Я, Богдан

9

Той рік (1645) загубився в чужих суперечках і пересудах, в чужих ухвалах і архівах.

Знов стелилися переді мною безкінечні дороги, тільки кінь під тобою, та бандура в саквах, та дві книжки улюблені — «Арістотелеві врата, або Таємниця таємниць» і «Historia Polonica» Вінцентія Кадлубка, видрукувана в Добромилі Яном Шелігою, — і вітри супротивні, все тільки супротивні, гострі й холодні, і звіриний свист, і вовки по яругах, і клекіт, орлів, що скликають звірів на кості, і брех лисиць, і чорні хмари, і стогони нічних гроз. Гей, земле моя неозора! Підпирало тебе панство лицарськими замками своїми, а тверджею люду свого лишала ти дикі простори, горнуло тебе панство до потужних просвіщенних земель, нагинаючи тобі шию, а ти в гордощах своїх утікала від нього, готова просити підмоги навіть у кочової орди, хвалилося панство, ніби несе тобі високу культуру, а тим часом націлювало в саме серце твоє жерла гармат своїх, що перед ними купами мав лягати народ твій.

Земля повна життя затаєного, пущі з віку не рубані, степи неміряні, мовчущі, наче німе море, дикі трави такі високі; що в них ховався вершник з конем. Дика, але чиста земля, а в ній — віки золоті й криваві. Скільки літ болю, скільки літ нещастя, хто поверне ті літа моєму Народові і чи й зможе повернути?

Не міг тоді ще ніхто сказати цього, навіть панство, хоч як нашорошене, хоч як видивлялося, міркувало й виважувало, хто найнебезпечніший, хто найбезоглядніший ворог шляхетської Речі Посполитої, хоч як промацувало кожного, хто бодай чимось вирізнявся з пересічності. Та й не вірили вони, що народ мій зможе народити вождя, який об’єднав би всіх вогненним покликом, для них було це суцільне гультяйство і ворохобництво, і навіть коли вже грізно виступив я проти панів із Запорожа, коронний гетьман Микола Потоцький, який замінив умерлого нещодавно старого Конецпольського, писав королеві: «Чи в них один Хмельницький? Тисячами б їх рахувати треба, одного сьогодні стратять, на його місце виберуть іншого, ще здібнішого, справнішого».

І коли Оссолінський, маючи тверді відомості від вивідачів про мою потаємну Січ, всвердлювався в мене хитрющими очиськами і пробував звести мене з пуття облесними речами, то в глибині своєї закрутистої душі все ж не мав він переконаності, що сей пан Хмельницький може становити найбільшу загрозу для Речі Посполитої, а трактував мене хіба що як дрібненького ватажка, якому однаково, куди попхнути зграю своїх грабіжників: чи то проти Порти, чи то в найманці на чужину. Бо для доносительства теж потрібні докази, а пан коронний канцлер доказів не мав. Справді були якісь нальоти на турецькі береги, але хто їх робив, того не відав ніхто. Пан же сотник чигиринський Хмельницький справляв свій уряд сотницький і сидів непорушно на своїм хуторі в Суботові. Навіть про той єдиний мій вихід у море, викликаний відчаєм і озлістю до старого Конецпольського в році тридцять дев’ятім, ніхто не знав, бо й ніхто не видав мене, не називав ніколи імені Хмельницького. Молодий Сірко, який тоді вперше спізнався зі мною, згадуючи ту подію, скаже так: «Року 1639–го браття наші запорожці з певним вождем своїм, воюючи в човнах по Евксінопонту, торкнулися мужньо до самих стін константинопольських і, ониї доволі мушкетним окуривши димом, превеликі султанові і всім жителям цареградським сотворили страх і сум’яття і, деякі найближчі поселення константинопольські запаливши, щасливо і з многими добичами до коша свого повернули».

Згодом, коли вже прогримить моє ім’я, про мене казатимуть словами Горація: «Robus in ordius audax et providus» — в трудних обставинах відважний і передбачливий. І ніхто не знає того, яка відвага й передбачливість потрібні були мені в ті роки, коли я мав зготовлятися до сповнення найвищого призначення свого життя, зготовлятися, не виявляючи своїх намірів, наступати, не рушаючи з місця, діяти, лишаючись позірно бездіяльним.

