Ялта. Ціна миру

Розділ 1. Подорож президента

Вони почали збиратися пізнього ранку – сенатори, конгресмени, урядовці, дипломати та їхні рідні. До полудня приблизно вісім тисяч людей зібралися біля Південного портика Білого дому. Ще три тисячі глядачів стояли віддалік, за огорожею, у пальтах та калошах – сніг, який почав падати попередньої ночі, перетворився на крижаний дощ. Однак натовп не збирався розходитися, не побачивши того, для чого прийшов. Нагода була безпрецедентною для американської історії. Двадцятого січня 1945 р. президент США присягав учетверте. Ті з натовпу, хто чув про погіршення здоров’я Франкліна Делано Рузвельта, могли нарешті самі вирішити, чи президент, якому залишалося лише десять днів до шістдесят третього дня народження, фізично придатний для того, щоб керувати державою ще чотири роки.

Опівдні, коли на балконі Білого дому нарешті розпочалася церемонія інавгурації, президент, одягнений у синій костюм та з непокритою головою, піднявся на ноги і рушив на подіум із допомогою старшого сина Джеймса, тридцятисемирічного полковника морської піхоти, який приїхав у відпустку зі служби у Тихому океані. Рузвельта привітали бурхливими оплесками. Лише ті, хто перебував на балконі, могли бачити, наскільки важко йому було підвестися і пройти навіть невелику відстань у важких ортезах на всю довжину ніг. Тіло президента трусилося. Джеймс пізніше сказав батькові, що той мав жахливий вигляд.

Коли оплески стихли і Рузвельт почав говорити, він зосередився не на війні, яку його держава вела на двох фронтах у Європі та Азії, і не на перемозі, яку ще треба було здобути. У промові йшлося про мир, який настане після перемоги. «У наступні дні й роки ми працюватимемо над справедливим і почесним миром, міцним миром, так само як сьогодні ми працюємо і боремося за повну перемогу у війні», – заявив президент, стоячи обличчям до поривчастого зимового вітру. «Ми можемо досягти такого миру і досягнемо його. Ми прагнутимемо досконалості», – пообіцяв він нації. Потім тон Рузвельта став обережнішим: «Ми не досягнемо його негайно, але все ж таки будемо його прагнути. Можливо, помилятимемося, але в жодному разі наші помилки не повинні бути наслідком слабкодухості чи відмови від моральних принципів». Він уважав, що знає, як досягти мети. «Ми усвідомили просту істину, яку висловив Емерсон, а саме, що «єдиний спосіб отримати друга – це самому стати другом». Ми не здобудемо тривкого миру, якщо підходитимемо до нього з підозрою, недовірою або страхом. Ми можемо здобути його лише в тому випадку, коли діятимемо з розумінням, упевненістю і сміливістю, що випливатимуть із наших переконань».

Це була найкоротша інавгураційна промова Рузвельта, яка складалася лише з 573 слів. Стан здоров’я президента й негода не дозволили йому говорити довше, але стислість промови допомогла підкреслити наскрізну мету його четвертого й останнього президентського терміну. Його думки були зосереджені на мирі, який мав стати справедливим і довговічним, а не звичною прелюдією до чергової війни. Приватно Рузвельт також висловлював занепокоєння, чи проживе достатньо довго, щоб гарантувати цей мир. «На початку січня, – як згодом згадувала Елеонора Рузвельт, – усвідомлюючи, що ця інавгурація, безсумнівно, буде останньою для нього, і, можливо, навіть із передчуттям, що йому недовго лишилося, Франклін наполіг на тому, щоб усі його онуки на кілька днів приїхали до Білого дому». Тоді три покоління родини зібралися разом востаннє.

Після церемонії президент захотів поспілкуватись із сином Джеймсом. Він хотів обговорити заповіт. Батько сказав Джеймсу, що той повинен узяти сімейний перстень і надягнути його, якщо з ним щось трапиться. Його поховальні вказівки лежали в сейфі. За кілька днів президент розпочинав довгу поїздку, яка забирала його за тисячі кілометрів від домівки, на чорноморське узбережжя далекого Криму, до містечка з дивною назвою «Ялта». Ця поїздка під час війни була небезпечною, навіть якщо опустити проблеми зі здоров’ям, але нагородою мав бути саме такий мир, який Рузвельт описав в інавгураційній промові. Він був готовий піти на ризик. Ніхто не міг сказати, чи повернеться він живим{1}.

Пізно ввечері 22 січня спеціальний поїзд із президентом та представниками його оточення покинув Вашингтон. Рузвельт мандрував у приватному вагоні з куленепробивними вікнами, броньованими стінами та залізобетонною підлогою, виготовленому компанією Pullman на початку війни. Його від’їзд у Ялту нічим не нагадував від’їзд його попередника-демократа Вудро Вільсона на Паризьку мирну конференцію 4 грудня 1918 р. Не було жодних гарматних салютів чи натовпів із побажаннями щасливої подорожі. Війна досі тривала, і Таємна служба вжила всіх можливих заходів, щоб приховати від’їзд президента на конференцію, місце проведення якої не можна було викривати, поки сама конференція не закінчиться, а її учасники не покинуть безпечно «таємну місцину». Членів команди, для яких президентські поїздки за кордон були новинкою, вразив рівень безпеки навколо їхнього боса.

Як писав Едвард Дж. Флінн, голова Демократичного національного комітету і член делегації Рузвельта, з Білого дому президент та його оточення «рушили, оточені натовпом агентів Таємної служби. Нашим пунктом призначення була станція, де очікував спеціальний поїзд. Тут знову снували натовпи працівників спецслужб та інших людей, які наглядали, щоб усе йшло за планом». Поїзд президента прибув до Ньюпорт-Ньюса, штат Вірджинія, вранці 23 січня під покровом темряви. О 8:30 ранку корабель Сполучених Штатів «Квінсі» вийшов в океан зі своїм дорогоцінним вантажем. Важкий крейсер прямував через Атлантику до Мальти, звідки американські делегати разом зі своїми британськими колегами мали вилетіти до Криму{2}.

Упродовж січня увага громадськості Сполучених Штатів та Британії була зосереджена на майбутній зустрічі «Великої трійки», як у часи війни називали лідерів Сполучених Штатів, Великої Британії та Радянського Союзу. Час і місце зустрічі були оповиті таємницею. Ніхто не сумнівався, що це відбудеться найближчим часом, але питання коли і де полонило уяву преси. Кореспонденти країн-союзниць нишпорили у всьому світі в пошуках найменших підказок, які б дозволили їм розкрити цю загадку. Американські та британські урядовці, котрі, як очікувалося, мали взяти участь у саміті, перебували під постійним спостереженням. У січні американська преса почала повідомляти про зникнення з вашингтонського світського життя деяких провідних діячів адміністрації президента Рузвельта і його близького оточення.

Рузвельт не приховував наміру відвідати заздалегідь заплановану конференцію після інавгурації, а 26 січня газета Washington Times-Herald писала, що «наразі видається малоймовірним, що він надовго засидиться у Вашингтоні, можливо, навіть не дочекається дій Сенату щодо кількох недавніх призначень». Газета також відзначила відсутність державного секретаря Едварда Р. Стеттініуса. За кілька днів Washington Star сповістила читачів про відсутність колишнього судді Верховного Суду Джеймса Ф. Бірнса, прес-секретаря Білого дому Стівена Т. Ерлі й чиновників Білого дому Семюела І. Розенмана і Локліна Каррі. Преса також тлумачила поїздку до Європи найближчого радника Рузвельта Гаррі Гопкінса, відсутність у Вашингтоні єдиної дочки Рузвельта Анни Рузвельт Беттіґер і непояву Вінстона Черчилля та його міністра закордонних справ Ентоні Ідена в Палаті громад 23 січня як ознаки того, що «довгоочікувана зустріч скоро розпочнеться»{3}.

Поки Рузвельт на борту «Квінсі» плив до Європи, американські служби безпеки зайнялися витоками інформації. У Вашингтоні вони відвідали доктора Костантіна Едварда МакҐвайра, місцевого економіста, який заздалегідь дізнався про поїздку президента від друзів, один із яких був сенатором США, і поспішив розповісти новину в листах щонайменше трьом адресатам. Після звернення агентів безпеки він пообіцяв більше так не робити. Небезпечнішим було порушення безпеки персоналом ВМС США. «Балакучі роти топлять кораблі» – був популярним вислів тієї доби, а чутки про те, які саме кораблі й коли повезуть президента за моря, розносилися всім Східним узбережжям.

Десятого січня ФБР повідомило Таємну службу про поширення чуток у Пенсільванії, що легкий крейсер «Саванна», який стояв у Норфолку, штат Вірджинія, мав забрати президента в поїздку на зустріч із Черчиллем та Сталіним після інавгурації. Двадцять другого січня, того дня, коли Рузвельт виїхав із Вашингтона до Ньюпорт-Ньюса, Маргарет Віндлер із Відділу розвідки та безпеки повідомила, що п’ять днів тому, відвідуючи танці в Американському легіоні, вона підслухала вихваляння членів команди «Саванни», начебто їхній корабель супроводжуватиме «Квінсі», який повезе президента за кордон. На переконання пані Віндлер, це було очевидним для всіх членів екіпажу. На момент, коли вона подала свій звіт, «Саванна» та її балакуча команда вже була у відкритому морі{4}.

Корабель «Квінсі» був чудово обладнаний для переходу через океан. Цей важкий крейсер, побудований у Квінсі, штат Массачусетс, заклали 15 грудня 1943 р. Його прийняв у стрій генерал Двайт Д. Ейзенгауер у травні 1944 р., і то був перший корабель, який відкрив вогонь по ворогу під час вторгнення до Нормандії в червні. Він також узяв участь у вторгненні до південної Франції в серпні 1944 р. У ході підготовки до поїздки президента «Квінсі» було оснащено спеціальною рампою, яка вела від головної палуби до першої палуби надбудови. Там також були два ліфти: один поєднував головну палубу з першою, а інший вів до другої палуби. Президент, який тепер міг пересуватися в інвалідному візку по цілому судні, мешкав у капітанській каюті на головній палубі.

Коли Едвард Флінн зранку 30 січня вийшов на палубу, то побачив вісім есмінців і дев’ять крейсерів, що захищали президентський корабель. За сорок хвилин після відправлення з Ньюпорт-Ньюса до «Квінсі» приєднався «Саттерлі», есмінець, що йшов попереду корабля президента. За годину легкий крейсер «Спрінґфілд» зайняв позицію позаду «Квінсі». Ще два есмінці незабаром долучилися до первинної групи, а з наближенням крейсера до Гібралтарської протоки, приєднувалися нові й нові кораблі. Уночі судна йшли без вогнів. Якщо треба було відправити телеграму, один із кораблів залишав групу для передавання радіоповідомлення. Потім він переходив на інший курс і замінювався іншими суднами.

Літаки з авіаносців і баз США в Північній Африці забезпечували повітряне прикриття для цієї невеликої флотилії. Пілотам було наказано стріляти навіть по літаках союзників, якщо вони прямуватимуть до корабля президента і не реагуватимуть на застережні сигнали. Після попереджувальних пострілів по літаку королівських ВПС, його пілот швидко змінив курс. Утім, основну небезпеку становили німецькі підводні човни. Коли «Квінсі» перехопив сигнал SOS від невеликого корабля біля Гібралтару, то не відповів, підозрюючи, що джерело може бути німецькою приманкою.

Анна Беттіґер, яка супроводжувала батька під час поїздки до Криму, зазначила у своєму щоденнику, що радар виявив німецькі підводні човни за день до прибуття «Квінсі» в сектор Атлантики між Касабланкою та Гібралтаром. «Єдина небезпека, очевидно, полягала в тому, що підводні човни були частиною “зграї” невизначеного розміру, яка очікувала інструкцій від… берега, – писала вона. – У всякому разі, нічого не сталося, і я не можу сказати, що втратила через це сон, оскільки ми й самі були доволі непоганою оперативною групою»{5}.

Рузвельт полюбляв здійснювати заморські подорожі в компанії когось із рідних, оскільки потребував емоційної підтримки в довгих і виснажливих мандрах. Цього разу ходили чутки, начебто він поїде за кордон із дружиною Елеонорою, яка долучилася до його зустрічі з Черчиллем у Квебеку у вересні 1944 р. Елеонора запитала президента, чи зможе вона й цього разу його супроводжувати. Покоївки Білого дому сподівалися, що відкрите море розпалить їхні колишні романтичні стосунки і зніме напругу, що з’явилася внаслідок десятиліть окремого життя. Рузвельт відмовився. Він хотів узяти з собою їхню доньку Анну, яка вхопилася за можливість поїхати за кордон із батьком.

Анна була в захваті від перспективи зустрічі з іноземними сановниками, у тому числі зі Сталіним, і намагалася не думати, що, виконуючи бажання батька, вона завдавала болю своїй матері. Поки чоловік і дочка готувалися до своєї заморської подорожі, незламна перша леді поринула у звичні обов’язки, представляючи президента на інавгураційних балах і світських заходах у Вашингтоні. Подружжя так і не спромоглося залагодити наслідки кризи 1918 р., коли Елеонора знайшла любовні листи Люсі Мерсер, своєї секретарки зі зв’язків із громадськістю, у валізі чоловіка. Після суперечки з дружиною, яка запропонувала розлучення, та погроз матері, яка погрожувала позбавити його спадку в разі згоди, Рузвельт пообіцяв більше не зустрічатися з Люсі. Шлюб було збережено, але колишня довіра та близькість випарувалися.

У 1930-х рр. одружена Люсі, тепер Люсі Резерфорд, повернулася у життя президента. Двадцять третього січня 1945 р., коли «Квінсі» полишив береги Вірджинії, Рузвельт показав на віддалену точку на узбережжі й розповів доньці, що це місце, де «виросла Люсі». Уранці 30 січня саме пакунок із подарунками від Люсі та його двоюрідної сестри Маргарет Саклі нагадали Рузвельту про день народження. Елеонора намагалася відправити вітальну телеграму, але невдало – «Квінсі» дотримувався режиму радіотиші. Лист, який він отримав від неї того дня, був написаний за кілька днів до того і стосувався політичних питань: він роздратував Рузвельта, який явно не приховував почуттів від оточення. Анна розповіла своєму чоловікові в листі, що її батько згадував матір, лише коли «скаржився на її ставлення до того, що він зробив, чи до людей, які йому подобалися»{6}.

На невдоволення багатьох радників Рузвельта, Елеонора мала сильний вплив на його політичні симпатії та виконавчі рішення, була вимогливим партнером, а не захисником і поблажливим помічником, якого Рузвельт потребував у довгій поїздці за кордон. Вибір Анни, з іншого боку, був ідеальним: вона могла як потішити його, так і захистити від непотрібних розмов, гарантуючи, що він матиме достатньо відпочинку і сну під час подорожі. В останній рік життя Рузвельта тридцятивосьмирічна Анна взяла на себе функції Першої Леді на період частої відсутності Елеонори у столиці. Її другий чоловік, підполковник Джон Беттіґер, газетний видавець, а з 1943 р. співробітник військового департаменту, мешкав у Сіетлі, а Анна з п’ятирічним сином Джонні жила в Білому домі. Дочка, по суті, була приватним секретарем Рузвельта: згідно з вашингтонськими плітками, вона майже повністю контролювала «доступ до тіла».

Зникнення Анни з Вашингтона наприкінці січня стало для жадібних до новин ЗМІ однією з ознак, що довгоочікуване засідання «Великої трійки» наближається. Працівники Білого дому відмовилися коментувати місцезнаходження пані Беттіґер. У документах Держдепартаменту на неї посилалися лише як на «пані приватний секретар», а служба безпеки для потреб внутрішньої комунікації надала їй позивний «Топаз». На «Квінсі» вона зайняла каюту для вищих військових чинів, а її присутність спочатку викликала певне занепокоєння членів екіпажу, які вважали присутність жінки на борту під час війни поганим знаком. Проте в них не було вибору, окрім як мовчки виконувати накази. Наприкінці поїздки Анні виставили рахунок – 32,50 долара за «харчування у президентській кают-компанії». Тільки після конференції її показали в інформаційній стрічці BBC від 15 лютого на Мальті з донькою Вінстона Черчилля Сарою Олівер. У березні 1945 р. часопис Life опублікував велику статтю про «довгоногу, енергійну і красиву» пані Беттіґер, що супроводжувалася фотографією, де вона сидить біля друкарської машинки в Лівадійському палаці поблизу Ялти{7}.

Подібно до президента Вільсона напередодні Паризької мирної конференції, Рузвельт вирішив оточити себе людьми, з якими він почувався комфортно, а не які, можливо, були б найбільш корисними в підготовці до конференції. Вільсон дуже неохоче включив у делегацію на мирну конференцію державного секретаря Роберта Ленсінга. Рузвельт, який поїхав до Тегерана 1943 р. для зустрічі зі Сталіним і Черчиллем без державного секретаря Корделла Голла, тепер послав наступника Галла, сорокачотирирічного Едварда Стеттініуса, до Північної Африки «провести кілька днів, переглядаючи американську позицію щодо різних проблем, які обговорюватимуться в Криму», а потім на Мальту розпочати консультації з британцями до прибуття президента.

Супутником у морській подорожі Рузвельт узяв головного військового радника, адмірала Вільяма Д. Легі та двох важковаговиків істеблішменту Демократичної партії: Джеймса Ф. Бірнса, колишнього конгресмена, сенатора і суддю Верховного суду, який тоді був директором Управління військової мобілізації та реконверсії, та свого давнього політичного союзника Едварда Дж. Флінна. До них приєдналася група помічників президента та віце-адмірал Росс Т. Макінтайр, головний військовий хірург США, який також був особистим лікарем Рузвельта і зазвичай супроводжував його в поїздках{8}.

Єдиним із них, хто мав хоч якийсь досвід у міжнародних відносинах, був адмірал Легі, який недовго обіймав посаду американського посла у Вішистській Франції. Легі, який, наближаючись до сімдесятого дня народження, залишався здоровим і бадьорим і якого Рузвельт знав із 1913 р., мав величезний вплив на президента. Розсудливість адмірала, відданість і комунікабельність зробили його незамінним для Рузвельта. Він успішно змагався за увагу президента з його більш ліберальними радниками та союзниками, включно з віце-президентом Рузвельта у 1941–1945 рр. Генрі А. Воллесом та Елеонорою Рузвельт, погляди яких він уважав «ідеалістичними» та «непрактичними». Тиха сила Легі, як і Анни, зростала впродовж місяців, що передували конференції, завдяки частим поїздкам по країні Елеонори Рузвельт та практичній відсутності в Білому домі найдовіренішого радника президента Гаррі Гопкінса, який страждав на рак шлунка.

Окрім того, що Легі був головним військовим радником президента, він служив начальником штабу головнокомандувача армії та флоту США й очолював вищий ешелон американського військового комітету начальників штабів, який зрештою стане відомим як Об’єднані начальники штабів. Він інформував президента про військові справи, перетворивши конференції Рузвельта з генералом Маршаллом на порівняно незначні події. Він також надавав поради щодо зовнішньої політики та писав проекти багатьох відповідей президента на отримані і розшифровані телеграми в інформаційному центрі Білого дому. У Криму на Легі покладали особливу місію. Після смерті Рузвельта адмірал згадав слова президента, які той сказав йому в Ялті: «Білле, я бажаю, щоб ви були присутні на всіх цих політичних зустрічах, щоб у нас залишився хтось, кому я повністю довіряю, хто запам’ятав би все, що ми зробимо»{9}.

Президент, напевно, керувався зовсім іншими мотивами, коли включав до ялтинської делегації суддю Бірнcа. Його називали «заступником президента» у вашингтонських колах, і він був незамінним для Рузвельта на внутрішньому фронті, керуючи розширеною у воєнний час бюрократією і очолюючи військові зусилля численних державних установ, що змагалися між собою. Проте в їхніх стосунках був похмурий секрет. Улітку 1944 р. Рузвельт переконав Бірнcа, що на з’їзді Демократичної партії він підтримає його кандидатуру на посаду віце-президента, тимчасом як насправді надав підтримку Гаррі Трумену.

Вочевидь, Рузвельт вирішив налагодити стосунки з Бірнcом, узявши його в Ялту. Він розраховував на його підтримку в проведенні рішень через Конгрес. Бірнc, який був хорошим стенографом і детально занотував ялтинські дискусії, був на «Квінсі» неохочим пасажиром. Його запросили приєднатися до делегації під час Різдвяного тижня, і він двічі відмовлявся, вдруге вже в день від’їзду, зазначивши, що в нього були нагальні проблеми вдома. Рузвельт у кінцевому підсумку переконав його поїхати, посилаючись на його корисний досвід в економічних питаннях. Після смерті Рузвельта Бірнс став державним секретарем.

Едвард Флінн був ще одним несподіваним доповненням до групи останньої миті. Як голова Демократичного національного комітету, Флінн був залучений у процес вибору на користь Трумена, а не Бірнса, як кандидата на посаду віце-президента на партійній конвенції 1944 р. Утім експертом із зовнішньої політики Флінн не був. У нього навіть не було закордонного паспорта, і після прибуття до Мальти Рузвельт попросив Стеттініуса це владнати, оскільки «він не хотів, щоб Флінн провів решту свого життя в Сибіру». Це виявилося доволі проблематичним навіть для державного секретаря. Флінн зрештою перетнув радянський кордон із простим листом, що вказував на його статус як члена делегації США. Паспорт йому видали тільки в Москві, куди він попрямував одразу після конференції. Рузвельт попросив Флінна, католика ірландського походження, зайнятися питанням церкви в окупованій радянськими військами Східній Європі{10}.

Бірнс поставився до ролі члена президентської команди надзвичайно серйозно. Разом із Легі він допізна після вечері обговорював із Рузвельтом питання, пов’язані з конференцією. Відбулося чотири або п’ять таких зустрічей, але тільки за день до того, як «Квінсі» причалив до Мальти, Рузвельт показав своєму гостеві документи Державного департаменту з питань, які обговорюватимуться на конференції. Вечірні розмови відбувалися без великого внеску від Державного департаменту або будь-якої установи США, і це турбувало Бірнса. Він приписував небажання Рузвельта студіювати папери Держдепу на борту «Квінсі» його ослабленому здоров’ю. Проте, коли Бірнс висловив свою стурбованість здоров’ям президента, Анна запевнила його, що це всього лиш поєднання застуди й синуситу.

