Із праху посталі

Розділ 9 День повернення додому

— Ось вони, уже в дорозі! — сказала Сесі, незворушно лежачи на високому запиленому горищі.

— А де вони зараз? — не приховуючи захвату, вигукнув Тімоті, визираючи з вікна.

— Хтось над Європою, а хтось над Азією, дехто понад Островами, ще інші — над Південною Америкою! — продовжувала Сесі із заплющеними очима, при цьому її довгі, чорні вії ледь тремтіли, а швидкий шепіт злітав із розтулених вуст.

Тімоті ввійшов у кімнату на горищі, ступаючи по голій паркетній підлозі.

— А хто вони?

— Дядько Ейнар і дядько Фрай, а ще кузен Вільям. Ой, я бачу Фрульду і Хельґара, тітку Морґіану й кузину Вівіан! Ось і дядько Йоганн. Усі вони швидко наближаються!

— А вони в небі? — вигукнув Тімоті, його оченята аж світилися з цікавості. Отут, біля ліжка, він виглядав не старше своїх десяти років. Надворі гуляв вітер. Ззовні Будинок був темнуватим, дещо освітленим лише сяйвом зірок.

— Хто у повітрі, а хто пересувається землею, по-різному, — мовила Сесі крізь сон. Вона лежала непорушно, вдивляючись у себе й озвучуючи побачене. — Я бачу щось схоже на вовка. Воно переходить темну річку саме там, де трохи мілкіше, просто над водоспадом, а зоряне сяйво мерехкоче на його шкурі. Я бачу, як високо здіймаються кленові листочки. А ще я бачу маленького кажана у польоті. Я бачу безліч істот — хтось пробирається лісом, хтось проковзує через слизьке гілля у кронах. Усі вони прямують сюди!

— А вони встигнуть до завтрашнього вечора? — Тімоті схвильовано вхопився за краєчок простирадла. — Вони будуть тут вчасно? — З-під комірця у Тімоті, як чорний маятник, збуджено пританцьовуючи, звисав павук. Малий схилився над сестрою. — Встигнуть до Дня повернення додому?

— Так, звісно, що так, Тімоті! — зітхнула Сесі. — Іди собі! Дозволь мені помандрувати у місця, які я люблю!

— Дякую!

Коридором Тімоті побіг до своєї кімнати застеляти ліжко. Він прокинувся саме тоді, коли заходило сонце і щойно замерехтіли перші зорі. Малий прибіг до Сесі, адже йому так кортіло із кимось поділитися своїми переживаннями.

Поки Тімоті умивав своє лице, павук обплів його тонку шию срібним ласо.

— Ти лишень подумай, Араше, вже завтра — переддень Усіх святих!

Він підійняв обличчя і поглянув на своє відображення у дзеркалі. Це люстерко було єдиним, дозволеним у домі. Воно — поступка мами в його «недузі». Ох, якби тільки він не був таким хворобливим! Він відкрив рота, оглянув погані зуби, якими наділила його природа. Наче два ряди кукурудзяних зернят — округлих, м’яких і жовтих. А його ікла? Тупі камінці!

Сутінки огорнули все навколо. Геть спустошений, Тімоті запалив свічку. Впродовж минулого тижня уся Сім’я жила по-старосвітському. Вони спали вдень, а прокидалися на заході сонця, щоб поквапитися з підготовкою.

— Ой, Араше, якби я тільки міг спати вдень, як усі інші!

Він узяв підсвічник. Якби тільки мати міцні зуби, як сталеві вістря! Чи принаймні такий дар, як у Сесі, що могла вивільняти свою думку і мандрувати єгипетськими пісками уві сні! Але ні, він навіть боявся темряви! Він спав у ліжку! Не в цих чудових, вишуканих, відполірованих скринях! То й не дивно, що сім’я оминала його десятою дорогою, наче він був єпископським синком! А якби хоча б крила виросли за плечима! Він оголив свою спину, оглянув її. Ніяких крил. Ніяких польотів!

Знизу долинали таємничі й вабливі звуки. Чорний лискучий креп прикрашав усі зали, стіни, стелі та двері. Сичання тоненьких чорних воскових свічок на балюстраді сходової клітки. Мамин і Татів голоси відлунювали від стін підвалу.