Мав я виявляти навіть послушливість (хоч і без запопадливості), ось так і вийшло, що того року повесні опинився я з своїми молодими ватажками знову Варшаві, поселившись цього разу вже в Уяздові, щоб бути ближче до графа де Брежі, який теж приїхав до столиш в справі нового, шлюбу короля Владислава.

Сенат і сейм розпочали суперечки про можливість нового королівського шлюбу. Хтось із сенаторів висловив сумнів щодо спроможності Владислава сповнювати шлюбні обов’язки, зважаючи на його отилість. На це маршалок сейму зауважив, що король недарма з п’яти кандидаток в жони вибрав найстаршу, аж тридцятилітню Людвіку Марію. Вельми смішна ця дискусія припала на четвертий тиждень посту, який у католиків зветься Лаетаре — веселітеся, отож була б тут якась відповідність заповіданням, якби не те, що рівно рік тому в цей самий тиждень вмерла перша жона Владислава, королева Цецілія Рената.

Але в королів були свої клопоти, а в нас свої.

Після затяжливих, сказати б, марудних перемов з графом де Брежі я з молодими старшинами Сірком і Солтенком через Гданськ поплив морем до Кале, звідти на своїх конях (їх ми теж повезли, з собою, щоб побачити, як український кінь витримує чуже море) добралися до Парижа і ще далі на південь од того великого, старого, затісного й вельми брудного, як нам видався, города до іншого — Фонтенбло, переїздячи по кам’яних мостах старезних гарні річки, вслухаючись в пошуми дубових дібров, що так нагадували нам нашу Україну.

Навіть по смерті своїй не матиму доволі часу згадувати всі місця, де довелося побувати за життя, надто в землі чужій, тож і згадаю Фонтенбло словом не своїм, а того задумливого француза, що був там за сотні літ після мене, але бачив те саме, що й я, — не людей і не місце, а вигляд, подобу місця, його вираз і незнищенність: «І коли вже я сяду на поїзд, то приїду лише в Фонтенбло, воно не краще і не гірше за інші місця, таке собі єдине, з ним пов’язано найліпші спогади…

Так, з вітром, що нам про це мовить, ми підемо туди, на берег, туди, де гранітне підвищення з лівого боку, а далі — скелі, довга ущелина, де пропливають човни, нагадуючи мінливість людського обличчя.

Та воно невиразне, ні на що не схоже, тут місце, де живуть люди, і ми знаємо, що найбільші блага землі не дадуть нам такого вдоволення, як вітер, що підганяє нас. Тут місце, де живуть люди, але такі люди, які не змінюються, ми впізнаємо їх після довгої розлуки, дивуємося, що вони, в свою чергу, не визнають нас, нічого не сталося відтоді, як ми їх залишили, нічого не сталося такого, що принесло б нам щастя, до якого нас манили прості хвилі, які й сьогодні так само голубі та грайливі.

Місце, де живуть люди, йому наша людська природа вигадала подобу не людську, а подобу місця, але водночас і вигляд людини, людини, яка зливається з церквою над урвищем, з далекими заглибленнями в березі, з полем, що підіймається над містечком. Ті подоби, нічим їх не заміниш, про них ми досить часто думаємо, дивимося на них із задоволенням. Отой виднокрай живе у нас та в інших, нічого не зміг сказати нам, мабуть, нічого не може сказати іншим, хіба щоб Дивитися на нього після нашої смерті».

В Фонтенбло прийняв нас сам великий Конде. Вельми дивувався нашим голеним головам і оселедцям, ми дивувалися його парикові, а Сірко навіть не втерпів і поспитав, чи не тому принца звуть великим Конде, що в нього такий великий парик. На таке зухвальство полководець французький не образився, а посміявся досхочу і зазначив, що такий гумор засвідчує видатні вояцькі здібності нашого народу і що він радий буде прийняти під свою команду ще й славних козаків на чолі з великим полководцем Хмельницьким. На се я відказав йому, що козаки наші справді славні воїни і не поганьблять свойого імені хоч би й так далеко від своєї землі, але що очолювати я їх не можу, бо не є не то що великий, а й ніякий полководець, а тільки скромний писар військовий, тут же виступаю тільки як уповноважений від своєї землі.