Тридцятого січня, на відстані 5600 кілометрів від узбережжя США, Франклін Рузвельт відзначив свій шістдесят третій день народження. Того ж дня Washington Star інформувала своїх читачів, що місцеперебування президента було «нерозголошеним». За інформацією газети, президент «проводив миті серйозності та веселощів із близькими друзями й радниками та отримував звичні вітання від інших очільників держав». Черчилль послав телеграму: «Ваш день народження зустрічає нас на порозі великих рішень і значних подій».

«Ювілей, – писала Washington Star, – президент зустрів схудлим на 5–10 фунтів[1], але його лікар, віце-адмірал Росс Т. Макінтайр розповів, що під час складання присяги на четвертий термін 10 днів тому президент перебував у відмінній формі». Не таке враження справив президент на свого державного секретаря. Стеттініус вважав, що між серединою грудня та інавгурацією стан здоров’я Рузвельта значно погіршився. Як пізніше напише Елеонора Рузвельт, «після інавгурації щодня ставало ясніше, що Франкліну було далеко не добре. Та проте він був готовий їхати до Ялти, а коли вирішував, що хоче щось зробити, то рідко відмовлявся від цієї ідеї».

Сам президент, здається, не усвідомлював серйозності власних проблем зі здоров’ям. Із 1921 р., коли в Рузвельта відмовили ноги, а лікарі поставили діагноз «поліомієліт», він боровся проти своїх фізичних обмежень і навіть був переконаний, що зможе перемогти параліч. Лікар, який уперше діагностував його поліомієліт, припускав, що перший напад захворювання легкий, а повне одужання можливе. Проте роки минали без жодного покращення. Витягнувши все можливе з поганої ситуації, Рузвельт навчився рухатися на публіці без допомоги милиць, його ноги підтримували металеві ортези, тростина в одній руці, а з іншого боку – нерідко рука котрогось із синів. Він відмовився покинути політику і двічі був обраний губернатором Нью-Йорка, у 1928 і 1930 рр. У 1932 р. його було вперше обрано президентом США. Після цього він пройде ще три виснажливі президентські компанії.

Адмірала Макінтайра, котрий став лікарем Рузвельта 1932 р., дужче турбував синусит президента впродовж більшої частини його перших трьох термінів. Та це виявилося дрібницею. Здоров’я президента почало погіршуватися навесні 1944 р. Анна, яка до того часу переїхала в Білий дім і непокоїлася хворобливим виглядом свого батька, наполягала на ретельному медичному огляді. Доктор Говард Ґ. Брюен із військово-морського госпіталю Бетесда діагностував у Рузвельта бронхіт і гіпертонію: у нього було збільшене серце із серцевою недостатністю у лівому шлуночку, що мало наслідком зменшення кровопостачання життєво важливих органів. Брюен рекомендував менше курити і перейти на нежирну дієту. Цим його лікарські можливості й обмежувалися: до винайдення ліків від подібних проблем залишалося ще багато років.

Упродовж року проблеми зі здоров’ям Рузвельта наростали в тривожному темпі, і через це йому дедалі важче було виконувати посадові обов’язки. Найбільше лікарі переймалися гіпертонією, оскільки з березня до листопада 1944 р. його кров’яний тиск неухильно зростав від 186/108 до 260/150. Він страждав від періодичного болю в животі та частого головного болю, мав проблеми зі сном, розвинувся хронічний кашель. Рузвельт завжди був утомленим, і лікарі намагалися обмежити його робочий день до чотирьох годин: режим, який їм не вдалося накинути активному пацієнтові. Після того як вони з політичних причин засвідчили начебто чудовий стан його здоров’я напередодні президентської кампанії 1944 р., лікарі мало що могли зробити{11}.

Поки гості збиралися на палубі «Квінсі» 30 січня, щоб відзначити день народження Рузвельта, Анна «перетворила святкову вечерю на урочисту церемонію». Екіпаж подарував президенту латунну попільничку, виготовлену з гільзи від снаряда, випущеного «Квінсі» під час висадки в Нормандії. Офіцери і прапорщики приготували святкові торти, так само вчинили і рядові. Разом із тортом, спеченим шеф-кухарем президента, і тортом від його оточення загалом день народження Рузвельта відзначався п’ятьма тортами. Чотири з них символізували його чотири терміни на посаді. На п’ятому був зображений знак питання: чи буде п’ятий термін?{12}

Якщо не брати до уваги стан здоров’я, то було не так важко уявити п’ятий термін для одного з найпопулярніших президентів в американській історії. Кілька місяців тому Рузвельт переміг на перевиборах із 432 виборчими голосами проти 99, які здобув суперник-республіканець Томас Е. Дьюї, перемігши у тридцяти шести з тодішніх сорока восьми штатів. Прикметно, що це був його найгірший результат, але попри це він усе ще міг бути об’єктом заздрощів для багатьох попередників. На початку четвертого терміну Рузвельт досі вселяв надію мільйонам американців, яких він надихав у війні, і тепер сподівався привести до миру. Його оптимізм був нестримним і заразним.

Рузвельт зробив кар’єру, кидаючи виклик обставинам та досягаючи того, що інші вважали неможливим. Хто міг передбачити, що патрицій зі Східного узбережжя, якому відмовили у членстві в Порчеллі, найпрестижнішому із клубів Гарварду, за те, що він «зневажливо» оцінював своїх одногрупників, стане не тільки найулюбленішим політичним лідером, а й заступником інтересів мас? У 1921 р., коли тридцятидев’ятирічний Рузвельт став жертвою виснажливої хвороби, мало хто міг передбачити, що за дванадцять років ця паралізована від пояса донизу людина увійде до Білого дому як наступний президент Сполучених Штатів. Подолання перешкод стало його способом життя в неформальному стилі.

Готовність Рузвельта використовувати сучасні комунікаційні технології та звертатися до людей безпосередньо через радіопередачі в неформальному стилі перенесла американську політику в нову еру. Американці відчували, що знають його краще, ніж будь-кого з його попередників чи конкурентів. Приємний оратор і дотепний співрозмовник, який однаково вправно полонив і американський простолюд, й іноземних сановників, Рузвельт також залишався загадкою, тримаючись водночас і привітно, і на відстані, спроможний зачарувати й бути осторонь навіть від найближчих співробітників і помічників. Цього майстра політичного компромісу багато представників його соціального класу почали сприймати як безпринципного та нещирого, коли він поставив «забуту людину» американської політики – людей, що перебували на дні соціальної ієрархії – у центрі своєї риторики та численних політичних ініціатив. Зробивши це, він урятував свою країну від найгірших виявів класової боротьби.

Обійнявши посаду в розпал фінансової кризи, коли більшість штатів закрила збанкрутілі банки, Рузвельт дав надію пригніченій економіці, заявивши у першій інавгураційній промові: «Хочу підкреслити своє тверде переконання, що єдине, чого ми повинні боятися – це сам страх – безіменний, нерозумний, невиправданий жах, який паралізує необхідні зусилля з перетворення відступу на поступ». Він поклав провину на Волл-стрит і пообіцяв новий підхід до вирішення економічних та соціальних проблем: «Міняльники втекли зі своїх високих місць у храмі нашої цивілізації. Ми можемо відновити цей храм до правічних істин. Міра відновлення полягає в тому, що ми покладаємося на шляхетніші суспільні цінності, ніж просто грошовий прибуток».

Рецепт Рузвельта для економічного відновлення передбачав збільшити федеральні видатки, призначені як для надання допомоги найбільш злиденним, так і для стимулювання стражденної економіки. Він також дотримався обіцянок передвиборної кампанії, тож збільшення витрат супроводжувалося скороченням бюджету, що зменшило заробітну плату федеральних службовців, допомогу ветеранам і військові витрати. Однак Рузвельту вдалося залучити на державну службу надзвичайну команду молодих та амбітних професіоналів, які реформували владу, а отже, і устрій американського суспільства для майбутніх поколінь. Проте відновлення відбувалося повільно, і в 1930-х рр. американська економіка так і не вийшла з тіні депресії. Однак Рузвельт перевершив своїх суперників, переконавши американську громадськість у тому, що він є саме тією людиною, яка проведе Америку через найболючіші економічні та соціальні випробування. Йому вдалося домогтися переобрання тричі в епоху, яка заклала основу для подальшого процвітання, але сама його не побачила.

На міжнародній арені Рузвельт занепокоєно спостерігав за зростанням нацистської загрози та японських амбіцій у Тихому океані. Він зрештою повів Сполучені Штати на війну, до якої Конгрес і народ не хотіли приєднуватися. Проте він вважав її не просто справедливою, а й визначальною для майбутніх перспектив країни та всього світу. Державний борг підскочив із 50 % ВВП 1941 р. до приблизно 120 % 1945 р., але економіка зростала, щоб не сказати процвітала, а країна виграла найстрашнішу війну в історії людства. Рузвельт доволі рано став прихильником відкриття другого фронту в Європі та підтримував наступальну військову політику на Тихому океані. На початку 1945 р., коли американські та британські сили воювали з гітлерівськими дивізіями в Бельгії, а на іншому краю світу американці успішно повернулися на Філіппіни й наблизилися до Маніли, він вважав своїм головним завданням створення міжнародної системи, яка б зробила нову глобальну війну неможливою{13}.

Коли президент зійшов на борт «Квінсі» вранці 23 січня, кінець війни, що точилася понад чотири роки, вже був явно на горизонті. Новини з бойовищ у Європі безпомилково вказували на майбутніх переможців. Вторгнення союзників до Європи розпочалося 6 червня 1944 р. й успішно прогресувало протягом більшої частини літа. Американські та французькі війська 25 серпня взяли Париж, а британці 3 вересня увійшли до Брюсселя та Антверпена. Роттердам став наступною метою у стратегічних планах союзників, а верховний командувач об’єднаних збройних сил НАТО в Європі генерал Двайт Д. Ейзенгауер закликав голландців урятувати місто та його промислову інфраструктуру від німецького руйнування. Очікувалося, що союзники захоплять місто порівняно швидко і його порт забезпечить їм надзвичайно важливий пункт постачання для військ Альянсу. Проте Роттердам залишався в німецьких руках до кінця війни.

Плани союзників ще більше порушив упертий опір Німеччини на північних підступах до Антверпена, який міг би служити новим центром постачання для союзників, лише за умови, що вони отримають контроль над річкою Шельдою, яка поєднує Антверпен із морем. Здобуття міста виявилося важким і тривалим завданням. Потім відбулася операція «Маркет Ґарден», що коштувала життя багатьом британським і польським десантникам. Її джерелом стало бажання командира британських військ у Західній Європі фельдмаршала Бернарда Монтґомері прискорити просування своїх військ через Нідерланди до Німеччини. Монтґомері запропонував сміливий план під назвою «Маркет Ґарден», найбільшу повітряно-десантну операцію всієї війни. Вона мала б забезпечити захоплення мостів в Ейндговені, Неймеґені й Арнемі, глибоко в німецькому тилу, за допомогою десантного нападу, але операція виявилася погано спланованою і закінчилася жахливою поразкою.

Зима принесла нові проблеми. Шістнадцятого грудня 1944 р. за наказом Гітлера три німецькі армії розпочали контрнаступ в Арденнах у Бельгії у напрямку Антверпена, намагаючись ліквідувати «виступ» у лінії фронту союзників. Погана погода не дозволила союзникам використовувати авіацію, і Ейзенгауеру знадобилося кілька днів, щоб він і його командувачі усвідомили, що вони зіткнулися з важливою стратегічною операцією Вермахту, а не локальною контратакою. Вони наказали перекинути підкріплення в цей район, щоб урятувати 101-шу повітряно-десантну дивізію США, оточену німецькими танковими дивізіями. Двадцять другого грудня, коли погода покращилася, а німецьким танкам почало бракувати пального, союзники таки змогли скористатися повітряною перевагою та завдати величезної шкоди ворогу. Проте бої тривали і в новому році. У січні 1945 р. союзники нарешті перемогли німецькі сили. Битва коштувала американській армії дев’ятнадцять тисяч життів і поставила під питання темпи просування до Німеччини{14}.

Поки західні союзники намагались оговтатися після несподіваного німецького контрнаступу та відновити стратегічну ініціативу в Арденнах, Червона армія почала великий зимовий наступ. Після катастрофічних поразок 1941 і 1942 рр. радянські війська виграли дві важливі битви 1943 р. У лютому вони знищили німецьку Шосту армію під Сталінградом, а згодом, у липні, у Курській битві розгромили кілька німецьких танкових дивізій. Восени 1944 р. Червона армія відновила контроль над усією територію СРСР у кордонах 1941 р. і розпочала завоювання Східної Європи. Вона навіть увійшла до Третього рейху, прорвавши оборону Німеччини у Східній Пруссії. Країна, яка, здавалося, перебувала на межі знищення лише два роки тому, стала найпотужнішою військовою силою в Європі.

Дванадцятого січня 1945 р. Сталін наказав своїм арміям атакувати вздовж фронту, що перевищував 700 кілометрів. Наступ, який став несподіванкою для німців, на багатьох ділянках фронту виявився успішним. До 17 січня німецькі війська були змушені покинути Варшаву та перейти за Дунай у Будапешті; 18 січня вони полишили Краків, а наступного дня Червона армія захопила Лодзь у західній Польщі. Двадцять третього січня, коли корабель «Квінсі» вирушив у Європу, радянські танки увійшли до Елбінґа у Східній Пруссії і вийшли на річку Одру. У день народження президента передові загони Червоної армії перейшли Одру. У найближчі кілька днів вони створили плацдарми лише за 70 кілометрів від німецької столиці. Видавалося, що дорога на Берлін відкрита. Американські військові експерти передбачали німецьку контратаку з півночі на фланг радянських армій, але ніхто не знав, чи зможуть німці стабілізувати свою оборону{15}.

Союзники сприйняли радянський наступ із полегшенням, а його успіх вітали і у Вашингтоні, і в Лондоні. Проте на початку січня у Вашингтоні почали поширюватися чутки про можливість сепаратного миру між Сталіним і Гітлером. Здавалося, що Сталін міг би припинити війну в Європі на власних умовах, не консультуючись із членами Альянсу. Рузвельту треба було поспішати, поки не стало надто пізно для обговорення будь-яких аспектів урегулювання у Східній та Центральній Європі. У союзників не було чіткої домовленості щодо польських кордонів, окупації та можливого розчленування Німеччини, ролі Франції в Європі, так само нерозв’язаними залишалися важливі питання щодо структури та діяльності майбутньої світової організації з підтримання миру{16}.

Тактика Рузвельта протягом усієї війни полягала у відкладанні угоди з основних територіальних питань до кінця війни. Як і Вільсон перед ним, під час війни Рузвельт вважав за краще говорити з точки зору принципів та загальних положень. Укладення кулуарних домовленостей відгонило корумпованою політикою минулого, поверненням до дискредитованих принципів балансу сил і сфер впливу. Крім того, навіщо визнавати радянське право на набуття нових територій ще до того, як вони здобули контроль над ними? Рузвельт доклав особливих зусиль, щоб уникнути формальних угод і приховати неформальні від громадськості. Тепер, коли радянські війська наближалися до Берліна, домовленості більше не можна було відкладати. Угоди потрібно було досягнути якомога швидше, інакше її взагалі могло не бути.

З ініціативи Рузвельта на майбутній зустрічі мали розглядатися військові питання. Східні та західні фронти в Європі невпинно зближалися, а Рузвельт хотів, щоб військовики координували свої дії. Також на думці президента була радянська участь у війні з Японією. До січня 1945 р. американські армія і флот із невеликою допомогою британських союзників далеко просунулися до перемоги над японською імперією. Шок і приниження Перл-Харбора давно минули. Перемога адмірала Честера Німіца в битві за Мідвей у червні 1942 р. розвернула хід війни в Тихому океані. У жовтні 1944 р. війська генерала Дуґласа Макартура розпочали звільнення Філіппін. Американська авіація здійснювала масові рейди на Японію.

«Я мав тверде переконання», – писав адмірал Легі, коментуючи ситуацію в Тихоокеанській війні напередодні Ялтинської конференції, «що наша війна проти Японії дійшла до того моменту, коли її поразка була лише питанням часу і виснаження». Це було початком кінця, але битва за Японські острови та окупований японцями континентальний Китай досі лежала попереду і за найобережнішими оцінками могла б коштувати американській армії та флоту сотень тисяч життів. Атомна бомба залишалася тільки теоретичною можливістю, і люди на кшталт адмірала Легі, які вважали, що Сполучені Штати зможуть припинити війну без бомби або радянської допомоги, перебували в меншості порівняно з високими армійськими чинами, які хотіли якнайшвидше припинити війну з мінімальними втратами американських життів. Відповідно до цього сценарію СРСР мав розгромити японську Квантунську армію в Китаї, тоді як Сполучені Штати зосередилися б на Японії{17}.

Адмірал Легі вважав, що однією з головних цілей Рузвельта в Ялті було забезпечити радянське співробітництво у створенні світової організації миру, яку він і Черчилль пообіцяли заснувати 1941 р. Це було продовження ідеї, породженої Першою світовою війною. У грудні 1918 р. президент США Вільсон виїхав зі Сполучених Штатів до Європи, вважаючи, що зможе досягнути справедливого миру, забезпеченого міжнародною організацією, яка б запобігла всім майбутнім війнам. Паризька мирна конференція породила Лігу Націй, але мрія Вільсона ніколи не матеріалізувалася і Сполучені Штати так і не приєдналися до Ліги, що поставило його американських прихильників у незручне становище. Рузвельт дуже переймався спадщиною Вільсона перед своєю поїздкою до Ялти: на останньому засіданні кабінету перед від’їздом він навіть посилався на попередника. Він був готовий утілити мрію Вільсона в життя.

Спочатку Рузвельт неохоче підтримував ідею Організації Об’єднаних Націй, яку обстоювали віддані вільсоніанці на кшталт його багаторічного державного секретаря Корделла Голла, котрий покинув службу в листопаді 1944 р. через погіршення здоров’я після понад десятиліття на чолі зовнішньої політики США. Та щойно рузвельтівське власне бачення світового миру під охороною чотирьох «поліцейських» – Сполучених Штатів, Британії, СРСР і Китаю – було включене до проекту ООН у формі Ради Безпеки, як президент цілком і беззастережно прийняв концепцію Організації Об’єднаних Націй. Тепер йому треба було подолати дві основні перешкоди: переконати Сталіна долучитися до ООН і забезпечити підтримку американської громадськості та її представників у Конгресі. Радянці взяли на себе зобов’язання приєднатися до організації восени 1944 р., але питання щодо розташування штаб-квартири та процедури голосування в Раді Безпеки, ексклюзивному клубі великих держав, що контролював би організацію, залишалися нерозв’язаними. Рузвельтові треба було поспішати, щоб домогтися твердих зобов’язань із цього питання до закінчення війни, поки Сталін усе ще був налаштований на співпрацю, а американці зберігали інтерес до світових справ{18}.

Щоб досягнути своїх цілей, президент обійшов своїх експертів у Державному департаменті та посольстві США в Москві. Він уже мав досвід у цій справі. Рішення Рузвельта про визнання СРСР 1933 р. було прийняте всупереч волі керівників Держдепартаменту, які не хотіли надавати офіційне визнання комуністичному режиму, що відмовлявся відшкодовувати заборгованість Росії за Першу світову війну, спонсорував міжнародний комунізм, підтримував підривну і революційну діяльність за межами своїх кордонів, і взагалі, на думку Генрі Л. Стімсона, державного секретаря попередньої республіканської адміністрації Герберта Гувера (а згодом і військового секретаря Рузвельта), не «поводився відповідно до основоположних принципів сім’ї націй».

Президент переважив експертів свого Держдепартаменту, встановивши дипломатичні відносини з Москвою через особистих емісарів, обходячи посадовців Державного департаменту. Визнання СРСР призвело до того, що американська зовнішня політика почала відповідати британській та політиці континентальних держав, які визнали радянську владу ще в 1920-х рр. Рішення Рузвельта було підтримано багатьма в Америці, яка потерпала від депресії. Дехто сподівався на розвиток торгівлі, інші приймали на віру радянську риторику та вважали планову радянську економіку моделлю для вирішення власних економічних та соціальних проблем Америки. Це не спрацювало, як очікувалося. Торгівля фактично зменшилась у роки після визнання, а СРСР виявився складним партнером у міжнародних справах.

Альянс Сталіна з Гітлером у серпні 1939 р. та радянська агресія проти Фінляндії наприкінці того ж року допомогли переконати Рузвельта, що принцип взаємності – найбільш ефективний, якщо не єдиний спосіб спілкування з радянцями: до них добре ставитимуться у Вашингтоні тільки в тому випадку, якщо вони будуть добре ставитися до американців, – ось який меседж був надісланий президентом до Москви. Рузвельт запропонував відплатити тією ж монетою, коли радянський уряд запровадив обмеження на міжконтинентальні телефонні дзвінки з американського посольства в Москві. Проте нацистське вторгнення в СРСР у червні 1941 р. раптово перетворило Радянський Союз на складного, але цінного союзника. Рузвельт був рішуче налаштований допомогти СРСР уникнути поразки у тривалій боротьбі з Вермахтом. Рузвельт провів через Конгрес законодавчий акт, який перетворив Москву на одержувача американського постачання за програмою ленд-лізу, і він був переконаним прихильником відкриття другого фронту в Західній Європі.

Це була нелегка місія навіть для Рузвельта. Досить часто президент перебував у стані неоголошеної війни зі своїми послами в Москві та радянськими експертами в Державному департаменті, намагаючись викоренити протидію його політиці щодо Радянського Союзу, яка закривала очі на будь-які негативні сигнали з Москви і мала на меті постачання американської допомоги за будь-яких умов, щоб СРСР залишався у грі на боці альянтів. Він регулярно змінював дипломатичний персонал і обходив державні інституції, але кожна нова зміна посадовців урешті-решт ішла шляхом попередників, із відразою ставлячись до культури секретності, підозріливості та нещирості, що характеризувала радянські відносини із Заходом.

Восени 1943 р., тільки-но Радянський Союз вийшов переможцем із боїв під Сталінградом та Курськом, Рузвельт вирішив змінити політику допомоги СРСР на перше прохання та «без зайвих питань» і перейшов на тактику переговорів, яку він вважав доцільнішою зараз, коли радянсько-американські відносини набули характеру партнерства. Він також змінив персонал як у Вашингтоні, так і в Москві, відрядивши послом до радянської столиці свого особистого друга Аверелла Гаррімана, спадкоємця власника залізничної імперії, який, як видавалося спочатку, непогано налагоджував стосунки з радянцями. До осені 1944 р. навіть Гарріман, якого шокувала відмова Сталіна того літа допомогти польським повстанцям під час Варшавського повстання, коли німці винищували польський опір, а Червона армія бездіяльно стояла на околицях міста, перетворився на прихильника «жорсткої політики» щодо СРСР. Він і його співробітники в Москві займали дедалі войовничішу позицію, адже були вражені радянським поводженням зі звільненими від нацистського контролю державами Східної Європи.

