ, який би дарував панові Люсьєну Шардонові право носити ім’я й титул графів де Рюбампре, як онукові останнього де Рюбампре. «Слід підтримувати щигликів з Парнасу», — сказав його величність, прочитавши ваш сонет про лілію (на щастя, моя кузина вчасно згадала про нього й передала герцогові). «Тим більше, що у владі короля здійснити чудо й перетворити їх на орлят», — зауважив герцог де Наваррен.

Люсьєн відповів щирими словами подяки, котрі могли б розчулити будь-яку жінку, не так глибоко ображену, як Луїза д’Еспар де Негрпеліс. Що вродливішим здавався їй Люсьєн, то палкіше прагнула вона помсти. Де Люпо мав рацію, Люсьєнові бракувало чуття: він так і не здогадався, що королівський указ, про який йому весь час говорили, був тільки жартом маркізи д’Еспар — а вона вміла вигадувати подібні жарти. Підбадьорений своїм успіхом та приязною увагою, яку виявила до нього панна де Туш, він залишався у неї в гостях аж до другої ночі, бажаючи переговорити з господинею салону наодинці. В редакціях роялістських газет Люсьєн довідався, що панна де Туш була таємним автором однієї п’єси, в якій мала грати маленька Фе[160] — тогочасне чудо. Коли вітальні збезлюділи, Люсьєн посадовив панну де Туш на канапу в будуарі й так зворушливо розповів їй про нещастя Коралі та свої власні невдачі, що ця знаменита гермафродитка від літератури пообіцяла йому виклопотати для Коралі головну роль у своїй п’єсі.

Наступного ранку, коли Коралі, ощасливлена обіцянкою панни де Туш, повернулася до життя і снідала із своїм поетом, Люсьєн прочитав газету Лусто, де було надруковано глузливий переказ вигаданої анекдотичної історії про міністра юстиції та його дружину. Під дошкульною дотепністю ховався підступний і чорний задум. У анекдоті було зображено й висміяно самого короля Людовіка XVIII, але так тонко, що прокуратура ні до чого не могла б прискіпатися. Ось про що там ішлося — і хоч як ліберальна партія прагнула надати цій історії правдоподібності, вона тільки побільшила колекцію досить-таки дотепних вигадок опозиції.

Усі знали, що Людовік XVIII вельми схильний до галантного й витонченого листування, розцвіченого мадригалами. В анекдоті цю пристрасть витлумачували як останній вияв закоханості монарха, що стала, по суті, абстрактною: від діла, він, мовляв, перейшов у сферу чистої уяви. І ось недавно знаменита коханка його величності, так нещадно висміяна Беранже під ім’ям Октавії, нібито пережила сильну тривогу. З листуванням було явно негаразд. Що більше вправлялась Октавія у дотепності, то холодніший і байдужіший ставав її коханець. Кінець кінцем Октавія розкрила причину неласки: її владі над монархом загрожувала новизна й пікантність нового листування, яке виникло між найяснішим автором і дружиною міністра юстиції. Але ж та чарівна жінка, як було достеменно відомо, не вміла скласти навіть найпростішої цидулки, отож вочевидь вона виступала тільки в ролі переписувача для якогось шанолюбного зухвальця. Хто ж міг ховатися за тими спідницями? Провівши невеличке розслідування, Октавія відкрила, що король листується із своїм міністром. Вона тут-таки обміркувала план дій. Якось Октавія звертається до одного вірного друга і просить його затримати міністра в палаті, влаштувавши там бурхливу дискусію, а сама домагається в Людовіка XVIII побачення і розповідає, як зухвало його ошукують. Гоноровитого монарха опановує напад бурбонсько-королівського гніву, він не вірить своїй коханці й звинувачує її в умисній брехні. Тоді Октавія пропонує негайний доказ: хай його величність зараз же напише міністровій дружині кілька слів, що вимагатимуть негайної відповіді. Бідолашна жінка, захоплена зненацька, посилає по свого чоловіка в палату; але Октавія розрахувала все точно, він у цей час саме виступав із трибуни. Загнана в безвихідь, дама трудиться в поті чола, вимучуючи кожне слово, і відповідає з тією дотепністю, яка властива її вбогій уяві. «Решту відповіді ваш міністр перекаже вам усно!» — вигукнула Октавія, потішаючись із розчарованого монарха.

