Я вилетів у коридор.
— Товаришу Артем’єв! Вам листі — почув я за собою голос. Молоденька дівчина-“листоноша” простягнула мені конверт. Я жадібно його вхопив. Це був перший лист, який я одержав на Зірці Кец. Поштова марка. Штемпель — Ленінград. У мене від хвилювання забилося серце.
— Лист з Ленінграда, — сказала дівчина. — Я ніколи не була в цьому місті. Скажіть, гарне місто?
— Чудове місто! — з запалом відповів я. — Це найкраще місто після Москви. Але мені воно подобається навіть більше, ніж Москва.
І я захоплено почав розповідати їй про чудові нові квартали Ленінграда, що підступили до Стрельні і Пулковських висот, про його дивовижні парки, про мальовничі канали, що надають йому вигляду Венеції, про метрополітен, про ленінградське повітря, зовсім очищене від кіптяви фабричних димарів та пилу, про скляні перекриття, що захищають пішохода від вітру на численних мостах, про зимові сади для дітей, про першокласні музеї, театри, бібліотеки…
— Навіть клімат його покращав, — казав я. — Торфові болота на сотні кілометрів навколо осушено, заболоченим річкам та озерам надано культурного вигляду, деякі канали в межах міста засипано і перетворено на алеї або вкрито суцільними мостами-автострадами. Вологість повітря значно зменшилась, а чистота його дала ленінградцям додатковий сонячний пайок. Тепер у нас кожному легковому й вантажному автомобілю, що в’їжджає в межі міста, колеса обмивають водою, щоб вони не заносили до міста грязі й пилу.
— Неодмінно побуваю в Ленінграді, - сказала дівчина і, кивнувши головою, “пурхнула” геть.
Я розпечатав листа. Мій лаборант повідомляв мене, що в лабораторії закінчується ремонт. Ставиться нове обладнання. Покінчивши з установкою новітньої апаратури, лаборант разом з професором Габелем їде до Вірменії, бо на моє швидке повернення вони втратили надію.
Я був схвильований. Може, покинути все і полетіти на Землю?
Поява Крамера змінила напрям моїх думок. А коли я побачив оранжерею, то зразу забув про все. Велике враження справила вона на мене.
Але потрапив я туди не зразу. Крамер запропонував мені одягти “водолазний” костюм, хоч і більш полегшеного типу, ніж для вилазок у міжпланетний простір. У костюмі був радіотелефон.
— В оранжереї тиск значно нижчий, ніж тут, — пояснив Крамер. — І в її атмосфері далеко більше вуглекислоти. На Землі вуглекислота становить всього лише одну тритисячну частину атмосфери, в оранжереї — три сотих, а в деяких відділах — ще більше. Це вже шкідливо для людини. Та зате для рослин!.. Ростуть, як у кам’яновугільному періоді.
Крамер раптом залився безпричинним довгим сміхом, навіть занадто довгим, як мені здалося.
— У цих скафандрах, — сказав він, коли приступ сміху минув, — є радіотелефон, і тому нам не треба буде притуляти голови одну до одної, щоб розмовляти. Незабаром такий радіотелефон матимуть і міжпланетні скафандри. Це дуже зручно, правда? Його сконструювала, здається, ваша знайома, яку ви привезли з Землі.
Крамер підморгнув мені і знову зареготав.
“Невідомо, хто кого привіз, — подумав я. — І чого Крамер сьогодні так дико регоче?..”
Ми пройшли крізь атмосферну камеру і, не поспішаючи, рушили довгим коридором, що сполучає ракету з оранжереєю.
— У нас кілька оранжерей, — говорив Крамер не вгаваючи. — Одна довга, яку ви бачили підлітаючи. Ха-ха-ха! Пам’ятаєте, як ви мало не залетіли в безповітряний простір і я прив’язав вас, як собачку? Зараз ми йдемо до нової, конічної оранжереї. В ній, як і на ракеті, існує вага, але зовсім незначна. Всього тисячна частка земної. Листок, відірвавшись від дерева на висоті метра від ґрунту, падає цілих двадцять секунд. Але цієї сили ваги цілком досить, щоб усі покидьки й пил осідали вниз і щоб достиглі плоди падали додолу, а не літали в просторі… Ви ще не купались у “невагомій ванні”? Чудово! “Пішов купатись Веверлей!..” — раптом заспівав він і знову зайшовся диким реготом. — Адже в нас є ще кілька дослідних лабораторій, де сили ваги зовсім немає. Там і ванна… Ну ось ми і прийшли. “Завісу скинуто…”- продекламував він, відчиняючи двері.