— Хто ж то знає, який полководець більший, — розважливо мовив Конде, — чи той, що вже виграв одну чи там скільки битв, а чи той, у якого великі битви ще попереду? Бо хоч які б великі битви ми вигравали, нам належить вигравати ще більші.

Тим часом великий Конде хотів для французької корони відібрати в корони англійської портовий город Дюнкерк, за який суперечки точилися вже чи й не цілі віки.

Я сказав, що козаки радше воліють утримувати кріпості, ніж їх здобувати, та коли треба, то можуть взятися й за це і навіть не в великій силі, бо звикли брати не силою, а вмінням, хитрощами й молодецтвом.

Так умовилися ми, що прийдуть морем на французьку службу до двох тисяч піших та до тисячі кінних козаків із заплатою по дванадцять талярів на збройного козака та по сто двадцять талярів за кожного старшину та на додачу кожному з козаків сукна тонкого французького барвистого по дванадцять аршин, щоб покрасувалося козацтво в європейському шику і не називала його зневажливо шляхта серм’ягами та сіряками,

Конде прибув Довідатися про козаків більше, випитував мене з цікавою обережністю: чи мають щось спільне з німецькими найманцями, а чи більше схожі на турецьких яничарів, а то не піддаються ніяким ригорам, як орда? На се я спокійно відказував, що козаки різняться від усіх, бо не мають у собі нічого ні від німецької впертої машини військової, ні від яничарського зарізяцтва, ні від ординського галайкання, — це водночас вояки й Хлібороби та рибалки, розкохані в земних радощах, веселі й співучі, добрі промовці й заводіяки, вразливі, але й добродушні, люблять одяг, але гордують грошима, ідеалісти щодо людського роду, але вередливі щодо товариства і, як казали древні, оді профанум вульгус25. Найбільше ж козаки не люблять мірноти й пересічності, тому в житті своєму, надто ж у військових вичинах кожен намагається бути поперед усіх, тому їх справедливо можна звати військом героїв, і тут у них всі однакові од гетьмана і до наймолодшого козака.

Полишивши Сіркові й Солтенкові клопіт з перевезенням найманих охочих козаків до Франції, я повертався додому з щедрими дарунками для своїх домашніх, тривожачись немало в душі за здоров’я моєї бідної Ганни, водночас краєм серця зачіпаючись уперто за спогад про ту дівчину, яка ждала чи й не ждала мене на хуторі, була там чи, може, й не була вже, для мене чи й не для мене. Віз їй комір з брабантського мережива, злотоглав у пурпурові квіти, єдваб у золоті грати. Соромно сказати: сам замикав себе в ті золоті грати, і то в такий час!

У серпні король нарешті уклав шлюбний контракт з Францією і відрядив до Парижа своїх шлюбних послів — воєводу познанського Криштофа Опалінського і біскупа вармінського, канцлера вмерлої королеви Вацлава Лещинського. В Москві саме тоді вмер, стоячи на Молитві в Церкві, цар Михайло Федорович і на престол сів його чотирнадцятилітній син Олексій Михайлович. Чи міг знати молодий царевич, що через дев’ять років судилося йому скріпити своєю печаттю царською найбільшу угоду в історії мого народу?

Та хто ж се міг мати тоді в гадці?

Коли й топтали ми квітники в панських садах під Варшавою та розсиджувалися в королівських павільйонах у Фонтенбло, то свідомі були того, що литиметься кров братів наших, змиваючи гріхи не так свої, як чужі, і які ж далекі ми були тоді від пишних слів про те, щоб слава козацька розпустилася всюди, як перами пава, щоб зацвіла, як рожа в літі.