Стаття, хай яка брехлива вона була, діймала до живого міністра юстиції, його дружину і самого короля Франції. Ходили чутки, ніби цей анекдот вигадав де Люпо, проте Фіно зберіг його таємницю. Дотепна й гостра, стаття в газеті Лусто потішила лібералів і партію брата короля[161]. Пишучи її, Люсьєн щиро веселився, вбачаючи в усій історії лише прекумедну «крячку». Другого дня поет пішов на зустріч із де Люпо й бароном дю Шатле. Барон їхав подякувати міністрові. Панові Шатле надали звання державного радника для особливих доручень, він дістав графський титул і посаду префекта Шаранти, що її мав обійняти зразу після того, як попередник дослужить кілька місяців до терміну, необхідного для призначення пенсії в найвищому розмірі. Граф дю Шатле — частка «дю» була внесена до указу — посадовив Люсьєна у свою карету й поставився до нього як до рівні. Якби не Люсьєнові статті, він навряд чи так швидко піднявся б угору; цькування лібералів правило йому ніби за п’єдестал. Де Люпо був у міністерстві, в кабінеті старшого секретаря міністра. Побачивши Люсьєна, чиновник підхопився, неначе від подиву, й перезирнувся з де Люпо.

— Як посміли ви з’явитися сюди, добродію? — грізно сказав старший секретар приголомшеному Люсьєнові. — Його ясновельможність знищив указ, ось гляньте! — І чиновник тицьнув пальцем у якийсь розірваний на чотири клапті аркуш паперу. — Міністр захотів знати, хто автор учорашнього жахливого пасквіля — і осьде оригінал! — провадив старший секретар, подаючи Люсьєнові рукопис його статті. — Ви називаєте себе роялістом, добродію, і ви співпрацюєте в цьому мерзенному листку, через який сивіє волосся у міністрів, який дошкуляв також діячам центру і затягує нас у безодню. Ви снідаєте з працівниками «Корсара», «Міруар», «Конститюсьйонель» і «Кур’єра»; ви обідаєте в компанії людей «Котідьєн» та «Ревей», а вечеряєте з Мартенвілем, з отим найлютішим ворогом уряду, з людиною, яка штовхає короля до абсолютизму, що неминуче призвело б до революції — і так само скоро, як тоді, коли б він довірився крайнім лівим. Ви досить дотепний журналіст, але політичним діячем ви ніколи не станете. Міністр доповів королю, що автор статті — ви, і його величність, розгнівавшись, висварив герцога де Наваррена, свого камергера. Ви нажили собі ворогів — і могутніх! — у особі людей, які щиро протегували вам. Учинок, цілком виправданий для ворога, стає страхітливим, коли походить від друга.

— Невже ви зовсім дитина, юначе! — сказав де Люпо. — Подумайте, в яке становище ви мене поставили! Маркіза д’Еспар, пані де Баржетон і графиня де Монкорне, які за вас поручилися, будуть обурені вкрай. Герцог, звичайно, зігнав гнів на маркізі, а маркіза вичитала своїй кузині. Не з’являйтеся туди! Перечекайте.

— Ось іде його ясновельможність! Прошу вас вийти! — сказав секретар.

Люсьєн сам незчувсь, як опинився на площі Вандом — приголомшений, наче його вдарили палицею по голові. Йдучи додому Бульварами, він марно силкувався збагнути, в чому ж він завинив. Поет відчув себе іграшкою в руках людей заздрісних, жадібних і лукавих. Ким він був у цьому світі шанолюбів, що один поперед одного лізли нагору? Хлопчиськом, який погнався за суєтними втіхами й радощами, пожертвувавши заради них усім; поетом, нездатним мислити глибоко, що пурхав від вогника до вогника, наче метелик, без якоїсь певної мети; рабом обставин, чиї добрі наміри неминуче призводили до поганих учинків. Люсьєна мучила совість — вона була його невблаганним суддею. Крім того, він не мав грошей і почував себе виснаженим від праці й горя. Його статті друкували в другу чергу — після статей Мерлена й Натана. Поет ішов навмання, заглиблений у свої роздуми; у вітринах кількох читалень, які починали видавати не лише газети, а й книжки, він побачив оголошення, де під безглуздим, незнайомим йому заголовком красувалося його прізвище: Люсьєн Шардон де Рюбампре. Його книжка вийшла друком, але він нічого про це не знав, газети про неї мовчали. Люсьєн стояв, опустивши руки, нерухомий, не помічаючи гурту молодих чепурунів, серед яких були Растіньяк, де Марсе та ще кілька його знайомих. Не помітив він і Мішеля Кретьєна та Леона Жіро, які підходили до нього.

— Це ви пан Шардон? — запитав Мішель таким тоном, що в грудях у Люсьєна наче струни лопнули.

— Ви не впізнали мене? — відповів поет, збліднувши.

Мішель плюнув йому в обличчя.

— Це вам гонорар за статті проти д’Артеза. Якби кожен захищав себе або своїх друзів, як я, преса давно стала б тим, чим вона повинна бути: справою священною і гідною шани.

