Я, Богдан

3

В гонитві за славою, а не за істиною викривлюється вся історія, з’являються вигадки, плітки й навіть наклепи. Нікчемні лінощі сучасних мені справоздавців, щуплі козацькі реєстрики, навіки втрачені мої діаріуші й універсали — такою постає моя історія. А що було до того? Чи були в Україні славетні прізвиська, давні роди, великі імена? А чи тільки степи і сум без краю? Мене й самого до Жовтих Вод ніби й не було, ніби я й не народжувався ще. Був натовпом безіменним, був світом, не вирізнявся, не відокремлювався від нього. Був я чи не було мене? Однаково.

І слава йшла до мене поволі, покрадьки, вагаючись і заточуючись, як п’яна дівка, сама ще не відаючи, кому віддатися, не знаючи, що має належати тільки мені одноконечно.

Слава за розум. Найпримхливіша, найневловиміша і найповільніша. Така повільна, що часто встигає лиш на твої поминки, як і милосердя. Можновладців прославляє їхнє становище, багачів — багатство, полководців — перемоги, вбивць — жорстокість. Ці слави літають на крилах золотих або чорних, а слава од розуму крил не має, вона не вміє охоплювати одразу за одним замахом цілих земель, а мандрує від людини до людини, обачливо вибираючи тільки найдовіреніших, тільки втаємничених, обминаючи нерозумних і затурканих, просування. її надто нерішуче й непевне, часом вона повертається назад, часом тупцяє на місці, вона повільніша за черепаху і безпорадніша за Ахілла, єдина її перевага над усіма різновидами слави — постійність і вічність. Інші зблискують і гаснуть, чарують яскравими вогнями, а тоді тьмяніють і вкриваються сірим попелом, спалюючи все довкола, згоряють самі безслідно, а слава від розуму горить тихо, але вперто, розгоряється дужче й дужче, народжує в своєму вогні високу істину — і що ж може бути на землі дорожче?

Віки цілі минали, а народові моєму відмовляли в праві на розум і мудрість, бо мав годувати світ не розумом, а хлібом. Кого лиш не шдував народ мій! І греків, і персів, і римлян, і орду, і литовських панів, і шляхту ненажерливу. Цілі цивілізації вигадувані хлібом з наших степів, а нам тицяли під ніс Святе письмо, де були слова несправедливі й образливі: «Як може стати мудрим той, хто править плугом і хвалиться бичем, ганяє волів і заклопотаний роботами їхніми і котрого розмова тільки про молодих волів? Серце його зайняте тим, щоб проводити борозни, і турбота його — про корм для телиць».

Отець мій Михайло, відаючи гаразд, що мудрістю засієш більше, ніж зерном, віддав мене ще малим до отців—єзуїтів, де можна було зачепити найбільше знань, і я вже в колегіумі Львівськім виказав розум, за який до кінця свого життя не переставав мене поважати найперший навчитель мій отець Мокрський, вже й тоді, коли стали ми з ним запеклими ворогами.

Коли потрапив я до бусурманських лабетів після нещасливої битви під Цецорою, то сам турецький капудан — паша вражений був моїм знанням аж семи мов і зняв мене з галери, приділивши до свого двору в Стамбулі.

Коли, визволившись з лютої неволі турецької, шарпав я з запорожцями береги бусурманські й прославився невловимістю у морських виправах, то прикликано аж до двору королівського і сам Зигмунд, що не терпів духу козацького, поставив мене до свого кабінету, зважаючи на мій нещоденний розум і розлогі знання.

Коли під Кумейками погромлено нещасливо Павлюка, а більшу частину війська хтось з козацьких ватажків умкнув з — під носа в Потоцького, то гадка була, ніби то Гуня Дмитро Томашович, але Гуню лише вважали ватажком, а радником його незнаним виступив простий писар військовий — Хмельницький.

Коли за рік по Кумейках знов піднялося козацтво з Острянином і Гунею і знов було побите на Сулі, а тоді укріпилося неприступно на Старці, то й ще раз мова зайшла про Гуню, хоч порадник у нього був давній, і рятувати козаків од ганьби остаточної пішов не Гуня, який утік з табору, лякаючись неминучої кари, а пішов писар військовий Хмельницький, який писав тяжку субмісію до короля і все ж умудрився вставити туди скаргу, яка через десять років мала вибухнути війною народу всього.

Коли коронний гетьман Конецпольський узявся за реституцію ненависного козацтву Кодака, то перший, кого він прикликав, щоб похвалитися зробленим, був чигиринський сотник (понижений з писаря і принижений малозначною посадою) Хмельницький. Тоді я вимкнув з рук ясновельможного, і, вже й умираючи через сім років, Конецпольський шкодував, що не встиг згладити мене зі світу, бо ж, мовляв, «ніколи не було між козаками людини таких здібностей і розуму».

Коли став я потаємно вискакувати на Запоріжжя та на море, щоразу повертаючись до Суботова, де мовби моїм прикриттям од панської сваволі була шляхетська вдова пані Раїна, то слава про мене дійшла до самої Варшави, для короля і канцлера його Оссолінського був я тепер не посол від упослідженого, здеправованого козацтва, а таємничої сили й розуму ватажок виправ відчайдушних, за якими вгадувалися наміри ще зухваліші й далокосяжніші. Мені приписувано більше войовничості, ніж розуму, бо ж, мовляв, і весь народ український живе під знаком гнівного Скорпіона, який небесним впливом своїм побуджує народ отсей к війнам. Я ж вважав, що народ мій більше тяжіє до знаку Діви, який чарує не самою лише красою, а й тихою мудрістю, і мудрість та розливається в народі моїм ширше й ширше, починаючи ще з князівських літописів, пробиваючись крізь віки занепаду й здичавіння, пробуджуючись у київських школах і в острозькому друкуванні, в «Лексиконі…» Памви Беринди (де, щоправда, немає імені Богдан, але дух мій уже пробуджується), в «Палінодії» Захарії Копистенського, який писав: «Минають часи грубої простоти, і світло. науки сходить на Україні», в святотатно — зухвалому вигуку Іова Борецького: «Ліпше одна школа, ніж десять церков!» Що війни? Війни минають, а життя зостається, і погрібна мудрість йому і праця — вперта й щоденна.

