Ярино, вогнику мій

Розділ 1 Ярина та Ярема

Одного дня до пана Станіслава Черевковського, березанського сотника Переяславського полку, дійшла звістка, що його єдиний син Андрій помер. Старий сприйняв новину байдуже. Лише замовив панахиду.

Станіслав давно викреслив сина зі свого життя, бо той одружився з незаможною сиротою! Звісно, що таке не могло влаштувати Станіслава. Він був не знатного походження, проте заможний, тому хотів мати багату невістку і впливових родичів. От і поставив питання руба: не дасть благословення на цей шлюб. Проте Андруся це не зупинило, він обвінчався з коханою та пішов із нею шукати щастя на чужині.

І нині впертість Черевковського обернулася бідою: Андрій служив гайдуком в одного шляхтича, який, затіявши сварку з сусідом, загинув разом зі своїми охоронцями. А ще доброзичливці розповіли сотникові, що його невістка та онуки животіють у злиднях, тож йому варто забрати до себе єдину рідню. Але Станіслав лише зневажливо скривився. «І пальцем не поворухну задля цієї злидоти! Через неї я втратив сина», – думав старий пізно ввечері, на самоті випивши чарку за упокій душі Андрія.

На жаль, Станіслав був не позбавлений пороків. Рано овдовівши, він не поспішав одружуватися вдруге і, вміло користуючись своєю чарівливістю, заводив собі полюбовниць. Сусіди, чудово обізнані про інтимні справи сотника, лише нишком лихословили за його спиною. Але відверто висловити свій осуд ніхто не наважувався – Станіслав був жорстокий і мстивий.

Минуло майже три роки після смерті сина, коли Черевковський дізнався про смерть невістки. Що коїлось у душі Станіслава всі ці роки, чи сумував він за єдиним сином, чи ні, було відомо хіба що парафіяльному священикові. Але тепер старий вирішив-таки забрати онуків до себе. І через два тижні джури привезли до Березані семирічних хлопчика і дівчинку.

Побачивши онуків, Станіслав був вражений. Але не тим, що діти були худі й недоглянуті, а їхній одяг майже перетворився на лахміття. А тим, що вони виявилися близнюками. Та ще й рудими, як покійна невістка! Старий приголомшено дивився на два абсолютно однакових личка з великими очима відтінку соковитої зелені. І жодного теплого почуття онуки, які нагадували занедбаних кошенят, у ньому не викликали.

Діти, що було незвично, дивилися на свого суворого діда без остраху. А коли той пройшовся кімнатою, вони насторожено стежили за ним, повертаючи голівки, немов не чекали добра від цього ставного чоловіка з красивим обличчям і сивим волоссям.

– Назвіть ваші імена, – холодно звелів Станіслав.

– Ярема та Ярина, – спокійно сказав хлопчик, не випускаючи худеньку ручку сестри зі своєї долоні. – А тебе як звати? – запитав він з дитячою безпосередністю, у якій дідові вчулася прихована насмішка. Адже досі близнюки не знали про те, що мають рідного діда – мати ніколи не розповідала про нього.

– А ти, внучку, нахаба! – відповів Станіслав. – Надалі думай, як зі мною говориш! Бо доведеться навчити тебе шанобливості.

– Тільки спробуй образити мого брата! – вигукнула Ярина, блиснувши оченятами.

– Пффф! Теж мені захисниця! А силоньки маєш багато, онучко? – глузливо відповів дід. – Насте! – покликав він свою куховарку і, коли та з’явилася, наказав: – Відведи цих здихлят у лазню й ретельно вимий – щоб жодної воші на них не залишилося, а потім перевдягни! Бо старці краще за них одягнені!

– Що ти, Станіславе! Нема у них вошей! Чи ж годиться таке про рідних онуків говорити? – обурилася Настя.

Таке вільне поводження служниці з паном пояснювалося просто: Настя була черговою коханкою Станіслава. Де він її знайшов і чому вона погодилася з ним жити невінчаною, не знав ніхто. Сама Настя зовсім не бентежилася своїм становищем, бо природа забула наділити її великим розумом і гідністю, натомість щедро відмірявши краси, доброти і простодушності. Тому жінка одразу розчулилася, побачивши дітей.

– Ой, які славні! – защебетала вона. – Тільки худенькі! Нічого – я це виправлю! Ходімо зі мною, крихітки!

Але діти й з місця не зрушили.