Люсьєн похитнувся; він сперся на Растіньяка і сказав, звертаючись до нього та де Марсе:

— Панове, не відмовтеся бути моїми секундантами. Але спершу я хочу вернути борг і зробити те, що сталося, непоправним.

І Люсьєн дав ляпаса Мішелеві, який цього зовсім не сподівався. Світські чепуруни та Мішелеві друзі кинулись між республіканцем і роялістом, боячись, щоб сварка не перейшла у звичайну вуличну бійку. Растіньяк схопив Люсьєна за руку й повів його до себе додому — він жив на вулиці Тетбу, за два кроки від місця цієї пригоди, що сталася на Гентському бульварі в обідню годину. Ось чому сварка не привабила натовпу роззяв, як то буває в подібних випадках. Де Марсе пішов за Растіньяком та Люсьєном, і обидва денді умовили поета піти з ними в Англійське кафе, де всі троє весело пообідали й напились.

— Ви добре володієте шпагою? — запитав Люсьєна де Марсе.

— В руках ніколи не тримав.

— А пістолетом? — поцікавився Растіньяк.

— Жодного разу в житті не стріляв із пістолета.

— Випадок на вашому боці. Ви страшний супротивник, ви можете вбити того чоловіка, — сказав де Марсе.

Коли Люсьєн повернувся додому, Коралі, на щастя, вже спала. Того вечора актрисі несподівано випало зіграти в одній невеличкій п’єсі, й вона втішилася за свої невдачі, здобувши нарешті цілком заслужені й неоплачені оплески. Після цієї вистави, якої вороги Коралі не змогли передбачити, директор театру більше не вагався доручити їй головну роль у п’єсі Каміля Мопена, бо йому, зрештою, пощастило розкрити причину провалу Коралі під час її першого виступу. Роздратований підступами Флоріни й Натана проти актриси, яку він цінував, директор пообіцяв Коралі, що адміністрація театру її підтримає.

О п’ятій ранку Растіньяк заїхав до Люсьєна.

— Ну, друже, ваша нора цілком пасує до вашої вулиці, — сказав він замість привітання. — Приїдьмо перші на місце зустрічі. Це добрий тон, а ми повинні подавати приклад.

— Програма в нас така, — сказав де Марсе, коли фіакр в’їхав у передмістя Сен-Дені. — Ви стріляєтесь на пістолетах, відстань двадцять п’ять кроків, при бажанні можете зійтися на п’ятнадцять. Кожен ступає п’ять кроків і робить три постріли, не більше. Хай там що буде, ви повинні на цьому закінчити. Ми заряджаємо пістолети вашого супротивника, а його секунданти — ваші. Зброю вибрали у крамничці зброяра всі чотири секунданти спільно. Будьте певні, ми допомогли випадку: пістолети кавалерійські.

Життя для Люсьєна перетворилося на лихий сон. Йому було цілком байдуже — жити чи померти. Мужність, притаманна самогубцям, допомогла йому, і він з’явився перед свідками свого поєдинку в шляхетному одінні хоробрості. Він не зрушив зі свого місця. Цю безтурботність сприйняли як холодний розрахунок; поета визнали за людину сміливу. Мішель Кретьєн підійшов на всі дозволені йому п’ять кроків. Обидва вистрелили водночас, оскільки образу погодилися вважати взаємною. За першим пострілом куля Кретьєна дряпнула Люсьєнове підборіддя, а куля Люсьєна пролетіла на десять футів над головою супротивника. За другим пострілом Мішелева куля застрягла в комірі поетового сюртука; на щастя, комір був стебнований і підшитий проклеєним полотном. За третім пострілом куля увійшла Люсьєнові в груди, й він упав.

— Убитий? — запитав Мішель.

— Ні, — сказав хірург, — він одужає.

— Жаль, — відповів Мішель.

— А й справді, жаль! — повторив Люсьєн, заливаючися слізьми.

Опівдні бідолашний хлопець уже лежав удома на своєму ліжку; щоб допровадити його туди, знадобилося п’ять годин і безліч застережних заходів. Хоч життю пораненого й не загрожувала пряма небезпека, його стан вимагав дбайливого догляду: гарячка могла призвести до згубних ускладнень. Коралі тамувала в собі розпач і горе. Весь той час, поки її друг був у тяжкому стані, вона не спала ночами, сидячи з Беронікою біля його постелі та розучуючи ролі. Так минуло два місяці. Не раз сердешна дівчина мусила веселитись і сміятися на сцені, тим часом як подумки вона твердила: «Може, в цю хвилину мій бідолашний Люсьєн помирає!»