Вдома панували кривди й погноблення. Здирства були такі, що навіть гетьманові Конецпольському, найтяжчому своєму ворогові, заносили козаки скарги на чигиринського шляхетського полковника Закревського за великі кривди й несправедливості, котрі терпіли від нього незгідно з своїм рицарським станом. Закревського усунено, поставлено, перевівши з Переяслава, мого кума Кричовського, чоловіка доброго й справедливого, але саме тоді замість прихильного до козаків королівського комісара Зацивільковського прислано Шемберка, який купив собі в короля комісарство за тридцять тисяч злотих, а тепер всілякими здирствами хотів вернути собі з лихвою ті гроші.

Продавалися уряди сотницгва, осавульсгва, отаманства, в реєстри старшина не вписувала половини козаків, а плату королівську відбирала на всіх і ділилася між собою.

Багатство і влада — ці найбільші вороги людської природи — несподівано ставали приступними нікчемним людям, незграбним, нездарним, смцшшм, повільним, але водночас нетерплячим і жадібним, тому що більшало довкола несправедливості й марнослав’я.

І я мав бути серед цих людей, ще більше: вдавати свого, кумотерствувати з ними, виказувати Шанобу і до товстов’язого осавула генерального Барабаша, і до підступного осавула військового Ілляша Караїмовйча, і до чигиринського осавула Романа Пешти, того самого, що втратив тяму, забачивши в шатрі погромця нашої вольності Микола? Потоцького, і, мабуть, губив свої памор ки щоразу, як бачив шляхетський чобіт.

Терплячість моя перевершувала все знане. Я схожий був на отшельників, які твердо й безумно вірять, що в печерах своїх рано чи пізно узрять Бога.

Страждати можна тяжче не від самого зла, а від думок про це зло. Може, я несвідомо рятувався від надмірного тягаря сих думок, линучи душею до краси, хоч і знав уже на той час, що красі передує або ж пітьма людської долі, або безмежні розливи крові.

Я нічого не робив із ненависті, а тільки з честі. Мов Одіссей, я насолоджувався співом сирен, але не приставав до їхнього берега. Може, тому, що вже мав у своїй душі сирену, і берег, і красу?

Зима впала люта, з великими снігами, які загорнули Суботів так, що годі було й сподіватись добутися до Чигирина, а далі — то страшно й подумати. В покоях моїх вдень і вночі палили дубовими дровами грубки, дрова носив знадвору син Тимко, топити ж груби викликалася Мотронка, і мені миле було це бажання її, тільки Тимко виказував своє невдоволення, з гуком і тріском жбурляючи важке поління до ніг дівчині, а я не смів на нього нагримати, бо почувався в душі винним і знав, що не гніватися маю на своїх близьких, а всіляко очищатися в каятті, хоч і не вмів цього робити.

Я сидів за столом то з книжкою, то з бандурою, то в задумі й зажурі, не знаючи куди себе подіти, а то брав восьмикутну тахлю смарагдову, давній дарунок мого стамбульського товариша Бекташа, ставив той смарагд перед очі, вдивлявся поперед себе, розглядав світ і його минуле.

А тим часом легесеньке дівча, присівши біля грубки, тоненькими своїми рученятами кидає у вогонь важкі поліна, вогонь жадібно гоготить і регоче, з дикої стихії полум’я рветься щось наче живе: загублені душі, стомлені голоси, непроголошені мови, ніби клич мужності й гордості, жадоби діянь і добра, нестаріючої жаги, величі й краси. Що є краса і що є істина, окрім сеї дівчини, її зваби і ніжності?

Бачу її ніжну шию у широкому вирізі гаптованої (може, Ганною!) сорочки, високу брову над сірим оком, що могло б просвітити не тільки ті світи, які я марно намагався розгледіти крізь свій смарагд, а навіть тяжкий непрозорий камінь і мою стару зболену душу.

Ах, якби світ став такий прозорий, щоб крізь нього побачити будущину і той берег, де тебе жде щастя. Натомість клубовиська хмар налягають дедалі важче й щільніше, звалища темряви, розпач і неміч обступають тебе. Зненацька я усвідомлюю, що вже обома ногами стою на порозі старості, а Мотронка ще тільки входить у життя, ще тільки придивляється до нього своїми чистими очима з — під високих брів і, мабуть, вельми дивується, не бачачи нічого, окрім тяжкоплечого старого чоловіка зі звислими вусами, схожого на мокрого вовка, похмурого, часом несамовитого в своїм незбагненнім гніві, і в своїх примхах, і в своїх безкінечних мандрах.

