Його прощальний уклін

Пригода з Чарльзом Оґастесом Мілвертоном

Минули роки після подій, про які я маю намір розповісти, однак описувати їх доводиться з великою обережністю. Довго я не міг, навіть украй стримано й вибірково оприлюднити ці факти, але тепер головна дійова особа недосяжна для людського закону, і з належними скороченнями цю історію можна розповісти так, аби нікому не нашкодити. Вона містить у собі унікальний випадок як кар’єри Шерлока Голмса, так і моєї. Нехай мені пробачать читачі, якщо я приховаю дату або якийсь факт, за яким вони могли би дістатися до справжніх учасників цієї драми.

Був холодний, навіть морозний зимовий вечір. Голмс і я здійснили одну зі своїх вечірніх прогулянок і близько шостої години повернулися додому. Коли Голмс запалив лампу, світло впало на картку, що лежала на столі. Поглянувши на неї, він із вигуком відрази кинув її на підлогу. Я підняв її й прочитав:

— Хто це? — спитав я.

— Найгірша людина в Лондоні, — відповів Голмс, сідаючи та простягаючи ноги до вогню. — На зворотному боці картки щось написано?

Я перевернув.

— «Зайду о 6.30 Ч. О. М.», — прочитав я.

— Гм! Він зараз буде тут. Чи не відчували ви, Ватсоне, стоячи перед зміями в зоологічному саду, огиди та відрази, коли бачите цих слизьких, отруйних тварюк із їхнім крижаним поглядом і злими пласкими мордами? Саме такі почуття змушує мене відчувати Мілвертон. За час своєї діяльності я стикався з п’ятдесятьма вбивцями, і найгірший із них ніколи не викликав у мене такої відрази, як цей чоловік. Однак я не можу не мати з ним справи... Втім, він з’явиться на моє запрошення.

— Але хто ж він такий?

— Я вам скажу, Ватсоне. Це король усіх шантажистів. Хай допоможе небо чоловікові, а ще більше жінці, чиє добре ім’я опиниться у владі Мілвертона. Заволодівши їхньою таємницею, він тиснутиме на них із усміхненим лицем та кам’яним серцем, поки не знищить ущент. Він своєрідний геній, і в чесній торгівлі його акції цінувалися б високо. Його метод такий: поширює чутку, що готовий заплатити чималі гроші за листи, які компрометують заможних або знаменитих людей. Цей товар він отримує не лише від лакеїв і покоївок, котрі готові зрадити, але часто й від шляхетних мерзотників, котрі домоглися довіри та прихильності жінок. Знаю, що він заплатив сімсот фунтів одному лакею за записку, в якій було лише два рядки, і що результатом цього стало банкрутство вельможної родини. Весь товар такого плану, що з’являється на ринку, потрапляє до Мілвертона, і в цій великій столиці знайдуться сотні людей, котрі бліднуть, лише почувши його ім’я. Ніхто не знає, хто може стати його жертвою вже завтра, бо негідник дуже заможний і вкрай хитрий, і йому не потрібно заробляти на кусень хліба. Він кілька років притримуватиме карту, щоб скористатись нею в той момент, коли ставки в грі стануть найвищими. Я сказав, що він найгірша людина в Лондоні, а тепер питаю вас: як можна порівняти розбійника, котрий зопалу вдарив києм свого товариша, із цим чоловіком, який методично та неквапно крає душу й розгойдує нерви для того, щоб помножити свої вже й так набиті золотом лантухи?

Я нечасто чув, аби мій приятель висловлювався з таким запалом.

— Але ж є закон, — заперечив я. — Хіба він не може покінчити з ним?

— Теоретично — так, а практично — ні. Яку користь принесе його ув’язнення на кілька місяців жінці, якщо після цього негайно ж настане її погибель? Його жертви не сміють боронитися. Якби він колись зайнявся шантажем проти невинної особи, тоді ми справді могли б притиснути йому хвоста, але він хитрий, як сам диявол. Ні-ні, треба знайти інші шляхи для боротьби з ним.

— А що йому потрібно тут?

— Одна відома клієнтка доручила мені свою сумну справу. Це леді Єва Бреквел, найвродливіша з шляхетних дівчат, котрі почали виїздити в світ минулого сезону. Її весілля з герцогом Доверкором призначене через два тижні. У цього виродка є кілька необережних листів (усього лише необережних, Ватсоне), які вона написала одному бідному сквайрові. Цих листів досить, аби завадити весіллю. Мілвертон пошле їх герцогу, якщо йому не заплатять відповідну суму. Мені доручили зустрітися з ним і, якщо змога, домовитися.