Протягом усього того часу хворого лікував Б’яншон. Своє життя поет завдячував цьому глибоко ображеному другові, якому д’Артез, щоб виправдати бідолаху, потай від інших розповів про те, як Люсьєн приходив до нього. Одного разу, коли Люсьєн опритомнів — у нього була нервова гарячка в тяжкій формі, — Б’яншон, запідозривши д’Артеза у великодушній брехні, сам розпитав хворого; Люсьєн сказав, що він нічого не писав про д’Артезову книжку, крім однієї серйозної й грунтовної статті, надрукованої в газеті Гектора Мерлена.

Наприкінці першого місяця Люсьєнової хвороби фірма «Фандан і Кавальє» оголосила себе неспроможною. Б’яншон сказав актрисі, щоб вона приховала від Люсьєна цей жорстокий удар. Знаменитий роман «Лучник Карла IX», виданий під безглуздим заголовком, не мав анінайменшого успіху. Щоб виторгувати бодай трохи грошей перед тим, як оголосити про збанкрутування фірми, Фандан нишком від Кавальє оптом продав роман бакалійникам, які збували його по низькій ціні разом зі своїми товарами. О тій порі Люсьєнова книжка прикрашала парапети паризьких мостів і набережних. Книгарня, що на набережній Августинців, була придбала певну кількість примірників роману й зазнала значних збитків унаслідок раптового падіння ціни: чотири томи в одну дванадцяту аркуша, куплені за чотири франки п’ятдесят сантимів, доводилося тепер віддавати за два з половиною франки. Книгопродавці зчинили страшенний галас, газети й далі зберігали глибоку мовчанку. Барбе не передбачив такої халепи, він вірив у талант Люсьєна; всупереч своєму звичаю він ризикнув купити аж дві сотні примірників, і тепер загроза великих збитків доводила його до нестями, він кляв Люсьєна на чім світ. Зрештою, Барбе прийняв героїчне рішення: з упертості, властивої скнарам, він склав свої примірники роману в куток складу й полишив іншим книготорговцям збувати книжку за безцінь. Пізніше, в 1824 році, коли чудова передмова д’Артеза, високі якості самого твору та дві статті Леона Жіро здобули «Лучникові» заслужену славу, Барбе розпродав свої примірники по десять франків. Хоч як пильнували Береніка та Коралі, вони не змогли заборонити Гекторові Мерлену прийти навідати умирущого друга; і він дав поетові випити крапля по краплі всю чашу з тим гірким варивом — так на жаргоні книготорговців називають ризиковану операцію, на яку зважилися Фандан і Кавальє, коли вирішили надрукувати книжку письменника-початківця. Мартенвіль, єдиний вірний друг Люсьєна, написав до виходу книжки чудову схвальну статтю; але й ліберали, і прихильники уряду були так настроєні проти головного редактора «Арістарха», «Оріфлами» та «Драпо блан», що зусилля цього мужнього войовника, який завжди сторицею віддячував лібералам за образи та кривди, тільки завдали шкоди Люсьєнові. Жодна газета не підняла рукавичку й не розпочала полеміки, знехтувавши завзяті наскоки того роялістського відчайдуха. Коралі, Береніка і Б’яншон зачиняли двері перед усіма вдаваними друзями Люсьєна, які страшенно з цього обурювались, але вони не могли зачинити їх перед судовими виконавцями. Крах Фандана і Кавальє давав право на негайне стягнення по їхніх векселях, а на підставі однієї зі статей торгового кодексу, яка обмежувала права третіх осіб, ці треті особи позбавлялися всяких пільг щодо термінів сплати. Камюзо подав на Люсьєна позов. Почувши від судових виконавців це прізвище, актриса зрозуміла, на який принизливий і страшний вчинок зважився поет, що оберігав її, наче добрий ангел; вона покохала його за це вдесятеро сильніше й не захотіла просити Камюзо про пощаду. Прийшовши заарештувати Люсьєна, агенти комерційного суду застали його в постелі й не зважилися забрати хворого; перш ніж звернутися до голови суду, щоб той розпорядився, в яку лікарню помістити боржника, вони пішли до Камюзо. Камюзо негайно подався на Місячну вулицю. Коралі вийшла до нього й повернулася з виконавчим листом, який, на підставі передаточного напису на векселях, оголошував Люсьєна комерсантом-боржником. Як пощастило їй видерти цей документ із рук