З любов’ю, Обрі

1

Спочатку це було весело, гратися в «дім».

Я сама собі готувала. Крекери й сир, тричі на день.

Я дивилася по телевізору все, що хотіла, цілий день.

Це могли б бути гарні три дні: крекери й сир на сніданок, телевізор; крекери й сир на обід, телевізор; крекери й сир на вечерю, телевізор, ліжко. Ні про що не думаєш, окрім крекерів і телевізора. Досконалий світ.

Потім сир закінчився.

У морозилці нічого не лишилося. У відділенні для овочів був бридкий коричневий латук і смердюча морква. На поличці стояла пляшка молока. Я її відкрила. Вона також жахливо смерділа, тож я закрутила кришечку і запхала її назад у холодильник.

Я перевірила, чи є перекуски у моїй кімнаті. Зазирнула на нижню поличку під нічним столиком, де поставила тарілку з двома печивцями в шоколаді для Джиллі, як завжди робила Саванна. Печивця, залишені для Джиллі, раніше зникали, але до мене вона не приходила. Можливо, Саванна сама з’їдала ті печивця. Я взяла одне і надкусила, але воно виявилося черствим.

Мені треба було піти на закупи. Треба було відірватися від телевізора. Я дістала гроші з шухляди зі шкарпетками — взяла дві двадцятидоларові купюри, що лишилися від мого дня народження. Мій день народження був так давно. У день, коли мені виповнилося одинадцять, я не думала, що на подаровані бабусею гроші сама буду купувати продукти.

Тепер усе було інакше.

Я не хотіла, щоб у магазині на мене звертали увагу, тож вдягнула капелюха і сонячні окуляри, як кінозірка, яка прогулюється містом.

Я почепила наплічник і пішла у продуктовий магазин. Це було добре — вийти на вулицю, щоб змінити обстановку. Та було дуже спекотно, тож незабаром під капелюхом назбирався піт і став стікати по обличчю. Це виявилося не так гламурно, як мало бути.

Я була рада, що можу вибрати в магазині те, що хочу. Пішла у ряд зі «СпагетіОз» і підняла окуляри, щоб роздивитися бляшанки. Я хотіла з фрикадельками. Саванна любить прості, без нічого. Ні, вона любила — Саванна любила прості, без нічого.

Раптом мені стало дуже погано, тут, у ряду з консервами.

Але мені була потрібна їжа. Я поставила п’ять банок «СпагетіОз із фрикадельками» у візок.

Я хотіла їсти здорову їжу, тож треба було ще купити овочів. Взяла дві бляшанки кукурудзи і одну — зелених бобів. Взяла коробку пластівців, два літри молока, буханку хліба, пакунок порізаної шинки і яблука. Я розуміла, що наплічник буде важкий, але прикинула, що їжі вистачить на кілька днів.

Я заплатила, вийшла з магазину, і ніхто мене не впізнав. Зупинилася біля лавки і запхала паперовий пакет із продуктами до наплічника. Поправила капелюха і окуляри і збиралася вже йти додому, коли побачила поряд із продуктовим зоомагазин.

Я нікуди не поспішала, тож мала час зайти всередину.

Коли я зайшла, на дверях задзеленчав дзвоник. Усередині стояв сильний запах тварин, звідусіль лунав щебет пташок.

За склом сиділо троє цуценят. Я притиснула руку до скла, і до неї стрибнуло цуценя.

Було б гарно мати цуцика.

Я витягла з кишені гроші, які в мене лишилися. Цуценята коштували по сто доларів кожне. Навіть усіх подарованих на день народження грошей не вистачило б.

Біля однієї зі стін магазину стояли велетенські акваріуми з рибками, а перед ними — ряди банок, у кожній — кольорова рибка. «Бійцівська рибка — $3.99».

У самому кінці ряду була блакитна рибка з фіолетовими плавниками. Вона дивилася на мене і махала одним плавником.

Я помахала їй пальцем у відповідь і ще раз подивилася на гроші, які тримала в руці.

Я акуратно понесла банку до касирки. Жінка, забачивши мене, витягла ще пакунок із кормом:

— Плюс ще два долари, — сказала вона.

— Добре, пані, — я дивилася, як вона перекладає мою рибку у пластиковий пакет, зав’язує його і передає мені.

— Як зватимуть рибку? — запитала вона.

— Семмі, — сказала я.

Я обережно несла пакет із рибкою усю дорогу додому.

У мене було все, що потрібно, щоб вести господарство: будинок, їжа і нова сім’я. Відтепер це я — Обрі — і Семмі, нас лише двоє.

У нас колись була золота рибка. Я знайшла її акваріум з блакитними камінцями під раковиною на кухні. Я мугикала щось, поки промивала камінці водою без мила, бо не хотіла, щоб Семмі плавав у мильній воді. Я набрала тепленької води і вихлюпнула Семмі в акваріум разом із його старою водою. Поставила акваріум собі на комод.

— Тепер ти вдома, — сказала я йому.