У цю мить на вулиці почувся кінський тупіт і скрипіння коліс. Поглянувши у вікно, я побачив чудову карету, запряжену парою гнідих коней, яскраве світло її ліхтаря відбивалося на блискучих крупах шляхетних тварин. Лакей відчинив дверцята, і з карети виліз низький на зріст і гладкий чоловічок у плащі з каракулевим коміром. За хвилину він уже опинився в нашій кімнаті.

Чарльз Оґастес Мілвертон був чоловіком років п’ятдесяти, з великою розумною головою, круглим, пухким поголеним обличчям, застиглою посмішкою та гострими сірими очима, які жваво виблискували крізь великі окуляри в золотій оправі. Він нагадував би Піквіка, якби не фальшива, наче наклеєна, посмішка та холодний блиск насторожених проникливих очей. Голос його був м’який і приємний, як і його щира на вигляд зовнішність, коли він, підходячи з простягнутою пухкою ручкою, пробурмотів, що вельми шкодує, що не застав нас у час свого першого візиту.

Голмс залишив без уваги простягнуту руку, його обличчя набуло жорсткокого й холодного, як граніт, погляду. Усмішка Мілвертона стала ще ширшою. Він стенув плечима, зняв плаща, ретельно склав його й, перекинувши через спинку крісла, сів.

— А цей джентльмен? — спитав він, роблячи плавний жест у мій бік. — Чи не буде це нескромністю?

— Доктор Ватсон — мій друг і колега.

— Чудово, містере Голмс. Я протестую винятково в інте­ре­сах нашої клієнтки. Справа така делікатна...

— Доктор Ватсон уже чув про неї.

— Отже, можемо братися до справи. Ви кажете, що дієте від імені леді Єви. Вона уповноважила вас прийняти мої умови?

— А які ваші умови?

— Сім тисяч фунтів.

— А в разі незгоди?

— Шановні джентльмени, мені важко обговорювати це питання, але якщо гроші не сплатять чотирнадцятого, то, звісно, весілля вісімнадцятого не буде.

Його нестерпна посмішка стала ще привітнішою. Голмс трохи задумався.

— Мені здається, — сказав він нарешті, — що ви зараз дієте із невиправданою впевненістю. Я знаю зміст листів. І моя клієнтка вчинить, певна річ, так, як я їй пораджу. Я ж скажу, щоб вона все розповіла своєму майбутньому чоловікові та поклалася на його порядність.

Мілвертон зареготав.

— Ви, вочевидь, не знаєте герцога! — мовив він.

Побачивши засмучене обличчя Голмса, я збагнув, що герцога він знає.

— У листах немає нічого поганого, — сказав він.

— Вони пікантні... дуже пікантні, — заперечив Мілвертон. — Леді писала чарівно. Але запевняю, що герцог Доверкорський не зможе цього оцінити. Втім, якщо ви думаєте інакше, то годі вже. Це питання суто ділове. Вважаєте, що ваша клієнтка лише виграє, якщо ці листи потраплять до герцога, — тоді з вашого боку буде справжнім божевіллям платити за них таку гору грошей.

Мілвертон піднявся й узяв свого плаща. Голмс аж посірів від злості та розчарування.

— Стривайте, — сказав він. — Ви занадто поспішаєте. Ми, зрозуміло, зробимо все, щоб уникнути скандалу в такій делікатній справі.

Мілвертон знову сів.

— Я був упевнений, що ви саме так підійдете до справи, — замуркотів він.

— Водночас, — продовжував Голмс, — леді Єва — незаможна жінка. Запевняю, що навіть дві тисячі фунтів буде для неї помітною втратою, а суму, яку ви назвали, однозначно не подужає. Тому прошу зменшити вимоги та повернути листи за ту ціну, яку я називав. Вона, запевняю, складе все, що ви можете отримати від неї.

Мілвертон аж розплився в усмішці, у його очах затанцювали веселі вогники.

— Знаю: те, що ви кажете про статки леді, правда, — сказав він. — Але подумайте, цей шлюб — така слушна нагода для її друзів і рідних щось зробити для неї. Вони думатимуть про весільний подарунок. Поясніть їм, що ця зв’язка листів принесе їй більше радощів, ніж усі лондонські канделябри та вази.

— Це неможливо, — похитав головою Голмс.

— Боже милий, Господи, як сумно! — вигукнув Мілвертон, виймаючи з кишені товстий записник. — Мені часом здається, що наші леді мають поганих порадників, вони не вчать їх робити надзусилля. Погляньте на це!

Він вийняв із конверта з гербом записку.

