Його прощальний уклін

Була дев’ята година вечора другого серпня — найстрашнішого серпня в усій історії людства. Здавалося, на землю, що занепадає, вже звалилося Боже прокляття — панувало страхітливе затишшя, і задушливе, нерухоме повітря сповнилося довготривалим очікуванням. Сонце давно сіло, але далеко на заході, біля самого виднокраю, жевріла, немов роз’ятрена рана, криваво-червона пляма. Вгорі яскраво сяяли зірки, внизу в бухті виблискували корабельні вогні. На садовій доріжці біля кам’яної огорожі розмовляли два німця — особи поважні: за їхніми спинами стояв будинок, довгий, приземкуватий, із ліпниною фронтонів зусібіч. Співрозмовники дивилися на широку гладінь берега біля підніжжя величної крейдяної скелі, на яку чотири роки тому опустився, як перелітний орел, гер фон Борк, один із учасників бесіди. Вони перемовлялися впівголоса, тісно схиливши голови. Тліючі кінчики їхніх сигар знизу можна було б сприйняти за вогняні очі злого демона, породження пекла, що визирає з темряви...

Цей фон Борк був непересічною особистістю. Серед усіх відданих кайзерові агентів ще одного такого не знайдеш. Саме завдяки його талантам йому довірили «англійську місію», найвідповідальнішу. І з моменту, коли шпигун приступив до її виконання, таланти ці розкривалися все яскравіше, свідками чого стали п’ятеро втаємничених. Одним із цієї п’ятірки був барон фон Херлінґ, котрий стояв зараз поруч, перший секретар посольства. Його величезний потужний «бенц» загородив собою сільський провулок в очікуванні, коли доведеться мчати господаря назад до Лондона.

— Судячи з того, як розгортаються події, до кінця тижня ви, ймовірно, вже будете в Берліні, — зауважив секретар. — Прийом, який вам там готують, любий мій фон Борку, вразить вас. Адже я знаю, наскільки сильно цінують вашу діяльність у цій країні у вищих колах.

Секретар був солідний, серйозний чоловік, високий, широкоплечий, говорив повільно й упевнено, що й стало його головним козирем у його дипломатичній кар’єрі.

Фон Борк засміявся.

— Їх не так уже й важко одурити, — зауважив він. — Неможливо уявити людей більш поступливих і наївних.

— Не знаю, не знаю... — промовив його співрозмовник замислившись. — У них є межа, через яку не переступиш, і це варто пам’ятати. Саме напускна наївність і є пасткою для іноземця. Перше враження завжди таке: винятково м’які люди. Аж раптом натикаєшся на щось дуже жорстке та рішуче. І розумієш, що це мур, який неможливо перетнути. Не можна не враховувати цей факт, до нього треба пристосовуватися. Наприклад, у них є свої, лише їм властиві умовності, із якими просто неможливо не рахуватися.

— Маєте на увазі «хороші манери», щось таке?

Фон Борк зітхнув, як чоловік, котрий уже постраждав від цього.

— Маю на увазі типові британські умовності в усіх їхніх своєрідних проявах. Для прикладу можу розповісти історію, що сталася зі мною, коли я припустився жахливої помилки. Можу дозволити собі розповідати про власні хиби, бо ви достатньо добре обізнані про мою роботу та знаєте, наскільки вона успішна. Сталося це під час мого першого приїзду сюди. Мене запросили на вікенд у заміський будиночок члена кабінету міністрів. Розмови велися вкрай необережні.

Фон Борк кивнув.

— Я бував там, — додав він сухо.

— Зрозуміло. Так от, я, природно, послав звіт про свої спостереження до Берліна. На жаль, наш шановний канцлер не завжди достатньо тактовний у таких справах. Він кинув зауваження, яке засвідчило, що він обізнаний, про що саме там велися розмови. Простежити джерело інформації було, звісно, неважко. Ви навіть уявити собі не можете, як це мені нашкодило! Куди раптом зникла м’якість наших англійських господарів! Її наче вітром здуло. Знадобилося два роки, щоб усе вляглося. Ось ви, вдаючи зі себе спортсмена...

— Це не зовсім так. Удавання — щось навмисне, штучне. А в мене все цілком природно, бо я природжений спортсмен. Обожнюю спорт.

