З погляду вічності

18

Тітка принесла чай. Мовчки тицьнула мені до рук чашку на блюдечку, я вхопився за чашку, вхопився за ложечку, став колотити брунатний паруючий напій, так ніби міг вибовтати звідти вирішення заданого несподіванкою завдання.

Аля і Шляхтич... Неймовірно! Приголомшливо! Безглуздо! Що між ними спільного? Та чи й знали вони одне одного? Чи помічали? Звідки могло зродитися між ними те нездоланне, що кинуло їх докупи, з'єднало нерозлучно, всупереч будь-чиїм припущенням і сподіванням.

Вода тече завжди нізвідки, невідомо з яких країв, часто не знаєш, і куди вона тече, іноді знаєш, але від цього справа не змінюється. Вода тече нізвідки і впадає, куди захоче. Воду можна спрямувати, щоправда, але однаково намагатиметься вона пробитися туди, куди веде її конечність і необхідність. Ось так.

Я колотив вихололий чай і думав про воду, забувши про Алю, забувши про Шляхтича, може, випустивши з виду й самого Євгена, хоч як ти його випустиш, коли сидиш коло нього, а воно лежить у незім'ятих штанах і страждає? Ну, чим я міг йому помогти? Що сказати? Хіба що про «Запорожця»?

Відкрию таємницю: ми мріяли про «Запорожця». Не з таким розмахом, як Рацпроп, без сподівань винайти щось геніальне й рвонути колосальну премію або хоч діждатися смерті професора, після якого лишиться в спадок «Волга». Куди нам! Далеко куцому до зайця. Ми мріяли тихо, скромно, мріяли бодай про того маленького «Запорожчика», який хоч не дуже й пасує до широких наших просторів, а більше, може, підходить до задавленої каменем Європи з її тіснявою й метушнею, але все ж таки має чотири колеса, і ті колеса крутяться і можуть завезти тебе в твоїх широких просторах досить далеко, туди, де в'ються чайки над хвилею крутою, де гори, де море. Ми мріяли з Євгеном скластися на наші заробітки й придбати на двох собі «Запорожчика» і поїхати до Києва подивитися там собори і гарних дівчат, про яких у Євгена, звичайно, не лишилося ніякого враження після короткочасного перебування в столиці, бо голова в нього забита була Алею. Ми б покупалися в морі, а потім послухали б дзвонів у Суздалі, а там спробували б знайти місто з неляканими пенсіонерами, а потім пошукали б місто з наляканими пенсіонерами — чого тільки не станеш шукати, маючи «Запорожця» на двох, а також не розтрачені ще запаси дурощів і розуму. Бо якщо ми й вважали себе помірно дурними, то розумними ми теж мали всі підстави себе вважати. Бо що таке розумний чоловік? Хіба ним не може вважатися також той, хто ще не показував нікому свого розуму? Адже він у нього ще весь цілий.

Але от у мене весь розум мовби й був ще цілий, але на поміч він мені не приходив, і я ну рішуче нічого не міг вигадати в цю трагічну хвилину, щоб бодай трохи потішити свого друга, якому завдано такого нежданого і такого жорстокого удару, і від кого ж!

— Ганьба,— нарешті здобувся я на голосну заяву вперше після відходу Гриші Фрусіна. «Ганьбу» я адресував Алі, ще більше Шляхтичу, але виходило так, що стосувалося це слово також і Євгена. Бо, власне, що ж він зробив, щоб запобігти події, яка відбулася без його участі, навіть всупереч його волі? Він мовчав як пеньок, а від мовчанки що може зробитися?

Але він не тільки мовчав. Можна мовчати, але бодай не губити пильності, залишитися уважним. А Євген ще й не помічав нічого, не бачив нічого. Бо навіть я відразу завважив, що Аля, скажімо, завжди носила черевики на низьких підборах. Чому? Тепер це стало ясно: підстосовувалася під невисокого Шляхтича. Щоправда, я згадав про низькі підбори лише тепер, колотячи вихололий чай у чашці, але ж згадав — отже, помічав давніше! А Євген? Бачив він? Робив висновки? Закохані повинні все бачити, з усього робити висновки. Наприклад, я. Побачив колись над собою радісно-сірі очі. Тепер не забуваю тих очей, окрім того, не ділюся ними ні з ким. Ніхто не знає! Хіба що відкритися оце зараз Євгенові? Потішити його безнадійністю моєї закоханості, яка й зовсім безпредметна і безнадійна? Але чи це поможе? Чи не погіршить справу?

