Який чудесний світ новий!

ЧАСТИНА 1

Дивний, дивний, дивний – ось який був вердикт Леніни стосовно Бернарда Маркса. Такий дивний, що впродовж кількох наступних тижнів вона не раз замислювалася над тим, чи не змінити свою думку і замість вакацій у Нью-Мексико полетіти натомість на Північний полюс разом із Беніто Гувером. Біда була лише в тому, що на Північному полюсі для неї не було вже нічого нового, бо вона його відвідала минулого літа з Джорджем Едзелем, і що найгірше, там було досить паскудно. Не було чим зайнятися, а готель виявився безнадійно старомодним – без телевізора у спальнях, без органу ароматів, нічого там не було, крім застарілої синтетичної музики, та ще й на сотню гостей не більше двадцяти п’яти полів для ескалаторного сквошу. Ні, де-де, але на Північному полюсі ноги її більше не буде. А ось в Америці вона досі була тільки раз. Та й то було якесь непорозуміння! Дешевенькі вихідні в Нью-Йорку – з ким то було: з Жан-Жаком Хабібулою чи з Бокановським Джонсом? Вона вже й не пригадувала. Та й яке це, зрештою, мало значення. Її дуже приваблювала перспектива полетіти знову на Захід, та ще й на цілий тиждень. Ба більше, принаймні три дні з цього тижня вони проведуть у Дикунській резервації. Мабуть, не більше півдюжини людей з Центру побувало всередині Дикунської резервації. Бернард, що був альфа-плюсовим психологом, належав до тих небагатьох відомих їй людей, які мали право на отримання дозволу. Для Леніни це була унікальна нагода. Але, з другого боку, Бернардова химерність була також така унікальна, що Леніна починала вагатися, розмірковуючи фактично над тим, чи не ризикнути й полетіти знову на Полюс разом із тим кумедним старим Беніто. Принаймні Беніто був нормальний. Тоді як Бернард...

— Алкоголь у заміннику його крові, – пояснювала Фанні всі його дивацтва. А от Генрі, з яким одного вечора, коли вони були разом у ліжку, Леніна доволі занепокоєно обговорювала свого нового коханця, Генрі порівняв нещасного Бернарда з носорогом.

— Носорога неможливо видресирувати, – пояснив він, як завжди, коротко і влучно. – Деякі чоловіки подібні на носорогів; вони не реаґують належно на зумовлювання. Бідолахи! Бернард саме такий. На щастя для нього, він непогано справляється зі своєю роботою. Бо інакше Директор його б тут не тримав ні за які гроші. Проте, – додав він заспокійливо, – я думаю, що він цілком нешкідливий.

Цілком нешкідливий, можливо; та все ж його поведінка доволі бентежна. Ось хоча б узяти, приміром, цю його манію робити все на самоті. Тобто, якщо чесно, взагалі нічого не робити. Бо що насправді можна робити на самоті? (Крім, звісно, готування до сну: але ж не можна тільки цим і займатися весь час.) Справді, ну що можна робити? Майже нічого. Той перший день, який вони провели разом, був дуже дивний. Леніна запропонувала поплавати в заміському клубі «Токі», після чого повечеряти в «Оксфорд Юніоні». Але Бернард подумав, що там буде забагато народу. Ну, то може зіграти раунд електромагнетичного ґольфу в Святого Андрія? І знову ні: на думку Бернарда, електромагнетичний ґольф – це марнування часу.

— А для чого ж тоді той час? – здивовано запитала Леніна.

Очевидно, що для прогулянок в Озерному краї; бо саме це він їй запропонував. Зробити посадку на горі Скіддоу, а тоді кілька годин блукати в зарослях вересу.

— Вдвох із тобою, Леніно.

— Але ж, Бернарде, ми будемо вдвох цілу ніч.

Бернард почервонів і відвернувся.

— Я мав на увазі вдвох, щоб поговорити, – пробурмотів він.

— Поговорити? Але про що?

Гуляти й говорити – дуже дивний спосіб проводити час.

Врешті-решт їй ледве вдалося переконати його полетіти в Амстердам, щоб подивитися чвертьфінал жіночого чемпіонату з боротьби у важкій категорії.