Рузвельт намагався не зважати на радянську поведінку в питаннях, які він вважав вторинними. Гаррі Гопкінс, близький радник Рузвельта, висловив погляди президента, коли він заявив восени 1944 р., що відмова Сталіна допомогти варшавським повстанцям не повинна завадити переговорам про майбутню організацію з підтримання миру (майбутня ООН). Радянське співробітництво у світовій організації миру було стрижневим для бачення Рузвельтом майбутнього світового устрою. Своєю чергою, він розглядав СРСР рівним у світових справах, визнаючи радянські побоювання щодо безпеки, що означало прийняття радянських територіальних загарбань перших років війни, коли СРСР ще був на одному боці з Німеччиною, і допомогу в повоєнній реконструкції. Президент висловлював оптимізм, що повоєнні позики Радянському Союзу забезпечать стабільність радянсько-американських відносин. Його думку підтримали експерти з Відділу досліджень та аналізу Управління стратегічних служб, попередника ЦРУ, які, на відміну від дипломатів, були захищені від повсякденних контактів із радянськими чиновниками і намагалися зосереджуватися на загальній картині{19}.

Рузвельт покладався на особисті стосунки зі Сталіним, вважаючи це найкращим способом обійти або ж подолати опір власної бюрократії та уявних хардлайнерів в оточенні радянського лідера, яких зазвичай звинувачували у проблемах радянсько-американських відносин. Як дитя американської політичної культури, Рузвельт вірив у силу особистих відносин, зокрема й між керівниками держав. Він зробив стосунки зі Сталіним центральним елементом політики щодо СРСР. «Франклін сподівався, що на цій конференції зможе досягти реального прогресу у зміцненні особистих відносин між ним і маршалом Сталіним», – писала Елеонора Рузвельт, коментуючи сподівання свого чоловіка щодо ялтинської зустрічі. Мабуть, саме це означали слова його четвертої інавгураційної промови: «Ми дізналися просту істину, як сказав Емерсон, що єдиний спосіб набути друга – самому стати другом». Рузвельт запропонував свою дружбу Сталіну і сподівався на дружбу у відповідь{20}.

На борту «Квінсі» Рузвельт переглядав фільми, перед тим як лягати спати. Перша стрічка, показана президентові та його оточенню, – «Молодими й радісними були наші серця». Сюжет фільму, випущеного 1944 р., що базувався на виданому за два роки до того бестселері, не був цілком відірваний від турбот і сподівань Рузвельта та його оточення. Він розповідав історію двох веселих та наївних студенток, які подорожували до Європи на початку 1920-х рр., зустріли двох симпатичних чоловіків на борту свого корабля, опиняючись у складних, але кумедних ситуаціях, коли вони намагалися здаватися дорослими в Лондоні й Парижі. Навряд чи на судні хтось провів паралелі між сюжетом фільму та їхньою власною європейською мандрівкою.

Уранці 2 лютого подорож через Атлантику закінчилася. За одинадцять днів після прощання з американською землею, подолавши близько 8000 кілометрів, «Квінсі» зайшов у гавань Валетти на Мальті. Більшу частину поїздки Рузвельт потерпав від серйозної застуди. Тієї миті, коли «Квінсі» прибув на Мальту, він почувався краще, але це було лише відносне поліпшення, бо більшість із тих, хто зустрів Рузвельта на Мальті, вважала його важкохворим. Британський міністр закордонних справ Ентоні Іден зазначив у своєму щоденнику, що він здавався старшим і справляв «враження, наче сили полишають його». Члени американської делегації, які якийсь час не бачили свого президента, також були досить шоковані його виглядом{21}.

Рузвельт покинув Сполучені Штати таємно, але ніхто, як здавалося, не дбав про таємницю на Мальті. По обидва боки гавані вишикувалися натовпи місцевих, створюючи враження, начебто все населення острова приїхало вітати американського президента. Рузвельт насолоджувався прийомом, подібним до того, який влаштувало президенту Вільсону населення французького Бреста у грудні 1918 р., коли той їхав на Паризьку мирну конференцію. Того теплого сонячного ранку краса Середземноморського острова просто вражала. «Було важко не закохатися в це місце. М’яка текстура всюдисущого місцевого вапняку згладжує враження блиску, яке типово справляли інші бачені мною середземноморські міста», – написала в щоденнику Анна Беттіґер{22}.

Коли «Квінсі» увійшов до гавані Валетти, Рузвельт сидів на капітанському мостику, одягнений у коричневе пальто і твідовий кашкет, насолоджуючись краєвидом. Винищувачі «Спітфаєр» літали туди-сюди над гаванню, поки оркестри американського легкого крейсера «Мемфіс» і британського «Сіріуса», на палубах яких вишикувалися морські піхотинці, грали американський гімн «Всипане зірками знамено». Коли корабель президента проплив повз легкий крейсер «Оріон» із Черчиллем на борту, британська команда вишикувалася по стійці «струнко», а їхній оркестр також зіграв «Всипане зірками знамено». Оркестр «Квінсі» відповів виконанням британського гімну «Боже, бережи короля». «Це був досить емоційний момент», – писав Едвард Флінн своїй дружині. Навіть Ентоні Іден був зворушений. «Поки оркестри грали, а навколо відгонило війною, на мостику, ледь помітний для неозброєного ока, сидів один чоловік у цивільному, – згадував він пізніше про прибуття Рузвельта до Валетти. – У його чутливих руках практично перебувала доля світу. Всі голови були обернені в його бік, і раптом настав спокій. Це був один із тих моментів, коли все, здається, завмирає, і усвідомлюєш знак історії»{23}.

Розділ 2. Зустріч на Мальті

На Мальті не було жодної іншої людини, яка б настільки нетерпляче прагнула побачити американського президента, як прем’єр-міністр уряду Його Королівської Величності, Вінстон Леонард Спенсер-Черчилль. На Новий рік 1945 р., дізнавшись про плани Рузвельта зупинитися на середземноморському острові, який тоді був частиною Британської імперії, Черчилль писав: «Ми будемо в захваті, якщо ви приїдете до Мальти. Я чекатиму на причалі». Насправді ж прем’єр-міністр чекав на борту британського військового корабля. Того сонячного ранку Черчилль ще одужував від раптового нападу лихоманки. Коли рано-вранці 30 січня його літак досягнув Мальти, Черчилль був занадто слабким, щоб устати, тож він провів першу половину дня в ліжку на літаку, а переїхав до своєї каюти на «Оріоні» лише опівдні{24}.

У листопаді 1944 р. Черчиллю виповнилося сімдесят, і тягар війни наклав на нього свій відбиток. Він звинувачував у своїй 39-градусній лихоманці таблетки, які вживав за порадою власного лікаря, лорда Морана. Останній згодом зазначив на свій захист, що його пацієнт мав погану звичку різко піднімати температуру під час дипломатичних місій. Головний приватний секретар прем’єр-міністра Джон Мартін розповів лорду Морану перед Ялтинською конференцією, що якість роботи Черчилля погіршилася. Він став багатослівним і кидався від однієї справи до іншої, розчаровуючи свій уряд{25}.

Другого лютого, о пів на дванадцяту, тобто за годину після того, як «Квінсі» причалив у гавань Валлетти, прем’єр-міністр почувся достатньо здоровим, щоб навідати Рузвельта. Незабаром до нього приєдналася його тридцятирічна дочка Сара Олівер, офіцер підрозділу Британської жіночої допоміжної авіації. Повернувшись до Вашингтона, Рузвельт пояснив дружині свій вибір Анни як супутниці, нагадавши, що Черчилля теж мала супроводжувати його дочка. На відміну від Рузвельта, Черчилль мав близькі і навіть ніжні стосунки із Клементиною, яка вже тридцять шість років була його дружиною. Він обожнював і поважав її, писав довгі та змістовні особисті листи під час численних поїздок за кордон.

Сара була третьою дитиною та другою дочкою Черчиллів. Талановита актриса й танцюристка, фотографія якої з’явилася на обкладинці журналу Life у червні 1945 р., вона одружилася з народженим у Відні єврейським актором та музикантом Віктором Олівером. Шлюб був доволі проблемним, і Сара приєдналася до армії у вересні 1941 р., організувавши таким чином сепарацію з чоловіком без проходження випробувань повноцінного розлучення. Вона попросила батька тільки про одну послугу – допомогти їй приєднатися до армії, а пізніше писала, що на вибір Британської жіночої допоміжної авіації «вплинув колір уніформи». Саме в цій уніформі темно-синього кольору вона з’явилася біля батька перед камерами в Тегерані. Сара також одягла форму на обідній зустрічі з Рузвельтом на Мальті, де вперше зустріла доньку президента Анну Беттіґер. «Я відразу ж подумала, як надзвичайно подібна вона на свою матір, хоча, звичайно, значно вродливіша, – писала Сара своїй матері. – Вона дуже проста і мені подобається… але мені здається, що дуже знервована цією поїздкою»{26}.

Двоє лідерів та їхні доньки провели наступну годину на палубі «Квінсі», насолоджуючись сонцем і спілкуючись, поки чекали на ланч. Рузвельт і Черчилль не бачили один одного з вересня 1944 р., коли вони в супроводі дружин у Квебеку зробили спільне радіозвернення до канадського народу. Відносини між двома досвідченими державними діячами були складними, але міцний зв’язок взаємної поваги і навіть захоплення зберіг їхні стосунки у найважчі роки війни. Прем’єр-міністр був старшим за президента, однак молодшим партнером у їхньому союзі, і більше вкладав у ці відносини; втім, незважаючи на свої регулярні єхидні коментарі, Рузвельт високо цінував лідерство Черчилля в перші, найважчі роки Другої світової війни та дорожив його дружбою.

Черчилль був переконаний, що особисті зустрічі мали вирішальне значення для збереження їхньої дружби в інтересах обох країн, і саме на цьому наголосив у виступі в Університеті Макґілла в Монреалі у вересні 1944 р., де обидва отримали почесні докторські ступені. «Яким же неефективним способом передавання людської думки є листування – навіть телеграфоване з усією швидкістю, всіма можливостями нашого сучасного взаємозв’язку», – зазначив Черчилль. Натовп засміявся, і він продовжив: «Воно наче мертва гола стіна порівняно з особистими контактами». Ця зустріч на Мальті дала йому ще один шанс зміцнити їхні особисті зв’язки, оскільки його партнер дедалі більше віддалявся, адже британські внески у військові зусилля союзників зменшилися, тоді як американські після висадження в Нормандії зросли{27}.

Коли Рузвельт і Черчилль зустрілися на палубі «Квінсі», тем для обговорення не бракувало. Приблизно о першій годині дня подали ланч, і Черчилль із задоволенням побачив на своєму кінці столу свічку та сигару, котру, як йому уявлялося, поставили там на прохання президента. «Він мав помітити свічку біля мого ліжка, коли ми перебували в Білому домі», – сказав Черчилль пізніше того ж дня лордові Морану, посилаючись на свій візит до Вашингтона у травні 1943 р. Із цих невеликих знаків уваги робилися далекосяжні висновки: прем’єр-міністр двічі сказав своєму лікареві, що президент «дуже доброзичливий». Під час ланчу до них приєдналися Едвард Стеттініус, Вільям Легі та Джеймс Бірнс із американської сторони та Ентоні Іден від британської делегації. Пізніше Легі пригадав, що розмову, «як завжди, узурпував прем’єр-міністр, який говорив про англійські проблеми воєнного часу, високу мету так званої Атлантичної хартії та свою цілковиту відданість принципам, задекларованим в американській Декларації Незалежності»{28}.

Черчиллю пощастило дістатися до Мальти живим. Частині його оточення це не вдалося. Увечері 29 січня прем’єр-міністр покинув повітряну базу «Нортхолт». Очікувався сніг, але він вирішив кинути виклик погоді. Група Черчилля складалась із трьох літаків: його донька, двоє приватних секретарів та лорд Моран летіли разом із прем’єром на його «Скаймастері», але лише два літаки досягли пункту призначення: у тумані перед світанком третій перелетів острів і розбився в Лампедузькому морі, вбивши більшість на борту, у тому числі трьох посадовців Міністерства закордонних справ, ад’ютанта очільника комітету начальників штабів, підполковника, приписаного до кімнати карт Черчилля та охоронця Ентоні Ідена. «Такі дивні шляхи долі», – роздумував Черчилль у своїх спогадах. «Підступи диявола», – писав сер Александр Кадоґан, перший заступник міністра закордонних справ, який утратив в аварії свого приватного секретаря, у листі з Мальти{29}.

Над життям Черчилля часто нависала загроза. Уперше він потрапив під обстріл у свій двадцять перший день народження 1895 р., коли відвідував Кубу, щоб написати репортаж для британської газети про іспанську боротьбу з повстанням. Його перший бойовий досвід трапився за два роки після того у воєнній операції проти пуштунських племен у Пакистані. Наступного року він брав участь у британській кавалерійській атаці у знаменитій битві під Омдурманом у Судані. Покинувши військову службу, Черчилль поїхав 1899 р. до Південної Африки як кореспондент газети, щоб писати репортажі про Другу бурську війну. Він проявив особисту хоробрість, коли ворог напав із засідки на розвідувальну експедицію, до якої він приєднався. Те, що сталося потім, принесло йому національну славу й допомогло розпочати політичну кар’єру. Черчилля захопили, але він утік та повернувся до британців, здійснивши трьохсоткілометрову подорож ворожою територією. Він знову приєднався до британської армії і був одним із перших, хто вступив до Преторії і прийняв капітуляцію у тих, хто колись утримував його у полоні.

Майбутнього прем’єр-міністра вперше обрали до британського парламенту 1900 р., це був початок кар’єри, яка вивела його на поля битви нового століття. Будучи першим лордом Адміралтейства під час Першої світової війни, він виступав за вторгнення в Османську імперію через Дарданелли. На нього покладали відповідальність, яку він і сам на себе взяв, за катастрофічну Галіпольську битву, яка коштувала британцям понад двадцять тисяч життів і залишила понад п’ятдесят тисяч поранених, тоді як головної мети – захоплення Стамбула – досягти не вдалося. Після такого приниження Черчилль пішов добровольцем на фронт і провів кінець 1915-го і перші місяці 1916 р. у Франції, командуючи батальйоном королівських шотландських фузилерів.

Бунтівник за своєю природою і людина із сильними переконаннями, він то тішився прихильністю, то впадав у немилість керівництва Консервативної партії та британської громадськості. У першій половині 1930-х, упродовж, як він пізніше писав, «пустельних років», Черчилль присвятив більшу частину свого часу літературі – талант, який він вдало використовував, коли не був членом уряду і не брав активної участі в політичному житті. Його погляди та позиції часто змінювалися, але деякі речі залишалися незмінними. У 1930-х рр. він залишався таким же непримиренним антикомуністом, що й у 1919–1921 рр., коли як державний секретар війни був локомотивом військової інтервенції в Радянську Росію. Він також зберігав абсолютну відданість Британській імперії, ставши одним із провідних супротивників надання Індії статусу домініону. Його думки стосовно Гітлера та Муссоліні могли змінюватися, але його постійно турбувало переозброєння Німеччини і він невтомно попереджав про зростання нацистської загрози.

Наприкінці 1930-х рр. Черчилль і його невелика група парламентарів приєдналися до критиків політики консервативного уряду Невілла Чемберлена. Із початком Другої світової війни Черчилля поновили на посаді першого лорда Адміралтейства, яку він обіймав під час Першої світової війни. Він став прем’єр-міністром 10 травня 1940 р., коли Гітлер вторгся у Францію. Черчилль відмовився вести переговори з Німеччиною і готував націю й імперію до тривалої та важкої війни. У своєму першому зверненні на посаді прем’єр-міністра він сказав, що йому «нема чого запропонувати, окрім крові, праці, сліз і поту». Обіцяного не бракувало в наступні місяці й роки, але восени 1940 р. Королівські ВПС зуміли відбити німецький повітряний напад на Британію і зламати нацистські плани щодо вторгнення на острів. Британія вижила, але їй бракувало ресурсів, щоб кинути виклик німецькому правлінню на континенті. Натомість війна велася в Середземномор’ї та Північній Африці{30}.

Черчилль часто подорожував до віддалених театрів війни кораблем або літаком. Усвідомлюючи пов’язану з цим небезпеку, він направив листа королю Георгу VI, в якому призначив своїм наступником сорокасемирічного Ентоні Ідена. Іден працював міністром закордонних справ в уряді Невілла Чемберлена, але в лютому 1938 р. подав у відставку через незгоду політики Чемберлена щодо Італії. У вересні того ж року він виступив проти Мюнхенської угоди, яка віддала Гітлеру частину Чехословаччини в невдалій спробі задовольнити його експансіоністські амбіції. Іден був лідером антипримирницької опозиції до уряду, члени якої стали відомі (частково через самого Ідена) як «гламурні хлопці». Коли Черчилль обійняв посаду прем’єр-міністра, він уперше призначив Ідена на посаду державного секретаря війни, а потім перевів його до Міністерства закордонних справ, де той відіграв важливу роль у створенні майбутнього Альянсу зі США та пізніше з СРСР.

Черчилль та Іден були суперниками. Хоч вони добре працювали разом, а Іден навіть одружився з племінницею Черчилля, прем’єр-міністр зазвичай вважав свого заступника слабким та нерішучим. З іншого боку, Іден залишався цілковито відданим Черчиллю впродовж усієї війни, хоч неодноразово дозволяв собі не погоджуватись із прем’єр-міністром. Він також цінував кожну мить в особистих подорожах за кордон, коли міг вирватися з тіні Черчилля і тішитися заслуженою шаною за власну роль у зусиллях воєнного часу. Незважаючи на внутрішню напруженість у їхніх відносинах, Іден відмовився скористатися численними кризами війни, щоб замінити Черчилля, а останній ніколи не ставив під сумнів статус Ідена як спадкоємця. У січні 1945 р. король звернувся до Черчилля із проханням надіслати новий лист на випадок, якщо ні він, ні Іден не повернуться з Ялти. Черчилль зробив це в консультації з Іденом, і вони вилетіли на Мальту в різний час на різних літаках. Така завбачливість аж ніяк не була зайвою{31}.

Прем’єр-міністр уперше запропонував зустріч «Великої трійки» в листі до Рузвельта від 16 липня 1944 р. Він хотів, щоб вона відбулася в Касабланці, Римі чи Тегерані до кінця серпня. Кілька днів тому Червона армія взяла Вільнюс, столицю Литви. Її командири почали великий наступ у напрямку Львова на Заході України, а радянські війська перетнули довоєнний кордон, просуваючись у Східну Європу, майбутнє якої лежало на терезах. Прем’єр-міністр сподівався переконати президента скасувати заплановані воєнні операції на півдні Франції і натомість розпочати наступ на Балканах, щоб відрізати радянські війська від Центральної Європи. Він також вважав, що потрібно досягти угоди зі Сталіним щодо майбутнього Східної Європи. Чи відбудуться дві окремі зустрічі, чи одна з усіма трьома очільниками держав, – досі ще було непевним, але Черчилль вважав, що потрібно щось робити якомога швидше.

Рузвельт пристав на пропозицію, однак надавав перевагу проведенню конференції на другому тижні вересня. Обидва написали Сталіну, запропонувавши вересневу зустріч у північній частині Шотландії, до якої Сталін міг дістатися морем чи повітрям. «Ситуація змінюється так швидко й так успішно, що я відчуваю, що необхідно організувати зустріч», – писав Рузвельт, виказуючи головну причину занепокоєння. Сталін відхилив запрошення, посилаючись на необхідність бути в Москві під час великої офензиви Червоної армії. До кінця липня його армії вступили до Польщі й були досить близькі до Варшави, щоб заохотити антинацистське повстання, яке почалося 1 серпня і яке німці втопили в крові.

Радянський наступ був лише однією причиною відмови Сталіна їхати до Шотландії. Після того як Альянс висадився в Нормандії, стратегічна допомога лідерів західних демократій була йому не дуже потрібна, а його виграш від відкладення конференції був високим, поки його війська захоплювали якомога більшу частину Східної Європи. Такою принаймні була думка Гаррі Гопкінса, якою він поділився з президентом. «Що стосується дядька Джо, – писав Гопкінс, уживаючи прізвисько Сталіна воєнного часу, – він, очевидно, хоче переносити свою наступну зустріч із вами доти, доки Німеччина не впаде». Крім того, Сталін не хотів їхати на конференцію на територію, яку він не контролював. Він не любив літати (політ із Тегерана в грудні 1943 р. завдав йому болю у вухах, який тривав два тижні) і, як завжди параноїдально дбаючи про особисту безпеку, не був готовий до подорожі літаком над територією ворога або кораблем через нашпиговані субмаринами води Баренцевого моря.

Рузвельт продовжував наполягати на саміті. Він запропонував зустрітися на Алясці, якої Сталін міг дістатися, не перетинаючи лінію фронту. Зустріч мала відбутися наприкінці листопада, після президентських виборів у США. Сталін знову відмовився. Він розповів Авереллу Гарріману, що не може поїхати далеко з міркувань здоров’я, але був готовий направити В’ячеслава Молотова, п’ятдесятирічного комісара закордонних справ і свою праву руку, туди, де Рузвельт і Черчилль вирішать провести наступну зустріч. Це було не те, що хотіли почути два західних лідери, які розраховували на добрі відносини з «поступливим» Сталіним, на відміну від «жорсткого» Молотова. Від ідеї на якийсь час відмовилися. Здавалося, що Гопкінс мав рацію: Сталін уникатиме особистої зустрічі зі своїми партнерами до закінчення війни{32}.

Рузвельт і Черчилль зустрілися вдвох у вересні 1944 р. в місті Квебеку, де обговорювали майбутню окупацію Німеччини, постачання військових матеріалів у Британію за програмою ленд-лізу, яка до кінця війни мала перевищити 31 мільярд доларів, та участь британського військово-морського флоту у війні з Японією. Східна Європа не була на порядку денному у Квебеку, оскільки її можна було обговорити й вирішити лише зі Сталіним. Тим часом радянські війська швидко захоплювали одну східноєвропейську країну за іншою. Тоді Червона армія вже завоювала Румунію та Болгарію. Необхідність зустрічі зі Сталіним була настільки нагальною, що Черчилль вирішив узяти це питання у свої руки. Менш ніж за два тижні після повернення із Квебека він відправився до Москви, де провів десять днів, із 9 до 18 жовтня, намагаючись укласти угоду зі Сталіним щодо Східної Європи. Результати були неоднозначними. Черчилль забезпечив панування Великої Британії у Греції, але Сталін був рішуче налаштований установити маріонеткові уряди в більшості країн регіону.