— Ну, що ж, від того ваша діяльність лише ефективніша. Водночас ви берете участь у перегонах вітрильників, полюєте, граєте в поло — не відстаєте ні в чому. Ваша четвірка бере призи в Олімпії. Я чув, що ви навіть займаєтеся боксом разом із молодими англійськими офіцерами. І що в результаті? Врешті-решт, ніхто не сприймає вас всерйоз. Хто ви? «Хороший хлопець», «як для німця — чоловік цілком пристойний», любить випити, завсідник нічних клубів — веселий, безтурботний молодий нероба. Кому спаде на гадку, що ваш тихий заміський будиночок — центр, звідки походить половина всіх бід англійського королівства, і що поміщик-спортсмен — досвідчений агент, найспритніший і найметкіший у всій Європі? Ви геній, любий мій фон Борку, геній!

— Що ви, не треба, бароне! Але я справді можу сказати, що провів чотири роки в цій країні недарма. Я ніколи не показував вам свій маленький сховок? Може, зайдемо на хвильку всередину?

Кабінет виходив прямо на терасу. Фон Борк штовхнув двері і, пройшовши вперед, клацнув електричним вимикачем. Потім причинив двері за масивною постаттю фон Херлінґа, що рухався слідом, і ретельно засмикнув важку віконну фіранку. Лише вживши всіх запобіжних заходів, він обернув до гостя своє засмагле обличчя з гострими рисами.

— Частину моїх паперів я вже переправив, — сказав він. — Найменш важливі взяла з собою дружина, вчора вона разом із усіма слугами виїхала у Фліссінґен. Розраховую, що охорону решти візьме на себе посольство.

— Ваше ім’я вже додали до списку особового складу. Все мине спокійно, жодних труднощів ні для вас, ні з приводу вашого багажу. Звісно, хтозна, можливо, нам не знадобиться їхати, якщо Англія залишить Францію на поталу. Ми впевнені, що між ними немає ніякого взаємно зобов’язуючого договору.

— А Бельгія?

— І щодо Бельгії також.

Фон Борк похитав головою.

— Навряд. Ось із нею така угода точно існує. Ні, тоді Англія довіку не відмиється від такої ганьби

— Принаймні у неї буде тимчасовий перепочинок.

— Але честь країни...

— Е, любий мій, ми живемо у вік утилітаризму. Честь — поняття середньовічне. Крім цього, Англія не готова. Це немислимо, але навіть наші спеціальні військові податки в п’ятдесят мільйонів, мета яких уже, здається, настільки зрозуміла, ніби ми помістили про це оголошення на першій сторінці газети «Таймс», не пробудили цих людей від сплячки. Час від часу хтось про щось питає. Відповідати на такі запитання — мій обов’язок. Раз у раз вибухає невдоволення. Я мушу заспокоювати, пояснювати. Але що стосується найголовнішого — запасів спорядження, заходів проти атаки підводних човнів, виробництва вибухівки, — нічого немає, ніщо не готове. Як же Англія зможе увійти в гру, особливо тепер, коли ми заварили таку пекельну кашу з громадянської війни в Ірландії, фурій, що б’ють вікна, і ще невідомо чого, щоб її думки були повністю зайняті внутрішніми справами?

— Їй доведеться потурбуватися про своє майбутнє.

— А це вже зовсім інша річ. Вважаю, у нас є наші власні, дуже конкретні плани щодо майбутнього Англії — ваша інформація нам тоді дуже знадобиться. Містер Джон Буль може вибирати — або сьогодні, або завтра. Забажає, щоб це було сьогодні — ми до цього готові. Віддає перевагу завтрашньому дню — будемо готові, як і раніше. На мою думку, їм розумніше боротися з союзниками, ніж поодинці. Та це вже їхня справа. Цей тиждень має вирішити долю Англії. Але ви згадували про сховок...

Барон опустився у фотель. Промені світла падали прямо на його широку лису маківку. Він незворушно пахкав сигарою.

У дальньому кінці просторої кімнати, обшитої дубовими панелями та заставленої рядами книжкових полиць, висіла штора. Фон Борк її відсмикнув, і фон Херлінґ побачив великий сейф, обкутий міддю. Фон Борк зняв невеликого ключика з ланцюжка для годинника й після довгих маніпуляцій відчинив важкі дверцята.

— Прошу, — сказав він, жестом запрошуючи гостя й сам відступаючи вбік.

Світло вдарило у відчинений сейф, і секретар посольства із захопленням розглядав його численні відділення. Над кожним була табличка. Переводячи погляд, фон Херлінґ читав: «Броди», «Охорона портів», «Аероплани», «Ірландія», «Єгипет», «Зміцнення Портсмута», «Ла-Манш», «Розайт» і десятки інших. Усі відділення були забиті документами, кресленнями та планами.

— Грандіозно! — вигукнув секретар. Відклавши сигару, він тихо поплескав у м’ясисті долоні.

— І це всього за чотири роки, бароне. Не так уже й погано для поміщика, гульвіси та мисливця. Але діамант, який має увінчати мою колекцію, ще не тут. Скоро прибуде, і для нього вже готова оправа.

