Вступ

Час і місце зустрічі були серед тих таємниць війни, які охороняли найретельніше. Увечері 3 лютого 1945 р., під покровом темряви, кортеж «паккардів» доправив двох найпотужніших лідерів демократичного світу, Франкліна Делано Рузвельта та Вінстона Леонарда Спенсера Черчилля, до місця призначення – кількох вілл поблизу чорноморського курорту Ялта, що раніше належали російському цареві та видним аристократам. Західні лідери називали себе аргонавтами, посилаючись на античних воїнів, які дісталися чорноморського узбережжя, щоб відібрати золоте руно у дракона, який ніколи не спав. Трофеєм було завершення війни, яка поглинула світ; а драконом вважався господар маєтку, Йосип Сталін, у минулому грузинський поет, який подавав великі надії, а згодом жорстокий диктатор.

Разом троє чоловіків провели найбільш таємничу мирну конференцію сучасної епохи. Вони керували мільйонними арміями і чинили на власний розсуд правосуддя переможців, вирішуючи долю націй і відправляючи мільйони біженців на схід та захід, оскільки вважали, що це сприятиме тривалому миру. Вони створили інституції, які мали боронити цей мир та інтереси переможців. Змагання геополітичних прагнень, зіткнення егоїстичних думок і ціннісних систем, а також боротьба за владу між найвпливовішими перемовниками кожної з держав – усе це розгорталося впродовж восьми днів у Ялті в лютому 1945 р. Вони покинули Ялту задоволеними, однак стривоженими.

Позаду залишилися тридцять років, позначених руйнуваннями двох світових війн, які коштували десятки мільйонів людських життів. А перед ними лежала невизначеність післявоєнного світу.

Троє лідерів замислювалися, наскільки кожен зі співрозмовників вартий довіри та готовий до компромісу. Чи зможуть випускники найкращих приватних шкіл Британії та Америки дійти згоди з сином грузинського взуттяря, який кинув навчання у православній семінарії? Чи впораються двоє демократично обраних лідерів із хрещеним батьком ГУЛАГу? Конференція ставила перед учасниками нескінченні моральні дилеми. До цієї емоційної гойдалки були залучені не тільки лідери Великого альянсу, але й їхні численні підлеглі, які боролися за інтереси своїх країн та за прихильність господарів.

Уже за кілька років після закінчення конференції зазнали краху величні сподівання її організаторів, а їхні рішення засудили і друзі, і вороги. Хто мав відповідати? Це стало ключовим питанням із початком холодної війни наприкінці 1940-х рр., коли обидві сторони звинувачували одна одну в недотриманні обіцянок. Учасники, які вижили, зайняли захисні позиції або воліли не згадувати про власну участь. Відчуття розчарування і жалю домінувало по обидва боки поділу холодної війни. Ялта стала символом утрачених можливостей, хай і сприймали їх по-різному. На Заході її почали вважати віхою на шляху до «втраченого миру», якщо цитувати заголовок 1950-х рр. у журналі Time.

Ухвалені в Ялті рішення розділили республіканців і демократів. Президента Рузвельта і його радників звинувачували не лише в тому, що вони продали Сталіну Східну Європу та Китай, але й у потуранні комунізму на батьківщині. Надзвичайного висвітлення набув процес над звинуваченим у шпигунстві на користь СРСР членом американської делегації в Ялті Алджером Гіссом, який додатково розпалив суперечки. В інтерв’ю для біографічної книги, яке він дав після виходу на пенсію, генерал Джордж Маршалл відмовився посутньо коментувати свою роль у Ялті, оскільки був переконаний, що все сказане використають проти нього. У панівному дискурсі епохи маккартизму слово «Ялта» перетворилося на синонім зради свободи та замирювання світового комунізму.

Навіть тепер публічні дискусії продовжують обертатися навколо питань 1950-х рр. на кшталт: «Хто продав Східну Європу?» та «Чи відповідало американським інтересам наполягання на тому, щоб СРСР приєднався до війни з Японією?» Навіть якщо публічні інтелектуали вже не вказують на помилки Рузвельта та його радників, ставлення до ялтинських угод залишається негативним, особливо в контексті залучення колишньої Східної Європи до НАТО та західних структур. Це, зокрема, підтвердила заява президента Джорджа Буша-молодшого у травні 2005 р., де він порівнював ялтинські угоди з пактом Молотова-Ріббентропа 1939 р. Чи дійсно західні лідери могли змінити хід історії в Ялті? Це одне з питань, що порушуються у цій книзі.

