Ярино, вогнику мій

Розділ 8 Ніч у литім місяці

Як привабити дівчину в глухому зимівнику посеред степів, де можливості досить обмежені? Це питання складне і нерозв’язне для тих, хто не має схильності до романтики, а також позбавлений фантазії. А найголовніше – кмітливості. Данило був вельми практичним молодиком, абсолютно не схильним до всіляких сентиментів, зате якраз був наділений кмітливістю, а ще заповзятливістю й фантазією.

З моменту свого освідчення Данило, звичайно, докучав Ярині залицяннями, але в міру. Проте й сама дівчина охочіше проводила час у його товаристві. Ось так одного разу Данило й побачив, що вона вишиває на рушничку лілії.

– А чому лілії? – запитав він.

– Покладено так, – трохи ніяковіючи, відповіла Ярина, замовчуючи, що дівчата вишивали лілії на своїх весільних рушниках. – Та й це Оленин рушник – у неї не виходить їх вишити, – додала вона, покрививши душею – це був її власний рушничок.

– А тобі подобаються ці квіти? – запитав Данило.

– Мені подобається латаття, – відповіла Ярина. – Тільки тут воно не росте.

Данила наче блискавкою вдарило – це була зручна лазівка.

– Чому ж не росте? Ех, Яринко, уже два роки живеш тут, а до пуття нічого не бачила! Хочеш, поїдемо туди, де багато твоєї одолень-трави? – невимушено запропонував він.

Ярина усміхнулася – люди називали латаття одолень-травою і вірили, що воно захистить від нечистої сили та ворогів. А ще вона зрозуміла, що саме ховається за цією пропозицією, тому промовчала.

– Ти тільки уяви – пливеш по воді, а навколо стільки латаття, що здається, по ньому можна пройти, як по землі! Та й Дніпро нижче за течією набагато красивіший, ніж тут! – спокушав Данило. – А хіба дядько чи дід не катали тебе на човні?

Ярина усміхнулася і заперечливо похитала головою.

– Отже гріх втрачати таку можливість! Поїхали, Яринко! Тобі сподобається!

– Добре, Даниле, якщо тітка з дядьком дозволять, то я поїду, – відповіла Яринка, потай сподіваючись, що вони заборонять.

Але на її здивування Уляна вельми охоче дозволила. А от Степан насторожився. Він помітив, що вітрогон небіж став надто вчащати у зимівник. Ні, він був Данилові радий, проте розумів, що ці гостини аж ніяк не з любові до сім’ї. Отже, Данило, не маючи серйозних намірів, вирішив упадати за Яриною, щоб розважитися. А такого Степан допустити не міг, бо це ганьбило і Ярину, і його самого як опікуна! Однак Воробенко поступився вмовлянням дружини, бо звик довіряти її думці. Проте суворо наказав Данилові берегти Яринку і привезти додому ввечері.

І сонячного дня Ярина та Данило вирушили на прогулянку. Дніпро нижче за течією вражав дикою красою химерних сіро-бурих круч, мальовничих берегів зі смужками золотих піщаних мілин. Особливо вабив Дубовий острів, порослий дубами, увитими диким виноградом і хмелем. А поруч розкинувся Ґавин острів,[19] названий так через безліч ґав, які гніздились у його пишних лісах. Яринка в захваті вертілася на всі боки, вбираючи у свою душу цю дику красу.

– А хочеш, пропливемо через Гадючий поріг!? – запропонував Данило.

– Але ж дядько не дозволяв! Він говорив, що це небезпечно!

– Та я там ще хлоп’ям плавав! І ми дядькові нічого не скажемо! – і Данило направив човен до порога.

Потрапивши в течію Дніпра, особливо швидку в порожистій частині, човен стрімко поплив уперед. Данило вправно керував ним, маневруючи між каменів, що стирчали з води, і скель, які вервечкою перетинали русло.

– Ти немов звивистою стежкою йдеш! – похвалила Яринка.

– Мене Лаврін навчив, – скромно відповів Данило. – Він часто возив мене ще малим рибалити на острови і за поріг.

Човен мчав усе стрімкіше, і Ярина занепокоїлася: дніпровські води вирували і шипіли, немов олія на пательні, а попереду скелястими громадами насувалися два острови – саме на них із шаленою швидкістю течія несла суденце.

– Даниле, куди це ми так швидко пливемо? – із тривогою запитала вона.

– У Вовче горло, – була незворушна відповідь. – Це найнебезпечніше місце Гадючого порога. Зате найцікавіше!

– Даниле, я не хочу туди! – вигукнула Ярина. – Повертай назад!

– Ні, не вийде. Я тут не впораюсь із течією, тому мусимо плисти вперед.

