З-під Полтави до Бендер

18

Орлик не спав. Він прямо забув спати. Снувався по таборі і завидував тим, що де-небудь і як-небудь притулившися до землі, хропіли. Щасливі!

Йому, хоч і стуляться повіки, так найлегший шорох розплющує їх. Будиться, надслухує, тривожить. І чим тихіше кругом, тим більший гамір у його голові. Хмарами думки налітають і, як ворони, б'ються: «Ти спиш?… Не смій… Для других сон, ти слухай і дивися… Втома? — На неї хай нарікають інші, не ти. Мусиш бути сильним, твердим, кожної хвилини до діла готовим… Кажеш, ти тільки чоловік?… Так пощо вискакував з гурта? Треба було остатися в родовім кублі ошмянської шляхти й жити, як вони. Треба було й далі писати своїх Альцидів й Гіппоменів, а не поривати очей на булаву. Хто вище стоїть, мусить дальше глядіти.»

«Я очей на булаву не поривав і не пориваю», — боронився Орлик. «Я її прийму, як конечність.»

«Ха-ха-ха!» — сміявся злобний голос. «Добра мені конечність. Всі гетьмани приймали її до рук, як конечність, і Мазепа, і Дорошенко, і Виговський, — усі. І кожний гадав, що докаже того, чого не доказали інші… І ти не що інше гадаєш.

Орлику, орлику! Високо літаєш, далеко буяєш, бе-ре-жись, щоб низько не сів.»

«Крила сторощу, а лету не знижу», — відповів, прокидаючись Орлик.

«Хрест, не булаву прийму, — знаю це.»

«І не боїшся?»

«Рішився.»

«Давно?»

«Заки до шведів перейшов.»

Сяють зорі, шумить широкий Бог, табор хропе.

Зимна долоня наближається до Орликових повік і затулює їх.

Між ним і світом виростає мур.

«Козаче, козаче, де твоя рушниця, де ласка, де твій спис?…» Хтось іде степами і плаче словами без сліз. Слова об мур вдаряють. Сиплеться пісок і летить каміння… — Орлик протирає очі.

Сяють зорі, шумить Бог, турецький торговець позіхає. Хриплий голос, як гадина,

сичить:

«Хто вибере тебе? Хто і де? На чиїй землі, на якім майдані, в якому храмі, на яке Євангеліє будеш ти присягати?»

«Скрізь земля мати, а батько Бог.»

«Говориш, наче хворий… Де твої електори?… Герцик один і другий, це твої други. Ломиковський і Горленко, Мирович і Довгополенко, а інші де?… Хто вибере тебе?» «Ідея.»

«Слово гарне, так туманне, — гетьманне! Ідея, це крила, але де сила, де сила?» «Силу добуду я з землі і люду». «Земля в крові, а люд у тривозі.»

«Надію маю в Бозі. Визволю народ від перемоги старшин.» «А старшини?» «Владою поділюся з ними.» «Щоб був і вовк ситий і коза ціла… Конституція?» «Чому б то ні?» «Писана кров'ю в огні?». «Це найтривкіший інкавст і пергамент.» «Фермент, фермент, фермент… Орлику, ти високо літаєш.» Гадина повзе миршавою травою, легка долоня гладить дрижучі виски. Тихий голос, мов крізь сон співає: «Забудьмо наше горе, забудьмо погром, думаймо про пором, про перевіз, щоб лиш дальше від сліз і від крови… Перед нами діброви, перед нами країна мрій, спокій… спокій…»

Голос хитається, як мати над колискою дитини. Гори-долини, гори-долини, пісня мандрує степами і — гине… В далечині кущ білої троянди розцвівся буйним квітом; пелюстки з імли. «Не зривай мене, — люби…»

Огородниця, чорна як ніч, підходить до білого куща з коновкою червоної крови і підливає його… «Любови, любови.»

Кущ дрижить, гильками б'є сплячого по руці. Орлик знову протирає очі. Під кущем суслик на задніх лапках сидить, а передніми мордочку миє. Очка, як два блискучі цвяшки. Степовий суслик, яких тут багато. Що?… Він балака?

«Орлик бурлака, пан Орлик бурлака, забаг булави для слави… чи для справи?» «Нужденний звірок! Підеш, бо вб'ю!»

«Мене, та не всіх. Нас тут, аж кишить. Чуєш? Земля дрижить, москаль біжить, тікай… Хі-хі… Налякав?… Що?… Такі ви всі, а прешся до булави. Сниться бій… Кріпко стій і не млій, бо цей бій-перебій… а що скаже Андрій?»

І щезає в норі. Орлик раменами здвигає. «Тю… Перевтома. Ніщо, лише перевтома. Але дійсно, що скаже Андрій Войнаровський?» — І це питання відтручує всі інші геть далеко поза себе. «Що скаже Войнаровський?»