Спочатку мене засліпило світло. Потім, придивившись, я побачив колосальних розмірів тунель, що розширявся, немов лійка. Вхідні двері були біля вузької основи цієї лійки. На протилежному кінці вона замикалась величезною скляною півсферою, оберненою назовні.
Крізь скло лилися потоки світла. Сила його була надзвичайна. Ніби тисячі прожекторів під час кінозйомок засліплювали очі. Стіни тунелю утопали в зелені найрізноманітніших відтінків — від яскраво-смарагдового до майже чорного. Цей зелений килим прорізували вузькі місточки з легеньким алюмінієвим поруччям. Видовище було чудове. Але ще більше здивувався я, коли ближче ознайомився з окремими рослинами. Я, біолог, ботанік, що спеціально вивчав фізіологію рослин, виявляється, не мав і найменшого уявлення про те, до якої міри рослини можуть бути податливим, “пластичним” матеріалом, як може змінитись їх зовнішній вигляд і внутрішня структура.
Мені хотілося уважно і спокійно все оглянути. Але над вухом надокучливо дзижчав Крамер:
— Це все Шликов! Він — геній. Скоро в нього рослини танцюватимуть на задніх ніжках, як собачки, і співатимуть по-солов’їному. Вимуштрує! “Зернові хліби, — каже він, — використовують одну шістдесяту частку сонячної енергії, а банан у сто разів більше. І справа не тільки в кліматі. Можна примусити всі рослини підвищити використання сонячної енергії в сотні разів”.
— Він уже мені казав про це, — спробував я спинити потік красномовності Крамера, але той не вгамовувався:
— Шликов досяг цього. А наслідки? Чи не бажаєте ви подивитися на цей екземпляр? Що ви про нього скажете? Ха-ха-ха!
Я стояв у мовчазному здивуванні. Переді мною був кущ заввишки з людину; листя з долоню, а червоні соковиті плоди завбільшки з великий кавун нагадували суниці. Це й були велетенські суниці. Кущик не стелився по землі, а підіймався вгору. На тонкій стеблині висіли ці величезні плоди. (Ось що значить відсутність ваги!). Деякі з них були зовсім червоні, інші ще не достигли.
— Щодня ми знімаємо десяток таких “ягідок” з одного цього куща — цокотів Крамер. — Одні знімаємо, інші достигають. Лізуть увесь час. Наші рослини не знають навіть того двотижневого відпочинку, що його мають на Землі тропічні рослини. Давай і давай! Вбирай сонячне проміння, покидьки і воду з ґрунту і перетворюй їх на ці смачні плоди. А Сонце тут не заходить. Атмосфера оранжереї завжди прозора. Це одне. Друге — тут в атмосфері сила-силенна вуглекислоти, як під час кам’яновугільного періоду.
— Ви вже казали мені про вуглекислоту.
— Подивіться лишень на ці листки, — вів далі Крамер, зовсім не збентежившись. — Вони майже чорні і тому вбирають майже цілком сонячну енергію, але рослини не перегріваються. Тільки зменшується випаровування води. Ви знаєте, скільки енергії витрачає рослина на випаровування? У тридцять п’ять — сорок разів більше, ніж на корисну роботу. А тут ця енергія йде в “м’ясо”. Бачите, листя товсте, м’ясисте. Деякі листки зовсім не мають устячок. А плоди які величезні!
— Зате оцей екземпляр тільки й робить, що виділяє воду, — сказав він, показуючи на рослину, з кінця листків якої капала вода. — Не рослина, а Бахчисарайський фонтан. Бачили “фонтан Сліз”? Капає й капає! Це наш природний фільтр.
