Янголи і демони

36

Офіс швейцарської гвардії.

Ленґдон стояв у дверях і дивився на зіткнення епох у нього перед очима. Переплетіння часів. Приміщення було розкішно оздобленою бібліотекою в стилі Відродження з інкрустованими книжковими полицями, східними килимами й кольоровими гобеленами… І водночас тут стояла маса надсучасного обладнання: комп’ютери, факси, електронні карти комплексу Ватикан і телевізори, налаштовані на Сі-ен-ен. Чоловіки в смугастих панталонах гарячковито стукали по клавіатурах, уважно слухаючи інформацію у футуристичних навушниках.

– Зачекайте тут, – сказав гвардієць.

Залишивши їх, він попрямував через усю кімнату до винятково високого й худорлявого чоловіка в темно-синій військовій формі. Той розмовляв по мобільному телефону й тримався так рівно, що аж вихилявся назад. Гвардієць щось йому сказав, той швидко глянув на Ленґдона й Вітторію і кивнув. Тоді повернувся до них спиною і продовжив телефонну розмову.

Гвардієць повернувся до них.

– Командир Оліветті за хвилину підійде до вас.

– Дякуємо.

Гвардієць рушив назад до сходів.

Ленґдон із цікавістю розглядав командира Оліветті, розуміючи, що це, по суті, головнокомандувач збройних сил цілої держави. Вітторія з Ленґдоном чекали, спостерігаючи за тим, що відбувалося в кімнаті. Гвардійці в маскарадних костюмах бігали сюди-туди, вигукуючи накази італійською.

– Continua cercando! – прокричав один у телефон.

– Probasti il museo? – запитав інший.

Ленґдонові не потрібно було досконало знати італійську, щоб зрозуміти, що служба безпеки Ватикану зайнята енергійними пошуками. Це втішало. Засмучувало те, що, вочевидь, вони іще не знайшли антиматерії.

– Як ви? – спитав Ленґдон Вітторію.

Та знизала плечима і втомлено усміхнулась.

Командир нарешті закінчив розмову і пішов через кімнату до них. Здавалося, що із кожним кроком він стає ще вищий. Ленґдон сам був доволі високий і не звик дивитися на інших угору, але командир Оліветті цього вимагав. Ленґдон одразу відчув, що командир – чоловік бувалий, який пережив за вік чимало бур. Обличчя він мав жорстке й енергійне. Темне волосся було підстрижене по-військовому коротко, а очі палали тією твердою рішучістю, яка приходить тільки за роки суворої дисципліни. У всіх його рухах відчувалася військова точність, а навушник, старанно схований за вухом, робив його більше схожим на офіцера секретної служби США, ніж на головнокомандувача швейцарської гвардії.

Командир звернувся до них англійською з сильним італійським акцентом. Попри величезний зріст, говорив він на диво тихо, майже пошепки. Однак у кожному його слові відчувалася військова чіткість і категоричність.

– Доброго дня, – сказав він. – Я командир Оліветті – Comandante Principale швейцарської гвардії. Це я телефонував вашому директорові.

Вітторія подивилася на нього знизу вгору.

– Дякую, що зустрілися з нами, сер.

Командир не відповів. Він показав жестом, щоб вони йшли за ним, і повів їх через лабіринт електронних пристроїв до дверей у бічній стіні приміщення.

– Заходьте, – сказав, притримуючи двері.

Ленґдон і Вітторія опинилися в напівтемній кімнаті, де стояв довгий ряд моніторів. На них безперервно змінювались чорно-білі зображення різних місць комплексу. Перед моніторами сидів і уважно стежив за картинками молодий гвардієць.

– Fuori, – наказав Оліветті.

Гвардієць встав і вийшов за двері.

Оліветті підійшов до одного з моніторів. Показуючи на екран, сказав:

– Це зображення йде від камери, що схована десь у місті Ватикан. Поясніть мені, будь ласка, що це означає.

Ленґдон і Вітторія подивились на екран і разом охнули. Зображення було дуже чітке й не викликало жодних сумнівів. На екрані був контейнер з антиматерією. Усередині зловісно виблискувала крапля металічної рідини, підсвітлювана ритмічним блиманням цифрового годинника. Дивно, але довкола контейнера було майже зовсім темно, так начебто антиматерія розташовувалась у якійсь коморі або в затемненій кімнаті. Угорі на моніторі світився напис: ПРЯМА ПЕРЕДАЧА – КАМЕРА № 86.

Вітторія подивилась на індикатор на контейнері і сполотніла.

– Менше шести годин, – шепнула вона Ленґдонові.

