За сестрою

V

Татарськi бранцi, що були в кошi, змiркували зараз, що воно щось робиться, як лиш почули свиставку, а татарва кинулася до коней та зброї i вийшла з коша. Вони догадувалися, що десь недалеко, мабуть, козаки, i в них блисла надiя, що може їх вiдiб'ють. Вони почули татарський бойовий оклик та зараз i побачили, як татари почали звивати свої шатра, запрягати вози й татарськi арби. Татари пороздiлювали бранцiв пiсля того, що вони були вартi. Дiвчат та малих дiтей окремо, жiнок та козакiв теж окремо. Усiх стерегли пильно i не розв'язували їм рук. Гiршу частину добичi вели на мотузках попри конi.

Бiднi бранцi були страх помученi i мали велику спрагу. Коли татари розклалися кошем, кожен бранець прилiг на травi, де стояв. Мiж тими, що йшли пiшки, був i Степан Судак, Павлусiв тато. Без шапки, босий, в однiй свитинi, iз зв'язаними руками.

Вiн прилiг на травi.

Татари кинули їм, як собакам, якоїсь паляницi, i кожен пiшов до шатра. Степан не знав, що сталося з Ганною та Палажкою; не знав, чи вони живi, чи в неволi. Вiн волiв би, щоб їх убили. На згадку про неволю в нього завмирало серце з болю. Така неволя гiрша смерти. А вiн лежав тут безрадний.

Лежачи так, вiн сiпав з усiєї сили мотуза, та тим бiльше затягав вузол. Даремна праця. Степан обернувся боком, вiдтак горi спиною i, нiби то жуючи паляницю, почав зубами розмотувати мотуза. На його радiсть вузол попускав щораз бiльше. Степан оглядався на вартового й розмотував зубами вузол. Вкiнцi почув свої руки свобiдними.

Не рухаючися з землi, вiн вийняв обережно з кишенi ножа i найближчому товаришевi розрiзав мотуза. Нiж пiшов по руках, а вартовий татарин i не догадувався нiчого. Поглянувши на бранцiв, що лежали вкупi, не рухаючись, вiн пiшов далi. Бранцi одначе не рухались, дожидаючи слушного часу. Та в тiй хвилинi пригнало в кiш кiлька татар i стали щось балакати. Вiд того в кошi наче запалило. Татари сiдали на вози i почали рушати з мiсця.

Бранцi посхапувалися i гуртом скочили над берiг рiки в комиш. За ними пiгнало багато й таких, що не вспiли розв'язати рук. Татари бачили це, та не було часу їх ловити. Вони втiкали з тим, що їм лишилося.

Тi, що не вспiли втекти, мусили тепер бiгти, мов собаки, попри татарськi конi, а хто нездужав, тому зараз вiдрубували голову, коли нагайкою не могли його пiдiгнати.

За хвилину лишилось тiльки потоптане мiсце, де стояв татарський кiш.

Втiкачi сидiли тихо в комишi, боячись промовити й слово. Вони не знали напевно, що сталося. Може ще поганцi вернуться? Догадувалися, що була стрiча з козаками, та хто побiдив?

Настала темна нiч. Довкруги було тихо. Аж тепер рушилися втiкачi.

– Не багато либонь наших спасiвчан урятувалось, – каже один, зiдхнувши.

– От лiпше не говори, – каже Степан, – бо серце ножем краєш. Моїх усiх чи не в полон забрали…

– А моїх вимордували на очах.

– Боже, Боже! За що ми так терпимо тяжко! – стогнав другий.

– От мовчи, не стогни, а то ще бiду накличеш.

– Всi ми на однiм конi їдемо, усiм дiсталося.

– Та, либонь, дехто заховавсь у тернину…

– Хiба дехто з того боку. Ти бачив ясир? А кiлько трупiв лежало…

– А якби ми так були всi боронилися, таки були, б не дались. У нас було козацтво…

– Говори здоров! Та хто ж сподiвався? Це вночi, усе спало…

– Гей, братiки, здiймiть з мене мотуза!

– У кого нiж, признавайся!

Знайшовся нiж, i стали розрiзувати решту.

– Ах, бодай тебе! Руку менi скалiчив…

– А хiба ж я по ночi виджу!

– Братчики, їсти страх хочеться.

– Ходiть напитися води, та за їду вибачайте. Завтра вернемось у нашу Спасiвку, то може дещо i знайдемо.

Пiшли усi до води. Вода була тепла. Вiдтак знову в комиш. Посiдали в колесо i кожний важко задумався. Не бiльш, як доба, як кожен був щасливий у своїй хатi, серед любої сiм'ї! Те щастя нiколи вже не вернеться.

– Ой, бiдний мiй синку, що з тобою сталося! – заплакав один: – Не побачать тебе бiльше мої очi на цiм свiтi…

Кожний, сперши голову на колiна, задрiмав. Вже було рано, як втiкачi почули якийсь гамiр. Усi прокинулись. Один пiдвiв голову з комишу i крикнув:

– Нашi!

Посхапувалися. На те мiсце, де стояв татарський кiш, приїхали козаки Недолi.

– Гей, козаки братчики, не дайте пропасти!

Втiкачi гнали прожогом до козакiв, хапали їх за стремена i плакали з радощiв.

– Хлопцi, – гукав Недоля: – Нагодувати голодних!

Козак добував з торбини, що мав, i подавав.

– Якби вас так передучора Бог принiс, не було б тої халепи, i хрещений народ не пiшов би в неволю!

– Не журiться, догонимо…

В цiй хвилинi скочив з коня Павлусь i прибiг до батька.

– Таточку, тату, де наша Ганна? – вiн обiйняв батька за шию.