Біля вхідних дверей почулися кроки. Я завмерла і прислухалася. У щілину заштовхали пошту. Грюкнула металева засувка, аж я підстрибнула. Затамувавши подих, навшпиньках підійшла до дверей, щоб подивитися пошту. Скринька була переповнена. Я не торкалася її протягом чотирьох днів. Багато листів було адресовано Ґордону Прістлі. Татові. Саванні прийшов дитячий журнал. «Хайлайтс». Я добряче штурхнула все це ногою і повернулася на кухню зробити сандвіч.

Задзвонив телефон. Такого давно не траплялося. Я втупилася в нього. Два дзвінки. Три дзвінки. Коли пролунав четвертий, я схопила слухавку.

— Мам?

— Що таке, дорогенька?

— Алло!

— Обрі, дорогенька, це Ебіґейл Маршал, з церкви.

Ааа. Церква. Ці тупі жінки з церкви завжди втручалися у наші справи. Вони постійно кликали маму. Наполягали, щоб ми відвідували різноманітні їхні заходи. Аж поки я не жбурнула креманку з шоколадним морозивом у білу сукню Пенні Лейн, бо вона чіплялася до мене з проханнями погратися навіть тоді, коли я сказала, що не хочу. І одна з цих жіночок із церкви досі щотижня лишає перед парадним входом величезну каструлю з їжею, навіть тепер, через три місяці після похорону. Останнього разу це були баклажани. Фе.

— Мама вдома? Я б хотіла зустрітися з нею, подивитися, як ви. Ми не бачилися після пікніка на 4 липня [1].

— Ні, вона вийшла, пані, — сказала я.

— Скажеш їй, що я телефонувала? Ми хочемо організувати продаж випічки, і я подумала, що вона б хотіла долучитися. Вона любила наші спільні проекти. Це може допомогти.

Я не уявляла, чим це може допомогти. Що взагалі може допомогти?

— Так, пані, — сказала я.

— Тож ти скажеш, щоб вона мені зателефонувала? — перепитала пані Маршал.

— Знаєте, взагалі-то, через кілька годин ми їдемо у відпустку. Вона подзвонить вам, коли ми повернемося, — я вигадала чудову історію, тим паче, що біля будинку більше не було припаркованої машини.

— О! Прекрасно! Це добре для вас обох — вибратися з дому. Дайте знати, якщо вам щось треба, ти чуєш?

— Обов’язково, пані, — сказала я. — До побачення.

Я гепнула телефоном об підлогу. Більше не відповідатиму на дзвінки — занадто ризиковано. Виловила червоний фломастер із коробки з різним мотлохом і написала на шматку паперу «У ВІДПУСТЦІ». Дістала скотч і приклеїла папірець знадвору на дверях парадного входу, гепнула ними також. Я знала правила: ніхто, ніхто не повинен знати, що я сама. Я бачила це по телевізору. Дітей, яких знаходили самих, відправляли до притулку. Я не хотіла бути такою дитиною. Хотіла лишатися вдома.

Можливо, завдяки записці перестануть також з’являтися небажані каструлі з їжею.

Телефон став дзвонити постійно. Дзвонив і дзвонив. Мені нічого було сказати, хоч хто б це був. Я не відповідала.

Пластівці на сніданок, півбляшанки «СпагетіОз» на обід, пів — на вечерю.

Іноді я переставала дивитися телевізор і просто лежала на дивані, ні про що не думала і спостерігала, як на стелі танцюють павутинки, на які дмухає вентилятор.

Я була рада, що моя спальня внизу. Це означало, що не треба підніматися нагору і дивитися на зачинені двері спалень.

Кімната Саванни зовсім не змінилася, я це знала. Ніхто навіть не застелив її ліжка. На ньому все ще лежали зіжмакані простирадла і м’які іграшки. Кошик був наповнений брудним одягом. На столі розкидані олівці та кольоровий папір.

Двері до спальні мами й тата також зачинені, але їх відчиняли після аварії. Мама намагалася там спати. Та я знала, що насправді вона спала на дивані внизу, якщо взагалі спала.

Я дуже тішилася, що у мене є Семмі, якого треба годувати кожні кілька днів.

Я дмухала, на воді з’являлися брижі, і це змушувало його погойдувати плавниками.

— Добраніч, Семкінзе, — сказала я. — Я зробила все так, як ти любиш. Дивись. Лавова лампа [2] увімкнена. Штори закриті. На стелі сяятимуть зорі. Музику вже вмикаю.

Я вимкнула світло і залізла в ліжко. Слухала вальси, які купив мені тато, і дивилася, як Семмі плаває, плаває, плаває у своєму акваріумі. Було неважко заснути, слухаючи музику і дивлячись на кола на воді. Мої очі стомилися. Я знала, що не бачитиму снів.

Удень я знову лежала на дивані. Який це був день? Я не впевнена.

— Семмі, чого ти хочеш, самотня блакитна рибко? — запитала я.

Я слухала.

— Я також. Тільки з морозивом.

Бідний Семмі. Я думала про те, чи сумує він за всіма тими рибками, що були в магазині. Мабуть, ні. Їх там було забагато. Бійцівським рибкам потрібен свій власний простір.

Мені також, Семмі.

Добре, що було літо. Ніхто не перевіряє, чи я в школі. Ніхто не витріщається на мене, не кепкує. Ніхто не повинен турбуватися про мене, і я не повинна ні про кого піклуватися. Здавалося, що це добре, так само, як здавалося, що крекери і сир — це добре.

