З погляду вічності

11

Кінчається зміна — та не для нас. Люди квапляться додому, люди кудись поспішають, десь їх там ждуть, щось їх вабить — ми зостаємося в цеху. Можна б, правда, плюнути на всю цю історію або просто махнути рукою і піти собі теж після зміни, використовуючи конституцію і трудове законодавство, але тоді доведеться мати справу з Шляхтичем. А це не так просто.

Він не спитає, куди ти йдеш і чому ти йдеш. Він просто зауважить твою ганебну втечу з поля бою і безбарвним, ввічливим, аж до занудливості гречним голосом відзначить як факт: «Ви йдете».

З нього вже давно злетіла надземна мрійливість, безособові розумування й прекрасні розмірковування, що стосувалися невідомо кого (у всякому разі, аж ніяк не нас з Євгеном), поступилися місцем якійсь буденній аж до набридливості затятості, якщо б його тепер і називати філософом, як то ми колись робили, то філософом реальних дій, простих порухів і станів. Він отак собі, мружачи холодні сталево-сірі очі, гляне, як ти по-злодійському вшиваєшся з цеху, і спокійно промовить: «Ви йдете». І тоді можеш читати в тих двох словах що завгодно. Наприклад: «Ви зрадник». Або: «Ви хлопчисько». Або: «Шкодую, що зв'язувався з вами».

Ти можеш спробувати пояснити Шляхтичу. Послатися на те, що приїхала зі столиці сестра, якої не бачив ось уже два роки, що сьогодні день народження твоєї мами, а мама в тебе одна, що ти домовився з батьком поїхати в гості до Рацпропа, що в тебе сьогодні заняття в університеті, що в міській бібліотеці саме сьогодні для тебе на один тільки вечір тримають книжку, за якою ти стояв у черзі кілька місяців. Ти можеш казати що завгодно. Можеш виставляти найпереконливіші докази. Можеш послатися навіть на те, що тебе запрошують на комісію, яка відбирає кандидатів у космонавти. Шляхтич тихо, ввічливо, нищівно ввічливо промовить: «Я вас не розумію».

І все. І ти нікуди не підеш, знову надягнеш спецівку, і знову станеш поряд з Євгеном (або Євген поряд з тобою, якщо це він хотів дати драла), і битимешся з неподатливістю заліза до цілковитого осточортіння, проникатимешся дедалі більшою недовірою до закону діалектики, який так твердо обіцяє перехід кількості в якість. Коли ж кількість наших убитих коло стана нормованих і ненормованих тяжких годин змагання перейде в бажану, вимріяну, жадану якість? І чи перейде взагалі? І чому Шляхтич з такою тиранічною впертістю наполягає саме на кількості годин, сподівається насамперед на вперті зусилля? Тихий тиран Шляхтич! От чоловік, у якого можна закохатися спершу за його незвичайність і несхожість на всіх інших, а потім тихо зненавидіти за його тихий тиранізм.

Але він розуміє, що навіть такі маслакуваті істоти, як ми з Євгеном, все ж мають якусь межу людської міцності й витривалості, тому після одної з таких сутичок, коли «команда» спробувала вчинити бунт і виявити непослух, а потім була ганебно подавлена й послана знов до галер на той час, який потрібен був Шляхтичу для його незбагненних обрахунків, ідучи разом із нами додому, заводить розмову просвітительську в дусі тих давніх розмов, коли ми ще не підлягали його тиранічній ідеї щодо приборкання «рок-н-ролів», а вважалися молодшими сусідами, яких треба було повчати, наставляти на житейську мудрість і життєві шляхи.

— Працювати просто від такої години й до такої нецікаво,— каже Шляхтич.— В людини повинні бути вищі інтереси.

— А що це таке? — питаю я, вдаючи із себе дурника.

— Вищі інтереси,— Шляхтич вважає, що цим сказано все.

— А якщо у всіх будуть вищі інтереси? — це вже Євген, у якого справді є свій вищий інтерес, але зовсім не там, де б його хотів бачити Шляхтич, не в цеху, не в холодній неподатливості «рок-н-рола», а коло міської клумби, де регулярно відбувається вистоювання клубу мовчунів з його президентом — Алею Чемерис.

— В ідеальному суспільстві так і буде,— обіцяє Шляхтич,— тоді можемо говорити про суспільство комуністичне.

