З-під Полтави до Бендер

43

Сонце гарячим приском сипало на спалену землю. Земля умлівала в його жагучих обіймах.

Навіть соняшникам було того тепла забагато, хоч і як вони його люблять.

Відвертали свої великі жовті обличчя і буцім питалися: «Олію з нас витопити хочуть, чи що?»

Люди холоду шукали. Хто в ріці, хто в тіні дерев, а хто під возами.

Сонлива дрімота снувалася по таборі і людям стулювалися повіки.

Табор спав, буцім це ніч, а не полудне.

Мручко на хвилину забіг до своєї домівки.

«Тю, спекота яка! Воду з чоловіка варить.»

Скинув жупан, роздягнувся по пояс і велів чурі обливати себе водою.

Нарікав, що вода тепла, ніби її на чай варили. А все-таки полегшало трохи.

Роззувся і горілиць положився на дубовий бокун.

Полежить яку годинку, бо таки дуже втомився. Встав, заки сонце зійшло, і на хвилиночку не сів.

Робота й турбота, тої другої більше, ніж чого.

Гетьман хворий, цар спокою не дає, король пригод шукає. Турки, як лисиці, мишкують, а нашим буцім позаступало і не бачать того всього, не чують, не розуміють. Як за добрих часів, колотяться, коверзують, троюдять.

«Пане сотнику!»

«Що, хлопче?»

«Хочете спати?»

«Хочу», — і чура вмовк, але знати було, що має щось пильного на язиці.

Мручко дрімає, та мухи не дають. А по хвилині чура знов:

«Ви не спите?»

«Ні, або що?»

«Бо я вам маю щось казати.»

«Кажи!»

«Шведи колотяться. Король кудись поїхав. Кілька трабантів за ним. Буцім щось сталося, або має статися. В поляків також неспокійно.»

«Чого ж ти мені цього скорше не сказав? Недотепо якийсь!»

«Бо я гадав, що будете спати, а тепер бачу, що ні, так і кажу!»

«Давай чоботи мерщій! Наготуй пояс і шаблю!»

І Мручко зірвався на рівні ноги. Навіть не розпитував чури, з чого він собі про якусь колотнечу міркує, каже, так, значиться, правда, бо чура жевжик, якого пошукати. Мале, шпарке, цікаве. Де його не посій, там уродиться. Перед ним нічого не скриєш, не затаїш. Вдає, буцімто він ще молодий, дурний, а ніхто Мручкові скорших і певніших вісток не приносить, як він.

Чура тримає пояс, Мручко крутиться, як у танці, обкручується ним.

«Любиш ти бакалії турецькі?»

«Ой-ой!»

«А їв ти їх?»

«Ні, не їв. Задурно не дають бісурмени.»

Мручко рукою в шаравари пірнув. «На, маєш, купи собі і з'їдж!»

«Спасибі вам!»

«А до мене тут нікого не було?»

«Ні, лиш пані Обидовська двічі поперед наші вікна пройшла.»

«Так?… Ну, бувай здоров! А від хати не відходь мені далеко. Сиди й дивися. Розумієш?»

«Ще б то ні? Дурно другий рік у вас служу?»

Мручко обійшов гетьманський намет. Вартові стоячи спали. Сон, як вітер осокою, похитував ними.

В шатрі дижурний старшина сперся ліктями на стіл і — хропів.

Мручко приступив до нього: «Товаришу, поволеньки хропи, бо ясновельможного збудиш.»

«Що? — спитав дижурний, протираючи заспані очі. — Я не спав, я лиш так здрімався на хвилинку.»

На хвилинку, — погадав собі Мручко. — А чого то не зробиш за хвилинку?

В другім переділі гетьманів чура перед занавісою до спальні на землі як за покуту лежав і також хропів. Цей хоч мудріше зробив, бо хто хотів би до гетьмана увійти, на нього мусів би наступити.

І його Мручко збудив і далі пішов. Скрізь те саме. Буцім полуденниця табор сон-зіллям напоїла, мандрагори до страви настругали. Що лиш знайомого шведа стрінув, одного з тих, що під його командою під Переволочною бились. Цей в огонь скочив би за Мручка.

«А що там, товаришу, у вас доброго чувати? Король почвалав кудись і Понятовський також.»

Швед озирнувся, чи не підслухує хто. «Вістун дав знак, що якась частина надтягає.»

«Звідкіля?»

«Від сходу.»

«Від сходу?» — і старий Мручко зжахнувся.

Шведи напоготівлі стояли. А наші сиділи, як у Бога за дверима. Не знати було, де обозний, хто й над ким нині командує, чи обставлені фігури і чи між ними й табором є якийсь зв'язок? Годі було Мручкові встрявати в ті питання, бо й так усі тії Герцики та Горленки, вся козацька знать бісом на нього гляділа, навіть Орлик доповідав, що Мручко не туди пальці суне, де йому слід.

Пішов до своїх, будив і поставив на ноги.