– Тобі ж дядько заборонив сюди плисти! – вигукнула дівчина, тремтячи від страху, бо човен невідворотно несло на скелі правого острова, і здавалося, що ніяка сила на світі не зможе врятувати це вутле суденце від загибелі. – Ми ж з тобою зараз розіб’ємося!

– Для мене це буде щастям, мій вогнику! Якщо ти мене не кохаєш, то дозволь хоча б померти з тобою! – пожартував Данило.

– Ти божевільний! Господи Боже, я не хочу тут умирати! – заволала Яринка і, підхопивши поділ, уже зібралася стрибнути у воду, але Данило, пирснувши зо сміху, утримав її за косу.

– Не бійся! Краще дивись уперед! – сказав він, обіймаючи її за стан.

– Ні! – заверещала Ярина, бо острови вже нависали над крихітним човником, а невблаганна течія несла його на смертоносні скелі. Від жаху вона притулилася до Данила, сховала обличчя на його грудях.

– Та дивись же! – ледь стримуючи сміх, вигукнув Данило, повернувши її обличчям уперед і притискаючись до її спини.

Сталася неймовірна річ – човен обігнув смертоносні скелі, ледь не зачепившись правим бортом, і понісся посередині вузької, звивистої протоки між двома островами. Від пережитого жаху Ярина, застигши, дивилася вперед, не в змозі повірити, що вони врятувалися, а Данило впевнено і міцно обнімав її. Дівчина не знала, що для того, аби минути Вовче горло, треба плисти строго посередині течії – тільки тоді є шанс не розбитися об скелі двох островів, Шкварчіва і Крячка,[20] але для цього треба мати досвід.

– А ти в мене розумниця! – промовив Данило, ніжно притискаючись до її щоки своєю. – Я, коли вперше плив через Вовче горло, то розплакався – мені тоді близько семи років було і я не знав, що течія тут повертає. А ти й сльозинки не зронила!

– Даниле, ти негідник! – гнівно закричала Ярина. – Ти навмисне мене сюди повіз, щоб налякати і посміятися з мене! А щоб тобі… – тут вона осіклася, щоб не вилаятися, і замість цього стусонула Данила в бік, але боляче забила лікоть об одну з металевих бляшок на його широкому шкіряному поясі.

– Обережніше, Яринко! Якщо приб’єш мене, то тоді точно не випливеш із Вовчого горла, – хихикнув Данило, анітрохи не постраждавши від стусана і беручись за весло. Він спритно і вміло підгрібав, не даючи човну відхилитися в боки і тримаючись середини протоки.

Ярина, усе ще важко дихаючи від спалаху люті, присіла на дно човна, потираючи забитий лікоть і сердито зиркаючи на хлопця.

– Зараз погода тиха і вітру немає, а ось коли вітер, то краще сюди не потикатися, бо підеш до Бога вівці пасти. Коли тітонька дізналася, що дідусь навчив мене пропливати Вовче горло, то рогач об його спину обломила, а потім змусила його побожитися, що він більше ніколи мене сюди не повезе, – розповідав Данило. – Дідусь охоче побожився і слова свого дотримав: я сюди завжди сам човен вів, а він поряд сидів!

Ярина мимоволі усміхнулася з хитрості старого, але знову насупилася.

– Даниле, а навіщо ти мене сюди повіз?

– Тому що та протока, де ростуть лілії, знаходиться за цим порогом.

– І що, немає іншого, безпечнішого шляху?

– Є, але він не такий цікавий. А хіба ти шкодуєш, що пропливла Вовче горло? Не всякий чоловік зважиться, а ти, дівчина, впоралася!

Данило обігнув Шкварчів острів і спрямував човен до правого берега, де була потрібна протока. Берег тут був низький, дерева нависали над самою водою, і складалося враження, що вони ростуть прямо з води, змагаючись із очеретами, які стояли щільними зеленими стінами. А глянцеве зелене листя і сліпучо-білі квіти латаття з золотими серединками росли так щільно, що справді здавалося – ними можна пройти, не боячись провалитися у воду. Яринка захоплено торкалася цього листя, ковзала пальчиками по квітах – раніше їй ніколи не доводилося бачити їх так багато. Данило, помітивши найкрасивішу квітку, закотив рукави й одним різким рухом вирвав її з коренем. Потім відірвав квітку від стебла і простягнув її Яринці.

– Вони тобі подобаються, тож тримай! – мовив він, кладучи корінь на дно човна.

Ярина взяла квітку, вдихнула її тонкий аромат, погладила пальчиками золоту серединку з безліччю тичинок і ніжні, загострені пелюстки.