— Це належить... утім, недобре бути нескромним. Ось завтра вже можна буде назвати ім’я, коли ця записка опиниться в руках чоловіка цієї жінки. І все лише тому, що вона не хоче заплатити за неї жалюгідну суму, яку дістала б за півгодини, обмінявши свої діаманти на стрази. Така жалість! Ну, а ви пам’ятаєте раптовий розрив між міс Майлс і полковником Доркінґом? «Морнінґ пост» повідомила про це всього за два дні до весілля. А чому? Ні, це майже неймовірно, адже якісь жалюгідні тисяча двісті фунтів — і все було б залагоджено. Хіба це не сумно? І ви ще можете торгуватися, ви, людина при здоровому глузді, коли на карту поставлені честь і майбутнє вашої клієнтки! Ви мене дивуєте, містере Голмс.

— Я кажу те, що є, — заперечив Голмс. — Таких грошей моя клієнтка не назбирає. Але сума, яку я назвав, також чималенька. Навіщо відмовлятися від неї та губити щастя жінки? Адже це не принесе вам користі.

— Ось тут ви помиляєтеся, містере Голмс, чутка про це буде для мене вкрай корисною. У мене було вісім-десять подібних випадків. Якщо поширяться чутки, що я суворо покарав леді Єву, то й інші не пручатимуться. Розумієте?

Голмс схопився зі стільця.

— Хапайте його ззаду, Ватсоне! Не випускайте з кімнати! Зараз, сер, ми побачимо, що містить ваш нотатник.

Мілвертон хутко, як миша, майнув у кут і притулився спиною до стіни.

— Містере Голмс, містере Голмс! — промовив він, відгортаючи вилог піджака й демонструючи цівку великого револьвера, що стирчав із внутрішньої кишені. — Я очікував від вас чогось оригінальнішого. З таким поводженням я стикався часто, і з цього ніколи нічого путнього не виходило. Повірте, я озброєний до зубів і готовий застосувати зброю, знаючи, що закон на моєму боці. До того ж я не настільки дурний, аби принести ці листи сюди. Тому ви знову помилилися, містере Голмс. Прощавайте, джентльмени! Сьогодні ввечері на мене чекають ще два побачення, а до Гемстеда шлях неблизький.

Мілвертон ступив уперед, узяв із крісла свого плаща і, поклавши руку на револьвер, пішов до дверей. Я схопився за крісло, але Голмс похитав головою, тож я його опустив.

З поклоном, усміхнувшись і підморгнувши, Мілвертон переможно вийшов із приміщення, і за кілька секунд ми почули, як грюкнули дверцята карети та загуркотіли колеса.

Голмс сидів нерухомо біля вогню, глибоко засунувши руки до кишень штанів, низько опустивши голову та пильно дивлячись у жар. Так він просидів із півгодини, не промовивши ні слова. Потім різким рухом схопився на ноги, як людина, котра прийняла рішення, і подався до себе в спальню. Незабаром звідти вийшов хвацький ремісник із цапиною борідкою та дещо нахабними манерами. Прикуривши від лампи глиняну люльку, він узявся за ручку дверей.

— Я скоро повернуся, Ватсоне, — сказав він і зник у темряві ночі.

Я зрозумів, що мій приятель розпочав війну проти Чарльза Оґастеса Мілвертона. Але я й уявити собі не міг, що з цього вийде.

Кілька днів поспіль Голмс виходив із дому в цьому вбранні в різний час, але, крім того, що він буває в Гемстеді та не марнує часу, я нічого не знав про його діяльність. Нарешті одного негожого вечора, коли за вікном шаленіла буря, він повернувся додому і, скинувши свій костюм, сів перед вогнем та щиро засміявся.

— Ви ж не помічали, Ватсоне, за мною матримоніальних схильностей?

— Не помічав.

— То знайте, що я заручився.

— Любий друже! Віт...

— Наречена — покоївка Мілвертона.

— Господи помилуй, Голмсе!

— Я мав зібрати про нього інформацію.

— Ви зайшли занадто далеко?

— Так було потрібно. Я лудильник на ім’я Ескот, і доволі успішний. Щовечора ми гуляли та розмовляли. О, Боже! Ці бесіди! Однак я все ж домігся, чого хотів. Тепер знаю будинок Мілвертона, як свої п’ять пальців.

— Але дівчина, Голмсе!

Він стенув плечима.

— Нічого не вдієш, любий Ватсоне. Лови на дуже вже велику дичину. Але я із задоволенням можу повідомити вам, що маю суперника, котрий одразу займе моє місце, як тільки я накиваю п’ятами. Яка розкішна ніч!

— Ви любите таку погоду?

— Це те, що треба. Бо сьогодні вночі, Ватсоне, я збираюся вдертися до будинку Мілвертона.