— Бач, як воно виходить,— бурчить Євген,— як тільки до діла, так відразу доводиться говорити про ідеальне. А насправді на кожному кроці ти зіштовхуєшся з речами далеко не ідеальними. Вже про звичайне життя й не кажу. Взяти мистецтво. Мов подуріли, тільки й крику: реалізм, реалізм. А де ж місце для ідеального?

— А соціалістичний реалізм? — нагадую я.

— А-а,— сердито змахує рукою Євген,— самий реалізм — і все. А може, так і треба? Я до ідеалізму не дуже. Я прагматик.

— Хто ти? — я вперше, здається, почув це слово.

— Прагматик.

— А що це таке?

— А чорт його знає! — зітхає Євген.— Он Леонід, мабуть, знає. А мені просто слово подобається.

— Схоже на пергамент,— сміюся я з Євгена.— Нащо воно тобі?

Шляхтич жде, поки ми весело гриземося між собою, він не втручається, а коли ми умовкаємо, він із тихою впертістю повторює своє:

— У людини повинні бути вищі цілі. Як у Леніна. Подумайте про те, як він мріяв про революцію і як здійснив її. Неймовірно! Цього не можна осягнути розумом. Вищі цілі... Отак, хлопчики ви мої.

Ми розходимося. Шляхтич, мабуть, думатиме про революцію і про вищі цілі, він не хоче бути самотнім у своїх думаннях, тому зробив спробу залучити в свої спільники й нас, але навряд чи йому це вдалося, принаймні на сьогодні, бо вже за півгодини Євген протупав своїм сорок четвертим розміром униз по сходах, несучи до клумби свою нещасну голову, що боліла від думок про Алю, а я сів розпитувати Рацпропа, котрий приїхав із Тонею і своїми хлопаками в гості, що новенького пишеться в журналі «За рулем» і чи не сталося кардинальних змін у правилах вуличного руху, вироблених і затверджених для збереження «Волги», нетерпляче очікуваної чоловічою половиною Рацпропової родини в спадок по заслуженому гельмінтологу.

Але вищі цілі приваблюють не самого Шляхтича. Є ще один чоловік, який цілком поділяє погляди нашого інженера. Чоловік той сидить у цеховій лабораторії, він веде паралельне існування з нами, але свою вищу ціль вбачає в тому, щоб спрямувати рівнобіжність свого лабораторного існування під кутом, який дозволив би схреститися з лінією нашого борюкання з «рок-н-ролом»,— і тоді вийде те, що треба і нам, і вам, і всім. Так каже Гриша Фрусін, аспірант, якого Шляхтич виманив із трубного інституту, чи то пообіцявши тут легку наукову роботу, чи то просто звабивши практичністю проблеми і її зовні легким вирішенням.

Ми з Євгеном уперше так близько спостерігаємо вченого. Щоправда, Гришу Фрусіна вченим назвати ще, мабуть, і не можна, він мовби кандидат у вчені, навіть якщо він колись напише дисертацію, то й тоді матиме звання кандидата наук, тобто все-таки кандидата, отож нинішнє його становище може розцінюватися як ще нижче, він навіть не ступнув на східці науки, тільки крутиться коло них десь унизу. Але це чисто формальний бік справи. Для нас з Євгеном Гриша Фрусін все ж учений, перший живий вчений, з яким ми можемо говорити, розкурювати сигарети з фільтром, сперечатися, питати один одного, де можна купити галстук або чорні англійські черевики, зрештою, щоб переконатися в матеріальності аспіранта, ми можемо навіть помацати Гришу, вщипнути його, скубнути за чуба, бо якщо й можуть бути сумніви щодо справжності цього чоловіка, то вони повинні стосуватися насамперед його чуба — цієї купи іржавого покрученого дроту, цих портативних джунглів, цього макета одного з тих зоряних світів, які ще тільки належить відкрити людству.

— Мене слід було б назвати Самсоном,— регоче Гриша,— бо в мене вся сила... в волоссі. Де ви бачили ще такого чуба, я вас питаю?

— Підговорити б нашу міліцію, щоб тебе постригла,— кажу я Фрусіну.

— Міліцію? Я не згоден навіть на Далілу! Біблейський Самсон був просто шляпа, коли розпустив слину перед Далілою і дав себе обстригти! Що це за чоловік!

— А може, Даліла була варта того? — висловив припущення Євген.