Я знову дивилася телевізор, коли у двері подзвонили. Дзвонили і дзвонили. Я ігнорувала дзвінок. Але він продовжував дзвонити.

«Не відчиняй», — сказала я собі.

Але дзвінок продовжував дзвонити.

Я думала, що можу збожеволіти. Я могла збожеволіти, слухаючи оте дзень-дзелень, дзень-дзелень знову і знову, знову і знову, знову і…

Моя голова казала ногам зупинитися, але вони побігли до дверей. Руки дотягнулися до ручки і навстіж відчинили двері.

Там стояла бабуся. З червоними очима, але рішучим поглядом.

— Бабусю, — сказала я. — Що ти тут робиш?

— Приїхала подивитися, як тут мої дівчатка, — відповіла бабуся.

— Чому? — запитала я.

— Я телефонувала, але ніхто не відповів.

— Телефон зламався, — збрехала я.

— Я хвилювалася. Ми зідзвонювалися що два тижні, а потім — нічого…

— Тож ти подолала увесь цей довгий шлях з Вермонту? Як?

— Поїздом, — відповіла бабуся. — І на таксі.

У бабусі була лише невелика сумка. Туди могло поміститися зовсім небагато речей. Зміна одягу. Піжама. Зубна щітка… Бабуся ненавиділа подорожувати.

Вона розвела руки, і я впала в її обійми. Вперше, відколи лишилася сама, я розплакалася.

Ми сиділи на дивані, бабусині м’які пальці бігали по моєму волоссю. Вони не торкалися мого шраму над скронею. Скроня… Я й слова такого не знала, доки не з’явився шрам.

— Де моя Ліззі? — запитала бабуся.

Ліззі. Моя матір, її донька. Де вона була?

— Вийшла ненадовго. Вона повернеться перед вечерею, — знову збрехала я.

Я не знала, що життя на самоті перетворить мене на брехуху. Я не могла сказати їй правду. У жодному разі.

— Бабусю, почитаєш мені?

— Добре, дорогенька, як тоді, коли ти була маленькою? Ти завжди любила казки…

Бабуся не закінчила свою фразу, але я закінчила її подумки. Вона часто це повторювала, і далі завжди були такі слова: «Саванна ніколи не посидить, щоб послухати казку…»

— Піду візьму книжку, — я пішла у свою кімнату і принесла бабусі книжку, яку читала.

Бабусин ніжний голос завжди навіював на мене сон. Я обкрутилася навколо неї, влігшись їй на живіт, як на подушку.

Поки бабуся читала, світло змінилося на золотисто-оранжеве, але сонце ще не зайшло. Настав вечір. Час вечері. Час, коли бабуся чекала на мамине повернення.

— Може, ми б почали готувати вечерю, — сказала вона, запихаючи закладку між сторінок книжки, — і мамі не треба буде турбуватися про це, коли вона повернеться.

— Добре, — погодилася я.

Я продовжувала лежати на дивані і боялася, що, якщо ворухнуся, доведеться просити принести відро, щоб виблювати.

— Допоможи мені. Мені ніколи не було затишно на чужих кухнях, — попросила бабуся.

Я повільно й обережно підвелася і пішла за нею на кухню. Я була в бабусі за спиною, коли вона побачила мої бляшанки. Вісім бляшанок — деякі все ще повні, деякі порожні — стояли рядочком на столі. Вона мусила здогадатися. Може, вона не була готова в це повірити. Хоча минуло стільки часу, а я й сама досі не вірила. Бабусин погляд зупинився на відчинених дверях моєї спальні, потім став блукати кімнатою, де на підлозі валялася брудна білизна, джинси та футболки.

— Добре, погляньмо, що можна зробити.

Вона пішла до холодильника, де, окрім гірчиці та пляшки з соусом, була лише порізана шинка. Дістала шинку, взяла хліб і зробила три сандвічі. Розклала на три тарілки. Відкрила банку стручкової квасолі, переклала у скляну миску з кришкою і підігріла у мікрохвильовій пічці. Кивнула, щоб я накрила на стіл, і я це зробила. Я налила воду в три склянки і поставила їх. Коли все було готове, ми дивилися на накритий на трьох стіл. Я зиркала на електронний годинник на плиті: 7.20. 7.28. 7.33. 7.38. 7.42. Холодна стручкова квасоля.

— Вона не прийде, правда? — запитала бабуся.

Я подивилася на свою тарілку, у горлі пересохло.

— Ні, — прошепотіла я.

Бабуся зітхнула.

— Обрі.

Пауза.

— Ти знаєш, куди вона пішла? — бабуся говорила так, ніби все ще сподівалася, що мама вийшла у якихось справах.

Я заперечливо похитала головою.

— Як довго це триває?

Я втупилася у свою нез’їдену квасолю і рахувала стручки: один, два, три, чотири, п’ять… п’ятнадцять, шістнадцять…

— Обрі.

— Тиждень.

— Тиждень! Ти була сама цілий тиждень!

Задзвонив телефон. Чудово. Бабуся дивилася на мене.

