Зірка КЕЦ

XVII. ЗООЛАБОРАТОРІЯ

В ту ж секунду я побачив перевернуте вниз обличчя людини з широко розплющеними, здивованими очима і випнутою щелепою.

— Ну, що мені робити? — вигукнула людина, ніби читаючи мої думки.

Я нічогісінько не розумів. Дедалі гірше! Досі я зустрічав на Кеці нормальних, здорових, життєрадісних людей, а тут одразу двоє якихось психопатів!

— В чому річ, товаришу? — спитав я.

— Я не знаю, що мені робити з цапеням, власне — з його ніжками. Двічі вже переробляли стійло, а ноги у цапеняти все ростуть. Не вміщаються, гнуться ніжки, скручуються. Просто хоч відрізай їх!.. Ви Артем’єв? А я Фалєєв. Добре, що ви теж біолог. Поміркуємо разом, Зоологічна лабораторія — найклопітніша. Всякі рогаті, четвероногі проблеми замучили мене. Шликов дає все нові й нові завдання. А як їх виконати, коли результати дослідів бувають зовсім несподівані? Відсутність сили ваги — це раз, дія космічного проміння — два. Внаслідок дії цього проміння ми маємо такі мутаційні стрибки, що руками розводиш! Та ви подивіться самі.

Фалєєв досить спритно перевернувся в повітрі і, підгрібаючи широкими долонями, поплив по лабораторії. Я, як умів, полетів за ним.

Тваринами тут зовсім не пахло: очевидно, прибирання і вентиляція приміщення поставлені ідеально. Стійла являли собою звичайні перегородки з сіток. Біля одного стійла я побачив величезну свиню, яка нагадувала кулю, вірніше — гігантське яйце. Разом з тим ноги у свині були довжелезні і тонкі, ніби локшинки. М’які копитця схожі були на два пальці, складені клешнею. Якби таку свиню раптом перенести на Землю, вона розплющилась би там, немов млинець, роздушена власною вагою, як викинутий з води кит.

Цапеня ще більше вразило мене. Морда його була надзвичайно довга, роги — довгі і криві, як турецькі ятагани, ноги тонкі, завдовжки півтора метра і закінчувались двома кволими придатками, розставленими під кутом у тридцять градусів, як пташині пальці. “Цапеня” було завбільшки з великого барана, але на ньому зовсім не було вовни.

— Як гола африканська собака! — сказав Фалєєв. — Це “м’ясне” цапеня. А далі ви побачите цапа — виробника вовни. Він зовсім малий на зріст, але зате його вовна відросла на метр. І яка вовна! Жива фабрика вовни.

— Але ваше вовняче цапеня живе, звичайно, не в такій температурі? — спитав я.

— Звичайно, його ми тримаємо в холоді, але добре годуємо. З вовною — це ще просте діло. Шликов дає завдання складніші. Ось нам потрібні струни для музичних інструментів і лаун-тенісних ракеток. Будь ласка, виведіть породу баранів з довжелезними кишками. Шликов не визнає труднощів. Він каже, що немає нічого неможливого. А вказівки дає найкоротші. “Якщо, — каже, — треба подовжувати кишки, спробуйте давати різну їжу, змінюйте корм”. Корм кормом, а у барана замість подовження кишок несподівано розростається шлунок. Тут діють якість нові фактори… Ось з ногами цапеняти не знаю, що робити. Невже знову перебудовувати хлів? Тут просто казка про горох виходить: прорубали підлогу, прорубали дах, а він все росте. Тільки даху ми прорубати не можемо.