Шляхтич не бере в нашій розмові жодної участі. Він стоїть коло вікна, притулившись лобом до шибки — ось-ось видавить ту шибку; він завжди так стоїть, прийшовши до лабораторії, обличчя йому в такі хвилини блідне, знекровлюється, він мовби меншає на зріст, його худорлява постать набирає дивної непомітності, неначе наполовину розчиняється в повітрі, стає аж страшно за нього, він стоїть німим докором Гриші Фрусіну за безплідність його наукових експериментів, за його безпорадність, яка дорівнює нашій власній безпорадності, хоч Гриша, на відміну від нас, «прагматиків», як сказав би Євген, штурмує проблему Шляхтича у всеозброєнні науковому, з висот інститутсько-аспірантсько-науково-дослідницьких.

— Ти спеціаліст по далілах, я спеціаліст по трубах! — кричить жартівливо Євгенові Фрусін.

— Не дуже ти великий спеціаліст,— посвистую досить зневажливо я.— Який же ти спеціаліст, якщо не можеш знайти температуру, при якій би ми гнали труби?

— Ах, так? — Гриша підскакує до мене, вимахує в мене перед очима забрудненими в мастилі руками.— Ти бачиш ці руки? Це руки вченого, так? І вся ваша проблема — це наука, так? А я тобі скажу, що це— авантюра! Зрозумів! Я двадцять років учуся! Двадцять років! Скільки ти живеш на світі, стільки я вчуся. І я тобі можу сказати, що це — авантюра!

— Про це говорить увесь завод,— посміхаюся гірко я.— Теж мені відкрив Америку. Ніхто не вірить — от і кажуть: авантюра. Завжди так кажуть. А якщо ми доб'ємося? Якщо справдяться вищі цілі?

— Ах, вищі цілі! Товариш Шляхтич живе тільки заради вищих інтересів! — Фрусін бігає поміж нами, він то хапається знову до роботи, то кидає все і починає жестикулювати так, ніби на нього напали оси.— А я не бажаю! Авантюра — от! І мене втягли в цю авантюру. Твоя ж сестричка й утягла.

Він показує на Зіну, яка спокійно собі сидить за столиком і малює вуста яскравою помадою. Вона не звертає на Фрусіна жодної уваги, і від цього аспірант телесується ще більше, підскакує до Зіни, тицяє в неї пальцем, кричить:

— Ось, полюбуйтеся! Вона втягла мене в цю авантюру. А я, дурень, піддався.

— Я знала, що ти божевільний, як і Шляхтич,— відривається від дзеркальця Зізі.— Всі ви божевільні. Вас треба зібрати до одної купи.

— Божевільні? — відскакує від неї Фрусін, вмить забувши про свої попередні слова, про свою проголошувану ворожість до нас і до Шляхтича, тепер він знову наш спільник, бо з'явився новий супротивник, для боротьби з яким потрібна єдність чоловічих зусиль.— Так судять про нас обмежені натури, які не розуміють вищих цілей. Не можна підходити до життя тільки з позицій здорового глузду. Здоровий глузд — це обмеженість. Здоровим глуздом володіють лише жінки, які становили завжди найконсервативнішу частину людства.

— Якби жінки не володіли здоровим глуздом,— спокійно каже Зіна,— вони б не народжували дітей: І тебе б ніхто не народив, товаришу аспірант Фрусін.

— Моя мама народила мене не на радість — на муки! — театрально заламує руки Гриша.— Як тільки я став на ноги, я повинен був щось робити. Я попадав завжди до таких людей, які самі не спали й мені не давали спати. Вони казали: не будемо спати, поки не досягнемо свого. І чого я досяг?

— Зате ти не спав,— кидає йому від свого столика Зізі,— може, тому я трохи й симпатизую тобі. Терпіти не можу сонних чоловіків!

— Запиши, Зіно,— вмить забувши про свої балачки, раптом спокійно каже Фрусін.— Пиши: «В режимі від трьохсот восьмидесята до...» Знову пустий номер! — розпачливо кричить Гриша й запускає пальці в свого чуба, від чого нам з Євгеном стає трохи моторошно: ану ж, поламає пальці!

Шляхтич відклеюється нарешті від шибки, повертається до нас обличчям, вся його постать мовби набирає звичайних розмірів, нормальної тілесності, зі стану понадземної докірливості він непомітно переходить до стану звичного існування.

