Зірка КЕЦ

XIII. ДО МІСЯЧНОЇ ОРБІТИ

Напередодні нашої місячної подорожі я провів Тонго в лабораторію світового холоду. Прощання було коротке, але тепле. Вона міцно потиснула мені руку й сказала:

— Бережіть себе…

Ці прості слова зробили мене щасливим.

Другого ранку Тюрін досить бадьоро ввійшов у ракету. Джон, зовсім засмучений, проводив його. Здавалося, він ось-ось заплаче.

— Ви відповідаєте за професора! — крикнув він мені перед тим, як двері ракети зачинилися.

Виявляється, ми летимо на Місяць не прямим шляхом, а по спіралі, оберненій навколо Землі. І невідомо, скільки триватиме подорож. У нашій ракеті можуть розміститися двадцять чоловік. А нас всього шестеро: троє членів наукової експедиції, капітан, штурман і механік. Увесь вільний простір ракети заповнений запасами продовольства, вибухових речовин і рідкого кисню. А на верху ракети прикріплено вагон на колесах, призначений для подорожі по місячній поверхні. Опору повітря немає, тому “місячний автомобіль” не зменшить швидкості льоту ракети.

Незабаром наша ракета покинула гостинний ракетодром Зірки Кец. І відразу ж Тюріну стало дуже погано.

Річ у тому, що як тільки ми розвивали швидкість І вибухи частішали, вага тіла змінювалася. І я розумів Тюріна: можна звикнути до ваги, можна звикнути до невагомості, але звикнути до того, що твоє тіло то нічого не важить, то раптом ніби наливається свинцем, неможливо.

Добре, що у нас були достатні запаси харчів і пального, тому ми могли не поспішати, і вибухи були помірні. Звук їх передавався тільки стінками ракети. До цих звуків можна було звикнути, як до дзижчання мотора або цокання годинника, але посилення ваги!..

Тюрін зітхав, охав. Кров то приливала до його обличчя, і воно ставало багровим, майже синім, то відливала, — обличчя бліднуло, жовтіло.

І тільки наш геолог Соколовський, життєрадісний, дебелий чоловік з пишними вусами, завжди був веселий.

Коли невагомість тіла поверталась, астроном починав говорити вголос, — звичка, якої він набув у своїй самотині. Говорив він без зв’язку: то переказував цікаві астрономічні дані, невідомі земним астрономам, то виголошував “філософські сентенції”.

— Чому таке привабливе кіно? Тому, що в ньому ми бачимо рух…

Потім він починав стогнати і корчитись, потім знову говорити.

Я дивився у вікно. В міру того, як ми віддалялися від Землі, вона здавалась все меншою. Наш “день” чимраз довшав, ночі коротшали. По суті, це були не ночі, а звичайні сонячні затемнення.

А от з Місяцем діялися дивні речі.

Коли наша ракета була в протилежній точці орбіти від Місяця, він здавався маленьким, значно меншим, ніж ми його бачимо на Землі, а коли ми по орбіті наближались до Місяця, він ставав надзвичайно великим.

Нарешті настав момент, коли максимальні розміри Місяця зрівнялися з розмірами Землі.

Наш капітан, який не раз робив подорож до місячної орбіти, сказав нам:

— Поздоровляю. Ми пройшли чотири п’ятих віддалі, яка відокремлює нас від Місяця. Сорок вісім земних радіусів позаду. В наших міжпланетних подорожах у межах сонячної системи земний радіус — 6378,4 кілометра — є одиницею виміру. Це ніби миля міжпланетних навігаторів, — пояснив він.

Тепер величина Місяця коливалася на протязі доби — часу обертання ракети навколо Землі. Півдоби Місяць “гладшав”, збільшувався, півдоби — “худнув”. Але ця доба вже стала значно більша від земної.

Безхмарний, ясний день чимраз довшає.

Капітан каже, що притягання Місяця щогодини позначається більше і викривляє шлях ракети. Рух ракети то прискорюється, то сповільнюється, бо ми потрапили в чіпкі обійми нашого земного супутника. Місяць не хоче відпускати нас від себе. Якби не сила протидії, що її викликають наші вибухові прилади, ми були б вічними полоненими Місяця. Яке ж небезпечне притягання величезних планет сонячної системи!..

