Його прощальний уклін

Остаточне вирішення проблеми

Із важким серцем я беруся за перо, щоб записати останні рядки спогадів про незвичайні таланти мого приятеля Шерлока Голмса. Непослідовно, і (я сам це відчуваю) часом геть недоладно я намагався розповісти про дивовижні пригоди, які мені довелося пережити пліч-о-пліч із ним, починаючи з того випадку, який у своїх нотатках я назвав «Етюдом у багряних тонах», й аж до історії з «Морською угодою», коли втручання мого товариша, безумовно, запобігло серйозним міжнародним ускладненням. Зізнаюся, на цьому я хотів зупинитися й не згадати про подію, що залишила таку порожнечу в моєму житті, що навіть дворічний проміжок виявився безсилим її заповнити. Однак нещодавно опубліковані листи полковника Джеймса Моріарті, в яких він захищає пам’ять свого покійного брата, змушують мене взятися за перо, і тепер я зобов’язаний розповісти людям про те, що сталося насправді. Адже лише я знаю всю правду, і дуже радий, що настав час, коли більше не залишилося причин її приховувати.

Наскільки я знаю, у газети потрапило лише три повідомлення: замітка в «Журналь де Женев» від 6 травня 1891 року, телеграма агенції Рейтер в англійській пресі від сьомого травня і, нарешті, свіжі листи, про які я вже згадав раніше. Із них перший та другий дуже короткі, а останній, як я зараз доведу, повністю спотворює факти. Мій обов’язок — нарешті розповісти світові про те, що сталося між професором Моріарті та містером Шерлоком Голмсом насправді.

Читач, можливо, пам’ятає, що після мого одруження тісна дружба, що пов’язувала мене з Голмсом, набула дещо іншого характеру. Я зосередився на приватній лікарській практиці. Він продовжував час від часу заходити до мене, коли потребував супутника для своїх розслідувань, але це траплялося дедалі рідше, а 1890-го було лише три випадки, про які в мене залишилися хоча б якісь записи.

Узимку цього року й на початку весни 1891-го в газетах писали про те, що французький уряд запросив Голмса з приводу надзвичайно важливої справи, і з отриманих від нього двох листів — з Нарбонна та Німа — я зробив висновок, що, вочевидь, його перебування у Франції сильно затягнеться. Тому мене вкрай здивувало, коли ввечері 24 квітня він раптово з’явився у моєму кабінеті. Мені відразу впало у вічі, що він ще більше зблід і схуд, ніж раніше.

— Авжеж, я добряче виснажив свої сили, — сказав мій приятель, відповідаючи швидше на мій погляд, ніж на слова. — Останнім часом мені доводилося важкувато... Можна зачинити віконниці?

Кімнату освітлювала лише настільна лампа, при якій я зазвичай читав. Обережно просуваючись вздовж стіни, Голмс обійшов усю кімнату, зачинив віконниці й ретельно позамикав їх на засуви.

— Ви чогось боїтеся? — спитав я.

— Атож, боюся.

— Чого ж саме?

— Духової рушниці.

— Любий мій Голмсе, що ви маєте на увазі?

— Мені здається, Ватсоне, ви достатньо добре мене знаєте, тож уже збагнули, що я аж ніяк не боязкий. Однак не звертати уваги на небезпеку, що тобі загрожує — швидше дурість, ніж відвага. Дайте мені, будь ласка, сірника.

Він закурив цигарку, і, здавалося, тютюновий дим справив на нього заспокійливий вплив.

— По-перше, маю вибачитися за свій пізній візит, — сказав мій гість. — Крім цього, мені доведеться попросити у вас дозволу здійснити другий безцеремонний вчинок: перелізти через задній мур вашого саду, бо я збираюся покинути вас саме таким шляхом.

— Але що все це означає? — поцікавився я.

Детектив простягнув руку ближче до лампи, і я побачив, що суглоби двох його пальців пошкоджені й закривавлені.

— Як бачите, це не зовсім дрібниці, — сказав він із усмішкою. — Мабуть, так можна й усю руку втратити. А де місіс Ватсон? Удома?

— Ні, вона поїхала до знайомих у гості.

— Ага! То ви один?

— Цілковито.

— Якщо так, мені легше буде запропонувати вам поїхати зі мною на тиждень на континент.

— Куди саме?

— Куди завгодно. Мені однаково.

Усе це видалося мені дуже дивним. Голмс не мав звички байдикувати, та щось у його блідому, виснаженому обличчі свідчило, що він досягнув межі нервової напруги. Детектив зауважив здивування в моєму погляді й, зіпершись ліктями на коліна та стиснувши кінчики пальців, почав пояснювати мені становище.

— Ви, гадаю, нічого не чули про професора Моріарті? — спитав він.

— Ні.

