Я, Богдан

10

Доля не ласкавила зо мною. Коли людей дорогих мені й вірних мав до часу приховувати від світу, то з тими, що ачей зневаги варті були, змушений і далі триматися купи, мало не впадаючи в обійми.

Початком березня наступного року (1646) прибув з Варшави до Києва таємний посланець королівський, староста ломжинський і маршалок торішнього сейму Гієроним Радзієвський, який мав лист до козацьких старшин, і кожного з перелічених у тім листі осібно покликано до Києва із заповіданням дороги ще дальшої.

Знов прощався я з рідними і з Суботовом, не відаючи того, що жде цю мою тиху оселю, де я мав стільки щастя і де нещастя виростало непомітно й зловороже, може, й спричинене моєю нерозважливістю і надмірною буйністю душі, що не втишувалася з літами, а мовби набирала сили і нестями.

У Києві опинився я разом з осавулом генеральним Іваном Барабашем, осавулом військовим переяславським Ілляшем Караїмовичем, осавулами полковими Романом Лештою і Яцьком Клишею, писарем військовим Іваном Нестеренком, пагіами вельми поважними, як на моє сотниківське достоїнство, так що доводилося немало дивуватися і їм, і панові Радзієвському, тільки я не здивувався, бо листом королівським кликано всіх нас до Варшави, куди вже я, казати б, проклав козацьку дорогу, а тепер ці старшини мали б її зміцнити — вже як там воно вийде.

Радзієвський, хоч діяв в ім’я короля, не забував нагадувати про вольності шляхетські, повторюючи, що Річ Посполита ладна втратити приязнь будь з ким, але не потерпить диктаторства, нам така мова видавалася приємною, бо вважали себе найперше людьми вільними від народження і за звичаєм предківським, а вже тоді підданцями королівськими, то пан Радзієвський не забув нагадати, що одна справа — вольності шляхетські, а зовсім інша — козацька своєволя.

Згодом, коли Гієроним Радзієвський, ставши вже й підканцлером коронним, посвариться з королем і втече до Швеції, його зрівнюватимуть зі мною. Мовляв, пан радзієвський не був зрадником отчизни, він зрадив тільки королю і мстився йому так, як Хмельницький мстився польським панам. Та з ким тоді не стануть мене зрівнювати! Шкода говорити!

Вийшло так, що ми наближалися до Варшави водночас з новою Королевою., Королева припливла до Гданська ще пізньої осені, король хотів урочисто зустріти її ще в приморськім городі, але подагра і каміння в нирках так мучили його всю осінь і зиму, що не зміг він ворухнутися з місця, і вирішено врешті, щоб королева прибула до столиці в супроводі канцлера литовського Радзівілла і свого почту. Цілу зиму їхала королева до Варшави з тривалими перепочинками і пригодами, іноді кумедними. Французькі жінки мали звичай вживати чорних єдвабних масок і вельонів на лице, і простацтво польське, бачачи таке диво, вважало тих жінок чорними ефіопами, а якась шляхтянка, підпивши гаразд взялася навіть стягати Маску в одної дами з фрауциммеру королеви.

Королева їхала польським бездоріжжям, через луки, покриті снігом, через греблі, через замерзлі озера й ріки, її супроводжували мовчазними (бо без музики) лиховісними танцями хлопи, і вона слізьми зрощувала ту свою нещасну їзду.

Канцлер Оссолінський повітав нову королеву словами: «Корона польська оточить новим блиском сяйливий рід твій, в якім дрижить остання крапля Палеологів, з твердою надією, при помочі Божій, відзискання давнього їхнього могуття».

Зате схорований король був далекий од високомовства і тільки гмикнув, забачивши свою французьку обраницю: «Ото та красунечка, про яку стільки оповідали мені чудес?»