Рузвельта у Москві представляв Гарріман, присутній на більшості, але не на всіх зустрічах Черчилля та Сталіна. Після того як президентська кампанія в Сполучених Штатах досягла апогею, Рузвельт не міг покинути країну. Передвиборні перегони були складними, оскільки опитування показували, що Рузвельт випереджав свого суперника-республіканця лише на кілька процентних пунктів. Змагаючись із енергійним сорокадворічним губернатором штату Нью-Йорк Томасом Е. Дьюї, Рузвельт мусив покласти край наполегливим чуткам про своє погане здоров’я і в жовтні 1944 р. розпочав активну кампанію, під час якої йому якось довелося проїхати кілька годин передмістями Нью-Йорка у відкритому автомобілі під постійним дощем. Маятник передвиборної кампанії зрештою хитнувся на його користь, але президент не зміг узяти участь у важливих обговореннях зі Сталіним.

Рузвельт писав і Сталіну, і Черчиллю, що переговори в Москві вважатимуться попередніми для майбутнього саміту «Великої трійки». В останній день перебування Черчилля в Москві Сталін надіслав президентові телеграму, не тільки погоджуючись на черговий саміт, а й запропонувавши час і місце для нього: наприкінці листопада в одному з радянських чорноморських портів. Сталін, уклавши угоду з Черчиллем про долю Балкан, де двоє лідерів визначили свої сфери інтересів, вирішив, що його союзники готові виставити на торги решту Східної Європи.

Хоч Сталін (а пізніше Черчилль) стверджував, що зустріч у Чорноморському регіоні була ідеєю президента, це стало сюрпризом для більшості у Вашингтоні. Цю ідею вперше висловив Гаррі Гопкінс у розмові з послом СРСР у Вашингтоні Андрієм Громиком. Сталін згодом обговорив цю пропозицію з Черчиллем, який його підтримав. Черчилль потім написав Рузвельту, що готовий їхати в будь-яке місце, прийнятне для президента і Сталіна. Проте президент не збирався їхати у настільки віддалені від Сполучених Штатів землі. Члени внутрішнього кола Рузвельта звинувачували Гопкінса в тому, що той запропонував подорож, яка вимагатиме, щоб їхній хворий керівник подорожував на тисячі миль через територію ворога.

Гопкінс був винен за всіма пунктами звинувачення. Ця ідея справді була суто його витвором. Переконаний, що конференція «Великої трійки» була необхідною перед поразкою Німеччини і що Сталіна неможливо було переконати виїхати за межі СРСР, він запропонував Рузвельту Крим, розраховуючи на цікавість президента й бажання відвідати нові місця. Рузвельт не був проти такої ідеї, якщо тільки її втілити після виборів. Гопкінс узяв на себе ініціативу і спитав Громико, чи можна знайти відповідне місце в Криму. Гопкінс пізніше пригадував, що, коли радники Рузвельта «зайшли до Президента, щоб спонукати його не їхати, Президент знову засумнівався і вигадав багато зустрічних пропозицій, жодна з яких не мала сенсу». Не відмовляючись від радянських пропозицій одразу, Рузвельт намагався переконати Сталіна зустрітись у Середземномор’ї{33}.

У своєму листуванні зі Сталіним та Черчиллем у жовтні та листопаді 1944 р. Рузвельт запропонував не менше десятка можливих альтернатив: Афіни, Пірей, Салоніки, Єрусалим, Стамбул, Рим, Александрія, Кіпр, Мальта і Французька Рив’єра. Вісімнадцятого листопада президент звернувся до Сталіна, зазначивши, що має застереження щодо Чорного моря через необхідність проведення кораблів через Егейське море та Дарданелли. Рузвельт припустив, що Сталін може приїхати на узбережжя Адріатики залізницею, а звідти на судні до Італії чи Сицилії, щоб можна було провести конференцію або в Римі, або в Таорміні. Він також запропонував відкласти конференцію до своєї інавгурації 20 січня 1945 р.

Як і можна було сподіватися, Сталін не заперечував проти відкладання конференції. У телеграмі від 23 листопада 1944 р. він прийняв дату наприкінці січня – на початку лютого 1945 р., але, посилаючись на поради своїх лікарів, відмовився обговорювати будь-яке місце, крім Чорноморського узбережжя. Радянський лідер не поспішав: усе йшло за його планом. Того дня, коли він писав Рузвельту, його війська заглибилися в Чехословаччину та Угорщину, захопивши місто Токай із його знаменитими виноградниками. Рузвельт майже втратив надію, що Сталін виконає обіцянку, надану йому в Тегерані, що наступна зустріч відбудеться ближче до американської території. Тоді, подивившись на скалічені ноги президента, радянський лідер пообіцяв, що наступного разу він приїде до президента, а не навпаки{34}.

Рузвельту нічого не лишалося, крім як розпитати Гаррімана про можливі місця зустрічі в Чорноморському регіоні. Шостого грудня той доповів Вашингтону: «Двоє з наших офіцерів морських сил улітку відвідали Ялту та Севастополь. Вони повідомляють, що в Ялті є багато великих і добре обладнаних санаторіїв і готелів, не пошкоджених за німецької окупації. За російськими стандартами місто надзвичайно охайне та чисте. Гавань невелика, тож сумнівно, що вона є достатньою для безпечного швартування великого морського судна. Клімат узимку помірний. Середня температура в січні-лютому близько 39 градусів за Фаренгейтом[2]. Місто дивиться на південь, а високі гори захищають його від північних вітрів».

Так Ялту вперше запропонували як місце зустрічі. Пізніше виявилося, що інформація про масштаби руйнувань у цьому районі була неправдивою, але для тих, хто читав телеграму Гаррімана у Вашингтоні, місто здавалося гарним вибором. Таким, безумовно, було і враження Рузвельта. На підставі доповіді Гаррімана він написав Черчиллю 9 грудня, посилаючись на Ялту як місце, де можна розмістити делегації союзників на суходолі.

Гарріман зробив останню нерішучу спробу переконати Сталіна зустрітися ближче до американських берегів в особистій розмові 14 грудня. Сталін пообіцяв порадитися з лікарями, але пізніше повідомив Гаррімана через Молотова, що вони все ще виступають проти тривалої поїздки. Стало зрозуміло, що розмови пішли по колу. Сталін запитав Гаррімана, чому відхилили пропозицію Гопкінса зустрітися в Чорноморському регіоні. Гарріман пояснив, що Гопкінс просто запитував про таку можливість. Радянський лідер вважав Одесу за краще місце зустрічі, заявивши, що вже почав готуватися до цієї конференції. Однак він зазначив, що, якщо президент надає перевагу Криму або ж східному узбережжю Чорного моря, вони можуть зустрітися там.

Тим часом Рузвельт дедалі більше звикав до ідеї зустрічі в Криму. Дев’ятнадцятого грудня він натякнув Гарріману: «Ми поспілкувалися з капітаном Франкелом, який повідомляє, що погодні умови для польотів у Одесі взимку непевні, а погода дуже холодна». Тоді він додав: «Я особливо зацікавлений у Севастополі та Ялті». Двадцять першого грудня Гарріман відправив звіт у Вашингтон, у якому надавав перевагу Ялті. Погода в Одесі була «похмурою і холодною», – писав він. Південний Крим буде теплішим. Аеропорт розташований за дві-три години їзди від Севастополя або Ялти. Оскільки Севастополь повністю зруйнований, у Ялті кращі приміщення для проживання. На підставі звітів американських військово-морських офіцерів, які перебували в цьому районі, Гарріман писав: «Без сумніву, умови життя на березі в одному або кількох санаторіях і готелях першого класу будуть більш ніж адекватними»{35}.

За два дні після того Рузвельт надіслав телеграму Гарріману, погодившись на зустріч у Чорноморському регіоні, якщо Сталін не міг поїхати до Середземномор’я. Він обрав Ялту, «котра, здається, є найкращим місцем, доступним у Чорному морі, з найліпшими місцями для поселення на березі та найсприятливішими умовами для польотів». Рузвельт вирішив летіти до Ялти із Середземного моря, куди б він доплив морем. Молотова повідомили про це рішення 27 грудня. На зустрічі з Гарріманом він усе ще згадував Одесу й Батумі, але американський посол зосередився на Ялті{36}.

Якщо Рузвельт вибрав місце для проведення конференції, то Черчилль 31 грудня вигадав її кодову назву – «Операція “Аргонавт”». Рузвельт відповів: «Приймаю вашу пропозицію щодо “Аргонавта”. Ми з вами їхні прямі нащадки». Широко обізнаний із класикою Черчилль спромігся відшукати літературну паралель, яка б якнайкраще відбивала почуття й очікування обох лідерів, які збиралися розпочати довгу й небезпечну подорож до Чорного моря у пошуках власного золотого руна. Сталін, не будучи шанувальником класики, без вагань прийняв кодове найменування. На Новий рік 1945-го, після вивчення плану президента зупинитися на Мальті, Черчилль надіслав Рузвельту телеграму, до якої включив один зі своїх небагатьох поетичних рядків: «Досить з нас вагань. Від Мальти до Ялти. Жодних нарікань»{37}.

Таким чином, перед Ялтою опинилася Мальта. Рузвельт присвятив 2 лютого 1945 р., увесь свій єдиний день на Мальті, екскурсіям. Після обіду, у супроводі генерал-губернатора Мальти із дружиною, Анни Беттіґер та Сари Олівер, Рузвельт здійснив екскурсію Валеттою і поїхав до Медіни, стародавньої столиці острова. Розбомблена безперервною 154-денною кампанією повітряних нальотів країн Осі, Мальта була наочним нагадуванням про нещодавню битву за Середземномор’я між Німеччиною та Британією, до якої належала Мальта. Між 1940–1942 рр. на «Фортецю Мальта» було скинуто приблизно чотирнадцять тисяч бомб. Місцевих мешканців евакуювали до центру острова, подалі від порту, промислових районів та аеродромів, але вони все ж зазнали значних втрат. Повітряну та морську блокаду острова, метою якої була голодна смерть населення Мальти та її гарнізону, вдалося зрештою прорвати у серпні 1942 р., коли п’ятьом із чотирнадцяти суден, які покинули Гібралтар із постачанням для обложеного острова, вдалося дістатися до Великої гавані Валетти. Блокаду остаточно зняли лише влітку 1943 р.

«[Ця] величезна кількість руїн вразила мене в саме серце, адже я вперше поглянула на масові руйнування цієї війни», – записала Анна у своєму щоденнику. У Валетті вона побачила кам’яну копію сувою, подаровану Рузвельтом громадянам Мальти після повернення з Тегерана у грудні 1943 р. на знак визнання їхньої хоробрості під час нацистської облоги острова. Він був прикріплений з одного боку дверей, що вели до палацу; з іншого ж боку була цитата слів короля Георга VI, який нагородив Георгіївським хрестом людей Мальти у квітні 1942 р. на піку бомбардування острова авіацією Осі{38}.

Те, що Рузвельт надав перевагу екскурсіям, стало великим розчаруванням для британської делегації. Чарльз Е. Болен із Державного департаменту пізніше зазначив, що «британців стурбувала відмова Рузвельта від обговорення як тактичних, так і змістовних питань щодо Ялти». Ентоні Іден поскаржився Гаррі Гопкінсу, що вони «їдуть на вирішальну конференцію і до цього часу не узгодили, ні що обговорюватимуть, ні як поводитися з Ведмедем, який, безсумнівно, матиме власний план». Розчарування Ідена поділяв і Черчилль. «Президент був настільки непередбачуваним, що нам із прем’єр-міністром було некомфортно», – писав Іден у своїх мемуарах{39}.

Коли прем’єр-міністр уперше почув про план президентської зупинки на Мальті, він запитав, чи зможуть вони скористатися цією нагодою для обговорення спільної стратегії. «Чи було б вам зручно провести 2 або 3 ночі на Мальті й ненав’язливо дати змогу делегатам поговорити між собою?» – писав Черчилль 5 січня 1945 р. Якщо Рузвельт хотів провести лише одну ніч на Мальті, знову напише Черчилль наступного дня, то, можливо, він би відрядив туди військових очільників на кілька днів раніше? Рузвельт спочатку відкинув цю ідею, але Черчилль продовжував наполягати й запропонував включити представників Міністерства закордонних справ. Рузвельт зрештою здався, погодившись відправити делегації на чолі з Едвардом Стеттініусом та генералом Джорджем Маршаллом до Мальти раніше, але відмовився змінити власний графік{40}.

Наполегливість прем’єр-міністра була предметом дотепів серед оточення президента на «Квінсі», а Анна пізніше згадала, як хтось говорив, начебто від Сталіна прийшла телеграма: «Я сказав “Ялта”, а не “Мальта”». Рузвельт доклав усіх зусиль, щоб Сталін не запідозрив двох західних лідерів у «змові» проти нього. Він вважав, що найкращою стратегією за цих обставин було не проводити передконференційну зустріч. Однак Черчилль активно спонукав президента до вироблення спільної стратегії. Виявилося, що Черчилль виграв битву, але програв війну: Рузвельт приїхав на Мальту, але влаштував свій графік так, щоб не залишити часу для дискусії по суті. Болен уважав, що важливішим, ніж занепокоєння президента щодо можливої реакції Сталіна, було його «загальне бажання уникати жорстких позицій та імпровізувати на місці, спираючись на власну інформацію та настрій іншої сторони»{41}.

Черчилль фактично залишився на самоті. Головна мета британської зовнішньої політики в Ялті була такою ж, як і за часів наполеонівських війн: запобігти пануванню в Європі єдиної сили, яка, взявши контроль над західною частиною континенту, становитиме смертельну загрозу для Великої Британії. У численних промовах Черчилль подавав цю політику з точки зору британської боротьби з тиранією та агресією. Силою із загальноєвропейськими орієнтирами в перші десятиліття ХХ століття була Німеччина, і Британія опинилась у союзі зі східним сусідом Німеччини, царською Росією. Із поразкою Німеччини в Першій світовій війні та підйомом комунізму в колишній Російській імперії Радянська Росія посіла місце Німеччини як загроза для європейської стабільності, а Черчилль розпочав активну антикомуністичну кампанію і всередині Британії, і за її межами; на той час він уважав «червону загрозу» набагато небезпечнішою для Європи, ніж німецький імперіалізм.

Нацистський режим відродив німецьку загрозу, і Черчилль був одним із перших, хто застерігав своїх співвітчизників про зростання сили Німеччини. «[Ми] пройшли жахливу віху в нашій історії, коли вся рівновага Європи порушена», – заявив він після Мюнхена. Черчилль ніколи не змінив свою точку зору на комунізм як небезпечну загрозу і не занижував загрозу від його транснаціональних закликів для європейського статус-кво, але після нацистського вторгнення в СРСР у червні 1941 р. він утамував власну антикомуністичну риторику. На кону опинився не тільки захист британських інтересів за кордоном, а й саме виживання Британії. Поборювати одну тиранію за допомогою іншої видавалося правильним{42}.

На час проведення Ялтинської конференції війна проти Німеччини здавалася практично виграною, багато в чому завдяки радянським перемогам, але на сході поставав черговий потенційний господар Європи, і Черчилль не збирався покидати поле дипломатичної боротьби без бою. Для британців питанням першорядного значення стало майбутнє Польщі, і не тільки тому, що це була країна, на захист якої Велика Британія офіційно оголосила війну Німеччині. У баченні повоєнної Європи, яке поділяли Черчилль та його радники із зовнішньої політики, Польща мала служити оплотом проти радянського розширення на Захід. Іншим важливим елементом стратегії Черчилля була потужна Франція: разом із сильною Польщею вона стримувала б відновлену Німеччину. Щоб зберегти баланс сил у Європі, Німеччина мусила бути ослаблена, але не повністю зруйнована чи розчленована. Це була складна гра, але Велику Британію підготували до неї століття залучення до континентальної політики. Та проте Велика Британія почувалася занадто слабкою, щоб виграти гру самостійно: американська допомога була необхідною{43}.

Уряд США не хотів утручатися у візантійську політику Європи, оскільки американці не мали досвіду в подібних дипломатичних іграх і зневажали саму ідею міжнародного порядку, що базується на балансі сил. Їхня країна не була островом біля європейського узбережжя; отже, вони могли дозволити собі менш утилітарну стратегію в Європі. Крім того, після закінчення бойових дій, відповідно до загальноприйнятого переконання того часу, американська громадськість не терпітиме присутності американських військ у Європі тривалий час. Британія розглядалася як грізний конкурент на міжнародній арені, а постійні зусилля Черчилля, спрямовані на поділ Європи на сфери впливу, розглядалися з підозрою.

Рузвельт і його радники вважали поразку Німеччини головним пріоритетом у війні, але боротьба з Японією в Тихому океані була не менш важливою для нації, яка вступила у війну після Перл-Харбора. Єдиним союзником, який міг би запропонувати істотну допомогу на Тихоокеанському театрі, був Радянський Союз Сталіна, а не Британія Черчилля. Радянська співпраця також була потрібна в майбутній світовій організації миру, ООН. Американські та британські інтереси були надто відмінними, щоб дозволити своїм лідерам досягти цілковитого взаєморозуміння у політиці щодо СРСР.

Прихильники Нового курсу в адміністрації Рузвельта не вбачали у зростанні радянської сили загрози, принаймні безпосередньої. Для них лідер британських консерваторів був не лише втіленням егоїстичного капіталізму, а й очільником імперіалізму та практиком старої дипломатії з її опорою на таємні протоколи та сфери впливу. Багато хто в адміністрації Рузвельта вірив, як раніше і Вільсон, у новий світовий порядок, де не буде жодних імперій, а нові незалежні держави запропонують рівноправний доступ до ресурсів і ринків усім країнам, а не тільки Британії. Вони підозрювали імперські прагнення у своїх колишніх колоніальних володарів, проти яких батьки-засновники Америки провадили війну за незалежність.

«Президент поділяв поширену американську підозру щодо Британської імперії, як це було колись, – писав Іден з очевидним жалем у своїх спогадах. – Рузвельт не обмежував свою неприязнь до колоніалізму лише Британською імперією, бо це був його принцип, який він ще дужче цінував за можливі переваги. Він сподівався, що колишні колоніальні території, звільнившись від своїх господарів, стануть політично та економічно залежними від Сполучених Штатів, і не боявся, що інші сили можуть перебрати на себе цю роль»{44}.

Рузвельт і Черчилль відрізнялися не тільки світоглядами та політичними програмами, а й способом спілкування з експертами з питань зовнішньої політики. Якщо Рузвельт вважав за краще уникати надто тісного контакту зі своїми зовнішньополітичними радниками, то Черчилль прагнув якомога тіснішого спілкування, нав’язуючи власне бачення та волю підлеглим. Експерти прем’єр-міністра тікали від нього, марно намагаючись уникати тривалих обідів та ще довшого нічного обговорення. Черчилль, страждаючи від нападів депресії, не лягав спати, поки не був повністю виснажений. Як і Сталін, він утримував співрозмовників у полоні за столом до раннього ранку. Коли Гаррі Гопкінс приїхав до Лондона 21 січня для попередніх дискусій із прем’єр-міністром, перемовини тривали до глибокої ночі. Ентоні Ідену пощастило, коли він однієї ночі пішов спати о 1:15. «Я був настільки втомлений більшу частину тижня, – писав Іден у своєму щоденнику, – що сенсу від мене в парламенті було дуже небагато».

Звички Черчилля не змінилися на Мальті. Алек Кадоґан написав своїй дружині 31 січня: «Ентоні [Іден] вчора повернувся від прем’єр-міністра орієнтовно о 7 вечора зі звісткою, що нам необхідно буде з ним повечеряти. Проте нам пообіцяли, що ми можемо піти спати у притомний час, бо прем’єр-міністр збирається грати в безік із Гарріманом». Цієї обіцянки було недостатньо, щоб переконати Кадоґана, який підсумував: «Більшість із нас мусить вечеряти із прем’єр-міністром і побоюється, що ми годинами не матимемо спочинку». У цьому випадку Черчилль таки замовив карти до півночі й почав грати в безік – французьку картярську гру, яка стала популярною у Великій Британії, – із послом Сполучених Штатів. Едвард Стеттініус пригадував, що прем’єр-міністр того вечора був вельми похмуро налаштований щодо майбутнього світу{45}.

Стеттініус прибув до Мальти 31 січня з Гаррі Гопкінсом для участі в консультаціях перед конференцією зі своїми британськими колегами, Ентоні Іденом та Алеком Кадоґаном. Державний секретар США справляв приголомшливе враження на всіх, хто зустрічався з ним уперше. Маючи лише сорок чотири роки, він уже був наділений пишною шевелюрою сріблясто-сивого волосся, яка суперечила його молодечому вигляду та енергійній манері поведінки. На час приїзду на Мальту Стеттініус перебував на своїй посаді лише другий місяць. Колишній виконавчий директор General Motors і US Steel, він не був новачком у зовнішній політиці, адже раніше керував програмою ленд-лізу Рузвельта та виконував обов’язки заступника держсекретаря, перш ніж обійняв посаду у грудні 1944 р.

Призначення Стеттініуса не було безпроблемним. Його попередник Корделл Голл рекомендував собі на заміну Джеймса Бірнса, але президент, стурбований тим, що Бірнс може кинути виклик його контролю над зовнішньою політикою, обрав Стеттініуса. Рішення небагато хто прийняв прихильно. Сенатор Артур Ванденберґ, загальновизнаний республіканський критик зовнішньополітичного курсу Рузвельта, висловив враження багатьох, коли зазначив у своєму щоденнику в день смерті Рузвельта, що Стеттініус «був лише хлопчиком на побігеньках у президента. Йому не вистачало знань і досвіду для такої посади в настільки критичний час, хоч він був величною людиною з належними намірами та високою чесною метою»{46}.