— Телефон? — запитала вона.

— Не такий уже й поламаний, — відповіла я.

— Не такий, — повторила вона.

Потім схопилася зі свого стільця й побігла до телефону.

— Алло, — сказала вона. В її голосі чувся розпач. — О, ні, дякую, мене не цікавить музичне опитування.

Вона поклала телефонну слухавку й повільно обернулася. Повернулася до столу й сіла. Здавалося, вона думала і думала, і намагалася підібрати якісь слова. А потім ніби забула, що думала про те, що сказати, і закрила обличчя руками. Поклала голову на стіл. І довго так сиділа, час від часу здригаючись.

— Будь ласка, не сердься, — прошепотіла я.

— Обрі, чому, чому, чому, чому ти мені не подзвонила?

Я не знала чому. Я навіть не думала про те, щоб їй подзвонити. Я не могла на неї дивитися. Відчувала, як причина зароджується у пальцях ніг, піднімається до грудей і нарешті виривається з рота:

— Не сердься і на маму теж. Будь ласка.

— Обрі…

— Їй було так важко, — я знову заплакала. Краще б бабуся не приїжджала.

— Я знаю, сонечко, я знаю.

Бабуся підійшла до мене, обвила руками і гойдала мене, притискаючи до себе мою голову, накриваючи долонею шрам.

— Чому вона мене покинула?

— Не знаю. Хоч як ми когось любимо чи думаємо, що знаємо, ми ніколи не дізнаємося, як це — бути ними. Мені так шкода, так шкода. Я думала, вам двом разом буде краще.

— Вона не хвора! — закричала я, вириваючись. — Лише засмучена! Ти не знаєш.

Бабуся дивилася на мене так, ніби я дала їй ляпаса. Але коли наші очі зустрілися, я побачила, що вона не сердиться. Вона знову притягнула мене до себе, тож ми більше не дивилися одна на одну. Бабуся обіймала мене міцно-міцно.

2

Уранці я прокинулася від бабусиного голосу, що долинав із кухні.

— Так… Ні… Ти щось знаєш про неї? Добре, зателефонуй, якщо про щось дізнаєшся. Дякую.

Я вилізла з ліжка і відчинила двері спальні.

— Ти її знайшла? — запитала я.

— Ні, сонечко. Ні твої тітки, ні дядьки нічого не знають. Так само мамині близькі друзі. Буду обдзвонювати тих, хто живе в інших штатах. Де мамин записник?

— У шухляді біля телефону.

Я насипала собі в миску пластівців. Знову не було молока, тож я поставила миску сухих пластівців на стіл і стала їх по одному їсти.

Бабуся відкрила шухляду і стала шукати.

— Можеш мені допомогти? — запитала вона.

— Він маленький і зелений, — відповіла я.

Бабуся подивилася ще раз, потім закрила шухляду і вийшла.

Я припинила їсти. Так тихо, як лиш могла, навшпиньках підійшла до комода і відкрила шухляду.

Маленького зеленого записника не було.

Я вдягнула кепку з Disney World, яку мені прислав дядько Девід, і майже весь день провела у своїй кімнаті за зачиненими дверима, сидячи в ліжку й малюючи. Мені було добре на самоті.

Аж поки бабуся не відчинила двері. Вона стала підбирати одяг з підлоги і закидати його в кошик для брудної білизни.

— Ти взагалі прала свої речі? — запитала вона.

— Я не знаю, як користуватися пральною машинкою, — відповіла я.

— Твоя кімната схожа на свинарник, — сказала бабуся. — Чому на нічному столику лежить печиво? Ти хочеш принадити комах?

— Це для Джиллі, — відповіла я.

— Для кого?

— Ні для кого, — я відвернулася до стіни.

Я чула, що бабуся поставила кошик із білизною на підлогу. Вона підійшла й сіла поруч зі мною, тож ми дивилися в різні боки.

— Коли це ти купила рибку? — запитала бабуся.

— Його звати Семмі, — сказала я. — І він не любить незнайомців.

Бабуся кілька хвилин мовчала. Я взялася домальовувати свій малюнок — замок, з ровом, мостом і чотирма високими вежами.

— Нам треба поговорити, каченятку.

— Саме зараз я дуже зайнята, — сказала я.

— Обрі… — бабуся обережно витягла з моїх рук альбом і олівець. — Мені потрібна твоя допомога, якщо ми хочемо її знайти. Я знаю, це буде нелегко, але чи можеш ти розповісти щось про те, що відбувалося до того, як вона поїхала. Може, це допомогло б нам здогадатися, куди вона подалася.

Я розвернулася, але тримала голову низько нахиленою, тож бабуся не могла бачити мого обличчя під кепкою.

— Будь ласка, — попросила вона.

— Вона ніколи нічого не говорила про від’їзд.

— Нічого?

— Ні. Вона лиш, ну, не знаю, перестала мене помічати.

— Що ти маєш на увазі?

— Ну, часом вона ходила на закупи або пилососила чи мила підлогу і ніби здавалася нормальною, але останній тиждень перед від’їздом… Я намагалася сказати їй щось — що треба повечеряти чи лягти спати, а вона навіть не бачила мене, не чула — так мені здавалося…

— Вона взяла записник із адресами і навіть нічого не сказала?