Ленґдон подивився на годинник.

– Отже, маємо час до… – Він змовк, у грудях похололо.

– До півночі, – понуро сказала Вітторія.

До півночі, думав Ленґдон. Для більшого ефекту. Очевидно, той, хто минулої ночі викрав антиматерію, все чітко розрахував. Передчуття лиха стиснуло Ленґдонові серце, коли він усвідомив, що перебуває на вершині вулкана, який от-от вивергнеться.

Шепіт Оліветті тепер нагадував тихе шипіння.

– Цей об’єкт належить вашій установі?

Вітторія кивнула.

– Так, сер. Його в нас викрали. У ньому міститься надзвичайно вибухова речовина з назвою «антиматерія».

На Оліветті її слова не справили враження.

– Я добре знаюся на запальних засобах, міс Ветро, однак про антиматерію ніколи не чув.

– Це нова технологія. Треба знайти її негайно або ж евакуювати всіх із Ватикану.

Оліветті повільно заплющив і розплющив очі, начебто сфокусувавши погляд на Вітторії наново, він міг зрозуміти суть сказаного якось інакше.

– Евакуювати? Ви знаєте, що тут сьогодні відбувається?

– Так, сер. І життя ваших кардиналів у небезпеці. Маємо близько шести годин. Наскільки просунулись ваші пошуки контейнера?

Оліветті похитав головою.

– Ми ще не починали його шукати.

– Як? – Вітторія мало не задихнулась. – Але ж ми виразно чули, як ваші гвардійці говорили між собою, що шукають…

– Шукають – так, але не ваш контейнер, – сухо сказав Оліветті. – Мої люди розшукують дещо, що вас не обходить.

– То ви навіть не починали шукати контейнер? – надломленим голосом спитала Вітторія.

Здавалося, зіниці в Оліветті зараз зовсім сховаються десь у нього в голові. Його погляд не виражав нічого, як погляд комахи.

– Міс Ветро, так, здається, вас звати? Дозвольте щось вам пояснити. Ваш директор відмовився розповідати мені будь-що про цей об’єкт по телефону. Сказав тільки, що треба негайно його знайти. Ми сьогодні дуже зайняті, і я не можу собі дозволити кидати людей на завдання, доки не дістану якихось конкретних фактів.

– Зараз, сер, важливий тільки один факт, – мовила Вітторія. – Якщо ви не знайдете цього пристрою, то через шість годин місто Ватикан злетить у повітря.

Оліветті залишався незворушний.

– Міс Ветро, мушу сказати вам іще щось. – У його тоні почулися нотки зверхності. – Попри архаїчний вигляд міста Ватикан, кожен вхід сюди – і громадський, і приватний – устатковано надсучасними датчиками. Якби хтось спробував пронести до міста якийсь вибуховий пристрій, його б миттєво виявили. У нас є сканери радіоактивних ізотопів, фільтри запахів, що виявляють навіть найслабкіший хімічний слід вибухових речовин і токсинів. Крім того, ми маємо найдосконаліші металошукачі і рентгенівські сканери.

– Усе це дуже вражає, – холодно сказала Вітторія у тон Оліветті. – На жаль, антиматерія не радіоактивна, її хімічний склад – це чистий водень, а контейнер виготовлений з пластику. Жоден із перелічених вами пристроїв його б не виявив.

– Але цей контейнер має блок живлення, – Оліветті показав на червоний індикатор. – Навіть найменший кадмієво-нікелевий акумулятор…

– Батареї теж пластикові.

– Пластикові батареї? – Терпіння Оліветті явно почало вичерпуватись.

– Електроліт із полімерного гелю й тефлону.

Оліветті нахилився до неї, наче бажаючи підкреслити перевагу свого високого зросту.

– Signorina, до Ватикану щомісяця надходять десятки повідомлень з погрозою вибуху. Я особисто навчаю швейцарських гвардійців основ сучасних вибухових технологій. І я чітко знаю, що немає на землі речовини, здатної зробити те, що ви кажете. Для цього щонайменше потрібна ядерна боєголовка з активною зоною завбільшки як бейсбольний м’яч.

– У природи є ще багато нерозкритих таємниць. – Вітторія подивилася на нього з люттю.

Оліветті нахилився до неї ще ближче.

– А можна вас запитати, хто ви така? Яку посаду ви займаєте в ЦЕРНі?

– Я старший дослідник і вповноважена підтримувати контакт із Ватиканом до врегулювання цієї кризи.

– Пробачте за прямоту, але якщо справді йдеться про кризу, то чому я маю справу з вами, а не з вашим директором? І що ви хотіли показати тим, що з’явилися до Ватикану в шортах?