— Серед юрби, – нарікав він. – Як завжди. – Цілий вечір він уперто сидів набурмосений як сич; зовсім не розмовляв з Леніними приятельками (вони їх там зустріли не один десяток у перервах між поєдинками в кафе-морозиві із самою); і попри всю свою депресію він навідріз відмовився спожити бодай напіграмульку малинового пломбіру, який вона запропонувала. – Волію бути самим собою, – буркнув він. – Пригніченим, але самим собою. А не веселим, але кимось іншим.

— Грамулька у строк рятує від морок, – зацитувала Леніна черговий скарб засвоєної під час сну мудрості.

Бернард нетерпляче відштовхнув запропоновану йому склянку.

— Не треба нервуватися, – сказала вона. – Не забувай, що грамулька соми лікує від утоми.

— Ой, та помовч заради Форда! – вигукнув він.

Леніна знизала плечима.

— Краще сому споживати, ніж сваритись і кричати, – з почуттям власної гідності зронила вона й випила сама напіврозталий пломбір.

Коли ж вони поверталися й перетинали Ла-Манш, Бернард наполіг на тому, щоб зупинити пропелер і зависнути гелікоптером на висоті якихось тридцяти метрів над водою. Погода почала псуватися; зірвався південно-західний вітер, а небо вкрилося хмарами.

— Подивися, – звелів він.

— Але ж це жахіття, – відсахнулася від вікна Леніна. Її приголомшила нічна порожнеча, чорна запінена вода, що вирувала під ними, бліде обличчя місяця, що видавалося таким змарнілим і виснаженим серед квапливих хмар. – Увімкнім радіо. Швидше! – Вона сягнула відповідної ручки на щитку управління й повернула її навмання.

— ...всередині в тебе синє небо, – заголосоли шістнадцять тремтливих фальцетів, – погода завжди...

Тоді щось гикнуло й запала тиша. Це Бернард вимкнув струм.

— Я хочу спокійно помилуватися морем, – сказав він. – А цього годі зробити під цей жахливий галас.

— Але ж це гарна музика. І я не хочу на це дивитися.

— А я хочу, – наполіг він. – Я відчуваю тоді, немовби... – Він завагався, підшуковуючи слова для самовираження, – немовби дедалі більше стаю собою, якщо ти мене розумієш. Самим собою, а не лише частиною чогось іншого. Не просто якоюсь клітинкою суспільного тіла. Невже ти цього не відчуваєш, Леніно?

Але в Леніни з очей бризнули сльози.

— Це просто жахіття, жахіття, – повторювала вона. – Як тільки ти можеш говорити про те, щоб не бути частинкою суспільного тіла? Адже кожен працює для когось іншого. Навіть епсилони...

— Ну, так, я знаю, – глузливо перекривив її Бернард. – «Навіть епсилони корисні!» І я теж. А я б до біса волів би таким не бути!

Леніна була приголомшена таким блюзнірством.

— Бернарде! – Вона запротестувала збентеженим від несподіванки голосом. – Як ти можеш?

— Як я можу? – перепитав він уже іншим, замисленим тоном. – Ні, справжня проблема полягає в іншому: чому я не можу, або радше... бо ж я, зрештою, чудово знаю, чому я не можу... що було б, якби я зміг, якби я став вільним... не був би рабом свого зумовлення.

— Але ж, Бернарде, ти кажеш такі жахливі речі.

— Невже ж ти, Леніно, не хотіла б стати вільною?

— Я не розумію, про що ти говориш. Я й так вільна. Вільна жити пречудовим життям. Тепер усі щасливі.

Він розреготався:

— Ну, так, «Тепер усі щасливі». Ми вже з п’яти рочків утовкмачуємо це дітям. Але невже б тобі не хотілося, Леніно, бути вільною і щасливою інакше, ніж усі? Скажімо, так, як це могло б статися лише з тобою, а не так, як це стається з усіма.

— Я не розумію, про що ти говориш, – повторила вона. А тоді повернулася до нього й почала благати: – Ой, Бернардику, вертаймося назад. Я вже не можу цього витримати.

— Тобі не подобається бути зі мною?

— Звичайно, подобається, Бернардику. Але не в цьому жахливому місці.

— Мені здавалося, що тут ми себе... відчуємо ближчими... коли довкола нас нічого, тільки море й місяць. Відчуємо себе ближчими, ніж у тій юрбі або навіть у моїй спальні. Невже ти цього не розумієш?

— Я вже нічого не розумію, – рішуче заперечила вона з твердим наміром зберегти в недоторканості це своє невігластво. – Нічого.