Камюзо? Яку обіцянку вона йому дала? Коралі зберігала похмуру мовчанку, але повернулася вона після тієї розмови з торговцем майже нежива. Коралі грала в п’єсі Каміля Мопена і чимало сприяла успіху славетної літературної гермафродитки. Створення цієї ролі було останнім спалахом прекрасної лампади. Йшла двадцята вистава п’єси, Люсьєн уже потроху прогулювався, в нього з’явився апетит, він думав братися до роботи, коли раптом Коралі захворіла; таємна печаль сушила її. Береніка здогадувалася, що заради Люсьєнового порятунку Коралі обіцяла Камюзо повернутися до нього. Актрисі ще довелося пережити тяжке приниження — побачити, як її роль передають Флоріні. Натан погрожував оголосити війну Жімназ, якщо театр не замінить Коралі на Флоріну. Коралі, не бажаючи віддавати суперниці роль, грала до останньої хвилини й зовсім надірвала здоров’я. Під час Люсьєнової хвороби Жімназ видав їй кілька авансів, і тепер вона нічого не могла взяти з каси театру. Попри все своє бажання, Люсьєн ще був не спроможний працювати, до того ж він допомагав Береніці глядіти хвору Коралі. Отож нещасливі коханці скотилися до крайньої вбогості; правда, в особі Б’яншона вони мали вмілого й відданого лікаря, який ще й улаштував їм кредит у аптеці. Про становище Коралі та Люсьєна незабаром довідались їхні постачальники та домовласник. Меблі було описано. Модистка й кравець, більше не боячись журналіста, подали в суд на цих бідолашних дітей богеми. Настав час, коли тільки аптекар та ковбасник ще погоджувались давати їм у борг. Люсьєн, Береніка і хвора Коралі цілий тиждень змушені були годуватися самою свининою у всіх химерних різновидах, яких надають їй хитромудрі майстри ковбасних виробів. Ковбаси — не вельми корисна їжа для хворої, і стан бідолашної Коралі погіршився. Злидні примусили Люсьєна піти до Лусто — до свого колишнього друга, до зрадника — й зажадати, щоб той повернув заборговані тисячу франків. Цей крок був для Люсьєна найтяжчим. Лусто не смів більше з’являтися вдома, на вулиці Лагарп, він ночував у приятелів; його переслідували, цькували, мов зайця. Тільки у Флікото Люсьєнові пощастило зустріти того, хто зіграв у його житті таку фатальну роль, ставши йому за провідника у літературний світ. Лусто обідав, сидячи за тим самим столом, де він сидів і того дня, коли Люсьєн, на своє лихо, заприятелював із ним, відвернувшись від д’Артеза. Лусто запросив колишнього товариша пообідати з ним, і Люсьєн погодився! У Флікото також обідали Клод Віньйон і знаменитий художник, що заставив свій одяг у Саманона; та коли вони усі вчотирьох вийшли на вулицю й захотіли піти у «Кафе Вольтер» випити кави, то в них не набралося й тридцяти су, хоч вони й витрусили весь дріб’язок, що бряжчав у їхніх кишенях. Вони прогулювалися в Люксембурзькому саду, сподіваючись зустріти якого-небудь знайомого видавця, і справді спіткали одного з найславетніших друкарів того часу; Лусто попросив у нього в позичку сорок франків, і той їх дав. Етьєн розділив цю суму на чотири рівні частки, і кожен з них отримав свої десять франків. Злидні вбили в Люсьєні всю його гордість, усі почуття; розповідаючи супутникам про своє становище, він плакав, але ті троє теж могли розказати йому не менш трагічні історії, і коли кожен розповів свою, поетові здалося, що з чотирьох він найменш нещасливий. Отож усі прагнули забути про своє лихо і погасити свідомість, яка лише роз’ятрювала біль. Лусто побіг у Пале-Рояль — поставити на карту дев’ять франків із десяти, що припали на його долю. Знаменитий художник, хоч у нього й була божественно прекрасна коханка, подався до бридкого кишла, щоб пірнути в трясовину небезпечних утіх. Віньйон пішов у «Пті Роше де Канкаль» з наміром випити пляшки дві бордоського і втопити у вині розум та пам’ять. Люсьєн розлучився з Клодом Віньйоном на порозі ресторану, відмовившись розділити з ним вечерю. Серце у провінційного генія болісно калатало, коли на прощання він міцно потис руку єдиному з журналістів ліберального табору, який не був до нього вороже настроєний.