Фон Борк вказав на відділення з написом «Військово-морська сигналізація».

— Але ж у вас тут уже набралося вельми солідне досьє...

— Застаріле, маловартісні папірці. Адміралтейство якимось чином дізналося, вдарило на сполох, і всі коди змінили. Оце був удар! Найбільша невдача за всю мою службу. Але за допомогою моєї чекової книжки та кмітливого Олтемонта сьогодні ж увечері все буде залагоджено.

Барон зиркнув на свій годинник і видав гортанний вигук, що свідчив про розчарування.

— На жаль, більше чекати не можу. Можете собі лише уявити, як зараз усе кипить на Карлтон-Террас. Кожен із нас має залишатися на своєму посту. Я сподівався привезти новини про вашу останню здобич. Хіба ваш Олтемонт не призначив точної години прибуття?

Фон Борк підсунув йому телеграму: «Буду неодмінно. Увечері привезу нові свічки запалювання. Олтемонт».

— Свічки запалювання?

— Бачте, він видає себе за механіка, а в мене тут цілий гараж. У нашому з ним коді все позначено термінами автомобільних деталей. Пише про радіатор — має на увазі лінійний корабель, а масляна помпа — це крейсер. Свічки ж запалювання — військово-морська сигналізація.

— Надіслано з Портсмута опівдні, — повідомив секретар, поглянувши на телеграму. — До речі, скільки ви йому платите?

— П’ятсот фунтів дам лише за це доручення. І ще, звісно, виплачую регулярну платню.

— Непогано заробляє. Вони корисні, ці зрадники батьківщини, але якось прикро стільки платити за зраду.

— На Олтемонта мені грошей не шкода. Він чудово працює. Може, я й виплачую йому багато, зате він поставляє «якісний товар», як сам його охарактеризував. Крім цього, він зовсім не зрадник. Запевняю: що стосується ставлення до Англії, то наш найбільш пронімецький юнкер — пташеня порівняно із ображеним американським ірландцем.

— Он як! Він американський ірландець?

— Послухали б ви, як він розмовляє, то у вас не залишилося б сумнівів щодо цього. Не повірите, але я іноді насилу його розумію. Він наче оголосив війну не лише Англії, а й навіть англійській мові. Ви справді більше не можете чекати? Він має бути з хвилини на хвилину.

— Дуже шкодую, але я й так затримався. Чекаємо на вас завтра рано-вранці. Якщо вам вдасться пронести теку зі сигнальними кодами під самим носом у герцога Йоркського, то можете вважати це блискучим фіналом усієї вашої британської епопеї. Ого! Токайське!

Він кивнув на ретельно закорковану, вкриту павутинням пляшку, що стояла на таці разом із двома келихами.

— Дозвольте запропонувати вам келих на дорогу?

— Ні, дякую. А у вас, мабуть, готується забава?

— Олтемонт — витончений знавець вин, моє токайське йому засмакувало. Він дуже самолюбний, легко ображається, доводиться його задобрювати. Авжеж, із ним доволі непросто, можу вас запевнити.

Вони знову вийшли на терасу й попрямували в її дальній кінець. Величезна машина барона, що стояла на протилежному боці, миттю затремтіла й загула від легкого поруху шофера.

— Он там, імовірно, вогні Гариджа, — вказав секретар, одягаючи дорожній плащ. — Усе виглядає так спокійно та мирно. Через якийсь тиждень тут спалахнуть інші вогні, й англійський берег утратить свій ідилічний вигляд. Та й небо також, якщо наш славетний Цепелін дотримає своєї обіцянки. А це хто там?

У будинку світилося лише в одному вікні — там за столом, на якому стояла лампа, сиділа симпатична рум’яна бабуся в сільському чепчику. Вона схилилася над плетивом і час від часу зупиняла роботу, щоб погладити великого чорного кота, що примостився на ослінчику біля неї.

— Марта, служниця. Я залишив при будинку лише її.

Секретар реготнув.

— Вона здається уособленням Британії — занурена в себе й поважно дрімає. Ну, фон Борку, au revoir[1].

Махнувши на прощання рукою, він заліз у машину, і два золотих конуси від фар одразу рвонули вперед у пітьму. Секретар відкинувся на подушки розкішного лімузина й настільки поринув у роздуми про європейську трагедію, яка насувалася, що й не помітив, як його машина, завертаючи на сільську вулицю, заледве не протаранила маленький «фордик», що рухався назустріч.