— Ох, Араше, невже вони справді дозволять мені бути на бенкеті, — сказав Тімоті. Павучок закрутився на кінчику своєї шовкової ниточки, сам-самісінький. — Не тільки приносити поганки і павутинки, розвішувати креп або розрізати гарбузи. Я маю на увазі бігати, стрибати, кричати, сміятися, чорт забирай, бути гостем на бенкеті. Так!?

Замість відповіді Арах сплів на дзеркалі павутинку, в центрі якої було одне слово: Nil![5]

На першому поверсі одна-єдина кішка носилася як навісна, а одна-єдина миша пронизувала стіни нервовими, скребучими звуками, немов викрикуючи повсюди: «День повернення додому!» Тімоті повернувся до Сесі, яка міцно спала.

— Де ти зараз, Сесі? — прошепотів він. — У повітрі? На землі?

— Скоро, — пробурмотіла Сесі.

— Скоро, — радість осяяла обличчя Тімоті. — Всі святі! Скоро!

Він позадкував, вивчаючи тіні дивних птахів і звірів, що скакали по її обличчю.

Біля відкритих дверей підвалу він відчув запах вологої землі.

— Тату?

— Давай сюди! — викрикнув Батько. — Хутчіш!

Тімоті вагався досить довго, щоб розгледіти тисячі тіней, які зривалися зі стелі, обіцяючи скоре прибуття гостей, а потім кинувся у підвал.

Тато перестав натирати довгу скриню. Постукавши по ній, він звернувся до Тімоті:

— Давай, начисть її до блиску для дядька Ейнара.

Тімоті був вражений.

— Дядько Ейнар такий високий! Футів сім?

— Вісім!

Від рук Тімоті скриня засяяла.

— І важить двісті шістдесят фунтів?

— Триста! — фиркнув Батько.

— А що всередині коробки? Простір для крил? — вигукнув Тімоті.

— Простір, — розсміявся Батько, — для крил.

О дев’ятій годині вечора Тімоті вискочив на вулицю у жовтневу погоду. Подував непевний вітерець — то теплий, то холодний, і Тімоті години зо дві блукав ліском, збираючи поганки.

Він проминув ферму. «Якби ж ви тільки знали, — промовив він до освітлених вікон, — що зараз відбувається у нашому Будинку!» Тімоті забрався на вершину пагорба і поглянув на місто, що мирно спало собі за декілька кілометрів звідси, на круглий годинник, що білів високо на церкві. «Ні, ти також навіть не здогадуєшся,» — подумав він. І поніс поганки додому.

У підвалі відбувалась церемонія: Батько монотонно наспівував темні слова; білі, як слонова кістка, руки Матері рухались у дивних благословеннях. Тут зібралась уся Сім’я, крім Сесі, котра залишилася лежати нагорі. Але ні, Сесі була тут. То вона поглядала очима Байєна, то Самуелевими, то Маминими, легкий порух — і ось вона дивиться вже твоїми, а за мить закотила очі й уже зникла.

Тімоті молився в темряву.

— Будь ласка, я тебе благаю, допоможи мені вирости й стати таким, як ті, хто скоро будуть тут. Ті, хто ніколи не старішає, не помирає, принаймні так говорять, що вони не помирають, хай там що, або ж уже давно померли, але ось Сесі кличе їх, і Мама з Татом кличуть, і Прабабуся, хоча її поклик — всього лише тихий шепіт, і зараз вони з’являться. А я — ніщо, не такий, як ті, хто проходить крізь стіни і живе у гіллях дерев, або під землею, доки сімнадцять років дощів не вимиють їх на поверхню, не такий, як ті, хто бігають зграями. Дозволь мені бути таким! Якщо вони живуть вічно, чому я не можу?

— Вічно, — почувши його слова, озвався луною Мамин голос. — Ох, Тімоті, має бути якийсь спосіб. Ми щось придумаємо! А зараз…

Вікна задеренчали. У Прабабусі зашурхотів кокон з лляного папірусу. В стінах жуки-точильники цокали та біснувалися.

— Нехай розпочнеться! — вигукнула Мати. — Починаємо!

І здійнявся вітер.