— Що робити? — запитав Люсьєн.

— На війні як на війні, — відповів йому великий критик. — Ваша книжка чудова, але вона розбудила заздрість. Боротись вам доведеться довго, і боротьба буде важка. Талант — жахлива хвороба. Кожен письменник носить у своєму серці страховисько, схоже на солітера в кишечнику; воно пожирає всі почуття, як тільки вони народжуються. Хто кого здолає? Хвороба людину чи людина хворобу? Мабуть, треба народитися генієм, щоб уміти втримувати рівновагу між талантом і своєю вдачею. Коли розквітає талант, серце черствіє. Треба бути титаном, Треба мати міць Геркулеса, бо інакше ти втратиш або серце, або талант. Ви створіння кволе й тендітне, ви загинете, — Додав Клод Віньйон, уже заходячи в ресторан.

Люсьєн повернувся додому, розмірковуючи про цей страшний вирок, що показав йому літературне життя в правдивому світлі.

— Грошей! — кричав йому якийсь голос.

Він сам виписав три векселі, на своє ім’я і своєму наказу, терміном на один, два і три місяці, й напрочуд досконало підробив підпис Давіда Сешара; поставивши на векселях передаточний напис, він назавтра поніс їх до Метів’є, постачальника паперу, чия контора була на вулиці Серпант, і торговець дисконтував векселі без найменшого заперечення. Люсьєн написав кілька рядків зятеві, щоб попередити про цей напад на його касу, пообіцявши, як годиться, викупити векселі в належний термін. Коли борги Люсьєна й Коралі було сплачено, залишилося триста франків; поет віддав ці гроші Береніці, звелівши їй не давати йому жодного сантима, хай би він як просив: він боявся, що його знов захопить пристрасть до гри. Ночами, сидячи біля постелі Коралі, Люсьєн, опанований похмурим, холодним і мовчазним гнівом, написав при світлі лампи свої найдотепніші статті. Обмірковуючи їх, він очей не відривав від коханого створіння; біла, мов порцелянова, гарна дивовижною красою вмирущих, Коралі всміхалася йому блідими устами й дивилася на нього блискучими очима — очима жінки, яка вмирає не тільки від хвороби, а й від смутку. Люсьєн розіслав свої статті в газети; але він не міг ходити по редакціях і надокучати головним редакторам, тому його статей не друкували. Коли він нарешті прийшов у «Ревей», Теодор Гайар, який колись був такий люб’язний до нього і який згодом скористався його літературними перлами, зустрів поета холодно.

Що з вами сталося, друже? Де ваша колишня дотепність? Не занепадайте духом, підбадьортеся! — сказав він йому.

— В того нікчемного Люсьєна тільки й було за душею, що його роман та перші статті! — кричали Фелісьєн Верну, Мерлен і всі ненависники поета, коли заходила про нього розмова в Доріа або у Водевілі. — Він списався, він надсилає нам жалюгідні речі.

Списався — часто вживане слово в жаргоні газетярів; воно ніби найвищий вирок, який годі заперечувати, коли його проголошено. Цей присуд, що незабаром став відомий усім, скарав Люсьєна на смерть без його відома, бо в ту пору поета обсіли турботи, які були йому майже над силу. В самому розпалі виснажливої праці над статтями на нього подали в суд до стягнення по векселях Давіда Сешара, й він звернувся до досвіду Камюзо. Давній друг Коралі виявив великодушність і допоміг Люсьєнові. Проте цілих два місяці поет був у розпачливому, майже безвихідному становищі, й за цей час через його руки пройшло чимало гербових паперів, які він, за порадою Камюзо, відсилав стряпчому Дерошеві, приятелю Біксіу, Блонде та де Люпо.

Десь на початку серпня Б’яншон сказав поетові, що Коралі приречена — жити їй лишилося кілька днів. Ці фатальні дні Береніка й Люсьєн провели в сльозах, нездатні приховати своє горе від бідолашної дівчини, а вона була в розпачі, що смерть розлучає її з коханим. З непоясненного поруху почуттів Коралі зажадала, щоб Люсьєн привів їй священика. Актриса захотіла примиритися з церквою й відійти в мирі. Сконала вона по-християнському, її каяття було щире. Ця агонія і смерть відібрали в Люсьєна останні сили та мужність. Не тямлячи себе з горя, сидів він біля постелі хворої і не відривав від неї погляду, аж поки очей коханої торкнулася рука смерті. Була п’ята година ранку. Пташка сіла на вазон із квітами, що стояв за вікном, і прощебетала свою пісеньку. Вклякнувши біля ложа мертвої, Береніка цілувала руку Коралі, що холонула під її сльозами. На каміні лежало всього одинадцять су. Люсьєн вийшов з дому, гнаний розпачем; щоб поховати свою кохану, він був ладен жебрати милостиню, ладен упасти до ніг маркізи д’Еспар, графа дю Шатле, пані де Баржетон, панни де Туш і навіть до ніг жорстокого світського красеня де Марсе; поет не мав більше ні снаги, ні гордощів. Щоб заробити бодай трохи грошей, він би завербувався в солдати! Непевною, хисткою ходою, властивою нещасливцям, Люсьєн доплентав до будинку Каміля Мопена, увійшов, не звертаючи уваги на недбалість свого одягу, й попросив доповісти про себе.