— Геніально та незбагненно. Чоловік обплутав своїми сітями весь Лондон, і ніхто навіть не чув про нього. Це й підіймає його на недосяжну висоту в кримінальному світі. Запевняю, Ватсоне, що якби мені вдалося перемогти цього чоловіка, якби я міг позбавити від нього суспільство, це було б вершиною моєї діяльності, я вважав би свою кар’єру закінченою та готовий був би перейти до спокійнішого життя. Між нами кажучи, Ватсоне, завдяки останнім двом справам, які дозволили мені надати певні послуги королівському дому Скандинавії та Французькій республіці, я маю можливість жити відповідно до своїх нахилів і серйозно зайнятися хімією. Але ще не можу спокійно сидіти в своєму кріслі, поки така людина, як професор Моріарті, вільно розгулює вулицями Лондона.

— Що ж він такого зробив?

— О, це незвичайна біографія! Він походить із добропорядної сім’ї, здобув блискучу освіту та від природи наділений феноменальними математичними здібностями. Коли йому виповнився двадцять один рік, він написав трактат про біном Ньютона, завдяки чому здобув європейську популярність. Після цього отримав кафедру математики в одному з наших провінційних університетів, і, цілком імовірно, науковця чекало блискуче майбутнє. Але в його жилах тече кров злочинця, він має спадкову схильність до жорстокості. І незвичайний розум злочинця не лише не применшує, а навіть посилює цю схильність та робить її ще небезпечнішою. Темні чутки поповзли про нього в тому університетському містечку, де він викладав, і врешті-решт, професор був змушений залишити кафедру та перебратися до Лондона, де він розпочав підготовку молоді до іспиту на офіцерський чин... Це те, що відомо про нього всім. А ось що дізнався я.

Мені не треба вам казати, Ватсоне, що ніхто не знає лондонського кримінального світу краще за мене. Та вже кілька років я відчуваю, що за спиною в багатьох злочинців стоїть невідома мені сила — могутня сила, що діє всупереч закону та прикриває лиходіїв своїм щитом. Скільки разів у найрозмаїтіших випадках — фальшування, грабунок чи вбивство — я відчував присутність цієї сили та логічним шляхом виявляв її сліди також і в тих ще не розплутаних злочинах, до розслідування яких я не був безпосередньо залучений. Упродовж кількох років я намагався прорватися крізь щільну завісу, й ось настав час, коли я знайшов кінець нитки й узявся її розплутувати, поки після тисячі хитрих сплетінь вона не привела мене до колишнього професора Моріарті, знаменитого математика.

Він — Наполеон злочинного світу, Ватсоне. Це — організатор половини всіх злочинів і майже всіх нерозкритих злодіянь у нашому місті. Він — геній, філософ, людина, котра вміє мислити абстрактно. У нього непересічний розум. Сидить нерухомо, немов павук у центрі своєї павутини, але в цій павутині є тисячі ниток, і він вловлює вібрацію кожної з них. Сам він діє зрідка, лише планує. Але його агентів чимало, вони чудово організовані. Якщо комусь знадобиться викрасти документ, пограбувати будинок, прибрати з дороги когось, — варто лише довести про це до відома професора — злочин умить підготують і реалізують. Агента можуть і упіймати. У таких випадках завжди знайдуться гроші, щоб узяти його на поруки або запросити адвоката. Але головний керівник, той, хто послав цього агента, ніколи не попадеться — він поза підозрою. Такою є організація, Ватсоне, існування якої я викрив шляхом логічних міркувань, і всю свою енергію спрямував на те, щоб виявити її та зламати.

Але професор хитро замаскований і так чудово захищений, що, незважаючи на всі мої старання, роздобути докази, достатні для судового вироку, неможливо. Ви знаєте, на що я здатен, любий Ватсоне, і все ж за три місяці я був змушений визнати, що нарешті зустрів гідного супротивника. Жах і обурення, які викликали в мене його злочини, практично змінилися захопленням його майстерністю. Проте, врешті-решт, він схибив, зовсім трішечки. Але йому не можна було дозволити собі й такого, оскільки за ним невідступно наглядав я. Певна річ, я скористався цією хибою і, взявши її за відправну точку, взявся плести навколо Моріарті свої сіті. Зараз вони майже готові, і за три дні, тобто наступного понеділка, усьому настане кінець — професор разом із головними членами своєї зграї опиниться в руках правосуддя. А потім почнеться найбільший кримінальний процес нашого століття. З’ясується таємниця більш ніж сорока загадкових злочинів, і всі винні будуть покарані. Але варто перестаратися, зробити один неправильний крок, і вони можуть вислизнути від нас навіть в останню мить.

Усе було б добре, якби я міг діяти так, щоби професор Моріарті про це не знав. Але він занадто підступний. Дізнавався про кожен крок, який я робив для того, щоб спіймати його в свої тенета. Багато разів він намагався вирватися з них, але кожного разу я заступав йому шлях. Ой, друже мій, якби докладний опис цієї мовчазної боротьби міг з’явитися в пресі, він зайняв би своє місце серед найбільш блискучих і хвилюючих книжок в історії детективу. Ніколи я ще не підіймався до такої висоти, і жодного разу я так не страждав від дій супротивника. Його удари були потужні, але я відбивав їх з іще більшою силою. Сьогодні вранці я зробив останні кроки, і мені потрібні були ще три дні, лише три дні, щоб завершити справу. Я сидів удома, обмірковуючи все це, аж раптом двері відчинилися — й переді мною постав професор Моріарті — власною персоною...