У мене аж дух перехопило і мороз побіг поза шкірою — із такою непохитною рішучістю він промовив ці слова. Подібно до того, як блискавка посеред ночі на одну мить освітлює найдрібніші деталі великого ландшафту, я подумки проаналізував усі результати, що можуть статися внаслідок такого вчинку, — впіймають, заарештують, блискуча кар’єра, що закінчується ганьбою, мій найкращий приятель у руках почвари Мілвертона...

— Заради неба, Голмсе, схаменіться! — вигукнув я.

— Любий друже, ви ж знаєте, що я не люблю необачних вчинків, я все добре зважив і ніколи б не пішов на такий небезпечний захід, якби мав інший вихід. Погляньмо на справу тверезо. Ви, я переконаний, допускаєте, що з морального боку мій задум виправданий, я вчиню злочин лише в очах закону. Пограбувати будинок Мілвертона — не більше, ніж відібрати в нього записник силою. А в цьому ви самі були готові допомогти мені.

Я поміркував.

— Атож, — сказав я, — морально вчинок законний, якщо наша мета — взяти лише те, чим Мілвертон користується для незаконних операцій.

— Ну, так. А якщо вчинок законний із моральної точки зору, залишається лише особистий ризик. Але справжній джентльмен не повинен думати про ризик, коли жінка так відчайдушно потребує його допомоги.

— Ви потрапите в скрутне становище.

— Це і є ризик. Бо я не бачу іншого способу отримати листи. У нещасної леді немає грошей, та й ніяких рідних, кому вона могла б звіритися. Завтра останній день, і якщо я не здобуду листів сьогодні вночі, цей негідник дотримає свого слова й занапастить її. Тому мені залишається або покинути її напризволяще, або зробити цей останній хід. Між нами кажучи, Ватсоне, це своєрідна дуель між Мілвертоном і мною. При першому обміні ударів, як ви бачили, перевага була на його боці, а моя репутація та почуття власної гідності вимагають, щоб я її продовжив.

— Мені це не подобається, але, мабуть, так і має бути, — зітхнув я. — Коли вирушаємо?

— Ви зі мною не підете.

— У такому разі ви не підете також, — заперечив я. — Даю вам слово честі (а я ніколи в житті його не порушував), що негайно найму кеб, поїду в поліцію й викрию вас, якщо не візьмете мене із собою!

— Ви не можете мені допомогти.

— Звідки ви знаєте? Невідомо, що трапиться. Моє рішення тверде, що б там не трапилося. Не лише ви маєте почуття власної гідності та дбаєте про свою репутацію...

Голмс спочатку здавався невдоволеним, але тепер звеселів і ляснув мене по плечу.

— Гаразд, любий друже, хай буде так! Ми багато років жили в одній кімнаті, і нема чого наприкінці змінювати традицію. Якщо не пощастить, ділитимемо камеру разом. Зізнаюся, Ватсоне, я завжди думав, що з мене вийшов би ідеальний злочинець. І ось нарешті така блискуча нагода!

Голмс вийняв із шухляди акуратний шкіряний футляр і, відчинивши його, показав мені кілька блискучих інструментів.

— Це першорядний, найновіший злодійський набір, у ньому є нікельований ломик, алмаз для різання скла, відмички й усі новітні знаряддя, створені внаслідок прогресу цивілізації. Також є потайний ліхтар. Все як треба. Маєте безшумні черевики?

— Маю. Взуття для тенісу на гумовій підошві.

— Чудово. А маска?

— Можу зробити пару з чорного шовку.

— У вас, бачу, вроджена схильність до таких речей. Дуже добре, робіть маски. Повечеряємо чимось холодним, перш ніж вирушити. Зараз пів на дев’яту. Об одинадцятій доїдемо до Черч-роуд. Звідти чверть години пішки до Еплдор-Таверс. Почнемо працювати ще до півночі. Мілвертон спить міцно й завжди лягає о пів на одинадцяту. Якщо пощастить, будемо вдома о другій годині з листами леді Єви в кишені.

Ми одягли смокінґи, щоб мати вигляд людей, котрі повертаються з театру. На Оксфорд-стрит винайняли кеб і доїхали до Гемстеда. Там заплатили візнику й пішли вздовж Гіту, застебнувши плащі аж до шиї, бо було дуже холодно й дув пронизливий вітер.

— Ця справа дуже делікатна, — сказав Голмс. — Документи лежать у кабінеті Мілвертона. Замкнені в сейфі. А кабінет прилягає до спальні. Але в нього, як і у всіх гладунів, котрі не скаржаться на здоров’я, міцний сон. Аґата (так звати мою наречену) каже, що її господаря й гарматою не розбудиш. У Мілвертона є дуже відданий секретар. Удень він нікуди не виходить із кабінету: ось чому ми пішли вночі. Будинок охороняє злий собака, спущений з ланцюга. Але останні два вечори я приходив до Аґати пізно ввечері, і вона почала замикати пса. А ось і будинок. Он той великий, у глибині саду. Пройдімо у ворота, тепер праворуч між лавровими кущами. Гадаю, вже час одягнути маски. Бачите, у жодному вікні немає світла. Все йде чудово.

