З погляду вічності

8

Легко сказати: держись. Так, мабуть, гукають глядачі ковбоєві, що сідає на дикого коня, котрий уперше відчуває на собі вершника. Часто в іноземній кінохроніці показують такі кадри. Так часто, що іноді складається враження, ніби там людство розділено на дві половини: ковбої і глядачі. Одні галасують і вболівають, другі пробують вдержатися на спині в дикого скакуна. Кінчається завжди однаково: кінь після всіляких вихилясів і вигибасів примудряється завернути таке, що ковбой сторчма летить на землю. Мабуть, ще не втримався жоден. Принаймні в тих кінокадрах, які мені доводилося бачити.

А в нас діло було гарячіше, ніж найрозтелесованіший огир. Ми опинилися на схрещенні всіх поглядів, до нас ставилися з пересторогою, з вичікуванням, з нас потай глузували, лаяли, зневажали, мали за ніщо. Може, й не всі, але хто ж там би мав час розбирати, скільки за нас, а скільки проти?

Ми жили серед суцільного знизування плечима. Нічого в нас не виходило. Ми не заробляли нічого. А працювали, мов каторжники.

Шляхтич випустив нарешті пазури. Вівся з нами, мов колонізатор, мов плантатор. Тримав коло стана по дві зміни. Взагалі ми забули, що таке зміна, що таке робочий день, що таке час. Мені було однаково, мав завжди коло себе радісно-сірі очі, вони світили в години найтяжчої втоми, не тьмарилися від щонайгіркіших невдач. Але Євген... Як міг він втримуватися коло нашого, може, безнадійного діла в той час, коли десь довкола Алі стискувалося залізне коло залицяльників, в рядах яких були такі солодкомовні, як доцент Крижень!

Ми гріли розтрикляті заготовки ледь-ледь, мало не долонями — «рок-н-рол» пускав їх з такою самою нехіттю, як і зовсім холодні. Тоді ми, розізлені, розпікали до трьохсот-чотирьохсот градусів — горіло мастило, доводилося відмовитись від прокатки, щоб не вивести з ладу стан. Ми змінювали змащення (Шляхтич спробував графіт), наш «рок-н-рол» відразу почав викидати труби з підозрілою легкістю, швидше, ніж у Чемериса. Може, нарешті, був успіх? Аля розбила наші ілюзії з безжальною жорстокістю. Зерна графіту «вгорялися» в тіло труб, творили там невидимі для ока, але не для Алиних контрольних механізмів пошкодження — труби не годилися!

Але ж ішли, чорти його бери!

Шляхтич кинувся в область. До трубного інституту. Приїхав звідти з тонкошиїм чубатим хлопцем, смішно чубатим і смішно довгошиїм, водив його по всіх заводських інстанціях, рекомендував:

— Аспірант Фрусін.

— Гриша,— казав аспірант, смішно пошморгуючи носом.

— Здається, наш Шляхтич вибрав найвірніший спосіб угробити справу,— похмуро промовив Євген, коли почув Гришине шморгання носом.

Я мовчав, Євгенові давно вже мав увірватися терпець. Ліпшої причини, ніж Гриша Фрусін, навряд чи він би й діждався. Десь щось там діялося з Алею. Вибір був надто недвозначний: Аля або наш експеримент. Я розумів Євгена і мовчав. Бо на його місці вже б, мабуть, давно кинувся, «задрав штаны», за комсомолом, маючи на увазі дівочу його частину.

Але Євген утримався ще й на цей раз. Обмежився лиш зауваженням про смішне шморгання носом.

