Розділ 7 Не тільки у жінок язик довгий

Чужі гріхи порахувати ти старанно рвешся?

З своїх почни, і до чужих навряд чи доберешся!

Фрідріх Рюккет

Теплим квітневим ранком 1652 року в березанській корчмі було порожньо, оскільки всі завсідники були зайняті своїми справами. Тому корчмар Іцко знічев’я уважно спостерігав за двома постояльцями, які в задумі сиділи за столом.

Один із них, сивий чоловік похилого віку, мав благородний вигляд: його одяг був хоч і не новий, проте добротний; гордовитий погляд карих очей видавав людину шляхетного походження, а суворий вираз обличчя – бувалого вояку. Його супутник був вродливий, кароокий і на вигляд мав не більше двадцяти років. Одразу було ясно – це батько і син: надто вже впадала в очі їхня схожість.

«Ніби як пани, та не пани! Були б панами – горілки б зажадали, – міркував Іцко. – А так сидять із такими благочестивими пиками, немов опрісноки їм солодші за десятирічний мед».

Тут літній постоялець так різко скинув на Іцка пронизливий погляд, що той аж здригнувся. І поманив корчмаря до себе таким владним жестом, що той одразу ж підійшов, догідливо вклонившись.

– Ти часом не знаєш Лукаша Бережного? – запитав чоловік.

Іцко з жахом зиркнув на свого клієнта і перехрестився.

– Чого це ти хрестишся? – насупився той. – Що з Лукашем таке? Він що, загинув або…

– Та якби ж загинув, пане! – гаряче перебив його Іцко. – Помер він, вірніше стратили його.

– Як так? – збліднувши, спитав чоловік, а його син стривожено поглянув на нього.

– Та річ у тому, що… – Іцко зам’явся, але потім рішуче підсів до своїх клієнтів і заговорив: – У нашого сотника Станіслава Черевковського було двоє онуків від єдиного сина. А ще була молода дружина, Маланка. Така гарна, що й очей не відвести! Але в кого жінка молода, тому велика біда. Хвойдою вона виявилася – зв’язалася з цим Лукашем Бережним, про якого ти питав. Він у нашого сотника джурою служив. Не знаю, скільки вони під самим носом у Черевковського блудили. У такій справі свічку їм ніхто не тримав! Але одного разу зникли сотникові онуки. Маланка набрехала чоловікові, що начебто втекли діти до свого хрещеного на Січ. Проте Черевковський уторопав, що вона бреше, прослідкував за нею і спіймав її на перелюбстві з Лукашем. Ось тоді і з’ясувалося, що коханці давно планували цих дітей убити, щоб усе майно старого у спадок отримати. І саме тому діти змушені були втекти. І ось дізнавшись про це, – захлинаючись від задоволення, розповідав Іцко, – наш сотник наказав Лукаша на очах у Маланки на палю посадити. А вона, не витримавши такого горя, повісилася. А так цим двом і треба, бо думали, що Бога за бороду взяли! Ти чого це, пане? – здивовано запитав корчмар, бо обидва чоловіки стали біліші за крейду, а на їхніх обличчях ясно читалася мука.

– Нічого! – хрипко відповів той. – А коли це сталося?

– Минулого року, навесні, все сталося. Але треба ще сказати тобі, пане, що Господь справедливий! Добре наш сотник поплатився за свою жорстокість – онуки від нього відмовилися! Я про це достовірно знаю, бо власноруч від імені онуків листа писав! Черевковський їхнього батька з дому вигнав, бо на їхню матір оком накинув. Він у нас іще той баболюб! Коли син і невістка померли на чужині, то Станіслав схаменувся і забрав онуків до себе. Він же волів волочитися, поки Маланку не здибав, а не про сиріток подбати! А нині онуки й знати його не хочуть через його жорстокість! Він благає їх повернутися, але марно. А так йому й треба! В інших людей діти, онуки поруч, а йому ні до кого й сивої голови прихилити! Фух! – Іцко аж захекався від своєї розповіді.