– Дякую! А куди ми пливемо? Може, уже треба повертатися?

– Ти ж іще не бачила, як лілії сховаються під воду, так що ще поплаваємо, – ухильно відповів Данило.

На небі запалав захід. Ярина захоплено спостерігала, як білосніжні квіти повільно згортають свої сяючі пелюстки, немов засинають. Небо на заході було рожево-золотим, на сході – темно-синім, а останні промені сонця залили воду, очерети й дерева м’яким золотим світлом. Мить – і всі квіти зникли під водою, а на поверхні залишився тільки килим зеленого листя. Мелодійно хлюпала вода, потривожена веслом, десь затьохкали солов’ї, яких не могло заглушити гучне квакання жаб, але сам степ ніби застиг, готуючись заснути до світанку.

– Тут є крихітний острівець – таких ти точно ніколи не бачила. Пливімо туди! – вкрадливо запропонував Данило.

– А ми встигнемо? Адже нам треба повернутися, поки не стемніло.

– Встигнемо! – збрехав Данило і всміхнувся дівчині так ніжно, що вона погодилася.

Протока повернула, і показався невеликий острівець. Данило підплив до нього і, втягнувши човника на мілину, підхопив Ярину на руки та поніс на берег, а коли поставив її на ноги, то обняв за плечі, не відпускаючи від себе. Яринка второпала, що попалася, і втекти від закоханого Данила тепер нікуди. Вона насторожено подивилася на нього – він вдоволено усміхався, а погляд його був лагідним і палким.

– Знаєш, а цей острівець немов зачарований – тут ніколи не буває комарів. Тому ми з дідом завжди на цьому острівці ночували. Я зараз зберу хмизу для багаття – горіхів насмажимо, – незворушно сказав Данило.

– А коли ми повернемося додому?

– Вранці.

– Даниле! Так нечесно! Ти ж обіцяв дядькові, що ввечері привезеш мене додому, – обурилася Яринка.

– А що тобі робити вдома?

– А тут що мені робити?

– Знайдемо, чим зайнятися, – засміявся Данило і пішов по хмиз.

Яринка зітхнула і, розстеливши ряднинку під розлогою вербою, зручно присіла. Взагалі-то їй дуже хотілося побути з Данилом довше, проте вона побоювалася осуду Воробенків. Парубок швидко розпалив багаття і присів пруч. Обоє мовчали, заслухавшись співом солов’їв – здавалося, ці пташки навмисне злетілися до цього загубленого в степах куточка, щоб співати тільки для них двох. Коли багаття прогоріло, Данило засипав у вугілля чилики.[21]

– А хіба їх можна пекти у золі? – з сумнівом запитала Ярина. Зазвичай Уляна перемелювала чилики сирими і додавала у борошно або відварювала та подавала як окрему страву.

– Можна. І від цього вони не менш смачні, ніж варені, – відповів Данило, відрізаючи невеличкий шматок від кореня латаття, а потім зняв із себе ладанку і, сховавши в неї шматочок корінця, надів Ярині на шию.

– Мені цю ладанку дала мама. Говорила, що цей ладан освячений на мощах лаврських святих. Так от нехай цей ладан і корінь одолень-трави бережуть тебе, мій вогнику, від бід, – сказав Данило.

– Але я не можу взяти твою ладанку! Ні! – зніяковівши, запротестувала Яринка. – Адже її тобі мама дала! Вона сподівається, що так тебе Бог краще вбереже. А ти віддаєш свій оберіг мені!

– Мене Бог і Пречиста Діва і так збережуть, бо я борюся за віру православну, – відповів Данило. – Ти ж сирота, і нікому тобі ладанку подарувати. Отже, нехай моя ладанка буде у тебе. Яриночко, і не відмовляйся від неї заради Христа! – попросив він, знаючи, що гріх відмовляти, коли Христом Богом просять.

Ярина трохи замислилася, а потім зняла з шиї шнурок із невеликим золотим образком Богородиці, який їй подарувала хрещена.

– Пречиста Діва – заступниця і покровителька всіх козаків, отож нехай Її образок буде завжди з тобою і захищає тебе краще, ніж шабля, – сказала Ярина і повісила образок Данилові на шию.

Данило дякувати не став, а обняв її і почав цілувати. Ярина спочатку опиралася, але потім затихла в його руках, підкоряючись його пристрасті. А Данило все жагучіше і жагучіше цілував її, щоправда, пам’ятаючи минулий випадок, більшого собі не дозволяв.

– Пусти мене, Данилочку! – нарешті, отямившись і відвертаючись, попросила дівчина.

– Тобі ж подобається, – шепнув він, пристрасно ковзаючи губами по її щоці і шиї.