А потім приїхала Зізі. Це був не той приїзд, коли все закрутилося в тугу спіраль, а ще тільки ніби рекогносцировка; Зізі війнула по місту, крутнулася в цеху, розсипала сміх,— ямочки на щоках, підтанцьовування і переморгування,— зачарувала все чоловіче населення й зникла. А приїздила, щоб привезти з трубного інституту, де вона працювала асистентом, свою подругу Діану. Діана призначалася в асистентки до Гриші Фрусіна. Такий молодий, а вже мав асистентку! Ми пішли подивитися на неї. Ходили дивитися на Діану всі чоловіки, жінки й дівчата — теж. Бо Діана відзначалася занадто вишуканою вродою. Така вродлива дівчина просто не пасувала до нашої обстановки. Виходила за межу явищ природних, становила суспільну аномалію так само, як наш бровастий заводський поет. Якби поет був молодший і не мав великої родини, ми б спробували його одружити на Діані. Та шкода зусиль! Діана, мабуть, не піддалася б ні поетові, ні богові, ні чортові. Сиділа, білотіла, пишноволоса, горда, як богиня, щедро висвічувала красою, але холодом віяло од тої краси, мов із Гренландії!

— От би таку дружину Шляхтичеві! — сказав я Євгенові.

— Чому Шляхтичеві?

— Ну, він чоловік трохи незвичний, особливий. Довго не закохується.

— Його справа,— Євген, здавалося, не мав наміру обговорювати будь-чиї сердечні діла, мабуть, боявся, що дійде черга до нього.

— Але ж така краса!

— А ти скажи йому. Відкрий очі сліпому.

— Скажу, не побоюся.

І таки сказав, і Шляхтич уважно мене вислухав, навіть не посміхнувся, а за кілька день приніс мені додому великий альбом, виданий у Берліні, «Жіноча краса».

— Ось. Як різні художники розуміли красу. Тут вісім чи десять віків. Двох схожих картин, здається, не було. І двох схожих жінок — теж. Очевидно, це чисто суб'єктивне. З сфери ідеалізму. Іноді не треба боятися ідеалізму. Я не боюся.

Якби ще до кожної з таких картин та додати бодай коротку історію зображених жінок. Я спробував вигадати, але відразу капітулював. Бо всі ті жінки були зі світу мені чужого і незбагненного. Я дивився на них крізь товщу епох, наче крізь кілометрові шари темних вод океану. Бо що таке, наприклад, Саломея з головою Івана Хрестителя? Чому я повинен вважати красивою жінку, якій піднесено на блюдці відрубану бородату голову, і вона (з безсоромно оголеними персами жінка) пальцем, обнизаним коштовними перснями, намагається підняти повіко над мертвим оком?

Щоправда, я знайшов там і Діану — богиню лісів і полювання, про яку щось можна було вигадати, бо на картині з-за кущів зирили на неї і її гарних молодих служниць хтиві бородаті сатири.

Але що я міг вигадати про Діану, асистентку Гриші Фрусіна? Сам Гриша називав Діану не інакше, як «богиня», дівчина милостиво приймала це ймення, в глибині її душі, очевидно, це справляло приємність, але зовні... З однаковим успіхом Діану можна було, здається, називати ступою або кочергою — її холодна байдужість не змінилася б.

До байдужості додавалася тупа дурість. Асистентка мала нотувати результати дослідів, які вів Гриша. Він брав шматочки труб, нагрівав їх і пробував на спеціальному пристрої прокатувати. Тисячі варіантів мав він перепробувати, щоб натрапити на той режим, який був нам потрібний. Звичайна механічна робота, яка потребує терплячості. Як і кожен експеримент. Від Діани навіть терплячості не вимагалося — сама ретельність. Але «богиня» примудрялася вносити таку плутанину в записи, що Гриша куйовдив у відчаї свій чуб, вискакував з лабораторії, біг по цеху, кричав:

— Тримайте мене, а то я вб'ю її!