Гість трохи помовчав, опановуючи себе, а потім почав розпитувати про подробиці цієї драми. Іцко з задоволенням розповідав, не помічаючи, що в обличчі чоловіка застигли гнів і скорбота. Натомість базікало виклав усе, що знав: і те, що сотник заборонив Лукаша ховати, мовляв, хай на палі гниє, поки кістки не посиплються, але хтось його все ж поховав; і те, що онуки сотника близнюки, і де вони, за чутками, прихисток знайшли, і як їх звуть; і що воно за людина така, їхній хрещений Петро Дубченко. Іцко не замислювався, чому його так докладно розпитують, – головне, що можна комусь кістки перемити!

– Скільки ми тобі винні за постій? – нарешті запитав чоловік.

Розрахувавшись, дивні гості попрощались і швидко пішли.

«І чого це вони так ретельно все випитували? – нарешті замислився Іцко. – Яке їм до цього діло? Може, не треба мені було першим зустрічним таке розповідати? Хоча… Про це все містечко знає!»

І чому люди так люблять обговорювати і засуджувати гріхи інших, зовсім забуваючи про власні?! Патякало і не підозрював, що своїм довгим язиком зав’язує страшний вузол кровної помсти, тому що ці двоє незнайомців були батьком і молодшим братом небіжчика Лукаша.

Георгій Бережний, батько Лукаша, походив із православної шляхти, але завдяки впливу єзуїтів прийняв католицтво, отримавши нове ім’я Юзеф. І в його особі католицька церква придбала одного з найбільш завзятих і фанатичних поборників – віднині Юзеф вважав грецький обряд кричущою мерзотою перед Богом, при цьому забувши, що Христос навчав любові і милосердя до ближнього свого, а не певного обряду. І своїх синів, Лукаша і Марека, він виховав у суворій повазі до католицтва.

Однак зміна віри не додала Юзефу доходів, тому він змушений був служити багатому шляхтичу-католику. Його сини теж служили з ним. І все було б добре, але Лукаша це не влаштовувало – чому він мусить догоджати рівному собі лише тому, що в того більше грошей? Адже він такий самий шляхтич, як і його господар. І Лукаш почав залицятися до хазяйської дочки, розраховуючи одружитися з нею і таким чином збільшити свої статки. Та тільки дівчина розгадала його корисливі наміри і запропонувала забратися з батьківського маєтку добром, погрожуючи поскаржитися батькові. Щоб уникнути такої ганьби, Лукаш утік. Ось так він і опинився у Черевковського, де і закохався у Маланку.

Після втечі сина Юзеф ледь не збожеволів від горя, розшукував його, але марно. Та якось від свого старого приятеля дізнався, що Лукаш служить у Березані джурою в одного козака. Бережний оскаженів – це було незмивною плямою на честі його роду. Його син, шляхтич, служить якомусь хлопові і схизматикові! Боже! Спочатку Юзеф був готовий власноруч порішити Лукаша. Але якими б сильними не були його релігійний фанатизм та шляхетська пиха, вони не могли затьмарити любові до синів, які були єдиним його багатством та втіхою, і дорожив він ними більше, ніж своєю шляхетською честю.

Тому Бережний, прихопивши Марека, поквапився у Березань, сподіваючись повернути Лукаша. Але доля приготувала йому ще один жорстокий удар – його син не тільки опустився до служіння схизматикові, а ще й скоїв смертний гріх, перелюбствуючи з чужою жінкою, через що прийняв ганебну смерть, наче нікчемний хлоп!

Стоячи на подвір’ї, Юзеф ніяк не міг осягнути, що дожив до такої ганьби. Марек стояв поруч і мовчав. Йому до божевілля було шкода брата, але він не смів висловити жаль за ним, знаючи суворість батька.

– Поїхали, сину, на берег річки, – наказав Юзеф.

Марек навіть не спитав навіщо, лише покірно пішов по коней та прослідував за батьком на берег Недри.

Весна давно вступила в свої права – березові гаї навколо містечка вдяглися в ніжну зелень, зазеленіли луки, проблискуючи золотими зірочками гусячої цибульки і кульбаб, а Недра, повноводіша від танення снігів, здавалася кришталевою. На березі Юзеф спішився і задумливо озирався на всі боки. «А може, і не тут! – думав нещасний батько. – Може, він обрав інше місце. Як же зрозуміти? У кого б запитати! Ні, не буду нікого питати! Так тільки болючіше!» Забувши про сина, Бережний побрів уздовж берега, дивлячись на блакить Недри, що несла свої води вдалечінь, відбиваючи білосніжні купчасті хмари, – це місце було таким прекрасним та безтурботним, і здавалося неймовірним, що в когось піднялася рука осквернити його кривавою розправою. Марек боязко рушив слідом за батьком, з тривогою спостерігаючи за ним.