Одягнувши маски та перетворившись на справжніх розбійників, ми вдерлися до безмовного похмурого будинку. Уздовж однієї його сторони тягнулася крита веранда з кількома вікнами та подвійними дверима всередині.

— Це його спальня, — прошепотів Голмс. — А поруч — двері до кабінету. Але вони, на жаль, замкнені на засув і на замок. Відмикаючи їх, ми б наробили занадто багато галасу. Тому підемо навкруги. Там є оранжерея, до якої виходить вітальня.

Оранжерея була замкнена, але Голмс вирізав скло й обернув ключ зсередини. Наступної миті він замкнув за нами двері, і в очах закону ми перетворилися на злочинців. Нас огорнуло вологе, спекотне повітря зимового саду та густі, дурманні запахи екзотичних рослин. У темряві Голмс узяв мене за руку та швидко повів повз кущі, гілки яких дряпали наші обличчя. Він мав чудову здатність бачити у темряві. Не випускаючи моєї руки, детектив відчинив двері, і я відчув, що ми увійшли до великої кімнати, в якій нещодавно курили сигари. Голмс просувався обережно, намагаючись не зачепити меблі. Потім відчинив інші двері та зачинив їх за нами. Простягнувши руку, я намацав пальта, що висіли на стіні, і збагнув, що ми вийшли в коридор. Ми пройшли ще трохи, і Голмс дуже тихо відчинив двері з правого боку. Щось стрибнуло на нас, і від страху в мене похололо на душі. Але це був кіт, і я мало не розсміявся, зрозумівши це. У цій кімнаті палав вогонь у каміні, і тут також відчутно пахло тютюновим димом. Голмс увійшов навшпиньки, зачекав на мене й дуже тихо причинив двері. Ми опинилися в кабінеті Мілвертона. Фіранка на протилежному кінці приховувала вхід у його спальню.

Вогонь у каміні яскраво палав та освітлював кімнату. Біля дверей я побачив електричний вимикач, але вмикати світло не було потреби, навіть якби це було безпечно. З одного боку каміна важка портьєра затуляла вікно з виступом, яке ми бачили ззовні. З іншого боку були двері, що вели на веранду. Посеред кімнати стояв письмовий стіл із кріслом, обшитим яскравою червоною шкірою. Навпроти розташувалася велика книжкова шафа з мармуровою статуеткою Афіни нагорі. У кутку, між книжковою шафою та стіною, стояв великий зелений сейф, і вогонь каміна яскраво відбивався на його начищених мідних ручках. Голмс ступав нечутно, підійшов до нього й оглянув. Потім підкрався до дверей спальні і, приклавши вухо до щілини замка, прислухався. Там було дуже тихо. Тим часом мені спало на гадку, що не завадить забезпечити собі відступ крізь зовнішні двері, тому я їх оглянув. На мій подив, вони не були замкнені ні на замок, ні на засув. Я торкнувся руки Голмса, і він обернув своє обличчя, приховане маскою, у бік дверей. Я побачив, що він також здивований.

— Мені це не подобається, — шепнув він мені у вухо. — Не розумію, у чому річ. Нам не можна втрачати ні хвилини часу.

— Чи можу я чимось допомогти?

— Авжеж, стійте біля дверей. Якщо почуєте чиїсь кроки — замкніть засув, і ми підемо тим шляхом, яким прийшли. Якщо в кімнату увійдуть із боку зимового саду, а наша робота буде скінчена, ми втечемо крізь ці двері. Якщо ж не встигнемо взяти документи, то сховаємося за віконною портьєрою. Зрозуміло?

