Із праху посталі

Розділ 5 Мандрівна чаклунка

Високо в небі, над долинами, нижче зір, над рікою, ставком, над дорогою летіла Сесі. Невидима, як осінні вітри, свіжа, наче подих конюшини на присмеркових лугах, летіла вона. Вона кружляла у горлицях, м’яких, мов білий горностай, відпочивала у вітах дерев і жила в листі, осипаючись вогняними барвами від найлегшого подиху вітру. Вона сиділа біля блискучого ставка в лимонно-зеленій жабі, прохолодній, наче м’ята. Вона бігла в кошлатому собаці й голосно гавкала, щоби почути, як удалині, між коморами, звучить відгомін. Вона жила серед привидів кульбабок в чистій, солодкій волозі, яка випаровувалася з ґрунту, поширюючи запах мускусу.

— Прощавай, літо, — подумала Сесі. — Сьогодні вночі я побуваю у всьому, що живе на світі.

Вона вселилась у чепурних цвіркунів на просмолених дорогах, а тепер купалася в краплі роси на залізній огорожі.

— Любов, — проказала вона. — Де моя любов?!

Вона сказала це ще за вечерею. Батьки аж скам’яніли від подиву у своїх кріслах.

— Май терпець, — порадили вони. — Пам’ятай, ти не схожа на інших. Уся наша сім’я незвичайна, особлива. Нам не можна шлюбуватися з простими людьми, інакше втратимо свої магічні сили. Ти ж не хочеш втратити здатність до чарівних подорожей, чи не так? Тож будь обережна. Будь обережна!

Але у своїй кімнаті на високому горищі Сесі напахнила парфумами шию і, схвильована, лягла на ліжко з пологом. Над Іллінойсом зринув молочний місяць, перетворюючи ріки на вершки, дороги — на платину.

— Так, — зітхнула вона. — Я з незвичайної сім’ї, яка літає ночами за вітром, ніби чорні паперові змії. Я можу жити в чому завгодно — у камінці, у шафрані або ж у богомолі. В подорож! Зараз же!

І вітер поніс її над полями, над луками.

Вона бачила теплі вогні будинків і сутінкові барви ферм.

«Якщо я сама не можу кохати через свою незвичайність, — думала вона, — то закохаюся через когось іншого!»

Біля фермерського будиночка, в ясну ніч, темноволоса дівчина, не старше дев’ятнадцяти років, співала, набираючи воду з глибокого кам’яного колодязя.

Сухим листком Сесі впала у колодязь. Лягла на ніжний мох, який обріс каміння, і подивилася вгору крізь темну прохолоду. Мить — і вона вселилась у невидиму метушливу амебу, мить — і вона у краплі прохолодної води в чашці. І вже відчуває, як її підносять до гарячих губ дівчини. У нічному повітрі м’яко пролунали ковтки.

Очима дівчини Сесі роззирнулася навколо.

Вона проникла в темноволосу голову і блискучими очима подивилася на руки, які тягнули грубу мотузку. Раковинами вух вона вслухалася у світ цієї дівчини. Її тонкими ніздрями ловила запах незвичайного середовища; відчувала, як сильно і якось особливо б’ється серце і як у пісні тремтить незнайомий язик.

Дівчина зітхнула і поглянула на похмурі луги.

— Хто там?

Відповіді не було.

— Це лише вітер, — прошепотіла Сесі.

— Лише вітер. — Посміхнувшись, дівчина здригнулася.

Яке ж чудове тіло в цієї дівчини! Ніжна плоть обгортала тендітні кісточки кольору слонової кості. Мозок був немов квітуча в мороці ніжно-рожева чайна троянда, а в роті відчувався присмак яблучного вина. Пружні губи притискалися до сніжно-білих зубів, гарно вигнуті брови дивилися на світ, а волосся м’яко та лагідно спускалося на молочно-білу шию. Пори були маленькі, щільно закриті. Кирпатий носик дивився на місяць, а щоки палали, ніби маленькі вогники. Тіло граційно переходило від одного руху до іншого, і весь час ніби наспівувало щось про себе. Бути в цьому тілі — все одно, що грітися біля полум’я домашнього каміна, або жити в муркотінні сплячої кішки, чи хлюпатися в теплій водиці струмка, який через ніч біжить до моря.