— А ви даху й не рубайте, нічого не перебудовуйте, — сказав я. — Є припущення, що космічне проміння відігравало величезну роль в еволюції тварин на Землі. Надзвичайно швидкі мутації, про які ви кажете, підтверджують цю гіпотезу. Очевидно, тут відбувається “стрибкоподібне” пристосування організмів до змінених умов середовища. Сили ваги немає — тіла не стоять, не мають твердої опори. Тварини плавають у повітрі. Вони потрапляють у становище, з якого хочуть вийти. їм стають потрібні довгі кінцівки…

— Так, так! — перебив мене Фалєєв. — Перші собаки тут вищали неймовірно. Вони цілими годинами махали лапами, як білка в колесі, щоб дотягтися до стінки або до шматочка м’яса в прищіпці. І, звичайно, не рухались з місця. Отож, через це й ростуть ноги. А ви не збільшуйте розмірів приміщення. Коли ноги стануть такими довгими, що діставатимуть до всякої стінки, я думаю, їх ріст припиниться. Або ж зробіть такі грати, за які тварини могли б хапатися ногами. Замініть цю дрібну сітку іншою, з більшими отворами, або зробіть загорожу з лози. Тоді у тварин розвиватимуться хватальні органи.

Ваші цапи і барани стануть “четверорукими”, як мавпи, пристосуються до хватальних рухів. Будуть лазити по клітці. Однією-двома кінцівками триматимуться, а вільними діставатимуть, що їм треба.

— А таки правда! — вигукнув Фалєєв. — 3 вами у нас справа швидше піде. А то я якось останнім часом зовсім розгубився, просто отупів… Знаєте, — сказав він злякано-придушеним голосом, — тут недовго й збожеволіти, коли на твоїх очах народжуються кошмарні потвори… А тільки куди нам краще спрямувати пристосовуваність? Може, безпосередньо на те, щоб зразу робити тварин летючими? За тутешніми умовами це найпрактичніше. Летючі цапи! Лишенько! — Він плаксиво розсміявся. — Але про четвероруких ви теж непогано придумали. В однієї моєї кішки виріс такий хвіст, що вона ним, як мавпеня, орудує. Де лапами не дістане, там хвіст пускає в діло. Ухопиться кінчиком, а лапами підтягається, як на канаті. Знов-таки під час стрибків вона працює хвостом, як білка-полетуха. І в неї між лапами ніби перетинки утворились. Зовсім полетухою скоро стане. А собака Джипсі? Моторошно, справді… Джипсі! Джипсі!..

Звідкись донеслося собаче гавкання. І раптом я побачив, що в повітрі летіло страховище. Воно махало ногами, як собака під час найшвидшого бігу, але наближалось повільно. Між тонкими його пальцями було видно невеликі перетинки. Ці перетинки допомагали штовхати тіло вперед, відкидаючи повітря. Собака був трохи більший від бульдога, тіло його вкривала рідка шерсть каштанового кольору, хвіст був довгий і пухнастий, морда зовсім безволоса, коротка, майже плоска нижня щелепа була недорозвинена. Це було щось середнє між мордою собачою, мавпячою і обличчям людини. Справді, моторошний вигляд! Собака підлетів зовсім близько і глянув мені просто в очі. Я мимоволі здригнувся: у Джипсі були великі, зовсім людські карі очі, сумні і розумні… Джипсі махнув хвостом, повернув своє тіло і вхопився кінцями пальців без кігтів за край перегородки. Потім перевів очі з мене на Фалєєва. В очах було запитання.

Фалєєв раптом зніяковів, ніби мав справу не з собакою, а з малознайомою людиною. Ці людські очі на собачому “обличчі” були страшні. Я сам відчув збентеження.

— Ось, познайомся, Джипсі, - сказав Фалєєв, відводячи свої очі від уважних очей собаки. — Наш новий товариш — Артем’єв.

Я думав, що Фалєєв звертається до собаки з такими словами жартома, як це робить багато любителів собак. І я вже зробив рух рукою, щоб погладити Джипсі по його лисій голові. Як я здивувався, коли собака кивнув мені головою і простяг лапу! Я був такий вражений, що моя простягнута рука застигла на мить у повітрі. І замість того, щоб погладити Джипсі, як звичайного собаку, я, переборовши себе, ввічливо потиснув його теплу безволосу лапу, хоч потискування рук на Кеці й було скасовано.