Я кивнув і став біля дверей. Мій перший страх минув, і я тремтів від гострої насолоди, яку ніколи не відчував, коли ми захищали закон, а не кидали йому виклик, як тепер. Висока мета нашої місії, усвідомлення, що нами керують лицарські, а не егоїстичні спонукання, презирство, яке викликала мерзотна особа нашого супротивника, — усе це додавало мисливського азарту. Я не відчував провини, а навпаки, мене переповнювали радість і збудження від небезпеки, якій ми піддавалися. Я захоплено спостерігав за Голмсом. Він відчинив свій набір і спокійно та уважно вибирав потрібний інструмент, як хірург перед складною операцією. Я знав, що він мастак у відмиканні сейфів, і розумів радість, яку він відчував, опинившись віч-на-віч із зеленим позолоченим чудовиськом, із драконом, який тримає в своїй пащеці репутацію багатьох прекрасних леді. Відгорнувши рукави піджака (свій плащ він поклав на крісло), Голмс вийняв два свердла, ломик та кілька відмичок. Я стояв біля дверей, що вели на веранду, не зводячи очей із інших дверей, готовий до будь-якої несподіванки, хоча, по суті, у мене не було жодних планів, що робити на випадок, якщо нашу роботу перервуть. З півгодини Голмс зосереджено працював, відкладаючи один інструмент, вибираючи інший, орудуюючи ними з силою та вправністю фахівця-механіка. Нарешті я почув, як щось клацнуло, широкі зелені дверцята відчинилися, і всередині сейфа я мигцем побачив кілька пакетів, перев’язаних, запечатаних і надписаних. Голмс узяв один із них, але читати при мерехтливому світлі каміна було важко, тому він вийняв свій маленький потайний ліхтар, адже вмикати світло поруч зі спальнею Мілвертона було б небезпечно. Раптом я побачив, що Голмс підняв голову та почав уважно прислухатися. Потім в одну мить він штовхнув дверцята сейфа, схопив свій плащ, засунув інструменти до кишені та кинувся за віконну фіранку, подавши знак вчинити так само.

Тільки приєднавшись до нього, я почув те, що стривожило його витончений слух. Десь у будинку почувся галас. Грюкнули двері. Чітко чулися рівномірні, важкі кроки, що швидко наближалися до нас. Біля дверей кабінету кроки зупинилися. Двері відчинилися. Різко клацнув електричний вмикач. Двері зачинилися, і ми почули їдкий дим міцної сигари. Потім кроки пролунали за кілька ярдів від нас, хтось ходив туди-сюди кімнатою. Нарешті кроки вщухли, і заскрипіло крісло. Потім клацнув ключ у якомусь замку, і я почув шелест паперу.

Досі я не насмілювався визирнути, але зараз тихцем розсунув портьєри та зазирнув у вузьку щілину. З того, як Голмс притиснувся до мене, я знав, що й він спостерігає. Просто перед собою, майже на відстані руки, ми побачили широку круглу спину Мілвертона. Було очевидно, що наші розрахунки щодо його дій були зовсім хибними. Він не спав, а сидів у якійсь курильні чи більярдній у далекому флігелі будинку, вікон якого нам не було видно. Його широка сивувата голова з лискучою лисиною опинилася безпосередньо перед нашими очима. Він сидів, притулившись до спинки червоного шкіряного крісла, ноги його були витягнуті, у роті стирчала довга чорна сигара. На ньому була куртка кольору червоного вина з чорним оксамитовим коміром. Чоловік тримав у руках довгий документ, який лінькувато перечитував, випускаючи з рота кільця диму. Його спокійні манери та зручна поза свідчили про те, що він розташувався в кабінеті надовго.

Я відчув, як Голмс заспокійливо потиснув мою руку. Він ніби казав мені, що передбачав таку ситуацію, тож не хвилюється. Я не знав, чи бачить він те, що і я: дверцята сейфа зачинені нещільно, й Мілвертон будь-якої миті може це помітити. Для себе я вирішив, що тільки-но він виявить відчинений сейф, я негайно ж вистрибну зі своєї засідки, накину йому на голову свого плаща, зв’яжу почвару, а решту дій залишу на розсуд Голмса. Але Мілвертон жодного разу так і не підняв погляду. Він неквапливо читав папери, які тримав у руках, гортаючи сторінку за сторінкою. Я сподівався, що він піде в спальню, коли закінчить читати документ і докурить сигару. Але він не встиг скінчити ні те, ні інше, бо сталося дещо несподіване.

Я помітив, що Мілвертон кілька разів зиркнув на годинник, а одного разу піднявся й знову сів, проявляючи нетерпіння. Але мені й на думку не спадало, що в нього могло бути призначене побачення такої пізньої години. Раптом із боку веранди до мого слуху долинуло слабке відлуння кроків. Мілвертон покинув папери та витягнувся на кріслі. Незабаром почувся легкий стукіт у двері. Мілвертон піднявся й відчинив їх.

— Ви спізнилися на півгодини, — сказав він різко.

То он яким було пояснення відчинених дверей та нічного чекання Мілвертона! Ми почули легке шелестіння жіночої сукні. Я зсунув портьєру, оскільки тепер обличчя Мілвертона обернулося до нас. Але цікавість узяла гору, і я знову трохи розсунув її. Мілвертон уже сидів у кріслі, і його чорна сигара так само стирчала догори. Посередині кімнати, осяяна елект­ричним світлом, стояла висока струнка жінка в темному каптурі, стягнутому біля підборіддя, з обличчям, прихованим вуаллю. Жінка швидко й уривчасто дихала, і вся її гнучка постать тремтіла від сильного хвилювання.