Вельми дивуватися мали панове при дворі королівському з каламутних чуток, що прилітали до них про чигиринського сотника, який нібито сидів на своєму хуторі, орав поле, корчував ліс, плекав бджіл, гнав горілку, варив мед і пиво, молов мливо і водночас опинявся на морі аж коло турецьких берегів, налітав вогнем і бурею, палив, нищив, щезав, як вихор у степу, і знов опинявся на тихому хуторі, повному жіноцтва та малих дітей.

Лякатися чи пишатися таким характерником?

Над іменами славними й грізними моє ім’я сходило поволі й непомітно, як місяць — молодик. Але, зійшовши, вже не покидало небосхилу і сяяло дужче й дужче, і це викликало попервах подив, а тоді прийшов страх. Великий тривожний страх у панстві жив з давніх — давен. Він був у нього в крові, в найтемніших закутках душ, в їхньому гонорі, в жорстокості й виродженні. Вони відчували, що перемогти й понищити їхню владу може тільки той, хто розпізнає той страх, але ще не вірили в появу такого чоловіка і ніколи не гадали, ніби з’явиться такий чоловік серед мого народу. Тому розум мій був за сімома печатями незнання навіть для такого хитрого лиса, як канцлер Оссолінський, король же Владислав, для якого весь світ розділявся на світ війни і світ невійни, ладен був бачити в мені лиш одного з козацьких ватажків, може хитрішого за інших, мудрішого в військових вигадках, видатного аж так, що можна ним похвалитися й перед іноземними послами, які знай товклися при дворі, спостерігаючи за марною змаганиною короля з шляхтою, кожне з яких тягло в свій бік.

Мене запрошено до Кракова. Не до короля й не до канцлера, бо ж знали вони, що з козаком не зладять. Козак як той кінь у дикій болі: куди схоче, туди й скаче. Хотіли поскромити козаків бодай видовищем смерті, тож кликали нас в імення самого короля Владислава на погреб королеви Цецілії Ренати, кликано ж саме сотника Хмельницького з полусотнею козаків, і в цьому була запорука недоторканності моєї й заповідь якихось пригод для козацтва — річ привабливіша, ніж нидіння під хижим оком старого Конецпольського і його попихачів. Тоді я вже відчув привабливість свого трибу життя, коли надовго відлучався з Суботова, а тоді несподівано з’являвся там, щоразу застаючи одміни у всьому молодому і жвавому, такі приємні моєму старіючому серцю. Варіпава обіцяла розстання з Суботовом, і я залюбки згодився з тою розлукою, зготовився в далеку путь, взяв з собою вірних своїх джур Демка й Іванця і вирушив понад Дніпром, туди, де був не раз і не двічі, звідки не мав сподіватися ні на що добре, а тільки на лихе. Демко й Іванець прибилися до мене в час моїх вискоків на море. Приліпилися, вибуваючи молодим своїм нюхом мою будущину, так міцно, що й не відліпиш. Коли б хотів одігнати від себе, то й не зумів би. Приліпилися навіки. Як молоді воли, вперті й дурні, хоч і з доброго козацького роду обидва. Меткі, обурливо молоді, мордаті, аж страх брав, але спритні в услузі і в мові світській управні. Так узяв я їх з собою до Кракова, і вже відтоді стали моїми нерозлучними супутниками й помічниками, і, може, все добре й лихе йшло не від самого мене, а й від них.

Перемірював Україну вже вкотре тими самими шляхами, де колись, ще безвусим підкозаком, мандрував. то сюди, то туди під рукою батька свого, сотника козацького. З Чигирина до Корсуня через Смілу, далі на Білу Церкву, Паволоч, Любар, Острог, Дубно, звідти через Броди до Львова, а вже звідтам на Замостя й Варшаву. їхав цього разу поволі, без обов’язку, на запросини, а колись то все було в поквапі, у суворому військовому строї, назустріч битвам або сутичкам, коли не знаєш, на життя чи на смерть ідеш, і весь здригаєшся в передчутті неминучого, але водночас груди тобі повняться гордощами, бо ж ти лицар, в тебе тверда рука і плечі наливаються тяжкою силою, і око твоє зірко вистежує орду на Чорнім шляху, і зготовлений ти заступити собою і всю цю землю, і людей на ній, жінок, малих дітей, немічних старих і все живе й ростуче. Бачив тоді цілі села без чоловіків, забраних у ясир, побитих, порубаних, бачив безліч удів, дівчат на виданні, що ніколи не будуть видані й оддані, передчасно став розуміти жіночу жагу невтоленну і спізнав любов затаєну, крадену, гріховну. Йшли тоді без перепочинку, не зупиняючись, ішли вдень і вночі, коли звечора вступали в якесь село чи містечко, то вночі ж ішли далі, і молоді вдови виходили нам назустріч на білі стежки, в левадах і в берегах і віддавалися мовчки, жадібно, хапливо й полохливо, тільки лиця їм біліли, мов ті стежки, і ми цілували ті лиця, а тоді мчали далі, не спитавши імені, — і ні слова мовленого, ні зітхання, ні спогаду. Скільки й живе Україна — повно в ній удів, так ніби записано в книгах віщих навіки бути їй удовицькою землею. Жорстоке життя!

Пил доріг, гострий запах нічних трав росяних, місячний пил, кінський піт, і піт людський, і Людська знемога й безнадія. Ніколи не знали ми тоді, куди їдемо, куди нас ведуть, де ми сьогодні, а де будемо завтра, хтось нас завжди вів, хтось знав, а ми не знали нічого, безжурні, як вітер, як трава і вода. Благословенне незнання молодості.

А взимку, коли ночували в теплих хатах, натоплених соломою, жінки виводили нас у сніг, неодмінно в сніг, на мороз, під таємниче мерехтіння зірок, може, щоб зітхання їхні долітали до Бога? Щоб порятував він їх від самотності, бо коли жінки самотні, вони мовби нагі. Кожен може їх узяти.

Сумне видовище.