– Ну, чого ж ви, кошенятка? Ходімо! – знову ласкаво покликала жінка і простягла руку дівчинці.

Ярина подивилася на брата, наче питаючи схвалення, а потім вклала маленьку долоньку в м’яку, білу долоню жінки та слухняно пішла з нею, а Ярема насторожено зиркнув на діда і попрямував слідом. Станіслав ледь не сплюнув – онуки викликали у нього огиду. Занадто вже вони були схожі на невістку! «Через їхню матусю я втратив сина! І чому ці вилупки не поздихали слідом за нею?! Тоді мені не треба було б з ними морочитися», – зі злістю думав Станіслав, уже шкодуючи про своє милосердя. «Гаразд! Усе, що стається – на краще. Подивлюся ще, що з них виросте!» – зрештою вирішив він.

Увечері ретельно вимиті й перевдягнені у все нове близнюки сиділи за столом разом з дідом, із великим апетитом їли кашу, жадібно запиваючи її парним молоком і прицмокуючи від задоволення. До цього вони жили у бідних людей, і не завжди вдавалося не те що ласощів скуштувати, а навіть поїсти вдосталь, а тут така смакота! Джури й Настя, які теж вечеряли зі своїм паном за одним столом, із жалістю поглядали на дітей. Але Станіслав жалю не відчував і навіть ложку відклав, гидливо дивлячись на онуків. «Як голодні звірята! Якби поставити миски на підлогу, то, мабуть, стали б на карачки і почали хлебтати!» – думав він, хоча й знав, що онукам жилося не ситно.

Того вечора Станіслав так і не торкнувся до страв. Зате близнюки, наївшись досхочу, почали куняти прямо за столом. Тоді дбайлива Настя відвела дітей до спальні, де вклала їх у ліжко. Вона розчулено дивилася, як сонні дітлахи обнялися худими ручками, тісно притулившись одне до одного. Вочевидь, близнюків пов’язувала сильна любов. Насті стало невимовно шкода цих двох сиріт, чиє життя було таким гірким. Та ще й обурювала неприязнь до них рідного діда. Настя не здогадувалася, що ненависть до невістки Станіслав переніс на дітей. А вкладаючись зі своїм коханцем спати, простодушна жінка відверто запитала:

– Чому ти, мій голубе, такий неприязний до своїх онуків?

– А тобі що до того? – буркнув Станіслав. – Вони що, скаржилися? От нахаби! Замість того, щоб бути вдячними мені за прихисток, вони ще й комизяться!

– Не скаржилися вони! Я сама помітила. Це ж твої онуки, коханий, тож будь добрішим до них!

– Ти що, повчати мене будеш? Не твоє це діло!

– Ах, ось ти як!? – і обурена Настя повернулася до коханця спиною, твердо відкинувши всі його спроби до примирення.

Наступного дня Станіслав, сердитий через учорашню сварку з Настею, ледь стримувався, щоб не зігнати досаду на онуках. Ярема та Ярина це помітили і не могли второпати, чим дід незадоволений.

Після смерті матері дітей забрали до себе сусіди. Чужі люди тепло ставилися до сиріт і зі щирим жалем розпрощалися з ними. Ярема та Ярина сподівалися, що дід любитиме їх, якщо забрав до себе. Адже він їхня єдина рідна людина! Та даремно вони намагалися заслужити прихильність діда – він звертав на них уваги не більше, ніж на собак, що плутаються під ногами. Станіслав не помічав, що його байдужість поступово вбивала надію в дитячих душах.

Зараз він докладав зусиль, аби помиритися зі своєю куховаркою, і скоро був помилуваний – добродушна Настя не могла довго на когось ображатися. Тим паче на свого Станіслава! Тому ввечері сотник у піднесеному настрої вкладався спати, передчуваючи приємні наслідки примирення.

– Настуню, ну довго ще ти там? – нетерпляче запитав Станіслав, розвалившись на перині, коли двері раптово відчинилися і на порозі з’явилася Яринка в білій сорочечці. Станіслав здивовано витріщив на онуку очі, а вона підбігла до нього й видерлася на ліжко.

– Чому ти не обнімаєш нас? Мама завжди нас обнімала і цілувала. Обніми мене! Ти ж мій дідусь! – із надією в голосі попросила Ярина.

– Забирайся звідси! – Станіслав безцеремонно зіпхнув онуку з ліжка. – І наступного разу стукай у двері!