— Ви, любонько, позбавили мене нічного відпочинку, — зауважив Мілвертон. — Сподіваюся, я отримаю за це винагороду. Ви не могли прийти раніше?

Жінка похитала головою.

— Ну, не могли, то й не могли. Кажете, що графиня негідно поводиться з вами? Тепер маєте можливість поквитатися з нею. Та що з вами, дівчино? Що ви так тремтите? Ось так. Підбадьоріться! А тепер приступимо до справ, — він вийняв із шухляди записку. — Кажете, що маєте п’ять листів, які компрометують графиню д’Альбер. Ви хочете продати, я бажаю купити. Гаразд. Залишається визначити ціну. Я, звісно, маю переглянути листи, чи це справді те, що треба... Гос­поди, та це ви?

Жінка, не кажучи ні слова, підняла вуаль і відкинула з голови каптур. Я побачив вродливу брюнетку з правильними тонкими рисами, ніс із витонченою горбинкою, густі чорні брови над палаючими ненавистю очима та тонкі губи, вигнуті зловісною посмішкою.

— Авжеж, це я, — відповіла вона. — Нещасна, яку ви занапастили.

Мілвертон засміявся, але в його сміху чувся страх.

— Ви були такі вперті, — кинув він. — Навіщо було доводити справу до крайнощів? Запевняю, за власним бажанням я й мухи б не образив. Але кожна людина по-своєму заробляє на кусень хліба. Що ж мені залишалося робити? Я призначив ціну, яка вам по кишені. Ви не забажали платити.

— І тоді ви послали листи моєму чоловікові! Це розбило серце найшляхетнішому з людей. Я не варта була навіть зав’язувати йому шнурівки на черевиках... І він помер. Пригадуєте ту ніч, коли тут, у цьому кабінеті, я просила, благала вас про милосердя, а ви сміялися мені в лице? Ви й зараз намагаєтеся усміхатися, але губи ваші тремтять. Негідник! Боягузлива тварюка! Ви не думали, що ще раз побачите мене? Але саме тієї ночі я дізналася, як можна проникнути до вас, коли ви наодинці. Отже, Чарльзе Мілвертон, що ще хочете сказати?

— Не думайте, що злякали мене, — відповів Мілвертон, зводячись на ноги. — Варто мені гукнути, і з’являться слуги та схоплять вас. Але я буду поблажливий, адже ваш гнів такий зрозумілий. Забирайтеся звідси. І закінчимо цю розмову.

Але жінка не зрушила з місця, тримаючи руку під плащем і так само зловісно всміхаючись.

— Вам більше не вдасться зруйнувати комусь життя, як ви це вчинили зі мною. Ви більше не будете мучити серця, як понівечили моє. Я врятую світ від отруйної гадюки. Ось тобі, собако!

В її руці блиснув маленький пістолет. Один постріл, другий, третій... Дуло пістолета було за півметра від грудей Міл­вертона. Він похитнувся, впав на стіл, закашлявся, чіпляючись за папери. Потім хитаючись підвівся і ступив з-за столу. Грим­нув шостий постріл, і жертва впала на підлогу.

— Ви мене вбили... — лише й встиг прошепотіти він.

Жінка пильно поглянула на тіло й ударила його підбором в обличчя. Потім знову подивилася — Мілвертон не озивався та не ворушився. Зашелестіла спідниця, в задушливій кімнаті повіяло нічною свіжістю, і месниця зникла.

Жодне втручання з нашого боку не могло б урятувати цього чоловіка від його долі. Якби Голмс не схопив мене за руку, коли жінка посилала кулю за кулею в хиткого Мілвертона, я кинувся б йому на допомогу. Я збагнув, що означає його тверде рукостискання. Це не наша справа, правосуддя нарешті наздогнало мерзотника, у нас є свої обов’язки та своя мета, які ми не повинні втрачати з поля зору. Тільки-но жінка зникла, як Голмс швидко й нечутно підійшов до внутрішніх дверей та обернув ключ у замку. Тієї ж миті ми почули в будинку гомін і кроки, що наближалися до нас. Стрілянина розбудила весь будинок. Із незворушним виглядом Голмс миттю підійшов до сейфа, вигріб обома руками зв’язки листів і кинув їх усі у вогонь, потім ще й ще, поки сейф повністю не спорожнів. Хтось натиснув клямку й почав гатити в двері. Голмс побіжно оглянувся. На столі Мілвертона лежав забруднений кров’ю лист — провісник смерті. Голмс кинув у камін і його. Потім вийняв ключ із замка зовнішніх дверей, випустив мене, вийшов сам і замкнув двері.