Новий державний секретар був непоганим переговірником, і перемовини на Мальті пройшли добре: обидві сторони були задоволені результатом. Під час війни британсько-американські розбіжності охоплювали широке коло питань – від умов ленд-лізу до військових операцій у Європі. До часу проведення Ялтинської конференції більшість розбіжностей, які випливали зі сфери компетенції міністрів закордонних справ, було або вирішено, або відкладено. Наразі дискусії точилися здебільшого навколо пріоритетів. Як зазначив Ентоні Іден, «мені здавалося, що вони приділяли надто велику увагу Всесвітній раді й надто малу – Польщі». Він вважав, що не може бути справжньої співпраці щодо майбутньої світової організації миру, якщо Сталін не поставиться до Польщі «з певною порядністю»{47}.

Скидалося на те, що навіть зазвичай критичний Кадоґан був задоволений результатами. Він писав своїй дружині: «Ми порозумілися дуже добре, і я не думаю, що матимемо з ними якісь серйозні проблеми». Стеттініус теж був задоволений результатами перемовин і мав високу думку про своїх британських колег. Він похвалив Ідена у своїх мемуарах, зазначивши, що його «сміливий розрив з урядом Чемберлена щодо політики передвоєнного замирення та його чудовий інтелектуальний потенціал завоювали йому повагу персоналу Міністерства закордонних справ та пересічних громадян Британії». Рівень узаєморозуміння між міністерствами закордонних справ двох союзних держав був безпрецедентним. Бракувало, однак, порозуміння між їхніми керівниками{48}.

Більшу частину обмеженого часу Рузвельта, присвяченого дипломатичним консультаціям на Мальті, забрав огляд звітів Об’єднаних начальників штабів про військові дії Альянсу в Європі. Рузвельт відверто вважав координацію військових справ важливішою за дипломатичні питання. Як-не-як, координація означала підпорядкування британського військового планування американським пріоритетам. На зустрічі військового командування союзників, яку обидва провідники скликали на «Квінсі» після того як Рузвельт повернувся зі своєї екскурсії островом, президент повністю підтримав своїх командувачів у суперечці про військову стратегію Альянсу в Європі. Як і раніше, британці вимагали розпочати основний наступ проти Німеччини на їхньому відтинку Західного фронту. Вони також наполягали на потужному наступі на середземноморському театрі, на додаток до того, що відбувався в Західній Європі. Мета полягала не тільки швидше від Червоної армії досягти Берліна та Центральної Європи, а й у тому, щоб поставити на керування основними військовими операціями своїх людей.

Американці, особливо генерал Джордж Маршалл, різко виступали проти кожного з планів, вважаючи їх марним і насправді шкідливим розпорошенням військ. Зазвичай увічливий Маршалл рішуче протистояв спробам Британії обмежити повноваження Ейзенгауера, вимагав закритого засідання без стенографів із британськими колегами, де прямо розказав їм, що думає про їхні вимоги передати контроль майбутньою офензивою від генерала Ейзенгауера фельдмаршалу Монтґомері. Він також відповів на звинувачення в тому, що американці мали надто сильний вплив на Ейзенгауера, який, будучи верховним командувачем Об’єднаних збройних сил, повинен бути незалежним у своїх рішеннях. «Ну, Бруку, – сказав Маршалл серу Алану Френсісові Бруку, начальникові британського Генерального штабу, – ви навіть близько не настільки занепокоєні, наскільки американські очільники стурбовані безпосереднім тиском та впливом пана Черчилля на генерала Ейзенгауера. Президент практично ніколи не бачить генерала Ейзенгауера і ніколи – за моєю порадою – не пише йому, адже він є командувачем Об’єднаних збройних сил. Проте ми глибоко схвильовані тиском прем’єр-міністра. Я думаю, що для вашого занепокоєння немає жодних підстав»{49}.

Енергійне втручання Маршалла переконало британців, що в них не було іншого вибору, окрім як прийняти американську стратегію наступу на Західному фронті. Єдине, що Черчилль зміг зробити за таких обставин, – це запропонувати Рузвельту, що в разі німецької капітуляції в Італії союзники повинні зайняти якомога більшу частину Австрії: адже було б «небажано, щоб більше Західної Європи, ніж необхідно, окупували росіяни». Утім, цей аргумент був гіпотетичним. Наразі Черчилль мав погодитися (не без застережень) зняти частину британських військ з Італії та Греції і відправити їх до Західної Європи, щоб зміцнити зусилля союзників на головному театрі дій. Після зустрічі з Об’єднаними начальниками штабів він повідомив Рузвельта про свій намір перевести командувача союзних військ в Італії фельдмаршала Гарольда Алекзандера в Західну Європу як заступника генерала Двайта Ейзенгауера (роблячи Алекзандера старшим британським військовим командувачем на європейському театрі){50}.

З точки зору британців, вечеря перед від’їздом до Криму була останньою можливістю досягти порозуміння із президентом. Вона виявилася черговим розчаруванням. Організацією ланчу, післяобіднього чаю і вечері на «Квінсі» займалася Анна Беттіґер, а її основний інтерес полягав у тому, щоб захистити батька від надмірного товариства членів американських та британських делегацій. Анна була засмучена тим, що тих самих членів британської делегації (вона називала їх «британчиками»), які відвідували ланч, батько запросив і на вечерю. У результаті їй довелося самостійно запрошувати своїх гостей, наприклад, сина Черчилля, Рендольфа, який прилетів на Мальту з Югославії. Відносно невеликі приміщення військово-морського судна не були призначені для великих прийомів. На подальше невдоволення Анни, Стеттініус та Іден, яких вона попросила залишитися в її каюті на час приготування напоїв, «пробралися до каюти Рузвельта й обговорювали з ним справи, поки Черчилль не з’явився після ванни 45 хвилинами пізніше»{51}.

Оскільки у вечері брали участь Анна та Сара, вона стала радше світською подією, ніж діловою зустріччю, на яку сподівалися британці. Стеттініус пізніше писав, що обговорення на «Квінсі» «знову послужили уточненням американських та англійських поглядів» на широкий спектр питань. Якщо розглянути список тем Стеттініуса, обговорених двома лідерами на формальних та неформальних сесіях, він справді вражає, адже охоплював усе від військової боротьби в Європі до майбутнього Німеччини, Польщі та Румунії, політики щодо Ірану й Китаю та світової організації миру. Проте мало сумніву, що більшість цих питань була згадана лише побіжно. Іден, який відвідав обід та вечерю на «Квінсі», скаржився у своєму щоденнику: «Мило, але жодну справу не було вирішено. Таким чином, для цієї мети спеціально організовано вечерю, яка була не успішнішою, ніж обід. Неможливо навіть наблизитися до розгляду справ»{52}.

Уночі проти 2 лютого літаки з членами американської та британської делегацій покинули аеропорт Луки та попрямували до аеропорту Саки в Криму. Виліт із Мальти розпочався о 23:30: американські C-54 і британські «Йорки» та «Спітфаєри» злітали з десятихвилинними інтервалами. Літак президента, спеціально обладнаний для потреб Рузвельта та відомий особовому складу військово-повітряних сил як «Священна корова», адже зазвичай посилено охоронявся під час перебування на землі, злетів о 3:30 ранку. На цей час президент заснув у своєму відділенні. Він відбував із Мальти, не скомпрометувавши своєї головної мети, – його руки не були зв’язані попередньою угодою із британцями. Він був вільний прийняти у Ялті будь-яку стратегію на власний розсуд.

Розділ 3. Царський курорт

Літаки, що перевозили делегації союзників, пролетіли над Середземним морем до Греції, а потім повернули на північ, продовжуючи летіти над Туреччиною та Чорним морем. Вони летіли зі швидкістю понад 200 кілометрів за годину на висоті приблизно 1800 метрів, саме таку висоту рекомендував лікар президента. Для досягнення пункту призначення їм знадобилося майже сім годин.

Рузвельта й Черчилля супроводжувало по шість винищувачів. Проте основна проблема полягала не в літаках супротивника, а в можливих ворожих обстрілах залишками німецьких гарнізонів на островах Егейського моря. Тиждень тому один із літаків, який віз головного охоронця президента Майкла Рейлі та його екіпаж на ознайомчу поїздку до Криму, відхилився від курсу під час шторму і втрапив під німецький обстріл над Критом, майже втративши хвіст. Машина Рейлі піднялася на 4500 метрів, щоб уникнути бурі (така висота вважалася надто небезпечною для президента з огляду на його схильність до високого кров’яного тиску), де крила літака почали обмерзати. Рейлі пощастило долетіти до місця призначення живим.

Німецькі зенітники були однією проблемою, а радянський «вогонь по своїх» – іншою. Після особистого втручання Сталіна радянці погодилися, що один американський офіцер може бути розміщений на кожній радянській протиповітряній установці у східному Чорномор’ї, проте це нічого не гарантувало. Наприкінці січня радянські зенітники відкрили вогонь по британському літаку, який не виконував радянських правил. Наближаючись до радянської території, літаки союзників повинні були виконати ідентифікаційний маневр, увійти у 30-кілометровий коридор, зробити попередньо узгоджений поворот праворуч, а потім приземлитися на злітну смугу Сакської авіабази. Радянські пілоти, перебуваючи у стані повної бойової готовності на випадок нападу супротивника, отримали наказ збивати будь-який літак, який не реагував на їхні сигнали. Командувачі довели до їхнього відома, що якщо вони не зіб’ють ворожий літак, то можуть не повертатися, і пілоти серйозно поставилися до цієї вказівки{53}.

Черчилль, чий «скаймастер» покинув аеропорт Луки за п’ять хвилин після Рузвельта, згадував у своїх мемуарах «довгий і холодний політ». Зрештою, він ставився дедалі критичніше до самої ідеї проведення конференції в Ялті. «Якби ми змарнували десять років на дослідження, ми не змогли б знайти гірше місце в світі, ніж Ялта, – поскаржився Черчилль Гаррі Гопкінсу в січні. – У цих районах процвітає тиф і смертельно багато вошей». Звіт Гопкінса, отриманий президентом на шляху до Мальти, глибоко обурив Майкла Рейлі, який переконав президента: «Умови не такі жахливі, як повідомляє Черчилль, а росіяни їх навіть покращили»{54}.

«Священна корова» президента приземлилася на Сакському аеродромі 3 лютого о 12:10 за місцевим часом. Усе відбулося без заминки, окрім того, що радянці не зрозуміли, чому супровідні літаки Рузвельта не виконували інструкцій: вони кружляли над аеродромом Сак замість того, щоб сісти на аеродромі Сарабуз біля Сімферополя, столиці Криму. За двадцять хвилин супровідні літаки Черчилля почали діяти аналогічно. Поки радянські командувачі повітряних сил намагалися з’ясувати, що пішло не так, Анна Беттіґер отримала насолоду від споглядання шоу, вражена видовищем шести винищувачів Черчилля «Локхід P-38», які кружляли над повітряною базою{55}.

Коли літаки Рузвельта й Черчилля приземлилися, більшість членів американської та британської делегацій уже була на місці. Вони або проводили час у наметі, де були виставлені шампанське, горілка, ікра та інші російські делікатеси, або вже були на шляху до Ялти. Першим гостем у літаку президента став В’ячеслав Молотов, а потім Черчилль. Рузвельт використав спеціально розроблений ліфт, щоб вийти зі свого літака, а потім його доправили до ленд-лізингового джипа, наданого радянцями. Сидячи в машині разом із прем’єр-міністром і Молотовим, Рузвельт оглядав радянську почесну варту.

Лікар Черчилля, лорд Моран, явно не був радий бачити, як його пацієнт пішки йде за джипом Рузвельта. «Прем’єр ішов збоку від Президента, подібно до індійської служниці, яка колись супроводжувала фаетон королеви Вікторії в старості», – зазначив він у своєму щоденнику. Його опис президента не лестив Рузвельтові. «Президент мав старий, худий і виснажений вигляд, – писав Моран. – Він сидів, дивлячись прямо перед собою, із відкритим ротом, так наче не тямив, що ж відбувається». Анна також непокоїлась і визнала, що він «здавався втомленим після важкого вчорашнього дня та короткого нічного сну в літаку». Радянські лікарі, яких привезли на аеродром Сак, щоб оглянути Рузвельта, дійшли висновку, що він був виснажений, а його здоров’я – у поганому стані{56}.

Американці та британці сіли в кортеж ленд-лізівських «паккардів» та «Зі-Сів» – броньованих радянських військових VIP-автомобілів – і полишили Саки в оточенні радянських чиновників та співробітників служби безпеки невдовзі після 1-ї години дня за місцевим часом, сподіваючись доїхати до Ялти до настання ночі. Вони рушили до Сімферополя, а потім повернули на південь, на гірську дорогу до приморського міста Алушти. Досягнувши Чорного моря, повернули на захід і поїхали «шляхом Романових» до Ялти. За наказом Наркомату внутрішніх справ (НКВС), який відповідав за безпеку, дорогу очистили не тільки від снігу, а й від більшості транспортних засобів і навіть пішоходів. Весь маршрут до Сімферополя охороняли радянські війська з озброєними солдатами, розташованими на відстані приблизно 15 метрів один від одного. Особливістю радянської почесної варти було те, що значна кількість бійців уздовж дороги до Ялти були жінками.

Гостей розважив особливий салют, який давали вздовж маршруту кавалькади. «Коли проїжджав президентський автомобіль, – згадував Чарльз Болен, – солдати, багато з яких були дівчатами, рвучко робили російський салют – різкий рух руки, щоб виставити гвинтівку під кутом 30 градусів до тіла». Анні Беттіґер солдати здалися «охайними і стрункими», але Майкла Рейлі, головного охоронця, який подорожував тим же автомобілем, що і президент та його дочка, побачене не вразило. «Деякі російські військові, – писав він у своїх мемуарах, – були настільки крихітними, що їхні давні “Спрінґфілди” були більшими, ніж бійці, які їх носили. Під час ближчого розгляду ці запеклі солдати виявилися дівчатами-підлітками, хоч вони таки були бійцями Червоної армії»{57}.

З вікон мандрівники бачили дорогу, війська та ландшафти – рівні степи, потім гори, – позначені беззаперечними прикметами війни, що лютувала тут лише кілька місяців тому. «Пейзажі, що змінювалися за вікном, були завалені згорілими танками, розваленими будівлями та зруйнованими німецькими вантажними потягами, які були покинуті та спалені нацистами під час відступу з Криму», – писав Рейлі, повторюючи запис, поданий у подорожньому журналі президента, та майже кожен інший спогад учасників конференції. Рузвельта настільки вразили сцени руйнувань, що під час першої зустрічі зі Сталіним він заявив, що «став більш кровожерливим стосовно німців, ніж рік тому».

Коли кавалькада досягла Сімферополя, мандрівники нарешті дістали шанс розглянути зблизька місцевих мешканців. «У цілому всі здаються надзвичайно добре нагодованими і здоровими», – написала у щоденнику Анна Беттіґер. Спостереження Анни поділяла Кетлін Гарріман, двадцятисемирічна донька посла США в Москві, яка раніше приїхала до Ялти поїздом через південну Україну. Місцеві селяни видавалися їй «набагато благополучнішими, ніж ті, які мешкали навколо Москви».

Донька президента детально описала зовнішність радянських громадян, яких вона могла побачити з вікна своєї машини. «І чоловіки, і жінки, і діти одягнені в надзвичайно невиразний за кольором та стилем одяг, – зазначила вона. І додала: – Проте вбрання зручне і тепле, хоч іноді на вигляд зношене». Анну найбільше вразила майже цілковита відсутність чоловіків (крім солдатів). «Багато дитячих облич, – писала вона, – на вигляд набагато старші за свої роки». Жінки також на вигляд значно старші, а їхні обличчя вкривали дуже глибокі зморшки». Вона продовжувала: «Це не дивно, коли ви бачите, наскільки важко ці жінки працюють. Вони носять неймовірні тягарі на своїх спинах»{58}.

Це була довга поїздка, майже шість годин від Сак до Ялти, а машини йшли зі швидкістю приблизно 30 кілометрів за годину. Черчилль нудився автомобільною поїздкою. «Христе! Ще п’ять годин», – скаржився він своїй доньці Сарі Олівер. Анна захищала свого батька президента Рузвельта й наполягала на поїздці з ним, щоб йому не довелося «вести розмову» з іншими членами делегації. Вони їли бутерброди в дорозі, і Анна відмовилася зупинитись на обід у Сімферополі. (Вона врешті-решт погодилася зупинитися на кілька хвилин, лише щоб скористатися вбиральнею.) «Коли ми туди прибули, я з жахом виявила, що Молотов випередив нас, – і стіл був накритий горілкою, вином, ікрою, рибою, хлібом, маслом – і одному Богу відомо, що послідувало б за цим», – написала Анна у своєму щоденнику. Американці поїхали без обіду, але британці були люб’язнішими. Лорд Моран мав «сумніви» щодо ікри, копченого лосося, молочного поросяти та шампанського. «Утім, прем’єр-міністр, – писав Моран, – любить хорошу їжу, і він незабаром став самим собою і навіть зробив кілька досить сміливих зауважень»{59}.

Президент першим доїхав до місця призначення, Лівадійського палацу, але прем’єр-міністр був щасливішим, коли нарешті прибув до палацу Воронцова, розташованого за декілька кілометрів. Після обіду з шампанським поїздка здавалася не таким випробуванням. «Нам довелося їхати ще дві години, але це було приємно, – писала Сара Олівер своїй матері. – Тато перецитував практично цілого “Дон Жуана” і мав приблизно 30 хвилин сну». У своїх мемуарах Черчилль описав «блискуче сонячне світло», яке привітало його групу, коли та перетинала гори. Відповідно до інших записів, це був похмурий день із «хмарами, які, знижуючись, плювали дощем і дрібним мокрим снігом». Сара писала, що на шляху із Сімферополя до Ялти «впала темрява, але передні фари освітлювали вартових, досі ще вишикуваних уздовж дороги». Досягнувши вілли Воронцова, місця розташування британської делегації, за чверть до восьмої, Черчилль наполіг на розмові з лордом Мораном та Ентоні Іденом. «Він був у чудовій формі, – писав Моран, – божився, що зараз може легко пройти такий самий автомобільний шлях, і навіть зауважив, що після такого переїзду міг би виголосити промову»{60}.

Лівадійський палац, призначений штаб-квартирою американської делегації, насправді розташовувався не в місті Ялті, яке Рейлі описав як «стерте на сміття» військовими діями, а в селищі за 7 кілометрів від міста. «Розташований на висоті понад 150 футів (30 метрів) над рівнем моря», зазначав автор журналу подорожей Рузвельта у лютому 1945 р., палац «довершує неймовірну панораму гір та моря на сході й півночі». «Три палаци, в яких жила “Велика трійка”, – це єдині будівлі, які залишилися недоторканними», – написала Анна у своєму щоденнику. «Царі та багатії прибували поїздом до Севастополя, там сідали на борти яхт і пливли до Ялти. Місцеві мешканці пам’ятають, що тут зупинялися Джо і Марджорі Девіс на своїй яхті!» Це була згадка про візит посла США, який перебував у Москві з 1936 до 1938 р. і був добре знайомий із Рузвельтом і всією його родиною{61}.

Кримська Лівадія дістала свою назву від міста в центральній Греції. Найменування було далеким відлунням грецького проекту, який захоплював імператрицю Катерину II протягом значної частини її царювання. Анексія Криму 1783 р. була лише одним кроком у втіленні цього проекту, який передбачав відновлення Візантійської імперії та встановлення російського контролю над Босфором і Дарданеллами. Катерина навіть назвала одного зі своїх онуків Костянтином, готуючи його до вступу на престол нової Візантії. Вона також перейменувала десятки кримських міст та селищ на грецький штиб. Сімферополь (нова столиця регіону), Севастополь (база Чорноморського флоту) і Лівадія (майбутнє місце літньої резиденції царів) – усі ці назви були свідченням амбітних планів, яким ніколи не судилося здійснитися.

Крим не лише не став мостом до Константинополя, а й самі російські претензії на півострів та інші набуті наприкінці вісімнадцятого століття території було поставлено під сумнів у часи Кримської війни, яка розгорнулася між Росією і коаліцією Британії, Франції та Османської імперії. Війна почалася 1853 р. з конфлікту між Францією та Росією навколо контролю над християнськими святинями в Палестині. На кону стояло майбутнє Османської імперії та вплив великих європейських держав у регіоні. Цар Микола I помилився щодо намірів британців, які після певних вагань приєдналися до французів, намагаючись завадити просуванню Росії на Балканах. Три держави 1854 р. розпочали воєнну інтервенцію в Криму.

Союзники взяли в облогу Севастополь, але гарнізон і моряки затопленого імперського флоту відмовилися здатись і захищали місто майже рік, завдавши тяжких утрат нападникам. Кримська експедиція була чим завгодно, але не успіхом, адже коштувала британцям цвіту їхньої кавалерії, до якої відбирали представників найвидатніших аристократичних родин імперії. Вона також була катастрофою з точки зору зв’язків із громадськістю, адже розвиток телеграфу перетворив Кримську війну на перший міжнародний воєнний конфлікт, хід подій якого висвітлювала преса. Англійці та французи впоралися гірше, ніж очікували, але ще гірше велося росіянам, які зрештою покинули Севастополь. Надії на створення проросійської коаліції, у тому числі плани запросити американський флот у Чорне море на противагу британським і французьким морським силам, ніколи не справдилися. Новий російський цар Олександр II був змушений припинити війну й укласти мирний договір у Парижі 1856 р.{62}

Паризький договір порушив наявний баланс сил у Європі і став головною перешкодою для намагань Росії здобути контроль над Константинополем і протоками. Договір позбавив Росію її ролі захисника християн в Османській імперії, оголосив Чорне море нейтральним і заборонив будь-якій державі, зокрема Росії, будувати укріплення на його берегах. Незважаючи на заборону фортифікацій, мирна угода ніяк не обмежувала російських аристократів і самого царя в будівництві літніх палаців на узбережжі. Олександр II купив маєток на березі Чорного моря 1861 р., відомий як Лівадія, куди відправив свого архітектора Іполита Монігетті. У 1860-х рр. Монігетті побудував два палаци, один великий, другий маленький, і церкву. Лівадія швидко стала улюбленим місцем літнього відпочинку царської сім’ї, особливо її обожнювала дружина Олександра, Марія Гессенська, якій лікарі радили проводити якомога більше часу в теплому кліматі.

Рузвельт, мабуть, пам’ятав царські палаци з найпопулярнішого твору свого улюбленого письменника Марка Твена. У «Простаках за кордоном» Твен описав свій візит до Лівадії 1867 р.; це був перший рік, коли імператорська сім’я провела літо в Криму.