Я навіть не знала, що було б гірше: що вона покинула мене у цьому невизначеному стані ніби-не-моя-мама, чи що вона була цілком нормальна і свідомо лишала мене саму.

— Ні. І вона ніколи не говорила про… них.

Бабуся деякий час дивилася на мене.

— А ти хочеш?

— Що?

— Поговорити про них.

Моя голова лежала на подушці, я дивилася на стіну.

— Ми не мусимо про них говорити, — лагідно сказала бабуся. — Але мені таки потрібна твоя допомога, щоб знайти маму.

— Ні, — сказала я.

— Ні? — перепитала бабуся.

— Ні! — повторила я, цього разу криком, відвертаючись від бабусі. — Я не хочу тобі допомагати! Я не хочу знати, де вона і чому!

— Твоя мама вчинила неправильно, але…

Мушу сказати, що бабуся намагалася говорити спокійно. Та все ж вона сердилася. Можливо, на мене, а може, на маму.

— Не сердься на неї! — закричала я.

— Обрі, сонечко, здається, це ти на неї сердишся.

— Ти не розумієш, — сказала я. — Лиши нас у спокої.

Бабуся встала з ліжка. Взяла кошика з брудним одягом і вийшла зі спальні.

Коли бабуся запитала, що мені купити в магазині, я відповіла, що нічого не треба, дякую. І вона пішла. Накупила купу всього, і коли повернулася, взялася готувати вечерю. Пахло так гарно, що я не втрималася і відчинила двері своєї кімнати, щоб запах запеченої курки вільно туди заходив. Коли я почула, що бабуся накриває на стіл, вийшла з кімнати.

— Зголодніла? — запитала вона.

Я відповіла їй тим, що сіла за стіл. Бабуся приготувала цілу курку, кабачки і кексики.

— Ти любиш біле м’ясо, правда? — запитала, накладаючи їжу мені на тарілку.

Я кивнула. Бабуся передала мені тарілку.

Я намагалася поводитися так, ніби не отримую хтозна-якої насолоди від їжі, але це було чудово — їсти щойно приготовану страву.

— Ще? — запитала бабуся.

Я кивнула.

Бабуся не промовила жодного слова про те, що трапилося того вечора. Коли ми повечеряли, сказала, що сама прибере. Потім насипала мені величезну миску ванільного морозива з карамеллю і відправила на вулицю. Там було спекотно, і мій десерт швидко розтанув, та все ж холодне морозиво було смачним.

Бабуся продовжувала когось видзвонювати, але так нічого й не дізналася. Вона більше не просила мене допомогти у пошуках мами, а я не зголошувалася. Вона не примушувала мене говорити, навіть коли прийшла поліція. Бабуся лише переказала їм те, що я їй розповіла.

Я вляглася на дивані перед телевізором і відключила мозок.

— У тебе є друзі, з якими ти могла б погратися? — запитала бабуся.

— Ні, — відповіла я.

— Але ж у тебе завжди було багато друзів.

— Е… розумієш… вони тепер по-іншому до мене ставляться. Це вже невесело.

Після того інциденту з шоколадним морозивом і Пенні Лейн навіть моя найкраща подруга, Меґґі Роуз, вирішила, що у мене, як вона сказала, жуки в голові.

Після цього бабуся вже не пробувала змусити мене щось робити. Вона дозволяла сидіти у вітальні на дивані з її постіллю, бо саме там вона спала вночі.

Я слухала, як бабуся говорить по телефону. Вона продовжувала дзвонити дядькам і тіткам і по маминій, і по татовій лінії, і навіть цим тупим жіночкам із церкви. Здебільшого вона говорила про маму, але одного разу я почула, що вона говорить про мене. Бабуся, напевне, думала, що я не можу її чути з вітальні. Але я чула. Я встала і підійшла до кухонних дверей, щоб краще чути.

— Обрі треба… я маю на увазі, я не знаю…

Бабусі було нелегко говорити.

— Я не знаю, чи зможу займатися ними обома — Обрі та Ліззі… Ти зможеш?.. Ти, правда, зможеш?.. Це було б так добре.

Я не знала, з ким вона говорить і що планує. Більше не могла там стояти. Зайшла на кухню і зачепила стілець, повз який проходила. Він вдарився об стіл і наробив багато шуму. Бабуся перелякано глянула на мене. Я пішла у свою кімнату й зачинила двері. Увімкнула вальс і лягла на ліжко.

Через годину до кімнати прийшла бабуся. У неї були червоні очі. Мабуть, вона плакала.

Я встала з ліжка і увімкнула музику голосніше. Одягнула кепку Disney World, дістала м’ячик для софтболу [3] і стала кидати його в стіну і ловити.

Здавалося, бабуся хотіла сказати, що так я пошкоджу стіну, але вона промовчала. Натомість сказала:

— Сядь, Обрі.

Коли я не послухала, вона повторила ще раз, вже суворіше:

— Сядь.

Я сіла, але продовжувала кидати м’ячик — вгору, вниз.

Бабуся забрала його в мене.

