РОЗДІЛ 2

Містер Фостер залишився в декантувальній кімнаті. Директор ІЗЦ разом зі студентами зайшов у ліфт, який підняв їх на шостий поверх.

«Дитячі ясла. Новопавловські зумовлювальні кімнати» було написано на дошці оголошень.

Директор відчинив двері. Вони опинилися у великій просторій кімнаті, дуже світлій і сонячній, адже вся її південна стіна являла собою суцільне вікно. З півдесятка нянь, одягнених у регламентовані формені штани й жакети з білого віскозного волокна, і з волоссям, стерильно захованим під білими шапочками, були зайняті тим, що розставляли на підлозі довгими рядами вази з трояндами. Великі вази, щільно заповнені квітами. Тисячі пелюсток, що заклично розкривалися, гладеньких і шовковистих, мов щічки незліченних херувимчиків, але в цьому яскравому світлі вони ставали не тільки рожевими арійськими херувимчиками, але й осяйно китайськими і мексиканськими, а ще й розпашілими від надто завзятого дмухання в небесні сурми, а тоді ще й блідими, як смерть, блідими, мов потойбічна білизна мармуру.

Коли ввійшов Директор ІЗЦ, няні насторожено принишкли.

— Розкладіть книжки, – коротко кинув він.

Няні мовчки виконали його команду. Поміж вазами з трояндами були розкладені книжки – дитячі розгортки, звабливо розкриті на сторінках із кольоровими малюнками звірів, риб або птахів.

— А тепер привезіть дітей.

Няні квапливо вибігли з кімнати і повернулися за хвилину-дві, штовхаючи кожна перед собою якісь височенькі шафки з плетеними дротяними поличками, на яких лежали восьмимісячні немовлята, подібні між собою як дві краплі води (явно з групи Бокановського) і вбрані всі (а вони належали до касти дельт) в одяг захисного кольору – хакі.

— Покладіть їх на підлогу.

Немовлят вивантажили.

— А тепер оберніть їх так, щоб вони бачили квіти і книжки.

Малюки, коли їх обернули, миттєво затихли, а тоді почали повзти до цього нагромадження яскравих кольорів, цих строкатих і звабливих форм на білих сторінках. Раптом після свого короткочасного затемнення з-за хмари вигулькнуло сонце. Троянди спалахнули, немовби охоплені затамованою досі пристрастю; лискучі сторінки книжок набули, здавалося, якогось нового глибинного значення. Немовлята, що й далі рачкували, почали схвильовано вищати, муркотіти й попискувати від захоплення.

Директор потирав руки.

— Чудово! – вигукнув він. – Все сталося мов на замовлення.

Найшвидші з малюків уже майже доповзли до своєї мети. Вони невпевнено простягали свої маленькі рученята, торкалися ними, хапали й обривали пелюстки преображенних троянд, зіжмакували осяйні сторінки книжок. Директор зачекав, аж поки всі дітлахи стали радісні й заклопотані. А тоді сказав:

— Уважно дивіться. – І, піднісши руку, дав сиґнал.

Старша няня, що стояла біля щита управління в глибині кімнати, натисла маленький важіль.

Зненацька стався вибух. Завила дедалі пронизливіше сирена. Шалено задзеленчала аварійна сиґналізація.

Діти здригнулися й заверещали; їхні личка викривилися від жаху.

— А тепер, – заволав Директор (адже стояв оглушливий галас), – тепер ми закріпимо цей урок легеньким електрошоком.

Він знову змахнув рукою, і старша няня натисла інший важіль. Дитячий вереск раптово змінив свій характер. Було щось розпачливе, майже божевільне в тих різких спазматичних скрикуваннях, що видобувалися тепер з їхніх уст. Їхні малесенькі тіла пересмикувалися й ціпеніли; їхні кінцівки сіпалися, немовби припасовані до якихось невидимих дротів.

— Ми можемо пропустити електрострум через усю цю ділянку підлоги, – проревів, пояснюючи, Директор. – Але цього досить, – просигналізував він няні.

Вибухи припинилися, сиґналізація перестала дзвеніти, виск сирени почав поступово вщухати й затих. Заціпенілі тіла розм’якли й перестали смикатися, а маніакальні ридання і крики збожеволілих малят перетворилися знову на звичайний переляканий плач.

— Покажіть їм ще раз квіти і книжки.