— Будь ласка, Гришо,— каже він ввічливо, може, навіть надміру ввічливо,— продовжуй і не впадай у відчай.

— Ти — рабовласник! — підскакує до нього Гриша і вмить відскакує, наче остерігаючись одержати ляпаса.

— Так, я рабовласник,— охоче згоджується, покірливо всміхаючись, Шляхтич.— Я працюю шістнадцять годин на добу і хочу примусити так само працювати всіх, хто хоче зватися, скажімо, інженером або ще вище — вченим.

— Я не вчений,— майже трагічно промовляє Фрусін.— Хіба я вчений? Я пильщик! Я пиляю труби на шматки і нагріваю ті шматочки, а може, грію собі чуба — хіба я знаю! Сімдесят шість марок сталі і перепади температур від п'ятдесяти до тисячі градусів! Скільки може бути ймовірних варіантів у такому діапазоні? Мільйон? Мільярд?..

— Це можна вирахувати.

— Я дослідив уже тисячу, десять тисяч шматків!

— Тисячу вісімнадцять! — спокійно підказує Зіна.

— Ти! — кричить на неї Гриша.— Зрадниця інтересів учених! Солодкоголоса сирена! Третя сила, підкуплена Шляхтичем!..

Зіна регоче від цих Гришиних вигуків. Її розвеселяє саме тільки припущення, що можуть знайтися люди, які б повірили в те, що Зіну Череду можна підкупити. Чим? Кому? Не знайшовся ще той чоловік! Швидше вона покрутить ним, як циган сонцем,— ось як!

— Я збожеволію між цими трубами і цією дівчиною! — хапається за голову Фрусін.— Аби ж то я міг угадати прокляту температуру, яка потрібна для твоїх труб, Леоніде.

— Вчені не вгадують,— каже Шляхтич.

— А хіба я вчений? Я тільки аспірант. А ще точніше — пильщик! Я пиляю труби!

— Ти ставиш досліди. З цього починається наука.

— Тоді вони теж початок науки,— киває на нас з Євгеном Фрусін,— вони теж ставлять досліди. Тільки не зі шматочками, як я, а з цілими трубами.

— Може, й з них починається наука, навіть швидше з них, ніж з тебе та з мене,— згоджується Шляхтич, несподівано знімаючи свого піджака і засукуючи рукава білої сорочки. Піджак він вішає на стілець, на якому сидить Зізі.

— Мені шкода твоєї сорочки! — вигукує Фрусін. Він жартома наставляє на Шляхтича забруднені свої руки, мовби закликає, щоб той ішов напролом, щоб довести свою зневагу до чистої сорочки, але Шляхтич спокійно минає Гришу.

Тепер усе. Ми можемо ще стояти тут годину, або й дві, або й до ранку, бо ці два іноді так і не йдуть спати, їм нікуди поспішати; Фрусін живе в заводському будинку для приїжджих, його не тягне в холодну казенність тимчасового притулку, а в Шляхтича поки що план-максимум — це робота й робота. Невідомо, чи він коли-небудь змінить свій план-максимум, чи візьме бодай невеличкий перепочинок, марна справа ждати цього, а якщо й дозволить собі таку неймовірну річ, то це буде ще не скоро, в усякому разі, не нам з Євгеном набиратися терпцю для довгого очікування; в нас є ще й інші справи для злагодження, справи досить невідкладні, в двадцять років чомусь гадаєш, що повинен поспішати з деякими речами, наприклад, закохуватися в дівчат, вмирати за якимись там очима або затамовувати віддих, вистоюючи коло якоїсь там білявої чи чорнявої, згодом, може, це видаватиметься смішним і нікчемним заняттям, але коли ще буде те «згодом»!

Однак ми ніколи не можемо відразу ось так взяти й піти. Ми стоїмо посеред лабораторії, огинаємося, ніяковіємо, нам кортить дременути звідси, але ж що скаже Шляхтич, вірніше, що він подумає про нас? А нам не байдужа його думка. Ми хоч ще й не доросли до рівня його свідомості, хоч і відчуваємо, що нам бракує такої твердості, як у нього, але прагнення, бажання, надії — хіба ми їх позбавлені?

Зізі справджує слова Гриші Фрусіна про здоровий глузд у жінок. Вона трохи ще посидить за столиком, запише два-три Гришиних викрики, тріпне волоссям, блисне зубами, сяйне очима — і гайда!