Наукові публікації щодо Ялтинської конференції поки що не врахували двох основних подій: закінчення холодної війни та доступ до раніше недоступних радянських документів. Вони також значною мірою ігнорують прогрес, досягнутий професійними істориками Другої світової та холодної війни впродовж останніх двох десятиліть.

Відкриття радянських архівів – «архівна революція», що відбулася після розпаду СРСР і збіглася в Росії з першими роками правління Бориса Єльцина, – дозволило отримати величезну кількість нових документів, у тому числі й тих, що стосуються зовнішньої політики. Хоч багато аспектів радянської історії у світлі цих документів було переглянуто, це не стосувалося Ялтинської конференції. З кінця холодної війни на Заході не було опубліковано жодного великого дослідження Ялтинської конференції, а побіжне звернення до конференції в останніх працях із зовнішньої політики США та історії Великого альянсу часів війни не спромоглися заповнити цю прогалину.

Моя книга про Ялтинську конференцію враховує архівні відкриття останніх двох десятиліть, по-новому оцінює раніше відомі західні джерела й розглядає конференцію та її результати з нової історичної перспективи. Оскільки розповідь сфокусована на восьми днях, які Рузвельт, Черчилль, Сталін та їхні делегації провели в Ялті, моїм основним джерелом для відтворення перебігу подій стали протоколи зустрічей. Відсутність офіційного запису конференції стала водночас і прокляттям, і благословенням для написання книги. Незважаючи на те що часто було важко відтворити по частинках сенс дебатів, комбінування записів тієї самої розмови, зроблених секретарями різних делегацій, дозволило отримати повніше уявлення про те, що відбувалося, ніж це було б можливо за наявності єдиного офіційного протоколу. Слова та репліки, пропущені американцями, були схоплені британцями або радянцями, і навпаки.

Я вільно цитував з усіх наявних записів матеріалів конференції та приватних зустрічей поза її лаштунками. Проте слід мати на увазі, що слова, вкладені в уста Рузвельта, Черчилля, Сталіна та інших, у деяких випадках є лише наближеннями (іноді дуже близькими) до того, що було сказано насправді. Я намагався реконструювати їх у міру власних можливостей, використовуючи всі джерела у своєму розпорядженні та спираючись не тільки на записи конференцій, а й на спогади учасників, які надають безцінну інформацію про атмосферу зустрічей. Наскільки це було можливо, я використовував американські записи, щоб навести слова Рузвельта, британські – щоб представити коментарі Черчилля, а радянські – щоб передати думки Сталіна, припускаючи, що стенографи зрозуміли й записали власних лідерів. Щоб уникнути перевантаження читача кінцевими посиланнями, я зібрав усі джерела, які використовувалися для відновлення певної дискусії чи бесіди, у примітці наприкінці розповіді про конкретний епізод.

Моїм найважливішим джерелом для переоцінювання Ялтинської конференції стали опубліковані після розпаду СРСР радянські документи. Водночас неопубліковані американські описи зустрічі, особливо написані Анною Рузвельт Беттіґер та Кетлін Гарріман, а також записи посольства Аверелла Гаррімана в Москві, стали основою для відтворення атмосфери конференції та її безпосереднього політичного й геостратегічного контексту. Мої знахідки в колишніх радянських архівах (особливо в Державному архіві Російської Федерації) допомогли задокументувати роль Наркомату внутрішніх справ (НКВС) у підготовці конференції. Серед найцікавіших знахідок був фотоальбом «Ялтинська конференція», підготовлений офіцерами комісаріату для Йосипа Сталіна. Деякі фотографії з цього альбому опубліковані тут уперше. Більшість із доступних сьогодні фотографій конференції не датовані або позначені неправильними датами, пов’язаними з ними пізніше. Я зробив усе можливе, щоб зазначити дати фотографій, відтворених у цій книзі, і пов’язати їх із певними подіями.