Коли вона виходила з кімнати, я схрестила руки на грудях. А коли повернулася, мої двері вже були зачинені, а я лежала в ліжку, вкрита з головою, хоча й було спекотно. Щоб не чути, як бабуся стукає у двері, я зосередилася на музиці й сюрчанні цикад і цвіркунів за вікном.

Я не могла весь час сидіти у своїй кімнаті. Насамперед тому, що хотілося в туалет. Іншою причиною було те, що бабуся на сніданок посмажила яйця, бекон і зробила тости, і все це пахло просто чудово. Я здалася і відчинила двері. За сніданком ніхто не сказав ні слова.

Бабуся знову майже весь день телефонувала, а я майже весь день просиділа в своїй кімнаті. Я розширила замок на кілька листків і тепер приклеювала його до стіни. Відкрила свою улюблену книжку про Середньовіччя і перемалювала звідти кілька картинок. Намалювала хлів і банкетну залу. Стіни зробила направду товсті — на випадок, якщо вороги атакуватимуть баранів.

— Обрі? Можна зайти? — запитала бабуся вже ввечері, відчиняючи двері кімнати.

Я саме закінчувала приклеювати новий шматок замку, тож стенула плечима.

— Сядь, — сказала вона, але сказала по-доброму, не так, як минулого вечора.

Я кивнула і сіла. Бабуся сіла поруч і взяла мою руку. Її рука була на диво м’яка, як на людину, яка так любить мити посуд. Вільною рукою бабуся гладила мене по волоссю.

— Усі намагаються допомогти нам шукати твою матір. Вони допоможуть її знайти.

Вона продовжувала гладити моє волосся, хоча я нічого не сказала.

— Ти знала, що батьки призначили тобі опікуна, на випадок, якщо з ними щось трапиться?

Я повільно похитала головою.

— Кого?

— Мене, — сказала бабуся.

— О, — тільки й сказала я.

Після того, як жахливо я поводилася останні кілька днів, бабуся, мабуть, вирішить, що також не хоче мною опікуватися.

— Зі мною все добре, — запевнила я. — Зі мною тут все буде добре. Мені подобається бути самій.

— Ти не можеш тут лишатися, — заперечила бабуся.

— То що ж мені робити? — запитала я.

Бабуся стиснула мою руку і встала з ліжка.

— Я забираю тебе додому.

3

Бабуся розбудила мене вранці тим, що залізла до мене в ліжко і стала розповідати казку. Початку я не чула, лише середину.

— Тож дівчинка на ім’я Обрі була найхоробрішою дитиною…

— Чому? — перебила я. — Що зробило її такою хороброю?

— Я не впевнена. Думаю, це якось пов’язано з її серцем.

— Так?

— Вона замотала його в целофан, щоб воно довше залишалося свіжим.

Я не знала, сміятися чи ні, тож лише сказала:

— Бабусю!

Скидалося на те, що, оскільки я вже прокинулася, бабуся більше не розповідатиме казку.

— Сьогодні на нас чекає грандіозна пригода.

— Так?

— Звичайно. Ми вирушаємо у Вермонт.

— О, — зітхнула я. — Мені це не здається пригодою.

— Ну, ніколи не знаєш, коли матимеш пригоди. Як на мене, те, що ти була сама — це велика пригода.

— Мабуть, — погодилася я. — А що з Семмі?

— Звичайно, Семмі може їхати з нами! Ми візьмемо все, що тобі потрібно.

Я думала про те, чи можу взяти зі собою велику коробку целофану.

Усе, що мені потрібно, мало вміститися в три сумки. Одну нестиме бабуся, разом зі своєю сумкою, і дві нестиму я. У мене не було ні валіз, ні сумок, лише наплічник. Тож бабуся сказала, щоб я взяла щось у кімнаті батьків. Бабуся була заклопотана, бо чомусь вирішила, що до нашого від’їзду треба прибрати будинок. Поки вона витирала столи на кухні, я піднялася сходами в кімнату батьків.

Якийсь час я стояла біля дверей, моя рука завмерла на ручці. Я не заходила всередину, відколи мама пішла. Зрештою, я штовхнула двері і тихенько увійшла в кімнату. Коли я відчинила комірчину, у якій були валізи, виявилося, що мамина валіза щезла. Кілька її блузок зникли з плічок. Верхня шухляда комода висунута, шухляда зі спідньою білизною. Вона була порожня.

Я запхала шухляду на місце й втупилася в сімейну фотографію на комоді. Вона була зроблена минулого літа, на пікніку на честь дня міста. Саванні шість, мені десять. Я штрикаю її, задля сміху, а вона висить на татовій нозі. Тато обіймає маму, а вона відхиляється назад і спирається на нього. Якби ви хотіли нас усіх розділити, то не змогли б, бо неможливо відірвати когось з фотографії, не розірвавши інших.

Фотографія легко вислизнула з рамки. Я хотіла її мати, але зараз не хотіла на неї дивитися. Знайшла у маминій шухляді з канцтоварами конверт, поклала всередину фотографію й заклеїла. Взяла татову сумку і невелику валізу з коліщатами, спустилася вниз. Я несла забагато речей одночасно, тож лишила конверт на кухонному столі й пішла пакуватися до себе в кімнату.