У перші години польоту капітан надовго залишав керування, даючи ракеті автоматично летіти накресленим шляхом. Небезпеки в цьому не було. Але що далі, то капітан рідше відходив від пультів керування, хоч вони й механізовані.

Ми мчали навколо Землі вже приблизно по тій самій орбіті, як і Місяць, тому подорож навколо Землі робили за той самий час, що й Місяць, — щось із тридцять земних діб. Наша ніч — сонячні затемнення стали такі ж рідкі, як місячні на Землі. Ракета дедалі рідше наздоганяла Місяць, аж поки, нарешті, їх рухи зрівнялись. Ракета досягла такої ж віддалі від Землі, як і Місяць. Віддаль між ракетою і Місяцем стала незмінною.

Здавалося, що Місяць, Земля і ракета нерухомі і тільки зоряне склепіння безперервно рухається.

— Незабаром тут небесні колонії будуватимемо, — порушив мовчання Соколовський.

— Ну ні, батеньку мій, не так швидко, — відгукнувся Тюрін. — Треба спершу дістати тут матеріали. Не можна все притягти з Землі. Навпаки, ми ще Землі мусимо посилати деякі “небесні” подарунки. Ось колекцію метеоритів ми вже послали. Добра колекція. Увесь рій Леонідів.^[7]

І Тюрін задоволено розсміявся.

— Це так, — сказав Соколовський. — Нам потрібно багато заліза, нікелю, сталі, кварцу для спорудження наших жител.

— І де ж ви дістанете ці копалини? — спитав я.

Слово “копалини” викликало вибух сміху Соколовського.

— Не копалини, а літалини, чи що, — сказав він. — Метеорити — ось “копалини”. Недурно я ганявся за ними.

— Метеоритний промисел організував я. Це моя ідея! — вніс поправку Тюрін.

— Я не заперечую цього, професоре, — відповів Соколовський. — Ідея ваша — здійснення моє. Ось я й тепер відрядив Євгеньєва в нову розвідку.

Прізвище “Євгеньєв” змусило мене пригадати весь шлях, який привів мене на небо. Навіть дивно, як хутко всі ці особисті справи відійшли на задній план перед незвичайними тутешніми враженнями.

— Ви знаєте, товаришу Артем’єв, що ми знайшли цілий рій дрібних метеоритів зовсім недалеко від Зірки Кец? — звернувся до мене Соколовський. — Вище траплялись і більші. Ми дослідили їх і знайшли залізо, нікель, кремнезем, глинозем, оксид кальцію, польовий шпат, хромове залізо, оксиди заліза, графіт та інші прості і складні речовини. Одне слово — все потрібне для будівництва плюс кисень для рослин і воду. Користуючись енергією Сонця, ми можемо обробити ці матеріали і виготовити все, що нам треба, аж до олівців. Кисень і вода, звичайно, є тут не в готовому, а в “зв’язаному” стані, але хіміків це не бентежить.

— Я вивчив за вашими даними рух цих залишків загиблих небесних тіл, — втрутився Тюрін, — і прийшов до цікавих висновків. Частина метеоритів прилетіла здалека, але більшість літала навколо Землі по тій самій орбіті, що й Зірка Кец…

— На це, професоре, звернув вашу увагу я, — сказав Соколовський.

— Так. Але висновки зробив я.

— Не будемо сперечатися, — примирливо промовив Соколовський.

— Я не сперечаюсь. Я тільки люблю точність. На те я й учений, — заперечив Тюрін і навіть підвівся в кріслі, але відразу ж сів і заохкав.

— Меллер має рацію, — сказав він. — Зовсім я ослаб за роки нерухомого лежання в світі невагомості. Треба буде змінити режим.

— Ось Місяць вас проманіжить, — розсміявся геолог.

— Еге. Так я хотів сказати про мою гіпотезу, — продовжував Тюрін. — Метеоритів, які обертаються навколо Землі, так багато, що, треба думати, вони є залишком маленького земного супутника — другого Місяця. Це був зовсім крихітний Місяць. Коли ми точно підрахуємо кількість і масу цих метеоритів, то зможемо реставрувати колишні розміри цього супутника, як палеонтологи реставрують кістяки вимерлих тварин. Маленький другий Місяць! Але він міг світити не слабше, ніж наш Місяць, бо був ближче до Землі.