Було щось нестатечне в тому тяжкому запамороченні, та водночас гріховна любов ця й підносила тебе, надавала певності, вливала мужність у твою кров, і ти вдячний був тим добрим і ласкавим жінкам за їхню добровільну пожертву. Нам здавалося, що ми рятівники землі рідної, а насправді рятували ту землю не козаки, а завжди тільки жінки. Завжди рятували її і рятуватимуть. Оті непомітні, нещасні, зовні слабі й безсилі жінки, які вимушені були жити між двома вогнями навіть тоді, коли здавалося, що кожен має конче прилучитися до того або того війська і стріляти, боронитися, нападати, долати ворога. Стріляли з обох боків, стріляли запекло й жорстоко, металися туди й сюди, а жінки були посередині, приречені на непорушність, приречені стерегти й берегти дім, дітей і землю, кинуті в вічний вогонь. В цім страшнім світі то була найтяжча доля, і ніхто, здається, й не зауважив того, ніхто не склав ні пісні, ні думи про жіночу долю, ні слова, ні згадки.

А вже коли я пройшов свою земну путь і викінчив усі справи, обмислював усе содіяне, то подумалося: що могли б сказати про мене жінки? Про львівського новіція з єзуїтського колегіуму, про підкозака й козака, про королівського придворного, про писаря, сотника, хуторянина й гетьмана преславного — що б могли розповісти?

Однак найбалакучіша половина роду людського мовчить. Наговорившись за життя, жінки по смерті завжди мовчать. І завжди виявляються поряднішими за чоловіків, у яких уста розверзаються лише по смерті. Шкода говорити!

З цими молодими бевзями Демком та Іванцем не перемовишся словом про те, що тисне на серце. На кожне скивування головою навперестриб; «Пане сотнику! Пане сотнику!» Мовби немає в мові людській більше слів, окрім цього сотника, Голови їхні мов хати, обставлені товстими глиняними стінами, крізь які не проб’ється ні дощ, ні вітер, ні сніг, ні Божа благодать. Не може в цих головах проблиснути передбачення того, що буду я великим гетьманом, що один з них стане генеральним осавулом, а другий дошкребеться навіть до гетьманської булави, хоча й матиме згодом кінець, гідний жалю.

Та де ще те все, а тим часом дорога далека й повільна, і в такій дорозі гаразд було б мати коло себе душу близьку, коли вже й не таку близьку, що й самому страшно подумати, то бодай доброго співрозмовника. От як давній друг мій львівський Самійло, якого зненацька стрів на Січі простим писарем. «Як то ти, пане Самуїле, з єзуїтів та вскочив у козацтво?» — «А ти ж, пане Зенобію, чи не гак само?» Тоді в колегіумі ми товаришували, хоч був він на кілька років молодший. Невисокий, вилицюватий, як татарин, жовті очі, наче прорізані осокою, сам жовтий, ніби горщок, обпалений у горні, вічне полум’я бурхає в ньому, непосидючість, сприт, метикуваті сть. Спудеї—єзуїтчики здебільша були раховитї й капосні, як коти, ніхто нічого тобі не порадить, не дасть, нічим не поможе, кожен для себе, кожен так і зирить, як урвати з сього світу того модо12, як вчив преподобний Ігнатій Лойола, засновник ордену і перший його генерал. Тільки Самійло виявився товаришем незрадливим, готовим помогти, а що мені треба було часто вириватися за мури колегіуму, за фурту єзуїтську, то намовляв я Самійла добровільно викликатися на чергування біля фурти, і він випускав мене і впускав, так, що ніхто не відав, і жодного раду не впіймано мене в моїх потаємних відлучаннях. О, та фурта єзуїтська! На Полтву, на соковиті луки, в звабливу темряву; де дух молодої трави і дівочого молодого тіла. В райськім городі росла лелія. А хто садив? Панна Марія. Як садила, так садила, лелія сі розцвіла…

Гай — гай… Всі люди були молодими, та не всі вміють зберегти молодість душі. Хто збереже — щасливий. Починати ж треба з самої молодості. Ще Платон у «Республіці» над усе ставив темперамент юності. В небесах анголи невпинно наближаються до весняної пори своєї молодості, так що найстаріші з них здаються найбільш юними.

В скількох пеклах я вже побував, і вернувся звідти, і виніс душу молодою. Не всі вернулися. Чи ж я їхній посланець?

Після Цецори не думав, що житиму. Коли відірвано мене од убитого батька і опинився я в бусурманській неволі, то вже вважав себе мовби мертвим. Але турки примушували своїх бранців жити далі. Дуванили здобич, виділяючи більшу частину не для воїнів і їхніх беїв, а передовсім для Стамбула, для султана, його візирів і вельмож. Так став я власністю незнаного мені капудан — паші, начальника всього султанського флоту, і кинуто мене гребцем на галеру, і кілька місяців прикований був я ланцем до тяжкого, як недоля, весла, знов волів радше вмерти, ніж так жити й мучитися, але знов зоря зійшла наді мною, помічено мої здібності в мовах, внесено ту вість аж у вуха самого капудан — паші, і з Стамбула прийшло веління звільнити мене з галери й приправити до двору самого паші. До кінця днів моїх бачив себе в снах гребцем на галері, плакав — тужив разом з своїми товаришами, і щоразу сон той бував перед якимсь нещастям. Капуданів двір буте у дільниці стамбульській Касим — паші по цей бік Золотого Рогу, так що ми цілий день могли видивлятися на синюваті пагорби великого міста з купами його мечетей, безладними будуваннями й ще безладнішими базарами, на які іноді їздили для закупів. Хто був той Касим — паша, іменем якого звалася дільниця, що в ній я мав жити? Казали, що жив у часи султана Фатіха, який завоював Царгород і зробив його столицею бусурманською, назвавши Стамбулом. Мабуть, помагав Фатіхові в морській справі, бо іменем Касим — паші називалися й гавань на Золотім Розі, і бащта — маяк у затоці, і мечеть на базарі.

А що мені було до всіх тих пашів, знаних і незнаних, хто й чим міг би відшкодувати для мене бодай один день неволі, а я ж мав не один і не два дні, а цілих Два роки! Два роки рабства для тебе, молодого, дужого, вільного думкою і призвичаєнням, однаково, що двісті років поневолення для цілого народу.