Перше, що побачив Черевковський у великих очах дитини, було здивування, потім у них промайнула образа, яка змінилася на гнів. Дівчинка мовчки вибігла з кімнати.

– І двері за собою зачини! – гукнув він їй навздогін.

– Ну ти й свиня! – гнівно вигукнула Настя та попрямувала до дверей.

– А ти куди? – здивувався Станіслав.

– Подалі від тебе, злостивцю! – їдко відповіла жінка, грюкнувши дверима.

Яринка прибігла до їхньої з братом кімнатки, застрибнула на ліжко і стислася у грудочку під ковдрою.

– Вигнав? – лаконічно запитав її брат, присівши поруч.

– Так! – зі сльозами вигукнула дівчинка.

Ярема зітхнув. Згадався йому похорон батька і те, як мати, ридаючи та обнімаючи його, говорила: «Синочку, тепер ти у нас з Яринкою один захисник залишився, рости швидше!» Ця сцена навіки закарбувалась у пам’яті Яреми. «Присягаюся, що завжди буду захищати Яринку! Вона одна у мене залишилася!» – пообіцяв сам собі маленький хлопчик, міцно обнявши сестру, коли до кімнати увійшла Настя. «Ану посуньтеся, кошенятка. Я з вами буду спати», – сказала жінка, примощуючись скраєчку. Усе ще схлипуючи, Яринка притулилася до неї, Ярема теж ближче підсунувся до сестри, а Настя погладила їх по голівках, лагідно прошепотівши: «Спіть, мої горобчики».

Після цього Станіслав став до онуків лагідніший. Але вже було пізно. Коханка, звичайно, йому пробачила, а онуки поводилися відчужено, хоч і чемно.

Узагалі близнюки виявилися вельми гордими дітьми. І пустотливими. Вони були нерозлучні й завжди гралися разом, немов були одним цілим. І зуміли постояти за себе перед сусідськими дітлахами, які спробували було їх ображати.

Станіслав потайки спостерігав за онуками і, помітивши їхню гордовитість, втішився цим. «Моя кров!» – задоволено подумав він, міркуючи, що ж із ними робити далі. З Яринкою йому було зрозуміло: як підросте, то віддасть її заміж, а поки нехай із нею Настя бавиться. А ось над майбутньою долею Яреми сотник потроху задумувався – хоч як, але це спадкоємець! Зрештою Станіслав вирішив, що дасть онукові освіту, а поки зайнявся тим, що почав учити його володіти шаблею і їздити верхи.

Ось так він і з’ясував, що онуки досі не хрещені.[1] Виявляється, його син жив настільки бідно, що не мав грошей заплатити за обряд.

Тоді Станіслав вирішив охрестити онуків. Хрещену матір він знайшов швидко, а хрещеним обрав свого давнього приятеля – низового козака Петра Дубченка на прізвисько Вип’ю бочку.

Вони дружили з дитинства, хоча Петро був сином бідної вдови, а Станіслав – сином заможного купця. Їхні долі склалися по-різному: Станіслав став сотником, а Петро ще в молодості подався на Низ[2] простим козаком. Але свою дитячу дружбу вони зберегли та пронесли крізь роки.

Дубченко, звичайно, не відмовився і швидко прибув у Березань. Ярина з Яремою, побачивши старого козака з суворим виразом обличчя, трохи злякалися, але не виявили цього ніяк, а Петро, хмурячись, дивився на них, а потім скрушно похитав головою. Він неодноразово докоряв приятелеві, що гріх так чинити з ріднею. Але Станіслав був неймовірно впертий і не бажав нічого чути. А нині Петрове серце, невразливе від суворого життя, наче на шматки розривалося – йому було безмежно шкода цих дітей.

Станіслав уважно спостерігав за другом та внуками і задоволено відзначив, що вони так само холодно ставляться до майбутнього хрещеного, як і до нього. І якою ж була його досада, коли вже до вечора Петро порозумівся з дітьми і вони весело щебетали біля нього! А якою була злість, коли пізніше стомлені онуки поснули біля свого хрещеного батька! Станіслав роздратовано спостерігав, як замислений Петро ніжно обнімає заснулу в нього на руках Яринку і лагідно гладить руду голову Яреми, яку той поклав йому на коліно.

– Подобаються? – глузливо запитав він, кивнувши на онуків.

– Ти що, ревнуєш, Станіславе? – здивувався Петро.