— Пробачте, професоре, — раптом втрутився молодий механік, кольором шкіри і худорлявою будовою схожий на індуса. — Мені здається, що на такій близькій віддалі Земля притягла б до себе маленький Місяць.

— Що? Що? — грізно закричав Тюрін, — А крихітна Зірка Кец чому не падає на Землю? Га? Вся справа в швидкості руху… Але маленький Місяць все-таки загинув, — примирливо сказав він. — Сили інерції і земного притягання, які боролись, розірвали його на шматки… На жаль, це загрожує й нашому Місяцеві! Він розпадеться на уламки. І Земля матиме чудове кільце, як у Сатурна. Я гадаю, що це місячне кільце дасть не менше світла, ніж Місяць. Воно прикрашатиме ночі земних жителів. Але все ж це буде втрата, — закінчив він, зітхнувши.

— Непоправна втрата, — вкинув я.

— Хм… хм… А може й поправна. У мене є один проект, але про нього я поки що помовчу.

— А як ви полювали на метеорів? — спитав я в Соколовського.

— Це цікаве полювання, — відповів геолог. — Мені доводилось полювати за ними не тільки на орбіті Зірки Кец і…

— В поясі астероїдів^[8] між орбітами Марса і Юпітера, — перебив Тюрін. — Земні астрономи знайшли більш як тисячу цих астероїдів. А мій каталог має понад чотири тисячі. Ці астероїди — теж залишки планети, більшої, ніж загиблий другий Місяць. За моїми обчисленнями, ця планета була більша, ніж Меркурій. Марс і Юпітер взаємним притяганням розірвали її на шматки. Не поділили! Кільце Сатурна — теж загиблий його супутник, роздроблений на шматки. Бачите, скільки вже покійників у нашій сонячній системі. Чия тепер черга? Ой, ой… знову ці поштовхи!

Я знову глянув у вікно, тримаючись руками за оббиті шкірою підлокітники крісла. За вікном все те ж чорне небо, густо всіяне зоряним порохом. Так можна летіти роки, сторіччя, і картина буде однакова…

І раптом мені пригадалась моя давнішня подорож у вагоні звичайнісінького поїзда з дідусем паровозом. Літо. Вечір. Сонце сідає за ліс, позолочуючи хмари. У відчинене вікно вагона тягне лісовою вологістю, запахом аконіту^[9], солодким запахом липи. В небі за поїздом біжить молодик. Ліс змінився озером, озеро — пагорками з розкиданими на них будинками, що утопали в садках. А далі пішли ниви, повіяло запахом гречки. Скільки різноманітних вражень, скільки “руху” для ока, вуха, носа, висловлюючись мовою Тюріна. А тут — ні вітру, ні дощів, ні змін погоди, ні ночі, ні літа, ні зими. Вічно одноманітний жалібний небозвід, страшне синювате сонце, незмінний клімат у ракеті…

Ні, хоч як цікаво побувати в небі, на Місяці, інших планетах, але земне життя я не проміняю на це “небесне”…

— Ну, так от!.. Полювання на астероїдів — найзахоплюючий вид полювання, — зненацька почув я басок геолога Соколовського.

Я люблю слухати його. Він говорить якось просто, по-домашньому, “по-земному”, ніби розмовляє в своєму кабінеті десь на сьомій лінії Васильєвського острова. На нього, очевидно, незвичайна обстановка ніяк не впливає.

— Підлітаючи до пояса астероїдів, треба добре пильнувати, — каже Соколовський. — Інакше й оком не змигнеш, як якийсь уламок завбільшки з московський Будинок Рад, а то й більше, удариться об ракету — і тільки її й бачили! Тому летиш по дотичній, все більше наближаючись до напряму астероїдів… Чудова картина! Ви підлітаєте до пояса астероїдів. Вигляд неба змінюється… Подивіться на небо. По суті, його не можна назвати зовсім чорним. Фон чорний, але на ньому суцільний зоряний розсип. І ось на цьому світному розсипу ви помічаєте темні смуги. Це пролітають неосвітлені сонцем астероїди. Деякі залишають на небі яскраві, як срібло, сліди. Інші — смуги мідно-червоного світла. Все небо стає смугастим. В міру того, як ракета повертає в бік руху астероїдів, набирає швидкості і летить уже майже нарівні з ними, вони перестають здаватися смугами. Ви потрапляєте в незвичайний світ і летите серед численних “місяців” різної величини. Всі вони летять в одному напрямі, але ще випереджають ракету.