— А ось теж цікава рослина, — продовжував він, просуваючись по вузькому містку. — “Кіоск фруктової води”, так би мовити, сокотечна рана. Бачите: розріз на стовбурі, трубочка, і з неї теж капає. Спробуйте на язик. Смачно? Солодко? Лимонад! Зверніть увагу на ґрунт — роздрібнення частинок ідеальне. І корисних бактерій на кожну тисячу твердих частинок припадає не одна, а кілька десятків. Зате подивіться на горох, боби, квасолю. Як яблука!
— А оці скляні відділи зроблено для того, щоб створити для деяких рослин особливі умови: найбільш підхожий склад газового середовища, найкращу температуру. Шкідників немає. Бур’янів немає. Світлофільтри дають найсприятливіший склад проміння… Іро! Іро! Що ти робиш, божевільна? — раптом злякано закричав він, підстрибнув і полетів по оранжереї. — Іро! Іро! — кричав він десь за кущами, ніби його різали на шматки.
Що сталося з цією людиною? Ще недавно він був дуже спокійний, добродушний хлопець. А тепер у нього надзвичайно підвищена збудливість. Не міг зрозуміти, що так розлютило його. Я чув шум, шипіння і бачив, як опале листя летіло від широкого кінця лійки до вузького.
— Навіщо ти пустила вентилятор з такою силою? Ураган хочеш зробити? — репетував Крамер. — Поламати рослини?.. Зменш силу, а то я тебе на Землю скину!
Шум і рух листя зменшились. Звідкись відповів пискливий голос:
— Адже учора сам звелів ставити вентилятор на двадцять шість…
— Це тобі приснилось!
Я повільно посувався до скляної півсфери, щохвилини затримуючись біля особливо цікавих рослин. На тонісіньких стебельцях яскравим полум’ям горіли квіти маку. “Коробочки” його були завбільшки з голову дитини.
— Ось бачиш? Ось бачиш, як коливається і губить насіння мак! — кричав він.
Насінини ці були з горошину.
Багатометровий горох тягнувся до середини “лійки”. Головка соняшника в півметра діаметром майже не піднімалася над ґрунтом. Огірки, морква, картопля, суниці, малина, виноград, порічки, аґрус, сливи, жито, пшениця, овес, гречка, буряки, коноплі… Я ледве пізнавав їх, до того були змінені їх розміри і форми.
Не раз я спинявся, зовсім не розуміючи, що ж це таке…
Земні карлики перетворювались на велетнів і, навпаки, земні дерева-велетні були тут карликами. В окремих, трохи затінених місцях росли гриби — велетенські печериці…
А ось і субтропіки та тропіки. Карликові фігові дерева з величезними плодами, чайні, кофейні, кавові дерева, кокосові пальми завбільшки з парасолю, але з плодами, вдвоє більшими від земних.
В одному скляному ящику я побачив справжній тропічний ліс карликових розмірів. Пальми, банани, папороть, ліани… Бракувало тільки слонів завбільшки з пацюка, щоб уявити себе Гуллівером в країні ліліпутів…
Якими мізерними здавалися мені всі мої “земні” досягнення!
Як легко розв’язуються тут проблеми, над якими я так багато років сушив собі голову. Тут протягом цілого року свіжі фрукти та овочі, і заводи, що переробляють їх, можуть працювати цілий рік без перебою…
А хіба досвід Зірки Кец не можна перенести на Землю? Взяти хоча б Памір. На висоті Паміру ультрафіолетового проміння менше, ніж на Зірці Кец, але далеко більше, ніж у місцевостях, що лежать на рівні моря. Плоскогір’я Паміру можна перетворити на суцільну оранжерею. Всі витрати оплатяться. В оранжереї можна створити будь-яку атмосферу, збільшити кількість вуглекислоти…
А безхмарне небо тропіків з їх жарким кліматом 1 величезною кількістю сонячного проміння?.. Коли ми остаточно переможемо джунглі, мільйони людей знайдуть там місце та їжу.
А земні пустелі? Ми вже успішно боремося там з пісками, безводдям. Але скільки ще пустель на Землі! І ми закличемо на допомогу Сонце, використовуючи досвід Кец. Сонце, яке випило воду, вбило своїм жаром рослини, відродить пустелі. Вони стануть суцільним зеленим садом…
Ні, земній кулі ніколи не загрожуватиме перенаселення! Людство може сміливо дивитися в майбутнє!..