Ленґдон подумки застогнав. Неймовірно, що в такому становищі цей чоловік здатний турбуватися про одяг. Але Ленґдон вчасно згадав: якщо кам’яні пеніси здатні викликати в мешканців Ватикану хтиві думки, то Вітторія Ветра в шортах однозначно становить загрозу для державної безпеки.

– Командире Оліветті, – втрутився Ленґдон, намагаючись відвернути конфлікт. – Мене звати Роберт Ленґдон. Я професор релігієзнавства у Сполучених Штатах і не маю нічого спільного з ЦЕРНом. Я бачив, як вибухає антиматерія, і можу підтвердити слова міс Ветри, що це надзвичайно небезпечна речовина. Ми маємо підстави припускати, що до Ватикану вона потрапила стараннями одного антирелігійного культу, який сподівається зірвати конклав.

Оліветті повернувся й витріщився на Ленґдона.

– Жінка в шортах каже мені, що якась крапля рідини здатна знищити місто Ватикан, а професор з Америки заявляє, що проти нас щось затіває якийсь антирелігійний культ. І що, по-вашому, я повинен робити?

– Знайти антиматерію, – сказала Вітторія. – Негайно.

– Це неможливо. Ваш контейнер може бути де завгодно. Місто Ватикан величезне.

– Ваші камери не мають зв’язку з глобальною системою орієнтування?

– Зазвичай їх не крадуть. Зниклу камеру можна шукати багато днів.

– У нашому розпорядженні не дні, – твердо сказала Вітторія, – а шість годин.

– І що станеться через шість годин, міс Ветро? – Оліветті раптом заговорив голосніше. Він показав на індикатор на контейнері. – Цей відлік добіжить кінця? Місто Ватикан зникне? Повірте, я не цяцькаюся з тими, хто лізе в мою систему безпеки. І мені зовсім не подобається, що в стінах міста загадковим чином з’являються незнайомі пристрої. Я занепокоєний. Це мій обов’язок – бути занепокоєним. Але те, чого ви від мене вимагаєте, неможливо.

– Ви чули про ілюмінатів? – Це запитання вихопилося в Ленґдона, перш ніж він устиг подумати.

Від цих слів залізна витримка командира нарешті дала тріщину. Його очі побіліли, наче в акули, що збирається напасти на жертву.

– Попереджаю вас. Я не маю на це часу.

– Отже, ви таки чули про ілюмінатів?

– Я вірний захисник католицької церкви. – Очі Оліветті стали гострі, як ножі. – Звичайно, я чув про ілюмінатів. Вони вимерли багато років тому.

Ленґдон витягнув з кишені факс із зображенням убитого Леонардо Ветри з тавром на грудях і простягнув Оліветті.

– Я вивчав історію ілюмінатів, – сказав Ленґдон, доки Оліветті розглядав фотографію. – Мені самому важко повірити, що ілюмінати досі існують, однак це тавро та ще й той факт, що ілюмінати мають давні рахунки з містом Ватикан, змусили мене змінити думку.

– Комп’ютерна підробка. – Оліветті повернув факс Ленґдонові.

– Підробка?! – Ленґдон здивовано витріщився на нього. – Та ви подивіться на цю симетрію! Ви, як ніхто, мали б усвідомлювати автентичність…

– Автентичність – це саме те, чого тут бракує! Можливо, міс Ветра вам не розповіла, що науковці ЦЕРНу десятиліттями критикують політику Ватикану. Вони постійно чіпляються до нас із вимогами, щоб ми спростували біблійну теорію настання світу, щоб формально вибачилися за Галілея й Коперника, щоб припинили засуджувати небезпечні й аморальні дослідження. Що для вас більше схоже на правду: те, що сатанинський культ чотирьохсотрічної давнини ожив і заволодів зброєю масового знищення, чи те, що якийсь жартівник у ЦЕРНі намагається зірвати священний ватиканський обряд за допомогою блискуче виконаної підробки?

– Це фотографія мого батька, – сказала Вітторія голосом, що аж бринів від гніву. – Його вбили. Думаєте, я б так жартувала?

– Не знаю, міс Ветро. Але знаю інше: я не заб’ю на сполох, доки не дістану пояснення, яке лунатиме переконливо. Мій обов’язок – бути пильним і обережним… щоб духовні справи тут творилися з чистим розумом. А надто сьогодні.

– Принаймні відкладіть конклав, – сказав Ленґдон.