І насамперед, – мовила вона вже іншим тоном, – не розумію, чому ти не хочеш спожити грамульку соми, коли тобі стріляють у голову такі жахливі думки. Ти б тоді зовсім про них забув. І замість того, щоб мучити себе, ти відчув би радість. Справжню радість, – повторила вона й усміхнулася, попри все здивування й бентегу в її очах, немовби лестячись і припрошуючи його до хтивих розкошувань.

Він мовчки подивився на неї важким і пильним поглядом, ніяк не реаґуючи на її натяки. За якихось кілька секунд Леніна цього не витримала й відвернула очі; вона якось нервово захихотіла, намагаючись щось сказати, але так нічого й не вимовила. Мовчанка затяглася.

Нарешті Бернард порушив цю мовчанку, заговоривши неголосно і втомлено.

— Ну, то гаразд, – мовив він, – вертаймося. – Він щосили натиснув на газ, і вертоліт стрімко злетів угору в небо. На висоті понад тисячу метрів він запустив пропелер. Якусь хвилину або дві вони летіли мовчки. Тоді Бернард раптово почав реготати. Досить дивно, подумала Леніна; ну, але принаймні він сміється.

— Тобі вже краще? – наважилася вона запитати.

У відповідь він забрав одну руку з керма, пригорнув її цією рукою й почав обмацувати їй груди.

«Дякувати Фордові, – подумала вона, – він знову нормальний».

За якихось півгодини вони вже були в його кімнаті. Бернард одним махом заковтнув чотири таблетки соми, ввімкнув радіо й телевізор і почав роздягатися.

— Ну, – доволі лукаво поцікавилася в нього Леніна, коли наступного дня вони зустрілися на даху, – думаєш, учора ми гарно повеселилися?

Бернард кивнув. Вони залізли в гелікоптер. Відчули легенький поштовх, а тоді злетіли в небо.

— Всі кажуть, що я страшенно пневматична, – задумливо мовила Леніна, погладжуючи власні ноги.

— Страшенно. – Але Бернардові очі виражали не втіху, а біль.

«Як м’ясо», – подумав він.

Вона трохи збентежено глянула на нього.

— Але ж ти не думаєш, що я занадто пухленька?

Він похитав головою. «Звичайний кавалок м’яса».

— Думаєш, у мене все на місці? – Ще один кивок головою. – З усіх поглядів?

— Досконало, – мовив він уголос. А сам подумав: «Вона так про себе й думає. Не заперечує, щоб бути просто м’ясом».

Леніна тріумфально всміхнулася. Але її втіха була передчасною.

— Та все одно, – сказав він після паузи, – я волів би, щоб усе скінчилося інакше.

— Інакше? А як ще можна було кінчати?

— Я не хотів би, щоб усе закінчилося в ліжку, – пояснив він.

Леніна була спантеличена.

— Не відразу, не першого ж дня.

— Але що тоді?..

Він почав молоти якусь незбагненну й небезпечну нісенітницю. Леніна намагалася з усіх сил заблокувати свій внутрішній слух; та вряди-годи та чи інша фраза пробивалася крізь цю її звуконепроникну броню.

— ...випробувати ефект затримки моїх імпульсів, – почула вона його слова.

Вони немовби торкнулися якоїсь пружини в її мозку.

— Ніколи не відкладай на завтра ту втіху, яку можеш отримати нині, – поважно виголосила вона.

— Двісті повторів двічі на тиждень від чотирнадцяти до шістнадцяти з половиною років, – прокоментував він цю її цитату. А тоді продовжив свою божевільну маячню. – Я хочу пізнати пристрасть, – почула вона його базікання. – Я хочу відчути якусь сильну емоцію.

— Коли індивідуум щось відчуває, громада тоді рівновагу втрачає, – зацитувала Леніна.

— Ну, а чому б їй не втратити трохи рівноваги?

— Бернарде!

Але Бернарда це не зупинило.

— Дорослі інтелектуально й під час робочого дня, – вів далі він. – Але немовлята там, де йдеться про чуття й бажання.

— Наш Форд любив немовлят.

Він навіть не звернув на це уваги.

— Я оце раптом подумав нещодавно, – сказав Бернард, – що можна ж бути дорослим постійно.

— Я цього не розумію, – рішуче заперечила Леніна.

— Знаю, шо не розумієш. Саме тому ми й лягли вчора в ліжко... як немовлята... замість того щоб бути дорослими й зачекати.