Ех, якби мали ми вже тепер «Запорожця»! Ми б поїхали з Євгеном у ліси. З асфальту звертаєш там у зелений світ і довго, хоч і цілий день, можеш їхати, а довкола тебе буде все зелене й на землі, й на небі, і в тобі теж зродиться первісна зеленість, сміх зеленого листя, перехлюпи зелених сонць між деревами, і трави бігтимуть звідусіль тобі назустріч, а там вдарять своєю білістю піски, ввірвуться в причаєність гущавин, порозпихають у боки сосни, і ти вскочиш у сипучість, попадеш у глибочезні колії, вибиті велетенськими колесами дизелів, буксуватимеш, проситимешся на буксир, тебе дотягнуть до лісничівки, і ти, одурілий од втоми і від щастя, забачиш колодязь і високі мальви під вікном, до тебе вийде пригорблена худа бабуся, ти попросиш у неї кухля, щоб напитися води, і тоді... тоді вдарять крізь шибку очі, сірі очі, єдино сірі очі на світі. Ех, аби ж то мали ми «Запорожця»! Я врятував би Євгена, я завіз би його звідси, я показав би йому...

А тим часом ми вели безнадійне співіснування з Євгеном, він на імпортному дивані, а я на стільці, нас єднало горе, яке водночас і роз'єднувало нас, бо Євген був ніби власником горя, а я тільки співчувальником, безсилим і безпорадним, хоч і заполоненим всеохоплюючою запопадливістю чимось допомогти товаришеві.

— Ганьба! — повторив я з притиском, нездатен більше ні на які слова і ні до будь-яких учинків.

Уявити Алю й Шляхтича я не міг. Не володів таким досвідом, щоб вигадати навіть те, що вже відбулося. Як і коли? І чому? І хто перший? Шляхтич помітив Алю чи Аля закохалася в Шляхтича?..

Отак я сидів неспроможний ні до слів, ні до вчинків, ні навіть до свого улюбленого вигадування. Євген лежав на своєму імпортному дивані, я колотив і колотив принесений тіткою чай, може, це був той самий чай, що його колотив переді мною Гриша Фрусін, принаймні вода була з того самого крана, вода текла нізвідки, підкоряючись законові руху; минали хвилини, минав час, скільки його вже минуло і скільки ще мало бути? Час байдужий до нещастя. Може, й до щастя теж? Борешся з ним чи піддаєшся йому — час не пришвидшує і не уповільнює свого плину, він просто минає незалежно від твоїх зусиль. Так обертається Земля, попри всю нашу метушню, комарині укуси свердловин, шахт і шрами каналів, розтиски підземних ядерних вибухів у штаті Невада, ревіння реактивних моторів, грім ракет на космодромах,— Земля не обертається ні швидше, ні повільніше, вона просто обертається.

Я теж, між іншим, міг обертатися навколо своєї осі скільки завгодно, але вигадати щось розумне однаково б не зумів. Але так само, як перед цим мене трохи порятувала Євгенова тітка, принісши чашку чаю, порятунок знову прийшов з сторони і порятунок не для Євгена передусім, а для мене, бо Євген мав хоч своє страждання, а я карався безглуздою непотрібністю й нездатністю. Міг би, стосуючи частково засвоєні колись Євгеном дипломатичні тонкощі, запевняти його в щирості намірів, повазі й пошані, від ступеня найвищого починаючи:

маю честь бути, з найбільшою повагою, вашого превосходительства покірний слуга...

Маю честь бути, з найбільшою повагою, ваш покірний слуга...

Лишаюся, з щирою повагою, ваш покірний слуга...

Щиро ваш, покірний слуга...

Маю честь бути, ваш покірний слуга...

Ваш покірний слуга...

Але довго б ще сидів ваш покірний слуга у всіх дипломатичних градаціях його найменувань, не відаючи, як запобігти лихові, якою силою підвести з дивана Євгена і розворушити його. Знову врятувала мене тітка. Але вже не чаєм, не тихою появою з негайним зникненням безшелесним, а голосом, діями, новим гостем!

Гість з'явився не всупереч тітці, як, наприклад, я, а саме завдяки. Він увійшов, попереджуваний голосом тітчиним, бо вона мала голос, вона заговорила, вона вміла запрошувати, вона відчиняла двері до кімнати, всміхалася, це я бачив на власні очі, припрошувала:

— Сюди, будь ласка. Ось він!

Євген почув тітчин голос ще в передпокої, він нашорошив вуха, мов заєць, він відкинув своє придурювання, рвучко сів на дивані, мерщій поправив сорочку, штани. Він, видно, ждав цілий день приходу цього гостя, якого я ще не бачив і не знав, хто він, але по незім'ятих Євгенових штанях вже міг догадатися. Євген ждав Алю. Ждав! О ідіотизм! Невже він сподівався, що вона прийде і скаже йому, що то був один з її жартів, може, найжорстокіший, але жарт. А може, хотів, щоб вона бодай прийшла й пояснила. Що пояснила? Хіба тут поможуть якісь пояснення?