Твен, поїздку якого Середземномор’ям та Чорномор’ям на борту корабля «Квакер-сіті», фінансувала одна з газет Сан-Франциско, був вражений прийомом, який йому та супутникам запропонував імператор та члени імператорської родини, які йому здалися ввічливими і щирими (на відміну від французів, чия гостинність видавалася виключно церемоніальною). Олександр II сказав, що «він був дуже радий бачити нас, тим паче, що відносини між Росією та Сполученими Штатами настільки дружні, – писав Твен. – Імператриця сказала, що американців люблять у Росії, і вона сподівалася, що до росіян в Америці ставитимуться так само».

Це був справді гарний період у російсько-американських відносинах, оскільки Твен побував у Лівадії в рік продажу Росією Аляски Сполученим Штатам. Переговори розпочалися під час Кримської війни, яку висвітлювали американські газети, і за нею з великим зацікавленням стежили майбутні учасники громадянської війни в Америці, які вивчали британську та французьку тактики в Криму. Окрім фінансових міркувань, росіянами керувало прагнення захиститися від Британської імперії та позбутися території, яку Санкт-Петербург навряд чи зміг би захистити в разі нападу британців. Царські радники побоювалися, що Аляска може стати ще одним Кримом, а там не було жодної фортеці на кшталт Севастополя чи значної військової бази для захисту території від іноземних посягань.

Твен, запеклий ворог самодержавства, здавалося, був зачарований царем. Він писав:

Під час візиту Твена Олександр II саме реформував свою величезну імперію. Трохи раніше, 1861 р., він зробив те, що його батько, Микола I, вважав немислимим, і звільнив кріпаків. Він також запровадив реформи, які в кінцевому підсумку стосувалися більшості російських соціальних та економічних інститутів – від армії до судочинства. Як і багатьом іншим російським реформаторам, йому важко було стримувати ті сили, які він вивільнив. Царський лібералізм заохотив поляків, які 1863 р. почали повстання. Польське національне відродження, своєю чергою, надихнуло українців, яким зрештою належатиме Крим. Молоді російські радикали вважали, що можуть здійснити соціальну революцію, вбивши імператора. Олександр пережив низку замахів на життя, у тому числі дорогою з Лівадії до Москви, але 13 березня 1881 р. його щастя вичерпалося і його вбила бомба терориста-самогубця, члена радикальної організації «Народна воля». Молоді радикали хотіли соціальної революції: натомість вони отримали тривалий період реакції та відкладення планів щодо введення виборного парламенту в Росії на двадцять п’ять років.

Син царя і його наступник Олександр III скасував багато реформ батька і не поділяв його активістського запалу. Він спокійно помер у своєму ліжку в Лівадійському палаці 1894 р. Олександр III, напевно, провів у Лівадії більше часу, ніж будь-який інший російський цар і навіть назвав на честь свого улюбленого курорту пароплав, збудований для нього в Шотландії 1880 р. Імператорська сім’я купила Массандрівський палац і виноградники недалеко від Ялти, а 1886 р., після того, як вони потрапили у шторм і заночували в морі, побудував перший хвилеріз у ялтинській гавані. Олександр III відзначив 1891 р. двадцять п’ятий ювілей весілля в Лівадії з феєрверками, запросивши гостей королівської крові з усієї Європи. Серед них був принц вельський Альберт Едуард, котрий пізніше став королем Едуардом VII, та його дружина Александра, сестра імператриці Марії.

Палац, призначений для американської делегації, збудував Микола II, син Олександра III, разом із дружиною Олександрою. Старовинні палаци в Лівадії нагадували Миколі про смерть батька, тож він прагнув сучаснішого дизайну. Після поїздки до Італії 1909 р. цар замовив російському архітекторові Миколі Краснову, який також був учителем малювання у його дітей, побудувати новісінький палац у стилі ренесансу. Будівництво почалося 1910 р., а наступної осені його вже завершили, що було дивовижним досягненням. Два старих палаци зруйнували, і лише невелика церква, зведена Іполитом Монігетті, нагадувала про колишню резиденцію царів.

Новий палац, побудований із місцевого білого каменю Інкермана, втілював непросту взаємодію кількох архітектурних стилів. Із самого початку було вирішено, що палац матиме чотири різних фасади. Більярдна зала, де для Президента Рузвельта влаштували приватну їдальню, була побудована у стилі Тюдорів. Із двох внутрішніх двориків – один, італійський, був змодельований за зразком монастиря Сан-Марко у Флоренції, а інший, арабський, мав фонтан у центрі та елементи татарської архітектури. У новому дизайні були враховані деякі наявні елементи, у тому числі саркофаг, привезений із Помпеї першим власником маєтку графом Потоцьким, який також насадив екзотичні дерева в навколишніх садах.

Кожну деталь архітектурного плану схвалювала імператорська сім’я. Згідно з історією палацу, яку поширили серед членів американської делегації, щоб відплатити своїм проблемним замовникам, Краснов «створив карикатури на царя у формі лев’ячих голів-підлокітників на двох мармурових лавках обабіч головних дверей». Довідка також повідомляла, що «подібність до царя вражала, якщо левові на голову надягали шапку»{64}.

Імператорська сім’я відпочивала в новому Лівадійському палаці щороку до початку Першої світової війни. «У Петербурзі ми працюємо, а в Лівадії ми живемо», – написала одна з царських дочок, висловлюючи почуття всієї родини. Після свого зречення у лютому 1917 р. Микола звернувся до революційного уряду по дозвіл усамітнитися у Лівадії. Запит було відхилено. Натомість новий уряд Олександра Керенського визначив Лівадійський палац відпочинковим домом для жертв царизму. Його першою революційною мешканкою стала «бабуся» російської революції, Катерина Брешко-Брешковська, яка багато років провела на засланні. Пізніше більшовики, за деякими свідченнями, перетворили царську віллу на санаторій для хворих на туберкульоз, за іншими – на психіатричну лікарню{65}.

Після того як восени 1941 р. Ялту захопили нацисти, палац перетворили на штаб-квартиру 22-ї піхотної дивізії вермахту, а інші підрозділи розміщувалися там під час підготовки до німецького нападу на Севастополь. За словами українського перекладача, призначеного штабом дивізії, нові мешканці «поводилися, як тварини, напивалися, а іноді й викидали свої склянки й тарелі з балкона, звідки виднілося Чорне море». Гітлер зрештою подарував палац фельдмаршалу Ґерду фон Рундштедту, командувачу армійської групи «Південь», який захопив Крим. У лютому 1945 р. Рундштедт навряд чи згадував про Лівадійський палац: як головнокомандувач німецьких військ на Західному фронті, він докладав зусиль, щоб стабілізувати німецьку оборонну лінію після Арденнської операції{66}.

Коли радянські війська відбили Ялту у квітні 1944 р., Рундштедт уже був на Західному фронті. В останні дні окупації німці постаралися позбавити палац усіх цінних речей. Згідно з радянськими звітами, відступаючи, німці спалили малий палац, зруйнували меблі у великому, пошкодили кімнати і зрубали дерева в саду. У селищі Лівадія залишилося тільки дев’ятнадцять будинків, а дев’яносто один було повністю чи частково знищено. Ялта перебувала у не набагато кращому стані.

«Ялта мала вигляд міста на Французькій Рив’єрі, – писав майор Артур Герберт Бірс, перекладач посольства Великої Британії в Москві. – Вулиці, оточені маленькими віллами із садами, вели до прибережної променади. Трохи вище, серед кипарисів та виноградників, гніздилися імпозантніші будівлі. Гори на задньому плані були заліснені, а їхні верхівки вкриті снігом. Перед нами лежало просторе море. Утім, хоч місто здавалося привабливим, поки ми наближалися до нього, огляд зблизька засвідчив повноту його трагедії. Кожен будинок був оболонкою з голих стін без даху, руйнування було систематичним, а перед евакуацією німці не залишили цілим жодного будинку»{67}.

Роботи з відновлення Лівадії та сусідніх палаців розпочалися в листопаді 1944 р., незабаром після того, як у листуванні між Рузвельтом і Сталіним почали з’являтися посилання на Крим. Темпи надзвичайно зросли після того, як 8 січня в Москві було випущено спеціальну директиву. Людиною, яка підписала цю директиву і визначила себе відповідальною за підготовку, був Лаврентій Берія, тоді народний комісар внутрішніх справ, голова установи, яка керувала ГУЛАГом. Берія, який пізніше став відповідальним за радянський проект атомної бомби, був досвідченим комуністичним керівником, який довільно використовував терор для мобілізації громіздкої централізованої радянської системи. Він підтвердив свою репутацію людини, яка найефективніше вирішує проблеми Сталіна, упродовж тижнів, що передували Ялтинській конференції.

Берія підписав свою директиву за два дні до того, як Сталін отримав офіційне підтвердження від Черчилля про час і місце проведення конференції. Вона мала розпочатися 2 лютого 1945 р. Берія мав трохи більше трьох тижнів, щоб підготувати Лівадію та два інших кримських палаци – Воронцовський в Алупці (призначений для британців) та Юсуповський у Кореїзі (зарезервований для радянської делегації) – для їхніх почесних мешканців. Далі трапилося маленьке диво, яке уможливило тільки поєднання терору, швидкої мобілізації державної економіки, тактика ударної роботи та використання рабської праці.

Заступники Берії, генерал таємної поліції Сергій Круглов і керівник будівництва Леон Сафразян, відповідали за безпеку та відновлювальні роботи. Полковники й майори державної безпеки, які працювали під їхнім керівництвом, відповідали за різні завдання, від установлення систем зв’язку до постачання будинків меблями та постільною білизною. Вони мали забезпечити дві тисячі комплектів ліжок для будівельників та охоронців, хоча цього й було значно менше, ніж потрібно, враховуючи кількість людей, які насправді брали участь у реконструкції палаців. Усього до Криму було направлено понад півтори тисячі залізничних вагонів із будівельними матеріалами, обладнанням, меблями та запасами продовольства{68}.

Роботи проводили будівельники із Севастополя і Ялти, інженерні батальйони Чорноморського флоту й Червоної армії і, як пізніше занотувала Анна Беттіґер, «невелика армія румунських військовополонених». Таким чином, разом із дванадцятьма севастопольськими сантехніками на одній із будівель Лівадійського палацу працювали 150 військовополонених. Роботи тривали цілодобово у дві 12-годинні зміни. Опівночі керівники слухали звіти своїх підлеглих і складали плани на наступний день. Робітники з Ялти мали особливу незручність, бо після кожної зміни мусили пройти пішки 7 кілометрів, щоб дістатися до своїх домівок. Місцеві мешканці були вражені рівнем організації та дисципліни, що забезпечував нагляд НКВС за проектом, а також були щасливі отримувати дворазове харчування. І вони пишалися своїми досягненнями. Будівельним загонам надали креслення лише для президентської вбиральні та ванної кімнати: щодо решти їм доводилося знаходити власні будівельні рішення. Вони організували невелику майстерню для виготовлення мармурових елементів. Реставрація підлог Лівадійського палацу стала особливим викликом, адже Майкл Рейлі попередив представників НКВС, що вони мають бути абсолютно рівні, щоб президент міг використовувати свій інвалідний візок{69}.

Американські та британські делегації, які заздалегідь прибули до Криму з Москви, щоб надавати консультації радянським господарям щодо вимог своїх делегацій, стали свідками заключних етапів радянської ударної роботи. Меблі, порцеляна і столове приладдя, взяті з московських готелів, були розміщені в кімнатах одразу після завершення реконструкції. Особливо вражали живопис та декор кімнат почесних мешканців. Кетлін Гарріман, якій батько довірив нагляд за процесом, написала в одному листі: «Килими для президентського люксу міняли чотири рази. Кожного разу всі меблі мали бути винесені – а вони були великі, важкі й вікторіанські. Радянці просто не могли вирішити, які східні кольори мають кращий вигляд».

Сергеєва Є. Л., керівниця сантехніків, які працювали на одній із будівель Лівадії, згодом згадувала, що завершену роботу перевірили посадові особи НКВС у супроводі американців на чолі з жінкою, яка виявилася надзвичайно вимогливою. Стіни президентського туалету і ванної кімнати на вимогу цієї жінки перемальовували сім разів. Щоразу вона показувала на море й говорила, якого кольору мають бути стіни, та оскільки колір моря постійно мінявся, стіни потрібно було перефарбовувати знову і знову. Чи історія була правдивою, чи ні, немає сумніву, що американською жінкою, яка справила таке стійке враження, була Кетлін Гарріман{70}.

Аверелл Гарріман був цілком задоволений підготовчими роботами, перш ніж вирушив із Лівадії на Мальту зустрічати там президента. Двадцять п’ятого січня він попросив свою праву руку в Москві – тридцятидев’ятирічного Джорджа Ф. Кеннана, чия зоря сходила на дипломатичній службі США, передати повідомлення Молотову, яке починалося так: «Я виявив після прибуття до Магнето [кодова назва для Ялти], що всі приготування відбуваються швидко та задовільно. Про Президента піклуватимуться у найбільш комфортний спосіб». Рузвельт спочатку планував делегацію з тридцяти п’яти осіб, однак на день початку конференції це число зросло майже вдесятеро. Американці запропонували завести більше кораблів для розміщення додаткового персоналу, але радянці вказали на загрозу від морських мін: як зазначив посадовець НКВС, німці втекли, «не залишивши карти». Лівадійський палац перетворився на базовий табір. «Лише повні генерали та адмірали, а також глави держави отримували індивідуальні кімнати. Решта пакувалася, як пацієнти в палаті», – написала Кетлін Гарріман із Лівадії. «Я ніколи не думала, що так багато речей може піти не так у такий різний спосіб, – повідомила вона когось зі своїх друзів. – Нам пощастило, що Аверелла тут нема, але я думаю, що останньої миті все швидко налагодиться». Так насправді і сталося{71}.

Двадцять сьомого січня Берія прозвітував Сталіну та Молотову про завершення підготовки до конференції. На Сакському аеродромі впорядкували гуртожиток, здатний розмістити п’ятсот військовослужбовців ВПС. У головному палаці Лівадійського комплексу було реконструйовано сорок три зали. Для гостей підготували додаткові сорок вісім кімнат у другому палаці. Обидві будівлі обладнали електричними та опалювальними системами. У туалетах була гаряча вода. У підвалі організували бомбосховище, здатне витримати крах будівлі. Для американської делегації встановили телефонну систему із 20 включеннями. Радянський допоміжний персонал мав мешкати в гуртожитку із власною кухнею, у якому могли розміститися шістдесят осіб. Американській та британській делегаціям надали сорок машин, здебільшого американського виробництва. На місці встановили пекарню та риболовну станцію, для урізноманітнення продуктів харчування, привезених з інших частин СРСР. Берія повідомив, що 20 січня Сакський аеродром та приміщення в Лівадії перевірено та затверджено посадовими особами США{72}.

«Лівадійський палац був повністю відреставрований упродовж останніх трьох тижнів, із того часу, як його обрали резиденцією американської делегації, – свідчив інформаційний бюлетень для прибулих членів американської делегації. – Ніхто з тих, хто прибуває сьогодні, не зможе повністю уявити колосальне завдання, яке радянці вирішили менш ніж за місяць, щоб прийняти цю конференцію. Ці будівлі не призначалися для обслуговування готельного типу. Радянці зробили все можливе, щоб пристосувати їх до потреб великої команди, яку ми привезли»{73}.

Коли ввечері 3 лютого кортеж Рузвельта доїхав до Лівадійського палацу, ніщо не нагадувало про колишню руїну. «Коли ми приїхали, – писала Анна Беттіґер у своєму щоденнику, – у всіх кімнатах першого поверху мирно потріскував вогонь у камінах, і ми раділи, адже дуже змерзли після нашої п’ятигодиної поїздки». Вечерю подали приблизно о дванадцятій: це була ікра, нарізана риба «несмажена, але якось оброблена», дичина, шашлик, який Анна назвала «м’ясом на шампурі», картопля. Було два види десерту та кави. Шампанського, вина й лікеру було багато. Кетлін Гарріман розповіла Анні, що «метрдотель та його два помічники накривали і розбирали цей стіл по 3–4 рази на день упродовж минулого тижня, експериментуючи з розташуванням скла і порцеляни». Для кожного гостя передбачалося п’ять склянок. Анна була «приголомшена», побачивши стільки склянок, але посуд видався їй «симпатичним». Їй сподобалась їжа, але вона здивувалася тим, що «кожного разу, коли від чогось відмовлялися, метрдотель кривився, як грозова хмара чи смертельно ображена людина».

Президента шанували в особливий спосіб. Метрдотель привітав Рузвельта багатьма поклонами, звертаючись до нього «ваша високоповажносте». Він мав у своєму розпорядженні трикімнатний номер із кабінетом, розташований у приміщенні царської зали для аудієнцій, їдальнею в колишній більярдній залі та спальнею в колишньому кабінеті царя. Він також користувався розкішшю приватного туалету в будівлі, де, за словами Кетлін Гарріман, «приміщення для вмивання були практично відсутні». Поглянувши на житло, президент Рузвельт сказав: «Я не можу зрозуміти занепокоєння Вінстона. Це місце має всі зручності дому».

Кетлін була готова розділити кімнату з Анною Беттіґер, але донька президента воліла мати власну маленьку кімнату. «У ній стоїть смішне старе залізне ліжко, із тонким матрацом, який на фут коротший від пружинної основи, один круглий стіл і зовсім немає крісел, – написала Анна у своєму щоденнику. – Та проте обіцяють трохи більше меблів завтра! За дві кімнати звідси розташована велика кімната з туалетом та раковиною з холодною проточною водою, і нічого іншого. У цьому номері двоє дверей, одні з яких не мають замка. До гарячої води мені треба пройти цілий блок. Однак на цьому поверсі є три ванні кімнати (повністю облаштовані) для приблизно двох десятків із нас, тому занадто великих черг бути не повинно. Батько має власну ванну. Вона трохи на віддалі від його кімнати, але він вважає, що я можу користуватися нею, адже вона на відстані лише півблока від моєї кімнатки!»{74}

Перший поверх Лівадійського палацу було зарезервовано для президента, його доньки та головних членів делегації, у тому числі державного секретаря Стеттініуса й посла Гаррімана. Другий поверх, який перед революцією був резиденцією цариці та її чотирьох дочок, призначався для начальників штабу збройних сил і їхніх помічників. Житло генерала Маршалла розташовувалося в колишній імператорській спальні, а флот-адмірал Ернест Кінґ жив у будуарі цариці, що стало джерелом жартів для членів делегації. На третьому поверсі розташовувалися секретарі та клерки. Військовий і флотський персонал перебував у другому палаці, разом із кімнатою Таємної служби, приміщенням для хворих, їдальнею і перукарнею, розташованою на третьому поверсі. Колишнє приміщення охорони слугувало центром зв’язку.

Старші члени делегації обідали на другому поверсі головного палацу, а молодші офіцери їли на другому поверсі житлових приміщень. Радянські покоївки застилали ліжка і прибирали кімнати. Послуги перукаря і манікюрника надавалися господарями безкоштовно. Членам делегації рекомендували взагалі не ходити біля головного входу в Лівадійський палац або будь-яких радянських військових об’єктів, а вночі триматися подалі від парків і морського узбережжя. «Коли охоронець запитує ваші “докумєнти”, “пропуск”, “паспорт” чи “бумаґі”, без вагань покажіть йому ваше посвідчення особи. Якщо він із будь-якої причини звернеться до вас, пред’явіть свою картку. Не намагайтеся сперечатися з охоронцями – вони мають суворі накази», – зазначалося в інструкціях, які видавали членам американської делегації{75}.

Черчиллю, хоч і не одразу, сподобався Воронцовський палац поблизу Алупки, який він вважав побудованим англійським архітектором для російського князя, який служив імператорським послом у Лондоні. «Наша обстановка була неймовірною, – писав він у своїх мемуарах, для яких надиктував чотирнадцять сторінок байок та вражень про перебування у Криму. – За віллою, напівготичною та напівмавританською за стилем, здіймалися гори, вкриті снігом, у тому числі й найвища вершина Криму. Перед нами простиралася темінь Чорного моря, суворого, але все ще приємного і теплого навіть о цій порі року».

Черчилль із задоволенням виявив портрети британських аристократів, що висіли над одним із камінів, – він визначив їх як Гербертів із Вілтона, яких вважав родичами британської дружини російського посла. Інші члени британської делегації були значно менше вражені. У листі до матері Сара Олівер характеризувала приміщення як «трохи схоже на зали шотландських баронів усередині та на суміш швейцарського шале й мечеті зовні». Алек Кадоґан, пишучи до своєї дружини, високо оцінив місцерозташування палацу, але більш ніж критично описав його архітектурний стиль. «Це великий будинок невиразної потворності – своєрідна готична версія замку Балморал – із облаштуванням неймовірно жахливої бридкості», – писав він 4 лютого зі своєї «маленької, але досить комфортабельної кімнати на віллі»{76}.

Палац був збудований між 1830 і 1848 рр. Михайлом Воронцовим, героєм Наполеонівських воєн, командувачем російських військ в армії Веллінґтона 1815 р., завойовником Кавказу та Варни, генерал-губернатором Новоросії – імперської провінції, до якої входив Крим. Попри переконання Черчилля, Воронцов ніколи не був послом у Лондоні – ним був його батько. Його дружина, графиня Олександра Браницька, надихнула на деякі найкращі вірші Олександра Пушкіна. Його сестра Катерина одружилась із представником родини Гербертів, чиї портрети впізнав Черчилль.

Михайло Воронцов провів дитинство та юність в Англії, де здобув освіту і служив секретарем у батька. Старший Воронцов хотів, щоб його син опанував не тільки гуманітарні науки, а й ремесла. Він думав, що рано чи пізно така ж революція, що відбулась у Франції, прийде до Росії, і він волів, щоб його син був до цього готовий. А син, не очікуючи найближчим часом революції, зробив блискучу кар’єру на російській імперській службі. Він також не покладався на власну ремісничу майстерність, коли вирішив створити частину Англії на берегах Чорного моря.

Воронцовський палац спроектував англійський архітектор Едвард Блор, який ніколи не відвідував кримського будівельного майданчика. Зведений упродовж вісімнадцяти років за допомоги кріпаків Воронцова, які були вивезені з центральної Росії, замок поєднав готику та арабський стиль. Південний вхід мав мавританський вигляд, і в його інтер’єрі були арабські написи, зокрема: «Немає завойовника, крім Аллаха». Будівництво замку в Алупці стало одним із головних аргументів, який переконав російських царів збудувати власну літню резиденцію в сусідній Лівадії. Микола I наділив Михайла Воронцова за віддане служіння імперії князівським титулом, і князь прожив досить довго, щоб побачити кінець Кримської війни, під час якої за британськими військами наглядав його племінник, британський державний секретар Сідні Герберт. Старий князь помер у листопаді 1856 р., коли вже не можна було бути одночасно російським патріотом і англофілом{77}.