— Але ж то була гарна розвага, – наполягала Леніна. – Хіба ні?

— О, чудова розвага, – відповів він таким скорботним голосом, з таким неймовірно жалюгідним виразом обличчя, що весь тріумфальний настрій Леніни миттєво випарувався. Можливо, врешті-решт, вона йому здалася занадто пухленькою.

— А я ж тобі казала, – почула Леніна від Фанні, коли поділилася з нею своїми сумнівами. – Це все через той алкоголь, який додали в його замінник.

— Та все одно, – твердила своє Леніна. – Він мені подобається. У нього такі гарні руки. А ще він так симпатично рухає своїми плечима... дуже звабливо. – Вона зітхнула. – Якби ж тільки він не був таким дивакуватим.

ЧАСТИНА 2

Затримавшись на мить біля дверей Директорового кабінету, Бернард набрав повні груди повітря й розправив плечі, наготувавшись зіштовхнутися з неприязню й осудом, що безсумнівно очікували його там. Він постукав і ввійшов.

— Прошу завізувати дозвіл, пане Директоре, – сказав він якомога безтурботніше й поклав документ на письмовий стіл.

Директор похмуро зиркнув на Бернарда. Але на дозволі вгорі була печатка офісу Світового контролера, а знизу чорнів виразний підпис самого Мустафи Монда. Не було до чого причепитися. Директор не мав вибору. Він поставив свої ініціали – дві маленькі ледь помітні буквочки, що жалюгідно притулилися під Мустафою Мондом, – і вже було збирався повернути дозвіл без жодного коментаря чи побажань щасливої дороги («Хай Форд береже!»), коли раптово придивився до того, що було написано в дозволі.

— Резервація в Нью-Мексико? – перепитав він, і тон, яким він це сказав, а також вираз його обличчя, коли він поглянув на Бернарда, були сповнені збентеженого подиву.

Не менш здивований Бернард кивнув. Запала мовчанка.

Директор відхилився на спинку крісла й насупив брови.

— Коли ж це було? – запитав він не так Бернарда, як самого себе. – Мабуть, років зо двадцять тому. Скоріше навіть двадцять п’ять. Я був десь твого віку... – Він зітхнув і похитав головою.

Бернард почувався вкрай ніяково. Щоб такий виважений, такий бездоганно правильний чоловік, як Директор, міг припуститися такої грубої помилки! Бернардові хотілося сховати своє обличчя, вибігти геть з кімнати. І не тому, що він сам вважав вартим осуду бажання людей згадувати далеке минуле; це було одне з тих гіпнопедичних упереджень, якого він уже цілком позбувся (принаймні так він сам гадав). Його примусило ніяковіти розуміння того, що Директор на його очах раптово вчинив щось таке, що було заборонене і що той сам ніколи не схвалював. Що його до цього змусило, який внутрішній імпульс? Попри всю незручність ситуації Бернард нашорошив вуха.

— Мене привабила така сама думка, що й тебе, – сказав Директор. – Хотів подивитися на дикунів. Отримав дозвіл у Нью-Мексико й поїхав туди під час літньої відпустки. З дівчиною, яку я тоді мав. Вона була бета-мінусова, і здається (він заплющив очі), здається, в неї було жовте волосся. У будь-якому разі вона була пневматична, ох, яка пневматична; це я добре пригадую. Ну, отже ми туди поїхали, дивилися на дикунів, їздили верхи на конях і таке інше. А тоді... це вже був майже останній день моєї відпустки... тоді... ну, вона загубилася. Ми поїхали в ті кляті гори, там було страшенно спекотно і гнітюче, і після обіду ми полягали спати. Принаймні я заснув. А вона в цей час пішла, мабуть, прогулятися, сама. У всякому разі, коли я прокинувся, її там не було. І тут почалася жахлива гроза, такої я ще не бачив. Грім, блискавки, дощ як з відра; коні зірвалися з припон і повтікали геть; а я спіткнувся і впав, намагаючись їх упіймати, й розбив собі коліно, тож ледве міг пересуватися. Але я й далі шукав, кричав і знову шукав. Але її ніде не було видно. Тоді я подумав, що вона, мабуть, сама подалася до нашого притулку. Тож я поповз у долину тим самим шляхом, яким ми туди прийшли. Моє коліно сіпалося від болю, до того ж я загубив десь свою сому. Я повз так багато годин. Лише після опівночі я нарешті дістався притулку. Але її там не було; її там не було, – повторив Директор. Запала тиша. – Ну, – озвався він урешті-решт, – наступного дня ми вирушили на пошуки. Але так і не змогли її знайти. Вона могла впасти в якийсь глибокий яр; або ж на неї міг напасти гірський лев. Фордзна. Але це було жахіття. Мене це страшенно тоді засмутило. Більше, ніж належалось би, мушу зізнатися. Бо, зрештою, з будь-ким міг би статися такий нещасний випадок; та й суспільний організм залишається цілісним попри те, що міняються окремі його компоненти і клітини. – Але ця гіпнопедична розрада була, мабуть, не надто переконлива. Директор похитав головою й додав неголосно: – Мені це й далі інколи сниться. Сниться, як я прокидаюся від тих розкотів грому й бачу, що її немає; як я шукаю й шукаю її намарне під деревами. – Він знову замовк, занурившись у спогади.