Няні виконали розпорядження; але один тільки вид троянд і веселеньких барвистих зображень котиків-мурчиків, півників-братиків і овечок, що бекають, примусив малюків нажахано відсахнутися, а їхній плач одразу став гучніший.

— Бачите, – переможно вигукнув Директор, – бачите.

Книжки й оглушливий шум, квіти й електрошок – у дитячій свідомості ці пари були вже певного мірою пов’язані; а після двох сотень ідентичних або подібних уроків вони вже нерозривно поєднаються. Що з’єднала людина, того природа вже не зможе розлучити.

— Вони виростуть з тим, що психологи звикли називати «інстинктивною» огидою до книжок і квітів. Незмінно зумовлені рефлекси. На все їхнє життя їм Гарантовано відразу до книжок і ботаніки. – Директор повернувся до нянь: – Заберіть їх звідси.

Немовлят у вбранні захисного кольору, що й далі верещали, повантажили на їхні шафки з поличками й відвезли геть. Після них залишився запах прокислого молока й настала довгоочікувана тиша.

Один зі студентів підніс руку. Хоч він чудово розумів, що люди з нижчої касти не повинні марнувати суспільний час заради книжок, і знав про існування певного ризику, що вони б могли там прочитати всілякі небажані речі, які негативно вплинули б на вже набуті рефлекси, але ж... він просто ніяк не міг збагнути ситуації з квітами. Навіщо завдавати зайвого клопоту для створення дельтам цього психологічного бар’єра, спрямованого на те, щоб їм ніколи не подобалися квіти?

Директор ІЗЦ терпляче все пояснив. Примушування дітей верещати від вигляду троянди пояснюється серйозними економічними розрахунками. Порівняно недавно (якесь, може, сторіччя тому) гамм, дельт і навіть епсилонів привчали любити квіти... і не тільки квіти, але й узагалі всю дику природу. Задум полягав у тому, щоб за будь-якої сприятливої нагоди в них виникало бажання поїхати кудись за місто, і це змушувало б їх вживати і споживати транспорт.

— А що, хіба вони його не споживали? – поцікавився студент.

— Ще й як, – відповів Директор ІЗЦ. – Але тільки й того.

Примули і пейзажі, зазначив він, мають один серйозний дефект: вони дармові. Замилування природою не сприяє роботі фабрик. Було вирішено скасувати це замилування, принаймні для нижчих каст; скасувати любов до природи, але не скасовувати бажання споживати транспорт. Адже суттєвим було те, щоб вони і далі їздили на лоно природи, навіть ненавидячи її. Потрібно було тільки знайти економічно раціональнішу підставу для споживання транспорту, ніж просто захоплення квіточками і краєвидами. І її було знайдено.

— Ми створюємо для мас такі кондиції, щоб вони зненавиділи природу, – додав Директор. – Та водночас ми зумовлюємо їх любити всі види спорту на відкритому повітрі. У той же час ми стежимо за тим, щоб усі ці види спорту потребували споживання специфічних споряджень. Тож вони споживають не тільки транспорт, але й різноманітні промислові товари. Ось як ми прийшли до електрошоків.

— Зрозуміло, – мовив студент, поринувши в захоплене розмірковування.

Всі теж принишкли, а Директор прокашлявся і почав:

— Колись давно, коли ще по землі ходив господь наш Форд, жив собі маленький хлопчик, якого звали Рувимом Рабиновичем. Рувим був дитиною польськомовних батьків. – Директор перервав розповідь і запитав: – Я припускаю, вам відомо, що таке польська мова?

— Це мертва мова.

— Так само, як французька і німецька, – додав інший студент, явно хизуючись своїми пізнаннями.

— А «батьки»? – поцікавився Директор ІЗЦ.

Запала ніякова мовчанка. Деякі хлопці почервоніли. Вони ще не навчилися відчувати суттєву, але дуже тонку межу між непристойностями й науковими термінами. Нарешті один із них наважився піднести руку.

— Людські істоти колись були... – він завагався; кров прилинула йому до щік. – Ну, вони були живородні.

— Цілком правильно, – схвально кивнув головою Директор.

— І коли діти декантувалися...

— Народжувалися, – прозвучало уточнення.

— Ну, то вони й були батьками... тобто не діти, звичайно, а ті, другі. – Бідний хлопчина цілком розгубився.