Палац залишався у володінні родини Воронцових до революції 1917 р. Коли пророцтво старого посла про майбутню революцію нарешті здійснилося, нове покоління не було готове приєднатися до переможного класу робітників і замість цього емігрувало. Нові володарі палацу, більшовики, спочатку перетворили його на музей, а потім на курорт. Колекція музею була евакуйована під час Другої світової війни, але лише невелика її частина збереглася. До того часу, коли німці пішли, розграбований палац опинився в такому ж стані, як і Лівадійський.

Берія доповів Сталіну та Молотову, що будівельники під наглядом НКВС відремонтували 22 кімнати в головному корпусі Воронцовського палацу та 23 приміщення в так званому будинку Шувалова. Вони також підготували для членів делегації ще дві будівлі, розташовані за два кілометри, та переобладнали курорт Червоної армії поблизу. Усього було шістдесят вісім номерів загальною житловою площею 1545 квадратних метрів, а також гуртожиток, у якому могли розміститися сотні людей. Як і в Лівадії, ремонт включав установлення електричних та опалювальних систем і телефонну мережу з двадцятьма включеннями, однак не було бомбосховища: цей привілей надали тільки Рузвельту{78}.

«Руйнування в Криму майже тотальне. Росіяни за два тижні перебудували й облаштували єдині придатні для проживання місця, які залишилися, – зазначалося в телеграмі за 31 січня від британської передової делегації до керівників британської делегації на Мальті. – Усім, окрім почесних учасників, доведеться жити по двоє і четверо, часом навіть по шестеро і по дев’ятеро в номері, ванних кімнат мало і розташовані вони неблизько. У Воронцовському палаці три ванни мали обслуговувати до тридцяти осіб». Алек Кадоґан радів, що міг скористатися ванною, спеціально призначеною Ентоні Ідену, а Сара Олівер була надзвичайно рада, що батько дозволив їй використовувати свою приватну ванну кімнату. «Утім, якщо хтось прогулювався коридорами вздовж спалень орієнтовно о 7:30 ранку, – написала вона своїй матері, – то міг побачити 3 фельдмаршалів у черзі до відра! А деякі фельдмаршали нізащо не скористаються відром!»{79}

Гості в Ялті зіткнулися з новою культурою, яку їм було важко зрозуміти. «Це місце посилено охороняється російськими солдатами, і ми повинні всюди носити наші ідентифікаційні картки, – записала Анна Беттіґер у своєму щоденнику наступного дня після прибуття. – Нас просили пред’являти їх кожні 25 футів, і Кеті [Гарріман] пояснювала російською, куди ми їдемо і чому. Виявилося, що нам не можна вийти на пляж. Як нам пояснили, міни досі виносить хвилями на пляж й іноді вони вибухають… Тоді ми виявили, що не можемо піти до маленького села, яке примикає до палацу і де жили люди, які доглядали будівлі». Дочка президента, можливо, була б здивована, дізнавшись, що саме так Московитський двір поводився з іноземними послами у шістнадцятому та сімнадцятому століттях{80}.

Коли в останній тиждень січня 1945 р. перші американські та британські кораблі увійшли до Севастопольської гавані, вони практично були поставлені радянськими чиновниками на карантин. У районі було розгорнуто п’ять радянських кораблів, укомплектованих офіцерами НКВС. По два агенти НКВС, одягнених, як матроси, було додано до сигнальних груп, які підтримували зв’язок із союзниками. Візити військовослужбовців Альянсу на берег дозволялися лише в малих групах з 8:00 до 18:00, а на Графській площі, на яку моряки союзників потрапляли на радянських кораблях, було встановлено контрольно-пропускний пункт. Було двадцять п’ять берегових патрулів, кожен із яких складався з двох солдатів. Американські та британські офіцери, вочевидь, почувалися радше ув’язненими, ніж відвідувачами. Таким було відчуття військовослужбовців союзницьких ВПС, яких тримали у віртуальному тюремному ув’язненні на авіабазі Сарабуз, доки вони не поскаржилися своїм господарям: для того, щоб розрядити ситуацію, їх звозили на російську оперу у Сімферополь.

У Севастополі моряки союзників попросили вказати місця розваг та алкогольні магазини. «Жіночі агенти з-поміж обслуговувального персоналу були спеціально навчені», – зазначив звіт, поданий Берії (а пізніше переданий Сталіну та Молотову) 27 січня генералом Сергієм Кругловим, командуючим офіцером НКВС кримської «спеціальної зони». Круглов зазначив три основні мети своєї операції в Севастополі: завадити союзникам завести агентів на радянській території; визначити серед військовослужбовців Альянсу співробітників розвідки; і запобігти «провокаціям та іншим антирадянським проявам із боку ворожих елементів» під час берегових візитів матросів-союзників{81}.

Зустрічі з вільнодумними і, за стандартами воєнного часу, гарно оснащеними й добре одягненими солдатами союзників могли викликати питання серед звичайних радянських громадян. Офіційна пропаганда пропонувала готові пояснення очевидних радянських невідповідностей, у тому числі руйнувань війни та експлуататорського характеру капіталістичного Заходу, чия еліта процвітала за рахунок простих робітників і селян. Однак це була офіційна лінія: будь-який контакт із Заходом міг викликати сумніви серед радянських громадян. Цю загрозу треба було нейтралізувати, а заходи безпеки для Ялтинської конференції не менше стосувалися запобігання вільному спілкуванню між особовим складом союзників та звичайними радянськими громадянами, ніж реальної безпеки учасників конференції.

Якщо охоронці, які контролювали кордон між радянськими громадянами та гостями їхнього уряду, були помітні, то виявити тих, хто охороняв кордон між радянською дійсністю та дорадянським минулим, було важче. «Нам дуже часто доводиться розпитувати про дореволюційну історію цієї частини узбережжя, оскільки радянці реагують дуже стримано на це питання», – писала Кетлін Гарріман з Ялти. Перед тим як конференція почалася, а заходи безпеки посилилися, вона мала можливість відвідати Ялту, щоб зустріти сестру Антона Чехова, який провів останні роки життя в Ялті. Кетлін вразила вісімдесятитрирічна леді, «чарівна і повна життя», яка була «в захваті від зустрічі з кількома американцями». Утім, навіть Марія Чехова відмовилася від розмови про дорадянське минуле. Вона вважала за краще не обговорювати те, що сталося під час німецької окупації. Кетлін була здивована: «Люди, які працюють у Лівадії, здається, нічого не знають, але ж вони вже достатнього віку!» Вони також були достатнього віку, щоб не говорити про минуле з іноземцями: необережний коментар міг легко призвести до арешту та тюремного ув’язнення{82}.

Дорогою до Ялти, розглядаючи «почесну варту», яка вишикувалася вздовж дороги, члени західних делегацій не знали, як її сприймати. Навіщо витрачати людські ресурси на «театр», коли радянські війська брали участь у великій битві на німецькому фронті? Воїни належали до 290-го Новоросійського спеціального стрілецького полку НКВС, одного з чотирьох полків внутрішніх військ, відправлених до Криму для охорони конференції. Перед тим як їх поставили охороняти дорогу, війська НКВС використовували для очищення району від «антирадянських елементів». Загалом, згідно з повідомленнями, наданими Сталіну таємною поліцією, сили безпеки та війська НКВС перевірили 74 тис. мешканців регіону та заарештували 835 підозрілих людей.

Члени делегацій союзників не були в курсі цієї масштабної підготовки. Також вони не усвідомлювали, що ідея «почесної варти» не обов’язково була російською. Радянські державці фактично копіювали своїх колишніх союзників-нацистів. Молотов пізніше згадав, що, коли він відвідав Гітлера в Берліні 1940 р., «почесна варта стояла вздовж залізничної лінії від [німецького] кордону до самого Берліна».{83}

Розділ 4. Червоний дракон

Коли В’ячеслав Молотов піднявся на борт «Священної корови», щоб привітати президента, то повідомив, що, на жаль, Сталін не міг зустріти гостя особисто, оскільки ще не дістався Криму. Як дуже часто траплялося з радянськими заявами, це не відповідало фактам. Сталін уже облаштувався у своїй резиденції біля Ялти, а Молотов послідовно повідомляв його по телефону про прибуття делегацій союзників. Наразі дракон спостерігав за аргонавтами на відстані, не виказуючи ні власного розташування, ні намірів{84}.

Напередодні конференції Лаврентій Берія повідомив свого керівника, що для його подорожі з Москви до Криму підготували особливий поїзд. Сталін надзвичайно рідко подорожував навіть у межах країни, і з цього приводу було вжито спеціальних заходів для безпеки потяга. У розпорядження голови Радянської держави надали високочастотні телефонні лінії в Харкові, Запоріжжі та Сімферополі – найбільших містах, якими поїзд проїжджав на шляху до Криму. Броньований 11-вагонний потяг Сталіна слідував за маршрутом через землі, нещодавно зруйновані боями. За вікном він, як і будь-який інший мандрівник того часу, бачив майже всуціль знищену землю та вичерпані людські ресурси.

Майор Артур Герберт Бірс із британської військової місії в Москві, який їхав тим самим маршрутом на кілька тижнів раніше, написав у своїх мемуарах: «Усі станції вздовж лінії були тимчасовими хатинами з дерев’яних колод; міста і села зрівняно із землею; цілі ліси здавалися скошеними артилерійським вогнем. Мені стало цікаво, де жили люди, котрі юрмилися навколо поїзда на придорожніх станціях». «Воєнних руйнувань, які ми бачили, мені вистачить до кінця життя», – писала Кетлін Гарріман, яка також їхала поїздом. «Боже мій, на цю країну чекає величезне прибирання», – додала вона у листі додому{85}.

Поїзди, які мали вирушати зі станцій, постійно надовго затримувались, аж поки не проходили зустрічні потяги. Двоколійні лінії стали одноколійними, і через це вся подорож тривала три доби, а значну частину часу доводилося проводити на розбомблених станціях. Звісно, Сталін не зазнав випробувань інших мандрівників на маршруті Москва – Крим. Затишно влаштувавшись в одному з чотирьох вагонів, успадкованих від царського потяга, він уникав незручностей поїздів, де не подавали їжі й навіть чаю – досвід, від якого не були застраховані навіть високопоставлені радянські чиновники та іноземні дипломати.

Іван Майський, заступник народного комісара із закордонних справ та колишній радянський посол у Лондоні, який мав власне купе в дипломатичному вагоні, що рухався на Крим, виживав на продуктовому пакеті, який видав йому в Москві чиновник МЗС. Провідник міг запропонувати тільки окріп, але чаю не було, а видана йому постільна білизна була сірою – ця традиція зберігалася в радянських потягах до розпаду СРСР. Один із двох туалетів був зачинений, а в раковині в купе Майського не було води. Було холодно, і в останню ніч перед приїздом до Сімферополя зламалася електрика, змусивши Майського та його колег запалити свічки{86}.

Якщо такими були умови подорожі для іноземних дипломатів та високих радянських чиновників, можна лише уявити, як доводилося їздити пересічним радянським громадянам. Подібні труднощі створила не тільки війна. Два десятиліття радянського експерименту залишили залізницям країни не набагато більше, ніж старі царські вагони її лідера.

Сталін обрав для своєї резиденції Юсуповський палац у Кореїзі, селищі між Лівадією та Алупкою. За радянських часів його називали Кореїзьким палацом. Під керівництвом Берії будівельники звели бомбо- та газосховище, із бетонною стелею завтовшки 2 метри та метровим пісковим покриттям. Воно могло витримати прямий удар 500-кілограмової бомби і було набагато міцнішим, ніж бомбосховище Рузвельта в Лівадії.

Радянський диктатор мав у своєму розпорядженні два літаки Червоної армії та десять літаків для доправлення пошти. Високочастотна телефонна система та телеграф Бодо з’єднували його з військовими фронтами та різними місцями в Радянському Союзі, а автоматична телефонна станція на кшталт установленої в Лівадії, забезпечувала зв’язок із керівниками делегацій союзників та аеропортами і морськими портами Криму. За зміст і безпеку телефонних комунікацій відповідали вісім рот спеціальних комунікаційних підрозділів НКВС, які призначили одного солдата на кожен кілометр телефонного кабелю. Повітряний простір над Кримом захищали 244 літаки та розташовані навколо Ялти батареї ППО, які нараховували 300 зенітних установок і кулеметів{87}.

Імовірно, Сталін обрав своєю резиденцією Юсуповський палац через зручне розташування між британською та американською штаб-квартирами, однак цей вибір був позначений цікавим символізмом. Саме із пристані в Кореїзі останні представники царської сім’ї покинули Росію, вирушивши у вигнання у квітні 1919 р., швидше за все, за допомогою Вінстона Черчилля.

До більшовицької революції палац належав князю Феліксу Юсупову, випускникові Оксфорду, петербурзькому плейбою і благодійнику нужденних, який став спадкоємцем величезного маєтку. Він був неймовірно заможним і мав чудові зв’язки. Юсупов одружився з царською племінницею Іриною і, як подейкували, мав тривалий гомосексуальний зв’язок з іншим членом царської сім’ї, двоюрідним братом царя, великим князем Дмитром. Разом із Дмитром Юсупов убив одного з найбільш ненависних символів старого режиму – Григорія Распутіна, «святого старця» та довірену особу цариці Олександри. Юсупов це скоїв у грудні 1916 р. у своєму другому палаці, на набережній річки Мойка в Санкт-Петербурзі, щоб уберегти царську сім’ю від подальшої дискредитації, а Росію – від неминучого краху. Уже за кілька місяців, у лютому 1917 р., Микола II зрікся престолу, а Росія, яку знав Юсупов, перестала існувати. Юсупов та його дружина зібрали картини Рембрандта й сімейні коштовності зі свого палацу в Санкт-Петербурзі та знайшли тимчасовий притулок на своїй віллі в Криму.

Після того як у жовтні 1917 р. більшовики захопили Санкт-Петербург, небезпечно стало навіть у Криму. Згодом князь Юсупов згадував відвідини його палацу революційними моряками: «Вони називали себе “морською кавалерією”, – писав він у своїх мемуарах. – Наляканий служник прийшов сказати мені, що вони вимагають їжі та вина. Я вийшов у дворик. Двоє з матросів злізли з коней і пішли назустріч. Вони мали вироджені й жорстокі обличчя; один носив діамантовий браслет, інший – брошку. Їхня форма була заплямована кров’ю. Вони сказали, що хочуть поговорити зі мною приватно, тому я відвів їх у свою кімнату після того, як відправив решту групи на кухню по напої… Раптом один із них запитав мене, чи справді я був людиною, яка вбила Распутіна, і, отримавши відповідь, вони випили за моє здоров’я, заявивши, що в такому разі ні моїй сім’ї, ні мені не варто їх боятися»{88}.

Якщо роль, яку Юсупов відіграв у вбивстві Распутіна, забезпечила йому коротку відстрочку, його родичі Романови не мали такого захисту. На чолі з матріархом родини, вдовою-імператрицею Марією, матір’ю Миколи II, численні члени великої сім’ї Романових знайшли притулок у своїх кримських палацах Ай-Тудор, Дюльбер і Харакс. Із приходом більшовиків їх помістили під домашній арешт. Царя і його найближчих родичів розстріляли в Єкатеринбурзі в липні 1918 р. Прибуття українських підрозділів та німців до Криму навесні того року, цілком імовірно, врятувало життя інших Романових. До кінця року німці відійшли, а більшовики повільно, але впевнено наближались до безпечного притулку імператорської сім’ї в Криму. До весни 1919 р. стало очевидно, що залишки Романових могли врятуватися тільки втечею.

У цій справі їм допоміг родич, король Англії Ґеорґ V, який діяв за ініціативою своєї матері, королеви Александри, сестри імператриці Марії та частої гості в Лівадії. Британський уряд направив корабель «Мальборо» з Константинополя в Ялту, щоб забрати імператрицю та інших членів її родини. Вінстон Черчилль, тодішній державний секретар війни та переконаний прихильник військової інтервенції проти радянської Росії, повинен був, як мінімум, знати про цей план.

Сьомого квітня 1919 р. броненосець «Мальборо» забрав імператрицю Марію, членів сім’ї Романових, а також Фелікса та Ірину Юсупових на пристані біля Кореїза. За кілька днів після того у ялтинській гавані пасажири востаннє почули, як на їхню честь публічно проспівали російський імперський гімн. «Інший корабель, – писав у своїх спогадах Юсупов, – покинув Ялту незадовго до нас; на його борту були кримські офіцери, які їхали приєднатися до Білої армії. “Мальборо” ще не підняв якір; стоячи на носі корабля, імператриця спостерігала, як інший корабель проходить повз них. Сльози котилися по її щоках, коли ці молоді люди, які йшли на певну смерть, вітали її»{89}.

У лютому 1945 р. Юсуповський палац став штаб-квартирою нового російського правителя з владними повноваженнями, про які царі могли тільки мріяти. Шлях до влади, яким ішов Йосип Джугашвілі, котрий узяв революційний псевдонім Сталін, не міг бути більш відмінним від того, яким прямували колишні власники палацу. Він почергово був перспективним грузинським поетом, молодим семінаристом, учнем нелегальних марксистських кіл, змовником і натхненником актів революційного насильства, сибірським політв’язнем, віртуозом бюрократичного маневрування, організатором Голодомору та Великого терору і, нарешті, залізним диктатором, який зумів мобілізувати свою країну перед неминучим знищенням нацистською військовою машиною.

Народившись 1878 р. в сім’ї чоботаря, який хотів, щоб син продовжив батьківську справу, Сталін здобув освіту завдяки лише наполегливості та відданості своєї матері. Кетеван Джугашвілі записала десятирічного сина до початкової школи в рідному місті Горі. Ця проста селянка, яка народилась у кріпацтві, хотіла, щоб її син став православним священиком. Це рішення дорого їй коштувало, оскільки батько-алкоголік Сталіна перестав матеріально підтримувати дружину та сина. Шкільне навчання проводили російською мовою, котру молодий Йосип вивчив надзвичайно добре, але все життя говорив із сильним грузинським акцентом.

Джугашвілі закінчив навчання з найкращими оцінками у своєму класі, здобувши стипендію на навчання у православній духовній семінарії у Тбілісі. Там він також успішно навчався, навіть почав друкувати власні поезії, але покинув семінарію після п’яти років навчання напередодні випускних іспитів, оскільки ні він, ні мати не могли дозволити собі збільшену платню за навчання. Замість того щоб стати православним священиком чи грузинським націоналістичним поетом (у своїх віршах, написаних грузинською, він протестував проти обов’язкового використання російської мови у грузинській семінарії), Сталін ступив на шлях марксистської революції, а догматом його більшовицької віри став інтернаціоналізм.

Сталіна привабили до марксизму твори Володимира Леніна, а 1898 р. він приєднався до Російської соціал-демократичної робітничої партії – попередниці більшовиків. Влада вперше заарештувала його 1902 р., коли йому було двадцять три роки, після того, як він організував масові страйки та заворушення на нафтопереробному заводі Ротшильда в Батумі. Його заслали до Сибіру, але він утік незабаром після приїзду – схема, яка кілька разів повторювалася, – і повернувся, щоб провадити революційну діяльність на Кавказі. Сталін приєднався до більшовицької фракції соціал-демократів під проводом Леніна. Його спеціальністю стали пограбування банків та рекет, а доходи йшли в партійну касу. До цього він додав журналістику, перейшовши із грузинської на російську мову, та ставши першим редактором більшовицької газети «Правда» 1912 р.

Того ж року Ленін, якого Сталін знав із 1906 р., запропонував йому написати програмну статтю з окресленням більшовицької політики щодо національностей у Російській імперії. Сталін, який іноді виїжджав за кордон, але не знав іноземних мов, виконав завдання за допомоги однієї зі своїх майбутніх жертв, більшовицького публіциста та пропагандиста Миколи Бухаріна. Стаття «Марксизм і національне питання» вийшла друком 1913 р., за ніч перетворивши Сталіна на авторитета серед більшовиків у цьому питанні та зробивши його природним кандидатом на посаду народного комісара з питань національностей у першому більшовицькому уряді Леніна, сформованому в листопаді 1917 р.

В останні роки життя Леніна влада Сталіна посилилася, позаяк більшовицький лідер намагався послабити з його допомогою Льва Троцького, іншого претендента на лідерство у державі та партії. Із довгої і складної міжпартійної ворожнечі 1920-х рр. Сталін вийшов переможцем. Спочатку він домігся виключення Троцького з Політбюро, керівного органу партії більшовиків, та відправив його у вигнання. Після цього Сталін повернувся проти своїх колишніх союзників у боротьбі з Троцьким, починаючи з Бухаріна. Він став майстром інтриг. Сталін мав величезну владу над людьми. Він міг зачарувати їх, коли була необхідність, засипати їх подарунками та увагою, коли цього вимагали його плани. Він також майстерно налаштовував одну групу проти іншої, і ніхто не приписував йому нічого, крім добрих намірів. На 1934 р., ліквідувавши опозицію в Політбюро, Сталін став єдиним лідером Комуністичної партії.

Перейшовши від інтриг до грубої сили, Сталін розпочав хвилю терору проти партійних чиновників, які так чи інакше були пов’язані з його колишніми опонентами в Політбюро. Терор як інструмент революційної боротьби був близьким сталінському серцю з часів грабування банків і рекету на Кавказі, але масовий терор не був його винаходом. Ленін заохочував і широко практикував терор, розв’язавши репресії проти «ворогів революції» та представників «ворожих класів». Внесок Сталіна полягав у тому, що він повернув терор проти власної партії та різко збільшив його масштаби. Як Іван Грозний, який знищив клани аристократичні, Сталін відкрив полювання на те, що вважав кланами політичними, тож він наказав брати під арешт партійних та урядових чиновників і членів їхніх сімей, підозрюючи їх у змові з репресованими членами істеблішменту. Він також застосовував голод як інструмент тиску на селянство та привід для розправи з національними кадрами в Україні, де у 1932–1933 рр. померло, за останніми підрахунками, близько 4 мільйонів людей.