— Ви, мабуть, пережили жахливий шок, – майже заздрісно припустив Бернард.

Почувши його голос, Директор раптом усвідомив, де він перебуває; він кинув винуватий погляд на Бернарда й відвернув очі, густо почервонівши; ще раз зиркнув на нього з підозрою, а тоді сердито буркнув, намагаючися зберегти гідність:

— Тільки не подумай, що в мене з цією дівчиною були якісь непристойні стосунки. Жодних емоцій, жодних тривких зв’язків. Це були абсолютно нормальні і здорові взаємини. – Він подав Бернардові дозвіл. – Я справді не знаю, чого примусив тебе вислуховувати цю банальну і нудну історію. – Розлючений сам на себе за те, що вибовкав таку скандальну таємницю, він вилив свою лють на Бернарда. Його погляд став відверто недоброзичливий. – І користуючись цією нагодою, містере Маркс, – гаркнув він, – я мушу сказати, що мене зовсім не тішать повідомлення стосовно вашої поведінки в позаурочні години. Ви можете сказати, що це не моя справа. Але ні. Я мушу дбати про добре ім’я Центру. Мої працівники мають бути поза будь-якими підозрами, особливо ті, що належать до найвищих каст. Альфи не зумовлені несвідомо проявляти інфантильність у своїх емоціях і поведінці. Але це не означає, що вони не мають докладати до цього додаткових зусиль. Вони зобов’язані бути інфантильними, навіть якщо в них немає до цього схильності. Отож, містере Маркс, я даю вам суворе попередження. – Директорів голос тепер аж тремтів від обурення, праведного й неупередженого... адже воно було виразом не його особистого, а загальногромадського несхвалення. – Якщо я бодай ще раз почую про відхилення від належних стандартів інфантильного етикету, я попрошу перевести вас до філії нашого Центру... найвірогідніше в Ісландію. Гарного вам дня. – Він перекрутився у своєму кріслі, взяв ручку і почав щось писати.

«Це буде йому уроком», – подумки втішився він. Але тут він помилився. Адже Бернард залишив кабінет з бундючним і переможним виглядом, гримнувши за собою дверима й думаючи про те, як відважно він зміг протистояти звичному порядкові речей; його окриляло п’янке усвідомлення власної значущості й важливості. Навіть думка про залякування й шантаж його зовсім не бентежила, була радше тонізуючою, аніж гнітючою. Він відчував себе достатньо сильним для того, щоб зустріти й подолати будь-які труднощі, навіть пов’язані з загрозою переведення в Ісландію. І ця його впевненість посилювалася переконаністю в тому, що йому насправді зовсім не доведеться щось долати. Нікого не стануть кудись переводити за ось такі дрібнички. Ісландія була звичайною погрозою. Вельми заохочувальною й життєдайною погрозою. Прямуючи коридором, він навіть почав насвистувати.

Цього вечора він у доволі героїчних термінах описав свою розмову з Директором ІЗЦ:

— Після чого, – сказав він на завершення, – я просто порадив йому залишатися в бездонному минулому й вийшов геть з кімнати. Ось і все.

Він очікувально глянув на Гельмгольца Ватсона, сподіваючись отримати винагороду співчуття, підбадьорення, захоплення. Але не почув від нього жодного слова. Гельмгольц сидів собі мовчки, втупившись у підлогу.