Він звивався над світом, як невидимий величний звір, і весь світ чув, як він наближався порою жалю та скорботи, прославлянням темних субстанцій, які він приніс, щоб розвіяти над північним Іллінойсом. Він накочувався хвилями і вводив у забуття звуками; він украв пил із очей кам’яних ангелів на надгробних каменях, ввібрав у себе примарну плоть із могил, підхопив безіменні похоронні квіти, обніс священні дерева друїдів, аби високо в небо сухою зливою підкинути урожай осіннього листя; батальйон волохатих мармиз та вогняних очей шалено палали в океанах спустошливих хмар і розривали себе на прапори, щоб привітати загарбників простору, число яких усе збільшувалось; небо наповнилося таким меланхолійним плачем за всіма втраченими роками, що мільйони фермерів прокинулись у своїх ліжках зі слізьми на очах, дивуючись, чи не пішов бува дощ, якого ніхто не передбачив. А за морем від усієї цієї ваги прибуття і прощання пінилася штормова річка, поки шквал листя та пилу кружляв над пагорбом, над Будинком, над святом з нагоди повернення і, перш за все, над Сесі, яка на горищі, сонним тотемом на піску, манила своїм розумом і видихала дозвіл на приземлення.

Тімоті з найвищого даху відчув, як Сесі ледь моргнула і…

Вікна Будинку розчахнулися, дюжина тут, дві дюжини там, щоб впустити в себе прадавні вітри. Усі вікна та двері були відчинені навстіж, весь Будинок перетворився в одну величезну голодну пащеку, що вдихала ніч і, зітхаючи, примовляла: «Ласкаво просимо! Ласкаво просимо!» — і всі його шафи, підвальні ящики і горищні ніші здригалися в гуркоті темряви!

Коли Тімоті висунувся з віконця, наче справжнісінька ґоргулья, величезна армада могильного пилу, павутини, крил, жовтневого листя і цвинтарних квітів вдарилась об дах Будинку, в той час, як по землі навколо пагорбів, гавкаючи на місяць, бігли дорогами й пробиралися лісами тіні, озброєні гострими зубами, оксамитовими лапами і нашорошеними вухами.

І це злиття повітря і землі проникало в Будинок через кожне вікно, комин і двері. Створіння, що літали рівно або скаженими зигзагами, що ходили прямо, або бігали навкарачки, або стрибали, як покалічені тіні, всі вони, ніби видворені божевільним і сліпим Ноєм з якого-небудь похоронного ковчега, тисячозубі та без’язикі, прощалися з ним, розмахуючи вилами і псуючи повітря.

Усі лишались осторонь, поки багатоголосий потік тіней, дощів і хмар наповнював підвал. Вони влаштовувались у ящиках, на яких були вказані роки смерті тих, хто вже воскрес, а на стільцях у вітальні вмостились тітоньки і дядьки з дивними генами, а в кухонної відьми з’явилися помічники, котрі рухалися ще вихилястіше, ніж вона. Химерні кузени, давно втрачені небожі й доволі специфічні небоги волочили ноги, скрадались або влітали, кружляючи під стелею в павані[6] навколо люстр. Можна було відчути, як заповнюються кімнати внизу, ледве витримуючи навалу нечисті, від якої почали розгойдуватися картини на стінах. Миша божевільно носилась у клубах осідаючого Єгипетського диму, а павук, що до цього сидів на шиї Тімоті, заховавсь у його вусі, нечутно викрикуючи «Рятуйте!». Тімоті зазирнув на горище і постояв, захоплюючись Сесі, — вона була дрімотним маршалом, який керував усім тим бедламом, потім побіг до Прабабусі, вона світилась від гордості, її лазуритові очі палали, а потім він кинувся донизу, просто в середину ударів серця і звуків, що вибухали з усіх боків.

Здавалося, він проваливсь у гігантську пташину клітку, в якій замкнули зграю опівнічних створінь. Усі вони поспішно злітались, одначе в будь-який момент були готові податися геть, аж тут пролунав потужний розкат грому, хоча блискавки так ніхто і не помітив. Усе застугоніло, остання грозова хмара, ніби кришкою, накрила залитий місяцем дах Будинку, і вікна, одне за одним, з гуркотом зачинились, грюкнули двері, небо було чистим, дороги — порожніми.

І серед усього цього приголомшений Тімоті гучно вигукнув від захвату.

Враз тисячі тіней обернулися до нього. Дві тисячі звірячих очей запалали жовтими, зеленими та сірчасто-золотими кольорами.