Але Євген помилився. Двері відчинилися, просунулася тітчина рука, потім з'явилася й уся тітка на порозі усміхнена й добра тітка, вже не та безбарвна істота, що перепиняла мені путь до Євгена, а позаду стояв... Стояв дядя Вася, Шляхтич-старший, стояв зніяковілий, великий і незграбний, несміливий, попри своє геройство, тримав у одній руці пляшку, а в другій між пальцями дві скляні прозорі чарочки, скромно перевернуті догори денцями, ще порожні, але з надією бути незабаром наповненими, він особливо знітився, коли помітив, що в Євгена гість, від розгубленості дядя Вася навіть глянув на свою руку з двома чарочками, певно прикидаючи, як же він тепер примудриться налити в дві чарки для трьох. Євген же, як тільки переконався, що гість виявився не тим, знову хотів упасти на диван обличчям до стіни, але я не дав.

— Куди? — гукнув я.— Стривай! Дядю Васю, поможіть мені!

Шляхтич віддав тітці пляшку й чарочки, докульгав швиденько до дивана, легко взяв Євгена в оберемок, високо підняв, потім посадив уже не на диван, а на стілець, ще й притримав за плечі, а вже коли чоловік відчуває в себе на плечах важкі долоні Шляхтича-старшого, то ворушитися він не захоче, сидітиме тихо.

— Дайте нам ще одну чарочку,— сказав дядя Вася до тітки, забираючи в неї свій припас. Він подав одну чарку мені, другу вклав у руку Євгенові, налив обом горілки, потім налив і собі в принесену тіткою чарку, поглядом спитав і тітку, чи й вона б не випила, але тітка так само поглядом відповіла, що не вживає, і тихо зникла, лишаючи нас для чоловічої розмови.

— Давай, синку,— сказав дядя Вася до Євгена,— вип'ємо по чарочці, бо ми з тобою обидва якось так ніби однакові... Холостяки... Примусово холостяки... В мене забрали... В тебе теж...

Євген мовчав, це була мовчанка ненависті. Щоб врятувати становище, я сказав:

— У вас же... бандити... трохи воно не так... бандити ж...

— Тут теж якийсь бандитизм вийшов. Давай, Євгене, синку,— зітхнув дядя Вася і штовхнув по-панібратському й з співчуттям Євгена під лікоть тої руки, в якій Євген тримав чарку.— Випий... для розмови... Бо чом би нам і не поговорити?..

Ми випили. Спершу ми з дядею Васею, потім і Євген, якось збараніло втупившись у протилежну стіну.

— Ти погорюй, це помагає,— сказав Шляхтич,— але довго не побивайся. Кому тяжко, тому рано чи пізно має пощастити. Як не в одному, то в іншому... А то й у цьому не пощастить! Ти ж он який хлопець! Воно б оце не мені тут сидіти, а моєму Льонькові, але ж утік ще вчора з дому і не припарює... Такого ще ніхто й не бачив... Утік і від мене і від...

— То вона у вас? — не витерпів я.

— Сидить... Чи жде, чи й не жде... Знає, що нікуди він від неї не подінеться...

Шляхтич знову налив нам.

— По чарочці, хлопці.

Він сподівався розворушити нашу балакучість «чарочкою», але не на тих напав! Я в даному випадку становив сторону незацікавлену, нейтральну. Євген? Той онімів капітально. Сидів і дивився в рот дяді Васі, мовби ждав, що вистрибне звідти до нього Аля. Не жди рятунку ні від кого: ні від царів, ні від богів! Але що подієш, коли чоловікові страшно відмовлятися від своєї віри, хоч і безглуздо-фальшивої! Євген очікував якщо вже й не живої Алі, то бодай подробиць. Хотів катуватися подробицями, і дядя Вася, маючи досвід у життєвих справах, збагнув, чого від нього сподівається невдалюга у напрасованих штанях, він побачив, що ніхто його тут не замінить, ніхто не прийде на виручку, тому ще раз запропонував нам «по чарочці», маючи на увазі вже, мабуть, не так нас, як самого себе, і, порушуючи свою звичну маломовність, заговорив без перепрошувань і підганянь:

— Позавчора прийшла, ще Леоніда й не було з цеху. А знала, що ось-ось прийде. Може, домовилися, може, й так догадалася. Прийшла, сидить, мовчить. Я мовчу. Ось-ось прийде Льонько, хай собі гомонять. Їхня справа. Може, се, може, те, хіба я знаю! Але нема Льонька. Спробував я «по чарочці!» — відмовляється. Книжки підсунув — погортала, погортала, відклала. Читати не може... Біда! Зіграти б у щось — так у що? Колись я всі картярські гри знав, тепер плюнув давно. Не можу дивитися на карти. А більше нічого не знаю. Ось тобі штука — сидить у твоїй хаті дівчина, жде твого сина, а ти не знаєш, як її забавити, а сина чортма!.. Шкандибав я, шкандибав по кімнатах, потім підсів до неї, кажу: «Знаєте що? Давайте я вам розкажу про «штрички-прички». Мовчить. Раз мовчить — я й почав. Про «штрички-прички», тобто про себе. Вона слухала-слухала, мовчки так, уважно, поштиво, таке сидить, як ангел, чисте й добре, а потім вловила момент і каже так ніби й ласкаво, але й не без єхидства: «Я все це знаю. Це всі знають. Усе місто. Тільки історія цікавіша набагато, ніж ви її розповідаєте».— «Як то цікавіша? — обурився я.— Як вона може бути цікавіша, коли це історія про мене?» — «Вона вже не ваша, вона живе окремо від вас і належить усьому нашому місту. Право відчуження»,— так вона каже. Всі слова Льонькові! Все від нього десь поперехоплювала. Ну, я ж їй хотів виказати! Льонько той підсміюється над батьком, а цій я хотів виказати!.. Але тут прийшов нарешті синочок. «Здрастуйте!» — «Здрастуйте». Мов чужі. На «ви» обоє. Офіціальщина. Нічого не збагну. А потім ця ласкаво-єхидна каже йому: «Вам тяжко, і я хочу бути з вами в цю тяжку хвилину, бо я...» І так далі. Я вже не слухав — пошкандибав собі, щоб не заважати, хоч вони обоє й не звертали на мене уваги. Так наче мене й не було там, ніби я не існував, не жив. Така штука. Історія моя відчужена. Син теж, виходить, відчужений. А я збоку.

Мені блиснуло нарешті в голову, що в цій історії мені теж відведено місце збоку. Вже й так заліз мало не в душу своєму товаришеві. Втікати, втікати! Я схопився, забув навіть про чарку, яку ще тримав у руці, побіг до дверей, мене ніхто не спиняв; тітка завбачливо відчинила двері, аж ніби вона підглядала в шпарку за нашою поведінкою, так з чаркою поміж пальцями я й збіг на поверх нижче і задзвонив до себе додому.

Відчинила мені мама, була мовби налякана чи збентежена, притримала мене коло дверей, шепнула поквапом:

— Батько тебе жде. Зізі втекла.

— Куди втекла? З ким?

— Про що ти питаєш? — обурилася мама.— Сама, звичайно. А ти з чаркою?

І вона штовхнула мене до їдальні, де сидів за столом батько, сидів без газети в руках, не вдаючи зайнятості, ждав мене.

— Сідай, Митю,— сказав він.

Я озирнувся: мати стояла на порозі. Не питала мене, чи я обідав, чи вечеряв, чи вмивався, чи витирався. Ох, і день! Ох, і подробиці!

— Якщо ви сподіваєтесь, що почуєте від мене про...— почав був я, але батько не дав докінчити.

— Зіна поїхала,— сказав він із спокійним болем у голосі, якщо біль може бути спокійним.

— Мені сказали: втекла! — знизав я плечима.

— Поїхала,— повторив батько,— не сказала нікому нічого, покинула роботу, зірвалася, як це вона вміє...

— Хто ж її повіз: льотчик, шофер чи машиніст електровоза?

— Ми з мамою сподівалися, що ти їй якось поможеш,— не слухаючи мене, вів батько далі.

— Я? Поможу?

— Ми все бачили... Треба було їй сказати... Вона не могла викинути з серця Шляхтича...

— Шляхтича?!

Це вже переходило будь-які межі. Наша Зізі повинна була викинути з серця Шляхтича! Але для того, щоб викидати, треба колись було його туди вкинути? Що ж це діється? Виходить, вся ота легковажність нашої Зізі, всі її залицяльники, яких вона стягувала з усієї європейської частини Радянського Союзу, а при можливості — й азіатської, навіть її показний роман із Токовим — все це робилося задля Шляхтича, задля Льоні, все це була гра, відчаєно-безнадійна, як тепер виявилося, гра, і всі це знали, окрім мене, бо мої занадто блискучі розумові здібності не давали мені змоги проникнути в суть справи, мені став на заваді мій молокососний вік!

— Ну, коли так...— я не знаходив слів од гніву невідомо й на кого.— Коли так... коли ви все знали... і такі мудрі всі... То чому ж... Чому вчасно не сказали... не попередили?.. Самі мали подбати, а не на мене... Я — молокосос! От!.. І не хочу забивати собі голову вашими історіями, і взагалі!