У мене міцні нерви, Ватсоне, але, зізнаюся, я не міг не здригнутися, побачивши, що чоловік, котрий займав усі мої думки, стоїть на порозі моєї кімнати. Його зовнішність була мені знайомою. Він дуже худий і високий. Чоло в нього велике, опукле та біле. Глибоко запалі очі. Обличчя гладенько виголене, бліде, аскетичне, — щось іще залишилося в ньому від професора Моріарті. Плечі сутулі — це від постійного сидіння за письмовим столом, а голова видається вперед і повільно, по-зміїному, гойдається з боку на бік. Він роздивлявся мене своїми колючими очима.

«У вас не так сильно розвинені лобні кістки, як я очікував, — озвався він нарешті. — Це небезпечна звичка, містере Голмс, — тримати заряджений револьвер у кишені власного халата».

І справді, коли він увійшов, я відразу ж збагнув, яка велика небезпека мені загрожує: адже єдина можливість порятунку полягала для нього в тому, щоб змусити мене замовкнути навіки. Тому я блискавично переклав револьвер із шухляди столу до кишені, а в цю мить намацував крізь матерію. Після зауваження гостя я вийняв револьвер із кишені, зняв запобіжник і поклав на стіл перед собою. Моріарті продовжував усміхатися та мружитися, але щось у виразі його очей змушувало мене радіти, що в мене є зброя напоготові.

«Ви, либонь, мене не знаєте», — сказав він.

«Навпаки, — заперечив я, — мені здається, вам неважко було з’ясувати, що я вас знаю. Сідайте, будь ласка. Якщо маєте намір щось сказати, можу виділити вам п’ять хвилин».

«Усе, що я хотів вам сказати, ви вже вгадали», — відповів Моріарті.

«У такому разі, ви, ймовірно, вгадали й мою відповідь».

«Не передумаєте?»

«Аж ніяк».

Він засунув руку в кишеню, а я взяв зі столу револьвер. Але він вийняв із кишені нотатник, де були надряпані якісь дати.

«Ви стали на моєму шляху четвертого січня, — сказав гість. — Двадцять третього ви знову завдали мені проблем. У середині лютого ви вже серйозно потурбували мене. Наприкінці березня ви зовсім зруйнували мої плани, а зараз через ваше безперервне стеження я опинився в такому становищі, що мені справді загрожує втрата свободи. Так далі тривати не може».

«Що ж ви пропонуєте?» — спитав я.

«Облиште цю справу, містере Голмс, — сказав він, хитаючи головою. — Справді, годі».

«Після понеділка», — відповів я.

«Облиште, містере Голмс. Ви занадто розумні й, звісно, зрозумієте мене: вам краще поступитися. Ви самі повели справу так, що альтернативи немає. Я відчув інтелектуальне задоволення, спостерігаючи за вашими методами боротьби, і, повірте, був би засмучений, якби ви змусили мене вдатися до граничних заходів... Ви всміхаєтеся, сер, але запевняю: я кажу щиро».

«Небезпека — неминучий супутник мого фаху», — зауважив я.

«Це не небезпека, а неминуче знищення, — заперечив він. — Ви стали поперек шляху не однієї людини, а величезної організації, всю міць якої навіть ви, при всьому вашому розумі, неспроможні осягнути. Мусите відійти вбік, містере Голмс, інакше вас розтопчуть».

«Боюся, — сказав я й підвівся, — що через нашу приємну бесіду я можу пропустити дещо важливе, що очікує мене в іншому місці».

Він також устав і мовчки розглядав мене, із сумом похитуючи головою.

«Ну, що ж! — сказав нарешті відвідувач. — Мені дуже шкода, але я зробив усе, що міг. Я знаю кожен хід вашої гри. До понеділка ви безсилі. Це поєдинок між нами, містере Голмс. Ви сподіваєтеся посадити мене на лаву підсудних, та я впевнений: цього ніколи не буде. Ви гадаєте, що здатні здолати мене, тож заявляю: це вам ніколи не вдасться. Якщо у вас вистачить уміння згубити мене, то запевняю, що й ви загинете разом зі мною».

«Ви наговорили мені стільки компліментів, містере Моріарті, що хочу відповісти вам тим самим і тому скажу, що задля загального добра я радо погодився б на друге, коли б був упевнений у першому».

«Першого обіцяти не можу, зате охоче виконаю друге», — відгукнувся він із зловісною посмішкою й, обернувшись до мене сутулою спиною, вийшов, озираючись і мружачись.

Такою була моя своєрідна зустріч із професором Моріарті, але, правду кажучи, вона залишила в мене неприємне відчуття. Його спокійна та чітка манера розмови змушує вас повірити в його щирість, невластиву пересічним злочинцям. Ви, природно, скажете: «Чому ж не заручитися допомогою поліції?» Але ж річ у тім, що удар завдасть не він особисто, а його агенти — я впевнений у цьому. І в мене вже є вагомі докази цього.

— Отже, на ваше життя вже був замах?