— Сюди, Ватсоне, — вказав він, — треба перелізти через стіну саду.

Я й не уявляв собі, що тривога може так швидко охопити будинок. Озирнувшись, я побачив, що всі вікна виблискують вогнями. Головні двері були відчинені, алеєю бігли люди. Сад аж кишів народом. Хтось помітив, як ми вибігли з веранди, залементував і кинувся за нами. Голмс добре знав кожну доріжку саду й упевнено біг уперед між кущами та деревами. Я ні на крок не відставав від нього. За мною по п’ятах (я чув його подих) мчав якийсь переслідувач. Шлях перегородила шестифутова стіна. Голмс перестрибнув через неї. Я також стрибнув і, вчепившись за край, відчув, як чиясь рука схопила мене за ногу. Я висмикнув її, видерся на верхівку муру, всипаного битим склом, і впав у кущі обличчям вниз. Голмс одразу поставив мене на ноги, і ми кинулися навтьоки величезним Гемстедським пустирем. Ми пробігли приблизно дві милі, й аж тоді Голмс нарешті зупинився й прислухався.

Навколо нас панувала цілковита тиша. Ми втекли від погоні! Ми врятовані...

Наступного ранку, коли ми курили свої люльки після сніданку, у нашій скромній вітальні з’явився інспектор Лестрейд із Скотленд-Ярду. Вигляд у нього був загадковий і багато­значний.

— Доброго ранку, містере Голмс, — привітався він, — гарна погода. Скажіть, будь ласка, ви зараз дуже зайняті?

— Зайнятий, але вислухаю вас із задоволенням.

— Ви не могли б допомогти нам розслідувати дуже цікаву справу, що трапилася минулої ночі в Гемстеді?

— Господи! — вигукнув Голмс. — Що ж там сталося?

— Вбивство... Вкрай драматичне та заплутане. Знаю, наскільки ви зацікавлені в таких справах, і був би вам дуже зобов’язаний, якби ви приїхали в Еплдор-Таверс і допомогли нам. Це — незвичайний злочин. Ми якийсь час стежили за жертвою. Між нами кажучи, він був неабиякий негідник. У його сейфі зберігалися компрометуючі папери, які він використовував для шантажу. Всі ці папери вбивці спалили. Нічого цінного не вкрали. Мабуть, злочинці — люди непересічні. Вони керувалися, вочевидь, однією метою — запобігти суспільному розголосу.

— Злочинців було кілька? — спитав Голмс.

— Двоє. Їх мало не впіймали на місці злочину. У нас є відбитки їхніх слідів, їхній опис; десять шансів проти одного, що ми їх знайдемо. Перший був дуже спритний, другого садівник зумів схопити, але той вирвався. Це був чоловік середнього зросту, міцної статури, із широким обличчям, товстою шиєю, вусами й у масці.

— Прикмети дуже загальні, — заперечив Шерлок Голмс. — Цілком пасують навіть Ватсону.

— І справді пасують, — всміхнувся інспектор, котрому це видалося кумедним. — Ну, справді Ватсон...

— Боюся, що не зможу вам допомогти, Лестрейде, — зітхнув Голмс. — Річ у тім, що я знав цього Мілвертона й вважаю його одним із найнебезпечніших злочинців у Лондоні. Мені здається, що є злочини, на які не поширюється закон. Особиста помста іноді буває справедливою. Не треба сперечатися. Я прийняв тверде рішення. Мої симпатії на боці злочинців, а не їхніх жертв. Я не візьмуся за цю справу.

Голмс за весь ранок жодного разу не обмовився про трагедію, свідками якої ми стали. Але я помітив, що він був украй замислений і неуважний, як людина, котра намагається щось пригадати. Раптом він схопився з крісла.

— Присягаюся, Ватсоне, — вигукнув він, — я згадав! Хапайте капелюха! Ходімо зі мною!

Мало не бігом ми пройшли Бейкер-стрит, Окс­форд-стрит і зупинилися майже біля самої площі Ріджент-серкес. Тут, ліворуч, є вітрина крамниці, в якій виставлені фотографії сучасних знаменитостей і відомих красунь. Очі Голмса зосередилися на одній із них, я простежив за ним і побачив портрет гордої красуні в придворній сукні, з високою діамантовою діадемою на шляхетній голові. Я поглянув на тонко окреслений ніс, густі брови, прямий рот і вольове маленьке підборіддя. У мене зупинився подих, коли я прочитав уславлене століттями ім’я великого вельможі та державного діяча, чиєю дружиною вона була. Мої очі зустрілися з очима Голмса. Ми відійшли від вітрини, і детектив приклав палець до вуст.