Раніше недоступні радянські джерела дають можливість переглянути давні питання та поставити нові. Вони підтверджують деякі гіпотези, висунуті попередніми поколіннями вчених, які працювали без доступу до радянських архівів, інші ж – спростовують. Нові радянські документи розкривають передусім плани та налаштування радянських лідерів під час Ялтинської конференції. Сталін постає з цих документів радше як імперський правитель, аніж комуністичний доктринер та промотор світової революції.

Навіть якщо Сталін та його стратеги не повністю відмовилися від планів світової революції, вони надовго відклали їх і були зацікавлені в мирних відносинах із Заходом щонайменше на двадцять років. Це дало б їм достатньо часу, щоб відновитися після спустошливої світової війни та підготуватися до наступного етапу конфлікту між комунізмом і капіталізмом, який вони вважали неминучим. Поки що вони були готові пожертвувати комуністичними рухами в Західній Європі, а натомість хотіли отримати від Заходу рішення, яке забезпечило б їхнє панування над Східною Європою. У Центральній Європі, незважаючи на заяви Сталіна про протилежне, радянці планували розділити Німеччину на низку дрібних держав, але їхній намір не було втілено через спротив Заходу. Існують, однак, указівки на те, що в Німеччині радянці могли погодитися на демаркаційну лінію далі на сході, ніж та, що була запропонована британцями і згодом стала кордоном між Східною і Західною Німеччиною.

Нові радянські документи проливають світло також на найбільш суперечливе питання, пов’язане з Ялтинською конференцією, а саме – на шпигунську діяльність Алджера Гісса. Наприкінці 40-х – на початку 1950-х рр. вважалося, що Гісс не лише шпигував для радянців, а й уплинув на деякі рішення Рузвельта, які пізніше розглядалися як продаж американських національних інтересів. Нові дані з радянських архівів підтверджують тезу про те, що Гісс був радянським шпигуном під час Ялтинської конференції, а також указують на те, що хоч він і працював на радянську військову розвідку, проте аж до закінчення конференції залишався практично невідомим для політичної розвідки. Його військові керівники виявили мало зацікавленості в політичній інформації, яку він міг би надати, а його діяльність на Ялтинській конференції, пов’язана з вирішенням політичних питань, зокрема з участю радянців в Організації Об’єднаних Націй, нічим не посприяла просуванню радянського порядку денного.

Завдяки діяльності «Кембриджської п’ятірки» у Британії та Сполучених Штатах, радянські спецслужби змогли забезпечити своїх господарів копіями більшості секретних американських та британських документів, пов’язаних із Ялтинською конференцією. Шпигуни Сталіна отримали чимало надзвичайних здобутків напередодні та під час саміту, але вдале використання Гісса до них не належало.

Моменти, про які архівні джерела мовчать, є не менш важливими, ніж нові відкриття. Ці джерела не дають жодних доказів того, що Йосип Сталін чи його оточення прагнули скористатися поганим здоров’ям американського президента, або того, що нерівномірна робота Рузвельта за переговорним столом допомогла радянській стороні досягти своїх цілей. Немає жодних ознак того, що жорсткіша політика Заходу в питанні Польщі врятувала б цю країну та решту Східної Європи від радянського панування. Незважаючи на деякі очевидні розбіжності між радянськими лідерами з тактичних питань, архівні знахідки не залишають сумнівів у тому, що радянці прагнули встановити контроль над західними сусідами, а Польща стала наріжним каменем їхньої структури безпеки. Сталін був готовий зробити все можливе, щоб забезпечити контроль над Польщею, а західна дипломатія, байдуже – жорстка чи поступлива, була практично нездатна цьому запобігти.

Судячи з раніше засекречених матеріалів, радянці були задоволені результатами конференції не менше, ніж їхні американські колеги, і так само оптимістично налаштовані щодо подальшої співпраці. Проте кожна сторона неправильно оцінювала наміри інших. Частково через це згодом настав період взаємної недовіри та підозри, що посприяв початку холодної війни. Ялта стала важливим кроком на шляху до розділеного й небезпечного світу, але не вона призвела до холодної війни чи зробила її неминучою. Холодна війна розпочалася пізніше, унаслідок рішень, ухвалених особами, багато з яких, принаймні з боку Заходу, ніколи не ступали на кримську землю.