Стільки літ прожили разом у службі, Орлик гетьманові, Войнаровський своєму дядькові. Войнаровський, колишній подстолій брацлавський, син гетьманової сестри, не гордував Орликом, бідним шляхтичем ошмянським, який, дякуючи протекції гетьмана, вибився на верхи суспільні. Войнаровського гетьман покликав до свого боку. Він кинув уряд і маєтки, поступив на гетьманську службу, служив вірно, пильно, щиро. Гетьман полюбив свого небожа і, не маючи сина, готовив його на наслідника. Думав про дідичність булави.

Орлик знав, скільки лиха натерпілася Україна від виборности гетьманів. Не перечив, що дідичність поклала б край боротьбі за булаву, сварам, колотнечам і домашнім війнам. Вірив навіть, що гетьманові вдасться здійснити свій великий задум. Так що ж? Полтавський бій поклав усьому край. Замість творити нове, прийдеться старе латати.

Коли б гетьман виграв був війну і, вмираючи, передав булаву Войнаровському, то сумніву нема, що старшини пошанували б його останню волю, але він війну програв, він кінчить куди трагічніше, ніж покійний Богдан. Його ім'я будуть виклинати в церквах, його пам'ять буде зогиджена в народі, його небожеві нема що числити на вдяку й прихильність загалу. Як замкне очі Мазепа, прийдеться вибирати нового гетьмана, людину, яка була б здібною рятувати останки розбитого державного корабля, оці Remanenta naufVagio erepta[5]. Войнаровський до того нездатний. Він, як сонце, задивлений був у свого дядька. Якщо те сонце погасне, для його потемніє світ. Він привик безумовно слухати і сповнювати дядькові накази точно, пильно, справно, але сам наказувати не вміє. Оце й є той лихий наслідок режиму великого гетьмана, який думав за всіх і за всіх рішав, а других не приучував до того, навіть свого небожа ні, хоч і готовив його до наслідства по собі. Так тоді, щоб задум гетьмана Мазепи не зійшов разом з ним до могили, треба не кому іншому, а йому, Орликові, брати цей важкий хрест, — булаву.

«Для справи, чи для слави?» — нашіптує йому злобний голос до вуха.

«Перше одно, а чи друге прийде? Як Бог дасть, так буде,» — заспокоює себе

Орлик.

«З вас усяк гадав так. Справа, справа, справа… щоб лиш у руки булава, а там… бам-балам у старий дзвін, щоб лиш я, а не він, у Москву на поклін, або в Варшаву понесеш гадку лукаву, а все для справи, для справи!» — шелестить злобний голос травою…

Шумить широкий Бог, меркнуть на небі зорі, вітрець від моря повіває…

Орлик не то спить, не то думає. Як огні в далечині, мерехтять ясні думки. «Щоб лиш я, а не ти, Пилип, а не Андрій… Кріпко стій і не млій, бо це бій-перебій, бій сумлінь, — амінь…»

Сумління не дає йому спокою.

Приймати булаву, яку гетьман готовив для Войнаровського, це значить — піти наперекір гетьманові і скривдити Войнаровського. Це не по-товариськи і не по-лицарськи.

Орлик шукає виправдання для себе. Пригадує собі, що гетьман у таборі під Полтавою казав: «За булаву не сперечайтеся. Вона важка. Хто більше сили матиме, хай бере і хай рішає момент, а не жадоба чести, добро народу, не привата.» Орлик кожнісіньке слово пам'ятає, але не забув також і тієї нотки, що в голосі гетьмана дрижала.

Так, мабуть, балакав покійний Богдан, тоді, як радив вибрати гетьманом Виговського, а не Юрася. Радив, але в душі бажав, щоб булаву таки Юрасеві вручили.

Так і Мазепа рад би, щоб вона Войнаровському припала. «Негарно, й дуже то негарно роблю я, — говорив собі Орлик, — що не перечекавши, як рішить момент, і не побачивши, в кого з нас більше сили, в думках за булаву хапаю. Каменем за хліб плачу.»

«Бо мусиш!» — почув над головою. «Не в людях річ, а в ділі! Будьте смілі, не орлики, вірли! Як не він, то ти, — лети! За вами хрести, а перед вами імла. Човен без весла, і без дна судна. Лиш сміливість одна, лиш божевільне завзяття, як непогашене багаття в степу, вкаже вам шлях по зітлілих кістках, крізь ночі темінь туди, де світає. Будьте, як кремінь, хай ніхто не дбає, що і де вас жде, що було, не буде, що буде, Бог знає, не йдіть, а летіть, не орлики, вірли».

Орлик затулив долонями очі. «Да будеть воля твоя…»