— Щенята Діани нагодовані? — спитав Фалєєв.

Собака заперечливо похитав головою.

— Чому? Соски з молоком не принесено?

Джипсі ствердно кивнув головою.

— Ну, тоді лети, Джипсі, натисни сьому кнопку. Виклич Олю і піджени її.

Собака, глянувши на мене допитливим поглядом, полетів назад. Я відчув, що, серце у мене забилося частіше.

— Бачили? — тихо спитав Фалєєв. — Усе розуміє. Тільки відповідати не може. Мовного апарата не набув. Доводиться розмовляти за системою запитань-відповідей. Зате в розвитку мозку стався колосальний стрибок. Справді, моторошно з таким собакою! Я стараюсь жити з ним у згоді. Мене він ніби любить, а Крамера чомусь не злюбив. Побачить — сердито гляне і летить від нього. Джипсі сам, видно, мучиться, що говорити не може. Тут уже мені доводиться його собачу мову вивчати.

В глибині лабораторії почувся уривчастий гавкіт.

— Ось, бачите, отак він мене кличе. Щось там не гаразд! Летімо до нього!

До гавкання Джипсі приєдналось щеняче верещання. Ми швидко помчали по лабораторії.

Щеня з перетинчастими лапами просунуло один палець у сітку і не могло його витягти. Воно одчайдушно вищало, дивлячись на нас поглядом дитини. Джипсі метушився навколо, намагаючись своїми довгими пальцями витягнути лапу щеняти, але це йому не вдавалось. Ми прийшли на допомогу і спільними зусиллями витягли палець.

Я вирішив “поговорити” з Джипсі.

— Джипсі! — Як важко витримати погляд цих очей! — Ти не вмієш говорити? Хочеш, я буду вчити тебе?

Джипсі швидко закивав головою, і мені здалося, що в очах його блиснула радість. Він підлетів до мене й лизнув мою руку.

— Це значить, що він дуже задоволений. Я бачу, ви будете з ним друзями, — сказав Фалєєв. — Ну, то як, товаришу Артем’єв, де ви маєте намір працювати? В лабораторії фізіології рослин чи тут?

— Нехай вирішить Шликов, — сказав я. — А тим часом мені доведеться попрацювати в оранжереї. До побачення, товаришу Фалєєв! До побачення, Джипсі!..

Решту дня я провів в оранжереї. Крамер був у похмурому настрої і зі мною не розмовляв. Він мовчки порався біля кущів полуниць. Коли Зоріна підлітала до мене з яким-небудь запитанням, Крамер похмуро стежив за нею і за кожним моїм рухом. Важко працювати в таких умовах! Я вирішив просити Шликова перевести мене в лабораторію фізіології тварин.

Коли я звернувся з своїм проханням до Шликова, він дуже зрадів.

— Я вирішив значно збільшити штат зоолабораторії, - сказав він. — В оранжерею я пошлю нових працівників, які сьогодні прибувають з Землі. А ви йдіть до Фалєєва. Не розумію, що з ним сталося? З кожним днем він стає безтолковішим і неуважнішим. З ним діється щось недобре.

— На мій погляд, не тільки з ним, — зауважив я.

— А з ким ще? — спитав Шликов, підводячись на своїй канапі.

— З Крамером. Це була перша людина, з якою я познайомився на Кеці. Тоді він був зовсім інший. А тепер я не пізнаю його. Він став дражливий, недовірливий, неврівноважений. Мені здається, з його психікою не гаразд, — сказав я.

— Не знаю… Я рідко бачу його. Але коли ви вважаєте, то треба буде показати його Меллер. До Фалєєва я переводжу й нову співробітницю — Зоріну.

— Зоріну? — вигукнув я.

— А чому б ні? Ви маєте щось проти неї?

— Проти неї — ні, нічого не маю, — відповів я. — Але, мені здається, що Крамер виявляє недоброзичливість.