Десь і Войнаровського стрінув. Картами забавлявся. Добрий чоловік, та надто легковірний і завигідний трохи пан.

Як почув від Мручка, що на щось заноситься, очуняв. По шаблі долонею вдарив і за пояс рукою мацнув, чи є пістоль. Тоді заспокоївся.

Так вони всі, ті пани з панів. Як треба, то вміють бути хоробрими, але передбачити небезпеку, це не їх діло. З тим на своїх людей здаються, а люди от, один на другого клопіт спихають, от, мовляв: я свою біду на другого зведу.

Недалеко гетьманського табору зупинилися. Буцім байдуже розмовляли з собою.

Мручкові люди з усіх сторін збігались. Теж буцім, от так собі, переспалися і проходжуються трохи. Мручко найшпаркішого вибрав.

«Твій кінь де?»

«В лузі пасеться.»

«Махай туди. Охляп сядь і гони в напрямі Очакова. Побачиш, що за біда до Бендер надтягає і вертайсь мерщій!»

Побіг.

Табор продрухувався. Буцім йому снилося, що хтось звідкілясь, по щось надходить і починав тривожитися. (Все таки на чужій землі стояли, непевно себе почуваючи.)

До суперечок приходило.

«Що-будь і тривожать людей. Все якусь небезпеку чують.»

«Совісти чистої не мають.»

«Хіба? А то, як сам султан казав, що приймає нас у гості, так значиться, прийняв.»

«За гетьмана бояться.»

«Комусь-то такого гетьмана треба. Старий і хворий.»

«Цар його, кажуть, конче до своїх рук дістати хоче.»

«Не вір! Цар не дурний. Знає, що хворого гетьмана живим не довіз би. Гетьман і тут ледве дише.»

Горленкові люди мишкували. Підслухували, як про гетьмана йшла мова і доносили, кому треба. Тут тільки й діла було, що плітки та доноси.

Звичайно — еміграція.

Вирви дерево з землі — зісохне, пересади — боліти стане.

Так і з людьми.

Тужили за рідною землею, за своїми, за ділом. Безділля псувало їх, зводило на манівці.

Шукали діла там, де його не було, в підшептах, плітках, в обмові. І ворогів добачували не в ворожому таборі, а між собою.

Призвичаєні до боїв і до боротьби, не могли довго витримати в спокою. Шукали, шукали і нараз зривалися й бралися за чуби.

До кровопроливу доходило.

«Нема кота, так розігралися миші», — говорив Мручко.

І дійсно, найгірша біда, що гетьманові ніяк було турбуватися табором. Наказного гетьмана не іменував і невеликий табір попадав у велике безладдя. З кожним днем у більше. Яка-будь вість, і починав шуміти.

Вість прилітала горобцем, а вибігала волом, і то басарабським, з довжелезними, гострими рогами.

Жінки не лагодили сварок, тільки збільшували лемент. До своїх чоловіків приставали, що вони тупоумні, лінюхи, гевали, що не пильнують діла.

«Біда тобі, воле, як тебе корова коле», — говорив тоді Мручко. І тепер козаки й козачки, почувши, що хтось завідкілясь надходить, загомоніли. «Безголов'я. Ніхто нами не піклується. Ворог нас, як рибу в сак, загорне, і ніхто навіть пальцем не кивне.»

«Тоді любить і сват, коли добре мається брат.» «А коли бідний, то забуде брат рідний.»

«Забігали в нас ласки, як були в добрі, а тепер — промишляйте самі.» «Воно так: не лижи мені губ, як солодкі, а як гіркі.» «Солодкі я сам собі оближу.»

«Треба це гетьманові сказати. Що з того, що він хворий. Нехай щось робить, хай радить, хай наказного гетьмана на своє місце настановить.» «Сказати йому це, негайно сказати, бо пропадем!» І перли до гетьманського намету.

Мручко спиняв: «Чи ви подуріли, чи зроду розуму не мали? Хочете ясновельможного на совісті мати?»

«Кожному життя миле. То ми маємо ним турбуватися, а він нами ні?» «Добре дядькові, то й про Бога забув.» «Старшина забула про народ.» «Дообід ложка, а по обіді що?…»

«Вони все так. Як потопа, то сокиру давав, а врятуй, то й топорища шкодує.» Мручко скипів. «Ви тільки на язик кріпкі, а розумом кепські. Розходіться, бо вас ще й розуму провчу.»

Надбіг Гордієнко й до своїх запорожців промовив.

Удвійку якось заспокоїли людей. Купками розходилися і гоготіли.

«От тобі, батьку, народ!» — нарікав Гордієнко.

«Десь шведи, як люди, а ми товпа.»

Збоку Горленко зиркав на них.

«Це на його млин вода», — завважив Гордієнко.

«Еге ж! — притакнув Мручко. — Є такі, що раді б, щоб гетьман скорше сконав. Свербить їх до булави долоня. Ех, люди, люди!»