— Так! — подумала Сесі.

— Що? — запитала дівчина, ніби почула.

— Як тебе звуть? — обережно запитала Сесі.

— Енн Лірі, — дівчина відсахнулася. — Чому я говорю це вголос?

— Енн, Енн, — прошепотіла Сесі, — Енн, ти скоро закохаєшся.

Немов у відповідь на її слова з дороги донісся гуркіт і шерхіт коліс по гравію. На відкритій машині під’їхав високий чоловік, тримаючи кермо своїми могутніми ручищами, його посмішка сяяла на весь двір.

— Енн!

— Це ти, Томе?

— Хто ж іще? — сміючись, він вистрибнув з машини.

— Я з тобою не розмовляю! — Енн відвернулась, і з відра розплескалася вода.

— Ні! — вигукнула Сесі.

Енн завмерла. Вона глянула на пагорби і перші зірки. Потім втупилася у хлопця, який назвався Томом. Сесі змусила її впустити відро.

— Подивися, що ти накоїв!

Том підбіг.

— Дивись, це все через тебе!

Він, сміючись, витер носовою хустинкою її туфлі.

— Забирайся! — вона відштовхнула його руки, але він знову розсміявся. Дивлячись на нього зблизька, Сесі глянула на форму його голови, високий лоб, тонкі ніздрі, широкі плечі, блиск в очах і налиті силою руки, які дбайливо витирали туфлі хустинкою. Позираючи вниз із потайного сховку цієї чарівної голівки, Сесі смикнула приховану ниточку черевомовця, і гарненький ротик відкрився зі словами: — Дякую!

— О, то ти вмієш бути ввічливою?

Запах шкіри від його рук, запах відкритої машини, що ним просякнув одяг, торкнувся чуйних ніздрів, і Сесі, немов у далекому сні на темних осінніх луках і полях, раптом здригнулася.

— Тільки не з тобою! — відповіла Енн.

— Т-с-с… говори лагідно, — сказала Сесі та протягнула пальці Енн до голови Тома. Енн відсіпнула руку.

— Я збожеволіла!

— Мабуть, що так! — кивнув він, посміхаючись, трішки спантеличений. — Ти хотіла доторкнутися до мене?

— Не знаю. Ой, іди геть! — її порожевілі щоки палали, немов жарини.

— Біжи! Я тебе не затримую, — Том випростався. — Передумала? Ти підеш зі мною на танці сьогодні ввечері?

— Ні, — відповіла Енн.

«Так! — подумки закричала Сесі. — Я ще ніколи не танцювала. Я ніколи не носила довгої сукні. Я хочу танцювати всю ніч. Жодного разу я не була в танцюючій жінці. Тато з мамою ніколи не дозволяли цього. Собаки, кішки, цвіркуни, листя — я була в усьому на світі, в той чи інший час, але ніколи не була жінкою у розквіті сил, та ще й у такий вечір, як цей. О, благаю, давай підемо на танці!»

Її думки напружилися, немов пальці у новій рукавичці.

— Добре, — відповіла Енн Лірі. — Не знаю чому, але сьогодні я піду з тобою, Томе.

— А тепер додому, хутко! — вигукнула Сесі. — Тобі треба вмитися, сказати батькам, приготувати сукню… Швидко в кімнату!

— Мамо, — сказала Енн, — я передумала!

Машина з ревом мчала по шосе, а тим часом кімнати ферми враз ожили, кипіла вода для ванни, мати бігала по кімнаті, затиснувши у роті шпильки для волосся.

— Що на тебе найшло, Енн? Тобі ж ніколи не подобався Том!

— Правда, — раптом Енн застигла на місці в самому розпалі приготувань.

«Але ж зараз бабине літо! — подумала Сесі. — Літо повернулося до настання зими».

— Останні дні літа, — відповіла Енн.

«Відмінний час для танців», — подумала Сесі.

— … для танців, — пробурмотіла Енн Лірі.