Коли останнє мерехтіння фар лімузина згасло вдалечині, фон Борк повільно попрямував назад у свій кабінет. Проходячи садом, він помітив, що служниця загасила лампу та лягла спати. Тиша й темрява, що заполонили просторий будинок, були для фон Борка незвичними — його сім’я з усіма нащадками та родичами була великою. Він із полегшенням подумав, що вони всі вже в безпеці, і якщо не брати до уваги стару служницю, яка затрималася на кухні, в усьому будинку він залишився сам. Перед від’їздом треба було ще багато чого привести до ладу, дещо ліквідувати. Він узявся за справу й працював доти, доки його гарне, енергійне обличчя не розпашілося від вогню палаючих паперів. Біля столу на підлозі стояла шкіряна валіза — фон Борк акуратно, методично почав перекладати в неї коштовний вміст сейфа. Раптом його чутливий слух вловив гул автомобіля, що рухався здалеку. Він вигукнув від задоволення, затягнув ремені на валізі, замкнув сейф і квапливо вийшов на терасу. Якраз у цю мить біля хвіртки, блиснувши фарами, зупинилася маленька машина. Її пасажир вистрибнув і швидко попрямував назустріч барону. Водій, кремезний літній чолов’яга зі сивими вусами, зручніше всівся на сидінні, вочевидь, готуючись до довгого чекання.

— Ну, як? — жваво спитав фон Борк, кинувшись до прибулого.

Замість відповіді той із переможним виглядом помахав невеликим пакунком у себе над головою.

— Ще б пак, містере, сьогодні ви вже будете задоволені! — вигукнув гість. — Справа зроблена.

— Сигнали?

— Аякже, як я й писав у телеграмі. Усі без винятку — ручна сигналізація, сигнали лампою, марконі. Певна річ, копії, а не оригінали: було б дуже небезпечно. Але товар якісний, будьте певні.

Він із зухвалою розкутістю ляснув німця по плечу. Той насупився.

— Заходьте, я вдома сам, — запросив господар. — Копії, безумовно, краще, ніж оригінали. Якби зникли оригінали, то всі коди негайно б змінили на нові. А як із цими копіями, вважаєте, все гаразд?

Увійшовши до кабінету, американський ірландець сів у крісло та витягнув уперед свої довгі ноги. Йому можна було дати років шістдесят — довготелесий, сухорлявий, риси обличчя гострі, чіткі; невелика цапина борідка надавала йому схожості з дядьком Семом, яким його малюють на карикатурах. З куточка рота в нього звисала наполовину викурена, згасла сигара; ледь сівши, він негайно ж її розпалив.

— Зібралися накивати п’ятами? — зауважив гість, озирнувшись. Погляд його зупинився на сейфі, вже не прикритому завісою. — Послухайте, містере, невже ви тримаєте в ньому всі ваші папери?

— Чому б і ні?

— Чорт забирай! У такій скрині? А ще вважаєте себе шпигуном екстра-класу. Та будь-який злодюжка-янкі розколупає його консервним ножем! Якби я знав, що мої листи закинуть у таку скриню, не був би таким телепнем і не писав би вам.

— Жодному злодюжці з цим сейфом не впоратися, — заперечив фон Борк. — Метал, із якого він зроблений, не розрізати жодним інструментом.

— Ну, а замок?

— Замок особливий, із подвійною комбінацією, розумієте, як це?

— Ні, поясніть мені.

— Щоб відкрити такий замок, потрібно знати певне слово та число. — Фон Борк піднявся й показав на подвійний диск навколо щілини замка. — Зовнішнє коло для букв, внутрішнє — для цифр.

— Нічого собі!

— Не так усе просто, як ви вирішили. Я замовив його чотири роки тому, і, знаєте, які я вибрав слово та число?

— Гадки не маю.

— Тоді послухайте: слово — «серпень», а число — 1914, зрозуміли?

Обличчя американця засяяло від захоплення.

— Оце ви спритно вгадали, хай йому грець! Просто в яблучко влучили! — здивовано вигукнув він.

— Атож, дехто з нас міг уже тоді передбачити точну дату. Ну от, тепер час настав, і завтра вранці я згортаю всі справи.

— Послухайте, містере, ви й мене маєте звідси витягти! Я в цій триклятій країні сам не залишуся. Мабуть, за тиждень, а то й раніше, Джон Буль встане дибки та почне гарячкувати. Вважаю за краще дивитися на нього з протилежного узбережжя океану.

— Але ж ви американський громадянин!

— Ну, то й що? Джек Джеймс також американський громадянин, а тепер відсиджує свій термін у Портленді. Англійський фараон не буде з вами цілуватися, якщо заявите йому, що ви американець. «Тут у нас свої закони, британські», — ось що він скаже. Авжеж, містере. До речі, якщо ми вже згадали Джека Джеймса... Мені здається, ви не дуже бережете людей, котрі на вас працюють.