Вилучення Ялтинської конференції з історичного та інтелектуального контексту холодної війни дозволяє встановити її місце в історії. Ялта не була ні першою конференцією холодної війни, ні завершальною Другої світової війни (це окреслення стосується Потсдамської конференції, яка відбулася у липні та серпні 1945 р.). Це був скоріше військовий саміт, який відбувався в той час, коли спільного ворога ще не розбили і перемога була близькою, але ще не досягнутою. Така реконтекстуалізація виявляє просте, але істотне усвідомлення того, що її учасники посприяли найшвидшому завершенню війни та встановили умови для мирного врегулювання. Тепер ми знаємо, що цей мир був не просто перемир’ям. Як за задумом, так і випадково «Великій трійці» вдалося створити елементи міжнародної системи, які сприяли утриманню найдовшого мирного періоду в європейській історії.

За припинення війни у такий спосіб довелося сплатити свою ціну. Зокрема, у жертву було принесено публічно оголошені принципи та цінності, які не тільки офіційно сповідували, а й у які глибоко вірили західні лідери. Свою ціну також заплатила половина Європи, що була підкорена новому тоталітарному режиму. Як так сталося? Чи могли б західні лідери отримати більше, пожертвувавши меншим? І, нарешті, якими є уроки для майбутнього? У книзі ці питання розглянуті через відтворення історії переговорів у Ялті та вивчення сподівань і розчарувань залучених осіб.

Книга зосереджена на мотиваціях, думках та вчинках «Великої трійки» та їхніх помічників у Ялті, а її головним протагоністом є Франклін Рузвельт. Розповідь починається з подорожі Рузвельта до Криму. Вона продовжується уважним розглядом перших днів конференції, коли учасники обговорювали військові справи та презентували свої політичні програми, створивши підґрунтя для подальших дебатів. Потім розглядаються маневри і контрманеври учасників «Великої трійки» та пов’язані з ними складнощі впродовж 7 і 8 лютого – найпродуктивніших днів конференції, коли було досягнуто значну частину її успіхів. Далі йдуть дебати останніх днів конференції, коли головне завдання Рузвельта полягало в тому, щоб отримати максимум можливого у вирішенні спірних питань, таких як польський уряд та поводження з Німеччиною, і не поставити під загрозу здобуті в попередні два дні результати.

В останніх двох частинах книги «Дух Ялти» та «Шторм попереду» розглянуті завищені очікування після конференції та глибока криза у відносинах між Сходом і Заходом, що почалася за кілька тижнів перед смертю Рузвельта й ознаменувала кінець епохи тісного співробітництва з СРСР. Книга закінчується смертю президента Рузвельта й першими спробами президента Трумена переглянути зовнішню політику США. Свого часу Рузвельта й обожнювали, і ненавиділи, але загальновизнано, що його натхненне керівництво допомогло вивести Сполучені Штати із глибини Великої депресії і що він вправно привів свою країну до перемоги. Його смерть за два місяці після закінчення конференції зробила Ялту символом його зовнішньої політики, а надалі дебати про значення та спадщину конференції часто перетворювалися на суперечки щодо його власної політичної спадщини.

Хоча сюжет книги складний, а розповідь багата на деталі, її основний аргумент досить простий: доля світу переважно вирішується на полі битви, а не за столом переговорів. Коли ж ідеться про дипломатію, то, незалежно від того, скільки зусиль вкладається у підготовку та проведення міжнародної конференції, неважливо, якими вправними і винахідливими є її учасники і яким перспективним – результат (а Ялтинська конференція свого часу сприймалася як неабияке досягнення), демократичні лідери та спільноти повинні бути готові платити ціну за тісні стосунки з тими, хто не поділяє їхніх цінностей. Єдиний спосіб знизити ціну – знати свого союзника принаймні так само добре, як ви знаєте ворога. Як показує Ялтинська конференція та її наслідки, за відсутності спільних цінностей, що зв’язують союзників, відмінність між другом і ворогом може бути просто питанням часу.

Загрузка...