— Мадмуазель ще спить. Вона лягла о третій ранку, й ніхто не наважиться її потривожити, поки вона не подзвонить, — відповів лакей.

— А коли вона прокидається?

— Не раніше десятої.

Тоді Люсьєн написав розпачливого листа — одного з тих, у яких зубожілі світські франти не зважають уже ні на що. Коли одного вечора Лусто розповідав, з якими принизливими проханнями звертаються до Фіно молоді таланти, Люсьєн йому не повірив, і ось його власне перо завело поета по шляху приниження, можливо, навіть далі, ніж його нещасливих попередників.

Люсьєн повертався додому гарячково збуджений і отупілий, не усвідомлюючи, який страшний шедевр продиктував йому розпач. На Бульварах він зустрів Барбе.

— Барбе, благаю, дайте п’ятсот франків! — сказав Люсьєн, простягуючи руку.

— Хочете двісті? — відповів видавець.

— О, то у вас добре серце!

— Так, але в мене і справи. Я зазнав через вас чималих збитків, — сказав Барбе і розповів про збранкрутування Фандана та Кавальє. — От і поможіть мені тепер надолужити втрачене.

Люсьєн здригнувся.

— Ви поет і, звісно, вмієте писати які завгодно вірші, — вів далі книготорговець. — Мені потрібні жартівливі пісеньки, щоб помістити їх разом із пісеньками, запозиченими в інших авторів; тоді я можу не боятись переслідування за контрафакцію і надрукую для вуличного розпродажу чудовий збірник віршів, по десять су за книжечку. Приносьте мені завтра з десяток гарних пісеньок, застільних і... якомога веселіших... ви мене розумієте? — і я вам заплачу двісті франків.

Люсьєн повернувся додому. Коралі, випростана й застигла, лежала на розкладному ліжку, загорнута в грубе простирадло, яке, плачучи, зашивала Береніка. Опасиста нормандка запалила чотири свічки по кутках постелі. На обличчі Коралі світився відблиск тієї краси, яка так вражає живих, нагадуючи їм про вічний спокій; вона скидалася на юну дівчину, хвору на білокрів’я; іноді здавалося, що її лілові уста розкриються й прошепочуть ім’я Люсьєна; це ім’я, як і ім’я боже, відлетіло тільки з її останнім подихом. Люсьєн послав Береніку до поховальної контори замовити похорон, який обійшовся б не дорожче за двісті франків, включаючи й відправу в убогій церковці Благовіщення. Коли Береніка пішла, поет сів за стіл біля холодного тіла своєї безталанної подруги і склав десять пісеньок жартівливого змісту на популярні паризькі мотиви. Він спізнав нечувані муки, перш ніж зміг узятися за цю справу, але кінець кінцем таки примусив свій талант служити необхідності, немовби й не страждав. Поет уже здійснював страшне пророцтво Клода Віньйона про неминучий розлад між серцем і розумом. Яка то була ніч для бідолашного хлопця, коли він вимучував із себе віршики, призначені для безтурботних гулянок, і записував римовані рядки при світлі похоронних свічок, поруч із священиком, який молився за упокій душі Коралі!.. Уже вранці, закінчивши останню пісеньку, Люсьєн спробував покласти її на модний у ті часи мотив. Почувши, як він співає, Береніка і священик злякалися, чи він, бува, не зсунувся з глузду:

У ту мить, коли поет доспівував останній жахливий куплет, увійшли Б’яншон і д’Артез; Люсьєн був геть виснажений, з його очей лилися потоки сліз, він не мав сили переписати свої пісні начисто. Коли, ридаючи, він розповів про все, що сталося, в очах його колишніх друзів заблищали сльози.

— Багато ти спокутував цим гріхів! — сказав д’Артез.

— Блаженні, хто пекло спізнав на землі, — урочисто оголосив священик.

Мертва красуня, що всміхалася вічності, коханець, який купив їй могилу за непристойні пісні, лихвар Барбе, котрий заплатив за труну, чотири свічки навкруг тіла актриси, яка ще зовсім недавно у своїй іспанській баскіні та в червоних панчохах із зеленими стрілками змушувала тремтіти від захвату повну залу глядачів, а в дверях священик, котрий примирив небіжчицю з богом і тепер повертався до церкви, щоб відправити панахиду в пам’ять тієї, яка так уміла кохати! Це видовище величі й ганьби, видовище скорботи, розчавленої злиднями, приголомшило великого письменника й великого лікаря; вони сіли, не зронивши й слова. З’явився грум і повідомив про приїзд панни де Туш. Ця прегарна дівчина з витонченою душею зрозуміла все; вона підбігла до Люсьєна, потисла йому руку і вклала в неї два тисячофранкові білети.