— Любий мій Ватсоне, професор Моріарті не з тих, хто любить зволікати. Коли він пішов, годині о дванадцятій мені довелося піти на Оксфорд-стрит. Переходячи вулицю на розі Бентинк-стрит і Велбек-стрит, я побачив парокінний фургон, який мчав зі страшною швидкістю прямо на мене. Я заледве встиг відскочити на тротуар. Ще б секунда — і мене б розчавили на смерть. Фургон завернув за ріг і миттю зник. Тепер я вирішив не сходити з тротуару, але на Вір-стрит із даху одного з будинків впала цеглина й розсипалася на дрібні уламки біля моїх ніг. Я покликав полісмена та звелів йому оглянути місце події. На даху були складені цегла та шиферні плити, готові для ремонту, і мене хотіли переконати в тому, що цеглину скинуло вітром. Звісно, я краще знав, у чому річ, але доказів не мав. Я взяв кеб і доїхав до квартири мого брата на Пел-Мел, де й провів увесь день. Звідти ж вирушив просто до вас. Дорогою на мене напав якийсь негідник із кийком. Я збив його з ніг, і поліція затримала негідника, але присягаюся, що нікому не вдасться виявити зв’язок між джентльменом, об чиї передні зуби я розбив сьогодні руку, і тим скромним учителем математики, котрий, імовірно, зараз вирішує задачку на грифельній дошці за десять миль звідси. Тепер розумієте, Ватсоне, чому, прийшовши до вас, я насамперед зачинив віконниці й навіщо мені знадобилося просити вашого дозволу піти з будинку не через вхідні двері, а якимось іншим, менш помітним шляхом.

Я неодноразово захоплювався відвагою мого приятеля, але сьогодні мене особливо вразив його спокійний перелік далеко не випадкових подій цього жахливого дня.

— Сподіваюся, ви переночуєте в мене? — поцікавився я.

— Ні, друже мій, я можу виявитися небезпечним гостем. Я вже обміркував план дій, і все має закінчитися добре. Зараз справа перебуває в такій стадії, що арешт можуть провести й без мене. Моя допомога знадобиться лише під час слідства. Отож на ті кілька днів, які ще залишаються до рішучих дій поліції, мені найкраще виїхати. І я був би дуже радий, якби ви змогли поїхати зі мною на континент.

— Зараз у мене мало хворих, — зауважив я, — а мій колега, мій сусід, охоче погодиться мені допомогти. Тому я поїду з вами із задоволенням..

— І зможете виїхати завтра вранці?

— Якщо треба.

— О, дуже потрібно! Тепер вислухайте мої інструкції, і попрошу, Ватсоне, дотримуватися їх буквально, адже нам доведеться вдвох протистояти найталановитішому шахраєві та найпотужнішому об’єднанню злочинців у всій Європі. Тому слухайте. Свій багаж, не вказуючи на ньому станцію призначення, маєте сьогодні ж увечері відіслати на вокзал Вікторія з надійною людиною. Вранці пошліть слугу за кебом, але скажіть йому, щоб не брав ні перший, ні другий екіпажі, які йому трапляться. Ви сядете в кеб та поїдете на Стренд, до Ловсерського пасажу, причому адресу віддасте візникові на папірці й скажіть, аби він у жодному разі не викидав його. Заплатіть заздалегідь і, як тільки кеб зупиниться, негайно пірнайте в пасаж, розраховуючи на те, щоб рівно чверть на десяту опинитися на іншому його кінці. Там, біля самого краю тротуару, ви побачите невеликий екіпаж. Його візник — чоловік у щільному чорному плащі з коміром, обшитим червоним кантом. Ви сядете в цей екіпаж і прибудете на вокзал якраз вчасно, щоб потрапити на експрес, який вирушає на континент.

— А де я маю зустрітися з вами?

— На станції. Нам залишать купе в другому від початку вагоні першого класу.

— Отже, ми зустрінемося вже у вагоні?

— Атож.

Марно я просив Голмса залишитися в мене на ніч. Було зрозуміло, що він боїться накликати неприємності на оселю, що дала йому притулок, і що це єдина причина, яка жене його геть. Віддавши ще кілька квапливих вказівок із приводу наших завтрашніх справ, він піднявся, вийшов разом зі мною в сад, переліз через мур безпосередньо на Мортімер-стрит, свистком підкликав кеб, і я почув, як віддаляється стукіт коліс.

Наступного ранку я точно виконав вказівки Голмса. Кеб узяв, виконавши всі необхідні перестороги (він ніяк не міг виявитися пасткою), й одразу після сніданку поїхав в умовлене місце. Прибувши до Ловсерського пасажу, я пробіг через нього з усією швидкістю, на яку був здатен, і побачив карету, що чекала на мене, як і сподівався. Я лише встиг у неї сісти, як величезного зросту кучер, закутаний у темний плащ, стьобнув коня й миттю довіз мене до вокзалу Вікторія. Заледве я встиг зійти, візник розвернув екіпаж і знову помчав, навіть не глянувши в мій бік.