І тоді негадано й неждано для самого себе я розповідаю Мотронці, як молодим, коли мав стільки років, як вона нині (а це ж так мало!), то був сновидою. І не в колегії Львівській, бо там отці—наставники своїми молитвами відлякували дияволів, а вже згодом, коли ходив з батьком серед охочих козаків молодих. Не брала мене втома після багатоденних переходів, і коли всі засинали мертво, я блукав по табору ночами, притискаючи до грудей кульбаку, наступав на сплячих, спотикався об лежачих коней, падав там і пробуджувався вранці, дивуючись, яка сила мене туди занесла. Тоді навчився чути крізь сон і обминав усі перешкоди, керуючись слухом чи якимись потаємними змислами (бо ж очі мав заплющені й мозок снулий). Так заблукував у степ або в ліс і прокидався десь у байраку, на березі струмка або навіть на дереві. Вилікувався від сеї дивної немочі в Стамбулі, може, тому, що невірним чи й знана вона, а може, то й не зі мною все було, а з моїм побратимом — писарем Самійлом або ще з кимось. Мабуть, коли я вмру, то дух мій теж не вспокоїться, як колись тіло, і літатиме по всій землі нашій, опиняючись то там, то там, то в Києві, то в Чигирині, то в Суботові, то на хуторі Жуки, то в Гадячі, скрізь, де пробуджуватиметься пам’ять, ця володарка людських діянь, ця байдужа реєстраторка людських вчинків і гріхів, всемогутня володарка наших вчинків, велика Цариця вічності, звитяжниця безодні небуття.

Налякано й довірливо оберталося до мене личко, таке маленьке, що накрив би його своєю важкою долонею, як теплу пташку, так ні ж — сила в ньому незбагненна і обезвладнює тебе, мов найбільша потуга. Таке лице не старіє і не вмирає ніколи, і житиме в моїй пам’яті вічно, а коли згасне моя свідомість, тоді лишиться пам’ять про пам’ять, і триватиме те вічно, бо так мені хочеться, а відомо, що воля людини — дужча за смерть і минущість.

Я готовий був заплатити за це личко всіма скарбами землі приступними мені й неприступними, бо поставало воно переді мною, як всемогутність природи, данина ж природі, що платиться темною жагою, не гріховна й не. принизлива, коли вона осяяна ореолом любовної жертовності й очистительного покаяння.

Але слова каяття завмирали на моїх устах, щойно я чув її тихий і водночас настирливий голос:

— Батьку, коли ж повезете мене кудись?

— Куди ж тебе повезти, дитино моя?

— Хіба я знаю? До Варшави, а може, ще й далі!

— До Варшави далеко.

— Тоді хоч до Києва.

— До Києва? Ох, не знаю, не знаю. Повезу тебе до Чигирина.

— Чигирин? А що — Чигирин? Це ж так близько, батьку!

Вона вибрала хвилю, коли ми були самі, і опинилася біля меіге, горнулася до мене своїм витким тілом, обвивала Мене Щепотом, як знемогою, лащилася й зваблювала.

— Батьку, повезіть, я так знудилася вже…

— Чигирин, — прошепотів я їй. — Чигирин, Мотронко люба…

Може, вона й згоджувалася, а може, хотіла від мене чогось небаченого, бо обійняла своїми тонкими руками мою тверду шию і попросила знеможено й безсило:

— Поцілуйте мене, батьку.

І, не розправляючи свого звислого вуса, не вміючи скинути своєї похмурої тяжкості, я поцілував її в молоді уста і не міг відірватися від неї, коли ж відірвався, то побачив у відблисках полум’я таємничий усміх на її лиці. Що він обіцяв світові й мені? Що заповідалося в тому усміхові?

Я ошалів од любові. І це в п’ятдесят літ!