Для нас же та дорога не видалася занадто обтяжливою й невигідною, хоч і були всі ми у віці підошлім, двигала ж бо нами надія на щось краще, на милості королівські. Старшини позирали на мене косо і трохи зверхньо, мовляв, як це затесався між них простий сотник, хай і колишній писар військовий, я ж потішався в душі над їхньою пихою дурною, відаючи те, чого вони не відали, втаємничений у справи, яких не вдалося до часу розкрити ще нікому в королівстві.

Ще ми були в дорозі, як стріла нас вість про весільні обряди короля у Варшаві і смерть великого гетьмана коронного Станіслава Конецпольського в його садибі родовій у Бродах. Два місяці тому пошлюбив гетьман молоду (56–літній шістнадцятилітню!) красуню, сестру воєводи познанського Софію Опалінську, і ось цей химерний союз обтяженого віком і надмірною плоттю старигана і дивної молодої жінки увінчався такою жаданою для мого народу смертю. Ще встиг Конецпольський узимку виставити королю свій «дискурс» — план війни з Кримом, якою сподівався запобігти небезпечному союзу козаків з ордою. Мовляв, козаки вже давно пробують вести перемови з Кримом, і тільки чи від звичайного свого недовір’я до християн, чи з особливої опіки Божої над Річчю Посполитою союз той досі не прийшов був до здійснення. Старий погромця наших вольностей, хоч і запізно, але все ж винюхав те, що діялося вже давно і могло колисіндати овоч. До хана; іщас вався вже Павлюк, тоді зверталися до нього Гуня і Острянин. Диво брало, як досі не могли заприязнитись і поєднатися такі дві неймовірні сили, як козацька й татарська. Сама доля штовхала ці два народи навстріч один одному, хоч попервах та сама доля жорстоко й несправедливо розділила їх, поставила один проти одного, наділивши один народ землею такою багатою, що рвала очі своїм достатком усім близьким і далеким, а другий замкнувши на тісному обширі землі ялової, сухої, кам’янистої й немилостивої до людини.

Дискурс Конецпольського прийшовся якраз усмак королю, який, попри свою хворобливість, всіма змислами своїми уперто був націлений на війну. Будь — де, будь з ким, будь — коли, аби тільки війна. Любив повторювати, що до війни тягне його власний фатум, і сенату з сеймом доводилося витрачати неабиякі зусилля, щоб утримати Владислава од того фатуму.

Європу майже тридцять літ роздирала війна, найбільші держави вгрузли в неї безнадійно, пустошили одна одну, і не видно було кінця. Тільки Річ Посцолита ось уже біля десяти років виглядала єдиним острівцем спокою й тиші серед того пекельного моря вогню й смерті, шляхта тішилася золотим спокоєм, ніхто не заважав їй давити свого хлопа, і коли вона й згодна була воювати, то тільки в своїй землі, і не з чужим ворогом, а з своїм власним, з своєвільним і ворохобним плебсом, як зволили висловлюватися пани сенатори й сеймові посли.

Але ось Владиславу війна сама йшла до рук, і то з кількох боків одразу. Перше: його власна хіть, друге: походження королеви Людвіки — Марії з роду Палеологів, які володіли колись Царгородом, отож його намір завоювати столицю падишахів освячувався генеалогією; третє — дискурс гетьмана Конецпольського; четверте — пророкування королівських математиків Тітуса Лівія Буратіні й Криштофа Мерожевеисого які об’явили, що констеляція зірок, безперечно, вказує нате, що король Владислав мав здолати величезну темну силу; і, нарешті, п’яте — звабливі виспіви венеціанського посла Джованні Тьєполо, який прибув на королівське весілля ще торішньої зими, і, хоч Владислав почувався так зле, що навіть відкладав з тижня на тиждень прибуття до Варшави нової королеви, венеціанець все ж пробився до короля, скориставшись з давньої їхньої приязні, яка почалася ще двадцять років тому, коли Владислав подорожував по Європі. У Венеції Джованні Тьєполо був приставлений до польського принца комісаром купецької республіки, вмів показати всі приваби цариці Адріатики і відтоді заволодів податливим серцем майбутнього польського владці.

