З-під Полтави до Бендер

42

Обидовська з острахом дивилася на бліде обличчя гетьмана, на очі, що чимраз дальше втікали кудись углиб, на рівний ніс, що з кожною дниною загострювався гірше.

Войнаровський зрозумів її тривогу.

Тихо підійшов до дядькової постелі і надслухував хвилину.

«Спить», — ледве чутним шепотом озвався, звертаючись до Ганни.

«Спить», — повторив Мручко й рукою на занавісу показав.

Безшумно виходили з намету.

Біля постелі недужого остався тільки його небіж і Ганна Обидовська.

Молитовно дивилися на ікону Почаївської Матері, перед якою палахкотіла лампадка.

«Андрію, принеси оливи і долий цо лампадки», — сказала.

Войнаровський пішов, а вона боялася, що Божа Мати вузькими устами дуне і згасить дотліваюче світло.

Іноді гетьман кликав Мручка до себе. Полюбив старого за його щирість і за веселу вдачу. Мручко, хоч і невчений і до панських покоїв незвичний, визначався природним хистом, — ніколи зайвим словом не вразив свого рейментаря, якого любив більше, ніж самого себе.

«Бо що таке я? — казав бувало. От такий собі сотник, як багато інших, а Іван Степанович один і другого не буде.»

І цей «один» — гас на його очах, ніби йому щось «починили». Мручко сидів біля постелі недужого, розказував, що цікавого сталося в таборі, відповідав на його питання і крадьки то зиркав на спалені уста, то надслухував його тяжкого, нерівного віддиху.

В чари не вірив, хоч і як поміж запорожцями поширена була віра в характерників і в усякі несамовиті сили. Але зате з власного досвіду знав, як можна збавити людину, досипавши чогось до страви або до питва. Оце то й є ті найпевніші чари. Гадка, що таке могло і з гетьманом статися, не давала йому спокою.

Як, коли і кто міг би це зробити? Кругом самі свої люди, ворога поміж нами немає. Сам він кожноі страви пробує, заки її гетьманові подадуть. Гетьман їсть з Обидовською і Войнаровським, часто-густо Орлика на обід, або на вечерю просить, — якщо всім їм не шкодить, то чому ж би тоді йому мало пошкодити? Хірурги також не знають, від чого гетьманові погіршало, все на спізнений вік спихають і на важкі переживання останніх днів.

Пізній вік. Боже ти мій, донедавна гетьман так добре тримався, аж нараз прийшла на нього старість? І Мручко немолодий і інші, і всі вони останніми часами пережили чимало. Ні, тут щось не теє, тут не без причин. Nihil sine causa[24]. І старий сотник прямо від ума відходив, а все ж таки не показував того по собі. Вдавав жвавого й веселого, як звичайно.

«Обітри мені піт з чола, бо самому незручно», — просив його гетьман.

Мручко брав хустину й легко, як тільки це його важка рука могла зробити, стирав зимні краплини з високого білого чола.

«Відхили занавісу і впусти свіжого повітря», — просив гетьман.

І Мручко відхилив шовкову занавісу, за якою було вікно, без скла, лише зі шнурами, замість дерев'яних рамців.

Вечоріло. Рожево-жовтувате небо висіло над табором, шведи трубіли на молитву.

«Що робить король?» — спитав нараз гетьман.

«Город будує, — відповів Мручко. — З ранку до ночі снується. Звідки в нім тієї сили набереться, Бог один знає.»

«Дивний чоловік король Карло. Незвичайний.»

«Кажуть, за Цедергельмом скучає.»

«За Цедергельмом?»

«Так, за своїм секретарем. Мабуть, дуже привик до нього. Не знаю, чи правда, але розказують, що одного разу король щось йому диктував. Нараз розірвалася граната і кілька відломків впало туди, де вони працювали, бо це при фронті було. Цедергельм здригнувся, підскочив і випустив перо. «Чому не пишеш?» — питає король. «Ваша милосте, граната!» — «Що спільного має граната з тим, що я тобі диктую?… Пиши!»

Гетьман любив слухати оповідань сотника Мручка. І тепер не перечив. «Воно справді на короля Карла похоже», — притакнув. Це несамовита людина. Про таких, як він, світ не забуде ніколи.»