Токовий терпляче спостерігав Шляхтичів «цирк». Він проковтнув і Фрусіна, і Діану, він заліг у своєму окопі недовіри, вичікував, слушно розмірковуючи, що час діє проти старого начальника цеху і на його, Токового, користь. Він твердо засвоїв розповсюджену серед декого істину, що інженер лиш тоді справжній інженер, коли він стає керівником, коли йде вгору, робить кар'єру, для чого потрібні якісь особливі якості, якийсь талант, а не просто голова й вміння думати. Голова є в кожного, і думати теж уміє кожен, але директором заводу стає один з десятьох тисяч, а начальником цеху — один з тисячі.

Шляхтич ходив і думав. І що придумав? А нічого ж! Адже все так просто: купили тобі за золото першокласну техніку, освоюй її, давай труби, проганяй крізь стан холодну заготовку, продавлюй її, пропихай, мов лиху долю. Що більше, то краще. Користь для народу і для країни тобто для чого? Для комунізму. Так ні. Він хоче щось шукати. Дірку в цілому. Якісь експерименти. Якісь викрути. Якийсь абстракціонізм у прокатній справі.

Цех не виконував державного завдання. Якщо нас з Євгеном ще могли б звинуватити в непотрібних експериментах, то решта, хоч і діяла за програмою Токового, однаково мала успіхи не кращі.

Отоді й приїхала на завод державна комісія.

Але все ж таки першою приїхала Зізі. Бо Фрусін подзвонив до інституту і, потрясаючи телефонними дротами на всій відстані до обласного центру, прокричав, що вб'є Діану, якщо її негайно не замінять. Зізі приїхала, щоб помагати Гриші. Хоч він і шмаркач. Хоч і всі ми шмаркачі.

— І Льоня Шляхтич шмаркач, по-твоєму? — спитав я розгнівано.

— І твій Льоня шмаркач! — відрізала вона.

— Чому це він мій?

— А не мій же! — засміялася Зізі.

Вона вмить перевернула в нас усе шкереберть, повитрушувала з папок усі батькові газетні вирізки, батько був перед нею цілком безпорадний, але прибігла мама, голос у неї переривався, ніколи не бачив я мами такою схвильованою, вона закричала до Зізі:

— Не смій, ти, вертихвістко! Батько працює! Він пише мемуари!

Пише мемуари? Наш батько пише мемуари?.. Але ж він усе життя писав тільки табелі. Вони й досі стоять у мене перед очима. Приносив додому засмальцьовані аркушики. Прізвище, обсяг виконаної роботи, норми, розцінки... Все це мали робити в конторі, але батько намагався сам, володів хворобливою чесністю щодо виконання своїх обов'язків, трохи смішним видавався мені й старомодним.

Як же він міг писати мемуари? Про що? Все життя завод, завод, завод. Не стріляв, не бігав у атаки, не брав штурмом ворожих міст, не рятував челюскінців, не сидів на крижині, не здійснював безпосадочних перельотів, не стрибав на парашуті з стратосфери, просто давав метал, «гнав трубу». Які ж тут мемуари? Не зустрічався ні з царем Миколою, ні з Черчіллем, за кордоном не був, у полон не попадав, до ворожих угруповань і партій не належав, проти Радянської влади не боровся, як Савинков або Шульгін. Про що ж писати? Як боровся за Радянську владу своєю працею, своїм сумлінням, своєю честю? Але так боролося принаймні сто мільйонів чоловік. Не стануть же всі сто мільйонів писати мемуари?

— Про що ж ти пишеш? — приступився я до батька.

Тоді батько, трохи спантеличений таким несподіваним перебігом подій і дочасним розкриттям його приховуваного наміру, в який він посвятив тільки маму, трохи потупцяв і, поглядаючи без особливого довір'я на Зіну, тихо сказав:

— Про комуністичну ідейність.

Тут підлетіла Зізі, почепилася на батькові, чмокнула його в щоку, шепнула на вухо:

— Дай почитати.

Я зняв її з батькової шиї, відставив убік.

— Це тобі не «Щит і меч».

— Сам читай про своїх шпигунів! — огризнулася Зізі.

