Янголи і демони

2

– Ну що, тепер ви готові мене вислухати? – запитав той самий чоловічий голос.

– Готовий, чорт забирай. Ви можете пояснити, що це все означає?

– Я намагався це зробити. – Голос звучав жорстко й незворушно. – Я фізик. Керівник науково-дослідного центру. У нас сталося вбивство. Труп ви бачили.

– Як ви мене знайшли? – Ленґдон силився зосередитись. З голови не йшло зображення на факсі.

– Я ж уже вам сказав. Через Інтернет. Через сайт вашої книжки «Мистецтво ілюмінатів».

Ленґдон намагався зібратись із думками. У широких літературних колах ця книжка була майже невідома, зате її досить жваво обговорювали в Інтернеті. І все одно щось тут не клеїлось.

– На цьому сайті немає контактної інформації, – знайшовся нарешті Ленґдон. – Я в цьому впевнений.

– У мене в лабораторії працюють люди, які досконало вміють витягати з всесвітньої павутини потрібну інформацію.

– Схоже, ваша лабораторія знає про мережу дуже багато, – скептично зауважив Ленґдон.

– Аякже, адже це ми її винайшли. – Щось у голосі співрозмовника переконало Ленґдона, що він не жартує. – Мені треба з вами зустрітися, – наполягав той. – Це не телефонна розмова. Від Бостона до нашої лабораторії лише година льоту.

Ленґдон стояв у напівтемряві кабінету й розглядав факс, який досі тримав у руці. Це зображення мало для нього величезне значення. Можливо, воно стане епіграфічною знахідкою століття, яка підтвердить результати десяти років його наукової праці.

– Це терміново, – не відступався співрозмовник.

Ленґдон не відводив очей від тавра на грудях убитого. Ілюмінати, перечитував він знову і знову. Його наукові пошуки завжди ґрунтувалися на символічних відповідниках викопних останків – старовинних документах і давніх віруваннях – але це фото було сьогоденням. Сучасністю. Ленґдон почувався палеонтологом, що сам на сам зіткнувся з живим динозавром.

– Я наважився вислати по вас літак, – сказав голос. – Він буде в Бостоні за двадцять хвилин.

У Ленґдона пересохло в горлі. Година льоту…

– Пробачте мою самовпевненість, – вів далі співрозмовник, – але ви мені потрібні тут.

Ленґдон знову подивився на факс – живе підтвердження давнього міфу. Про наслідки страшно було й подумати. Він розсіяно глянув у вікно. Крізь гілля беріз на подвір’ї просочувалися перші промені світанку, але знайома картина за вікном тепер мала якийсь інакший вигляд. Ленґдона охопило дивне змішане відчуття страху й радісного збудження, і він зрозумів, що вибору в нього немає.

– Ваша взяла, – здався він. – Кажіть, де шукати ваш літак.