— Що ви хочете цим сказати? — різко спитав фон Борк.

— Але ви ж наче їхній господар, еге ж? І маєте наглядати, щоб вони не потрапили в халепу. Це стається постійно, а хоч одного ви врятували? Узяти того ж Джеймса...

— Джеймс сам винен — ви це чудово знаєте. Він був занадто недисциплінований для такої справи.

— Джеймс — йолоп, згоден. Ну, а Голліс?

— Голліс поводився, як ненормальний.

— Правда, наприкінці він трохи схибнувся. Збожеволіти можна, коли з ранку до вечора граєш, як у театрі, а навколо в’ються зграї поліційних гончаків — так і чекай, що вгризуться. Ну, а якщо говорити про Стейнера...

Фон Борк помітно сіпнувся, його рум’яне обличчя трохи зблідло.

— А що не так зі Стейнером?

— Ви не знаєте? Таж його також загребли. Вчора вночі вдерлися в його крамницю, і він сам, і всі його папери тепер у Портсмутській в’язниці. Ви-то втечете, а йому, бідоласі, доведеться розсьорбувати кашу, і добре ще, якщо не повісять. Ось тому я й хочу не зволікаючи перебратися за океан.

Фон Борк був вольовим чоловіком, мав достатньо витримки, але було неважко помітити, що ці новини його схвилювали.

— Як же вони дісталися до Стейнера? — бурмотів він упівголоса.

— Оце справді удар! Може статися ще дещо гірше: того й дивись, вони й мене схоплять...

— Ну що ви!

— Можете мені повірити. До моєї домовласниці приходили з допитами. Я, тільки-но почувши це, подумав, що час давати драла. Але ось чого не збагну, містере: як ті поліційні нишпорки дізнаються про таке? З того часу, як ви найняли мене, Стейнер уже п’ятий, кого схопили, і я знаю, хто буде шостим, якщо вчасно не втечу. Як ви все це поясните? І не соромно зраджувати своїх?

Фон Борк від гніву став червоний, як буряк.

— Як ви смієте так зі мною розмовляти?

— Не мав би достатньо сміливості, містере, — не пішов би до вас на таку роботу. Але викладаю вам усе, як на сповіді. Я чув, що тільки-но агент зробить свою справу, ви, німецькі політикани, навіть раді, якщо його приберуть.

Фон Борк схопився з крісла.

— Маєте нахабство заявляти мені, що я видаю власних агентів?

— Цього я не казав, містере, але десь тут нишпорить нашіптувач, або хтось працює на обидві сторони. І вам слід було б довідатися, хто це. Я, у будь-якому разі, більше шию підставляти не буду! Перекиньте мене в Голландію, і чим швидше, тим краще.

Фон Борк втамував свій гнів.

— Ми дуже довго працювали разом, аби сваритися тепер, напередодні перемоги, — мовив він. — Ви працювали чудово, йшли на великий ризик, я цього не забуду. Звісно, їдьте в Голландію. У Роттердамі зможете сісти на пароплав до Нью-Йорка. Всі інші пароплавні лінії за тиждень стануть небезпечними. То я заберу ваш список і покладу його до інших документів?

Американець тримав пакет у руці й не проявляв навіть найменшого бажання з ним розлучатися.

— А як бути з грошенятами?

— Що таке?

— Маю на увазі винагороду за працю. Мої п’ятсот фунтів. Той, хто мені допоміг, наприкінці вперся, як віслюк, довелося його вмовляти — дав йому ще сотню доларів. А то ми б залишилися ні з чим — і ви, і я. «Так не годиться», — каже він мені, і бачу, що не жартує. Але друга сотня своє зробила. За це я виклав дві сотні, тож поки не отримаю свого — паперів не віддам.

Фон Борк усміхнувся не без гіркоти.

— Ви, здається, не дуже високої думки про мою порядність, — зауважив він. — Хочете, щоб я віддав гроші до того, як отримав папери?

— Що ж, містере, ми люди ділові.

— Гаразд, зроблю, як хочете. — Фон Борк сів за стіл, заповнив чек, вирвав аркуш із чекової книжки, але віддавати його не поспішав. — Якщо вже ми, містере Олтемонт, перейшли на такі взаємини, то не бачу причин, чому мені варто довіряти вам більше, ніж вам мені. Ви все зрозуміли? — додав він, поглянувши на американця через плече. — Я покладу чек на стіл. І маю право вимагати, щоб ви дали мені спершу поглянути на вміст пакета, а вже потім узяли чек.