Приниження, тупе тваринне існування, прокляття, прокляття! Смерть тут була б найвищою справедливістю, навіть коли мав отримати її від рук несправедливих. Я жив далі, але не було то життя, так само, як час мій став безчасом, він рухався разом з сонцем, а відмірювався відстанню між двома казанками рисової чорби, яку мені давано щодня, щоб я таки жив, чистив коней вельможному туркові, годував їх, напував водою, проводив, щоб не застоювалися, мастив збрую, начищав мідь і срібло, відливав кулі в формах, гострив шаблі, чистив мушкети. І неволя, неволя, тяжка, як свинець, безнадійна, мов мука.

Все було в трепетах, коли з’являвся паша, та він нікого не помічав, не зважав і на мене, жодного разу не поцікавився моїм знанням мов чи ще там чогось, хоч, як сказано вже, саме за ті знання звелів приділити до свого двору, звільнивши від каторги на галерах. Чи хотів, щоб учив я коней його латини або грецької?

(Згодом написано буде про мене ще й не таке. Ніби був я такий красень, що під Цецорою, побачивши мене, турки мерщій повезли до Стамбула для султанської матері валіде Махпейкер, пересиченої коханцями. «Невільником — красунем квапиться Махпейкер затримати те вмирання жіночності, полоскотати зачахаючі живці розбещеної жінки». Промовчимо вже про те, що був я красень. Парсуни мої відомі всьому світові, тож слова тут зайві. Промовчимо й про стиль вислову, лишивши його на сумлінні того, хто писав. Але ж не була валіде Кйозем (бо так вона звалася частіше) старою, бо не мала тоді ще й тридцяти літ, а коханців хоч і могла б мати, та не возили їх з поля бою, навіть не викупавши й не переодягнувши. Далі написано, ніби мене рятує наречена молодого султана. Султанова наречена! Які слова! Так ніби султан сільський парубок. Далі я буцімто вдав мусульманина, мене подаровано румелійському каді—аскеру, той зробив мене муллою, і я читаю вирок смерті султанському братові й спостерігаю, як тому відрубують голову, далі спілкуюся з православним патріархом, який чомусь живе в Скутарі, мене ж тримають у караван — сараї, і я спостерігаю, як яничари їздять верхи по Стамбулу. Якби я справді бодай на мить міг стати мусульманином, то, читаючи таке, мимоволі вигукнув би: о шаріат! о віра! Шкода говорити!)

Між тим життя тривало, хоч і в неволі, довкола були, власне, самі раби, бо вельможні турки чомусь більше покладалися на чужинців, ніж на своїх одновірців.

Про що найчастіше говорять чоловіки на війні і в неволі? Мабуть, про жінок, бо з ними пов’язується найбільша воля, найпишніші її розкоші. Я не був наймолодший серед своїх товаришів по нещастю, але духом міг би вважатися за наймолодшого, і тепер карався чи не найдужче, бо мав самі спогади, не лишив на Україні ні дружини, ні дитини, всі мої дотеперішні роки з’їдені були едукацією та службою при батьковому боці та при боці у коронних гетьманів. Тепер лунали в мені латинські вірші та словеса святих отців, а ще жили спогади про безкінечні переходи, про нічліги під відкритим небом, на вітрі й холоді, коли зігрітися міг тільки біля теплого кінського боку, про пітьму й тишу, про вовче виття й пташиний клекіт. Згадував вродливу жінку, що з веслом на плечі спускалася в Трахтемирові до Дніпра, і я пропустив її, не зупинив, не спитав навіть, як звати. Чом же не спитав? І ще вродливішу, Яка спала серед корзин з вишнями на березі Тясьмину, а тоді, прокинувшись, солодко потягалася всім молодим, гнучким, як лозина, тілом і ще солодше всміхалася назустріч чоловікові, що йшов од човна, в драних штанях, з брудними худими ногами, розкучманий, нікчемний. Чом не заступив того чоловіка, не став перед очі тої жінки, не Зазирнув їй у очі? І ту, що несла в Переяславі на коромислі відра з водою і прихилила одне, щоб напилося мале хлоп’я, і вода лилася на землю, хлоп’я після кожного ковтка зводило розсміяні очі на жінку, а вона теж сміялася і була прекрасна, як Божа Мати. Чому ж не сміялася до мене? І ще ту, яку питав дорогу десь під Богуславом, і ту, що промайнула в зеленому листі на пасіці в знайомого козака під Корсунем.

І серед тих безладних спогадів, викликуваних чужими жалями й похвальбою марною, зненацька припливло, стало перед, очима, приголомшило, знетямило видіння з дитинства, забуте, власне й незнане, дивом зачепилося за самий край пам’яті, а тепер відтрутило все, навіть недавнє, вже не був я гірким невольником, а малим хлопцем, і не в Стамбулі, а в Переяславі, і не турецькі байрами святкувалися недовірками, а пропахлий яблуками Спас, і ми з батьком та матір’ю в гостях у Сомків переяславських, дорослі гомонять десь у хаті, а ми, малеча, граємося на причілку, Мишко Сомків такий, як і я, десятилітній, Якимко ще зовсім малий, не навчився й ходити, лиш повзає, і сестричка їхня Ганна, восьмилітня. Ми з Мишком робили з біленьких кабачат воликів та корівок: встромляли в кабачата дерев’яні палички — «ноги, роги і хвости» нашої худоби, малий Якимко норовив висмикнути ті «ноги», та «роги», ми відбивалися од цього, Ганна сміялася. Вона сиділа під самою хатою, впиралася худенькою спинкою в білу стіну, ноги простягла по густому спориші, рученятами знай поправляла біленьку сорочину полотняну, що була надто коротка і все якось задиралася, оголюючи її колінця і стегенця. Мабуть, ми надто заклопотані були своєю «чередою» і чи й дивилися, чи й не дивилися на малу Ганну, така неувага ображала дівчинку, в зародку в ній уже жила жінка, яка вимагала шаноби, поклонінь і вірності, а ми, мов останні мугирі, не вміли того збагнути, далекі від думки про своє чоловіче призначення, і хто ж міг нам про нього нагадати, як не майбутня жінка. Вибравши хвилю, коли Якимко не докучав нам своїми руїнницькими замірами, Ганнуся облишила своє змагання з сорочиною і, як сиділа, грайливо і невинно враз розсунула свої ноженята, і блиснуло білим, сліпучим, спантеличило нас обох, мене й Мишка, образ недозрілого лона, поділеного навпіл вузеньким, як стебельце трави, рівчачком, промайнув перед нами видінням бентежним і гріховним, щось сокровенне, роздвоєне, як пшеничне зерно, таємнича щілинка, борозенка, що розокремлює світ, зробило нас геть одурілими, засоромленими до краски в лицях, до сліз і образи, а Ганна з несвідомою зухвалістю ждала і немовби хвалилася: «А в мене — ось…» Босонога, тонкотіла, на зеленім спориші.