— Чи ви остовпіли, Артем’єв? — почув я різкий вигук Крамера.
— Пробачте, замріявся, — відповів я, здригнувшись від несподіванки. Я оглянувся — оранжерея-конус ожила. Вузькими доріжками літали молоді дівчата з кошиками, їх яскраві, барвисті костюми на зеленому фоні скидалися на квіти. Дівчата збирали плоди. Невидима музика супроводила їх роботу.
— Міфологічна картина! — розреготався Крамер. — Зоряні дівчата! Казка наших днів! Проте їх замінять автоматами… Однак нам час іти. Я ще не показав вам лабораторію. Вона міститься поза Зіркою Кец. Там абсолютна невагомість. Доведеться переодягатися в міжпланетний костюм і перелітати досить великий простір. Вам час навчитися керувати портативною ракетою. Так і знайте: якщо вас занесе цього разу, я не буду ганятися за вами!
Але цього разу я “стріляв” вправніше і не відставав від Крамера. А проте цей небесний переліт трохи мене схвилював. У мене почала мерзнути права нога. Я почав турбуватися, чи немає пошкодження в костюмі, чи не просочується світовий холод. Але виявилось, що нога була в тіні. Я повернув ногу до світла, і вона нагрілась.
Ось і лабораторія. Вона має вигляд циліндра. Всередині циліндр поділений скляними перегородками. З відсіку до відсіку доводиться переходити через “ізоляційні” камери, бо тиск і склад повітря в кожному відсіку різні. На одному боці циліндра на всю його довжину — вікна, на протилежному — рослини. Деякі з них посаджено в скляні посудини, щоб можна було бачити, як розвивається коріння. Це мене дивує: коріння не любить світла. Частина рослин на грядках, інші — в горщечках, які стоять рядами в повітрі. І ростуть вони незвичайно: гілки і листя розміщені у вигляді променів, які розходяться від горщечка до вікна. В одних коріння розвивається “вгорі”, в інших — “внизу”. Але в більшості коріння на затіненому боці. Відсутність сили ваги ніби знищила силу геотропізму, і тут, очевидно, “напрям” росту дає тільки геліотропізм — сила, яка спрямовує рослини до джерела світла.
— Облиш! Іди! Кажу тобі, іди геть! — чую я чийсь жіночий голос і сміх Крамера.
Дивлюсь в кінець лабораторії і бачу крізь скло перегородок дівчину в ліловому костюмі. Вона літає десь під “стелею”, а Крамер, вимахуючи крилами, підлітає до неї і штовхає її. Дівчина, відлетівши вбік, ударяється об “стелю”, летить у протилежний бік, намагаючись за допомогою таких самих крил-віял стати нерухомо. Їй, очевидно, треба обернутись обличчям до темно-зеленого куща. Але в світі невагомості не дуже легко стати так, як потрібно. Покинувши віяла, дівчина знімає прив’язаний до пояса металевий диск і встановлює його в просторі ребром до себе, як тарілку, яку несуть у руках. Потім вона повертає диск, і він крутиться в один бік, дівчина — в протилежний. Щоб повернутися по вертикальній осі, дівчині доводиться ставити диск боком, ребром угору. Тепер диск повертає її тіло, як на трапеції.
Я наближаюсь до Крамера і дівчини. Мені здається, що я десь бачив її. Так і є, вона живе в кімнаті Тоні! Отже, мені з нею доведеться працювати. Я дивлюсь на неї збоку і вгору, вона і Крамер сміються, бачачи мої безладні рухи. Я почуваю себе рибою, яку витягли з води. Але й дівчина орудує диском і крилами не краще від мене. Тільки Крамер плаває, саме плаває, як риба у воді. Він і далі крутиться навколо дівчини, ставлячи її то вгору, то вниз головою відносно себе. Вона і сердиться, і сміється. Потім Крамер, глянувши на мене, каже:
— Знайомтесь, Зоріна!
— Ми вже зустрічались, — відповідає Зоріна і киває мені головою.
— Ага, знайомі? Тим краще, — чомусь сердито каже Крамер. — Ну, ходімо, Артем’єв! Ванна поряд. Перед роботою і після роботи ми тут приймаємо ванну.