Американець передав пакет, не промовивши ні слова. Фон Борк розв’язав мотузку, розгорнув два шари обгорткового паперу. Кілька секунд він не зводив здивованого погляду з невеликої книжки в синій палітурці, на якій золотими літерами було витиснуто: «Практичний посібник із розведення бджіл». Але довго розглядати цей недоречний напис йому не довелося: міцні руки, немов залізні лещата, обхопили його шию ззаду й притиснули до його обличчя насичену хлороформом губку...

— Ще скляночку, Ватсоне? — спитав містер Шерлок Голмс, простягаючи пляшку з токайським.

Дебелий, кремезний шофер тепер уже сидів за столом і з помітною готовністю підсунув свій келих.

— Непогане вино, Голмсе.

— Чудове, Ватсоне. Наш клієнт, котрий зараз лежить на дивані, запевняв мене, що воно з особистого льоху Франца-Йосифа в Шенбруннському палаці. Чи можу попросити вас відчинити вікно? Пари хлороформу не сприяють приємним смаковим відчуттям.

Сейф був відчинений, і Голмс витягав звідти досьє за досьє, швидко переглядав кожне, а потім акуратно складав їх у валізу фон Борка. Німець хрипів на дивані, голосно дихаючи; його руки та ноги були стягнуті ременями.

— Можна особливо не поспішати, Ватсоне. Нам ніхто не завадить. Будьте ласкаві, натисніть на дзвінок. У будинку нікого немає, крім старої Марти, — свою роль вона зіграла бездоганно. Я прилаштував її тут одразу ж, як тільки взявся за розслідування цієї справи. Ага, Марто, це ви! Вам буде приємно дізнатися, що все гаразд.

Поважна старенька стояла на порозі й із усмішкою зробила реверанс перед Голмсом, але дещо перелякано поглянула на постать, розпростерту на дивані.

— Не хвилюйтеся, Марто. З ним нічогісінько не сталося.

— Дуже рада, містере Голмс. Певним чином він був непоганим господарем. Навіть хотів, щоб я поїхала з його дружиною до Німеччини, але це не збіглося би із вашими планами, чи не так, сер?

— Ну, звісно ж, ні. Поки ви залишалися тут, я був спокійний. Але сьогодні нам довелося чекати на ваш сигнал.

— Це через секретаря, сер.

— Та я знаю. Його машина обігнала нашу.

— Я вже думала, що він ніколи не поїде. Я знала, сер, що застати його тут не входило у ваші плани.

— Певна річ, ні. Ну, почекали з півгодини, яке це має значення. Як тільки я побачив, що ви загасили лампу, то збагнув, що шлях вільний. Завтра, Марто, можете зайти до мене в готель «Кларідж» у Лондоні.

— Слухаюся, сер.

— Сподіваюся, що у вас усе готово до від’їзду?

— Атож, сер. Він сьогодні відправив сім листів. Я списала адреси, як зазвичай.

— Чудово, Марто. Завтра я їх перегляну. На добраніч. Ось ці папери, — продовжував він, коли старенька пішла до себе, — особливої цінності не мають. Адже вся інформація, що міститься в них, давно передана в Німеччину. Це все оригінали, які не так легко вивезти за кордон.

— Отже, користі від них — нуль?

— Я б так не сказав, Ватсоне. У будь-якому разі, за допомогою них ми можемо перевірити, що знає, а чого не знає німецька розвідка. Мушу зауважити, що більшість цих документів пройшла через мої руки і, природно, вони нічого не варті. Мені буде приємно спостерігати на схилі років, як німецький крейсер увійде в протоку Солент, керуючись схемою мінування, яку склав я. Але, Ватсоне, дозвольте на себе поглянути. — Голмс відклав роботу й узяв товариша за плечі. — Я вас ще не бачив при світлі. Ну, як на вас подіяли роки, що спливли? Бачу, ви такий самий життєрадісний чоловік, яким були завжди.

— Зараз я почуваюся років на двадцять молодшим, Голмсе. Ви не можете собі уявити, наскільки я зрадів, коли отримав вашу телеграму з пропозицією приїхати за вами автівкою до Гариджа. І ви, Голмсе, змінилися дуже мало. Ось тільки ця жахлива борідка...

— Батьківщина вимагає жертв, Ватсоне, — видихнув Голмс, смикнувши себе за рідкий жмут волосся під підборіддям. — Завтра це стане лише неприємним спогадом. Поголю бороду, зроблю ще якісь зміни в зовнішності, а завтра знову з’явлюся в «Кларіджі» таким, яким був до цього американського іміджу. Даруйте, Ватсоне, я, здається, зовсім розучився розмовляти англійською. Хочу сказати — яким був до того, як мені довелося перевтілитися в американця.