— Коротше кажучи, – підсумував Директор, – батьками називалися тато й мама. – Ці непристойні слова, що були фактично науковими термінами, змусили принишклих хлопців ніяково відводити очі. – Мама, – голосно повторив він, утовмкачуючи їм цей термін, а тоді, відхилившись у кріслі, похмуро додав: – Я розумію, що це доволі неприємні факти. Але якщо вже на те пішло, більшість історичних фактів малоприємні.

Він повернувся до розповіді про малого Рувима, в чиїй кімнаті одного вечора його тато й мама (ой-ой!) через недогляд залишили ввімкненим радіо.

(— Бо не забувайте, що в ті часи вульґарної живородної репродукції вихованням дітей займалися їхні батьки, а не державні зумовлювальні центри.)

Коли дитина заснула, раптово розпочалася трансляція програми з Лондона, а наступного ранку, на превеликий подив його «ой-ой-ів» (найвідважніші з хлопців наважилися навіть обмінятися посмішками), малий Рувим прокинувся й почав повторювати слово в слово довжелезну лекцію того чудернацького старого письменника (одного з небагатьох, чиї слова нам дозволяли чути), Джорджа-Бернарда Шоу, який традиційно говорив про власну геніальність. Для батьків малого Рувима ця лекція була, звичайно, цілком незбагненна, тому, перелякавшись, що їхня дитина збожеволіла, вони викликали лікаря. На щастя, той розумів англійську, впізнав лекцію, з якою минулого вечора виступав по радіо Шоу, усвідомив важливість того, що сталося, і написав про це листа в медичний часопис.

— Було винайдено принцип навчання уві сні, або гіпнопедію. – Директор ІЗЦ витримав багатозначну паузу.

Принцип було винайдено, але минуло ще багато-багато років, аж поки його було з користю застосовано.

— Випадок з малим Рувимом трапився всього лише за двадцять три роки після того, як на ринку з’явилася перша «Модель Т» господа нашого Форда. – Тут Директор перехрестив собі живіт знаком «Т», і всі студенти благоговійно повторили це за ним. – І все ж таки...

Студенти строчили як навіжені. «Гіпнопедія, вперше офіційно застосована року Фордового двісті чотирнадцятого. Чому не раніше? Дві причини, (а)...»

— Ці перші експериментатори, – вів далі Директор ІЗЦ, – йшли хибним шляхом. Вони вважали, що гіпнопедію можна використати як інструмент інтелектуальної освіти...

(Маленький хлопчик спить на правому боці, вистромивши свою руку, що звисає з ліжка додолу. З ящика з круглою бічною решіточкою лунає м’який голос.

— Ніл – це найдовша річка в Африці і друга за довжиною з усіх річок земної кулі. Хоч він і поступається за своєю загальною довжиною річкам Міссісіпі – Міссурі, Ніл випереджає всі інші річки за протяжністю басейну, що розкинувся на 35 градусів широти...

Наступного ранку за сніданком хтось запитує:

— Томмі, а ти знаєш, яка найдовша річка у Африці? – Заперечне похитування голови. – Невже ти не пам’ятаєш речення, що починається так: «Ніл – це...»

— Ніл... це... найдовша... річка... в... Африці... і... друга... за... довжиною... з... усіх... річок... земної... кулі... – Слова ніби самі випорскують назовні. – Хоч... він... і... поступається...

— Ну, то яка найдовша річка у Африці?

Його очі порожні.

— Я не знаю.

— Таж Ніл, Томмі.

— Ніл... це... найдовша... річка... в... Африці... і... друга...

— То яка річка найдовша, Томмі?

Томмі вибухає плачем.

— Я не знаю, – ридає він.)

Ці ридання, пояснив Директор, знеохотили перших дослідників. Від експериментів відмовилися. Ніхто більше не робив спроб давати дітям під час сну лекції про довжину Нілу. І це було правильно. Не можна збагнути будь-яку науку, не маючи уявлення, про що там ідеться.

— А от якби вони розпочали з моральної просвіти, – сказав Директор, прямуючи до дверей. Студенти рушили слідом за ним, відчайдушно намагаючись усе занотувати дорогою, поки сідали в ліфт і піднімалися вгору. – З моральної просвіти, що ніколи, за будь-яких обставин, не може мати раціонального пояснення.

«Тиша, тиша», – пролунало напівпошепки з динаміка, коли вони вийшли на п’ятнадцятому поверсі, і ці слова («Тиша-тиша») повторювалися з гучномовців знову і знову в кожному коридорі. Студенти і навіть сам Директор мимоволі почали йти навшпиньках. Вони, звичайно, були альфами, але навіть альфова поведінка була належно обумовлена. «Тиша, тиша». Все повітря п’ятнадцятого поверху немовби просякло цим ледь чутним, але категоричним імперативом.

