З любов’ю, Обрі

24

Бабуся дала мені достатньо часу на роздуми, тож я була здивована, коли одного пізнього вечора вона зайшла до мене в кімнату.

— Тобі прийшов лист, — сказала вона.

— Справді? — спитала я, не встаючи з ліжка. — Від кого?

— Від мами.

Бабуся поклала два конверти мені на ліжко. Я не дивилася на них, лише на неї. Я трохи припіднялася й потягнулася до бабусі, поки вона не пішла. Обійняла її.

— Я люблю тебе, бабусю.

Бабуся усміхнулася.

— Я також люблю тебе, дурненьке дівчатко. А тепер відкривай листи й читай, що там написано.

Вона пішла з кімнати, зачинивши за собою двері, а я розірвала конверти.

Здавалося, що більший конверт уже розпечатували, а потім заклеїли знову. Спочатку я відкрила його.

На мене дивилися чотири обличчя. Хоча вони й були дуже знайомі, здавалося, що вони з іншого часу. Це були ми: я, Саванна, мама й тато. Це була фотографія, яку я взяла у мами в кімнаті й забула на столі у Вірджинії.

Я відклала фото, щоб розірвати інший конверт. Листа написала мама.

~ ~ ~

Моя люба Обрі!

Не так давно я знайшла і відкрила загадковий конверт, на якому не було адреси. Так я дізналася, куди зникла фотографія з мого комода. Я задумалася лише на хвилину, поки зрозуміла, що ти хотіла її мати. Навіть якщо моє припущення було помилковим, я хочу, щоб вона була в тебе.

Хочу, щоб ти знала, що у мене тут все добре. Я пофарбувала вітальню та їдальню. Зараз обидві кімнати сонячно-жовті. Мушу сказати, що тепер вони мають інакший вигляд, ніж раніше. Я навела лад у твоїй кімнаті, але ще не пофарбувала її — хочу, щоб ти сама вибрала колір.

Мені все більше й більше подобається моя робота. Це так приємно — допомагати людям, а немовлята, звичайно, просто чудові. Зараз я працюю весь день, але коли ти повернешся, мені дозволять працювати по кілька годин — так довго, як мені треба буде, тож ми зможемо якийсь час побути разом.

Знай, що я думаю про тебе, щодня.

З любов’ю, мама

~ ~ ~

Я тричі прочитала листа. Потім відклала його. Взяла фотографію і підійшла до столу, поближче до вікна, щоб роздивитися її на світлі.

Там були ми всі разом, застиглі в тій одній миті, такі щасливі. Я думала, що нас вже немає, але це неправда. Моя сім’я ніколи не повернеться до мене, але все ж у мене є різні дрібнички, маленькі нагадування. Оця фотографія. І мама тут, і їй вже краще. І мої спогади.

Тримаючи фото перед собою, я заплющила очі. Я все ще могла його бачити. Я відчувала, що спогади були дуже близько. Не так, як іноді, коли я в них занурювалася, відгороджуючись від решти світу. Можливо, тому що я змінилася. Я думала про маму і про те, чи я мала їхати до неї, про тата й Саванну, а потім обрала бажаний спогад і почекала, поки він заповнить мене повністю.

Я хворію вже три дні.

Мама каже, що це якась весняна інфекція. Вона каже, що деякі люди хворіють, коли змінюються пори року. Можливо, я — одна з таких людей, а може, й ні. Уже середа, а я на цьому тижні ще не була в школі. Мені вже набридло цілий день валятися на дивані, але подушка все ще м’яка, простирадло гладеньке й прохолодне, а коли я встаю — паморочиться в голові.

Мама всаджує мене, примушує пити воду з дитячої чашки-поїльнички, яку ми чомусь так і не викинули. Її витягають, якщо ми недобре почуваємося. Така собі «хвора» чашка.

— Мамо…

— Так, дитинко?

— Мені недобре.

— Ти спітніла. Знаєш, що це означає?

Я знала. Тато завжди говорить про це, що, коли лихоманить, тіло стає дуже гарячим. Коли ти починаєш пітніти, це означає, що лихоманка відступає.

— Вставай, пішли до машини — поїдемо по Саванну.

Я хитаю головою.

Мама забирає волосся з мого чола. Хвилину тримає на ньому свою руку.

— Добре. Ти ще не готова. Лягай. Я повернуся за п’ятнадцять хвилин.

Коли я знову розплющую очі, Саванна вже тут, дивиться телевізор. Вона вдягнена у рожевий картатий комбінезон поверх зеленої спідниці. На ногах — малючачі блакитні кросівки з райдугами та хмарками.

— Ти вдягалася сама? — питаю я.

— Мама мені дозволила, — відповідає вона, не обертаючись.