Поки що все йшло чудово. Мій багаж уже чекав мене на вокзалі, і я без зусиль знайшов купе, вказане Голмсом, хоча б тому, що воно було єдине з написом «зайнято». Тепер мене турбувало лише одне — відсутність Голмса. Я зиркнув на вокзальний годинник: до відходу потяга залишалося всього сім хвилин. Даремно я шукав у натовпі тих, хто від’їжджає, і тих, хто їх проводжає, худорляву постать мого приятеля — його не було. Кілька хвилин я витратив, допомагаючи поважному італійському священику, котрий ламаною англійською намагався пояснити вантажнику, що його багаж має бути відправлений прямо в Париж. Потім я ще раз обійшов платформу й повернувся у своє купе, де застав уже знайомого мені старезного італійця. Виявилося, що, хоча в нього не було квитка в це купе, носій усе ж підсадив його до мене. Марно було пояснювати моєму непрошеному дорожньому супутнику, що його вторг­нення мені неприємне: я володів італійською ще гірше, ніж він англійською. Тому я тільки стенув плечима й продовжував тривожно виглядати у вікно, чекаючи мого товариша. Мене вже почав огортати страх: а раптом його відсутність означала, що за ніч із детективом сталося якесь нещастя! Уже всі двері були зачинені, пролунав свисток, аж раптом...

— Любий Ватсоне, ви навіть не захотіли привітатися зі мною! — пробурмотів біля мене чийсь голос.

Я озирнувся, вражений. Літній священик тепер обернувся до мене обличчям. На секунду його зморшки розгладилися, ніс відсунувся від підборіддя, нижня губа перестала висуватися вперед, а рот — шамкати, тьмяні очі заблищали колишнім вогником, скоцюрблена спина випросталася. Але все це тривало одну мить, і Голмс зник так само швидко, як з’явився.

— Боже милий! — скрикнув я. — Ну, і здивували ж ви мене!

— Нам усе ще необхідно дотримуватися максимальної обережності, — прошепотів він. — У мене є підстави вважати, що вони натрапили на наш слід. Ага, ось і сам Моріарті!

Потяг якраз рушив, коли Голмс промовляв ці слова. Визирнувши з вікна та поглянувши в той бік, я побачив високого чоловіка, котрий люто розштовхував натовп і махав рукою, ніби хотів зупинити потяг. Однак було вже запізно: швидкість руху все збільшувалася, і дуже швидко станція залишилася позаду.

— Ось бачите, — реготнув Голмс, — незважаючи на всі наші заходи, нам ледве вдалося позбутися цього чоловіка.

Детектив піднявся, зняв чорну сутану та капелюха, приналежності свого маскараду, і сховав їх у саквояж.

— Читали ранкові газети, Ватсоне?

— Ні.

— Отже, ви ще не знаєте, що трапилося на Бейкер-стрит?

— Бейкер-стрит?

— Сьогодні вночі вони підпалили наше помешкання, але великих збитків не завдали.

— Як таке може бути, Голмсе? Це стає нестерпним!

— Мабуть, після того, як їхнього агента з кийком заарештували, вони остаточно втратили мій слід. Інакше не могли б припустити, що я повернувся додому. Але потім вони, скорше за все, почали стеження за вами — саме це привело Моріарті на вокзал Вікторія. Ви не могли десь схибити дорогою до вокзалу?

— Я точно виконав усі ваші вказівки.

— Знайшли екіпаж на місці?

— Авжеж, він мене чекав.

— А кучера впізнали?

— Ні.

— Це був мій брат, Майкрофт. У таких справах краще не розповідати про свої таємниці комусь сторонньому. Ну, а тепер маємо подумати, що робити з Моріарті.

— Оскільки ми їдемо експресом, а пароплав відійде, як тільки прибуде наш потяг, мені здається, тепер уже їм нізащо не наздогнати нас.

— Любий мій Ватсоне, адже я вам уже казав, що, коли йдеться про інтелект, до цієї людини треба підходити з такою самою міркою, як і до мене. Невже ви думаєте, що якби на місці переслідувача був я, така незначна подія могла б мене зупинити? Ну, а якщо ні, то чому ж ви про нього так погано думаєте?

— Але що він може зробити?

— Те ж саме, що зробив би я.

— Тоді скажіть, як вчинили б ви.

— Замовив би спеціальний потяг.

— Але ж він однаково спізниться.

— У жодному разі. Наш потяг зупиняється в Кентербері, а там завжди доводиться чекати пароплава принаймні чверть години. Ось там він нас і наздожене.

— Можна подумати, що злочинці ми, а не він. Накажіть заарештувати його, як тільки він прибуде.

— Це знищило б плоди тримісячної роботи. Ми би спіймали велику рибу, а дрібна втекла б із сіті в різні боки. У понеділок усі вони будуть у наших руках. Ні, зараз арешт неприпустимий.

— Що ж нам робити?

— Маємо вийти в Кентербері.

— А потім?

— А потім доведеться поїхати в Нью-Гейвен, а звідти — до Дьєпа. Моріарті знову зробить те ж саме, що зробив би і я: поїде в Париж, піде в камеру зберігання багажу, визначить, які валізи наші, і чекатиме там два дні. Тим часом ми купимо собі пару дорожніх наплічників, чим підтримаємо промисловість і торгівлю в тих місцях, якими будемо подорожувати, і спокійнісінько попрямуємо до Швейцарії через Люксембурґ і Базель.