Ніколи не згадувався мені той причілок і ті несподівано розкинені дитячі ноженята, і тільки тут, в бусурманськім гнізді, в неволі й приниженні, прийшло і вже не відходило; я притьмом дивувався, що забув про Ганну Сомкову і ніколи не пробував побачити її або хоч спитати про неї, карався за свою неувагу й черствість душевну, віднаходив у незнаній, власне, дівчині цноти й приваб геть недовідомі, вже не думав про смерть, а хотів будь — що вижити, щоб повернутися і знайти Ганну і… Як міг її загубити, забути, втратити? Як? Тоді були невинні, безгрішні, може досконалі, як боженята, а тепер гріх народжувався в мені від самого спогаду, гримів у Серці, клекотів гарячою кров’ю — і не було рятунку. Думав: як же я загину і не побачу більше її? Як же це? Хіба можна? А вона ж виросла, розквітла, як ружа. Не хотів думати, що хтось її вже взяв, що хтось доторкується до неї, чує шепіт її і сміх…

А я чую голрс її, і вже не дитячий, і голос той мовить тепер не про дитинство, і не про теплу траву на причілку, і не про зозулю в ліщині. Тепер нагадує він про недосяжне і нездійсненне, і в ньому воля, втрачена навіки не тільки мною і моїми нещасними товаришами, а й усім світом і цією землею, землею рабства, крові й принижень. Крижана купіль страждань і спогадів. Як сповідь церковна після зла несодіяного.

Платив данину пеклу, ще й не заборгувавши, опинившись за чужі борги за чужим морем і в чужій чужині. Хто виведе, перевезе, перенесе, покаже й поможе? Миколай — угодник чи святий Христофор?

Дика жадоба життя пробудилася в мені, аж самому стало страшно, я гамував ту жадобу, а вона виривалася у вчинках несподіваних, часом щалених, як то сталося зі мною на Єгипетськім базарі, куди ми щотижня їздили на закупи для двору паші з його незліченною челяддю.

В Стамбул прийшла чума. Вона майже не покидала цього величезного міста, вічно гніздилася в його нетрях, в бруді і поплуганості вуличок, у давезних ровах, повних нечисті, попід мурами, в підземеллях. Наповзала то з одного берега, то з другого, охоплювала все місто або ж зачіпала лиш його край, справляла свої чорні бенкети в дільницях бідняків, на базарах і в караван — сараях, в яничарських кишлах, в палацах вельмож, а то проникала й за мури султанського Топ — капи. Цього разу вона розкошувала у великому городі султанів, не перебиралася тим часом ні в Скутарі, ні на Палату, так що ми лиш придивлялися до того, що діється по той бік Золотого Рогу, хоч кожен з нас знав, що неминуче доведеться переправлятися каяком на той берег затоки — купувати припаси на Єгипетському базарі, і кожен сподівався, що промине його чаша ся гірка, а там вже як воно вийде. Там, у дільницях серед: великих мечетей і базарів, били вдень і вночі чорні барабани, розганяючи люд, коли в чорних возах везли мертвих. В чумних домах кричали вмираючі, і яничари, щоб вкоротити їхні муки, підпалювали ті доми разом з людьми. Обступали цілі дільниці, загрожені чумою, і кожного, хто пробував вирватися звідти, вбивали, як собаку. Чорні вогнища горіли на вулицях Стамбула, мов нагадування про те, що в цій землі ніколи не було милосердя.

Нас погнали на Єгипетський базар, погнали в саме осереддя чорної смерті, і я теж опинився серед нещасливих рабів.

Базар клекотів і гомонів, так ніби не було ніякої чуми довкола, не горіли чорні вогнища і не били чорні барабани вгорі коло мечетей. Продавався й купувався тут цілий світ, купці з товаром сиділи мовби спервовіку, юрмовища перекочувалися широкими переходами знизу і вище, аж туди, де цей базар змикався в загадковий і незбагненний спосіб з Бедестаном, головним стамбульським базаром, вавилонським стовпотворінням, черевищем безмежним, де, як сказано в святій книзі, «зуби звірів, і скорпіони, і змії, і меч, що мстить нечестивим погибеллю».

Два турки — двораки капудан — паші ганяли нас по базару сюди й туди, купити те, купити се, ми напихали городиною й садовиною плетені коші, які тягали за собою, сипали в шкіряні міхи якісь горіхи, збирали в маленькі торбинки безцінні прянощі, наливали у величезні тонкогорлі глеки оливкову олію і виноградний оцет, іншим часом веселе сновигання серед цих юрмовищ, може, й утішало б молоді наші душі, однак тепер було не до веселощів духу, бо повсюди чатувала на чоловіка чорна смерть, і не знати було, де вона ховається: чи в червонобоких персиках з Бурси, чи в тугих гронах ізмірського винограду «султаніє», чи у величезних кавунах з Діярбаркира, чи в амасінських яблуках, що пахощами своїми нагадували рідну домівку і все, навіки втрачене.

Турки наші, здається, не лякалися чуми, бо мали в себе на грудях повішені в шкіряних капшуках гілочки омели, привезеної з тої самої Амасії, з якої везено до Стамбула й славетні причорноморські яблука. Казали, ніби та омела рятує від пошесті, але для того, щоб вона справді помогла, то треба було зривати тільки ту, що росте на яблунях, і зривати мав неодмінно шаленець, неодружений і невинний тілом, і неодмінно вдосвіта. Рабам така річ була недоступна так само, як носіння зеленого або, будь — якого яскравого одягу, тому й одягнені ми були в шаровари й халати якогось мишачого кольору — барва пилу дорожнього, нужди й нещастя.