Тьєполо привіз наказ Ради десятьох повести пертрактації з польським королем, чи не зміг би той помогти Венеції, оголосивши війну туркам. Посол обіцяв вісімсот тисяч талярів, привіз листи папи Климента і великого князя Етрурії, у яких всіляко вихваляно військові таланти Владислава, і це так подіяло на короля, що він, не зважаючи: на всі наводки тяжкі й небажані, без; відома сенату й сейму, не пробуючи випросити в канцлерів великої печаті коронної і печаті Великого князівства Литовського, приватно задекларував війну, пойменував полковників і капітанів, розділив між ними 80 тисяч дукатів і звелів вербувати німецьких найманців. Власних грошей у короля не було, Тьєполо теж тільки обіцяв щедро, а розв’язувати гаман Венеція не квапилася, тому Владислав попросив королеву вкласти в задуману справу власні гроші, і та не змогла відмовити й видала двісті тисяч. Щоб показати свою велику досвідченість у мистегцтві Марса, корош навіть облишив свої улюблені лови, щодня одвідував арсенал, перевіряв гармати, муштрував піхоту, перед королівським палацом було розбито військові намети, війна була у всіх на устах.

Гетьман Конецпольський лежав у своїх Бродах ще не похований, а вже нас, щойно ми прибули до Варшави і ще не встигли як слід улаштуватися в Уяздові, поблизу від королівського палацу, мерщій покликано до Владислава. Покликано уночі, потаємно, як ми й прибули до столиці, і не в зали для аудієнцій, а в приватні покої короля, скупо освітлені лиш кількома свічками, майже без обстави, позатишні й порожні. В покої, куди спроваджено нас, застали ми кількох панів сенаторів, однак без канцлера коронного Оссолінського, всі віталися, мов рівні, ніби панове — браття, одразу запанували невимушеність і, казати б, розмилованість, яка виникає від грубуватої чоловічої одвертості, надто коли збирається стільки людей влади неабиякої та ще й довкола все пахне владою найвищою.

У короля був напад подагри, тож внесено його в кріслі, руку до цілування давав він утомлено й з нехіттю, але поглвд йому загорівся, щойно почав Владислав мову про те, заради чого усіх нас зібрано.

Не доручав тої мови нікому з наближених, говорив сам, виказував подиву гідну обізнаність з справами козацькими, аж панове Барабаш та Караїмович знетямлено зиркали один на одного, сказав, що відомо йому про тривалу війну на морі (тут Барабаш аж виставив наперед своє опасисте черево, мовби хотів заперечити королеві, але ж. не смів, тому тільки засопів ображено), але він тепер бачить, що людей тих, які діяли всупереч настановам сеймовим (і, може, королівським), не слід ні карати, ні засуджувати, бо й усе королівство вимушене буде піти війною на султана, щоб попередити напад. В цій війні велику запомогу коронному війську мають дати козаки. Козаки, які найближче дотикаються до турецької сили, відчувати мають сю загрозу найперші, тож найперші мають і вийти на море, але не потаємно, і без дозволу, і в. незначному числі, як бувало досі, а силою великою і гаразд спрямованою. У великій війні на морі жде їх не сама тільки здобич і слава, а й милості для козацтва і для народу всього руського повернуті будуть. Мовлячи формалітер по — руськи: через шаблі ваші вольності одзискуйте.

Тоді поспитав король у мене, скільки треба для початг ку спорудити човнів і яке забезпечення на кожен човен потрібне. Знов подивовані були мої старшини, що питають не в них, а в нижчого, але при королеві малося мовчати, тож Барабаш та Караїмович тільки переступали з ноги на ногу та по — волячому зітхали, а я відповів спокійно, що Для війни великої, як її намислив його королівська величність, потрібно хоч і сто човнів, на побудову й забезпечення яких треба по сто талярів на кожен.