І карусель на шалених обертах закрутила сповненого безглуздою радістю Тімоті й відкинула до стіни, де він, нерухомий та нещасний, міг тільки спостерігати за круговертю форм та розмірів задимлених облич, що проступали із туману й мряки. Він бачив копита на ногах, які, дрібочучи, висікали іскри, аж доки хтось не відірвав його від стіни, струсонувши з усієї сили!

— То ти, певно, Тімоті! Так, так! Руки занадто теплі. Обличчя і щоки занадто гарячі. На чолі виступає піт. Я вже багато років не пітнів. Що це? — Кремезний та волохатий кулак ткнув Тімоті в груди. — Це що, твоє сердечко? Гупає, як кувалда? Так?

Бородате обличчя похмуро дивилося на нього згори вниз.

— Так, — відповів Тімоті.

— Бідний хлопчина, нічого страшного, ми його скоро зупинимо!

І під вибухи реготу холодна рука і місячне обличчя, похитуючись, закружляли в колі танцю.

— Це, — сказала Мати, що раптом опинилася поруч, — був твій дядько Джейсон.

— Щось я його не злюбив, — прошепотів Тімоті.

— Ти не зобов’язаний любити, синку, не зобов’язаний любити нікого. Як то кажуть, не той розклад карт. Він керує похороном.

— Навіщо, — запитав Тімоті, — скеровувати їх, якщо існує тільки одне місце, куди вони ведуть?

— Гарно сказано! Йому потрібен учень!

— Тільки не я, — вимовив Тімоті.

— Тільки не ти, — відразу повторила Мати. — А тепер запали ще свічок. І подай вино. — Вона простягнула йому тацю, на якій стояли шість наповнених по вінця кубків.

— Це не вино, Мамо.

— Це краще, ніж вино. Ти хочеш чи ні бути таким, як ми, Тімоті?

— Так. Ні. І так. І ні.

Скрикнувши, він упустив усе на підлогу й побіг до вхідних дверей, щоб розчинитися в ночі.

За порогом грозова лавина крил уперіщила його по обличчю, руках, долонях. Глибоке збентеження проїхалось його вухами, вдарило по очах, із силою розімкнуло кулаки на вже піднятих для захисту руках, коли в жахливому реві поховальної лавини Тімоті розгледів обличчя із жаскою посмішкою і вигукнув:

— Ейнаре! Дядьку!

— Або навіть дядьку Ейнаре! — закричало обличчя, а відтак міцні руки підкинули його високо в нічне небо, де його, відірваного від землі та наляканого, сміючись, підхопив чоловік із крилами.

— Як ти дізнався, хто я? — закричав чоловік.

— Тільки один дядько має крила, — видихнув Тімоті, коли вони пролітали над дахами, мчали щодуху повз залізні ґоргульї, пронеслися над черепицею і вже роздивлялися фермерські угіддя, роззираючись на схід і захід, на північ і південь.

— Лети, Тімоті, лети! — кричав великий дядько з крилами кажана.

— Лечу, я лечу! — ахнув Тімоті.

— Ні, по-справжньому лети!

Добрий дядечко, сміючись, підкинув його, і Тімоті падав, розмахуючи руками, падав і кричав, благаючи, щоб його знову зловили.

— Нічого, нічого, у свій час! — сказав дядько Ейнар. — Думай. Бажай. А забажавши — дій!

Тімоті заплющив очі, пливучи серед величного трепету крил, які заповнили небо і затьмарили зірки. Він відчував маленькі бутони вогню на лопатках, бажав більшого, відчував, як ростуть і прорізаються крильця! Чорт забирай. Чорт його забирай!

— У свій час, — мовив дядько Ейнар, угадавши його думки. — Одного дня, або ти мені не небіж! Швидше!

Вони ковзнули по даху, зазирнули на горище, де серед дюн літала уві снах Сесі, підхопили жовтневий вітер, який підняв їх аж до хмар, і м’яко опустилися на ґанок, де дві дюжини тіней з туманом замість очей зустріли їх шумом і зливою оплесків.

— Хороший видався політ, так, Тімоті? — закричав дядько, він ніколи не бурмотів, його голос завжди вибухав, ніби на сцені опери. — Досить?

— Досить! — Тімоті заплакав від захвату. — Ох, дядьку, я так вдячний тобі.

— Його перший урок, — оголосив дядько Ейнар. — Скоро повітря, небо, хмари будуть не тільки моїми, але і його!