— Не про шпигунів — про розвідників.

— А чи я там розбираю! Тату, даси?

— Він ще не закінчив,— втрутилася мама,— а ти безсовісна! Все порозкидала.

— Я зберу, зберу! — застрибала Зіна.— Мить, помагай мені!

Ми згадали дитинство і стали повзати по кімнаті, збираючи вирізки; ми зіштовхувалися, жартома борюкалися, валяли одне одного на підлогу, реготали, батько теж усміхався, дивлячись на нас, мама пішла доварювати обід, газетні вирізки знову вляглися в різнобарвні течки, ми жирували з Зіною, як десять років тому, коли ще були школярами і не мали на гадці нічого, крім пустощів, але в мені не пропадав подив, я не міг позбутися нового, щойно народженого почуття, мною заволодівала розгубленість, викликана несподіваним відкриттям: мій батько, майстер-пенсіонер Матвій Сергійович Череда, пише мемуари, які назвав «Про комуністичну ідейність». Видно, це не спогади і не мемуари, а роздуми про життя, до яких я ще не доріс навіть у припущеннях, для мене задосить було й радісно-сірих очей зі спогаду, як для Євгена — мовчазного страждання коло неприступної Алі; навіть роботу ми трактували ще мов спорт, відразу мріяли про рекорд, про стрибок вище за всіх, не дбаючи за підготовку, а підготовка починається із зародження ідеї, і потім, якщо не просвітлено буде твій труд високою ідейністю, то видасться він марудний, утомливий, нікчемний, не стане тобі терпцю, кинеш ти, не довівши замірів до завершення,— може, через те так багато невикінчених справ у житті, що не вміють підкорити всього себе одній ідеї, бо це зрештою вдається небагатьом.

Щонайменші внутрішні зрушення мають вириватися назовні, надто ж коли тобі двадцять літ. Я штовхнув Зіну занадто сильно як для пустощів; вона боляче вдарилася плечем об ніжку столу, здивовано й ображено стрельнула на мене зеленкуватістю своїх очей:

— Чого штовхаєшся? Зрадів, що дурний виріс?

А я не хотів бути дурним, тобто наївним, дитинство моє скінчилося вже давно, хоч років проминуло й небагато. Тоді були шкільні стільці з тоненького пруття, маргарин замість масла, штапельні сорочки брудно-лякливих кольорів, погано освітлені вулиці. Але чи я те знав? Трава була тоді така сама, і морозиво хоч і водянисте, але було, і небо, може, навіть краще, бо американський У-2 ще в ньому не з'являвся.

Дитинство має в собі щось рослинно-безтурботне, сприймаєш світ лише як таку чи іншу гру, згодом пробуєш перенести в своє свідоме життя звичку до тої гри, всіляко маскуючи свої наміри свідомо чи мимоволі, але рано чи пізно стається щось таке, коли доводиться покінчити з грою назавжди, це приходить або в зболеності від невпинних ударів, або в щасливі хвилини просвітлень, відомих мислителям і мрійникам, дехто намагається силоміць проволокти дитячу гру крізь роки на зразок отого доцента Крижня, що хотів заманити в хатку, збудовану з слів, гарну дівчину Алю! Моя гра скінчилася дочасно. Може, коли вилітав я з танка, може, як схилялися наді мною радісно-сірі, незабутньо сірі очі, може, від невдач у цеху, де вже, здавалося, ти ось-ось мав ухопити в свої руки якийсь там кусень матеріального чогось і сам, уперше в житті, створити щось нове, новий маленький світ витворити і прилучити його до твореного цілим робітничим класом, але руки натрапляли на порожнечу, сили йшли в пісок, так ніби ти боровся з сизим димом або з туманом.

А може, гра кінчалася сьогодні, в отому злякано-торжествуючому вигукові нашої мами про те, що батько мій, майстер-прокатник Матвій Сергійович Череда, «пише мемуари»...