Король зауважив, що сто, мабуть, забагато, бо надто дорого, та й сили козацької нині не досить, адже цілий полк запорозький ще воює у Франції. Тому досить буде 60 човнів, на які панам старшим видадуть з королівської скарбниці шість тисяч талярів, або ж 18 тисяч злотих.

Приготування зроблено в такій мірі, що гроші одразу й одлічено, йшлося лиш про те, хто з нас має їх прийняти, король мовби повів плечем на мене, мабуть, не маючи сумніву, що всі повноваження слід перебирати тепер мені, але наперед висунув свою грубу тушу пан Барабаш, і ніхто не став заперечувати, бо ж був тут найстарший за своїм становищем.

Тоді король повів мову далі. Сказав, що, окрім дозволу йти війною на море, милостиво дає козакам привілеї збільшити удвічі своє військо, себто до 12 тисяч, обирати гетьмана й старшин, про все це записано в королівських листах, які зараз видадуть панам старшим, однак він просить до часу не оголошувати цих листів, а тількн коли надійде слушна хвиля, окрім того, взяти до уваги, що вони попечатані королівською мирною печаттю, бо велика коронна печать і печать Великого князівства Литовського можуть бути прикладені до універсалів лише після того, як війна стане стверджена сенатом і сеймом, а він, король, не може чекати так довго.

Грамоти королівські опинилися в загребущих Барабашевих руках, так само, як і таляри, і я вже знав, що там вони позостануться на час вельми затяжливий, коли й не навіки. З усієї королівської мови зачепило за живе пана осавула генерального і полковника колишнього хіба що нагадування про гетьманство, і вуха Барабашеві вмить стали сторч од тої вісті, але Владислав тільки сказав про повернення привілею Козацького, про саме ж обрання гетьмана змовчав і номінацію, з усього видати, полищив за собою до якоїсь знаної лиш йому пори.

З шанобою й поклоном брав з рук королівських привілеї Барабаш, та я надто гаразд знав свого кума, щоб не вичитати з його спини широкої мовчазний крик упертий: «Коли не я, то й ніхто!»

Так і виходило, що вся ця високо закроєна акція королівська здається на ніщо, бо не вміли ні сам Владислав, ні його найближчі радці твердо визначити, хто з козацьких старшин має першість у всьому, не розпізнали ще тоді в простому сотнику Хмельницькому того, ким він мав стати невдовзі, ще вони вагалися, перебирали:, не вірили, хоч, може, й передчували, недарма ж мене вже втретє прикликувано до столиці.

На одпуск нам звелено, не мозолячи нікому занадто очей, почекати у Варшаві, поки приїде гетьман польний Миколай Потоцький, який мав тим часом заміняти вмерлого Конецпольського, і справу козацької війни на морі узгодять з ним, як з нашим високим довідцею.

В кінці місяця ховали в Бродах Конецпольського. Похорон був пишний (обійшовся на сто тисяч злотих) і вийшов кривавий, бо за звичаєм в костьол, де стояла труна з тілом небіжчика, в’їхав рицар на коні і мав зламати свою подобизну, Поставлену там. Кінь злякався і поніс, багатьох зранив копитами вже в костьолі, тоді вирвався в місто, топтав людей, насилу його спіймано. Може, то кривавий і дикий норов тетьмана коронного переселився в коня і шаленів наостанку?

Як завжди, смерть можного відкривала безліч вакансій, які король без загайки й розділив, щоб прихилити до себе більше сердець. Каштелянію краківську віддано воєводі руському Якубу Собеському, а воєводство перейшло князеві Вишневецькому, який уже давно запобігав цієї королівської ласки, посилаючись на те, що воєводою руським був ще його батько. Роздано й окремі міста. Так Буськ дістався підчашому коронному Миколаю Остророгу, Плоскирів — конюшому коронному Олександру Любомирському, воєводі познанському Криштофу Опалінському дісталося староство Ковельське. Само ж гетьманство коронне тим часом не було надане нікому й мало надовго позостатися в деліберації, бо велику булаву король хотів оддати лише своєму спільникові в надуманій війні.