Я дуже досвідчений мандрівник і тому не дозволив собі засмучуватися через втрату багажу, але, зізнаюся, мені була неприємна думка, що ми маємо ухилятися та ховатися від злочинця, на рахунку котрого стільки мерзенних злочинів. Однак Голмс, звісно, краще розумів стан речей. Тому в Кентербері ми таки вийшли. Тут ми дізналися, що потяг у Нью-Гейвен відходить лише через годину.

Я все ще сумно дивився на багажний вагон, що зникав у далечині, забираючи весь мій гардероб, коли Голмс смикнув мене за рукав і вказав на залізничну колію.

— Бачите, як хутко! — сказав він.

Удалині, серед Кентських лісів, виднілася тонка цівка диму. За хвилину інший потяг, що складався з локомотива з одним вагоном, з’явився на вигнутій лінії рейок, що ведуть до станції. Ми заледве встигли сховатися за якимись тюками, як він зі стукотом і грюкотом пролетів повз нас, дихнувши нам в обличчя струменем гарячої пари.

— Проїхав! — зазначив Голмс, стежачи поглядом за вагоном, що підскакував і легко гойдався на рейках. — Як бачите, проникливість нашого приятеля також має межі. Було б справжнім дивом, якби він зробив точно ті самі висновки, які зробив я, і діяв би відповідно до них.

— А що б він зробив, якби наздогнав нас?

— Без сумніву, спробував би мене вбити. Ну, але ж і я б не чекав його склавши руки. Тепер питання в тому, поснідати нам тут чи ризикнути померти з голоду, зачекавши до Нью-Гейвена.

Тієї самої ночі ми приїхали до Брюсселя, де провели там два дні, а третього подалися до Страсбурґа. У понеділок вранці Голмс послав телеграму лондонській поліції, і ввечері, прийшовши у свій готель, ми знайшли там відповідь. Голмс розпечатав телеграму й із прокляттями жбурнув її в камін.

— Я мав це передбачити! — простогнав він. — Утік!

— Моріарті?

— Вони піймали всю зграю, крім нього! Лише він і вислизнув! Ну, звісно, я поїхав, і цим людям було не до снаги впоратися з ним. Хоча я був упевнений, що дав їм до рук усе. Знаєте, Ватсоне, вам краще якнайшвидше повернутися до Англії.

— Чого б це?

— Я тепер небезпечний супутник. Цей чоловік втратив усе. Якщо він повернеться до Лондона, йому кінець. Наскільки я розумію його характер, тепер він спрямує всі сили на те, щоб помститися мені. Він дуже чітко висловився під час нашого короткого побачення, і я впевнений, що це не просто пусті слова. Справді, раджу вам повернутися до Лондона, до ваших пацієнтів.

Але я, старий вояк і давній товариш Голмса, певна річ, не вважав можливим залишити його в таку мить. Понад півгодини ми сперечалися про це, сидячи в ресторані Страсбурзького готелю, і тієї ж ночі вирушили далі, до Женеви.

Цілий тиждень ми із задоволенням блукали долиною Рони, а потім, минувши Лейк, попрямували через перевал Гемма, ще вкритий глибоким снігом, і далі, через Інтерлакен, до села Мейрінґен. Це була чудова прогулянка — ніжна весняна зелень унизу й білизна незайманих снігів угорі, над нами. Але я не сумнівався, що ні на одну хвильку Голмс не забував про загрозу, що нависла над ним. У затишних альпійських селищах, на відокремлених гірських стежках — усюди я бачив у його швидкому, пильному погляді, як уважно він вивчає обличчя кожного зустрічного мандрівника, а також те, що він твердо переконаний у невідворотності небезпеки, що переслідує нас.

Пам’ятаю такий випадок: ми проходили через Гемму та просувалися берегом задумливого Даубу, аж раптом велика кам’яна брила зірвалася зі скелі, що височіла праворуч, скотилася вниз і з гуркотом занурилася в озеро позаду нас. Голмс вибіг на скелю і, витягнувши шию, почав озиратися навсібіч. Марно провідник запевняв його, що навесні обвали кам’яних брил — звичайнісіньке явище в тутешніх краях. Голмс нічого не відказав, але всміхнувся мені з виглядом людини, котра вже віддавна передбачила ці події.

І все ж при всій своїй обережності він не вдавався до зневіри. Навпаки, не пам’ятаю, щоб мені хоч колись доводилося бачити його в такому життєрадісному гуморі. Він знову й знову повторював, що, якби суспільство позбулося професора Моріарті, він із радістю припинив би свою діяльність.

— Мені здається, я маю право сказати, Ватсоне, що не зо­всім марно прожив своє життя, — сказав детектив. — І навіть якби мій життєвий шлях мав обірватися сьогодні, я все ж зміг би озирнутися на нього з відчуттям душевного задоволення. Завдяки мені повітря Лондона стало чистішим. Я брав участь більш ніж у тисячі справ і переконаний, що ніколи не зловживав своїм впливом, допомагаючи невідповідній стороні. Останнім часом мене, правда, більше приваблювало вивчення загадок, заданих нам природою, ніж ті поверхневі проблеми, відповідальність за які несе недосконалий устрій нашого суспільства. Того дня, Ватсоне, коли я увінчаю свою кар’єру затриманням або знищенням найнебезпечнішого та найталановитішого злочинця в Європі, вашим мемуарам настане край.