Треба було закупити горіхів і горішків, яких тут було, мабуть, стільки різновидів, як у нас вдома квасолі абощо. Великі, маленькі, круглі й довгасті, трикутні якісь і плескаті, брунатні, золотисті, зеленкуваті, білі, насипані в лантухах, в дерев’яних Ящиках, просто купами на прилавках, всуціль ряди горіхові, і продавці так само неоднакові, як їхній товар: турки — старі й молоді, сирійці, греки, навіть чорношкірі арапи.

Нашим сторожам забаглося купити кругленьких, надто смачних горішків з Малатьї. Продавали їх два геть молоді хлопці, які металися між лантухами, повними горішків, і залізними вагами з таким спритом, що люд сунув сюди валом не так купувати, як подивитися на цих молодих спритнярів.

Хто хотів купити якусь там кількість горішків, казав про це одному з хлопців, той мовчки обертався до лантуха, зачерпував звідти бляшаним, вичовганим до блиску шполиком саме стільки, скільки просив покупець, і кидав через плече, не дивлячись, точно на шальку терезів так влучно й уміло, що жоден горішок не падав на землю, і майже завжди вгадував вагу з такою точністю, що це вже межувало з чаклунством. Коли ж не стачало до потрібної ваги або була зайвина, то вимірювалося це одним — двома горішками. Зайвини молодий купець не прибирав, а недостачу поповнював з такою самою хвацькістю, як і основну вагу: хапав пучкою один або два горішки і, не дивлячись, та ще й обкручуючись на одній нозі кілька разів, мовби щоб забити памороки, точно кидав на шальку терезів, аж замотані в чалми правовірні, що спостерігали цю веселу гру — продаж, хитали головешками й прицмокували побожно: «Великий Аллах, і чудеса та дива його на землі великі».

І ось там пойняла мене якась несамовитість, пойняла й понесла, і мало не занесла до погибелі; щастя, що наші погоничі турецькі виявилися людьми сонними і байдужими і не мали того вогню в крові, який спалахнув у мені од видовища отих молодих зухвалих купчиків з Малатьї.

Мені чомусь привиділося, ніби я не отут, на Єгипетському базарі, серед бусурманських роззяв, а в чистім полі, сиджу під деревом, прикривши лице шапкою від сонця, а поряд стоїть кінь мій, прив’язаний до того дерева, і я і кінь мій спочиваємо після довгого переходу, а довкола тиша, тільки жайворонок десь між Богом і людьми видзвонює, та сонце тихо гріє, та вітерець Шовковий гладить тобі руки і груди. Шкода говорити! Чи є ще таке дерево на світі, і такий степ, і такий кінь, і таке все? Як же можна було в цій неволі лютій і безглуздій сподіватися віднайти знов себе, воскреснути, почати життя вільне й щасливе, як? Де ключ до порятунку? Відчай заволодів мною такий безмежний, як заплутаність і безглуздя стамбульських базарів, відчай і сліпий гнів, якого я вже не міг погамувати. Кинувши коші, якими обвішаний був, мов старець торбами, підскочив я до одного з наших сторожів і сказав йому, що хочу показати всім отим правовірним одну таку штуку козацьку, яку вони залюбки б подивилися. «Що ж то?» — кліпнув він на мене лінивим оком. «Дай свій ятаган, і я ним розрубаю отой крихітний горішок, як він летітиме з руки молодого купця». Турок засміявся зневажливо й погордливо. «Може, ти розрубав би й муху?» — «І муху теж, та цього ніхто не побачить, а горішок видимий усім». Турок засміявся ще зневажливіше, він передбачав хіба ж таку втіху від поганьблення й осоромлення гяура, йому кортіло мерщій стати свідком такого приниження, але власна гордість не дозволяла ось так просто вволити бажання раба, тому прикликав до себе товариша свого і сказав тому, щоб він дав мені свій ятаган. Той закомизився, але мій турок, блискаючи зубами з — під темного вуса, став казати йому, як вони поглумляться над гяуром, — і ось так я одержав кривий важкий ятаган, легко виважив його в руці, і щойно молодий малатьїнець кинув через, плече горішок на терези, в плечі моєму вибухнула дика, точно виважена сила, рука з ятаганом зметнулася, і тяжка хижа сталь просвистіла в миттєвій тиші, і той маленький турецький горішок упав на терези вже не в своїй природній цілості, а двома рівними половинками, розрубаний непростежувано, силою мовби й не людською, а якоюсь понадземною.

Ніхто не повірив у те, що сталося. Стиск юрби, розкричані роти, руки, що тягнуться до мене й до моїх сторожів, домагання, намагання, вйіуки, ради й поради, веління й зневажливе прискалення ока. Ану ж хай той гяур ще раз зробить, що він нібито зробив! Хай покаже, коли може щось показати!

Молоді малатьїнці наввипередки стали кидати мені горішки, я розсікав їх заіграшки, і рука моя не втомлювалася, і око не втрачало меткості, аж самому ставало дивно чи, може, прокинулася в мені велика сила життя, яка піднімає обезножілих, повертає голос безмовним, робить зрячими сліпих. Ще перші помахи мої ятаганом були ніби й несміливі, нерішучі, здавалося, сила вичерпається небавом і неминуче зганьблення буде покарою за мою зухвалість. Та згодом непомітно для мене самого прийшла певність, я рвонувся вперед з такою силою і пристрастю, що турки заґелґотіли і мій сторож мерщій відібрав у мене зброю, ще й насварився: мовляв, не гніви Аллаха і вірних слуг його такими нечестивими забавами. (Вже як визволився з неволі, пробував удома повторити се, але ніколи більше не вдавалося. Міг розрубати яблуко на льоту, але щоб маленький горішок ліщиновий — то хіба що один з десяти. Мабуть, ніщо на сім світі не повторюється, окрім нещасть та лиха. А той стамбульський мій вичин сприймався мов чудо, якесь наслання, ніби сам дух жадоби волі пойняв мене і водив моєю рукою, чи що?)