Знову злива оплесків, і Ейнар поніс Тімоті до танцюючих привидів за столами і бенкетуючих майже-скелетів. Комин видихав безформний дим, який набував обрисів дальніх небожів і кузенів, а з останнім згаслим вугликом вони втілювались у живу плоть і кидалися до юрби танцівників або юрмилися навколо бенкетних столів.

Аж ось на якійсь далекій фермі прокукурікав півень. Усі напружилися, немов громом уражені. Все божевілля разом ущухло. Клуби диму, пасма туману й дощові хмари розтеклися підвальними сходами, щоб заховатися, перепочити, розмістившись у ящиках і скринях із мідними помітками на кришках. Останнім у підвал спустився дядечко Ейнар, він оглушливо реготав над чиєюсь напівзабутою смертю, можливо, навіть над своєю власною, а потім ліг у найбільший ящик, втиснув з боків крила, акуратно вмостивши їх кінці на грудях, кивнув, і кришка слухняно зачинилася, обірвавши регіт, який не вщухав увесь цей час. Підвал занурився в темряву й тишу.

На холодному світанку всі покинули Тімоті. Кудись зникли або спали, боячись світла. Він був єдиним, хто любив день і сонце, але йому хотілось якось полюбити темряву і ніч. Тихо підіймаючися сходами будинку, він проказав:

— Я втомився, Сесі. Але я не можу заснути. Не можу.

— Спи, — пробурмотіла Сесі, коли він приліг поруч на єгипетському піску. — Почуй мене. Спи. Спи.

І, підкорившись, він заснув.

Захід сонця.

Три дюжини видовжених порожніх кришок широко розчахнулися. Три дюжини ниток, павутинок, ектоплазми скупчилися, запульсували, а потім… втілилися. Три дюжини кузенів, небожів, тіточок, дядьків почали виникати з вібруючого повітря: ось ніс, і рот, і пара вух, кілька піднятих рук, які швидко рухають пальцями, чекаючи, коли видовжаться ноги і з’являться ступні, щоб врешті ступити на підлогу підвалу. Відкоркувалися чудернацькі бочки, але з них полилось не вино, а осіннє листя, схоже на крила, та крила, схожі на осіннє листя, які без ніг мчали вгору по сходах, а знизу, з прочищених коминів, виривався попелястий дим, невидимі музиканти награвали простенькі мотиви, а гризун неймовірних розмірів грав на піаніно і чекав оплесків.

Посеред цього вулканічного рева Тімоті кидало від звіриного поріддя до жахливого родича, тож врешті-решт він здався, вирвався і побіг на кухню. Там щось прикипіло до запітнілої шибки кухонного вікна. Воно безперестанно зітхало, і схлипувало, й стукало, і раптово він опинився назовні, де його били краплі дощу, а вітер пронизував до кісток, і світло свічки загубилось у темряві. Там кружляли у вальсі, а Тімоті не міг вальсувати. Там пожирали їжу, а він не міг так їсти. Там пили вина, а він не міг таке пити.

Тімоті здригнувся і побіг нагору, де спала Сесі на залитих місячним світлом пісках і дюнах, схожих на жіночі силуети.

— Сесі, — тихо покликав він. — Де ти сьогодні?

— Далеко на Заході, — відповіла вона. — У Каліфорнії. Біля солоного моря, поруч із грязьовими гейзерами, парою і тишею. Я — дружина фермера, яка сидить на дерев’яному ґанку. Сонце сідає.

— А що ще, Сесі?

— Чутно, як шепочуться грязьові гейзери, — відповіла вона. — Із них піднімаються маленькі сірі бульки пари, розриваються, як гума, і опадають зі звуком, схожим на поцілунок вологих губ. Мене окутує запах сірки, і глибокого горіння, і давнього часу. Ніби саме тут два мільярди років щось готував динозавр.

— Він уже закінчив, Сесі?

Посмішка з’явилася на губах спокійно сплячої Сесі.

— Майже все. Тут, між горами, вже ніч. Я в голові цієї жінки, дивлюся крізь маленькі дірочки в її черепі, слухаю тишу. Літаки несуться, мов птеродактилі на величезних крилах. Із далекого далека тиранозавр, ідучи перевальцем, придивляється до цих шумливих рептилій високо в небі. Я дивлюся і вдихаю запахи, запахи доісторичної кухні. Тихо-тихо…

— Як довго ти ще будеш в її голові, Сесі?