Ось вона сидить вже у ванні, і мило піниться на її білих тендітних плечах, під пахвами, теплі груди плавно ковзають у долонях, а Сесі змушувала губи ворушитися від посмішки. Не повинно бути жодних зволікань, інакше все піде прахом! Енн Лірі мусить постійно рухатися, готуватися, мити тут, милити там, а тепер — встань!

— Слухай ти! — Енн глянула на своє відображення в дзеркалі, біле й рожеве, немов лілії і гвоздики. — Хто ти?

— Дівчина сімнадцяти років, — Сесі визирнула з її фіалкових очей. — Ти мене не бачиш. Ти знаєш, що я тут?

Енн Лірі похитала головою.

— У мене, певно, вселилася відьма останнього дня літа.

— Майже вгадала! — засміялася Сесі. — А тепер одягай сукню!

Яке задоволення, коли шовк торкається твого тіла! Зовні пролунав крик:

— Енн, Том повернувся!

— Скажи йому, хай почекає, — Енн присіла. — Я не піду на танці.

— Що? — вигукнула її мати.

Сесі трохи відволіклась. На якусь фатальну мить вона покинула тіло Енн. Вона почула віддалений шум машини, що мчить по залитій місячним світлом дорозі, і подумала: «Треба знайти Тома, проникнути в його голову і подивитись, як це бути хлопцем двадцяти двох років такої ночі». І вона швидко полетіла вниз по дорозі, а тепер повернулася, наче птах у власну клітку, і заметушилася, затріпотіла в голові Енн.

— Енн!

— Скажи йому, нехай забирається геть!

— Енн!

Але Енн зціпила зуби.

— Ні, ні, я ненавиджу його!

Мені не слід було залишати її, навіть на мить. Силою думки Сесі обережно, не поспішаючи і дуже ніжно підкорила руки дівчини, її серце та голову.

«Встань», — подумала вона.

Енн підвелася.

«Одягни пальто!»

Енн одягла пальто.

«А тепер іди!»

— Ні!

— Іди!

— Енн — покликала мати, — виходь. Що це на тебе найшло?

— Нічого, мамо. На добраніч. Ми повернемося пізно.

Енн і Сесі разом побігли в літню ніч, що повільно віддалялася від них.

Кімната була сповнена плавно танцюючих голубів, які граційно розпускали своє пишне пір’я, кімната була сповнена павичів, веселкових кольорів та відблисків. І серед усього цього кружляє, кружляє, кружляє у танці Енн Лірі.

— О, який чудовий вечір, — сказала Сесі.

— Який чудовий вечір, — промовила Енн.

— Ти дивна, — відповів Том.

Музика закружляла їх у сутінках, завертіла в потоках звуків; вони пливли, гойдалися, тонули і знову спливали за ковтком повітря, задихаючись, чіплялися один за одного, немов потопельники, і знову кружляли, сплітаючись у рухах, у шепоті, подихах під звуки «Прекрасної Огайо».

Сесі наспівувала. Губи Енн розімкнулися, і полилася мелодія.

— Так, я дивна, — сказала Сесі.

— Ти сама на себе не схожа, — вимовив Том.

— Сьогодні — ні.

— Ти не та Енн Лірі, яку я знав.

— Ні, зовсім не та, — прошепотіла Сесі за багато, багато миль звідти.

— Зовсім не та, — заворушилися губи Енн.

— У мене якесь дивне відчуття, — сказав Том, — щодо тебе.

Він танцював з нею і вдивлявся в її сяюче обличчя.

— Твої очі, я ніяк не молу зрозуміти.

— Ти мене бачиш? — запитала Сесі.

— Ти ніби тут, і ніби десь далеко.

Том обережно кружляв її то в одну, то в іншу сторону.

— Так.

— Чому ти пішла зі мною?

— Я не хотіла, — сказала Енн.

— Тоді чому?

— Щось мене змусило.

— Що?

— Не знаю, — в голосі Енн відчувалася істерика.

— Ну все, тихіше… тихіше… — шепотіла Сесі. — Спокійно, ось так. Крутися, крутися.

Вони шепотілись і гомоніли, злітали й опускалися в темній кімнаті, і музика кружляла їх.