Але все ж капудан — паші, моєму вельможному господареві, повідомлено про те, що сталося на Єгипетському базарі, і той захотів сам подивитися на мене, накликав ще й гостей у роззолочених каптанах і коштовних тюрбанах, напнуто для них дашок від сонця, простелено килими, подано прохолодні напої й солодощі, а я мав тішити їхні очі, кидати їм під ноги свою козацьку честь, свою славу і волю. Та, власне, хіба не потоптано все в мені було, хіба не був нещасним розвитком, упослідженим невольником, нікчемним бранцем?

Не відав я тоді, хто були ті гості капудан — паші. Ясна річ, жодного стороннього, самі тільки сини свого вогнища, як вони любили казати. Ще молоді всі, може, сини тих султанських псів, які потопили в крові повстання болгар у Тирнові і сербських гайдуків у, Банаті, а перед цим рубали голови своїм власним джелялям13. Могли там бути Ібрагім Печеві, який згодом напише історію, і високоосвічений Карачелебі—заде Абдулазіз, автор «Саду проповідників», і син поета Неві Атаулла Атайї, який не доживе до мого вознесіння і не зможе його описати, як описав він османських шейхів і улемів.

Незнані вони всі були мені, а я їм усім, та й сам ще не прозирав у свою будущину, бо й що можна бачити, маючи якісь двадцять літ?

Все ж збунтувалась моя душа, коли сказано, щоб рубав я шаблею голови баранам, яких випихатимуть на мене служки капудан — паші. Коли вже шабля, то треба й коня, а як козак на коні, то давай йому справжнього ворога, а не тупого барана! Я сказав це сміливо самому капудан — паші, і тільки тоді він згадав, що це ж саме і є той бранець, який володіє багатьма мовами. Йому припало до смаку таке поєднання в мені, і він милостиво звелів, щоб дали мені й коня, і поспитав, що ж я хотів би рубати, гасаючи отак по двору перед їхніми очима. «Голови отим голомозим», — хотілося мені відповісти, та я обачливо стримав свою душу розгойдану і сказав, що можна й опудала, на яких вони вправляються у мистецтві володіти шаблею. Але не ставити опудала непорушно, а всадовити на диких коней і розігнати тих коней по просторому двору, щоб уже коли й не нападатимуть на мене, то хай собі хоч утікають так, що й не наздоженеш. Це сподобалося капудан — паші і його гостям, зроблено, як я сказав, з півдесятка шалених коней з поприв’язаними опудалами в сідлах випущено супроти мене, коні заметалися безладно по двору, видовище було несамовите і водночас глумливе. Хіба мені гарцювати між удаваних супротивників отут по тісному двору перед пашиною стайнею, а не на вільній волі, де коні ані спіймані, ані сідлані, де посвист хижих стріл та гук орди, де козак стає справжнім козаком, який не боїться ні огня, ні меча, ні третього болота. Шкода говорити! І кінь піді мною був не мій, а чужий, турецький, і вся моя воля вміщалася в клапоть стамбульського двору, обгороджувалася високим парканом, замикалася ворітьми ще вищими, і шабля моя падала не на ворога, а на мертві боввани, і дивилася на мене не земля рідна і не Мати Божа, а вельможні зарізяки, за кожним з яких стояли цілі кладовища. Чи ще мало бачили вбивства, смертей, мало чули посвисту шаблі, зарізяки люті, безсердечні, звіроподібні душею? Мабуть, ніколи не натішаться видовищем убивства, різанини, руйнувань, бо мали природне замилування до вбивств, хай навіть несправжніх, уявних. Жорстокі й немилосердні, як і світ, у якому доводилося жити, дивилися на мене дивно невинними очима, мовби вкритими полудою лінькуватої байдужості. У негідників завжди невинні очі. А в святих і великомучеників очі — вогнисті, несамовиті, нестерпно настражцані, суцільний біль. Був я тоді великомучеником, але мав подолати нетеч стамбульського рабства бодай думкою, бодай безглуздим учинком, тож і став рубати оті мертві опудала, аж летіла з них тирса і шмаття, а коні дико іржали й харапудилися, і глина з — під їхніх копит летіла аж під оте піддашшя з вельможами. Хай! Плече моє було молоде й міцне, м’язи лежали валами, удари шаблі страшні. Турки хитали головами, закочували очі. Звідки в гяура така сила і такий сприт? Капудан — паша гордовито пояснював, що цей бранець походить з вельможного роду, бо так володіти зброєю, це ж ясно, може тільки знатний чоловік. Дивні й загадкові люди! Тут мальовничий спокійний побут, гармонія, в якій кохалися ще давні греки, тоді візантійці, а тепер успадкували їхні переможці, перетворивши Стамбул на прикрасу не самої лиш землі, а може, й неба. А там — зарізяцтво, де цінується тільки звірячий сприт і коняча витривалість, і де навіть вельможність ставиться в пряму залежність від уміння володіти зброєю.

Наймолодший з гостей, власне, такий, як і я, не стримався, підбіг до мене, розкинув у захваті руки, мовби хотів обняти мене і мого коня, закричав:

— Еші йок, еші йок!14

Був жилавий, високий, довгорукий, легко дістав до моєї правиці, смикав за неї, так наче хотів стягнути мене на землю, примовляв:

— Ти для мене еші кардаш15, бо ти еші йок! Це каже тобі сам Бекташ, який уміє шаткувати людей, як капусту, та не може зрівнятися в своєму вмінні з тобою, оджавур!

Лиш тоді поглянув я на того Бекташа і побачив, що він у грубому яничарському плащі, а пучок пір’я на його високій шапці притримується золотим обручем — ознакою хоробрості й заслуг. Молодий зарізяка, та вже заслужив шану чи то в старого султана Ахмеда, чи в шаленого Ібрагіма.