Спільників же, як виходило, у Владислава в королівстві не було зовсім. Канцлер великий литовський Альбрихт Радзівілл заявив, що радше дасть собі відтяти руку, аніж дозволить прикласти до королівських універсалів про війну? печать Великого князівства Литовського. Новоназваний каштелян краківський Собеський і маршалок литовський Януш Радзівілл на аудієнції в короля тільки те й робили, що відраджували Владислава від заміру війни. Воєвода чернігівський Марцін Калиновський визнав перед королем, що готов йому служити аж до втрати всіх своїх добр і крові до останньої краплі, та коли король захоче Перейти кордон, ляже перед ним валом і не дасть цього зробити.

Маршалок коронний Лукаш Опалінський сказав, що він уже старий і вмре, як лебідь, аби лиш вільно йому було мовити королеві правду згідно з власним сумлінням.

І коли король заявляє, що не може вольному народові заборонити воювати де захоче, то він, Опалінський, хотів би нагадати, що вольний народ може заборонити це королеві. Владислав прогнав його з — перед очей, не бажаючи слухати.

Підканцлер коронний, біскуп холмський Анджей Лещинський допитувався у маршалків двору, чому досі сидять при столі королівськім посли французький і венеціанський, нема звичаю, щоб у Польщі такі якісь резидували, та ще й намовляли до війни несприятливої.

Навіть королева збунтувалася, хоч попервах і пристала на королівські намовляння. Двісті тисяч дукатів, які Владислав позичив у королеви, вже були витрачені, і найманці німецькі цілими купами прибували до Польщі, плюндруючи місцевості, де проходили, але цих грошей було не досить. Владислав звернувся до королеви за новою позичкою, однак вона покірно освідчила, що навіть здійме з своєї шиї перла, які вважалися в Європі чи не найкоштовнішими, коли треба послужити королеві, але для Венеціанської республіки не дасть і шеляга, хіба що під реальну заставу.

У червні король нарешті покликав до себе гетьмана польного Миколая Потоцького і новономінованого воєводу руського Вишневецького, сподіваючись мати їх своїми прихильниками, бо ж перший зазіхав на велику булаву і готовий був, отже, не ставити опору королеві ні в чому, а другий мав виявити належну вдячність за воєводство, найважливіше в короні.

Та Вишневецький в очі виказав королеві своє невдоволення його воєнними приготуваннями і в гніві вийшов із зали, а Потоцький, попри свою жадобу великої булави, не міг побороти нехіть до козацтва, і коли почув про привілей козакам для війни на морі та ще й довідався, що між старшинами, яких приймав король, був і сотник чигиримський Хмельницький, то став кричати, що знає того Хмельницького як ніхто і що той Хмельницький добивається не того, щоб іти на море (бо й так ходив упродовж усіх цих років потаємно й злочинно!), але щоб жити в стародавній своєволі, а святі постанови Речі Посполитої, для котрих ним, гетьманом польним, стільки було положено труду і крові шляхетської пролито, — аби шию собі зломили.

Король не захотів його слухати.

Нас більше ніхто не затримував у столиці, хоч ніхто й не наглив од’їздити, старшини мої м’ялись — терлись, мабуть, плекаючи в душі сподівання, що будуть запрошені на коронацію королеви до Кракова, але я посміявся з їхніх марних запобігань, мовивши, що козака хіба що на погреб королеви можуть прикликати, та й то тільки тоді, коли хочуть з нього ще крові пустити, хоч вже й так її пущено моря Цілі.

Ще не відав тоді, як той жарт обернеться на мене самого, і, як два роки тому квапився на погреб королеви Цецілії Ренати, так летітиму стрімголов тепер уже на погреб власний тихого свого життя, Домашнього затишку і родинних радощів. Мав випити ще одну чашу з гіркою цикутою, звідати до кінця малість людську, безсилля і безнадію.