Коли який-небудь “місяць” пролітає близько від ракети, ви бачите, що він зовсім не круглий. Ці “місяці” мають найрізноманітнішу форму. Один астероїд, скажімо, скидається на піраміду, другий наближається до форми кулі, третій схожий на необтесаний куб, більшість же — просто безформні уламки скель. Деякі летять групами, інші під впливом взаємного притягання зливаються у “виноградне гроно”… Поверхня їх то матова, то блискуча, як гірський кришталь.

“Місяці” справа, “місяці” зліва, вгорі, внизу… Коли ракета сповільнює літ, здається, ніби “місяці” рвучко помчали вперед, але ось ракета знову набирає швидкості, і вони починають ніби летіти повільніше. Нарешті ракета їх випереджає — “місяці” відстають.

Небезпечно летіти повільніше від астероїдів. Вони можуть наздогнати і розбити ракету. Зовсім безпечно летіти в одному з ними напрямі і з однаковою швидкістю. Але тоді бачиш тільки навколишні астероїди. І здається, ніби все стоїть нерухомо — і ракета, і “місяці” зліва, справа, зверху, ззаду. Тільки зоряне склепіння поволі плине, бо й астероїди, і ракета все-таки летять і змінюють своє положення на небі.

Наш капітан волів літати трохи швидше від астероїдів. Тоді небесні брили не налетять ззаду. І разом з тим рухаєшся в рої “місяців”, розглядаєш їх, вибираєш. Одне слово виступаєш у ролі гоголівського чорта, який збирається вкрасти з неба місяць. Тільки маленький. У нас ще не вистачає сили зірвати великий астероїд з його орбіти і прибуксирувати до Зірки Кец. Ми боїмося витратити все пальне і стати полоненими астероїда, який захопить нас за собою… Спочатку ми вибирали найменші астероїди. Потрібні були велике вміння і спритність, щоб наблизитися до астероїда без поштовху і взятій його “на абордаж”. Капітан так скеровував ракету, що вона, летячи нарівні з астероїдом, якнайближче підходила до нього. Потім бокові вибухи припинялись. Ми пускали в хід електромагніт: адже майже всі астероїди, крім кристалічних, складаються переважно з заліза. Нарешті, коли віддаль ставала зовсім малою, ми виключали електромагніт, залишаючи все інше на силу притягання. Через деякий час ми відчували ледве помітний поштовх. І далі летіли вже впритул з нашим супутником. Спершу, однак, причалювання не завжди проходило добре. Іноді ми досить сильно стикалися з астероїдом. Він — для нас непомітно — відхилявся від своєї орбіти, зате ракета, як легша, відлітала вбік, і доводилось знову маневрувати. Потім ми наловчились “причалювати” дуже добре. Залишалось тільки прикріпити астероїд до ракети. Ми пробували прив’язувати його запасними ланцюгами, пробували вдержувати електромагнітом, але все це було негаразд. Згодом ми навчилися навіть припаювати метеори до оболонки ракети, добре, що сонячної енергії у нас досить, а апарати геліогенного зварювання ми завжди брали з собою.

— Але для цього треба було виходити з ракети? — сказав я.

— Звичайно. Ми й виходили. Навіть подорожували по астероїдах. Пам’ятаю один випадок, — продовжував Соколовський сміючись. — Ми підлітали до великого астероїда, що мав вигляд погано обточеної кам’яної бомби трохи сплюснутої форми. Я вилетів з ракети, вчепився за гострі ріжки астероїда і рушив у кругосвітню подорож. І що ж ви думаєте? На сплюснутих “полюсах” я підводився і стояв на ногах “догори головою”, а на опуклому “екваторі” центр ваги перемістився, і мені довелось ставати на голову “догори ногами”. Так я й ішов, чіпляючись руками.