Тепер спробую коротко, але точно викласти ті дрібниці, що ще залишилися нерозказаними. Мені нелегко затримуватися на цих подробицях, але вважаю за свій обов’язок не пропустити жодної з них.

3 травня ми прибули в селище Мейрінґен і зупинилися в готелі «Англія», який у той час тримав Петер Штайлер-старший. Наш господар був чоловік тямущий і чудово розмовляв англійською, адже близько трьох років прослужив кельнером у готелі «Ґровнер» у Лондоні. Четвертого травня по обіді ми за його порадою вирушили удвох у гори з наміром провести ніч у селі Розенлау. Господар особливо рекомендував нам оглянути Рейхенбахський водоспад, розташований приблизно на половині підйому, але дещо вбік від стежки.

Це дійсно страшне місце. Гірський потік, що роздувся від талих снігів, спадає в бездонну прірву, і бризки злітають із неї, немов дим із палаючої будівлі. Розщелина, куди потрапляє потік, оточена блискучими скелями, чорними, як вугілля. Внизу, на незмірній глибині, він звужується, перетворюючись у пінистий, кипучий колодязь, що постійно переповнюється й із страшною силою викидає воду назад, на зубчасті скелі довкола нього. Безперервний рух зелених струменів, що з невпинним гуркотом падають униз, щільна, збурена завіса водяного пилу в невпинному вирі злітає вгору. Від цього постійного гуркоту та круговерті в будь-кого запаморочиться голова.

Ми стояли біля краю, дивлячись у прірву, де виблискувала вода, розбиваючись далеко внизу об чорне каміння, і слухали бурмотіння, що долинало з безодні, схоже на людські голоси.

Стежка, якою ми піднялися, була прокладена півколом, аби дати туристам змогу краще бачити водоспад. Але вона закінчувалася урвищем, і подорожньому доводилося повертатися тією самою дорогою, якою він прийшов. Ми саме збиралися повертатися, аж раптом побачили хлопчика-швейцарця, який біг до нас назустріч із листом у руці. На конверті стояв штемпель того готелю, де ми зупинилися. Виявилося, що це лист від господаря, адресований мені. Він писав, що практично за кілька хвилин після нашого відходу в готель прибула англійка, котра перебуває на останній стадії сухот. Вона провела зиму в Давосі, а тепер їхала до своїх друзів до Люцерна, але раптово в неї пішла горлом кров. Мабуть, жінці залишилося жити не більше кількох годин, але для неї було б великою втіхою бачити біля себе лікаря-англійця, і якби я приїхав, то... і таке інше. У постскриптумі містер Штайлер додавав, що він і сам буде мені вкрай зобов’язаний, якщо я погоджуся допомогти, бо приїжджа леді категорично відмовляється від послуг лікаря-швейцарця, і що на ньому лежить величезна відповідальність.

Я не міг не відгукнутися на цей заклик, відмовити в проханні співвітчизниці, котра вмирала на чужині. Але водночас я боявся залишити Голмса самого. Однак ми вирішили, що з ним у ролі провідника та супутника залишиться підліток-швейцарець, а я повернуся до Мейрінґена. Мій приятель мав намір ще трохи побути біля водоспаду, а потім тихцем податися через пагорби в Розенлау, де я мав до нього приєднатися ввечері. Відійшовши трохи, я озирнувся: Голмс стояв, притулившись до скелі, і, схрестивши руки, дивився вниз, у прірву. Тоді я ще не знав, що більше ніколи не побачу свого приятеля...

Спустившись униз, я ще раз обернувся. З цього місця водоспаду вже не було видно, але я ще розгледів стежку, що вела до нього, вона в’юнилася вздовж виступу гори. Цією стежиною швидко крокував якийсь чоловік. Його чорний силует чітко виділявся на зеленому тлі. Я помітив його та підмітив незвичайну швидкість, із якою він підіймався, але я дуже поспішав до моєї хворої, тому незабаром про нього забув.

Приблизно за годину я дістався до нашого готелю в Мейрінґені. Старий Штайлер стояв на дорозі.

— Ну, що? — спитав я, підбігаючи до нього. — Сподіваюся, їй не гірше?

На обличчі господаря з’явився подив, брови піднялися. Від цього в мене завмерло серце.

— Отже, це не ви писали? — спитав я, сягнувши до кишені по листа. — У готелі немає хворої англійки?

— Ну, звісно ж, немає! — вигукнув він. — Але що це? На конверті стоїть штемпель мого готелю?.. А, розумію! Мабуть, того листа написав високий англієць, котрий прибув незабаром після вашого відходу. Він сказав, що...

Але я вирішив не чекати подальших пояснень власника готелю. Охоплений жахом, я вже біг сільською вулицею до тієї самої гірської доріжки, з якої тільки-но спустився.