— Допоки не наслухаюся, не надивлюсь і не навідчуваюсь достатньо, щоб змінити її життя. Жити в ній — це не те ж саме, що жити деінде. Її долина і її маленький дерев’яний будиночок — це ніби світ на світанку часів. Чорні гори оточують його тишею. Раз на півгодини я бачу, як повз проїжджає машина, освітлюючи фарами вузьку ґрунтову дорогу, а потім — тиша і ніч. Я сиджу на ґанку весь день і дивлюся, як тіні тікають від дерев, зливаючись в одну глибоку ніч. Я чекаю, коли чоловік повернеться додому. А він не повернеться ніколи. Долина, море, кілька автівок, дерев’яний ґанок, крісло-гойдалка, я і тиша.

— А що зараз, Сесі?

— Я йду по ґанку, підходжу до гейзерів. Зараз мене огортають сірчані випари. Угорі з криком пролітає пташка. І от я вже у пташці та лечу геть. З висоти пташиного лету бачу внизу жінку, вона робить кілька кроків уперед, до гейзера. Чую звук, так наче падає камінь! Бачу бліду ручку, яка зникає в болоті. За мить поверхня гейзера стала знову гладенькою. Тепер я лечу додому!

Щось стукнуло у вікно горища.

Сесі моргнула.

— Ось і я! — засміялася вона. — Я тут!

Очі Сесі блукають по кімнаті в пошуках Тімоті.

— Чому ти нагорі, а не на Дні повернення додому?

— Ех, Сесі, — не стримався він, — я хочу зробити на вечірці щось таке, щоби всі мене помітили, щось таке, що зробило би мене таким самим поважним, як вони, щось таке, щоби вони зрозуміли — я теж належу до цієї родини, і я подумав, ти могла б…

— Так, — пробурмотіла вона. — Стій рівно! А тепер заплющ очі та ні про що не думай, взагалі ні про що!

Він стояв дуже рівно і ні про що не думав.

Вона зітхнула.

— Тімоті? Готовий! Увага! — Сесі просунула руки в його вуха, немов у звичайнісінькі рукавички. — Іди!

— Увага! Дивіться!

Тімоті підняв кубок з дивним червоним вином незвичайного врожаю, щоб усі могли бачити. Тітоньки, дядечки, кузини, небожі, небоги!

Він спустошив бокал до дна.

Тімоті помахав своїй зведеній сестрі Лорі, перехопив її погляд і самими лише очима змусив її застигнути на місці.

Він нашіптував щось, заводячи її руки за спину.

І ніжно вкусив за шию!

Свічки згасли. Вітер аплодував черепицею на даху. Тітоньки й дядечки ахнули.

Роззирнувшись, він запхав у рота поганку, проковтнув. Тоді ляснув руками по боках і почав крутитися:

— Дядьку Ейнаре! Тепер я полечу!

На самому вершечку сходів, коли він вже розмахував крилами, до нього донісся Мамин крик:

— Ні!

— Так! — Тімоті кинувся вперед, щосили молотячи крилами!

На півдорозі його крила раптово розчинилися. Він закричав, зрозумівши, що падає.

Дядько Ейнар підхопив його.

Тімоті звивавсь як навіжений, а його вуста промовляли дивним голосом:

— Це я — Сесі! — вигукнув голос. — Сесі! Заходьте до мене привітатись! Я на горищі! — Після цього голос розреготався. Тімоті даремно намагався затулити собі рота.

Сміялися всі. Ейнар опустив Тімоті. Пробираючись крізь натовп родичів, які поспішали нагору до Сесі, Тімоті розчахнув вхідні двері й…

Пуф! І вино, й поганки розчинилися в холоді осінньої ночі.

— Сесі, я ненавиджу тебе! Ненавиджу!

У сараї, в дальньому кутку, Тімоті гірко ридав і молотив кулачками по копиці пахучого сіна. Потім затих. З кишені сорочки, із затишної сірникової коробки виліз павучок і поповз по плечу Тімоті до шиї, щоб дістатися вуха.

Тімоті затремтів.

— Ні-ні. Не треба!

Ніжний дотик лапки, що досліджувала барабанну перетинку, цей маленький знак великої стурбованості припинив плач Тімоті.

— Іди геть, Араше! Давай!