Вузькими переходами ми пробираємось у новий циліндр, — “передбанник” — діаметром близько чотирьох метрів і майже такої ж довжини. Там ми роздягаємось, пролазимо в круглий отвір і потрапляємо у “ванну”. Це циліндр такого ж діаметра, але значно довший. Гладенькі алюмінієві стінки, бокове освітлення — і ні краплі води. Я спиняюсь на самій середині циліндра і ніяк, без диска і крил, не можу добратися до стінок. Повис у порожнечі. Крамер возиться біля входу. Та ось він повернув ручку, щось зашуміло, і з крана, прилаштованого до круглої плоскої стінки, яка замикає циліндр, побігла вода. Струмина під напором ударила мене і розбилась на краплі і кулі. Я відлетів убік. Водяні кулі літали навколо мене, стикаючись і набираючи чимраз більших розмірів.
В ту саму мить циліндр почав обертатися на поздовжній осі дедалі швидше, утворилась відцентрова сила. Краплі і кулі почали осідати на стінках. І незабаром бокові стінки циліндра були вкриті метровим шаром води. Вода була всюди — праворуч, ліворуч, стояла склепінням над головою. Тільки центральна частина циліндра, по його великій осі, залишалась не заповненою водою. Я відчув як мене починає “притягати” найближча стінка. Через кілька хвилин я занурився у воду. А ще через кілька секунд стояв “на дні”. Крамер опинився на протилежній стінці циліндра, головою до мене. Але обидва ми почували себе цілком добре: ходили по дну, плавали, пірнали. Ця незвичайна ванна дуже мене зацікавила, і я з приємністю плавав і пірнав. Вага була невелика, і триматися на воді, плавати було дуже легко.
Крамер підплив до вхідного отвору і повернув мідну ручку. Вода почала швидко витікати в невеликі дірочки, рух циліндра сповільнився. Коли він спинився зовсім, у ванні вже не було води, а наші тіла знову стали зовсім невагомими.
У роздягальні я ненароком випустив з рук костюм і довго не міг упіймати його. В цьому світі невагомості речі поводяться дуже лукаво. Найменший поштовх — і вони тікають, починають метатися з кутка в куток, від стінки до стінки — впіймай їх! Крамер з цього зробив гру: він кидав речі “дублетом у куток” і ловив їх після того, як вони відлітали рикошетом, іноді навіть по кілька разів.
— Як вам подобається Зоріна? Правда, гарненька? — несподівано спитав він мене. При цьому обличчя його відразу стало злим і похмурим. — Ви дивіться! — погрозливо промовив він.
Чи не приревнував він Зоріну до мене? Ото дивак!
— Ну, тепер я вас проведу в зоологічну лабораторію, — сказав Крамер, підозріло подивившись на мене. — Ми можемо пройти туди “тунелем”. Я доведу вас і залишу.
Справді, він покинув мене біля самих дверей лабораторії і на прощання ще раз сказав багатозначно:
— То дивіться ж!
— На що дивитись? — не втерпів я.
Обличчя його раптом перекривилось.
— Ви не будете, то я дивитимусь пильно! — процідив він крізь зуби і зник.
Що за дика, безглузда людина!
Я вже взявся був за ручку дверей, як раптом Крамер повернувся. Тримаючись кінчиком ноги за ремінець у стіні, “стоячи” переді мною під кутом у шістдесят градусів, він сказав:
— І ось ще що. Я вам не вірю! Навіщо ви прилетіли сюди? Може, для того, щоб познайомитися з роботами Шликова і, повернувшись на Землю, видати там ці роботи за свої? Шликов — геній! І я не дозволю нікому…
— Послухайте, Крамер! — обурився я. — Або ви хворі, або мусите відповідати за свої вчинки. Ви ображаєте мене без ніякої підстави. Подумайте самі, яку нісенітницю ви плетете! Хто з нас тепер може видавати чужі праці за свої? І для чого? В які часи і де ми живемо?
— То пам’ятайте ж! — перебив він мене і, зробивши величезний стрибок, зник у тунелі.
Я був спантеличений. У чому річ? Машинально відчинивши двері, я ввійшов у лабораторію.