— Пізно, — сказав він, подивившись на неї згаслим поглядом.

Д’Артез, Б’яншон і панна де Туш покинули Люсьєна тільки тоді, коли заколисали його розпач найлагіднішими словами, але щось у ньому наче зламалося. Ополудні весь гурток — крім Мішеля Кретьєна, який, одначе, вже знав, що Люсьєн не так сильно завинив перед д’Артезом, як він думав, — зібрався в маленькій церковці Благовіщення; там були Береніка й панна де Туш, дві статистки з Жімназ, костюмерка Коралі та нещасливий Камюзо. Чоловіки провели актрису на кладовище Пер-Лашез. Камюзо плакав гіркими слізьми, він урочисто пообіцяв Люсьєнові, що відкупить могилу на вічні часи й поставить колону, на якій буде викарбувано напис:

КОРАЛІ

Померла в дев’ятнадцять років

Серпень 1822 р.

Люсьєн залишився сам-один на цьому пагорбі, звідки було видно весь Париж, аж поки сонце не сховалося за обрій. «Хто мене тепер любитиме? — думав він. — Справжні друзі мене зневажають. Лише та, хто тут спочиває, вірила, що я здатен тільки на добрі й порядні вчинки. Правда, у мене є сестра, Давід і мати. Але що вони думають про мене там, у своїй глушині?»

Нещасливий провінційний геній повернувся на Місячну вулицю, але спорожнілі кімнати навіяли йому такий смуток, що він пішов ночувати до вбогого готелю на тій самій вулиці. Двох тисяч франків панни де Туш не вистачило, щоб розплатитися з усіма боргами, довелося ще й продати обставу. В Люсьєна та Береніки залишилося сто франків, на які вони й жили протягом двох місяців. Люсьєн весь час був у пригніченому, хворобливому стані, він не міг ні писати, ні думати, він весь поринув у горе. Береніка жаліла його.

— Вам справді краще повернутись у свій край... Тільки як ви туди доберетесь? — сказала вона одного разу, почувши, що Люсьєн думав вголос, згадуючи сестру, матір і Давіда.

— Пішки, — відповів він.

— Але в дорозі треба ж буде їсти та й за нічліг платити. Коли навіть ви долатимете щодня по дванадцять льє, і то вам треба мати при собі щонайменше двадцять франків.

— Я добуду гроші, — сказав Люсьєн.

Він узяв свій одяг та найкращу білизну, залишивши тільки найнеобхідніше, і подався до Саманона. Той запропонував за все це п’ятдесят франків. Люсьєн благав дати йому бодай стільки, щоб вистачило на диліжанс, проте лихвар був несхитний. У нестямі Люсьєн побіг до Фраскаті спробувати щастя й повернувся звідти без жодного су. Знову опинившись у своїй жалюгідній кімнаті, на Місячній вулиці, він попросив у Береніки шаль Коралі. Добра дівчина, якій Люсьєн уже признався, що програв гроші, пильно подивилась на нещасливого поета і здогадалась про його намір: з розпачу він надумав повіситись.

— Та ви збожеволіли, пане, — сказала вона. — Ідіть-но прогуляйтеся, а десь опівночі повертайтеся додому. Гроші я дістану. Але гуляйте тільки на Бульварах, не виходьте до Сени.

Розчавлений горем, Люсьєн пішов блукати по місту; він дивився на екіпажі, на перехожих, він почував себе зовсім нікчемним і ще гостріше переживав свою самотність у гущі натовпу, який вирував, розбуркуваний безліччю паризьких інтересів. Поет подумки перенісся на береги Шаранти, йому закортіло спізнати радощі життя біля своїх рідних, і він відчув приплив життєвої снаги, такої оманливої в цих розніжених натур. Отож йому перехотілося зводити порахунки з життям, перш ніж він звіриться у своєму горі Давідові Сешару й попросить розради в трьох ангелів, які одні лишилися в нього на цьому світі. Отак блукаючи, поет раптом наштовхнувся на виряджену Береніку, що розмовляла з якимсь чоловіком на розі багнистого бульвару Благовіщення та Місячної вулиці.

— Ти що тут робиш? — вигукнув Люсьєн, нажаханий підозрою, яка промайнула в його мозку, коли він побачив, як причепурилася нормандка.

— Ось двадцять франків! Вони можуть дорого мені обійтися, але ви доберетесь додому, — сказала добра дівчина, тицьнувши в руку поетові чотири монети по сто су.

Береніка зникла так швидко, що Люсьєн не встиг побачити, куди вона поділась. Слід віддати належне поетові — ці монети пекли йому руку, і він хотів повернути їх. І все ж таки Люсьєн узяв гроші — прийняв на себе це останнє тавро ганьби паризького життя.