Йому подобався Бернард; він був йому вдячний за те, що це був єдиний з його знайомих, з яким він міг обговорювати важливі для себе теми. І все ж таки були в Бернардові й такі речі, які він просто ненавидів. Скажімо, оця хвалькуватість, яку постійно змінювало почуття приниження й жалю до самого себе. Або ж ця прикра звичка розмахувати кулаками після бою, демонструючи запізнілу відвагу. Він цих речей просто не зносив – саме тому, що в цілому Бернард йому подобався. Спливали секунди. Гельмгольц і далі не відривав очей від підлоги. І Бернард раптом почервонів і відвернувся.

ЧАСТИНА 3

Подорож минула без особливих пригод. Ракета «Блю Пасифік» прибула на дві з половиною хвилини раніше в Новий Орлеан,

тоді затрималася на чотири хвилини через торнадо над Техасом, але піймала сприятливий повітряний потік на 95-му меридіані західної довготи і приземлилися в Санта-Фе лише на сорок секунд пізніше від розкладу.

— Сорок секунд затримки впродовж шести з половиною годин перельоту. Непогано, – визнала Леніна.

Цієї ночі вони спали в Санта-Фе. Готель був чудовий – незрівнянно кращий, скажімо, за той огидний «Аврора-Бора-Палац», в якому Леніна так намучилася минулого літа. У кожній спальні тут було рідке повітря, телевізор, киплячий розчин кофеїну, гарячі контрацептиви й вісім різновидів пахощів. Коли вони ввійшли в залу, там працював автомат синтетичної музики – що ще можна було бажати! Оголошення в ліфті повідомляло про те, що в готелі є шістдесят кортів з ракетками для ескалаторного сквошу, а в парку можна грати одночасно в Гольф із перешкодами й електромагнетичний ґольф.

— Та тут просто чудово, – вигукнула Леніна. – Я вже б нікуди звідси й не їхала. Шістдесят кортів для ескалаторного сквошу....

— У резервації не буде жодного, – попередив її Бернард. – Ні пахощів, ні телевізора, навіть гарячої води не буде. Якщо побоюєшся, що цього не витримаєш, можеш залишатися тут, поки я повернуся.

Леніна відчула себе ображеною:

— Звичайно, я все витримаю. Я тільки сказала, що тут чудово, бо... ну, бо проґрес – це чудова річ!

— П’ятсот повторень щотижня від тринадцяти до шістнадцяти років, – втомлено пробурмотів Бернард, немовби сам до себе.

— Що ти сказав?

— Сказав, що проґрес – чудова річ. Тому тобі й не треба відвідувати резервацію, хіба що ти насправді цього хочеш.

— Але я хочу.

— Ну, то й добре, – сказав Бернард, і це прозвучало майже як погроза.

Дозвіл мав ще підписати Комендант резервації, тож наступного ранку в належний час вони прийшли до його офісу. Епсилон-плюсовий негритянський портьє взяв Бернардову картку, і їх майже відразу запросили всередину.

Комендант був білявим і широколицим альфа-плюсом, низькорослим, червонощоким і кругловидим, з широкими плечима і гучним бубнявим голосом, чудово пристосованим для цитувань гіпнопедичних постулатів. Він був невичерпним джерелом недоречної інформації і непроханих порад. Варто було йому почати щось бубоніти, і його вже ніхто не годен був зупинити.

— ...п’ятсот шістдесят тисяч квадратних кілометрів Резервації, поділених на чотири окремі дільниці, кожна з яких оточена колючим дротом під високою напругою.

Саме цієї миті, без жодної видимої причини, Бернард раптово пригадав, що залишив удома в спальні відчинений кран з одеколоном.

— ...струм до якого надходить з гідроелектростанції Великого Каньйону.

«Влетить мені в серйозну копієчку, заки я повернуся назад. – Бернард уявив собі стрілку ароматометра, що повзе собі довкола циферблата коло за колом, невтомно, мов мураха. – Треба негайно зателефонувати Гельмгольцові Ватсону».

— ...понад п’ять тисяч кілометрів колючого дроту під напругою в шістдесят тисяч вольт.

— Та що ви кажете, – ввічливо озвалася Леніна, не маючи найменшого уявлення, про що говорить Комендант, але припускаючи з того, яку драматичну паузу витримав він, що треба якось відреаґувати. Коли Комендант розпочав свій монолог, вона непомітно проковтнула півграмульки соми, тож тепер могла собі безтурботно сидіти, нічого не слухаючи, ні над чим не замислюючись, а просто втупившись своїми величезними синіми очима в Комендантове обличчя з виразом абсолютного захоплення.