— Ця планетка, очевидно, оберталась, і змінювався не центр ваги, а відносна вага, — поправив Тюрін. — Біля поверхні полюсів обертання вага має найбільшу величину і нормальний напрям до центра. Але чим далі від полюса, тим вага менша. Отже, людина, яка йде від полюса до екватора, ніби спускається з гори, дедалі крутішої. Між полюсами і екватором напрям ваги збігався з горизонтом, і вам здавалось, що ви спускаєтесь з зовсім прямовисної гори. А далі ґрунт здавався вже похилою стелею, і вам доводилось хапатися за будь-що, аби не злетіти з планетки… З Землі в кращі телескопи, — продовжував Тюрін, — видно планети з діаметром не менше шести кілометрів. А астероїди бувають завбільшки і з порошинку.

— На яких тільки мені не доводилось бувати, — сказав Соколовський. — На деяких вага така мала, що досить злегка підстрибнути, щоб злетіти з поверхні. Я був на одному такому — з обводом у сімнадцять з половиною кілометрів. Підстрибнувши на метр, я опускався двадцять дві секунди. Зробивши рух не більший, ніж той, який потрібен, щоб переступити поріг на Землі, я міг би тут піднятися на висоту двохсот десяти метрів — трохи нижче, як Ейфелева башта. Я кидав камені, і вони вже не повертались.

— Повернуться, але не скоро, — вставив астроном.

— Побував я і на відносно великій планеті з діаметром лише в шість разів меншим від місячного. Я піднімав там однією рукою двадцять два чоловіки — моїх супутників. Там можна було б гойдатися на гойдалці, почепленій на сурових нитках, збудувати башту шести з половиною кілометрів. Я спробував там вистрілити з револьвера. Що було, можете собі уявити! Якби мене самого не скинуло з планети пострілом, моя куля могла б убити мене ззаду, облетівши навколо астероїда. Вона, мабуть, і досі крутиться де-небудь навколо планети як її супутник.

— Поїзди на такій планеті ходили б з швидкістю тисяча двісті вісімдесят кілометрів на годину, — сказав Тюрін. — До речі, кілька таких планет можна наблизити до Землі. Чому б не влаштувати додаткове освітлення? А потім і заселити ці планетки. Покрити скляною оранжереєю. Насадити рослин. Розвести тварин. Це буде чудове житло. Згодом так само можна буде заселити і Місяць.

— На Місяці то занадто холодно, то занадто жарко, — сказав я.

— Штучна атмосфера під скляним ковпаком і штори зменшать жар сонця. Що ж до холоду ґрунту в місячні ночі, то у мене на це свої погляди, — багатозначно зауважив Тюрін. — Хіба ми не відмовились від теорії розжареного ядра Землі з надзвичайно високою температурою? А проте наша Земля тепла…

— Сонце і атмосферна шуба… — почав геолог, але Тюрін перебив його:

— Так, так, але не тільки це. В земній корі розвивається тепло від радіоактивного розпаду в її надрах. Чому не може бути цього на Місяці? І навіть у більшій мірі? Радіоактивний розпад може підігрівати ґрунт Місяця. Та й не охолола під місячною корою магма… Місяць не такий холодний, як здається. І коли там є залишки атмосфери… Ось чому вас — біолога — включено в нашу експедицію, — звернувся він до мене.

Соколовський із сумнівом похитав головою.

— На астероїдах щось не помічав, щоб ґрунт підігрівався радіоактивним розпадом елементів.

— Астероїди менші від Місяця, — пискливо відповів астроном.

Він ненадовго замовк і раптом почав філософствувати, ніби дві лінії думки в його мозку йшли паралельно.

Мертві немерехтливі зорі заглядають у вікно нашої ракети. Зоряний дощ, перетинаючи небосхил, мчить кудись вбік і вгору, — ракета повертає.

— Ми набрали вже чимало астероїдів, — тихо каже мені Соколовський, не звертаючи уваги на Тюріна, що, як піфія, виголошує свої фрази. — Насамперед ми “підвели фундамент” під наш ракетодром. Чим більша його маса, тим він стійкіший. Випадкові удари ракет під час причалювання не будуть зміщувати його в просторі. Потім ми постачаємо астероїди нашим фабрикам і заводам, — ви ще з цим познайомитесь. Недавно нам пощастило впіймати дуже цікаву планетку. Правда, це зовсім невеличкий уламок — по-земному, тонни на півтори.