Павук спустився по його щоці, зупинивсь у нього під носом, обмацуючи ніздрі, наче шукав у них причину смутку, а потім обережно заліз на кінчик носика і вмостився там, пильно роздивляючись Тімоті, поки той не розреготався.

У відповідь павук поплив униз і шістнадцятьма ніжними рухами обплів своїм павутинням рот Тімоті, який тепер міг тільки видавати звуки:

«М-м-м-м-м-м!»

Тімоті присів, шурхочучи сіном.

Миша лежала у кишені його сорочки, маленька затишна радість, що торкалася його грудей і серця.

Ануба згорнулась у м’якенький клубочок дрімоти, і безліч прекрасних рибок плавали у потічках її снів.

Місячне світло заливало землю. Було чутно, як із великого Будинку долинав непристойний сміх, оскільки присутні забавлялися в «Дзеркальце, дзеркальце». Гості викрикували, намагаючись угадати — чиї відображення не з’являлися та й узагалі ніколи не з’являться в дзеркалі.

Тімоті зірвав павутину Араха з губ.

— І що тепер?

Упавши на підлогу, Арах швидко побіг в напрямку будинку, поки Тімоті не зловив його і посадив назад за вухо.

— Гаразд. Ходімо розважатися, незважаючи ні на що!

Він побіг. Позаду дріботіла миша і широко ступала Ануба. Коли він перетнув уже пів подвір’я, із неба впав зелений брезент і накрив його шовковим крилом.

— Дядьку!

— Тімоті.

Крила Ейнара задзвеніли, як литаври. Він посадив Тімоті собі на плече, і той почувався, наче маленький наперсток.

— Не вішай носа, небоже. Ти тільки поміркуй, наскільки цей світ кращий для тебе. Наш світ мертвий. Він сірий, мов надгробний камінь. Найкраще життя — це життя коротке. І воно куди більш дорогоцінне за все інше, запам’ятай це.

Від самої опівночі дядько Ейнар ходив із Тімоті по будинку, з кімнати в кімнату, виспівуючи пісень. Униз допомогли спуститися Тисячу-Раз-Прабабусі, загорнутій в єгипетські одежі, шар за шаром льняні бинти вкривали її ламкі археоптерикські[7] кістки. Вона стояла мовчазна та нерухома, схожа на великий буханець нільського хліба, і тільки очі її горіли мудрим, безмовним вогнем. За досвітнім сніданком її посадили на чолі довгого столу, і вона навіть пригостилася кількома ковточками неймовірних вин, щоб зволожити запилені вуста.

Вітер посилився, зорі запалали яскравіше, танці закружляли швидше. Темрява усіх видів каламутилася, бралася пухирями, розчинялась і з’являлася знову.

Потім грали в «Труни». Під звуки флейти навколо трун марширували гості. Одну за іншою труни прибирали. У боротьбі за їх відполіровані кришки вилітали два, чотири, шість, вісім учасників, поки не залишилася одна труна. Тімоті обережно ходив навколо неї разом з химерним кузеном Робом. Флейта зупинилася. Наче ховрах до нірки, Тімоті кинувся до ящика. Але Роб вскочив першим! Оплески!

Сміх і балачки.

— Як поживає сестра дядька Ейнара? Вона з крилатих.

— Минулого тижня Лотта пролітала над Персією, і її застрелили з лука. Птиця для бенкету. Птиця!

Їхній сміх був, наче шквал вітру.

— А Карл?

— Той, що живе під мостами? Бідолаха Карл. У всій Європі для нього немає місця. Нові мости перебудовуються з благословення святої води! І тепер Карл бездомний. Сьогодні вночі біженців не злічити.

— Це правда? Невже всі мости? Бідолашний Карл.

— Послухайте.

Святкування зупинилося. Десь далеко у місті годинник вибив шосту ранку. День повернення додому добіг кінця. Разом з ударами годинника сотні голосів заспівали пісні, яким було сотні років. Дядьки й тітки обнялися, закружляли в танці, заспівали, і десь в холодній далині ранку міський годинник зупинив свій бій і завмер.

Тімоті співав разом із ними.

Він не знав ні слів, ні мелодії, але все-таки співав, і слова, і мелодія були чистими, звучними, піднесеними і прекрасними.

Коли пісня скінчилася, він поглянув на Високе горище єгипетських пісків і снів.

— Дякую, Сесі, — прошепотів він.