Він і далі тиснув мою руку, і я вимучено усміхався до нього, крізь піт і знемогу, радий уперше в цій землі відчути бодай чиюсь прихильність і знов же таки не здатен прозирати в майбуття, коли цей Бекташ, ставши згодом всемогутнім яничарським агою, дивним чином сприятиме в моїх великих замірах. Та це ще мало бути чи й не бути, а тим часом після тої моєї пригоди капудан — паша явив до мене свою милість, наблизив до себе, брав для розмов з чужинцями, возив багато разів на море, звелів почати зносини про мій викуп, попервах мало не з самим королем, коли ж з того нічого не вийшло, то взято гроші від моєї матері, і через два роки мене відпущено вже мовби й не як раба, а наближеного чоловіка турецького адмірала, мало не його друга і кардаша молодого яничара Бекташа. В плаваннях наших по морю, коли ніщо не приховувалося вже від мого пильного ока (згодом це мені здасться!), капудан — паша пробував ніби виправдатися переді мною, так ніби був я сумлінням його або суддею. Все звалював на султана, таємничого, недоступного, всемогутнього і неправедного. Якби не султан, і вони всі були б не такі, і світ знав би їх людьми лагідними, мудрими, богобоязливими, чадолюбивими, бо й хто вони насправді? Поети, мрійники, мандрівні суфії, дбають лиш про життя небесне, земну ж свою плоть трактують так, що, отримавши маленький коржик, вона думає, ніби обрела тисячу гурій, а всі їхні устремління — до Аллаха, про якого поет сказав:

Але виходить так, що вони раби. не Аллаха, а султана, який може прикликати будь — кого і будь — коли й спитати: «Ти мій раб?» — «Так, високий повелителю землі й неба». — «Я можу робити з тобою, що захочу — вбити або лишити живим?» — «Так, ваша величність, воля ваша». Бо й що може простий смертний? Для правовірного кожне місце — мечеть, кожен день його п’ятниця, всі місяці його рамазан, себто час посту й молитовного бдіння, а кожен султан — тінь Аллаха на землі, бо сказано в Корані: «Ми возвишаємо деяких з них над іншими в степенях, так що одні тримають інших підвладними собі невільниками».

Я слухав уважно капудан — пашу, бо ж не забував, що був рабом його, хоч і довіреним, ще пам’ятав про свою молодість, хоч водночас, видати, мав і переваги над вельможним турком в едукованості, але знання мої не змикалися й не перехрещувалися майже ніде і ніяк з досвідом і знаннями паші, за яким стояли загадкові тисячоліття Сходу з його мудрістю, часто неприступною для невтаємничених, поплутаною і солодко — жорстокою. Власне, у кожного народу є своя олжа, в яку люди свято вірують. І чи ж може хто хвалитися, що він іде путтю праведною? До султана мені було далеко, лиш здалеку через затоку, на самому краю Стамбула, бачив я султанські палаци Топ — капи, султан був чи й не був, а імперія його котилася, мов велетенський залізний віз, повен каміння для тяжкості, і чавила гостроколісно все, що траплялося на шляху, і зупинити ту колісницю смерті вже не могли ні люди, ні дияволи, а навстріч османській колісниці покотом ішли пускані зусібіч наввипередки володарями більшими й меншими ще й свої колісниці, і простий чоловік метався поміж тих загроз і смертей і вже не мав сподівань порятувати ні тіло, ні душу, ні віру, ні надії.

Чоловіка, який пообіцяв би людям рятунок, могли поставити над усіма богами. Але де взявся б такий чоловік? Невже я схожий був на нього?

Тоді моя едукованість ще не стала мудрістю, видовище батькової смерті, ганебний відступ з — під Цецори, поневіряння по горах і кодрах молдавських, безладні переправи через численні річки, тоді неволя тяжка й принизлива і животіння стамбульське серед рабів безсловесних — все це камінно налягало на молоду мою душу, душа борсалася щосили і криком кричала, воліла тільки одного: жити! А життя для мене зосередилося в отому спогаді про маленьку тонконогу дівчинку на зеленому спориші коло хатнього причілка. Ганна!

Повернувшись, знайшов її, впізнав і не впізнав, бо стала вже розквітлою жінкою, хоч і зберегла в собі оту давню, ще дитячу крихкість і просвітленість16. Пам’ятала мене (хоч, може, й не того, що був коло причілка), але й не сподівалася на мене, тож у свій час належний стала мужньою жоною, народила двох донечок, а тоді овдовіла, що вже нікого не дивувало на згорьованій землі нашій. Я товкся в Переяславі цілий тиждень, не знаючи, як підступитися до Ганни, бо вже заповзявся не їхати звідси без неї.

Тоді нарешті була ніч у травах над Трубежем, гіркі губи Ганнині, сполоханий шепіт: «Що ти робиш, безсоромний! Що ти ро…»

Кажуть, Бог благословить того, хто візьме вдову в час війни. А що земля моя ніколи з війни й не виходила, то й судилося мені брати тільки вдів. І починати мав з Ганни. Ганно, Ганно! Спогади болючі й солодкі. Кидав її, полишав, все в походах та блуканнях, в молодецтві й у прислужництві — так половина життя. Бджолу пасічник не позоставить без догляду, хлібороб нивку не занедбає, а я жону свою лишав та й лишав, бігав од неї то в степи, то на море, то проти орди, то проти турка, то до короля, то до короленят, вітрами впивався, дощами вмивався, і дороги стелилися мені, мов жіночі коси. Вже народила Ганна мені сина Тимоша й дочку Катрю, вже й другого сина Юраська подарувала, а я все не міг пристати надовго до своєї домівки, гнало мене далі й далі, кидало туди та сюди, і не було рятунку. Бо й увесь світ став бездомним і безпритульним. Люди зірвалися з місць і покотилися по землі, мов перекотиполе, вічний похід, вічна втеча, блуканина й тулянина, часом здавалося їм, що тримаються якихось шляхів, знаходять дороги в безвість, а насправді йшли долинами побіля річок, поза тернами, далі від байраків, за вітром, по бездоріжжю, під сонцем і зірками, поміж могилами і пагорбами, рятували своє тіло чи душу свою — хто ж то знав? — гинули, як птахи в перельотах, і ніхто не помічав їхньої смерті, не плакав над ними, бо ж мандрували непомічені, не по дорогах, а по одвічних шляхах нужди й горя, і кожен на правім плечі мав ангола, а на лівім — диявола, і вже тим двом силам належало битися за душу грішну й нещасну.