Пройшовши навшпиньки якихось п’ятдесят метрів, вони наблизилися до дверей, що їх обережно прочинив Директор. Ступивши через поріг, вони потрапили в напівсутінки опочивальні з прикритими віконницями. Попід стіною розташувалися рядочком вісімдесят ліжечок. Чутно було рівномірне дихання і неугавне бурмотіння, неначе десь удалині щось шепотіли невиразні голоси.

Коли вони ввійшли, вихователька, що там була, підвелася і виструнчилася перед Директором.

— Який сьогодні урок? – поцікавився він.

— Перші сорок хвилин був елементарний секс, – відповіла вона. – А тепер ми переключилися на елементарну класову свідомість.

Директор неквапом пройшовся вздовж довжелезного ряду ліжечок. Вісімдесят рожевощоких хлопчиків і дівчаток мирно сопіли вві сні. З-під кожної подушки долинав шепіт. Директор ІЗЦ затримався біля одного з ліжечок і, нахилившись над ним, прислухався.

— Кажете, на елементарну класову свідомість? Ану повторімо це трохи голосніше через рупор.

На стіні в кінці кімнати висів репродуктор. Директор підійшов до нього й натиснув перемикач.

— ...носять зелений одяг, – пролунав посеред речення м’який, але дуже виразний голос, – а малі дельти вбираються в хакі. Ой, ні, я не хочу бавитися з дельтами. А епсилони ще гірші. Вони такі тупі, що не вміють читати й писати. Крім того, вони вбираються в чорне, а це такий огидний колір. Яке щастя, що я бета.

Запала пауза, а тоді голос продовжив.

— Малі альфи вбираються в сіре. Вони працюють набагато більше від нас, бо вони страшенно розумні. Яке ж то щастя бути бетою, бо мені не доводиться так тяжко працювати. До того ж ми значно кращі за гамм і дельт. Гамми дурнуваті. Вони всі носять зелений одяг, а малі дельти вбираються в хакі. Ой, ні, я не хочу бавитися з дельтами. А епсилони ще гірші. Вони такі тупі, що не вміють...

Директор знову натиснув перемикач. Голос затих. З-під вісімдесяти подушок лише ледь-ледь долинав його примарний відгомін.

— Перш ніж вони прокинуться, їм це повторять сорок-п’ятдесят разів, а тоді ще раз у четвер і знову в суботу. Сто двадцять разів тричі на тиждень впродовж тридцяти місяців. Після цього вони перейдуть до серйознішого уроку.

Троянди й електрошок, дельтів одяг захисного кольору і легкий сморід асафетиди – все це нерозривно поєднувалося, перш ніж дитина починала говорити. Але таке безсловесне зумовлення спрощене й загальне; воно не розрізняє тонких нюансів, не здатне прищеплювати складніші рівні поведінки. Для цього потрібні слова, але слова без зайвих роздумів. Одне слово, гіпнопедія.

— Найбільша моралізаторсько-соціальна потуга всіх часів.

Студенти занотували це у свої блокноти. Прямісінько з перших уст.

Директор ще раз торкнувся перемикача.

— ...страшенно розумні, – заговорив м’який, вкрадливий, невтомний голос. – Яке ж то щастя бути бетою, бо...

Не зовсім наче краплини води, хоч вода, кажучи правду, може пробивати отвори в найміцнішому граніті; радше мов краплини рідкого сургучу, краплини, що клеяться, прилипають, сполучаються з тим, на що вони падають, аж поки врешті-решт камінь і сам стає великою червоною грудкою воску.

— Аж поки врешті-решт дитяча свідомість стає цими навіюваннями, а сума цих навіювань стає дитячою свідомістю. І не тільки дитячою. Але й дорослою свідомістю – на все життя. Розумом,

який робить оцінки, ухвалює рішення, відчуває бажання – і який породжений цими навіюваннями. І це все наші навіювання! – Директор майже перейшов на переможний крик. – Навіювання Держави. – Він гримнув по сусідньому столі. – Тому слід...

Якийсь шум змусив його озирнутися.

— О, Форде! – мовив він цілком іншим тоном. – Я взяв і розбудив дітей.



Загрузка...