Сутеніло. Гетьман просив, щоб Мручко засвітив свічки, які в срібних свічниках на столі біля ліжка стояли. Мручко засвітив і назад заслонив занавіскою вікно, щоб полумінь не хвилювала.

«А з краю якої вісти не маєш?» — питався гетьман.

Мручко має не одну, бо мало що не кожної днини прибігав якийсь смільчак і розказував тривожні речі про Полтаву й Лебедин, про те, як жорстоко цар мазепинців карає. Але Мручко не хотів того переповідати гетьманові, щоб не бентежити його. Скоренько в пам'яті шукав. «Кажуть, — почав, — кажуть, що цар раз Балакірева питався, чи гарний його новий город, Петербург. «Гарний, — відповідає Петровий весельчак, — з одного боку море, а з другого горе, з третього мох, а з четвертого ох, — бодай би ти здох!»

«А цар що?» — спитав, усміхаючись, гетьман.

«Сильно розсердився на блазня, бо цареві можна все нехтувати, тільки нової столиці не торкай. «Тікай до чорта, — гукнув, — і по моїй землі ходить не смій, а то вб'ю, як собаку.»

«І Балакірев пішов?»

«Як не піти, коли цар проганяє? Декілька днів не показувався цареві на очі. Аж нараз, гляди, їде собі повозкою, а жінка біля нього, як коли б ніщо. Цар зупиняє його. «Як ти смієш? Я ж тобі заборонив ходити по моїй землі…» — «Це не я ходжу, а коні, — каже Балакірев, — я на фінській землі стою.» Дивиться цар, а в Балакірева дійсно під ногами мішок якоїсь землі, а на йому фінська урядова печать. «Я ще і квітанцію маю, — каже блазень, — що це не твоя, а фінська земля.» Розреготався цар і знову свого улюбленого блазня до царської ласки прийняв.»

«А Меншикова не викинув зі своєї ласки?» — спитав гетьман.

«Кажуть, Меншикова він по-давньому то б'є, то голубить, то зневажає, то ласками обсипає. Світлішому вродився син.»

«Що ти кажеш? — здивувався гетьман і усміхаючись додав: — Може б, так йому побажання післати?»

Мручко потилицю почухав. «Ах, чого б то світліший пан не дав, щоб ваша милість могли йому власною персоною побажати.»

«Ну, це вже важко буде, — жартував собі гетьман, — я тепер дійсно недужий, з гратуляціями їхати ніяк не можу. Оце вже вони другий раз так сильно заскучали за мною, перший раз, заки я до короля Карла перейшов, а другий раз після Полтави. І обома разами довелось відказати.»

«Невдячний народ хахли, — сміявся Мручко, — так нас просять, а ми ні і ні.»

Мручко був рад, що розвеселив гетьмана і розбудив його цікавість. Гетьман навіть чарку вина випити захотів і закусити. Мручко приніс, налив і подав йому.

«А собі чому не наллєш?»

«Сміливости не маю.»

«Налий і вип'ємо за здоров'я малого герценскінда. А не знаєш, як йому на ім'я дали?»

«Ціла Росія знає, а ще трохи й увесь світ довідається, що світліший має сина від полкової дами Дарії Михайловни, якого сам цар двома іменами Лука-Петро охрестив і в поручника Преображенського полку проізвести ізволив, а Меншикову записочку оставив: «Новонародженому Лукі-Петру дарую, яко крестнику своєму, сто дворов на крест; а где, то даю на вашу волю, где вам панадобітса.»

«А світліший?» — спитав зацікавлений гетьман.

«Вибрав село не зі ста, а зі ста п'ятдесяти дворами. Тих п'ятдесят, казав цареві, це завдаток на другого сина.»

Сміялися оба, а гетьман ще одну чарку власною рукою Мручкові налив, щоб у горлі не дерло.

«Гострий на язик князь Меншиков, це сказати треба.»

«О що гострий, ваша милосте, то гострий! Недаром про нього розказують таке. Прийшов раз Меншиков до царя на асамблею. В сінях дивиться до дзеркала і каже: Ов, чи не треба мені було підголитися, мабуть, дуже заріс. А Шереметьєв на те: «Не журися, Данилич, висолопи язик, лизни направо і наліво, і цирульника тобі не треба.»