— Але ж ви вже покинули справи, Голмсе. До нас долинали чутки, що ви живете життям відлюдника серед ваших бджіл і книжок на маленькій фермі в Сассексі.

— Щира правда, Ватсоне. І ось плоди мого дозвілля, magnum opus[2] цих останніх років. — Він узяв зі столу книжку й прочитав уголос увесь заголовок: «Практичний посібник із розведення бджіл, а також деякі спостереження над відділенням бджолиної матки». Я сам це зробив. Погляньте на плоди нічних роздумів після днів, наповнених працею, коли я вистежував працьовитих бджілок точно так само, як колись ловив злочинців у Лондоні.

— Але як сталося, що ви знову взялися за роботу?

— Сам не знаю. Річ у тім, що міністру закордонних справ я б ще відмовив, але коли сам прем’єр-міністр зволив відвідати моє скромне помешкання... Справа в тому, Ватсоне, що цей джентльмен, котрий лежить на дивані, — той горішок, який виявився не по зубах нашій контррозвідці. Це справді непересічний фахівець. У нас постійно щось не ладналося, і ніхто не міг збагнути, у чому справа. Декого підозрювали, ловили агентів, але було зрозуміло, що їх таємно спрямовує якась дужа рука. Абсолютно необхідно було її виявити. На мене чинили потужний тиск, наполягали, щоб цією справою зайнявся особисто я. Я витратив на неї два роки, Ватсоне, і не можу сказати, що цей час не приніс мені приємного хвилювання. Спершу я подався в Чикаґо, пройшов вишкіл у таємному ірландському товаристві в Баффало, добряче потурбував констеблів у Скібберіні і, врешті-решт, привернув до себе увагу одного з найдрібніших агентів фон Борка, а той рекомендував мене своєму шефу як корисну людину. Як бачите, роботу виконали складну. Й ось фон Борк вшанував мене довірою, хоча більшість його планів чомусь провалилася, а п’ятеро найкращих агентів потрапили до в’язниці. Я стежив за ними й здавав, як тільки вони дозрівали... Ну, сер, сподіваюся, ви почуваєтеся не так уже й погано?

Останнє зауваження було адресоване самому фон Борку, котрий спершу довго хапав ротом повітря, задихався й часто моргав, але тепер лежав нерухомо та слухав те, що говорить Голмс.

Раптом його обличчя спотворила лють, і він вибухнув щирою німецькою лайкою. Поки бранець лаявся, Голмс продовжував швидко й діловито переглядати документи.

— Німецька мова, хоча й позбавлена мелодійності, найвиразніша з усіх мов, — зауважив Голмс, коли фон Борк нарешті замовк, мабуть, вичерпавши весь свій арсенал. — Еге, здається, ще одна пташка потрапляє в клітку! — вигукнув він, уважно подивившись на кальку якогось креслення. — Я давно примітив цього скарбника, але все ж не думав, що він аж настільки негідна людина. Містере фон Борк, вам доведеться відповісти за багато речей.

Полонений насилу підвівся й витріщився на свого ворога з дивною сумішшю подиву та ненависті.

— Я з вами поквитаюся, Олтемонте, — промовив він, повільно карбуючи слова. — Нехай на це піде все моє життя, але ви своє отримаєте.

— Мила стара пісенька, — гмикнув Голмс. — Скільки разів я її чув у минулі роки! Улюблений мотив покійного професора Моріарті. І полковник Себастьян Моран, як відомо, також любив її виспівувати. А я ось досі живий і розводжу бджіл у Сассексі.

— Будь ти проклятий, двічі зраднику! — вигукнув німець, намагаючись вивільнитися від ременів і спопеляючи Голмса ненависним поглядом.

— Ні-ні, справа не настільки жахлива, — всміхнувся Голмс. — Моя вимова свідчить про те, що містер Олтемонт із Чикаґо — це, по суті, міф. Я скористався ним, а тепер він зник.

— То хто ж ви тоді?

— Загалом, це несуттєво, але якщо вам так уже цікаво, містере фон Борк, можу сказати, що я не вперше зустрічаюся з членами вашої родини. Колись я розплутав чимало справ у Німеччині, і моє ім’я, можливо, вам достатньо відоме.

— Хотів би я його дізнатися, — сказав похмуро пруссак.

— Це я сприяв тому, щоб розпався союз між Ірен Адлер і покійним королем Богемії, коли ваш кузен Генріх був посланцем. Це я врятував графа фон Ґрафенштейна, старшого брата вашої матері, коли йому загрожувала смерть від руки нігіліста Копмана. Це я...