Залізнична станція була за годину від нас. Бабуся викликала таксі. Авто приїхало і припаркувалося на заїзді біля будинку. Водієм був приємний літній чоловік на ім’я Стен, який сказав, що цінує нас як клієнтів і що завдяки тому, що ми подзвонили, він із дружиною зможе піти в ресторан. Він розповідав це, поки завантажував наші речі в багажник.

Семмі я тримала сама. Він був у пакетику, пакетик — в акваріумі, а акваріум — у сумці для фотоапарата. Я могла тримати сумку в поїзді і відкрити пакетик, щоб дати доступ повітрю. Я також тримала подушку. Занурювалася в неї обличчям, бо вона пахла домом, моїм ліжком і, мабуть, мною.

Стен відчинив двері, щоб ми могли сісти на заднє сидіння.

— Бабусю, — прошепотіла я. — Я не можу.

— Давай, каченятку. Все добре.

Бабуся взяла мене за лікоть, провела сходами від будинку до машини і примусила залізти всередину. Вона сіла справа від мене, продовжуючи стискати мій лікоть. Ми пристебнулися. Я дивилася крізь скло і тихенько прощалася зі своїм домом, зачиненим і порожнім. Думала про те, чи Джиллі все ще лишилася всередині, чи й вона змушена його покинути.

Водій висадив нас посеред міста, неподалік від невеличкої платформи. На станції була будка для касира, туалет і платний телефон. Я стояла на платформі з багажем, а бабуся купувала нам квитки. Квитки на північ в один кінець.

— Ми їхатимемо цим потягом всю ніч, — сказала бабуся. — А вранці в Нью-Гейвені пересядемо на вермонтську лінію.

Вона з захватом говорила про плани. А я думала, чи було захватом те, що відбувалося у моєму шлунку. Чоло вкрилося потом. Я мусила сісти, щоб підтримувати живіт.

Мене нудило від того, що мене постійно нудило.

— Тримай, — бабуся вручила мені розклад потягів із моїм квитком, запханим всередину. — Я піду в туалет. Зараз повернуся.

Я відкрила і стала роздивлятися розклад. Наш потяг вирушав о 17.30. Я простежила наш маршрут на північ. Потім подивилися на розклад з іншого боку, який показував рух того самого потяга у зворотний бік, на південь. У Джорджію. Де жила татова родина. Ми також там жили, аж поки мені не виповнилося шість. Я взялася читати назви станцій. Саванна — там народилася моя сестра. Я втупилася в її ім’я, написане великими літерами у розкладі поїздів. Саванна.

Квиток випав з розкладу, я взяла його в руки. Намагалася прочитати, що там написано, але літери і цифри розпливалися. Я побачила якусь позначку в кутку і смикнула за неї.

Коли бабуся повернулася з туалету, я сиділа з купкою пошматованого паперу.

— Обрі! — вигукнула вона, коли зрозуміла, чим були смужки блакитного паперу.

Вона хотіла мене вбити. Я це знала.

— Я не хотіла, — мій голос тремтів. — Я не знаю, як це сталося.

«Мабуть, вона буде на мене кричати, — думала я. — Мабуть, я кричатиму у відповідь і в усьому звинувачу її».

Бабуся визбирала всі шматочки. А потім м’яко сказала:

— Обрі, ти не можеш тут лишитися.

Я не могла з нею погодитися, але й не могла заперечити. Я тричі глибоко вдихнула. Бабуся витягла свій гаманець, який був товщим, ніж я очікувала. Відрахувала чотири двадцятидоларові купюри і вручила мені.

— Вони не замінять понищений квиток. Ти маєш купити новий. Іди на вокзал і скажи касиру, що тобі потрібен квиток на потяг до Нью-Гейвена.

Мої ноги трохи потупцяли, але рушили з місця. Пішли до крихітного будиночка і підвели мене до касира. Рот пробубонів:

— Один квиток на потяг до Нью-Гейвена.

Бабуся не сказала жодного слова про гроші, які я змарнувала. Вона лише взяла мою руку, коли я повернулася на платформу, і сказала:

— Усе буде добре.

Коли я похитала головою, бабуся додала:

— Думай про це як про мандрівку. Лише бабуся, її дівчинка і спільна пригода.

Я знову стала глибоко дихати. Пригода. Пригода. Усього лиш невеличка подорож із бабусею. Діти з різних причин можуть подорожувати з бабусями чи дідусями. Потихеньку я стала заспокоюватися.

Коли приїхав потяг, ми затягнули всередину наші сумки. Я думала, що доведеться тримати їх на колінах, але на поличках над сидіннями було достатньо місця.

Я ще ніколи не їздила у такому поїзді. Сидіння великі, зі столиками і підставками для ніг. У кожному вагоні був туалет, а ще був вагон-ресторан. Розглядаючи краєвиди Вірджинії за вікном, я заспокоїлася. Ми їхали повз міста та будинки. Я думала про те, як це — жити біля залізниці.

Я витягла книжку і навушники. Тримала акваріум із Семмі на колінах. За кілька годин ми проїхали Вашингтон, округ Колумбія. Та з поїзда мало що було видно.