У вітальню вертається мама й каже:

— Ходімо надвір.

— Па-па, Саванно.

— Ти також, — мама звертається до мене. — Тобі стане краще на свіжому повітрі.

Вона допомагає мені піднятися, і я перевдягаюся в чистий одяг, який мама принесла мені, включно з білизною, прямо у вітальні. Потім вона випускає мене і Саванну, яка тримає в руках купу іграшок, на подвір’я перед будинком.

— Давай бавитися в «дім», — пропонує Саванна.

Я сідаю на траву і вирішую, що не посунуся ані на дюйм.

Саванна відчиняє крихітний будиночок для ляльок і дістає зсередини малесеньких людей. Блідий дерев’яний хлопчик із жовтим кучерявим волоссям із ниток. Дерев’яний хлопчик коричневого кольору з чорним волоссям. Худюща пластикова балерина.

— Це брати й сестра, — пояснює Саванна.

Вона витягає пластикову коротульку і високого дерев’яного чоловічка з рудим мотузяним волоссям. А потім — ще й винний корок із намальованим обличчям.

— Мама, тато, немовлятко.

— Саванно, ці люди не пасують одне до одного. Вони не можуть бути сім’єю.

Саванна цим не переймається.

— Вони живуть разом.

— Це не має значення.

— І вони щасливі разом.

Занадто змучена, щоб сперечатися, я кладу дітей у ліжечка. Підпираю голову рукою і опираюся ліктем на схрещені ноги.

На заїзді з’являється татова машина. Я не встаю, а Саванна біжить йому назустріч. Разом вони йдуть до мене.

— Як почувається моя дівчинка? — питає тато. — Що робите?

— Граємо у дім. Але Саванна створила якусь ненормальну сімейку.

— Ну, часом таке трапляється. Але я впевнений, що це хороша сім’я, так?

Я стенаю плечима.

— Тобі краще?

— Можливо, — кажу я.

— Можливо, — повторює тато. — Ну що ж, це краще, ніж нічого. Це краще, ніж нічого.

Хоч мені дев’ять і я вже завелика, тато піднімає мене на руки, і моя голова опиняється у нього на плечі.

— Ти видужаєш, дівчинко, — каже він.

— Я люблю тебе, тату, — озиваюся я.

— Я також тебе люблю.

— А мене? — кричить Саванна знизу, тримаючи тата за руку. — Мене ти любиш?

— І тебе, Саванно, — каже тато.

Саванна щасливо пищить і тулиться до татової руки.

— Я люблю обох моїх дівчаток. Саванно, збери свої іграшки.

Вона згрібає усіх ляльок у будиночок, зачиняє його й знову хапає тата за руку.

Саванна веде нас сходами, штовхає двері й не дає татові зайти. Тато заносить мене всередину і знову вмощує мене у мій затишний кокон на дивані. Саванна ставить поруч зі мною ляльковий будиночок.

Мама кличе тата й Саванну їсти, вони лишають мене, але я чую, як вони говорять, їдять, сміються разом. Я відчиняю ляльковий будиночок і уважно роздивляюся кожне обличчя, гадаючи, чи можуть вони бути гарною сім’єю, як сказав тато.

Коли я підняла голову зі свого столу, стала витирати з обличчя сльози. Більше їх не було. Я вже все виплакала.

Коли стирала калюжу зі столу, під долонею легенько чвакнуло. Щоб переконатися, що стіл сухий, витерла його ще й рукавом светра.

Я взяла фотографію й усміхнулася кожному: Саванні, татові й мамі. Потім притулила фото до стіни, щоб бачити, коли писатиму.

~ ~ ~

Люба мамо!

Я знаю, що ти готова, щоб я повернулася додому. Я справді щаслива, що ти хочеш, аби я була з тобою.

Але я ще не готова.

Я щаслива тут із бабусею. Вона дуже добра до мене, навіть якщо я поводжуся як вередливе маля. Мені подобається школа, і я маю гарних друзів. Я хочу хоча б закінчити цей навчальний рік тут, у Вермонті. Сім’я, що живе по сусідству, також дуже добра до мене. Там живе моя найкраща подруга.

Я почуваюся тут, як удома.

Я сумую за тобою. І знаю, що й ти сумуєш за мною, що любиш мене і хочеш, аби я була з тобою. Обіцяю, що одного чудового дня приїду додому, до тебе, але я ще не готова. Знаю, ти хочеш, щоб ми знову були сім’єю. Я також цього хочу. Але я поки що не готова покинути сім’ю, яку маю тут. Будь ласка, приїзди до нас іще. Сподіваюся, у тебе все гаразд, і своєю новою роботою ти все ще задоволена, і будеш готова до мого повернення у Вірджинію.

Усе буде добре.

З любов’ю, Обрі

~ ~ ~