Фон Борк підвівся, здивований.

— Є лише одна людина, котра...

— Саме так, — підтвердив Голмс.

Фон Борк застогнав і знову впав на диван.

— І майже вся інформація йшла від вас! — бідкався він. — Чого ж вона вартує? Що ж я накоїв! Я знищений, моя кар’єра загинула без вороття!

— Ваш матеріал, звісно, не зовсім надійний, — погодився Голмс. — Він вимагає перевірки, але часу у вас на це мало. Ваш адмірал виявить, що нові гармати більші, а крейсери ходять, мабуть, дещо швидше, ніж він очікував.

У відчаї фон Борк вчепився за власне горло.

— Свого часу неодмінно виявиться ще купа неточностей, — продовжував Голмс. — Але у вас є одна чеснота, рідкісна серед німців: ви спортсмен. Ви не відчуватимете до мене ворожості, коли збагнете, що, одуривши стільки народу, нарешті обдурили й самого себе. Ви робили все можливе на благо своєї країни, а я — своєї. Що може бути природнішим? І до того ж, — додав детектив аж ніяк не злісно, поклавши руку на плече фон Борка, — усе ж краще загинути від руки шляхетного ворога... Я вже переглянув усі папери, Ватсоне. Якщо ви допоможете мені підняти бранця, гадаю, нам варто негайно ж вирушати до Лондона.

Зрушити фон Борка з місця виявилося нелегким завданням. Розпач подвоїв його сили. Нарешті, схопивши німця за лікті з обох боків, двоє друзів повільно повели його садовою доріжкою — тією самою, якою він усього кілька годин тому крокував із такою пихатою впевненістю, вислуховуючи компліменти знаменитого дипломата. Після нетривалої боротьби фон Борка із усе ще зв’язаними руками та ногами всадовили на вільне сидіння маленького «форда». Його коштовну валізу втиснули поруч із пасажиром.

— Сподіваюся, вам зручно, наскільки це дозволяють обставини? — сказав Голмс, закінчивши приготування. — Ви не заперечуватимете, якщо я запалю сигару й засуну її вам до рота?

Але всі ці люб’язності не вплинули на оскаженілого німця.

— Вважаю, що ви усвідомлюєте, містере Голмс, що коли ваш уряд схвалить те, що ви зробили зі мною, це означає війну?

— А як щодо вашого уряду та його дій? — спитав Голмс, стукаючи по валізі.

— Ви приватна особа. У вас немає ордера на мій арешт. Вся ваша поведінка абсолютно протизаконна й обурлива.

— Абсолютно, — погодився Голмс.

— Викрадення німецького громадянина...

— І крадіжка його особистих паперів.

— Загалом, ви розумієте, в якому становищі опинилися ви та ваш спільник. Якщо я надумаю покликати на допомогу, коли ми будемо проїжджати селом...

— Шановний містере, якщо надумаєте викинути такого коника, то, без сумніву, порушите одноманітність вивісок наших готелів і шинків, додавши до них ще одну: «Пруссак на мотузку». Англієць — істота терпляча, але як тільки він розізлиться — краще його не спокушати. Ні, містере фон Борк, ви тихо та спокійно підете разом із нами до Скотленд-Ярду, і звідти, якщо бажаєте, посилайте за вашим приятелем бароном фон Херлінґом: хтозна, можливо, за вами ще зберегли визначене місце в особовому складі посольства. Що стосується вас, Ватсоне, ви, наскільки я збагнув, повертаєтеся на військову службу, тому Лондон опиниться на вашому шляху. Постоїмо на терасі, можливо, це остання спокійна розмова, якою нам із вами судилося насолодитися.

Кілька хвилин друзі розмовляли, згадуючи минулі дні, а їхній бранець марно намагався вивільнитися з пут, що тримали його. Коли вони підійшли до автомобіля, Голмс показав на залите місячним світлом море й замріяно похитав головою.

— Скоро повіє східний вітер, Ватсоне.

— Не думаю, Голмсе. Дуже тепло.

— Ех, друже Ватсоне! У цьому мінливому столітті лише ви залишаєтеся колишнім. Та незабаром здійметься такий східний вихор, який ніколи ще не дув на Англію. Холодний, колючий вітер, Ватсоне, і, можливо, багато хто з нас загине від його крижаного подиху. Але все ж його пошле Всевишній, і коли буря вщухне, країна під сонячним небом стане чистішою, кращою, могутнішою. Запускайте двигун, Ватсоне, час їхати. У мене тут чек на п’ятсот фунтів, потрібно завтра пред’явити його якнайраніше, а то ще, чого доброго, той, хто мені його видав, призупинить платіж.