Уявіть собі: майже суцільний кусок золота… Непогана знахідка! Золоті розсипи в небі…

Очевидно, почувши ці слова, Тюрін зауважив:

— У великих планетах елементи розміщуються від поверхні до центра за їх висхідною питомою вагою: вгорі — силіцій, алюміній-“сіал”, нижче — силіцій, магній-“сима”, ще нижче — нікель, залізо-“ніфе”, залізо і ще важчі метали — платина, золото, ртуть, свинець. Ваш золотий астероїд — уламок центрального ядра загиблої планети. Рідкий випадок. На золоті розсипи неба не сподівайтесь.

Мене знемагав сон. Мій організм ще не одвик від земного розпорядку дня і ночі, зміни неспання і сну.

— Засинаєте? — спитав мене Тюрін. — На добраніч. А зі мною, знаєте, діються цікаві речі. В обсерваторії я зовсім одвик від регулярного сну. І тепер нагадую тих тварин, які цілу добу то сплять, то не сплять. Наче кіт став.

Він говорив ще щось, але я вже заснув. Вибухів не було. Тихо, спокійно… Мені снилась моя ленінградська лабораторія…

Коли через добу я глянув на небо, мене дуже здивував вигляд Місяця. Він займав сьому частину неба і прямо страшив своїми розмірами. Від нього нас відокремлювало всього дві тисячі кілометрів. Гори, долини, безводні “моря” було видно, як на долоні. Виразно виділялися контури окремих гірських хребтів, конуси в кратерах вулканів, давно згаслих, мертвих, як все на Місяці. Видно було навіть широченні розколини…

Астроном дивився на Місяць, не відриваючи очей. Він уже давно знав “кожен камінь її поверхні”, як він висловився.

— Он, дивіться, біля краю. Це Клавіус, нижче — Тіхо, ще нижче — Альфонс, Птолемей, праворуч — Копернік, а далі йдуть Апенніни, Кавказ, Альпи…

— Не вистачає Паміру, Гімалаїв, Кордильєрів, — сказав я.

— А ми назвемо так гірські вершини на другому боці Місяця, — сміючись, сказав геолог. — Там їх ще ніхто не йменував.

— Оце так Місяць! — захоплювався Тюрін. — В сто разів більший від “земного”. О, ах!.. — застогнав він. — Знову вага.

— Капітан гальмує, - сказав геолог. — Місяць дедалі сильніше притягує нас до себе. Через півгодини будемо на місці.

Я зрадів і трохи злякався. Хай назве мене боягузом той, хто вже зробив подорож на Місяць і не був схвильований перед першою посадкою.

Місяць під нами. Він займає вже півнеба, його гори зростають перед нашими очима.

Але дивно: Місяць, як і Земля, з висоти здається вже не опуклою поверхнею кулі, а вгнутою, ніби строката перекинута парасолька.

Тюрін стогнав: контрвибухи посилювались. Проте він не відривав погляду від Місяця. Але Місяць раптом почав зсуватися кудись вбік. І тільки тому, що моє тіло обважніло з одного боку, я збагнув, що ракета знову змінила напрям льоту. Напрям ваги змінився настільки, що Місяць “відчувався” вже високо над нами. Важко було уявити, як можна буде ходити “по стелі”.

— Терпіть, професоре, — звернувся геолог до Тюріна. — Залишилось всього два-три кілометри. Ракета летить зовсім повільно: не більше як сотню метрів на секунду. Тиск газів ракети дорівнює місячному притяганню, і ракета спокійно йде по інерції.

Знову полегшало. Вага зникла.

— А куди ми спускаємось? — спитав, пожвавішавши, через двадцять секунд Тюрін.

— Здається, поблизу вашого собрата Тіхо Браге. Залишилось всього п’ятсот метрів, — сказав Соколовський.

— Ой, ой!.. Знову контрвибухи! — застогнав Тюрін. — Ну от, все гаразд. Тепер Місяць внизу, під нами.

— Зараз спустимось… — сказав Соколовський з хвилюванням у голосі. — Аби тільки не пошкодити наш “місячний автомобіль” під час посадки…

Минуло ще десять секунд, і я відчув легенький поштовх. Вибухи припинились. Ми досить м’яко впали на бік.