— Трудіться, хлопчики! — гукне з порога, і ми з Євгеном залюбки кинулися б за нею, але ще мнемося, ще витупцьовуємо посеред лабораторії, ждемо, коли Шляхтич спокійно помітить нас і попросить іти відпочивати, «бо завтра треба якомога раніше, може, з Гришею сьогодні тут щось намацаємо, отож треба відразу б вам...».

Нічого вони не намацають, знаємо це ми, знають і вони, але сидітимуть, уперто перевірятимуть старі записи, метикуватимуть знов і знов.

— Туго просувається моя наука,— зітхає Фрусін,— але ж твоє виробництво ще тугіше. Небагато ми зробимо за життя, товаришу Шляхтич,

— Коефіцієнт корисної дії в людини процентів вісім — не більше,— Шляхтич, забувши, що він уже перейшов із стану нематеріальної мрійливості до діяльного, знову йде до вікна, втуплюється в темряву, потім обертається до нас усіх, якось розгублено всміхається: — Вісім процентів — ганебно! Щоразу, коли я думаю про це, в мене перед очима постають п'ятдесят п'ять томів у синіх обкладинках із золотими літерами: «Ленін». Вони стоять у мене в шафі, мов докір у недосконалості наших сил і здібностей. П'ятдесят п'ять томів та ще, мабуть, томів з п'ять — незібраних ленінських робіт. От вам шістдесят томів. Першу статтю Ленін написав у тисяча вісімсот дев'яносто третім році, останню — в тисяча дев'ятсот двадцять третьому. Тридцять років — шістдесят томів, по два томи в рік. А ще організував Комуністичну партію, здійснив Жовтневу революцію, захистив республіку від іноземної інтервенції, поборов розруху, голод... Неймовірно! Це переходить, здавалося б, будь-які людські можливості. Але це було. Ось що таке Ленін. А що ми? Що я і ти, Гришо, що оці гарні хлопці, симпатичні, зрештою, хлопці, але що вони, порівнюючи з Леніним? І як же це так, що минуло вже сорок із чимось років по смерті Леніна, а ми з тобою, іноді здається, ніби дрібніємо, а не піднімаємося до тих людських вершин, які він показав своїм життям? Чи, може, погано прислухаємося до його заповітів, чи нечасто згадуємо його слова, чи згадуємо вряди-годи тільки для виправдання наших слабостей, недоглядів чи помилок?..

— А я не люблю цитат,— каже Фрусін,— я не можу запам'ятати всього, що сказав Ленін, а раз не можу, то як же можна цитувати? Сидіти й шукати в томах?

— Я не про слова,— каже Шляхтич,— я про всього Леніна, про його життя, про боротьбу, роботу, діяльність. Мене проймає розпач від власної малості — от у чому трагедія...

Вони обидва вже нас не помічають. Нас нема. Ми занадто земні зі своїми «прагматичними» бажаннями, ми занадто нормальні для цих двох, яким тепер був би до пари хіба що наш бровастий заводський поет. До речі, минулої неділі він виступав по радіо, глухувато-сумним голосом читав невеселе: «А руки в саднах, мозолях, до берега неблизький шлях...» Очевидно, він справді мав рацію, принаймні я не став би йому заперечувати, надто ж беручи до уваги заплутаність наших справ із «рок-н-ролами». Тут далеко вже й не до одного берега, а до обох... від одного відпливли так, що не повернешся, а до другого ніяк не дістанешся. Але потім поет похмуро пообіцяв: «Гей, всі пощезнем»,— і вже тут я не міг згодитися жодною ціною, бо щезати не мав наміру навіть з отим бадьоро-відчайдушним «гей». Мене, сказати по щирості, навіть розгнівала поетова обіцянка всезагального зникнення, і я знову подумав про те, що поети не повинні б щодень тинятися поміж нами, видивляючись кожен наш крок і від найменшого нашого, неуспіху відразу впадаючи в похмурі провіщення каюка, тобто кінця світу, хоч і приправленого відповідними настроєві «гей-гей» чи там «гай-гай». Колись, як відомо, співці були сліпими: і отой древній грек, що оспівав звитяги й мандри своїх земляків, і, кажуть, якийсь великий англійський поет, та й наші кобзарі. Це було зручно з багатьох причин. Співці зосереджувались тільки на великому, дрібниць не помічали. Тепер цей звичай, здається, вийшов із моди, і дехто мав би пошкодувати. Може, насамперед такі жваві хлопці, як я, бо нам щезати ніяк не хочеться.