«Господи, як же це так виходить? Черевковський стратив мого сина без суду ганебною карою, немов нікчемного хлопа! Та як він посмів!? Невже Лукаш не говорив йому, що він шляхтич? Швидше за все, говорив, але цей мерзотник знехтував усяку справедливість і законність! Навіть могили в мого сина немає! Як же так можна було вчинити з людиною, що навіть її мертве тіло було кинуто на поталу?!» – думав Юзеф, і в його серці народжувалася така сильна ненависть до Станіслава, що він із нестерпним болем у голосі вигукнув: «Господи, покарай цього нечестивого єретика! Покарай його за безславну і ганебну смерть мого сина, – і тут його осінило: – Я сам можу стати знаряддям Твоєї кари!»

Думки його гарячково закипіли. Він заметушився, не звертаючи уваги на стривоженого сина. «Він дорого заплатить мені за смерть Лукаша! Він і його виродки! Вони всі винні! Це через своїх онуків Черевковський так жорстоко покарав мого сина! Якщо хочеш погубити дерево, то відітни його гілки – я знищу його онуків, я доведу їх до гіршої ганьби, ніж він довів мого сина! А потім я розрахуюся з ним самим!» – думав Бережний.

– Сину мій, я клянуся тобі на тому самому місці, де ти зустрів свою смерть, що не знайду спокою доти, доки не помщуся твоєму вбивцеві! – вигукнув Юзеф.

– Батьку! – з тривогою вигукнув Марек, помітивши, що погляд того світиться безумством.

– Поїхали, Мареку, – спокійно наказав Юзеф. – На нас чекає довгий шлях – ми їдемо на Січ.

Хлопець зітхнув і мовчки підкорився. Він розумів, що батько, давши таку клятву, чинить не по-людськи, іде проти віри, що вчить любові й милосердя, йде проти самого Бога, але не посмів заперечувати йому.

Весь шлях до Січі Юзеф ретельно обмірковував свою помсту. І поступово в його запаленому мозку складався план. «Спочатку треба знайти хлопця, а потім вистежити дівку. Почну з неї. Якби ця дівка не допомогла тоді втекти своєму братові, то мій Лукаш був би живий! Вона буде першою – треба зробити так, щоб вона безслідно зникла. І тоді нехай її брат та дід страждають від горя, як страждав я! Наступним буде хлопець, якого треба довести до не менш ганебної смерті, як і в мого бідного Лукаша! – планував Юзеф. – А потім я все особисто розповім Черевковському і помилуюся, як він завиє з горя!»

Які все ж таки огидні люди, що ставлять свою гординю, ненависть і жагу помсти вище, ніж справедливість і милосердя! Юзеф ні на мить не замислився, що близнюки ні в чому не винні перед ним і його сином. Навпаки – це Лукаш завинив і перед ними, і перед їхнім дідом. А єдиною виною Станіслава була цинічна й жорстока розправа над своїм кривдником. Але для Бережного існував лише один факт: його хлопчик був мертвий, і ця смерть вимагає помсти. І байдуже, що він збирається мститися невинним!

Прибувши на Січ, Юзеф насамперед відправився до кошового отамана, перед яким, назвавшись іншим ім’ям, цинічно удав із себе щирого православного, розповів жалібну історію про минуле життя та отримав дозвіл вступити разом із сином до Війська Запорозького Низового.

Після цього Юзеф відправився до січових шинків, де дізнався, що Дубченко перебуває у Левушківському курені. На жаль, промовисте прізвисько Петра було ідеальним способом вийти на слід близнюків. І Бережний, не гаючись, відправився до куреня. Але з’явився Юзеф у сумну годину – усіма улюблений і шанований курінний отаман Єгорка Литвин був тяжко хворий.

Єгор зліг ще на початку березня, і ніщо йому не допомагало – ні вміння січового лікаря, ні палкі молитви його товаришів. Уже почався травень, а недуга його не відпускала. Та все ж він прийняв двох новачків – за січовим звичаєм кожен козак був вільний у виборі куреня і відмовити йому ніхто не міг.