— Якщо доторкнутися до огорожі, смерть настає миттєво, – врочисто проголосив Комендант. – Утекти з Дикунської резервації неможливо.

Бернард ухопився за слово «втекти».

— Можливо, – мовив він, піднімаючись з крісла, – нам також уже варто вирушати звідси. (Маленька чорна стрілочка повзла метушливою комахою, відраховуючи час і пожираючи його гроші).

— Неможливо, – повторив Комендант, помахом руки примушуючи Бернарда сісти назад на місце, і той мусив підкоритися, адже на дозволі ще й досі не було Комендантового підпису. – Ті, хто народився в Резервації... а не забувайте, моя люба панночко, – додав він, хтиво поглядаючи на Леніну і стишивши голос до непристойного шепоту, – не забувайте, що в Резервації діти й досі народжуються, так, справді народжуються, хоч як відразливо це може звучати... – (Він сподівався, що, зачепивши таку скандальну тему, змусить Леніну зашарітися; але вона тільки всміхнулася з удаваним розумінням і вимовила: «Та що ви кажете!» Розчарований Комендант продовжив свою оповідь.) – Отже, тим, хто, повторюю, народився в Резервації, судилося тут і померти.

Судилося померти... Щохвилини децилітр одеколону. Шість літрів за годину.

— Можливо, – вдався до чергової спроби Бернард, – нам уже...

Нахилившись уперед, Комендант постукав по столу вказівним пальцем.

— Ви можете запитати, яке населення Резервації. І я вам відповім, – переможно мовив він, – я відповім, що нам це невідомо. Можемо тільки здогадуватися.

— Та що ви кажете?

— Отож бо я й кажу, люба панночко.

Шість помножити на двадцять чотири... ні, фактично шість помножити на тридцять шість. Бернард поблід і аж тремтів від нетерплячки. Але бубнявий монолог невблаганно продовжувався.

— ...біля шістдесяти тисяч індіанців і метисів... цілковиті дикуни... вряди-годи роблять візити наші інспектори... поза тим жодних контактів з цивілізованим світом... і далі дотримуються своїх осоружних звичаїв і обрядів... одружуються, якщо вам відомо, що це таке, люба панночко; заводять сім’ї... жодного зумовлювання... потворні забобони... християнство, тотемізм, культ предків... вимерлі мови, такі як зуні, іспанська або атабаскська... пуми, дикобрази й інші люті звірі... інфекційні хвороби... священики... отруйні ящірки...

— Та що ви кажете?

Нарешті вони змогли забратися геть. Бернард кинувся до телефону. Швидше, швидше; але минуло майже три хвилини, поки він зміг додзвонитися до Гельмгольца Ватсона.

— Таке враження, що ми вже серед дикунів, – нарікав він. – Що за некомпетентність!

— Прийми грамульку, – порадила Леніна.

Він відмовився, вважаючи, що краще вилити свою лють назовні. Врешті-решт, дякувати Форду, він додзвонився, і так, слухавку взяв Гельмгольц; Гельмгольц, якому він пояснив, що сталося, і який пообіцяв відразу піти й відразу закрутити кран, так, відразу, але також скористався нагодою, щоб повідомити Бернардові про те, що вчора ввечері сказав привселюдно Директор ІЗЦ...

— Що? Він шукає когось мені на заміну? – Бернардів голос затремтів від болю. – То це вже вирішено? І він згадав Ісландію? Справді згадав? О, Форде! Ісландію... – Він повісив слухавку й обернувся до Леніни. Його обличчя зблідло і мало абсолютно спантеличений вираз.

— У чому річ? – запитала вона.

— У чому? – Він важко опустився в крісло. – Мене збираються заслати в Ісландію.

У минулому він нерідко намагався уявити стан людини, яку піддають (без жодної соми і жодної підтримки, коли доводиться розраховувати лише на власні внутрішні резерви) якомусь великому випробуванню, якій завдають нестерпного болю і яку починають переслідувати; він навіть прагнув зазнати цих нещасть. Всього лише тиждень тому, в кабінеті Директора, він, як йому здалося, чинив героїчний опір, коли стоїчно, не зронивши ані словечка, сприйняв усі, що випали на його долю, страждання. Директорові погрози, фактично, його окрилили, він відчув себе мало не на сьомому небі від радості. Але тепер він усвідомив, що все це сталося, бо він навіть не припускав, що ці погрози можуть здійснитися; він просто не вірив, що Директор ІЗЦ насправді забажає втілити їх у життя. І ось тепер, коли це все мало стати реальністю, Бернард був ошелешений. Жодного сліду не залишилося від його уявного стоїцизму, від його надуманої сміливості.