Щезнути ж із лабораторії, лишаючи для нічних розмов Шляхтича й Фрусіна,— це будь ласка, тому я потихеньку підштовхнув Євгена, і ми стали задкувати до дверей. Але якраз тоді двері розчинилися на всю широчінь, став у них напрасований товариш Токовий, сказав чітко, з притиском:

— Шляхтич, вас викликають...

Він стояв і дивився на мене так, нібито я мав бути Шляхтичем і мене кудись там викликали. Я куснув собі нижню губу і зробив носом насмішкувате «шмарк», щоб нагадати Токовому його стрибання з балкона, але на нього це не справило належного враження, очі його лишилися так само холодними й важкими, мов два камені, відповідно відшліфовані й, наприклад, вставлені в відповідні частини обличчя нашого заступника начальника цеху, враження камінності від його очей ще побільшало, коли знов зачувся його холодний голос:

— ...викликають на комісію...

На кого дивишся, той тебе й чує. Так воно вже ведеться. Я справді чув Токового, але мені його слова були, як то кажуть, до лампуцьки. Шляхтич же, здається, і не зауважив ще Токового. Тоді Токовий гукнув голосніше:

— Шляхтич, кому кажу!

— Що таке? — Шляхтич подивився на нього з цікавістю.

— Вас викликають.

— Викликають?

— На комісію... Державна комісія викликає вас... У кабінеті в директора заводу...

— Мене? — Шляхтич вдавав, що ніяк не збагне, чого від нього треба Токовому.

— Ну, так... Дзвонили щойно... Негайно...

— Викликають?

— Викликають.

— А може, запрошують?

— Запрошують? — Токовий ще й досі не збагнув, що з нього сміються.— Ну, я не знаю... може, й запрошують... Ждуть, одне слово... І негайно!

— А, ну гаразд,— спокійно сказав Шляхтич і заклопотано схилився над Гришиними записами.

— Слухайте, Шляхтич, що ж ви? — злякано спитав Токовий.

— А що?

— Адже вас ждуть.

— А мене нема,— підняв плечі Шляхтич.

— Як то нема?

— А так. Мій робочий день давно закінчився. І це вже— не я.

— Не ви? А хто ж?

— Ну, скажімо, мій двійник... Моє сумління... Докір моїй недосконалості...

— Слухайте, Шляхтич, не морочте голови. Моє діло передати: вас викликають на державну комісію. Це діло серйозне. Серйознішого зараз у нас тут нема нічого.

— Помиляєтесь, Токовий, є речі набагато серйозніші,— зітхнув Шляхтич.

— Ви п'ятдесят п'ять томів бачили? — підскочив до Токового Фрусін.— Скажіть мені, бачили ви п'ятдесят п'ять томів?

— Яких томів? — Токовий аж позадкував од такого запитання.

— Якщо ви їх навіть бачили, то не думали про них. А над ними не задумувалися, то це абсолютно точно! А ви б задумалися! Спробуйте задуматися!

— Та що ви мені томи! — Токовий вже був не радий, що потрапив сюди.— Моє діло передати, що дзвонили... Викликають Шляхтича... До кабінету директора заводу... Голова державної комісії.

Ми зовсім забули про державну комісію. А вона ж працювала на заводі тиждень чи й більше. Десь там когось викликали, про щось розпитували.

Євген, ніби злякавшись згадки про комісію, мовчки, настирливо витягає мене з лабораторії. Жвавість трохи підозріла в моєму другові. Але коли ми опиняємося в цеху, суду все стає ясно. Поперед нас, у другому прольоті, щойно змінившись коло своїх причіпливих контрольних механізмів, іде Аля, іде повз стани, розмахуючи своєю торбиною на довгому, мов у стюардес, ремінці, іде в хаотичному переплетінні металу, серед гуркоту холодного світіння люмінесцентних ламп, серед гармонійного конструктивно-розрахованого безладу, йде висока білява дівчина, гордо несучи на тонкій високій шиї свою єхидно-прекрасну голову, і все відсувається на задній план, стає несуттєвим і незначним поруч із природною зграбністю, яка пронизує кожен порух загадково-неприступної контролерки з відділу технічного контролю.

Але, на жаль, на світі існують не тільки гарні дівчата, а ще й суворі державні комісії.