Обидовська здивувалася, коли ввійшла й застала гетьмана і Мручка на такій розмові.

«Сотник таке розказує, Анночко, аж мені жаль, що я недужий і що не можу так посміятися, як хотілося б. Повтори, сотнику, пані Обидовській, як то з Меншиковим було.»

Мручко повторив і сміялися всі троє. А тоді гетьман жалував Івана Ілліча, що він тамтим на язик нерівня. Злижуть його, якщо Настя на підмогу не поспіє. «Благенький Іван Ілліч» — казав гетьман, — та зате гожу дружину має… Але звідки ти, сотнику, таких цікавих новин назбирав. Чи не повидумував дещо на безділлі?»

«Життя, ваша милосте, куди краще видумує, ніж ми».

«Спасибі тобі, брате, — сказав гетьман і, постогнуючи, поваливсь на постелю. — Сотнику, чи це тільки мені так здається, чи дійсно тут так якось погано, буцім лоєм і часником заносить?»

«Тут скрізь, ваша милосте, як не кавою, так баранячим лоєм і часником чути, навіть від людей таким смородом несе!» — відповів Мручко, але все ж таки потягнув носом і насупив брови. В наметі дійсно хоч не сильно, але дивно якось тхнуло. Обійшов кругом раз і другий і впевнився, що чим дальше від свічок, тим менше чути. Значиться, свічки… Свічки приносять з міста… Так, це свічки… Приніс від себе, з якого воску і заміняв. «Ці ясніше горять», — сказав, а тамті забрав з собою.

Того вечора зайшов до Орлика, до одного шведського офіцера і до Герцика і скрізь сідав близько свічок, хотів упевнитися, чи чути їх так, як ті, що гетьманові з города приносили.

Ні. Чути було, як звичайно, свічки…

«Ось яку штуку придумали чорти, чогось до свічок додали!» — рішив Мручко, і з того часу вже сам власними руками сукав з ярого воску свічки для гетьманового шатра.

В половині серпня наспіла до Бендер тривожна звістка, що цар удруге посилав свого посла до падишаха з рішучою вимогою видачі старого зрадника Мазепи, що на турецькій землі скрився перед слушною карою і перед справедливим гнівом царським.

Падишах відповів, що закон великого пророка не дозволяє йому видавати людину, яка довірено віддалася під його високу протекцію.

На око нічого тут грізного не було. Залишилося по-старому. Але близькі до гетьмана люди затривожилися ще куди більше, ніж першого разу. Це вже другий дипломатичний хід і друга відмова, а після третьої звичайно нічого вже й не остається, як збройна розправа, війна. Та невже ж турки схочуть воювати за гетьмана тоді, як він безсилий, а царська сила з кожним днем росте? Треба було боятися, що якась услужлива людина придумає спосіб, щоб через одного підтоптаного дідуся не доводити до розливу крови.

Краще най гине він, ніж за нього мають гинути тисячі.

Мручко скликав своїх довірених людей на тайну нічну нараду.

По одному сходилися, щоб не викликувати тривоги.

«Що тут багато балакати, — казав, — діло грізне. Цар не щадить гроша, а турки на нього ласі. Султан буцімто на закон пророка покликується, але якщо цар загрозить війною, а турки її не схочуть, то й закони свої зломлять і гетьмана видадуть. За ними тільки король, але й він на чужій ласці і його присилувати можуть, можуть проти його волі зробити. Головою муру не переб'єш. Ми потерпіли погром, а тепер грозить нам щось погрому ще далеко гірше — сором. Соромом покриємося навіки, як віддамо нашого рейментаря в руки московських катів!»

«Не бути тому ніколи!» — загуло кругом.

«Не бути, не бути!»

«Гетьман недужий, щось йому починено, може, він недовго й поживе, але ми не сміємо його ні живим, ні вмерлим ворогам на поталу дати.»

«Не дамо ані живим, ні мертвим!»

«Так тоді, пам'ятайте ж, брати! Не нарікайте на мене, що воду з вас варю, що не даю спочинку. Не відходіть мені далеко від гетьманського шатра, щоб я вас мав кожної хвилини під рукою, а якби так що до чого прийшло, так краще згиньмо всі до одного, ніж мали б посоромитися навіки.»

«Краще згинемо, ніж гетьмана дамо!» — рішили однодушно.