— Але ти все-таки прийшла, — сказав Том.

— Прийшла, — відповіли Сесі й Енн.

— Ось так.

І він повів її в легкому танці до відчинених дверей, непримітно вивівши із зали, подалі від музики та людей.

Вони сіли разом у його машину.

— Енн, — тремтливим голосом сказав він, взявши її руки. — Енн, — він так вимовляв її ім’я, немовби воно було зовсім не її. Він пильно дивився на її бліде обличчя, зараз її очі були знову розплющені. — Я любив тебе, ти знаєш це, — сказав він.

— Знаю.

— Але ти завжди була відстороненою, а мені не хотілося страждати.

— Ми дуже молоді, — сказала Енн.

— Ні, я хочу сказати, мені дуже шкода, — сказала Сесі.

— Що ти маєш на увазі? — Том відпустив її руки.

Ніч була тепла, звідусіль їх обгортав тремтливий запах землі, і щойно зазеленілі дерева дихали, шелестіли та шаруділи кожним листком.

— Не знаю, — відповіла Енн.

— Зате я знаю, — сказала Сесі. — Ти високий, ти найкрасивіший чоловік на світі. Сьогодні чудовий вечір, я завжди пам’ятатиму, як провела його з тобою.

І вона простягнула холодну чужу руку до його руки, яка пручалася, взяла її, міцно стиснула і зігріла.

— Однак, — сказав, кліпаючи очима, здивований Том. — Сьогодні ти ніби зі мною, а ніби десь далеко. В одну мить ти одна, а потім зовсім інша. Я хотів запросити тебе сьогодні на танці, як у старі добрі часи. Я нічого не мав на увазі, коли вперше покликав тебе. А потім, коли ми стояли біля колодязя, я зрозумів, що в тобі щось змінилося, дійсно змінилося. Було щось нове і м’яке, щось… — він підшукував слово. — Не знаю, як це правильно сказати. Щось у твоєму голосі. І я зрозумів, що знову люблю тебе.

— Ні, — відповіла Сесі. — Ти любиш мене, мене.

— Але я боюся тебе любити, — продовжував він. — Ти знову розіб’єш мені серце.

— Можливо, — відповіла Енн.

— Ні, ні, я буду любити тебе всім серцем! — подумала Сесі. — Енн, скажи це за мене. Скажи, що ти полюбиш його!

Енн мовчала.

Том тихо підсунувся до неї, лагідно торкнувся її щоки.

— У мене робота за сотні миль звідси. Ти будеш сумувати за мною?

— Так, — відповіли Енн і Сесі.

— Можна тебе поцілувати на прощання?

— Так, — сказала Сесі, перш ніж хто-небудь інший встиг заговорити.

Він притиснувся губами до чужого рота. Тремтячи, він поцілував чужі губи.

Енн сиділа, ніби скульптура з білого мармуру.

— Енн! — сказала Сесі. — Давай! Обійми його!

Енн сиділа в місячному світлі, як дерев’яна лялька.

Він знову поцілував її в губи.

— Я люблю тебе, — прошепотіла Сесі. — Я тут, це мене ти бачиш в її очах, і я люблю тебе, навіть якщо вона ніколи не полюбить.

Він трохи відсунувсь, і вигляд у нього був такий змучений, ніби він пробіг довгий шлях.

— Я не розумію, що відбувається. На мить…

— Так?

— На мить здалося… — він закрив очі руками. — Неважливо. Відвезти тебе додому?

— Будь ласка, — сказала Енн Лірі.

Він утомлено завів машину, і вони поїхали геть. Вони їхали в шумі й русі залитого місячним світлом автомобіля. Була лише одинадцята година літньо-осінньої ночі. Повз них пропливали сяючі луки і порожні поля.

Сесі, дивлячись на поля і луки, думала: «Я віддала б усе, усе на світі, щоби бути поруч із ним, з цієї ночі й назавжди». А в голові ледь відлунювали голоси батьків: «Будь обережна! Ти ж не хочеш втратити Сім’ю і вийти заміж за простого смертного?»

