Янголи і демони

27

– Вітторіє, я забороняю тобі це робити! – задихаючись, мовив Колер.

Ліфт їхав догори, директорові ставало дедалі гірше.

Вітторія його не чула. Їй хотілося спокою, такого звичного в цьому місці, яке більше не здавалося рідним. Вона знала, що ЦЕРН вже ніколи не буде для неї тим, чим був раніше. Зараз треба зціпити зуби і діяти. Передусім дістатися до телефону.

Роберт Ленґдон був поруч і, як звичайно, мовчав. Вітторії набридло вгадувати, хто цей чоловік. Експерт? Більш непевно годі й висловитись. Містер Ленґдон може допомогти нам знайти вбивцю твого батька. Допомоги від Ленґдона не було жодної. Його доброта й турботливість, щоправда, здавалися щирими, але він явно щось приховував. Вони обидва щось приховували.

Колер не відступався.

– Як директор ЦЕРНу, я відповідальний за майбутнє науки. Якщо ти перетвориш це на міжнародний скандал і ЦЕРН постраждає…

– Майбутнє науки? – перебила його Вітторія. – Ви що, справді сподіваєтесь уникнути відповідальності, не зізнавшись, що цю антиматерію створено в ЦЕРНі? Вам начхати на життя людей, які ми поставили під загрозу?

– Не ми, – уточнив Колер. – А ви. Ти і твій батько. – Вітторія відвела очі. – Що ж стосується загрози для життя, – провадив Колер, – то, власне, про життя і йдеться. Тобі відомо, що опанування антиматерії має величезне значення для життя на цій планеті. Якщо ЦЕРН збанкрутує через скандал, постраждають усі. Майбутнє людства залежить від таких установ, як ЦЕРН, і від таких науковців, як ти й твій батько, що працюють сьогодні над вирішенням проблем майбутнього.

Вітторія вже не раз чула лекцію Колера про епохальну роль науки, але та ніколи не справляла на неї враження. Наука сама створює половину тих проблем, які намагається вирішити. «Прогрес» – це найбільше зло для матері-землі.

– Науковий поступ загалом пов’язаний із ризиком, – переконував Колер. – Так було завжди. Дослідження космосу, генна інженерія, медицина – в усіх сферах припускалися помилок. Наука мусить переживати власні невдачі й рухатися далі. Задля блага всіх.

Вітторію завжди вражало вміння Колера з науковою безсторонністю зважувати моральні питання. Здавалося, його інтелект відділяє від душі величезна холодна безодня.

– По-вашому, ЦЕРН такий необхідний для майбутнього Землі, що моральна відповідальність на нас не поширюється?

– Тільки не тороч мені зараз про мораль! Ви з батьком переступили межу, виготовивши цей зразок, і поставили під загрозу весь наш центр. Я ж намагаюся врятувати не тільки робочі місця трьох тисяч науковців, які тут працюють, а й добре ім’я твого батька. Подумай про нього. Такий чоловік, як твій батько, не заслуговує на те, щоб його запам’ятали як винахідника зброї масового знищення.

Вітторія відчула, що цього разу удар влучив у ціль. Це я намовила батька виготовити той зразок. Це моя вина.

Коли ліфт зупинився й двері відчинилися, Колер усе ще говорив. Вітторія вийшла, витягнула мобільник і знову спробувала набрати номер.

Досі немає мережі. Чорт забирай! Вона попрямувала до дверей.

– Вітторіє, зупинись. – Директор важко дихав і ледве встигав за нею. – Зачекай, нам треба поговорити.

– Basta di parlare!

– Подумай про батька, – вмовляв Колер. – Що він би зробив на твоєму місці? – Вітторія не зупинялася. – Вітторіє, ти не все знаєш. – Вітторія відчула, як ноги самі зупиняються. – Не знаю, про що я думав. Я лише намагався захистити тебе. Скажи мені, чого ти хочеш. Ми мусимо діяти спільно.