– Пропала, синочку, пропала! – говорив Степан. – Татари зловили Ганну i маму…

– Маму нi – її татарин вбив, я бачив…

– А мене ж, тату, не пiзнаєш? – обзивається Петро. Степан не пiзнав зразу, а вiдтак обiйняв старшого сина.

– Сини мої, соколи, ось де ми стрiнулись!

– Гей, люди добрi! – гукнув сотник: – Кому воля, бери коня та зброю i приставай до нас. Нам не можна часу тратити.

Небагато спасiвчан вернулося додому. Хто сподiвався когось iз своїх знайти, той i вертався. Iншi взяли татарську зброю i пристали до козакiв.

До них пристав i Степан. Йому не було до кого вертатися.

Тепер Недоля залишив частину козакiв при таборi, а з iншими вибраними пiгнав слiдом за татарами.

Слiд був значний, бо татари їхали возами.

З тими козаками пiшов i Степан. Вiн надiявся вiднайти дитину.

Козаки пустилися скоком. Слiд показував до берега рiки.

Вже було коло полудня, як передовi козаки повiдомили, що побачили татарський табор.

Недоля казав напоїти конi й вiдпочити. Тепер уже татарва не втече.

Попас тривав не довго. Вполудне найкраще нападати, бо татарин лiнивий вiд спеки i неворухливий. Посiдали знову на конi й рушили. Татари рушили теж. Їм пильно було до Криму. Козаки їхали пiдтюпцем.

Недоля послав бiльшу частину своєї сотнi далеко вбiк. Вона мала об'їхати колесом i забiгти татар збоку. Так i сталося. Козаки наближались з двох бокiв. Вони бачили табор, як на долонi. Вiн тягнувся довгим мотузом понад берiг, наче велика гусениця. Вози тягнули воли, а татари їхали на конях боками.

Тепер козаки рушили з усiєї сили. Татари побачили їх i зараз загадали отаборитися возами так, як це робили козаки. Почали пiдганяти воли батогами й заїздити на боки. Але було запiзно.

Козаки налетiли на них, як яструби. Татарiї не вмiли гаразд боронитися. Деякi стали по одному втiкати, та тих половили на аркан. Цiлий табор з усiм награбленим добром дiстався в руки козакiв. Степан з Петром увихалися помiж возами, де були бранцi. На кiлькох арбах знайшли кiлька спасiвських молодиць i парубкiв.

– А де Ганна? – кричав Павлусь, iдучи вслiд за батьком.

– Нема її, синочку! – обiзвалась одна молодиця. – Ще вчора забрали татари всiх дiвчат i малих хлопцiв i поїхали наперед.

Степан лиш руками сплеснув. Павлусь посумнiв. Уся надiя пропала…

– Таточку, Петре, просiть пана сотника, хай прикаже здоганяти, ми їх пiймемо напевно… Господи, що з Ганною сталося?

Козаки не втратили в цiй стрiчi нiкого.

Недоля загадав спочивати тут довше. Козаки розтаборилися, зарiзали кiлька волiв i почали пекти м'ясо.

Спасiвчани, що тут були, порадились i рiшили з возами, кiньми i вiдiбраним добром вертатися вранцi додому. Степан випросив у сотника, щоб пустив i Петра. З цього не був радий Павлусь. Вiн знав з оповiдань Андрiя, що то є татарська неволя, в яку попала Ганна. Вiн знав, бо це знала кожна дитина в Українi, що поганцi виробляють iз бранцями, що їх продають на базарi. I вiн уявляв собi, як його любу сестричку татарин веде на мотузi на базар, як її поганцi оглядають та торгують, а вiдтак везуть в далеку турецьку землю, геть за море, i звiдти нiколи їй вже не вернутись. Йому збиралось на плач.

– Хiба ж, тату, так її нещасну залишимо без помочi?

– Так мусить бути, коли не можна, iнакше, – каже батько. – От не рви мого серця… Не вона одна…

– Чому не можна? Ось ми три їдьмо в Крим, то її освободимо.

– А знаєш ти, братiку, де Крим? – вiдзивається Петро. – Там усi три пропадемо, i нас розлучать, та й її не видобудемо. Пропало!..

Павлусь затяв зуби i не говорив бiльше нiчого. Вже над вечером надiйшла решта козакiв з табором. Настала нiч. Козаки полягали спати. Павлусь лежав мiж батьком i братом, нiби спав. В обозi затихло.

Тодi Павлусь устав тихенько, надягнув на себе кожушину, взяв сумку з сухарями в брата, його двi пiстолi, мiшочок з кулями й рiжок з порохом, припняв свою шаблю i пiшов, несучи своє сiдло на головi помiж сплячих козакiв просто до того мiсця, де паслися конi. Знайшов свого коня i обережно виїхав помежи ватри вартових козакiв у степ. Вiд'їхавши на таку вiддаль, що його кулею не досягне, вiн потиснув коня i пiгнав скоком.

Тепер поглянув на зорi i завернув коня на пiвденний захiд. «Там i Крим лежить», думав собi хлопець. Бо покiйний дiдусь показував йому частенько зорi на небi, по яких i серед ночi не заблукаєш, i хлопець добре собi запам'ятав. Дiдусева наука стала йому в пригодi. «0сь це великий вiз, – повторяв собi Павлусь, – а ця зоря над нами показує пiвнiч. Ну, напроти неї мусить бути пiвдень». I туди вiн поїхав.

Коли Степан з Петром рано прокинулись, Павлуся не було. Їх аж заморозило. Вони вiдразу догадалися, що завзяте хлоп'я поїхало шукати сестри, а звiдти напевно не вернеться, пропаде.

Коли це сказали Недолi, вiн говорив:

– Як хлопець з цього вийде цiлий, то знайте, що з нього кошовий буде…