«Так, хочу, — подумала Сесі, — навіть якщо доведеться пожертвувати всім, хоч тут і зараз, тільки була б я йому потрібна. Тоді не треба було б мені більше тинятися вечорами, не треба буде вселятися у птахів, собак, кішок, лисиць. Лише бути з ним. Тільки з ним одним».

Дорога під ними шурхотіла, біжучи вперед.

— Томе, — сказала нарешті Енн.

— Що? — він байдуже дивився на дорогу, дерева, небо та зірки.

— Якщо ти коли-небудь опинишся в Ґрінтауні, штат Іллінойс, в декількох милях звідси, можеш зробити мені послугу?

— Яку?

— Можеш зайти там до моєї подруги? — сказала Енн Лірі, запинаючись і трошки ніяково.

— Навіщо?

— Вона — моя добра подруга. Я розповідала їй про тебе. Я дам тобі її адресу.

Коли машина зупинилася біля ферми, вона дістала з сумочки олівець і папір та, поклавши листок на коліна, почала писати при світлі місяця.

— Ти можеш прочитати?

Він глянув на листок і розгублено кивнув.

Він прочитав те, що було написано.

— Ти коли-небудь зайдеш до неї? — губи Енн ворухнулися.

— Коли-небудь.

— Обіцяєш?

— Який стосунок це має до нас? — сердито вигукнув він. — І для чого мені ці ймення та папірці?

Він зім’яв листок в кульку.

— О, будь ласка, пообіцяй мені! — благала Сесі.

— …обіцяй… — сказала Енн.

— Гаразд, гаразд, проїхали! — вигукнув він.

«Я втомилася, — подумала Сесі. — Я не можу більше тут залишатися. Пора додому. Мене вистачає лише на кілька годин, коли я ось так мандрую вночі. Але на прощання…»

— … на прощання, — вимовила Енн.

Вона поцілувала Тома в губи.

— Це я тебе цілую, — мовила Сесі.

Том відсторонив від себе Енн Лірі й подивився на неї, зазирнув їй у саму душу. Він нічого не сказав, але його обличчя повільно, дуже повільно розслабилося, зморшки зникли, напружені губи зм’якли, і він ще раз пильно глянув на осяяне місяцем обличчя.

Потім він висадив її і швидко, не сказавши навіть «на добраніч», помчав дорогою.

Сесі покинула Енн.

Ніби вирвавшись із полону, Енн Лірі скрикнула, побігла по срібній доріжці до будинку і зачинила двері.

Сесі ще трохи затрималась. Очима цвіркуна вона подивилася на теплий нічний світ. Якийсь час, дивлячись очима жаби, вона посиділа на самоті біля ставка. Очима нічного птаха глянула вниз із високого, залитого місячним сяйвом в’яза і побачила, як гасне світло у двох будиночках — тому, що поблизу, та в іншому, що за милю звідси. Вона думала про себе, про Сім’ю, про свою дивну здатність до магічних подорожей, про те, що ніхто з Сім’ї не може одружуватися з людьми, які живуть в цьому безмежному світі за пагорбами.

— Томе?

Її ослабла душа летіла у нічному птахові під деревами, над безкраїми полями дикої гірчиці.

— Томе, ти все ще бережеш той папірець? Ти навідаєш мене якогось дня, а може, року, коли-небудь? Чи впізнаєш ти мене? Глянеш в моє обличчя і згадаєш, де бачив мене востаннє, відчуєш, що любиш мене, і як я люблю тебе, всім серцем і назавжди?

Вона зупинилася в прохолодному нічному повітрі, де до міст і людей мільйони кілометрів, десь там далеко ферми, луги, річки та пагорби.

— Томе? — прошепотіла лагідно.

Том спав. Була вже глибока ніч, його одяг акуратно висів на стільці. Його рука лежала біля голови на білій подушці, долонею догори, а на долоні покоївся клаптик паперу з адресою. Мить за миттю його пальці повільно ледь згиналися і міцно стискали листок. Том навіть не ворухнувся, навіть не помітив, як на мить чорний дрізд тихо і м’яко пригорнувся до вікна, яке переливалося відблисками місячного світла, безшумно спурхнув, завмер, і полетів над сонною землею геть на схід.