Повіяв вітер. Її голос луною відбився від його губ: «Ти пробачаєш мені?»

І Тімоті промовив: «Сесі. Пробачаю».

Потім він розслабився і дозволив губам рухатися, як їм хотілось, і пісня полилася ритмічно, чисто, мелодійно.

Прощання відбувалось у шаленій метушні. Мама з Татом стояли на порозі, сповнені могильного щастя, і цілували на прощання усіх гостей.

Небо на сході вже забарвилось і засяяло. В Будинок увірвався холодний вітер. Усі повинні були летіти на захід, щоб обігнати сонце довкола світу. Покваптесь, давайте, покваптеся!

Тімоті знову прислухався до голосу в голові і сказав: «Так, Сесі. Мені цього хотілося б. Дякую».

І Сесі допомагала йому опинятися то в одному тілі, то в іншому. Враз він відчув себе всередині стародавнього кузена, що стоїть біля дверей, кланяється і притискається губами до блідих пальців Матері, дивиться на неї зі зморшкуватого шкіряного обличчя. Потім він пішов назустріч вітру, який підхопив його і здійняв у вихорі листя над пробудженими схилами.

Наступної миті Тімоті спостерігав за порогом і прощаннями вже з іншого обличчя. Тепер він був у обличчі кузена Вільяма.

Кузен Вільям, швидкий, як дим, скакав по брудній дорозі, його червоні очі горіли, хутро було вогким від ранкової роси. Він тихо й упевнено перебирав м’якими лапами, важко дихаючи, побіг через пагорб у сторону долини, а потім раптом зірвався в польоті.

Опісля Тімоті виринув у високому, схожому на парасольку, дядьку Ейнарі, й побачив із його дико веселих очей, як він піднімає маленьке бліде тільце — Тімоті! Це ж він піднімає сам себе!

— Будь хорошим хлопчиком, Тімоті. Скоро побачимося!

Швидше за листя, туркочучи перетинчастими крилами, швидше за вовкулаку на сільській дорозі, він летів так прудко, що обриси землі розпливались, а останні зірки торохкотіли, як камінець у роті дядька Ейнара.[8] Тімоті приєднався до його польоту, однак лише на половину всього шляху.

А потім повернувся у власне тіло.

Крики та сміх стихли й розтанули. Всі обіймалися, плакали і бідкалися, що світ стає для них усе менш підходящим місцем. Був час, коли вони зустрічалися щороку, а тепер між зустрічами минали десятиліття.

— Не забудьте, ми зустрічаємося в Салемі в 2009 році! — вигукнув хтось.

Салем.[9] Заціпенілий розум Тімоті торкнувся цього слова. Салем, 2009 рік. І дядько Фрай, і Бабуся, і Дідусь, і Тисячу-Раз-Прабабуся у пожовклому савані. І Мати, і Батько, і Сесі, і всі інші. Але чи проживе він так довго?

З останнім затихаючим поривом вітру геть усі вони зникли — ця тьма шарфів, ця тьма крилатих створінь, ця тьма сухого листя, ця тьма шовкоподібних істот, ця тьма скиглячих, здушених звуків, ця тьма ночей і світанків, шаленства і мрій.

Мати зачинила двері.

Батько спустився в підвал.

Тімоті йшов, похнюпившись, через прикрашену крепом вітальню. Минаючи дзеркало, яким гралися на вечірці, хлопчик побачив смертельну блідість свого обличчя. Він затремтів.

— Тімоті, — сказала Мати.

Вона торкнулася його обличчя.

— Синку, — мовила вона. — Ми любимо тебе. Ми всі тебе любимо. Незалежно від того, наскільки ти відрізняєшся, незалежно від того, чи покинеш нас одного дня. — Вона поцілувала його в щоку. — І якщо, чи коли ти помреш, твій прах спочиватиме не потривожений. Ми подбаємо про це, ти будеш спочивати у мирі всю вічність, а я буду відвідувати тебе у кожен переддень Усіх святих і сховаю тебе в найбезпечнішому місці.

У коридорі відлунював скрип і гуркіт від закривання полірованих кришок.

У Будинку було тихо. Десь далеко вітер обігнув пагорб, підхопивши свій останній вантаж — маленькі темні цвірінькаючі зграйки.

Тімоті піднімався сходами нагору, сходинка за сходинкою, і гірко плакав.