Сталінський терор проти реальних і уявних противників режиму досяг апогею у часи Великої чистки 1937–1938 рр., яка забрала сотні тисяч життів невинних людей. Мільйони закінчили свій шлях у ГУЛАГу – системі «корекційних трудових таборів», заснованій рішенням Політбюро влітку 1929 р., яка була суттєво розширена під час «Великої чистки». Більшість політичних в’язнів у великій імперії концентраційних таборів не була партійцями, урядовцями чи співробітниками таємних служб. Натомість це були люди, котрі належали до небільшовицьких політичних партій до і під час революції, заможні селяни, колишні офіцери та солдати імперської армії, а також представники неросійських етнічних груп, лояльність яких до режиму Сталін вважав сумнівною. Це був його спосіб підготуватися до майбутньої європейської війни та позбутися «п’ятої колони», уявних ворожих агентів у революційних рядах, які, на його думку, вирішили долю громадянської війни в Іспанії{90}.

Як і будь-який диктатор, Сталін був одержимий власною безпекою, надто коли йому доводилося покидати Москву. У своєму звіті про підготовку конференції Берія повідомив, що особиста охорона Сталіна, очолювана генералом Миколою Власиком, буде підкріплена ще 100 додатковими агентами та 500-особовим спеціальним підрозділом військ НКВС – це на додачу до 4 полків НКВС, 1200 агентів, мотоциклетного загону на 120 осіб та 50 спеціально відібраних офіцерів, які вже були призначені для охорони безпеки учасників конференції. Будинки, де розміщувалися очільники делегацій, були оточені двома лініями патрулювання в денний час та трьома вночі{91}.

Кого ж Сталін боявся так глибоко в радянському тилу? Жертв, яких він вважав потенційними ворогами режиму, було багато. У Криму Сталін мав усі підстави бути пильним. На кінець 1930-х рр. його більше не задовольняли цільові репресії політичних лідерів і членів окремих соціальних та етнічних груп, які він підозрював у нелояльності. Після німецького вторгнення він наказав здійснити примусову депортацію цілих національностей, які вважав здатними співпрацювати з ворогом. Після повернення Червоної армії до тимчасово втрачених територій депортації поширилися на ті етнічні групи, які Сталін вважав винними у співпраці з німцями. Однією з основних жертв цієї політики стали кримські татари – корінні мешканці Криму, які становили майже чверть його населення.

Депортація «антирадянських елементів» із Криму розпочалася відразу після радянського захоплення півострова навесні 1944 р. У квітні й травні того ж року Берія повідомив Сталіну та Молотову про результати полювання НКВС на німецьких колаборантів у Криму. Кількість заарештованих НКВС була неймовірно високою, сягнувши на початку травня 1944 р. шести тисяч осіб. Це було пов’язано з надзвичайно частим використанням позначень на кшталт «шпигун» чи «антирадянський елемент», що застосовувалися до членів підрозділів татарської самооборони, які сформувалися за сприяння німецького окупаційного режиму й активно з ним співпрацювали. Берія повідомив, що приблизно двадцять тисяч кримських татар дезертирували з Червоної армії та приєдналися до військових формувань Німеччини. Ці цифри були фальшивими, але вони стали підставою масових звинувачень у колабораціонізмі. Дані були підтасовані, щоб виправдати підписаний Сталіним 11 травня 1944 р. декрет, який вимагав депортації всіх кримських татар, включно із жінками та дітьми, до Узбекистану та інших віддалених частин СРСР.

Наказ було виконано 18–20 травня 1944 р., коли майже 200 тисяч кримських татар завантажили у залізничні вагони й депортували. Значно менша кількість кримських греків, вірмен, болгар та німців, також звинувачених у співпраці з нацистами, долучилася до кримських татар у вигнанні. Загалом Сталін наказав депортувати понад 225 тисяч мешканців Криму, багато з яких не витримали жорстокого випробування. Приблизно 28 тисяч кримських татар, депортованих до спеціальних поселень в Узбекистані, Казахстані та віддалених районах Росії, загинули від голоду та хвороб упродовж перших 18 місяців після депортації. Решті не дозволили повернутись у Крим аж до розпаду Радянського Союзу. Руйнування, яке спостерігали Рузвельт і Черчилль на шляху до Ялти, було наслідком не тільки німецького варварства; але немає жодних доказів того, що вони тоді про це знали – радянська влада зробила офіційну заяву про депортації тільки за два роки після подій{92}.

Питання заселення Криму після вигнання татар надало Сталіну інструмент для покарання ще однієї національності: радянських євреїв, які стали жертвами жорсткої антисемітської кампанії в останні роки перед смертю диктатора. Одним зі звинувачень, висунутих проти лідерів єврейської громади в СРСР, була змова з метою встановити контроль у Криму. Другого лютого 1944 р., за рік до Ялтинської конференції та за кілька місяців до радянського захоплення півострова, Соломон Міхоелс, видатний єврейський актор та голова урядового Єврейського антифашистського комітету, підписав лист Сталіну й Молотову, де запропонував створення в Криму Радянської єврейської республіки. Радянські єврейські лідери шукали можливість створити єврейську державу в європейській частині Радянського Союзу, адже вони були травмовані Голокостом і зіткнулися з ворожим ставленням до єврейських репатріантів у нещодавно звільнених районах СРСР.

Крим був одним із можливих місць розташування нової автономної держави. Іншим була Саратовська область на річці Волзі, звідки комуністична влада депортувала радянське німецьке населення ще 1941 р. Коли Міхоелс та інші члени комітету вперше звернулися до Молотова з такою пропозицією, він порадив їм викласти свої ідеї в письмовій формі і вибрав Крим, вважаючи поселення євреїв у колишніх німецьких районах недоречним. Кримські татари ще не були депортовані з півострова, але це, мабуть, було лише питанням часу, оскільки радянці розпочали переселення татар із Чорноморського регіону 1942 р. Ще в 1920-х рр. сам Сталін просував ідею єврейського поселення на півдні України та Криму, де тоді було створено кілька єврейських анклавів. До війни в Криму мешкало приблизно шістдесят п’ять тисяч євреїв. Ті, хто не полишив півострів до німецького наступу, розділили долю своїх братів в інших частинах СРСР, окупованих нацистами, та загинули внаслідок Голокосту.

Радянська влада використовувала план створити «Єврейську Каліфорнію», як часом називали кримський єврейський проект з огляду на надзвичайно теплий (за радянськими мірками) кримський клімат, щоб позитивно налаштувати Сполучені Штати щодо радянських військових зусиль. Міхоелс обговорював цю ідею із представниками американських єврейських організацій під час поїздки до Сполучених Штатів у другій половині 1943 р., а радянські спецслужби посилалися на цей план, намагаючись заручитися довірою євреїв, які працювали над атомним Мангеттенським проектом. Дехто пропонував використати кримський єврейський проект для отримання американських грошей для повоєнної реконструкції Криму, але Сталін вважав цю ідею сумнівною і не обговорював її з Рузвельтом у Ялті.

Під час Великої чистки 1937 р. євреїв не виокремлювали як етнічну чи релігійну групу. На відміну від поляків, німців, українців та інших радянських народів, основні культурні центри яких розташовувалися за межами СРСР, Сталін – попри свій глибокий антисемітизм – не ставив під сумнів лояльність євреїв до радянського режиму. Все змінилося зі створенням держави Ізраїль 1948 р. та її підтримкою єврейською громадою в США. Коли німців було вигнано, поляків переселено, а українці та білоруси «возз’єдналися» у межах СРСР, євреї виринули в сталінській уяві як нова п’ята колона в майбутній війні з американським імперіалізмом.

«Кримська справа» – кримінальне розслідування, спрямоване проти прихильників єврейського поселення в Криму, була використана для розв’язання безпрецедентної атаки на єврейську громаду в СРСР. Кампанія у пресі йшла поруч з арештами та судами над єврейськими активістами, а також зі стратами без суду і слідства. У січні 1948 р. співробітники таємної служби вбили Соломона Міхоелса, інсценувавши автомобільну аварію. Соломон Лозовський, заступник наркома закордонних справ під час Ялтинської конференції, був звинувачений у наданні Міхоелсу консультацій із кримських питань. Його заарештували, засудили та стратили разом із тринадцятьма членами єврейського антифашистського комітету в серпні 1952 р. «Недоторканних немає», – сказав один зі сталінських допитувачів своїй жертві у «кримській справі»{93}.

Терор став основним інструментом встановлення влади Сталіна над людьми, включно із членами його найближчого оточення. Навіть Молотов, права рука Сталіна в Ялті, мав заплатити високу ціну за свою початкову підтримку планів єврейської республіки в Криму. У грудні 1948 р., на початку антисемітської кампанії, Сталін наказав заарештувати дружину Молотова, етнічну єврейку та стару більшовичку, Поліну Жемчужину. Її звинуватили в допомозі Міхоелсу з його «кримським проектом», який тепер вважався проявом єврейського націоналізму та дітищем сіоністських кіл Сполучених Штатів. Серед звинувачень, висунутих проти Жемчужиної, була її присутність у московській синагозі 15 березня 1945 р. на службі в пам’ять жертв того, що пізніше дістало назву «Голокост». Молотов мусив розлучитись із Жемчужиною, яку відправили до ГУЛАГу, звідки її звільнили лише після смерті Сталіна 1953 р.

Молотов був останнім членом сталінського оточення, який наважувався не погоджуватися з радянським диктатором. До кінця війни він досяг межі того, що Сталін міг стерпіти в плані самостійного мислення. На початку грудня 1945 р., перебуваючи у відпустці на Кавказі, Сталін надіслав телеграму Берії та обраним членам свого оточення, заявивши, що «Молотов не плекає інтересів нашої держави та престижу нашого уряду; все, чого він хоче, – досягти популярності в певних закордонних колах». Сталін додав, що він не довіряє людям, близьким до Молотова (чітко натякаючи на Жемчужину), і не може вважати його своїм першим заступником. Це була неймовірна опала, яку західні учасники Ялтинської конференції навряд чи могли собі уявити десять місяців тому, коли вважали Молотова потужним хардлайнером, який перешкоджав більш ліберальному Сталіну зайняти поступливішу позицію{94}.

Українців звинувачували у часи Голодомору в планах союзу із сусідньою Польщею. Татар депортували із Криму нібито за співпрацю з нацистами, а євреїв у СРСР, які пережили Голокост, було репресовано під приводом того, що вони намагалися посісти місце татар на Радянській Рив’єрі. Сталін волів не лишати будь-яких прикордонних територій у володінні етнічних та релігійних меншин, – у цьому полягала головна особливість його національної політики у Криму. На цей час молодеча відданість Сталіна Грузії вже давно зникла, а її місцем заволоділи імперіалістичні інстинкти й логіка. Тому він вважав південні кордони СРСР значно безпечнішими після депортації кримських татар і сподівався застосувати таку ж методику примусового розселення та депортації, щоб забезпечити західні кордони.

Нові радянські кордони, законність яких за бажанням Сталіна союзники мали визнати в Ялті, набули чинності в результаті пакту Молотова-Ріббентропа, підписаного радянським комісаром закордонним справ із німецьким міністром Йоахімом фон Ріббентропом у присутності Сталіна в Москві 23 серпня 1939 р. Пакт Молотова-Ріббентропа розв’язав Другу світову війну, надавши Гітлеру зелене світло для нападу на Польщу, без побоювання отримати війну на двох фронтах. В обмін на радянський нейтралітет Гітлер був ладен передати значні частини Східної Європи Радянському Союзу, дозволивши Сталіну приєднати спочатку Західну Україну та Західну Білорусь, які входили до складу Польської держави, а потім здобути Литву, Латвію та Естонію, а також румунську Молдавію.

До осені 1940 р. Сталін отримав у своє розпорядження не тільки значні нові території, а й багатонаціональне та мультикультурне населення, яке був готовий тероризувати і переміщувати, щоб забезпечити соціальне та національне вирівнювання. Невдовзі після здобуття контролю над територією він почав масові депортації потенційно «шкідливих» політичних та соціальних елементів, але німецьке вторгнення в червні 1941 р. порушило його плани. Тепер, коли Червона армія твердо контролювала тимчасово втрачені території, він міг повернутися до своїх первісних ідей.

Сталінський дипломатичний тиск упродовж місяців перед Ялтою за визнання встановлених пактом Молотова-Ріббентропа радянських кордонів, його плани відновити російські імперські втрати на Далекому Сході та бажання забезпечити радянську сферу впливу у Східній Європі було представлено членам Альянсу через логіку пошуку безпеки. На його мислення впливали не тільки геостратегічні міркування, які його західні колеги вважали легітимними, а й складна суміш найбільш впливових ідей, що формували світову політику в першій половині ХХ століття, – ідей імперії, національності та соціальної революції.

Наполягання Сталіна, щоб союзники визнали нові кордони, створені анексією Радянським Союзом Західної України, Західної Білорусі та країн Балтії, мало чіткі стратегічні підстави, але також відображало прагнення відновити території, втрачені Російською імперією під час революції. Те саме стосувалося і радянських територіальних вимог на Далекому Сході, де Сталін був налаштований повернути південний Сахалін, який імперський режим втратив у російсько-японській війні 1904–1905 рр., і встановлення контролю над Курильськими островами, декотрі з яких належали Росії до 1875 р. Під час революції більшовикам вдалося уникнути повного розпаду Російської імперії лише завдяки визнанню важливості національного чинника в революційній політиці та реструктуризації колишньої імперії за етнічними лініями. Створивши те, що деякі історики називали «імперією націй», радянське керівництво зуміло подати свій рух за повернення втрачених територій та навіть розширення колишньої імперії як захист права націй, із яких складався союз, жити в одній державі зі своїми братами.

Якщо після революції більшовики підтримали національне пробудження в неросійських республіках, то на час Другої світової війни етнічні росіяни відновили свою панівну роль в ієрархії радянських націй, а неросійський націоналізм у СРСР зазнавав переслідувань. Однак на міжнародній арені «вічне» бажання українців і білорусів жити в одній державі використовувалося як обґрунтування радянської анексії частин довоєнної Польщі, Румунії та Чехословаччини. Справді, на поверхні не було палкішого прихильника принципу національного «самовизначення» Вудро Вілсона, ніж Йосип Сталін, який виправдовував анексію нових територій під час Другої світової війни в термінах самовизначення національних меншин у Східній Європі.

«Національне» мислення Сталіна було співзвучним його революційному баченню та риториці. Ідея світової революції, висунута більшовицьким режимом на початку 1920-х рр., ніколи не втілилася в життя, але до початку 30-х рр. радянці продовжували заохочувати розвиток місцевих культур у своїх частинах України, Білорусі та Молдови, сподіваючись, що приклад національного відродження під їхнім правлінням спонукатиме іредентистські тенденції серед національних меншин у молодих державах Східної Європи та натхне їх на пролетарську революцію. З початку 1930-х рр. радянці відмовилися від таких планів і призупинили або навіть знищили національне відродження у прикордонних республіках. Однак початок Другої світової війни дав Сталіну змогу відновити ідею експорту пролетарської революції за радянські кордони{95}.

Із часів Наполеона політичний і соціальний статус-кво в Європі ніколи не стояв перед настільки серйозними викликами від однієї революційної держави, як це було на заключних етапах Другої світової війни. У роки до вторгнення Наполеона до Росії 1812 р., російські журнали були повні анекдотів про неосвічених і некультурних генералів французького імператора. Тепер настала черга західних союзників бути шокованими манерами тих, хто керував новою революційною імперією. Палацовий антураж переговорів у Ялті увиразнював соціальну та культурну різницю між Йосипом Сталіним та його попередниками.

Романови, Гогенцоллерни, королі й королеви британського королівського дому Саксен-Кобурґ-Ґота не тільки належали до одного освітнього, культурного та політично ексклюзивного клубу європейської королівської спільноти, але багатьох із них пов’язували кревні узи. Вони прекрасно знали, що саме кожен із них відстоював і мав на увазі під час обміну нотами або зустрічей на конференціях. Ситуація в Ялті 1945 р. була цілком відмінною. Якщо у Британії 1917 р. королівська сім’я просто змінила своє прізвище із Саксен-Кобурґ-Ґота на Віндзор, перетворення в колишньому царстві Романових було набагато глибшим.

На час проведення Ялтинської конференції Великою Британією та Сполученими Штатами керувала у певному сенсі власна аристократія. Вінстон Черчилль був нащадком знаменитої сім’ї Спенсерів, яка дала Англії низку відомих громадських діячів та політиків. Подібно до Черчилля, Франклін Делано Рузвельт був нащадком Генрі Спенсера, першого графа Сандерленда. Про цей факт жоден із двох політиків не забував. Утім в американському контексті важливішим був віддалений стосунок Франкліна Рузвельта до президента Теодора Рузвельта та його одруження із племінницею президента, яку він зустрів на прийомі в Білому домі. У Ялті Рузвельт та Черчилль, випускники закритих шкіл – лондонського «Херроу» та массачусетського «Ґротону» – мали зустрітись із сином грузинського чоботаря-п’яниці, який навіть не закінчив православної семінарії.

Відмінності у вихованні, освіті та політичному досвіді лідерів у Ялті також знайшли відображення в їхніх делегаціях. Ентоні Іден був зразковим британським джентльменом за зовнішністю, мовою та манерами. Випускник Ітону та Оксфорду, де він вивчав східні мови, Іден був нащадком давньої землевласницької родини та сином баронета. Едвард Стеттініус був типовим представником породи американських підприємців, які віталися в адміністрації Рузвельта. Син партнера в банківській установі Дж. П. Моргана, він навчався в ексклюзивній школі Помфрета в Коннектикуті, перш ніж вступити до Університету Вірджинії, де здобував освіту протягом чотирьох років, але не подбав про отримання ступеня. Натомість партнер Ідена та Стеттініуса у Ялті В’ячеслав Молотов був сином клерка провінційного магазину. Підривна діяльність молодого Молотова та заслання до Сибіру перешкодили йому закінчити Санкт-Петербурзьку політехніку, де він провів два роки перед революцією. Умілий партійний бюрократ, Молотов не говорив жодною іноземною мовою. Тисяча дев’ятсот тридцять дев’ятого року він став наркомом з іноземних справ, замінивши досвідченого дипломата Максима Литвинова, чиє єврейське коріння зробило його непридатним в очах Сталіна для проведення переговорів із Гітлером.

Досвідчені експерти з радянських справ в американських і британських дипломатичних службах, які супроводжували своїх начальників у Ялті, мали довгу традицію розглядати культурні розбіжності між обома сторонами як доказ неповноцінності радянців. Більшість британських дипломатів та експертів Міністерства закордонних справ не вважала росіян повноцінними європейцями. Було заведено припускати, що вони втілюють східні риси, розриваючись між крайнощами гуманізму і жорстокості. За поширеною думкою, вони мали схильність до тиранії, селянський менталітет, були неорганізованими і могли працювати лише короткими спалахами хаотичної активності. «Російський темперамент, – писав англійський посол у Москві сер Арчибальд Кларк Керр, – як і раніше, вважає тривалі старання нестерпними». Іноді трактування радянців як нижчих слов’ян поступалося місцем зневажанню їх як євреїв, у результаті чого виникала цікава суміш орієнталізму, антикомунізму й антисемітизму. Наприклад, Александр Кадоґан, ображений радянськими звинуваченнями в тому, що британці вдавалися до таємних переговорів із Німеччиною, зазначив у своєму щоденнику в січні 1944 р.: «Це напрочуд жахливо. Ми розповідаємо росіянам про все і граємо з ними по-чесному. Вони – найогидніша нестерпна групка євреїв, яку я будь-коли зустрічав».

Ще нижче у британському (або ж американському) переліку неповноцінних народів розташовувалися неслов’янські народності Радянського Союзу. Аверелл Гарріман, засмучений формою прохання Молотова щодо отримання американських позик напередодні Ялтинської конференції, пояснював це діяльністю члена Радянського державного комітету оборони Анастаса Мікояна, «який не відмовився від свого вірменського коріння». «Коли він починає переговори, то керується принципом “удвічі більше за півціни”, – телеграфував Гарріман у Державний департамент, – а потім потроху йде на поступки, очікуючи у процесі, що ми виснажимося». Пізніше він згадав, що радянці розлютилися, коли, прослуховуючи британське посольство в Москві, почули коментарі про свою неповноцінність. Він зазначив: «Якби вони прослуховували й нас, то знали б, що [голова американської військової місії в Москві, генерал Джон] Дін і я говорили те саме… Сталін був особливо вразливим щодо цієї теми». Як з’ясувалось, американське посольство також прослуховувалося{96}.

Якщо британські та американські дипломати пояснювали різницю між собою та своїми радянськими в расових або культурних термінах, радянці зробили це в класових термінах. Вони розглядали американських і британських політиків та дипломатів як представників єдиної імперіалістичної групи. Для Сталіна, Молотова та Андрія Громика, молодого радянського посла у Вашингтоні, вони були насамперед класовими ворогами-капіталістами, які шукали способів перехитрити наївних і чесних представників робітничого класу. Політична культура й демократична риторика лідерів союзників були лише прикриттям їхніх кримінальних намірів. Громико коментував стиль західних дипломатів: «Вони можуть когось задушити, але робитимуть це в дитячих рукавичках, із усмішкою, майже ніжно».

Молотову легше було мати справу з нацистським функціонером Рудольфом Гессом, якого він дражнив під час свого візиту до Берліна в листопаді 1940 р. відсутністю політичної програми нацистської партії та правил членства (більшовики офіційно опублікували та розповсюдили свою), ніж із представниками західних демократій. Радянське керівництво розрізняло американців і британців, але тільки на особистому рівні, а не на рівні ідеології чи культури. «Я знав їх усіх, капіталістів, – зауважив Молотов у бесіді зі знайомим наприкінці 1960-х рр., – але Черчилль був найсильнішим, найрозумнішим серед них».

Сталін також вважав Черчилля найнебезпечнішим і розглядав і Черчилля, і Рузвельта як представників одного імперіалістичного табору. У бесіді з представником Югославської комуністичної партії Мілованом Джиласом напередодні вторгнення союзників до Нормандії він сказав: «Можливо, ви думаєте, що тільки тому, що ми є союзниками англійців, ми забули, ким вони є і хто такий Черчилль. Для них немає нічого солодшого, ніж обхитрити своїх союзників. Під час Першої світової війни вони постійно обманювали росіян і французів. А Черчилль? Черчилль – це той тип, який, якщо ти на нього не дивитимешся, потягне копійку з кишені. Так, копійку з вашої кишені! Заради Бога, копійку з вашої кишені! А Рузвельт? Рузвельт не такий. Він тягне свою руку тільки по більші монети. Але Черчилль? Черчилль – навіть копійку»{97}. Отож в уявленні Сталіна була певна міра відмінності між Черчиллем і Рузвельтом, але обидва вважалися капіталістичними злодіями.