– Я? Чого б це мені ревнувати?

– Та того, що не горнуться до тебе твої онуки. Гадаєш, не бачу? Ти сам у цьому винен! Ти з такою злістю на них дивишся, що я не второпаю, навіщо ти взагалі взяв їх до себе, якщо вони тобі такі ненависні?!

– Не вони, а їхня мати! – буркнув Станіслав. – Через неї все моє життя пішло шкереберть! Тепер ще ці двоє нахлібників звалилися на мою сиву голову!

– Станіславе, ти дурень під саму зав’язку! – неголосно відповів Петро. – Тобі Бог таке щастя дав – сина й онуків, а ти сам його від себе відштовхнув! Я своє життя прожив, наче вечір у шинку прогуляв – нікого в мене на білому світі немає. І тепер ці двоє діток – мої! Вони мені і за сина, і за дочку будуть. Мені тепер є заради кого жити. А у тебе все це було! Сина ти занапастив, а тепер мстишся онукам за власну дурість.

Але Станіслав тільки зневажливо скривився й вийшов зі світлиці. Петро важко зітхнув і міцніше обійняв сплячу Ярину, обережно поцілував у маленький лоб, а другою рукою погладив Ярему по худенькому плечу.

З тих пір Дубченко два рази на рік приїжджав провідувати хрещеників, чим викликав досаду у їхнього діда. Станіслав сам не міг зрозуміти, що саме його дратує у стосунках Петра і близнюків – чи те, що онуки полюбили хрещеного всією душею, чи те, що ним, Станіславом, обоє нехтували. Ні, Ярина і Ярема поводилися чемно, слухалися його, але не було у їхніх поглядах та словах тієї душевної теплоти, яка властива рідним людям – обоє говорили з ним холодно, немов із чужим.

А Петро душі не чув у близнюках і в кожен свій приїзд привозив їм подарунки, на які не шкодував грошей. А одного разу він подарував Яремі породистого жеребця.

– Ти ж майбутній козак! – говорив Петро, зачаровано дивлячись на щиру радість похресника. – А який же козак без коня?

Поруч почувся схлип. Дубченко озирнувся і побачив Ярину, яка ледь стримувалася, щоб не заплакати вголос.

– Ярино! Золотко моє! Що сталося, доню? Хто тебе образив? – здивувався Петро, обнімаючи її за плечі. Але дівчинка мовчала, відверталася, а потім вирвалася з його рук і втекла.

– Що це з нею? – здивувався старий, дивлячись то на Станіслава, то на Настю.

– Яринці теж коня захотілося, – зніяковіло відповіла жінка. – Вона мені про це сказала, коли ми сюди йшли. Хоч я їй і говорила, що негоже це для дівчинки. І от уже вперте таке – усе одно розревілося!

Станіслав тільки хмикнув – йому було байдуже до смутку онуки. Лише мовив, захоплено роздивляючись коня:

– Добрий кінь! Балуєш ти хрещеника, Петрусю, надто вже балуєш!

Петро зітхнув і пішов шукати хрещеницю. Ярину він знайшов у бур’янах за городом. Вона, сидячи на землі і сховавши обличчя в коліна, гірко плакала.

– Донечко! – покликав її старий, сідаючи поруч.

Ярина підняла на нього заплакане обличчя, зніяковіла, а потім знову заридала, сховавши личко у нього на плечі.

– Тобі теж коня хочеться? – відверто запитав Дубченко.

Дівчинка підвела очі, які від сліз стали світло-зеленими, і кивнула.

– Так а чому плачеш? – з усмішкою запитав Петро.

– Бо ніколи його не матиму! – відповіла Ярина. – Ні, хрещений, ти не думай, що мені ті сережки, які ти подарував, не подобаються! Вони такі, такі… – схлипуючи, пояснювала вона, але так і не змогла описати дарунок. – Але кінь у Яреми кращий!

Петро обняв хрещеницю і промовив:

– Яринко, мій золотий вогнику! Я не обіцяю тобі, що неодмінно подарую коня, але якщо вийде його дістати, то подарую. Тільки не плач! Твої сльози крають мені душу.

Ярина схлипнула й обняла його, потроху починаючи заспокоюватися.

– Хрещений, ось скажи, чому ти такий, а дід – ні?

– Який? – усміхнувся Петро.

– Добрий! І так сильно любиш нас із Яремою! А дід… Він… – дівчинка зітхнула.