– Відкласти? – здивувався Оліветті. – Яка самовпевненість! Конклав – це вам не бейсбольний матч, який можна відкласти через дощ. Це священна процедура з суворим регламентом. Що з того, що мільярд католиків у всьому світі чекають на лідера! Що з того, що під каплицею зібралися журналісти! Правила проведення цього заходу священні й не підлягають змінам. З 1179 року конклави відбувалися, незважаючи на землетруси, голод і навіть чуму. Затямте: конклав аж ніяк не відкладуть через убивство якогось науковця і краплю бозна-чого.

– Відведіть мене до того, хто тут головний, – зажадала Вітторія.

– Він перед вами, – спалахнув Оліветті.

– Ні, – заперечила Вітторія. – До когось із духовенства.

В Оліветті на чолі набрякли вени.

– Духовенства тут зараз немає. За винятком швейцарських гвардійців, цієї миті у Ватикані перебуває тільки колегія кардиналів. А вони зібралися в Сікстинській капелі.

– А куди подівся камерарій? – спокійно поцікавився Ленґдон.

– Хто?

– Камерарій покійного папи. – Ленґдон упевнено повторив це слово, відчайдушно сподіваючись, що пам’ять його не зраджує. Колись він начебто читав про дивне правило стосовно переходу верховної влади у Ватикані після смерті папи. Якщо Ленґдон не помилявся, то в період між смертю одного папи й обранням іншого уся влада в державі тимчасово переходить до особистого помічника покійного папи – його камерарія – простого клерка, який має наглядати за конклавом, доки кардинали не оберуть нового понтифіка. – Наскільки я розумію, зараз головний тут – камерарій.

– Il camerlengo? – сердито перепитав Оліветті. – Камерарій – простий священик. Це слуга покійного папи.

– Але він тут. І ви йому підпорядковуєтесь.

– Містере Ленґдон, – Оліветті схрестив на грудях руки, – це правда, що за правилами Ватикану під час конклаву вся виконавча влада переходить до камерарія, але це тільки тому, що він особа незацікавлена, оскільки сам не може бути обраним папою. Це так, ніби ваш президент помер і один із його помічників тимчасово зайняв Овальний кабінет. Камерарій – чоловік молодий. У питаннях безпеки – та, зрештою, і в усіх інших – він розуміється дуже поверхово. Так що, фактично, керую тут я.

– Відведіть нас до нього, – сказала Вітторія.

– Це неможливо. Конклав починається за сорок хвилин. Камерарій зараз у кабінеті папи, готується. Я не турбуватиму його питаннями безпеки.

Вітторія розтулила було рот, щоб відповісти, але її перебив стукіт у двері. Оліветті відчинив.

За дверима стояв швейцарський гвардієць при всіх регаліях і показував на годинник.

– É l’ora, comandante.

Оліветті подивився на свій годинник і кивнув. Тоді повернувся до Ленґдона й Вітторії з виглядом судді, що вирішує їхню долю.

– Ідіть за мною. – Він вивів їх з пункту стеження і повів через увесь зал до маленького прозорого кубрика при задній стіні. – Мій кабінет. – Оліветті запросив їх досередини. Кімнатка була нічим не примітна – стіл, завалений паперами, полиці з теками, складані стільці, водоохолоджувач. – Я за десять хвилин повернуся. Раджу вам за цей час подумати, що ви робитимете далі.

– Ви не можете отак узяти й піти! – підскочила до нього Вітторія. – Цей контейнер…

– Я не маю на це часу, – відрізав Оліветті. – Можливо, мені варто затримати вас до закінчення конклаву, коли я матиму час.

– Signore, – знову звернувся гвардієць, показуючи на годинник. – Spazzare di cappella.

Оліветті кивнув і зібрався йти.

– Spazzare di cappella? – перепитала Вітторія. – Ви йдете прибирати капелу?

Оліветті повернувся і гостро подивився на неї.

– Так, міс Ветро, йду перевіряти, чи немає там електронних жучків. Це називається завбачливість. – Він показав на її ноги. – Навряд чи ви здатні це зрозуміти.

Із цими словами він голосно грюкнув дверима, аж затремтіло грубе скло. Тоді одним блискавичним рухом витягнув ключ, вставив його в замкову щілину і двічі повернув.

– Idiоta! – крикнула Вітторія. – Ви не можете тримати нас тут!

Крізь скло Ленґдон бачив, як Оліветті щось сказав гвардійцю. Той кивнув. Оліветті вийшов з кімнати, а гвардієць повернувся і втупився в них, схрестивши руки на грудях. На поясі в нього висів великий пістолет.

Чудово, подумав Ленґдон. Оце так уклепались!