Потім пішли вечеряти. У вагоні-ресторані пропонували гарячу їжу! Меню в картинках висіло над касою, де ти платиш і забираєш своє замовлення. Ми взяли гамбургери. Вони були у невеликих пластикових пакетах, які розігрівали у мікрохвильовці. Минуло хвилин десять, доки я змогла взяти в руки свій бургер — такий він був гарячий. Він був трохи вологий від пари, яка зібралася у пакетику. Я зняла верхню частину булки і витиснула туди три пакетики кетчупу.

Я дивилася, як бабуся їсть свій бургер.

— Ти колись їла в поїзді? — запитала в неї.

— Ага, — відповіла вона. — По дорозі до тебе.

— А що ти їла?

— Піцу.

— Вона була смачна?

— Вона була гаряча. Якщо знову зголоднієш, також можеш замовити піцу.

Це звучало привабливо. Треба не забути зголодніти.

— Бабусю?

— Так?

— Це дивно — їсти дитячу їжу?

— Дитячу їжу?

— Так. М’які вологі бургери і піцу з мікрохвильовки.

— А до чого тут діти?

— Не знаю. Просто така їжа м’яка і проста.

— Їжа для старих і їжа для малих — це одне й те саме. Подумай про це. Одного дня хтось годуватиме мене з ложечки перетертим пюре. М’яка волога їжа — це всього лиш частина подорожі на поїзді.

— Ти не така вже й стара, бабусю, — зауважила я.

У бабусі було сиве волосся і зморшки, але вона все ще могла тягати усі наші сумки і не жалітися.

— Шістдесят шість, чи ти забула? Аж до мого дня народження, — сказала бабуся. — Потім додай ще один рік.

Раптом я згадала, що лишила фотографію на столі в кухні.

— Я забула…

— Що ти забула?

— Та, нічого.

— Усе, що ти забула, ми зможемо купити, коли приїдемо, — сказала бабуся.

Я в цьому сумнівалася.

Після вечері у потязі поменшало пасажирів. Бабуся перемістилася на сидіння через ряд від мене і сказала мені спробувати поспати. Я була щаслива, що взяла свою подушку. Примостила її під голову і скрутилася на сидінні. Я таки заснула на якийсь час, а потім бабуся мене розбудила.

— Нью-Йорк, — сказала вона, показуючи у вікно.

Я ніколи не бачила Нью-Йорка, тож була рада, що бабуся мене розбудила. Ланцюжок яскравих вогнів, які відображалися у воді, досить довго нас супроводжував. Я дивилася на вогні, аж поки вони не зникли, а потім знову поринула у сни. Прокинулася і подивилася у вікно — побачила воду, освітлену місяцем, коли зиркнула у вікно наступного разу — побачила ліс.

Рано-вранці мене розбудила бабуся зі сніданком на картонному підносі.

— Сніданок у ліжко, — сказала вона.

Це знову був гарячий сандвіч у пластику. На етикетці було написано «Круасан з яйцем, шинкою та сиром». Бабуся також купила мені апельсиновий сік у пластянці з накривкою.

За кілька хвилин до прибуття у Нью-Гейвен ми зібрали весь наш багаж, щоб бути готовими вийти з потяга. Станція виявилася більшою, ніж та, що у Вірджинії. Там було багато платформ і потягів, які прибували і від’їжджали. Бабуся сказала, що нам ще треба почекати наступного потяга, і дозволила скрутитися біля багажу й подрімати. Потім купила нам сандвічі з індичкою. Ранкове повітря було холоднішим, ніж у Вірджинії, і, коли я дихала, здавалося, що воно рветься крізь носа. Через це я почувалася так, ніби у мене боліла голова.

Коли нарешті прибув наш потяг, я була готова їхати далі. Вмостилася на сидінні і дивилася у вікно. Ми проїздили повз міста, ліси і ферми. День був сонячний, тож усе видавалося яскравим і зеленим. Поїздка тривала майже до кінця дня.

Що ближче ми були до бабусиного дому, то більше я думала про те, що на мене чекає.

Ми літали до Монтпілієра [4], щоб відвідати бабусю, але я ніколи не була там без батьків. Я пам’ятаю бабусин дім, повний тіток, дядьків, кузин із кузенами. Улітку ми збиралися на вулиці, і можна було їсти стільки хотдогів і бургерів, скільки хочеш. А ще — кавуни, софтбол і фонтанчики, під якими так весело бігати. Узимку падав сніг, тож ми робили на снігу янголів і ліпили сніговиків. Якщо збиралися усі мої кузини та кузени, то на засніженому подвір’ї були цілі небеса янголів. Завжди було так багато людей, що в будинку непросто було знайти місце для спання. Ми з Саванною удвох скручувалися на маленькому диванчику.

Коли ми прибули на станцію біля бабусиного будинку, мене знову стало нудити.

Я легенько притиснула до себе сумку з Семмі, коли ми вийшли з потяга.

— Незабаром ми дамо тобі свіжої водички, Семмі, і знайдемо місце для акваріума, і тоді ти почуватимешся вдома, — прошепотіла я.

Я знала, що риби не люблять, коли їх пересаджують з одного акваріума в інший.