Спуск до готелю зайняв у мене годину, і, незважаючи на те, що я біг щодуху, минуло ще дві, поки я знову дістався Рейхенбахського водоспаду. Альпеншток Голмса все ще стояв біля скелі, де я його й залишив, але самого Голмса й сліду не було, і я марно його кликав. Єдиною відповіддю стало відлуння, що лунко по­вторювало мій голос серед стрімких скель, що оточували мене.

Побачивши цей альпеншток, я похолов. Отже, Голмс не пішов до Розенлау! Він залишався тут, на цій доріжці шириною в три фути, облямованій прямовисною стіною з одного боку та стрімким урвищем з іншого. І тут його наздогнав ворог... Юного швейцарця також не було. Мабуть, його підкупив Моріарті, тож супротивники залишилися віч-на-віч. Але що ж сталося потім? Хто міг сказати мені, що сталося згодом?

Хвилини дві я стояв нерухомо, скутий жахом, силкуючись прийти до тями. Потім я згадав про метод самого Голмса й спробував застосувати його, щоб пояснити собі трагедію, що розігралася тут. На жаль, це було неважко... Під час нашої бесіди ми з Голмсом не дійшли до кінця стежки, й альпеншток вказував на те місце, де ми зупинилися. Чорнуватий ґрунт тут не висихає через постійні бризки потоку, тому навіть птаха залишила б на ньому свій слід. Два ряди кроків чітко відбивалися майже біля самого кінця стежини. Вони віддалялися від мене. Слідів назад не було. За кілька кроків від краю вся земля була стоптана та розрита, а терен і папороть вирвані та забризкані брудом. Я ліг обличчям униз і почав удивлятися в потік, що мчить унизу. Стемніло, і тепер я міг бачити лише блискучі від вологи чорні кам’яні стіни та віддзеркалення незліченних бризок десь далеко, у глибині. Я гукнув, але лише гул водоспаду, чимось схожий на людські голоси, долинув до мого слуху.

Однак доля так вирішила, щоб останній привіт від мого приятеля й товариша все ж дійшов до мене. Як я вже казав, його альпеншток залишився притулений до невисокої скелі, що нависла над стежкою. І раптом на верхівці цього виступу щось блиснуло. Я підняв руку: то був срібний портсигар, який Голмс завжди носив із собою. Коли я взяв його, кілька аркушів паперу, що лежали під ним, розсипалися й упали на землю. Це були три сторінки, вирвані з нотатника й адресовані мені. Характерно, що адреса була написана так само чітко, почерк був настільки впевненим і розбірливим, ніби Голмс писав у себе в кабінеті.

«Любий мій Ватсоне! — йшлося в записці. — Пишу Вам ці рядки завдяки люб’язності містера Моріарті, котрий чекає для остаточного вирішення проблеми, що стосується нас обох. Він побіжно змалював мені способи, за допомогою яких йому вдалося вислизнути від англійської поліції і дізнатися про наш маршрут. Вони лише підтверджують мою високу оцінку його видатних здібностей. Мені приємно думати, що я здатний позбавити суспільство від подальших незручностей, пов’язаних із його існуванням, але боюся, що досягну цього ціною, яка засмутить моїх друзів, і особливо Вас, любий Ватсоне. Втім, я вже казав Вам, що мій життєвий шлях дійшов свого апогею, і я не міг би бажати для себе кращого кінця. Між іншим, якщо бути відвертим, я нітрохи не сумнівався в тому, що лист із Мейрінґена — це пастка, і, відпускаючи Вас, був твердо переконаний, що станеться щось подібне. Передайте інспекторові Петерсону, що папери, необхідні для викриття зграї, лежать у мене в столі, в шухляді під літерою «М» — синій конверт із написом «Моріарті». Перед від’їздом із Англії я зробив усі необхідні розпорядження щодо мого майна та залишив документ у мого брата Майкрофта.

Прошу Вас передати мій щирий привіт місіс Ватсон.

Щиро відданий Вам Шерлок Голмс».

Решту можна викласти кількома словами. Огляд місця події, зроблений експертами, не залишив жодних сумнівів у тому, що сутичка між супротивниками закінчилася так, як вона неминуче мала завершитися за таких обставин: мабуть, вони разом упали в прірву, так і не розтиснувши смертельних обіймів. Спроби відшукати трупи були негайно ж визнані безнадійними, і там, у глибині цього страшного казана киплячої води та вируючої піни, навіки залишилися лежати тіла найнебезпечнішого злочинця та найславетнішого поборника правосуддя свого часу. Хлопчика-швейцарця так і не знайшли — звісно, це був один із численних агентів, які перебували в розпорядженні Моріарті. Що стосується зграї, то, ймовірно, всі в Лондоні пам’ятають, з якою повнотою докази, зібрані Голмсом, викрили всю організацію та виявили, в яких залізних лещатах тримав її покійний Моріарті. Під час суду страшна особистість її керівника та натхненника залишилася майже не висвітлена, і якщо мені довелося розкрити тут усю правду про його злочинну діяльність, то це спричинили ті несправедливі захисники, які намагалися обілити його пам’ять, нападаючи на чоловіка, котрого я завжди вважатиму найшляхетнішим і найрозумнішим із усіх відомих мені людей.