Він був розлючений на самого себе... яким він був ідіотом!., на Директора... як несправедливо з його боку не дати Бернардові останнього шансу, того останнього шансу, що його Бернард безсумнівно використав би належним чином. І ось Ісландія, Ісландія...

Леніна похитала головою.

— Те, що буде і було, лиш біду несе і зло, – зацитувала вона. – Я не хочу тих отрут, грам ковтну і буду тут.

Врешті-решт вона переконала його проковтнути чотири таблетки соми. Не минуло й п’яти хвилин, як про коріння й плоди ніхто вже і не згадував; життєрадісно розкривалися лише пелюстки теперішніх квітів. Надійшло повідомлення від портьє, що, згідно з наказом Коменданта, один з охоронців Резервації прилетів уже гелікоптером і очікує на даху готелю. Вони відразу ж піднялися туди. Їх там привітав окторон-гамма в зеленій уніформі, котрий одразу почав оголошувати їм програму на цей ранок.

Огляд з висоти пташиного польоту понад десятьох головних поселень-пуебло, а тоді м’яка посадка на обід у долині Малпаїс. Там був доволі зручний притулок, а місцеві дикуни в пуебло мали якраз святкувати свій літній фестиваль. Ідеальне місце для нічлігу.

Вони зайняли місця у вертольоті і злетіли вгору. За якихось десять хвилин вони вже перетинали кордон, що відділяв цивілізацію від диких племен. Ця загорожа, що творила бездоганну пряму лінію, цей геометричний символ тріумфу людських намірів, ця межа підносилася до верхів’я пагорбів і опускалася в долини, простиралася вздовж піщаних і соляних пустель, прорізала ліси, занурювалася у фіолетові глибини каньйонів, розколювала скелі, підкоряла гірські вершини і стелилася пласкими, наче стіл, поверхнями столових гір. А біля підніжжя загорожі подекуди була викладена мозаїка з білих кісток або лежав на рудуватій землі ще не розкладений остаточно труп, зазначуючи те місце, де до смертоносних дротів наблизився занадто близько випадковий олень або бичок, пума, дикобраз чи койот, або ж навіть ненажерливий ґриф-індичка, котрого принадив запах падла й котрий був покараний самоспаленням за дивними законами якоїсь вищої справедливості.

— Так досі й не навчилися, – сказав пілот у зеленій уніформі, показуючи на скелети, що лежали внизу на землі. – І вже й не навчаться, – додав він і зареготав, немовби засвідчуючи власну перемогу над убитими електрострумом тваринами.

Бернард також засміявся; після двох грамульок соми цей жарт йому чомусь видався дуже вдалим. Засміявся, а тоді майже відразу поринув у сон, і так уві сні й пролетів понад Таосом і Тесукі; понад Намбе, Пікерисом і Поаке, понад Зіа і Кочиті, понад Лаґуною, Акомою і Зачарованою Месою, понад Зуні, Сіболою й Охо Кальснте, прокинувшись нарешті, коли вертоліт уже приземлився. Леніна заносила валізи в невеличку квадратної форми хатинку, а вбраний у зелене окторон-гамма розмовляв про щось нерозбірливо з молодим індіанцем.

— Малпаїс, – пояснив пілот, коли Бернард ступив на землю. – Це притулок. А по обіді в пуебло будуть танці. Він вас туди заведе. – Він показав на похмурого молодика-дикуна. – Має бути кумедно. – Він вишкірив зуби. – Тут усе, що вони роблять, кумедне. – На цих словах він видряпався в гелікоптер і запустив двигун. – Завтра повернуся. І пам’ятайте, – заспокоїв він Леніну, – що вони всі цілком безпечні; ці дикуни не завдадуть вам жодної шкоди. Їх тут так добре провчили хімічною зброєю, що вони в житті не наважаться на будь-які витівки. – Не перестаючи реготати, він увімкнув Гвинти гелікоптера, натиснув на газ і злетів у повітря.