Дубченко обняв її і теж зітхнув. Він розумів, що похресники бачать різницю між його ставленням і ставленням діда, але не хотів, аби вони зневажали Станіслава.

– Не думай про дідуся погано, Ярино, і не сердься на нього – він любить вас! Тільки ось вік прожив, а висловлювати свою любов не навчився. Ну що, заспокоїлася? Підемо?

Яринка кивнула й, узявши Петра за руку, пішла з ним додому.

Спливали роки. І майже нічого не змінювалося: близнюки, як і раніше, відчували на собі презирство рідного діда та любов хрещеного. Ярема навчався у Києво-Могилянській колегії і приїжджав додому тільки влітку, а Яринка мешкала з дідом, сумуючи за братом та хрещеним. Тому постійно терлась біля Насті, яка не могла замінити їй матір, але дарувала і їй, і Яремі душевність, якої не було у діда.

Лише Станіслав круто змінив своє життя – одружився з молодою вдовицею.

Як уже так сталося, що Меланії – так звали нову пані Черевковську – вдалося уярмити легковажного Станіслава, залишилося загадкою. Хоча найімовірніше, спритна жінка поставила питання руба: хочеш отримати мене, так веди під вінець. І Станіслав, звиклий удовольняти свої примхи, погодився. Маланка була дуже вродливою жінкою двадцяти семи років, і розум вона мала практичний. Саме за останнє і цінував її Станіслав й у свої п’ятдесят чотири роки часто прислухався до її думки.

Для Насті одруження коханця стало тяжким ударом. Але вона віддано кохала Станіслава, тому не пішла від нього, а залишилася у господі куховаркою, аби хоч здалеку бачити його. І покірливо зносила всі образи від Маланки, яка знала, ким донедавна була Настя.

У Маланки була дочка від першого шлюбу – Любов, або Любонька, як її лагідно називав сам Станіслав. Дівчинка була тиха, сором’язлива, немов засмикана своєю енергійною матір’ю, хоча лише на рік молодша од Ярини та Яреми, яким на той час виповнилося по одинадцять років. Поява Маланки і Люби викликала у близнюків жаль до Насті та ще більшу образу на діда, який із чужою дівчинкою був лагідніший, ніж з кровними онуками.

А Маланка робила все, щоб утертися в довіру до близнюків, сподіваючись, що це сподобається її новому чоловікові. Проте близнюки відчували нещирість Маланки і ставилися до неї стримано, хоча й чемно. А ще величали «бабусею», чим доводили до сказу – яка вона у розквіті років бабуся?

Одного разу Петро з’явився провідати хрещеників. Він пам’ятав про дану хрещениці обіцянку, яка не давала йому спокою. Сама Ярина вже давно забула про свою примху, але коли хрещений привів їй у подарунок коня, то не могла повірити своєму щастю.

Подарований аргамак[3] дійсно був красенем! Легкий і витончений, невтомний і стрімкий, немов народжений не кобилицею, а вільним вітром, жеребець дивився на свою маленьку господиню розумним поглядом мигдалеподібних очей, обережно переступав на місці, наче усвідомлював, що перед ним стоїть дитина, яку не можна калічити і яку він має слухатися.

– Як ти його назвеш, доню? – запитав Петро, розчулено дивлячись, як сяють щастям очі Ярини.

– Промінчик.

– Чому?

– Тому, що твоя любов, хрещений, зігріває мене, як сонце, і цей подарунок – черговий промінчик твоєї любові, – з несподіваним для свого віку красномовством відповіла Ярина, чим зворушила Петра до глибини душі.

Правду кажучи, для такої малої дівчинки, нехай навіть й улюбленої хрещениці, це був аж занадто дорогий подарунок. Сотника це роздратувало, бо він усе ж таки прагнув дати онукам усе необхідне, що міг дозволити за своїми статками: діти були нагодовані й одягнені, Ярема здобував освіту. Станіслав теж якось подумав, чи не подарувати онуці коня, проте зрештою вирішив, що дівчині це ні до чого. І коли Петро таки це зробив, Станіслав образився, але промовчав, не бажаючи опинитися в смішному становищі.

А для Яринки, позбавленої більшу частину року товариства брата, Промінчик став найкращим другом. Часто містяни бачили, як вона хвацько скаче на ньому околицями і як чудовий жеребець мчить, неначе буйний вітер.