– Недобре це! Соромно! Відпусти мене, будь ласка! – попросила Яринка, намагаючись угамувати тремтіння в тілі і з жахом усвідомлюючи: якщо він ще раз її поцілує, то вона буде згодна на все.

Данило тільки усміхнувся, підняв її і притиснув до себе, не бажаючи випускати зі своїх рук. Обоє ще деякий час сиділи, обнявшись, а потім Данило почав діставати чилики з багаття. Уже зовсім стемніло, і в чистому небі спалахували зірки та сходив повний, незвичайно яскравий місяць, заливаючи протоку, острівець та дерева своїм сріблястим світлом. І, як і раніше, у нічній тиші невтомно щебетали солов’ї. Данило наколов чиликів, розклав їх на широкому листі лопуха і простягнув Яринці.

– Даниле, може, краще попливемо назад? – запитала дівчина, узявши запечене ядро горіха.

– Темно вже назад плисти. Та й хіба тобі погано тут?

– Ні. Просто що подумають дядько з тіткою? Вони ж хвилюються! Та й як ночувати тут, під відкритим небом?

– Нічого вони не подумають, – з невинним виглядом відповів Данило. – Давай залишимося до світанку!

Ярина зам’ялася: а раптом Данило зажадає від неї більшого, ніж поцілунки? Адже він цілує її так, що вона буде не в силах сказати йому «ні».

– Яринко, мій вогнику, залишся зі мною до світанку! – попросив Данило.

– Чому ти називаєш мене «вогник»? – запитала вона.

Данило присів поруч із нею і подивився їй в обличчя – у світлі тліючого багаття і місяця його очі здавалися непроглядно чорними і бездонними.

– Тому що ти – той вогник, на який я лечу, немов метелик, забуваючи про все на світі! Ти і маниш, і обпікаєш мене, а я все одно лечу на твоє полум’я, не замислюючись, що можу згоріти в тобі! – відповів Данило, не зводячи з неї очей. – Тільки ти, Яринко, ніяк не можеш повірити, що я кохаю тебе так сильно, як нікого і ніколи не кохав!

Ярина зніяковіло опустила очі – його слова зовсім заплутали її, і в той же час від цих слів у грудях немов вогонь запалав, спалюючи всі колишні сумніви. А підступний Данило, здогадуючись про її сум’яття, ніжно пригорнув дівчину до себе, погладив по голові, ковзнув пальцями по потилиці і пестливо провів ними по її шиї, а потім знайшов її губи і почав так гаряче цілувати, що Яринка обняла його, щільніше притискаючись до нього і не менш палко цілуючи у відповідь.

Націлувавшись, обоє довго сиділи в мовчанні біля згасаючого багаття, тісно пригорнувшись одне до одного. Обом не треба було слів, обох зачарувала ця ніч у литім місяці. Але ось Данило подивився на зірки і зрозумів, що вже наближається до півночі – час спати.

– Яринко! – покликав він, але вона мовчала. Данило подивився на неї, але дівчина, стомлена і прогулянкою, і враженнями, міцно спала, пригрівшись на його плечі. Тоді він м’яко опустив її на землю і, взявши овчинку, вклався поряд, поклавши її голову собі на плече. Сонна Яринка заворушилась і обняла його однією рукою, зручніше вкладаючись. Данило вдоволено всміхнувся і, не втримавшись, почав нишпорити руками по її тілі. Від цих дотиків дівчина ледь не прокинулася. Почекавши, поки Ярина міцніше засне, Данило обережно торкнувся губами її скроні, вдихнув аромат її волосся – воно тонко пахло степовими травами. «Вогнику ти мій!» – з ніжністю подумав Данило, міцніше пригортаючи її, і швидко заснув.

Ярина прокинулася від того, що десь голосно ухнув пугач. «А де Данило?» – подумала вона, і тут їй дійшло, що він спить поруч і притискається до неї, поклавши руку на її стегно. «От нахаба!» – вискнула Ярина і різко підскочила, вивільнившись із його обіймів. Данило миттєво прокинувся – як справжній воїн, він спав чутливо, і швидко озирнувся на всі боки.

– Ярино, чого верещиш? – незадоволеним, сонним голосом промовив він, побачивши, що їм ніщо не загрожує. – Ще ціла година до світанку, ще можна спати й спати! – і, обхопивши її за плечі, притягнув до себе, збираючись іще трохи подрімати, обійнявшись із нею.

– Вставай, сонько! – вискнула Яринка, вирвавшись із його обіймів. – Що я твоїй тітці скажу? Як виправдаюся, що прогуляла всю ніч! Це ти винен! Ну ж бо, вставай!