Оселившись у курені, Юзеф насамперед придивлявся до козаків, остерігаючись відкрито розпитувати про Дубченка та Ярему. Петра він вирахував одразу, бо той невсипно доглядав хворого Єгора. А ось Яреми у курені не було – хлопець, користуючись повною свободою, то проводив час на риболовлі, то їздив на Чортомлик, де будували нову Січ.[18] Ці обставини викликали у Юзефа досаду – а раптом хлопець усе літо не з’явиться? Адже відкладати свою помсту в довгий ящик він не збирався.

На жаль, невдовзі Бережному пощастило: бідолашний Єгор помер, на похорон зійшлося чимало козаків, у тому числі і Ярема. Спостерігаючи за Петром, який гірко плакав над тілом померлого друга, Юзеф помітив поруч із ним рудого хлопця. Обережно розпитавши людей, він з’ясував, що це і є похресник Дубченка. «Чому він живий, а мого Лукаша давно хробаки зжерли?» – з ненавистю думав Юзеф, уважно вбираючи у пам’ять риси обличчя Яреми.

Нарешті побачивши Ярему, Юзеф почав за ним слідкувати. Навіть наказав Мареку потоваришувати з хлопцем, щоб у такий спосіб винюхати, де живе його сестра. Ось так Юзеф і дізнався, що Ярина мешкає в зимівнику у козака Воробенка. А з’ясувавши, де розташований цей зимівник, поквапився туди, прихопивши сина.

Діставшись до Тихого Яру, Юзеф почав потайки спостерігати за його мешканцями. А коли побачив Ярину, то зрадів, що не помилився. Проте схопити її не було жодної можливості – за нею, наче охоронець, завжди слідував якийсь молодий козак.

Тоді Бережний обрав глуху і зручну балку неподалік від Тихого Яру, де збудував курінець, у якому оселився в надії дочекатися слушної нагоди викрасти Ярину. Але як потім вчинити з нею, Юзеф не уявляв. Убити її він вважав ганьбою для себе – ще ніколи його шабля не відбирала життя у слабкої жінки. Тим паче, що мерзотнику схотілося приректи дівчину на ганебне і жалюгідне життя.

Марек покірно допомагав батькові, але невимовно страждав, почуваючись негідником. За цей час юнак багато чого переосмислив із тих цінностей, на яких виріс. Точніше, побачив інше життя, вільне від умовностей, станових забобонів та батьківської тиранії. І Марек остаточно утвердився в думці, що батько збирається вчинити безбожно, але не знаходив у собі сил зупинити його. А побачивши свою майбутню жертву здалеку, відчув невимовну жалість до безневинної дівчини, яка до того ж була така вродлива, така весела й усміхнена, немов світилася щастям. Тому Марек одного разу не витримав.

– Навіщо ти все це робиш, батьку? Невже ти гадаєш, що таким чином відновиш справедливість? – запитав він.

– Мовчи, Мареку! Ти надто молодий та м’якосердий і ще багато чого не розумієш.

– Але згубивши ні в чому не винних людей, ти не піднімеш Лукаша з могили! Краще прояви милосердя. Ти ж сам учив мене милосердя!

– Так, учив. Але як можна бути милосердним із таким негідником, як Черевковський?! Милосердним треба бути з тими, хто цього милосердя гідний!

– І ти, батьку, вважаєш, що маєш право вирішувати, хто гідний милосердя, а хто – ні? Тільки Бог має право це вирішувати! – гнівно вигукнув Марек і замовк, з острахом дивлячись на батька.

Юзеф оторопіло витріщився на сина. Ніколи Марек не суперечив йому. Завжди був покірливим. Але нині Бережний усвідомив, що син зовсім не поділяє ненависті, яка розриває його душу.

– Ти, Мареку, забуваєшся! – промовив Юзеф, упоравшись зі своїм здивуванням. – Ти забуваєш, що я тобі батько і моя воля – закон. Краще роби те, що я тобі велю!

Марек зітхнув і покірно вибачився.

Одного разу Юзеф ловив рибу, коли помітив на протилежному березі Дніпра татар. Він миттєво сховався у густих кущах, пильно спостерігаючи за ними. Татари поїли коней, дістаючи воду з річки відрами на мотузках. Юзеф дивився на них, і тут його осяяло: «Я продам дівку татарам!»

Загрузка...