Вітторія зупинилася на півдорозі, але не обернулась.

– Я хочу знайти антиматерію. І хочу дізнатися, хто вбив батька.

Вона чекала. Колер зітхнув.

– Вітторіє, ми вже знаємо, хто вбив твого батька. Пробач.

Вітторія повернулася до нього обличчям.

– Що?

– Я не знав, як тобі сказати. Це дуже важко…

– Ви знаєте, хто вбив батька?

– У нас є одна версія. Убивця залишив своєрідну візитівку. Саме тому я й запросив містера Ленґдона. Він знає все про організацію, яка взяла на себе відповідальність за вбивство.

– Організацію? Це терористична організація?

– Вітторіє, вони викрали чверть грама антиматерії.

Вітторія подивилася на Роберта Ленґдона, що стояв оддалік. Тепер усе ставало зрозуміло. Це частково пояснює всю цю таємничість. Дивно, як це не спало їй на думку раніше. Зрештою, Колер таки звернувся до органів правопорядку. До найвідповідніших у цій ситуації. Тепер це здавалося очевидним. Роберт Ленґдон – американець, підтягнутий, консервативний, мабуть, дуже компетентний. Хто ж іще це міг бути? Вітторія мала б здогадатися відразу. Вона повернулася до нього з новою надією.

– Містере Ленґдон, я хочу знати, хто вбив мого батька. І ще скажіть, чи ваше агентство може розшукати антиматерію.

Ленґдон розгубився.

– Моє агентство?

– Я так розумію, ви з американської розвідки?

– Узагалі-то… ні.

– Містер Ленґдон викладає історію мистецтва в Гарвардському університеті, – втрутився Колер.

Вітторія почулася так, наче на неї вилили відро холодної води.

– Викладає мистецтво?

– Він фахівець із символіки культів. – Колер зітхнув. – Вітторіє, ми думаємо, що твого батька вбили прибічники одного сатанинського культу. – Вітторія чула ці слова, але вони не доходили до її свідомості. Сатанинського культу… – Організація, що взяла на себе відповідальність за скоєне, називає себе ілюмінатами.

Вітторія подивилася спершу на Колера, потім на Ленґдона. Це що – якийсь недоладний жарт?

– Ті самі ілюмінати? – перепитала вона. – Баварські ілюмінати?

– Ти про них чула? – Колер був приголомшений.

Із розпачу Вітторія готова була розплакатися.

– «Баварські ілюмінати: Новий світовий лад» – комп’ютерна гра Стіва Джексона. Половина наших техніків грає в неї в Інтернеті. – Її голос надломився. – Але я не розумію…

Колер розгублено глянув на Ленґдона. Той кивнув:

– Це популярна гра. Давнє братство завойовує світ. Вона частково відображає історію ілюмінатів. Не знав, що в Європі в неї теж грають.

Вітторія нічого не розуміла.

– Ви про що говорите? Ілюмінати? Це комп’ютерна гра!

– Вітторіє, – сказав Колер, – організація з назвою «Ілюмінати» взяла на себе відповідальність за вбивство твого батька.

Вітторії потрібна була вся сила волі, щоб стримати сльози. Вона опанувала себе і спробувала логічно оцінити становище. Але чим більше вона думала, тим менше розуміла. Батька вбили. Система безпеки ЦЕРНу виявилась ненадійною. Хтозна-де лежить бомба сповільненої дії, і лічильник невблаганно відлічує секунди. І відповідальна за це вона. А директор запросив викладача мистецтв, щоб той допоміг йому знайти якесь таємниче братство сатаністів.

Раптом Вітторія почулася страшенно самотньою. Вона повернулася, щоб іти геть, але Колер заступив їй шлях. Він витягнув щось із кишені і простягнув їй. Зім’ятий аркуш факсового паперу.

Побачивши, що на ньому, Вітторія з жахом відсахнулась.

– Негідники випалили йому тавро, – хрипло сказав Колер. – На грудях.